Олену представляють мені як військову, «поведену на тваринах». «Служила в нашому підрозділі, постійно в неї тварини були, багато забирала додому в Київ», — каже мені її побратим. Коли відкриваю контакт, мене огортає збентеження: виявляється, це Олена Білозерська, яка вражала сміливістю не лише мене з 2014 року. Олена — колишня журналістка й блогерка. Спочатку воювала у складі Добровольчого українського корпусу «Правий сектор» і Української добровольчої армії, де була снайперкою. Здобувши спеціальність артилеристки, стала офіцеркою Збройних сил України. 

Жінка пише вірші й малює. Ну а поруч з Оленою завжди є тварини-компаньйони. Багатьох із них військова знайшла і вилікувала, деяких забрала із зони бойових дій. 

Поговоримо з Оленою про тварин, які супроводжують її на фронті й у тилу. 

Собаки на бойових 

— Чи бувають тварини на самій лінії бойового зіткнення? 

— Так, історій про них безліч. Найдраматичніша — за участі собаки породи кане-корсо на ім’я Вася. Його господарем був боєць 503-го батальйону морської піхоти, де я тоді служила. Собака був з цим бійцем всюди, зокрема і в окопах на чергуванні. Розвантажку навіть носив. Одного дня Вася зник. Побратими шукали. Підняли дрон — і побачили таке, що краще не бачити. Васька потрапив у пастку — просто перед окопами бойовиків заплутався у дроті. Врятувати його було майже нереально, бо туди не пролізеш непомітно. Розвідники все одно планували вночі йти на евакуацію собаки, але не встигли…

Васька прийшов. Відгриз собі лапу і прийшов на трьох. Не схотів лишатися в полоні. Його відправили на дембель, до батьків господаря, а потім я зробила Васю відомим, написавши про його долю. Його історія отримала величезний розголос, всі захоплювались подвигом собаки, і зрештою йому оплатили лікування і протезування у найкращій клініці в Польщі. 

— Чи бувало, щоб тварини якось допомагали в бойових завданнях? 

— Восени 2014-го у Водяному під Донецьким аеропортом прибився до нас старий собака. Він ходив із нашою розвідгрупою на всі виходи в сіру зону. Звичайно, ми не хотіли брати із собою собаку, проганяли його. Він тікав, але потім якимсь дивом знав, якою дорогою ми підемо, і чекав нас на якомусь перехресті. Цей собака зрештою дуже допомагав на виходах: біг у 20 метрах попереду групи і знімав собою розтяжки. Людина від такого як мінімум отримала б серйозні поранення — а собаці нічого, бо він низький порівняно з людиною і швидко бігає: почувши «гуп» капсюля-детонатора, за 3-4 секунди до вибуху встигав утекти із зони ураження уламками. Тож усі цілі — і люди, і собака. 

Як Ефку виміняли на гранати-«ефки» 

— Найбільше у вас фото з рудим цуценям. Розкажете про нього?

— Це Ефка, метиска бельгійської вівчарки. Ми її підібрали з товаришем під кіоском біля траси влітку 2016 року. Хлопці назвали її Ефкою, бо коли була маленьким кругленьким цуценям, нагадувала за формою тіла гранату Ф-1. 

Вона теж їздила з нами на бойові, була поранена — рятували її тоді, як пораненого бійця. Гнали вночі в лікарю, піднімали з ліжка ветеринара, потім доглядали, робили перев’язки і уколи… Коли я йшла чергувати на позиції, Ефку прив’язували, щоб вона не бігла за мною. 

Одного разу я лежала хвора на нашій базі під Маріуполем, а мій чоловік рано-вранці поїхав у справах в інше місто. Ефка пішла за ним до автобусної зупинки. Там він сів на автобус і поїхав, а вона залишилася. Він був упевнений, що по власному сліду повернеться на базу.

До наступного ранку її не було. Ми з чоловіком їдемо на ту зупинку, розпитуємо людей, розклеюємо оголошення — пів міста ними заклеїли. Купили гучномовець на батарейках, щоб їздити автівкою по вуличках і крутити оголошення про зниклу Ефку… Вона знайшлася три доби потому. Зрозумівши, що не потрапить додому, пішла за першими-ліпшими людьми у військовій формі і прийшла з ними на базу «Азова». Там її залишили, а потім побачили оголошення і повернули. Грошей, звичайно, не взяли, але кілька гранат «ефок» я їм за свою Ефку віддала.

Сіля, Шкавулик, Бусоль 

— А які у вас стосунки з котами? 

— Найпершим у мене був Ватник, він же Комочок, або Комця, — чорне кошеня з коротким переламаним хвостом. Ватник — тому, що в 2014-му всіх тварин, підібраних на Донеччині, вояки називали якщо не Ватниками, то Сєпарами. Він прийшов на тилову базу, а потім їздив зі мною всюди, по всіх базах підскоку (це ті, що в парі кілометрів від лінії фронту). Коли я ходила на виходи, він залишався на цих базах. Не хотів мене відпускати: коли бачив, що я екіпіруюся, хапав за ноги і кричав. Коли нас починали обстрілювати, за ногу тягнув мене у сховище. Він пройшов багато дуже небезпечних місць, а загинув на мирній території. Вполював отруєного пацюка і помер. Решта моїх вихованців зараз, на щастя, живі.

За кілька місяців після Ефки з’явився Сільвер — кошеня породи невська маскарадна. Побратим десь підібрав, а ми забрали у нього. Дуже розумний кіт, і теж хворів. 

Разом з котом ріс у нас ще один пес — Шкавулик. На початку грудня безпритульна собака привела у нашому підвалі цуценят. Усі ці 9 цуценят захворіли на ентерит. На новий рік моя кімната на базі перетворилася на собачий лазарет. Врятувати вдалося лише чотирьох. Один найменший цуцик лишився у мене. 

Шкавуликом назвала, бо весь час жалісно скавчав. Шкавулик ріс із Сільвером, вони один в одного переймали повадки, Сільвер гарчав і пробував гавкати, Шкавулик крався за мишами… А коли у двір заходили чужі коти, проганяти їх вилітала вся трійця. Ефка і Шкавулик заганяли зайду на дерево, а далі вже Сілька ліз нагору розбиратись. 

Спали всі троє — чималенька Ефка (вагою 30 кг), Шкавулик і Сільвер — зі мною в ліжку. Килимки були, але ж вони хотіли спати зі мною — прогнати було неможливо. 

Годувати їх було дуже важко, бо ми тоді були неоформлені добровольці, які не мали зарплат. Дійшло до того, що інших двох собак, які прибилися до нас на базу, нам довелося вивезти і підкинути на бази іншим військовим, які жили багатше, ніж ми. 

Пізніше, коли я служила в артилерії морської піхоти, на полігоні під Мелітополем взяла собі триколірне кошеня. Назвала Бусоль (Буся). Бусоль — це по-простому «артилерійський компас». Вона їздила зі мною на міжнародні навчання «СіБріз», і там її намагалися у мене вкрасти й забрати на свій корабель американські морпіхи. Буська — метис мейн-куна, вимахала кілограмів на 6-7. Справжня мажорка — лащитись приходить тільки коли сама хоче. 

На момент повномасштабного вторгнення собаки — Ефка і Шкавулик — жили на Черкащині у мого свекра, а коти — Сільвер, Бусолька і Кася — у мене вдома в Києві. Я відправила їх теж до свекра. Скінчиться війна — я своїх заберу. А поки що вони дорослішають і старіють без мене. 

— Чи може тварина якось змінити настрій — ваш чи людей поруч?

— О, в цьому вони профі Його просто погладиш — і легше на душі стає. Поцілуєш оте пухнасте чи плюшеве в отой його лобик, воно тебе оближе — і ніби зразу є для чого жити.

— Чи є у вас вірші про фронтових тварин?

Це про мою кицю Бусоль. 

*   *   *

Десь далеко від дому, від наших безсонь,

Де над Ятранню небо безкрає,

Ходить киця пухнаста на ймення Бусоль,

На себе реп’яхи набирає.

Закрутились ми з нею, що я, що вона,

У ворожому злому нашесті.

І чіпляється міцно до мене війна,

Мов реп’ях до пухнастої шерсті.

Де ми вчора жили, там сьогодні бої,

А ми тягнемо й тягнемо віз цей…

Окуповані зараз курорти мої

І Бусольки народження місце.

І вже скільки покладено на вівтарях,

І вже скільки шляхів ти пройшов тих…

І все більшає, більшає на цвинтарях

Прапорів, прапорів синьо-жовтих…

А без нас, а без нас пацюки й хробаки

Підгризають зерно і кордони.

Люди ходять, пліткують, плетуть масксітки,

Вірять фейкам, донатять на дрони.

Та хай як від заброд вистачає скорбот —

В’ється Ятрань повз цю боротьбу всю.

І безпафосний дід — український народ —

Так терпляче вичісує Бусю.

З авто виходить жінка в уніформі кінологині. «Ви рано», — каже вона. Обличчя в неї м’яке, але тримається впевнено, навіть строго. Це Пілла Осборн, спеціалістка з поведінки собак, головна адміністраторка притулку для тварин в естонському місті Тарту. 

На паркувальному майданчику не чути гавкоту: одразу й не скажеш, що за парканом — вольєри для собак. Вхід до притулку перекривають чистісінькі скляні двері. Щоб потрапити всередину, перш за все треба набрати номер адміністратора. Зазвичай до людей виходить Пілла й веде углиб притулку. 

І не думайте, що кожен і кожна так просто зможе вийти звідси з твариною, яку вподобали. Спершу треба пройти тест Пілли Осборн. 

Вона розповіла UAnimals media, як влаштоване життя притулків у Естонії, чи користуються вони благодійними внесками. А ще — як кіт Тіку жив у окремій кімнаті, чому з дружніми котами не завжди виходять гарні фото та що ж потрібно зробити, щоб узяти тварину з естонського притулку додому.   

Безпритульні в Естонії: три ловці на пів країни

— Чи є в Естонії проблема з безпритульними тваринами? 

— У більшості собак в Естонії є опікуни й опікунки. Майже всі собаки, які живуть у притулку, потрапили сюди від власників чи власниць, які з якоїсь причини від них відмовилися. А от із котами проблема є. Ми стерилізуємо тварин і всіляко пропагуємо стерилізацію. Однак поки що полями, селами вештаються безхатні коти. Вони приводять дуже багато потомства — і ці тварини зрештою потрапляють до нас. 

— Хто віддає вам безпритульних котів?  

— Нам телефонують люди й кажуть, що бачили безпритульних. Ці тварини не дуже товариські. Якщо коти здичавіли й живуть без людей вже кілька поколінь, їх будь-хто не впіймає. Це робота ловця чи ловчині. 

Ми використовуємо спеціальні пастки. Пневматичною рушницею (шприцометом) ми вже не користувалися 7 років. Вона потрібна тільки для того, щоб ловити собак — з котами її не можна застосувати. До того ж треба, щоб поруч був ветеринар чи ветеринарка. Коли ми хочемо знерухомити собаку, треба вгадати, скільки він важить. Адже треба знати, скільки ліків заправити у шприц. Тварина в цей час далеко — хто ж знає, скільки вона важить! Можна вгадати приблизно, але ж не точно. Це питання життя і смерті. Можна заправити забагато седаційних ліків, влучити не туди… Через всі ці причини ми не користуємося рушницею. Хоча одна в нас таки є. 

— Що відбувається після дзвінка?  

— Спочатку ми розпитуємо в людини, яка подзвонила, всі деталі: де й коли вона бачила тварину, як часто бачить її, якщо це відбувається регулярно, якими шляхами тварина ходить. Це для того, щоб ми могли встановити пастки в потрібний час і в потрібному місці. 

— Тобто ловці й ловчині виїжджають у довгі маршрути, щоб покрити кілька місць? 

— Так і є. Ми формуємо для цього графік: на виклики, які прийшли раніше, ми відповідаємо швидше. Наші ловці працюють щодня, і не тільки в Тарту. Кожен повіт має вирішувати проблему з безпритульними тваринами. Тож місцева влада наймає якийсь із притулків, щоб їм у цьому допомагали. Наш притулок знаний у повіті Тартумаа, а наших ловців найняли в половині повітів Естонії. Ловців у нас троє.  

— Лише троє ловців на половину Естонії? 

— Саме так! Доводиться багато планувати. І навіть якщо ловці працюють десь далеко, ми мусимо перш за все відповідати на запити з Тарту. Ловець повинен приїхати на виклик протягом години, тому що такий у нас контракт із містом. 

Притулки в Естонії: як це працює? 

— Що відбувається з котом після того, як він потрапляє до вашого притулку? 

По-перше, нам треба з’ясувати, чи є у тварини мікрочип. Якщо так, ми негайно телефонуємо власникові чи власниці — ті приїжджають і забирають тварину. В Естонії заборонено, щоб тварини ходили вулицями самотою. Якщо виявиться, що опікуни просто відпустили її, ми мусимо з ними поговорити, щоб більше цього не робили. Це найпростіша ситуація. 

Якщо чипа немає, ми фотографуємо тварину і викладаємо фото на нашому сайті. 14 днів чекаємо, чи не з’явиться попередній власник або власниця. Ми мусимо так робити за законом. 

Весь цей час коти живуть у клітках. Котові важливо відчувати, що жоден інший кіт не зайде на його територію. Тому його територія обмежена цією кліткою.

За 14 днів рівень кортизолу в крові тварини падає. Коти звикають до клітки, до всього, що їх оточує, тож менше проявляють захисної агресії. 

У нас є різні кімнати для котів. Спочатку кіт живе в карантинній кімнаті. Якщо він не чипований, ветеринар чи ветеринарка приходить і чипує його, вакцинує, обробляє від паразитів. А за 14 днів, коли кіт уже щасливий і більш товариський, він їде на стерилізацію до клініки. 

Там тварині роблять ще й аналіз крові. Треба з’ясувати, чи кіт не є носієм вірусу імунодефіциту котів (FIV). 

Якщо кіт — носій, це випадок для евтаназії. Багато безпритульних котів Естонії заражені цим вірусом. Він передається з укусом від тварини-носія в котячих бійках. Зазвичай після такого укусу кіт може прожити 6-7 років. Проте потім органи відмовляють один за одним, і кіт може заразити цим вірусом інших котів. У нас немає ліків від нього. Також після аналізу ми не можемо сказати, як довго цей вірус вже є в кота. Вважаємо, що гуманніше зробити евтаназію. 

Якщо кіт не заражений FIV, ми забираємо його з клініки. Далі він живе у притулку, чекаючи, поки хтось забере його додому. 

Собаки, якщо мали власника чи власницю, вже не потребують всіх ветеринарних процедур. Єдине — ми так само маємо зачекати 14 днів, а потім пес живе у вольєрі до можливої адопції. Із собаками гуляють волонтери й волонтерки. Щомісяця ми проводимо для цих людей тренінги. 

— Скільки тварин у вашому притулку зараз? 

— У нас 33 собаки, а котів… рівно 100! Отже, 133 тварини. 

— Цей притулок вважають великим чи малим в Естонії? 

— Я не знаю, скільки тварин зазвичай в інших притулках. Є такі притулки, де навіть всередину не зайдеш, тому важко про щось дізнатися. Ми прагнемо бути відкритими. 

— Хто є власником притулку? 

— Місто Тарту. Ми муніципальний заклад. 

— А в Естонії є приватні притулки? 

— Так. То тут, то там з’являються такі. Люди часом намагаються робити те саме, що й ми, у своїх вітальнях. Насправді закон не ставить чітких вимог до притулків. Тому фактично кожен і кожна може почати рятувати тварин і сподіватися на благодійну підтримку. Але невідомо, яка доля тварин, що до нього потраплять. 

— Це місце було збудоване як притулок чи переобладнане?

— Було збудоване як притулок. Ми тут з 2006 року. Перед тим у нас було приміщення, яке колись будували для інших потреб: там був офіс чотири на чотири метри. Оцей будинок, у якому ми розмовляємо, звели рік тому за гроші міста.  

— Чи працює тут лікар або медсестра? 

— У нас є контракти з двома ветеринарними лікарями. Лікар приходить, коли може, раз на день, а роль медсестри виконує піклувальниця з притулку. 

— Ви отримуєте благодійні внески? 

— Так, бо ми їх сравді потребуємо. Місто не платить за стерилізацію. Також донати потрібні, щоб оплатити ветеринарні послуги. Заробітну платню мені забезпечує держава. Місто фінансує потреби тварин на перші 14 днів перебування. А далі ми вже маємо фінансувати все самі. Ось тоді починаємо використовувати внески. 

— Хто ваші благодійники і благодійниці?

— Це звичайні люди, які бачать нашу роботу й пристрасть, з якою ми її робимо.

— Тобто ви проводите якісь кампанії для збирання внесків?  

— Ні. Ми не в захваті від такого. Всі інші постійно збирають гроші, особливо ці незалежні маленькі притулки. Вони експлуатують хворих тварин. Наприклад, це може бути тварина, якій потрібна трансплантація серця. Це мало б зачепити людей за живе. Проте мені видається, що люди втомилися постійно чути «допоможіть». Тому ми взагалі такого не робимо. Ми намагаємося забезпечити тваринам найкраще життя, а спільноті надати найкращі послуги. Ми запрошуємо фахівців, які хочуть навчатися. Тому люди просто це бачать і роблять внески з власної волі. А ми думаємо, як зробити кожен наступний день кращим, ніж був учора. 

Знаю, що час тут — на вагу золота, тож рухаюся швидко. В якусь мить, щоб сфотографувати собаку, я відбігаю з камерою трохи далі. 

— Ніколи, ніколи не можна бігати у притулку! — суворо зупиняє мене Пілла.

Ніяковію. В Україні такого ніколи не чула. Тим часом ми йдемо до будинку котів. Тут дві кімнати — з більшими й меншими клітками. У тій, що з меншими, живуть коти після операції. Інші мають просторіше двоповерхове житло. Пілла пояснює:

— Кожна клітка розділена на два поверхи. Вгорі — простір для життя й відпочинку, а внизу — кухня й в іншому куті туалет. Хоч приміщення невелике, кіт почувається в безпеці, адже жоден інший не зайде на його територію. В один момент чистять одну клітку, кіт у цей час гуляє. Зазвичай всі вони стрибають на підвіконня й дивляться, що там роблять надворі собаки. 

На кожній клітці — картка з іменем та різними позначками. «Дієта» — написано на одній.  

— На кожній картці є номер. Це ніби порядковий номер тварини — позначає, коли вона потрапила до притулку. Також тут ми часто пишемо «заброньовано» — це якщо хтось вже вирішив взяти тварину додому. 

Намагаюся сфотографувати мешканців притулку в Тарту, але коти відвертаються.

— Камера для кота — ніби велетенське око, яке на нього витріщається, — розповідає Пілла. — Тому для них це створює певний дискомфорт. Якщо кіт досить дружній, не агресивний, сором’язливий, він буде відвертатися. А більш агресивний буде з викликом дивитися просто в це «око». З агресивнішими котами виходять кращі знімки. 

Поруч із кімнатою з клітками є ще й окрема — зі справжньою лазанкою для кота й фото тигрів на стінах. Тут живуть один або двоє котів, які були в притулку найдовше. Щойно звідси виселився попередній мешканець, тож тепер в’їжджає наступний — той, що на дієті.

Кошенята мають окремий будиночок. На вході — санітайзер і для ніг, і для рук. Проте кошенят не торкаються, щоб ті не підчепили хвороб. На стіні — дошка з іменами кошенят і пришпиленими прапорцями: кошеня з блакитним прапорцем саме захворіло, а з жовтим потребує ліків.  

— Собаки — моя професія, — каже Пілла, — але я ентузіастка в психології котів також. Вони мені дуже цікаві, і я навіть беру роботу додому. У нас тут багато кошенят, вони дикі, тому я інколи забираю їх до себе, щоб соціалізувати. Кожне кошеня не може отримати багато індивідуальної уваги у притулку. А вдома я можу багато з ними контактувати, тоді вони звикнуть до людей і їм буде легше знайти дім. За це мені ніхто не платить, це моє бажання. 

— А як ваша сім’я до цього ставиться? 

— У мене є кіт і собака. Ну, і чоловік. Коли ми одружилися, він казав, що не любить котів. Це було 9 років тому. А тепер він мене квапить: ну що, яких ти кошенят завтра привезеш? Він працює з дому, тому фактично проводить з ними більше часу. Я маю тепер вчити його виховувати кошенят. 

Тіку вирушає до нового дому 

Поки ми говоримо, до офісу приходить літня пара з переноскою. Там сидить чималенький волохатий кіт. 

Пілла робить позначки в паперах:

— Цього кота звати Тіку. Він був у притулку найдовше і жив у тій окремій кімнаті. Тіку з нами був від минулого року, з мого дня народження — 26 листопада. Перед тим він жив на вулиці на дачі ще з одним котом — Таку. Люди забрали їх з дачі до квартири, але там уже був кіт, і почалися бійки. Господарі не познайомили котів правильно. Тіку дуже бив Таку в конкуренції за кішку, бо Тіку, як ви бачите, кіт нівроку. Тож опікуни не захотіли розбиратися в проблемі й терпіти бійки — і привезли обох сюди. А сьогодні нарешті Тіку їде додому. Його забирає пара. У цих людей були коти й раніше, і вони хотіли знайти собі друга. Це не перший їхній візит сюди. Щоб узяти тварину, треба прийти і поспілкуватися з нею кілька разів. 

— Це правило притулку? 

— Так. З точки зору тварини це необхідність. Тварини не були у вас вдома — там для них все нове. Було б добре, щоб у новому місці ви стали для них людиною, що приносить їм спокій, тобто щоб вони вже вас знали. Це психологія тварин, яку ми тут багато вивчаємо. 

— То як це працює, коли хтось хоче адоптувати тварину? 

— Охоча людина приходить у прийомні години й каже, який кіт чи собака їй потрібен. Я ходжу по притулку з кожним і кожною, щоб відчути енергію цієї людини та тварини, якою вона зацікавилася, подумати, чи гарна для них ідея — бути разом. Я хочу знати все про цю людину. Тому я ставлю багато запитань. Питаю, чи хоче він чи вона кота, що житиме на вулиці. Якщо так, то я кажу: «Вибачте, але ми проти. Все працює навпаки: ми забираємо котів з вулиці». Ще я запитую, чи є у них вже тварини. Є коти, які не толерують інших котів. Така тварина вважає, що вона — єдиний кіт на планеті. Чи є у вас малі діти? Який у вас розпорядок? Скільки часу у вас є на тварину? Як ви можете її соціалізувати? Коли ми віддаємо на адопцію собак, буває навіть конкурс серед кандидатів і кандидаток. З котами такого немає. Люди іноді не хочуть розбиратися в проблемах, приносять тварин назад.           

— Буває, що хтось відмовляється від тварини? 

— Авжеж. Взяти тварину — це вам не казочка. Якщо це собака, треба бути у стабільному фінансовому становищі, мати час — ходити на тренінги для собак. Треба подумати, що тебе чекає 15 років із цим собакою. Не можна просто взяти випадкове цуценя. Ми дуже проти, щоб тварин давали як подарунок-сюрприз.

— Коли віддали Тіку, ви закреслили щось на аркуші паперу отам на стіні. Виглядало як детективна дошка!  

— Я закреслила портрет Тіку. На наших сторінках в інтернеті є фото тварин. Там же було й фото Тіку як кота, який найдовше прожив у притулку. Тепер його треба зняти із сайту. Про тварин, які затримуються на довше, треба більше й розповідати, щоб їх могли нарешті взяти додому. Та й ми знаємо більше про таких тварин, тож пишемо про них маленькі історії. Можливо, хтось прочитає, щось відгукнеться в його серці й він чи вона зрозуміє: «Це мій кіт». Я закреслюю всіх, хто поїхав додому. 

— Мені здалося, що там закреслені вже всі? 

— Ще ні, але більшість котів на цьому аркуші закреслені!

Чи траплявся вам на очі дикий хом’як в українській природі? Якщо ви зараз уявили сирійського хом’ячка, якого часто тримають удома, то  можете скласти хибне враження про його родича з України. Він — справжній велетень серед гризунів: найбільші важать понад кілограм! 

Європейський, або звичайний хом’як — це боєць за місце під сонцем. Він відчайдушно відганятиме кожного, хто тільки спробує порушити його кордони. Однак європейський хом’як, попри такий міцний характер, опинився під загрозою вимирання. Він перебуває в Червоному списку Міжнародного союзу охорони природи як вид під загрозою зникнення. 

Хом’якові полюбилися українські городи, тож люди записали його в категорію небезпечних шкідників. «Щороку в Україні, за моєю оцінкою, вбивають більше тисячі хом’яків, — каже зоолог Михайло Русін. — В ютубі, тіктоці, буває, з’являється відео дикого хом’яка. Половина коментарів під ним — у стилі “яка няшечка”, а друга половина — про те, що “цього шкідника треба негайно вбити”. Коли ми пишемо, що це червонокнижна тварина, відповідь зазвичай така: “А ви приїдьте і заберіть з мого городу вашого цінного хом’яка!”». Що ж, приїду й заберу, вирішив колись Михайло Русін, читаючи такі коментарі. І заснував Центр порятунку хом’яків.

Команда спеціалістів справді виловлює диких хом’яків на ділянках, за потреби лікує й відселяє у природу. Ця ініціатива принесла  Михайлові спеціальну відзнаку Всеукраїнської зоозахисної премії 2024 року.

Гризун у бойовій стійці

— Чи є у європейського хом’яка особливості поведінки, яких в інших тварин немає?

— Є, і це бойова стійка. Якщо хом’якові загрожує людина чи тварина, він стає на задні лапки й кидається на неї, намагаючись відігнати. Це дуже характерна поведінка.   

Хом’як — тварина жадібна. Так він пристосувався до життя в природі. Він збирає корм і забиває собі за щоки, потім приносить у нору і лапою лупцює себе по щоках, вибиваючи це все назовні. Коли хом’як із набитими щоками біжить, вони ширші за його тіло. Знаєте, він із цими здоровезними щоками схожий на акулу-молот.  

— Чим зайнятий дикий хом’як протягом доби?

— Хом’яки можуть виходити з нори й удень, але все ж основний період активності для них — ніч. Уночі хом’як збирає харчі та заносить собі в нору, у спеціальну комору. Він їсть рослинну їжу, проте може з’їсти й комах, навіть дрібних мишей чи яйця маленьких пташок.

До речі, хом’як ніколи не повзає під землею, під’їдаючи картоплю чи моркву. Це роблять зовсім інші види.

— Що європейський хом’як робить узимку?

— У нормі — спить. Це справжнісінька сплячка: температура тіла падає до 8 градусів, серце сповільнюється до одного удару на хвилину. Як і всі види, які взимку неактивні, восени він жирує: багато їсть, щоб запастися жиром. А ще робить собі склад харчів у коморі, аби було що їсти, коли прокинеться.   

Агресивні побачення 

— Як дикі хом’яки взаємодіють між собою?

— Це жорсткі одинаки — вони не утворюють сімей. Самець і самиця живуть окремо, часто вони одне одного дуже сильно б’ють лапами й кусають.  Самиця може навіть убити самця — таке часто буває під час парування. Хоча самці зазвичай більші, самиці агресивніші й жорстокіше б’ються.  

Під час перетримки ми завжди селимо їх окремо, щоб не допускати бійок. Якщо їх тримати групами, велика ймовірність, що залишиться лише один. 

— А як вони реагують на інші види?

— Дикі хом’яки — бойові тварини. Вони стають у свою бойову стійку й починають стрибати, захищаючись чи нападаючи. Буває, хом’як намагається так прогнати собаку або кота. Незважаючи на це, коти часто вбивають хом’яків, і це велика проблема. 

Чому щезають дикі хом’яки

— Ми вже згадували, що дикий хом’як під загрозою зникнення. Наскільки ситуація критична? 

— Прогнозують, що до 2050 року хом’яків як виду просто не буде. Про це говорить математична модель, побудована на показниках народжуваності й смертності. Хом’як — вид, що дає дуже багато потомства. В ідеальних умовах самиця здатна народити малят тричі на рік, і в кожному приплоді може бути 6, 8, а то й 10 хом’ячат.

Колись воно так і було, але в останнє десятиліття приплід є вже тільки раз на рік. Кількість малюків у приплоді теж зменшується.

У природі хом’як не надто піклується про потомство: самиця зазвичай покидає малих приблизно за місяць. Водночас серед них висока смертність — передовсім через хижаків.

Якщо змодельована тенденція триватиме, за прогнозами науковців, вид справді може повністю зникнути. 

— Чому дикому хом’якові живеться гірше?

— Клімат теплішає, і зима тепер менш стабільна. Раніше європейський хом’як залягав у сплячку в листопаді і до березня спав. А зараз сніг випав, на Новий рік вже й дощ іде, потім знову сніг… І хом’як то засинає, то прокидається.

Це дуже високі енергетичні затрати. Якщо в хом’яка постійно ці гойдалки, тварина виснажується. Часто європейські хом’яки гинуть під час зимових відлиг.

Диким хом’якам загрожує і велика кількість пестицидів на полях. Тут відіграє роль і занепад дрібного фермерства. Це дуже важливо: на дрібних городах у хомʼяків завжди багато калорійної їжі, але тепер вони дедалі частіше опиняються на величезних полях, засіяних однією культурою. Нею і мусить харчуватися тварина. Однак, за дослідженнями французьких учених, монодієта погіршує здоров’я хом’яків.

— Воєнні дії якось впливають на хом’яків?

— Припускаю, що так. На північний схід від Харкова була популяція європейського хом’яка. І саме через той район, де жили хом’яки, був наступ у 2022 році. Там все перерито, все в бліндажах. А бліндажі — це пастки для тварин. 

Головне — це людський фактор. Іноді я бачу заклики тримати європейського хом’яка вдома. Такі заклики — злочинні. Українські закони забороняють тримати вдома червонокнижні види. 

Іноді хтось або скуповує хом’яків, або пропонує, щоб ми в центрі за них платили людям. Для мене це все є шоком! Червонокнижних тварин і рослини не продають — ніколи і нікому. 

Як не з’їм, то понадкусюю: кредо хом’яка

— Навіщо з лук хом’якам іти на городи? 

— Вони туди приходять поживитися. Виходить небезпечна пастка. З одного боку, хом’якам подобається, що там повно різноманітної і смачної їжі. З іншого — люди хочуть їх позбутися, вбити, бо вважають шкідниками, а коти й собаки теж намагаються їх вполювати. Для того, щоб безпечно забрати європейського хом’яка з людської ділянки, й існує Центр порятунку хом’яків.  

Хом’яки люблять ягоди, фрукти, овочі. При чому на городі гризуть сам овоч — стебло їх не цікавить. Цукрові бурячки люблять понадкушувать. Особливо їм до смаку полуниці. Дикий хом’як не з’їдає одну полуницю повністю, а бігає собі й надкушує багато ягід. Буває, що буряки, кабачки, огірки надкушує.

