На ВДНГ людно: у 6-му павільйоні проходить тату-фестиваль. А на сходах перед ним — дівчина з блакитною переноскою для котів. Вчора вона мала стати моделлю для тату-майстра, проте переплутала дні й запізнилась. Тепер замість нового візерунку на шкірі має пухнасту чорно-білу подругу: «Я пішла гуляти виставковим центром, а в павільйоні № 4 день адопції тварин. І там вона — Лінда. Так колись звали мою собаку — дуже сумую за нею, тому дам киці інше ім’я».

Отже, для поки що Лінди фестиваль «Adopt Me Days» завершився — вона прямує у блакитній переносці в новий дім. Але сотні котів і собак з 60 благодійних організацій все ще чекають на своїх людей у павільйоні. 

Міра з Новообухівської траси

Біля входу відвідувачів зустрічає велика собака. Це Міра. Її ледь живою знайшла Альона на Новообухівській трасі, виплекала і вже готова передати в хорошу сім’ю. Може, зараз?

«Я дуже хочу її забрати, у нас із хлопцем приватний дім, — ділиться Лєра, чухаючи Мірі пузо. — Не можу додзвонитись до нього, чекаю».

Та Альона скептична: «Люди підходять, їм подобається Міра. Але вона велика. Тому думають…» 

Праворуч від входу — собаки, ліворуч — коти. Всюди вивіски, вказівники, стенди компаній-партнерів. Панує святкова атмосфера: видають ветпаспорти, роблять подарунки. У центрі павільйону — фотозона: тут фотографується молода кото- чи собакородина. 

Але є й офіційна частина свята: майбутні опікуни підписують договір про утримання. У ньому вони зобов’язуються добре піклуватися про тварину і скидати час від часу в притулок чи волонтерам фото- та відеодокази, що з нею все гаразд. Якщо раптом щось іде не так, повертає тварину. У договір вписують паспортні та інші дані. Так убезпечують тварин від безвідповідальних людей. 

Тим, хто ставить свій підпис у договорі, на перший час дають корм для тварини, іграшки та інші необхідні речі. Плюс усі коти й собаки вже оброблені від паразитів і щеплені. 

Цуцик із Донеччини

Біля масивних колон павільйону — манежі для цуценят. Вони граються, пролізають крізь щілини. Волонтери їх ловлять сміючись. Найменшому цуцикові — місяць.

«Військові привезли з Донецької області. Дуже втомився, спить. Він один вижив: ні мами, ні братів-сестер не знайшли. Зараз третина тварин у нашому притулку — від військових. “Сіріус” переповнений, але їм ми відмовити не можемо».

Кільком песикам цього притулку вже пощастило: вони облаштовуються в нових домівках. Але під опікою Олександри ще понад 3 000 тварин. Навіть якщо одна з них поїде додому, це буде великим успіхом. Кожне життя важливе. 

«Бійцівських» порід не існує

У великих клітках — «страшні та небезпечні громили бійцівських порід» із благодійного фонду «Пітбульхелп». Тато з трирічним сином підходять до однієї з кліток:

— Вони дуже агресивні?

— Ні, — відповідає засновниця фонду Альона Кутіль. — Вони для людини зроблять усе… Тільки інших тварин не люблять. Краще брати в сім’ю, де вони будуть одні.

Альона прагне донести людям, що пітбулі, стафи, бульдоги та інші породи, якими нас лякали, насправді добрі та лагідні. Вона гладить пітбуля Лою і розповідає:

«У 90-х було модно “пацанам” заводити таких собак, щоб виглядати загрозливо. Звідти і пішла про них дурна слава. Ці породи настільки віддані людям, що заради них готові помирати і вбивати одне одного. Тому їх використовують для собачих боїв. Але щоб надресирувати так собаку, потрібно дуже багато часу. Вони не хочуть нападати». 

«Страшна й небезпечна» Лоя тикається в Альону мордою і падає на спину, мовляв, гладь мене. Її врятували з живодерні, де побита й голодна Лоя сиділа на ланцюгу під лютневим снігом. Невідомо, як вона не загинула тоді. Зараз собака спить у двох ковдрах: короткошерсті породи сильно мерзнуть. Лої 5 років — це чудовий вік, щоб поїхати у новий дім.

«Коли берете дорослу тварину, точно знаєте її вдачу і чи підходите ви одне одному. А “бійцівських” порід не існує. Це міф», — каже Альона.

Забрати всіх

Павільйоном проходить дівчина в сльозах.

«Тут часто плачуть, коли не можуть взяти ще одну тварину. Або забрати їх усіх, — пояснює організаторка «Adopt Me Days» і власниця Гостомельського притулку Марія Вронська. — Сумна реальність така: як би ми не старалися, близько 80% тварин залишаться у притулках. Тому там у них мають бути хороші умови».

На питання, чому вона цим займається, каже: «Мама навчила поважати тварин… Не просто любити, а поважати».

Марія дістає з клітки цуценя та притискає до себе. Тут взагалі багато хто носить собак на руках, наче дітей. Майбутні опікуни теж беруть їх на руки — обережно, лагідно. Притискають до серця і подумки питають: «Ти мій чи ні?».

Хаскі Вінтер і кошеня Кай

Разом із безпорідними та метисами, у притулках є й порідні тварини:

«На жаль, зараз легко й дешево купити тварину без документів. Набридло — викинули, — з гіркотою каже волонтерка з команди «Пітбульхелп» Настя. Вона виводить красуню хаскі розім’яти лапи. — У Вінтер була зламана лапа… Я її ви́ходила, виростила. У мене ще дві собаки, а хаскі потрібно багато уваги. Може, тут знайдеться той, хто зможе дати їй кращі умови. Та підсвідомо я радію, що фест добігає кінця, а вона ще зі мною».

