Автобазою у Білогородці рідко хтось проходив. Коли саме там з’явився фургон, укритий яскравою тканиною, ніхто точно й не скаже. Схоже, фургон був цирковий. Кузов сильно заіржавів. Біля машини стояло відро, на дно кузова хтось насипав трохи тирси.

Підійшовши до фургона впритул, з несподіванки можна було б і заціпеніти: в кузові сиділи двоє ведмедиць, кожна зачинена в іржаву клітку завбільшки приблизно квадратний метр. Клітки заледве вміщали самих тварин.

Саме це побачили зоозахисники, які приїхали до Білогородки на Київщині у 2015-му. Власник представив їм своїх «артисток» — ведмедиць Юлю і Зою. Тварини працювали у сфері розваг. Виступивши, ведмедиці поверталися у тісні клітки. 

Як склалася подальша доля Юлі та Зої? Як позначилася на психіці та здоров’ї цих тварин циркова кар’єра? У цьому матеріалі шукаємо відповіді на запитання про життя Юлі й Зої зокрема та циркових ведмедів загалом. 

Як і де захисники тварин вперше зустріли Юлю й Зою? 

«Я дуже добре пам’ятаю цей день. Був червень. На автобазі стояла машина, не дуже велика, отака, як хліб возять. Клітки були маленькі, тому вони обидві ставали поруч у цей фургон. На місці був і власник. Здається, це й був дресирувальник, але до кінця не зрозуміло. Він багато не розказував», — пригадує керівник фонду «Чотири лапи» Тарас Бойко. Телефон власника ведмедів у фонду залишився, але за номером можна почути хіба що запис «Цей номер не обслуговується».

Чи то ведмедів хтось помітив і сповістив зооактивістів, чи до них звернувся сам власник, достеменно невідомо. Фахівчиня з поведінки ведмедів Марина Шквиря тоді працювала консультанткою фонду «Чотири лапи», який опікувався ведмежим притулом у Березівці на Житомирщині. «Мені подзвонила Яна Ренк, зоозахисниця, — згадує Марина. — Яни вже немає серед живих, її вбили росіяни в перші дні повномасштабного… Вона тоді розповіла про машину з ведмедями. Сказала, що власник згоден їх віддати. Я взяла таксі, поїхала в Білогородку, сфотографувала, відправила фото керівникам фонду. Вони прониклися, сказали “беремо”».

Тоді працівники «Чотирьох лап» приїхали в Білогородку й підписали з власником договір про передачу тварин. Серед підписантів був Тарас Бойко, який переповідає слова колишнього власника Юлі та Зої. То був молодий хлопець, який сказав Тарасові: «Я вже їх тримати не можу. Користі від них небагато, бо вони старі й хворі. Тому забирайте».

Ведмедиць повантажили у транспортувальні клітки й перевезли в Березівку. Днів за 10 підготували вольєри, у які їх зрештою випустили.

Чотири роки потому Зою і Юлю переселили до ведмежого притулку «Домажир», де вони живуть і тепер.

У якому стані було здоров’я ведмедиць?

Ще в Березівці Зої видалили багато зубів, зіпсованих і сточених об ґрати. Юля мала схожі проблеми, тому їй теж довелося лікувати зуби.

Зої ветеринари встановили цілий набір діагнозів: цироз печінки, запалення сечового міхура, зламаний палець і кіготь, важкий неврологічний розлад та епілептичні напади. Крім того, з’ясували, що ведмедиця майже повністю сліпа.

Обидві ведмедиці проявляли патологічну поведінку: у них була важка стереотипія.

«Юля перетоптується з лапи на лапу й хитає головою, — розповідає менеджерка з комунікацій ведмежого притулку «Домажир» Оля Федорів. — Коли відвідувачі й відвідувачки це бачать, радіють, що “ведмідь танцює”. Тут важливо наголосити, що це ознака стресу і це зовсім не весело». 

