26.06.2025
Олену представляють мені як військову, «поведену на тваринах». «Служила в нашому підрозділі, постійно в неї тварини були, багато забирала додому в Київ», — каже мені її побратим. Коли відкриваю контакт, мене огортає збентеження: виявляється, це Олена Білозерська, яка вражала сміливістю не лише мене з 2014 року. Олена — колишня журналістка й блогерка. Спочатку воювала у складі Добровольчого українського корпусу «Правий сектор» і Української добровольчої армії, де була снайперкою. Здобувши спеціальність артилеристки, стала офіцеркою Збройних сил України.
Жінка пише вірші й малює. Ну а поруч з Оленою завжди є тварини-компаньйони. Багатьох із них військова знайшла і вилікувала, деяких забрала із зони бойових дій.
Поговоримо з Оленою про тварин, які супроводжують її на фронті й у тилу.
Собаки на бойових
— Чи бувають тварини на самій лінії бойового зіткнення?
— Так, історій про них безліч. Найдраматичніша — за участі собаки породи кане-корсо на ім’я Вася. Його господарем був боєць 503-го батальйону морської піхоти, де я тоді служила. Собака був з цим бійцем всюди, зокрема і в окопах на чергуванні. Розвантажку навіть носив. Одного дня Вася зник. Побратими шукали. Підняли дрон — і побачили таке, що краще не бачити. Васька потрапив у пастку — просто перед окопами бойовиків заплутався у дроті. Врятувати його було майже нереально, бо туди не пролізеш непомітно. Розвідники все одно планували вночі йти на евакуацію собаки, але не встигли…
Васька прийшов. Відгриз собі лапу і прийшов на трьох. Не схотів лишатися в полоні. Його відправили на дембель, до батьків господаря, а потім я зробила Васю відомим, написавши про його долю. Його історія отримала величезний розголос, всі захоплювались подвигом собаки, і зрештою йому оплатили лікування і протезування у найкращій клініці в Польщі.
— Чи бувало, щоб тварини якось допомагали в бойових завданнях?
— Восени 2014-го у Водяному під Донецьким аеропортом прибився до нас старий собака. Він ходив із нашою розвідгрупою на всі виходи в сіру зону. Звичайно, ми не хотіли брати із собою собаку, проганяли його. Він тікав, але потім якимсь дивом знав, якою дорогою ми підемо, і чекав нас на якомусь перехресті. Цей собака зрештою дуже допомагав на виходах: біг у 20 метрах попереду групи і знімав собою розтяжки. Людина від такого як мінімум отримала б серйозні поранення — а собаці нічого, бо він низький порівняно з людиною і швидко бігає: почувши «гуп» капсюля-детонатора, за 3-4 секунди до вибуху встигав утекти із зони ураження уламками. Тож усі цілі — і люди, і собака.
Як Ефку виміняли на гранати-«ефки»
— Найбільше у вас фото з рудим цуценям. Розкажете про нього?
— Це Ефка, метиска бельгійської вівчарки. Ми її підібрали з товаришем під кіоском біля траси влітку 2016 року. Хлопці назвали її Ефкою, бо коли була маленьким кругленьким цуценям, нагадувала за формою тіла гранату Ф-1.
Ефка-цуценя
Вона теж їздила з нами на бойові, була поранена — рятували її тоді, як пораненого бійця. Гнали вночі в лікарю, піднімали з ліжка ветеринара, потім доглядали, робили перев’язки і уколи… Коли я йшла чергувати на позиції, Ефку прив’язували, щоб вона не бігла за мною.
Одного разу я лежала хвора на нашій базі під Маріуполем, а мій чоловік рано-вранці поїхав у справах в інше місто. Ефка пішла за ним до автобусної зупинки. Там він сів на автобус і поїхав, а вона залишилася. Він був упевнений, що по власному сліду повернеться на базу.
До наступного ранку її не було. Ми з чоловіком їдемо на ту зупинку, розпитуємо людей, розклеюємо оголошення — пів міста ними заклеїли. Купили гучномовець на батарейках, щоб їздити автівкою по вуличках і крутити оголошення про зниклу Ефку… Вона знайшлася три доби потому. Зрозумівши, що не потрапить додому, пішла за першими-ліпшими людьми у військовій формі і прийшла з ними на базу «Азова». Там її залишили, а потім побачили оголошення і повернули. Грошей, звичайно, не взяли, але кілька гранат «ефок» я їм за свою Ефку віддала.
Сіля, Шкавулик, Бусоль
— А які у вас стосунки з котами?
— Найпершим у мене був Ватник, він же Комочок, або Комця, — чорне кошеня з коротким переламаним хвостом. Ватник — тому, що в 2014-му всіх тварин, підібраних на Донеччині, вояки називали якщо не Ватниками, то Сєпарами. Він прийшов на тилову базу, а потім їздив зі мною всюди, по всіх базах підскоку (це ті, що в парі кілометрів від лінії фронту). Коли я ходила на виходи, він залишався на цих базах. Не хотів мене відпускати: коли бачив, що я екіпіруюся, хапав за ноги і кричав. Коли нас починали обстрілювати, за ногу тягнув мене у сховище. Він пройшов багато дуже небезпечних місць, а загинув на мирній території. Вполював отруєного пацюка і помер. Решта моїх вихованців зараз, на щастя, живі.
За кілька місяців після Ефки з’явився Сільвер — кошеня породи невська маскарадна. Побратим десь підібрав, а ми забрали у нього. Дуже розумний кіт, і теж хворів.
