Уявляючи працю археологів, більшість людей думає про пошуки стародавніх поселень чи курганів, віднайдення золотих скіфських прикрас, трипільської кераміки чи сарматської зброї. Але вкрай рідко уявляють вивчення скелетів тварин. А цим якраз займається зооархеологія — дуже молода, але вже одна з найпрогресивніших нині наук. 

Зооархеологи зосереджуються на рештках тварин, які знаходять під час розкопок. І найбільше нас цікавлять аж ніяк не динозаври чи пошук напівміфічних істот, а ті види, які жили в історичному минулому та є сучасниками людей. 

Спробуйте прибрати з історії планети хоча б один вид — скажімо, коня — і подумайте, як вона змінилася б. Припускаю, в давнину відсутність коней ускладнила б контакти між регіонами і сповільнила обмін інформацією, а отже й цивілізація розвивалась би повільніше. Якщо правитель покидає столицю більш ніж на три місяці, вкрай висока ймовірність перевороту. Тож держави були б менших розмірів, а маленькі імперії зазвичай більш жорстокі. Без мобільної армії для придушення повстань на кордонах правителі вдаються до терору, щоб вдруге там нескоро захотіли бунтувати. Це лише деякі приклади — справжнє життя в світі без коней годі уявити. 

А в зооархеології ставлять саме такі непрості питання. Бо тут науковці вивчають, як тваринний світ і людство співіснували та змінювали одне одного протягом тисячоліть.

Перші фахівці цієї галузі досліджували тварин у господарстві: які види люди приручали в різні епохи. Нині зооархеологія також допомагає вивчати вплив людей на екосистеми, зв’язок тварин із кліматом, а найважливіше — що ми можемо зробити, аби вберегти довкілля від невідворотних змін.

Людина завжди була кмітливим і вправним хижаком, тож так чи інакше впливала на довкілля. Homo erectus чи найдавніші представники Homo sapiens були десь на рівні з іншими хижаками: навіть якщо й шкодили довкіллю, то не більше, ніж, скажімо, тигр. Чимало залежало й від умов, у яких доводилося виживати. Що сприятливішим було оточення, то більше хижакові можна було розгулятися. Уявімо, що на острів потрапляє кішка і зустрічає там слабших конкурентів, легку здобич — місцевій фауні від цього може стати дуже сумно. Давні люди також бували такими кішками, нерідко домінуючи в певній місцевості. 

Однак те, що почало відбуватися з пізнього палеоліту, цікавить зооархеологів найбільше. Саме тоді людина взяла до рук якісну зброю, вивчила найбільш ефективні методи полювання й почала змінювати вигляд цілих континентів. 

Тут варто зауважити, що в уяві багатьох досі існує стереотип про «bon sauvage», тобто «шляхетного дикуна»: мовляв, люди давнини жили з природою в гармонії та злагоді. Таке можна почути, зокрема, про австралійських аборигенів чи корінні народи Америки. На жаль, мушу вас розчарувати. По-перше, вони не були аж такими дикими і примітивними: австралійці опанували мореплавство ще раніш за європейців, та й загалом були розумними й винахідливими. По-друге, завдяки цій винахідливості вони суттєво (ба навіть жорстоко) змінили екосистеми, у яких проживали. Австралійські аборигени не мали у своїй місцевості конкурентів за інтелектом і майстерністю полювання, тому винищували чимало тварин. Одним із їхніх методів мисливства, до речі, було підпалювання рослинності. Вже здогадуєтесь, чому такий палкий сучасний австралійський буш — порослий чагарником ландшафт материка? Приблизно 60 тисяч років тому предки австралійських аборигенів практикували масові пали тамтешніх лісів. Так сформувались екосистеми, пристосовані до цього.

У Північній Америці діялося те саме: там культура Кловіс за 300 років свого існування 12 тисяч років тому цілковито знищила чимало видів, докорінно змінивши історію людства. Та не варто звинувачувати давні народи в тому, що вони були недостатньо екосвідомими. Такий етап у розвитку людства був логічним і неминучим. Нагадую: люди — вправні хижаки, а для хижака це звична поведінка — домінувати над конкурентами і брати все від оточення. 

Проте є унікальна риса, що відрізняє нас від інших мисливців. На відміну від, скажімо, лева, людина здатна рефлексувати над своїми діями і сумніватися, чи правильно вона чинить. Уявімо, що в якийсь момент леви з’їли б усіх людей і стерли нашу популяцію з планети. Навряд чи вони потім бідкалися б: «Як шкода, люди були такі хороші!» Натомість людина, особливо сучасна, попри весь негативний вплив на екосистему, все-таки зрозуміла: треба цей вплив зменшити, а вразливі види охороняти. 

Тут і потрібна зооархеологія з дослідженнями минулого цих видів. Передусім вона допомагає визначити, як коливалися популяції тих чи інших тварин, наскільки і де вони були поширені, ну і, звісно, як на все це впливало людство. До прикладу, зараз ми з доктором Олександром Ковальчуком і Титом Волинським досліджуємо фауну території сучасної України — ті види, на які наші пращури полювали найчастіше. Так втілюємо проєкт «Цінні види тварин фауни України за археологічними матеріалами: таксономічний склад, динаміка чисельності та просторове розповсюдження». Звісно, словосполучення «цінні види» в назві дещо застаріле і підкреслює споживацьке ставлення до природи. Однак воно доречне, коли говоримо про минуле. Адже для людей давнини зубр, наприклад, був більш вартісним і потрібним для виживання, ніж водяна полівка. Цінним видам жилося нелегко, бо люди нерідко скорочували, а то й знищували їхні популяції. 