Часто тварини реагують на стрес повторюваними рухами. Дещо схоже буває і в людей: нервуючи, хтось несвідомо заламує пальці, хтось гризе нігті чи олівці, хтось розгойдується з боку на бік. Одноманітні рухи можуть повторювати люди з аутизмом у стані стресу. Таку поведінку називають стереотипія. Вона трапляється і у тварин, які живуть у бідному середовищі й тісноті. Тварина починає ходити по колу, рухатися туди-сюди вздовж огорожі, хитати головою або чухатися. Поводитися так може, скажімо, слон, кінь, ведмідь, вовк чи папуга. Коли тварині є на що відволіктися, стереотипія може й не заважати повноцінному життю. Інша ситуація, коли вона мешкає в замкнутому просторі, і її дні не наповнені абсолютно нічим. Тоді тварина може фіксуватися на цій поведінці, часто аж до того, що завдає собі шкоди чи не зважає на інші подразники. Навіть тоді, коли у такої тварини з’явиться вибір, чим зайнятися, вона не відразу подолає стереотипію. Їй може знадобитися чимало часу, щоб відмовитися від нав’язливих дій і піти, наприклад, досліджувати вольєр. 

Повністю перемогти стереотипію зазвичай не вдається, особливо у старих тварин. Проте фахівці намагаються хоча б зменшити її прояви. Для цього використовують так звані збагачення вольєрів. Це спеціальні іграшки, які стимулюють цікавість тварин, змушують рухатися й відволікають від стереотипної поведінки. 

Оля Федорів розповідає про все, чим збагачують вольєри в «Домажирі»: «У нас є дерев’яна скринька, всередину якої доглядачі кладуть їжу. У ведмедя дуже розвинений нюх, він відчуває запах їжі й намагається її дістати. Ведмеді не ламають скриньку. Вони пробують взаємодіяти з іграшкою і зрештою розуміють, яку дошку треба посунути, щоб випала їжа. Є дерев’яний барабан, зверху дірочка, куди доглядачі кладуть їжу. Ведмідь знає, що треба покрутити барабан і запхати лапу всередину, щоб добути звідти ласощі.

Є перекладини, на які можна вилазити. На деяких можна й полежати. А є такі, на яких розкладають їжу, і треба її звідти дістати. Є дерев’яні м’ячики — з ними ведмеді дуже люблять бавитися. Якщо хтось проявляє сильну стереотипію, доглядачі реагують, підкидають ведмедям горішки з медом. Ведмідь відчуває запах, відволікається і йде шукати ці горішки». 

Хто ще з циркових мешкав у «Домажирі»? 

Ще до Зої та Юлі в Домажирі жила циркова ведмедиця Христина. Це одна з перших мешканок притулку. Її більше немає: Христина померла торік. Проте розказати про Христю варто. Її розтин показав багато важких хронічних хвороб.

Христина була тянь-шанською ведмедицею — це підвид бурих. Мала красиву пісочну шерсть. «Цей підвид у нас використовують лише в цирку, бо такі ведмеді маленькі, компактні. Їх легше перевозити й контролювати», — пояснює Наталія Галайко. 

Христину вилучили від власника в серпні 2017 року. Пані Наталія пригадує: «Ведмедиця жила в пересувному цирку. Власник їздив по всій Україні. Він перевозив не дуже доглянуту Христину в тісній клітці. Одягав на неї спіднички й усіляке інше вбрання, вона виконувала циркові трюки. Тут недалеко від нас є селище Івано-Франкове, і він приїхав із виступом туди. Тоді вже діяла заборона утримання диких тварин у пересувних цирках. І зооактивісти разом із поліцією вилучили ведмедицю».

На шиї у тварини була запалена ділянка, повністю позбавлена шерсті, — це місце, з якого роками не знімали нашийник. У Христини виявили багато хронічних хвороб: вона страждала на артрити, артрози, мала страшну стереотипію. У Христини була глаукома одного ока, яке довелося видалити. Зуби у ведмедиці зіпсувалися, тому працівники купували для неї корм, який вона могла пережувати.

