«Продам хом’яків диких європейських». Таке оголошення я залишила на olx. Обіцяла здорових і активних самця й самицю. Хом’як європейський — тварина з Червоної книги, тому просила мінімум по 800 гривень «за штуку». Пів дня оголошення чекало на модерацію, а ввечері його відхилили. Цей товар був у переліку заборонених до публікації.

Проте згодом я зробила спробу номер два і не вписала повну наукову назву виду, проте детально описала моїх червонокнижних «улюбленців». І от — оголошення прийняли.

У мене не було жодного хом’яка, а диких хом’яків я взагалі ніколи не бачила. А якби був, мені легко вдалося б порушити норми права. Так, українське законодавство забороняє торгувати червонокнижними тваринами й рослинами. Попри це, такий продаж донедавна відкрито процвітав на одному з найпопулярніших сайтів оголошень.

Рись на olx

7 вересня 2023 року біля торгового центру в Обухівському районі під Києвом припаркувалися два авто. З одного вийшла модно вдягнена пані та ще одна жінка з блокнотом. З іншої машини випірнув чолов’яга з переноскою для котів.

— Ви документи на тварину привезли? — спитала пані з блокнотом. 

— Треба документи — зробимо! Потримайте в руках, не бійтеся!Нужны документы? Сделаем! Подержите в руках, не бойтесь!

Чоловік витяг з переноски невеличку рись і вручив модно вбраній жінці. Авжеж, нехай потримає, щоб остаточно пройнятися почуттями й врешті-решт купити рись! Вона цілих два тижні думає! Заможна молода матуся відгукнулася на оголошення з olx, у якому він пропонував рись. Річ у тім, що донька покупчині подивилася «Мавку» й просто закохалася в персонажа на ім’я Квусь, схожого на рисеня. Дівчинці кортіло мати рисеня вдома. За живу тварину чолов’яга просив 3 800 доларів.

Щойно матуся взяла рисеня, з’явилася поліція. Тварину вилучили силою. Жінку в модному вбранні звали Марина Іванюсько, вона юристка зоозахисної організації URSA. Роль помічниці з блокнотом зіграла співзасновниця URSA Ярослава Коба, яка й вигадала легенду для прикриття.

«Ми запитували, чи вона не кусається, чим годувати, чи стерилізувати, скільки їй місця треба. Нам розписували в повідомленнях, що це ледь не найпростіша в утриманні тварина, яка не страждає від того, що живе в будинку і їсть котячий корм», — згадує Ярослава.

Чоловік писав, що зводить дорослу рись із самцем раз на рік і розпродує приплід. Молода вилучена рись мала недостатню вагу й багато хвороб. 

«Поїхати до них і довести, що там розводять тварин, не вийшло. Вони ж своє місце не розкривають, — говорить Ярослава. — За місцем реєстрації того чоловіка рисей немає. Для того, щоб простежити за ним і обшукати місце, потрібен ордер на обшук, але в Україні це адміністративне правопорушення і ордер в таких випадках не роблять». Тож продавець відбувся штрафом.

Кошеня рисі назвали Урсою. Зараз Урса на реабілітації в Центрі порятунку диких тварин на Київщині. Їй шукають притулок за кордоном, щоб вона могла жити принаймні в напіввільних умовах, розповіла Ярослава Коба. 

«Коли вилучили цю рись, у мене обривався телефон, — пригадує юристка Ніна Арзамасцева, яка робить юридичний супровід під час перетину кордону з тваринами. — Дзвонили якісь незрозумілі люди, питали, чи можуть вони повернути вилучену рись собі. Я почала їм ставити питання. Врешті сказала: забудьте».

Не тільки великі

Закон забороняє продавати й купувати не лише ведмедя чи велику кішку, а й навіть найдрібнішу тварину з Червоної книги. Тому я й вирішила почати свій експеримент з хом’яка.

Щоправда, дикий червонокнижний хом’як не такий уже й малий — до пів кіло. І дуже любить понадкушувати все, що є на городі. Тому люди зазвичай прагнуть позбутися такого постояльця.

У Центрі порятунку хом’яків цих тварин просять не вбивати, а повідомляти про них зоологам. Тоді фахівці відловлюють хом’яка на ділянці й відселяють у природу. Керівникові центру Михайлові Русіну не раз давали поради: мовляв, платіть людям за хом’яків, тоді власники городів охочіше їх віддаватимуть. Порадники навіть не розуміли абсурдності цієї пропозиції. Та й це ще не все. «У нас був кейс, коли якісь невідомі хотіли скуповувати хом’яків по дві тисячі гривень хтозна навіщо, — говорить Михайло. — Ми відмовили, й історія не мала продовження. А може, вони десь таки знайшли браконьєрів, які їм постачають тварин. Ми цього не знаємо».

Чи не найбільш популярними героями оголошень на olx серед червонокнижних ставали куницеві — тхори й перегузні. А може, про них просто найбільше відомо, адже зоологи Центру реабілітації та допомоги куницевим в Україні пильно моніторили сайти з продажу протягом останніх років. Якщо бачили оголошення про продаж рідкісної тварини, зв’язувалися з продавцями й вели наполегливі перемовини. Випадки закінчувалися по-різному: іноді тварин у доброму здоров’ї вдавалося повернути у природу, іноді кейс закінчувався смертю тварини. Як оцей.

У 2020-му на Донеччині люди подали оголошення, що продають домашнього тхора, якого знайшли на вулиці. Оголошення потрапило на очі фахівцям. На фото був не тхір, а рідкісна степова перегузня. Працівники Центру допомоги куницевим почали перемовини. Спершу попросили випустити перегузню в місце, де взяли, якщо вона здорова. Ті відмовилися, мовляв, тварина кульгає. Та врешті згодилися віддати перегузню волонтеру. Директорка Центру Віка Мойсєєва розповідає: «Передаючи перегузню, ці люди вимагали у волонтера “премію” за “порятунок рідкісної тварини”. Волонтер одразу пішов до ветеринара: жодних проблем з лапами у перегузні не було, зате виявили рану на голові. На фото, зроблених одразу після того, як перегузню зловили, травми не видно. Це пошкодження — наслідок утримання дикої тварини в просторі, що не підходить для цього виду. Намагаючись вибратися з клітки, перегузня розбила собі чоло. Тварина не вижила в ході реабілітації».

У 2022 році у приватного власника на Львівщині опинився степовий тхір. Той чоловік теж подав оголошення, що продасть його. Після розмови із зоологами продавець погодився випустити тварину, але не так сталося, як гадалося. Виявилося, що тхір після кількох місяців у клітці мав зіпсоване здоров’я. Усі чотири ікла — основні інструменти тхорів для виживання — були зламані.

«Вірогідно, він сам зламав собі зуби об прути клітки, намагаючись вибратись. Згодом проявилися ознаки епілепсії, тож малюк залишився жити в неволі», — каже Вікторія.

Деяких тварин таки повернули у природу. Пощастило шістьом лісовим тхорам, яких у 2021 році продавали за оголошенням на Дніпропетровщині. Люди передали тварин майже без опору. Щоправда, тхорів спочатку було семеро — тварини ослабли, й один малюк все ж помер. Проте решта шестеро успішно пройшли реабілітацію і повернулися до лісу.

Показовий випадок стався на Волині у 2024-му. «Ми познайомилися з чоловіком, у якого опинилося п’ятеро лісових тхориків. Він залюбки передав їх на реабілітацію. Наскільки ми знали, тварин зловив браконьєр і намагався продати через знайомих. Тхорів ми повернули у природу. Згодом із нами знову зв’язався той чоловік: питав, чи варто купувати в браконьєра ще й дорослого тхора. Тоді ми попросили надати відомості про браконьєра». Проте цього вже не сталося.

Купити дику тварину — такий же злочин, як і продати. Адже поки є попит, буде й пропозиція.

Чи є легальний спосіб купити червонокнижну тварину?

Добувати для продажу об’єкти Червоної книги (наприклад, ловити тварин у лісі) прямо забороняє стаття 19 закону «Про Червону книгу України».

Кодекс про адміністративні правопорушення також фактично встановлює заборону на продаж червонокнижних тварин. Однак людина без юридичної освіти може таку заборону й не розпізнати: йдеться про «порушення порядку придбання чи збуту об’єктів тваринного світу» (стаття 88-1). Самого такого документа («порядку») не існує. Хоча норми продажу тварин, звісно, є — вони розкидані по різних документах. У нашому випадку це закон «Про Червону книгу» та деякі міжнародні норми. Людині, яка продала чи придбала червонокнижну тварину, загрожує штраф від 1 700 до 3 655 гривень та конфіскація самої тварини. 

