Як я купалася над тоннами хімічної зброї, або Дещо про наслідки двох світових воєн для довкілля

— Протока Скагеррак. Ґотланд. Борнгольм…  

Я пам’ятаю, як читаю ці назви по складах і знову кладу мапу на коліна. Це моя найдовша подорож на північ. Сиджу на пасажирському сидінні, за вікном простилаються насичено-сірі хвилі затоки Балтійського моря. Невдовзі я забіжу в протоку Літтл-Белт. Хлюпатимуся в холодних хвилях і поняття не матиму про те, що десь на дні піді мною лежать сотні тисяч тонн отруйних снарядів. 

Природа щодня отримує нові рани від бойових дій: пожежі в лісах, забруднення моря, землі й повітря. А старі шрами ще далеко не всі загоєні. 

Балтійське море: 300 тисяч тонн хімічної зброї

Куди подіти непотрібні боєприпаси? Таке питання постало перед союзниками після Другої світової. Невикористаної зброї вирішили позбутися, здавалося, швидко й дешево — просто затопивши її в Балтійському морі. Як це вплине на морське життя, а отже і на людей, схоже, у сорокові роки мало кого хвилювало. 

Скільки боєприпасів скинули в море й куди саме, точно не відомо. За наявними даними, найбільше звичайних боєприпасів затопили поблизу Німеччини — їх було понад 100 тисяч тонн. Хімічні ж скинули в протоки Літтл-Белт, Скагеррак, басейни навколо островів Борнгольм і Ґотланд. Море поглинуло близько 300 тисяч тонн хімічних боєприпасів. 

Цієї жахливої «традиції» продовжували дотримуватися ще довго після війни. Наприклад, німецький уряд у 1961 році затопив циліндри з хімікатами в бухті біля Любека — лише за 8 кілометрів від берега. У циліндрах був хлор, фосген (задушливий газ) і так званий звеселяючий газ (оксид азоту, який зараз використовують для наркозу і знеболення).   

Усі ці баки кородують, потроху випускаючи вміст у море. Головний забруднювач звичайних боєприпасів — вибухівка тротил. Він токсичний для мікроорганізмів, водних рослин і риб. Викиди з хімічної зброї створюють у морській воді ще отруйніший коктейль. Він, наприклад, спричиняє рак у риб та інших морських жителів. Це ризик і для людей, які споживають таку рибу. 

«Токсини завдають шкоди морським екосистемам і ставлять під загрозу морське життя, — говорить Терренс Лонг, засновник недержавної організації «Міжнародний діалог про затоплені боєприпаси». — Тротил може спалити корали й активізувати шкідливе цвітіння водоростей… Хімікати також впливають на фотосинтез фітопланктону і розвиток яєць ракоподібних». 

Потерпають не лише морські жителі. 

У 2005 році троє нідерландських рибалок витягли свої сіті, та замість риби там були боєприпаси. Ті розірвалися — і рибалки загинули. А за весь час після війни щонайменше 91 німецький рибалка отримав поранення в таких інцидентах. 

Як запобігти витоку токсинів? Чи можна прибрати баки боєприпасів із Балтійського моря? Такі питання не ставили після Другої світової, проте вони гостро стоять зараз. Рішення тільки розробляють. Можливо, дно обстежуватиме дистанційно кероване судно. Німеччина ініціювала проєкт із пошуку боєприпасів у морі, який обійдеться у 100 мільйонів євро. 

Траплялися й невдалі спроби знешкодити боєприпаси. У 2019 році Німеччина спільно з НАТО підірвали 42 снаряди в самому серці морського заповідника у протоці Фемарн-белт. Тоді на німецькому узбережжі почали з’являтися загиблі морські ссавці — фоцени, або ж морські свині. Суспільство обурилося, і Міністерство оборони Німеччини того ж року заборонило підводні вибухи. 

У тому горезвісному випадку смерть від порушення ехолокації підтвердили у десятка тварин. У Чорному морі тільки у 2022-му загиблих дельфінів рахували тисячами.  

