Який він — бізнес на тваринах? Розповідь журналіста про стажування в контактному зоопарку

Поміж кам’янистих колон чорніє безодня. Скелі покриті кучерявою зеленню, а важка хмара погрожує зливою. Це національний парк Чжанцзяцзе у провінції Хунань, точніше фотошпалери з ним біля вольєру із сурками в «Звірополісі». У Чжанцзяцзе мешкають макаки, саламандри, олені. Туристи приїжджають туди запізнатись із природою, зокрема тваринами. Мавпи тут вільно гуляють серед людей. Контактувати чи ні — це вибір тварин.

Натомість у самому «Звірополісі» займати тварин можуть усі охочі. У лемурів Майло і Коко ніхто не питає згоди. Навіть із папугою Джонні, який вміє говорити, не радяться. Шпалери джунглів, «звуки природи.mp3», жменя сіна й тирси — почувайтеся як удома.

Чи є тут хтось справді контактний?

Вже за годину відвідувачі кинуться в обійми до тварин. Та поки тут смердить фекаліями і сечею. Сонні працівниці сповзаються на роботу, щоб причепурити клітки до рекламного вигляду. 

Щоправда, не всі «моделі» готові торгувати мордочкою. Деякі встановлюють свої правила. Наприклад, лемур Шкіпер допускає у вольєр тільки чоловіків. Він нервово скрипить зубами, коли його навідують жінки або діти. Бувало, виривав їм волосся. Шкіпер набув такого мізогінного світогляду, відколи його покусала самка. 

Лемура відсадили від неї — тепер мешкає сам у «чудових» апартаментах. Два метри квадратних, холодний кахель і три голі деревини. Єдина радість — це гумовий м’ячик і ультрафіолетова лампа над гамаком.

«Нарешті», — адміністраторка Марго пильно розглядає послід свинки Рембо. Дівчина обходить вольєри і оцінює стан здоров’я тварин. У неї немає ветеринарної освіти, натомість є досвід: вона ж бо понад рік працює в «Звірополісі», вже не раз чула лікарські поради. Часом до тварин у зоопарк навідується ветеринар, інколи віртуально. Однак такі дрібниці, як рідкі випорожнення Рембо, вирішують самотужки. Часто просто змінюють раціон і схрещують пальці. Сьогодні свинку не пронесло, тож пронесло працівників — лікаря викликати не доведеться.

Слідом за Марго збираються й інші працівниці зоопарку. Карина, Валерія, Люба. Усім ледве за 20. Валерія вчиться на заочці в академії поліції, Люба — в авіаційному неподалік, а Карина цьогоріч вступила в економічний. 

Нині є ще один: патлатий хлопець прямує на кухню і зникає. Назвався Денисом, але плутає власне ім’я, списуючи помилку на важкий ранок. На позір черговий стажер, а насправді журналіст під прикриттям.

Сюди не просять резюме, головне — бажання працювати. Щоправда, 66 гривень за годину притягують лише бідних студенток і студентів з далеких від зоології спеціальностей. Та «любов до тварин» компенсує брак знань, малу зарплатню і втомлені ноги після 12-годинного робочого дня.

«Ось цей сіренький мені подобається», — показує Марго на мишку. Адміністраторка дістала контейнер, у якому сьогодні народилось мишаче потомство. Малеча розміром із пів мізинця загорнута в серветку, а навколо дитинчат куйовдиться мама. В іншій коробці миші побільше — незабаром на них чекає паща удава або пітона.

Валерія просить зберегти життя мишці з плямою. Вона хотіла забрати її додому, та батько не дозволив. Йому вистачає кота і собаки. Подруга теж відмовилась, бо має вдома кролика. Рано чи пізно мишку таки згодують плазунам Еллі чи Аріель. 

Марго досипає їжу мишкам і забирає контейнери. Досить сентиментів — час прибирати лайно і витирати сечу. 

Ранком на кухні безлад. У мийці барикади з мисок, на підлозі відкритий корм для гризунів, жмути ганчір’я. Посередині кімнати теліпається шторка, яка допомагає працівницям сховатися від камери та переодягтися без зайвих поглядів. Також тут знаходиться карантин для тварин на продаж: найбільш войовничих збувають у зоомагазини.

Так, колись у «Звірополісі» жили чилійські білки, або дегу. Марго розповідає, що перші з них були ручними. Та дегу активно розмножувались: приплід сягав 16 дитинчат, які за місяць вже любилися поміж собою. І всі ці нащадки не успадкували лояльності до людей: вони кусались і не давались до рук відвідувачам. Утримувати гризунів стало невигідно: забагато тварин, які до того ж шкодять клієнтам. Відтак дегу порозпихували по зоомагазинах. Замість них посадили їжаків — ось така своєрідна сансара контактного зоопарку.

Зараз у карантинних комірках сидять морські свинки. Валерія обізвала одного з них Гітлером, бо той безперестанку воював з іншими за територію. 

