«В нас не люди катаються на конях, а коні — на людях»: інтерв’ю із засновницею «Вуглика»

«Вуглик» — прихисток для свійських і хатніх тварин із філіями у Херсонській, Дніпропетровській і Миколаївській областях. Його історія почалася на Львівщині, але за тисячу кілометрів на схід засновниця притулку Олександра Гаврилюк-Левицька знайшла великі території для випасу свійських тварин. А ще — людей, які поставилися з розумінням і доброзичливістю до її справи. І багато сонця. 

Через війну Олександрі з родиною довелося покинути свій новий дім на Херсонщині. Вони переїхали кількома автівками — разом із курми, хворими собаками й котами. Однак філії «Вуглика» на сході України все ще діють.

Про те, як вдалося створити цілу мережу осередків, відновивши справу буквально з вуглинки, як херсонський притулок живе в умовах окупації і що у «Вуглика» попереду, Олександра Гаврилюк-Левицька розповіла для UAnimals media.

Про дітей, тварин і стерильність

У дитинстві я мріяла про коня й собаку, але батьки не підтримували ідею піклуватися про домашніх тварин. Вони більше дбали про чистоту в домі, аж до певної стерильності. Зараз я можу зрозуміти позицію батьків: ми мешкали вчотирьох у невеликій квартирі в Трускавці, батьки постійно працювали, а за улюбленцями потрібно було б доглядати. 

Дитина не може взяти на себе відповідальність за піклування про тварин. Я теж не можу сказати зараз доньці: «У тебе є улюбленець — доглядай за ним: прибирай, готуй, вигулюй». 

Але я вважаю, що будь-якій дитині корисно мати в домі тварин. Це підтверджує багато досліджень Всесвітньої організації охорони здоров’я. Діти, які зростають із тваринами, мають менше проблем зі здоров’ям, як-от алергій. Їхній імунітет вищий, а психіка стабільніша.

Ці дослідження з’явились нещодавно — у моєму дитинстві їх не було. Натомість вважали, що для малечі потрібно все дезінфікувати, а будь-яка тварина — це бруд. Мені нагадували про миття рук по десять разів на день. Я мала численні харчові отруєння, адже у стерильних умовах організм не міг виробити імунітет до тих чи інших збудників хвороб.

Зате моя дитина «наїлася» бруду. Часом вона по пів дня тусується з курми, обіймає та цілує їх. Обожнює курей.

Фізично моя донька максимально здорова. Однак має розлад аутичного спектра, тому спілкування з тваринами дуже корисне для неї. За гарної погоди ми завше їздимо до притулків, і я дозволяю доньці посидіти на спині в коней. Я проти верхової їзди, але дитина вагою 20 кілограмів не зашкодить фізично здоровому коневі.

Я даю своїй доньці спілкуватися з тваринами досхочу. Це мої мрії, які втілились у життя.

У нас живуть близько 40 котів — хтось сліпий, хтось хворіє, а хтось дуже старий. Ще є пес-старожил Бобчик. Нам його віддали вже старим, і відтоді минуло понад 10 літ, тому я навіть боюся подумати, скільки йому років. І є собака Бабулетка, теж дуже старенька. У неї демодекоз, тож ми лікуємо і доглядаємо її власноруч. 

Більшість врятованих котів і собак живуть у «Вуглику», а додому я беру тих, які не виживуть в умовах притулку.

Про перших врятованих — Роджера і… Вуглика

На третьому курсі інституту я займалася спортом. Якось ішла придбати костюм для змагань і дорогою зустріла в підземному переході хлопчика, який продавав цуцика. Це був пітбультер’єр, якого ніхто не хотів брати, бо він народився найбільшим серед братів-сестер. Люди боялися, що пес виросте надто агресивним. Звісно, я не купила костюм, а віддала гроші тому хлопцеві, забравши собаку. Це був мій перший пес — Роджер.

Через Роджера я багато конфліктувала з батьками. Вони мали свої плани на моє майбутнє: хотіли, щоб я виїхала за кордон і влаштувалася там. Із собакою це було складно зробити. Тому мене просили віддати пса, знайти для нього «інші руки».

Через ту ситуацію я не розмовляла з батьками майже місяць: коли мені поставили ультиматум, я сказала, що не зраджу свого улюбленця. Ми залишились разом там, де й були. 

А якщо говорити про перший порятунок тварини, то це було кошеня. Знайшла його понад 15 років тому. Тоді я тільки почала зустрічатися зі своїм чоловіком, ввечері ми гуляли із собаками й почули сильне нявкання. Чоловік побіг у підвал і витягнув з-під цегли маленького чорного кота. Ми назвали його Вугликом.