Якось на Рівненщині люди побачили хом’яка і розповіли нам. Казали, що він не дуже-то й заважає. Аж поки не побачили, скільки полуниць він понадкушував! Вже тоді ми того хом’ячка виловили й переселили.

— Він може зробити нору прямо на ділянці?

— Так, але це частіше буває там, де мало ходять або подвір’я занедбане. Наприклад, старенькі господарі не можуть всі бур’яни виполювати, і десь там під грушею хом’як вирив нору. А буває, що він шукає собі місце під сараєм чи під вуличним туалетом.

Відрізнити нору дикого хомʼяка досить просто, але для цього потрібен певний досвід. Зазвичай це велика нора — часто в неї може зайти ціла рука. Тунель іде або вертикально вниз, або під кутом у 45 градусів. Якщо це нора для зимування, то її глибина — до двох метрів. Може бути й насип, особливо ранньою весною: якщо хом’як там зимував, то він розчищає нору й виносить ґрунт.

Зверніть увагу,  що хомʼяки ніколи не роблять поверхневих горизонтальних ходів. То попрацювали кроти або полівки-економки. Чи навіть сліпаки, особливо якщо це схід або південь України. 

— Як зазвичай до диких хом’яків налаштовані люди?

— До нас звернулася жіночка з Харкова: спитала, що їй посадити на ділянці, щоб там навпаки жили хом’яки! Начебто були дикі хом’яки в сусідів. І от вона каже: як би так зробити, щоб вони у мене більше жили? Ми  домовилися, що вона половину свого городу засіє люцерною, бо в люцерні диким хомʼякам дуже подобається. Ця історія мене найбільше потішила.

Річ не в тому, що ми кілька десятків хом’яків врятуємо з ділянок, а в тому, що ми можемо потрошку змінювати ставлення людей до тварин. Рухатися в тому напрямку, щоб люди гуманніше до них ставилися.

— Уявімо, що хтось понадгризав мої овочі, і я зрозуміла, що це хом’як. Що далі?

— Я б попросив вас дати якісь докази. Показати фотографію тварини чи відео на телефоні. Буває, люди встигають зняти хом’яка. Та якщо людина просто бачила дикого хом’яка й може адекватно його описати, тоді віримо.

Якщо з’ясовуємо, що це дійсно європейський хом’як, то ми спочатку вмовляємо людей його не вбивати. І далі можемо виїхати до них. Там ми спробуємо відловити тварину і випустити подалі від людей.

— Як можна зловити дикого хом’яка?

— Це не виглядає як екшн. Він же нічний, то що тут робити? Вночі бігати з приладом нічного бачення? Хом’як біжить, ми за ним… Такого нема. Вдень ми оглядаємо територію, знаходимо сліди життєдіяльності, а тоді виставляємо спеціальні пастки — живоловки. Якщо є нори, от біля нір і ставимо.

Всередину кладемо принаду. Дикий хом’як не пропускає нічого смачного — він точно залізе туди.

Людям без досвіду краще такого не робити, навіть якщо в них добрі наміри. Хом’яки можуть загинути. У нас ніколи такого не було, адже ми професіонали.

Є всілякі народні методи у стилі позаливати нори водою, але це все негуманно.

— Ви відразу його в коробку садите й везете подалі від людей?

— Прямо в живоловці й веземо — це ніби кліточка. Стараємося випускати там, де вже є дикі хом’яки, щоб тварина могла знайти собі пару. Але ми не робимо «хард реліз». У перекладі це «жорсткий випуск». Це коли просто відкривають дверцята клітки, копняком під задок — і пішов далі! Це може мати гарний вигляд на відео, як тварина з кліточки красиво біжить вдалину. Проте з хом’яком такий метод використовувати не можна.

Якщо випускають зубра чи кабана, йому відчиняють двері — і він собі пішов. Ніхто нічого йому не зробить. А хом’яка буквально всі хочуть вбити або з’їсти: хижі птахи, тхори, коти. На новій території хом’як дезорієнтований. Треба дати йому хоча б мінімальний прихисток, щоб він трошки затримався на місці випуску.

Ми робимо нору десь завглибшки пів метра — метр, запускаємо туди хом’яка, корм накладаємо, зверху нору закриваємо чимось важким. Останнім часом беремо тротуарну плитку, яку можна купити в будівельному магазині. Всередину кладемо невеликий запас кормів: яблука, моркву, трохи зерна.

Дикий хомʼяк вже за добу прокопує собі вихід і починає освоювати територію. Так ми даємо тварині можливість закріпитися на новій місцевості: у нього одразу ж буде прихисток. Інакше він просто побіжить куди-небудь, і вся робота, яку ми виконали, буде даремною.

Збільшити популяцію європейського хом’яка в Україні намагаються і в Центрі відновлення рідкісних видів у Київському зоопарку. Тут ми розмножуємо хом’яків згідно зі спеціальною програмою, а потім заселяємо їх у природу. Програма діє з 2019 року.

Центр відновлення рідкісних видів

— Скільки зараз мешкає диких хом’яків у цьому центрі?

— Близько 30. Спочатку було кілька відловлених. Зараз там природних хом’яків — одна-дві особини, всі інші народилися в неволі.

— Ви їх якось розрізняєте?

— Вони абсолютно різні. Є флегматичні, спокійні, є дуже агресивні, істеричні прямо. Самці намагаються якомога менше енергії витрачати, знаєте, такі ледачі жирні самці є. Самиці менші й більш тривожні. Хоча бувають і навпаки спокійні самички та дуже агресивні самці. Один самець мене багато разів кусав, коли я його обстежував чи зважував.

— Хіба ви були не в рукавичках?

— Вони будь-які рукавички прокушують! У них настільки гострі зуби, що  вони пробивають навіть спеціальні ветеринарні кевларові рукавиці.

— Не боїтеся їх брати?

— Боюсь. Дуже глибоко оці різці проникають. Є техніка, як максимально безпечно брати диких хом’яків. Та й то буває так, що не вдається уникнути укусів. Це проблема, коли працюєш із тваринами: завжди існує небезпека, що тебе вкусять або подряпають. Саме тому ми нікому не дозволяємо брати в руки диких тварин, окрім тих людей, які пройшли навчання і інструктаж.

— Куди потрапляють хом’яки з Центру відновлення рідкісних видів?

— Випускаємо їх на Одещині в Тарутинському степу спільно з організацією «Rewilding Ukraine». Там побудовані вольєри для адаптації.

Торік ми випустили у вільне життя трохи більше 20 тварин. Цьогоріч продовжимо: у планах випустити в степ 50 хом’яків. 

До складу журі Всеукраїнської зоозахисної премії цьогоріч увійшли кілька міжнародних експертів, зокрема колишній детектив і фахівець із розслідування злочинів проти тварин Марк Ренделл із Великої Британії.

Понад 30 років Марк Ренделл працював у поліції Сассекса. Почавши як патрульний, з часом він став спеціалістом із розвідки й таємних операцій. Аби зібрати докази, Маркові доводилося тісно спілкуватися з небезпечними порушниками законів, і самому прикидаючись злочинцем. Під прикриттям він допомагав розкривати справи, пов’язані з організованою злочинністю — вбивства, торгівлю людьми, зброєю та наркотиками. Та був тип криміналу, на який поліція за часів роботи Марка серйозно не реагувала, — злочини проти тварин. Вийшовши на пенсію, Марк Ренделл взявся розслідувати саме їх. 

Марк очолив організацію «Hidden in Sight», що протидіє жорстокому поводженню з тваринами. Разом з чинними поліцейськими, медіа та захисниками тварин Марк продовжив таємні операції. То чи є сенс витрачати ресурси на злочини проти тварин, коли й людських проблем у поліцейських вистачає? Про це й не тільки говоримо з Марком Ренделлом. 

«Не можу пройти повз тварину й не заговорити з нею» 

— Переді мною фото 5-річного Марка Ренделла. Хто це з вами поруч?

— Це фото зробила одна з моїх сестер. Маленький пес поруч зі мною — це такса на ім’я Джо. Він був у мене, коли мені було 5. Він був одним із моїх найкращих друзів. Ми разом робили всіляку шкоду і які-завгодно витівки. У кого є такси, ті знають, що вони не зважди чемно поводяться. Ми були спільниками у «злочинах». Одного разу я вирішив, що він матиме кращий вигляд зі смужками. І він мені дозволив намалювати на ньому смужки борошном. Ми копали дірки в саду моєї мами. Ми все робили разом. 

— Зараз маєте тварин удома? 

— У мене є діти, тож ми з дружиною піклуємося про їхніх тварин. Зараз біля мене десь є двоє врятованих собак: Бонні з Боснії та Татьяна з Румунії. Їх врятувала моя дочка. Бонні дуже розумна, вона все обмірковує, а Татьяна просто шалена. Бонні, мабуть, спить десь на ліжку, бо вона ж принцеса, а інша собака десь у саду. Вони дуже різні.

— Ви відчуваєте якийсь особливий зв’язок із тваринами? 

— Авжеж. Я радію, коли мене оточують тварини, я з ними розмовляю. Ми добре ладнаємо. Сподіваюся, що це взаємне відчуття.

Якщо я зустрічаю кота, не можу його проігнорувати. Якщо бачу собаку чи коня, то я обов’язково підійду й трохи з ними побуду. Не можу пройти повз тварину й не побалакати з нею. 

— Чому ви почали розслідувати та вивчати злочини проти тварин? 

— Коли я пішов на пенсію з поліції, вирішив попрацювати в цій царині, бо люблю тварин і хочу їм допомагати. 

Поліція має захищати вразливих людей, сприяти тому, щоб громади були в безпеці. 

Коли я почав прискіпливіше вивчати людей, які проявляли жорстокість до тварин, я зрозумів, що ті самі люди залучені в публічні злочини. У них була та сама «доріжка» до скоєння злочину, та ж мотивація, що в інших злочинців. Я все думав, чому ми [в поліції] інакше ставилися до злочинів проти тварин, ніж до злочинів проти людей? Адже в них задіяні ті самі злочинці! 

Це не була кардинальна зміна робочої сфери. Я просто перейшов від служби в поліції до того, щоб пояснювати іншим офіцерам, що тварини — частина громади. Тому, коли ти відповідаєш за безпеку громади, або сім’ї, або ще якоїсь групи, ти маєш дбати про кожного і кожну. Зокрема і про тварин. Я знав: захищаючи тварин, я захищаю і людей.

Як пов’язане насильство над тваринами та насильство над людьми 

— Ви стверджуєте, що кривдники тварин можуть кривдити й людей. Поясніть, як це пов’язано. 

— Злочинці переважно ледачі, вони шукають найпростіших шляхів скоїти злочин. Вони не хочуть надто сильно ризикувати. А це часто призводить до злочинів проти тварин. 

Аб’юзери, які завдають шкоди людям, зазвичай обирають жертвою найслабшу чи найслабшого в групі: це може бути жінка або дитина, або й тварина. 

Скривдивши тварину, вони так показують іншим людям свою владу й контроль. Або це погроза: вони дають зрозуміти, що можуть заподіяти щось схоже й людині. 

Наприклад, злочинець убиває тварину, аби показати комусь: ось як я можу розгніватись, якщо ти не зробиш, як я кажу. Часто це відбувається, якщо хтось хоче здійснити сексуальне насильство, особливо над жінками чи дітьми. 

Також буває, що тварина — це важіль впливу. Кривдник каже: «Якщо ти не зробиш так, як я хочу, я завдам шкоди твоїй тварині». Так можуть чинити з дитиною чи старшою людиною: ви ж знаєте, часом тварини — це єдині друзі для старших людей. Аб’юзери розуміють, як психологічно вплинути на своїх жертв і які взаємини у нас із домашніми тваринами. Або це може бути частиною домашнього насильства в традиційному сенсі між чоловіком і дружиною. Це відбувається досить часто в кожній країні — як у Великій Британії, так і в Україні. 

Існує зв’язок між тим, щоб завдавати шкоди тваринам, і тим, щоб шкодити людям. Це не обов’язково означає, що вони спочатку кривдять тварин, а потім переходять до людей. Вони можуть спочатку завдавати шкоди людям, а потім тваринам. Або робити це одночасно. Якщо розуміти, як діють злочинці та кривдники, можна запобігти їхнім злочинам ще на початковому етапі.

Розслідуючи вбивство людини, треба звернути увагу на тих підозрюваних, хто в минулому кривдив тварин. Також, якщо поліцейський отримує повідомлення про злочин проти тварини, його треба розглянути серйозно. Якщо ви бачите когось, хто завдавав шкоди тваринам, особливо в юності, це має вас стривожити. Є ймовірність, що така людина може завдати шкоди й людям. Краще запобігти вбивству, ніж його розслідувати. Це краще не тільки для самої жертви чи її близьких. У ширшому сенсі більше грошей та інших ресурсів витрачають на розслідування, ніж на те, щоб попередити злочин. 

— Мені запам’ятався випадок, який у 2024 році розглядав суд: підліток жорстоко вбив птаха на очах у друзів. За рішенням суду, відтоді його мала б доглядати мати, під опікою якої хлопець був і доти. На вашу думку, чи достатньо такого присуду, щоб запобігти злочинам у майбутньому? Що взагалі можна робити в таких випадках?

— Посадити когось за ґрати — це лише один аспект правосуддя. Як на мене, важливо також, щоб різні фахівці та фахівчині могли стежити за людиною, в якій помітили загрозу для громади.

Можливо, в того хлопця щось сталося чи були проблеми в його освіті. Але якщо людина кривдить багатьох тварин чи робить це в жахливий спосіб, за нею треба стежити. Потрібна система та фахівці й фахівчині, наприклад, психологи і психологині. Це попередить злочини. Важливо розуміти кримінальну психологію і те, що за чим слідує.

— Окрім випадку із собачими боями, які ще розслідування ви робили для медіа?

— Ми з колегами зняли фільм про полювання на фазанів. Хоча ці птахи не живуть у Британії, полювання на них тут вважають чимось на кшталт традиційного спорту. Фазанів спеціально вирощують на фермах в інших країнах Європи. Життя фазанів, принаймні на час створення фільму, починалося в жахливих умовах. Потім їх переправляли поромами через Ла-Манш і випускали на мисливських угіддях Британії, де їх із легкістю стріляли мисливці — не для їжі, а для розваги. Так убивали близько 35 мільйонів фазанів за один мисливський сезон.

Я працював у Лізі проти жорстоких видів спорту. Ми з колегами хотіли показати людям, що відбувається, і тому в 2015 році зняли документальний фільм про життя цих фазанів. Він став частиною кампанії проти полювання на птахів, яка триває й досі.

Компанії-перевізники, які володіли поромами, через тиск громадської думки того ж 2015 року Пізніше французькі фермери судилися проти поромних операторів. На їхню думку, їх дискримінували, відмовляючись перевозити їхні товари. Перевізники відстояли своє рішення в судах. Однак птахів все ще перевозять через тунель під Ла-Маншем. Кампанія проти відстрілу фазанів триває. перестали перевозити фазанів. Ймовірно, вони погодилися на це, бо опиратися громадській думці було б фінансово невигідно.

У «Hidden in Sight» ми розслідували, як мавп тримають удома. Робили це разом із зоозахисними організаціями Born Free Foundation та «Four Paws». Наші фото та інформацію зоозахисники брали у звіти, ці фото потрапили в медіа, їх показували у британському парламенті. Зрештою торік у березні в країні заборонили тримати мавп удома. Щоправда, всі передбачені заходи (ліцензування власників) наберуть чинності у 2026 році. 

Іноді так само важливо показати яскраву історію в медіа, як і піти з певним випадком до суду.

«Щоб оберігати громаду, зважайте на злочини проти тварин» 

— Чи є у вас дані про те, скільки щороку реєструють випадків жорстокого поводження з тваринами у Британії? 

— На це питання важко відповісти, бо кількість повідомлень про жорстокість значно відрізняється від числа судових переслідувань, а дані не завжди є достовірними. У 2021 році було 400 судових справ. За перші 6 місяців 2024 року зафіксували 44 800 повідомлень про жорстокість до тварин, але не всі з них можуть бути злочинами.

— Чи хтось отримує реальні строки у в’язниці? 

— Так, є чимало злочинців, які за жорстоке поводження з тваринами отримали реальні терміни за ґратами. Перший п’ятирічний тюремний строк присудили торік організаторам собачих боїв.

— На вашу думку, наскільки активно розслідують злочини проти тварин у різних країнах? 

— У Великій Британії є благодійні організації, які борються зі злочинами проти тварин, але зацікавити поліцію цією проблемою складно. У більшості країн ситуація схожа. Я не думаю, що котрась із них справді досягла успіху в цьому питанні. 

Проте дедалі більше людей у прокуратурі, політиці та поліції починають розуміти, що серйозне ставлення до злочинів проти тварин — необхідність. З 2016 року Федеральне бюро розслідувань США визнає жорстоке поводження з тваринами одним із правопорушень, які треба реєструвати в національній базі даних. Деякі країни також починають усвідомлювати важливість цього питання: у Франції проходять спеціальні тренінги для поліцейських, я сам треную в Греції, а на Різдво проводив навчання в Косові.

Поступово щораз більше правоохоронців розуміють, що жорстокість до тварин рідко буває ізольованим злочином: у більшості випадків кривдники і кривдниці тварин роблять не тільки це. Зазвичай вони вчиняють й інші злочини. Поліцейські дедалі більше усвідомлюють, що всі види злочинів треба розслідувати прискіпливо. Якщо ви працюєте в поліції і справді хочете захистити громаду, мусите зважати на злочини проти тварин. Не можна їх ігнорувати. 

Невдоволена курка Баба Зіна, собаки Ромка і Граф, Майк і Джина, свиня Дуся й коза Марта живуть у притулках чи в родинах по різних куточках України. Скоріш за все, ці тварини та тисячі інших не вижили б, якби їх вчасно не прихистили, вивезли чи вилікували. Зокрема й ті люди, яких UAnimals нагородили на Всеукраїнській зоозахисній премії.

Вони щодня спостерігають всі грані ставлення до тварин у суспільстві. Знають, як часто байдужість переплітається з відданістю в історіях однієї й тієї ж тварини.

Ми запитали в них про випадки, які залишили найяскравіші спогади. І ось що почули.

«Ніхто й не сподівався, що він житиме» 

Анастасія Клімнюк — засновниця та керівниця громадської організації «Дім порятунку тварин»

Харків / Полтавщина

Це спогад з 26 лютого 2022 року. У Харкові було важко знайти харчі для тварин: натуральної їжі не купиш, всі магазини з кормами зачинені. В одному гаражі відкрився склад з товарами для тварин. Ми стояли в черзі по корм для собак, там було ще людей 60. Це момент, якого я ніколи не забуду. Підійшов чоловік із котом у переносці. Йому зруйнували будинок, дружина виїхала. Чоловік вирішив іти захищати країну, і йому не було де діти кота. І він звернувся до людей — питав, чи може хоч хтось прийняти до себе котика. Ніхто з черги не відгукнувся. Ми з чоловіком перезирнулися і майже миттєво вирішили його забрати. Так у нас почали з’являтися тварини.

Пізніше ми дізналися, що це був кіт сина того чоловіка. У них із дружиною народилася дитина, на момент початку війни їй було два тижні. Тож вони вирішили на місяць залишити котика з батьками. Коли чоловік підійшов до тієї черги, молоді батьки були в окупації. Пізніше мені прийшло від них повідомлення: «У вас, може, досі є наш котик?». І скидають мені фото ще кошенятка. Значить, коли ми забрали його, він був зовсім молодий. У 2022 році кіт поїхав до своїх людей.

Є в нашій місцевості приклади дуже турботливого ставлення до тварин. Якось люди побачили біля свого двору вівчарку. Спочатку подумали, що пес неживий, бо він не ворушив навіть вухами. Зрештою зрозуміли, що дихає. Потім звернулися до нас, і ми вже повезли собаку до ветеринарної клініки. Ніхто й не сподівався, що він житиме. Чутливості в собаки не було взагалі. На МРТ з’ясували, що в нього був вивих шийного відділу хребта. 

З клініки ми забирали вже собаку, який почав сам ходити в туалет і їсти. Люди, які його знайшли, погодилися забрати до себе собаку з інвалідністю й доглядати. Назвали Графом. Зараз він повзає, лежить у позі сфінкса, може просидіти близько 40 секунд, сам їсть. Йому збудували конструкцію типу візочка, щоб він міг пересуватися. 

Пішки з-під обстрілів — з дитиною й цуценям

Олена Русіна, керівниця притулку «Пегас»

Малозахарине, Дніпропетровщина

Дніпро

Нещодавно нас викликали в село, бо там був великий травмований собака. Він просто з’явився на вулицях, ще й у нашийнику, де взявся — невідомо.  

Його помітили місцеві старші жіночки. Це не молоді мобільні люди, які легко користуються інтернетом, і все одно вони намагалися виставити його фото в соцмережах, шукали господаря. Вони навіть скинулись на препарати від шкідників для цього собаки.

Коли він побився з іншим собакою, то вже викликали нас. Ми приїжджаємо, а нас зустрічають жінки, всі з ціпками. Це цивілізовані люди, які не кинули тварину напризволяще. Вони не сказали, як це буває: «Десь там пес валяється, самі шукайте». Вони йшли за машиною, підвели до точки, де був собака, дбали про нас, волонтерів. Це дуже приємно. Собаку ще лікують, він зараз живе в «Пегасі».

Ще був випадок, коли почався наступ на Вовчанськ. Бувало таке, що люди тікали звідти навіть пішки. До нас тоді звернулася дівчина, просила прилаштувати цуценя. Та ми не хотіли: притулок переповнений, і для нас це важко. А виявилося, що ця молода жінка тікала від обстрілів пішки. Взяла тільки дитину в візочку. Уявіть, у якому стані була ця жінка! На дорозі побачила цуценя — мале, виснажене. Воно було в такій же ситуації, як і вона. І дівчина бере це цуценя і кладе в піддон візочка!

Потім вона потрапила у Дніпро, і в місті його не кинула. А тоді вже звернулася до нас, каже, «куди ж мені з цуценям і дитиною?». Я виставила цю історію в соцмережі — одразу ж відгукнулася сім’я й забрала собаку.

«Майку, пробач»

Сергій Луденський — засновник і голова громадської організації «Save animals Ukraine»

Нещодавно до мене звернулися з проханням вивезти двох ротвейлерів із прифронтового села — Олександрополя на Донеччині. Там залишався старий дідусь, на якого в Польщі чекала онучка. Питання було лише в собаках: на подвір’ї в дідуся жили двоє ротвейлерів: 7-річний Майк і 5-річна Джина. З такими великими псами дідусеві важко було б їхати. Він і сам не виїжджав саме через собак.

У день евакуації дідусь приїхав до свого двору на велосипеді. Перед тим був на сусідньому хуторі, куди менше прилітало артилерії. Позаду його хати по прильоту горіло поле. І загалом усе це відбувалося під канонаду артилерії.

Найщемкішим моментом стало прощання чоловіка із собаками. Він обійняв Майка за голову і сказав: Переклали слова дідуся українською.«Майку, пробач. У мене вибору нема».

Це відео в моєму тіктоці зібрало мільйон переглядів: думаю, багатьом українцям і українкам відгукнувся цей біль.

Ми знали, що Майк агресивний. Щоб його завантажити, я виліз на дах нашого бусу й так затяг його за повідець.

Дідусь попросив нас швидше виїхати, аби не розтягувати момент прощання. Ми так і зробили.

Привезли собак до нашого шелтеру під Дніпром. Згодом виявилося, що Майк агресивний тільки до інших собак. А за деякий час обох ротвейлерів прийняли прекрасні сім’ї. Я дуже щасливий від того, що є такі люди, які не залишають тварин напризволяще, і ті, які приймають їх у себе.

Два скелети на прив’язі

Тетяна Нельга — засновниця благодійного фонду та притулку «Зоосім’я»

Павлиш, Кіровоградщина

У ставленні людей до тварин я постійно бачу дві сторони медалі, і це мене шокує. Дивлюся на військових, на рятівників, які із зони бойових дій вивозять тварин, ризикуючи життям. Вони великі молодці. А з іншого боку, у нашій місцевості є люди, які не стерилізують тварин, викидають цуценят, кошенят дуже жорстоко — то в пакетах на смітники, то в лісосмуги. Одні їдуть під обстріли, щоб врятувати тварин, інші їх нищать.

У нашій місцевості були люди, які весь час виїжджали, залишали на ланцюгах тварин і не годували їх. За законом, ми не маємо права зайти в чужий двір і забрати тварин. Доводилося добиватися, щоб поліція разом із нами туди пішла знімати з ланцюгів собак. Це були вже два скелети. Зараз іде розслідування проти тих людей, тому більше розказати не можу. Я забрала тварин на лікування й реабілітацію в «Зоосім’ю».

Коли ветеринар стає зооволонтером

Альона Грінник — засновниця громадської організації «Дай лапу ЮУ»

Південноукраїнськ, Миколаївщина

Одного разу задзвонив телефон: «Добрий день, я ветлікар. Я написав у гуглі “волонтери Южноукраїнськ” — і пошук відразу видав мені ваш телефон. Я хочу бути корисним — хоча б порадою». Це був Олександр Соколов, який переїхав з Енергодара. Ми зустрілися, і я відразу запропонувала йому робити спільні проєкти зі стерилізації.

Перед цим я орендувала будинок у сусідньому селі, Костянтинівці, щоб перетримувати там тварин. Ну, будинком це важко було назвати: він вже розвалювався. Там були стіни, купи сміття й трави по шию. І от ми з чоловіком і батьком почали приводити його до ладу. Люди потрошку допомагали — хто відро приніс, хто віник. Було кілька активних волонтерів, які приходили бур’яни викорчовувати. Все це ми впорядкували й організували там перетримку.

Коли з’явися Олександр, ми з волонтерами скинулися, закупили нитки, наркоз, і влаштували в цьому домі в одній кімнаті операційну. Почали там стерилізувати безхатніх кішок і собак. 

Ішов час. Я перейшла на іншу роботу — розширилися фінансові можливості. Ми вклали гроші, і у вересні 2024 року відкрили клініку вже в місті. 

Тут ми лікуємо домашніх тварин за гроші: щоб допомагати бездомним, треба звідкись брати ресурси. Для військових, переселенців діють знижки, для деяких це безкоштовно. Якщо бабуся-пенсіонерка приходить навіть із домашньою твариною, то ми лікуємо зі знижкою або й безкоштовно. Плюс ми робимо безплатні стерилізації — поки що тільки кішок. У нас у місті є притулок. За договором, ми оперуємо їхніх собак. Іноді привозять полікувати — за це гроші ми не беремо. Для безхатніх тварин під опікунством — це ціна витратних матеріалів.

Проводимо акції з безкоштовної стерилізації безхатніх. Ми робимо на стерилізацію акцент: у нас місто маленьке, і тварин тут більше, ніж людей.

У тому будинку в селі зараз післяопераційна перетримка, а ще там живуть тварини з інвалідністю. А Олександр Соколов досі працює зі мною в клініці. 

«Їх вбили не обстріли, а голод»

Аліна Остапенко — членкиня Сумського товариства захисту тварин

Суми

Майже не памʼятаю життя до війни. 24.02.22 став переломним у моїй свідомості. Відтоді почалася моя справжня перевірка на міцність як зоозахисниці. Здавалось, після деокупації Сумщини життя мало стати легшим, але почались обстріли прикордоння, примусові евакуації. 

Рік тому в Юнаківці, прикордонному селі Сумської області, місцева жінка знайшла по дворах 8 мертвих собак. Їх вбили не обстріли, а голод. Більшість тварин до самої загибелі лишались на ланцюгах і не могли знайти хоч якогось харчу. Усіх їх залишили люди. 

Потрібно було їхати туди рятувати залишених на ланцюгах тварин. У першому рейсі на прикордоння ми вивезли з Юнаківки двох собак — Бруно та Алекса. 

Бруно дивом лишився живим: ми знайшли його привʼязаним у дворі, де вже бездиханно лежали дві інші собаки. Алекс вижив, бо їв сиру кукурудзу.

Після Алекса й Бруно ми вивезли з Юнаківки ще близько 15 собак. 

Зараз Бруно в притулку, і ми все ще шукаємо для нього родину. Алекс торік знайшов родину, де його дуже люблять.

Саме після зустрічі з цими собаками ми почали активно евакуювати тварин із прикордоння. Охочих їздити по селах Сумщини особливо не було, тому я вирішила йти вчитися керувати автівкою. Так почалася нова сторінка життя, коли тижнями доводилось пропадати у віддалених куточках області, які обстрілювали. На жаль, не всіх встигали врятувати.

За 3 роки ми прилаштували в сім’ї близько тисячі тварин. Відсутність покинутих — ось результат, якого я прагну. 

Такі несхожі сусідки

Ольга Волкова, керівниця притулку «Душі бродяг»

Лупареве, Миколаївщина

Це сталося перед поїздкою на Зоозахисну премію у селі Лимани. Там одна жінка отруїла близько 20 собак.

До мене прийшла знайома та й каже: «Уявляєш, Олю, ти рятуєш тварин, а тут одна жінка мене питала: “Ти поїдеш у місто? Так купи мені щурячої отрути, бо мені тут не вистачило. Потрую собак”». Почувши це, я поїхала в те село. Але собаки вже були мертві, я не встигла нічого зробити. Побачила там цю жінку, що їх отруїла. Запитала, невже їй не шкода собак. А вона каже: «Ні, труїла їх і буду труїти». 

Ольга передала свої свідчення юридичному відділу UAnimals і сподівається притягнути жінку до відповідальності.

Роман Олександрович, Баба Зіна, Дуся та інші

Вікторія Жидкова — засновниця товариства захисту тварин «Вірність» і громадської організації «Громадська правова ініціатива»

Добропілля, Донеччина

У серпні 2019-го чоловік пішов виносити сміття. А на смітнику лежав пакет із цуценятами. Живе було лише одне. Йому було години дві від народження. Відтоді почалася в нас боротьба за життя того цуценяти. Чоловік зробив йому спеціальну коробочку — по суті, штучну маму. По годинах годували, вночі вставали. Якось мій чоловік як заверещить на всю кімнату: «Іди сюди!» Я думала, щось погане сталося. Підходжу — а то в малюка очки відкрилися. Ніколи мій чоловік так не радів. І цей собака тепер — наш знаменитий Роман Олександрович. Ромка. 

І ще один справжній прояв людяності був, коли спрацював цілий ланцюжок добра, — це порятунок фермерського господарства з Удачного. Я вегетаріанка, і для мене принципово, щоб господарство рятували не для того, щоб тварин порізали. Я хотіла зробити шелтер, який би приймав рогату худобу. Розказала про це в соцмережах.