На кухні теж бракує території, важко розвернутись — це така собі копія вольєра, тільки для людей. Марго готує їжу й вітаміни тваринам, а в сантиметрах від неї — брудні відра і «хімія».

Дівчата насипають у відра засіб, який вбиває запах фекалій. Потім ділять між собою вольєри. Денисові (чи як мене там) випадають легкі в догляді тварини: фретки Пломбір і Кокос, кіт Геркулес і киця Афродіта, тамарини Олівія і Джекі. Про них перед стажуванням розповіли небагато: головне — нікому не сувати пальці, бо можуть «прикусити».

Цим лагідно-пестливим словом у зоопарку маскують перед клієнтами захисну агресію тварин. Марго пояснює: «… такі, як ігрунки, сурикати, носухи, єноти, лемури, можуть прикусити. Але ми ніколи не кажемо, що тваринка кусає — завжди тільки прикушує». Насправді ж «тваринки» ще й як кусають.

Чи є тут хтось і справді контактний? Боязко відкриваю двері, притримую фреток, щоб не втекли. «Я прийшов вас рятувати», — бубоню з переляку.

Операція «Втеча»

Фретки-пестуни заважають прибирати. Пересаджую тварин на дерев’яний будиночок. Поки шкрябаю засохлі фекалії, Пломбір і Кокос нюхають моє волосся. Ще із забавок у фреток є гнучка труба. Щоправда, вони рідко нею граються. 

Частіше просто дрімають. Навіть гомінливі відвідувачі не порушують цей сон. Фретки сплять до 20 годин на добу. Така їхня природа. А можливо, так виглядає нудьга у просторі без натяку на природність. Тут хіба кахель зеленого кольору нагадує траву. 

Змиваю хімію водою, роблю кілька світлин для керівництва: так вони контролюють роботу підлеглих. Зачиняю вольєр. Упс, ледь не забув повернути Пломбіра й Кокоса на землю (тобто на кахель).

Марго ощадливо насипає сіно й тирсу козі Дорі. Інших адміністраторка теж просить заощаджувати: «Те, що не запісяне, — не викидайте».

Тимчасом коза заскочила на диван і щипає рослини. «Дора, злізь з дивана, дурочка», — лагідно просять працівниці. Карина і Валерія намагаються зігнати Дору, але та буцається і втікає від них. Дівчата використовують наживку — спеціальний корм. Кидають шматочки і заманюють козу до вольєра. Раніше такий спосіб працював, та цього разу Дора виявилась хитрішою. 

Раптом працівниці помінялися з твариною ролями: тепер не коза бігає від дівчат, а вони від кози. Карина і Валерія сваряться на Дору, що та наставила на них роги. Може, коза затаїла образу через житлове питання. Дівчата пропонували керівникові пересадити Дору в більший вольєр, але той відмовив. Мовляв, згризе меблі. 

Наразі більші апартаменти обіцяють лише папузі Джонні — за нього керівництво просила Марго. Птах змушений тіснитись у клітці й, певно, вже забув, як це — вільно літати. Через це агресує й боляче кусається, тож Люба жартівливо називає його Деганом або Сатаною.

Дора махає головою і розганяється на повну швидкість. Врешті на допомогу дівчатам приходить Марго. За понад рік роботи вона бачила всяке. Колись Дора вже поривалась на волю: втекла аж до ковзанки — ловили всією командою. Сьогодні операція «Втеча» закінчується поразкою, та цього разу коза змусила понервувати і досвідчену Марго. Дівчина давить зростом і перешкоджає рух козі. Після кількох невдалих спроб заганяє куди прийдеться — у передпокій до тамаринів. Лише хвилин за 10 козу вдається перегнати у її власний вольєр. 

Ініціативу перехоплює єнот Добі: він також хоче гуляти. Вже за декілька хвилин єнот крутить замок і відчиняє дверцята клітки. Та малого спіймали на гарячому. Карина підбігає, накидає на нього кофту і транспортує хвостатого до клітки. Так реальний Добі не став вільним, бо Каринина кофта — це вам не шкарпетка Гаррі Поттера. 

Аж тут папуга Джонні теж зажадав свободи. Він непомітно вилазить на клітку й летить до каси — пурхає вперше за кілька днів, а то й місяців. Перелякані працівниці кидають справи, аби лиш упіймати втікача. 

Якщо Джонні приземлиться на клітку єнотів, усім буде непереливки: і папузі, і доглядачкам. Ситуацію ускладнює ще й те, що зоопарк вже відчинили: щойно у двері зайшли мама й донька.

Гості зоопарку 

Просто перед першими відвідувачками бігають Люба, Карина і Валерія. «Тільки не до вольєру єнотів», — тихенько вмовляє Марго собі під ніс. Джонні ніби чує це і робить навпаки: широко розводить крила і летить прямісінько до єнотів. Добі і його друг Ронні швидко видряпуються до самої стелі та нападають на папугу. Марго його рятує, але той випурхує і знову опиняється біля каси. А там вже прибувають нові й нові відвідувачі. 

