Зубри, олені, лисиці й зайці на його світлинах купаються, полюють і граються — живуть своє дике життя. Та світове визнання В’ячеславові Міщенку принесли не вони, а равлики. Зі знімком равлика він переміг у двох номінаціях престижного міжнародного фотоконкурсу — International Photography Awards 2014, а книжку з його світлинами равликів видали в Японії. Японські видавці назвали його геніальним українським фотографом.

В’ячеслав Міщенко живе в Бердичеві на Житомирщині. Вдень він зубний технік у військовому шпиталі. І часто в той самий день — фотограф дикої природи.

Приїхавши зі шпиталю, трохи задиханий і заклопотаний, В’ячеслав все ж охоче розказує про свою пристрасть — фотографію. 

Занурення в мікросвіт: як збирання грибів може змінити життя?

— Де була ваша остання зйомка?

— Вчора я їздив у ліс з онуками. Знайшли трохи грибів — опеньки і гливи. Гливи специфічні, я хотів їх познімати… І таки знайшов! Я дуже люблю тихе полювання. На це мене підсадив батько. Він був затятим грибником, зробив мені маленький кошик і брав мене із собою збирати гриби.

Завдяки цьому мене й почало тягнути до макрозйомки. З батьком гриби збираєш і бачиш, як там ці жучки, павучки, равлики ворушаться… Це було настільки цікаво мені-дитині! Наче казка. І ця пристрасть до мікросвіту залишилася в мене й досі.

Та й загалом любов до природи мені передалася від батька. За освітою він був математиком, але в Бердичеві пройшов курси і почав викладати малювання, працю і креслення у школі. А ще він працював позаштатним шкільним фотографом, тож я бачив магію фотографії ще в дитинстві. Він купив десятирічному мені перший маленький фотоапарат «Смєна» — з нього і почався мій довгий шлях у фотографії.

Потім настала епоха цифрового фото, але камери в мене не було. Натомість я малював. Для мене це було за щастя! Я став головою Спілки вільних художників і народних майстрів «Вернісаж» та керував нею 11 років (2002—2013). 

Аж ось якось товариш надіслав мені фотоапарат — «фуджик», просто подарував. І мене прорвало! Я почав дуже багато знімати, особливо макро. Виїжджав до лісу і знімав там цілими годинами.

На суходолі

— Як ви знаходите диких тварин для зйомки?

— Не важливо, чи знімаю оленя, чи равлика — насамперед вивчаю територію, де буває тварина.

Здебільшого я там роблю Скрад — укриття, яке використовують мисливці чи фотографи природи.скрадки — з гіллячок чи із захисної сітки. Можна намет поставити і чимось прикрити. Буває, з машини знімаю. А іноді ховаюсь у кукурудзі.

До прикладу, розкажу, як я вистежував чорних лелек. Їх я знімав у Бистрику — це село біля Бердичева. Мені дуже зручно туди їздити, бо я живу на околиці міста. Заварюю каву, сідаю в машину — поки доїду до місця зйомки, вже допиваю каву. Тут багато озер, і на кожному свої птахи живуть. За ці 15 років знаю вже і їхні гнізда, і локації, де вони годуються. 

Чорні лелеки дуже рідкісні. Вони будують гнізда далеко від людей. Перед тим, як відлетіти, лелеки в Бистрику годуються на озерах, щоб трохи зміцніти. Влітку я побачив їх на полі. Знав, що вони тут зупинилися на 10-12 днів і потім полетять. Та ніяк не міг знайти озера, де вони пасуться.

Лелеки люблять бувати на озерах ранком і на заході сонця, а потім можуть цілий день сидіти на полі. Я кілька днів їздив по озерах і нарешті їх знайшов. 

Приїхав туди ввечері та приготував місце, де я буду лежати. Привіз килимок, узяв камуфляж. Це така сітка, якою наші хлопці прикривають танки. Пару гілляк зверху, щоб я птахів бачив, а вони мене — ні. Адже від найменшого руху вони тікають. Щойно побачать — фур! Один-другий крикнув — і всьо, їх нема.

