«Дарсік», «Лордюнечка», «Чарлік», «Маргоша», «Спайчуня», «Барнюша», «Льолюнішка». Я вже дослідила тему поховань тварин-компаньйонів, але серед табличок з іменами на могилах емоції захоплюють вперше. Усі «пробач» і «дякуємо» в шаленій концентрації показують, наскільки сильним буває зв’язок між людьми та їхніми тваринами.

Кладовище ніхто не доглядає, тому надгробки ховаються у високій траві. З одного боку тягнеться колія, і люди прямують на станцію просто стежкою через цвинтар. З іншого — дорога, автобусна зупинка, буквально за якою стоять надгробки, розв’язка й заправка.

Це стихійний цвинтар домашніх тварин у Києві на Русанівці. Таких чимало в містах по цілій Україні. Усі вони несанкціоновані. Тому практично кожен цвинтар для тварин можуть ліквідувати будь-якої миті. 

Проте все ж у сучасному світі є багато можливостей вшанувати пам’ять про тварину в матеріальних речах — не похмурих і траурних, а часто ненав’язливих і світлих. Яких саме? Читайте далі. 

Чому немає офіційних кладовищ?

Рештки тварин виділяють токсини, як і будь-які мертві тіла. Ще небезпечнішими є тіла тварин, які померли від інфекційних хвороб. Зазвичай опікуни й опікунки копають неглибокі могили, тому до трупів легко можуть дістатися інші тварини, особливо собаки — запах розкладання їх часто дуже цікавить. Натрапити на трупи можуть і діти, особливо якщо могила десь у піску.

Навряд чи хтось, у кого померла тварина, досліджуватиме місце на залягання ґрунтових вод. А до них точно не мають дістатися речовини, що вивільняються під час розкладання тіла. Небезпечно ховати тварин і біля води. Проте кладовище на Русанівці, наприклад, зовсім недалеко від Русанівського каналу, інше кияни й киянки влаштували на березі Йорданського озера. 

Що в законах?

Тварин заборонено ховати «в невідведених для цього місцях». Про це йдеться у правилах утримання домашніх собак і котів у Києві. Оскільки спеціально відведених місць немає, то й ховати тварин не можна ніде. Також у документі згадують, що трупи тварин заборонено викидати у сміттєві контейнери. 

В інших містах є свої, місцеві правила утримання тварин, та часто вони застарілі й не пояснюють, що робити з тілом. Хіба що у львівських правилах чітко зазначили, що ховати домашніх тварин будь-де на території міста заборонено. 

Обговорюючи тему поховання домашніх тварин, звертаються ще й до наказу Державного комітету ветеринарної медицини. Цей документ описує, якими мають бути могильники та термічні ями для тварин. Яких саме тварин, не уточнюють. Однак за змістом йдеться про масові захоронення свійських: скажімо, правила постановляють робити насип навколо могильників, будувати через нього міст для вантажівок, після захоронення засипати в могилу знезаражувальні речовини. Навряд чи таке будівництво розгорнуть для поховання невеликих тварин-компаньйонів. Однак саме цей документ найчіткіше встановлює заборону ховати тварин у землю в населених пунктах: за наказом, відстань від могильника до житлових і громадських будівель чи інших місць, де перебувають люди, має бути не менше як кілометр.

Могильник і кладовище домашніх тварин — різні речі, тому вимагають різних підходів, говорить юристка UAnimals Анастасія Гевчук. Загальнодержавних вимог до цвинтаря тварин-компаньйонів в українському правовому полі просто немає. Щоб санкціоновані кладовища могли з’явитися, треба спочатку розробити до них вимоги. Місцеві адміністрації мають скоригувати застарілі правила утримання тварин і додати пункт про офіційні кладовища.

Невже жодного?

В Україні таки існує легальний цвинтар для домашніх тварин. Щоправда, один-єдиний на всю країну. Найбільш прогресивною в цій темі виявилася Харківщина. Тут з 2003 року існує цвинтар домашніх тварин. Розташований він поруч із селом Бабаї, що примикає до Харкова.

У 2017-му в Харкові також відкрили перший в Україні тваринний колумбарій. Це місце, де можна зберігати урну з прахом кремованої тварини. Заклад працює на базі комунального підприємства «Центр поводження з тваринами».

Тут люди можуть орендувати комірку для урни, а за бажанням — встановити меморіальну плиту. Загалом у колумбарії 1 560 комірок. У будівлі поруч — кімната для прощання з твариною.

Чи будуть в Україні ще пам’ятні місця для тварин?