Робота сонарів (гідролокаторів) на воєнних кораблях дезорієнтує дельфінів: вони не можуть знайти поживи, худнуть, імунна система слабшає. Дельфіни гинуть від голоду та хвороб, з якими здоровий організм міг би впоратися. Російська агресія вбиває не тільки людей. 

Океан: протока із залізним дном 

У лютому 2001 року над кораловим островом Уліті в Мікронезії лютував тайфун. Коли він ущух, жителі острова відчули сильний запах нафти. Згодом одну з лагун застелила велетенська масна пляма. Виявилося, тайфун струсонув американський нафтовий танкер на дні океану, який ще в 1944-му затопила японська торпеда. Він нагадав про себе через десятки років після того, як пішов на дно. У 2001-му понад 90 тисяч літрів авіаційного пального витекли з танкера «USS Mississinewa» в океан. 

США прибрали цю пляму й викачали з баків корабля більш ніж 7,5 мільйонів літрів пального, але його там лишилося ще більше. На операцію витратили мільйони доларів, проте це лише крапля в морі. І вислів, на жаль, не такий вже й фігуральний. Уряди Тихоокеанського регіону дослідили, що на дні океану лежать понад 3 800 кораблів часів Другої світової. Серед них приблизно 50 нафтових танкерів. Всі ці кораблі та їхні баки кородують, вивільняючи токсичні речовини у воду. А коли іржа остаточно проїсть стінку котрогось бака, нафта чи пальне витікає в океан. 

Мастила й пальне — це не просто огидні плями на тлі синього моря. Вони згубні для прибережних екосистем океану. Крім того, можуть завдати шкоди  здоров’ю людей. Токсини виділяються в місцях, де ловлять рибу для японських суші. Цю ж рибу їдять місцеві жителі островів, нею ж годують і туристів, які приїхали насолодитися тропіками. Такими ідилічними й чистими зовні…   

Уряди країн Океанії час від часу нагадують, що флора й фауна коралових рифів гине через витоки нафти з потоплених кораблів. Місцеві жителі наполягають, щоб відповідальність за це взяли США та Японія. У більшості країн Океанії немає ресурсів самостійно підіймати судна чи очищувати море. 

Подекуди в океані можна знайти не поодинокі затоплені судна, а справжні могильники кораблів із Другої світової. 

Передовсім це протока Айрон-Боттом, або Залізне дно в дослівному перекладі з англійської. 

Ви знайдете її на карті в Океанії, серед Соломонових островів, а саме — поміж островами Гуадалканал і Малаїта. 

Цю назву протока отримала після війни. У 1942–1943 роках тут відбулося декілька битв — і в протоці затонули десятки кораблів і літаків. Її дно буквально вкрилося металом. Дослідники з Програми регіонального середовища Південно-Тихоокеанського регіону підрахували, що на «залізному дні» лежить 550 тисяч тонн металевого сміття.  

Тонни залізяччя приховує і лагуна Чуук у Мікронезії. У період Другої світової Японія вибрала невеличку, віддалену від іншого суходолу групу островів, щоб збудувати тут опорний пункт. Серед тропічних пейзажів виросли зброярні, піднялися радари, простяглися злітні смуги. Прозора лагуна Чуук (тоді вона звалася Трук) стала базою японського флоту. Тут стояли на якорях авіаносці, крейсери, танкери, субмарини — всі можливі види військових суден. У лютому 1944-го американські літаки піднялися в повітря з Маршаллових островів, наблизилися до лагуни Чуук і відкрили вогонь по японському флоту. Після цієї атаки на дні опинилося понад 60 кораблів. Вони затонули на дуже малій площі — лише 60 кілометрів у діаметрі. Тож лагуна перетворилася на корабельне кладовище. Можна навіть на власні очі побачити моторошні уламки, оповиті водоростями й коралами. Це якщо ви дістанетеся Мікронезії й будете не проти вдягти костюм для дайвінгу. 