«Тримайте паспорт, вітаю!» — поруч сім’я бере під опіку смугасте кошеня. Поки мати оформлює документи, її син Ростислав чекає за столиком. Хлопець каже: «Це дуже спокійне кошеня. Ми назвали його Кай. Я уже його сильно люблю».

Далі Ростислав з мамою та Каєм отримують купу пакетів із корисностями й позують у фотозоні перед камерами. 

Такий фест обходиться більше ніж у пів мільйона гривень. Гроші надає спонсор — магазин товарів для тварин «Pethouse». Завдяки підтримці організатори облаштовують красивий простір, куди приємно зайти. Не всі можуть доїхати до притулків, тому «Adopt Me Days» — чи не єдина можливість показати тварин звідти.

Та під кінець фестивалю собака Міра досі не поїхала додому, а маленький цуцик так і залишився на руках Олександри Мезінової. Може, їхню щасливу історію розповімо наступного разу?

Ретельні спостереження за поведінкою тварин, пошук локацій для їх безпечного пересування і благодійні художні виставки заради допомоги притулкам — усе це роблять учні й учениці Малої академії наук України у своїх проєктах. Ми познайомилися з кількома підлітками, щоб розпитати про їхні зоозахисні ідеї та дослідження.

Отже, нині спільно з Малою академією наук розповідаємо про юних авторів й авторок наукових і соціальних проєктів, які роблять цей світ гуманнішим.

Перейти дорогу має й лось, і краб

Єгор Басацький любить грати в баскетбол і вчити мови — англійську й німецьку. Навчається у Ліко-школі в Києві. 

Торік Єгор отримав почесну відзнаку на міжнародному конкурсі шкільних проєктів з екології GENIUS Olympiad Ukraine. Хлопець дослідив, де в майбутній Київській обхідній дорозі можна збудувати екодуки. Що це і для чого, він розкаже сам. 

Екодук — це міст над дорогою чи тунель під нею. Його зводять для того, щоб тварини могли безпечно перейти дорогу. Екодуки рятують і тварин, і людей від аварій.

Якщо, наприклад, ставок з одного боку від дороги, а тварина живе з іншого, їй треба якось дістатися до води. З екодуком не доведеться перебігати дорогу перед машинами. А ще, буває, в якійсь частині лісу живе тварина, а в іншій є здобич. Люди проклали дорогу й перекрили тварині її звичний маршрут. Щоб звірі могли рухатися через цю перешкоду, будують екодуки.

Коли я починав працювати над проєктом для Малої академії, то взагалі не знав, що таке екодуки. Потім заглибився в тему і дізнався, що їх багато будують і в Америці, і в Європі. Я поїхав у подорож і став помічати екодуки: бачив мости для великих тварин у Польщі й Австрії. Насправді там є й тунелі, просто їх важче помітити. 

Екодуки будують не тільки для великих тварин — оленів, кабанів, наприклад, а й для черепах чи крабів. На Острові Різдва в Індійському океані є незвичайний міст для крабів. Щороку мільйони цих тварин одночасно вирушають із центру острова до океану, щоб спаруватися. Для них побудували спеціальні тунелі, а в місці, де тунель зробити не можна, звели прямокутний міст заввишки 5 метрів. Його «дорожнє полотно» — це сітка, за яку крабам зручно чіплятися ногами. Також у Японії є прохід для черепах під залізницею. А найцікавіше для мене було дізнатися, що в Азії та Південній Америці існують екодуки для мавп: це канати над дорогою, що звисають, ніби ліани, щоб мавпи могли перебиратися з однієї частини лісу в іншу.

І біля Києва, і на Поліссі у нас є олені, вовки, лисиці, козулі. Та і для маленьких тварин — зайців, наприклад, — можна побудувати екодуки. 

Мій проєкт стосувався Київської обхідної дороги. Я подивився, де вона має проходити: де ліси, де водойми. Дізнався про навколишні заповідники і тварин, які там живуть. Також отримав статистику аварій із тваринами по Україні. Поміркував, як дорога може перешкоджати маршрутам звірів. Ось там, де автошляхи розділяють місця проживання тварин, я запропонував збудувати екодуки. Наприклад, біля Бучі дорога має проходити через ліс. В одній його частині є ставок на річці Буча. Там можна збудувати екодук, щоб до води могли безпечно діставатися лосі, олені, козулі чи дикі свині.

Як почуваються хижаки в зоопарку? 

Софія Бігун дуже любить тварин і легко знаходить із ними спільну мову. У неї живуть кіт, 4 морські свинки, 5 щурів і 4 миші. 

У науковій роботі для Малої академії наук дівчина вивчала, як кількість відвідувачів зоопарку впливає на поведінку левів і тигрів у неволі. Софія посіла друге місце на Всеукраїнському конкурсі-захисті науково-дослідницьких проєктів МАН у 2023 році в секції «Зоологія».

Дисклеймер від UAnimals media: ми проти вилучення тварин із дикої природи до зоопарків. Однак цінуємо дослідження Софії: важливо дбати про тварин, які опинилися в неволі, і враховувати їхні потреби в усамітненні та взаємодії.

Мені завжди подобалося спілкуватися з тваринами, тож я пішла на гурток юних натуралістів. Вже там я вирішила писати наукову роботу. Я хотіла досліджувати поведінку тигрів і левів, бо це дуже розумні тварини.

Ми з науковою керівницею думали про найкориснішу тему. Зупинилися на тому, щоб дослідити, як на тварин у зоопарку впливає кількість відвідувачів. Мені важливо, аби тигри та леви в неволі могли почуватися найбільш комфортно — наскільки це можливо. 

