— Хто-хто вас вкусив? 

— Перегузня. 

— О, вас такі цікаві тварини кусають. Це десь у тропіках? 

— Ні, в Україні. 

Чекаючи на вакцину від сказу, зоолог Володимир Яроцький намагався пояснити людям у коридорах харківського травмпункту, який звір його вкусив. Такої тварини там ніхто не знав. 

Хто ж така перегузня? Кажуть, мала пташка, та гострий дзьобик. Перегузня хоч і не пташка, та прислів’я їй пасує. Ця невеличка хижа тварина схожа на лісового тхора, проте має особливості. У неї довгі кігті, сильні м’язи, а ще перегузня вміє голосно верещати.

Володимир Яроцький пережив цілу пригоду, намагаючись повернути перегузню в дику природу. Далі — про те, як це було. А паралельно ви більше дізнаєтеся, що вміє перегузня і що допомагає й заважає їй відродитися в українських степах.

Перша особиста зустріч

Володимир: «Влітку 2020-го я проводив екскурсію в Національному природному парку “Гомільшанські ліси” [на Харківщині]. І саме тоді колеги подзвонили мені й сказали, що зловили перегузню на біостанції Харківського національного університету в Гайдари — село в Харківській області.Гайдарах. Ми туди поїхали подивитися на перегузню. Вона була в поганому стані, а ще вона мене вкусила. Я знав, як правильно тримати тхора — під передні лапи. Тоді він не може вкусити. А в перегузні кута нахилу голови вистачає, щоб тебе хряснути за палець. У куницевих є особливість: вони, як пітбулі, коли кусають, то просто продавлюють тіло. Хоч у мене були рукавиці, як у зварювальника, перегузня їх прокусила. Це був мій перший контакт із твариною».

Перегузня — представниця родини куницевих, сильних і водночас пластичних тварин. Отже, вона родичка лісового тхора, куниці, борсука, видри, а ще скунса. І з ним має дещо спільне, але про це далі.

У латину її назва — Vormela peregusna — прийшла саме з української мови! Це щодо другого слова в назві. Vormela ж означає «маленький черв’як». Її тіло справді довге і граційне, втім, як і у тхора чи ласиці.

Завдяки кольору англійською перегузню називають Marbled polecat — мармурова кішка. Частинка pole означає «курча» й натякає на те, що перегузня може красти домашню птицю. За цим заняттям її справді заставали.

Перегузні — самітники й самітниці. Разом вони проводять час хіба в шлюбний сезон.

У цій статті українські зоологи відносять перегузню до так званої окупованої фауни — тварин, які перебувають поза моніторингом українських біологів. Наукові установи, де охороняли тварину, зараз в окупації, а з’являється вона там, де йдуть бої.

Прикинутися мертвим у мить небезпеки — не рідкість серед тварин, це явище має назву танатоз. Навіщо? Вірогідне пояснення таке: хижаки цікавляться рухливим об’єктом; щось, що не проявляє ознак життя, не приваблюватиме хижачої уваги. Хоча в деяких тварин є й інші причини: певні змії можуть вичікувати здобич, а мурахи — уникати конфліктів.

Мертвими прикидаються не лише змії, риби, комахи, а й ссавці. Наприклад, опосуми. Play possum англійською означає «прикидатися, що тебе нема або ти ні до чого». А ще так уміють американський тхір, скунс, ласиця. І перегузня — майстриня зіграти роль померлої.

Та спочатку перегузня випробує й інші методи. Побачивши щось небезпечне, вона стає на задні лапи й демонструє своє яскраве забарвлення — це у тваринному світі теж слугує попереджувальним сигналом. До всього, перегузня має спеціальні анальні залози, здатні випускати секрет із різким запахом. Це вона теж робить — і коли прикидається мертвою, і коли просто відчуває загрозу.

Зруйновані плани

Володимир: «Дівчата поселили перегузню в одну покинуту й завалену мотлохом квартиру, посадивши в клітку для кроликів.

Я поїхав у Лисичанськ через Кремінну, бо там у мене родичі. І був у мене знайомий Браян зі США, який полюбив українські ліси і жив у Сіверськодонецьку. Я кажу: “Браяне, підвези мене з Кремінної в Лисичанськ. Треба забрати рідкісних тварин, поїхати до лісу й випустити. Година туди, година сюди…” — “А вони не смердять?” — “Та все буде нормально”. Його дружина саме була вагітна — переживала, щоб і машина була чистою, і чоловік вернувся якнайшвидше.

Я збирався вакцинувати перегузень від сказу, хотів взяти відбитки лап, матеріал на ДНК. А дзуськи! Виявилось, що одна перегузня зламала клітку й утекла. Години три шукали. Знайшли за унітазом в місці, де було пів цеглини вибито. Вона там згорнулася й спала. Довелося демонтувати унітаз, щоб дістати перегузню. Звісно, тварини розхвилювалися, я вже не міг із ними нічого зробити [вакцинувати і провести дослідження]. Треба було їхати до лісу, але мене знову вкусили».

Своїми сильними лапами і довгими кігтями перегузня викопує простору нору. Хоча, коли настрою копати в неї немає, може поспати в чужій. 

За допомогою радіостежень встановили, що перегузня долає до одного кілометра на добу, рідко повторюючи свій попередній маршрут і змінюючи своє лігво та територію активності кожні 2-3 дні. Час проводить у полюванні, а коли втомилася — спить. 

Тимчасові незручності

Володимир: «Коли перегузня вкусила мене вдруге, я зрозумів, що треба самому вакцинуватися від сказу. 

І ось уже 10-та вечора. Ми їдемо до травмпункту. Там не знають, хто така перегузня. А ще у вакцини від сказу, що там була, 6 доз… Врешті мені дуже суворо кажуть, що я маю знову приїхати до них отримати наступну дозу або знайти вакцину тієї ж серії. 

Дві години вони спостерігали за мною після вакцинації. А перегузні тим часом верещали. Плюс у машині наче скунси побували. 

Врешті ми вночі поїхали випускати тварин. Браян привіз мене в Сіверськодонецьк і каже: “Я тебе в Кремінну не повезу, бо дружина чекає, але замовлю таксі”. А тут така злива! Просто ріки. Ще й їздили по всьому Сіверськодонецьку в пошуках банкомата о другій ночі. Дороги не видно, скрізь потоки води. 

У Кремінній швидко перевірили, чи є серія тієї вакцини. Вона була, тож я там вакцинувався. А потім поїхав додому в Харків і зробив 7 дзвінків, щоб отримати направлення на подальшу вакцинацію. Здавалося б, ХХІ століття, але не всі проходять вакцинацію до кінця. Люди приходять у перший день, а потім не продовжують і помирають від сказу». 

Перегузні більшає. Побачили — не чіпайте

Володимир: «У 2022–2023 роках була хвиля, коли в окопах розплодилися миші. Тоді з’являлося чимало повідомлень, що там бачили і перегузню. Це не дуже гарні історії, бо ці перегузні опинялися в приватних руках. Ми з колегами з громадської організації “Ferret Galaxy” всіх продзвонювали і дізнавалися, якою була подальша доля тварин. Нам казали, що їх випустили. Та з’ясовувалося, що це не завжди так.

Бувало, люди розуміли, що не зможуть утримувати перегузню, бо тварина специфічна. Хоч і виглядає няшно, але кидається, кусається, плюс запах. І тоді їх випускали. Нам відомо про два таких випадки. 

Це найрідкісніший вид серед куницевих. Проте їх часто ловлять.

Ше одна перегузня, про яку мені відомо, була в Донецькій області. Її знайшли біля Краматорська і намагалися продати на вулиці. А тоді чоловік звернувся у “Ferret Galaxy”, щоб проконсультуватися стосовно утримання… Він божився, що випустив перегузню. Але що відбулося насправді, мені невідомо».

На початку ХХ століття перегузня була типовою мешканкою приазовських степів і земель сучасної Донеччини. У другій половині століття тварина почала вимирати.

Цілинний степ розорювали дедалі інтенсивніше, а на його залишках випасали худобу. Пси, які допомагали пастухам заганяти отару, виловлювали у степах диких тварин, зокрема й перегузню.

У 90-х роках вчені вважали, що в Україні живе лише 100–150 перегузень. Та потроху скотарство на Сході стало занепадати. А хижого звірка зустрічали частіше. Відродження перегузні почалося в 1998-му, як пізніше фіксували вчені. А з 2009-го спостерігали бум перегузні (якщо це так можна назвати, адже загальна кількість знахідок — всього-навсього 29 тварин за 43 роки). 

У 2010-му на Приазов’ї бачили турнір двох самців, за яким спостерігала ще одна перегузня, напевно, самиця. У 2016-му перегузню спіймали біля Краматорська — це була місцева сенсація. Якщо вірити авторці дослідження, навколо Краматорська з 2016 до 2023 року знайшли 7 перегузень.

Останніми роками відео перегузні з окопів справді поширювали в мережі. Торік «мармурову кішку» бачили біля озера в Дніпрі. А цьогоріч також фіксують біля позицій військових.

Якщо перегузня навідається у ваше місто, ось коротке нагадування: тримати червонокнижну тварину в неволі чи продавати її забороняє закон.

Світлина заставки: перегузня в зоопарку Магдебурга в Німеччині. Автор фото: Клаус Рудлофф. Джерело: http://www.biolib.cz

«Усю ніч я запихала кожну щілинку автівки речами й собачим кормом. Боялася зачинити дверцята, щоб не видати зайвого звуку. Знадвору долинав тріск і автоматні черги». Так Марина з Херсона, власниця 8 собак, збиралася їхати з окупації. Залишати жодну з тварин жінка не мала наміру.

Нерідко громадські організації забирають з прифронтових територій тварин, яких залишили господарі — часто на прив’язі. Та деякі люди здатні на героїчні вчинки, щоб прогодувати тварин в окупації, а виїжджаючи, забрати їх із собою. Яких випадків більше? Цього ми не можемо порахувати, зате можемо розповісти кілька історій, коли люди евакуювалися разом зі своїми тваринами.

Вибратися з окупації з 8 собаками

Будинок на півночі Португалії, недалечко — евкаліптовий ліс. Ще недавно цей будинок був непридатним для життя, але Марина Скрипниченко з чоловіком вже багато чого відремонтували. Передовсім обгородили подвір’я, щоб не порозбігалися їхні собаки: Йолкін, Йожик, Йорік, Мартишка, Муха, Мотя, Миша і Чуча. Всі вони колись були безпритульними й бігали околицями Херсона. Марина почергово взяла їх до себе. Та коли почалася окупація, місце, де вона мешкала, перетворилося на пекло. Для свого ж порятунку треба було виїхати. З вісьмома собаками. Марина розповідає, як це було.

Будинок за містом

У нас був великий красивий дім під Херсоном на березі Інгульця. Я організовувала йогівські семінари і пленери для художників. Цей будинок справді був дуже світлим і добрим. Цієї зими він слугував прихистком для наших військових. 

Недавно ми дізнались, що нашого дому більше не існує: пряме влучання і пожежа. 

Мешкаючи на окраїні міста, я часто бачила цілі зграї безпритульних цуценят, і з цих зграй брала найслабших. Прихистила одну собаку, потім з’явилася друга… і так аж до 8. Чоловік збудував їм будки, вольєри — все в них було.

Місяць у підвалі

З початком війни росіяни одразу зайшли в Херсон. Мій чоловік — моряк, він був у рейсі. Я забрала маму з Херсона, бо вважала, що за містом буде безпечніше, але з першого ж дня нам довелося переїхати в підвал. Ми ще не знали про це, але над головою вже все носилося: і ракети, і дрони… Так ми прожили місяць разом із собаками.

Вони важко на все це реагували. Дуже боялися вибухів, і досі не люблять гучних звуків.

Минув десь тиждень після початку окупації, коли я побачила російських десантників — вони як з-під землі виросли. У повній екіпіровці — я в кіно таке тільки бачила! Один каже: «Чого ти не від’їжджаєш?» Я мовчу, бо ледь не вмерла зі страху. І він каже: «Вали в підвал і не виходь».

Сусіди дали мені карасів, то я варила цю рибу і давала собакам — своїм і вуличним. Зараз мої рибу категорично не їдять. 

Іноді я виходила по яйця до сусіда. І якось я зробила вигляд, що знов іду до того сусіда. А сама взяла балончик і пішла написати дещо на одному гаражі. Подзвонила подрузі, щоб вона говорила зі мною: якби мене розстріляли, то вона хоча б почула це. Один балончик закінчився — я дістала другий і таки дописала: «рускіє, ідітє на х**».

Виїзд

Окупанти забрали машини в усіх людей району. Моя автівка вціліла, бо гараж був у будинку. Вони не здогадалися, що він там є. Щоб виїхати, мені треба було якось вигнати авто з гаража. На це я не могла наважитися, бо вони б її забрали, як у всіх.

Знайома знайшла фермера, який намагався врятувати свої поля і якось із ними домовлявся про дозвіл працювати на землі. Він подзвонив і сказав мені: «Будь наготові». Усю ніч я запихала кожну щілинку автівки речами й собачим кормом. Боялася зачинити дверцята, щоб не видати зайвого звуку. Знадвору долинав тріск і автоматні черги. Кого чи що вони стріляли, я не знаю.

Десь о 6-й ранку телефонує фермер: «Виїжджай із гаража, але не відчиняй воріт. Коли появиться бронетранспортер із буквою z, тоді відчиняй».

Цей аграрій якось намовив окупантів послати на дачі бронетранспортер начебто «усмірять» тих військових, що все трощили. Коли транспортер заїхав на мою вулицю, мені цей чоловік знову дзвонить: «Виїжджай».

На той момент я вже спіймала всіх вісьмох собак. Половина з них ніколи не були в автівці, та я запхала їх усередину. На заднє сидіння наклала пледи, і зверху лягла мама, бо ж сидіти вже неможливо було. Собаки притихли, налякані.

Це було «прикольно»… Я проїхала 12 окупантських блокпостів! І на всіх ці тварюки оглядали машини. Коли я під’їжджала до поста, опускала вікна. З них одразу вистромлювалися 8 писків. То окупанти казали: «Їдь на х**».

Дісталася до Херсона. Там біля супермаркету щодня збиралися на автомобілях жінки з дітьми в колону, щоб не було так страшно їхати поодинці. Я теж прилаштувалася в цю колону. Щойно ми виїхали з Херсона, застрягли, бо йшов бій — їхати не можна було. Машин 200-300, купа дітей, купа собак… Врешті вся колона розвернулася і поїхала назад.

А я подумала: «Якого чорта? Помру так помру». І поїхала.

До Коблевого ми добиралися 12 годин. У нормальний час я доїжджала туди за дві з половиною години.

Собаки сиділи в машині як миші. Тільки в Коблевому я вперше їх випустила… Все одно було страшно, бо і там чулися вибухи. Ну, треш. Романтизму нуль!

У Португалію — з фанеркою замість скла

На митниці на кордоні з Румунією я опустила вікно й вийшла. І двоє псів вискочили надвір. Тоді ми вже стояли в черзі 3-4 години. Люди нудилися, так що моя біганина за собаками усіх там порозважала. Та й ми хоч розім’ялися.

У Румунії мене зустріло стільки волонтерів! Як побачили тварин, вони ну фотографувати, давати корм… Я кажу, що мені нікуди його класти. «Все одно візьміть!» Мене це до сліз вразило, досі згадую.

У першу ніч я вирішила спати надворі. Поставила 8 мисок для собак, та правоохоронці підійшли, попросили надворі не ночувати і провели до готелю. Там був ресторан: всі меблі прибрали, долі постелили матраци й поклали біженців.

Я подумала: «Якщо хтось пискне, то всі восьмеро собак як почнуть гавкати…» Тож вирішила все ж спати в машині біля готелю. Завела її, щоб зарядити телефон, тоді хтось підійшов, я відволіклася і вийшла з машини. А на підлокітнику в авто у мене кнопка блокування дверей. Собаки цю кнопку натискають і лишаються зачинені в заведеній машині! До 4-ї ранку я намагалась їх умовити знову натиснути кнопку, але марно. Тоді вже волонтери вибили вікно, я залізла… Заклеїла його фанеркою і так їхала далі Європою. 

Відтоді собаки відмовляються сідати в машину. Та я і не змушую.

Пам’ятаю, коли я сиділа в підвалі, мій чоловік телефонував і казав: «Я не можу жити у світі, де немає тебе». Це дало мені сили вийти. Ну уб’ють, то вб’ють, але труситися в підвалі й чекати, коли вони самі зайдуть по мене — це було занадто. Тож я забрала всіх і завела авто…

Нашого дому більше немає, але з тваринами все гаразд. Я щаслива, що всі наші собаки з нами.

Шестеро людей, п’ятеро собак, четверо котів і черепаха 

Родина із Селидового на Донеччині багатодітна і має чимало тварин. Чоловік Святослав Торхов працював на шахті, а дружина Юлія виховувала трьох дітей: Олександра, Артема і Аллу. Поруч жила і Юлина мама. Цього літа життя довелося кардинально змінити.

Після авіаудару

Юля: 23 червня було два удари по нашому місту. Десь о 4-й ранку снаряд потрапив у городи. У нас тільки шифер сповз і стеля де-не-де обвалилася, можна було поремонтувати. Отож, ми почали ремонтувати. Чоловік був на даху, а ми з дітьми, мамою й собаками — у дворі. О 5-й вечора вдарили вдруге і влучили за нашим двором. У будинку вибило вікна, стеля обвалилася. Чоловік злетів із даху — отримав черепно-мозкову травму і травму ребер. Ми стояли внизу, гараж затулив нас від уламків, але нас усіх контузило. У новинах повідомляли тоді, що це була авіабомба, а яка конкретно — не знаємо.