Всередині країни продаж і купівля будь-яких червонокнижних видів заборонені. Проте іноді таку тварину купують за кордоном і завозять до України. 

Перелік усіх тварин світу, яким загрожує чи може загрожувати вимирання, зветься Червоний список Міжнародного союзу охорони природи (IUCN Red List).

Торгівлю рідкісними тваринами у світі регулює угода, відома як CITES — Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення. Ця угода має три додатки зі списками видів. Залежно від статусу тварини торгівля може бути контрольована або й повністю заборонена. У Додатку I зібрали всі види, що перебувають під загрозою зникнення. Торгівля тваринами цих видів заборонена. Проте її можуть допускати у виняткових обставинах і для некомерційних цілей.

Щоб перевезти дику тварину через кордон, потрібно оформити дозвіл CITES. Якщо його нема, тварину — в найкращому варіанті подій — конфіскують на кордоні.

У деяких країнах Європейського Союзу рідкісних тварин можна розводити та продавати легально. У такому разі придбати тварину може й громадянин чи громадянка України, оформивши дозвіл CITES. Вже в Україні тварину треба зареєструвати в Державній екологічній інспекції. У практиці юристки Ніни Арзамасцевої до України так ввозили хижих птахів — балабанів і сапсанів. 

В Україні також працюють заводчики, які легально розводять екзотичних тварин — ті не є частиною української фауни й не входять до Червоної книги України, однак можуть перебувати під охороною міжнародного права. Водночас процвітає і чорний ринок торгівлі цими видами. 

Перекупники продають тварин із нелегальних розплідників, де ті народжуються й живуть у геть невідповідних умовах, пояснює юристка. «До мене потрапила інформація про кошеня пантери, яке померло, — наводить приклад Ніна Арзамасцева. — Його утримували в цих бариг у таких умовах, що воно не змогло набрати нормальної ваги. Його придбали, й кошеня померло в покупця. Ці чорні заводчики створили громадську організацію, яка видає документи абсолютно на будь-яку тварину. Перекупники посилають своїх клієнтів до цієї громадської організації, і та видає всі папери: реєстраційні свідоцтва, різноманітні сертифікати походження тварини. Проте насправді вони ніяк не стосуються її справжнього походження. Так сталося і з цим кошеням».

Приблизно до минулого року olx мерехтів оголошеннями про продаж червонокнижних, каже Ніна. Тепер там більше пильнують заборонені товари, проте нелегальний ринок досі активний: «Все одно створюють телеграм-канали з продажу, закриті чати, навіть щодо червонокнижних тварин. Все перейшло в тінь».

Головна світлина: Фонд «Центр реабілітації та допомоги куницевим в Україні»

Ми зустрічаємося з мером міста Остер Леонідом Мисливцем на березі Десни, біля рятувальної станції. Чоловік розкладає на капоті автомобіля карту громади, аби показати протяжність русла річки: від села Білики на півночі до села Крехаїв на півдні. Загалом понад 50 кілометрів. Майже щодня рятувальники тут виходять на воду, аби пошукати, чи не з’явилася під берегами мертва риба.

Чорна вода

Остер стоїть на Десні, якраз посередині між Києвом і Черніговом. Автівкою сюди з обох міст десь 1,5–2 години їзди. Трохи на південь від міста — природний парк «Беремицьке». До повномасштабної війни тут намагалися розвивати зелений туризм. Втім російське вторгнення, а згодом отруєння росією річок Сейм і Десна відчутно зменшило потік відвідувачів. 

Забруднення Сейму на Сумщині почалося орієнтовно 14 серпня: тоді з’явилися перші повідомлення про погіршення якості води. У вересні дійшло до Чернігівщини. У соцмережах з’являлися фото й відео, де мертва риба сотнями, а то й тисячами лежить вздовж берегів. Побоювалися, що ця вода може дійти і до Києва. 

Загалом від середини серпня до середини вересня на Сумщині й Чернігівщині місцева влада разом із волонтерами зібрали майже 40 тонн мертвої риби.

«Отруєна вода прийшла до нас 12 вересня. Ми тоді встановили дві невеличкі станції аерації на березі і від них кинули у воду трубки — одну 40, іншу 70 метрів довжиною. У трубках пробили дірочки. Це нам порадили зробити в басейному управлінні (Деснянське басейнове управління водних ресурсів — прим. ред.). Вода так потихеньку насичується киснем: наші водолази пірнали туди і казали, що біля джерел кисню збирається риба, аби врятуватися», — розповідає Леонід.

Спускаємося на причал, з якого чути дирчання. Це не російські «шахеди», які літають ночами вздовж русла Десни. Біля води стоїть два невеликих насоси, кожен потужністю десь у 400–450 літрів на хвилину. Від них у воду справді відходять кілька трубок. А від середини річки видно хвилі бульбашок, які зносить течією.

«Вода досі недостатньо світла й прозора, але 13 вересня, скажімо, вона була мов дьоготь. І на берегах був темний осад. Зараз його сильно менше. Але якщо ситуація погіршиться, станцій аерації ми поставимо більше — вже домовилися з місцевим бізнесом про додаткові 4 штуки різної потужності», — розповідає мер Остра.

За розмовою вдягаємо на себе жилети, які приніс рятувальник Олексій. Він допомагає нам розміститися в човні, заводить двигун і виводить човен на середину річки. Ми, набираючи швидкість, ідемо вгору течією. І лівий, і правий береги порожні. Лише іноді можна побачити поодиноких мартинів, які ширяють над водою, чи шуліку, який кружляє у височині.

«В Остері до мору риби, на щастя, не дійшло. Є такий показник — кількість розчиненого кисню у воді. Нормальне значення — це 7 міліграмів на кубічний дециметр і вище. У нас він опускався до 5, а від 4 уже починає гинути риба. Інший показник — це хімічне споживання кисню. Також у міліграмах на кубічний дециметр. Тут норма — десь 30. У нас цифра доходила до 50 і більше. Знаю, що вище за течією могло бути понад 100», — пояснює Леонід.

Падіння першого показника і завищення другого показує, що відбувається хімічна реакція, яка випалює кисень із води. Коли ж починає вмирати риба, вона починає розкладатися — для цього гниття також потрібен кисень. 

«У разі мору риби треба її швидко збирати. Ми до цього готувалися, та й досі готуємося. Бо читали новини, що знову в Сейм скинули забруднення. У рятувальної станції є 6 човнів, є підсаки, аби витягати мертву рибу. Є навіть місцеві, які самі цікавилися, чи не треба допомога. Тому, сподіваюся, у разі чого ми готові», — розповідає Леонід.

Ми саме підходимо до межі громади на річці. Мертвої риби попід берегами не видно. Нині на Остерщині, як і всюди на Десні й Сеймі, діє заборона на будь-яке використання води, купання та рибальство. Однак це не зупиняє місцевих. Поки підіймалися течією, бачили кількох рибалок: один вудив рибу з човна, ще двоє — з берега. Забачивши нас, усі вдавали, нібито просто відпочивають, а вудки й спінінги не їхні.

«І що ти з ними зробиш, — посміюючись говорить Олексій. — Декому байдуже на заборони. Сподіваюся, вони не отруяться. На ринку хоч якось намагаються контролювати, аби люди мертву рибу не продавали. А на річці як ти проконтролюєш? Так, ми щодня виходимо на воду, підіймаємося течією. Але ж не можемо їздити туди-сюди весь день», — скаржиться рятувальник.

Заводить наш човен до «старика» — старого, природного русла Десни. Те, яким ми рухалися раніше, викопали за радянщини. Десна була хоч і судноплавною, але надто звивистою. Тож вирішили прокопати прямішу річку. Старе ж русло під час мору риби стало порятунком.

«Риба заходила у старе русло, у ці заводі, аби врятуватися. Тут вода була чистішою — люди казали, що помічали це. Зараз ви то вже не побачите, бо вода стала кращою, — пояснює Олексій, вдивляючись у воду, — О, боброві нори. Сподіваюся, ми їх не сильно потурбували. Бо бобри тут господарі насправді», — знову вивертаємо в нове русло.

Дорогою назад на одному з берегів бачимо туристів з наметом. Леонід зауважує, що це перші, яких він бачить від початку забруднення річок. До повномасштабної війни лише через парк «Беремицьке», точніше його паркінг, на день проходило від 300 до 500 авто. 

«Зазвичай з кінця травня і до жовтня люди приїздили на Десну з наметами. В районі Остра за сезон могло бути і 5 тисяч людей. Тепер берег порожній. Щойно з’явилися новини про отруєння річок, люди перестали їхати», — пояснює Леонід.