«Незважаючи на те, що саме роблять із тілом (ховають або кремують), має бути місце, куди людина прийде вшанувати пам’ять тварини, — говорить психологиня Неля Тройчук, яка спеціалізується на втраті тварини. — Мати домашню тварину — значить розділяти з нею велику частину життя. Щоб психіці легше було пройти процес горювання, повинно бути місце вшанування пам’яті. Якщо в майбутньому можна буде створити легальні кладовища, це буде величезною опорою для людей».

Створити санкціоноване кладовище, збудувати колумбарій і крематорій для тварин планували у Києві та Львові. У Києві міська влада повідомляла про це у 2019-му, а Львівське комунальне підприємство «Лев» — на рік раніше.

Також у 2019 році школярка Катерина Целуйко пропонувала створити кладовище для тварин у Кропивницькому. Жителі, які дізналися про проєкт, навіть підписували звернення до міського голови з проханням облаштувати такий цвинтар.

Однак усі ці проєкти відійшли на задній план серед справ місцевих адміністрацій — жоден не втілили в життя.

Жителі продовжують створювати стихійні кладовища у Дніпрі, Миколаєві, Одесі й інших містах. Та досі єдиним легальним варіантом поводження з тілом тварини залишається кремація.

Кремація

Де кремують тварин?

«Мені телефонують — я записую, яка тварина, кличка і яка вага. Потім забираю тіло тварини, — розповідає Андрій, працівник одного з бюро ритуальних послуг для тварин у Києві. — Це переважно коти й собаки, черепахи, бували кози, ящірка, папуга, одного разу була й змія. Крематорій є лише людський, іншого немає. Зазвичай люди просять кремацію з видачею праху». 

Послуги кремації можуть надати ветеринарні клініки або ритуальне бюро для тварин. Таких в Україні дуже багато. Вони пропонують найрізноманітніші меморіальні послуги, і найбільший попит має саме кремація.

Деякі ритуальні бюро пропонують і поховати тварину в землю, однак попереджають клієнтів і клієнток, що кладовища нелегальні. Порушника чи порушницю теоретично можуть оштрафувати. «90 % людей звертаються по кремацію, 10 % просять поховання. Ми ховаємо тварин на кладовищі «Лісове» на Троєщині. Воно розташоване між озером і людським кладовищем. Там, мабуть, точно є мільйон поховань», — розповів Андрій. 

Спалюють тіла тварин у київському крематорії на Байковій. У Миколаєві крематорій для тварин працює на території «Центру захисту тварин». Львів’яни передають тіла тварин для спалювання підприємству «Укрветсанзавод» поблизу Жовкви. В Одесі власник чи власниця померлої тварини може звернутися на підприємство «Укрекопром». У Харкові крематорій працює на базі «Центру поводження з тваринами». Люди з інших населених пунктів користуються послугами цих закладів, доправляючи тіла туди.

У кожному бюро можна обрати спільну або індивідуальну кремацію. У спільній кілька тіл тварин спалюють водночас. Коли ж тіло спалюють окремо, опікуну чи опікунці можуть видати прах.

Куди подіти прах?

Ринок ритуальних послуг для тварин навдивовижу багатий. Вибрати урну для праху пропонують зазвичай у бюро ритуальних послуг — від чорних металевих контейнерів до білих керамічних мініурн із зображенням усміхнених котів чи собак.

У цій сфері з’явилися й незвичні українські стартапи. Наприклад, камені спогаду. У цьому разі з праху з додаванням інших матеріалів формують камінець пастельного кольору з вигравіюваним на ньому іменем тварини. Хтось створює вдома невеликий меморіал і тримає камінь там, а хтось навіть носить із собою в сумці.

Прах також кладуть у найрізноманітніші прикраси: кулони, браслети, намиста, каблучки й іноді навіть сережки. Закордонний ринок рясніє такими оздобами, та їх не проблема замовити й в Україні. Часто після замовлення клієнтам і клієнткам надсилають спеціальний набір, щоб можна було самотужки покласти прах у прикрасу — засипати в намистину крізь таку собі малесеньку лійку. В інших випадках прах треба надіслати майстрам чи майстриням — тоді в наборі буде спеціальна ложечка й торбинка для праху. Чоловічий варіант прикраси — браслет, зроблений із фрагмента нашийника померлого собаки.

За кордоном набирає обертів ще один тренд — додавати невелику кількість попелу в чорнила для татуювань і робити тату, що нагадує про дорогу вам тварину. Чи роблять таку послугу в нас? Я не знайшла таких пропозицій. Та якщо ви чули про тату з праху, яке роблять в Україні, дайте нам знати. 

Якщо обрали не зберігати

Звісно, прах не обов’язково зберігати. У чеському місті Брно, наприклад, біля крематорію для тварин є меморіальний садок спеціально для розвіювання праху. У нас такого місця немає. Однак, на відміну від поховання, розвіювати прах не заборонено.