На другий день о 5-й ранку виїжджаю, машину ставлю далеко, щоб вони мене не чули. Бажано, щоб їх іще не було, щоб і не сіріло ще. Прийшов у ліс і чекаю — прилетять / не прилетять…

— Ще рідкісних тварин зустрічали, крім лелек?

— Є найбільший метелик Європи — сатурнія грушева (павиноочка грушева, Saturnia pyri). У неї розмах крил — 15 сантиметрів. Я її фотографував. Зубри були. Я спеціально їздив у Львівську область, у Броди, щоб їх зняти. Наступного року планую поїхати на білоруський кордон знімати глухаря, він теж рідкісний.

— А як ви знімали лисенят?

— Це був початок травня. Я лисицю бачу раз, другий… Вона то рибу несе, то мишей нахапала. Несе кудись здобич — значить, у неї є малята. Я давай шукати нору. Це треба піщаний ґрунт і якийсь обрив. І я знайшов! Вона так зробила нору, що й не побачиш, якщо не шукати. Але дуже близько до села… Там поруч поле кукурудзи, а це для лисиці чудова схованка. З кукурудзи їй добре полювати на птахів, які там сідають. 

Я прийшов — її не було, побачив спочатку малят. Вони мною зацікавилися, почали вилазити з нори. Якби лисиця не повернулася, то вони б до мене йшли й лащилися.

А так вона мене внюхала, заскавчала — і вони сховалися в нору! І не вилазили, поки вона не прийшла знов і не заскавчала. Я просидів три години з фотоапаратом — все дарма.

Проте я її перехитрив. Вона ішла на полювання, а я купляв крильця курки і приносив до нори. Малеча трохи вилазила, і я її фотографував.

На воді й у воді

— Часто доводиться лізти у воду для зйомок?

— Так, бо ж на воді багато птахів. Є пірникоза — фотогенічна пташка. У них цікаві шлюбні ігри. Бджолоїдки, рибалочка — такі кольорові! Я оце у листопаді бачив на ставку рибалочку, хоча холодно, їх уже не повинно бути. Лебеді ще є тут — дві пари з молодняком. Вони б’ються за владу на озері: хто сильніший, той і виганяє слабшого. Є нічна чапля, або квак, бо в неї крик такий: «Квак!!! Квак!!!». Було, водяного щура знімав, ондатру, качок, лисуху, чаплю — і руду, і білу, і сіру… 

— Я чула, що у вас є і знайома чапля…

— Так, я її вже багато років знімаю. Вона підпускає мене дуже близько. Я назвав її Марфою. 

Марфа прилітає на те саме місце першою: мовляв, це моє, я сюди нікого не пускаю! Якщо надто близько підходжу, Марфа і на мене свариться. Одним оком стежить за рибою, другим — за мною. Вона собі визначає якусь відстань, і якщо ти її скорочуєш, вона відлітає, повертається і тупо на тебе кричить. Тоді робиш 2-3 кроки назад і сидиш у скрадку по груди у воді.

— Там же мокро й холодно.

— Комбез вдітий же ж! Я натягаю комбінезон, залажу по груди і у воді пересуваюся. А наді мною «шалашик» — таке укриття буквою П. Я його сам робив: пінопласт, фанера і дуги зі старої алюмінієвої розкладушки. Зверху — брезентовий накид. Птахи людину бояться. А як щось таке по воді пересувається, то вони хоч насторожі, але звикають. 

Ранок, туманчик, і ти в комбезі по груди у воді чекаєш десь годинку, поки вони прилетять. Фотоапарат закріплений на штативі. І тримаєш його, як кулемет.