Причалюємо до берега. Гудять станції аерації. Рятувальники кажуть, що вони працюють навіть під час відключень світла — для того є окремий генератор.

Як ховають рибу

Село Слабин, що за 60 кілометрів від Остра, — це вже сусідня Гончарівська громада. З місцевим старостою, Сергієм Красковим, теж зустрічаємося біля Десни. Він саме дає інтерв’ю британським журналістам. 

Хоча ми й стоїмо на крутому правому березі, вітер все одно доносить від води важкий і в’язкий запах гнилизни. Щойно спускаємося вниз, від смороду забиває памороки. На воді видно темні плями, вздовж берега — чорні розводи від осаду. Та мертвої риби на березі майже немає — більшість зібрали напередодні. Щоправда, у прибережних заростях все ще можна помітити мертвих карасів, а на березі лежить щука десь метрової довжини.

«Береги у нас позаростали, то туди багато мертвої риби набилося. Ми в неділю, 15 вересня йшли вздовж берега і витягали її підсаками. З нами були працівники сільради, будинку культури, фельдшерського пункту. Було ще кілька добровольців із човнами — вони йшли іншим берегом. Тоді ми зібрали майже півтори тонни», — розповідає Сергій.

Просто так викинути чи закопати зібране не можна: продукти розкладу можуть отруїти і землю, і підземні води. Тож для цього треба зробити спеціальний могильник — глибоку яму, в яку ставлять бетонні колодязі з бетонованим дном. Закривають могильники такою самою бетонованою кришкою і ставлять віддалік від джерел водопостачання й населених пунктів. 

«У нас у громаді ще з радянських часів лишився могильник. Але з 80-х ним ніхто не користувався. Пам’ятаю, я ще говорив про нього з Черніговом (Державною екологічною інспекцією у Чернігівській області — прим. ред.), коли гнила вода до них дійшла і там мертву рибу збирали. То я питав, чи воно до нас не дійде. А мені так спокійно відповіли: “Не переживай, дійде”», — говорить Сергій.

Їдемо поглянути на цей могильник. Це десь кількадесят кілометрів їзди поганими польовими дорогами. Поки авто підстрибує на ямах, староста продовжує розповідати про мор: загинуло багато великої риби. Найбільше, що довелося бачити, — метрової довжини сом. З берегів забирали лящів, карасів, судаків, а найбільше було щук.

«Я не знаю, як це все буде відновлюватися. Якщо вимерла і велика, і мала риба, хто буде ікру відкладати? Хіба що робити штучне зарибнення. Плюс, може, з верхів’я Десни щось прийде, куди отруєна вода не потрапила. Але навіть якщо так, де гарантії, що за рік-два цього не повториться? росія ж нікуди не зникне», — обурюється староста.

Перетинаємо трасу, що з’єднує Київ із Черніговом, і їдемо в густі лісисті посадки між полями. В одній із них зупиняємося й виходимо. Далі — пішки укатаною ґрунтовою дорогою до глибокої ями. Що ближче до неї підходимо, то відчутніший сморід. Яма займає близько 4 метрів у глибину, приблизно стільки ж у ширину й до десятка метрів у довжину. Якби не два бетонних колодязі, вона цілком могла б зійти за капонір для бронетехніки. 

«З 13 вересня я цим могильником займався. У місцевого бізнесу ми терміново замовили бетонні кільця, аби поставити колодязі. Виявилося, що за 40 років могильник повністю заріс деревами. Доступу до нього не було, тож довелося частину посадки випиляти. Тепер треба прокласти сюди асфальтову дорогу», — розповідає староста.

Підходимо ближче до колодязів. Один із них порожній, а другий майже повністю завалений мішками, пересипаними хлором. На дні ями, попри бетон, починають збиратися калюжі — наслідки розкладання мертвої риби. Нестерпно гудуть зелені мухи, яких тут, здається, з тисячу.

«Оскільки ми старостат, у нас повільна бюрократія: швидкі проплати зробити не зможемо, особливо у вечір п’ятниці. Але дякую місцевим бізнесменам, які вже в суботу привезли перші три бетонні кільця. А в понеділок, 16 вересня привезли ще три. Це відбулося на довірі: людина повірила, що ми заплатимо їй гроші пізніше. А рибу треба ховати вже», — говорить Сергій.

Громада замовила другий колодязь про всяк випадок, оскільки очікувала більшого мору риби. Проте вже 17 вересня мертвої риби поменшало, тож він поки не знадобився. 

Заповнений колодязь згодом закриють бетонною кришкою й зариють. А по периметру могильника мають встановити огорожу й попереджувальні знаки, аби місцеві через десяток-другий років ненароком його не розрили.

Нове забруднення

Начальник екологічної інспекції Чернігівської області Сергій Жук 17 вересня розповів у коментарі UAnimals media, що ситуація в річках на Чернігівщині врешті стала ліпшою: «Риба більше не гине. Можу про це говорити, бо своїми ногами ходив вздовж берегів. Ми ще знаходимо мертву рибу, але це та, що померла 3–5 днів тому, спливала з дна чи з-за корчів. Звісно, у водах Сейму і Десни досі не можна купатися. Там вимерло майже все живе, є неприємний запах. Але показники кисню, амонію та заліза нормалізуються». 

Чернігівщина і Сумщина досі підраховують збитки. Наразі шкоду оцінюють орієнтовно у 450 мільйонів гривень. 

Цей екозлочин має російський слід. У департаменті захисту довкілля та природних ресурсів Сумської обласної державної адміністрації вважають, до українських річок потрапили стічні води з цукрового заводу в селищі Тьоткіно, що в Курській області росії. Цього висновку дійшли, проаналізувавши супутникові знімки: там видно, що на початку серпня басейн накопичення стічних вод на заводі був заповненим, а вже у другій половині серпня (коли з’явились повідомлення про забруднення українських річок) спорожнів. До того ж у воді за допомогою лабораторних досліджень виявили «специфічні для цукрового виробництва» речовини.

І це вже не вперше росіяни забруднюють українські річки стічними водами. Науковий співробітник Регіонального ландшафтного парку «Сеймський» Олександр Ємець розповідав, що на його пам’яті таке відбувалося щонайменше двічі: у 2011 році, коли на очисних спорудах Курська сталася аварія і у греблі поблизу Тьоткіно зумисне спустили брудну воду в Україну, та цьогоріч наприкінці травня. Тоді теж загинула риба і ракоподібні. А ще щоразу це збільшує ризик зникнення унікальної червонокнижної тварини регіону — хохулі звичайної.

Ймовірно, це не останній такий екозлочин. 16 вересня в Міністерстві захисту довкілля та природних ресурсів повідомили про нове погіршення показників води в Сеймі. Проби, які взяли в селі Манухівка (приблизно у трьох кілометрах від російського кордону), показали зниження рівня кисню у воді. Найімовірніше забруднення і цього разу прийшло з росії. Однак точно назвати його джерело і причину складно через бойові дії в Курській області, з якою межує Сумщина.

Станом на 25 вересня брудна вода дійшла до Батурина на Чернігівщині. Показник розчиненого кисню, про який ми згадували на початку тексту, там становив менше одиниці — 0,3–0,8 міліграма на кубічний дециметр. На Сумщині ж, між селищами Мутин і Озаричі, розчинений кисень у воді відсутній взагалі. Наступного дня ситуація у Сеймі на Чернігівщині ще погіршилась.

У Міністерстві довкілля переконують: це забруднення не настільки критичне, як серпневе. Тож річки мають впоратися з ним швидше. Втім, якщо мор риби повториться, громадам вздовж Сейму та Десни знову доведеться виходити на береги і збирати мертву рибу.

У Чорному й Азовському морях мешкають три види дельфінів, і кожен із них по-своєму страждає від російської агресії. Що ми вже знаємо про те, як на них впливають бойові дії, і як допомогти природі встояти? Про це розповів Павло Гольдін — зоолог, еколог, фахівець із сучасних і викопних морських ссавців.

Наразі є багато суперечливих даних стосовно кількості дельфінів, які загинули внаслідок повномасштабного вторгнення. Хтось каже, що 50 тисяч, хтось — 60 і більше, а дехто, навпаки, називає такі цифри завищеними. А як вважаєте ви?

Будь-яка цифра, яку називають зараз, — чи це 10 дельфінів, чи 100 тисяч, не має жодного наукового підґрунтя. У 2019 році українські науковці робили великий авіаційний облік акваторії Чорного моря. Після війни, після нашої перемоги, можна буде полетіти ще раз і охопити всі наші води разом із кримськими. Так побачимо, де дельфінів стало більше, де менше, скільки їх стало загалом, а відтак оцінимо, скільки могло загинути.