Якщо не можете тримати прах тварини вдома, але все ж хочете мати матеріальний спогад про неї, посадіть дерево. Для цього можна замовити біорозкладну урну — вона повністю розкладеться в ґрунті, а на поверхні з’явиться рослина. Іноді такі урни вже містять насіння, а іноді насіння або саджанець можна вибрати й додати самостійно перед похованням. Таких урн в Україні поки не роблять, наскільки знаю, — замовити їх можна в Європі. Утім ви цілком вільні посадити дерево й без урни. Прах стане основою для нового життя.

Право на горювання

«Перша реакція на смерть тварини — це шок, — каже Неля Тройчук. — Тому всі іграшки, миски, нашийники будуть тригером і посилюватимуть горювання. Та не треба позбуватися всього цього нашвидкоруч — просто приберіть з очей». 

Речі, які залишилися після тварини, психологиня пропонує згодом скласти у так звану коробку спогадів. Вона вважає, що це допоможе зберегти світлі спогади про спільне життя з твариною. І коли ви зазиратимете в цю коробку, це навіть даватиме ресурс.

Люди мають чимало упереджень щодо втрати тварини, говорить Неля Тройчук. «Он люди гинуть, а ти за тварину переживаєш!» Горе людини, у якої померла тварина, часто вважають не вартим уваги, відтак колишні опікун чи опікунка ніби не мають права голосно говорити про свої почуття, вповні проживати горювання.

Такий вид горя називають безправним горем, розповідає Неля. Поняття запровадив американський професор геронтології Кеннет Дока. 

Однак це горе справжнє й може бути дуже глибоким. «Дехто пів року може плакати. Відплакується глибина любові», — каже психологиня. 

Щоб допомогти людям прожити процес горювання, цієї весни Неля Тройчук створила лінію підтримки в телеграмі @bezpravnegore_animals. Ще минулого літа вона почала вести перші групи, учасники й учасниці яких підтримували одне одного після втрати тварини. На лінії підтримки працює також психіатр, який надає волонтерські консультації. 

За словами Нелі, найкраще розуміють горе ті, хто пережив щось схоже. Тому вона створила ще й групу на фейсбуку — там одне одного підтримують люди, що пережили однаковий вид горя — втрату тварини.

«Всі люди, які втратили тварин, потребують, щоб їх вислухали. Краще виговоритися тим, хто нас почує. Якщо поруч у когось є таке горе, вислухайте — це вже допоможе. Я хочу, щоб більше людей були почутими».

Волонтерській спільноті UAnimals — рік! Зараз це понад 2 300 людей, кожен і кожна з яких по-своєму запалює в зоозахисті. Волонтери й волонтерки допомагають у притулках, долучаються до прибирань на природі, евакуюють тварин із небезпечних зон чи роздають корм у прифронтових містах і селах.

Саме з такої поїздки тільки-но повернулася Вікторія Овсяннікова. Жінка роздала центнер корму для котів і собак на Харківщині: у Золочеві, селах Губарівка й Калинове, понищених обстрілами. В таких містах і селах жителі дбають про багатьох тварин, яких покинули попередні власники.   

Вікторія й сама мешкає на Харківщині, в Богодухові. Там працює секретаркою в медичному закладі. Її чоловік, який спочатку допомагав у зооволонтерстві, цьогоріч став до лав Збройних сил.

Поза співпрацею з UAnimals Вікторія також має бурхливе зоозахисне життя. Завдяки їй та її подрузі Юлії Качкарьовій багато безхатніх тварин знаходять родини. Жінки також опікуються їх стерилізацією, щоб на вулицях Богодухова жило якомога менше собак і котів без догляду. Про все це Вікторія Овсяннікова розповідає в інтерв’ю.

Операція з вилову цуценят і зоозахист у Богодухові   

Я завжди співчувала безпритульним тваринам, але що я могла? Погодувати та й піти далі. В мене не було рішучості допомогти більше, поки не стався ось який випадок.  

У 2019 році в соцмережах нашої громади з’явилося відео про безхатню собаку в Богодухові, яка народила десятеро цуценят. У сюжеті людей просили їх розібрати. У нашому місті живе ветеринарка Юля Качкарьова — до того вона якось консультувала мене по телефону, коли захворів мій кіт. Потім ми потроху спілкувалися в соцмережах. І от ми водночас побачили пост про вуличних собак і вирішили разом поїхати й подивитися, чи зможемо чимось допомогти. 

А цуценята тим часом стали аж надто популярними: до них підходило чимало людей, а вони лякалися й ховались. Ми з Юлею протягом двох місяців виловлювали їх з-під бетонних плит і роздавали. У нас була ціла операція з вилову, і вона нас дуже згуртувала.