Дослідження показують, що найціннішими для людей на землях України були копитні й хижі тварини, денні й нічні птахи, а ще осетрові риби. Зокрема, до бронзового віку на території України активно полювали на пугача, який найімовірніше мав велике ритуальне значення. У залізному віці йому стало трохи легше, натомість почали переслідувати денних хижаків, передусім орлів, канюків, шулік. А в часи Київської Русі багато полювали на яструба великого. Також у всі часи чомусь особливо цінним вважали орлана білохвостого, проте він зумів пристосуватися й залишався досить численним аж до ХХ століття, поки за радянських часів цих птахів не почали цілеспрямовано відстрілювати. 

Спостереження за екосистемою просто так, без порівняння з минулим, не дасть нам вдосталь інформації про її нормальний стан. Ось, наприклад, маємо дискусію про баклана великого — птаха, що живе колоніями, селиться поблизу моря, а також по Дніпру й Бугу та їсть дуже багато риби. Рибалки, які працюють на річках, цим дуже невдоволені й наполягають, що бакланів треба відстрілювати. Їхній аргумент у тому, що сама присутність цього птаха на річках є аномалією: мовляв, вони відлетіли далеко від моря задля водосховищ, створених людьми. Проте зооархеологи знають: баклан великий завжди піднімався вгору по Дніпру й Бугу в період потепління, навіть коли жодних водосховищ там ще не існувало. Тож це не аномалія, яку можна знищити й забути, а реальність місцевої природи, якою би збитковою і прикрою вона не була для декого. 

Є й протилежні історії, коли ми сприймаємо певні види як належне, хоча нашій екосистемі вони взагалі не притаманні. Ось, до прикладу, фазан може видаватися багатьом цілком «нашим». Побутує думка, буцімто предки фазанів були в Україні ще 2,5 мільйони років тому, а отже це вид нашої фауни, який треба охороняти. Але зібравши матеріали, я зрозумів, що все-таки фазан — це вид, завезений людьми, ймовірно у XVIII столітті. Його батьківщина — Кавказ, але до України могли завезти вже напівдомашніх птахів зі Середземноморʼя або Центральної Європи. Хоча і є дані, нібито фазана знаходили в античності, проте серед цих решток одна кістка не піддається аналізу, одна виявилася качиною, інша — соколиною, а ще одна належала дрібній курці. Тобто всі ті описані «фазани» — які завгодно інші птахи. А якщо так, то, виходить, фазан — це такий само непритаманний нашій території вид, як і, наприклад, каштан. Так чи інакше вони потісняють «наші» (по-науковому автохтонні) види. Тож перш ніж перейматися збереженням популяції фазанів, варто дослідити ступінь їхнього впливу на екосистему. 

Є види, які потрапили на наші території відносно нещодавно і становлять загрозу місцевим тваринам — ми називаємо їх інвазивними. Деякі з цих видів потрапляють в нове середовище самостійно, інші — з допомогою людини, часто через жахливий недогляд. Наприклад, медузи в Дніпрі з’явилися, певно, через акваріумістів, які їх випустили в річку. Деякі комахи чи слимаки мандрують на великі відстані із зерном, розмножуються на новій території, а потім можуть шкодити врожаю. Також поступово поширюється папуга Крамера — це кмітливий і сильний птах, який виграє в конкуренції з багатьма іншими видами. До слова, це цікавий приклад відтермінованого ефекту привезених видів: зараз багатьом цей папуга видається цілком звичною для Середземноморського регіону, а от його присутність у Чернівцях викликає занепокоєння. Насправді ж для Європи папуга Крамера аж ніяк не притаманний — цього птаха привезли з Індії війська Олександра Македонського ще 2300 років тому. Поки ми не знаємо, що можна зробити із такими видами — лише досліджуємо і визначаємо, які тварини є «нашими» і справді потребують захисту, а які чужі для екосистеми.

Що ж наука може зробити для збереження саме наших видів?

По-перше, допомогти їх відновити. Завдяки дослідженню решток ми знаємо, де жили ці види і чи було їхнє поширення природним. Якщо, приміром, захочемо відновити сайгу чи орла степового, то за археологічними знахідками знатимемо, де вони мешкали і відповідно куди їх потрібно випускати. Важливо знати й природну кількість виду, адже не всіх має бути багато — є самі по собі рідкісні тварини, як-от журавель степовий. Він хоч і є в Червоній книзі, але його знахідки завжди були нечисленними, особливо порівняно зі схожим видом — журавлем сірим.

По-друге, ми можемо передбачити деякі зміни в популяціях, аби шукати способи їх вберегти. Тут, наприклад, можна поєднати кліматологію із зооархеологією. Кліматологія вивчає клімат як систему, де є рослини і тварини, а зміни в цій системі — це не тільки коливання температури, а й поява чи зникнення видів. Наприклад, у Червоній книзі України є дрохва — її чисельність більш-менш велика в часи похолодань і зменшується в періоди потепління. Однак на планеті стає дедалі спекотніше, і така зміна температури спричиняє додатковий тиск на популяцію цих птахів. Отже, нам варто ставитися до дрохви уважніше — вона не пристосована до нових, гарячіших кліматичних умов. 

Сподіваюсь, тепер на слові «археологія» у вас виникатиме трішки більше асоціацій із тваринами і їхнім збереженням. Бо дослідження минувшини тварин і усвідомлення ролі людства у зникненні деяких із них може стати першим кроком до відновлення популяцій вразливих видів. І зооархеологи роблять ці кроки, торуючи шлях зоозахисникам. 

Тексти в рубриці «Колонки» відображають виключно думку автора чи авторки й не обов’язково відповідають позиції редакції UAnimals media.