Тоді Марго вигадує інший спосіб зловити Джонні. Вона приносить з кухні арахіс, чистить від шкаралупи і намагається приманити птаха. «Ти ж любиш», — простягає плід, поки Валерія крадеться до папуги ззаду. Однак Джонні відлітає від них.

«Не міняє свободу на горішки», — жартує Люба.

Врешті папугу ловлять підсаком. Цей спосіб найбільш небезпечний для Джонні — той може заплутатись крилами у сітці. Однак кілька невдалих спроб і… «Попався», — говорить Марго, простягаючи впольованого птаха Любі. 

Допоки тривала вся ця операція, відвідувачі позбиралися біля вольєрів.

«А вона ходить?» — питає хлопчик. Малий вперше побачив 15-річну черепаху. Він намагається підігнати Сабріну вигуками: «Тікі-тікі-тікі». Фотографка підходить до хлопця і просить сказати «чіз» — готову світлину продадуть батькам на виході, треба ж якомога ефективніше монетизувати жамкання тварин. 

Сабріна потрапляє в зону турбулентності: юний дослідник фауни крутить її туди-сюди, допоки не перемикається на ящірок Ліло і Стіча. Їх легко розрізнити: нещодавно парочка посварилася, і Стіч відкусив сусідці хвоста. Тепер Ліло — безхвоста ящірка.

Якийсь чоловік коментує цю історію так: «Ну, подруга, буває. Щоб знала, де твоє місце!». Дівчина поряд жартома лупцює свого легіня. 

Ця пара забігла в зоопарк між справами. Часу небагато, та ще встигають зазирнути до сонних фреток. Вона тримає на руках Кокоса і, здається, зараз лусне від щастя. Просить зробити кілька фото. Але чоловік навіть не знає, як розблокувати телефон. Врешті розібрався. А відтак дівчина передає Кокоса йому. Раптом фретка позіхає та потягається — чоловік сахнувся і, здається, ледве в штани не наклав: «Братішка, я свій». 

З папугою він почувається сміливіше, бо Джонні сидить у клітці. «Брат, можна тебе погладить?», — питає і тикає пальцями. Папуга мовчить: сьогодні в нього немає настрою. 

Тут усі хочуть помацати екзотику. Однак трапився і той, хто лише спостерігав за тваринами. Поки тато із сестрою намагаються бавитись з лемурами, які ховаються під стелею, він стежить за агамами. Потім перебігає до сцинка Аїда і низько вклоняється йому. Деякі діти гуманніші за своїх дорослих. 

Шухер, керівництво!

Надвечір тварини помітно втомились. Дикобраз Адель тиняється туди-сюди. Схоже, в неї стереотипія — безцільне повторення рухів, яким тварина може реагувати на стрес.

Протягом дня Адель рила нірку, та врешті зішкребла тільки зелену фарбу на підлозі. Сурикати також намагалися задіяти кігті і так само не змогли пробити пластик. 

Почастішали випадки кусанини. Наприклад, хтось з ігрунок — Катя чи Мартін — не втримались і прикусили (а, це ж уже не стажування, отже — вгризли) хлопця за щічку. Той аж хникати почав, але все одно продовжив доймати тварин.

Потомились не тільки ігрунки та дикобраз, а й працівниці. Та керівник вирішив збадьорити своїм приїздом наприкінці робочого дня. 

Його звати Паша, він одягнений у чорну кофту, на пузі висить барсетка. Паша наводить кіпішу і заглядає в усі вольєри. Потім підзиває адміністратора — у цій ролі Марго вже замінив Саїд — і майже тикає його носом: «Чому тут брудно? А тут?».

Жодного разу Паша не посміхнувся тваринам. Здається, він зовсім не помічає їх. Проте нового стажера таки зауважив і беземоційно розпитав про робочий день. Переконував залишитись у «Звірополісі». Мовляв, тут буває краще — це сьогодні брудно і важко, бо колеги погано працювали. 

Насправді ж у команди лише 10 рук на 22 тварини. До того ж працівниці мають спілкуватися з відвідувачами і відвідувачками. Паша з удаваним розумінням киває на це головою.

Та вже час закінчувати робочу зміну. Лишається вечірнє прибирання — і нарешті додому. 

Гості в зоопарку гуляють до останньої хвилини, тому прибирати треба при них. Беру віник і совок… Раптом гучно кричить самиця дикобраза — Адель. Вона бігає кругами, настовбурчивши голки. Ніхто не може точно сказати, що з нею. 

Саїд стенає плечима, каже, мабуть, чогось злякалась. Він човгає на кухню, щоб принести їй смаколик — най заспокоїться. Лишаюся з Адель наодинці.

«Тихо-тихо, все буде…», — не можу договорити фразу. Нащо брехати? Добре тут не буде нікому: ані дикобразу, ані іншим тваринам, ані працівницям чи працівникам. Хіба, може, комусь із відвідувачок та відвідувачів пощастить і вони підуть без слідів від укусів на щоках, досхочу награвшись із поневоленими живими істотами.