Тоді мені й подзвонив чоловік з Удачного, в якого було господарство зі свійськими. Я разів 10 перепитала: «Ви тварин їсти будете?». А він говорить, що в них гуска, якій 15 років, козам по 17 років…

В евакуації цього господарства були задіяні багато людей. І тварини з Удачного живуть у мене в шелтері. У нас там є свиня Дуся, яка дає лапку. Є коза Марта — вона завжди зустрічає, по-своєму мекає і простягає передню ногу. Є курка, яку ми звемо Баба Зіна, бо вічно невдоволена. Щойно в курник заходиш, квокче: не так ідеш, не так стоїш, не те робиш. У неї дзьоб не закривається. 

Коля і цуцики 

Інна Бородуля — засновниця та керівниця громадської організації «Щасливий кіт»

Запоріжжя

Зі мною тісно співпрацює військовий Славік. Дуже багатьох вивозить або шукає, кому і як їх передати, щоб тварин забрали із зони бойових дій. Своїм коштом стерилізує, лікує. Ось я саме поїду вакцинувати цуценят туди, де він служить. Я б і рада всіх забрати в притулок, але це просто неможливо. Це для мене людина з великої літери. 

Але маю ще одного кумира. Коля — високий простий парубок, працює на заводі. Якщо чесно, мені спочатку здавалося, що він якийсь нетямущий. Та не завжди все так, як здається на перший погляд. Позаторік улітку Коля знайшов на смітнику новонароджених цуценят. Він не побоявся труднощів — забрав їх і вигодував. Сам! Це при тому, що він позмінно працював на важкій роботі! І всі цуценята в нього вижили. Він їх прилаштував, а одного залишив у себе. Я відтоді кажу: «Колю, ти мій кумир». 

***

Отримавши нагороди, лауреати Зоозахисної премії поспішають вийти зі світла софітів, щоб якомога швидше повернутися до своїх тварин. Вдома вони знову перевдягнуться в робоче й закотять рукави. Протягом трьох років великої війни ці люди приймають у притулках собак і котів, свійських і диких тварин, евакуйованих з фронту чи прифронтових місцевостей, а часом і самі їх евакуюють. Це сотні, а подекуди тисячі нових тварин на рік. Тварини продовжують прибувати, бо війна триває. Проте ми можемо подбати про те, щоб роботи у зоозахисників і зоозахисниць не більшало хоча б через покинутих і скривджених тварин у тилу.

Зубри, олені, лисиці й зайці на його світлинах купаються, полюють і граються — живуть своє дике життя. Та світове визнання В’ячеславові Міщенку принесли не вони, а равлики. Зі знімком равлика він переміг у двох номінаціях престижного міжнародного фотоконкурсу — International Photography Awards 2014, а книжку з його світлинами равликів видали в Японії. Японські видавці назвали його геніальним українським фотографом.

В’ячеслав Міщенко живе в Бердичеві на Житомирщині. Вдень він зубний технік у військовому шпиталі. І часто в той самий день — фотограф дикої природи.

Приїхавши зі шпиталю, трохи задиханий і заклопотаний, В’ячеслав все ж охоче розказує про свою пристрасть — фотографію. 

Занурення в мікросвіт: як збирання грибів може змінити життя?

— Де була ваша остання зйомка?

— Вчора я їздив у ліс з онуками. Знайшли трохи грибів — опеньки і гливи. Гливи специфічні, я хотів їх познімати… І таки знайшов! Я дуже люблю тихе полювання. На це мене підсадив батько. Він був затятим грибником, зробив мені маленький кошик і брав мене із собою збирати гриби.

Завдяки цьому мене й почало тягнути до макрозйомки. З батьком гриби збираєш і бачиш, як там ці жучки, павучки, равлики ворушаться… Це було настільки цікаво мені-дитині! Наче казка. І ця пристрасть до мікросвіту залишилася в мене й досі.

Та й загалом любов до природи мені передалася від батька. За освітою він був математиком, але в Бердичеві пройшов курси і почав викладати малювання, працю і креслення у школі. А ще він працював позаштатним шкільним фотографом, тож я бачив магію фотографії ще в дитинстві. Він купив десятирічному мені перший маленький фотоапарат «Смєна» — з нього і почався мій довгий шлях у фотографії.

Потім настала епоха цифрового фото, але камери в мене не було. Натомість я малював. Для мене це було за щастя! Я став головою Спілки вільних художників і народних майстрів «Вернісаж» та керував нею 11 років (2002—2013). 

Аж ось якось товариш надіслав мені фотоапарат — «фуджик», просто подарував. І мене прорвало! Я почав дуже багато знімати, особливо макро. Виїжджав до лісу і знімав там цілими годинами.

На суходолі

— Як ви знаходите диких тварин для зйомки?

— Не важливо, чи знімаю оленя, чи равлика — насамперед вивчаю територію, де буває тварина.

Здебільшого я там роблю Скрад — укриття, яке використовують мисливці чи фотографи природи.скрадки — з гіллячок чи із захисної сітки. Можна намет поставити і чимось прикрити. Буває, з машини знімаю. А іноді ховаюсь у кукурудзі.

До прикладу, розкажу, як я вистежував чорних лелек. Їх я знімав у Бистрику — це село біля Бердичева. Мені дуже зручно туди їздити, бо я живу на околиці міста. Заварюю каву, сідаю в машину — поки доїду до місця зйомки, вже допиваю каву. Тут багато озер, і на кожному свої птахи живуть. За ці 15 років знаю вже і їхні гнізда, і локації, де вони годуються. 

Чорні лелеки дуже рідкісні. Вони будують гнізда далеко від людей. Перед тим, як відлетіти, лелеки в Бистрику годуються на озерах, щоб трохи зміцніти. Влітку я побачив їх на полі. Знав, що вони тут зупинилися на 10-12 днів і потім полетять. Та ніяк не міг знайти озера, де вони пасуться.

Лелеки люблять бувати на озерах ранком і на заході сонця, а потім можуть цілий день сидіти на полі. Я кілька днів їздив по озерах і нарешті їх знайшов. 

Приїхав туди ввечері та приготував місце, де я буду лежати. Привіз килимок, узяв камуфляж. Це така сітка, якою наші хлопці прикривають танки. Пару гілляк зверху, щоб я птахів бачив, а вони мене — ні. Адже від найменшого руху вони тікають. Щойно побачать — фур! Один-другий крикнув — і всьо, їх нема.

На другий день о 5-й ранку виїжджаю, машину ставлю далеко, щоб вони мене не чули. Бажано, щоб їх іще не було, щоб і не сіріло ще. Прийшов у ліс і чекаю — прилетять / не прилетять…

— Ще рідкісних тварин зустрічали, крім лелек?

— Є найбільший метелик Європи — сатурнія грушева (павиноочка грушева, Saturnia pyri). У неї розмах крил — 15 сантиметрів. Я її фотографував. Зубри були. Я спеціально їздив у Львівську область, у Броди, щоб їх зняти. Наступного року планую поїхати на білоруський кордон знімати глухаря, він теж рідкісний.

— А як ви знімали лисенят?

— Це був початок травня. Я лисицю бачу раз, другий… Вона то рибу несе, то мишей нахапала. Несе кудись здобич — значить, у неї є малята. Я давай шукати нору. Це треба піщаний ґрунт і якийсь обрив. І я знайшов! Вона так зробила нору, що й не побачиш, якщо не шукати. Але дуже близько до села… Там поруч поле кукурудзи, а це для лисиці чудова схованка. З кукурудзи їй добре полювати на птахів, які там сідають. 

Я прийшов — її не було, побачив спочатку малят. Вони мною зацікавилися, почали вилазити з нори. Якби лисиця не повернулася, то вони б до мене йшли й лащилися.

А так вона мене внюхала, заскавчала — і вони сховалися в нору! І не вилазили, поки вона не прийшла знов і не заскавчала. Я просидів три години з фотоапаратом — все дарма.

Проте я її перехитрив. Вона ішла на полювання, а я купляв крильця курки і приносив до нори. Малеча трохи вилазила, і я її фотографував.

На воді й у воді

— Часто доводиться лізти у воду для зйомок?

— Так, бо ж на воді багато птахів. Є пірникоза — фотогенічна пташка. У них цікаві шлюбні ігри. Бджолоїдки, рибалочка — такі кольорові! Я оце у листопаді бачив на ставку рибалочку, хоча холодно, їх уже не повинно бути. Лебеді ще є тут — дві пари з молодняком. Вони б’ються за владу на озері: хто сильніший, той і виганяє слабшого. Є нічна чапля, або квак, бо в неї крик такий: «Квак!!! Квак!!!». Було, водяного щура знімав, ондатру, качок, лисуху, чаплю — і руду, і білу, і сіру… 

— Я чула, що у вас є і знайома чапля…

— Так, я її вже багато років знімаю. Вона підпускає мене дуже близько. Я назвав її Марфою. 

Марфа прилітає на те саме місце першою: мовляв, це моє, я сюди нікого не пускаю! Якщо надто близько підходжу, Марфа і на мене свариться. Одним оком стежить за рибою, другим — за мною. Вона собі визначає якусь відстань, і якщо ти її скорочуєш, вона відлітає, повертається і тупо на тебе кричить. Тоді робиш 2-3 кроки назад і сидиш у скрадку по груди у воді.

— Там же мокро й холодно.

— Комбез вдітий же ж! Я натягаю комбінезон, залажу по груди і у воді пересуваюся. А наді мною «шалашик» — таке укриття буквою П. Я його сам робив: пінопласт, фанера і дуги зі старої алюмінієвої розкладушки. Зверху — брезентовий накид. Птахи людину бояться. А як щось таке по воді пересувається, то вони хоч насторожі, але звикають. 

Ранок, туманчик, і ти в комбезі по груди у воді чекаєш десь годинку, поки вони прилетять. Фотоапарат закріплений на штативі. І тримаєш його, як кулемет.

Бувало, я й падав. Якось знімав жаб у Половецькому — це село на Житомирщині. У жаб саме був шлюбний період, і мені хотілося знімати якнайближче до води, щоб кадри були ефектніші. Ну й звалився у воду! Апаратура не постраждала, а сам вимок. Там ще така фотка прикольна вийшла, я її назвав «Чоловіча дилема»: жаби займаються коханням, а самець одним оком дивиться на комара. Певно, думає: чи це кохатися, чи попоїсти?

Озброївшись знаннями й лінзами

— Що треба на собі тягти, коли їдеш у подорож?

— Купу об’єктивів, штативи. Без цього не можна, це інструментарій.

— Важили це все?

— Не хочу себе лякати! У мене три штатних об’єктиви: з довгим фокусом, макро і пейзажний. Кікімори не дуже використовую. Килимочок беру, іноді подушечку під фотоапарат. Коли ладнаю скрадок, хочу, щоб було комфортно, бо там по 3-4 години треба сидіти. Птахи можуть відлетіти й повернутися, а ти чекаєш. Як знімав чорних лелек, машина проїхала — вони полетіли, потім прилетіли назад. Було, і мене злякалися. Вони підійшли близько. Лелека був від мене метрів 6. Він мені вже в об’єктив не влазив. Я тільки ворухнувся — всі лелеки вилетіли.

— Є тварини, які самі прагнуть потрапити в кадр? 

— Нема. Це якщо равлика знімаєш, то йому по цимбалах, куди повзти. Хоча равлики теж із характером. У гарну погоду вони сплять, а в сиру повзають — ранком чи пізно ввечері, коли роса рясна. Та й те не завжди пощастить, щоб він виліз і повзав.

— А як ви його спокушаєте, щоб він позував?

— Це секрет. Я такі нюанси розказую на майстер-класі. Це мої відкриття, до яких я прийшов працею, мріями, цікавістю. 

— Ви вивчили щось про тварин, чого не знали раніше?

— Для мене все було нове. Я знімав таких комашок, що й назви не знав спочатку.

Я ж не біолог! І птахів не всіх знав. Але сфотографував уперше, і стає цікаво, що це за пташка.

Чи ти знімаєш бедрика, чи богомола, бажано прочитати про них. Це допомагає у зйомці. Те ж стосується і ссавців — оленів, лисиць. 

— А маєте улюблені локації?

— За 15 років я вивчив різні місця. Знаю, куди поїхати на бабку, на равликів, куди на пірникозу, де мене жде чапля. Так фотографувати простіше. 

А восени я був у Дземброні. Хотів познімати птаха, що тільки на гірських річках живе (понурка біловолого, Cinclus cinclus). Я то зняв багато кадрів, але не те, що хотів. Ідеш по гірській річці, шукаєш… І безрезультатно. От що значить місцевість незнайома.

— Що особливого має бути у фото, щоб воно впадало у вічі?

— Перше, що притягує в фотографії, — це сюжет. Коли є якесь дійство. Ти не просто зняв равлика, а цей равлик тягнеться до краплини води, чи павутина на задньому плані, чи він з якоюсь комахою, чи з жабкою. І якщо додатково в кадрі гарне світло, кольорова гама така, що притягує, тоді виходить шедевр.

— Ви керуєтесь якимись принципами, фотографуючи диких тварин?

— Головне не нашкодити, не порушити спокій тварин. Тому що природа в нас така вразлива, що її треба оберігати.

Я проти будь-якого полювання. Це ж тварини, це ж чудо таке природа сотворила.

До речі, під час воєнного стану полювання заборонене. І диких тварин стало більше! Я ніколи їх не бачив стільки, як зараз. У Бистрику бачив косуль, хоч тут немає великого лісу. Але я думаю, що, як війна закінчиться, їх усіх повбивають.

— А ви браконьєрів зустрічали?

— У Бродах було. Ми бачили машину в лісі. Я сфотографував номери й віддав лісничому. Розбиралися, але кінцевий результат я не знаю.

Життя фотографа сповнене пригод

— Які найцікавіші моменти ви спостерегли?

— Багато чого! Цього року зняв, як лисиця намагалася зайця вполювати. Ще ту місцевість полюбив очеретяний лунь — саме молоді птахи. Луні полюють, а потім на полі сідають поїсти. А лисиця чує за пів кілометра, що чимось пахне. Тож вона любила відганяти лунів і забирати їжу. 

Очеретяний лунь, лисиця і заєць — всі вони були разом на фото. Це ж дуже рідкісний випадок, щоб усе зійшлося: і погода, і всі ці птахи й звірі в одному місці, і я ще прийшов! За 15 років це вперше, щоб були такі вдалі кадри.

А багато невдалого. У мене мрія — зняти глухаря й журавля. На глухаря я вже двічі їздив аж під білоруський кордон, але так і не зняв. Весною, як було токування глухарів, проїхав 200 з гаком кілометрів, просидів два дні й нічого не зняв.

— Не хочеться сказати «хай йому грець» і кинути все?

— Хе-хе, так це ж прикольно! Чудово, як є мрія. 

У мене стільки фотографій білої чаплі Марфи, ну мільйон! Проте завжди, коли вона прилітає, я мрію зняти такий кадр, якого ще не знімав. Туман, цей сплеск крил…

— А кого найважче було фотографувати?

— Оленів у червні в Білокоровичах (Коростенський район, Житомирщина). Ця зйомка була складною. Там болотиста місцевість, дуже багато ґедзів і комарів, і вони такі здоровенні! Я думав, що вони мене там загризуть. Я взяв із собою засоби, але ти не дуже на себе їх набризкаєш, бо олені відчувають запах здаля. А якщо ще вітер у їхній бік… Ти лежиш там серед цього болота й не ворушишся. 

А як торік навесні канюків знімав, теж було багато комарів, ще й дуже жарко. І в цьому наметі десятий піт сходить!!! 

Та от птах підходить, до тебе — 5-10 метрів. У тебе на пальці, на носі сидять комарі. А ворушитися не можна. І ти просто терпиш, аби щось вийшло! А потім весь покусаний — страшно дивитися на себе в дзеркало.

— Колеги і пацієнти зі шпиталю здогадуються, що ви фотограф?

У госпіталі більшість людей знає. Хоча раніше мене знали більше за кордоном, ніж в Україні.

Моє фото равлика у 2014 році перемогло в International Photography Awards у номінаціях «Дика природа» й «Відкриття року». Того ж року в Японії вийшла книжка з фото равликів. Японський письменник Хісуї Котаро написав Хайку — жанр японської поезії.хайку до кожної моєї світлини.

«Ця тепла фотокнига нагадує нам, котрі щоденно квапляться і метушаться, про важливість зупинитися на мить і відчути вдячність за кожен день» (з опису книжки).

А у 2015-му я їздив на Міжнародний фестиваль природи в бельгійському місті Намюрі. Туди з’їжджаються кінематографісти, аматори-натуралісти, лісничі, фотографи з різних країн. А тоді на фестиваль завітав ще й король Бельгії Філіп Перший! 

— А вас не питають: «Як так — ви і зубний технік, і митець?» 

— Мені кажуть: «Де ви знаходите час? Тут ви тварин, комах назнімали, тут на роботу поїхали». Майже щодня я на п’яту годину їду зустрічати світанок. А вже о 7-й маю бути вдома, бо о 7:45 вирушаю до шпиталю.

Я кайфую від цього! Коли сонце встає, все пробуджується, пташки співають… Колись череда йшла… Так, ранком це кайф. У такому ритмі живу багато років.

— Ви ще пишете картини?

— Живопис зараз в іншому житті. Та я повернуся, тому що назнімав багато гарних пейзажів Житомирщини, Дземброні. Це найвисокогірніше село! Там є чарівний ліс. Я туди потрапив у туман, і це фантастика! Відкладаю знімки, з яких хочу зробити картини. Так багато чудових місць — хочеться увічнити їх на полотні.

Наталка сидить на порозі сільського клубу в Новоосиновому, що на Харківщині. Чути гуркіт фронту. На горизонті димить. «Що ви зараз робите?» — запитую. «Готую розчин. Он собака зле почувається. Будемо робити їй крапельницю». Масивний темний пес спить у клітці під березою, йому ставлять крапельницю й вішають її на нижню гілку дерева. Поруч — клітки з тваринами, яких скоро прооперують у ветавто UAnimals.

Ми говоримо з Наталкою під час ветмісії UAnimals на Харківщині, неподалік від Куп’янська, де вже давно немає ветеринарів. Тут Наталка і її команда стерилізують тварин і допомагають їх лікувати. 

— У Новоосиновому місцеві вас знають. Не вперше зустрічають вашу команду?

— Ми були тут влітку, і люди до нас трошки звикли. Тоді це місце було набагато живішим: працювали магазини, було більше жителів. Проте відтоді ситуація погіршилася. Поменшало людей, і загалом стало сумніше. У магазині, що тоді працював,  зараз у нас перетримка тварин. 

— Коли ви обирали професію, так уявляли своє життя?

— Ні, зовсім ні! Жоден ветеринар так його не уявляє!

Моя мама — лікарка, і я теж думала про лікарську професію. Проте не хотіла працювати з людьми і обрала роботу ветеринарки. Як виявилося, ветеринари все ж працюють більше з людьми, ніж з тваринами. Був період, коли у мене з’явилися сумніви стосовно життєвого вибору. Я тоді пішла з третього курсу університету. А вже потім свідомо повернулась і працюю в цій професії без упину.

Зараз кожен і кожна робить те, що може. Ми в рамках проєкту «Доступна стерилізація» можемо стерилізувати безхатніх тварин і вакцинувати їх від сказу. Це ми і робимо. Суть нашого проєкту в тому, щоб зробити стерилізацію і вакцинацію від сказу доступними навіть для безпритульних тварин і тварин, чиї господарі — це люди з низькими доходами. Також хочемо, щоб опікуни вуличних тварин могли їх стерилізувати.

Дуже давно — десь 15 років тому — я почала відвідувати притулки. Тоді я працювала в клініці, і мене запросили допомогти в Гостомельському притулку. Ситуація там була, м’яко кажучи, не дуже. Я побачила, що тварини народжують просто в притулку, бо їх не стерилізували. Багато цуценят і кошенят хворіли й помирали. Тоді в мене й виникла ідея зробити стерилізацію тварин більш доступною.

— Навіщо стерилізувати безхатніх чи вуличних тварин?

— Дуже багато тварин неконтрольовано народжуються. 

Чому в нас трапляється жорстоке поводження з тваринами? Думаю, основна проблема в тому, що їх забагато. Люди роблять всілякі вчинки, які принижують людську гідність, — топлять кошенят чи цуценят. Також кошенята, цуценята й дорослі тварини хворіють, якщо про них ніхто постійно не дбає. І це нескінченне коло страждань.

Немає законів, які контролюють розмноження тварин. І доволі часто люди відмовляються стерилізувати своїх підопічних. Зазвичай це інфантильна позиція. Їм нібито шкода тварину, але при цьому вони вбивають кошенят і цуценят. Це жорстокість, яку ми стараємося стримати.

— А як виглядає ваша робота?

— У нас із колегами — Юлею Ткаченко й Лолітою Поліщук — є стаціонарний кабінет у Києві, де ми кілька разів на місяць оперуємо тварин. 

Проте здебільшого наша робота — саме на виїздах. Ми працюємо у прифронтових містах, а також у Київській області. Оперуємо в Нових Петрівцях на північ від Києва та Іванкові, що біля Чорнобиля. Там винаймаємо приміщення та стерилізуємо котів і собак, яких приносять малозабезпечені люди. Запрошуємо охочих через різні групи в соцмережах. Також допомагаємо притулку «Сіріус», бо в них фінансові проблеми і немає лікаря.

— Пам’ятаєте свій перший виїзд?

— У селах ми почали оперувати ще до повномасштабної війни. Однак запам’ятався виїзд уже під час повномасштабки. Ми поїхали на північ від Києва в Кухарі — це село на березі річки Тетерів. Там наша армія стримувала наступ на Київ. Через це село йшли танки, був великий бій. Село було повністю зруйноване — залишилися тільки комини від хат. Це було наче у фільмі про Другу світову. Дуже вразило. Ми працювали в клубі, який самостійно намагався відбудувати сторож, хоч його хата вже теж була зруйнована. 

Коли ми приїхали, здавалося, що там зовсім нема людей. Прийом мав бути на десяту ранку, і раптом з усіх усюд почали приходити люди.

Незважаючи на те, що в них зруйновані будинки і життя повністю зламане, вони прийшли стерилізувати тварин!

А перший виїзд у прифронтові був у Лиман після його звільнення. Була зима, ми працювали в покинутій ветеринарній клініці. Дуже шкода було це бачити, адже це був чийсь бізнес. У клініці [під час окупації] стояли росіяни — вони там все пообписували. 

Місто було зруйноване. І от ми спостерігали, як у бік фронту рухалася наша техніка, наші хлопці… Але ми не бачили, щоб вони поверталися назад. Стояв постійний гуркіт. Небо було помаранчеве. Здавалося, що там, де фронт, — якісь великі жорна, які перемелюють людей.

— Яке ставлення до вашої роботи зазвичай у тих, до кого ви приїжджаєте?

— Військові дуже переймаються долею тварин. Просять евакуювати, лікують, приносять на стерилізації. Всі ті, кого вже торкнулись серйозні воєнні події, розуміють, для чого стерилізація і для чого вакцинувати тварин від сказу. Їм же і годувати цих тварин, їм про них дбати. 

Наприклад, у Запорізькій області, зокрема в Оріхові, зафіксовані випадки сказу, та ще й багато лисиць. Ми їздили туди вакцинувати тварин від сказу, і дуже багато людей добровільно йшли і брали вакцини. Ніхто не чинить там супротиву — навпаки, радіють, що є можливість вакцинувати тварин.

— А це хто прийшов до нас?

— Це Лиман і Річі — мої собаки. Вони з нами тут працюють.

Річі — собака з Кухарів, того найбільш зруйнованого села, у яке ми поїхали після звільнення Київщини.

Ми співпрацюємо там із волонтеркою, яка дуже стежить, аби не народжувалися безпритульні цуценята й кошенята. Але через повномасштабну війну вона не змогла встежити, і народилась Річі. Довелось забирати цуценят на прилаштування, а Річі я залишила собі. 

А Лиман ясно звідки! З Лимана.

Ми їхали по цуценят, яких попросив вивезти військовий, але помилилися тоді блокпостом. Кажемо: «Ми по жовтих цуценят». А нам виносять Лимана. Чорного! Без зубів, дуже малого… Ми кажемо: «Нам його нема куди діти…» — «Забирайте, він тут помре». Ми його забрали, довелося вигодовувати. Я думала віддати його на адопцію, але цей пес зробив мене щасливою. Тому він зараз у мене.

— Ви відчуваєте, що ваша робота дає результат?

В Іванкові, де ми методично стерилізуємо безхатніх тварин, вже немає нестерилізованих безпритульних. І взагалі там небагато тварин на вулицях. Навіть було кілька сезонів, коли люди не могли знайти собі кошеня. Це дуже добрий показник.

Ми в Лиман їздили три чи чотири рази й досить задоволені тим, як попрацювали. Більшість собак там із кліпсами, отже стерилізовані.

А ще відчуваю, що робота недаремна, коли кажуть «дякую». 

«Усю ніч я запихала кожну щілинку автівки речами й собачим кормом. Боялася зачинити дверцята, щоб не видати зайвого звуку. Знадвору долинав тріск і автоматні черги». Так Марина з Херсона, власниця 8 собак, збиралася їхати з окупації. Залишати жодну з тварин жінка не мала наміру.

Нерідко громадські організації забирають з прифронтових територій тварин, яких залишили господарі — часто на прив’язі. Та деякі люди здатні на героїчні вчинки, щоб прогодувати тварин в окупації, а виїжджаючи, забрати їх із собою. Яких випадків більше? Цього ми не можемо порахувати, зате можемо розповісти кілька історій, коли люди евакуювалися разом зі своїми тваринами.

Вибратися з окупації з 8 собаками

Будинок на півночі Португалії, недалечко — евкаліптовий ліс. Ще недавно цей будинок був непридатним для життя, але Марина Скрипниченко з чоловіком вже багато чого відремонтували. Передовсім обгородили подвір’я, щоб не порозбігалися їхні собаки: Йолкін, Йожик, Йорік, Мартишка, Муха, Мотя, Миша і Чуча. Всі вони колись були безпритульними й бігали околицями Херсона. Марина почергово взяла їх до себе. Та коли почалася окупація, місце, де вона мешкала, перетворилося на пекло. Для свого ж порятунку треба було виїхати. З вісьмома собаками. Марина розповідає, як це було.

Будинок за містом

У нас був великий красивий дім під Херсоном на березі Інгульця. Я організовувала йогівські семінари і пленери для художників. Цей будинок справді був дуже світлим і добрим. Цієї зими він слугував прихистком для наших військових. 

Недавно ми дізнались, що нашого дому більше не існує: пряме влучання і пожежа. 

Мешкаючи на окраїні міста, я часто бачила цілі зграї безпритульних цуценят, і з цих зграй брала найслабших. Прихистила одну собаку, потім з’явилася друга… і так аж до 8. Чоловік збудував їм будки, вольєри — все в них було.

Місяць у підвалі

З початком війни росіяни одразу зайшли в Херсон. Мій чоловік — моряк, він був у рейсі. Я забрала маму з Херсона, бо вважала, що за містом буде безпечніше, але з першого ж дня нам довелося переїхати в підвал. Ми ще не знали про це, але над головою вже все носилося: і ракети, і дрони… Так ми прожили місяць разом із собаками.

Вони важко на все це реагували. Дуже боялися вибухів, і досі не люблять гучних звуків.

Минув десь тиждень після початку окупації, коли я побачила російських десантників — вони як з-під землі виросли. У повній екіпіровці — я в кіно таке тільки бачила! Один каже: «Чого ти не від’їжджаєш?» Я мовчу, бо ледь не вмерла зі страху. І він каже: «Вали в підвал і не виходь».

Сусіди дали мені карасів, то я варила цю рибу і давала собакам — своїм і вуличним. Зараз мої рибу категорично не їдять. 

Іноді я виходила по яйця до сусіда. І якось я зробила вигляд, що знов іду до того сусіда. А сама взяла балончик і пішла написати дещо на одному гаражі. Подзвонила подрузі, щоб вона говорила зі мною: якби мене розстріляли, то вона хоча б почула це. Один балончик закінчився — я дістала другий і таки дописала: «рускіє, ідітє на х**».

Виїзд

Окупанти забрали машини в усіх людей району. Моя автівка вціліла, бо гараж був у будинку. Вони не здогадалися, що він там є. Щоб виїхати, мені треба було якось вигнати авто з гаража. На це я не могла наважитися, бо вони б її забрали, як у всіх.

Знайома знайшла фермера, який намагався врятувати свої поля і якось із ними домовлявся про дозвіл працювати на землі. Він подзвонив і сказав мені: «Будь наготові». Усю ніч я запихала кожну щілинку автівки речами й собачим кормом. Боялася зачинити дверцята, щоб не видати зайвого звуку. Знадвору долинав тріск і автоматні черги. Кого чи що вони стріляли, я не знаю.

Десь о 6-й ранку телефонує фермер: «Виїжджай із гаража, але не відчиняй воріт. Коли появиться бронетранспортер із буквою z, тоді відчиняй».

Цей аграрій якось намовив окупантів послати на дачі бронетранспортер начебто «усмірять» тих військових, що все трощили. Коли транспортер заїхав на мою вулицю, мені цей чоловік знову дзвонить: «Виїжджай».

На той момент я вже спіймала всіх вісьмох собак. Половина з них ніколи не були в автівці, та я запхала їх усередину. На заднє сидіння наклала пледи, і зверху лягла мама, бо ж сидіти вже неможливо було. Собаки притихли, налякані.

Це було «прикольно»… Я проїхала 12 окупантських блокпостів! І на всіх ці тварюки оглядали машини. Коли я під’їжджала до поста, опускала вікна. З них одразу вистромлювалися 8 писків. То окупанти казали: «Їдь на х**».

Дісталася до Херсона. Там біля супермаркету щодня збиралися на автомобілях жінки з дітьми в колону, щоб не було так страшно їхати поодинці. Я теж прилаштувалася в цю колону. Щойно ми виїхали з Херсона, застрягли, бо йшов бій — їхати не можна було. Машин 200-300, купа дітей, купа собак… Врешті вся колона розвернулася і поїхала назад.

А я подумала: «Якого чорта? Помру так помру». І поїхала.

До Коблевого ми добиралися 12 годин. У нормальний час я доїжджала туди за дві з половиною години.

Собаки сиділи в машині як миші. Тільки в Коблевому я вперше їх випустила… Все одно було страшно, бо і там чулися вибухи. Ну, треш. Романтизму нуль!

У Португалію — з фанеркою замість скла

На митниці на кордоні з Румунією я опустила вікно й вийшла. І двоє псів вискочили надвір. Тоді ми вже стояли в черзі 3-4 години. Люди нудилися, так що моя біганина за собаками усіх там порозважала. Та й ми хоч розім’ялися.

У Румунії мене зустріло стільки волонтерів! Як побачили тварин, вони ну фотографувати, давати корм… Я кажу, що мені нікуди його класти. «Все одно візьміть!» Мене це до сліз вразило, досі згадую.