Великий Бар’єрний риф Австралії — місце неймовірних кольорів і форм життя. Якщо не докласти зусиль, рано чи пізно туди потраплять токсини з корабельного пального. Неподалік від рифу в океані лежать два американські судна: авіаносець «Лексінгтон» і танкер «Неошо». 

Обидва потонули під час Битви в Кораловому морі у 1942 році. Дослідники вважають, що разом вони містять майже 19 мільйонів літрів нафти. 

Затоплені кораблі чи їх уламки — спадщина війни, якої не так просто позбутись. Те, що ракетний крейсер «Москва» й корабель «Цезар Куніков» затонули, — втішні події. Проте вони ставлять купу запитань: як і коли піднімати це сміття з Чорного моря, як його утилізувати? Окрім великих суден, Чорне море змушене поглинати уламки пошкоджених кораблів, маломірні катери, морські дрони й самі снаряди. Це все ставить перед державою й суспільством багато складних завдань.  

Ліс: вирубки, вибухи та грибок 

 «“Зеленка” захистить наших воїнів», — пам’ятаю, як це повторювали в соцмережах на початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, чекаючи весни. Ліс прикриває військових, у ньому ховається й ворог. Ліс приймає на себе удар, а сам отримує страшні шрами. Зараз ми є свідками нескінченних пожеж у лісах. Екологи стверджують, що війна зачепила близько третини всього природно-заповідного фонду України.   

Бойові дії калічили екосистеми ще за Першої світової. Звісно, що ні тваринам, ні рослинам під прямими ударами не вижити. Проте триваліші наслідки залишили не вогонь і вибухи, а вирубки для військових потреб. Вони сягнули величезних масштабів ще під час Першої світової. У Британії навіть виникла криза деревини. Після війни британці створили Комісію лісового господарства, яка взялася садити нові дерева. Друга світова війна звела ці старання нанівець, та Комісія не зупинила свою роботу. Вона діє й досі.  

За часів Другої світової люди використовували більше дерева, ніж сталі, — розповідають дослідники про історію американських лісів. З дерева будували казарми, кораблі й доки, військові заводи, житло для вояків, ящики для боєприпасів… 

Вирубаними чи знищеними лісами рясніли і Сполучені Штати Америки, і країни Європи, і навіть Японія. Тож новостворена Організація об’єднаних націй поставила питання порятунку лісів на порядок денний. У її складі з’явилася постійна організація, що відповідала за лісове господарство. Вона ухвалила програму з відновлення лісів. Однак рішення, що і як робити, залишалися за конкретною країною.  

Різні держави запроваджували нове законодавство у сфері охорони лісу. Наприклад, у Японії ухвалили закони про те, як саме відновлювати ліс. Вирубані ділянки засадили переважно японським кедром і кипарисами.

Тим часом у Сполучених Штатах провели велике дослідження — своєрідний аудит лісів. Як виявилося, деревина вичерпувалася в лісах у півтора рази швидше, ніж виростали нові дерева. 

Після війни Американська лісова асоціація прийняла програму, якою закликала ефективніше захищати ліси від пожеж, посилити контроль за шкідниками і хворобами лісу й суворіше регулювати вирубки. У 1947-му Конгрес ухвалив закон про контроль за лісовими шкідниками, трохи пізніше — різні законодавчі акти, які давали штатам механізми об’єднуватися між собою в боротьбі з лісовими пожежами. У 1949 році ухвалили закон для пришвидшеного відновлення лісу.

У Німеччині намагалися відродити не лише ліси, а й великі міські парки, зруйновані бомбардуваннями. У Гамбургу посадили липи, клени, берези й дуби, до 1980 року міська рослинність відновилась — зелені стало стільки ж, як і до війни. А в Дрездені ботанічні сади наймали хлопчиків, щоб ті шукали паростки дерев серед каміння. Деякі з тих врятованих дерев ростуть і досі. Однак зелень поверталася до міста значно повільніше, ніж у Гамбургу. 

В Україні теж активно насаджували ліси після війни. Проте підійшли до цього з характерним для радянських часів правилом: що більше і швидше, то краще. 