Христина добре освоїлася у вольєрі, любила плавати й грітися на сонці. Проте хронічні хвороби все одно нагадували про себе. Два роки тому Христя почала дуже важко хворіти й страждала. У «Домажирі» ухвалили рішення про евтаназію. Христина прожила 27 років. 

Чому в циркових тварин стільки хвороб?

Коли ведмедя утримують приватно, здебільшого власники не можуть забезпечити нормального для нього харчування, пояснює заступниця директора ведмежого притулку «Домажир» Наталія Галайко. Тварини живуть у тісних клітках, і малорухомий спосіб життя шкодить опорно-руховому апарату. Циркова тварина в постійному стресі: яскраве світло, багато людей, шум, оплески, музика, багато запахів. 

Наталія Галайко розповідає: «Видно, що наші ведмеді, які прибули з цирків, зазнавали знущань у попередніх місцях утримання. У них великі проблеми із зором, слухом і важка стереотипія».

Іноді в цирках чи на мисливських станціях тварині завдають шкоди свідомо. У «Домажирі» не знають про випадки, коли б когось зловили на гарячому. Однак про це свідчать висновки ветеринарів, які оглядали ведмедів. Наталія розповідає: «Наша Зоя не бачить. Ветеринари припускають, що ведмедицю могли осліпити навмисно, щоб вона не реагувала на яскраве світло. Наприклад, іноді тварин б’ють палицями по шийному відділу хребта, через що порушується іннервація. Якщо порівняти стан здоров’я циркового ведмедя і тварини, яку просто утримували в клітці, то стан здоров’я циркових тварин набагато гірший».

Дізнатися, як насправді жила тварина до того, як потрапила в реабілітаційний центр, не так просто: «Якщо тварину примусово вилучають, часто не вдається навіть зустрітися з власниками, не те що докладно дізнатися про життя тварини. Власники не завжди з’являються на вилучення. Іноді кажуть: “Приїжджайте, там буде представник”. Ми забираємо — і все».

У ведмедя, якого використовують у сфері розваг, немає зимового сну. Це теж впливає на ведмедяче здоров’я: процеси в його організмі протікають зовсім не так, як це природно для виду: «У природі буває, що ведмідь не доїв і не пішов спати. Але це одиниці. На наступний рік такий ведмідь може залягти на зимовий сон. А в неволі у ведмедя вибору немає: йому рік у рік просто не дають спати. Фізіологічні процеси порушуються. У зимовому сні має відновлюватися шкіра на лапах, спалюватися помаленьку жир до весни. А цього всього не відбувається.

Взимку в природі ведмеді нічого не їдять. Навесні тварина трошки їсть, потім починається парувальний сезон — вона худне. Їсти багато починає в серпні. На зиму тварина може збільшити свою вагу аж на 40 %. У неволі все по-іншому. Зоя і Юля були худі, а буває, що в неволі ведмеді перегодовані, і це їм теж шкодить». 

Як Зоя і Юля приживалися в «Домажирі»?

Вольєр для Зої збудований так, щоб вона вільно пересувалася. Вона живе сама. Поселяти її з родичами небезпечно: ведмеді можуть конфліктувати, а це для сліпої ведмедиці великий ризик.

Інша справа — Юля. Два роки тому її перевели з адаптаційного вольєра у великий. У сусідньому живуть Маня та Квітка. «Можливо, Юля зможе соціалізуватися й жити у великому вольєрі з Манею і Квіткою, — сподівається пані Наталія. — Маня й Квітка теж жили раніше окремо. А тепер їдять поруч, сплять разом. Щодо стосунків між ними і Юлею — бувають кращі дні, бувають гірші… Ми сподіваємося, що вони подружаться. Це вже четвертий рік соціалізації. Ми йдемо дуже маленькими кроками. 

Соціалізація ведмедів інколи триває роками. У разі успішної соціалізації вони живуть разом. Це покращує їхню якість життя».

Чи має ведмідь особистість?

