Ніколи раніше я так уважно не розглядала двері супермаркету. На цих наліпка: перекреслений пес. А в мене на повідці неспокійне цуценя, яке нізащо не хоче лишатися саме. Ну, я миттю, думаю собі, одна нога тут, друга там. Може, ніхто й не помітить. Набравши продуктів, біжу до каси. «А хто це в нас тут такий?» — голосно видає мене прибиральниця. У мого пса екстаз від швабр і мітел, тому він кидається до жінки. «Ану ж ходи сюди!» — додає друга. І цуценя стає центром уваги. Поки довкола всі розважаються, я мрію перетворитися на восьминога, щоб усе контролювати: повідець, сумку, продукти, гаманець… Мене не вигнали, проте чи був цей досвід корисним для самого цуценяти? Виявляється, тут є нюанс. І навіть багато нюансів. Про те, як я вчилася жити в місті зі своїм першим собакою — в цьому матеріалі. 

Замість дисклеймера 

Ранок народився серед вибухів, і жодні звуки не заважали йому мирно сопіти. Коли ми зустрілися, він спокійнісінько тупцяв серед інших собак, котів, людей і, здавалося, хотів дружити з кожним і кожною. Щоправда, тоді він був більше схожий на картоплину, ніж на собаку. Пес із самого дитинства був налаштований на дослідження та знайомства. 

Проте не всі собаки такі, пояснюють кінологи, і соціалізація з кожним псом буде різною. До того ж, вона не має стати для собаки великим сюрпризом. Якщо пса, який ніде не бував, одного прекрасного дня привести в гамірне людне місце, це стане для нього стресом. 

Хай там як, а й з активним і сміливим собакою впоратися нелегко. Несподіваних порад не буде: найкраща допомога в цьому — робота з професійним кінологом чи кінологинею. Це ми з Ранком вам відповідально заявляємо. 

Психологічна «швидка»: початок марафону

«Ох ти ж моя солодка булочка!! Ох ти ж пиріжечок!» У перші тижні з Ранком я відчуваю себе швидкою допомогою. Тільки ми рятуємо не від хвороб, а від поганого настрою. Однак пройти вулицею нереально: забагато охочих спілкуватись. 

Згодом коментарі стають іншими, а від кількості порадників голова йде обертом: «Ніколи не підвищуйте голос!», «Його треба сварити!!!», «Якщо він кусає, ви теж повинні його вкусити!»… 

В роботі мені не раз доводилося говорити з досвідченими опікунами собак. Тож я вже чула про сепараційну тривогу цуценят: жодне з них не хоче, щоб його розділяли з його людиною. Проте я не уявляла, наскільки сильною може бути ця тривога.   

Ранок скавчить навіть тоді, коли я зачиняю двері ванної кімнати, краючи мені серце. Рішення, що першим спадає на думку: брати пса із собою всюди. 

Раніше я працювала в коворкінгу, куди часто приходили люди із собаками. Ті мирно сопіли поруч. От би так і мені! Ото було б життя! Я роблю спробу взяти цуценя в коворкінг. Початок ніби ок: він тупцяє кімнатами, щоб познайомитися з кожним і кожною. Люди отримують психологічну допомогу, я працюю.

Наступного разу там мене зустрічають холодно: «Собаку тримайте при собі. У вівторок він нам наробив купок по всіх кутках, і це все порозносили відвідувачі». Я ладна крізь землю провалитися.

З часом пес таки призвичаюється ходити надвір, гавкає на пам’ятники й манекени. Заводить друзів: Цукерочка, Кава, Лютік, Тостер, Вівсянка, Бренді… Їде на свої перші заняття з кінологинею. Як саме їде? Гм, ну…  

Транспорт: мандри тролейбусами, метро, таксі та власною автівкою

Ранок любив кататися ще зовсім малим. Ми їздили поміж селами Куп’янщини в кабіні ветавто, а потім звідти рушили до Харкова. 

У місті Ранок пересів у сумку-переноску, куплену в найближчому до вокзалу зоомагазині, відразу ж прокатався в метро й подався маршруткою до Києва. Так він далі й подорожував, у сумці — автобусом, тролейбусом, метро. І звісно, автомобілем.

У наземний транспорт в Києві собак брати можна: малих — у сумку, більших — на задній майданчик, з повідцем і намордником. Правила вимагають мати при собі документи на реєстрацію тварини. Однак відтоді, як рішення про це ухвалила міська рада Києва, механізми реєстрації змінилися. У правилах досі вимагають мати номерний знак та жетон тварини. Проте тепер тварин реєструють за допомогою чипа.

У метро великого собаку не провезеш. Можна лише малого, та ще й закритого в контейнер, сума сторін якого — не більш як 120 сантиметрів. Про це говорять Правила користування метрополітеном. Зайти в підземку власними лапами може лише собака-поводир.

Поки Ранок у сумці, проблем нема. Та пес росте, сумка стає тіснішою, а світ — цікавішим, тому він починає вередувати. Торба в метро відкривається, і звідти вигулькує Ранкова зацікавлена довбешка.