Бувало, я й падав. Якось знімав жаб у Половецькому — це село на Житомирщині. У жаб саме був шлюбний період, і мені хотілося знімати якнайближче до води, щоб кадри були ефектніші. Ну й звалився у воду! Апаратура не постраждала, а сам вимок. Там ще така фотка прикольна вийшла, я її назвав «Чоловіча дилема»: жаби займаються коханням, а самець одним оком дивиться на комара. Певно, думає: чи це кохатися, чи попоїсти?

Озброївшись знаннями й лінзами

— Що треба на собі тягти, коли їдеш у подорож?

— Купу об’єктивів, штативи. Без цього не можна, це інструментарій.

— Важили це все?

— Не хочу себе лякати! У мене три штатних об’єктиви: з довгим фокусом, макро і пейзажний. Кікімори не дуже використовую. Килимочок беру, іноді подушечку під фотоапарат. Коли ладнаю скрадок, хочу, щоб було комфортно, бо там по 3-4 години треба сидіти. Птахи можуть відлетіти й повернутися, а ти чекаєш. Як знімав чорних лелек, машина проїхала — вони полетіли, потім прилетіли назад. Було, і мене злякалися. Вони підійшли близько. Лелека був від мене метрів 6. Він мені вже в об’єктив не влазив. Я тільки ворухнувся — всі лелеки вилетіли.

— Є тварини, які самі прагнуть потрапити в кадр? 

— Нема. Це якщо равлика знімаєш, то йому по цимбалах, куди повзти. Хоча равлики теж із характером. У гарну погоду вони сплять, а в сиру повзають — ранком чи пізно ввечері, коли роса рясна. Та й те не завжди пощастить, щоб він виліз і повзав.

— А як ви його спокушаєте, щоб він позував?

— Це секрет. Я такі нюанси розказую на майстер-класі. Це мої відкриття, до яких я прийшов працею, мріями, цікавістю. 

— Ви вивчили щось про тварин, чого не знали раніше?

— Для мене все було нове. Я знімав таких комашок, що й назви не знав спочатку.

Я ж не біолог! І птахів не всіх знав. Але сфотографував уперше, і стає цікаво, що це за пташка.

Чи ти знімаєш бедрика, чи богомола, бажано прочитати про них. Це допомагає у зйомці. Те ж стосується і ссавців — оленів, лисиць. 

— А маєте улюблені локації?

— За 15 років я вивчив різні місця. Знаю, куди поїхати на бабку, на равликів, куди на пірникозу, де мене жде чапля. Так фотографувати простіше. 

А восени я був у Дземброні. Хотів познімати птаха, що тільки на гірських річках живе (понурка біловолого, Cinclus cinclus). Я то зняв багато кадрів, але не те, що хотів. Ідеш по гірській річці, шукаєш… І безрезультатно. От що значить місцевість незнайома.

— Що особливого має бути у фото, щоб воно впадало у вічі?

— Перше, що притягує в фотографії, — це сюжет. Коли є якесь дійство. Ти не просто зняв равлика, а цей равлик тягнеться до краплини води, чи павутина на задньому плані, чи він з якоюсь комахою, чи з жабкою. І якщо додатково в кадрі гарне світло, кольорова гама така, що притягує, тоді виходить шедевр.

— Ви керуєтесь якимись принципами, фотографуючи диких тварин?

— Головне не нашкодити, не порушити спокій тварин. Тому що природа в нас така вразлива, що її треба оберігати.

Я проти будь-якого полювання. Це ж тварини, це ж чудо таке природа сотворила.

До речі, під час воєнного стану полювання заборонене. І диких тварин стало більше! Я ніколи їх не бачив стільки, як зараз. У Бистрику бачив косуль, хоч тут немає великого лісу. Але я думаю, що, як війна закінчиться, їх усіх повбивають.

— А ви браконьєрів зустрічали?

— У Бродах було. Ми бачили машину в лісі. Я сфотографував номери й віддав лісничому. Розбиралися, але кінцевий результат я не знаю.

Життя фотографа сповнене пригод

— Які найцікавіші моменти ви спостерегли?

