Ця проблема не лежить на поверхні, але її наслідки можуть зачепити кожного і кожну. І всі ми можемо зробити щось для риб.

Якщо просто сказати, що риби в Україні меншає, це звучатиме як типове бідкання про давні часи, коли дерева були вищими й трава зеленішою. Не вражає.

Можна було б звернутися до статистики, яка засвідчує скорочення «запасів» риби як природного ресурсу. За перші два десятиліття незалежності ці «запаси» зменшились у 6 разів. Відтоді ситуація, якщо вірити оцінкам рибоохоронних органів, лише погіршувалась, а деякі в минулому звичні види риби в наших водах перевелися чи близькі до цього.

Але я більше вірю власним очам. Усе моє свідоме життя минуло біля українських водойм у спостереженнях за рибами. Спорожнілу річку чи озеро, де раніше вирувало і хлюпало життя, не переплутаєш ні з чим — як незаселений дім чи безлюдне місто.

Люди, крім іхтіологів, екоактивістів і завзятих рибалок-спортсменів, не дуже переймаються зменшенням кількості риб у воді. Це не дивно: людина з рибою існують у різних вимірах. Риби не співають, як птахи, не пурхають, як метелики, не розважають нас, як білочки в парку. Навіть коли ми наближаємось до їхнього середовища, риби для нас — лише тіні, проблиски в глибині і кола на поверхні.

Я давно спостеріг, що асоціації з рибою в більшості людей — саме гастрономічні. Спробуйте опублікувати в соцмережі фото річкової риби, й у коментарях почнеться: юшка, таранька до пива, карасі в сметані, фарширована щука… Інших тварин — навіть ссавців «м’ясних порід» — не сприймають автоматично як майбутній стейк або печеню. Мовчазна смерть риби так мало важить, що її купують і несуть на кухню ще живою. За аналогією з розлюдненням можна вважати, що риби — найбільш розтваринені людьми тварини. Навіть м’ясо риби нашою мовою називають не «риб’ятина», як курятина чи телятина, а просто «риба» — жодної лінгвістичної різниці між живою й мертвою.

У житті поціновувачів форшмаку й суші нічого не змінилося б, навіть якби з басейнів Дніпра, Дністра, Прута й обох Бугів зникли всі риби до однієї. У крамницях продають переважно імпортну рибу. Виловлена українськими рибалками навіть до початку великої війни задовольняла 15—20% попиту. А 2022 року промисловий вилов в Україні зменшився в кілька разів порівняно з 2021-м, тож нині частка вітчизняної риби в легальному продажу мізерна.

Втім це зменшення пояснюється тим, що до статистики більше не потрапляє вилов у морі на окупованій території, а в частині регіонів промисловики не виходять на воду через бойові дії. Шанси на відновлення риб’ячої популяції в річках і озерах через зменшення промислового вилову не надто зростають. Бо інші чинники, через які риби меншає, нікуди не ділись; навпаки, деякі додалися.

Передусім це отруєння води. Тут до викидів промисловості, тваринництва, пестицидів, гербіцидів, добрив і сміття додалися «продукти» війни — вибухівка, пальне та інша нетипова «хімія». У деяких випадках, як нещодавно на Тернопільщині, ці наслідки фіксують, але що відбувається з водоймами в зоні бойових дій і прифронтовій смузі, не знає ніхто. Важко оцінити і шкоду від отруєння Дніпра й Чорного моря внаслідок каховської трагедії. 22 березня через влучання ракет у ДніпроГЕС у Дніпро вилилися нафтопродукти — стільки, що шкоду для довкілля оцінили у 140 мільйонів гривень; хоча міністр Руслан Стрілець припустив, що вони ще набагато вищі.

Риби не єдині жертви екоциду, який чинить росія, але одні з найвразливіших: їм ніде дітись від отрути. Так 40 років тому через викид відходів вимерло кількасот кілометрів Дністра.

«Хімія» вбиває риб і в інший спосіб. Добрива з полів і городів, потрапляючи у річки й водосховища, спричиняють бурхливе розмноження мікроскопічних водоростей — вода «цвіте». У таких умовах риба не може дихати, гине і розкладаючись ще дужче отруює воду.

Друга риб’яча згуба — браконьєрство. Ще до великої війни, за неофіційними оцінками, браконьєри виловлювали більше, ніж легальні промисловики. Штрафи за незаконний вилов риби в Україні солідні, але суворість закону компенсується необов’язковістю виконання. Рибоохоронці не всюди встигають і не завжди сумлінно працюють. До того ж браконьєрські знаряддя стають ефективнішими. До найпаскуднішого з них — «електровудки», яка вбиває у водоймі все живе, — додалися копійчані китайські сітки з тонкої жилки. Цей апгрейд дідівського методу дозволяє вичерпати з водойми все, що плаває, і браконьєри, на відміну від промисловиків і Держрибагентства, не переймаються відновленням популяції.

Заважає рибам забудова й руйнування берегів. Бетонні набережні, видобуток піску й намиті пляжі там, де були плавні. Це удар по місцях, де риба живе, і особливо по тих, де вона розмножується. Заборона забудовувати береги — певно, найнахабніше ігнорований закон України. Іхтіофауна забетонованої водойми бідніє, як рослинність заасфальтованого подвір’я.

