Облизаний об’єктив, собака Нулик і врятовані коні: як живе притулок «Пегас» на Дніпропетровщині

Софа зазирає мені через плече. Яблука, якими я її пригощала, давно з’їдені. І тепер великими м’якими губами вона хапає край об’єктива, а тоді язиком проходиться по лінзі. Що ж, об’єктив облизав кінь. А втім, навіть так усе, на що б я тут його не направила, видається живим і яскравим.

Софа живе у притулку «Пегас» серед лугів Дніпропетровщини.

Крім коней, тут живуть інші свійські тварини, коти, собаки та дикі звірі — усіх понад 800. Як у невеличкому селі в центральній Україні з’явився цілий осередок порятунку тварин? Вирушаймо — дізнаємось.

Прибулі звідусіль: Нулик і кози зі стріхи гаража

Якась година їзди від Дніпра, і ми звертаємо з траси на Малозахарине. Минувши його, котимося ґрунтовкою подалі від людських осель. Нарешті серед левад чути перегавкування. Приїхали.

«Сюди приходиш — і в тебе інший настрій. Ти з кожним вітаєшся. Це своя атмосфера, яку словами не передати», — усміхається Сава, керівник притулку. «Он там єноти у нас, вони негостинні, вічно відсипаються. Ходімо до свиней краще».

До свиней так до свиней. Проходимо повз стайні, за ними — територія, де живуть свині: декілька домашніх, чимало в’єтнамських, а в останньому відсіку — вепр.

«Цей вепр втік із ферми, і ми його забрали до себе, — каже Сава. — До нього заходить тільки Вова, щоб почистити. А я скільки вже тут працюю, все одно до вепра в стійло ніколи не зайду! Чесно кажучи, я його боюся. Ходімо ближче, я вас познайомлю».

Вепра звати Сьома, і в знайомстві він швидко переходить до панібратства: вимагає, щоб його чухали. Для цього тут є спеціальні щітки. Сава просить пошкрябати Сьомину щетину того самого Вову. Чоловік розказує: «Я до нього: “Сьома, Сьома!” — і він слухається. Але про всяк випадок із лопатою заходжу, щоб затулитися, якщо в нього зіпсується настрій».

Настрій у Сьоми нормальний. Поруч випускають із хліва кіз. Сава показує кількох із них: «Ось херсонські козенята — ми їх зняли зі стріхи гаража в Херсоні».

Коли росіяни підірвали Каховську гідроелектростанцію, багато місцевих із Дніпропетровщини купували човни й їхали забирати тварин, розповідає чоловік. Тоді з міста привезли в «Пегас» близько 200 собак. Серед них — маленька Чапа. Сава пригадує: «Ми під’їжджали до Антонівського мосту. ЗСУ нас попередили, що туди краще не їхати, бо там постійно йде артобстріл. Ми ризикнули. З-під мосту виїжджаємо — тут біжить собака. Починається обстріл, ми чуємо, як летить… Уявляєте цей адреналін! Різко зупиняємося, намагаємося зловити цю собаку. Вона контужена вже була, боялася різких звуків. Я схопив собаку, і недалеко від нас упали два чи три снаряди».

Тутешні коти мають проблеми зі здоров’ям. Усіх, кого можна було роздати, прилаштували. Собак набагато більше. Безпритульних тварин у «Пегасі» вже приймати не можуть: немає вольєрів. Зараз забирають лише евакуйованих із гарячих точок. «Оцей у нас глухий, з Бахмута, контужений, — представляють мені старенького пса, що живе перед будинком для карантину. — «А оце Нулик — знаєте чому? Він з фронту, з нуля приїхав».

30 врятованих пегасів 

«Ну що, ходімо!» — до мене підходить усміхнена жінка з відром моркви.

Це Олена Русіна, засновниця притулку. Відро ми беремо із собою в стайні, і по морквину одразу ж тягнеться Бембі. У неї трохи скривлений ніс, та навряд чи її це хвилює. Малою Бембі мала мізерні шанси на виживання. З таким дефектом носу, як у неї, кінь майже не може навчитися їсти самостійно. Бембі виставили на продаж, і її купили в «Пегас». Тут їй довго терли овочі й фрукти, привчали їсти. І ось вона спокійно відкусує яблуко в мене з рук.