Про створення притулку, конфлікти і пожежу

Я завжди хотіла рятувати тварин, але й розуміла, яка це велика відповідальність. У Трускавці ми з чоловіком постійно конфліктували із сусідами по будинку через те, що утримували трьох пітбулів. Хоча навіть мої батьки жартували: «Ці собаки скоріше залижуть когось до втрати свідомості, аніж покусають». 

Коли ж ми почали забирати до себе ще й безпритульних тварин, мусили переїхати в село. Для цього придбали у 2009 році старе недороге помешкання в селі Бродки й розпочали там ремонт.

Я гадала, що на власній сільській ділянці зможу звести нанівець конфлікти з людьми, проте це виявилось не так просто. Односельці мали свої уявлення про те, як нам жити. А деякі сусіди казали про нас: «Коли ж вони згорять». 

І ось 8 січня 2018 року в нашому будинку з врятованими тваринами справді сталася пожежа. О п’ятій ранку до нас постукали сусіди навпроти з криками, що горить другий поверх. Ми не змогли звідти врятувати котів. Але інші сусіди допомогли вивести коней, свиней і корів. 

Рятувальники прибули чомусь із пустими машинами. Не маючи води для гасіння вогню, спершу стояли й дивилися, як горить. Час втратили. Потім почали накачувати воду зі ставка поряд. Хоча частина стаєнь на ділянці збереглися, від будинку не залишилося нічого. 

У нас немає доказів, що це був навмисний підпал. Правоохоронці висунули версію про самозагоряння через коротке замикання. І я не хочу думати погане на людей.

Тоді в мене на руках була шестимісячна донька, і це стало надскладним випробуванням для нашої сім’ї: залишитися з дитиною й усіма тваринами на вулиці. 

Про нові притулки, чергові конфлікти і цінність підтримки

Після пожежі нам дуже допомогла жінка із сусіднього села, Наталя Турута. Вона домовилася, аби інші люди у Красові продали нам землю в розстрочку. 

Спершу там не було нічого: ані стаєнь, ні води. Лиш пуста земля. Після пожежі я гадала, що притулку не стане. Сама б я точно нічого не змогла відродити. Але Наталя разом зі своїм чоловіком почали зводити огорожу на тій території, і за якийсь час ми змогли перевезти туди тварин. 

Турути стали адміністраторами притулку, продовжили догляд за тваринами й узяли на себе організаційні завдання. Вони повірили в наш проєкт і допомогли, щоб він існував. А з початку повномасштабного вторгнення ці небайдужі люди пішли на фронт.

Згодом у Красові теж почалися проблеми з місцевими. Хоча притулок був за селом і ніяк не міг заважати мешканцям, однак таки заважав. Люди скаржились на те, що тварини продукують лайно, їм смерділо. До речі, свиноферми, де тварин годують на забій, здебільшого теж знаходяться близько до сіл, але сморід від їхніх екскрементів чомусь не заважає людям.  

У наших конфліктах дійшло до сільських зборів, аби виселити притулок з околиці Красова. Пояснювали, нібито там рекреаційна зона (насправді — ні).

Я почала шукати нові локації, куди можна перевезти тварин, коли легальні способи витіснити притулок місцеві жителі вичерпали й почали шкодити. Наприклад, хтось зруйнував місток, який ми власними силами збудували, щоб діставатися до пасовиська через річку. 

Всі наші філії утворювалися після того, як ми виїжджали з Красова. Я зрозуміла, що не зможу протистояти тиску. Ми намагались утримувати тварин на «перетримці» у різних куточках України й шукали інші стабільні варіанти житла для них. Питання фінансів завжди стояло гостро, адже десь нам піднімали орендну плату. 

Отож, з Красова ми перевезли частину тварин у миколаївський осередок. Він уже існував: раніше ми шукали нових місць для розширення, і цю локацію порадила знайома. Там ми нікому не заважаємо, адже сусіднє село знаходиться далеко. 

Іншу групу тварин з Красова ми доправили в дніпровську філію, а ще одну — до херсонського притулку. Обидві локації так і створили.

Я б не відкрила жодного іншого осередку, якби не протистояння тим, хто хотів нас вигнати. Можу подякувати цим складнощам, адже завдяки їм «Вуглик» зростав. Зараз у нас три притулки, ми будуємо четвертий. Раніше на Дніпропетровщині була ферма у Василівці, але зараз там дуже гучно й часто «прилітає», тож ця філія вже другий рік знаходиться в селі Балівка. 