У першу ніч я вирішила спати надворі. Поставила 8 мисок для собак, та правоохоронці підійшли, попросили надворі не ночувати і провели до готелю. Там був ресторан: всі меблі прибрали, долі постелили матраци й поклали біженців.

Я подумала: «Якщо хтось пискне, то всі восьмеро собак як почнуть гавкати…» Тож вирішила все ж спати в машині біля готелю. Завела її, щоб зарядити телефон, тоді хтось підійшов, я відволіклася і вийшла з машини. А на підлокітнику в авто у мене кнопка блокування дверей. Собаки цю кнопку натискають і лишаються зачинені в заведеній машині! До 4-ї ранку я намагалась їх умовити знову натиснути кнопку, але марно. Тоді вже волонтери вибили вікно, я залізла… Заклеїла його фанеркою і так їхала далі Європою. 

Відтоді собаки відмовляються сідати в машину. Та я і не змушую.

Пам’ятаю, коли я сиділа в підвалі, мій чоловік телефонував і казав: «Я не можу жити у світі, де немає тебе». Це дало мені сили вийти. Ну уб’ють, то вб’ють, але труситися в підвалі й чекати, коли вони самі зайдуть по мене — це було занадто. Тож я забрала всіх і завела авто…

Нашого дому більше немає, але з тваринами все гаразд. Я щаслива, що всі наші собаки з нами.

Шестеро людей, п’ятеро собак, четверо котів і черепаха 

Родина із Селидового на Донеччині багатодітна і має чимало тварин. Чоловік Святослав Торхов працював на шахті, а дружина Юлія виховувала трьох дітей: Олександра, Артема і Аллу. Поруч жила і Юлина мама. Цього літа життя довелося кардинально змінити.

Після авіаудару

Юля: 23 червня було два удари по нашому місту. Десь о 4-й ранку снаряд потрапив у городи. У нас тільки шифер сповз і стеля де-не-де обвалилася, можна було поремонтувати. Отож, ми почали ремонтувати. Чоловік був на даху, а ми з дітьми, мамою й собаками — у дворі. О 5-й вечора вдарили вдруге і влучили за нашим двором. У будинку вибило вікна, стеля обвалилася. Чоловік злетів із даху — отримав черепно-мозкову травму і травму ребер. Ми стояли внизу, гараж затулив нас від уламків, але нас усіх контузило. У новинах повідомляли тоді, що це була авіабомба, а яка конкретно — не знаємо.

Собака Стіч сховався з нами за гараж. А його мати — алабайка Лавина — була біля паркана, там, де її будка. З нею було і зовсім мале цуценя Міша. Я бачила здалеку після удару, що Лавина лежить. Підійти боялася: думала, що вона мертва. А потім рятувальники оглянули чоловіка й кажуть: «А може, ви подивитеся, як ваша собака?». Тоді вже я підійшла і зрозуміла, що вона дихає. 

Я до неї: «Лавина, Лавина», почала гладити. А вона дитинку під себе ж заховала. Її сильно контузило, але інших травм не було, вона потроху прийшла до тями.

Тоді ми почали думати, куди переїжджати. Заходилися шукати житло. Ми багато їздили — так було шкода тих тварин, що вони нас довго чекали.

Крім Лавини та її цуценят, у нас ще є дворняжка Стелла, вівчарка Нора, четверо котів — висловуха Буся, кішка Аліса і її діти Борисич і Багіра. А ще — черепаха Бургер.

Шукали способів їх усіх перевезти — це було дуже нелегко.

Святослав: Врешті ми знайшли номер UAnimals і домовилися, щоб нам допомогли забрати тварин. Приїхали волонтери Марія Головіна і Андрій Жданов. Ми їх тепер часто згадуємо. 

Вони клітки підготували, сіно в машину поклали. Я садив тварин у клітки, а Марія і Андрій вже помагали в машину їх поставить. Тварини не скавчали, не тікали: наче відчували, що все добре буде.

У Петропавлівці

Святослав: Не всі пускають жити з дітьми, не те що з тваринами! У нас багатодітна родина — важко було орендувати дім, щоб дозволили жити і з дітьми, і з собаками. 

Я шахтар, то ми хотіли, щоб і шахта була недалеко. Нам вдалося — нарешті знайшли таке місце.

Юля: Ми переїхали до Петропавлівки у Дніпропетровську область. Я приїхала на три дні раніше, щоб навести лад і зустріти тварин. Усіх дочекалася й розмістила. Зараз вони себе добре почувають.

Коти як жили у нас на деревах, так і живуть. Лавина наших дітей дуже любить, а на інших людей гавкає. Якщо вибіжить надвір, вона нікого не чіпає. Але люди все одно її бояться, бо Лавина величезна. То живе у вольєрі. 

Стіч теж хотів вибігати на вулицю, а його ніяк не змусиш сидіти на місці. Довелося підселити у вольєр. Собаки все одно знайшли там лазівку і намагаються вибратись до нас у двір. 

Вівчарка Нора теж сторожова, але до нас прихильна, бо з дитинства з нами. А Стелла вже собачка у віці, підходиш до неї — лапки дає. Хоче, щоб їй увагу приділяли.

Як можна було їх покинути? Ми їх любимо і завели не для того, щоб кидати. Такої навіть і думки не було.

Святослав: Скоро заберемо тещу, вона ще в Селидовому. Буде в нас ще більша родина. Якщо ви у схожій ситуації, не опускайте руки. Забирайте тварин, бо тварини — члени сім’ї.

Кіт, який святкував звільнення Херсона

Євгенія Акубекова живе в Херсоні. До повномасштабного вторгнення вона працювала продавчинею у торговому центрі. З початком великої війни центр зруйнували, і жінка залишилася без роботи. У Євгенії було двоє котів, а буквально перед 24 лютого 2022-го з’явився третій — його тимчасово залишила сестра, яка поїхала працювати до Польщі. Виявилося, всі ці коти не бояться води: вони подорожували човном і ходили на риболовлю. Євгенія розказала про те, як переїжджала з місця на місце з трьома котами. 

Початок окупації

У нас дві киці — Зоя і Варюшка, а ще у 2022-му був кіт моєї сестри — Джої. Він з нами пробув і війну, і окупацію. Зараз уже знову живе із сестрою.

Коли Херсон захопили, ми з чоловіком два тижні не виходили з дому. Потім скінчився корм для котів, та й запаси людської їжі закінчувалися. Я пекла вдома хліб, але вже не було олії та цукру. Почали виходити купувати їжу. А 9 квітня ми виїхали на дачу.

На лівому березі Дніпра є багато проток і дачі на островах. Аж до 5 грудня ми жили там. Садили город і рибу ловили. У місті не було електрики, а на дачі була.

Коти дуже боялися обстрілів. Вони і зараз бояться й ховаються. Це страшне було, як над нами літали орківські літаки, щоб бомбардувати. Так низько летіли, аж над самими дротами. І бідні коти не знали куди бігти! Та й ми не знали, теж присідали від страху. Я котів гукала, але вони були в паніці. А уже як чули здалеку, що летить літак, то ховалися в хату.

А взагалі котам там було роздолля. Чоловік рибу ловив — підгодовував і наших котів, і сусідських. Ціна на корм тоді дико пішла вгору. Спершу наші почали піднімати ціни на залишки корму, а потім росіяни завезли його й продавали втридорога.

Найбільший наш пестунчик — це Джої. Він лагідний і гостинний. По острову він ходив за мною. Всі знали, що то мій кіт. Лізочка в нас широка й присадкувата. Вона в азарті бігала за вужами й за мишами, схудла й така ловка стала! А Варюшка найстарша. Дуже любила на горищі сидіть — у неї там своя опочивальня.

Коти взялися вужів носити в хату. Знали всі ті дірочки, щілини, де вони сиділи. Я вже кричала на них, щоб не тягали тих вужів бідних! 

Дуже котам подобалось, і вони важко переживали, що ми повернулися в місто. Джої тиждень не їв від туги.

Кожні вихідні я їздила човном у Херсон по продукти: олії купити, крупи якоїсь чи цукру — того, що ми не могли виростить. Ми їздили з чоловіком через мікрорайон Острів. А там пост орків був. Перевіряли сумки, телефони. Якось нас брали на абордаж катером орківським, трусили, перевіряли паспорти, телефони.

Звільнення

Пам’ятаю, як звільнили Херсон. Я поїхала човном скуплятися. Ми всі одне одного знаємо, хто теж їхав. То ми найняли одне таксі, їдемо й бачимо — пікап з одеськими номерами, і хлопець у камуфляжі нам махає. От, думаю, падло! Вже віджали нашу машину, ще й махає оцей. Ви знаєте, я від стресу навіть не зауважила, що форма не та! Приїхала на базар, а він аж кипить: «Там наші, там наші!». А перед цим нас застерігали, щоб ми не збиралися, бо можуть бути провокації, окупанти можуть перевдягатися… Я кажу: «Люди, не збирайтеся!» — «Ви що, не хочете, щоб то наші були?» — «Я хочу, але ж нас попереджали, що може бути провокація». Я не вірила. І гудів Херсон.

Приїхали ж на острів, і там так само: «Чули?» — «Чули! Правда? Ні?». Коли виявилося, що справді наші прийшли, ми зібралися всім островом і святкували. Кожен приготував, що в нього було найкраще, і сиділи за столом, співали, фотографувалися, плакали. І кіт знайшов, де ми сиділи, прийшов до нас і сидів з нами за столом!

Потім острови почали прицільно обстрілювати. Був дрон: дивилися, де люди ходять, і туди стріляли. Тоді вже всі втекли, і ми також похапцем тікали. 

Речі кинули там, але котів забрали. Три переноски, два рюкзаки. 

Дача під орками. Невідомо, чи ми туди повернемося. Чи там заміновано, чи там зруйновано? Ми не знаємо. Принаймні наші тварини з нами.

Військова промисловість викидає багато парникових газів, підігріваючи планету. Через викиди, пов’язані з війною в Україні, росія прискорює глобальне потепління. А до підвищення середньорічної температури у світі на 1,5 °C від доіндустріального рівня вже й так лишається не більш як 4 роки.

Чому це важливо і чи можливо щось вдіяти?

Про це керівниця відділу стратегічних ініціатив UAnimals Ольга Чевганюк у прямому етері поспілкувалися з Леннардом де Клерком. Ділимося тезами цієї бесіди. 

Зелений Капіталіст з нідерландського села  

Як сталося, що ви пов’язали свою роботу зі збереженням довкілля, та ще й у контексті України?

Я виріс у селі в Нідерландах разом із трьома старшими братами. Кожен із нас мав по кілька прізвиськ. Мене називали Зелений Капіталіст. Капіталіст — тому що я був не проти заробити грошенят. А Зелений — бо завжди думав про довкілля, про те, як ми, люди, маємо зменшити шкоду, якої наробили природі.

У мого батька була фабрика. Там виробляли матеріали для пакування квітів — важлива штука в Нідерландах! У дитинстві на літніх канікулах я працював на цій фабриці. Напевно, тому й зацікавився темою довкілля. Знаєте, я бачив увесь цей пластик і відходи… Часто я працював із невеличкою машиною для переробки пластику. Це були такі собі початки економіки замкненого циклу.

Я вступив до університу в 90-х, коли розпався Радянський Союз. Тоді я зрозумів, що ми на Заході уявлення не маємо про всі ці країни й нації, які називали Східним блоком. У батьків була супутникова тарілка, і я з нею чимало грався, щоб подивитися телеканали з Угорщини, Румунії, країн Балтії. Мене цікавила ця невідома для нас частина Європи. Невдовзі я почав працювати на інженерну фірму, у якої найбільший офіс був у Києві.

Приїхавши туди, я нічого не знав про Україну. Дуже соромно це казати, але мені здавалося, як і багатьом із нас, що це «типу росія, але трошки інша».

Я прожив в Україні кілька років, подорожував, дізнавався про різні регіони, про історію, якою українці пишаються, і трохи закохався у цю країну.

Це були 1999-2001 роки — важкі часи для України. Тоді сталося вбивство Георгія Гонгадзе, президентом був Леонід Кучма, не все розвивалося найкращим чином. Проте я бачив країну, яка йде іншим шляхом, ніж росія.

Повернувшись до Нідерландів, я почав працювати з урядом у справах, пов’язаних зі зміною клімату. Ми допомагали зменшити викиди парникових газів.

Що спонукало вас досліджувати вплив війни на клімат?

Я живу в Угорщині й керую єдиним у Центральній Європі курортом, нейтральним для клімату. Коли відбулося повномасштабне вторгнення росії в Україну, ми з колегами прихистили багатьох українців, які їхали до Європи і хотіли відпочити після тижня в машині. Потім я подумав: що ще я можу зробити, крім допомоги біженцям?

Оскільки я знаюся на кліматичних змінах, то зацікавився, як російська агресія впливає на клімат. Коли розказав про свої дослідження друзям і колегам, ми зрозуміли, що раніше ніхто не вивчав впливу воєнних конфліктів на клімат. 

Так, війна впливає передовсім на природу України. Проте вона також збільшує викиди парникових газів і пришвидшує кліматичні зміни. Думаю, важливо пояснювати це людям — так зможемо показати, що російська агресія впливає на увесь світ.

Чому змінюється клімат на планеті?

Клімат змінюється через викиди газів, які ми називаємо парниковими. Вуглекислий газ — найбільш поширений серед них, проте є й інші типи таких газів: метан, озон, оксид азоту, фторовані гази і галогеновмісні гази. Шкідливим для атмосфери також є сірчистий газ, аміак, випари від спалювання кам’яного вугілля. 

Вони накопичуються в атмосфері й затримують сонячне тепло. Саме тому середньорічна температура на Землі зростає.

Паризька кліматична угода — міжнародна угода щодо змін клімату, обов’язкова до виконання всіма, хто її підписав. Її уклали в Парижі у 2015 році. На сьогодні угоду ратифікували Європейський Союз і 194 держави, зокрема Україна і росія. Паризька кліматична угода, яку підписали країни-членкині Організації Об’єднаних Націй, зобов’язує їх зробити все, щоб середньорічна температура не перевищувала доіндустріальний показник більш ніж на 1,5 °C. Ми не можемо зупинити зміни клімату — занадто пізно. Проте якщо ми обмежимо подальше зростання температури, то ще подужаємо наслідки. 

А от якщо температура зросте на 2 °C чи більше, настануть великі проблеми: катастрофічні погодні умови, люди мігруватимуть… і це ще не все.

Вже скоро кількість парникових газів, накопичених в атмосфері, буде достатня для того, аби температура зросла на 1,5 °C порівняно з доіндустріальним рівнем. До цього залишилося тільки 4 роки.

Тому нам треба справді дуже важко працювати, щоб значно зменшити викиди парникових газів. А росія з війною робить протилежне — вона збільшує кількість викидів. Це прискорює глобальне потепління.

Війна в Україні й парникові гази — який зв’язок?

Яка ситуація з викидами парникових газів внаслідок війни?

За нашими підрахунками, загальна кількість викидів, які спричинила війна в Україні, відповідає 175 мільйонам тонн вуглекислого газу. 

•   Це стільки, скільки Нідерланди з їх 18 мільйонами жителів виробляють за рік. А Нідерланди — промислова країна.
•   Це приблизно стільки викидів, скільки створили б 90 мільйонів нових машин на бензині на одній дорозі.
•   Або це те саме, що збудувати 260 енергоблоків вугільних електростанцій потужністю 200 мегават кожен.

Це значна кількість. 

Звісно, якщо подивитися на загальну картину викидів у світі, це лише маленька їх частка. Проте ми повинні зменшити викиди, їх треба спрямувати до нуля — і негайно. А війна кількість викидів навпаки збільшує.

Чи впливають на клімат пожежі на російських нафтобазах?

Ми вивчали різні категорії викидів, зокрема й ті, що стосуються енергетичної інфраструктури. Сюди належать і викиди від горіння нафтобаз як у росії, так і в Україні. Загальна частка викидів від енергетичної інфраструктури становить 10 %. Проте саме горіння нафтобаз має відносно низьку частку — менш ніж 1 % всіх викидів.

Більший вплив має пряме застосування воєнної техніки. Всі ці танки, бойові машини використовують страшенно багато дизельного пального й гасу. А це дає величезну кількість викидів.

У росії більшає викидів? Адже там економіка воєнного часу, більше виробництва та використання енергії. 

Так, адже там виробляють нову зброю. Росіяни використовують багато сталі — це матеріал, виробництво якого лишає високий вуглецевий слід. Ми поки не бачили цифр. Кожна країна повинна подати дані про свої викиди Організації Об’єднаних Націй протягом двох років від звітного періоду, а росія ще не опублікувала звіт за 2022-й. Однак я впевнений, що там буде зростання викидів.

Де місце росії у світовому рейтингу викидів?

Перше місце за викидами вуглекислого газу посідає Китай, а друге — Сполучені Штати. росія на 5-му місці. Україна значно нижче, бо це просто менша країна.

Якщо війна не зупиниться зараз, які наслідки чекають на людство?

Клімат буде змінюватися. Може статися так, що шкідливі викиди в атмосферу, які спричинила російська агресія, вплинуть не на Україну, а спровокують повінь у Бангладеші або пожежі в Амазонії. Це стосуватиметься всієї планети. Тут вже не можна розділити, що до чого конкретно призвело. Йдеться про накопичення парникових газів на планеті загалом.

Непрямий вплив

Війна стосується все-таки найбільше українців. Чи відчуваєте ви, що якось впливаєте на рішення, які приймають у світі?

Мої дослідження розкривають очі. Цей аналіз відкрив очі мені й багатьом іншим людям, які й гадки не мали, як сильно впливають конфлікти на зміни клімату.

Військова промисловість у світі викидає дуже багато вуглекислого газу, навіть коли нема війни. Такі викиди становлять 5 % світових. Адже солдати тренуються, практикуються на танках та іншому транспорті…

Російська агресія також змусила Європу зрозуміти, що вона в небезпеці, тож треба інвестувати в оборону. Багато країн підвищили свої військові витрати — і викиди від військової промисловості теж зросли. Це збільшує загальну кількість викидів у світі.

Я цілком розумію, що зміна клімату — це зараз не найбільша проблема для України. Ви намагаєтеся вижити як нація. Тому ця тема не потрапляє на перші шпальти в Україні, і це нормально.

Проте в Європі військові структури розуміють, що вони роблять свій внесок у зміни клімату. Одна з останніх конференцій, де я побував, була в Осло у червні. Кілька мілітарних інституцій зібралися, щоб поговорити, як зменшити вплив на довкілля. Кліматичні зміни були однією з головних тем. Вони хочуть зменшувати викиди, особливо вуглекислого газу.

А ще цікаво, що воєнні конфлікти змінюють транспортні ланцюжки у світі.

росія закрила повітряний простір над Сибіром для західних літаків. Тож політ із Лондона до Токіо, що зазвичай тривав 11 годин, тепер триває на 4 години довше. Літаки летять іншим маршрутом, над Канадою. Отож, у повітря потрапляє більше вуглекислого газу. 

Простежуємо тут паралелі з іншими конфліктами на планеті. Наприклад, Хусити — учасники руху відродження секти шиїтського ісламу, яка колись правила в Ємені.хусити нападають на кораблі в Червоному морі. Щоб уникнути цього, морський транспорт часто обходить Червоне море і обпливає всю Африку. Це означає більше дизелю, більше викидів.

Після війни 

Якого ефекту ви сподіваєтеся від ваших студій?

Найбільший ефект буде тоді, коли росія відповість за ці викиди перед судом. Це тривалий процес, бо судова система працює повільно. Особливо в цьому разі, адже у нас немає прецеденту. Це справа на роки. Однак, коли росію притягнуть до відповідальності, це буде показово для світу. Агресор мусить відповісти за злочини проти природи.

У науковому журналі «Nature» у вересні 2022 року опублікували дослідження: кожна тонна вуглекислого газу, який викидають люди в атмосферу, завдасть збитків на 185 американських доларів. Якщо ми говоримо про 175 мільйонів тонн викидів, то виходить, що це шкода на майже 33 мільярди доларів. Щось десь станеться у світі й завдасть таких збитків. Ми не знаємо коли, не знаємо де, але це станеться.

Таку суму компенсації треба отримати від росії за викиди.

Частина грошей пішла б на відбудову України. Наприклад, на те, щоб висадити ліси, які згоріли під час обстрілів, а також відновити будівлі, використовуючи менше викопного палива, менше сталі, більше дружніх до клімату матеріалів. 

Інша частина має піти Глобальному Півдню — країнам, що розвиваються і яких найбільше зачіпають кліматичні зміни. Наприклад, для того, щоб зробити доступнішою воду.

В Україні таке сильне громадянське суспільство. Щойно ця жахлива війна закінчиться, почнеться відбудова — продумана й дружня до довкілля.

Громадські організації мають голосно говорити до уряду про те, як відбудовувати країну. Багато грошей прибуде із Заходу, щоб допомогти Україні відновитися, а завдання громадянського суспільства — впевнитися, що ці гроші використають як треба.

Це буде нелегко, але я впевнений, що ви це зробите — відбудуєте країну в спосіб, дружній до довкілля. Адже ви — міцні горішки.

Головна світлина: Леннард де Клерк. Джерело: Міністерство захисту довкілля і природних ресурсів України. 

У Чорному й Азовському морях мешкають три види дельфінів, і кожен із них по-своєму страждає від російської агресії. Що ми вже знаємо про те, як на них впливають бойові дії, і як допомогти природі встояти? Про це розповів Павло Гольдін — зоолог, еколог, фахівець із сучасних і викопних морських ссавців.

Наразі є багато суперечливих даних стосовно кількості дельфінів, які загинули внаслідок повномасштабного вторгнення. Хтось каже, що 50 тисяч, хтось — 60 і більше, а дехто, навпаки, називає такі цифри завищеними. А як вважаєте ви?

Будь-яка цифра, яку називають зараз, — чи це 10 дельфінів, чи 100 тисяч, не має жодного наукового підґрунтя. У 2019 році українські науковці робили великий авіаційний облік акваторії Чорного моря. Після війни, після нашої перемоги, можна буде полетіти ще раз і охопити всі наші води разом із кримськими. Так побачимо, де дельфінів стало більше, де менше, скільки їх стало загалом, а відтак оцінимо, скільки могло загинути.

Я думаю, що до того не варто робити якісь остаточні висновки. Наразі є лише цифри, які ми (Інститут зоології Національної академії наук України та Український науковий центр екології моря — прим. ред.) повідомляємо, і вони стосуються знайдених на узбережжі трупів тварин. Звичайно, цю оцінку можна і треба буде в майбутньому доповнити екологічним моделюванням і екстраполювати на загальні втрати.

То які є підтверджені дані?

У 2022 році зафіксували понад 900 випадків загибелі дельфінів в акваторії Чорного моря. Йдеться про Україну, Румунію, Болгарію, Туреччину та Грузію. Звичайно, це не всі випадки, які траплялися, але це та оцінка, з якої можна стартувати аналіз і моделювання. 

Тут також маю зауважити, що ми опрацьовуємо лише верифіковані світлини й відеозаписи загиблих дельфінів. Якщо нам надсилають записи, завжди оцінюємо, чи це не фейк. Бо неодноразово в медіа повідомляли, мовляв, тоді й там бачили мертвого дельфіна, а потім виявлялось, що візуальну частину цих новин відзняли не в тому місці або зовсім в інший час.

Чи можу я припустити, що такі вкиди, особливо якщо вони йдуть від росіян, мають на меті знецінити, дискредитувати фіксацію екоциду?

Не знаю. Але якщо ми подивимося на офіційний дискурс росіян, то вони намагаються применшити масштаби загибелі й кажуть, що нічого не відбувається, навіть коли труп дельфіна викидає в центрі Севастополя.

Є дуже велика різниця між офіційним російським дискурсом і неофіційним. Єдина їхня схожість у тому, що все це брехня. 

Чи можна визначити подію або низку подій, які найімовірніше призводять до загибелі дельфінів?

Єдине, що я можу обережно сказати: тварини гинуть з різних причин. Навряд ми з’ясуємо, що всі тварини загинули від чогось одного. 

Ця аналогія може видатись некоректною, але все ж таки подивімось, як впливають бойові дії на людей. У нас є чинники прямої загрози для життя, наприклад, обстріли з різної зброї. Але також люди гинуть від інфарктів, інсультів, від того, що не отримали вчасно медичної допомоги, що їм бракує чистої води і підвищується рівень інфекцій тощо.

Коли померлих людей обстежують патологоанатоми, констатують дуже різні причини смерті. Але потім слідчі і прокурори можуть дійти висновку, що першопричина їхньої смерті — війна.

Так само і з дикими тваринами, зокрема з дельфінами. Існують різні загрози для їхнього життя і здоров’я. Можуть бути пуски ракет із надводних і підводних суден, і тут небезпечні не лише вдалі старти. Ракета, яка через невдалий пуск падає в море з усім своїм ракетним паливом, забруднює середовище дельфінів. Якщо ж підводну ракету успішно запустили, то тварини страждають від шуму. До слова, є ще одне джерело шумового забруднення, яке шкодить морським ссавцям, — це дія російських радарів. Так внаслідок війни тварини страждають від акустичних травм і хімічного забруднення.

Ще тваринам загрожує стрес. І стресують не тільки самі дельфіни, а й риби, якими вони  харчуються. Якщо казати спрощено, то риба лякається і відходить. Вона може поплисти в іншу частину моря, а за нею попливуть і дельфіни. Таке переміщення у незвичні умови підвищує ризик загибелі в сітках. 

Також є припущення, що навіть віддалік від обстрілів морських ссавців контузить. Нещодавно в журналі Science вийшла замітка, у якій авторка називає слабкі контузії ймовірною причиною викидів китоподібних у світі. Щоб це підтвердити, потрібні технологічно складні дослідження. Але не можна виключати, що це пов’язано з бойовими діями. 

Небезпечні для дельфінів і руйнування каналізаційних споруд або й більш масштабні події, як підрив російськими військами каховської греблі. Так у море вивільняється чимало різних органічних речовин — як добрива з полів, так і стічні води міських каналізацій. Звичайно, це підвищує ризики інфекційних хвороб. А ще органічні сполуки стають базою для такого явища, як «червоні припливи», тобто масового цвітіння водоростей. Деякі з цих водоростей виділяють токсини в море.

А якщо дельфіна викинуло на берег не в Україні, а в Болгарії чи, наприклад, Грузії, це також можна пов’язати з бойовими діями? 

Це повинні підтвердити біологічні й ветеринарні аналізи. Коли ми досліджуємо, що відбувається з дельфінами в Чорному морі, маємо брати до уваги все, тому що для тварин немає лінії державного кордону. Вплив може бути в нашій економічній зоні, наприклад, на пів шляху між Зміїним і Кримом, а наслідки — в Болгарії чи Туреччині. 

Тоді важливо налагодити співпрацю з іншими країнами, щоб спільно робити висновки про вплив бойових дій на морських тварин. Чи є така співпраця і як вона виглядає?

Так, співпраця налагоджена. Колеги в Румунії, Болгарії, Туреччині і Грузії роблять розтини загиблих дельфінів, проводять лабораторні аналізи та діляться з нами даними й висновками.

Але, як і в Україні, в усіх чорноморських країнах можливості таких досліджень обмежені: ніде держава не фінансує ані розтини, ані аналізи. Науковці роблять їх лише за можливості та з власної ініціативи.

А враховуючи те, що тіла загиблих дельфінів дуже швидко розкладаються, небагато з них придатні для розтину. Тому даних отримуємо зовсім мало. 

Наскільки мені відомо, дельфіни перебувають на вершині харчового ланцюга. А як їхня загибель впливає на акваторію Чорного моря? 

Так, дельфіни — на вершині харчової мережі. Ми кажемо «мережа», тому що це не єдиний ланцюг, а купа пов’язаних між собою ланцюжків.

Дельфінів навіть називають наріжними каменями екосистеми (англійською — keystone species), тому що будь-який кінцевий хижак стабілізує всю екосистему. У Чорному морі дельфіни впливають на чисельність риби, а риба своєю чергою регулює чисельність зоопланктону, фітопланктону, ракоподібних тощо.

Отже, якщо немає дельфінів (або їх замало), то починається безконтрольне розмноження риби. Коли риб багато, то зоопланктону бракує: вони його весь виїдають. І тоді починають розмножуватися мікроводорості, а від їхніх токсинів гине все — і зоопланктон, і риба. У підсумку ми отримуємо сповнене водоростей море, де більше нічого не живе. 

Також, коли вимирають дельфіни, їхнє місце займають медузи або — що гірше — реброплави. В історії вже були випадки, коли масова загибель дельфінів призводила до екологічної катастрофи.

Так, у 80–90-х роках загинуло до 90 % дельфінів Чорного моря. Підвалини для цього заклав дельфінобійний промисел, який процвітав до 1983 року. Орієнтовно в ті ж роки в Чорне море разом із баластними водами потрапив один із видів реброплавів — мнеміопсіс. За відсутності конкуренції він почав активно розмножуватись — таке агресивне поширення чужорідного виду в науці називають біоінвазією. Як наслідок, у 90-х роках мнеміопсіс з’їв ікру майже всіх масових видів риби, а вилови хамси у 1991 році знизились у 100–200 разів. Тоді казали, що Чорне море може стати мертвим.

Іронічно, але відновилась популяція дельфінів також через біонвазію, причому випадкову. У 1997–1999 роках у Чорне море завезли берое — інших реброплавів, які харчуються саме мнеміопсісом. 

На вашу думку, наскільки важко буде відновити популяцію дельфінів після війни?

В Україні є різні популяції дельфінів. У нас є три види: морська свиня, звичайний дельфін і афаліна. У кожного з цих видів — свій цикл і тривалість життя, своя швидкість розмноження і так далі.

Станом на зараз найкраще ведеться дельфінові звичайному, або білобочці. Цей вид переважно перебуває у відкритому морі та тримається подалі від берегів.

А от морська свиня дуже страждає від людей. Її ніхто спеціально не виловлює, але вона випадково заплутується в рибальських сітках. Щорічно через це гине 12–16 тисяч особин — чи не найбільше у світі. Через цей постійний тиск морська свиня дуже швидко плодиться: самиці народжують майже щорічно і сягають статевої зрілості вже у три роки, можливо, зараз навіть раніше.

Натомість чорноморська афаліна народжує раз на три роки і досягає статевої зрілості у 5-6 років, а іноді й пізніше. Цей червонокнижний вид — найбільший дельфін у наших водах із найменшою чисельністю. 

Афаліни розділені на декілька локальних стад. Ці стада можуть бути численними — до сотень особин, а можуть бути і невеликими. Наприклад, біля острова Джарилгач у 2016-2020 роках ми досліджували групу з менш як 50 афалін. 

Афалінам притаманні культурні традиції, у них розвинені соціальні відносини — ці дельфіни чіпляються за своє місце. Якщо якийсь росіянин перестріляє їх біля Джарилгача, афалін там просто не буде і ця місцевість спорожніє на десятки років. 