Я думаю, що до того не варто робити якісь остаточні висновки. Наразі є лише цифри, які ми (Інститут зоології Національної академії наук України та Український науковий центр екології моря — прим. ред.) повідомляємо, і вони стосуються знайдених на узбережжі трупів тварин. Звичайно, цю оцінку можна і треба буде в майбутньому доповнити екологічним моделюванням і екстраполювати на загальні втрати.

То які є підтверджені дані?

У 2022 році зафіксували понад 900 випадків загибелі дельфінів в акваторії Чорного моря. Йдеться про Україну, Румунію, Болгарію, Туреччину та Грузію. Звичайно, це не всі випадки, які траплялися, але це та оцінка, з якої можна стартувати аналіз і моделювання. 

Тут також маю зауважити, що ми опрацьовуємо лише верифіковані світлини й відеозаписи загиблих дельфінів. Якщо нам надсилають записи, завжди оцінюємо, чи це не фейк. Бо неодноразово в медіа повідомляли, мовляв, тоді й там бачили мертвого дельфіна, а потім виявлялось, що візуальну частину цих новин відзняли не в тому місці або зовсім в інший час.

Чи можу я припустити, що такі вкиди, особливо якщо вони йдуть від росіян, мають на меті знецінити, дискредитувати фіксацію екоциду?

Не знаю. Але якщо ми подивимося на офіційний дискурс росіян, то вони намагаються применшити масштаби загибелі й кажуть, що нічого не відбувається, навіть коли труп дельфіна викидає в центрі Севастополя.

Є дуже велика різниця між офіційним російським дискурсом і неофіційним. Єдина їхня схожість у тому, що все це брехня. 

Чи можна визначити подію або низку подій, які найімовірніше призводять до загибелі дельфінів?

Єдине, що я можу обережно сказати: тварини гинуть з різних причин. Навряд ми з’ясуємо, що всі тварини загинули від чогось одного. 

Ця аналогія може видатись некоректною, але все ж таки подивімось, як впливають бойові дії на людей. У нас є чинники прямої загрози для життя, наприклад, обстріли з різної зброї. Але також люди гинуть від інфарктів, інсультів, від того, що не отримали вчасно медичної допомоги, що їм бракує чистої води і підвищується рівень інфекцій тощо.

Коли померлих людей обстежують патологоанатоми, констатують дуже різні причини смерті. Але потім слідчі і прокурори можуть дійти висновку, що першопричина їхньої смерті — війна.

Так само і з дикими тваринами, зокрема з дельфінами. Існують різні загрози для їхнього життя і здоров’я. Можуть бути пуски ракет із надводних і підводних суден, і тут небезпечні не лише вдалі старти. Ракета, яка через невдалий пуск падає в море з усім своїм ракетним паливом, забруднює середовище дельфінів. Якщо ж підводну ракету успішно запустили, то тварини страждають від шуму. До слова, є ще одне джерело шумового забруднення, яке шкодить морським ссавцям, — це дія російських радарів. Так внаслідок війни тварини страждають від акустичних травм і хімічного забруднення.

Ще тваринам загрожує стрес. І стресують не тільки самі дельфіни, а й риби, якими вони  харчуються. Якщо казати спрощено, то риба лякається і відходить. Вона може поплисти в іншу частину моря, а за нею попливуть і дельфіни. Таке переміщення у незвичні умови підвищує ризик загибелі в сітках. 

Також є припущення, що навіть віддалік від обстрілів морських ссавців контузить. Нещодавно в журналі Science вийшла замітка, у якій авторка називає слабкі контузії ймовірною причиною викидів китоподібних у світі. Щоб це підтвердити, потрібні технологічно складні дослідження. Але не можна виключати, що це пов’язано з бойовими діями. 

Небезпечні для дельфінів і руйнування каналізаційних споруд або й більш масштабні події, як підрив російськими військами каховської греблі. Так у море вивільняється чимало різних органічних речовин — як добрива з полів, так і стічні води міських каналізацій. Звичайно, це підвищує ризики інфекційних хвороб. А ще органічні сполуки стають базою для такого явища, як «червоні припливи», тобто масового цвітіння водоростей. Деякі з цих водоростей виділяють токсини в море.

А якщо дельфіна викинуло на берег не в Україні, а в Болгарії чи, наприклад, Грузії, це також можна пов’язати з бойовими діями? 

Це повинні підтвердити біологічні й ветеринарні аналізи. Коли ми досліджуємо, що відбувається з дельфінами в Чорному морі, маємо брати до уваги все, тому що для тварин немає лінії державного кордону. Вплив може бути в нашій економічній зоні, наприклад, на пів шляху між Зміїним і Кримом, а наслідки — в Болгарії чи Туреччині. 

Тоді важливо налагодити співпрацю з іншими країнами, щоб спільно робити висновки про вплив бойових дій на морських тварин. Чи є така співпраця і як вона виглядає?

Так, співпраця налагоджена. Колеги в Румунії, Болгарії, Туреччині і Грузії роблять розтини загиблих дельфінів, проводять лабораторні аналізи та діляться з нами даними й висновками.

Але, як і в Україні, в усіх чорноморських країнах можливості таких досліджень обмежені: ніде держава не фінансує ані розтини, ані аналізи. Науковці роблять їх лише за можливості та з власної ініціативи.

А враховуючи те, що тіла загиблих дельфінів дуже швидко розкладаються, небагато з них придатні для розтину. Тому даних отримуємо зовсім мало. 

Наскільки мені відомо, дельфіни перебувають на вершині харчового ланцюга. А як їхня загибель впливає на акваторію Чорного моря? 

Так, дельфіни — на вершині харчової мережі. Ми кажемо «мережа», тому що це не єдиний ланцюг, а купа пов’язаних між собою ланцюжків.

Дельфінів навіть називають наріжними каменями екосистеми (англійською — keystone species), тому що будь-який кінцевий хижак стабілізує всю екосистему. У Чорному морі дельфіни впливають на чисельність риби, а риба своєю чергою регулює чисельність зоопланктону, фітопланктону, ракоподібних тощо.

Отже, якщо немає дельфінів (або їх замало), то починається безконтрольне розмноження риби. Коли риб багато, то зоопланктону бракує: вони його весь виїдають. І тоді починають розмножуватися мікроводорості, а від їхніх токсинів гине все — і зоопланктон, і риба. У підсумку ми отримуємо сповнене водоростей море, де більше нічого не живе. 

Також, коли вимирають дельфіни, їхнє місце займають медузи або — що гірше — реброплави. В історії вже були випадки, коли масова загибель дельфінів призводила до екологічної катастрофи.

Так, у 80–90-х роках загинуло до 90 % дельфінів Чорного моря. Підвалини для цього заклав дельфінобійний промисел, який процвітав до 1983 року. Орієнтовно в ті ж роки в Чорне море разом із баластними водами потрапив один із видів реброплавів — мнеміопсіс. За відсутності конкуренції він почав активно розмножуватись — таке агресивне поширення чужорідного виду в науці називають біоінвазією. Як наслідок, у 90-х роках мнеміопсіс з’їв ікру майже всіх масових видів риби, а вилови хамси у 1991 році знизились у 100–200 разів. Тоді казали, що Чорне море може стати мертвим.

Іронічно, але відновилась популяція дельфінів також через біонвазію, причому випадкову. У 1997–1999 роках у Чорне море завезли берое — інших реброплавів, які харчуються саме мнеміопсісом. 

На вашу думку, наскільки важко буде відновити популяцію дельфінів після війни?

В Україні є різні популяції дельфінів. У нас є три види: морська свиня, звичайний дельфін і афаліна. У кожного з цих видів — свій цикл і тривалість життя, своя швидкість розмноження і так далі.

Станом на зараз найкраще ведеться дельфінові звичайному, або білобочці. Цей вид переважно перебуває у відкритому морі та тримається подалі від берегів.

А от морська свиня дуже страждає від людей. Її ніхто спеціально не виловлює, але вона випадково заплутується в рибальських сітках. Щорічно через це гине 12–16 тисяч особин — чи не найбільше у світі. Через цей постійний тиск морська свиня дуже швидко плодиться: самиці народжують майже щорічно і сягають статевої зрілості вже у три роки, можливо, зараз навіть раніше.

Натомість чорноморська афаліна народжує раз на три роки і досягає статевої зрілості у 5-6 років, а іноді й пізніше. Цей червонокнижний вид — найбільший дельфін у наших водах із найменшою чисельністю. 