Тут у нас хороші відносини із сільською радою та місцевими жителями. Нам дозволяють випасати худобу на різних ділянках, продають дешевше або віддають залишки врожаю. «Вуглик» потребує масштабнішої підтримки, але дуже приємно вже від того, що нас не цькують. 

Хто мешкає у «Вуглику»

У нас багато собак і котів. А ще багато коней, корів, свиней. Є кози, вівці, є навіть поні й віслюки, яких чисельно значно менше, тому що вони потрапляють у складні ситуації рідше за інших. Найбільше у нас корів і свиней. 

Ми беремо у притулок стільки тварин, скільки можемо гідно утримувати. Були випадки, коли люди просто віддавали нам свійських тварин, бо переїжджали з дому. Також безоплатно до притулку потрапили 5 кіз, яких азовці врятували з лінії фронту (наші волонтери забирали тварин із Харкова, куди їх доправили військові).

Однак у 99,9 % випадків ми викуповуємо свійських тварин у власників. Коли люди перебувають у тяжких фінансових умовах, їм ті гроші важливі в бюджеті. Не можу їх засуджувати.

Та з визначенням справедливої ціни за тварину складно. Створюючи збір на викуп тварини, мусимо обґрунтувати фоловерам її вартість, витрати на перевезення і тому подібне. Наша організація не бізнес із перекупки тварин. Коли, наприклад, ставлять ціну 40 000 гривень за коня, я відповідаю: «Вибачте, ми не можемо собі цього дозволити». Втрачається ідея порятунку. 

Про ахімсу та інші принципи притулків для свійських

Схожий до нашого притулок в Україні я знаю один — це «Ріфуджіо». Решта мають інакший формат: займаються фермерством, продажем молока, сиру.

Є таке поняття, як «ахімса» — гармонійне співіснування з коровою. Телятко залишається з мамою і п’є молоко, яке для нього й створене. А людина лиш ділить молоко з телятком, а не відбирає повністю. Притулки з такими принципами в Україні є, і вони прилаштовують багатьох тварин.

Наші принципи — інші. Ми хочемо, щоб тварини жили у «Вуглику» тим життям, яким мають жити — без зазнання пожиттєвої експлуатації. У «Вуглику» жодна корова не дає молока. А народжують ті тварини, які прибули до притулку вагітними.

Коли до нас потрапляє корова після молочної ферми (якщо тварина здорова), на початках входження в «охоту» у неї відбувається за графіком: кожен 21-й день. Але згодом статевий цикл не проходить так часто, як це відбувається на фермах. Корова чи кобила, яка не відчуває поряд самців, перестає входити в регулярну «охоту». 

Тварин чоловічої статі ми каструємо: так не відбувається запліднення. Однак самиць великої рогатої худоби ми не стерилізуємо: ці операції є надскладними і можуть загрожувати здоров’ю та життю тварин. На заході таке теж не практикують, наскільки я знаю. 

В Україні я поки не бачу масштабних кроків з боку суспільства до порятунку саме свійських тварин. Наші підписники — це обмежена група людей, а загалом охочих рятувати саме свійських тварин дуже мало. 

До нас все ще приходять люди із запитаннями: «Чому ви просите гроші на утримання тварин, чому не роздасте скот людям?». 

Щодо прилаштування, то ми не віддаємо тварин «у сім’ї», хоча в нашій практиці є випадки успішних прилаштувань під офіційну угоду. Одначе були й такі ситуації, коли  нові власники «зникали». Вони не надавали навіть невеликого фотозвіту з документуванням, що відбувається з твариною.

За угодою, якщо людина неналежним чином утримує тварину й не надає фотозвіту, зобов’язується оплатити трансфер тварини назад до притулку. Проте й цих умов люди не дотримувалися: ми приїжджали й забирали тварин назад за свої гроші.

Про реабілітаційні програми

Сьогодні навіть статистично в дітей фіксують дедалі більше психосоціальних проблем. Тому реабілітація дітей із різноманітними розладами є дуже-дуже важливою й значною частиною нашого життя. 

До початку повномасштабної війни до «Вуглика» діти приїжджали не просто на екскурсії — вони могли взаємодіяти з тваринами, наприклад, годувати їх. Такий формат спілкування відбувається виключно за бажання самих тварин. 