Леви, за якими я спостерігала в Київському зоопарку, — це Геркулес, Лілія, Христина і Дарина, а тигри — Рена, Малюк і Амба. Я приходила двічі-тричі на тиждень і з 15-ї до 16-ї години проводила спостереження. Важливо було дотримуватися графіка, бо тварини по-різному поводяться протягом доби. Якби я спостерігала їх у різний час, це могло б вплинути на результати. 

Погода, звісно, теж позначається на активності тигрів і левів. Вони ховаються і коли дощ, і коли надто жарко. Тож я відібрала спостереження, коли була приблизно однакова погода. Це були сонячні дні травня й червня. 

 У мене в руках був звичайний зошит. Раз на 5 хвилин я стояла біля вольєра й записувала, що робить тигр чи лев. Вольєри в Київському зоопарку розташовані по колу, тож мені доводилося дуже швидко бігати від однієї тварини до іншої. Спочатку було складно, та потім наловчилась. Наприклад, о 15:00 у мене леви, о 15:01 — тигр, о 15:02 — наступний тигр, о 15:03 — ще один, і потім знову леви. Тигри під кінець досліджень почали мене впізнавати.

Спочатку я писала, що конкретно тварина робить, бо не знала про їхні зразки поведінки — патерни. Вже потім я узагальнила записи й розподілила поведінку на такі патерни: неактивний — коли тварина спить чи лежить; комфортна поведінка — наприклад, тигр вилизує шерсть; взаємодія — тигр дивиться в очі відвідувачу, проявляє інтерес, може нявкнути; харчування; пересування; дослідницька поведінка — може щось нюхати, чіпати лапою; маркувальна — тварина залишає свої запахи в різних місцях вольєра; соціальна — тигри й леви можуть перегукуватися чи інакше взаємодіяти між собою.

Коли людей зовсім не було, тварини проводили час усередині вольєрів — у невидимій для відвідувачів частині конструкції. Вони також ховалися, коли людей надто багато. За моїми спостереженнями, найкомфортніше їм було в будні, коли середня кількість відвідувачів. Тоді леви й тигри проявляли найбільше комфортної та дослідницької поведінки.

Мистецьки допомогти притулку для собак

Тетяна Зимогляд навчається на архітекторку в Сумському коледжі будівництва та архітектури. 

У 2022 році дівчина долучилася до школи громадянської участі «Агенти змін». Це один із напрямів роботи Малої академії наук. Агентами змін тут називають підлітків, які втілюють власні проєкти, щоб змінювати країну й суспільство на краще. У цій школі Тетяна створила проєкт «Лапки в долоньках» — виставила й продала власні картини, щоб допомогти притулку для собак.

Коли я подавалася до школи «Агенти змін», то вже знала: мій проєкт точно буде пов’язаний із тваринами. За рік до цього в мене з’явився собака — шарпей Бакс. Протягом року він дуже багато хворів. І коли почалася війна, я замислилась ось про що: ми йому допомагаємо, бо ми в нього є. А в деяких тварин нікого немає. Мені дуже захотілося їм допомогти.

Тож я зробила благодійну виставку у філії міської бібліотеки. Мені просто допомогли знайти контакти і потім — вішати картини. А все інше я робила сама. 

Більшість картин на виставці теж були моїми, але деякі надали подруги. Там були й натюрморти, і пейзажі, і тварини. Я найбільше люблю працювати олійними фарбами, тому картини були написані олією.

На виставці ми продали 8 робіт. Найдорожче — картину моєї подруги Марії Кадуріної «Венеція в час свята». Це яскрава, велика, дуже позитивна картина.

Серед проданих робіт була і моя, з берізками — улюблена мамина картина. Звісно, було шкода її віддавати. Та коли я приїхала до притулку, зрозуміла, що готова хоч усі свої картини віддати заради цього. Це було неймовірно! По-перше, розуміння, що допомагаю. А по-друге, у мене все одно ці картини стояли б десь на балконі, а так вони приносять людям радість. 

Я тоді допомогла притулку громадської організації «Справжній друг». Це невеличкий притулок для собак. На зібрані за картини гроші ми з мамою купили крупу, миски, повідці, нашийники — різні речі на прохання працівників.

Чесно кажучи, до появи собаки я взагалі не цікавилася безпритульними тваринами. Коли працювала над проєктом, приїхала до притулку вперше. 

Собаки там дуже контактні! Вони й у вольєрах, і надворі бігають. Нас зустріли відразу кілька собак. Такі веселі — стрибали, гралися, їм було все цікаво. Це було круто.

Та й сумно теж було… Дівчата, які там працюють, розповідали, звідки ці собаки. Я навіть розплакалася, бо мені це дуже близько.

У майбутньому я хочу спроєктувати притулок і лікарню для тварин. Сподіваюсь, що зможу втілити цю ідею щонайшвидше. 

Світлини: особисті архіви героїв, Київський зоопарк, Parks Australia (Commonwealth of Australia), Mongabay, All That’s Interesting

Усе почалося з найменшого: усе почалося з мурашок. А також із того, що буквально кожного дня заледве не від Дарусиного народження я звертала і досі звертаю багато її уваги на все живе. Це було методично: я хотіла відкрити дитині можливість спостерігати за світом, а не тільки споживати його похапцем. Тож Даруся іще не вміла добре ходити, як уже вистежувала мурашок, опершись заради надійності на стовбур нашої старої яблуні.

Спершу ми разом уважно спостерігали, як працьовита мурашка завзято щось несе до свого дому чи просто тікає від небезпеки у глибокі тріщини спраглої землі, а потім Даруся і без мене день у день зависала над тими тріщинами, щоб знову побачити іще бодай одненьку.

Ми милувались, коли наприкінці весни щастило на мурашок у шлюбний період, із крилами! Я так і пояснювала ту дивовижу: це наречені. Правду кажучи, до моменту необхідності це пояснити й сама не знала тих фактів із мурашиного життя. Довелось учитись!

