Ветеринар Ендрю Кушнір сидить у лобі київського готелю з велетенським жовтим рюкзаком і кількома торбами. «Ніколи не знаєш, що брати із собою в Україну, може знадобитися будь-що», — знизує плечима.

Ендрю вже давно живе на валізах. Він допомагав у притулку в Індії ще до того, як вивчився на ветеринара, а навчаючись, у перервах пас буйволів на Закарпатті. Кілька місяців провів у центрах для диких тварин у Коста-Ріці. Після нашої зустрічі в Києві Ендрю побував у Херсоні зі стерилізаційною місією й уже встиг повернутися до США та прооперувати травмованого алігатора і змію, яка проковтнула м’ячик для гольфу. 

Ендрю мандрує світом, змінюючи проєкти. Та в Україну їздить найчастіше — звідси походить його родина. 

Хірург у притулках для тварин; музикант-любитель, який грає на бандурі; волонтер, що плаває африканськими островами, аби лікувати худобу місцевих жителів… І йдеться про одну й ту ж особистість. Напевно, вже тільки через це хотілося не проґавити момент, коли Ендрю ще сидить серед зібраних рюкзаків у київському готелі. 

Ендрю чи Андрій? 

Можна лишитися в готелі, але Ендрю не сидиться на місці: ми вирушаємо до кав’ярні, але центральні вулички перекриті, і мандрівка горбистим правим берегом Дніпра в Києві затягується майже на годину. Здається, за цей час я втомилася більше, ніж він. Всю дорогу говоримо з Ендрю українською, на місці переходимо на англійську. 

Ти тільки-но приїхав до Києва. Звідки?

Я був у Львові, де з організацією «Worldwide vets» працював у притулку «Домівка врятованих тварин». Ми стерилізували там котів і собак, лікували поранення, інфекційні хвороби. Також я зробив кілька операцій диким тваринам. Це вже вп’яте я приїхав до України.

У тебе на руці татуювання з візерунком вишиванки. Звідки воно?

Коли я був маленький, бабуся вишила для мене сорочку. Тату нагадує мені про це. Я його зробив на початку повномасштабного вторгнення у Львові. 

Розкажи, що пов’язує тебе з Україною.

Мій тато Ярослав народився в Дніпропетровській області, в маленькому селі Спаське під час Другої світової. Коли йому було 2 роки, всю сім’ю забрали до Німеччини на примусові роботи. 10 років після війни він з батьками жив там у таборі для біженців. А потім сім’я виїхала до Сполучених Штатів: мої дідусь і бабуся, батько і двоє його братів. Я народився в Сан-Дієго, зараз там живуть мої родичі. У мене дві сестри і брат. Мама — американка, але трохи розуміє українську. 

Ми з тобою говорили українською. Як так склалося, що ти знаєш нашу мову?

Коли я був малим, батьки заснували українську церкву в Сан-Дієго. При ній була й школа, де ми вивчали українську мову та культуру. Зараз церкви й школи вже немає. 

А чи практикуєш щось, пов’язане з українською культурою? 

Я граю на бандурі. У нашої сім’ї був друг, який теж походив з України і дуже добре грав на бандурі. Він був мені як дядько. От він мене й навчав грати на цьому інстументі. Ми замовили бандуру в Харкові, і у 5 років я почав грати. Зараз уже граю понад 30 років.

Яка твоя улюблена пісня?

«Думи мої» і «Щедрик». Я і співаю. До речі, ще іноді готую борщ.

Ветеринар-кочівник 

Ти свідомо вирішив стати ветеринаром чи так склалося?

Все почалося з книжки Оригінальна назва книжки — «Appointments at the end of the world», William B. Karesh.«Зустрічі на краю світу» Вільяма Кареша. Це спогади ветеринара, який подорожував світом і працював з дуже екзотичними видами. Я прочитав її і подумав: ого, це неймовірно, теж хочу жити так своє життя! 

Я відчував, що можу змінити багато і в житті тварин, і в житті людей, якщо допомагатиму вуличним тваринам, тваринам у притулках і диким — тим, чиїм здоров’ям не опікується конкретний власник чи власниця.

Я працюю в різних країнах у зовсім різних обставинах. Завжди пристосовуюся до ситуації. Все щоразу нове, і я отримую дедалі більше цінного досвіду.