Завдяки цій дружбі в мене з’явилися сили й підтримка, щоб активніше допомагати тваринам. У Юлі вже був досвід пошуку домівок для безпритульних котів і собак. Тепер ми це робимо разом. А ще часто беремо тварин на перетримку, бо в місті немає притулків.

Юля безкоштовно стерилізує безпритульних собак і котів. У нас також є благодійна картка, на яку жителі Богодухівської громади переказують гроші на стерилізацію або лікування, якщо хочуть підтримати безпритульних тварин.   

Раніше богодухівці насторожено ставилися до стерилізації, особливо віряни. Вони вважали, що це гріх. А ось недавно місцевий священник стерилізував свого собаку й розповів про це прихожанам. Відтоді вони змінили своє ставлення. Кажуть: стерилізуй свою тварину — матимеш чисте сумління!

Практично всі безхатні тварини в нас уже стерилізовані. Думаю, завдяки цьому в Богодухові поменшало агресивних тварин. Вони спокійно ходять містом, ніхто їх не ганяє. Навпаки, останнім часом бачу, як тваринам почали ставити воду в парку й біля різних закладів. Багато людей біля ринку опікуються безхатніми. Ставлення в Богодухові до тварин змінюється. Сподіваюся, що й надалі конфліктів між людьми й тваринами буде мінімум. 

Юридична перемога  

У червні в нашій громаді покарали людину, яка жорстоко ставилася до тварин. Я 7 місяців оббивала пороги різних установ, щоб це сталося, і саме я заявила в поліцію.

У селі біля Богодухова є чоловік, який заводив тварин і не годував. Ми думаємо, що він вивіз у ліс свого собаку, посадивши в мішок. Собака прогриз той мішок і вижив, пізніше його знайшли люди. Але прямих доказів, що із собакою так вчинив саме власник, немає, хоча про його ставлення до тварин сусіди знали давно. Потім цей же чоловік завів собі цуценя й посадив на ланцюг. Через деякий час воно померло від холоду. 

Я не знала, як правильно діяти. Треба було викликати слідчо-оперативну групу, але приїхав патруль. Знову ж таки неможливо було довести, що дії власника призвели до смерті тварини. А я впевнена, що так і було.

Власнику присудили штраф за неналежне утримання тварини (за 154 статтею Кодексу про адміністративні правопорушення). Раніше такими справами у громаді ніхто не займався. Якщо хтось побив собаку чи завіз у ліс, казали: «Ну, то ж його собака — хай що хоче, те й робить». Тепер в нас є прецедент, коли за такі вчинки власника покарали. 

І я вже знаю, як діяти в таких випадках. 

Евакуація тварин із Харкова: бойові папуги та інші врятовані

На початку повномасштабного вторгнення ми з чоловіком перевозили багатьох тварин. Коли в Харкові почалися серйозні обстріли, в нас було тихо. Ми розуміли, що чимало людей із Харкова повиїжджають — і з тваринами там буде біда. Я була підписана на багато харківських груп, і люди справді почали там писати «заберіть собаку», «шукаємо родини для цуценят»… Ми привозили тварин з Харкова в Богодухів і шукали їм господарів. Мене найбільше дивувало, що в тяжкі часи знаходилися люди, які брали до себе тварин, дехто навіть по кілька.  

У першій нашій поїздці така екзотика була в машині! У багажнику в двох коробках сиділо по п’ятеро цуценят. На другому сидінні було дві клітки з папугами, а в маленькій переносці — морська свинка. Коли ми під’їхали до блокпоста, військові заглянули до нас у салон, а мій чоловік каже: «Вам бойові папуги не потрібні?».

Це були такі емоції, що не передати… Я зараз згадую зі сльозами на очах. Тоді було страшно, але все вдавалося завдяки людям, які згодні були брати тварин у родини.

Нам у Харкові дуже допомагала Віолетта Тогобицька, докторантка Національного університету цивільного захисту України. Вона перетримувала багатьох тварин. Віолетта живе в районі Холодної гори (місцевість у західній частині Харкова). Вона їздила на Салтівку (східна частина міста), яку тоді сильно обстрілювали, і забирала тварин до себе. А ми вже тоді зустрічалися з нею на Холодній горі, брали тварин і везли далі. Знаходилися такі люди в Харкові, які їхали в небезпечні райони заради того, щоб врятувати тварин.