Даруся одного року (чи навіть двох) насправді уявлення не мала, хто такі наречені і що ними бувають навіть мурахи, але нехай. Бо ще з того часу вона й досі — вже у п’ять — зачаровано дивиться, як метушиться будь-яка мурашина зграя. Хоч навіть і без крил. А як трапляються нам раз у ніколи все ж крилаті, Даруся каже, що це ж наречені, мам. Отак і пояснює! І досі слідкує за мурашками — водить поперед ними пальчиком, ніби малює шлях.

Колись вона так само любила, коли мураха лізла їй на руку чи по нозі. У ті миті, однак, доводилось пильнувати, аби ніхто поруч не лементував і не скрикував дитині «о боже», власне вселяючи тим чи не найбільший страх. Я не могла дозволити комусь так категорично руйнувати довіру до світу, з якою дитина приходить його пізнавати й завдяки якій може зараз і завжди потім відчувати його повноту. Цю довіру так легко сполохати! І батьки мають всеохопну владу керувати нею — підтримати або навпаки.

Зізнатись, для мене самої було великим зусиллям не зриватися до дитини одразу змітати ту мураху з руки! Ні-ні. Треба просто бути обережною, донь. Просто без різких рухів.

І тоді, одержуючи мамине схвалення, Дара буквально завмирала, впиваючись очима в мурашку, залюблюючись у кожну. Вона позирала на мене перевірити, чи я теж захоплююсь, а потім знову дивилась на мурашок; на мене — на мурашок; на мене — й знову швидко на них, щоб раптом не згубити поглядом. Беззвучно показувала мені вказівним пальчиком цсссс і знову дивилась, як ті лізуть.

А потім були черв’яки, равлики, цвіркуни, хрущі, жаби, риби, кожна пташка, курочка чи білочка — байдуже: абсолютно кожна живність, яку Дарусі доводилось бачити. Мені ж тим часом доводилось лише підживлювати її допитливість. Це не дуже складно! Але це робота. І в результаті були навіть бджоли, які лоскочуть золотими крильцями. Тут я уже протестувала! Але Даруся наказала врешті втихомиритись і просто не дуже махати руками. Тоді це спрацювало. Так, заради справедливости — воно не завжди спрацьовує, але ми з Дарусею знаємо: ніщо не кусає, не дзьобає і не драпає просто так, тож на звірів не гніваємось. О! Було, дитина регулярно приходила і до нори пані миші запитати, як справи, хоч сама я гризунів боюсь достобіса!

Я й слимака навряд чи візьму в руки. Щоб посадити жабу на долоню — то й поготів! Але щоразу, коли охоче це збирається робити Даруся, я вимикаю свої упередження (якщо це безпечно), а тоді вмикаю її довіру. Чи то пак свою? Вона ж у мене теж колись була.

З міркувань здорового глузду пояснюю, що невідомого жука краще не брати заради своєї безпеки і безпеки невідомого жука, але й не чинити йому жодної шкоди. Не маємо права, як не маємо права вбивати. І сьогодні Даруся уже питає, чому якщо вбити людину, то сідаєш у тюрму, а якщо звірятко — то ні?!!

Кицю маємо гласкати лагідно й погідно, щоб часом їй не боліло. Ти ж відчуваєш біль? Тварини так само, донь. І хапати за хвоста не можна навіть з великої любови, бо навіть з великої любови можна нашкодити. Кому, як не батькам, це знати.

Донедавна Даруся мріяла піти до цирку — це ж так цікаво! У театрі вона була разів зо двадцять, а в цирку — ніколи. А там світломузика, акробати і ведмеді ходять по канатах, вау! Довелось пояснити, що тварин на репетиціях дресирують, а це жорстоко, неприємно і боляче; їх, голодних, змушують виконувати абсолютно неприродні для них речі за їжу заради розваги людей, що потім сидять на трибунах і втішаються цим насиллям. Чи ми хочемо бути серед тих, хто сидить на трибуні? Ні? Тож ми маємо відмовитись. Ми не можемо і не будемо підтримувати цього ні своєю присутністю, ні грішми.

Як не знати бекґраунду, на рилзах в інстаграмі ця вселенська Дарусина любов до тварин може здатися якимсь унікальним вродженим даром. І так було б зручно вважати, але правда в тому, що з цими знаннями не народжуються. Жодна цінність не виникає нізвідки, жодна. Будь-яку треба формувати — на те я і мама. А ще на те, щоб лагідно у житті провадити, не проєктуючи своїх страхів і не нав’язуючи категорично поглядів.

Наприклад, я уже менш скептично ставлюсь до того, що Даруся зі своєю уже сформованою емпатією потенційно може відмовитись споживати м’ясо, птицю, рибу. У нас традиційна галицька сім’я з певним культом їжі. Ніхто з нас не веган чи веганка і не вегетеріанець чи вегетаріанка поки що, але на п’ятому році життя дитина пояснює зі своєї любови, що не буде їсти крілика, бо крілик хоче жити. А рибку? А рибка має плавати, звичайно, мам! І, випереджаючи запитання: я не збираюсь її до цього змушувати.

А коли учора ішли зі садочка, мама похопилась дітям зловити метелика у траві, але замість зрадіти Даруся розплакалась дуже, аж поки я переконливо не запевнила, що більше ніколи не буду так робити, чесно-чесно!

Так соромно стало.

Навряд чи у житті хтось навчив мене більше, ніж мої діти.

Фото Юлії зробила Галина Кучманич

Тексти в рубриці «Колонки» відображають виключно думку автора чи авторки й не обов’язково відповідають позиції редакції UAnimals media.