Собака Стіч сховався з нами за гараж. А його мати — алабайка Лавина — була біля паркана, там, де її будка. З нею було і зовсім мале цуценя Міша. Я бачила здалеку після удару, що Лавина лежить. Підійти боялася: думала, що вона мертва. А потім рятувальники оглянули чоловіка й кажуть: «А може, ви подивитеся, як ваша собака?». Тоді вже я підійшла і зрозуміла, що вона дихає. 

Я до неї: «Лавина, Лавина», почала гладити. А вона дитинку під себе ж заховала. Її сильно контузило, але інших травм не було, вона потроху прийшла до тями.

Тоді ми почали думати, куди переїжджати. Заходилися шукати житло. Ми багато їздили — так було шкода тих тварин, що вони нас довго чекали.

Крім Лавини та її цуценят, у нас ще є дворняжка Стелла, вівчарка Нора, четверо котів — висловуха Буся, кішка Аліса і її діти Борисич і Багіра. А ще — черепаха Бургер.

Шукали способів їх усіх перевезти — це було дуже нелегко.

Святослав: Врешті ми знайшли номер UAnimals і домовилися, щоб нам допомогли забрати тварин. Приїхали волонтери Марія Головіна і Андрій Жданов. Ми їх тепер часто згадуємо. 

Вони клітки підготували, сіно в машину поклали. Я садив тварин у клітки, а Марія і Андрій вже помагали в машину їх поставить. Тварини не скавчали, не тікали: наче відчували, що все добре буде.

У Петропавлівці

Святослав: Не всі пускають жити з дітьми, не те що з тваринами! У нас багатодітна родина — важко було орендувати дім, щоб дозволили жити і з дітьми, і з собаками. 

Я шахтар, то ми хотіли, щоб і шахта була недалеко. Нам вдалося — нарешті знайшли таке місце.

Юля: Ми переїхали до Петропавлівки у Дніпропетровську область. Я приїхала на три дні раніше, щоб навести лад і зустріти тварин. Усіх дочекалася й розмістила. Зараз вони себе добре почувають.

Коти як жили у нас на деревах, так і живуть. Лавина наших дітей дуже любить, а на інших людей гавкає. Якщо вибіжить надвір, вона нікого не чіпає. Але люди все одно її бояться, бо Лавина величезна. То живе у вольєрі. 

Стіч теж хотів вибігати на вулицю, а його ніяк не змусиш сидіти на місці. Довелося підселити у вольєр. Собаки все одно знайшли там лазівку і намагаються вибратись до нас у двір. 

Вівчарка Нора теж сторожова, але до нас прихильна, бо з дитинства з нами. А Стелла вже собачка у віці, підходиш до неї — лапки дає. Хоче, щоб їй увагу приділяли.

Як можна було їх покинути? Ми їх любимо і завели не для того, щоб кидати. Такої навіть і думки не було.

Святослав: Скоро заберемо тещу, вона ще в Селидовому. Буде в нас ще більша родина. Якщо ви у схожій ситуації, не опускайте руки. Забирайте тварин, бо тварини — члени сім’ї.

Кіт, який святкував звільнення Херсона

Євгенія Акубекова живе в Херсоні. До повномасштабного вторгнення вона працювала продавчинею у торговому центрі. З початком великої війни центр зруйнували, і жінка залишилася без роботи. У Євгенії було двоє котів, а буквально перед 24 лютого 2022-го з’явився третій — його тимчасово залишила сестра, яка поїхала працювати до Польщі. Виявилося, всі ці коти не бояться води: вони подорожували човном і ходили на риболовлю. Євгенія розказала про те, як переїжджала з місця на місце з трьома котами. 

Початок окупації

У нас дві киці — Зоя і Варюшка, а ще у 2022-му був кіт моєї сестри — Джої. Він з нами пробув і війну, і окупацію. Зараз уже знову живе із сестрою.

Коли Херсон захопили, ми з чоловіком два тижні не виходили з дому. Потім скінчився корм для котів, та й запаси людської їжі закінчувалися. Я пекла вдома хліб, але вже не було олії та цукру. Почали виходити купувати їжу. А 9 квітня ми виїхали на дачу.

На лівому березі Дніпра є багато проток і дачі на островах. Аж до 5 грудня ми жили там. Садили город і рибу ловили. У місті не було електрики, а на дачі була.

Коти дуже боялися обстрілів. Вони і зараз бояться й ховаються. Це страшне було, як над нами літали орківські літаки, щоб бомбардувати. Так низько летіли, аж над самими дротами. І бідні коти не знали куди бігти! Та й ми не знали, теж присідали від страху. Я котів гукала, але вони були в паніці. А уже як чули здалеку, що летить літак, то ховалися в хату.

А взагалі котам там було роздолля. Чоловік рибу ловив — підгодовував і наших котів, і сусідських. Ціна на корм тоді дико пішла вгору. Спершу наші почали піднімати ціни на залишки корму, а потім росіяни завезли його й продавали втридорога.

Найбільший наш пестунчик — це Джої. Він лагідний і гостинний. По острову він ходив за мною. Всі знали, що то мій кіт. Лізочка в нас широка й присадкувата. Вона в азарті бігала за вужами й за мишами, схудла й така ловка стала! А Варюшка найстарша. Дуже любила на горищі сидіть — у неї там своя опочивальня.

Коти взялися вужів носити в хату. Знали всі ті дірочки, щілини, де вони сиділи. Я вже кричала на них, щоб не тягали тих вужів бідних! 

Дуже котам подобалось, і вони важко переживали, що ми повернулися в місто. Джої тиждень не їв від туги.

Кожні вихідні я їздила човном у Херсон по продукти: олії купити, крупи якоїсь чи цукру — того, що ми не могли виростить. Ми їздили з чоловіком через мікрорайон Острів. А там пост орків був. Перевіряли сумки, телефони. Якось нас брали на абордаж катером орківським, трусили, перевіряли паспорти, телефони.

Звільнення

Пам’ятаю, як звільнили Херсон. Я поїхала човном скуплятися. Ми всі одне одного знаємо, хто теж їхав. То ми найняли одне таксі, їдемо й бачимо — пікап з одеськими номерами, і хлопець у камуфляжі нам махає. От, думаю, падло! Вже віджали нашу машину, ще й махає оцей. Ви знаєте, я від стресу навіть не зауважила, що форма не та! Приїхала на базар, а він аж кипить: «Там наші, там наші!». А перед цим нас застерігали, щоб ми не збиралися, бо можуть бути провокації, окупанти можуть перевдягатися… Я кажу: «Люди, не збирайтеся!» — «Ви що, не хочете, щоб то наші були?» — «Я хочу, але ж нас попереджали, що може бути провокація». Я не вірила. І гудів Херсон.

Приїхали ж на острів, і там так само: «Чули?» — «Чули! Правда? Ні?». Коли виявилося, що справді наші прийшли, ми зібралися всім островом і святкували. Кожен приготував, що в нього було найкраще, і сиділи за столом, співали, фотографувалися, плакали. І кіт знайшов, де ми сиділи, прийшов до нас і сидів з нами за столом!

Потім острови почали прицільно обстрілювати. Був дрон: дивилися, де люди ходять, і туди стріляли. Тоді вже всі втекли, і ми також похапцем тікали. 

Речі кинули там, але котів забрали. Три переноски, два рюкзаки. 

Дача під орками. Невідомо, чи ми туди повернемося. Чи там заміновано, чи там зруйновано? Ми не знаємо. Принаймні наші тварини з нами.

«22 лютого 2022 року ми були на території парку в експедиції. Приїхали досліджувати популяцію червонокнижної рослини — шафрана сітчастого. Така тиша стояла, — згадує працівник Національного природного парку “Кам’янська Січ” Олександр Ходосовцев. — Тоді ми вперше зафіксували там орлана-білохвоста, а під вечір вийшли на мис Пугач. Десь о четвертій вирушили в Херсон. До початку повномасштабного вторгнення залишалося 36 годин».

Окупанти прийшли в Кам’янську Січ 9 березня. За 9 місяців Збройні сили витіснили їх зі степу на півночі Херсонщини, проте й досі росіяни дошкуляють парку з лівого берега Дніпра. Над місцевістю кружляють ворожі дрони, а сапери сотнями вивозять міни. 

А ще в парку добре видно наслідки підриву дамби гідроелектростанції в Новій Каховці. Адже до Кам’янської Січі належала частина акваторії колишнього Каховського водосховища. 

Як змінили природу бойові дії та як впливають на неї тепер? Що відбувається в природному парку під постійним вогнем? Про це UAnimals media розповіли наукові співробітники парку, які й ініціювали його створення, — Іван Мойсієнко й Олександр Ходосовцев. Обидва — професори кафедри ботаніки Херсонського державного університету. 

Різноликі степи

Здебільшого степові заповідники України розташовані на лівому березі Дніпра і на півдні. Кам’янська Січ натомість зберігає степ на правобережжі, на півночі Херсонської області. Та ще й який степ!

Це — зона справжніх, або помірних, степів, як пояснює Іван Мойсієнко. Однак тут є не лише вони. На схилах, направлених на південь, є фрагменти пустельних степів. Їхня рідна природна зона в Україні тягнеться тонкою смужечкою вздовж Чорного моря. Крім цього, у парку є гості й з лучних степів лісостепу: вузьколиста й пірчаста ковила.  

«Пустельні степи розташовані за 150 кілометрів на південь, а лісостеп — це кілометрів 200 на північ. І виходить, що все це є в Кам’янській Січі! Отаке унікальне різноманіття степів», — підсумовує Іван Мойсієнко. 

Ботанік також пишається своєю знахідкою в парку: «В експедиції я побачив дивний злак. Це був ламкоколосник ситниковий. Це його четверте місцезнаходження в Україні і перше на правому березі Дніпра. Зазвичай ламкоколосник живе в напівпустелях Казахстану». 

Загалом же в парку росте близько 500 видів рослин — 10 % з них охороняють.

Чому степ тут зберігся? Частина його була пасовищем для овець, тому її не орали. Нерозораними залишилися й досить широкі балки Милівська і Кам’янка з вапняковими схилами, де річка Кам’янка колись утворювала Меандри — вигини річища. меандри. Іван Мойсієнко й Олександр Ходосовцев запропонували уряду створити на цій місцевості природоохоронну територію. Вони вивчали степ задовго до того, як у 2019-му врешті офіційно підписали наказ про створення парку. Іван пригадує: «Спочатку цей степ здавався нам просто великим. А стали вивчати — виявляється, він ще й надзвичайно багатий!». І не лише на рослини. 

«Цей сліпачок нам усі розкопки зіпсував!»

«Археологи копають пізньоскіфське городище. А розкоп весь у дірочках, аж червивий. Вони питають, хто це такий порив тут?» — згадує Іван Мойсієнко, як досліджував територію майбутнього парку. Дірок наробив червонокнижний степовий сліпачок. «Цей ваш сліпачок нам усі розкопки зіпсував!» — бідкалися тоді археологи.

У Кам’янській Січі живе велика популяція сліпачка. Це невеличкий гризун, який більшість часу проводить під землею і їсть підземні частини рослин. В Україні має статус виду, що зникає. 

І ще одна тварина не дає археологам спокою — сольпуга, яка належить до павукоподібних. «Цей унікальний вид заходить до нас зі сходу в Крим і трапляється в Кам’янській Січі. Бігає там така страшна! — каже Іван. — Ми ховалися від тих сольпуг під час експедиції в Казахстані. Вони величезні вночі ганяли. Я і в Марокко її бачив. А тут в Січі є!». 

Вперше Іван Мойсієнко зустрів сольпугу на Херсонщині в 2017-му, і це була без перебільшення зустріч століття. Іван і його польські колеги зафіксували знахідку в «Українському ентомологічному журналі». Готуючи наукову статтю, вони відшукали запис, що сольпугу в Херсонській губернії фіксували в 1886-1887 роках. Однак опісля в цій місцевості її ніхто не бачив, аж поки 130 років потому сольпугу не зустріли в околицях Кам’янської Січі! 

В парку після навали

Парк звільнили від російських військ 10 листопада 2022 року. Уперше після окупації Іван Мойсієнко й Олександр Ходосовцев зайшли туди 1 грудня 2022-го. Побачили тонни сміття по окупантах.

«Ми чули про “любов до чистоти” російського війська, та коли побачили наживо… Це шокувало. Було дуже багато побутового сміття: з парку вивезли близько 300 тонн», — розповідає Олександр. Від майна парку нічого не залишилося: адміністративна будівля перетворилася на руїни. За окупацію росіяни вивезли і оргтехніку, і наземний транспорт, і човни.  

У цей перший приїзд дослідники оглянули степові схили Милівської балки. Вдруге в те саме місце не пустили військові, бо його дистанційно замінували «пелюстками», каже Олександр: «Досі не можна туди потрапити, бо ці “пелюстки” ніхто не збирав».

30 червня вчені вперше спустилися на дно колишнього Каховського водосховища. «По вертикалі вода відійшла більш ніж на 10 метрів. Це були якісь марсіанські ландшафти», — згадує Олександр.

Ще однією знахідкою стала невеличка річка Кам’янка, що існувала на тій місцевості до 1956 року і тепер знову потекла степом. У ХVIII столітті на її березі була козацька фортеця — так звана Кам’янська Січ, чию назву носить парк.

«Ми до цього досліджували природу. Я — лишайники, Іван — рослини, — каже Олександр. — Ми й не думали, що будемо вивчати вплив війни на довкілля. А з першої експедиції взялися саме за це».

Що впливає на природу парку?

·       ЗМІНЕНИЙ РЕЛЬЄФ

У степу вибухи утворили вирви — зони Бомботурбації — порушення ґрунтового покриву бомбардуваннями.бомботурбації. На схилах балок росіяни залишили окопи й інші фортифікаційні споруди. «Найгірше, що декілька окопів вирили прямо в цілинному степу в заповідній зоні. Небагато, але є», — каже Олександр Ходосовцев.

Фортифікації змінюють рельєф рівнинного степу. У ці заглибини миттєво вселяються бур’яни, які потім заважають зростати степовим рослинам. 

«А ще це пастка для тварин. Землерийні тварини доривають до окопа, падають і не можуть вилізти — і комахи, і гризуни. У Кам’янській Січі навіть косуля впала в окоп і загинула», — додає Іван Мойсієнко.

Для відновлення степу потрібна допомога людини, кажуть працівники парку. Траншеї треба засипати шарами: зверху шар ґрунту, внизу — вапняк. У ґрунт висіяти насіння степових рослин. Проте це можна робити тільки після повного розмінування.

·       МІНУВАННЯ

«Вплив мінування на природу мінімальний. Навіть у деяких випадках, можна сказати — позитивний, переважно для рослинного покриву. Адже людина вже не може зайти на ці території для протизаконних дій. Це тимчасова додаткова охорона заповідної зони», — пояснює Олександр.

Проте водночас на замінованих територіях не можна проводити польових досліджень і вести моніторинг — лише дистанційно. До того ж на мінах можуть підриватися тварини. Міни — це ще й хімічне забруднення ґрунту на десятки років.

Розміновують парк директор Сергій Скорик і шестеро працівників-добровольців, які пройшли навчання і стали демінерами. Частково розміновують парк самі, а частково — разом із підрозділами Збройних сил. 

На початок вересня в парку виявили і знешкодили 639 протитанкових мін ТМ-62. Працівники передали їх штурмовому полку Національної поліції України «Цунамі», який входить до окремої штурмової бригади «Лють». Цю зброю використають, звільняючи лівобережжя Херсонщини.

·       ПОЖЕЖІ

«Пожежі, що стаються раз на 5-10 років, можуть навіть бути корисними для степу. Але часті пожежі шкідливі, — говорить Іван. — Трав’янисті рослини від них зазвичай не страждають: вони мають під землею бульби, завдяки яким наступного року відновляться. Страждають чагарники, тому що їхні бруньки відновлення розташовані над поверхнею ґрунту».

Степу, каже вчений, пожежа не завдає катастрофічної шкоди. Однак статистика пожеж уже перевалила за «безпечну»: місцевість постійно горить від артилерії чи вибухівки з дронів. Якщо у 2021 році в парку зафіксували 3 пожежі, то у 2022-му — 26, у 2023-му — 34, а у 2024-му вже зараз їх понад 30, тож за весь рік може статися більш ніж 50. 

На різні елементи Біотоп — ділянка землі або частина водойми з однорідним рельєфом та комплекс живих організмів, які його населяють.біотопів вогонь і тепло впливають по-різному, каже Олександр. Сам він досліджує лишайники: «Якщо вранці, коли все вологе, лишайники отримали теплове випромінювання від вибуху, вони загинуть. Ми досліджували зону одного такого вибуху, і в радіусі 100 метрів від епіцентру дерева були живі, а лишайники на них загинули». 

Водночас лишайники, що живуть на вапняках, надзвичайно витривалі. «Ми дослідили вирву в кам’янистому степу після попадання “граду”, і за метр від епіцентру вибуху знайшли на камінні живі лишайники», — розповідає Олександр. 

·       ПІДРИВ ДАМБИ

«Що не кажи, а найбільше вплинув на стан біотопів парку підрив дамби [Каховської гідроелектростанції]», — стверджує Олександр Ходосовцев. Відтоді тутешній ландшафт змінився, а перед вченими постало питання: що ж буде з цією територією? Це була катастрофа для водних екосистем. Їх просто не стало. «Однак відновлення наземних екосистем на місці колишнього Каховського водосховища йде шаленими темпами», — каже Олександр. 

Мало хто не чув про вербові зарості, які зросли з мулу на дні колишнього Каховського водосховища. Таких темпів від природи не чекали й ботаніки. «А от схили, вкриті метровими товщами мертвих мушель, слабко заростають», — каже Іван Мойсієнко. 