Напевно, ви не раз ходили лісом, висадженим у 50-60-ті, де сосни стоять рядочками. Сосна росте швидко, тому садили здебільшого її, а ще ялини та ялиці. Такі ліси мають неприродну структуру: дерева ростуть густіше, ніж зазвичай, більшість одного виду та одного віку. Вони значно частіше хворіють і висихають, ніж дерева у природному пралісі. 

Водночас Друга світова принесла й менш очевидні наслідки для лісу.  

У серпні 1944-го до французьких берегів Середземного моря підійшли американські десантні кораблі. На той час німці вже окупували Францію, і союзники мали намір відтіснити їх від морського узбережжя. Операцію назвали «Драґун». Вона стала успішною для союзників: південь Франції звільнили. Однак опісля почали хворіти тамтешні дерева.  

Під час операції «Драґун» солдати розвантажували ящики з боєприпасами. Ці ящики виготовляли з платана, чия деревина була заражена грибком Ceratocystis platani. 

Коли цей грибок вражає дерево, у рослині поступово переривається рух води й поживних речовин, під корою з’являються виразки, листя відмирає, кора вкривається плямами. Впродовж кількох років хворий платан вмирає. 

Платани Північної Америки розвинули імунітет до цієї хвороби, а от європейські дерева були до неї вразливими. Перші 15 років після війни хвороба платанів ніяк не проявлялась. А потім настала гостра фаза. Хвороба поширилася вздовж і впоперек Європи на півдні від Альп, зокрема на великих площах Італії, Греції, Швейцарії та південної Франції.    

Навіть через десятки років після війни хвороба вбивала дерева на півдні Європи. В італійському муніципалітеті Форте-дей-Мармі з 1972 до 1991 року вимерли 90% платанів. У Греції, де хворобу помітили аж у 2003-му, вона швидко знищила сотні дерев. 

У французькій Тулузі проблема зачепила об’єкт світової спадщини ЮНЕСКО — Південний канал. Туристи з’їжджаються сюди подивитися на неймовірні пейзажі: канал в оточенні розкішних платанів. У 2006 році тут зафіксували смертоносний грибок, і дерева почали гинути. За 5 років уздовж каналу вирубали 2500 платанів, замінивши їх більш стійкими видами.  

Земля: Червона зона, отруєний ліс 

Верденська битва — одна з найкривавіших у Першій світовій, що відбулася на півночі Франції у 1916-му. Понад сто років минуло, а місце битви досі вкрите кратерами, що утворилися через щільні артилерійські обстріли. Раніше тут були ферми й маленькі села, а тепер майже неторканий ліс. Проте в ньому особливо не погуляєш: доступ обмежений. І причина аж ніяк не в кратерах.  

По-перше, у місцевості між Верденом і Ліллем повно нерозірваних снарядів.  

«Вибухи, переміщення ґрунту під час війни мають короткочасні наслідки, але природа себе відновлює. А заміновані території — це загроза забруднення на десятки років», — розповідає фахівчиня з ґрунтознавства, кандидатка географічних наук Анастасія Сплодитель.  

По-друге, невидимі для неозброєного ока, але ще триваліші наслідки спричиняє хімічне забруднення ґрунту. 

«На місці Верденської битви вміст міді та свинцю у ґрунті досі перевищує норми для Франції. Ще багато миш’яку, особливо в місцях спалення боєприпасів», — каже Анастасія.   

Одразу після війни уряд Франції оголосив землі, де відбувалася Верденська битва, непридатними для життя й господарства. Найбільш уражені ділянки отримали назву Червона зона. Це не суцільна ділянка території, а окремі «плями» на карті неподалік від міста Нансі, далі від Вердена на захід до Суассона, і звідти на північ до Лілля. 

Протягом років Червона зона істотно зменшилася, бо частина земель поступово відновилась. Зараз це приблизно 170 квадратних кілометрів. Тут не можна жити й гуляти, і звісно, заборонено їсти рослини, які виросли в Червоній зоні.   

