«Брюля — мій побратим і особистий психолог»: історія капелана Дена Бабенка та його бойового йорка

«Всі знають: якщо десь Брюлік, то там і Пастор!» — каже Ден Бабенко, капелан 107-го Маріупольського батальйону 109-ї окремої бригади територіальної оборони. Правило діє й навпаки: якщо десь Пастор, тут як тут і маленький йоркшир-тер’єр на ім’я Брюля.

Пастор — Денів позивний. Він і справді служить пастором протестантської конфесії в рідному Покровську. Задовго до повномасштабної війни він відкрив тут центр для людей із нарко- й алкозалежністю. У 2014-му заснував проєкт «Місто милосердя», у рамках якого годували нужденних на вулицях Покровська та Мирнограда. Проєкт діє й досі. Перед повномасштабним вторгненням Ден почав організовувати волонтерський центр у Покровську та в перші дні великої війни вступив до тероборони.

Тепер Ден служить військовим капеланом. Підрозділ дислокується в Покровську, та майже щодня чоловік їздить прифронтовими містами й селами, звідки евакуює цивільних. Часто виїжджає на нуль, щоб вивезти поранених чи доставити боєкомплекти. Ден організовує збори для закупівлі бронежилетів, авто, тепловізорів і перевозить потрібне на передову.

Щоб розказати про свого бойового товариша Брюлю, Ден телефонує сам:

— Вибачте, що вчора не зміг поговорити. Треба було вночі вивезти хлопців поранених, але мене до позицій на легковій не пустили. Сьогодні вранці їх вивезли.

— З вами їздив і пес?

— Так. Це не просто собака — це насправді друг, побратим, більше того — мій особистий психолог. Мій бойовий йорк Брюлька. Йому 6 років, і це мій домашній пес.  

— Якщо Брюля домашній, чому вирішили взяти його із собою?

— Через обставини. Я знав, що сюди будуть наступати росіяни. І в мене не було інших думок, крім як вивезти сім’ю. Найгірше, що могло б статися, — це якби вони дісталися до моєї родини. Тому я відправив свою колишню дружину з доньками в Англію, дружину із сином — у Німеччину. Брюлю не було з ким залишити. Я міг би відправити його із сім’єю, але ми не знали, що буде на кордоні. Тому вирішили, що пес залишається.

Я боявся, що до моїх рідних можуть дістатися орки, адже я з 2015 року в розшуку в «днр». Вони тоді не окупували Покровськ, але тут були дебілоїди їхні. Коли вони прийшли, в місті було тільки декілька місць, де висіли українські прапори. Один висів над моєю церквою. Мені почали дзвонити: мовляв, зніми, а то ми все підпалимо. Десь за тиждень, як їх вигнали з Покровська, мені подзвонили: «Доброго дня, це прокуратура “днр”. Якщо ви не приїдете протягом трьох днів, то ми оголосимо вас у розшук». Я кажу: «Добре, я тоді зі Збройними силами України приїду».

Спочатку я не брав Брюлю до війська. Тут залишилася моя теща, і я возив його до неї, як малу дитину: у понеділок відвозив до тещі, а у п’ятницю забирав на вихідні. У нас тоді була можливість відпочивати в суботу-неділю на базі. Так було пару місяців, а потім якось не вийшло його відвезти до тещі. Він побув зі мною тиждень чи два. А коли я знову відправив його до тещі, через деякий час вона мені телефонує й каже: «Приїжджай і забирай свого депресивного собаку. Він не їсть нічого, не п’є. Як заліз під диван, так і сидить». Як я приїхав, він одразу став їсти просту пшеничну кашу. Поїв — і в машину. Відтоді він завжди зі мною. Ми їздили в різні міста: Бахмут, Соледар, Лисичанськ… 

Я його дуже люблю і хотів би, щоб він був поруч.

— Де він із вами жив?

— Ми жили на базі. У мене бувають різні завдання: кудись приїхати, забрати людей, евакуювати… І він завжди зі мною! Завжди! Коли дозволяють, то ми вдома в Покровську ночуємо.

— У Брюлі за цей час змінився характер?

— Він до війни був спокійніший. А з війною став таким собі хазяїном.

— Котів ганяє?

— Зараз так. Раніше в нього був друг кіт, але при війні він вмер. Собак ганяє всіх, особливо великих. Одного разу потрапив так у халепу. Йому пощастило, що сніг тоді був. Підбіг до лайки, а вона його лапою — стук! Він провалився в кучугуру снігу, то його великий пес там не знайшов. Інакше отримав би на горіхи.

Брюлік тепер звик до військових, вважає їх за своїх. Був у мене випадок… Мені дали відпустку, я приїхав у Львів і з дружиною там зустрівся. І ось Брюлік біжить їй назустріч, дружина гукає «Брюлік!», розпростерла руки вже для обіймів, а він пробігає повз неї. Виявилося, за нею двоє солдатів стояли, і він біг до них. Дружина образилася: «Брюлік, оце ти зрадник!». А я кажу: «Ні-ні-ні, він вже військовий, до своїх біжить».

