Усе почалося з найменшого: усе почалося з мурашок. А також із того, що буквально кожного дня заледве не від Дарусиного народження я звертала і досі звертаю багато її уваги на все живе. Це було методично: я хотіла відкрити дитині можливість спостерігати за світом, а не тільки споживати його похапцем. Тож Даруся іще не вміла добре ходити, як уже вистежувала мурашок, опершись заради надійності на стовбур нашої старої яблуні.

Спершу ми разом уважно спостерігали, як працьовита мурашка завзято щось несе до свого дому чи просто тікає від небезпеки у глибокі тріщини спраглої землі, а потім Даруся і без мене день у день зависала над тими тріщинами, щоб знову побачити іще бодай одненьку.

Ми милувались, коли наприкінці весни щастило на мурашок у шлюбний період, із крилами! Я так і пояснювала ту дивовижу: це наречені. Правду кажучи, до моменту необхідності це пояснити й сама не знала тих фактів із мурашиного життя. Довелось учитись!

Даруся одного року (чи навіть двох) насправді уявлення не мала, хто такі наречені і що ними бувають навіть мурахи, але нехай. Бо ще з того часу вона й досі — вже у п’ять — зачаровано дивиться, як метушиться будь-яка мурашина зграя. Хоч навіть і без крил. А як трапляються нам раз у ніколи все ж крилаті, Даруся каже, що це ж наречені, мам. Отак і пояснює! І досі слідкує за мурашками — водить поперед ними пальчиком, ніби малює шлях.

Колись вона так само любила, коли мураха лізла їй на руку чи по нозі. У ті миті, однак, доводилось пильнувати, аби ніхто поруч не лементував і не скрикував дитині «о боже», власне вселяючи тим чи не найбільший страх. Я не могла дозволити комусь так категорично руйнувати довіру до світу, з якою дитина приходить його пізнавати й завдяки якій може зараз і завжди потім відчувати його повноту. Цю довіру так легко сполохати! І батьки мають всеохопну владу керувати нею — підтримати або навпаки.

Зізнатись, для мене самої було великим зусиллям не зриватися до дитини одразу змітати ту мураху з руки! Ні-ні. Треба просто бути обережною, донь. Просто без різких рухів.

І тоді, одержуючи мамине схвалення, Дара буквально завмирала, впиваючись очима в мурашку, залюблюючись у кожну. Вона позирала на мене перевірити, чи я теж захоплююсь, а потім знову дивилась на мурашок; на мене — на мурашок; на мене — й знову швидко на них, щоб раптом не згубити поглядом. Беззвучно показувала мені вказівним пальчиком цсссс і знову дивилась, як ті лізуть.

А потім були черв’яки, равлики, цвіркуни, хрущі, жаби, риби, кожна пташка, курочка чи білочка — байдуже: абсолютно кожна живність, яку Дарусі доводилось бачити. Мені ж тим часом доводилось лише підживлювати її допитливість. Це не дуже складно! Але це робота. І в результаті були навіть бджоли, які лоскочуть золотими крильцями. Тут я уже протестувала! Але Даруся наказала врешті втихомиритись і просто не дуже махати руками. Тоді це спрацювало. Так, заради справедливости — воно не завжди спрацьовує, але ми з Дарусею знаємо: ніщо не кусає, не дзьобає і не драпає просто так, тож на звірів не гніваємось. О! Було, дитина регулярно приходила і до нори пані миші запитати, як справи, хоч сама я гризунів боюсь достобіса!

Я й слимака навряд чи візьму в руки. Щоб посадити жабу на долоню — то й поготів! Але щоразу, коли охоче це збирається робити Даруся, я вимикаю свої упередження (якщо це безпечно), а тоді вмикаю її довіру. Чи то пак свою? Вона ж у мене теж колись була.

З міркувань здорового глузду пояснюю, що невідомого жука краще не брати заради своєї безпеки і безпеки невідомого жука, але й не чинити йому жодної шкоди. Не маємо права, як не маємо права вбивати. І сьогодні Даруся уже питає, чому якщо вбити людину, то сідаєш у тюрму, а якщо звірятко — то ні?!!

Кицю маємо гласкати лагідно й погідно, щоб часом їй не боліло. Ти ж відчуваєш біль? Тварини так само, донь. І хапати за хвоста не можна навіть з великої любови, бо навіть з великої любови можна нашкодити. Кому, як не батькам, це знати.

Донедавна Даруся мріяла піти до цирку — це ж так цікаво! У театрі вона була разів зо двадцять, а в цирку — ніколи. А там світломузика, акробати і ведмеді ходять по канатах, вау! Довелось пояснити, що тварин на репетиціях дресирують, а це жорстоко, неприємно і боляче; їх, голодних, змушують виконувати абсолютно неприродні для них речі за їжу заради розваги людей, що потім сидять на трибунах і втішаються цим насиллям. Чи ми хочемо бути серед тих, хто сидить на трибуні? Ні? Тож ми маємо відмовитись. Ми не можемо і не будемо підтримувати цього ні своєю присутністю, ні грішми.

Як не знати бекґраунду, на рилзах в інстаграмі ця вселенська Дарусина любов до тварин може здатися якимсь унікальним вродженим даром. І так було б зручно вважати, але правда в тому, що з цими знаннями не народжуються. Жодна цінність не виникає нізвідки, жодна. Будь-яку треба формувати — на те я і мама. А ще на те, щоб лагідно у житті провадити, не проєктуючи своїх страхів і не нав’язуючи категорично поглядів.

Наприклад, я уже менш скептично ставлюсь до того, що Даруся зі своєю уже сформованою емпатією потенційно може відмовитись споживати м’ясо, птицю, рибу. У нас традиційна галицька сім’я з певним культом їжі. Ніхто з нас не веган чи веганка і не вегетеріанець чи вегетаріанка поки що, але на п’ятому році життя дитина пояснює зі своєї любови, що не буде їсти крілика, бо крілик хоче жити. А рибку? А рибка має плавати, звичайно, мам! І, випереджаючи запитання: я не збираюсь її до цього змушувати.

А коли учора ішли зі садочка, мама похопилась дітям зловити метелика у траві, але замість зрадіти Даруся розплакалась дуже, аж поки я переконливо не запевнила, що більше ніколи не буду так робити, чесно-чесно!

Так соромно стало.

Навряд чи у житті хтось навчив мене більше, ніж мої діти.

 

Фото Юлії зробила Галина Кучманич

Тексти в рубриці «Колонки» відображають виключно думку автора чи авторки й не обов’язково відповідають позиції редакції UAnimals media.