Тому навіть якщо припустити, що загалом у дельфінів Чорного моря все буде гаразд, це не означає, що з кожним із маленьких афалінових стад нічого не трапиться. Цілком можлива така ситуація, що в центрі моря все буде добре, а на околицях — на наших околицях — все буде дуже погано. І тут важливо зрозуміти головне: популяцію афаліни не відтворити в неволі. Там не народжується потомство другого покоління.

Отож, афаліни знаходяться під найбільшою загрозою, зокрема на периферії, де ведуть бойові дії. Та й там, де небойові, — також.

А які небойові дії негативно впливають на них?

Росіяни спотворюють природу. Вони не лише руйнують греблі, а ще й створюють нові. І це теж погано. 

Вони збудували перемичку між островом Джарилгач і окупованою материковою частиною України. На щастя, природа позбавилася її: у 2023 році був величезний шторм, який все змив. Але ця перемичка загрожувала екосистемі Джарилгацької затоки, унеможливлюючи водообмін з відкритим морем.

А ось Керченській міст не просто загрожує, а вже зашкодив природі. 

По-перше, його будівництво створювало страшне акустичне забруднення, шкідливе для дельфінів.

По-друге, тепер існує гребля між островом Тузла і Кавказьким берегом — це шкодить екосистемі Таманської затоки і Керченської протоки, де живуть невеликі стада афалін. Це також становить небезпеку для всієї екосистеми Азовського моря, де живе унікальна популяція морської свині.

Що Україна може зробити, щоб зберегти чорноморських ссавців? Як ми можемо зменшити принаймні власний негативний вплив на них?

Науковці пропонують три основні напрями роботи. Ці напрями відповідають міжнародній конвенції, яка в Україні набула чинності ще 2003 року. 

• Перший — знижувати кількість випадкових смертей серед дельфінів. Ми можемо скористатися досвідом Румунії та Болгарії, де встановлюють на рибальські сітки спеціальні прилади для відлякування морських свиней.
• Другий — розширювати мережу природоохоронних територій. Тут важлива політична воля: потрібні зміни в законодавстві. Дуже важливо почати цей процес уже зараз, поки триває війна, зокрема створити ці природоохоронні акваторії в кримських водах.
• І третій напрям — посилювати державний контроль над джерелами забруднення. І біологічного, і хімічного, і акустичного. Йдеться не про покарання, а про системні рекомендації. Іншими словами, мають стояти фахівці й казати: «зараз тут не працюємо, бо має прийти риба» або «тут можна працювати».

Чи відмова від дельфінаріїв вплине на стан популяції дельфінів? 

Вплине і дуже суттєво. У нас немає таких величезних стад афалін, як у Тихому океані, де їх тисячі й тисячі. У нас малі групи, кожна з яких має свій маршрут, свої кормові ділянки. Коли приходить якийсь дельфінарник-браконьєр і виловлює 5 афалін, це може мати фатальні наслідки для всієї групи.

Для нашої країни дельфінарії — це зло. Тут важливий суспільний тиск: ходити в дельфінарії повинно стати моветоном. 

Головна світлина: NGL media. Автор світлини: Максим Козменко

Життя киянки Віки Горчук ніяк не було пов’язане із собаками, поки у 2011 році вона не завела свого першого пса — йорка Дріма. Чому йорка? Віка дуже багато мандрувала й шукала малого собаку, якого можна буде брати із собою в салон літака. Дрім натомість вимахав настільки, що перевищив всі допустимі норми для «ручного багажу».

Спочатку Віка шукала, де б лишити немаленького Дріма на час подорожей. Згодом у неї з’явилися ще бобтейл Саммер і маленька метиска Блу Мун. Питання, де лишити підопічних, стало потрійним. Тож у 2019 році Віка відкрила власний готель для собак. Його символом на логотипі й візитівках стала саме Блу Мун.

Її засновниця готелю забрала від недбалих господарів. А втім Віка сама про все розкаже.

— Я забрала Мун на свій день народження.

Собаку я взяла не з притулку, але з дуже поганих умов. Натрапила на оголошення в інтернеті: продавали цуценя. Я побачила ту малечу і фон, на якому вона сиділа… Це була жахлива підлога, як у сараї, всюди бетон. Я дивлюсь і думаю: її треба звідти по-любому забирати. Перед тим я чимало розмірковувала, чи зможу опікуватися ще однією собакою і як почуватиметься Дрім. Та побачивши це цуценя, я тієї ж миті вирішила, що воно моє. 

Коли я приїхала познайомитись, мене навіть не пустили всередину подивитись, де живе собака. Я забрала її і відвезла у клініку: собака вся в блохах, покусана, жодних щеплень. Її довелося відправити в стаціонар на карантин. Там покупали, обробили, зробили всі щеплення, стерилізували. 

В англійській мові є вислів «once in a blue moon» — те, що трапляється дуже рідко. Ось тому я назвала її Блу Мун. Вона унікальна! Кожен метис унікальний за своєю природою. 

— За твоїми спостереженнями, метиси — кмітливі собаки чи їх важко чогось навчити?

— О, вони дуже кмітливі! Однак потрібно розуміти, що всі песики різні — багато залежить від їхнього життєвого досвіду та умов, у яких вони були раніше. Дрім розумний, Саммер розумний, але Мун просто суперхитрунка! Вона дуже швидко вчиться. Часто сама собі вигадує ігри. 

Вона знає: коли я приношу пакет із супермаркету, їй не можна туди лізти. Та Мун намагається мене перехитрити: закидає в пакет м’яч і таки зазирає туди. Я кажу: «Мун! Не можна». А вона дивиться на мене: «Так там же моя іграшка!».

Метиси, які бували в нас у готелі, теж усі суперкласні. Іноді вони більше бояться, ніж породисті собаки. Проте, коли вони розуміють, що їм безпечно, проявляються як дуже винахідливі й дружні тварини. Це просто любов.

— Які можуть виникнути складнощі, якщо людина бере собаку з притулку або з вулиці? Що траплялося в тебе?

— Ми приїхали з Мун додому — і почалося… Мун пісяла на ліжко. Постіль я міняла рази три на день. З часом я привчила Мун до пелюшки: вона отримувала смаколики як позитивне підкріплення. Мун прошарила, що коли вона ходить на пелюшку, отримує смаколик, і почала спеціально по трішки туди пісяти. Тепер ходить на вигул. 

Мун досі боїться ніг. Я лежу в ліжку, ноги під ковдрою. Якщо Мун помітить, як я ворухнула ногою, біжить в іншу частину квартири чи на лежанку. Я ніколи її не била. Можливо, били там, звідки я її взяла. 

Також вона побоюється незнайомців. Якщо хтось збирається до мене в гості, має спершу познайомитися з Мун надворі. Людина з нею трохи грається і потім заходить. Правило таке: не чіпати Мун і взагалі не звертати на неї уваги, поки вона сама не підійде.

— До чого ще треба готуватися, беручи собаку з притулку?

— Треба бути фінансово готовими. 

По-перше, доведеться витрачатися на корм. Моїм трьом на місяць корм коштує 10 тисяч гривень. Скільки будете витрачати ви, залежить від ваги собаки та якості корму. А ця якість впливає на здоров’я тварини. 

По-друге, — на препарати від бліх, кліщів і гельмінтів. Обробляти тварину треба весь рік. Собаці потрібно зробити базові щеплення, та є ще й додаткові. Наприклад, від розплідного кашлю. Цуценята й собаки зі слабким імунітетом до нього схильні, тому їх варто щепити.

Немало коштують заняття з кінологом, ветеринарні послуги. Я раз на пів року воджу собак у клініку на чекап. Плюс роблю їм чистку зубів. Також є витрати на повідці, іграшки, мисочки, можливо, зіпсовані речі вдома.

Будьте готові, що песик спочатку не зможе залишатися сам. До перебування наодинці його треба привчати поступово. Не можна також привчити собаку до того, що ви завжди поруч, а потім раптово залишити його самого в будинку чи квартирі. 

Песики, яких взяли під час епідемії ковіду чи на початку війни, постійно були з власниками. Потім людина в якийсь момент іде на роботу, а вони не можуть бути вдома самі. У них виникає так звана сепараційна тривога. Такі собаки починають псувати меблі або вити — це їхній спосіб вивільнити стрес. 

Неважливо, якого собаку ви хочете заводити — метиса чи ні, треба поставити собі запитання: чи готовий або ж чи готова я, що б не сталося, бути з цим собакою?

Всі ми хочемо здорових тварин, як хочемо здорових дітей, наприклад. Проте в житті може статися що завгодно. Можуть бути різні травматичні випадки. Знадобляться терпіння, час і готовність доглядати тварину. Однак усі складнощі перекриваються емоціями, відданими очима, тими миттєвостями, коли ти приходиш додому, а собаки стрибають навколо тебе, зустрічають… Або вранці ти розплющуєш очі, а собаки поруч: «Привіт, людино, чухай мене!». Ці емоції на 100 % варті всіх вкладених сил. Просто людина має бути чесною перед самою собою в тому, готова вона до складнощів чи ні.

— Чи приходять до готелю люди з метисами?

— Дуже багацько. І тішить те, що почали частіше забирати песиків із притулків і заводити безпородних собак. Сьогодні з метисів у нас Гові — Говерлочка, Міла, Мотя і Ландо. Кожен песик неповторний: немає такого більше у світі. До речі, метиси неймовірно чарівні. До нас час від часу приходить біла Теді, теж метиска. Нас уже не раз питали, що це за така класна порода!

— Розкажи про опікунів. Що мотивувало їх брати собак із притулків?

— Ті люди, яких я знаю через роботу, — дуже свідомі й залучені.

Іноді трапляється, що люди беруть породисту тварину, бо це «няшна-мілашна собачка». Вони не завжди залучені. Один породистий пес вдома з’їв пакет. Ми це помітили, коли прибирали за ним на прогулянці, і розповіли опікунам. А ті кажуть: «Та це нормально, це ж бігль!» Так, біглі активні, але це не норма поведінки. 

Перед тим, як опікуни залишать собаку в нас, ми спілкуємося, вони заповнюють анкету. Від опікунів метисів ми часто отримували набагато більше інформації про те, що песик любить, що не любить, чого боїться, що його тригерить, ніж від власників породистих.

Люди, які забрали собаку з притулку, діяли за принципом «не купуй — врятуй». Проте рятувати теж треба свідомо.

— А як гадаєш, чи змінилася ситуація після 2022 року?

— Якщо порівнювати, скільки метисів бувало в нас у готелі до повномасштабної війни і скільки їх зараз, то зараз більше. І до війни це були переважно собаки іноземців. Або з ними приходили айтівці чи люди, для яких порятунок тварин — цінність. Собак у притулках все ще дуже багато, але радує, що їх частіше забирають.

— Чи траплялися тобі випадки, коли люди відмовлялися від собак?

— За час моєї роботи з песиками було три випадки, коли їх залишали. Двічі собак просто кидали в нас. До речі, вони були породисті. А одного разу ми побачили, що опікуни відмовилися від метиса, у їхніх соцмережах. Цим собакам ми знайшли новий дім. 

Після підриву дамби Каховського водосховища ми допомагали притулку на Київщині. А до нього тоді зверталися з такими запитами: «Ми хочемо собаку забрати, але нам треба саме з Херсона» — «У нас є інші собаки в притулку!» — «Ні, ми хочемо ту». Це не дуже свідомий підхід. Ви хочете собаку, щоб що? Щоб сказати, що я такий герой і молодець, бо забрав собаку саме звідти?

Ви будете таким самим героєм, якщо заберете будь-якого собаку, який у притулку вже третій, п’ятий, сьомий рік…

— Також через війну багато людей змушені були переїхати. Якщо є тварини, це ускладнює процес, тож рятувальники UAnimals часто мусять прилаштовувати покинутих собак у притулки. 

— Як можна залишати члена родини, незалежно від того, метис це чи породиста собака? Буває, люди кажуть: «Ми їдемо і не можемо забрати собаку, це важко». Так, це важко! Але це реально. Я з трьома виїжджала за кордон і поверталася. Ви не на Марс звалюєте! Добре, коли люди хоч звертаються до волонтерів, а не просто прив’язують собаку в лісі (таке теж, на жаль, буває). 

В нас досі повно людей вважають, що пес у будці на ланцюгу завдовжки в метр — це нормально. Та ви що! І що їжу зі стола можна давати: кажуть, он у селі дають — і собаки нормально живуть. Ні, не нормально! У них вибору нема.

До собак у мене немає претензій, у мене завжди є питання до людей. Так, тварина може щось нищити чи бути зла, з нею може бути складно. Проте з поведінкою собаки можна працювати, і якщо опікун чи опікунка максимально залучені у виховання собаки, воно скоріш за все буде успішним. 

— Опікуватися собакою — ще та робота. У чому сенс таких зусиль? 

— Це те, що не дає бахнутися остаточно, якщо навіть уже нема сил. В якому б стані я не була, собаку треба вигуляти. Іноді я думаю, яким було б моє життя, якби я не завела Мун. Приходжу часом, настрій дурнуватий, всі дістали… А пес мене лизьнув, цьомнув, Мун свого крокодильчика на ноут кинула… Це просто щирі емоції, які підтримують.

Знаю про випадок, коли жінка віддавала пса, бо в неї з’явився новий чоловік і вони не подружилися. Сумно, бо пес уже ж був членом родини.

А в мене на сторінці в тіндері так і написано: «Якщо ви не готові спати в ліжку з собанями, тицяйте хрестик».

Перша спроба поговорити з ветеринаром, керівником громадської організації «Ветеринари без кордонів» Віктором Воротніковим із Краснограда, що на Харківщині, зірвалась. «У мене починаються операції, перепрошую. Вони триватимуть весь день», — пояснив лікар.

Проте наступного дня все-таки зідзвонюємось: «Зручно, незручно — пообіцяв, значить треба виконувати», — сміється Віктор. Того дня, коли поговорити не вдалося, він в Ізюмі разом із двома асистентами і ще одним лікарем-ветеринаром провів близько 70 операцій. 

Лише за минулий рік команда його клініки простерилізувала до 15 тисяч тварин. А від початку повномасштабної війни Віктор з колегами прооперував більш ніж 5 тисяч тварин, яких вивезли зі стерилізаційних місій та евакуаційних рейсів UAnimals. 

Як це — рятувати тварин, що постраждали від війни? Чого більше бачить ветеринар — людяності чи байдужості? Про це Віктор розповів з власного досвіду.

— Розкажіть, як ви пов’язали своє життя з ветеринарією?

— Та я ще з дитинства мріяв рятувати тварин! Навіть в іграх вдавав, що лікую кролів: то вушко в когось «боліло», то лапка. А як виріс, ці ігри стали щоденною реальністю. Спершу навчався в технікумі на факультеті ветеринарії, потім закінчив Харківський ветеринарний інститут. Загалом я в професії вже 42 роки. 

Зараз працюю у власній клініці, і на виїздах: маємо дві мобільні операційні, тож їздимо до прифронтових територій. За 5-6 днів у такому рейсі встигаємо прооперувати щонайменше 300, а іноді й 600 тварин.

Одних стерилізуємо, інші потребують лікування після травм. Я і консультую в рейсі: розповідаю людям, як доглядати тварин, коли і які щеплення їм зробити. Поза операціями приймаю десь до 80 пацієнтів на день. Часто допомагаю тваринам із контузіями. Тут, знаєте, як з людьми: потрібен відпочинок, турбота та препарати, які знеболюють і знімають симптоми. 

— А ви помічаєте в цих поїздках, як ставляться до тварин в наближених до війни територіях?

— Багато людської байдужості зустрічаю. Буває, наприклад, що тварин лишають на ланцюгу. Розумію, всяке може бути, бо ж війна. Може, опікуни тварини під обстріл потрапили або спішно виїздили. Але ну хоча б зніміть пса з ланцюга! 

І все ж таки добра більше. 

Завжди вражають військові, які привозять до нас котів і собак. От нещодавно передали нам кота Ваську з переломами всього, що тільки можна зламати. Він поки живе в нас у клініці, лікується і чекає на свого опікуна з передової. 

Військові ризикують життям, але не забувають допомагати найвразливішим. А потім ще й телефонують, бо хвилюються за тварин.

Знаєте, я іноді думаю, що це і самим нашим захисникам на користь. Вони відволікаються від жахів війни на цю допомогу.

— А загалом за ті 42 роки, що ви в цій професії, відбулися зміни у ставленні до тварин, як гадаєте?

— Звичайно! Особливо до безпритульних. Раніше відношення було дуже жорстоке: тварин і відстрелювати могли. Зараз значно більше ініціатив гуманно регулює їхню кількість. Наша організація «Ветеринари без кордонів» однією з перших запровадила таку програму: з 2017 року ми відловлюємо, стерилізуємо, вакцинуємо, чипуємо котів і собак і випускаємо їх. Вже побували для цього в 7 областях на сході України, я особисто долучався до цих рейсів.

— Що б ви порадили тим, хто відловлює тварин і допомагає їм близько до лінії фронту?

— Все дуже банально: безпека передусім. Рятуючи тварин, треба думати й про своє життя. 

Я проводжу волонтерам тренінги з першої допомоги й завжди закликаю продумувати все наперед. Треба бути готовими до будь-яких нестандартних ситуацій і вміти в цих умовах надати допомогу тварині.

Подумайте, які можуть бути травми у тварин (вогнепальні поранення, контузії, переломи) і майте при собі все необхідне для допомоги. Також врахуйте, що іноді тварин доводиться діставати з води або ж вони тікають на заміновані ділянки. Тоді для порятунку знадобиться спеціальне екіпірування.

Це серйозна і небезпечна робота, а не поїздка «сфотографуватися». І навіть щирого бажання допомогти недостатньо. Тому якщо плануєте там волонтерити, консультуйтесь із професіоналами — тими, хто вже працював неподалік від фронту. Це допоможе не наробити помилок, які можуть вартувати життя.

— З вашого досвіду, яких тварин найскладніше вивозити?

— Евакуація будь-якої тварини по-своєму складна. Трапляються налякані, агресивні собаки, яких ще треба зняти з ланцюга. Буває, що тварину перед евакуацією доводиться дістати з ями. 

Але, на мою думку, найважче рятувати тварин із патологіями. Іноді ми знаходимо тварин з анорексією, виснажених голодом. Перевезення в таких випадках вкрай важке — важливо добре продумати транспортування, забезпечивши доступ до кисню і води.

— А у вас є власні тварини?

— Звичайно! Я їх лікував, до речі.

— Розкажіть про них, будь ласка.

— Кіт Гарік — сфінкс, якого евакуювали з Вугледара. Такий великий, поважний, з важким поглядом, але дуже лагідний і порядний кіт.

А ще в мене дуже хороший песик Тобік. Його переїхала машина, і цей малюк — той-тер’єр — мав перелом тазу та випадіння кишківника. Було мало надії, що врятуємо. Але Тобік вижив, і тепер це такий чудовий друг!

— І насамкінець поділіться, що вас пригнічує в роботі, а що — надихає?

Ну, надихає, звичайно, якщо якась важка операція завершується вдало.

А пригнічує… Пригнічує байдуже ставлення людей до тварин і природи.

От, наприклад, у 2020 році ми рятували ведмедицю Машу, якою награвся якийсь олігарх. Тварина жила у нього в тісному вольєрі. Коли ми побачили її, ведмедиця вже мала параліч задніх лап і була дуже виснажена. Ми радились із колегами з інших країн, як допомогти Маші, показували її аналізи. Всі одноголосно сказали, що жити тварина не буде. Але нам вдалося її принаймні стабілізувати, щоб прилаштувати до Наталії Попової у Центр порятунку диких тварин. Маша прожила там ще 2 роки, померла перед початком повномасштабного вторгнення.

А зараз мене пригнічує ще й те, як усе живе страждає через росію. Що тут сказати: збережемо живий світ — збережемо і себе. Я так вважаю.

«Бухкає там, да? — питає чоловік із борідкою, сидячи в бліндажі. — Не бійся, ніхто тебе не скривдить… Ти в теплі, в добрі будеш». Він розмовляє з кошеням. Мабуть, більшість із вас впізнали описану сцену. Військовий виклав це відео на своїй сторінці в тіктоці, і тільки там ролик переглянули майже три мільйони людей. 

Чоловік на відео — командир танкового взводу Віталій Петров. До повномасштабної війни жив у Києві, працював водієм — спершу як найманий працівник, а згодом вже перевозив вантажі як підприємець. В тилу у Віталієвій сім’ї залишилася собака Айза. А тут він став опікуном кішки, яку й зробив зіркою соцмереж. 

Віталій взяв собі позивний Джокер — ім’я лиходія з коміксів DC, у якого була подруга Гарлі Квінн. Схоже ім’я — Харлі — носить чорна кицька Джокера з реального життя. 

На момент нашої з Віталієм розмови його підрозділ захищає лінію фронту на одних позиціях вже 5 місяців. Чотири з них там живе Харлі. 

Джокер каже, у тіктоці Харлі «підкинула жару». У нього там тепер понад 125 тисяч підписників, які активно діляться порадами з виховання кицьки й навіть корм присилають. Зідзвонюємося. Джокер вмикає відео з бліндажа. 

— Кішка зараз біля вас?

— Так. Он вона, обідає. 

— Я разів 15 передивилась, як ви її маленьку тримали…

— Так, тоді в нас були дуже серйозні обстріли. Я її зловив перелякану, заніс у бліндаж. Говорив із нею, а вона так уважно слухала — просто капець… І після закінчення обстрілу ще годину не виходила з бліндажа.

— А як вона до вас потрапила?

— Коли ми зайшли на ці позиції, тут була вагітна кішка. У нашому підрозділі є ветеринар — він і приймав пологи. Коли новонароджені підросли, почали туди-сюди бігать, і мені серед них припала до вподоби чорненька кицька. Я її собі взяв. 

У Джокера ж була Харлі, от я її так і назвав.

Все своє життя вона мешкає з нами в бліндажі. Інші кошенята гасають по посадці… Раніше вона теж туди тікала. А зараз стала такою домашньою.

Я насипаю їй їсти, вона сидить і їсть з іншими котами, а ми йдемо працювати. Приходимо — ті четверо котів, що з нею були, тікають. А ця мадам сидить, як у себе вдома, нічого не боїться.

— Як вам вдалося її приручити, якщо інші коти дикі?

— Харлі — то катастрофа якась. Десь проволока — вона лізе-лізе, заплутається й сидить. Вічно я її витягував.

Якось прийшов з поста, ліг відпочивати. Забігає побратим, каже: «Бери ніж і гайда за мною». Я: «Нафіга мені ніж, як є автомат?». — «Ні, бери ніж». — «Та давай автомат! Ми шо, в рукопашку підем воювати чи шо?». Він: «Та твоє дурне оце повісилось, ходім бистріше!». Я зриваюся, біжу за ним, а Харлі в сітці висить. Була над бліндажем, провалилася й повисла за горло. Вирізав я її, дістав, вона аж труситься почала. Я її до себе взяв — заспокоїлася.

Не знаю, як так вийшло, що я її приручив. Може, тепер іде до рук, бо шукав її і проявляв любов.

— А вона до вас любов проявляє?

— Ой, це капець. Вранці то цілий ритуал. Я збираюся на роботу, Харлі приходить і починає кричать. Поки не погладжу, поки об лице мені не потреться — а ля не поцілує, вона не заспокоїться. От не може вона, щоб я спокійно вдягнув екіпіровку й пішов працювати. Їй треба увагу приділити, а тоді «ну ладно, іди, але ненадовго». Вона до хлопців теж іде, щоб погладили, але коли лягаю відпочивати, йде на ліжко тільки до мене. 

— Як проходить ваш із нею день?

— Буває таке, що роботи дуже-дуже багато, а буває, просто встаєш і стежиш за периметром зони відповідальності. Бувають стрілецькі бої, відбиття штурму. Я її на цей час не замикаю, бо якщо замкнути, вона ще більше починає біситися. 

Переважно вона в бліндажі або біля нього. А ми трохи далі займаємося своєю справою. Одного разу я був на посту, а вона прийшла в гості. Я аж абалдєл. Погладив, але потім все ж заніс її назад, бо не треба… Це демаскує позиції.

«Орлани» дуже гарно все з камер бачать. Росіяни завжди дивляться: де є собаки або багато котів, значить, є люди. Не треба їм знати.

— У Харлі є улюблене місце?

— Як лежиш на ліжку, то її улюблене місце — на грудях, де плече. Лягає і спить.

— Як реагує на обстріли?

— Маленькою боялася. Зараз ні. Вередує тільки, коли я вдягаю броню і беру зброю. Бачить, що я кудись збираюся, і показує, що їй це не до вподоби.

— Може змінити ваш настрій?

— Звісно! Коли я її ще маленькою шукав, то знаходив цей клубочок щастя і капець як радів. 

Або, як були обстріли, навпаки переживав. Думав, щоб по ній не попало… 

— А іншим вона може підняти настрій?

— Без неї було б скучніше. Ми завжди згадуємо з хлопцями, як під обстрілами лазили й шукали Харлі. 

У мене настрій пропадав, коли я її тиждень не міг знайти. А потім побачу мамку її — ага, значить, вони десь тут. Настрій покращувався. 

Буває, сидимо з хлопцями, а Харлі оце прийде і до всіх починає лізти, нявчить. Коли на неї звернули увагу, поговорили з нею, всьо, довольна. Може піти десь лягти або сидить і слухає.

— На відео ви з нею так ніжно говорите. Побратими не підсміюються з цього?

— Мені спочатку казали: «Ти що, увагу дружини вирішив замінити увагою кішки?». Або називали «котячим татком». Думайте, як хочете, хай буде так. Ну, і я вам так скажу: на війні без жартів нереально.

Ветеринар Ендрю Кушнір сидить у лобі київського готелю з велетенським жовтим рюкзаком і кількома торбами. «Ніколи не знаєш, що брати із собою в Україну, може знадобитися будь-що», — знизує плечима.

Ендрю вже давно живе на валізах. Він допомагав у притулку в Індії ще до того, як вивчився на ветеринара, а навчаючись, у перервах пас буйволів на Закарпатті. Кілька місяців провів у центрах для диких тварин у Коста-Ріці. Після нашої зустрічі в Києві Ендрю побував у Херсоні зі стерилізаційною місією й уже встиг повернутися до США та прооперувати травмованого алігатора і змію, яка проковтнула м’ячик для гольфу. 

Ендрю мандрує світом, змінюючи проєкти. Та в Україну їздить найчастіше — звідси походить його родина. 

Хірург у притулках для тварин; музикант-любитель, який грає на бандурі; волонтер, що плаває африканськими островами, аби лікувати худобу місцевих жителів… І йдеться про одну й ту ж особистість. Напевно, вже тільки через це хотілося не проґавити момент, коли Ендрю ще сидить серед зібраних рюкзаків у київському готелі. 

Ендрю чи Андрій? 

Можна лишитися в готелі, але Ендрю не сидиться на місці: ми вирушаємо до кав’ярні, але центральні вулички перекриті, і мандрівка горбистим правим берегом Дніпра в Києві затягується майже на годину. Здається, за цей час я втомилася більше, ніж він. Всю дорогу говоримо з Ендрю українською, на місці переходимо на англійську. 

Ти тільки-но приїхав до Києва. Звідки?

Я був у Львові, де з організацією «Worldwide vets» працював у притулку «Домівка врятованих тварин». Ми стерилізували там котів і собак, лікували поранення, інфекційні хвороби. Також я зробив кілька операцій диким тваринам. Це вже вп’яте я приїхав до України.

У тебе на руці татуювання з візерунком вишиванки. Звідки воно?

Коли я був маленький, бабуся вишила для мене сорочку. Тату нагадує мені про це. Я його зробив на початку повномасштабного вторгнення у Львові. 

Розкажи, що пов’язує тебе з Україною.

Мій тато Ярослав народився в Дніпропетровській області, в маленькому селі Спаське під час Другої світової. Коли йому було 2 роки, всю сім’ю забрали до Німеччини на примусові роботи. 10 років після війни він з батьками жив там у таборі для біженців. А потім сім’я виїхала до Сполучених Штатів: мої дідусь і бабуся, батько і двоє його братів. Я народився в Сан-Дієго, зараз там живуть мої родичі. У мене дві сестри і брат. Мама — американка, але трохи розуміє українську. 

Ми з тобою говорили українською. Як так склалося, що ти знаєш нашу мову?

Коли я був малим, батьки заснували українську церкву в Сан-Дієго. При ній була й школа, де ми вивчали українську мову та культуру. Зараз церкви й школи вже немає. 

А чи практикуєш щось, пов’язане з українською культурою? 

Я граю на бандурі. У нашої сім’ї був друг, який теж походив з України і дуже добре грав на бандурі. Він був мені як дядько. От він мене й навчав грати на цьому інстументі. Ми замовили бандуру в Харкові, і у 5 років я почав грати. Зараз уже граю понад 30 років.

Яка твоя улюблена пісня?

«Думи мої» і «Щедрик». Я і співаю. До речі, ще іноді готую борщ.

Ветеринар-кочівник 

Ти свідомо вирішив стати ветеринаром чи так склалося?

Все почалося з книжки Оригінальна назва книжки — «Appointments at the end of the world», William B. Karesh.«Зустрічі на краю світу» Вільяма Кареша. Це спогади ветеринара, який подорожував світом і працював з дуже екзотичними видами. Я прочитав її і подумав: ого, це неймовірно, теж хочу жити так своє життя! 

Я відчував, що можу змінити багато і в житті тварин, і в житті людей, якщо допомагатиму вуличним тваринам, тваринам у притулках і диким — тим, чиїм здоров’ям не опікується конкретний власник чи власниця.

Я працюю в різних країнах у зовсім різних обставинах. Завжди пристосовуюся до ситуації. Все щоразу нове, і я отримую дедалі більше цінного досвіду.

То яке ж у тебе щоденне життя?

Воно змінюється з місяця в місяць. Зараз працюю в українських притулках, ось саме збираюся в Херсон. Коли приїду додому, працюватиму в центрах для диких тварин у Флориді — з тиграми, птахами, рептиліями. А потім вирушу на місяць до Уганди. Після цього за графіком Каліфорнія, де живе моя родина: на 3–4 місяці залишуся із сім’єю, працюватиму з котами й собаками. Сподіваюся опісля знову приїхати в Україну як волонтер і тут стерилізувати тварин.

Я незалежний, самозайнятий ветеринар. Беру участь у проєктах різних організацій. Також чимало волонтерю. Ця поїздка до України якраз волонтерська: за роботу тут не мені платять, а навпаки, я сам збирав гроші, щоб приїхати сюди попрацювати. 

У якому найнезвичайнішому місці ти був?

Напевно, це Уганда. Вона унікальна. Щороку на липень я їду в заповідник із шимпанзе, розташований на острові Нґамба посеред озера Вікторія. Це найбільше озеро Африки — воно просто велетенське.