«…Запам’ятала, що він був маленький, бо ми його посадили в мій невеличкий рюкзак. Він там сидів і слині пускав, може, їсти хотів. Ми його принесли додому, і він впісявся, як всі маленькі цуценятка. Ще він дуже плакав першу ніч. Ми зробили йому окреме місце на підлозі, але потім взяли до себе в ліжко. І він заспокоївся. У нього був дуже емоційний характер».

Харків’янка Юлія згадує свого собаку. Його звали Тимчик. Він ненавидів салюти, сильно линяв, важко переносив дорогу.

Коли велика війна вибухнула в Харкові, треба було їхати. Бойові дії не обмежуються одним днем, як салюти в новорічну ніч.

Родина зупинилась у Кременчуку і заночувала в квартирі, не дуже придатній для життя. Але вони були щасливі, що вибрались. І що вони разом. Всі. Із собакою.

«Собаку треба обов’язково забирати. Будь-яку тварину треба. Собака — це частинка дому. Коли ти забираєш із собою собаку, то частинка дому з тобою», — згадує Юлія.

А потім Тимчик захворів і помер. Далі спогади родини тісно переплітаються з відчуттям провини.

«Я думаю, переїзд повпливав на його здоров’я. Також він підчепив кліща, а ми не помітили й вчасно не обробили. Ми теж винні. Через те, що проґавили, він сильно захворів. Ми його ледве тоді врятували. Але все одно були наслідки для здоров’я, від яких, власне, знову захворів і помер», — розповідає Юлія.

Провина — це те, що обтяжує втрату тварини. І те, що згадують чи не всі згорьовані опікуни та опікунки.

Руслана втратила кота Пиріжка декілька місяців тому. Він часто хворів, але тоді погіршення стану було як грім серед ясного неба. Дівчина припускає, що анестезія під час чищення зубів спровокувала загострення панкреатиту.

«Я досі не змирилась. Маю дуже багато питань. Думаю, подолати це мені допоможе лише професійний психолог. Не лише лікарі ухвалювали рішення. Багато в чому це моя відповідальність, і я часто думаю, чи не припустилась я десь помилки. Так, ми всі помиляємось, але помилка ціною життя тварини — це занадто важко», — каже вона.

Найважчим для Руслани було рішення про евтаназію. Поки кіт хворів і перебував у лікарні, йому ставало гірше. Тож родина очікувала на той самий дзвінок. І одного разу він стався.

«Ми були в метро. Нам сказали, що надалі його мучити вже не можна. Ми поїхали в клініку і думали побачити зморену тварину. Він лежав, коли ми прийшли, але потім підвівся. Впізнав нас. Проте це була дія ліків, не більше. Настав час ухвалювати найважче рішення», — розповідає Руслана.

Через російську агресію ми втрачаємо тварин у тих ситуаціях, коли б нібито могли їх врятувати. Наші дії обмежують обстріли, дефіцит пального, умови надзвичайного стресу.

Журналіст і блогер, відомий читачам як Юрій Кошмарченко, багато й дотепно писав про свого мопса на ім’я Агамемнон. Чимало людей заходили на сторінку Юрія, щоб почитати саме про собаку. Проте в березні 2022 року Агамемнон загинув. Через обстріли та дефіцит пального Юрій не встиг вчасно відвезти його до ветеринара.

«Виникають думки, що можна було б поїхати до ветлікарні раніше. Швидше знайти бензин. Або обхідний маршрут (у певний момент прямо перед нашою машиною підірвали міст). Або ще щось. Мені досі боляче через це. Я не знаю, що сказати. Просто бережіть своїх. Ким би ці “свої” не були», — розповідає він.

Психотерапевтка Оксана Зінько каже, що почуття провини — одне з найважчих переживань. Воно стосується, звісно, і періоду після смерті тварини. Це стан, на якому люди часто застрягають у своєму горюванні.

«Цю ситуацію можна пояснити тим, що на людині лежить велика відповідальність за долю тварини. І опікуни не можуть собі пробачити, як усе склалося», — пояснює психотерапевтка.

А ще люди, які втратили друга — собаку, кота чи іншу тварину, часто не відчувають розуміння і бажаної підтримки. То як впоратись із втратою того, хто став для вас таким рідним?

Втрата людини чи тварини часто не має радикальних відмінностей.

За словами Оксани Зінько, применшувати значущість втрати тварини й порівнювати це зі втратою людини категорично не можна.

«Так само, як між людиною і людиною, між твариною і людиною будуються стосунки, — пояснює вона. — І часто тварини дають нам особливе: безумовну любов і відданість. Опікун чи опікунка тварини після її втрати переживає ті самі етапи горювання, що й у разі смерті близької людини. Це і заперечення, і шок, і відчуття провини, і депресивний стан».

Юлія згадує, що їй буквально фізично хотілося повернути ритуали прогулянок:

«Думала навіть оголошення дати, що буду гуляти з будь-якою собакою. І я заміняла це тим, що просто гуляла. Спочатку я брала повідець, укладала в рюкзак і ходила нашими з Тимчиком місцями. Сиділа на лавці, розмовляла з ним, пригадувала, плакала. Це тривало десь місяць».

Юрій ділиться, що сумує навіть за тим, що колись дратувало: храпом, купками по закутках, куди є ризик вступити. Але найболючіше те, що тепер ніхто не зустрічає вдома: «Перший час відсутність цих стрибків на голову щоразу била прямо в серце». Про це говорить і Руслана: «Коли приходиш додому і там тебе ніхто не зустрічає, відчуття, що цього не може бути».

Часто люди не розуміють чужого горювання за твариною. Зокрема, порівнюють цю втрату з утратою матеріальних речей. Та Оксана Зінько пояснює: коли ми втрачаємо когось, із ким у нас були близькі стосунки, горюємо також і за своїм станом — за тим, як почувалися, коли був живий наш собака, кіт, друг, батько.