Токсичні речовини з ґрунту мігрують у воду, а потім і в продукти харчування, відповідно можуть опинитися в організмі тварини й людини. Свинець, наприклад, спричиняє порушення неврологічного розвитку в дітей, а мідь провокує рак органів дихання.  

Під час Другої світової ґрунт був забруднений повсюди, де відбувалися бої, однак даних про це вкрай мало. Крім залізяччя та вибухівки, у землю з ліками німецьких солдатів потрапляли хімічні речовини. Йдеться про лозантин (гіпохлорит кальцію). Ця речовина містить активних хлор, тому може пошкоджувати рослини й змінювати властивості ґрунту. Історик, працівник музею Другої світової війни Златко Златанов розповідає: «Німецькі війська використовували так звані хлорниці, або лозантинниці, для знезараження тіла у разі хімічної атаки. У нас в музеї є такі знахідки, їх нам надсилали. Ці лозантинниці — невеличкі коробочки, всередині яких були таблетки з хлором. На всіх фронтах вони мали таку річ». 

Відомостей про хімічний стан землі за сорокові роки взагалі немає: їх просто ніхто не збирав. Тому достеменно оцінити вплив війни науковці не можуть. Заходів для відновлення теж не було: проводили хіба що механічне розмінування. «Я спілкувалася з людьми, які були залучені в державні процеси відновлення. Нічого такого не було — відновлювали тільки інфраструктуру, — каже Анастасія Сплодитель. — Якщо збирали якісь вибухонебезпечні предмети, їх звозили на одне поле чи складали в одну яму й закопували. І ніхто досі не знає, скільки таких місць на території України».  

Яким би страшним не було забруднення земель після Другої світової, наслідки сучасних бойових дій будуть не менш відчутні. «Типи боєприпасів, особливості ведення війни змінилися і стали більш нищівними, ніж у період Другої світової, — пояснює дослідниця. — Використовують осколково-фугасні боєприпаси, бронебійні, фосфорні, а швидше за все, навіть бактеріальну зброю. Тобто застосовують весь спектр можливих впливів, а він суттєво відрізняється від технічних можливостей, що були в сорокових роках. Ударна хвиля і продукти вибуху розповсюджуються на більшу територію».  

Та не тільки іншою потужністю, а й кількістю залишених у природі зловісних «подарунків» вражає сучасна війна. Потенційно заміновано  близько 30 % території України, порахували в ДСНС. Це можна порівняти з площею Греції або, скажімо, чотирьох Швейцарій.  

Розмінування з тими ресурсами, які зараз є в України, займе понад 700 років. Втішає хоча б те, що самі міни технічно можливо знешкодити.    

Як же впоратися з іншими наслідками воєнних дій для землі?  

Однією зі світових практик є заповідання земель. Наприклад, на забруднених військовими діями територіях у Данії та Нідерландах створили заповідники. 

У Німеччині природоохоронними стали території колишніх військових полігонів. Їх активно використовували, поки тривала Холодна війна. Потім полігони стали непотрібними. Деякі землі держава продала під очищення й будівництво приватним власникам. Водночас близько 120 тисяч гектарів віддали під охорону — як частину програми National Nature Heritage. Наприклад, це території на острові Рюген у Балтійському морі або в Саксонії, у природних парках Дюбенер Гайде й Флемінґ.

*

Перед повномасштабною війною мені пощастило побувати на Джарилгачі. Я запливала якнайдалі, видивляючись зграї дельфінів. А вони й справді там були: безтурботно пірнали біля берегів Херсонщини. Чи зможе наше покоління без остраху купатися там знову, хлюпатися на Кінбурнській косі або спокійно блукати берегами Тузлівських лиманів, не натрапляючи на мертвих дельфінів? Чи знешкодять зброю з Балтійського моря за мого життя? Чи можна буде їсти ягоди з лісу на півночі Франції? Не впевнена. 

З часом земля, знищені рослини й поруйновані ландшафти відновляться самі. Проте, щоб позбутися інших наслідків воєн, потрібні мільярдні програми й довгі роки роботи.