Ще й яку! «Характери ведмедів дуже відрізняються, — розповідає Оля Федорів. — Кілька ведмедів у нас спокійні, гуляють собі помаленьку, нікуди не поспішають. Є активні, які носяться від самого ранку, в обід трошечки посплять і знову бігають, граються».

Зоя — розважлива пані. Вона залюбки все обнюхує й часто підіймає голову вгору, щоб відчути запахи в повітрі. Юля дуже любить гратися зі збагаченнями і демонструє химерні пози. Оля Федорів навіть створила в соцмережах рубрику «Пози йоги від Юлі». Особливо полюбилася ведмедиці підвішена на ланцюгах колода, каже Оля: «Вона під цю колоду лягає і ну її чотирма лапами розхитувати! Або любить в басейні сидіти, вона там сидить довго. Любить мордочку у воду занурити, і видно тільки очі. Я кажу на неї “крокодил”».

У всіх у «Домажирі» свої смаки. Наприклад, місцева ведмедиця Маша відома своєю любов’ю до помідорів, а Потап обожнює рибу. У Зої улюблена їжа — це банани. Юля не перебирає — їй смакує все. 

Як думає ведмідь?

Наталія Галайко розповідає: «Інтелект ведмедя десь на рівні собаки.

Ведмідь має дуже добру пам’ять. На 80 % харчування ведмедів складається з рослин, тому їм треба пересуватися чагарниками, де можуть бути ягоди або інша їжа. Тож вони створюють власні маршрути. Ведмеді думають, куди вирушити по їжу. 

Ведмедиці дуже дбайливо виховують ведмежат два-три роки. Ведмедиця може прийняти і чуже ведмежа, якщо це сирота. Буває, що молода ведмедиця народжує дитинчат і не може дати їм усіх навичок, тоді стара ведмедиця може їх забрати. 

Ми їздили в Карпати й спілкувалися з місцевими людьми. Нам розповідали, що ведмідь, помітивши мисливців, може піти задки, щоб поставити сліди не в той бік і надурити людей. Це справді тварини, які думають».

Науковці застерігають, що не варто наділяти тварину людськими рисами. Проте це аж ніяк не означає, що ведмідь добре почувається в клітці. Дискомфорт тварини, яка живе в тісному й бідному середовищі, — це не тільки обмеження в рухах. У таких умовах у неї мало сенсорного навантаження, простою мовою — їй страхітливо нудно. Особливо це стосується тварин із розвиненим інтелектом. А ведмеді точно належать до таких.

Збагачення вольєрів у «Домажирі» — і для відволікання від стереотипії, і для того, щоб ведмеді могли поміркувати. Навіть їдять вони з «манерами»: мають власні способи посмакувати улюбленою їжею. Ольга ділиться своїми спостереженнями: «Ми даємо їм апельсини. Я не раз помічала, як вони виїдають всю м’якоть, а шкірку залишають. Колись привезли кавуни. Вони легенько зверху надавлювали, кавун тріскав, вони його розгортали й виїдали все зсередини. Вони не заковтують все одразу. Навіть яблучко на лапку собі ставлять і потрошку їдять. Правда, ведмідь вкусив двічі-тричі — і вже яблучка нема». 

Що відбувається після реабілітації та соціалізації ведмедів?

Часто люди питають, чому ведмедів не випускають із реабілітаційного центру в природу, каже пані Наталія. «Є центри, які займаються ведмежатами з дикої природи, у яких, наприклад, мама загинула. Їх безконтактно вчать виживати. Якщо ж тварина народжена в неволі й звикла до людини, це величезний ризик. Можливо, ведмідь дасть собі раду в природі. Проте він буде підходити до людей. А контакт із людьми не завжди закінчується позитивно».

Ведмеді, які потрапили в «Домажир», житимуть тут все своє життя. Вони якоюсь мірою стоять на захисті своїх родичів у неволі. У притулку люди можуть побачити ведмедя в умовах, близьких до природи, і послухати історії про їхню долю. Після цього навряд чи у цих відвідувачів і відвідувачок виникне бажання замкнути таку тварину в клітку, начепити на неї спідницю чи надіти нашийник.