Афаліни розділені на декілька локальних стад. Ці стада можуть бути численними — до сотень особин, а можуть бути і невеликими. Наприклад, біля острова Джарилгач у 2016-2020 роках ми досліджували групу з менш як 50 афалін. 

Афалінам притаманні культурні традиції, у них розвинені соціальні відносини — ці дельфіни чіпляються за своє місце. Якщо якийсь росіянин перестріляє їх біля Джарилгача, афалін там просто не буде і ця місцевість спорожніє на десятки років. 

Тому навіть якщо припустити, що загалом у дельфінів Чорного моря все буде гаразд, це не означає, що з кожним із маленьких афалінових стад нічого не трапиться. Цілком можлива така ситуація, що в центрі моря все буде добре, а на околицях — на наших околицях — все буде дуже погано. І тут важливо зрозуміти головне: популяцію афаліни не відтворити в неволі. Там не народжується потомство другого покоління.

Отож, афаліни знаходяться під найбільшою загрозою, зокрема на периферії, де ведуть бойові дії. Та й там, де небойові, — також.

А які небойові дії негативно впливають на них?

Росіяни спотворюють природу. Вони не лише руйнують греблі, а ще й створюють нові. І це теж погано. 

Вони збудували перемичку між островом Джарилгач і окупованою материковою частиною України. На щастя, природа позбавилася її: у 2023 році був величезний шторм, який все змив. Але ця перемичка загрожувала екосистемі Джарилгацької затоки, унеможливлюючи водообмін з відкритим морем.

А ось Керченській міст не просто загрожує, а вже зашкодив природі. 

По-перше, його будівництво створювало страшне акустичне забруднення, шкідливе для дельфінів.

По-друге, тепер існує гребля між островом Тузла і Кавказьким берегом — це шкодить екосистемі Таманської затоки і Керченської протоки, де живуть невеликі стада афалін. Це також становить небезпеку для всієї екосистеми Азовського моря, де живе унікальна популяція морської свині.

Що Україна може зробити, щоб зберегти чорноморських ссавців? Як ми можемо зменшити принаймні власний негативний вплив на них?

Науковці пропонують три основні напрями роботи. Ці напрями відповідають міжнародній конвенції, яка в Україні набула чинності ще 2003 року. 

• Перший — знижувати кількість випадкових смертей серед дельфінів. Ми можемо скористатися досвідом Румунії та Болгарії, де встановлюють на рибальські сітки спеціальні прилади для відлякування морських свиней.
• Другий — розширювати мережу природоохоронних територій. Тут важлива політична воля: потрібні зміни в законодавстві. Дуже важливо почати цей процес уже зараз, поки триває війна, зокрема створити ці природоохоронні акваторії в кримських водах.
• І третій напрям — посилювати державний контроль над джерелами забруднення. І біологічного, і хімічного, і акустичного. Йдеться не про покарання, а про системні рекомендації. Іншими словами, мають стояти фахівці й казати: «зараз тут не працюємо, бо має прийти риба» або «тут можна працювати».

Чи відмова від дельфінаріїв вплине на стан популяції дельфінів? 

Вплине і дуже суттєво. У нас немає таких величезних стад афалін, як у Тихому океані, де їх тисячі й тисячі. У нас малі групи, кожна з яких має свій маршрут, свої кормові ділянки. Коли приходить якийсь дельфінарник-браконьєр і виловлює 5 афалін, це може мати фатальні наслідки для всієї групи.

Для нашої країни дельфінарії — це зло. Тут важливий суспільний тиск: ходити в дельфінарії повинно стати моветоном. 

Головна світлина: NGL media. Автор світлини: Максим Козменко

Немає нічого красивого в тому, як риба бореться за життя і поволі вмирає в усіх на очах. 

Ви, напевно, таке бачили. Модний бутік, салон краси, нотаріальна контора чи кав’ярня. На столі — невеличка округла скляна посудина з чистою водою. На дні кілька декоративних камінців, пластмасова квіточка чи взагалі нічого. У посудині невпинно кружляє золота рибка, періодично хапаючи ротом повітря з поверхні. Що з цим не так? Та буквально все. 

Сама ідея, що тварину можна використати суто як прикрасу, — вкрай сумнівна з погляду і етики, і естетики. Навряд чи комусь спало б на думку приліпити до стіни живого кота чи прикрасити ялинку хом’ячками. Але риб, як ми вже з’ясували, люди сприймають не так, як інших тварин: їх не шкода. Тому їх можуть помістити в умови, у яких ці істоти не можуть жити, а лише певний час виживати. До того ж просигналізувати, що їй у цих умовах нестерпно, риба може в єдиний спосіб: перевернутись догори черевом і померти. 

«Безтурботність», із якою риба навертає кола посудиною, оманлива. Риби холоднокровні, а отже, мають порівняно малий запас енергії й не марнують його на рух без потреби. За нормальних умов риба плаває, коли мігрує, розмножується, взаємодіє з іншими рибами в групі, втікає від небезпек або шукає поживу. У банці вона кружляє в інстинктивних пошуках виходу з невидимої в’язниці. Плаваючи, інтенсивно дихає; концентрація кисню, розчиненого у воді, знижується, тому рибка хапає ротом верхній шар, щоб не задихнутись. І почувається аж ніяк не «як риба в воді». 

Банка з водою — це не акваріум, а просто банка з водою. У професійних акваріумах ми зазвичай бачимо 5 речей, яких немає в описаній вище посудині: 

• ґрунт (камінці або пісок); 
• живі водні рослини; 
• світло, воно ж часто підігрів; 
• аератор (те, що пускає бульбашки); 
• фільтр для очищення. 

Усе це — необхідні складові, які наближують акваріум до природного середовища, у якому рибі притаманно жити. Навіть із цими атрибутами акваріум залишається надто обмеженим простором (у природі риби зазвичай живуть у водоймах набагато більшого об’єму), а його умови — далеко не повноцінні.

Акваріумісти враховують купу нюансів: риби родом з Амазонії і з Південної Азії потребують різної кислотності води, різних ґрунтів, світла, температурного режиму, об’єму води на одну особину і так далі. А ще — різного корму: не всім смакує смердючий порошок із рачків. Звісно, за десятиліття життя в неволі й селекції акваріумні рибки змінили звички, але умов, які повністю підходять їм усім, не існує. 

Наприклад, усім відомих гупі — маленьких живородних рибок родом із Південної Америки, які в природі живуть у зарослих теплих водоймах повністю або майже без течії — в народі вважають «універсальними». Мовляв, з ними не треба заморочуватись, їх можна подарувати на день народження п’ятирічній дитині, кинути в акваріум на 20 літрів, а далі — якось воно буде, пристосуються, ще й розмножаться. Далі до них підселять суматранських барбусів — у природі вони живуть у струмках, люблять чисту, багату киснем воду й потребують прóстору, щоб гасати. Докинуть анциструса, щоб кумедно присмоктувався до скла (він довго не проживе без спеціального рослинного корму). А на додачу — пару скалярій, вони ж такі красиві. Щоправда, акваріум такого об’єму був би затісний і для однієї скалярії. Але ж риби плавають, їдять, живуть. 

Як їм живеться? Приблизно як пасажирам у купе: ніч переспати ніби не проблема, а ось якщо уявити місяць або рік… 

Нема нічого дивного в тому, що риби часто вистрибують із подібних «акваріумів» і вмирають. Це не самогубство, а інстинктивне намагання вирватись із несприятливого середовища.

Більшість риб за психотипом затяті виживальники. У їхньому природному середовищі бувають потопи, посухи, брак харчів, хвороби, нашестя хижаків, і до всього треба вміти пристосовуватись. Дикі кузени золотої рибки — карасі — зимують під кригою, влітку занурюються в мул, довго не вмирають на повітрі і вкрай неперебірливі в їжі. Але для жодного виду риб не є нормою постійно або  більшість часу перебувати в невеликому об’ємі стоячої води без ґрунту й рослин. Тож якщо люди заспокоюються й долають стрес, споглядаючи сновигання рибок у банці, то рибки в цей час стресують (так, стрес у риб науково доведений), мучаться.

Щоб не мучити рибок, потрібно для початку прочитати книжку з акваріумістики. Наголошу: саме книжку, а не гугл, адже на будь-який запит, пов’язаний з акваріумними рибками, гугл видає сотні рекламних сторінок зоокрамниць і компаній-виробників. Там ви прочитаєте, що будь-якій рибці підійде будь-що, головне — купити це «будь-що» саме в цієї компанії чи в цій крамниці.  

Хороша книжка з акваріумістики може зіпсувати вам настрій: доведеться вийти із зони комфорту, щоб дотриматись викладених там рекомендацій. Догляд за правильно й гуманно (щодо риб) облаштованим акваріумом — тривала й марудна робота.