Вівчарка Сара

У перші дні повномасштабного вторгнення, коли харків’яни ховалися в метро, мені подзвонила жінка. Каже: «Я ветеринарка, до мене вчора просто в метро привели собаку й попросили її приспати. Тепер сиджу в підземці з вівчаркою. Чи можна її прилаштувати?». Це була загалом здорова вівчарка на ім’я Сара. Люди сказали, що їдуть геть і не можуть взяти Сару із собою: «От хочете, ми її вам залишимо? Або щось їй вколемо, й на тому все». Звичайно, лікарка не погодилася. Ці люди прийшли на другий день знову й сказали, що спробували отруїти собаку, але отрута не подіяла. Сару просто кинули там і пішли.

Вівчарці було 9 років, і хоч не мала хвороб, в неї було поганенько із зором. Війна, люди виїжджають… І тут старенька вівчарка — кому вона треба?

Було 26 лютого 2022-го, люди боялися їхати в Харків, навіть мій чоловік відмовився. Я знайшла водія в Богодухові, який все ж поїхав і забрав Сару.

Я хвилювалася, бо це доросла собака, а в мене до того були тільки цуценята. А виявилося, що Сара дуже розумна, вихована й спокійна. Ми дійшли висновку, що собака службова, бо знала всі команди. 

Моя знайома Ольга погодилася її взяти. Настелила в котельні — там гарні умови. Та невдовзі телефонує й каже: «Ти знаєш, собака пропала». — «Як вона могла з котельні вийти, як у тебе там двері зачиняються?». Почали ми шукати. Вівчарка ж підсліпувата, до того ж у центрі жвавий рух! Я вже втратила надію, аж ось наступного дня помітила її на базарі. Сара знайшлася. 

В Ольги в тому приміщенні були камери. Ми переглянули записи: цікаво було, як же собака вийшла. Виявляється, Сара підійшла до дверей, лапою натисла на ручку й пішла собі.

Ольга брала вівчарку тимчасово, але вирішила залишити назавжди. То Сара досі живе в неї.

В укриття з цуценятами, але без чоловіка

За два роки ми прилаштували близько 300 тварин. Мене саму ці цифри вражають.

Спершу було страшно брати нових тварин додому. На початку повномасштабного вторгнення в мене було п’ятеро цуценят вдома. Я думала: «От нам доведеться швидко ховатися, то як я всіх тварин буду забирати в підвал?».

Згодом, коли в нас були вибухи, першою в підвал бігла дочка з двома собаками, а далі я з коробкою, у якій п’ятеро цуценят. Якось я застрягла з цією коробкою у дверях. За мною стояв чоловік, який не міг вийти, бо я перегородила шлях. Каже: «Розумієш, ти врятувала тварин, а мене ти тут забула!». А бувало, чоловік уже в підвалі, а я бігаю по хаті, збираю цуценят.

Мене завжди переповнює радість, як знаходжу котові чи собаці дім. І якщо я комусь живому допомогла, я собі кажу: «Віко, ти цей день прожила не дарма!». Я себе знайшла в тому, щоб бути корисною тваринам. Людина сама собі допоможе, а тварині допомогти може тільки людина.

Якщо зустрінете їх «на волонтерці» й захочете привітатися, навряд чи вони потиснуть руку. Не тому, що не дружні — навпаки, тільки руки в них зазвичай зайняті дровами, дошками, інструментами чи повідцями, на яких вони вигулюють собак. А на обличчях — і втома, і задоволення. Це суміш відчуттів після роботи, що наповнює.

Мої співрозмовники — з волонтерської спільноти UAnimals. Вона працює так: люди з будь-яких міст і сіл України реєструються в телеграм-боті, який пропонує різні завдання у сфері зоозахисту. Волонтери вибирають, яке з них їм цікаво виконати, і зголошуються до участі. Можна роздавати корм для тварин тим, хто цього потребує, допомагати в притулках, прибирати парки чи висаджувати сіянці. Розібратися з деталями допомагає кураторка Анастасія Ковальчук. Зараз волонтерів у спільноті понад 1500, і вони є в усіх областях України.

Акторка? Дизайнерка? Механік? Топменеджер? Та хоч прем’єр-міністр чи перша леді! Приєднатися до спільноти може будь-хто, хто розділяє цінності UAnimals — гуманне ставлення до тварин. Я поспілкувалася з волонтерами з чотирьох областей. Знайомтеся:

•   Ліза із Запоріжжя, працює у сфері реклами й маркетингу;
•   Наталія з Миколаєва, керівниця філії енергетичної компанії;
•   Віка з Богодухова на Харківщині, секретарка в медичній установі;
•   Марія з Києва, стилістка, візажистка;
•   Анжеліка з Києва, фоторедакторка;
•   Іван із Києва, топменеджер у технічній компанії;
•   Ангеліна з Миколаєва і Києва навчається на журналістку і грає в театрі.