На тому острові живе близько 50 мавп. Щороку ми з командою заповідника проводимо їм медичні огляди.

А цьогоріч після всіх клопотів із шимпанзе ми візьмемо маленький човен, столи, приладдя й попливемо з острова Нґамба. Будемо приставати до берега на інших островах, розкладати столи й наше приладдя, облаштовуючи такі собі мобільні клініки. Запрошуватимемо до них людей з їхніми тваринами: там у жителів є кози, корови, свині, кури, коти й собаки. 

Це пілотний проєкт, тому ми поки не могли залучити на нього пожертви. Проте, якщо цього разу все вийде, я звернуся до різних фондів, щоб зібрати гроші на наступні такі поїздки. 

Що в Уганді тобі запам’яталося найбільше?

Торік я взяв туди портативний стоматологічний апарат. Насправді він для людей, але можна працювати й з мавпами. До речі, у шимпанзе стільки ж зубів, як у людей. І я зміг почистити зуби мавпам уперше в їхньому житті — це було круто! Звісно, вони були під загальною анестезією. 

Ти помітив якусь різницю в ставленні до тварин у різних країнах?

Коли подорожую, я бачу багато різних прикладів взаємодії з тваринами. І помітив таке: куди б я не їхав, якщо в людей висока якість життя, вони добре дбають про тварин, а якщо навпаки, люди часто про них не піклуються. Може, не знають як, а може, у них забагато інших проблем.

Як щодо ставлення до тварин в Україні — яке твоє враження?

В Україні я бачив повний спектр ставлення до тварин. Не сказав би, що загалом воно чимось гірше, ніж в інших країнах. 

Коли я приїжджаю допомагати, працюю з дуже відданими своїй справі людьми, які поважають і люблять тварин, навіть наражають себе на небезпеку, щоб їх, наприклад, евакуювати.

Однак я бачив й іншу сторону цього спектру, коли люди садили собак на ланцюг чи прив’язували худобу, а тоді кидали. 

Власних тварин маєш?

У мене є пес Генрі. Я працював у притулку в Каліфорнії, оглядав собак перед стерилізацією — упевнитися, що вони витримають анестезію. Одного ранку я зустрів там Генрі й одразу його полюбив. Він лінивий і емоційний, хоч і вигляд у нього вічно сумний. Він боксер, а собаки цієї породи завжди здаються сумними — у них просто таке обличчя. Генрі дуже відданий. А ще, як і я, він може спати де завгодно. 

Коли я мандрую Штатами, Генрі їде зі мною, але в інші країни я його не беру.

В Україну під час війни

Як ти вперше приїхав до України після 24 лютого 2022-го?

Коли почалося повномасштабне вторгнення, я припинив усе, чим займався доти. У мене була робота на повний день, і я покинув її, щоб приїхати й допомагати, де міг. На другий тиждень вторгнення я був на кордоні з Польщею, у пункті Пшемишль — Шегині. Ми з людьми з Міжнародного фонду захисту тварин (IFAW) працювали в наметі й допомагали біженкам і біженцям із тваринами. Там я провів два місяці. Було важко слухати трагічні історії від людей, що тікали з Маріуполя, Херсона, Харкова. Та я й не замислювався про те, щоб покинути цю роботу, для мене було важливо бути там.

Маєш якісь особливі спогади?

Це було у мій третій день на кордоні. Тоді я мало спав. Десь опівночі до намету зайшла жінка з котом. Вона виїхала з Маріуполя разом із матір’ю. Жінка дуже непокоїлася, що її кіт два дні не пісяв. А в нас були спеціальні клітки для відпочинку. Ми посадили туди кота, і він одразу пішов у туалет. Тобто з його здоров’ям все було гаразд. Жінка одразу почала плакати. Весь стрес, який вона стримувала, просто виходив з неї. І я теж заплакав.

Вона сказала, що її дім у Маріуполі знищила ракета. Ось вона, ця жінка, яка спакувала життя в кілька валіз, і її найбільша проблема — щоб кіт був здоровий…

Я працював на кордоні саме тому, що так багато людей тікали з тваринами — вони не покинули їх.

Куди ти вирушив із прикордонного пункту?

Я поїхав в Україну і працював у Львові й Одесі, а на червень і липень вирушив додому. У серпні повернувся в Україну: планував 3 тижні попрацювати на волонтерських засадах в Одесі. З іншими місцевими ветеринарами і ветеринарками ми лікували екзотичних тварин, я також вакцинував тварин у тамтешньому притулку. 

Та замість трьох тижнів моя подорож протривала 4 місяці, адже треба було допомогти вивезти з Одеси у безпеку, за кордон трьох левенят.

Евакуація левиного прайду 

Левенят звали Стефанія, Леся й Тарас. Я звернувся до друзів у IFAW, щоб вони допомогли отримати дозволи на вивезення левів з України до Польщі, а потім до США. Навіть під час війни для цього потрібно зробити купу документів. В Україні, до всього, були блекаути, й офіс, що видає такі дозволи, не працював. Врешті польська сторона запросила нас до себе. Тоді ми вирушили з Одеси до Києва: я, двоє моїх друзів — ветеринар і ветеринарка — і троє левенят.

Ми приїхали до Центру порятунку диких тварин Наталії Попової. У неї було левеня, яке теж мало б долучитися до нашого прайду. А ще — дитинча чорного леопарда, шестеро дорослих левів і азійський чорний ведмідь. Усі разом ми поїхали до Польщі.

У вантажівку поставили клітки з великими тваринами, а малих посадили в переноски — вони їхали з нами в кабіні. Левенята і леопард були зовсім малі, я ще годував їх із пляшечки. Подорож із Києва до Познані тривала 36 годин.

Тимчасовим притулком для тварин став Познанський зоопарк. Мені шкода було його працівників і працівниць: ми привезли їм так багато роботи! Левенят і малого леопарда треба було годувати 4-5 разів на день. Тож я лишився там. Жив у зоопарку, їздив на спеціальній машинці для гольфу до малечі й годував з пляшечки.

Через місяць ми нарешті отримали дозволи перевезти левів до США. Малий леопард спершу лишився в Познані, а зараз він вже живе у Франції. Людина з Нью-Йорка зробила надзвичайно щедру пожертву й заплатила за окремий переліт для мене й тварин. 

Ми летіли з Варшави до Чикаго 12 годин. Може, не було б проблемою, якби левенята ходили вільно по салону літака, але правила міжнародних авіаліній це забороняють. Тож левенята сиділи в переносках, але з людьми в салоні. Думаю, вони стресували, бо їх розділили по клітках, плюс звук літака… 

У Чикаго нас відразу зустріли люди із Заповідника для диких котів (TWS). Саме там леви й живуть зараз (біля Сандстона в Міннесоті). 

Я бачила твоє відео з такими подряпаними руками!.. 

О так… У левенят дуже гострі кігті. І коли я годував їх із пляшечки, вони весь час намагалися тримати лапами мої руки. Коли я запостив це відео, ми саме збиралися переїжджати і в мене не було часу навіть купити рукавиці. Але щойно ми дісталися Познані, я дуже швидко собі їх купив.

Чи потрібно людям припиняти контакт із дитинчатами великої кішки в неволі?

Авжеж. Заповідник-резервація, де леви зараз, — це місце з нульовим фізичним контактом. Це найкращий для них спосіб життя, найбезпечніший і для людей, і для тварин.

У нас, людей, є фантазії, ніби ми можемо чухати й обіймати будь-якого звіра. У соцмережах повно відео, де люди обіймають мавп, леопардів чи лежать поруч із тиграми. Може, у 90% випадків обійми з твариною, яка все життя прожила в неволі, закінчуються без пригод. Але інші 10% — це випадки, коли люди втрачають пальці й руки. Після того, як лев чи тигр напав на людину, зазвичай проводять евтаназію таких тварин, бо в них уже є цей досвід і вони можуть його повторити. Хоча тварина просто поводилася природно.

Відео на 20-30 секунд ніяк не схоже на те, як це насправді — утримувати дику тварину. Це погана ідея.

Люди часто заводять котячих, коли вони малесенькі, дуже гарненькі. Але вони не будуть такими завжди. Через пів року це вже тварина вагою 60 кілограмів, і навіть граючись, вона може зашкодити. Реакція на ці зміни в більшості людей така: «Я з тобою більше не можу гратися, тож сідай у цю маленьку клітку й сиди там усе життя».

Таке буває в Америці?

Так. Здається, в Техасі більше тигрів у неволі, ніж у дикій природі в світі.

У кожного штату свої закони про приватне утримання диких тварин, але ситуація покращується. Дотримання законів про те, хто може їх утримувати і розводити, контролюють жорсткіше. Мета зоозахисників і зоозахиниць у США — щоб у приватній власності більше не було великих диких тварин.

Притулки для тварин: Україна і США

У США взагалі є безпритульні тварини?

О так. Дуже багато котів. Можливо, було б і багато собак, але є притулки. Якщо на вулиці з’являється пес, він досить швидко опиняється у притулку.

Притулки в Сполучених Штатах відрізняються від українських?

Багато притулків дуже гарно спроєктовані, їх будували саме як притулки, а не пристосовували якісь інші будівлі до утримання тварин. У більшості випадків тварини живуть в приміщенні з доступом до подвір’я. У кожного кота й собаки є власна кімната. Так, це реально велетенські будинки з подвір’ями. І вони розташовані в межах міста, бо тоді більше людей може приїхати й узяти тварину собі.

У притулків зазвичай достатньо грошей з пожертв, щоб платити персоналу. Плюс усі притулки мають контракт із містом.

Є дуже успішні притулки, де цілі команди працюють над тим, щоб знайти гроші. Насамперед вони звертаються до заможних донорів, які щороку роблять пожертви.

У притулку, де я був інтерном, я бачив 90 тисяч тварин. Але це за рік, а не в один момент: їх постійно прилаштовують. 

У більшості притулків на повний день працює мінімум один лікар чи лікарка, а також є клініка, де постійно відбуваються операції. Думаю, це найбільша відмінність притулків в Україні та Сполучених Штатах. В українських часто немає своїх ветеринарів чи ветеринарок, працюють якісь «бабушки». Якщо в притулку є лікар чи лікарка та ветеринарна медсестра чи медбрат, поширення хвороб швидше зупиниться, вони швидше вилікують травми, ніж коли тварин треба везти у клініки. А ще тоді швидше стерилізують тварин. Що довше у притулку лишається нестерилізована кішка чи собака, то вищий шанс, що будуть дітлахи. Так притулок сам собі створює клопоти. 

Які найбільші проблеми ти побачив в українських притулках?

Найбільший виклик, як на мене, — це те, що тварин забагато, а ресурсів замало. Скажімо, є киця, якій двічі на день треба давати ліки, а в притулку просто немає кому їй ці ліки дати.

Буває, притулки беруть собак і просто підселяють їх до інших. Тоді починаються бійки, гризня та хвороби.

Що можна зробити, щоб покращити ситуацію?

Стерилізувати тварин — кожну, яку вдається спіймати на вулиці. Одна собака може народити 10 цуценят, через два покоління їх уже буде тисяча. Стерилізація не тільки зменшує кількість безпритульних, а й знижує ризик поширення хвороб. Це питання громадського здоров’я.

Розділяти тварин теж дуже важливо. У кількох притулках я бачив, як усі тварини бігали де хотіли, але ж це небезпечно: вони б’ються, та ще й заражають одне одного. Треба, щоб ті собаки, що живуть в одному вольєрі, не змішувалися з іншими. 

Треба мати план, як зменшувати кількість тварин. Я знаю, це легше сказати, ніж зробити.

Чи є різниця у ветеринарній медицині в США та в Україні?

Я працював в Україні з дуже розумними і здібними ветеринарами й ветеринарками. Різниця в тому, що у нас більший доступ до найсучаснішого обладнання. Воно є і в Україні, але його тут менше.

У нас є спеціалізація «медицина в притулках». Я рік був на практиці у притулку, коли здобував цю спеціальність.

Тут такої спеціалізації нема. А дарма, адже лікарська робота в притулках дуже відрізняється від роботи в клініці. У притулку багато тварин і обмежені ресурси, ще й треба моніторити поширення хвороб. 

Разом з організацією «Ветеринари без кордонів» («Veterinarians Without Borders») ти провів і опублікував вебінар про медицину в українських притулках. Які основні поради пролунали в цій розлогій лекції? 

Основне — зменшити стрес для тварин, тоді вони будуть здоровішими. Коли тварини стресують, їхня імунна система слабшає, і так легше захворіти. У людей так само. Також треба, наприклад, мати окремі кімнати чи відділення для тварин. Якщо це можливо, не варто поселяти котів поруч із собаками, а ще старайтеся зменшити шум.

Які твої улюблені моменти в роботі?

Коли я працюю з дикими звірами і зустрічаю якусь тварину — травмовану або хвору, допомагаю їй і повертаю в середовище її життя. Оці миті, коли я випускаю тварину в дику природу, — мої улюблені.

Волонтерській спільноті UAnimals — рік! Зараз це понад 2 300 людей, кожен і кожна з яких по-своєму запалює в зоозахисті. Волонтери й волонтерки допомагають у притулках, долучаються до прибирань на природі, евакуюють тварин із небезпечних зон чи роздають корм у прифронтових містах і селах.

Саме з такої поїздки тільки-но повернулася Вікторія Овсяннікова. Жінка роздала центнер корму для котів і собак на Харківщині: у Золочеві, селах Губарівка й Калинове, понищених обстрілами. В таких містах і селах жителі дбають про багатьох тварин, яких покинули попередні власники.   

Вікторія й сама мешкає на Харківщині, в Богодухові. Там працює секретаркою в медичному закладі. Її чоловік, який спочатку допомагав у зооволонтерстві, цьогоріч став до лав Збройних сил.

Поза співпрацею з UAnimals Вікторія також має бурхливе зоозахисне життя. Завдяки їй та її подрузі Юлії Качкарьовій багато безхатніх тварин знаходять родини. Жінки також опікуються їх стерилізацією, щоб на вулицях Богодухова жило якомога менше собак і котів без догляду. Про все це Вікторія Овсяннікова розповідає в інтерв’ю.

Операція з вилову цуценят і зоозахист у Богодухові   

Я завжди співчувала безпритульним тваринам, але що я могла? Погодувати та й піти далі. В мене не було рішучості допомогти більше, поки не стався ось який випадок.  

У 2019 році в соцмережах нашої громади з’явилося відео про безхатню собаку в Богодухові, яка народила десятеро цуценят. У сюжеті людей просили їх розібрати. У нашому місті живе ветеринарка Юля Качкарьова — до того вона якось консультувала мене по телефону, коли захворів мій кіт. Потім ми потроху спілкувалися в соцмережах. І от ми водночас побачили пост про вуличних собак і вирішили разом поїхати й подивитися, чи зможемо чимось допомогти. 

А цуценята тим часом стали аж надто популярними: до них підходило чимало людей, а вони лякалися й ховались. Ми з Юлею протягом двох місяців виловлювали їх з-під бетонних плит і роздавали. У нас була ціла операція з вилову, і вона нас дуже згуртувала.

Завдяки цій дружбі в мене з’явилися сили й підтримка, щоб активніше допомагати тваринам. У Юлі вже був досвід пошуку домівок для безпритульних котів і собак. Тепер ми це робимо разом. А ще часто беремо тварин на перетримку, бо в місті немає притулків.

Юля безкоштовно стерилізує безпритульних собак і котів. У нас також є благодійна картка, на яку жителі Богодухівської громади переказують гроші на стерилізацію або лікування, якщо хочуть підтримати безпритульних тварин.   

Раніше богодухівці насторожено ставилися до стерилізації, особливо віряни. Вони вважали, що це гріх. А ось недавно місцевий священник стерилізував свого собаку й розповів про це прихожанам. Відтоді вони змінили своє ставлення. Кажуть: стерилізуй свою тварину — матимеш чисте сумління!

Практично всі безхатні тварини в нас уже стерилізовані. Думаю, завдяки цьому в Богодухові поменшало агресивних тварин. Вони спокійно ходять містом, ніхто їх не ганяє. Навпаки, останнім часом бачу, як тваринам почали ставити воду в парку й біля різних закладів. Багато людей біля ринку опікуються безхатніми. Ставлення в Богодухові до тварин змінюється. Сподіваюся, що й надалі конфліктів між людьми й тваринами буде мінімум. 

Юридична перемога  

У червні в нашій громаді покарали людину, яка жорстоко ставилася до тварин. Я 7 місяців оббивала пороги різних установ, щоб це сталося, і саме я заявила в поліцію.

У селі біля Богодухова є чоловік, який заводив тварин і не годував. Ми думаємо, що він вивіз у ліс свого собаку, посадивши в мішок. Собака прогриз той мішок і вижив, пізніше його знайшли люди. Але прямих доказів, що із собакою так вчинив саме власник, немає, хоча про його ставлення до тварин сусіди знали давно. Потім цей же чоловік завів собі цуценя й посадив на ланцюг. Через деякий час воно померло від холоду. 

Я не знала, як правильно діяти. Треба було викликати слідчо-оперативну групу, але приїхав патруль. Знову ж таки неможливо було довести, що дії власника призвели до смерті тварини. А я впевнена, що так і було.

Власнику присудили штраф за неналежне утримання тварини (за 154 статтею Кодексу про адміністративні правопорушення). Раніше такими справами у громаді ніхто не займався. Якщо хтось побив собаку чи завіз у ліс, казали: «Ну, то ж його собака — хай що хоче, те й робить». Тепер в нас є прецедент, коли за такі вчинки власника покарали. 

І я вже знаю, як діяти в таких випадках. 

Евакуація тварин із Харкова: бойові папуги та інші врятовані

На початку повномасштабного вторгнення ми з чоловіком перевозили багатьох тварин. Коли в Харкові почалися серйозні обстріли, в нас було тихо. Ми розуміли, що чимало людей із Харкова повиїжджають — і з тваринами там буде біда. Я була підписана на багато харківських груп, і люди справді почали там писати «заберіть собаку», «шукаємо родини для цуценят»… Ми привозили тварин з Харкова в Богодухів і шукали їм господарів. Мене найбільше дивувало, що в тяжкі часи знаходилися люди, які брали до себе тварин, дехто навіть по кілька.  

У першій нашій поїздці така екзотика була в машині! У багажнику в двох коробках сиділо по п’ятеро цуценят. На другому сидінні було дві клітки з папугами, а в маленькій переносці — морська свинка. Коли ми під’їхали до блокпоста, військові заглянули до нас у салон, а мій чоловік каже: «Вам бойові папуги не потрібні?».

Це були такі емоції, що не передати… Я зараз згадую зі сльозами на очах. Тоді було страшно, але все вдавалося завдяки людям, які згодні були брати тварин у родини.

Нам у Харкові дуже допомагала Віолетта Тогобицька, докторантка Національного університету цивільного захисту України. Вона перетримувала багатьох тварин. Віолетта живе в районі Холодної гори (місцевість у західній частині Харкова). Вона їздила на Салтівку (східна частина міста), яку тоді сильно обстрілювали, і забирала тварин до себе. А ми вже тоді зустрічалися з нею на Холодній горі, брали тварин і везли далі. Знаходилися такі люди в Харкові, які їхали в небезпечні райони заради того, щоб врятувати тварин.

Вівчарка Сара

У перші дні повномасштабного вторгнення, коли харків’яни ховалися в метро, мені подзвонила жінка. Каже: «Я ветеринарка, до мене вчора просто в метро привели собаку й попросили її приспати. Тепер сиджу в підземці з вівчаркою. Чи можна її прилаштувати?». Це була загалом здорова вівчарка на ім’я Сара. Люди сказали, що їдуть геть і не можуть взяти Сару із собою: «От хочете, ми її вам залишимо? Або щось їй вколемо, й на тому все». Звичайно, лікарка не погодилася. Ці люди прийшли на другий день знову й сказали, що спробували отруїти собаку, але отрута не подіяла. Сару просто кинули там і пішли.

Вівчарці було 9 років, і хоч не мала хвороб, в неї було поганенько із зором. Війна, люди виїжджають… І тут старенька вівчарка — кому вона треба?

Було 26 лютого 2022-го, люди боялися їхати в Харків, навіть мій чоловік відмовився. Я знайшла водія в Богодухові, який все ж поїхав і забрав Сару.

Я хвилювалася, бо це доросла собака, а в мене до того були тільки цуценята. А виявилося, що Сара дуже розумна, вихована й спокійна. Ми дійшли висновку, що собака службова, бо знала всі команди. 

Моя знайома Ольга погодилася її взяти. Настелила в котельні — там гарні умови. Та невдовзі телефонує й каже: «Ти знаєш, собака пропала». — «Як вона могла з котельні вийти, як у тебе там двері зачиняються?». Почали ми шукати. Вівчарка ж підсліпувата, до того ж у центрі жвавий рух! Я вже втратила надію, аж ось наступного дня помітила її на базарі. Сара знайшлася. 

В Ольги в тому приміщенні були камери. Ми переглянули записи: цікаво було, як же собака вийшла. Виявляється, Сара підійшла до дверей, лапою натисла на ручку й пішла собі.

Ольга брала вівчарку тимчасово, але вирішила залишити назавжди. То Сара досі живе в неї.

В укриття з цуценятами, але без чоловіка

За два роки ми прилаштували близько 300 тварин. Мене саму ці цифри вражають.

Спершу було страшно брати нових тварин додому. На початку повномасштабного вторгнення в мене було п’ятеро цуценят вдома. Я думала: «От нам доведеться швидко ховатися, то як я всіх тварин буду забирати в підвал?».

Згодом, коли в нас були вибухи, першою в підвал бігла дочка з двома собаками, а далі я з коробкою, у якій п’ятеро цуценят. Якось я застрягла з цією коробкою у дверях. За мною стояв чоловік, який не міг вийти, бо я перегородила шлях. Каже: «Розумієш, ти врятувала тварин, а мене ти тут забула!». А бувало, чоловік уже в підвалі, а я бігаю по хаті, збираю цуценят.

Мене завжди переповнює радість, як знаходжу котові чи собаці дім. І якщо я комусь живому допомогла, я собі кажу: «Віко, ти цей день прожила не дарма!». Я себе знайшла в тому, щоб бути корисною тваринам. Людина сама собі допоможе, а тварині допомогти може тільки людина.

5 червня 2023 року о 20:00 працівники гідрометцентру виміряли рівень води у Дніпрі: 532 сантиметри над Нуль гідрологічного поста — умовна горизонтальна площина, яку приймають за початок відліку рівня води на гідрологічному посту (спеціальному місці для спостережень за водним режимом).нулем гідрологічного поста «Херсон».  

Це був нормальний для початку червня рівень води. 

Приблизно через 6 годин окупаційні війська підірвали греблю Каховського водосховища на лівому березі Дніпра. Села й міста, розташовані вниз по течії, почало затоплювати. 

За рік після підриву спогади очевидців більш-менш вляглися в послідовні історії. Варто тільки запитати — і вони котяться, як вода, що повалила через підірвану греблю. Очевидці згадують про паводок: вони рятувалися самі й рятували з брудної води тих, хто не міг дати собі ради. 

6 червня

Наталя з Олешків 

Було пів на п’яту ранку. Чую, син із кимось розмовляє по телефону. А потім «гуп-гуп-гуп» — біжить. Я зрозуміла: щось сталося. Він справді прибіг і говорить: «Мам, дзвонили з Херсона, кажуть, Каховську ГЕС підірвали». Господи!

Ми були вдома, в Олешках. Моєму татові було 94 роки. Він немобільний, тому ми не могли виїхати. Ніхто не вірив, що таке могло статися. Ми вирішили перебратися на другий поверх у будинок сусідів. Вони виїхали ще в 2022-му, а ми гляділи їхнього собаку — вівчарку Арчика. Тож ми туди все попереносили, демонтували татове ліжко. А його самого загорнули в простирадло, й ото син його як в мішку ніс, я підпирала. Так вибралися на другий поверх. І вода валила хай Бог милує як…

Оксана з Херсона

О п’ятій ранку мені подзвонив син із Канади: «Що з вами, мам? Ми вже всі знаємо, що стався підрив».  

Спочатку вода прибувала потрошку. Ось по кісточки, тепер по коліна. Люди були в паніці й не хотіли йти зі своїх домівок. Ніхто не вірив, що води буде аж по дахи. 

08:00 — 660 см над 0 поста

Ганна з Миколаєва 

Пам’ятаю як зараз той ранок. Я фітнес-тренерка, мені іноді телефонують навіть серед ночі. Тож я тоді вирішила відпочити й вимкнула телефон. Прокидаюся — мільйон дзвінків. Що таке? Телефонує мій знайомий волонтер з Херсона: «Аню, почалося підтоплення». Ми виїхали до Херсона.  

Катя з Києва 

Зранку мені сказали по телефону, що через 30 хвилин команда евакуації UAnimals виїжджає в Херсон. Я кинула в рюкзак теплу кофту і купу техніки. А зубну щітку забула. 

Ситуація була нова, ніхто не вмів керувати човном. Навіть якщо його привезуть, що ми з ним робитимемо? Усі були такі налякані.

Алісія з Києва

Люди відразу ж кинулись питати, чи поїде команда Kyiv Animal Rescue Group (KARG) евакуювати тварин з Херсона. Звісно, ми вирішили їхати. Та потрібен був запасний човен, костюми хімзахисту, Заброди — водонепроникні чоботи або комбінезон, які використовують для риболовлі.заброди. Весь день минув у біганині й поспіху. Виїхали аж увечері. Машину набили під зав’язку.

15:00 — 796 см над 0 поста

Ганна з Миколаєва

Коли все тільки почалося, ми не бачили великої води — хіба калюжу. Ходили з ловцем тварин, неспішно собі збирали собак. Тут мені телефонує інший мій водій: «Негайно сюди!! Весь Острів — мікрорайон Херсона, оточений з одного боку річкою Кошева, з другого — Дніпром.Острів затоплений!». 

У нас очі по п’ять копійок, бо ми вже на той час напакували повну машину кліток із собаками. Почали їхати в тому напрямку — й розуміємо, що їхати ні́куди! Ми просто пливли. Перед нами їхали військові на джипі: вони розсікали хвилі, а ми «гребли» за ними.

Я молилась, щоб машина в цей момент не заглохла. Щойно ми вигребли, до нас військові кинулися: «Ви волонтери? Візьміть тварин!». Тож ми додали кішку, кота й кошенят, а ще вівчарку. І так поїхали на Миколаїв.

Наталя з Олешків

У нас тече річка Річка Чайка впадає в Конку, рукав Дніпра.Чайка. То люди збігалися на берег глянути, чи прийде до нас вода. Коли річка почала розливатися, побігли по домівках. 

З нами були дві вівчарки: сусідський Арчик і наша Луна. Ми їх теж витягли на другий поверх. Вони не хотіли, боялися. Поки витягали, Арчик покусав чоловіка. Через двері вже неможливо було зайти: ми драбину поставили і передавали собак через балкон. Вони ще стрибали з другого поверху вниз, у воду. Як згадаю, як ми їх ловили! Арчик вистрибнув, коли вище колін було, його чоловік з донькою спіймали убрід. А наступного дня вистрибнула Луна, то син її ловив уже з човна. 

А росіяни самі були в шоці, тікали! Люди казали, багато їх потопилося. 

Повз нас пропливали двоє росіян на надувному матраці, обидва з автоматами. Пришвартувалися до паркана, один забрав цуценя з двору, зірвав пів шиферини з даху, і попливли далі, гребучи тим шматком шиферу.

Росіяни до цього забирали в людей човни. Не перед самим потопом, а місяці за два, мабуть. То ми перетягнули човни за хати та й заклали їх теплицями. Накидали туди трави, піску, а потім ще й рейками закрили. Якщо зверху дивиться — бо дрони літали як дурні — мабуть, виглядало, як купа дров.

І слава Богу, що ми це зробили. Коли вода була вище колін, ми розібрали ці завали й приготували човни. 

19:00 — 867 см над 0 поста «Херсон»  

На заході сонця вода вже покрила паркани.

7 червня

07:00 — 1025 над 0 поста

Катя з Києва

Ми приїхали з евакуаційною командою UAnimals в Херсон. Виходиш із машини — одразу чуєш потужні вибухи. Якщо ти приїхав із Києва, контраст відчутно одразу. Здається, я чула вибух що п’ять хвилин. 

Алісія з Києва

Першою ми врятували мишку, яка вчепилася за кущ. Вона сиділа на гілочці посеред води, я забрала її і передала волонтерці. Миша була слабка, її ще довелося відгодувати.

Спеціально під цю місію в Херсоні відкрили тимчасовий притулок для тварин, куди їх звозили кілька організацій, зокрема й ми.

Телефон тоді не вмовкав, люди скидали адреси й просили допомоги. З цих адрес ми формували приблизний план на день, але знайти ті місця було важко: номери будинків під водою, навігатор веде неточно… Але найбільше ми рятували, поки шукали потрібні адреси. Звідкись гавкіт, звідкись нявкання, там кури квокчуть, там півні кричать, і нікого ж не можна залишити!

15:00 — 1048 см над 0 поста 

Ганна з Миколаєва

Ми йшли до вулиці Чайковського. Забрели по коліна у воду, далі вже йти не могли — було глибоко. Почали збирати собак — хапали й садили в переноски. Тут підбігають хлопчаки: «Допоможіть нашому другові!». Виходить хлопець років 20-ти з ДЦП. Він важко йшов, падав і знову вставав. Вів двох вівчарок. Плакав, не хотів із ними розлучатися, але його дім затоплювало. Ми їх у нього взяли, а хлопець пообіцяв пізніше забрати назад. Вода тим часом прибувала, а ми відступали далі й збирали тварин з води.

Того дня врятували найвідомішу собаку. Пам’ятаєте фото: вівчарка обхопила ногу свого рятівника? Назвали її Багіра. Ми вивозили Багіру з Херсона. 

Оксана з Херсона

Ми заходили у воду по шию, збивали руки, ноги. Де кішка чи собака випливали, тягнули їх на сухе. Там були звичайні люди, ми навіть не питали, як кого звати. Тут люди тягли речі, тут волонтери вивозили на човнах бабусь, дідусів, собак, курей, кіз. 

Ростислав із Херсона

Я взяв у човен двох дівчат із Миколаївського центру захисту тварин — ловчиню тварин і ветеринарку. Ми почали з Нафтогавань — мікрорайон Херсона, частина району Острів. Раніше тут був порт, де вантажили нафтопродукти.Нафтогавані. Там можна було плавати понад парканами: вода була понад 5 метрів, одні горища стирчали.

Там майже ніхто не «катався»: за 400 метрів вже були рашисти. Ми побачили гараж для вантажівки, і поруч тонув собака. Потім виявилося, що в нього лапа була колись зламана й неправильно зрослася, тому він не міг плисти. Його за гриву схопили, витягли й почали відкачувати. 15 хвилин він не дихав. Дівчата не здавалися до останнього. Собака залишився живий. 