То яке ж у тебе щоденне життя?

Воно змінюється з місяця в місяць. Зараз працюю в українських притулках, ось саме збираюся в Херсон. Коли приїду додому, працюватиму в центрах для диких тварин у Флориді — з тиграми, птахами, рептиліями. А потім вирушу на місяць до Уганди. Після цього за графіком Каліфорнія, де живе моя родина: на 3–4 місяці залишуся із сім’єю, працюватиму з котами й собаками. Сподіваюся опісля знову приїхати в Україну як волонтер і тут стерилізувати тварин.

Я незалежний, самозайнятий ветеринар. Беру участь у проєктах різних організацій. Також чимало волонтерю. Ця поїздка до України якраз волонтерська: за роботу тут не мені платять, а навпаки, я сам збирав гроші, щоб приїхати сюди попрацювати. 

У якому найнезвичайнішому місці ти був?

Напевно, це Уганда. Вона унікальна. Щороку на липень я їду в заповідник із шимпанзе, розташований на острові Нґамба посеред озера Вікторія. Це найбільше озеро Африки — воно просто велетенське.

На тому острові живе близько 50 мавп. Щороку ми з командою заповідника проводимо їм медичні огляди.

А цьогоріч після всіх клопотів із шимпанзе ми візьмемо маленький човен, столи, приладдя й попливемо з острова Нґамба. Будемо приставати до берега на інших островах, розкладати столи й наше приладдя, облаштовуючи такі собі мобільні клініки. Запрошуватимемо до них людей з їхніми тваринами: там у жителів є кози, корови, свині, кури, коти й собаки. 

Це пілотний проєкт, тому ми поки не могли залучити на нього пожертви. Проте, якщо цього разу все вийде, я звернуся до різних фондів, щоб зібрати гроші на наступні такі поїздки. 

Що в Уганді тобі запам’яталося найбільше?

Торік я взяв туди портативний стоматологічний апарат. Насправді він для людей, але можна працювати й з мавпами. До речі, у шимпанзе стільки ж зубів, як у людей. І я зміг почистити зуби мавпам уперше в їхньому житті — це було круто! Звісно, вони були під загальною анестезією. 

Ти помітив якусь різницю в ставленні до тварин у різних країнах?

Коли подорожую, я бачу багато різних прикладів взаємодії з тваринами. І помітив таке: куди б я не їхав, якщо в людей висока якість життя, вони добре дбають про тварин, а якщо навпаки, люди часто про них не піклуються. Може, не знають як, а може, у них забагато інших проблем.

Як щодо ставлення до тварин в Україні — яке твоє враження?

В Україні я бачив повний спектр ставлення до тварин. Не сказав би, що загалом воно чимось гірше, ніж в інших країнах. 

Коли я приїжджаю допомагати, працюю з дуже відданими своїй справі людьми, які поважають і люблять тварин, навіть наражають себе на небезпеку, щоб їх, наприклад, евакуювати.

Однак я бачив й іншу сторону цього спектру, коли люди садили собак на ланцюг чи прив’язували худобу, а тоді кидали. 

Власних тварин маєш?

У мене є пес Генрі. Я працював у притулку в Каліфорнії, оглядав собак перед стерилізацією — упевнитися, що вони витримають анестезію. Одного ранку я зустрів там Генрі й одразу його полюбив. Він лінивий і емоційний, хоч і вигляд у нього вічно сумний. Він боксер, а собаки цієї породи завжди здаються сумними — у них просто таке обличчя. Генрі дуже відданий. А ще, як і я, він може спати де завгодно. 

Коли я мандрую Штатами, Генрі їде зі мною, але в інші країни я його не беру.

В Україну під час війни

Як ти вперше приїхав до України після 24 лютого 2022-го?

Коли почалося повномасштабне вторгнення, я припинив усе, чим займався доти. У мене була робота на повний день, і я покинув її, щоб приїхати й допомагати, де міг. На другий тиждень вторгнення я був на кордоні з Польщею, у пункті Пшемишль — Шегині. Ми з людьми з Міжнародного фонду захисту тварин (IFAW) працювали в наметі й допомагали біженкам і біженцям із тваринами. Там я провів два місяці. Було важко слухати трагічні історії від людей, що тікали з Маріуполя, Херсона, Харкова. Та я й не замислювався про те, щоб покинути цю роботу, для мене було важливо бути там.