Уявіть, вам потрібен буде спеціальний набір для тестування хімічного складу води! Види риб, які вам кортить поєднати, виявляться несумісними, а прості рішення на зразок пластикових рослин — неприйнятними. Навіть якщо ви купите достатньо просторий акваріум, за рік, коли  рибки виростуть, він стане затісним. Запустити багато різнобарвних рибок у маленький об’єм води і змусити їх мерехтіти, прикрашаючи помешкання, не вийде. Краще плазмовий екран зі скринсейвером.

Компанії й фахівці, які займаються акваріумами для краси, часто більше дбають про красу, ніж про добробут мешканців акваріуму. Тоді як у глобальному контексті професійний акваріуміст — це радше не про вміння розставляти камінці по феншую, а про етику й відповідальність. 

«Пам’ятайте, що в основі цього захоплення — наша повна відповідальність за стан і самопочуття живих істот, і ми повинні завжди діяти в їхніх інтересах. Навіть якщо інші [акваріумісти] так не роблять», — розмірковує канадський акваріуміст Дерек Тастін. Чи є акваріуми етичними в принципі — серйозна дискусія, у якій зоозахисники і любителі плодити рибок є очевидними опонентами; але, сприймаючи критику й розуміючи тенденції в ставленні суспільства до експлуатації тварин, асоціації професійних акваріумістів проголошують своїм пріоритетом турботу про тварин і забезпечення їм гідних умов життя. До речі, і наша Всеукраїнська асоціація акваріумістів, хоча вона переважно зосереджена на проведенні конкурсів, називає однією зі своїх цілей «пропаганду гуманного ставлення до тварин, консультативну допомогу у створенні оптимальних умов життя, за можливості наближених до природного середовища».

(Про всяк випадок нагадаю: «визволяти» рибок та інших акваріумних мешканців, випускаючи їх у став або річку, дуже небезпечно — можна наробити біди не тільки самим рибкам, черепашкам і равликам, а й цілій екосистемі. Випускати після утримання в акваріумі не можна не тільки екзотичних, а й місцевих тварин і рослини. Але це тема для окремої розмови.)

Якщо людина бере на себе відповідальність за шматочок водного середовища зі специфічними мешканцями, які потребують постійного догляду, їй варто брати на себе повну відповідальність. А це достатньо дорого й виснажливо, аби зрештою коло акваріумістів обмежилось справжніми ентузіастами і фахівцями, які знають, що і як робити. А власнику чи власниці банки із золотою рибкою варто аргументовано пояснити, що вони повільно вбивають свого домашнього улюбленця в усіх на очах — і в цьому немає нічого красивого.  

P.S. Поки цей текст готували до публікації, я закликав адміністрацію кав’ярні, куди часом заходжу на каву, пощадити вуалехвоста в банці. Молода рибка виглядала виснаженою й задихалася під поверхнею. Невдовзі після мого повідомлення посудина з рибкою зникла з прилавка. На жаль, це зовсім не історія успіху — вуалехвіст, який міг би в нормальних умовах жити десять або й більше років, помер. 

Хочеться сподіватися, що принаймні в цій кав’ярні справді більше не влаштовуватимуть вмиральню на прилавку. 

Тексти в рубриці «Колонки» відображають виключно думку автора чи авторки й не обов’язково відповідають позиції редакції UAnimals media.

70 років тому плавні, луки й степи на півдні України повнилися життям: зеленіли дикою буйною рослинністю, клекотіли птаством, були домом для різних риб і рептилій. Цю місцевість радянські інженери відвели під водосховище, яке й заповнило її протягом 1955–1958-го. Водосховище поховало під собою цікавий і різноманітний ландшафт, що надалі десятиліттями буквально гнив під водою.

Це не була вода, що греблі рве. Вона стояла й цвіла пишним цвітом ціанобактерій.  

Проте за понад 65 років існування Каховського водосховища на ньому таки утворилися важливі для природного різноманіття Біотоп — ділянка землі або частина водойми з однорідним рельєфом та комплекс живих організмів, які його населяють. біотопи — переважно колонії водно-болотного птаства.  

Навколо «Каховки» вибудували і систему водопостачання, яка забезпечувала прісною водою південні регіони України.

Торік у червні Каховське водосховище пострумувало через підірвану росіянами греблю й частково оголило близько 2 000 квадратних кілометрів — це територія завбільшки з 250 тисяч футбольних полів. 

Постало питання, звідки брати прісну воду для частини Херсонщини, Запоріжжя, Миколаївщини й навіть Дніпропетровської області. 

Держава планує відновлювати водосховище: за урядовою постановою, територію «Каховки» під час війни та 5 років після неї дозволено використовувати лише для відновлення водосховища та будівництва гідротехнічних споруд. 

Частина екологів вважає, що це програшна ідея: на місці застійної водойми може відродитися місцевість, далеко цінніша для біорізноманіття.

Так чи інак, на практиці будівництво неможливе, поки майже весь лівий берег колишнього водосховища зайнятий окупаційними військами. Тож природа зараз — єдиний дизайнер і конструктор простору на колишньому дні водосховища.

Наука під обстрілами 

«Це були просто гори сміття. Ми назвали їх «горкуленти». Що росіяни їли, там усе й викидали, плюс у селі вони крали різні речі: килими, стільці, столи. Це все лежало просто неба», — розповідає про свою першу подорож на берег водосховища ботанік Іван Мойсієнко, співзасновник Української природоохоронної групи. Він прибув до Національного природного парку «Кам’янська Січ» через 3 тижні після звільнення Херсона — 1 грудня 2022 року. 

Національний парк вивіз сміття, але на місці досі залишаються окопи й бліндажі окупантів: лінія фронту проходила там понад місяць. 

Наступні поїздки ботаніка до водосховища, тепер вже колишнього, теж безпечними не назвеш: «Нас із колегою супроводжували працівники парку, бо територія була тотально замінована: треба знати, де ходити. Вперше ми їхали дорогою Херсон — Берислав — Мар’янське (понад колишнім водосховищем). На блокпосту нас попередили, що є загроза атаки FPV-дронами. Наступного разу ця дорога вже була закрита для проїзду, тому що перед цим FPV-дрони обстрілювали цивільні авто. Ми об’їхали, зробивши великий гак».

Сам процес досліджень місцевості — неабиякий ризик. Перебувати на території колишнього водосховища — значить бути в зоні досяжності російської артилерії. Крім того, на будь-які рухи ворог може зреагувати ударними дронами. 

«Дослідження можна дуже швидко закінчити — ледь почавши», — каже кандидат біологічних наук, співробітник Інституту зоології Василь Костюшин. 

Ботаніки хоча б мають шанс дослідити рослинність скраю колишнього берега або за допомогою аерозйомки. Зоологам же треба заходити вглиб території. Та й швидко впоратися з більшістю завдань не вийде, пояснює еколог Олексій Василюк, керівник Української природоохоронної групи: «Щоб дослідити наземних тварин, треба встановлювати спеціальні зоологічні пастки різних типів і обстежувати їх щопівгодини. Для повної картини треба досліджувати комах. Різні види літають в різні періоди, тому такі експедиції доведеться проводити багато разів. Чимало комах мають нічний спосіб життя, і щоб про них щось дізнатися, треба встановлювати потужні прожектори й кілька ночей ними світити». 

Щоб подивитися, як живеться великим ссавцям, вздовж їхніх шляхів встановлюють фотопастки. А ці звірячі стежки теж треба насамперед відшукати. «Інформації про те, що зараз із фауною водосховища, немає. Невідомо, чи вийде провести зоологічні дослідження до повної деокупації», — додає Олексій Василюк. 

То що все-таки вдалося дізнатися дослідникам за рік після катастрофи?

Великий Луг насправді не луг

Місцевість, яку в 50-х роках минулого століття заповнило водосховище, історично зветься Великим Лугом. Обережно: назва може ввести в оману. Окрім лук, до затоплення тут було й багато інших біотопів: існувала ціла мережа проток, озер, боліт, заплавних лісів і фрагментів степу.

Олексій Василюк каже, що до 50-х це була територія номер один в Україні за біорізноманіттям: «Дивлячись на рельєф цієї території, можна стверджувати, що її займав найбільш різноманітний і динамічний ландшафт в Україні. Вона відігравала важливу роль для глобальних сезонних міграцій птахів. З 1920-х наукові і державні інституції добивались створення тут заповідника».

Шанси на відновлення проток і заплав є, адже рельєф під товщею води не вирівнявся: він досі зберіг заглиблення колишніх заплав і боліт. Такий висновок зробили в Інституті зоології Національної академії наук України, вивчаючи космічні знімки.