— Багато чого! Цього року зняв, як лисиця намагалася зайця вполювати. Ще ту місцевість полюбив очеретяний лунь — саме молоді птахи. Луні полюють, а потім на полі сідають поїсти. А лисиця чує за пів кілометра, що чимось пахне. Тож вона любила відганяти лунів і забирати їжу. 

Очеретяний лунь, лисиця і заєць — всі вони були разом на фото. Це ж дуже рідкісний випадок, щоб усе зійшлося: і погода, і всі ці птахи й звірі в одному місці, і я ще прийшов! За 15 років це вперше, щоб були такі вдалі кадри.

А багато невдалого. У мене мрія — зняти глухаря й журавля. На глухаря я вже двічі їздив аж під білоруський кордон, але так і не зняв. Весною, як було токування глухарів, проїхав 200 з гаком кілометрів, просидів два дні й нічого не зняв.

— Не хочеться сказати «хай йому грець» і кинути все?

— Хе-хе, так це ж прикольно! Чудово, як є мрія. 

У мене стільки фотографій білої чаплі Марфи, ну мільйон! Проте завжди, коли вона прилітає, я мрію зняти такий кадр, якого ще не знімав. Туман, цей сплеск крил…

— А кого найважче було фотографувати?

— Оленів у червні в Білокоровичах (Коростенський район, Житомирщина). Ця зйомка була складною. Там болотиста місцевість, дуже багато ґедзів і комарів, і вони такі здоровенні! Я думав, що вони мене там загризуть. Я взяв із собою засоби, але ти не дуже на себе їх набризкаєш, бо олені відчувають запах здаля. А якщо ще вітер у їхній бік… Ти лежиш там серед цього болота й не ворушишся. 

А як торік навесні канюків знімав, теж було багато комарів, ще й дуже жарко. І в цьому наметі десятий піт сходить!!! 

Та от птах підходить, до тебе — 5-10 метрів. У тебе на пальці, на носі сидять комарі. А ворушитися не можна. І ти просто терпиш, аби щось вийшло! А потім весь покусаний — страшно дивитися на себе в дзеркало.

— Колеги і пацієнти зі шпиталю здогадуються, що ви фотограф?

У госпіталі більшість людей знає. Хоча раніше мене знали більше за кордоном, ніж в Україні.

Моє фото равлика у 2014 році перемогло в International Photography Awards у номінаціях «Дика природа» й «Відкриття року». Того ж року в Японії вийшла книжка з фото равликів. Японський письменник Хісуї Котаро написав Хайку — жанр японської поезії.хайку до кожної моєї світлини.

«Ця тепла фотокнига нагадує нам, котрі щоденно квапляться і метушаться, про важливість зупинитися на мить і відчути вдячність за кожен день» (з опису книжки).

А у 2015-му я їздив на Міжнародний фестиваль природи в бельгійському місті Намюрі. Туди з’їжджаються кінематографісти, аматори-натуралісти, лісничі, фотографи з різних країн. А тоді на фестиваль завітав ще й король Бельгії Філіп Перший! 

— А вас не питають: «Як так — ви і зубний технік, і митець?» 

— Мені кажуть: «Де ви знаходите час? Тут ви тварин, комах назнімали, тут на роботу поїхали». Майже щодня я на п’яту годину їду зустрічати світанок. А вже о 7-й маю бути вдома, бо о 7:45 вирушаю до шпиталю.

Я кайфую від цього! Коли сонце встає, все пробуджується, пташки співають… Колись череда йшла… Так, ранком це кайф. У такому ритмі живу багато років.

— Ви ще пишете картини?

— Живопис зараз в іншому житті. Та я повернуся, тому що назнімав багато гарних пейзажів Житомирщини, Дземброні. Це найвисокогірніше село! Там є чарівний ліс. Я туди потрапив у туман, і це фантастика! Відкладаю знімки, з яких хочу зробити картини. Так багато чудових місць — хочеться увічнити їх на полотні.