Як допомогти собі пережити та прийняти втрату?

«Тварина давала нам багато любові. І тепер постає важке завдання — дати трохи цієї любові самому собі, піклуватися про себе», — зауважує Оксана Зінько.

Вона розповідає, що є класична дуальна модель горювання. У чому її суть? Ми маємо дозволити собі горювати, плакати, обурюватися цією несправедливістю, не озираючись на думки чи критику інших людей.

Колишня опікунка Тимчика слушно зазначає: «Якщо людина відчуває, що це сильна втрата, вона має прожити її. Зі сторони, може, здавалося, що я надто переживала. Пригадую, до нас друзі заходили, і я розплакалась, коли сказала “ми малому пояснювали, як Тіму поховали в пісочку”. Мені здається, не треба звертати увагу на те, як люди будуть це зі сторони сприймати».

Але водночас важливо допомогти собі з бажанням жити.

«Пізнавайте нове, будуйте нові плани, спілкуйтесь із людьми. Нормально, якщо в якийсь момент ви знову впадете в смуток і випадете з активного соціального життя. Вашими опорами повинні залишитись, а точніше, укріпитися особистісні форми підтримки — вміння спиратися на себе», — пояснює Оксана Зінько.

Корисно також знайти спільноту людей, яка пройшла через схожі випробування.

Юрій каже, що завжди отримував щиру підтримку від інших: «Я думаю, це одна з важливих рис українців — вміння цінувати будь-яке життя. Зверніть увагу: коли ми читаємо про те, як рятують з-під завалів після обстрілів, там обов’язково є інформація, що врятували стільки-то людей, а ще кішку, собаку чи папугу. Будь-яке життя священне. Українці це навіть не стільки знають, скільки природно відчувають. Ну а я відчув це на собі — щирими співчуттями багатьох людей».

Тематичні групи, чати, подруга чи хороша знайома, яка також має досвід втрати тварини, — вони допоможуть пройти цей шлях трохи легше, не застрягнути в почутті провини. До речі, а як у ньому не застрягнути?

Почуття провини часто виникає незалежно від того, як і чому померла тварина.

«Жаль і злість на себе виникають у багатьох людей, навіть якщо в глибині душі є розуміння, що зробили все можливе для порятунку тварини, — каже психотерапевтка. — Звичайно, коли людина постає перед ситуацією, їй потрібен час, щоб прийняти те, що трапилося, пережити, відгорювати. Однак залишена без контролю провина може поступово руйнувати життя. У нас є вибір: контролювати ці почуття та емоції або ж дозволити їм контролювати нас».

Пані Оксана пояснює, що почуття провини не просто емоція. За своєю суттю провина — це переконання в тому, що ви вчинили неправильно і маєте постраждати за це. Єдиний спосіб вплинути на це переконання — змінити те, у що віримо. Тут є декілька варіантів.

Спостерігайте за своїм почуттям провини. Ви помічаєте, що повторюєте ті самі думки про вину знову і знову? Оберіть сигнал «стоп», щоб зійти з цього болісного ментального шляху. Це може бути фізична дія, наприклад, глибоко вдихнути й різко видихнути. Потім свідомо зосередьтеся на чомусь іншому, наприклад, на своїх планах на завтра. Так пригадаєте, що у вашому житті є щось позитивне попереду, а не лише негативи з минулого. 

Виберіть мужність прийняти те, що не можна змінити. Покаяння за помилки не змінює та не компенсує минуле. Це просто заганяє вас у глухий кут. Єдине, що ви можете змінити зараз, — це ваше майбутнє. Прийміть цей факт.

Виберіть баланс. Почуття провини змушує зосередитися на тих часах, які сприймаємо як невдалі — коли були «надто зайняті», щоб погуляти з домашньою твариною, пограти з нею або обійняти її. Або коли не змогли раніше відвезти до лікаря, звернути увагу на симптоми хвороби. Це заважає об’єктивно побачити весь інший час, коли були разом із вихованцем. Тому наступного разу, коли ваш розум порине в ці нещасні думки, вирішіть переорієнтуватися. Активно нагадуйте собі про добрі часи, коли ви були справді відповідальними та дбайливими власниками домашніх тварин. Найімовірніше це була велика частина часу. 

Як допомогти людині поряд, яка горює через втрату тварини

«Найгірше, що може бути, — це знецінення. Якщо ви не знаєте, як підтримати, краще промовчати, ніж казати, що я “просто можу завести собі ще одного кота”», — ділиться Руслана.

Якщо ви хочете підтримати людину, яка переживає горювання, і уникнути недоречностей, то найкраще поцікавитись, а, власне, як вона.

«Наше уявлення про те, як ми можемо допомогти, іноді суттєво відрізняється від того, чого потребує людина. Хтось хоче побути на самоті. Комусь важливо поїхати в місце, де вони з твариною провели особливий час разом, комусь треба виговоритись. Дайте можливість озвучити потребу. Якщо ми не можемо допомогти, то дуже важливо не нашкодити», — каже Оксана Зінько.

Психологиня радить декілька універсальних слів підтримки: «мабуть, це дуже непросто», «не можу навіть уявити, як важко це пережити». 

А от фраз типу «я знаю, як тобі боляче» краще уникати. Бо ми ніколи не можемо вповні відчути біль іншої людини. Кожній і кожному болить по-різному. 

Психотерапевтка також радить бути обережними з релігійною тематикою. Релігія зачіпає дуже глибинні цінності, тому може викликати й сильні емоції.

Як допомогти дитині осмислити втрату

«Тіма помер на наших очах, — згадує Юлія, — малий був вдома. Він побачив нашу реакцію, але тоді не сильно зрозумів, що відбувається. Він запитав, і ми йому пояснили, що сталося. Сказали, що Тіма помер і що Ден (тато) закопав його у пісочок».