На його думку, степовій рослинності заважає пробратися до схилів смужка верб і очеретів, що росли на колишньому березі. Все ж професор певен, що на мушлях врешті з’явиться так званий Петрофіти — рослини, що можуть рости на камінні без ґрунтового покриву. петрофітний степ: «Це оптимум існування для таких степів. Нема сумніву, що вони відновляться, просто це забере час. Якби війна закінчилася, то ми могли б започаткувати проєкт відновлення петрофітного степу». Для цього треба було б косити степові рослини й розкидати сіно з насінням на мушлі. Інакше туди спочатку прийдуть бур’яни і сповільнять відновлення степу.

У 2024 році ботаніки поїхали спостерігати дно колишнього Каховського водосховища в Запорізьку область. Воно було широке: до лівого берега — 15 кілометрів. Там, вважають учені, ситуація в природі схожа на ту, що склалася в Кам’янській Січі. 

Виявляється, вербові зарості справді скоро стануть лісом. До цього їх називали лісом лише умовно, адже справжній ліс повинен мати різні яруси. І ось ці яруси вже формуються. Іван пояснює: «У цьому році ми побачили ускладнення структури рослин і розподіл їх на яруси. Найвищі верби вже відірвалися від трав’яного ярусу — це тепер чагарниковий шар; з’явилися мохоподібні — мохово-лишайниковий ярус. А до деревного ми за своєю методикою зараховуємо рослини заввишки від 5 метрів. Наступного року вже точно з’явиться деревний ярус і сформується ліс».

Збільшилася і кількість видів на дні колишнього водосховища. Під час першої експедиції їх віднайшли 11, другої — 69, під час третьої в Запорізьку область — ще близько 30 видів. Якщо додати результати досліджень на всіх ділянках, то виходить, що за рік тут з’явилося понад 100 видів рослин.

А ще на колишньому дні вперше знайшли вид, який охороняють, — житню осоку. «Це означає, що рослинний покрив набуває природоохоронного значення», — каже Іван.

«На нас навели вогонь»

Біля Січі ширина Дніпра — 4-5 кілометрів, мінімальна ж — три кілометри і 300 метрів. «Можна в бінокль побачити, що людина ходить [на іншому березі]», — каже Іван Мойсієнко. Це зона досяжності для російських дронів і артилерії, які регулярно обстрілюють парк. Однак на території залишаються служба охорони і директор парку Сергій Скорик. Вони розміновують місцевість, фіксують пожежі й моніторять стан водойм.

Проте й на розмінованих ділянках дослідження неможливі через російські дрони. Олександр Ходосовцев згадує, як у жовтні 2023 року над ним висів дрон-розвідник: «На нас навели вогонь. За 5 хвилин після того, як ми відійшли, туди вистрелили трьома мінами». FPV-дрони, які літають тепер, можна просто не помітити, та й не завжди встигнеш зреагувати. «Від них лише РЕБ — тут засоби радіоелектронної боротьби.РЕБи допомагають. Але ж не будеш весь час у машині — все одно ж вийдеш у природу. Щоб зробити нормальний опис рослинності на моніторинговій ділянці, треба година. За цей час тебе точно помітять ворожі дрони». Зоологів на території взагалі не було — для їхніх завдань треба значно більше часу.

Колег цікавить зараз не тільки природа: вони взялися збирати дані й про діяльність людей. Насамперед це спогади працівників парку — інспекторів з охорони природи. Під час окупації вони допомагали Збройним силам України — завдяки їм знищили багато ворожої техніки.

Також ботаніки тепер шукають інформацію про перших українських військових, які заходили в Кам’янську Січ після деокупації. Олександр каже: «Ми хочемо дізнатися прізвища загиблих українських героїв, які першими зайшли на степовий схил парку, і вшановувати їхню пам’ять. На жаль, їхнє авто підірвалося на міні, вони всі загинули». 

Дістатися старого русла

Іван Мойсієнко й Олександр Ходосовцев запевняють, що не припиняють наукових досліджень. Вони сподіваються навіть за теперішніх умов ще попрацювати безпосередньо на території Кам’янської Січі. Поки що їм вдалося побувати на північних відрогах двох балок, які раніше були затоками Каховського водосховища. Тепер ботаніки прагнуть дістатися Дніпрового русла. 

«Я думаю, у нас з Іваном Івановичем буде новий емоційний сплеск, коли ми зможемо потрапити на берег Дніпра в Кам’янській Січі», — каже Олександр.

Вчені хочуть дістатися саме берега Дніпра, який існував до 1956 року й існує на тому ж місці знову. Дійти туди й дослідити головне русло, спостерігаючи з правого берега звільнене лівобережжя Херсонщини.

Будум… Будум… Будум… Білий мікроавтобус повзе крізь 300-річні сосни. Це Литовський бір у Гетьманському національному природному парку. До створення заповідної зони тут буяло браконьєрство: електровудки, сітки і 12-й мисливський калібр. 

Згодом, коли ці території стали природоохоронними, деякі місцеві писали листи тодішньому президентові Януковичу і закликали розформувати парк. «За кілька років вам ні՛де буде пасти корів, бо ці землі приватизують, а поля розпахають», — переконував їх заступник начальника відділу екологічної освіти. І мешканці поступово звикли до правил. Можливо тому, що штрафи зросли вдесятеро. 

Тррр… Керівник служби державної охорони Гетьманського парку глушить свою «цукерочку». Він мусить оглядати територію. Паркує машину на рекреаційному майданчику, де стоять альтанки, столики і гойдалки. Раніше сюди приїздили із Сум, Полтави й Харкова подихати свіжим повітрям. Зараз таке задоволення можуть дозволити собі лише працівники парку.

Відвідування лісів заборонене. Парк на початку повномасштабної війни майже місяць пробув під російською окупацією і потенційно забруднений вибухівкою. Щоправда, сапери донині не оглянули його територію, зате її вже оглядають працівники-науковці.

Природа адаптується

Микола Григорович наводить об’єктив фотоапарата на уламок у поваленому стовбурі. Поруч — вирва від авіанальоту, який стався ще в лютому 2022 року. Чоловік задирає голову і розглядає верхівки дерев. На одному боці галявини побувала смерть: випалені, трухляві, мертві гілки. На іншому — зелені та живі сосни. Так можна зрозуміти напрямок вітру в день нальоту: північний, бо саме південна сторона дерев постраждала. 

Микола Григорович — новоспечений керівник науково-дослідницького відділу парку. Раніше він учителював на кафедрі екології в Сумському національному аграрному університеті, привозив сюди студентів досліджувати видовий склад рослин і влаштовував експедиції науковців. А зараз він разом із колегою — ентомологом Олександром Володимировичем — оглядає воронку від снаряда.

Спершу викопує зразки ґрунту і складає в маленькі баночки. Це проби для моніторингу, які покажуть вплив війни на природу. Щоправда, зараз говорити про висновки зарано: зміни в ґрунті можуть проявитися лише з часом. Тому за 20-30 років зроблять повноцінний атомний спектральний аналіз: він допоможе дізнатись, які елементи з ґрунту мігрують у рослину. 

Але зараз поверховий огляд дає зрозуміти: рослини налаштовані долати труднощі та зміни. Тут уже відновлюються береза і сосна. Можливо, вони росли тут до удару і снаряд не знищив вщент коріння. А можливо, якась птаха зронила шишку і так проросли нові дерева. Також приживається перший переселенець — мох. Таку послідовну зміну в екосистемі називають сукцесією. Та часом її прояви бувають геть непередбачуваними.

«Звідки тут взялися болотні види? — дивується Микола Григорович, розглядаючи вузьколистий рогіз і дрючок очерету всередині воронки. — Можливо, дощі посприяли… але ж наче опадів не було».

Микола Григорович кличе на допомогу Олександра Володимировича. Той відмахується, мовляв, просто зібралася волога. Все ж ентомологові цікавіші комахи. Він колупає ґрунт паличкою і помічає нірки оси. Смугасті комахи закопуються в пісочних схилах і там розмножуються. Отож, популяція ос і бджіл збільшується з кожною новою воронкою від снарядів.

Також у воронці є одна нірка тарантула. Проте не тільки комахи оселяються в таких створених війною апартаментах. 

Микола Григорович присів навколішки в іншій воронці і вдивляється в чорну діру під обпаленими гілками. Тут мешкає лисиця, яка нещодавно народила потомство. За кілька метрів має бути ще одна діра, крізь яку звірі тікають у разі форс-мажорів. Чоловік визирає з вирви, роздивляється навкруги, але не віднаходить цього аварійного виходу. Рушає на пошуки, долаючи перешкоди — повалені та посічені осколками дерева, але так і не знаходить бажаного. Лисиці добре приховали запасний вихід від цікавих очей. 

Зате Микола Григорович помітив дещо інше. Біля обгорілого стовбура, що був в епіцентрі вибуху, з’являються накипні лишайники. І що далі від місця удару, то більше видніється цих рослин. Дослідник каже, це гарний знак: повітря чистішає. Є цілий напрям науки, який оцінює стан довкілля за накипними лишайниками, — ліхеноіндикація. Та займатись цим тут бракує рук — ще один з наслідків війни.

Як великий захоплюється малим

«Ой, який красивий адмірал літає!» — Олександр Володимирович запримітив метелика.

Чоловік зростом під два метри досліджує маленьких комах. Олександр Володимирович вже 7 років працює ентомологом у Гетьманському парку. Разом із колегами він спостеріг, що за три роки до повномасштабного вторгнення сюди в лісостеп мігрували метелики з Криму. Ентомолог каже, ймовірно, повпливало глобальне потепління. 

Дослідження комах у парку оберталися і відкриттям нових видів. Так, у 2014 році тут віднайшли  унікальний вид мінуючих мушок — Ophiomyia adunca Guglya, який назвали на честь харківської науковиці Юлії Гуглі.

Тож щойно звільнили Тростянець, Олександр Володимирович одразу заспішив у поля — ану ж там чекають нові відкриття. Написав у військову адміністрацію з проханням дозволити йому з колегами використовувати світло під час нічних досліджень. Пояснив: це щоб відстежити видовий стан популяції комах. Звісно, можна й не світлом заманювати, а зі сачком бігати за комахами, але Олександр Володимирович вже не в тій формі. Та й у замінованому парку сильно не побігаєш.

Військові довго сумнівались, бо лиш два місяці тому тут вщухли активні бойові дії. Врешті дозволили, обрали безпечне місце і залишили дослідників на цілу ніч. Тоді в лісі у селі Журавне панувала тиша, якби не дзижчання комах. Вони зліталися на лампу, а науковець описував усіх кого бачив. 

Раніше таких експедицій було 5 на рік, тепер — аби одна. Багато науковців пішли служити, а деякі через безпекову ситуацію не можуть їздити в поля. Кажуть, навіть у найвіддаленішій ділянці парку біля Полтавщини може бути вибухівка. 

Старі дуби-рятівники

Сьогодні до парку навідались колишні працівники, які тепер служать у Збройних силах України. Серед них — Олександр, який з 2013-го впевнено підіймався кар’єрними сходами і напередодні великої війни обіймав посаду провідного інженера з охорони тваринного світу. Ловив браконьєрів, проводив рейди. Та після 24 лютого обов’язки Олександра дещо змінились: з’явилась нагальна потреба замість браконьєрів ганяти лісом росіян. 

У перші дні повномасштабної війни Олександр евакуював родину в Полтаву і повертався захищати свій дім. Він зідзвонився з друзями, щоб заїхати в місто разом. Тростянець на той час уже окупували, тож єдиний варіант потрапити туди — йти лісовими стежками, які не завжди й місцеві знають. 

Саме на цих стежках Олександр із друзями натрапили на хлопців із 93-ї бригади «Холодний яр». Познайомились і домовились показати холодноярівцям кожний прохід у місто, де знаходилися росіяни. Жили разом у ярах і планували, звідки найкраще зненацька напасти на окупантів. Та генерали постійно відкладали штурм. 

Якщо вдень температура надворі трималася поблизу 0 °C, то вночі сягала -17 °C. Спальників у хлопців не було, ватру не палили. Мерзли під старими дубами з пишними кронами. А росіяни закидали їх мінами, і часто ті розривались у гілках. Так парк обороняв хлопців. 

Врешті 21 березня розпочався штурм. Росіяни розбігалися навсібіч і потрапляли в типові мисливські засідки. Того дня Олександр отримав 7 осколкових поранень і опинився у шпиталі. За кілька місяців відновився та повноцінно мобілізувався у військо. Тепер світиться від щастя, коли розповідає про нічні збиття «шахедів»: «Сьогодні 8 вальнули».

Проте залізяки не спопеляються в повітрі, а часто падають у ліси — там займаються пожежі і згодом можуть тліти декілька днів, а то й тижнів.

Зараз у Гетьманському парку досі курить дим у місці, де «шахед» впав на торфяники. Густа земля, повалені дерева і сморід. Збили «мопед» близько двох тижнів тому. Пріоритет для військових — людське життя, а вже потім природа. Цей шахед міг дістатись цілі — хтозна якої. Цілком можливо, звичайної житлової забудови або чергової лікарні.

«Парк і сам відновиться, а ми допомагатимемо йому, — каже Олександр. — Дерева можна посадити, і вони виростуть за 30 років — з людським життям так не працює».

Життя змінилося

До 24 лютого тоді-ще-не-військовий Олександр часто гуляв зі своїм собакою в парку. Непосидючий пес гацапурив лісом 40 хвилин, потім відлежувався і знову накручував кола. Зараз таке дозвілля небезпечне. Навесні після деокупації тварини часто підривалися на розтяжках: лисиці, зайці та собаки. Тепер Олександрів пес бачить лише власний двір. «Я не знаю, де гуляти із собакою в Тростянці, — каже військовий. — Пес скоро здуріє в тому вольєрі». 

Війна вплинула і на життя диких — птахів і великих ссавців. Деякі з них вимушені мігрувати у тихіші місця, а деякі тікають від вибухів навіть до рук людей.

Після окупації на околицях Тростянця бачили сліди вовка. Олександр каже, ймовірно, вовки мігрували з прикордоння росії чи Донеччини, бо там зараз гучні бої. Раніше хижаки в Гетьманському парку бували тільки проходом — десь раз на два роки. 

Військовий і сам на службі бачив диких тварин: на закидане мінами поле виходило кілька стад кабанів. А його колега Віктор, що до мобілізації працював у відділі туризму та екології парку, розповів про зустріч із риссю. Тоді вони з побратимами стояли на Чернігівщині, рили окопи. Раптом на позиції завітала рись і зухвало вляглася на лавочку. Хлопці перелякались: «Командире, може, застрелимо її? Бо зараз на голову застрибне — страшно ж». Віктор не дозволив. Рись віддячила за гуманне рішення й не скривдила ані його, ані підлеглих. На цьому й розійшлись. 

«Тварини звикають до вибухів і вільніше почуваються, ніж до війни, — каже Віктор. — Це тому, що зараз немає браконьєрів і мисливців».

Природа достосовується попри все, аби її тільки облишили у спокої.

Керівник служби державної охорони дістає гондолу, точніше — надувний човен, і вирушає на оглядову екскурсію Ворсклою. Річка цьогоріч обміліла, хіба мальки влаштовують перегони. Коряги, які вчора були під водою, сьогодні дивують своїми вигинами на суходолі. Та деякі все ще знаходяться на дні. Похмурий чоловік проривається крізь дерева, колючі гілки та випливає «у відкрите море». Ворскла мовчить і відпочиває. Здається, спокій можливий і сюди таки повертається життя. До найближчої лінії фронту від Гетьманського парку менше 100 кілометрів.

600 мільярдів доларів — щонайменше у стільки Міністерство захисту довкілля та природних ресурсів оцінює збитки, які вторгнення росії завдало заповідному фонду й біорізноманіттю України. Утім ця шкода значно більша, ніж можна оцінити в грошах. Це тисячі загиблих тварин, скалічені екосистеми та вкрадені рідні місця. Рідні для кожного й кожної з нас.

У цьому матеріалі про свої улюблені місця, які через росію ми втратили чи втрачаємо просто зараз, розповідають українські лідерки й лідери думок.

Крим Саші Таба

«На мисі Айя біля Севастополя я вперше побачив планктон, який світиться. Ми купалися вночі. Я просто не міг повірити власним очам, що мої руки перетворилися на якесь неонове світло. Це неймовірні спогади! Більше, на жаль, так і не бачив цей магічний планктон», — пригадує Саша Таб, вокаліст Kalush Orchestra.

Йому пощастило не раз побувати в Криму: ще в юному віці Саша Таб відвідав Ялту, Партеніт, Коктебель, Гурзуф, Феодосію, Кайгадор (тоді ще Орджонікідзе).

Через 10-річну окупацію півострова вкрай важко оцінити шкоду унікальній природі, заподіяну росіянами. Однак достеменно відомо, що в Опуцькому заповіднику проводять військові навчання із запусками ракет і скиданням бомб. А в ландшафтному парку «Бакальська коса» незаконно видобувають пісок, затопивши приблизно 10 гектарів території.

Та безліч російських злочинів можуть не потрапляти в обʼєктиви журналістів і дослідників. Стикнутися з наслідками нам доведеться вже після звільнення Криму.

«Найкращі мої спогади — про Крим, — каже Саша Таб. — Хлопці з мого гурту молодші й ніколи не були там. Це прикро. Але я дуже щасливий мати ці спогади й сподіваюсь, у нас ще буде можливість поглянути на ці місця». 