Основною цінністю «Вуглика» є те, що тварини нікому нічого не повинні. У нас є коні, які постійно хочуть, щоб їх гладили: вони підходять, підставляють свої спини, дупки й завше просять уваги. А є такі типу «хей, не чіпай мене».

Іпотерапія — тонка наука. Це не має бути так: посадив дитину на коника, покатав і до побачення. Іпотерапевти повинні закінчувати курси, отримувати дипломи з цього напряму лікування, бути компетентними й відповідальними у ставленні як до тварин, так і до тих, кого реабілітують.  

Про притулок в окупації та гроші на порятунок

Наш херсонський осередок знаходиться на тимчасово окупованій території. В інстаграмі є фото з історією, про яку я не змогла змовчати: російські окупанти сильно побили пастуха й застрелили корову, після чого відрізали їй передні ноги. 

Я документую всі звірства росіян над нашими тваринами. Однак про більшість випадків зможу говорити лише після того, як війна закінчиться і той прихисток стане вільним. Зараз мовчу з огляду на безпеку тварин. Щодня думаю й переживаю, чи виживуть вони взагалі.

Територію, де знаходиться притулок окупували за пару годин після повномасштабного вторгнення. Машини з тваринами розстрілювали на дорогах, тож варіантів вивезти тварин, на жаль, не залишилось. Там були й інші фермери, які хотіли евакуюватися, й не змогли. Тому я вивезла трьома автівками лише тих тварин (немічних котів і собак, курей), які жили безпосередньо у моїй хаті в Чорнобаївці.

Вивезти одну велику тварину з окупованої території через сторонні країни коштує: 6,5 тисяч євро, для нашої організації це непідйомні гроші. Я можу лише молитися, аби все погане оминуло людей і врятованих нами тварин, які нині проживають в окупації. 

Ще трохи про гроші

«Вуглику» хотілось би стати самостійним. Та поки що ми не можемо знайти спосіб, як зробити так, аби притулок не залежав від стороннього фінансування. 

Є декілька невеликих волонтерських організацій із Японії, Америки, Великої Британії, які потроху нас підтримують. Якусь велику організацію зацікавити поки не вийшло. 

Іноземцям складно, не перебуваючи тут, відчувати наш проєкт. Звичайно, ми регулярно фільмуємо і фотографуємо тварин, пишемо пости в соцмережах і надаємо звіти, куди витрачаємо гроші, які нам задонатили.

Насправді здебільшого ми залежимо від звичайних людей, які жертвують нам один-три долари. Я гадаю, що світ змінюють прості люди: хоч і невеличкою допомогою, вони роблять великі речі.

Комунікацією та залученням нових меценатів займаюсь лише я. Ресурси обмежені, а я вважаю, що будь-яку роботу в нашому проєкті треба оплачувати, зокрема й роботу майбутніх маркетологів чи грант-менеджерів. 

Спілкування з тваринами робить мене щасливою. Найбільш радісним для мене є бачити результат. Дивитися на врятовану тварину й помічати, які зміни з нею відбулися. 

Ми жартуємо у притулку про те, що в нас не люди катаються на конях, а коні — на людях. Я вкладаюсь у свою роботу повністю, живу заради тварин, яких порятувала. Це важко, й бувають моменти, коли хочеться здатися. Тоді я їду в притулок, сідаю біля тварин, гладжу їх, і мотивація враз відновлюється.

Коли ми жили в Херсонській області, до всіх філій було близько. Тоді я могла постійно спілкуватися з тваринами.

Зараз я далі від притулків. До того ж погода не сприяє мандрівкам, і не завжди можу пропускати реабілітаційні заняття доньки. Але раз на місяць я виїжджаю побачитися з тваринами. Переконана: будь-яким видом діяльності потрібно жити, горіти, занурюватися у справу, відчувати її. 

У притулку були погані й легші часи. Але я думаю, якщо постійно працювати над чимось, воно розвиватиметься. Я дуже хочу, щоб «Вуглик» ставав кращим, можна було зайти в будь-який наш притулок і сказати: «Вау, яке тут усе класне». Я розумію, що до цього ще дуже далеко.

Зразковою є наша Миколаївська філія. Вона існує п’ять років, і там основні ремонти вже зроблені. А Дніпропетровський осередок вже три рази переїжджав, отож він постійно будується. Але бачення є, тож маю надію, що за декілька років так і буде, як ми мріємо. 

Я вважаю, що всі без винятку тварини заслуговують на інше життя, і дуже хочу дати це «інше життя» якомога більшій кількості тварин. 

Світлина-заставка — з особистого архіву Олександри.