Чому болото — це кайф?

Існує стійкий стереотип, мовляв, болото — це гниль, морок і суцільне трясовиння, яке відразу ж із головою затягує у свої нетрі. Я погоджуюся лише з останнім твердженням: болото затягує — хочеться ще і ще досліджувати його особливості. Хочеться і треба заради збереження.

Відразу поясню: для спрощення в цьому тексті болотом називаю водно-болотні угіддя. Їх поділяють на 5 категорій: морські, лиманні, озерні, річкові й болотисті. І всі ці різновиди у світі дбайливо охороняють і пильно вивчають, бо вони надзвичайно цінні. 

Так, ще 1971 року світові лідери створили Рамсарську конвенцію про водно-болотні угіддя міжнародного значення. Країни, які її ратифікували, зобов’язалися створювати природні резервати для збереження боліт. На сьогодні цю конвенцію ратифікували 172 країни — з 1996 року серед них і Україна. Але, на жаль, і досі не всі значущі болотисті ділянки стали Рамсарськими угіддями.

То чому ж болотами важливо опікуватися? Бо це природні резервуари з прісною водою. Так-так, там ніяка не гнила вода, як вважають деякі. За допомогою особливих ґрунтів — торфовищ — вода в болотах очищується, а завдяки рослинності на поверхні боліт ця прісна вода не надто активно випаровується на сонці. 

Також болота поглинають сезонні надлишки води, захищаючи людей від повеней і підтоплень, та працюють як місцеві терморегулятори у надто спекотні періоди. Тому вони такі надважливі в нашу епоху кліматичних змін.

А ще болото — це осередок життя і взаємодії видів. Тут живе, розмножується і харчується 40 % живих організмів Землі. Кожен із них знаходить у водоймі затишну й безпечну місцину для себе. Наприклад, у центрі болота, де максимально волого і куди не дістатись хижакам, кладуть гнізда такі птахи, як ремез звичайний, очеретянки прудка, чагарникова і велика. 

Саме про водоплавних птахів найбільше печеться Рамсарська конвенція. І саме через птахів я долучився до болотно-дослідницького двіжу. Абсолютно випадково.

Усе почалося з дитячої мрії — купити будинок біля озера. У 2019 році я її втілив і вже навесні 2020-го, під час пандемії COVID-19, оселився поблизу Супію. Тут село з усього однієї вулиці і всі городи виходять до води. Відтак я став постійним глядачем театру природи і якось уранці побачив неймовірне: близько 100 лебедів-шипунів заполонили небо, а тоді сіли на озеро. Раніше я бачив таке лише в «National Geographic». Мене настільки вразило це видовище, що я почав активніше пізнавати нашу болотисту місцину. А згодом зареєстрував громадську організацію для досліджень і збереження тутешньої природи.

Відтоді я дізнався, що в нашому краї є тягла історія нищення боліт заради сільськогосподарських успіхів. Ще за радянщини на Супої і більшості малих річок цієї частини України збудували системи осушування боліт, а самі річки каналізували і спрямляли. Русло, яке мало природні вигини, за допомогою виритих каналів пускали навпростець. А ті ділянки, де річка текла раніше, засаджували соняшником. Так водно-болотні угіддя у промислових масштабах перетворювали на орні поля, зламавши природні процеси.

Я бачився з тими українськими науковцями, які планували і втілювали осушувальні проєкти. Вони розповідали, що наміри мали позитивні: збільшити врожаї та підтримати економіку країни. Зараз ці науковці припускають: навіть якщо відновити всі «зламані» тоді річки, то екосистема відновиться лише на 20 %. Решту ми втратили. Назавжди. 

Але й досі сільськогосподарська техніка щороку виорює дедалі ближче до межі боліт на Супої. Щоб розуміти, як це впливає на природу, наша громадська організація постійно моніторить місцеве біорізноманіття. Майже щодня фіксуємо флору і фауну на одних і тих самих ділянках у застосунку «iNaturalist» від «National Geographic». Також спостерігаємо за птахами за допомогою застосунку «Merlin Bird ID» від Університету Корнелла. 

Наприклад, цього літа помітили, що через розорювання поблизу боліт зменшується популяція очеретянки прудкої. А це вразливий вид з Червоного списку Міжнародного союзу охорони природи та природних ресурсів.

Щоб зберегти наше вразливе птаство і їхню домівку — болото, треба створювати Рамсарські угіддя на Супої та в інших болотистих місцинах. Рамсарська конвенція має не просто лишатися на папері з підписами — вона має працювати. Як активіст я переконаний, що в цьому серед іншого допомагає небайдужість до природи та обізнаність кожного і кожної з нас. Тому не стомлююсь пояснювати: болота мають цінність, природа продумала ці екосистеми до дрібниць, а наша справа — лиш досліджувати їх і не втручатись. 

Тексти в рубриці «Колонки» відображають виключно думку автора чи авторки й не обов’язково відповідають позиції редакції UAnimals media.