Чорнобиль Наталії Жижченко

«Востаннє я була в Чорнобилі 26 квітня, здається, 2021 року. О 1-й годині 23 хвилини — рівно в річницю катастрофи. Я була з працівниками станції, повезла туди тата. Ми були в об’єкті “Укриття” і вшановували пам’ять загиблих», — ділиться спогадом солістка гурту «ONUKA» Наталія Жижченко.

З дитинства вона знала деталі чорнобильської катастрофи, адже її батько працював на станції з 1986 до 1988 року і був ліквідатором аварії.

«У цьому місці є історія, уроки, і, на жаль, вони повторюються. Чорнобиль мені болів і болить, але так само надихає та захоплює».

У Чорнобильській зоні Наталія була разів зо 20: проходила практику на станції, знімала документальне кіно, знімалася для «Vogue», писала пісні. Як сама вона каже, відпочивала від людей і наповнювала себе.

Після майже чотирьох десятиліть, впродовж яких природа Чорнобильської зони почала відновлюватися, ця територія знову потерпає від росіян — цього разу через повномасштабне вторгнення. У 2022 році Державна інспекція ядерного регулювання України фіксувала підвищення рівня гамма-випромінювання, ймовірно спричинене тим, що російська військова техніка підняла в повітря забруднений радіацією пил.

«Природа там унікальна, — каже Наталія. — І заповідник унікальний насамперед через відсутність людини й екологічну ситуацію. Коли я там була, бачила просто на вулиці Прип’яті лиса. Бачила самку лося з лосенятами, коли зупинила машину на узбіччі. Вона подивилася прямо в очі, оцінила ситуацію і просто пішла геть. У цей момент усі [в машині] затамували подих».

У зоні відчуження можна зустріти й інших тварин: оленів, косуль, вовків, єнотів, кабанів, лелек, рисей, ведмедів. Загалом там живуть понад 300 видів хребетних тварин, 75 з яких — у Червоній книзі України. 

«Людина, уже настільки познущавшись з цієї території, навряд чи зможе ще якось зашкодити їй. Природа і це переможе. Вона і це пробачить. Напевно, з одного боку, на жаль, але з іншого — на щастя», — каже Наталія.

Тузловські лимани Антона Птушкіна

Спогади блогера Антона Птушкіна про Тузловські лимани стосуються недалекого минулого. У серпні 2022 року він почав знімати там документальний фільм про тварин під час повномасштабної війни.

«Ми знімали масовий мор дельфінів і китоподібних через російську агресію, — розповідає Антон. — Я на власні очі бачив мертвих дельфінів, які лежали на березі».

Тузловські лимани — група солоних лиманів на півдні Одещини. Тут гніздуються десятки видів птахів, серед яких є червонокнижні. Попри причину приїзду, Антон звернув увагу на красу цих місць. Особливо вразили пелікани. Стільки цих птахів, каже, ніколи не бачив.

Також ця частина Чорного моря — домівка морських свиней. Це один із найменших видів китоподібних, окремий підвид яких — азовка — мешкає в Україні.

Природний парк піддавався ворожим обстрілам, там можна знайти уламки російських ракет. Разом з Антоном сюди прибув прокурор, залучений у розслідування злочинів проти екосистеми України. Цей чоловік проводив розтин тварин для того, щоб відправити зразки в Німеччину й Італію та дізнатися, що саме спричинило їхню смерть.

«Власне, директор цього парку, який багато років досліджує китоподібних, вважає, що сонари і пуски ракет спричинили масовий мор дельфінів», — каже Антон.

Асканія-Нова Ангеліни Усанової

«Коли я думаю про моменти в Асканії-Новій, то пригадую мирну атмосферу. Але зараз це взагалі не місце відпочинку та єднання з природою», — каже переможниця конкурсу «Міс Україна Всесвіт 2023» Ангеліна Усанова.

У заповіднику вона побувала в дитинстві, коли відпочивала в таборі неподалік. Пригадує, як із книжок дізналася про коней Пржевальського й будь-що хотіла їх побачити. Натрапити на них не вдалося, але маленька Ангеліна побачила чимало інших тварин. Адже там мешкає багато екзотів: кафрські буйволи, зебри Чапмана, олені Давида, американські бізони.

Тепер життя цих тварин під загрозою. Ми вже писали про пожежі в Асканії-Новій, найбільші з яких сталися 22 серпня та 1 вересня 2023 року. Тоді вогонь знищив занесені до Зеленої книги України рослини. А загалом від початку великої війни вигоріло понад 5,5 тисяч гектарів заповідника, або майже п’ята частина всієї території.

Директор Асканії-Нової Віктор Шаповал розповів, що троє кафрських буйволів загинули через те, що окупаційна адміністрація вчасно не перемістила їх у приміщення для зимівлі. Окрім того, із заповідника протизаконно вивозять у росію та Крим цінні червонокнижні види тварин. Найчастіше вони потрапляють у гірші умови й не можуть вільно пересуватися, як це було в Асканії-Новій.

Ґрунтовно оцінити, як саме російська окупація вплинула на екосистему заповідника, можна буде лише після його звільнення. Тож після перемоги Ангеліна хоче поїхати туди з волонтерською місією.

«Бо наша земля потребує дуже багато праці, щоб відновити все. А особливо такі неймовірні місця, як Асканія-Нова. Її цінність неможливо вирахувати в грошах, вона просто безцінна».

Кінбурнська Коса Ольги Мартиновської

«Коли була студенткою, ми їздили відпочивати в Коблеве, Очаків — місця на морі поблизу Миколаєва. А Кінбурнська коса була чимось на кшталт закордону для нас, якоюсь екзотикою», — пригадує суддя кулінарного проєкту «МастерШеф» Ольга Мартиновська.

Тож якось з одногрупницями вони вирушили на косу, що так «тендітно й делікатно заходить у відкрите море». 

«Після цього було багато закордонів, островів, півостровів, океанів, морів, але ось це перше — як перше кохання. Воно назавжди залишається, і Кінбурнська коса — це місце сили для мене».

Зараз Кінбурнська коса — частина окупованої росією території, звідки регулярно обстрілюють материкову частину України. На півострові часто відбуваються пожежі, а за свідченнями місцевих мешканців, окупанти забороняють їх гасити. В очікуванні наступу Збройних сил України росіяни замінували косу — це ризик для тамтешніх тварин.

«Коли Україна звільнить Кінбурнську косу, я піду шукати косуль і зайців, яких колись там зустрічала», — ділиться планами Ольга Мартиновська.

Кияниця Поліни Уварової

«Памʼятаю, у Кияниці було класно чути птахів, і ми прям зупинялися, щоб послухати їх. А зараз там разом із птахами літають КАБи й “шахеди”», — каже тревел-блогерка Поліна Уварова.

Кияниця — невеличке селище в Сумській області за 30 кілометрів від кордону з росією. Поліна з друзями любили їздити в Кияницю, щоб насолодитися природою і спокоєм.

«Там є дуже гарна архітектурна пам’ятка — Кияницький палац, а ще просто неймовірно красива природа», — пригадує Поліна.

Ліс із безліччю струмків, багато диких тварин і мальовниче озеро — такими Поліна памʼятає ці місця. Та нині через постійні обстріли сумчани не їздять у Кияницю на відпочинок.

«Після перемоги я б із задоволенням туди повернулася і пройшлася тими самими стежечками. Пошукала б джерельця, пройшлася біля озера і просто насолоджувалася енергетикою цього місця».

Джарилгач Саші Шабаліної

«Джарилгач — це місце, яке в мене вкрала росія», — каже комікеса Саша Шабаліна. Цей острів — найбільший в Україні та Чорному морі. Саша побувала там улітку 2020 року: «Ютуб мене змусив поїхати на Джарилгач: дуже багато роликів було про те, що це українські Мальдіви».

І Саша поїхала та була вражена красою природи. А також тим, як спокійно себе почували тварини. Наприклад, буквально одразу після приїзду вони з друзями побачили дельфіна, що плескався біля берега.

«Було відчуття того, що ми в гостях, а господарі поблизу, тож треба поводитися нормально. І я вперше побачила, з якою повагою люди можуть ставитися до природи й одне до одного».

Майже від початку вторгнення Джарилгач окупований росіянами. Відтоді місцева екосистема бореться за виживання. Росіяни використовують острів як полігон. У серпні 2023 року впродовж тижня на Джарилгачі тривала пожежа — у частині, де мешкають рідкісні тварини. Наприклад, від вогню могли постраждати червонокнижна степова гадюка й унікальна смугаста емпуза — вид богомола, який уміє прикидатися краплиною води.

Нині Джарилгачу загрожує перетворення із заповідної зони на промисловий обʼєкт і курорт. Зокрема, 2023 року росіяни дозволили рибальство, полювання, лісозаготівлю, видобуток глини, солі, нафти й природного газу, а також будівництво готелів і ресторанів на території національного парку.

До того ж окупанти зробили насип між селищем Лазурним на материковій частині й островом, щоб діставатися туди на військовій техніці. Еколог і зоолог Павло Гольдін пояснював, що така штучна перемичка загрожувала екосистемі Джарилгацької затоки. На щастя, море змило цей насип потужним штормом.

«Я б, мені здається, власноруч прибирала цей насип. Це екоцид, — обурюється Саша Шабаліна. — Дуже хочеться вірити, що природа себе відновить. Відтоді, як дізналася про окупацію Джарилгача, я мрію, щоб усі тварини повстали та знищили окупантів, як у фільмі “Джуманджі”».

Світлина заставки: Наталія Жижченко у Чорнобильській зоні. Джерело: архів «ONUKA» і «Vogue Ukraine».

Світлина останнього банера: розтин у «Тузловських лиманах». Джерело: особистий архів Антона Птушкіна.

Росіяни риють окопи в цінних ґрунтах, закладають вибухівку під червонокнижними рослинами, проводять навчальні стрільби по місцях гніздування птахів — чинять в Україні кричущі екозлочини. Про кожен такий випадок важливо знати, аби притягнути окупантів до відповідальності.

Проходьте цей тест — дізнавайтеся більше про скривджену українську заповідну природу, плекайте небайдужість і пильність.

На світлині-заставці — національний природний парк «Нижньодніпровський». Автор фото: Олег Марчук

Ще з 2014 року українські природоохоронні території опинялись у зоні бойових дій чи в окупації. Так, Казантипський, Ялтинський та інші заповідники росія привласнила, окупувавши Крим. А Національний парк «Святі гори», ландшафтні парки «Донецький Кряж» і «Зуївський», частину Луганського заповідника «Провальський степ» пошкодили чи й усуціль знищили під час бойових дій на Донеччині й Луганщині. 

З початком повномасштабного вторгнення в Україну росіяни також окупували заповідні зони в Запорізькій і Херсонській областях. Там окупаційна влада використовує вже напрацьовані в Криму практики. 

У межах проєкту #StopEcocideUkraine оповідаємо, які екоцидні дії вчиняють росіяни на окупованих заповідних землях України.

Мета — привласнити природні багатства й використати в подальшій військовій агресії

Росіяни експлуатують природно-заповідні території України всюди, де їм вдається хоча б тимчасово закріпитися. Цю тимчасовість вони намагаються перетворити на постійність, легалізуючи свої дії принаймні в полі російського законодавства. 

Перереєстрація 

Після окупації Криму в російському державному реєстрі побільшало юридичних осіб, серед них — національні парки й заповідники, розташовані на українському півострові. Росіяни заходилися їх перереєстровувати як власність своєї держави. Так у грудні 2014-го з’явилися «Казантіпскій пріродний заповєднік», «Национальний пріродний парк “Тарханкутскій”», «Пріродний заповєднік “Опукскій”» та інші «державні бюджетні установи».

Однак з 2017 до 2023 року російські юридичні особи Казантипського, Карадазького, Опуцького, Тарханкутського, Караларського заповідників ліквідовували. Ні, росіяни не пошкодували про своє загарбництво і не визнали злочинів — вони просто вирішили централізувати керування заповідними територіями через єдину дирекцію «Заповідний Крим». Таку структуру створили ще 2020 року, а серед її видів діяльності є рибальство та лісозаготівля. Тож фактично схема з утворенням материнської організації легалізувала ці промисли на українських природоохоронних територіях. 

Ще один злочинний стосовно тварин вид діяльності та спосіб заробітку має Карадазький природний заповідник у тимчасово окупованому Криму. Там росіяни створили «науково-демонстраційну програму» за участі дельфінів. Щодня, крім понеділка, для відвідувачів влаштовують «яскраве й барвисте знайомство з чорноморськими дельфінами-афалінами» — рідкісним видом, занесеним до Червоної книги України. Судячи з афіші, в установі, де мали б досліджувати й берегти природу, розважають публіку на шоу в традиціях дельфінаріїв «Немо».

В часи повномасштабної війни росіяни застосовують свій досвід привласнення і нищення ще й на материкових заповідних землях в окупації. Наприклад, торік в єдиний державний реєстр юридичних осіб внесли наш Національний природний парк «Джарилгацький» (у зросійщеному варіанті — «Джарилгачцкій»). За даними з цього реєстру, росіяни дозволили рибальство та полювання, лісозаготівлю, видобуток глини, солі, нафти й природного газу на території національного парку. Також вони хочуть перетворити заповідну зону на відпочинкову — побудувати готелі й ресторани. 

Тоді ж, у березні 2023 року, в росії внесли до державного реєстру державний автономний заклад «Біосфєрний заповєднік “Асканія-Нова”». Росіяни позбулись важливої частини назви заповідника — імені Фрідріха Фальц-Фейна, який його колись заснував. Окупаційна адміністрація Херсонської області призначила директором заповідника колишнього співробітника Служби безпеки України Дмитра Мещерякова. Національна поліція вже висловила йому за це підозру в колабораціонізмі. 

Те саме відбулося в Азово-Сиваському національному природному парку на Херсонщині. Його перереєстрували за російським законодавством у лютому 2023 року, а директором став громадянин України Євгеній Поповчук. Вочевидь, він має ще й політичні амбіції за російського окупаційного режиму, адже взяв участь як кандидат від партії «Єдіная россія» у незаконних виборах, що відбулися на Херсонщині 2023 року, і став депутатом так званого Генічеського муніципального округу Херсонської області. 

Воєнна експлуатація

Проте перереєстрація і російський природоохоронний статус аж ніяк не захищають окуповані заповідні землі: росіяни використовують їх для військових потреб, наражаючи на небезпеку і цілеспрямовано знищуючи. 

У Приазовському національному природному парку в Запорізькій області росіяни облаштували воєнний полігон. Там вони проводять мінометні стрільби, руйнуючи снарядами заповідні ландшафти. А тамтешню річку Молочну торік активно розкопували, щоб створити водну перешкоду в разі контрнаступу сил оборони України. 

За даними Української Природоохоронної Групи, на початку повномасштабної війни росіяни також окопувалися на півдні Донецької області, у національному природному парку «Меотида». У такий спосіб вони зруйнували місця гніздівлі птахів водно-болотного комплексу: мартина каспійського, кулика-сороки, пелікана кучерявого і крячка рябодзьобого. Всі ці птахи гніздяться лише в тому місці, як пояснив орнітолог Вадим Жуленко.

Наслідки окупації для природоохоронних територій можна вже зараз оцінити за станом тих із них, які вдалося звільнити. До прикладу, після деокупації національного природного парку «Кам’янська Січ», що на Херсонщині, експерти виявили варварський спосіб маскування росіянами бойових позицій. Окупанти для цього зривали рідкісні види ковили та інші рослини, для охорони яких і створена «Кам’янська Січ». 

Погляньмо й на національний природний парк «Святі гори» на Донеччині, який пробув в окупації з лютого до осені 2022 року. За словами його директора Сергія Приймачука, за ці місяці росіяни знищили близько 5 тисяч гектарів лісу. Також вони вивезли техніку, яка належала парку. Природоохоронну територію активно мінували, і вибухи мін досі призводять до пожеж. 

Схожа історія і в Дворічанського парку, який окупували навесні 2022 року. Коли вже восени Збройні сили України звільняли Харківську область, росіяни замінували територію парку, зокрема протипіхотними мінами «Пелюсток». Наразі про розмінування не йдеться — лише після завершення бойових дій. Парк надто близько до кордону з росією.

Засоби — випалювати рослини, красти й відстрілювати тварин 

Обласні військові адміністрації моніторять стан окупованих біосферних заповідників і національних природних парків за допомогою космічного зондування землі та підтримуючи зв’язок із працівниками, які вимушено залишаються в окупації. Вони розповідають, що найбільше ці території потерпають від пожеж: горять ліси і степові трави. Як наслідок, тваринам бракує їжі, а ще вони гинуть від мін і обстрілів, їх убивають російські браконьєри і викрадають із українських заповідних територій до російських зоопарків.

Природа у вогні

За даними Херсонської обласної військової адміністрації, з 24 лютого 2022 року до сьогодні згоріло понад 5,5 тисяч гектарів заповідника «Асканія-Нова» — майже п’ята частина його території. Найбільше постраждали агроландшафти: рілля, перелоги й лісосмуги. В адміністрації пояснюють це занедбаністю: проросли бур’яни, які швидко висихають і загоряються. 

Однак горіли й заповідні зони — це «еталонний» типчаково-ковиловий степ причорноморського регіону, головна природна цінність «Асканії-Нової». Тут найбільших збитків завдали масштабні пожежі 22 серпня та 1 вересня 2023 року. Тоді згоріли занесені до Зелена книга України — державний документ, який звертає увагу на охорону цілісних угруповань рослин.Зеленої книги України (2009) рослини — насамперед ковила українська і ковила волосиста. На додачу, під час гасіння пожеж 1 вересня 2023 року росіяни проорали цілинний степ у заповіднику, пошкодивши ґрунти. 