Перші коні в притулку з’явилися 2013 року, ще в Антонівці. Зараз, в Малозахариному, їх 30.   

Усі ці коні — з особливостями. Ніхто з них не може бути «робочою конячкою» — хто через вік, а хто через здоров’я. Майже всіх викупили у власників, які віддавали їх на забій.

«Нам дзвонили люди, що треба допомогти коровам, вівцям, коням… Але розумієте, як важко ухвалити таке серйозне рішення? Їм же треба місце, догляд, утримання. Навіть здорового коня утримувати дорого, а тут хворий! Ми все ж пішли на ризик, взяли, і у нас вийшло», — згадує Олена.  

Серед коней є тезко самого притулку — Пегас. Має травму ноги, тому власникам було ясно: жеребець не зможе возити вантажі чи вершників. Тепер він живе тут.

Найбільше проблем, напевно, у кобили Любаші. В неї трапляються напади гіпоксії: тварині важко дихати, і її доводиться підключати до кисневого апарата. Кобила Адель має онкологічне захворювання. Кінь Блек, колишній спортсмен, тепер не може опиратися на задні ноги, як раніше. Цим тваринам краще жити в спеціалізованому приміщенні.

У притулку саме планують збудувати стаціонар для хворих коней. Там буде м’яке покриття і всі умови для роботи ветеринара, щоб надати тварині допомогу на місці. 

Притулок, що з’явився на дачі  

Олена отримала технічну освіту, а у 33 роки вирішила, що їй треба дещо інше. Жінка лікувала безпритульних тварин і вже поселила на дачі кілька десятків собак. Тому пішла вивчати ветеринарію: «Я не збиралася працювати в клініці — це треба було для моїх собак, — каже Олена. — Дівчата з навчання помагали: після занять швидко в машину — і на дачу. Там усіх полікували й назад. Коли всі почали користуватися інтернетом, стало легше знайомитися з такими ж. Хтось когось рятує, а везти потім нікуди! Їх же не викинеш!».

Ось так у 2006-му на дачі, яка тоді належала Олениному татові, утворився притулок для тварин. Однак там їм згодом стало тіснувато. 

У 2012-му всі собаки переїхали з дачі в село Антонівку. Там уже з’явилися свині й кози. Проте з Антонівки теж довелося перебиратись: у травні 2016-го на притулок зійшов селевий потік, яким на півтора кілометра віднесло будки та вольєри для собак. «Води в хаті було по шию. Тварин ми виносили на руках проти течії», — згадує працівниця притулку Яна. Люди й тварини досить швидко виїхали в Малозахарине, на підвищення. Почали розбудовувати «Пегас» вже там.

Ну а тато — власник дачі, де все починалося, — спочатку був налаштований скептично. Тепер і сам бере участь у житті притулку: «Тато допомагає навіть не уявляєте як! Ото він бурчав-бурчав, а тепер бере до себе на перетримку собак. А ще в мене є прийомчик: ми тут взагалі-то не плачемо, але для тата я навчилася. У нас були цуценята з ентеритом. Я оце телефоную, плачу, кажу, тату, будь ласочка, візьми їх до себе… І він погодився, ще й возив у клініку на процедури. Насправді батько мною пишається».

Оленин син Михайло теж допомагає притулку. Саме він будував перші вольєри, зробив огорожі для левади й зону для купання коней. Коли я приїжджаю в притулок, Михайло якраз будує стаціонар для хворих тварин.   

Робочі дні й ночі  

«Пегас» поділений на 4 зони: так звана дика, зона котів, зона собак і господарський двір, де живуть свійські тварини. Ця зона — місцева особливість і навіть гордість: «Пегас» серед зоозахисників знають як один з найбільших притулків зі свійськими тваринами.  

«Вихідні можуть бути пару годин. І ти щаслива, що є ці дві години. Але стоїш і не знаєш, що з ними робить. Бо ти звикла весь час бути в режимі», — каже Олена. Вона перебралася жити в село. Інакше вже не виходить: «У притулок, буває, вночі привозять хворих, тоді висмикую медсестру просто з ліжка. Або щось із кимось сталося, а вже глупа ніч! Телефоную лікарці — каже: “Я вдома, добре вже, везіть!”. І тоді веземо тварину до неї… Такий у мене спосіб життя».