Одного дня він влаштовує собачу істерику. Перед Золотими воротами не хоче залазити в сумку, а в мене, недосвідченої роззяви, саме немає із собою ані смаколиків, ані корму, щоб заманити вередливого пасажира всередину. Ранок пищить, привертає увагу публіки, боляче гризе мене, вистрибує із сумки й істерично гасає перед стародавнім в’їздом до Києва. Вуличний музикант із трубою намагається пожартувати: опускає трубу, коли Ранок пробігає повз, і щосили в неї дме. Невдалий жарт — я ледь ловлю собаку. Веду до парку Шевченка. Може, він втомиться, заспокоїться й таки залізе в сумку? Дорогою пес ставить жирну крапку в тому, що він про все це думає: прямісінько перед Оперним театром вмощується на бруківку і робить свою справу. А на вулиці як на зло жодного смітника.

Мабуть, доведеться таки викликати таксі.

Для цього в застосунку перевізника треба обрати відповідну опцію. Іноді її доводиться добряче пошукати. Спершу мене це збило з пантелику: обрати послугу з перевезення тварини можна зазвичай аж після того, як уводите адресу й бачите доступні авто. У деяких сервісів такої опції взагалі немає: радять вибрати машину й телефонувати водієві. 

Собаку в таксі дозволяють перевозити Правила транспортування тварин. За ними, пес має бути в наморднику та з повідцем, а сидіти такому пасажиру треба на підлозі. Якщо є підстилка, то собака може й на сидіння сісти. 

Що ж, підстилка — це легко! Я взяла в таксі величезний рушник. Водій був дуже люб’язний, та й салон у нього виблискував. Зачарований такою обстановкою, Ранок зразково сидів стовпчиком на рушнику й дивився на дорогу. Я мовчки пишалася, які ми модні чуваки й у якій гарній машині їдемо, та ще й так чемно. Аж ось у самісінькому кінці після кількох поворотів пса раптово знудило. Та ще й не на рушник, а на рифлений килимок! Настав час мені вдруге провалитися під землю.

З водієм розійшлися мирно: спочатку разом поприбирали як могли, потім я відшкодувала чищення салону. Тепер, Раночку, годі й думати про корм години за дві перед поїздкою. А ще, якщо ваш пес — поки не досвідчений пасажир, варто взяти підстилку й для килимка. Або перевозити пса в боксі-переносці — такі є не лише для малих песиків, а й для солідних собачих особистостей. А водій, зі свого боку, може керувати автомобілем якомога плавніше й обережніше. Що менше різких маневрів, то спокійніша поїздка. 

З часом ми пересіли у власне авто. Все здавалося ідеальним, поки Ранок не вигулькнув у мене з-за спини й не поставив важкенькі лапи на кермо. 

Світ собачих прибамбасів не припиняв дивувати: виявляється, існують автокрісла для собак! Це ємність, схожа на лежак, що кріпиться до сидіння. Всередині — короткий повідець, який прищібають до шлеї чи нашийника. Це недешева річ, та краще витратитися, ніж аби Ранок керував автомобілем замість мене. Також песиків перевозять у боксах (клітках).  

А в громадському транспорті поки рятує великий рюкзак для собак до 12 кілограмів і де-не-де почуття гумору.

Крамниці: коли краще лишитися вдома

Першою крамницею, до якої я зайшла з «картоплиною» на руках, був зоомагазин. Сюди собакам можна, але є нюанс. Всі виставлені смаколики й вивішені іграшки в зоомагазинах Ранок вважає своїми. Чому б не пожувати й не випробувати те, що для цього створено? Якось встиг навіть залізти в будиночок для кота.

Законодавчої заборони заходити з тваринами в магазини в Україні немає. Проте є рішення місцевих рад, які можуть таку заборону встановити. У Києві формально діє рішення міської ради, що забороняє «приводити тварин (крім собак-поводирів) у приміщення магазинів і кафе (крім спеціалізованих магазинів для тварин)». Та водночас власники магазинів самі регулюють, пускати їм собак чи ні.

Спершу я таки заходила до крамниць із собакою. Це був челендж: поки вибирала шампунь на верхній полиці, він уже ласував фарбою для волосся з нижньої. Художні магазини Києва, куди я часто навідуюся, всі петфрендлі. Та не скажу, щоб там усе йшло як по маслу: якось я висмикнула зі собачої пащі розчинник для фарб — дуже токсичний засіб. 

Для дорослих собак, які краще тримають себе в лапах, це працює. Проте я особисто цю практику припинила. 

Не в останню чергу через пояснення нашої кінологині Анастасії Саакян: «З точки зору санітарної безпеки загрози в тому, щоб брати собаку в магазин, немає. Однак поруч із вами можуть опинитися люди, які бояться собак. До того ж на нижніх поличках, до яких дістає пес, можуть справді бути небезпечні речі. У магазинах ціла купа запахів, які можуть перезбуджувати собаку». 