Частково від пожеж постраждало дно Великого Чапельського поду — водно-болотне угіддя міжнародного значення, яке охороняє Рамсарська конвенція. Та й загалом уся територія заповідної зони належить до Смарагдова мережа України — мережа територій особливого природоохоронного інтересу, що є частиною Смарагдової мережі Європи.Смарагдової мережі України.

У 2023 році на території національного природного парку «Джарилгацький» було 36 пожеж — у них згоріло понад 1,5 тисячі гектарів заповідних територій. Там зростали червонокнижні орхідеї, меч-трава та інші цінні рослини. Від вогню довелося тікати оленям, ланям, лисицям і сірим зайцям. Шкоду для парку оцінюють у понад 102 мільярди гривень. 

З лютого 2022 до квітня 2023 року в Національному природному парку «Нижньодніпровський» згоріло понад 7 тисяч гектарів заповідних територій. А вже в червні, коли росія підірвала дамбу Каховської гідроелектростанції, парк повністю пішов під воду. Завдану шкоду рослинам неможливо визначити, адже більша частина території парку досі в окупації. 

На Миколаївщині від пожеж через дії російської армії регулярно потерпає Кінбурнська коса, розташована на території національного природного парку «Білобережжя Святослава». Працівники за два роки повномасштабної війни зафіксували понад 200 пожеж на окупованій території парку. Часто вогонь розгоряється повторно на тій самій ділянці. Уражено понад 6 тисяч гектарів заповідника.

У Луганській обласній військовій адміністрації на запит повідомили, що з 2022 року виявили 8 ділянок лісових пожеж. Їх спричинили активні бойові дії на території області. Через вогонь зазнали пошкоджень території Національного природного парку «Кремінські ліси» і частина Луганського природного заповідника «Трьохізбенський степ». 

Після деокупації парк «Святі гори» в Донецькій області все ще потерпає від російських обстрілів. Постійні пожежі від атак не дають відновитись лісу. Вогонь завдає і збитків: лише 7 травня 2024 року згоріло понад 470 гектарів лісу, цю шкоду Державна екологічна інспекція оцінила в понад 2,6 мільярда гривень. Оцінку довелося проводити дистанційно, спираючись на звіти пожежників і геопросторові дані, адже територія парку замінована.

Вибухові речовини забруднюють ґрунти — це утруднює проростання рослин і загалом негативно впливає на відновлення флори. «Я знаю ще по 2014 року — коли градами накрили ділянку в лісництві — що 8 років там навіть трава не росла», — говорить про наслідки війни для природи директор парку «Святі гори» Сергій Приймачук.

Загибель і травми тварин 

На українських природоохоронних землях в окупації через неналежний догляд тварини гинуть, а через військові дії — травмуються і зазнають стресу. 

Директор «Асканії-Нової» Віктор Шаповал розповідає, що багато тварин в заповіднику гинуть через брак належного догляду. Наприклад, у листопаді 2023 року на території Великого Чапельського поду загинули троє кафрських буйволів — теплолюбних африканських тварин, яких окупаційна адміністрація не перегнала вчасно в зимові приміщення. Ще одна самка буйвола загинула дорогою туди.

Херсонська обласна військова адміністрація оцінює збитки заповідника «Асканія-Нова» від загибелі й вивезення тварин у 970 тисяч гривень. Це не остаточна сума: збитки від завданої шкоди продовжують рахувати, та це не поверне тварин. 

На окупованій частині Запорізької області, у Приазовському національному природному парку, російські загарбники та місцеві зрадники займаються браконьєрським рибальством. Вони розмістили щонайменше 8 кілометрів рибацьких сіток на гідрологічному заказнику «Молочний лиман» й діставали звідти до 5 тонн риби на добу. Про це розповів директор парку Дмитро Воловик. 

Він також підтверджує, що в Азово-Сиваському національному природному парку окупанти вбивають тварин «на м’ясо»: «…відстріляних тварин з [острова] Бирючого вивозять вантажівками. Я знаю про факт, коли окупанти настріляли повний камаз копитних, з кузова просто стікала кров». 

Також є інформація з окупованої Херсонщини про те, що російські військові влаштовують там полювання. Вбивці тварин не приховують скоєного і викладають у соцмережах фото своєї здобичі. Зоолог Віталій Смаголь розпізнав на цих світлинах самця благородного оленя. До великої війни стада цих оленів мешкали в заповіднику «Асканія-Нова» й Азово-Сиваському національному природному парку. 

Крадіжки червонокнижних

Росіяни незаконно вивозять тварин з «Асканії-Нової». Свої дії прикривають «угодою про співробітництво», однак ці документи підписує не законний український директор, а російський ставленик. 

У 2023 році Центр національного спротиву повідомив, що росіяни вивозять тварин до «Сафарі-парку» в Краснодар. На його території є контактний зоопарк, а тварин утримують у вольєрах. Це зовсім інші умови, ніж в «Асканії-Новій», де тварини вільно гуляли територією заповідника. 

У грудні того ж року росіяни протизаконно обміняли декілька особин зебри Чапмана, бізона американського, коней Пржевальського та оленя Давида з «Асканії-Нової» на антилоп канна, свійських яків і двогорбих верблюдів із заповідника «Ростовський». Види, які вивезли з українських територій, є червонокнижними та занесені до Червоного списку Міжнародного союзу охорони природи зі статусами «зниклий з природи», «на межі зникнення» і «близький до тих, які знаходяться під загрозою знищення». 

Російські пропагандистські медіа також повідомляють про «обміни» між «Асканією-Новою» та парком «Тайган» у Криму. Навесні туди з України вивезли 15-річну вагітну зебру Чапмана і двох лошат цього виду. З парку в окупованому Криму натомість забрали пеліканів, карликових свиней, альпаку і птаха дрохву євразійську. «Тайган» навіть у росії має погану репутацію: його керівника Олега Зубкова часто звинувачують у жорстокості до тварин. Він сам розповідає, що пройшов через 582 судових засідання за 70 адміністративними й 6 кримінальними справами. Зоозахисники кажуть, його прикриває окупаційна влада півострова. Також вони скерували петицію до володимира путіна, ось цитата звідти про «Тайган»: «Це пародія на зоопарк, любительский зоосад без жодного фахівця з тварин, і в ньому щодня є небезпечні ситуації, викликані нерозважливими діями власника парку Зубкова».

До речі, цей же Олег Зубков є власником ще одного місця для знущання з тварин — зоопарку «Сказка». Там вже гинули російські червонокнижні тварини — дитинчата бенгальських тигрів. А тепер зоопарк уклав злочинний договір з окупаційним керівництвом «Асканії-Нової», аби здобути українських червонокнижних. 

Порядкуючи в тимчасово окупованих українських заповідниках, росія користується шпаринами в міжнародному праві. Так, у Римському статуті досі немає визначення екоциду як злочину, а Женевська конвенція жодним чином не захищає окремо заповідники і заказники. Звісно, є резолюція Генеральної асамблеї ООН з довкілля 2016 року, яка закликає країни-члени боронити навколишнє середовище під час збройних конфліктів. Але резолюції ООН не є обов’язковими до виконання, тому росія не вписала вимоги із захисту довкілля до своїх воєнних документів.

Тож нині Україна мусить потужно адвокатувати такі зміни в міжнародному праві, які б дозволили притягнути росію до відповідальності за шкоду українським заповідним територіям і екології загалом. 

На світлині-заставці — Кремінські ліси, 2024 рік. Джерело: громадська організація «Відкритий ліс»

На останньому банері — фото Роксолани Баран. Джерело: Природно-заповідний фонд України

5 червня 2023 року о 20:00 працівники гідрометцентру виміряли рівень води у Дніпрі: 532 сантиметри над Нуль гідрологічного поста — умовна горизонтальна площина, яку приймають за початок відліку рівня води на гідрологічному посту (спеціальному місці для спостережень за водним режимом).нулем гідрологічного поста «Херсон».  

Це був нормальний для початку червня рівень води. 

Приблизно через 6 годин окупаційні війська підірвали греблю Каховського водосховища на лівому березі Дніпра. Села й міста, розташовані вниз по течії, почало затоплювати. 

За рік після підриву спогади очевидців більш-менш вляглися в послідовні історії. Варто тільки запитати — і вони котяться, як вода, що повалила через підірвану греблю. Очевидці згадують про паводок: вони рятувалися самі й рятували з брудної води тих, хто не міг дати собі ради. 

6 червня

Наталя з Олешків 

Було пів на п’яту ранку. Чую, син із кимось розмовляє по телефону. А потім «гуп-гуп-гуп» — біжить. Я зрозуміла: щось сталося. Він справді прибіг і говорить: «Мам, дзвонили з Херсона, кажуть, Каховську ГЕС підірвали». Господи!

Ми були вдома, в Олешках. Моєму татові було 94 роки. Він немобільний, тому ми не могли виїхати. Ніхто не вірив, що таке могло статися. Ми вирішили перебратися на другий поверх у будинок сусідів. Вони виїхали ще в 2022-му, а ми гляділи їхнього собаку — вівчарку Арчика. Тож ми туди все попереносили, демонтували татове ліжко. А його самого загорнули в простирадло, й ото син його як в мішку ніс, я підпирала. Так вибралися на другий поверх. І вода валила хай Бог милує як…

Оксана з Херсона

О п’ятій ранку мені подзвонив син із Канади: «Що з вами, мам? Ми вже всі знаємо, що стався підрив».  

Спочатку вода прибувала потрошку. Ось по кісточки, тепер по коліна. Люди були в паніці й не хотіли йти зі своїх домівок. Ніхто не вірив, що води буде аж по дахи. 

08:00 — 660 см над 0 поста

Ганна з Миколаєва 

Пам’ятаю як зараз той ранок. Я фітнес-тренерка, мені іноді телефонують навіть серед ночі. Тож я тоді вирішила відпочити й вимкнула телефон. Прокидаюся — мільйон дзвінків. Що таке? Телефонує мій знайомий волонтер з Херсона: «Аню, почалося підтоплення». Ми виїхали до Херсона.  

Катя з Києва 

Зранку мені сказали по телефону, що через 30 хвилин команда евакуації UAnimals виїжджає в Херсон. Я кинула в рюкзак теплу кофту і купу техніки. А зубну щітку забула. 

Ситуація була нова, ніхто не вмів керувати човном. Навіть якщо його привезуть, що ми з ним робитимемо? Усі були такі налякані.

Алісія з Києва

Люди відразу ж кинулись питати, чи поїде команда Kyiv Animal Rescue Group (KARG) евакуювати тварин з Херсона. Звісно, ми вирішили їхати. Та потрібен був запасний човен, костюми хімзахисту, Заброди — водонепроникні чоботи або комбінезон, які використовують для риболовлі.заброди. Весь день минув у біганині й поспіху. Виїхали аж увечері. Машину набили під зав’язку.

15:00 — 796 см над 0 поста

Ганна з Миколаєва

Коли все тільки почалося, ми не бачили великої води — хіба калюжу. Ходили з ловцем тварин, неспішно собі збирали собак. Тут мені телефонує інший мій водій: «Негайно сюди!! Весь Острів — мікрорайон Херсона, оточений з одного боку річкою Кошева, з другого — Дніпром.Острів затоплений!». 

У нас очі по п’ять копійок, бо ми вже на той час напакували повну машину кліток із собаками. Почали їхати в тому напрямку — й розуміємо, що їхати ні́куди! Ми просто пливли. Перед нами їхали військові на джипі: вони розсікали хвилі, а ми «гребли» за ними.

Я молилась, щоб машина в цей момент не заглохла. Щойно ми вигребли, до нас військові кинулися: «Ви волонтери? Візьміть тварин!». Тож ми додали кішку, кота й кошенят, а ще вівчарку. І так поїхали на Миколаїв.

Наталя з Олешків

У нас тече річка Річка Чайка впадає в Конку, рукав Дніпра.Чайка. То люди збігалися на берег глянути, чи прийде до нас вода. Коли річка почала розливатися, побігли по домівках. 

З нами були дві вівчарки: сусідський Арчик і наша Луна. Ми їх теж витягли на другий поверх. Вони не хотіли, боялися. Поки витягали, Арчик покусав чоловіка. Через двері вже неможливо було зайти: ми драбину поставили і передавали собак через балкон. Вони ще стрибали з другого поверху вниз, у воду. Як згадаю, як ми їх ловили! Арчик вистрибнув, коли вище колін було, його чоловік з донькою спіймали убрід. А наступного дня вистрибнула Луна, то син її ловив уже з човна. 

А росіяни самі були в шоці, тікали! Люди казали, багато їх потопилося. 

Повз нас пропливали двоє росіян на надувному матраці, обидва з автоматами. Пришвартувалися до паркана, один забрав цуценя з двору, зірвав пів шиферини з даху, і попливли далі, гребучи тим шматком шиферу.

Росіяни до цього забирали в людей човни. Не перед самим потопом, а місяці за два, мабуть. То ми перетягнули човни за хати та й заклали їх теплицями. Накидали туди трави, піску, а потім ще й рейками закрили. Якщо зверху дивиться — бо дрони літали як дурні — мабуть, виглядало, як купа дров.

І слава Богу, що ми це зробили. Коли вода була вище колін, ми розібрали ці завали й приготували човни. 

19:00 — 867 см над 0 поста «Херсон»  

На заході сонця вода вже покрила паркани.

7 червня

07:00 — 1025 над 0 поста

Катя з Києва

Ми приїхали з евакуаційною командою UAnimals в Херсон. Виходиш із машини — одразу чуєш потужні вибухи. Якщо ти приїхав із Києва, контраст відчутно одразу. Здається, я чула вибух що п’ять хвилин. 

Алісія з Києва

Першою ми врятували мишку, яка вчепилася за кущ. Вона сиділа на гілочці посеред води, я забрала її і передала волонтерці. Миша була слабка, її ще довелося відгодувати.

Спеціально під цю місію в Херсоні відкрили тимчасовий притулок для тварин, куди їх звозили кілька організацій, зокрема й ми.

Телефон тоді не вмовкав, люди скидали адреси й просили допомоги. З цих адрес ми формували приблизний план на день, але знайти ті місця було важко: номери будинків під водою, навігатор веде неточно… Але найбільше ми рятували, поки шукали потрібні адреси. Звідкись гавкіт, звідкись нявкання, там кури квокчуть, там півні кричать, і нікого ж не можна залишити!

15:00 — 1048 см над 0 поста 

Ганна з Миколаєва

Ми йшли до вулиці Чайковського. Забрели по коліна у воду, далі вже йти не могли — було глибоко. Почали збирати собак — хапали й садили в переноски. Тут підбігають хлопчаки: «Допоможіть нашому другові!». Виходить хлопець років 20-ти з ДЦП. Він важко йшов, падав і знову вставав. Вів двох вівчарок. Плакав, не хотів із ними розлучатися, але його дім затоплювало. Ми їх у нього взяли, а хлопець пообіцяв пізніше забрати назад. Вода тим часом прибувала, а ми відступали далі й збирали тварин з води.

Того дня врятували найвідомішу собаку. Пам’ятаєте фото: вівчарка обхопила ногу свого рятівника? Назвали її Багіра. Ми вивозили Багіру з Херсона. 

Оксана з Херсона

Ми заходили у воду по шию, збивали руки, ноги. Де кішка чи собака випливали, тягнули їх на сухе. Там були звичайні люди, ми навіть не питали, як кого звати. Тут люди тягли речі, тут волонтери вивозили на човнах бабусь, дідусів, собак, курей, кіз. 

Ростислав із Херсона

Я взяв у човен двох дівчат із Миколаївського центру захисту тварин — ловчиню тварин і ветеринарку. Ми почали з Нафтогавань — мікрорайон Херсона, частина району Острів. Раніше тут був порт, де вантажили нафтопродукти.Нафтогавані. Там можна було плавати понад парканами: вода була понад 5 метрів, одні горища стирчали.

Там майже ніхто не «катався»: за 400 метрів вже були рашисти. Ми побачили гараж для вантажівки, і поруч тонув собака. Потім виявилося, що в нього лапа була колись зламана й неправильно зрослася, тому він не міг плисти. Його за гриву схопили, витягли й почали відкачувати. 15 хвилин він не дихав. Дівчата не здавалися до останнього. Собака залишився живий. 

8 червня  

07:00 — 1060 над 0 поста 

Алісія з Києва

Ми вже набили наші переноски тваринами й поверталися на точку. Раптом закукурікав півень. Пошукали його поглядом — виявилося, там на дереві багато курей. Міша по них поліз, і в ту мить почався обстріл. Місце, куди б ми за хвилину випливли, крило осколками. Вийшло, що півень нас врятував.

На якийсь час ми знайшли схованку. Сиділи там, бачили, як поруч пливе чийсь човен без людей… Що там сталося?

А потім продовжили з курми, але їх було дуже багато — близько 20. У човен їх було нікуди садити. А по тій садибі плавала порожня пластикова бочка, і ми наповнили її курми. Назад пливли так: моторний човен, до нього прив’язаний гумовий, а до нього — цей резервуар з курми.  

У перший-другий день був вільний вихід на воду, а потім почалися обстріли. Поліція і військовий комендант забороняли виходити на воду… Один дозволив, інший не пускає. Ми витратили на дозволи купу часу.

Ростислав із Херсона

Ми ловили тварин у Зимівник — село під Херсоном.Зимівнику. Там було багато потоплених собак, бо люди покидали їх на ланцюгах. 

В одному сараї під дахом бовталися кошенята. Сарай був заґратований, тому вони ніяк не могли вибратися. Ми зламали дах і дістали їх. Одне кошеня назвали Жак Ів Кусто, а друге лишилося безіменним. 

Ще ми вивозили на човні козу Торпеду. Це ми її так назвали, бо коза шустра, тікала від нас. Вона якось вийшла на другий поверх будинку, на веранду, ледве її спіймали.  