Так, у притулку працює медсестра, навідується лікарка, а до копитних приїжджає коваль. В Олени ж основне завдання — все спланувати, особливо продумати логістику: кого і куди везти. Безпосередньо з тваринами працюють люди із села, всі між собою знайомі.

Поки я витягаю диктофон, вони збираються на подвір’ї біля купи з дровами. Всі зосереджені, а один з працівників націлився на купу сачком. Виявляється, вони підстерігають кота: йому треба зробити процедури, але хитрун ховається під дрова.

«Якщо я вільна, то теж працюю з тваринами, — розказує Олена. — Он коня Руслана треба ганяти на корді для здоров’я його ніг. Іноді йду до собак — їм потрібні увага й спілкування. Нема такого, щоб я щодня одне й те саме робила».

Задачі на множення 

Олена й показує виписку з рахунку: «Ого, в який мінус я іду! У мене кредиту 36 тисяч. Це клініка, сіно, аптека… А тут навіть витрат на бензин нема!».

Притулок живе за рахунок пожертв, іноді кормом для собак і котів допомагають благодійні фонди. Проте із сіном сутужно:

«Люди швидше донатять на котів і собак, — пояснює Олена. — А якщо пишеш, що тобі коней нічим годувать… Це важче. Якби були гроші, коли покоси йдуть, ми б закупили сіно заздалегідь — тоді й ціна найкраща. Того року тюк сіна в сезон коштував 50 гривень, а зараз — 75, 80, 100… Тюк — це їжа одного коня чи корови на день. На верблюда — 2 тюки. На 3 віслюків — 1 тюк. Але на сіно найважче зібрати гроші».

Яна і її дикуни

«Лєна діє серцем. А я відповідаю за раціо», — говорить Яна.

Жінка працює в притулку ще відтоді, як він з’явився в Антонівці. З Оленою вони познайомилися перед новим роком у 2012-му. Відтоді співпрацюють. 

«Мені було 17 років, — розповідає Яна. — Я працювала диспетчеркою у фірмі-перевізнику. Хтось викинув цуценя, і воно бігало біля моєї роботи. Прикольне таке. Я розуміла, що пес потрапить під машину, якщо там залишиться. Тому почала шукати, куди його можна прилаштувати. Знайшла притулок, а там сказали: або гроші плати, або приїжджай відробляти. Я пообіцяла попрацювати в них. Тільки робота виявилася зовсім не тією, про яку домовлялася. Тоді хтось потруїв собак у тому притулку. Я відробляла тим, що збирала трупи».

Яна не навчалася на ветеринарку, але самостійно опанувала протоколи лікування диких тварин. У притулок почали поступово приймати диких травмованих: лисиці, що потрапили в пастки, птахи з переломами крил. Потім з’явилися екзотичні тварини з розплідників та приватних зоопарків. Більшість прибули хворими. 

«Єноти у нас дуже товсті, — каже Яна. — Це моя помилка. Бігову доріжку вам поставити чи що? Канати он є… Дуся така неповоротка, як рукою мене відганяє. Я всіх єнотів розрізняю, вони для мене абсолютно різні». 

Апартаменти в «дикій зоні» мають степовий бабак, лисиці, двоє вовків. Їхні сусіди — єнотоподібні собаки. Попри свою назву, тварини ці з єнотами належать до різних родин. Одні й другі — хижі, проте саме єнотоподібні собаки особливо не проти куснути необережного відвідувача. Олена бідкається: «Іноді приходять екскурсії школярів, але діти умудряються просунути пальці у вольєр. Отак стоять: “Єнотик, гарненький…” І пальці всередину!».

Із крайнього вольєра в «дикій зоні» на мене пильно дивляться бурштинові очі. Це дикий лис. Коли хтось запалив сухостій, він потрапив у вогонь і повністю обгорів. Цей лис — єдиний, хто має хоч невеликий шанс повернутися в природу. Інші лисиці «Пегасу» там не виживуть: вони або дуже травмовані, або давно звикли до людини. 

Яна планує облаштувати їхній вольєр так, щоб умови були максимально близькі до природних. Можливо, лисиці навіть зможуть будувати собі нори. 

***

Машина знову м’яко хитається на ґрунтовці, віддаляючись від «Пегасу». На коліна мені вилазить Янина такса Іриска. І ось уже знову хтось пробує облизати камеру.