Разом з котом ріс у нас ще один пес — Шкавулик. На початку грудня безпритульна собака привела у нашому підвалі цуценят. Усі ці 9 цуценят захворіли на ентерит. На новий рік моя кімната на базі перетворилася на собачий лазарет. Врятувати вдалося лише чотирьох. Один найменший цуцик лишився у мене.
Шкавуликом назвала, бо весь час жалісно скавчав. Шкавулик ріс із Сільвером, вони один в одного переймали повадки, Сільвер гарчав і пробував гавкати, Шкавулик крався за мишами… А коли у двір заходили чужі коти, проганяти їх вилітала вся трійця. Ефка і Шкавулик заганяли зайду на дерево, а далі вже Сілька ліз нагору розбиратись.
Спали всі троє — чималенька Ефка (вагою 30 кг), Шкавулик і Сільвер — зі мною в ліжку. Килимки були, але ж вони хотіли спати зі мною — прогнати було неможливо.
Годувати їх було дуже важко, бо ми тоді були неоформлені добровольці, які не мали зарплат. Дійшло до того, що інших двох собак, які прибилися до нас на базу, нам довелося вивезти і підкинути на бази іншим військовим, які жили багатше, ніж ми.
Пізніше, коли я служила в артилерії морської піхоти, на полігоні під Мелітополем взяла собі триколірне кошеня. Назвала Бусоль (Буся). Бусоль — це по-простому «артилерійський компас». Вона їздила зі мною на міжнародні навчання «СіБріз», і там її намагалися у мене вкрасти й забрати на свій корабель американські морпіхи. Буська — метис мейн-куна, вимахала кілограмів на 6-7. Справжня мажорка — лащитись приходить тільки коли сама хоче.
На момент повномасштабного вторгнення собаки — Ефка і Шкавулик — жили на Черкащині у мого свекра, а коти — Сільвер, Бусолька і Кася — у мене вдома в Києві. Я відправила їх теж до свекра. Скінчиться війна — я своїх заберу. А поки що вони дорослішають і старіють без мене.
UAnimals теж вивозять тварин з фронту до родин військових
На фото — вівчур, якого команда UAnimals відвезла з Донеччини до бабусі військового Богдана на Київщину. Того дня бабуся цілий день чекала на приїзд собаки від онука з фронту.
Такі історії можливі задяки людям із Клубу рятівників тварин. Вони щомісяця підтримують роботу організації посильним донатом.
Що пишуть коти в секретні чати
— Як інші військові ставилися до ваших підопічних?
— У нас переважно люблять тварин. Втім, люди трапляються з різними побутовими звичками. Один мій загиблий нині побратим, наприклад, був страшенним чистьохою. Ми спали на матрацах на підлозі, а мої собаки після дощу брудними лапами забігали на ті матраци… Наслухалась я тоді від побратимів, особливо від цього чистьохи. Навіть в окрему хату довелося переміститись — це було небезпечно, бо все відбувалося у селі на лінії розмежування, яке постійно обстрілювала арта.
— А чи заважають коти й собаки працювати?
— В бою ні, бо безпосередньо в бій ми їх не беремо, а якщо в окопах з нами сидять, то ховаються, коли гаряче, ніби й нема їх. А от коли працюєш за ноутом — ох… Жоден найкращий килимок не замінить коту клавіатури твого комп’ютера. Лежати на клавіатурі — мета, світло і сенс їхнього життя. Жодними ласощами не відволікти їх від ноута. І вони ж не просто лежать — вони пишуть повідомлення у секретні воєнні чати, наприклад: «пппппппппррррррр иииииии».
Командир, прочитавши таке, неодмінно спитає: «Ти там що, бухнув?». А серед побратимів, які це прочитали, обов’язково знайдеться той, хто в темі. Він лаконічно напише: «Кіт».
Ще є історії, як коти в темряві кудись тікають, а ти береш свою гвинтівку з тепловізійним прицілом і йдеш «полювати» на власного кота…
Штефі на клавіатурі
— Чи може тварина якось змінити настрій — ваш чи людей поруч?
— О, в цьому вони профі 🙂 Його просто погладиш — і легше на душі стає. Поцілуєш оте пухнасте чи плюшеве в отой його лобик, воно тебе оближе — і ніби зразу є для чого жити.
— Чи є у вас вірші про фронтових тварин?
Це про мою кицю Бусоль.
* * *
Десь далеко від дому, від наших безсонь,
Де над Ятранню небо безкрає,
Ходить киця пухнаста на ймення Бусоль,
На себе реп’яхи набирає.
Закрутились ми з нею, що я, що вона,
У ворожому злому нашесті.
І чіпляється міцно до мене війна,
Мов реп’ях до пухнастої шерсті.
Де ми вчора жили, там сьогодні бої,
А ми тягнемо й тягнемо віз цей…
Окуповані зараз курорти мої
І Бусольки народження місце.
І вже скільки покладено на вівтарях,
І вже скільки шляхів ти пройшов тих…
І все більшає, більшає на цвинтарях
Прапорів, прапорів синьо-жовтих…
А без нас, а без нас пацюки й хробаки
Підгризають зерно і кордони.
Люди ходять, пліткують, плетуть масксітки,
Вірять фейкам, донатять на дрони.
Та хай як від заброд вистачає скорбот —
В’ється Ятрань повз цю боротьбу всю.
І безпафосний дід — український народ —
Так терпляче вичісує Бусю.
Зміст статті