І потім була така зворушлива зустріч цієї кози з хазяйкою! Жінка стояла за блокпостом, ми привели цю козу. Вона кричить: «Зорька, Зорька!». Та: «Ме-е-е!». Як рвонула до тієї хазяйки, хазяйка — до неї! Така зустріч!

Ганна з Миколаєва

Третій день був найстрашнішим. Ми витягали тварин у Нафтогавані. Вони були в мазуті, в бруді, воно все погано пахло…

Я була вражена, наскільки наш народ згуртувався. Ще в житті не бачила, щоб волонтери так помагали одне одному. Мабуть, то був єдиний в історії зоозахисних організацій день, коли вони одна в одної крали тварин. Ледь встигала з води дістати собаку, як переноска з нею зникала. Кажу, люди, не можна ж так! 

Я як була в літніх шортах і футболці, так і пливла. Але того дня мені одесити підігнали дорогу яхту, й відтоді ми рятували вже на човні.

Пливли по Острову, шкрябали об усе дном: там же не видно, де ти! Допливали, наприклад, до паркана, залазили на нього й перелазили на дахи. А там ловили тварин. 

Так врятували собаку, якого я найбільше запам’ятала. Я вилізла на дах і провалилася. Моя подруга Юля пішла далі, каже: «Тут собака стоїть на дошці в одну лінію, лапи в нього до крові подерті». Пес так хотів жити, що хтозна-скільки стояв на тій паличці. 

Щойно ми витягли собаку на берег, його тут же забрала жінка і задоволена досі. Уявляєте, на березі вже чекали не тільки люди з притулків, а й ті, що брали тварин собі.

А якось присилають мені адресу: Дорофєєва, 24 — 12 собак, 20 котів. Пливемо ми туди, шкребемо цю яхту, а тут жінка з вікна: «Я вам сказала, я нікуди не поїду без своїх тварин!». Людей, які так вчиняли, як ця Аня, я вважаю героями. Ми вивезли її з котами й собаками.

Оксана з Херсона

Я виставила перші фотографії на фейсбук, і до мене почали звертатися люди. Казали, що заберуть тварин. Тоді я стала звозити врятованих до себе в гараж, у квартиру, у квартиру сина і сусідки, яка виїхала. Якось у мене було 80 котів одночасно — мокрі, брудні, перелякані. Витягли цих котів, випустили, насипали їсти й заново поїхали. І так до ночі. Та не було коли й води попить!

9 червня

07:00 — 1035 над 0 поста 

Наталя з Олешків

Вода почала спадати. Об 11-й ранку ми вже побачили першу сходинку і вирішили: якщо ми не виїдемо зараз, поки окупанти не оговталися, то нам це зовсім не світить.

Ми сіли в човен, повантажили собак. Я кричу: «Моліться! Моліться хто як може!»

Ми пропливали повз свою хату (плаче). Видно тільки дах. Це було дуже боляче.  

Вийшли вже на річку, а там… От суцільний океан! Я такої води ще не бачила. Вірите, так було страшно. 

І Херсон же видно як на долоні. Син і чоловік обидва капітанами працювали, то вони орієнтувалися. Ми припливли до Дачі — поселення на лівому березі Дніпра біля колишнього Антонівського мосту.Дач. А наші хлопці, військові, слава Богу, вже нас зустріли.  

Пес Арчик, батько, син і старший онук лишалися в нашому човні, їх забрали окремо. А ми взяли із собою Лунку, вівчарку, сіли до хлопців, і вони привезли нас у Херсон.

15:00 — 1011 см над 0 поста  

Катя з Києва

Ми зачепилися дном за електромережу, і наш човен почав тонути.

Під водою могло бути будь-що. Якщо це промислова зона, там міг, наприклад, стояти потяг, і ти цього не знав би.

Нас тоді врятував чоловік, який пропливав поруч. Він каже: «Я не можу підплисти, бо мене так само зараз підхопить і ми разом на дно підемо». Та все-таки він до нас підплив і розрізав той дріт. Сказав, що двох військових затягнуло під баржу цими днями, й вони загинули. Там ніхто не був застрахований.

11 червня, 15:00 — 900 см над 0 поста

12–18 червня. Тиждень після підриву

Алісія з Києва

Ми працювали в Херсоні 8 днів. Увесь цей час були мокрі. Ми не вилазили з води, одяг ледь встигав вночі висохнути. Вода була огидна, бо там було багато мертвих тіл. А потім почалися дощі. Ти випірнула з води, а зверху злива. Вадим і Міша як влазили в гідрокостюми зранку, так вилазили аж вночі.

Якось нам довелося зробити вибір. На купі непотребу сиділи двоє собак, які не йшли на контакт — їх треба було відловити за допомогою петлі. Петля була лише одна. Ми розуміли: поки ловитимемо одну тварину, інша втече. Вибрали собаку, в якого не було частини лапи. Другий по дошках і смітті кудись утік. А врятований пес і досі шукає дім. Ці тварини після хвилі хайпу перестали бути цікавими людям.

Катя з Києва

Я вирішила змонтувати фільм зі знятих матеріалів. Він мав би показати суто те, що я бачила. Хотіла, щоб ці кадри не померли. Думаю, мало хто уявляє, що насправді там відбувалося. 

Коли я приїхала в Херсон, зрозуміла, наскільки тяжко там жити. Виглядає як пекло якесь, чесно. У таких умовах ти повертаєшся до базових потреб: де взяти воду, їжу… І люди згуртовані навколо однієї мети — вижити. 

Дехто не виїжджає з Херсона, щоб годувати безхатніх тварин. Знаю бабусю Тетяну. Вона каже: «Тварини чекають мене щодня о другій. І я мушу йти їх годувати».

20 червня. Коли вода зійшла

15:00 — 560 см над 0 поста 

З повідомлення Гідрометеорологічного центру: з 23 червня рівень води утримується в значеннях, характерних для гідрологічного режиму Дніпра.

Оксана з Херсона

Коли вода зійшла, все було в жахливому стані. Там такий сморід стояв! Багато тварин же померли. Люди виносили зі своїх квартир всі речі, скрізь лежали гори сміття. Всі ці холодильники, пралки — все було зіпсоване й непотрібне. Тут же й обстріли. Спека страшенна, а ми в бронежилетах возили гуманітарну допомогу й корм для тварин.

Наталя з Олешків

Вівчарку сусідів ми тримали, поки волонтери не відправили Арчика в Польщу до господині. А Лунку ми теж віддали, бо самі мусили виїхати в Миколаїв у квартиру. Ми не виїжджали, поки її не прилаштували. Вона живе в Миколаївській області: там у чоловіка будинок і город. Він присилає нам відео, показує, як їй живеться.  

Ганна з Миколаєва

Для мене символ цієї трагедії — Багіра. Нею довго опікувалася моя подруга Людмила Мельникова в одеському притулку «Мої живі собаки». Багіра була немолода, та ще й просиділа дві доби у воді. Вона ледве ходила. Ми найняли реабілітолога, який щодня з нею працював.

Вона не могла терпіти ні інших собак, ні котів. Дуже любила тільки людей. Важко було прилаштувати таку собаку. Ми рік шукали їй сім’ю — рік! Весь світ про неї знав, всі питали, але так ніхто й не забирав. 

Тільки в лютому я відвезла її батькам знайомого. І вона від господаря не відходить. От любить людей і все.  

Оксана з Херсона

Кількох котів я залишила собі, не змогла розпрощатися. Зараз у мене 9 котів. І 28 на вулиці. Усіх знаю! 

Вони щоранку приходять. Годую і котів, і собак. Щовечора варю по дві 5-літрові каструлі каші. І одну віддаю сусідці тьоті Тані. Вона їжу тваринам розносить, але боїться обстрілів: весь час питає, тривога чи відбій. Кажу «одбой» — уже тьотя Таня побігла з тими відрами.

Наталя з Олешків

Люди зазвичай співчувають, але є такі: «Ну, ми теж були під обстрілами — й нічого». Найстрашніше було чуть, коли вночі люди кричали «Рятуйте!» І це майже цілу ніч. От я балакаю зараз, а в мене мороз поза шкірою.  

Це стало частиною нас.

***

Розповіли: 

Ганна Куркуріна — паверліфтерка, зооволонтерка, живе в Миколаєві. 

Наталя — жителька Олешків, колись телефоністка, зараз живе в Миколаєві.

Алісія Полиха — рятувальниця тварин з команди KARG. З нею в Херсоні були Марія, Михайло, Вадим. 

Ростислав Кулик — волонтер організації «Сильні, бо вільні», власник пітбуля та трьох котів, херсонець. 

Оксана Синенко — медична працівниця, волонтерка та зоозахисниця, живе в Херсоні.

Катерина Кроха — документалістка, відеографиня UAnimals, живе в Києві. 

Гідрологічні рівні на посту «Херсон» надав відділ гідрологічних прогнозів Українського гідрометцентру.  

Розмовляла Наталія Пендюр — 508 см над 0 поста «Київ». 

Головна світлина: Associated press. Інші світлини надали герої та KARG, якщо в підписі не зазначене інше джерело.

Кабачок жив на Донеччині. Де саме — державна таємниця, адже військові знайшли його на завданні. За породою Кабачок — в’єтнамська свиня, та за поведінкою більше нагадує собаку. На позиціях і в дорозі він жив у ящику з-під патронів. Тепер у нього значно більше житло. До притулку Кабачка везли аж восьмеро військових і двоє журналістів.

«Він абсолютно ручний. Їсть усе, але ми стежимо за його харчуванням, щоб не набирав зайвої ваги. Кабачок має бути “спортіво”», — каже Андреа Чистерніно, власник притулку «Ріфуджіо» в Лісовичах.

Цей стрункий італієць у гумових чоботях колись був фешн-фотографом. Тепер його заняття — опікуватися сотнями тварин на півночі Київщини.

Майже 10 років у притулку «Ріфуджіо» знаходять дім безпритульні тварини чи ті, з якими погано обходилися. Віднедавна тут живуть прибулі з Херсонщини, прифронтових сіл і міст. А ще ті, кого віддали на перетримку військові. Зараз у притулку близько 500 тварин. Скільки саме, ніхто точно й не знає. Коли цифра перевищила 400, працівники просто збилися з ліку.

НЕ ПОКЛАДАЮЧИ РУК

«О шостій ранку я розпалюю грубу в котів і цуценят, — розповідає Наталя з Любимівки. — А друга робітниця розпалює грубу на кухні й стає варить кашу. Потім я прибираю в котів і йду до кухні. Роздаємо кашу собакам. Тоді годуємо поросят, чистимо в них. І одна працівниця йде каструлі мить, а я промиваю очі кошенятам. Кому які процедури треба, роблю. І йдемо прибирати в собак. Наливаємо їм свіжу воду».

Робота триває до пізнього вечора.

Наталя та її колега опікуються свинями, котами й собаками. Ще троє чоловіків працюють з кіньми, козами й вівцями. Власник теж часто бере до рук вила, але в нього є й інші обов’язки — шукати гроші на утримання притулку. Андреа каже: «Моє основне завдання — зробити так, щоб усі ці тварини були ситі».

З ІТАЛІЇ — В ЛІСОВИЧІ

Поруч із вольєрами, на краю лісу Андреа збудував ще й фотостудію. Поки тут мало фото: на корковій дошці пришпилені тільки дві світлини. На одній — собаки Чупі й Бруно. На другій позує супермодель Гелена Крістенсен. Обидва знімки зробив Андреа. В Італії він знімав топмоделей і спортивні авто. Тут же висять і потерті перепустки на «Формулу-1» та модні покази. 

Фешн-фотограф Андреа одружився з українкою Владою й у 2009-му переїхав до коханої. На той час він уже долучився до зоозахисного руху, і чоловіка шокували масштаби Доґхантери (з англійської — «мисливці на собак») — люди, які знищують безхатніх собак із власної ініціативи (наприклад, труять). доґхантерства в Україні.

Тоді Київ готувався до чемпіонату з футболу Євро-2012. Аби «очистити вулиці», безпритульних тварин просто знищували. Андреа каже, що чиновники заплющували на догхантерів очі. Ба більше, до винищення тварин була причетна і сама тогочасна влада. 

У Києві Андреа роззнайомився з волонтерами, які опікувалися бездомними тваринами. «Якось мене викликав волонтер, який доглядав за групою з 35 собак. Тоді я задокументував вбивство 20 з них, вчинене в жахливий спосіб за один день. Це лише один із десятків випадків, які я документував. Я приносив ці докази українським політикам, але вони завжди говорили, що нічого не знають», — говорить Андреа.

Відтоді він почав публічно виступати проти жорстокого поводження з тваринами. Доґхантери у відповідь на своїх інтернет-сторінках розмістили особисту інформацію про Андреа. Відтак італійське посольство призначило йому охоронця.

Андреа з дружиною Владою ставили собі питання: які конструктивні кроки можна зробити, щоб рятувати безпритульних собак? Тоді подружжя вирішило створити для них притулок. Проте це вимагало величезних витрат.

І тут сталося дещо, що, здавалося, буває тільки в кіно.

Напередодні Різдва в Мілані Андреа познайомився з італійкою, яка прочитала інтерв’ю з ним і захотіла побачитись:

«Ми випили кави та проговорили півтори години. Потім вона запитала, чи є в мене якісь термінові потреби. Я сказав, що їх багато, але найважливіше — придбати землю, щоб нас не вигнали. І пані виписала чек на потрібну суму. Це було чудове Різдво».

«Ріфуджіо» почали будувати у 2014-му. Андреа спершу заходився збирати безпритульних собак.

У перший же рік існування в притулку сталася пожежа. Тоді загинула 71 тварина. Андреа показує татуювання на руці: «Назавжди в моєму серці». Воно присвячене загиблим собакам. 

Поліція не знайшла слідів підпалу, тож кримінальної справи не відкрила. Однак згодом причетні самі зізналися в підпалі та прийшли з вибаченнями. За їх словами, вони не розуміли, чим і навіщо займається Андреа. Це вибачення підтвердило підозру чоловіка, що злочин таки був, та адвокат відмовив його позиватися.

Після трагедії Андреа не опустив руки. Навпаки, зараз у «Ріфуджіо» вп’ятеро більше тварин, ніж на початку, і не лише собаки. Притулок живе здебільшого за рахунок італійських спонсорів. Налагодили також співпрацю з українськими волонтерами. Селяни, каже він, тепер співпрацюють. 

«Місцеві тепер зовсім по-іншому ставляться до притулку завдяки нашій багаторічній роботі. Ми з італійськими друзями проводили дні безкоштовної стерилізації, і люди приносили до нас своїх улюбленців. Дехто із селян працює тут. Якщо раніше я бачив в Україні доґхантерів, то тепер нам телефонують, просять про допомогу чи самі привозять безпритульних тварин», — розповідає Андреа.

А зовсім нещодавно від притулку могло не лишитися й сліду. 

40 ДНІВ ОКУПАЦІЇ 

«Я чистив стайні, коли почув звук двох російських військових літаків. Один із них почав опускатися. Я думав, що він от-от вистрелить, і притулку настане кінець. Літак опустився настільки, що я міг бачити пілота», — згадує Андреа весну 2022 року.

Пізнього ранку 24 лютого навколо притулку загули літаки та гвинтокрили. Авіація вела бої просто над селом. Андреа вмикає відео зі звуками вибухів: «Отак було день і ніч, день і ніч».

«Один із найгірших моментів настав, коли ми почули, що в росіян закінчується їжа», — каже Андреа. Їжа тим часом закінчувалася і тут — як для тварин, так і для людей. Хоча за місяць до бойових дій у притулку почали робити запаси, до середини березня вони майже вичерпалися.

Андреа схуд на 12 кілограмів, та ще й зламав два ребра. 

«Я прибирав стайні, послизнувся і зламав собі ребра. Звісно, я не міг піти до російських або чеченських солдатів, щоб мене полікували. Я стиснув зуби й чекав, поки українці звільнять нашу місцевість».

Наталя теж схудла: частину своєї їжі жінка віддавала підопічним собакам. Працівники притулку знали, що допомога для тварин надходить до Києва, але з Лісовичів до першого українського блокпосту — 30 кілометрів, подолати які тоді ніхто не ризикував.

Андреа не раз пропонували виїхати. Навіть під час окупації італійське посольство наполягало на тому, щоб евакуювати чоловіка. Для цього розробили план, узгодили його з військовими… 

«Я спитав: ви всіх заберете — моїх працівників і тварин теж? Мені сказали, що ні, тільки мене. І я залишився зі своїми тваринами», — розповідає Андреа.

Загалом в окупації Андреа провів 40 днів. Однак це він зміг підрахувати вже потім.

2 квітня, як розповідає чоловік, у незвичній на той час тиші раптом засигналила машина. У притулку з’явилися незнайомці. Росіяни перелізли через паркан? Хтось із них гукнув італійською: «Андреа, привіт, це я!»

«Російські солдати говорять італійською? Не посіблє!» — згадує Андреа.

Насправді біля входу стояли італійський журналіст Клаудіо, перекладачка Тетяна й український волонтер. Під парканом чекала машина з допомогою і — українським прапором. 

«Я думав, що це сон. І тільки коли Клаудіо дуже міцно мене обійняв, я відчув біль, згадав про свої поламані ребра і зрозумів, що це реальність».

НАЙСОЛІДНІШІ ПЕРСОНИ

Першою великою твариною в притулку стала корова Марго. Тепер із нею живе ще й Мікаела. А по сусідству — ще дві поважні синьйори. 

«Фріда, Фріда, Капла! — гукає Андреа. Нарешті з хліва неквапом виходять чималенькі свині, мружачись від сонця. — Ооо, бон джорно!»