Взяти собаку й прив’язати біля входу — теж не рішення. Це забороняє стаття 22 закону «Про захист тварин від жорстокого поводження»: «Забороняється залишати домашню тварину прив’язаною без нагляду у громадських місцях чи місцях скупчення людей (поблизу зупинок, магазинів тощо)».

Анастасія Саакян додає: «Прив’язувати собаку біля магазину — табу. На моїх очах на пса, прив’язаного біля крамниці, напали безпритульні собаки. І навпаки, навіть найдобріший собака у стресі може на когось накинутися. Я за те, щоб продумувати похід до магазину заздалегідь і все-таки залишити собаку вдома».

У Києві один мережевий супермаркет має опцію «песомобіль»: тварину можна посадити в спеціально маркований візок. Там є відділення для собаки, і поки що Ранок залюбки там катався.

Кав’ярні: головний гавкучий гість 

Ранок — колись безпритульний собака — любить зазирати в скляні двері різних фешенебельних закладів. І що заклад крутіший, то скоріше він встромить у двері свого носа.

Ми саме спускаємося центральною вулицею до Хрещатика, вечір, поз’являлися різдвяні оздоби. Фасад ресторану увесь прикрашений ялиновими гілками, на яких мерехтять ліхтарики. Ранок преться до них. Гаразд, помилуйся мерехтінням, думаю я й дозволяю йому пройти ближче до фасаду. Ранок зачудовано дивиться на лампочки й гілочки і підіймає на них задню лапу.  

Я даю драпака.

За своє коротке життя Ранок побував у кількох кав’ярнях і в центрі міста, і на околицях. Вихованих псів, напевно, можна брати й на офіційні дипломатичні прийоми. Проте він зазвичай зчиняв рейвах.

Раніше згадане рішення Київради формально забороняє також приводити тварин до «кафе, … об’єктів громадського харчування».

Проте в деяких закладах навпаки припрошують відвідувачів із тваринами. Принаймні на моїх очах персонал ніколи не відмовлявся прийняти когось із собакою.

Якось після довгої прогулянки Ранок уже ледь волочився, та й я вже давно хотіла хоч на хвилину кудись забігти. Довго видивлялася заклад і готувалася тримати вже важкенького пса на руках. Та все було таке яскраве й фешенебельне… Коли вже відчула, що терпець от-от лусне, прочинила двері до недешевого закладу. За секунду нікому вже було не цікаво, чи давати мені те капучино й чи я за нього взагалі заплачу. Головне — налити собаці водички! 

НЕ бути петфрендлі в Києві — моветон.

Заходи: «Він створений для цієї миті!»  

— А його можна брати із собою на ці урочистості? А якщо на сцену вибіжить? — кажуть мені.

— Там запросили приходити з тваринами.

— Тоді він створений для цієї миті!

Ми йшли на вручення премії «Гуманна книжка» від UAnimals. Там Ранок увімкнув свій зірковий режим. Не боявся, та від його бажання гасати по залі мені було непереливки. Згодом нас знову запросили вийти в люди: поїхали на нагородження переможців конкурсу від виробника кормів. Крім вихованих дорослих собак, у залі зібралися журналісти, які пишуть про тварин, політики, продюсери, керівники компаній… Там Ранок поводився цілком пристойно. Аж поки не вийшов у центр зали, підійшов до стійки, за якою стояла ведуча, і підняв біля неї лапу. Потім із діловим виглядом відірвав з ялинки прикрасу та двічі вихлебтав каву в пані, яка раз-по-раз ставила чашку на підлогу. Добре, що це були події для людей із тваринами й публіка зібралася толерантна до всіх його витівок.

А якось довелося взяти Ранка на зовсім несобачу подію. Разом з іншими художницями і художниками ми збиралися у п’ятничні вечори, щоб робити начерки фігури, і на цю сесію я взяла його із собою. Ох і давав він усім жару! Смакував олівці й фарби, вистрибував на подіум до моделі. Коли його звідти прибрали, він спершу вкрав у когось з акварелістів склянку з водою, пробігся з нею в зубах по всій кімнаті, розбризкуючи кольорові патьоки, а потім знову повернувся на подіум. 

Кінологиня Анастасія Саакян каже: «Якщо це подія, не пов’язана з собаками, їх краще залишати вдома чи на перетримці, щоб вам не довелося червоніти. Це не завжди окей з точки зору психіки собаки. Пса не варто брати на заходи, де гучна музика, різні запахи, можуть бути люди напідпитку. Тварина там стресуватиме, а завтра, наприклад, попісяє на ліжко. Плюс собака має спати 15-16 годин на добу, а цуценя ще більше. Якщо берете кудись собаку, подумайте, чи вона виспиться». 

В заклади Києва — як крамниці, так і кав’ярні — собак здебільшого пускають. З міського транспорту особливих умов вимагає метро для собак великих порід — їх не можна взяти в підземку, якщо це не повітряна тривога. 

Сказати, що з іще не вихованим собакою в місті складно, — нічого не сказати. Однак не через заборони. У виховання й соціалізацію доведеться вкласти зусилля і гроші. За свої кілька місяців життя з цуценям я зрозуміла, що термін «петперентінг» досить точно передає цей процес.