Часто смерть тварини — це перша смерть, з якою зустрілася дитина. І те, як дорослі допоможуть це пережити, може впливати на подальше ставлення дитини до смерті. Найкраще, що ви можете зробити, — це бути чесними з дитиною, каже психотерапевтка.

«Важливо завчасно пояснювати, що кожна тварина старіє і зрештою помирає. Кажіть дитині правду, але обережно. У жодному разі не розповідайте про хмаринки чи інші вигадки. Це формує недовіру до батьків і світу, яку потім дуже важко подолати. — каже Оксана Зінько. — Коли ж смерть тварини вже сталася, то певні ритуали можуть допомогти попрощатись із твариною, пережити втрату та поступово прийняти це».

У виборі ритуалу орієнтуйтесь на те, що може відгукнутись вашій родині. Можна висадити дерево на честь тварини чи написати прощального листа. Можливо, ритуал буде пов’язаний із чимось важливим у житті самої тварини.

«Ми кремували Пиріжка та забрали урну з ним додому. А потім вирішили розвіяти його попіл із вікна. Пиріжок обожнював вікна, міг сидіти там годинами. Це був такий собі котячий “Нетфлікс”. І ми вирішили, що таке прощання буде найправильнішим», — згадує Руслана.

***

Незабаром після втрати Пиріжка родина Руслани взяла додому кошеня з притулку. Дівчина каже, що це не вона його врятувала, а він її. Юлія поки не готова до нового собаки, але радісно спілкується з іншими псами на вулиці й це трохи заміняє їй відсутність Тимчика. Юрій уже рік без Агамемнона і наразі теж не готовий до відповідальності за іншу тварину. 

Оксана Зінько розповідає, що люди обирають різні стратегії: хтось відразу заводить тварину, хтось назавжди закриває для себе це питання. Тут не може бути універсальної відповіді. Шлях прийняття у кожного свій. Але найголовніше, аби він приніс у душу спокій. 

«Всі знають: якщо десь Брюлік, то там і Пастор!» — каже Ден Бабенко, капелан 107-го Маріупольського батальйону 109-ї окремої бригади територіальної оборони. Правило діє й навпаки: якщо десь Пастор, тут як тут і маленький йоркшир-тер’єр на ім’я Брюля.

Пастор — Денів позивний. Він і справді служить пастором протестантської конфесії в рідному Покровську. Задовго до повномасштабної війни він відкрив тут центр для людей із нарко- й алкозалежністю. У 2014-му заснував проєкт «Місто милосердя», у рамках якого годували нужденних на вулицях Покровська та Мирнограда. Проєкт діє й досі. Перед повномасштабним вторгненням Ден почав організовувати волонтерський центр у Покровську та в перші дні великої війни вступив до тероборони.

Тепер Ден служить військовим капеланом. Підрозділ дислокується в Покровську, та майже щодня чоловік їздить прифронтовими містами й селами, звідки евакуює цивільних. Часто виїжджає на нуль, щоб вивезти поранених чи доставити боєкомплекти. Ден організовує збори для закупівлі бронежилетів, авто, тепловізорів і перевозить потрібне на передову.

Щоб розказати про свого бойового товариша Брюлю, Ден телефонує сам:

— Вибачте, що вчора не зміг поговорити. Треба було вночі вивезти хлопців поранених, але мене до позицій на легковій не пустили. Сьогодні вранці їх вивезли.

— З вами їздив і пес?

— Так. Це не просто собака — це насправді друг, побратим, більше того — мій особистий психолог. Мій бойовий йорк Брюлька. Йому 6 років, і це мій домашній пес.  

— Якщо Брюля домашній, чому вирішили взяти його із собою?

— Через обставини. Я знав, що сюди будуть наступати росіяни. І в мене не було інших думок, крім як вивезти сім’ю. Найгірше, що могло б статися, — це якби вони дісталися до моєї родини. Тому я відправив свою колишню дружину з доньками в Англію, дружину із сином — у Німеччину. Брюлю не було з ким залишити. Я міг би відправити його із сім’єю, але ми не знали, що буде на кордоні. Тому вирішили, що пес залишається.

Я боявся, що до моїх рідних можуть дістатися орки, адже я з 2015 року в розшуку в «днр». Вони тоді не окупували Покровськ, але тут були дебілоїди їхні. Коли вони прийшли, в місті було тільки декілька місць, де висіли українські прапори. Один висів над моєю церквою. Мені почали дзвонити: мовляв, зніми, а то ми все підпалимо. Десь за тиждень, як їх вигнали з Покровська, мені подзвонили: «Доброго дня, це прокуратура “днр”. Якщо ви не приїдете протягом трьох днів, то ми оголосимо вас у розшук». Я кажу: «Добре, я тоді зі Збройними силами України приїду».

Спочатку я не брав Брюлю до війська. Тут залишилася моя теща, і я возив його до неї, як малу дитину: у понеділок відвозив до тещі, а у п’ятницю забирав на вихідні. У нас тоді була можливість відпочивати в суботу-неділю на базі. Так було пару місяців, а потім якось не вийшло його відвезти до тещі. Він побув зі мною тиждень чи два. А коли я знову відправив його до тещі, через деякий час вона мені телефонує й каже: «Приїжджай і забирай свого депресивного собаку. Він не їсть нічого, не п’є. Як заліз під диван, так і сидить». Як я приїхав, він одразу став їсти просту пшеничну кашу. Поїв — і в машину. Відтоді він завжди зі мною. Ми їздили в різні міста: Бахмут, Соледар, Лисичанськ… 

Я його дуже люблю і хотів би, щоб він був поруч.

— Де він із вами жив?