Ці панянки понад усе люблять грязьові ванни і щоб їх чухали. Свині розрізняють людей і навіть відгукуються на імена. 

Крім домашніх свиней, тут живуть ще дві в’єтнамські: знайомий вам Кабачок і Гері. Гері хоч і найближчий родич Кабачкові, характер має протилежний: знайти його можна тільки у хліву на сіні. Гері плямкає уві сні, показуючи чималі ікла. Сон — улюблене його заняття.

«Гері подружився з качкою, — каже Андреа. — Її інші качки ображали, тож вона знайшла собі прихисток у нього. Вони разом сплять і їдять».

Марсіо, Сер, Міна, Мамі, Аннушка, Роза і Лола — овечий колектив. Сюди вони потрапили з масштабних господарств, де тварин вирощують на м’ясо. Так само з’явилися тут кури, гуси та качки.

З хліва вистромлюють голови кози й цапи. Вони й самі, здається, охочі дати інтерв’ю. Бо ж є що розказати. От хоча б цап Бербек: він самотньо блукав попід кордоном із Білоруссю, поки місцеві жителі не запропонували Андреа взяти тварину в притулок. 

Поні Мері була в дорозі на бійню, коли її забрав Андреа. А згодом виявилося, що Мері врятували вагітною. У неї народився Оп, і він аж ніяк не поні. Кінь живе у вольєрі з мамою і зараз чи не втричі за неї більший. 

Скаковий кінь Ворон закінчив спортивну кар’єру й теж уникнув бійні завдяки працівникам притулку. Тельма й Луїза дісталися Андреа від української кінної поліції. Раніше у вигоні з ними жила ще кобила Татанка. Влітку 2023-го вона загинула через російську ракету, що впала поблизу притулку. У Татанки зупинилося серце.

«А цей — із Лісовичів, — Андреа представляє нам мишастого Барона. — Все життя він був робочим конем. Його привела жінка із села, бо двоє її синів пішли служити, а сама вона вже не могла опікуватися конем. Обережно, кусається! Хоча… Сьогодні він у доброму гуморі».

КОТОХАТА

У котів — окреме помешкання. Тут колишні вуличні тварини: деяких знайшов Андреа, інших йому віддали волонтери. Щойно я переступаю поріг, вони обліплюють мене з муркотінням, хтось вилазить на коліна, хтось на плечі, зацікавлено обнюхують. Їх можна просто оберемками брати.

Житло в котів комфортне, з меблями. Мешканці Лісовичів передали диван спеціально для них. Андреа показує на табличку «Туалет»: «Наші коти вміють читати».

Надворі порається Наталя. «Коти пили воду з відра, з якого підлогу миють, то я його виніс», — каже Андреа італійською. «А, та то я побігла собак розборонять, забула те відро», — відповідає Наталя українською. «Я розумію його італійську, — каже. — Як? Іноді через перекладач. А так ото потроху й навчилися одне одного розуміти».

Бере хворостинку й веде мене в окремий світ — собачий.

ПОТАП, НЕ ЧІПАЙ БАБАЙКУ!

– Діти! Тихо, діти! — махає Наталя гілкою в бік кліток.

– Ви їх дітьми називаєте?

– Ну це ж діти. Хоча декого й по батькові називаємо. У нас є Діна Ніколаєвна й Тамара Петрівна. 

Вольєри із собаками — це довгий багатоквартирний будинок, населений радісними й меланхолійними, товариськими й не дуже псами. На якого собаку я б не вказала, Наталя може розповісти про вдачу кожнісінького з них:

«Собак розселяю по вольєрах за характером. Тут ось шестеро собак, у них між собою ніколи нема проблем. До них можна посадить спокійну собаку. Гарольд коли поселився з ними, зразу лідером став. Він нікого не ображає. Просто він може до кожної миски підійти, понюхать, а потім вже всі стають їсти… А де вже такі агресори, то до них із характером треба собаку садить. І тоді вони одне одного ставлять на місце. Тихо, Діна Ніколаєвна! Потап, не чіпай Бабайку! Ось Гера. Гера, йди сюди. Вона дуже розумна. Гера, хто робив скандал у вольєрі? Хто робив скандал, га?»

Щоб нагодувати всіх, щодня робітниці варять 300 літрів каші. 

«Мопедом розвозимо вдвох. На роздачу каші — 40 хвилин. А це в нас вольєр “Верховна Рада”. Ляшко, іди сюди! Він найбільш балакучий. Ото Порошенко — товстенький». — продовжує знайомити із собаками Наталя. «Ведіть себе чемно, я сказала!» — гукає до «депутатів». 

Серед собак чимало приїхали з волонтерами з прифронтових територій. Наприклад, вівчарку з Маріуполія зустріли поміж руїн чоловік і жінка, коли виїжджали з міста, і просто забрали з собою в машину.

Є й прибульці з Херсонщини. Чотирьох херсонських собак Андреа вже прилаштував до Італії. Ще двоє збираються в поїздку.

«До нас із Херсона приїхало двоє диванних собачок, що жили в квартирах, — каже Наталя. — Не розуміли вони вольєра. От Стасік… Він весь час сидів у будці, плакав і всьо. То ми йому поставили ліжко, зробили кімнату. Двоє херсонців ось їдуть у нас в Італію. А Стасік уже поїхав».

У котельні живе Цефіна — американський стаффордширський тер’єр. Ще в притулку є грайлива Лулу та велетенський, не менш грайливий Лакі. У «Ріфуджіо» ці собаки чекають на своїх господарів, поки ті захищають Україну на бойових.

«Вуглик» — прихисток для свійських і хатніх тварин із філіями у Херсонській, Дніпропетровській і Миколаївській областях. Його історія почалася на Львівщині, але за тисячу кілометрів на схід засновниця притулку Олександра Гаврилюк-Левицька знайшла великі території для випасу свійських тварин. А ще — людей, які поставилися з розумінням і доброзичливістю до її справи. І багато сонця. 

Через війну Олександрі з родиною довелося покинути свій новий дім на Херсонщині. Вони переїхали кількома автівками — разом із курми, хворими собаками й котами. Однак філії «Вуглика» на сході України все ще діють.

Про те, як вдалося створити цілу мережу осередків, відновивши справу буквально з вуглинки, як херсонський притулок живе в умовах окупації і що у «Вуглика» попереду, Олександра Гаврилюк-Левицька розповіла для UAnimals media.

Про дітей, тварин і стерильність

У дитинстві я мріяла про коня й собаку, але батьки не підтримували ідею піклуватися про домашніх тварин. Вони більше дбали про чистоту в домі, аж до певної стерильності. Зараз я можу зрозуміти позицію батьків: ми мешкали вчотирьох у невеликій квартирі в Трускавці, батьки постійно працювали, а за улюбленцями потрібно було б доглядати. 

Дитина не може взяти на себе відповідальність за піклування про тварин. Я теж не можу сказати зараз доньці: «У тебе є улюбленець — доглядай за ним: прибирай, готуй, вигулюй». 

Але я вважаю, що будь-якій дитині корисно мати в домі тварин. Це підтверджує багато досліджень Всесвітньої організації охорони здоров’я. Діти, які зростають із тваринами, мають менше проблем зі здоров’ям, як-от алергій. Їхній імунітет вищий, а психіка стабільніша.

Ці дослідження з’явились нещодавно — у моєму дитинстві їх не було. Натомість вважали, що для малечі потрібно все дезінфікувати, а будь-яка тварина — це бруд. Мені нагадували про миття рук по десять разів на день. Я мала численні харчові отруєння, адже у стерильних умовах організм не міг виробити імунітет до тих чи інших збудників хвороб.

Зате моя дитина «наїлася» бруду. Часом вона по пів дня тусується з курми, обіймає та цілує їх. Обожнює курей.

Фізично моя донька максимально здорова. Однак має розлад аутичного спектра, тому спілкування з тваринами дуже корисне для неї. За гарної погоди ми завше їздимо до притулків, і я дозволяю доньці посидіти на спині в коней. Я проти верхової їзди, але дитина вагою 20 кілограмів не зашкодить фізично здоровому коневі.

Я даю своїй доньці спілкуватися з тваринами досхочу. Це мої мрії, які втілились у життя.

У нас живуть близько 40 котів — хтось сліпий, хтось хворіє, а хтось дуже старий. Ще є пес-старожил Бобчик. Нам його віддали вже старим, і відтоді минуло понад 10 літ, тому я навіть боюся подумати, скільки йому років. І є собака Бабулетка, теж дуже старенька. У неї демодекоз, тож ми лікуємо і доглядаємо її власноруч. 

Більшість врятованих котів і собак живуть у «Вуглику», а додому я беру тих, які не виживуть в умовах притулку.

Про перших врятованих — Роджера і… Вуглика

На третьому курсі інституту я займалася спортом. Якось ішла придбати костюм для змагань і дорогою зустріла в підземному переході хлопчика, який продавав цуцика. Це був пітбультер’єр, якого ніхто не хотів брати, бо він народився найбільшим серед братів-сестер. Люди боялися, що пес виросте надто агресивним. Звісно, я не купила костюм, а віддала гроші тому хлопцеві, забравши собаку. Це був мій перший пес — Роджер.

Через Роджера я багато конфліктувала з батьками. Вони мали свої плани на моє майбутнє: хотіли, щоб я виїхала за кордон і влаштувалася там. Із собакою це було складно зробити. Тому мене просили віддати пса, знайти для нього «інші руки».

Через ту ситуацію я не розмовляла з батьками майже місяць: коли мені поставили ультиматум, я сказала, що не зраджу свого улюбленця. Ми залишились разом там, де й були. 

А якщо говорити про перший порятунок тварини, то це було кошеня. Знайшла його понад 15 років тому. Тоді я тільки почала зустрічатися зі своїм чоловіком, ввечері ми гуляли із собаками й почули сильне нявкання. Чоловік побіг у підвал і витягнув з-під цегли маленького чорного кота. Ми назвали його Вугликом.

Про створення притулку, конфлікти і пожежу

Я завжди хотіла рятувати тварин, але й розуміла, яка це велика відповідальність. У Трускавці ми з чоловіком постійно конфліктували із сусідами по будинку через те, що утримували трьох пітбулів. Хоча навіть мої батьки жартували: «Ці собаки скоріше залижуть когось до втрати свідомості, аніж покусають». 

Коли ж ми почали забирати до себе ще й безпритульних тварин, мусили переїхати в село. Для цього придбали у 2009 році старе недороге помешкання в селі Бродки й розпочали там ремонт.

Я гадала, що на власній сільській ділянці зможу звести нанівець конфлікти з людьми, проте це виявилось не так просто. Односельці мали свої уявлення про те, як нам жити. А деякі сусіди казали про нас: «Коли ж вони згорять». 

І ось 8 січня 2018 року в нашому будинку з врятованими тваринами справді сталася пожежа. О п’ятій ранку до нас постукали сусіди навпроти з криками, що горить другий поверх. Ми не змогли звідти врятувати котів. Але інші сусіди допомогли вивести коней, свиней і корів. 

Рятувальники прибули чомусь із пустими машинами. Не маючи води для гасіння вогню, спершу стояли й дивилися, як горить. Час втратили. Потім почали накачувати воду зі ставка поряд. Хоча частина стаєнь на ділянці збереглися, від будинку не залишилося нічого. 

У нас немає доказів, що це був навмисний підпал. Правоохоронці висунули версію про самозагоряння через коротке замикання. І я не хочу думати погане на людей.

Тоді в мене на руках була шестимісячна донька, і це стало надскладним випробуванням для нашої сім’ї: залишитися з дитиною й усіма тваринами на вулиці. 

Про нові притулки, чергові конфлікти і цінність підтримки

Після пожежі нам дуже допомогла жінка із сусіднього села, Наталя Турута. Вона домовилася, аби інші люди у Красові продали нам землю в розстрочку. 

Спершу там не було нічого: ані стаєнь, ні води. Лиш пуста земля. Після пожежі я гадала, що притулку не стане. Сама б я точно нічого не змогла відродити. Але Наталя разом зі своїм чоловіком почали зводити огорожу на тій території, і за якийсь час ми змогли перевезти туди тварин. 

Турути стали адміністраторами притулку, продовжили догляд за тваринами й узяли на себе організаційні завдання. Вони повірили в наш проєкт і допомогли, щоб він існував. А з початку повномасштабного вторгнення ці небайдужі люди пішли на фронт.

Згодом у Красові теж почалися проблеми з місцевими. Хоча притулок був за селом і ніяк не міг заважати мешканцям, однак таки заважав. Люди скаржились на те, що тварини продукують лайно, їм смерділо. До речі, свиноферми, де тварин годують на забій, здебільшого теж знаходяться близько до сіл, але сморід від їхніх екскрементів чомусь не заважає людям.  

У наших конфліктах дійшло до сільських зборів, аби виселити притулок з околиці Красова. Пояснювали, нібито там рекреаційна зона (насправді — ні).

Я почала шукати нові локації, куди можна перевезти тварин, коли легальні способи витіснити притулок місцеві жителі вичерпали й почали шкодити. Наприклад, хтось зруйнував місток, який ми власними силами збудували, щоб діставатися до пасовиська через річку. 

Всі наші філії утворювалися після того, як ми виїжджали з Красова. Я зрозуміла, що не зможу протистояти тиску. Ми намагались утримувати тварин на «перетримці» у різних куточках України й шукали інші стабільні варіанти житла для них. Питання фінансів завжди стояло гостро, адже десь нам піднімали орендну плату. 

Отож, з Красова ми перевезли частину тварин у миколаївський осередок. Він уже існував: раніше ми шукали нових місць для розширення, і цю локацію порадила знайома. Там ми нікому не заважаємо, адже сусіднє село знаходиться далеко. 

Іншу групу тварин з Красова ми доправили в дніпровську філію, а ще одну — до херсонського притулку. Обидві локації так і створили.

Я б не відкрила жодного іншого осередку, якби не протистояння тим, хто хотів нас вигнати. Можу подякувати цим складнощам, адже завдяки їм «Вуглик» зростав. Зараз у нас три притулки, ми будуємо четвертий. Раніше на Дніпропетровщині була ферма у Василівці, але зараз там дуже гучно й часто «прилітає», тож ця філія вже другий рік знаходиться в селі Балівка. 

Тут у нас хороші відносини із сільською радою та місцевими жителями. Нам дозволяють випасати худобу на різних ділянках, продають дешевше або віддають залишки врожаю. «Вуглик» потребує масштабнішої підтримки, але дуже приємно вже від того, що нас не цькують. 

Хто мешкає у «Вуглику»

У нас багато собак і котів. А ще багато коней, корів, свиней. Є кози, вівці, є навіть поні й віслюки, яких чисельно значно менше, тому що вони потрапляють у складні ситуації рідше за інших. Найбільше у нас корів і свиней. 

Ми беремо у притулок стільки тварин, скільки можемо гідно утримувати. Були випадки, коли люди просто віддавали нам свійських тварин, бо переїжджали з дому. Також безоплатно до притулку потрапили 5 кіз, яких азовці врятували з лінії фронту (наші волонтери забирали тварин із Харкова, куди їх доправили військові).

Однак у 99,9 % випадків ми викуповуємо свійських тварин у власників. Коли люди перебувають у тяжких фінансових умовах, їм ті гроші важливі в бюджеті. Не можу їх засуджувати.

Та з визначенням справедливої ціни за тварину складно. Створюючи збір на викуп тварини, мусимо обґрунтувати фоловерам її вартість, витрати на перевезення і тому подібне. Наша організація не бізнес із перекупки тварин. Коли, наприклад, ставлять ціну 40 000 гривень за коня, я відповідаю: «Вибачте, ми не можемо собі цього дозволити». Втрачається ідея порятунку. 

Про ахімсу та інші принципи притулків для свійських

Схожий до нашого притулок в Україні я знаю один — це «Ріфуджіо». Решта мають інакший формат: займаються фермерством, продажем молока, сиру.

Є таке поняття, як «ахімса» — гармонійне співіснування з коровою. Телятко залишається з мамою і п’є молоко, яке для нього й створене. А людина лиш ділить молоко з телятком, а не відбирає повністю. Притулки з такими принципами в Україні є, і вони прилаштовують багатьох тварин.

Наші принципи — інші. Ми хочемо, щоб тварини жили у «Вуглику» тим життям, яким мають жити — без зазнання пожиттєвої експлуатації. У «Вуглику» жодна корова не дає молока. А народжують ті тварини, які прибули до притулку вагітними.

Коли до нас потрапляє корова після молочної ферми (якщо тварина здорова), на початках входження в «охоту» у неї відбувається за графіком: кожен 21-й день. Але згодом статевий цикл не проходить так часто, як це відбувається на фермах. Корова чи кобила, яка не відчуває поряд самців, перестає входити в регулярну «охоту». 

Тварин чоловічої статі ми каструємо: так не відбувається запліднення. Однак самиць великої рогатої худоби ми не стерилізуємо: ці операції є надскладними і можуть загрожувати здоров’ю та життю тварин. На заході таке теж не практикують, наскільки я знаю. 

В Україні я поки не бачу масштабних кроків з боку суспільства до порятунку саме свійських тварин. Наші підписники — це обмежена група людей, а загалом охочих рятувати саме свійських тварин дуже мало. 

До нас все ще приходять люди із запитаннями: «Чому ви просите гроші на утримання тварин, чому не роздасте скот людям?». 

Щодо прилаштування, то ми не віддаємо тварин «у сім’ї», хоча в нашій практиці є випадки успішних прилаштувань під офіційну угоду. Одначе були й такі ситуації, коли  нові власники «зникали». Вони не надавали навіть невеликого фотозвіту з документуванням, що відбувається з твариною.