8 червня  

07:00 — 1060 над 0 поста 

Алісія з Києва

Ми вже набили наші переноски тваринами й поверталися на точку. Раптом закукурікав півень. Пошукали його поглядом — виявилося, там на дереві багато курей. Міша по них поліз, і в ту мить почався обстріл. Місце, куди б ми за хвилину випливли, крило осколками. Вийшло, що півень нас врятував.

На якийсь час ми знайшли схованку. Сиділи там, бачили, як поруч пливе чийсь човен без людей… Що там сталося?

А потім продовжили з курми, але їх було дуже багато — близько 20. У човен їх було нікуди садити. А по тій садибі плавала порожня пластикова бочка, і ми наповнили її курми. Назад пливли так: моторний човен, до нього прив’язаний гумовий, а до нього — цей резервуар з курми.  

У перший-другий день був вільний вихід на воду, а потім почалися обстріли. Поліція і військовий комендант забороняли виходити на воду… Один дозволив, інший не пускає. Ми витратили на дозволи купу часу.

Ростислав із Херсона

Ми ловили тварин у Зимівник — село під Херсоном.Зимівнику. Там було багато потоплених собак, бо люди покидали їх на ланцюгах. 

В одному сараї під дахом бовталися кошенята. Сарай був заґратований, тому вони ніяк не могли вибратися. Ми зламали дах і дістали їх. Одне кошеня назвали Жак Ів Кусто, а друге лишилося безіменним. 

Ще ми вивозили на човні козу Торпеду. Це ми її так назвали, бо коза шустра, тікала від нас. Вона якось вийшла на другий поверх будинку, на веранду, ледве її спіймали.  

І потім була така зворушлива зустріч цієї кози з хазяйкою! Жінка стояла за блокпостом, ми привели цю козу. Вона кричить: «Зорька, Зорька!». Та: «Ме-е-е!». Як рвонула до тієї хазяйки, хазяйка — до неї! Така зустріч!

Ганна з Миколаєва

Третій день був найстрашнішим. Ми витягали тварин у Нафтогавані. Вони були в мазуті, в бруді, воно все погано пахло…

Я була вражена, наскільки наш народ згуртувався. Ще в житті не бачила, щоб волонтери так помагали одне одному. Мабуть, то був єдиний в історії зоозахисних організацій день, коли вони одна в одної крали тварин. Ледь встигала з води дістати собаку, як переноска з нею зникала. Кажу, люди, не можна ж так! 

Я як була в літніх шортах і футболці, так і пливла. Але того дня мені одесити підігнали дорогу яхту, й відтоді ми рятували вже на човні.

Пливли по Острову, шкрябали об усе дном: там же не видно, де ти! Допливали, наприклад, до паркана, залазили на нього й перелазили на дахи. А там ловили тварин. 

Так врятували собаку, якого я найбільше запам’ятала. Я вилізла на дах і провалилася. Моя подруга Юля пішла далі, каже: «Тут собака стоїть на дошці в одну лінію, лапи в нього до крові подерті». Пес так хотів жити, що хтозна-скільки стояв на тій паличці. 

Щойно ми витягли собаку на берег, його тут же забрала жінка і задоволена досі. Уявляєте, на березі вже чекали не тільки люди з притулків, а й ті, що брали тварин собі.

А якось присилають мені адресу: Дорофєєва, 24 — 12 собак, 20 котів. Пливемо ми туди, шкребемо цю яхту, а тут жінка з вікна: «Я вам сказала, я нікуди не поїду без своїх тварин!». Людей, які так вчиняли, як ця Аня, я вважаю героями. Ми вивезли її з котами й собаками.

Оксана з Херсона

Я виставила перші фотографії на фейсбук, і до мене почали звертатися люди. Казали, що заберуть тварин. Тоді я стала звозити врятованих до себе в гараж, у квартиру, у квартиру сина і сусідки, яка виїхала. Якось у мене було 80 котів одночасно — мокрі, брудні, перелякані. Витягли цих котів, випустили, насипали їсти й заново поїхали. І так до ночі. Та не було коли й води попить!

9 червня

07:00 — 1035 над 0 поста 

Наталя з Олешків

Вода почала спадати. Об 11-й ранку ми вже побачили першу сходинку і вирішили: якщо ми не виїдемо зараз, поки окупанти не оговталися, то нам це зовсім не світить.

Ми сіли в човен, повантажили собак. Я кричу: «Моліться! Моліться хто як може!»

Ми пропливали повз свою хату (плаче). Видно тільки дах. Це було дуже боляче.  

Вийшли вже на річку, а там… От суцільний океан! Я такої води ще не бачила. Вірите, так було страшно. 

І Херсон же видно як на долоні. Син і чоловік обидва капітанами працювали, то вони орієнтувалися. Ми припливли до Дачі — поселення на лівому березі Дніпра біля колишнього Антонівського мосту.Дач. А наші хлопці, військові, слава Богу, вже нас зустріли.  

Пес Арчик, батько, син і старший онук лишалися в нашому човні, їх забрали окремо. А ми взяли із собою Лунку, вівчарку, сіли до хлопців, і вони привезли нас у Херсон.

15:00 — 1011 см над 0 поста  

Катя з Києва

Ми зачепилися дном за електромережу, і наш човен почав тонути.

Під водою могло бути будь-що. Якщо це промислова зона, там міг, наприклад, стояти потяг, і ти цього не знав би.

Нас тоді врятував чоловік, який пропливав поруч. Він каже: «Я не можу підплисти, бо мене так само зараз підхопить і ми разом на дно підемо». Та все-таки він до нас підплив і розрізав той дріт. Сказав, що двох військових затягнуло під баржу цими днями, й вони загинули. Там ніхто не був застрахований.

11 червня, 15:00 — 900 см над 0 поста

12–18 червня. Тиждень після підриву

Алісія з Києва

Ми працювали в Херсоні 8 днів. Увесь цей час були мокрі. Ми не вилазили з води, одяг ледь встигав вночі висохнути. Вода була огидна, бо там було багато мертвих тіл. А потім почалися дощі. Ти випірнула з води, а зверху злива. Вадим і Міша як влазили в гідрокостюми зранку, так вилазили аж вночі.

Якось нам довелося зробити вибір. На купі непотребу сиділи двоє собак, які не йшли на контакт — їх треба було відловити за допомогою петлі. Петля була лише одна. Ми розуміли: поки ловитимемо одну тварину, інша втече. Вибрали собаку, в якого не було частини лапи. Другий по дошках і смітті кудись утік. А врятований пес і досі шукає дім. Ці тварини після хвилі хайпу перестали бути цікавими людям.

Катя з Києва

Я вирішила змонтувати фільм зі знятих матеріалів. Він мав би показати суто те, що я бачила. Хотіла, щоб ці кадри не померли. Думаю, мало хто уявляє, що насправді там відбувалося. 

Коли я приїхала в Херсон, зрозуміла, наскільки тяжко там жити. Виглядає як пекло якесь, чесно. У таких умовах ти повертаєшся до базових потреб: де взяти воду, їжу… І люди згуртовані навколо однієї мети — вижити. 

Дехто не виїжджає з Херсона, щоб годувати безхатніх тварин. Знаю бабусю Тетяну. Вона каже: «Тварини чекають мене щодня о другій. І я мушу йти їх годувати».

20 червня. Коли вода зійшла

15:00 — 560 см над 0 поста 

З повідомлення Гідрометеорологічного центру: з 23 червня рівень води утримується в значеннях, характерних для гідрологічного режиму Дніпра.

Оксана з Херсона

Коли вода зійшла, все було в жахливому стані. Там такий сморід стояв! Багато тварин же померли. Люди виносили зі своїх квартир всі речі, скрізь лежали гори сміття. Всі ці холодильники, пралки — все було зіпсоване й непотрібне. Тут же й обстріли. Спека страшенна, а ми в бронежилетах возили гуманітарну допомогу й корм для тварин.

Наталя з Олешків

Вівчарку сусідів ми тримали, поки волонтери не відправили Арчика в Польщу до господині. А Лунку ми теж віддали, бо самі мусили виїхати в Миколаїв у квартиру. Ми не виїжджали, поки її не прилаштували. Вона живе в Миколаївській області: там у чоловіка будинок і город. Він присилає нам відео, показує, як їй живеться.  

Ганна з Миколаєва

Для мене символ цієї трагедії — Багіра. Нею довго опікувалася моя подруга Людмила Мельникова в одеському притулку «Мої живі собаки». Багіра була немолода, та ще й просиділа дві доби у воді. Вона ледве ходила. Ми найняли реабілітолога, який щодня з нею працював.

Вона не могла терпіти ні інших собак, ні котів. Дуже любила тільки людей. Важко було прилаштувати таку собаку. Ми рік шукали їй сім’ю — рік! Весь світ про неї знав, всі питали, але так ніхто й не забирав. 

Тільки в лютому я відвезла її батькам знайомого. І вона від господаря не відходить. От любить людей і все.  

Оксана з Херсона

Кількох котів я залишила собі, не змогла розпрощатися. Зараз у мене 9 котів. І 28 на вулиці. Усіх знаю! 

Вони щоранку приходять. Годую і котів, і собак. Щовечора варю по дві 5-літрові каструлі каші. І одну віддаю сусідці тьоті Тані. Вона їжу тваринам розносить, але боїться обстрілів: весь час питає, тривога чи відбій. Кажу «одбой» — уже тьотя Таня побігла з тими відрами.

Наталя з Олешків

Люди зазвичай співчувають, але є такі: «Ну, ми теж були під обстрілами — й нічого». Найстрашніше було чуть, коли вночі люди кричали «Рятуйте!» І це майже цілу ніч. От я балакаю зараз, а в мене мороз поза шкірою.  

Це стало частиною нас.

***

Розповіли: 

Ганна Куркуріна — паверліфтерка, зооволонтерка, живе в Миколаєві. 

Наталя — жителька Олешків, колись телефоністка, зараз живе в Миколаєві.

Алісія Полиха — рятувальниця тварин з команди KARG. З нею в Херсоні були Марія, Михайло, Вадим. 

Ростислав Кулик — волонтер організації «Сильні, бо вільні», власник пітбуля та трьох котів, херсонець. 

Оксана Синенко — медична працівниця, волонтерка та зоозахисниця, живе в Херсоні.

Катерина Кроха — документалістка, відеографиня UAnimals, живе в Києві. 

Гідрологічні рівні на посту «Херсон» надав відділ гідрологічних прогнозів Українського гідрометцентру.  

Розмовляла Наталія Пендюр — 508 см над 0 поста «Київ». 

Головна світлина: Associated press. Інші світлини надали герої та KARG, якщо в підписі не зазначене інше джерело.

Ретельні спостереження за поведінкою тварин, пошук локацій для їх безпечного пересування і благодійні художні виставки заради допомоги притулкам — усе це роблять учні й учениці Малої академії наук України у своїх проєктах. Ми познайомилися з кількома підлітками, щоб розпитати про їхні зоозахисні ідеї та дослідження.

Отже, нині спільно з Малою академією наук розповідаємо про юних авторів й авторок наукових і соціальних проєктів, які роблять цей світ гуманнішим.

Перейти дорогу має й лось, і краб

Єгор Басацький любить грати в баскетбол і вчити мови — англійську й німецьку. Навчається у Ліко-школі в Києві. 

Торік Єгор отримав почесну відзнаку на міжнародному конкурсі шкільних проєктів з екології GENIUS Olympiad Ukraine. Хлопець дослідив, де в майбутній Київській обхідній дорозі можна збудувати екодуки. Що це і для чого, він розкаже сам. 

Екодук — це міст над дорогою чи тунель під нею. Його зводять для того, щоб тварини могли безпечно перейти дорогу. Екодуки рятують і тварин, і людей від аварій.

Якщо, наприклад, ставок з одного боку від дороги, а тварина живе з іншого, їй треба якось дістатися до води. З екодуком не доведеться перебігати дорогу перед машинами. А ще, буває, в якійсь частині лісу живе тварина, а в іншій є здобич. Люди проклали дорогу й перекрили тварині її звичний маршрут. Щоб звірі могли рухатися через цю перешкоду, будують екодуки.

Коли я починав працювати над проєктом для Малої академії, то взагалі не знав, що таке екодуки. Потім заглибився в тему і дізнався, що їх багато будують і в Америці, і в Європі. Я поїхав у подорож і став помічати екодуки: бачив мости для великих тварин у Польщі й Австрії. Насправді там є й тунелі, просто їх важче помітити. 

Екодуки будують не тільки для великих тварин — оленів, кабанів, наприклад, а й для черепах чи крабів. На Острові Різдва в Індійському океані є незвичайний міст для крабів. Щороку мільйони цих тварин одночасно вирушають із центру острова до океану, щоб спаруватися. Для них побудували спеціальні тунелі, а в місці, де тунель зробити не можна, звели прямокутний міст заввишки 5 метрів. Його «дорожнє полотно» — це сітка, за яку крабам зручно чіплятися ногами. Також у Японії є прохід для черепах під залізницею. А найцікавіше для мене було дізнатися, що в Азії та Південній Америці існують екодуки для мавп: це канати над дорогою, що звисають, ніби ліани, щоб мавпи могли перебиратися з однієї частини лісу в іншу.

І біля Києва, і на Поліссі у нас є олені, вовки, лисиці, козулі. Та і для маленьких тварин — зайців, наприклад, — можна побудувати екодуки. 

Мій проєкт стосувався Київської обхідної дороги. Я подивився, де вона має проходити: де ліси, де водойми. Дізнався про навколишні заповідники і тварин, які там живуть. Також отримав статистику аварій із тваринами по Україні. Поміркував, як дорога може перешкоджати маршрутам звірів. Ось там, де автошляхи розділяють місця проживання тварин, я запропонував збудувати екодуки. Наприклад, біля Бучі дорога має проходити через ліс. В одній його частині є ставок на річці Буча. Там можна збудувати екодук, щоб до води могли безпечно діставатися лосі, олені, козулі чи дикі свині.

Як почуваються хижаки в зоопарку? 

Софія Бігун дуже любить тварин і легко знаходить із ними спільну мову. У неї живуть кіт, 4 морські свинки, 5 щурів і 4 миші. 

У науковій роботі для Малої академії наук дівчина вивчала, як кількість відвідувачів зоопарку впливає на поведінку левів і тигрів у неволі. Софія посіла друге місце на Всеукраїнському конкурсі-захисті науково-дослідницьких проєктів МАН у 2023 році в секції «Зоологія».

Дисклеймер від UAnimals media: ми проти вилучення тварин із дикої природи до зоопарків. Однак цінуємо дослідження Софії: важливо дбати про тварин, які опинилися в неволі, і враховувати їхні потреби в усамітненні та взаємодії.

Мені завжди подобалося спілкуватися з тваринами, тож я пішла на гурток юних натуралістів. Вже там я вирішила писати наукову роботу. Я хотіла досліджувати поведінку тигрів і левів, бо це дуже розумні тварини.

Ми з науковою керівницею думали про найкориснішу тему. Зупинилися на тому, щоб дослідити, як на тварин у зоопарку впливає кількість відвідувачів. Мені важливо, аби тигри та леви в неволі могли почуватися найбільш комфортно — наскільки це можливо. 

Леви, за якими я спостерігала в Київському зоопарку, — це Геркулес, Лілія, Христина і Дарина, а тигри — Рена, Малюк і Амба. Я приходила двічі-тричі на тиждень і з 15-ї до 16-ї години проводила спостереження. Важливо було дотримуватися графіка, бо тварини по-різному поводяться протягом доби. Якби я спостерігала їх у різний час, це могло б вплинути на результати. 

Погода, звісно, теж позначається на активності тигрів і левів. Вони ховаються і коли дощ, і коли надто жарко. Тож я відібрала спостереження, коли була приблизно однакова погода. Це були сонячні дні травня й червня. 

 У мене в руках був звичайний зошит. Раз на 5 хвилин я стояла біля вольєра й записувала, що робить тигр чи лев. Вольєри в Київському зоопарку розташовані по колу, тож мені доводилося дуже швидко бігати від однієї тварини до іншої. Спочатку було складно, та потім наловчилась. Наприклад, о 15:00 у мене леви, о 15:01 — тигр, о 15:02 — наступний тигр, о 15:03 — ще один, і потім знову леви. Тигри під кінець досліджень почали мене впізнавати.

Спочатку я писала, що конкретно тварина робить, бо не знала про їхні зразки поведінки — патерни. Вже потім я узагальнила записи й розподілила поведінку на такі патерни: неактивний — коли тварина спить чи лежить; комфортна поведінка — наприклад, тигр вилизує шерсть; взаємодія — тигр дивиться в очі відвідувачу, проявляє інтерес, може нявкнути; харчування; пересування; дослідницька поведінка — може щось нюхати, чіпати лапою; маркувальна — тварина залишає свої запахи в різних місцях вольєра; соціальна — тигри й леви можуть перегукуватися чи інакше взаємодіяти між собою.

Коли людей зовсім не було, тварини проводили час усередині вольєрів — у невидимій для відвідувачів частині конструкції. Вони також ховалися, коли людей надто багато. За моїми спостереженнями, найкомфортніше їм було в будні, коли середня кількість відвідувачів. Тоді леви й тигри проявляли найбільше комфортної та дослідницької поведінки.

Мистецьки допомогти притулку для собак

Тетяна Зимогляд навчається на архітекторку в Сумському коледжі будівництва та архітектури. 

У 2022 році дівчина долучилася до школи громадянської участі «Агенти змін». Це один із напрямів роботи Малої академії наук. Агентами змін тут називають підлітків, які втілюють власні проєкти, щоб змінювати країну й суспільство на краще. У цій школі Тетяна створила проєкт «Лапки в долоньках» — виставила й продала власні картини, щоб допомогти притулку для собак.

Коли я подавалася до школи «Агенти змін», то вже знала: мій проєкт точно буде пов’язаний із тваринами. За рік до цього в мене з’явився собака — шарпей Бакс. Протягом року він дуже багато хворів. І коли почалася війна, я замислилась ось про що: ми йому допомагаємо, бо ми в нього є. А в деяких тварин нікого немає. Мені дуже захотілося їм допомогти.

Тож я зробила благодійну виставку у філії міської бібліотеки. Мені просто допомогли знайти контакти і потім — вішати картини. А все інше я робила сама. 

Більшість картин на виставці теж були моїми, але деякі надали подруги. Там були й натюрморти, і пейзажі, і тварини. Я найбільше люблю працювати олійними фарбами, тому картини були написані олією.

На виставці ми продали 8 робіт. Найдорожче — картину моєї подруги Марії Кадуріної «Венеція в час свята». Це яскрава, велика, дуже позитивна картина.

Серед проданих робіт була і моя, з берізками — улюблена мамина картина. Звісно, було шкода її віддавати. Та коли я приїхала до притулку, зрозуміла, що готова хоч усі свої картини віддати заради цього. Це було неймовірно! По-перше, розуміння, що допомагаю. А по-друге, у мене все одно ці картини стояли б десь на балконі, а так вони приносять людям радість. 

Я тоді допомогла притулку громадської організації «Справжній друг». Це невеличкий притулок для собак. На зібрані за картини гроші ми з мамою купили крупу, миски, повідці, нашийники — різні речі на прохання працівників.

Чесно кажучи, до появи собаки я взагалі не цікавилася безпритульними тваринами. Коли працювала над проєктом, приїхала до притулку вперше. 

Собаки там дуже контактні! Вони й у вольєрах, і надворі бігають. Нас зустріли відразу кілька собак. Такі веселі — стрибали, гралися, їм було все цікаво. Це було круто.

Та й сумно теж було… Дівчата, які там працюють, розповідали, звідки ці собаки. Я навіть розплакалася, бо мені це дуже близько.

У майбутньому я хочу спроєктувати притулок і лікарню для тварин. Сподіваюсь, що зможу втілити цю ідею щонайшвидше. 

Світлини: особисті архіви героїв, Київський зоопарк, Parks Australia (Commonwealth of Australia), Mongabay, All That’s Interesting

Якщо зустрінете їх «на волонтерці» й захочете привітатися, навряд чи вони потиснуть руку. Не тому, що не дружні — навпаки, тільки руки в них зазвичай зайняті дровами, дошками, інструментами чи повідцями, на яких вони вигулюють собак. А на обличчях — і втома, і задоволення. Це суміш відчуттів після роботи, що наповнює.

Мої співрозмовники — з волонтерської спільноти UAnimals. Вона працює так: люди з будь-яких міст і сіл України реєструються в телеграм-боті, який пропонує різні завдання у сфері зоозахисту. Волонтери вибирають, яке з них їм цікаво виконати, і зголошуються до участі. Можна роздавати корм для тварин тим, хто цього потребує, допомагати в притулках, прибирати парки чи висаджувати сіянці. Розібратися з деталями допомагає кураторка Анастасія Ковальчук. Зараз волонтерів у спільноті понад 1500, і вони є в усіх областях України.

Акторка? Дизайнерка? Механік? Топменеджер? Та хоч прем’єр-міністр чи перша леді! Приєднатися до спільноти може будь-хто, хто розділяє цінності UAnimals — гуманне ставлення до тварин. Я поспілкувалася з волонтерами з чотирьох областей. Знайомтеся:

•   Ліза із Запоріжжя, працює у сфері реклами й маркетингу;
•   Наталія з Миколаєва, керівниця філії енергетичної компанії;
•   Віка з Богодухова на Харківщині, секретарка в медичній установі;
•   Марія з Києва, стилістка, візажистка;
•   Анжеліка з Києва, фоторедакторка;
•   Іван із Києва, топменеджер у технічній компанії;
•   Ангеліна з Миколаєва і Києва навчається на журналістку і грає в театрі.

«Cамі напросилися щось поробити»: про завдання у волонтерській спільноті UAnimals

Віка: Я їздила з гуманітарною допомогою Харківщиною — роздавала корм для котів і собак. Була в Золочеві, Чорноглазівці, потім у своєму місті, Богодухові. У Золочеві мені допомогла все організувати місцева волонтерка Настя Нечаєва. В нас було 200 кілограмів корму. Спершу я думала, доведеться цілий день ходити й пропонувати його людям по дворах. Та коли Настя покликала людей із ринку, коли ми побачили цей натовп, ми були в шоці. Підходили люди, в яких багато тварин — по семеро собак, дев’ятеро котів. Нам вистачило 20 хвилин, щоб оце все роздати!

Ліза: Я теж кілька разів розвозила корм. Тоді ще було більш-менш спокійно в напрямку Комишувахи, тож я їздила туди автомобілем. Була в селах Щасливе, Кущове, Новоіванівка, Ясна Поляна, Григорівка й Жовтеньке. Мені присилали по 100 кілограмів корму на поїздку. Ми з Дар’єю, моєю подругою, розподіляли все це по кілограму на собаку чи кота, самі зважували й розсипали у пакети. Удвох і поїхали, бо так зручніше: хтось набирає корм, хтось у цей час говорить із місцевими.

У першій поїздці ми хвилювалися, особливо коли блокпост проїжджали: треба було докладно розказати, чому їдемо, куди, там записали всі наші дані. Потім трохи звикли. Останні дві поїздки були в Григорівку й Жовтеньке, там складно з кормом, людям звідти важко виїжджати в місто. Їхали вулицею, бачили людину, гукали, питали. У кожної родини, яка там залишилась, багато тварин: від трьох собак, а котів буває й по десять. Люди доглядають тварин сусідів, які повиїжджали, підбирають і годують вуличних. А ще туди вивезли багато тварин з Оріхова. Тож корм дуже швидко розлетівся. 

Наталія: Та що ж там розказувать: роздала корми під ракетами та й поїхала! Почала їздити з літа і регулярно їжджу у прифронтові села: Прибузьке, Лимани, Дмитрівка. Їздила в Очаків і ще в село Куцуруб: там обстріли постійні з артилерії, бо русня стоїть за 5 кілометрів, на Кінбурнській косі. Із танка дістає навіть туди.

Коли їхала вперше, просто людям на вулицях роздала корми. А потім я познайомилася з військовою волонтеркою. Вона вже мені показувала, де живуть пенсіонери, і ми адресно привозили корми їм додому.

Ті села, що на самій лінії фронту були, геть потрощені — кожен дім поруйнований. Під час боїв там нікого не було, а зараз люди повертаються, відновлюють хто що може… Важко морально бачити руїни, чути трагічні історії, але якщо не ми, то хто?

Іван: Ми беремося за кожне завдання. З Марією, Ангеліною, Анжелікою часто зустрічаємося на прибираннях, ремонтах чи вигулах собак у притулках. Ось в останній поїздці були в притулку «Ріфуджіо». Нам провели екскурсію, розказали, як живуть тварини, як їх годують. Це був більше такий ненапряжний візит, щоб погодувати тварин, почухати. Та ми самі напросилися щось поробити, бо ми ж волонтери. Тож мінімально переклали дрова, дошки поперетягували. Погодували кіз, коней — усі ж приїхали з якимись смаколиками. 

Особисто мені не так важливо, що саме робити в притулку, головне — ми долучаємося до процесу. Я одного разу їхав у притулок, щоб прибирати. Запізнився на 15 хвилин, а всі вже були зайняті прибиранням, то мені просто дали вигулювати собак. Та й це дуже важлива робота! Коли в притулку 300 собак і їх вигулюють раз на три дні, то їм це дуже потрібно. Берусь за будь-яку роботу: погодувати, налити води безхатнім тваринам. Ми в спільноті не перебираємо: «це я буду робити, це не буду».

Ліза: У зоозахисті дуже багато напрямів. Можна грішми підтримати притулки. Можна вигулювати тварин у притулках. У Запоріжжі є ветлікарня, де тримають тимчасово безпритульних тварин. То можна, наприклад, туди приходити й вигулювати собак. Важливий напрям — вчити дітей спілкуватися з тваринами, пояснювати, що це теж живі істоти, які відчувають. А найпростіше — брати із собою пакет корму й годувати безпритульних тварин. Це кожен може.

«Наповнюєшся, коли даруєш любов»: навіщо волонтерити? 

Марія: Це мотивує, підіймає настрій, особливо коли вдається зробити щось у притулку. Зазвичай там приємна атмосфера, збираються цікаві люди. Це навіть більше про задоволення.

Ангеліна: Задоволення від того, щоб бути потрібним.

Анжеліка: Я навіть егоїстично користуюсь тим, що у вихідні можна виїхати у притулок — фактично на природу, де є якась фізична робота. Мені це в кайф. Особливо люблю вигулювати собак, бо не можу поки мати власну.

Іван: Для мене це теж відпочинок. У мене була відпустка тиждень тому. Три дні з неї я провів у притулках. У «Зоопатрулі», «Патроні» та «Ріфуджіо». Дивлюсь на свої фотографії — і після волонтерки завжди очі світяться. Як би важко не було, це завжди додає енергії.

Ангеліна: Коли йдеш на волонтерські завдання, у тебе є мета. Коли ти її досяг, повертаєшся додому і такий: «Клас…». Ти наповнюєшся. Наповнюєшся, коли торкаєшся щасливих тварин, коли допомагаєш тваринам, які постраждали від війни чи від людей, коли даруєш любов. І не важливо, віддаєш ти цю любов людям чи тваринами.

Якось я фотографувала у притулку Рижика. Це, мабуть, найфотогенічніший у світі котик. Він був справді як супермодель: і лапки підіймав, і мордочку в камеру, і різні вирази робив… Я виклала все в інстаграм, і за деякий час бачу: його фото комусь припали до душі, і в нього тепер є дім. От у такі моменти розумієш, для чого це все.

«Хлопці, тихше, ви кажана розбудите»: найяскравіші згадки  

Віка: Ми з чоловіком забирали тварин з Харкова, коли там були сильні обстріли. То з Олексіївки, то із Салтівки… У нас були й морські свинки, й папуги. А коли люди готові були брати тварин, то ми відвозили їх у Красний Кут, Мерефу, навіть у Красноград… Я готова була їхати куди завгодно, щоб у тварини була родина. Як згадую це все, сльози на очах.

Люди дуже здивували тим, що готові були брати тварин. Не було такого, щоб у нас цуценята затримувалися більше ніж на два місяці. У 2022 році, від початку повномасштабної війни, близько 300 тварин роздали.

Марія: В мене є яскравий спогад з дитинства: коли мені було десь 13 років, я витягла цуценят зі сміттєвого бака. Ми з мамою почули, як щось скавчить, і пішли подивитися. Виявилося, ще сліпі цуценята лежать у тому баку, і їх так просто не дістати. То мені довелося туди залізти. Я собою досі пишаюся, що не побоялася. Ми їх до себе забрали, виходили, а сусід потім роздав.

Анжеліка: Коли я була малою, ми з мамою знайшли голуба з пораненим крилом і виходили його. Коли вже побачили, що він хоче на волю, віднесли туди, де знайшли. І він полетів. Я ридала три дні, бо дуже до нього звикла.

Іван: А я пам’ятаю свій день народження кілька років тому. Було 28 грудня. Я приходжу на балкон, а там щось наче тріщить. Піднімаю ковдру — а там кажан. Вони вже мали спати. Він заліз десь на балкон, впав на ковдру й проснувся. Я дзвоню організації, що займалася кажанами, а мені кажуть: ти бери його в коробочку, накрий сіточкою, поклади в холодильник — і він там засне. Так я і зробив. Приїхали до мене мити вікна, грюкали. Я кажу: «Хлопці, тихше, ви кажана розбудите». І ці здоровенні дядьки: «А покажи!». А він спить у коробочці й тільки лапка стирчить. Так у мене кажан жив у холодильнику до весни.

Ангеліна: Мені запам’яталася Сара — дворова собака, яка живе в «Патроні». Я її вигулювала. Сара без передніх кінцівок, але намагається йти. Це собака з такою силою волі, з жагою до життя. Вона довіряє людям, йде на контакт і продовжує жити. Сара дає мені силу, мотивацію, натхнення.

Середа, П’ятниця, Маргарин та інші: хто живе у волонтерів удома 

Ліза: Зараз у мене кішка на перетримці. І є собака Луна. 4 роки тому я знайшла 11 цуценят біля закинутого будинку. Ми з друзями їх вилікували, стерилізували. Луну я забрала собі.

Наталія: Коти Барсік, Сніжок, Нюша, Толстий, Соня. І собака є. Її теж знайшов хтось на смітнику й прилаштовував. Цуценя не йшло до рук, було перелякане. Виявилося, що її покусав собака. В лікарні сказали, ще б день-два, і померло б це цуценя. А так живе в мене собака Дана, вони з котом Толстим дружбани.

Віка: У харківській групі було відео, що на центральному ринку знайшли п’ятьох цуценят. Серед них чорненьке було. Я на нього глянула: ну все, це моє. Тепер це мій пес Лумі. Люди навіть не вірять, що він не породистий. Виріс такий красивучий, що це наче мені такий бонус за волонтерство. 

Ще в мене є Жуля, яка народила 10 цуценят: малих роздали, а собаку я забрала собі. І ще двоє котів — Маркуша і Боня, всі знайди. 