— Ми жили на базі. У мене бувають різні завдання: кудись приїхати, забрати людей, евакуювати… І він завжди зі мною! Завжди! Коли дозволяють, то ми вдома в Покровську ночуємо.

— У Брюлі за цей час змінився характер?

— Він до війни був спокійніший. А з війною став таким собі хазяїном.

— Котів ганяє?

— Зараз так. Раніше в нього був друг кіт, але при війні він вмер. Собак ганяє всіх, особливо великих. Одного разу потрапив так у халепу. Йому пощастило, що сніг тоді був. Підбіг до лайки, а вона його лапою — стук! Він провалився в кучугуру снігу, то його великий пес там не знайшов. Інакше отримав би на горіхи.

Брюлік тепер звик до військових, вважає їх за своїх. Був у мене випадок… Мені дали відпустку, я приїхав у Львів і з дружиною там зустрівся. І ось Брюлік біжить їй назустріч, дружина гукає «Брюлік!», розпростерла руки вже для обіймів, а він пробігає повз неї. Виявилося, за нею двоє солдатів стояли, і він біг до них. Дружина образилася: «Брюлік, оце ти зрадник!». А я кажу: «Ні-ні-ні, він вже військовий, до своїх біжить».

— А працювати заважає?

— Уявіть, це вперше в історії взагалі таке: він біля кафедри зі мною проповідує! Просто лягає на сцені й чекає, поки я закінчу проповідь. Знає, що треба почекати. Ви самі розумієте, що це таке — собака в церкві. Всі на неї звертають увагу. Я завжди кажу: «Гей, більше уваги на те, що я проповідую, а не на собаку!».

— Ділитеся пайком чи купуєте йому їжу окремо?

— Він крутий зараз. За останні пів року в нього з’явились особисті волонтери, які щосуботи присилають йому корм. Вони пропонували ще й комбінезон військовий йому пошити. Я кажу: «Та не витрачайте гроші, будь ласка, він не буде носить!». Він просто не любить одягатися, бо стає собакою-гальмом. Одягаєш, і він із лапи на лапу ледь переступає. У нього є один «кожух» на найсильніший мороз — у ньому більш-менш ходить. Я його зараз не стрижу, і він такий кудлатий-кудлатий став. «Пудель ти кучерявий», — я його називаю.

— Брюля вас якось підтримує психологічно?

— Авжеж! До війни ми жили одним життям, раділи… Все змінилося. Сина я хоч бачив від початку повномасштабної війни, а доньок ні — тільки в телеграмі. Буває, сумні настають дні. І він розуміє, що я сумую.

Коли всіх евакуювали з Покровська, я з ним спілкувався, як із людиною. Просто розповідав йому про свій біль і питав: «Розумієш?». І зараз я можу отак посидіти навпроти нього, поговорити.

А іноді сварю його. Приїжджаємо до позицій, кудись, де може прилетіти, і я кажу: «Ти залишайся в машині». А він вистрибує. Часу немає. Я біжу, і він за мною біжить. Забігаємо в підвал, я на нього кричу: «Ти що, дурний? Я тобі сказав сидіти!». А йому байдуже: хоч і боїться, все одно за мною йде.

— А інші військові як реагують на такого малого тер’єра на завданнях?

— Він для них теж як психолог працює. Особливо якщо зустрічаю фанатів йорків, вони мене готові розірвати. Питають: «Що він у вас їсть?». Я кажу: «Ну, все те, що і я». Вони: «Ви що, йому не можна!». Переключаються з війни.   

Під Авдіївку якось приїхали ми до хлопців 36-ї бригади. А вони гукають: «Пацани! Брюля приїхав!». Патрон зробили, щоб повісити йому на ошийник. Подарували і кажуть: «От дивись, Брюлю, Патрон сюди не їздить, з усією повагою до Патрона… А ти під Авдіївкою з морпіхами мочиш орків!»

Військові — це порятунок для тварин. Завжди їх погодують… Українська армія любить тварин, хлопці забирають їх із позицій.

— Буває, що Брюля підіймає настрій?

— Завжди! Це собака. Хоч він і друг мені, він залишається собакою.

Він щоранку отак лежить, дивиться, поки я розплющу очі. Щойно розплющую, він розганяється — і стриб на мене! Поки мене не вмиє всього, не заспокоїться.

А одного разу він мене врятував.

Колись у нас було завдання повний бус «смаколиків» привезти, щоб орків частувати. Я їхав біля Карлівки. Ми були вдвох із Брюлею. Він як почав метушитися: то з мене, то на мене стрибає… Він ніколи так не робив. Я кажу: «Ти що, надвір хочеш? Так давай». Я зупиняюсь, відчиняю двері… А він вибіг, сів і сидить. Я вже розсердився: «Коротше, або ти робиш своє діло, або я поїхав». Він посидів, тоді застрибнув назад, і ми поїхали. І тут перед нами лягають гради: бах, бах! Там поранені тоді були. І якби ми не зупинились… Я до нього повернувся й говорю: «Вибач, друже».

— А де він зараз?

Біля мене. Сьогодні дозволили переночувати вдома, помитися. То ми в кав’ярню заїхали в Покровську — тут усі його знають.

До речі, хай і мої побратими про Брюліка читають. Заступник комбата спочатку був не радий, як його побачив: «Ще нам із собаками тут не вистачало!». А за тиждень я приїжджаю, а він приносить мені кісточки: «Це для Брюліка». Це ж треба, ввечері їв і думав про Брюліка!

Дисклеймер від редакції UAnimals media: годувати собаку кістками — травмонебезпечно для тварини. А ще більше подробиць про правильне харчування собак — у нашому тесті.

Всі мого собаку в батальйоні знають. Кажуть, йому треба посвідчення учасника бойових дій!

Світлини — з особистого архіву Дена Бабенка.