«Cамі напросилися щось поробити»: про завдання у волонтерській спільноті UAnimals

Віка: Я їздила з гуманітарною допомогою Харківщиною — роздавала корм для котів і собак. Була в Золочеві, Чорноглазівці, потім у своєму місті, Богодухові. У Золочеві мені допомогла все організувати місцева волонтерка Настя Нечаєва. В нас було 200 кілограмів корму. Спершу я думала, доведеться цілий день ходити й пропонувати його людям по дворах. Та коли Настя покликала людей із ринку, коли ми побачили цей натовп, ми були в шоці. Підходили люди, в яких багато тварин — по семеро собак, дев’ятеро котів. Нам вистачило 20 хвилин, щоб оце все роздати!

Ліза: Я теж кілька разів розвозила корм. Тоді ще було більш-менш спокійно в напрямку Комишувахи, тож я їздила туди автомобілем. Була в селах Щасливе, Кущове, Новоіванівка, Ясна Поляна, Григорівка й Жовтеньке. Мені присилали по 100 кілограмів корму на поїздку. Ми з Дар’єю, моєю подругою, розподіляли все це по кілограму на собаку чи кота, самі зважували й розсипали у пакети. Удвох і поїхали, бо так зручніше: хтось набирає корм, хтось у цей час говорить із місцевими.

У першій поїздці ми хвилювалися, особливо коли блокпост проїжджали: треба було докладно розказати, чому їдемо, куди, там записали всі наші дані. Потім трохи звикли. Останні дві поїздки були в Григорівку й Жовтеньке, там складно з кормом, людям звідти важко виїжджати в місто. Їхали вулицею, бачили людину, гукали, питали. У кожної родини, яка там залишилась, багато тварин: від трьох собак, а котів буває й по десять. Люди доглядають тварин сусідів, які повиїжджали, підбирають і годують вуличних. А ще туди вивезли багато тварин з Оріхова. Тож корм дуже швидко розлетівся. 

Наталія: Та що ж там розказувать: роздала корми під ракетами та й поїхала! Почала їздити з літа і регулярно їжджу у прифронтові села: Прибузьке, Лимани, Дмитрівка. Їздила в Очаків і ще в село Куцуруб: там обстріли постійні з артилерії, бо русня стоїть за 5 кілометрів, на Кінбурнській косі. Із танка дістає навіть туди.

Коли їхала вперше, просто людям на вулицях роздала корми. А потім я познайомилася з військовою волонтеркою. Вона вже мені показувала, де живуть пенсіонери, і ми адресно привозили корми їм додому.

Ті села, що на самій лінії фронту були, геть потрощені — кожен дім поруйнований. Під час боїв там нікого не було, а зараз люди повертаються, відновлюють хто що може… Важко морально бачити руїни, чути трагічні історії, але якщо не ми, то хто?

Іван: Ми беремося за кожне завдання. З Марією, Ангеліною, Анжелікою часто зустрічаємося на прибираннях, ремонтах чи вигулах собак у притулках. Ось в останній поїздці були в притулку «Ріфуджіо». Нам провели екскурсію, розказали, як живуть тварини, як їх годують. Це був більше такий ненапряжний візит, щоб погодувати тварин, почухати. Та ми самі напросилися щось поробити, бо ми ж волонтери. Тож мінімально переклали дрова, дошки поперетягували. Погодували кіз, коней — усі ж приїхали з якимись смаколиками. 

Особисто мені не так важливо, що саме робити в притулку, головне — ми долучаємося до процесу. Я одного разу їхав у притулок, щоб прибирати. Запізнився на 15 хвилин, а всі вже були зайняті прибиранням, то мені просто дали вигулювати собак. Та й це дуже важлива робота! Коли в притулку 300 собак і їх вигулюють раз на три дні, то їм це дуже потрібно. Берусь за будь-яку роботу: погодувати, налити води безхатнім тваринам. Ми в спільноті не перебираємо: «це я буду робити, це не буду».

Ліза: У зоозахисті дуже багато напрямів. Можна грішми підтримати притулки. Можна вигулювати тварин у притулках. У Запоріжжі є ветлікарня, де тримають тимчасово безпритульних тварин. То можна, наприклад, туди приходити й вигулювати собак. Важливий напрям — вчити дітей спілкуватися з тваринами, пояснювати, що це теж живі істоти, які відчувають. А найпростіше — брати із собою пакет корму й годувати безпритульних тварин. Це кожен може.

«Наповнюєшся, коли даруєш любов»: навіщо волонтерити? 

Марія: Це мотивує, підіймає настрій, особливо коли вдається зробити щось у притулку. Зазвичай там приємна атмосфера, збираються цікаві люди. Це навіть більше про задоволення.

Ангеліна: Задоволення від того, щоб бути потрібним.