Жуля лагідна, але дуже ляклива. Налагодила зв’язок тільки зі мною. А Лумі дуже контактний, весь на енергії, на емоціях. Він оце копія мене!

Боню я з помийки забрала. А Маркуша, якого моя дитина знайшла в коробці біля ставка, — це просто кіт моєї мрії. Чорна маска, чорні вушка, а сам бежевий. Ніхто не вірить, що він підібраний.

Анжеліка: У мене троє котів. П’ятниця, Середа і Маргарин. Перші киця і кіт з одного притулку з різницею в рік. Киця була не соціальна. Коли освоїлась, знову приїхали в притулок і взяли кішку. А останнього кота взяли вже торік. П’ятницю й Середу ми назвали за днями, коли забирали їх із притулку. А Маргарин — хлопчик, ми засоціювали його з чимось м’якеньким і товстеньким.

Іван: У мене одна киця Філя. Вона породиста — вибивається з цієї картини. І з таким характером, що мені однієї вистачає!

«Краще б людям допомагала»: про ставлення інших до зооволонтерства

Іван: Часто мене питають: чому ти цим займаєшся, витрачаєш час і ресурси? Не всі розуміють, як замість того, щоб у суботу полежати, можна встати й поїхати попрацювати.

Анжеліка: Мене друзі підтримують у волонтерстві: я збирала речі для утеплення вольєрів, і друзі фактично зібрали все потрібне.

Ліза: Раніше казали «ой, краще б людям допомагала». Ті, хто так говорить, і людям не допомагають. Це балачки.

Все ж переважно люди, коли бачать небайдужість, і самі надихаються. Якось я знайшла кошенят, виклала в інстаграм, і друзі забрали їх. Хоча раніше казали «жодних тварин».

Наталія: Чоловік мене підтримує в зооволонтерстві, їздив зі мною іноді роздавати корм. Звісно, він не був дуже задоволений, що я додому підселяла кота за котом, але змирився. Донька в мене доросла. Коли треба було вигодовувати малих кошенят, ми робили це всією сім’єю: донька приїхала, та ще й моя мама. Це було як з маленькими дітьми. Сім’я в цьому зі мною, я не сама.

Іван: Коли нові люди приїжджають у притулки, це відповідальність. Якщо ви приїхали, важливо вміти поводитися з тваринами чи хоча б слухати тих, хто поряд. Буває, люди під час вигулу собаки куди бачать, туди й ідуть. З іншими собаками зустрічаються — ті починають гризтись. Чи собака втік, і вони не знають, що робити. Волонтерство — це кльово, але мають бути здоровий глузд і відповідальність. Звісно, всіх запрошую і намагаюсь долучити, але це не просто розвага чи плюс у карму. Приїхавши у притулок, треба відповідати за свої дії.

«Один пост — і вже п’ятеро людей щось зробили»: навіщо розповідати про волонтерство 

Іван: Я покликав знайому в притулок у Макарові, і вона попросила зробити про це пост. Сказала тоді: що більше ти показуватимеш людям, як можна допомагати, то більше людей, можливо, почнуть це робити. Ти про це можеш і не знати, але трошечки хтось задумається, хтось нагодує, хтось задонатить… Я зробив цей пост тільки для неї. І опісля мене троє друзів попросили їх взяти на наступну волонтерку і двоє спитали про реквізити, куди задонатити. Один пост — і п’ятеро людей вже щось зробили. І це тільки ті, кого я знаю. Раніше я завжди думав, що добрі справи, як кажуть, робляться в тиші. А тепер змінив свою думку: треба розказувати, постити й долучати інших людей.

Ангеліна: у мене так було з «Патроном». Я до них приїздила на прибирання. І мене так надихнув цей притулок, що запустила для них власний збір. Зібрала кошти, купила те, що в той момент було потрібно: ліки, мийні засоби… Я до них приїжджаю, а власниця мене з цими торбами фотографує, постить. Вона вважала, що це того варте. Будь ласка, показуйте, що ви волонтерите. Ви таким чином надихаєте інших людей.

Марія: Ніхто з моїх друзів не займався волонтерством, пов’язаним із тваринами. Та коли я почала постити сторіз із притулків, знайомі почали писати: «О, прикольно, давай з тобою поїду». Не всі ж уявляють, що треба робити, як це проходить. Раптом не могли наважитися, бо не знали, що саме там буде. А якщо знайома людина вже це робила, легше. Багато знайомих захотіли приєднатися. Коли волонтериш, важливо про це розповідати.

«Вуглик» — прихисток для свійських і хатніх тварин із філіями у Херсонській, Дніпропетровській і Миколаївській областях. Його історія почалася на Львівщині, але за тисячу кілометрів на схід засновниця притулку Олександра Гаврилюк-Левицька знайшла великі території для випасу свійських тварин. А ще — людей, які поставилися з розумінням і доброзичливістю до її справи. І багато сонця. 

Через війну Олександрі з родиною довелося покинути свій новий дім на Херсонщині. Вони переїхали кількома автівками — разом із курми, хворими собаками й котами. Однак філії «Вуглика» на сході України все ще діють.

Про те, як вдалося створити цілу мережу осередків, відновивши справу буквально з вуглинки, як херсонський притулок живе в умовах окупації і що у «Вуглика» попереду, Олександра Гаврилюк-Левицька розповіла для UAnimals media.

Про дітей, тварин і стерильність

У дитинстві я мріяла про коня й собаку, але батьки не підтримували ідею піклуватися про домашніх тварин. Вони більше дбали про чистоту в домі, аж до певної стерильності. Зараз я можу зрозуміти позицію батьків: ми мешкали вчотирьох у невеликій квартирі в Трускавці, батьки постійно працювали, а за улюбленцями потрібно було б доглядати. 

Дитина не може взяти на себе відповідальність за піклування про тварин. Я теж не можу сказати зараз доньці: «У тебе є улюбленець — доглядай за ним: прибирай, готуй, вигулюй». 

Але я вважаю, що будь-якій дитині корисно мати в домі тварин. Це підтверджує багато досліджень Всесвітньої організації охорони здоров’я. Діти, які зростають із тваринами, мають менше проблем зі здоров’ям, як-от алергій. Їхній імунітет вищий, а психіка стабільніша.

Ці дослідження з’явились нещодавно — у моєму дитинстві їх не було. Натомість вважали, що для малечі потрібно все дезінфікувати, а будь-яка тварина — це бруд. Мені нагадували про миття рук по десять разів на день. Я мала численні харчові отруєння, адже у стерильних умовах організм не міг виробити імунітет до тих чи інших збудників хвороб.

Зате моя дитина «наїлася» бруду. Часом вона по пів дня тусується з курми, обіймає та цілує їх. Обожнює курей.

Фізично моя донька максимально здорова. Однак має розлад аутичного спектра, тому спілкування з тваринами дуже корисне для неї. За гарної погоди ми завше їздимо до притулків, і я дозволяю доньці посидіти на спині в коней. Я проти верхової їзди, але дитина вагою 20 кілограмів не зашкодить фізично здоровому коневі.

Я даю своїй доньці спілкуватися з тваринами досхочу. Це мої мрії, які втілились у життя.

У нас живуть близько 40 котів — хтось сліпий, хтось хворіє, а хтось дуже старий. Ще є пес-старожил Бобчик. Нам його віддали вже старим, і відтоді минуло понад 10 літ, тому я навіть боюся подумати, скільки йому років. І є собака Бабулетка, теж дуже старенька. У неї демодекоз, тож ми лікуємо і доглядаємо її власноруч. 

Більшість врятованих котів і собак живуть у «Вуглику», а додому я беру тих, які не виживуть в умовах притулку.

Про перших врятованих — Роджера і… Вуглика

На третьому курсі інституту я займалася спортом. Якось ішла придбати костюм для змагань і дорогою зустріла в підземному переході хлопчика, який продавав цуцика. Це був пітбультер’єр, якого ніхто не хотів брати, бо він народився найбільшим серед братів-сестер. Люди боялися, що пес виросте надто агресивним. Звісно, я не купила костюм, а віддала гроші тому хлопцеві, забравши собаку. Це був мій перший пес — Роджер.

Через Роджера я багато конфліктувала з батьками. Вони мали свої плани на моє майбутнє: хотіли, щоб я виїхала за кордон і влаштувалася там. Із собакою це було складно зробити. Тому мене просили віддати пса, знайти для нього «інші руки».

Через ту ситуацію я не розмовляла з батьками майже місяць: коли мені поставили ультиматум, я сказала, що не зраджу свого улюбленця. Ми залишились разом там, де й були. 

А якщо говорити про перший порятунок тварини, то це було кошеня. Знайшла його понад 15 років тому. Тоді я тільки почала зустрічатися зі своїм чоловіком, ввечері ми гуляли із собаками й почули сильне нявкання. Чоловік побіг у підвал і витягнув з-під цегли маленького чорного кота. Ми назвали його Вугликом.

Про створення притулку, конфлікти і пожежу

Я завжди хотіла рятувати тварин, але й розуміла, яка це велика відповідальність. У Трускавці ми з чоловіком постійно конфліктували із сусідами по будинку через те, що утримували трьох пітбулів. Хоча навіть мої батьки жартували: «Ці собаки скоріше залижуть когось до втрати свідомості, аніж покусають». 

Коли ж ми почали забирати до себе ще й безпритульних тварин, мусили переїхати в село. Для цього придбали у 2009 році старе недороге помешкання в селі Бродки й розпочали там ремонт.

Я гадала, що на власній сільській ділянці зможу звести нанівець конфлікти з людьми, проте це виявилось не так просто. Односельці мали свої уявлення про те, як нам жити. А деякі сусіди казали про нас: «Коли ж вони згорять». 

І ось 8 січня 2018 року в нашому будинку з врятованими тваринами справді сталася пожежа. О п’ятій ранку до нас постукали сусіди навпроти з криками, що горить другий поверх. Ми не змогли звідти врятувати котів. Але інші сусіди допомогли вивести коней, свиней і корів. 

Рятувальники прибули чомусь із пустими машинами. Не маючи води для гасіння вогню, спершу стояли й дивилися, як горить. Час втратили. Потім почали накачувати воду зі ставка поряд. Хоча частина стаєнь на ділянці збереглися, від будинку не залишилося нічого. 

У нас немає доказів, що це був навмисний підпал. Правоохоронці висунули версію про самозагоряння через коротке замикання. І я не хочу думати погане на людей.

Тоді в мене на руках була шестимісячна донька, і це стало надскладним випробуванням для нашої сім’ї: залишитися з дитиною й усіма тваринами на вулиці. 

Про нові притулки, чергові конфлікти і цінність підтримки

Після пожежі нам дуже допомогла жінка із сусіднього села, Наталя Турута. Вона домовилася, аби інші люди у Красові продали нам землю в розстрочку. 

Спершу там не було нічого: ані стаєнь, ні води. Лиш пуста земля. Після пожежі я гадала, що притулку не стане. Сама б я точно нічого не змогла відродити. Але Наталя разом зі своїм чоловіком почали зводити огорожу на тій території, і за якийсь час ми змогли перевезти туди тварин. 

Турути стали адміністраторами притулку, продовжили догляд за тваринами й узяли на себе організаційні завдання. Вони повірили в наш проєкт і допомогли, щоб він існував. А з початку повномасштабного вторгнення ці небайдужі люди пішли на фронт.

Згодом у Красові теж почалися проблеми з місцевими. Хоча притулок був за селом і ніяк не міг заважати мешканцям, однак таки заважав. Люди скаржились на те, що тварини продукують лайно, їм смерділо. До речі, свиноферми, де тварин годують на забій, здебільшого теж знаходяться близько до сіл, але сморід від їхніх екскрементів чомусь не заважає людям.  

У наших конфліктах дійшло до сільських зборів, аби виселити притулок з околиці Красова. Пояснювали, нібито там рекреаційна зона (насправді — ні).

Я почала шукати нові локації, куди можна перевезти тварин, коли легальні способи витіснити притулок місцеві жителі вичерпали й почали шкодити. Наприклад, хтось зруйнував місток, який ми власними силами збудували, щоб діставатися до пасовиська через річку. 

Всі наші філії утворювалися після того, як ми виїжджали з Красова. Я зрозуміла, що не зможу протистояти тиску. Ми намагались утримувати тварин на «перетримці» у різних куточках України й шукали інші стабільні варіанти житла для них. Питання фінансів завжди стояло гостро, адже десь нам піднімали орендну плату. 

Отож, з Красова ми перевезли частину тварин у миколаївський осередок. Він уже існував: раніше ми шукали нових місць для розширення, і цю локацію порадила знайома. Там ми нікому не заважаємо, адже сусіднє село знаходиться далеко. 

Іншу групу тварин з Красова ми доправили в дніпровську філію, а ще одну — до херсонського притулку. Обидві локації так і створили.

Я б не відкрила жодного іншого осередку, якби не протистояння тим, хто хотів нас вигнати. Можу подякувати цим складнощам, адже завдяки їм «Вуглик» зростав. Зараз у нас три притулки, ми будуємо четвертий. Раніше на Дніпропетровщині була ферма у Василівці, але зараз там дуже гучно й часто «прилітає», тож ця філія вже другий рік знаходиться в селі Балівка. 

Тут у нас хороші відносини із сільською радою та місцевими жителями. Нам дозволяють випасати худобу на різних ділянках, продають дешевше або віддають залишки врожаю. «Вуглик» потребує масштабнішої підтримки, але дуже приємно вже від того, що нас не цькують. 

Хто мешкає у «Вуглику»

У нас багато собак і котів. А ще багато коней, корів, свиней. Є кози, вівці, є навіть поні й віслюки, яких чисельно значно менше, тому що вони потрапляють у складні ситуації рідше за інших. Найбільше у нас корів і свиней. 

Ми беремо у притулок стільки тварин, скільки можемо гідно утримувати. Були випадки, коли люди просто віддавали нам свійських тварин, бо переїжджали з дому. Також безоплатно до притулку потрапили 5 кіз, яких азовці врятували з лінії фронту (наші волонтери забирали тварин із Харкова, куди їх доправили військові).

Однак у 99,9 % випадків ми викуповуємо свійських тварин у власників. Коли люди перебувають у тяжких фінансових умовах, їм ті гроші важливі в бюджеті. Не можу їх засуджувати.

Та з визначенням справедливої ціни за тварину складно. Створюючи збір на викуп тварини, мусимо обґрунтувати фоловерам її вартість, витрати на перевезення і тому подібне. Наша організація не бізнес із перекупки тварин. Коли, наприклад, ставлять ціну 40 000 гривень за коня, я відповідаю: «Вибачте, ми не можемо собі цього дозволити». Втрачається ідея порятунку. 

Про ахімсу та інші принципи притулків для свійських

Схожий до нашого притулок в Україні я знаю один — це «Ріфуджіо». Решта мають інакший формат: займаються фермерством, продажем молока, сиру.

Є таке поняття, як «ахімса» — гармонійне співіснування з коровою. Телятко залишається з мамою і п’є молоко, яке для нього й створене. А людина лиш ділить молоко з телятком, а не відбирає повністю. Притулки з такими принципами в Україні є, і вони прилаштовують багатьох тварин.

Наші принципи — інші. Ми хочемо, щоб тварини жили у «Вуглику» тим життям, яким мають жити — без зазнання пожиттєвої експлуатації. У «Вуглику» жодна корова не дає молока. А народжують ті тварини, які прибули до притулку вагітними.

Коли до нас потрапляє корова після молочної ферми (якщо тварина здорова), на початках входження в «охоту» у неї відбувається за графіком: кожен 21-й день. Але згодом статевий цикл не проходить так часто, як це відбувається на фермах. Корова чи кобила, яка не відчуває поряд самців, перестає входити в регулярну «охоту». 

Тварин чоловічої статі ми каструємо: так не відбувається запліднення. Однак самиць великої рогатої худоби ми не стерилізуємо: ці операції є надскладними і можуть загрожувати здоров’ю та життю тварин. На заході таке теж не практикують, наскільки я знаю. 

В Україні я поки не бачу масштабних кроків з боку суспільства до порятунку саме свійських тварин. Наші підписники — це обмежена група людей, а загалом охочих рятувати саме свійських тварин дуже мало. 

До нас все ще приходять люди із запитаннями: «Чому ви просите гроші на утримання тварин, чому не роздасте скот людям?». 

Щодо прилаштування, то ми не віддаємо тварин «у сім’ї», хоча в нашій практиці є випадки успішних прилаштувань під офіційну угоду. Одначе були й такі ситуації, коли  нові власники «зникали». Вони не надавали навіть невеликого фотозвіту з документуванням, що відбувається з твариною.

За угодою, якщо людина неналежним чином утримує тварину й не надає фотозвіту, зобов’язується оплатити трансфер тварини назад до притулку. Проте й цих умов люди не дотримувалися: ми приїжджали й забирали тварин назад за свої гроші.

Про реабілітаційні програми

Сьогодні навіть статистично в дітей фіксують дедалі більше психосоціальних проблем. Тому реабілітація дітей із різноманітними розладами є дуже-дуже важливою й значною частиною нашого життя. 

До початку повномасштабної війни до «Вуглика» діти приїжджали не просто на екскурсії — вони могли взаємодіяти з тваринами, наприклад, годувати їх. Такий формат спілкування відбувається виключно за бажання самих тварин. 

Основною цінністю «Вуглика» є те, що тварини нікому нічого не повинні. У нас є коні, які постійно хочуть, щоб їх гладили: вони підходять, підставляють свої спини, дупки й завше просять уваги. А є такі типу «хей, не чіпай мене».

Іпотерапія — тонка наука. Це не має бути так: посадив дитину на коника, покатав і до побачення. Іпотерапевти повинні закінчувати курси, отримувати дипломи з цього напряму лікування, бути компетентними й відповідальними у ставленні як до тварин, так і до тих, кого реабілітують.  

Про притулок в окупації та гроші на порятунок

Наш херсонський осередок знаходиться на тимчасово окупованій території. В інстаграмі є фото з історією, про яку я не змогла змовчати: російські окупанти сильно побили пастуха й застрелили корову, після чого відрізали їй передні ноги. 

Я документую всі звірства росіян над нашими тваринами. Однак про більшість випадків зможу говорити лише після того, як війна закінчиться і той прихисток стане вільним. Зараз мовчу з огляду на безпеку тварин. Щодня думаю й переживаю, чи виживуть вони взагалі.

Територію, де знаходиться притулок окупували за пару годин після повномасштабного вторгнення. Машини з тваринами розстрілювали на дорогах, тож варіантів вивезти тварин, на жаль, не залишилось. Там були й інші фермери, які хотіли евакуюватися, й не змогли. Тому я вивезла трьома автівками лише тих тварин (немічних котів і собак, курей), які жили безпосередньо у моїй хаті в Чорнобаївці.

Вивезти одну велику тварину з окупованої території через сторонні країни коштує: 6,5 тисяч євро, для нашої організації це непідйомні гроші. Я можу лише молитися, аби все погане оминуло людей і врятованих нами тварин, які нині проживають в окупації. 

Ще трохи про гроші

«Вуглику» хотілось би стати самостійним. Та поки що ми не можемо знайти спосіб, як зробити так, аби притулок не залежав від стороннього фінансування. 

Є декілька невеликих волонтерських організацій із Японії, Америки, Великої Британії, які потроху нас підтримують. Якусь велику організацію зацікавити поки не вийшло. 

Іноземцям складно, не перебуваючи тут, відчувати наш проєкт. Звичайно, ми регулярно фільмуємо і фотографуємо тварин, пишемо пости в соцмережах і надаємо звіти, куди витрачаємо гроші, які нам задонатили.

Насправді здебільшого ми залежимо від звичайних людей, які жертвують нам один-три долари. Я гадаю, що світ змінюють прості люди: хоч і невеличкою допомогою, вони роблять великі речі.

Комунікацією та залученням нових меценатів займаюсь лише я. Ресурси обмежені, а я вважаю, що будь-яку роботу в нашому проєкті треба оплачувати, зокрема й роботу майбутніх маркетологів чи грант-менеджерів. 

Спілкування з тваринами робить мене щасливою. Найбільш радісним для мене є бачити результат. Дивитися на врятовану тварину й помічати, які зміни з нею відбулися. 

Ми жартуємо у притулку про те, що в нас не люди катаються на конях, а коні — на людях. Я вкладаюсь у свою роботу повністю, живу заради тварин, яких порятувала. Це важко, й бувають моменти, коли хочеться здатися. Тоді я їду в притулок, сідаю біля тварин, гладжу їх, і мотивація враз відновлюється.

Коли ми жили в Херсонській області, до всіх філій було близько. Тоді я могла постійно спілкуватися з тваринами.

Зараз я далі від притулків. До того ж погода не сприяє мандрівкам, і не завжди можу пропускати реабілітаційні заняття доньки. Але раз на місяць я виїжджаю побачитися з тваринами. Переконана: будь-яким видом діяльності потрібно жити, горіти, занурюватися у справу, відчувати її. 

У притулку були погані й легші часи. Але я думаю, якщо постійно працювати над чимось, воно розвиватиметься. Я дуже хочу, щоб «Вуглик» ставав кращим, можна було зайти в будь-який наш притулок і сказати: «Вау, яке тут усе класне». Я розумію, що до цього ще дуже далеко.

Зразковою є наша Миколаївська філія. Вона існує п’ять років, і там основні ремонти вже зроблені. А Дніпропетровський осередок вже три рази переїжджав, отож він постійно будується. Але бачення є, тож маю надію, що за декілька років так і буде, як ми мріємо. 

Я вважаю, що всі без винятку тварини заслуговують на інше життя, і дуже хочу дати це «інше життя» якомога більшій кількості тварин. 

Світлина-заставка — з особистого архіву Олександри.

«Всі знають: якщо десь Брюлік, то там і Пастор!» — каже Ден Бабенко, капелан 107-го Маріупольського батальйону 109-ї окремої бригади територіальної оборони. Правило діє й навпаки: якщо десь Пастор, тут як тут і маленький йоркшир-тер’єр на ім’я Брюля.

Пастор — Денів позивний. Він і справді служить пастором протестантської конфесії в рідному Покровську. Задовго до повномасштабної війни він відкрив тут центр для людей із нарко- й алкозалежністю. У 2014-му заснував проєкт «Місто милосердя», у рамках якого годували нужденних на вулицях Покровська та Мирнограда. Проєкт діє й досі. Перед повномасштабним вторгненням Ден почав організовувати волонтерський центр у Покровську та в перші дні великої війни вступив до тероборони.

Тепер Ден служить військовим капеланом. Підрозділ дислокується в Покровську, та майже щодня чоловік їздить прифронтовими містами й селами, звідки евакуює цивільних. Часто виїжджає на нуль, щоб вивезти поранених чи доставити боєкомплекти. Ден організовує збори для закупівлі бронежилетів, авто, тепловізорів і перевозить потрібне на передову.

Щоб розказати про свого бойового товариша Брюлю, Ден телефонує сам:

— Вибачте, що вчора не зміг поговорити. Треба було вночі вивезти хлопців поранених, але мене до позицій на легковій не пустили. Сьогодні вранці їх вивезли.

— З вами їздив і пес?

— Так. Це не просто собака — це насправді друг, побратим, більше того — мій особистий психолог. Мій бойовий йорк Брюлька. Йому 6 років, і це мій домашній пес.  

— Якщо Брюля домашній, чому вирішили взяти його із собою?

— Через обставини. Я знав, що сюди будуть наступати росіяни. І в мене не було інших думок, крім як вивезти сім’ю. Найгірше, що могло б статися, — це якби вони дісталися до моєї родини. Тому я відправив свою колишню дружину з доньками в Англію, дружину із сином — у Німеччину. Брюлю не було з ким залишити. Я міг би відправити його із сім’єю, але ми не знали, що буде на кордоні. Тому вирішили, що пес залишається.

Я боявся, що до моїх рідних можуть дістатися орки, адже я з 2015 року в розшуку в «днр». Вони тоді не окупували Покровськ, але тут були дебілоїди їхні. Коли вони прийшли, в місті було тільки декілька місць, де висіли українські прапори. Один висів над моєю церквою. Мені почали дзвонити: мовляв, зніми, а то ми все підпалимо. Десь за тиждень, як їх вигнали з Покровська, мені подзвонили: «Доброго дня, це прокуратура “днр”. Якщо ви не приїдете протягом трьох днів, то ми оголосимо вас у розшук». Я кажу: «Добре, я тоді зі Збройними силами України приїду».

Спочатку я не брав Брюлю до війська. Тут залишилася моя теща, і я возив його до неї, як малу дитину: у понеділок відвозив до тещі, а у п’ятницю забирав на вихідні. У нас тоді була можливість відпочивати в суботу-неділю на базі. Так було пару місяців, а потім якось не вийшло його відвезти до тещі. Він побув зі мною тиждень чи два. А коли я знову відправив його до тещі, через деякий час вона мені телефонує й каже: «Приїжджай і забирай свого депресивного собаку. Він не їсть нічого, не п’є. Як заліз під диван, так і сидить». Як я приїхав, він одразу став їсти просту пшеничну кашу. Поїв — і в машину. Відтоді він завжди зі мною. Ми їздили в різні міста: Бахмут, Соледар, Лисичанськ… 

Я його дуже люблю і хотів би, щоб він був поруч.

— Де він із вами жив?

— Ми жили на базі. У мене бувають різні завдання: кудись приїхати, забрати людей, евакуювати… І він завжди зі мною! Завжди! Коли дозволяють, то ми вдома в Покровську ночуємо.

— У Брюлі за цей час змінився характер?

— Він до війни був спокійніший. А з війною став таким собі хазяїном.

— Котів ганяє?

— Зараз так. Раніше в нього був друг кіт, але при війні він вмер. Собак ганяє всіх, особливо великих. Одного разу потрапив так у халепу. Йому пощастило, що сніг тоді був. Підбіг до лайки, а вона його лапою — стук! Він провалився в кучугуру снігу, то його великий пес там не знайшов. Інакше отримав би на горіхи.

Брюлік тепер звик до військових, вважає їх за своїх. Був у мене випадок… Мені дали відпустку, я приїхав у Львів і з дружиною там зустрівся. І ось Брюлік біжить їй назустріч, дружина гукає «Брюлік!», розпростерла руки вже для обіймів, а він пробігає повз неї. Виявилося, за нею двоє солдатів стояли, і він біг до них. Дружина образилася: «Брюлік, оце ти зрадник!». А я кажу: «Ні-ні-ні, він вже військовий, до своїх біжить».

— А працювати заважає?

— Уявіть, це вперше в історії взагалі таке: він біля кафедри зі мною проповідує! Просто лягає на сцені й чекає, поки я закінчу проповідь. Знає, що треба почекати. Ви самі розумієте, що це таке — собака в церкві. Всі на неї звертають увагу. Я завжди кажу: «Гей, більше уваги на те, що я проповідую, а не на собаку!».

— Ділитеся пайком чи купуєте йому їжу окремо?

— Він крутий зараз. За останні пів року в нього з’явились особисті волонтери, які щосуботи присилають йому корм. Вони пропонували ще й комбінезон військовий йому пошити. Я кажу: «Та не витрачайте гроші, будь ласка, він не буде носить!». Він просто не любить одягатися, бо стає собакою-гальмом. Одягаєш, і він із лапи на лапу ледь переступає. У нього є один «кожух» на найсильніший мороз — у ньому більш-менш ходить. Я його зараз не стрижу, і він такий кудлатий-кудлатий став. «Пудель ти кучерявий», — я його називаю.

— Брюля вас якось підтримує психологічно?

— Авжеж! До війни ми жили одним життям, раділи… Все змінилося. Сина я хоч бачив від початку повномасштабної війни, а доньок ні — тільки в телеграмі. Буває, сумні настають дні. І він розуміє, що я сумую.

Коли всіх евакуювали з Покровська, я з ним спілкувався, як із людиною. Просто розповідав йому про свій біль і питав: «Розумієш?». І зараз я можу отак посидіти навпроти нього, поговорити.

А іноді сварю його. Приїжджаємо до позицій, кудись, де може прилетіти, і я кажу: «Ти залишайся в машині». А він вистрибує. Часу немає. Я біжу, і він за мною біжить. Забігаємо в підвал, я на нього кричу: «Ти що, дурний? Я тобі сказав сидіти!». А йому байдуже: хоч і боїться, все одно за мною йде.

— А інші військові як реагують на такого малого тер’єра на завданнях?

— Він для них теж як психолог працює. Особливо якщо зустрічаю фанатів йорків, вони мене готові розірвати. Питають: «Що він у вас їсть?». Я кажу: «Ну, все те, що і я». Вони: «Ви що, йому не можна!». Переключаються з війни.   

Під Авдіївку якось приїхали ми до хлопців 36-ї бригади. А вони гукають: «Пацани! Брюля приїхав!». Патрон зробили, щоб повісити йому на ошийник. Подарували і кажуть: «От дивись, Брюлю, Патрон сюди не їздить, з усією повагою до Патрона… А ти під Авдіївкою з морпіхами мочиш орків!»

Військові — це порятунок для тварин. Завжди їх погодують… Українська армія любить тварин, хлопці забирають їх із позицій.

— Буває, що Брюля підіймає настрій?

— Завжди! Це собака. Хоч він і друг мені, він залишається собакою.

Він щоранку отак лежить, дивиться, поки я розплющу очі. Щойно розплющую, він розганяється — і стриб на мене! Поки мене не вмиє всього, не заспокоїться.

А одного разу він мене врятував.

Колись у нас було завдання повний бус «смаколиків» привезти, щоб орків частувати. Я їхав біля Карлівки. Ми були вдвох із Брюлею. Він як почав метушитися: то з мене, то на мене стрибає… Він ніколи так не робив. Я кажу: «Ти що, надвір хочеш? Так давай». Я зупиняюсь, відчиняю двері… А він вибіг, сів і сидить. Я вже розсердився: «Коротше, або ти робиш своє діло, або я поїхав». Він посидів, тоді застрибнув назад, і ми поїхали. І тут перед нами лягають гради: бах, бах! Там поранені тоді були. І якби ми не зупинились… Я до нього повернувся й говорю: «Вибач, друже».

— А де він зараз?

Біля мене. Сьогодні дозволили переночувати вдома, помитися. То ми в кав’ярню заїхали в Покровську — тут усі його знають.

До речі, хай і мої побратими про Брюліка читають. Заступник комбата спочатку був не радий, як його побачив: «Ще нам із собаками тут не вистачало!». А за тиждень я приїжджаю, а він приносить мені кісточки: «Це для Брюліка». Це ж треба, ввечері їв і думав про Брюліка!

Дисклеймер від редакції UAnimals media: годувати собаку кістками — травмонебезпечно для тварини. А ще більше подробиць про правильне харчування собак — у нашому тесті.

Всі мого собаку в батальйоні знають. Кажуть, йому треба посвідчення учасника бойових дій!

Світлини — з особистого архіву Дена Бабенка.