Маєш якісь особливі спогади?

Це було у мій третій день на кордоні. Тоді я мало спав. Десь опівночі до намету зайшла жінка з котом. Вона виїхала з Маріуполя разом із матір’ю. Жінка дуже непокоїлася, що її кіт два дні не пісяв. А в нас були спеціальні клітки для відпочинку. Ми посадили туди кота, і він одразу пішов у туалет. Тобто з його здоров’ям все було гаразд. Жінка одразу почала плакати. Весь стрес, який вона стримувала, просто виходив з неї. І я теж заплакав.

Вона сказала, що її дім у Маріуполі знищила ракета. Ось вона, ця жінка, яка спакувала життя в кілька валіз, і її найбільша проблема — щоб кіт був здоровий…

Я працював на кордоні саме тому, що так багато людей тікали з тваринами — вони не покинули їх.

Куди ти вирушив із прикордонного пункту?

Я поїхав в Україну і працював у Львові й Одесі, а на червень і липень вирушив додому. У серпні повернувся в Україну: планував 3 тижні попрацювати на волонтерських засадах в Одесі. З іншими місцевими ветеринарами і ветеринарками ми лікували екзотичних тварин, я також вакцинував тварин у тамтешньому притулку. 

Та замість трьох тижнів моя подорож протривала 4 місяці, адже треба було допомогти вивезти з Одеси у безпеку, за кордон трьох левенят.

Евакуація левиного прайду 

Левенят звали Стефанія, Леся й Тарас. Я звернувся до друзів у IFAW, щоб вони допомогли отримати дозволи на вивезення левів з України до Польщі, а потім до США. Навіть під час війни для цього потрібно зробити купу документів. В Україні, до всього, були блекаути, й офіс, що видає такі дозволи, не працював. Врешті польська сторона запросила нас до себе. Тоді ми вирушили з Одеси до Києва: я, двоє моїх друзів — ветеринар і ветеринарка — і троє левенят.

Ми приїхали до Центру порятунку диких тварин Наталії Попової. У неї було левеня, яке теж мало б долучитися до нашого прайду. А ще — дитинча чорного леопарда, шестеро дорослих левів і азійський чорний ведмідь. Усі разом ми поїхали до Польщі.

У вантажівку поставили клітки з великими тваринами, а малих посадили в переноски — вони їхали з нами в кабіні. Левенята і леопард були зовсім малі, я ще годував їх із пляшечки. Подорож із Києва до Познані тривала 36 годин.

Тимчасовим притулком для тварин став Познанський зоопарк. Мені шкода було його працівників і працівниць: ми привезли їм так багато роботи! Левенят і малого леопарда треба було годувати 4-5 разів на день. Тож я лишився там. Жив у зоопарку, їздив на спеціальній машинці для гольфу до малечі й годував з пляшечки.

Через місяць ми нарешті отримали дозволи перевезти левів до США. Малий леопард спершу лишився в Познані, а зараз він вже живе у Франції. Людина з Нью-Йорка зробила надзвичайно щедру пожертву й заплатила за окремий переліт для мене й тварин. 

Ми летіли з Варшави до Чикаго 12 годин. Може, не було б проблемою, якби левенята ходили вільно по салону літака, але правила міжнародних авіаліній це забороняють. Тож левенята сиділи в переносках, але з людьми в салоні. Думаю, вони стресували, бо їх розділили по клітках, плюс звук літака… 

У Чикаго нас відразу зустріли люди із Заповідника для диких котів (TWS). Саме там леви й живуть зараз (біля Сандстона в Міннесоті). 

Я бачила твоє відео з такими подряпаними руками!.. 

О так… У левенят дуже гострі кігті. І коли я годував їх із пляшечки, вони весь час намагалися тримати лапами мої руки. Коли я запостив це відео, ми саме збиралися переїжджати і в мене не було часу навіть купити рукавиці. Але щойно ми дісталися Познані, я дуже швидко собі їх купив.

Чи потрібно людям припиняти контакт із дитинчатами великої кішки в неволі?

Авжеж. Заповідник-резервація, де леви зараз, — це місце з нульовим фізичним контактом. Це найкращий для них спосіб життя, найбезпечніший і для людей, і для тварин.