Греблі гідроелектростанцій, які перетворили великі річки на озера майже стоячої води і зупинили нерестові міграції риби, — окрема важка тема. Але ГЕС будують і зараз — на малих річках у Карпатах, де живуть вразливі, примхливі й рідкісні види риб: форель, харіус, головатиця. Їхнє розмноження часто залежить від міграції. Ціною дещиці «зеленої» енергії стає мертва річка.

Компанії, які шкодять іхтіофауні, іноді примушують відшкодувати збитки — зарибити водойму, тобто заселити туди риб’ячий молодняк. Біда в тому, що гинуть різні види риб, а заселяють здебільшого так звані цінні (у споживчо-кулінарному плані).

А тут іще види-вселенці. У радіусі кількох кілометрів від вашого дому, напевно, є озерце з очеретом, лататтям і жабами. Якби ви пірнули в нього з аквалангом кількадесят років тому, побачили б золотого карася, лина, щуку і в’юна — види риб, із якими зналися в наших краях ще неандертальці. Зараз там мешкають азійський срібний карась, американський канальний сомик, далекосхідний ротань і всюдисуща риба-тарган — амурський чебачок. Вони витриваліші й плодючіші, тому стрімко витісняють місцеві види.

Шкодять не тільки риби-загарбники: водойми заростають елодеєю канадською, яка має промовисте прізвисько «водна чума». Щоб розчистити зарості, люди запускають травоїдних і знов-таки далекосхідних риб — товстолоба й амура. Є й «повітряна чума»: баклан — колись морський птах, який розселився по річках і озерах усієї України. Його назва в деяких мовах не дарма значить «ненажера»: птах може з’їсти до кілограма риби на день.

Звісно, для людей, які не відрізняють окуня від оселедця, заміна одних видів риб іншими в річках і озерах — невелика біда. Але зникнення звичних біологічних видів запускає ланцюжок змін, які загрожують екосистемам і довкіллю загалом.

І нарешті, неспортивна риболовля. Вудіння риби — одне з найпоширеніших хобі. Воно просте, доступне всім і може бути порівняно недорогим. І хоча рибалять переважно для азарту, заспокоєння і єднання з природою, всю рибу, яку вдалося виловити, заведено забирати додому — як не собі, то сусідському коту. Людину, яка принесла з риболовлі мішок з уловом, хвалять, а з тієї, яка повернулася з порожніми руками, — підсміюються.

Існує добова норма дозволеного вилову риби для рибалок-аматорів — три кілограми. Це ще одна традиція: міряти рибу на кілограми. Однак «кіло карася» може включати кількадесят недомірків, які вже ніколи не розмножаться. Або пару вагітних самиць — тоді замість тисяч майбутніх риб будуть «смачні млинці з ікрою карасячою». А потім — нарікання, що риби останнім часом нема.

Навесні й на початку літа діє нерестова заборона, але вона не повсюдна (можна вудити в межах населених пунктів із берега однією вудкою) і патрулів не вистачає, аби ганятися за всіма, кого вабить «нерестовий жор». На багатьох водоймах рибоохоронців не бачили ніколи. Звісно, рибалки там не перейматимуться ані нерестовими заборонами, ані затвердженими законом мінімальними розмірами риби, яку можна залишати собі. До того ж сучасне високотехнологічне риболовне знаряддя, на противагу дідівському гачку з поплавцем, дозволяє зловити більше, і насамперед невеликої риби, яка не встигла розмножитись.

«Та скільки він там зловить!? Заледве кілька хвостів», — скажуть про людину з вудкою.

Та коли десятки людей щодня вилучатимуть по кілька особин з обмеженої популяції, невдовзі настане момент, коли вона не зможе відтворюватись. Особливо це згубно для ставків, озер і маленьких річок, куди риба не може звідкись переселитися.

У цивілізованому світі рибалки дотримуються принципу «впіймав — відпусти». Зловлену рибу обережно знімають із гачка й повертають у водойму, якщо вона не сильно травмована. Десь цей принцип застосовують добровільно, а десь забирати рибу з водойми заборонено. У поєднанні з недешевою ліцензією і суворим контролем принцип «впіймав — відпусти» робить аматорську риболовлю менш доступною для мас і захищає рибу.

В Україні культура «впіймав — відпусти» поки що не дуже поширена, і навіть змусити рибалок дотримуватись правил не дуже виходить. Тому багато залежить від нашої доброї волі.

Якщо, відпочиваючи на березі, бачите, як ловлять сітками чи в інший спосіб порушують правила, викликайте рибоохоронний патруль. Якщо бачите, як зливають у воду отруйні речовини чи відходи, викидають сміття абощо, викликайте поліцію.

Якщо рибалите, відпускайте улов. Якщо рибалить хтось із ваших рідних і близьких, заохочуйте відпускати, а не нести додому. Культура сприйняття риби як їжі, завжди законного і бажаного трофею не зникне вмить, але може поступово відійти в минуле.

Я захоплювався риболовлею з дитинства — це і хобі, і пристрасть, і сімейна традиція. Мені теж потрібен був час, щоб засвоїти культуру «впіймав — відпусти». Допомогло відчуття, що риби — прекрасні. Цікаві, граційні, довершені складові нашої вразливої, крихкої природи, яку, втративши, неможливо відтворити штучно. Ми не можемо милуватись ними, як квітами, птахами чи білочками в парку, але здорово буде знову бачити багато кіл на воді і знати, що риба — є.

Тексти в рубриці «Колонки» відображають виключно думку автора чи авторки й не обов’язково відповідають позиції редакції UAnimals media.