— А працювати заважає?

— Уявіть, це вперше в історії взагалі таке: він біля кафедри зі мною проповідує! Просто лягає на сцені й чекає, поки я закінчу проповідь. Знає, що треба почекати. Ви самі розумієте, що це таке — собака в церкві. Всі на неї звертають увагу. Я завжди кажу: «Гей, більше уваги на те, що я проповідую, а не на собаку!».

— Ділитеся пайком чи купуєте йому їжу окремо?

— Він крутий зараз. За останні пів року в нього з’явились особисті волонтери, які щосуботи присилають йому корм. Вони пропонували ще й комбінезон військовий йому пошити. Я кажу: «Та не витрачайте гроші, будь ласка, він не буде носить!». Він просто не любить одягатися, бо стає собакою-гальмом. Одягаєш, і він із лапи на лапу ледь переступає. У нього є один «кожух» на найсильніший мороз — у ньому більш-менш ходить. Я його зараз не стрижу, і він такий кудлатий-кудлатий став. «Пудель ти кучерявий», — я його називаю.

— Брюля вас якось підтримує психологічно?

— Авжеж! До війни ми жили одним життям, раділи… Все змінилося. Сина я хоч бачив від початку повномасштабної війни, а доньок ні — тільки в телеграмі. Буває, сумні настають дні. І він розуміє, що я сумую.

Коли всіх евакуювали з Покровська, я з ним спілкувався, як із людиною. Просто розповідав йому про свій біль і питав: «Розумієш?». І зараз я можу отак посидіти навпроти нього, поговорити.

А іноді сварю його. Приїжджаємо до позицій, кудись, де може прилетіти, і я кажу: «Ти залишайся в машині». А він вистрибує. Часу немає. Я біжу, і він за мною біжить. Забігаємо в підвал, я на нього кричу: «Ти що, дурний? Я тобі сказав сидіти!». А йому байдуже: хоч і боїться, все одно за мною йде.

— А інші військові як реагують на такого малого тер’єра на завданнях?

— Він для них теж як психолог працює. Особливо якщо зустрічаю фанатів йорків, вони мене готові розірвати. Питають: «Що він у вас їсть?». Я кажу: «Ну, все те, що і я». Вони: «Ви що, йому не можна!». Переключаються з війни.   

Під Авдіївку якось приїхали ми до хлопців 36-ї бригади. А вони гукають: «Пацани! Брюля приїхав!». Патрон зробили, щоб повісити йому на ошийник. Подарували і кажуть: «От дивись, Брюлю, Патрон сюди не їздить, з усією повагою до Патрона… А ти під Авдіївкою з морпіхами мочиш орків!»

Військові — це порятунок для тварин. Завжди їх погодують… Українська армія любить тварин, хлопці забирають їх із позицій.

— Буває, що Брюля підіймає настрій?

— Завжди! Це собака. Хоч він і друг мені, він залишається собакою.

Він щоранку отак лежить, дивиться, поки я розплющу очі. Щойно розплющую, він розганяється — і стриб на мене! Поки мене не вмиє всього, не заспокоїться.

А одного разу він мене врятував.

Колись у нас було завдання повний бус «смаколиків» привезти, щоб орків частувати. Я їхав біля Карлівки. Ми були вдвох із Брюлею. Він як почав метушитися: то з мене, то на мене стрибає… Він ніколи так не робив. Я кажу: «Ти що, надвір хочеш? Так давай». Я зупиняюсь, відчиняю двері… А він вибіг, сів і сидить. Я вже розсердився: «Коротше, або ти робиш своє діло, або я поїхав». Він посидів, тоді застрибнув назад, і ми поїхали. І тут перед нами лягають гради: бах, бах! Там поранені тоді були. І якби ми не зупинились… Я до нього повернувся й говорю: «Вибач, друже».

— А де він зараз?

Біля мене. Сьогодні дозволили переночувати вдома, помитися. То ми в кав’ярню заїхали в Покровську — тут усі його знають.

До речі, хай і мої побратими про Брюліка читають. Заступник комбата спочатку був не радий, як його побачив: «Ще нам із собаками тут не вистачало!». А за тиждень я приїжджаю, а він приносить мені кісточки: «Це для Брюліка». Це ж треба, ввечері їв і думав про Брюліка!

Дисклеймер від редакції UAnimals media: годувати собаку кістками — травмонебезпечно для тварини. А ще більше подробиць про правильне харчування собак — у нашому тесті.

Всі мого собаку в батальйоні знають. Кажуть, йому треба посвідчення учасника бойових дій!

Світлини — з особистого архіву Дена Бабенка.