Вже зараз місцевістю побігла річка Кам’янка, що була похована під стоячою водою 65 років. 

Однак марно сподіватись, що природа відновиться точно в тому ж вигляді, який і був до водосховища, говорить біолог Василь Костюшин. «Всі рукави й заплави формуються, коли річка жива, тобто є щорічні повені. Проте зараз русло Дніпра майже ніде не природне: його повністю регулюють водосховища. Ми не можемо знати, чи будуть повені», — пояснює фахівець. 

Він сумнівається, що Дніпрові дадуть повернутися у природне русло: від Каховського водосховища відходили канали, що постачали воду в Херсонську й Запорізьку області та Криворізький район, у минулому також до Криму. До того ж підземні води були пов’язані з водосховищем. Частково вода із цього резервуару надходила до колодязів, бо природні підземні води солонуваті й непридатні для пиття. 

«Навряд чи біорізноманіття буде в пріоритеті. Сподіваюся, уряд погодить хоча б проміжний варіант», — каже Василь Костюшин. 

Такий варіант запропонував Інститут гідробіології: там хочуть відокремити дамбою північно-східну мілководну частину річки від водосховища. Якщо така дамба ще й регулюватиме рівень води, можна буде імітувати повінь, пояснює біолог. Тоді з’являться лучні та заплавні біотопи: це буде не те саме, що існувало до «Каховки», але схоже на попередні ландшафти Великого Лугу.

Василь Костюшин припускає: «Думаю, тут буде суміш відкритих біотопів і ділянок, зарослих чагарником і новими лісами. За відсутності води це може бути пустеля». На дні колишнього водосховища може з’явитися ціла мозаїка екосистем. Якою саме вона буде, повністю залежить від рівня води.

Верба-переможниця й коштовний степ

Колишнє дно водосховища зазеленіло вербою. Це здивувало й порадувало ботаніків: вони боялися, що воно заросте чужорідними видами. Верба виросла на мулах. Та вербові пагони ще боротимуться за виживання — з часом зарості порідшають. 

Окрім того, на місцевості, куди дослідники мали доступ, мав би відновитися петрофільний (кам’янистий) степ — цінна ділянка для біорізноманіття не лише України, а і Європи. Тому експедиції ботаніків дослідили вапнякові Геологічні відслонення — оголення, вихід на поверхню гірських порід, давніших, ніж ті, що їх покривають.відслонення на схилах балок. Степ не поспішав виростати знову, розповідає Іван Мойсієнко: 

«Моя версія така. Ділянки степу, які є зараз, були відділені від водосховища заростями верби, очерету, чагарників. Степи, що існували до водосховища і тепер оголилися, ізольовані від інших степових ділянок. Насіння степових видів не потрапляло на ці вапняки. Ми стали шукати таке місце, де степ доходив практично до води. І знайшли».

Там дослідники відшукали близько 10 степових видів. До гербарію, наприклад, вклали степовий вид льонок довгохвостий, Linaria macroura. Іван Мойсієнко каже: «Я думаю, що степ відновиться на відслоненнях, які були дном водосховища. Але це забере трохи часу, поки насіння до них дістанеться».

Любителі течії

В останні роки існування Каховського водосховища там нараховувалось близько 46 видів риб, розповідає іхітіологиня Юлія Куцоконь. Там жили плітка звичайна, лящ звичайний, товстолобики, тюлька звичайна. Але головним був карась сріблястий: «Він становив близько 70 % усього промислу. Це чужорідний вид риб», — каже Юлія. Цей карась, до речі, невимогливий до якості води, може жити в замулених водоймах із низьким вмістом кисню. Більшість його сусідів теж були чужорідними для Дніпра, і їх штучно відтворювали для рибного господарства. 

До того, як збудували водосховище, риб’ячий світ на цій ділянці Дніпра був багатшим і різноманітнішим. Тут жили близько 60 видів: білуга, осетер руський, оселедець чорноморський, рибець звичайний, вирозуб, підуст звичайний, шемая чорноморська, синець, клепець, пічкур звичайний, марена дніпровська, в’юн звичайний, минь річковий, носар, глось. У водосховищі ці види або зникли, або настільки знизили чисельність, що ніхто не бачив їх довгі роки.

«Якщо на цій ділянці знову буде річка, з природоохоронної точки зору це точно матиме позитивний вплив», — говорить Юлія Куцоконь. Тоді мають шанс з’явитися популяції реофільних риб — тих, що люблять течію.

Наприклад, течія потрібна для нересту чехоні, каже Юлія: «Чехоня потребує великої річки. Її ікра розвивається в товщі води, але повинна бути течія, бо інакше ікра осідає і гине». Чехоня внесена до міжнародних природоохоронних переліків.

Також можуть поступово з’явитися види, що мігрували з моря до річки, якщо їх таки трохи лишилось або в пониззі Дніпра або в притоках. «Десна, наприклад, є потужним місцем збереження багатьох реофільних популяцій. Там є цікава риба підуст. У Случі є марена дніпровська — надзвичайно рідкісна тепер риба, занесена до Червоної книги. Може, щось і сюди вернеться».

Зі ссавців у заплави можуть прийти бобри та видра річкова, яка і зараз живе нижче від колишнього водосховища. 

А що на суходолі?

Яка сформується мозаїка біотопів, таким буде і тваринний світ. Відкрита вода і мілководдя — це водно-болотні птахи, розповідає Василь Костюшин. Якщо буде сухо, на території житимуть жайворонки, кам’янки; будуть кущі — з’являться славки, різні горобцеподібні; якщо ліси — в них поселяться дрозди, дятли, хижі птахи.

«Лисиця, може, зараз вже освоює ці території. Кабан — невибагливий хлопець, використовує все — від ставків з очеретом до вікових лісів», — каже біолог. 

Що було з фауною Великого Лугу до затоплення, достеменно невідомо, каже Олексій Василюк: «Не існує жодної публікації, що б описувала цю територію нормально, і жодного живого зоолога, хто пам’ятає територію до затоплення».

Українська природоохоронна група сподівається організувати зоологічні експедиції, щойно це стане можливим. Опісля обіцяє опублікувати детальніші дослідження про те, у якому стані тваринний світ на дні колишнього водосховища, і які перспективи у Великого Лугу.

Головна світлина: Національний природний парк загальнодержавного значення «Кам’янська Січ» у серпні 2023 року. Рослинний покрив на частині річища. Фото Сергія Скорика

Ця проблема не лежить на поверхні, але її наслідки можуть зачепити кожного і кожну. І всі ми можемо зробити щось для риб.

Якщо просто сказати, що риби в Україні меншає, це звучатиме як типове бідкання про давні часи, коли дерева були вищими й трава зеленішою. Не вражає.

Можна було б звернутися до статистики, яка засвідчує скорочення «запасів» риби як природного ресурсу. За перші два десятиліття незалежності ці «запаси» зменшились у 6 разів. Відтоді ситуація, якщо вірити оцінкам рибоохоронних органів, лише погіршувалась, а деякі в минулому звичні види риби в наших водах перевелися чи близькі до цього.

Але я більше вірю власним очам. Усе моє свідоме життя минуло біля українських водойм у спостереженнях за рибами. Спорожнілу річку чи озеро, де раніше вирувало і хлюпало життя, не переплутаєш ні з чим — як незаселений дім чи безлюдне місто.

Люди, крім іхтіологів, екоактивістів і завзятих рибалок-спортсменів, не дуже переймаються зменшенням кількості риб у воді. Це не дивно: людина з рибою існують у різних вимірах. Риби не співають, як птахи, не пурхають, як метелики, не розважають нас, як білочки в парку. Навіть коли ми наближаємось до їхнього середовища, риби для нас — лише тіні, проблиски в глибині і кола на поверхні.

Я давно спостеріг, що асоціації з рибою в більшості людей — саме гастрономічні. Спробуйте опублікувати в соцмережі фото річкової риби, й у коментарях почнеться: юшка, таранька до пива, карасі в сметані, фарширована щука… Інших тварин — навіть ссавців «м’ясних порід» — не сприймають автоматично як майбутній стейк або печеню. Мовчазна смерть риби так мало важить, що її купують і несуть на кухню ще живою. За аналогією з розлюдненням можна вважати, що риби — найбільш розтваринені людьми тварини. Навіть м’ясо риби нашою мовою називають не «риб’ятина», як курятина чи телятина, а просто «риба» — жодної лінгвістичної різниці між живою й мертвою.