У нас, людей, є фантазії, ніби ми можемо чухати й обіймати будь-якого звіра. У соцмережах повно відео, де люди обіймають мавп, леопардів чи лежать поруч із тиграми. Може, у 90% випадків обійми з твариною, яка все життя прожила в неволі, закінчуються без пригод. Але інші 10% — це випадки, коли люди втрачають пальці й руки. Після того, як лев чи тигр напав на людину, зазвичай проводять евтаназію таких тварин, бо в них уже є цей досвід і вони можуть його повторити. Хоча тварина просто поводилася природно.

Відео на 20-30 секунд ніяк не схоже на те, як це насправді — утримувати дику тварину. Це погана ідея.

Люди часто заводять котячих, коли вони малесенькі, дуже гарненькі. Але вони не будуть такими завжди. Через пів року це вже тварина вагою 60 кілограмів, і навіть граючись, вона може зашкодити. Реакція на ці зміни в більшості людей така: «Я з тобою більше не можу гратися, тож сідай у цю маленьку клітку й сиди там усе життя».

Таке буває в Америці?

Так. Здається, в Техасі більше тигрів у неволі, ніж у дикій природі в світі.

У кожного штату свої закони про приватне утримання диких тварин, але ситуація покращується. Дотримання законів про те, хто може їх утримувати і розводити, контролюють жорсткіше. Мета зоозахисників і зоозахиниць у США — щоб у приватній власності більше не було великих диких тварин.

Притулки для тварин: Україна і США

У США взагалі є безпритульні тварини?

О так. Дуже багато котів. Можливо, було б і багато собак, але є притулки. Якщо на вулиці з’являється пес, він досить швидко опиняється у притулку.

Притулки в Сполучених Штатах відрізняються від українських?

Багато притулків дуже гарно спроєктовані, їх будували саме як притулки, а не пристосовували якісь інші будівлі до утримання тварин. У більшості випадків тварини живуть в приміщенні з доступом до подвір’я. У кожного кота й собаки є власна кімната. Так, це реально велетенські будинки з подвір’ями. І вони розташовані в межах міста, бо тоді більше людей може приїхати й узяти тварину собі.

У притулків зазвичай достатньо грошей з пожертв, щоб платити персоналу. Плюс усі притулки мають контракт із містом.

Є дуже успішні притулки, де цілі команди працюють над тим, щоб знайти гроші. Насамперед вони звертаються до заможних донорів, які щороку роблять пожертви.

У притулку, де я був інтерном, я бачив 90 тисяч тварин. Але це за рік, а не в один момент: їх постійно прилаштовують. 

У більшості притулків на повний день працює мінімум один лікар чи лікарка, а також є клініка, де постійно відбуваються операції. Думаю, це найбільша відмінність притулків в Україні та Сполучених Штатах. В українських часто немає своїх ветеринарів чи ветеринарок, працюють якісь «бабушки». Якщо в притулку є лікар чи лікарка та ветеринарна медсестра чи медбрат, поширення хвороб швидше зупиниться, вони швидше вилікують травми, ніж коли тварин треба везти у клініки. А ще тоді швидше стерилізують тварин. Що довше у притулку лишається нестерилізована кішка чи собака, то вищий шанс, що будуть дітлахи. Так притулок сам собі створює клопоти. 

Які найбільші проблеми ти побачив в українських притулках?

Найбільший виклик, як на мене, — це те, що тварин забагато, а ресурсів замало. Скажімо, є киця, якій двічі на день треба давати ліки, а в притулку просто немає кому їй ці ліки дати.

Буває, притулки беруть собак і просто підселяють їх до інших. Тоді починаються бійки, гризня та хвороби.

Що можна зробити, щоб покращити ситуацію?

Стерилізувати тварин — кожну, яку вдається спіймати на вулиці. Одна собака може народити 10 цуценят, через два покоління їх уже буде тисяча. Стерилізація не тільки зменшує кількість безпритульних, а й знижує ризик поширення хвороб. Це питання громадського здоров’я.

Розділяти тварин теж дуже важливо. У кількох притулках я бачив, як усі тварини бігали де хотіли, але ж це небезпечно: вони б’ються, та ще й заражають одне одного. Треба, щоб ті собаки, що живуть в одному вольєрі, не змішувалися з іншими. 

Треба мати план, як зменшувати кількість тварин. Я знаю, це легше сказати, ніж зробити.