Анжеліка: Я навіть егоїстично користуюсь тим, що у вихідні можна виїхати у притулок — фактично на природу, де є якась фізична робота. Мені це в кайф. Особливо люблю вигулювати собак, бо не можу поки мати власну.

Іван: Для мене це теж відпочинок. У мене була відпустка тиждень тому. Три дні з неї я провів у притулках. У «Зоопатрулі», «Патроні» та «Ріфуджіо». Дивлюсь на свої фотографії — і після волонтерки завжди очі світяться. Як би важко не було, це завжди додає енергії.

Ангеліна: Коли йдеш на волонтерські завдання, у тебе є мета. Коли ти її досяг, повертаєшся додому і такий: «Клас…». Ти наповнюєшся. Наповнюєшся, коли торкаєшся щасливих тварин, коли допомагаєш тваринам, які постраждали від війни чи від людей, коли даруєш любов. І не важливо, віддаєш ти цю любов людям чи тваринами.

Якось я фотографувала у притулку Рижика. Це, мабуть, найфотогенічніший у світі котик. Він був справді як супермодель: і лапки підіймав, і мордочку в камеру, і різні вирази робив… Я виклала все в інстаграм, і за деякий час бачу: його фото комусь припали до душі, і в нього тепер є дім. От у такі моменти розумієш, для чого це все.

«Хлопці, тихше, ви кажана розбудите»: найяскравіші згадки  

Віка: Ми з чоловіком забирали тварин з Харкова, коли там були сильні обстріли. То з Олексіївки, то із Салтівки… У нас були й морські свинки, й папуги. А коли люди готові були брати тварин, то ми відвозили їх у Красний Кут, Мерефу, навіть у Красноград… Я готова була їхати куди завгодно, щоб у тварини була родина. Як згадую це все, сльози на очах.

Люди дуже здивували тим, що готові були брати тварин. Не було такого, щоб у нас цуценята затримувалися більше ніж на два місяці. У 2022 році, від початку повномасштабної війни, близько 300 тварин роздали.

Марія: В мене є яскравий спогад з дитинства: коли мені було десь 13 років, я витягла цуценят зі сміттєвого бака. Ми з мамою почули, як щось скавчить, і пішли подивитися. Виявилося, ще сліпі цуценята лежать у тому баку, і їх так просто не дістати. То мені довелося туди залізти. Я собою досі пишаюся, що не побоялася. Ми їх до себе забрали, виходили, а сусід потім роздав.

Анжеліка: Коли я була малою, ми з мамою знайшли голуба з пораненим крилом і виходили його. Коли вже побачили, що він хоче на волю, віднесли туди, де знайшли. І він полетів. Я ридала три дні, бо дуже до нього звикла.

Іван: А я пам’ятаю свій день народження кілька років тому. Було 28 грудня. Я приходжу на балкон, а там щось наче тріщить. Піднімаю ковдру — а там кажан. Вони вже мали спати. Він заліз десь на балкон, впав на ковдру й проснувся. Я дзвоню організації, що займалася кажанами, а мені кажуть: ти бери його в коробочку, накрий сіточкою, поклади в холодильник — і він там засне. Так я і зробив. Приїхали до мене мити вікна, грюкали. Я кажу: «Хлопці, тихше, ви кажана розбудите». І ці здоровенні дядьки: «А покажи!». А він спить у коробочці й тільки лапка стирчить. Так у мене кажан жив у холодильнику до весни.

Ангеліна: Мені запам’яталася Сара — дворова собака, яка живе в «Патроні». Я її вигулювала. Сара без передніх кінцівок, але намагається йти. Це собака з такою силою волі, з жагою до життя. Вона довіряє людям, йде на контакт і продовжує жити. Сара дає мені силу, мотивацію, натхнення.

Середа, П’ятниця, Маргарин та інші: хто живе у волонтерів удома 

Ліза: Зараз у мене кішка на перетримці. І є собака Луна. 4 роки тому я знайшла 11 цуценят біля закинутого будинку. Ми з друзями їх вилікували, стерилізували. Луну я забрала собі.

Наталія: Коти Барсік, Сніжок, Нюша, Толстий, Соня. І собака є. Її теж знайшов хтось на смітнику й прилаштовував. Цуценя не йшло до рук, було перелякане. Виявилося, що її покусав собака. В лікарні сказали, ще б день-два, і померло б це цуценя. А так живе в мене собака Дана, вони з котом Толстим дружбани.

Віка: У харківській групі було відео, що на центральному ринку знайшли п’ятьох цуценят. Серед них чорненьке було. Я на нього глянула: ну все, це моє. Тепер це мій пес Лумі. Люди навіть не вірять, що він не породистий. Виріс такий красивучий, що це наче мені такий бонус за волонтерство. 