За угодою, якщо людина неналежним чином утримує тварину й не надає фотозвіту, зобов’язується оплатити трансфер тварини назад до притулку. Проте й цих умов люди не дотримувалися: ми приїжджали й забирали тварин назад за свої гроші.

Про реабілітаційні програми

Сьогодні навіть статистично в дітей фіксують дедалі більше психосоціальних проблем. Тому реабілітація дітей із різноманітними розладами є дуже-дуже важливою й значною частиною нашого життя. 

До початку повномасштабної війни до «Вуглика» діти приїжджали не просто на екскурсії — вони могли взаємодіяти з тваринами, наприклад, годувати їх. Такий формат спілкування відбувається виключно за бажання самих тварин. 

Основною цінністю «Вуглика» є те, що тварини нікому нічого не повинні. У нас є коні, які постійно хочуть, щоб їх гладили: вони підходять, підставляють свої спини, дупки й завше просять уваги. А є такі типу «хей, не чіпай мене».

Іпотерапія — тонка наука. Це не має бути так: посадив дитину на коника, покатав і до побачення. Іпотерапевти повинні закінчувати курси, отримувати дипломи з цього напряму лікування, бути компетентними й відповідальними у ставленні як до тварин, так і до тих, кого реабілітують.  

Про притулок в окупації та гроші на порятунок

Наш херсонський осередок знаходиться на тимчасово окупованій території. В інстаграмі є фото з історією, про яку я не змогла змовчати: російські окупанти сильно побили пастуха й застрелили корову, після чого відрізали їй передні ноги. 

Я документую всі звірства росіян над нашими тваринами. Однак про більшість випадків зможу говорити лише після того, як війна закінчиться і той прихисток стане вільним. Зараз мовчу з огляду на безпеку тварин. Щодня думаю й переживаю, чи виживуть вони взагалі.

Територію, де знаходиться притулок окупували за пару годин після повномасштабного вторгнення. Машини з тваринами розстрілювали на дорогах, тож варіантів вивезти тварин, на жаль, не залишилось. Там були й інші фермери, які хотіли евакуюватися, й не змогли. Тому я вивезла трьома автівками лише тих тварин (немічних котів і собак, курей), які жили безпосередньо у моїй хаті в Чорнобаївці.

Вивезти одну велику тварину з окупованої території через сторонні країни коштує: 6,5 тисяч євро, для нашої організації це непідйомні гроші. Я можу лише молитися, аби все погане оминуло людей і врятованих нами тварин, які нині проживають в окупації. 

Ще трохи про гроші

«Вуглику» хотілось би стати самостійним. Та поки що ми не можемо знайти спосіб, як зробити так, аби притулок не залежав від стороннього фінансування. 

Є декілька невеликих волонтерських організацій із Японії, Америки, Великої Британії, які потроху нас підтримують. Якусь велику організацію зацікавити поки не вийшло. 

Іноземцям складно, не перебуваючи тут, відчувати наш проєкт. Звичайно, ми регулярно фільмуємо і фотографуємо тварин, пишемо пости в соцмережах і надаємо звіти, куди витрачаємо гроші, які нам задонатили.

Насправді здебільшого ми залежимо від звичайних людей, які жертвують нам один-три долари. Я гадаю, що світ змінюють прості люди: хоч і невеличкою допомогою, вони роблять великі речі.

Комунікацією та залученням нових меценатів займаюсь лише я. Ресурси обмежені, а я вважаю, що будь-яку роботу в нашому проєкті треба оплачувати, зокрема й роботу майбутніх маркетологів чи грант-менеджерів. 

Спілкування з тваринами робить мене щасливою. Найбільш радісним для мене є бачити результат. Дивитися на врятовану тварину й помічати, які зміни з нею відбулися. 

Ми жартуємо у притулку про те, що в нас не люди катаються на конях, а коні — на людях. Я вкладаюсь у свою роботу повністю, живу заради тварин, яких порятувала. Це важко, й бувають моменти, коли хочеться здатися. Тоді я їду в притулок, сідаю біля тварин, гладжу їх, і мотивація враз відновлюється.

Коли ми жили в Херсонській області, до всіх філій було близько. Тоді я могла постійно спілкуватися з тваринами.

Зараз я далі від притулків. До того ж погода не сприяє мандрівкам, і не завжди можу пропускати реабілітаційні заняття доньки. Але раз на місяць я виїжджаю побачитися з тваринами. Переконана: будь-яким видом діяльності потрібно жити, горіти, занурюватися у справу, відчувати її. 

У притулку були погані й легші часи. Але я думаю, якщо постійно працювати над чимось, воно розвиватиметься. Я дуже хочу, щоб «Вуглик» ставав кращим, можна було зайти в будь-який наш притулок і сказати: «Вау, яке тут усе класне». Я розумію, що до цього ще дуже далеко.

Зразковою є наша Миколаївська філія. Вона існує п’ять років, і там основні ремонти вже зроблені. А Дніпропетровський осередок вже три рази переїжджав, отож він постійно будується. Але бачення є, тож маю надію, що за декілька років так і буде, як ми мріємо. 

Я вважаю, що всі без винятку тварини заслуговують на інше життя, і дуже хочу дати це «інше життя» якомога більшій кількості тварин. 

Світлина-заставка — з особистого архіву Олександри.

Лише 22% квартир, що здають в Україні, доступні для людей із тваринами. Це з’ясували UAnimals і DIM.RIA під час спільного дослідження ринку оренди житла у вересні 2023 року.

Тимчасом через повномасштабне вторгнення росії в нашій країні триває внутрішня міграція. Люди переїжджають з окупованих чи прифронтових регіонів до більш безпечних місць цілими родинами, часто залишаючи вдома набутки за все життя, але забираючи своїх друзів-тварин.

Про те, як їм вдається орендувати житло в Україні та що в цьому допомагає, — у нашій сьогоднішній статті. Ділимося історіями внутрішньо переміщених власників тварин і порадами від людей із досвідом на ринку оренди. 

«А людям похилого віку можна?»: історія власників Рудіка та Багіри з Бахмута

Наталя Зубар евакуювалася з Бахмута зі своєю великою родиною. Коли в місті стало дуже гучно, виїхали всі: вона з чоловіком, сестра із сином, літні батьки, кіт і кішка. Кіт Рудик — сільський парубок, якого вони взяли ще маленьким кошеням, а кішка Багіра — чорна красуня, яка потрапила до них на перетримку та лікування після важкої травми, але її так нікому й не віддали. Тварини доїхали у звичайних сумках до самої столиці, де жив і навчався син Наталі — Петро. Там родина почала пошук окремого житла. 

«Ми берегли свої нерви: навіть не розглядали оголошення, де категорично писали “без тварин”. Але все одно траплялися дивні упередження. Наприклад, одна рієлторка заявила, що сліди від котячої сечі видно під ультрафіолетом. І якщо хтось із моїх малих “проштрафиться”, навіть коли я одразу приберу, квартиру потім нікому не здати, — каже Наталя. — Я так і уявила, як охочі винайняти квартиру ходять з ультрафіолетом і шукають сліди від котів». 

Згодом родина знайшла доволі простору трикімнатну квартиру — таку, про яку зазвичай пишуть «потребує ремонту». Щоб жити у більш-менш комфортних умовах, вони й справді його зробили. Але досі процес пошуку житла згадують із нервовою посмішкою. 

«Ми так обережно завжди запитували: А людям похилого віку можна? А з тваринами? А людині з інвалідністю? — каже пані Наталя, яка вже багато років пересувається колісним кріслом. — Інколи розмова закінчувалася навіть не на котиках». 

Пані Наталя розповідає: все може складатися по-різному. Нещодавно на балкон до її сина залетів папуга, який чи то втік, чи то його зумисне випустили «на волю». У договорі оренди не було пункту про тварин, але власниця квартири перейнялася історією, що папуга самостійно обрав її помешкання, і не стала вимагати його виселити. 

Поради 

Антоніна Семенова, власниця житла: «Шукайте різні варіанти. У мене, наприклад, наймачі житла без тварин і дітей стабільно “вбивали” квартири сильніше, ніж “табун коней плюс 3 старших групи дитсадка”. Тому якщо в майбутньому знов здаватиму своє житло у передмісті Києва в оренду, то буду писати “виключно з дітьми та/чи тваринами”».

Катерина Гончар, орендарка: «За ці майже два роки тричі змінювала житло. Маю кота і кицьку. Коли шукала з допомогою рієлторів, то просили заставу $1000 за тварин — у тих, хто не планував переїзд, а вимушено рятувався від війни, не завжди є такі “зайві” кошти. Але це не єдиний спосіб. На попередній квартирі за умови тривалої оренди, нашим тваринам дали випробувальний термін 3 місяці. У нас вони виховані, тому все пройшло добре».

«А, у вас коти? В жодному разі»: історія власників кішки й кошенят із Сіверська

Юлія Дейнеко у квітні 2022 року евакуювалася з міста Сіверськ, що на Донеччині, до села Горинь на Франківщині. А рік потому сім’я переїхала до столиці, бо діти вступили туди на навчання. До Києва  взяли і свою велику котячу родину — маму-кішку та її новонароджених кошенят. 

«Ми довго поневірялися по хостелах, переїжджали, намагалися орендувати житло. Виходило не завжди, — згадує Юлія. — Коли шукали, одна рієлторка запевняла, що з котами ми нічого не знайдемо. Здайте їх, каже, в притулок — і проблем не буде. А я не можу так!»

Юля називає ті часи пошуку житла колами пекла, бо вона була у відчаї від постійних образ, натяків на можливість позбутися тварин, категоричних відмов і лякалок про неминуче зіпсовані шпалери чи зруйнований паркет. 

«У вухах досі ці слова: “А, у вас коти? В жодному разі…”» — каже жінка. — Вважаю, нам пощастило: власниця квартири терміново здавала її, бо переїздила. Я постійно моніторила оголошення, і щойно з’являлося свіже, одразу телефонувала. Ми зустрілися, поговорили, погодили питання котів. У неї самої є кішка, тому до наших тварин поставилася нормально». 

Родина орендує квартиру на лівому березі Києва. Мешкають разом із котами, які так нічого й не пошкодили.

Поради

Олена Вінсент, орендарка житла в Грузії: «У Батумі житла набагато більше, ніж тих, хто хоче його зняти. У новобудовах  мешканці є щонайбільше в третині квартир. За останні пів року дуже багато людей поїхали з Грузії, до високого сезону далеко, та й не факт, що він взагалі буде. Тому ціни падають, а власники раді знайти охочих знімати їхнє житло У мене половина знайомих орендують квартири із собаками, дві подруги — з чотирма котами, я — з трьома котами та собакою. І йдеться про більш-менш нові, хороші квартири — в радянському стані чи без техніки тут здають дуже рідко».

Олена Антіпова, адміністраторка групи у фейсбуці з пошуку житла для орендарів із тваринами: «Я б порадила писати в оголошеннях якомога детальніше про себе, тварину та вимоги до житла. Розкажіть, звідки ви, де навчаєтесь або працюєте, у якій локації шукаєте житло та скільки готові платити. Якщо є можливість, додайте фото своєї тварини. Мені запам’ятався один випадок, коли квартиру після ремонту здавали з умовою “без тварин”. На перегляд прийшла дівчина із собакою. Побачивши її, власниця помешкання погодилась. На жаль, не всім так щастить. Знайти житло з домашніми улюбленцями дуже важко, але можливо». 

«Ми вирішили взяти цуценя»: історія лікарки та військового, які їздять прифронтовими регіонами із собакою»

Дар’я Волкова — остання лікарка, яка виїхала вже з напівоточеного Соледара. Вона у сховищах і підвалах допомагала людям, які залишалися в рідному місті. Евакуювалася вже в бронежилеті, у який вчепився 13-річний улюблений кіт Арчі. Це, згадує Дар’я, допомогло швидко проходити блокпости: втомлена жінка з червоними очима, на шиї в якої сидить переляканий кіт, одним своїм виглядом відповідала на всі можливі запитання. 

«Їхали до Покровська, де подруга прилаштувала мене безоглядно на кота у порожню “трьошку” біля залізничного вокзалу. Арчі витримав місяць зі мною в Покровську. А потім були ще три щасливих місяці у моїх батьків на орендованій дачі в Полтаві. Однієї ночі він пішов і не повернувся. Мабуть, настав його час. Це досі мій великий біль», — розповідає пані Дар’я. 

Її чоловік Олексій пішов до ЗСУ. І його шлях — це й шлях Дар’ї, яка за ці два роки жила майже по всій лінії фронту. 

«Що 2-4 місяці я змінювала оселю. Пам’ятаю це, як у калейдоскопі. Коли жила у Слов’янську, ми вирішили взяти цуценя фокстер’єра. Шукали саме цю породу, бо в чоловіка дитячо-підліткові незакриті запити, — посміхається Дар’я. — І Тобік виявився порятунком для нас обох — мені, щоб не з’їхати з глузду від усього, що відбувається навколо, а йому — своєрідна реабілітація. Пес допомагає пережити все. Не можу описати, як він чекає, зустрічає, любить Олексія!»

Дар’я каже, що орендувати житло із собакою непросто. Особливо зважаючи на те, що змінювати його доводиться часто. Зараз вони живуть у Харківській області.

«Неймовірними зусиллями зняли приватний будинок. Цілеспрямовано шукали з територією, щоб випускати собаку-підлітка, привчати до туалету, — розповідає жінка. — Як оселились, під час огляду житла і території виявилось, що за нами “закріпили” тільки бетонну доріжку до хвіртки, все інше — господаря, який мешкає поруч за парканом. Хоча в оголошенні обіцяли 3 сотки землі. Довелося шукати інше житло».

Хоча, пригадує Дар’я, траплялися й неймовірні історії. Якось вона знімала будиночок на території садиби розміром із базу відпочинку. Господарі — сімейна пара — полюбили песика, як свого, і майже все йому дозволяли. Дар’я згадує цю щиру людяність із вдячністю. 

«Гадаю, ми зробили для своїх улюбленців все що могли. Інколи дивлюся “собачі групи”: люди кидають тварин і їдуть назавжди, іноді на ланцюгу залишають. Можливо, бояться, зокрема, цих складностей із пошуком житла…»

Поради

Ольга Кононенко, подруга орендарки з твариною: «Моя подруга якось подала оголошення в соцмережах від імені свого кота, і все вийшло. Він написав у вступі щось типу такого: “Мене звуть Джанго, і я кіт. Досить розумний кіт, бо сам веду свої сторінки в соцмережах. Так-так, я це вмію, а чим я гірший за моїх співмешканців-людей, які тільки так цілими днями й роблять: тик-тик, тик-тик за клавішами ноутбуків?”. Цей текст був кумедним, але містив інформацію, яка зазвичай цікавить власників квартир. Наприклад, кіт поскаржився, що ще в глибокому дитинстві його позбавили того самого, що дехто пов’язує з гідністю. Тому він не мітить територію та пахне тільки шампунем. Творчо, оригінально, допомогло».

Наталя Адамович, орендарка: «Приховувати, що є тварини, як на мене, зовсім не ок. Єдине, що казати про них простіше вже під час зустрічі. Коли орендодавцям у спілкуванні подобається потенційний орендар чи орендарка, то в деяких питаннях вони стають поступливішими».

Коментар фахівчині

Для орендарів 

У нашій країні наразі власникам тварин важко орендувати житло, тому раджу за можливості пропонувати збільшений гарантійний платіж. Так часто вдається переконати навіть тих, хто , пише в оголошенні великими літерами «БЕЗ ТВАРИН». Це не тільки про гроші — таким чином ви покажете усвідомлену відповідальність. 

На моїй пам’яті ще ніхто не сказав: «Так, моя тварина може щось пошкодити». Але знаю такі випадки, коли улюбленці, що 10 років прожили у квартирі й жодного разу нічого не зіпсували, у нових умовах починають шкодити. Варто бути готовими — морально і матеріально — відповідати за наслідки. Навіть якщо власник чи власниця помешкання петфрендлі і не вимагає подвійний гарантійний платіж чи компенсацію за пошкоджене майно.

Можна надати рекомендації з попереднього місця проживання — це величезний плюс. Інколи люди кажуть, що готові запросити до квартири, де зараз мешкають, дати контакти власника чи власниці, надіслати відео та фото житла. Це працює. 

У жодному разі не вмовляйте власників — краще пошукайте «свою» людину. Бо це порушує рівноцінність стосунків: часто люди, відчувши, що вам просто немає куди діватися, починають, як то кажуть, «пити кров». Навіть якщо у вас справді безвихідь, не кажіть про це. Ви не нещасна людина, яку з жалю хтось пустив пожити з твариною, а орендар чи орендарка, що оплачує послугу за спільними домовленостями.

Для орендодавців

Раджу спілкуватися з майбутніми орендарями, цікавитися їхньою історією, оцінювати адекватність і відповідальність. Зокрема, варто дізнаватися про людей із різних джерел — від відкритих реєстрів до відгуків у групах. Бо, з мого досвіду, саме люди шкодять майну набагато більше, ніж тварини. Від них, а не від тварин залежатиме порядок в оселі.

Ретельно готуйте договір, у якому прописуйте всі деталі. Договір має захищати обидві сторони — і вас, і орендарів.

Одразу домовляйтеся про регулярні візити в погоджений час. Раз на місяць-два варто дивитися, що відбувається з вашим майном, щоб за пів року не виявилося, що воно повністю зіпсоване. Зазвичай орендарі з тваринами самі пропонують навідуватися, щоб засвідчити, що все гаразд.

Прописуйте обов’язковий клінінг після виселення. Наступними орендарями можуть бути алергіки, а попереднє перебування тварини в помешканні не має шкодити їм і вашому бізнесу загалом.