Чи є різниця у ветеринарній медицині в США та в Україні?

Я працював в Україні з дуже розумними і здібними ветеринарами й ветеринарками. Різниця в тому, що у нас більший доступ до найсучаснішого обладнання. Воно є і в Україні, але його тут менше.

У нас є спеціалізація «медицина в притулках». Я рік був на практиці у притулку, коли здобував цю спеціальність.

Тут такої спеціалізації нема. А дарма, адже лікарська робота в притулках дуже відрізняється від роботи в клініці. У притулку багато тварин і обмежені ресурси, ще й треба моніторити поширення хвороб. 

Разом з організацією «Ветеринари без кордонів» («Veterinarians Without Borders») ти провів і опублікував вебінар про медицину в українських притулках. Які основні поради пролунали в цій розлогій лекції? 

Основне — зменшити стрес для тварин, тоді вони будуть здоровішими. Коли тварини стресують, їхня імунна система слабшає, і так легше захворіти. У людей так само. Також треба, наприклад, мати окремі кімнати чи відділення для тварин. Якщо це можливо, не варто поселяти котів поруч із собаками, а ще старайтеся зменшити шум.

Які твої улюблені моменти в роботі?

Коли я працюю з дикими звірами і зустрічаю якусь тварину — травмовану або хвору, допомагаю їй і повертаю в середовище її життя. Оці миті, коли я випускаю тварину в дику природу, — мої улюблені.

До того, як у нашому житті зʼявився пітбуль Піксель, я мала спершу пуделя, а потім бордоського дога. До жодної з цих двох собак я не бачила такої нетерпимості від людей, як до пітбуля. Чи справді ця порода заслужила на ту агресію, яку на неї спрямовує суспільство? Іноді мені хочеться футболку з написом «Не буль мого буля!».

Це був 2019-й. Я побачила фото тоді-ще-не-Пікселя у пості на фейсбуці: знайома написала, мовляв, хтось вивіз на трасу пітбуля й лишив, третій день не можемо забрати, нікого до себе не підпускає. Знайома шукала когось на перетримку собаки після того, як вони його таки зловлять. Я переконала чоловіка, що ми можемо взяти цього собаку на кілька днів. Чому б ні, що може піти не так?

До Пікселя ні я, ні мій чоловік не мали досвіду співіснування з пітбулями. Ми чули про них те саме, що й усі: щелепи мають кількатонне стискання, собаки агресивні, «бійцівські». Я не знаю, як ми не піддалися стереотипам у власній голові та наважилися взяти пітбуля з вулиці. Але ми це зробили. Якісь люди змогли виловити собаку на трасі та доправити його до лікарні. І ось мій чоловік по 5 годин на день сидить поруч із Пікселем і «тримає його за лапу», доки тривають крапельниці. Тоді десь і склався їхній надзвичайний звʼязок.

Памʼятаю, коли ми вперше привели Пікселя додому, моя мама лежала горілиць на ліжку, затуливши очі руками, та голосила: «Ні! Ні! Якщо ви лишите його, то ви мене тут більше не побачите! Або він, або я!». Вона боялася, що «бійцівський» пес нас усіх роздере, особливо дітей. Вона з надривом питала, навіщо ми притягли з вулиці здоровенного пса, а не миле цуценятко. І коли я відмахнулася, що не хочу морочитися зі сцяками від цуценяти, мій син підтакував бабусі: «Краще калюжі сечі по дому, ніж калюжі крові!». Так, їм усім було тяжко продертися крізь упереджене ставлення до пітбулів. Але Піксель сам пішов назустріч і продерся до їхніх сердець.

Рішення лишити його собі на постійно далося нам непросто. Собака без історії (точніше, там було забагато невідомої нам історії), зооагресивний, з купою травм. Він боявся проходити у пройму дверей, боявся занесеної руки, не дозволяв зняти із себе мірки (для зимового одягу), не вмів гратися з іграшками, не дозволяв торкатися шиї… Він потребував великого розуміння, підходу до його зраненої душі та інтенсивної роботи з кінологами. І ми за це взялися.

Ми підлаштували своє життя під нього — він був того вартий. Ми обирали дім в Ірпені з огляду на Пікселя: щоб був великий закритий двір, де він міг би бігати (через зооагресію прогулянки містом були нам майже недоступні: 34 кілограми мʼязів досить непросто втримати, особливо мені). Ми змінили спосіб життя та графіки роботи так, аби щодня вибігувати його далеко в лісі, де нікого не було.