У житті поціновувачів форшмаку й суші нічого не змінилося б, навіть якби з басейнів Дніпра, Дністра, Прута й обох Бугів зникли всі риби до однієї. У крамницях продають переважно імпортну рибу. Виловлена українськими рибалками навіть до початку великої війни задовольняла 15—20% попиту. А 2022 року промисловий вилов в Україні зменшився в кілька разів порівняно з 2021-м, тож нині частка вітчизняної риби в легальному продажу мізерна.

Втім це зменшення пояснюється тим, що до статистики більше не потрапляє вилов у морі на окупованій території, а в частині регіонів промисловики не виходять на воду через бойові дії. Шанси на відновлення риб’ячої популяції в річках і озерах через зменшення промислового вилову не надто зростають. Бо інші чинники, через які риби меншає, нікуди не ділись; навпаки, деякі додалися.

Передусім це отруєння води. Тут до викидів промисловості, тваринництва, пестицидів, гербіцидів, добрив і сміття додалися «продукти» війни — вибухівка, пальне та інша нетипова «хімія». У деяких випадках, як нещодавно на Тернопільщині, ці наслідки фіксують, але що відбувається з водоймами в зоні бойових дій і прифронтовій смузі, не знає ніхто. Важко оцінити і шкоду від отруєння Дніпра й Чорного моря внаслідок каховської трагедії. 22 березня через влучання ракет у ДніпроГЕС у Дніпро вилилися нафтопродукти — стільки, що шкоду для довкілля оцінили у 140 мільйонів гривень; хоча міністр Руслан Стрілець припустив, що вони ще набагато вищі.

Риби не єдині жертви екоциду, який чинить росія, але одні з найвразливіших: їм ніде дітись від отрути. Так 40 років тому через викид відходів вимерло кількасот кілометрів Дністра.

«Хімія» вбиває риб і в інший спосіб. Добрива з полів і городів, потрапляючи у річки й водосховища, спричиняють бурхливе розмноження мікроскопічних водоростей — вода «цвіте». У таких умовах риба не може дихати, гине і розкладаючись ще дужче отруює воду.

Друга риб’яча згуба — браконьєрство. Ще до великої війни, за неофіційними оцінками, браконьєри виловлювали більше, ніж легальні промисловики. Штрафи за незаконний вилов риби в Україні солідні, але суворість закону компенсується необов’язковістю виконання. Рибоохоронці не всюди встигають і не завжди сумлінно працюють. До того ж браконьєрські знаряддя стають ефективнішими. До найпаскуднішого з них — «електровудки», яка вбиває у водоймі все живе, — додалися копійчані китайські сітки з тонкої жилки. Цей апгрейд дідівського методу дозволяє вичерпати з водойми все, що плаває, і браконьєри, на відміну від промисловиків і Держрибагентства, не переймаються відновленням популяції.

Заважає рибам забудова й руйнування берегів. Бетонні набережні, видобуток піску й намиті пляжі там, де були плавні. Це удар по місцях, де риба живе, і особливо по тих, де вона розмножується. Заборона забудовувати береги — певно, найнахабніше ігнорований закон України. Іхтіофауна забетонованої водойми бідніє, як рослинність заасфальтованого подвір’я.

Греблі гідроелектростанцій, які перетворили великі річки на озера майже стоячої води і зупинили нерестові міграції риби, — окрема важка тема. Але ГЕС будують і зараз — на малих річках у Карпатах, де живуть вразливі, примхливі й рідкісні види риб: форель, харіус, головатиця. Їхнє розмноження часто залежить від міграції. Ціною дещиці «зеленої» енергії стає мертва річка.

Компанії, які шкодять іхтіофауні, іноді примушують відшкодувати збитки — зарибити водойму, тобто заселити туди риб’ячий молодняк. Біда в тому, що гинуть різні види риб, а заселяють здебільшого так звані цінні (у споживчо-кулінарному плані).

А тут іще види-вселенці. У радіусі кількох кілометрів від вашого дому, напевно, є озерце з очеретом, лататтям і жабами. Якби ви пірнули в нього з аквалангом кількадесят років тому, побачили б золотого карася, лина, щуку і в’юна — види риб, із якими зналися в наших краях ще неандертальці. Зараз там мешкають азійський срібний карась, американський канальний сомик, далекосхідний ротань і всюдисуща риба-тарган — амурський чебачок. Вони витриваліші й плодючіші, тому стрімко витісняють місцеві види.

Шкодять не тільки риби-загарбники: водойми заростають елодеєю канадською, яка має промовисте прізвисько «водна чума». Щоб розчистити зарості, люди запускають травоїдних і знов-таки далекосхідних риб — товстолоба й амура. Є й «повітряна чума»: баклан — колись морський птах, який розселився по річках і озерах усієї України. Його назва в деяких мовах не дарма значить «ненажера»: птах може з’їсти до кілограма риби на день.

Звісно, для людей, які не відрізняють окуня від оселедця, заміна одних видів риб іншими в річках і озерах — невелика біда. Але зникнення звичних біологічних видів запускає ланцюжок змін, які загрожують екосистемам і довкіллю загалом.

І нарешті, неспортивна риболовля. Вудіння риби — одне з найпоширеніших хобі. Воно просте, доступне всім і може бути порівняно недорогим. І хоча рибалять переважно для азарту, заспокоєння і єднання з природою, всю рибу, яку вдалося виловити, заведено забирати додому — як не собі, то сусідському коту. Людину, яка принесла з риболовлі мішок з уловом, хвалять, а з тієї, яка повернулася з порожніми руками, — підсміюються.

Існує добова норма дозволеного вилову риби для рибалок-аматорів — три кілограми. Це ще одна традиція: міряти рибу на кілограми. Однак «кіло карася» може включати кількадесят недомірків, які вже ніколи не розмножаться. Або пару вагітних самиць — тоді замість тисяч майбутніх риб будуть «смачні млинці з ікрою карасячою». А потім — нарікання, що риби останнім часом нема.

Навесні й на початку літа діє нерестова заборона, але вона не повсюдна (можна вудити в межах населених пунктів із берега однією вудкою) і патрулів не вистачає, аби ганятися за всіма, кого вабить «нерестовий жор». На багатьох водоймах рибоохоронців не бачили ніколи. Звісно, рибалки там не перейматимуться ані нерестовими заборонами, ані затвердженими законом мінімальними розмірами риби, яку можна залишати собі. До того ж сучасне високотехнологічне риболовне знаряддя, на противагу дідівському гачку з поплавцем, дозволяє зловити більше, і насамперед невеликої риби, яка не встигла розмножитись.

«Та скільки він там зловить!? Заледве кілька хвостів», — скажуть про людину з вудкою.

Та коли десятки людей щодня вилучатимуть по кілька особин з обмеженої популяції, невдовзі настане момент, коли вона не зможе відтворюватись. Особливо це згубно для ставків, озер і маленьких річок, куди риба не може звідкись переселитися.

У цивілізованому світі рибалки дотримуються принципу «впіймав — відпусти». Зловлену рибу обережно знімають із гачка й повертають у водойму, якщо вона не сильно травмована. Десь цей принцип застосовують добровільно, а десь забирати рибу з водойми заборонено. У поєднанні з недешевою ліцензією і суворим контролем принцип «впіймав — відпусти» робить аматорську риболовлю менш доступною для мас і захищає рибу.

В Україні культура «впіймав — відпусти» поки що не дуже поширена, і навіть змусити рибалок дотримуватись правил не дуже виходить. Тому багато залежить від нашої доброї волі.

Якщо, відпочиваючи на березі, бачите, як ловлять сітками чи в інший спосіб порушують правила, викликайте рибоохоронний патруль. Якщо бачите, як зливають у воду отруйні речовини чи відходи, викидають сміття абощо, викликайте поліцію.

Якщо рибалите, відпускайте улов. Якщо рибалить хтось із ваших рідних і близьких, заохочуйте відпускати, а не нести додому. Культура сприйняття риби як їжі, завжди законного і бажаного трофею не зникне вмить, але може поступово відійти в минуле.

Я захоплювався риболовлею з дитинства — це і хобі, і пристрасть, і сімейна традиція. Мені теж потрібен був час, щоб засвоїти культуру «впіймав — відпусти». Допомогло відчуття, що риби — прекрасні. Цікаві, граційні, довершені складові нашої вразливої, крихкої природи, яку, втративши, неможливо відтворити штучно. Ми не можемо милуватись ними, як квітами, птахами чи білочками в парку, але здорово буде знову бачити багато кіл на воді і знати, що риба — є.

Тексти в рубриці «Колонки» відображають виключно думку автора чи авторки й не обов’язково відповідають позиції редакції UAnimals media.