Ще в мене є Жуля, яка народила 10 цуценят: малих роздали, а собаку я забрала собі. І ще двоє котів — Маркуша і Боня, всі знайди. 

Жуля лагідна, але дуже ляклива. Налагодила зв’язок тільки зі мною. А Лумі дуже контактний, весь на енергії, на емоціях. Він оце копія мене!

Боню я з помийки забрала. А Маркуша, якого моя дитина знайшла в коробці біля ставка, — це просто кіт моєї мрії. Чорна маска, чорні вушка, а сам бежевий. Ніхто не вірить, що він підібраний.

Анжеліка: У мене троє котів. П’ятниця, Середа і Маргарин. Перші киця і кіт з одного притулку з різницею в рік. Киця була не соціальна. Коли освоїлась, знову приїхали в притулок і взяли кішку. А останнього кота взяли вже торік. П’ятницю й Середу ми назвали за днями, коли забирали їх із притулку. А Маргарин — хлопчик, ми засоціювали його з чимось м’якеньким і товстеньким.

Іван: У мене одна киця Філя. Вона породиста — вибивається з цієї картини. І з таким характером, що мені однієї вистачає!

«Краще б людям допомагала»: про ставлення інших до зооволонтерства

Іван: Часто мене питають: чому ти цим займаєшся, витрачаєш час і ресурси? Не всі розуміють, як замість того, щоб у суботу полежати, можна встати й поїхати попрацювати.

Анжеліка: Мене друзі підтримують у волонтерстві: я збирала речі для утеплення вольєрів, і друзі фактично зібрали все потрібне.

Ліза: Раніше казали «ой, краще б людям допомагала». Ті, хто так говорить, і людям не допомагають. Це балачки.

Все ж переважно люди, коли бачать небайдужість, і самі надихаються. Якось я знайшла кошенят, виклала в інстаграм, і друзі забрали їх. Хоча раніше казали «жодних тварин».

Наталія: Чоловік мене підтримує в зооволонтерстві, їздив зі мною іноді роздавати корм. Звісно, він не був дуже задоволений, що я додому підселяла кота за котом, але змирився. Донька в мене доросла. Коли треба було вигодовувати малих кошенят, ми робили це всією сім’єю: донька приїхала, та ще й моя мама. Це було як з маленькими дітьми. Сім’я в цьому зі мною, я не сама.

Іван: Коли нові люди приїжджають у притулки, це відповідальність. Якщо ви приїхали, важливо вміти поводитися з тваринами чи хоча б слухати тих, хто поряд. Буває, люди під час вигулу собаки куди бачать, туди й ідуть. З іншими собаками зустрічаються — ті починають гризтись. Чи собака втік, і вони не знають, що робити. Волонтерство — це кльово, але мають бути здоровий глузд і відповідальність. Звісно, всіх запрошую і намагаюсь долучити, але це не просто розвага чи плюс у карму. Приїхавши у притулок, треба відповідати за свої дії.

«Один пост — і вже п’ятеро людей щось зробили»: навіщо розповідати про волонтерство 

Іван: Я покликав знайому в притулок у Макарові, і вона попросила зробити про це пост. Сказала тоді: що більше ти показуватимеш людям, як можна допомагати, то більше людей, можливо, почнуть це робити. Ти про це можеш і не знати, але трошечки хтось задумається, хтось нагодує, хтось задонатить… Я зробив цей пост тільки для неї. І опісля мене троє друзів попросили їх взяти на наступну волонтерку і двоє спитали про реквізити, куди задонатити. Один пост — і п’ятеро людей вже щось зробили. І це тільки ті, кого я знаю. Раніше я завжди думав, що добрі справи, як кажуть, робляться в тиші. А тепер змінив свою думку: треба розказувати, постити й долучати інших людей.

Ангеліна: у мене так було з «Патроном». Я до них приїздила на прибирання. І мене так надихнув цей притулок, що запустила для них власний збір. Зібрала кошти, купила те, що в той момент було потрібно: ліки, мийні засоби… Я до них приїжджаю, а власниця мене з цими торбами фотографує, постить. Вона вважала, що це того варте. Будь ласка, показуйте, що ви волонтерите. Ви таким чином надихаєте інших людей.

Марія: Ніхто з моїх друзів не займався волонтерством, пов’язаним із тваринами. Та коли я почала постити сторіз із притулків, знайомі почали писати: «О, прикольно, давай з тобою поїду». Не всі ж уявляють, що треба робити, як це проходить. Раптом не могли наважитися, бо не знали, що саме там буде. А якщо знайома людина вже це робила, легше. Багато знайомих захотіли приєднатися. Коли волонтериш, важливо про це розповідати.