Але, попри зооагресію, Піксель був безпечним для людей. Він був найбільш ніжною собакою з усіх, кого я знала, розумним і чуйним. Та й зооагресія в нього була скерована лиш на великих тварин: менших Піксель не зачіпав. Він охороняв гусенят, яких дали йому на виховання. Був такий ніжний до чивави Латочки, що зʼявилась у нас у 2020-му… А ще він був такий вражений світом іграшок, що цінував кожен подарунок! Піксель не знищив жодної іграшки за своє життя, натомість вилизував їх і «дбав» про них. Так, пес був дуже специфічним, але яким же неймовірним (пишу «був», бо в 2021 році Піксель не переніс хірургічне втручання і помер на операційному столі)!

Однак що не могло не вразити мене, так це ставлення до Пікселя з боку навколишніх. Практично кожна наша прогулянка супроводжувалася ворожими коментарями щодо собаки та агресивними випадами в мій бік як господині. Кожна дискусія в соцмережах щодо пітбуля, де я пробувала стати на захист породи, спричинювала вибух хейту в коментарях. І я здогадувалася, звідки це. 

Я виявляла публікації, де пітбулів подавали виключно як собак-вбивць. Наприклад, у медіа використовували фотоколаж, де нібито оскал пітбуля спрямований на дитину. Хлопчик нажахано прикриває обличчя руками, зуби пітбуля майже торкаються його лиця… А насправді тут дизайнери взяли фото пітбулів, які граються, вирізали зображення одного з них і вставили поруч із дитиною. Абсолютно маніпулятивний колаж! 

А коли в українських публікаціях йдеться про напад собак на людину, незважаючи на породу, ілюстративно до такого матеріалу часто використовують фото пітбуля. Мене такі речі обурювали! Я підсвічувала ці маніпуляції у своїх соцмережах, аби розвіяти стереотип про породу. Бо розуміла, що саме тому на нас із Пікселем так агресивно кидаються на вулиці, викликають поліцію.

Та мої читачі не хотіли чути про ці маніпуляції, вони казали: але ж пітбулі ПОСТІЙНО нападають на дітей, ось про це пишуть в американській пресі!

Навіть ті опції відпочинку, які позиціонували як дружні до собак, були нам недоступні. Люди боялися пітбулів. Ми не спускали собаку з повідця ніколи, окрім глибокого лісу без людей, постійно носили намордник. Та це не допомагало. Я почувалася затюканою весь час, куди б ми не приходили.

До Пікселя гарно ставилися лиш старі бабці, які були виключені з цього постійного інформаційного потоку про «собак-убивць». Пригадую, як гуляю в центрі, і тут бабця, ще здалеку побачивши Пікселя, гукає: «Оооооой, яка собачічка! Який хорооооший» — і до нього! А він до неї, і всі обіймаються та цілуються: зубатий крокодил і бабуся-кульбабка.

З початком війни я тимчасово переїхала до Штатів, де отримала пропозицію роботи в університеті. Зі мною була та сама Латка — чивава, вивезена з України. Але туга за пітом давала про себе знати: собаки має бути багато.

Попри всю специфіку Пікселя (а специфіка була через його непросту історію, яка так і лишилася для нас за кадром), я розуміла, що пітбулі особисто для мене — найкраща порода. Розумні та активні, віддані та дурбецькі, прості, як двері, та без «підлянки».

Після місяця шукань у нашому житті зʼявилася Буря, сіра півбуля («півбуля» — бо вона вдвічі менша за Пікселя).

Перше, що я тоді зробила, — це взяла курс інструктора з service dog (українською найкраще це перекласти як собака-помічниця). У США є три «різновиди» собак для підтримки людини: emotional support dog (або собака емоційної підтримки, вона не потребує навчання і може бути будь-якою), service dog (як-от собаки-поводирі) та psychiatric service dog (це собаки психіатричної підтримки). Останні дві повинні мати відповідні якості та проходять програму з трьох складових. Це загальний послух, далі щось подібне до курсу з поведінки собак у місті, і нарешті вони навчаються виконувати специфічні завдання залежно від потреб людини, якій допомагають. Вже у 5 місяців Буря знала всю необхідну програму, а пізніше успішно склала цей іспит.

Чому я вирішила так зробити? Памʼятаючи історію з Пікселем в Україні, я хотіла зняти всі питання до собаки через її породу. Все ж, коли на собаці червона шлея та бейджик service dog, люди дивляться передусім на це, а не на породу.

А проте, носити шлею та бейдж не довелося: не було потреби. Різниця у ставленні до пітбулів у Штатах і в Україні — разюча. Тут уже багато років існують проєкти, спрямовані на подолання стереотипів, — і вони працюють! Так, не у всіх штатах дозволені пітбулі. Але де дозволені, там вони просто собі собаки. Я мешкала в штатах Колорадо, Пенсильванії та Нью-Джерсі, тому можу розповісти саме про них.

По-перше, собаки тут не носять намордників, незалежно від породи. Ви не купите намордник у мережевому супермаркеті для тварин, бо це не ходовий продукт. Напевно, намордники є в спеціалізованих магазинах, але я особисто ніде не бачила: ні в продажу, ні на вулиці. 

По-друге, перебування собак на повідці — повсюдна вимога, до всіх порід. Нема такого, що от ці породи обмежуємо повідцями / намордниками, бо вони «вбивці», а ось ці — ні. Правила для всіх. Ви не можете спустити собаку навіть у лісі. Єдине місце — спеціально обладнані собачі парки, які є всюди, у легкій доступності. 

Собачі парки діляться на зону для «ніжних» і «грубих» псів. Бамбулисті пітбулі можуть вільно гратися в середовищі таких самих за статурою собак, без небезпеки когось затоптати… Парки чудово обладнані: тут є іграшки, стільці для господарів, вода, якісь тренажери для собак. Тому так, попри вимогу ходити виключно на повідці, є альтернатива у вигляді ось таких середовищ.

По-третє, те, що у вас пітбуль, не змінює ставлення до вас. Ніхто з жахом не забирає дітей, не сахається на прогулянці, не відводить собак: навпаки, всі готові цьомати й обіймати Бурю. Ставлення до неї чудове! Скрізь, де дозволені тварини, їй раді. Нема жодного упередження через форму її черепа чи загалом фенотип.

Притулки в Штатах переповнені пітбулями. Мені стало цікаво, чому ж так. Працівники кажуть, що ця порода є дуже популярною серед незаможних людей. Тож таких собак часто віддають у притулки, коли господарям, наприклад, нема змоги їх утримувати (в Америці це шалено дорого). Лише побачивши популярність породи тут, я зрозуміла, чому відносно часто в американській пресі, на яку посилаються противники пітбулів в Україні, зʼявляються повідомлення про напади цієї породи на людей. Все елементарно: аби умовні лабрадори були такими ж популярними, то саме ними були б переповнені притулки і саме за цією породою фіксували б найбільше нападів на людину.

А щодо «бійцівської породи», то такого в класифікації порід немає. Бійцівським може бути будь-який собака, який бере участь у боях. Історично пітбулів частіше використовували для цього, так. Спершу пращурів сучасних пітбулів використовували для цькування великих тварин: биків, ведмедів та інших. Така собі антигуманна розвага. Вони ідеально підходили, адже є сильними та витривалими. Коли ж у 30-х роках ХІХ століття цю «розвагу» заборонили, власники собак перейшли на собачі бої. З часом пітбулів селекційно вивели так, аби вони ідеально підходили для цих завдань: були ще сильнішими, мали низький больовий поріг, високу витривалість і лояльність до господарів: людина повинна мати змогу висмикнути собаку з розпалу бою і не бути укушеною. 

Собака не є бійцівським сам по собі. «Бійцівськими» собак роблять люди. Будь-якого собаку можна зробити агресивним. Ці ж люди можуть зробити його «таким, що допомагає», «помічником», «нянькою», «охоронцем». Вкладіть у будь-яку породу чи не-породу любов, і у вас буде собака-цілувака. Бийте та ламайте будь-якій породі чи не-породі психіку, ведіть її на бої — і у вас вийде «бійцівський пес».

Пітбулі — це собаки, яким не пощастило. З них вперто робили «бійцівських». Але це не те, що в їхній натурі. Тож нумо робити з них цілувак, чи що? Для цього потрібно лише терпіння, любов і звільнення від стереотипного мислення.