«На цю роботу мало хто погодиться»: історії двох ловців тварин, які працюють у прифронтових зонах

Духові трубки зі снодійним, петлі, ліхтарики та смаколики — це те, що завжди тримають при собі ловці безпритульних тварин. Дехто прихоплює ще й лопату, щоб у разі потреби дістати тварину з-під завалів, і картон, щоб не лягати на холодну землю під час спостережень. Усе заради того, щоб непомітно наблизитися та спіймати вуличну тварину для стерилізації. 

З початком повномасштабного вторгнення ситуація з безпритульними тваринами значно погіршилась по всій Україні, особливо у прифронтових областях. Про це свідчать результати дослідження українського центру вивчення громадської думки «Соціоінформ». Так, у прифронтових регіонах кількість котів і собак, якими опікуються зооволонтери, у середньому зросла на 60%, а у притулках — більш ніж на 100%.

Про те, чому стерилізація тварин — правильне рішення за таких обставин і яка в цьому роль ловців, поговорили з Христиною Драгомарецькою і Сергієм Абрамовим — професійними відловлювачкою і відловлювачем тварин у стерилізаційних місіях UAnimals на сході й півдні країни.

Який він — професійний шлях ловців

Христину й Сергія об’єднує не лише співпраця з UAnimals, а й те, що в професію ловців тварин прийшли із зовсім інших сфер. Христина родом з Одещини і в минулому — архітекторка. Ця справа їй подобається, втім до архітектурних проєктів планує повернутися вже після війни. 

Поза роботою дівчина завжди багато волонтерила у притулку, де відгодовують і лікують собак, інколи сама прилаштовувала тварин або брала на перетримку. Після 24 лютого 2022 року Христина залишилась без роботи, тож у дівчини з’явилося більше часу для допомоги тваринам. Так поступово волонтерство переросло у нову для Христини професію — відловлювачки тварин.

«Почалося повномасштабне вторгнення, і треба було евакуювати дуже багато тварин. Пізніше ми вивозили їх у притулки також із деокупованих територій. Тоді глобально замислилася, як зменшити проблему популяції бездомних тварин. Тому знайомилася з іноземними волонтерами, які готові допомагати зі стерилізацією», — розповідає Христина.

Опановуючи новий для себе фах, дівчина розпитувала про все колег, а ще переглядала тематичні відео в інтернеті. Ще на початку шляху ловчині Христина зрозуміла: більшість безпритульних тварин не йдуть до рук. Тому придбала для відлову необхідне обладнання і вчилася на практиці. 

«Я намагалася говорити “підходь, не бійся”, але це не має сенсу. Дикий собака дивиться мені в очі і бачить загрозу: я його можу зловити й десь закрити. Однак якщо він дуже голодний, то піде на запашний котячий корм, навіть попри страх», — розповідає про свої хитрощі Христина.

Дівчина пояснює, що саме котячий корм найефективніше приваблює безпритульних тварин — навіть собак. Секрет тут у запаху: що ароматніший смаколик, то краще привертає увагу тварини. За цією ознакою навіть дешева ковбаса перевершує шматочки м’яса. А ще важлива консистенція їжі: тварина має довго пережовувати її на місці, а не вхопити та втекти. Тому як приманку ловці часто використовують паштети.

Сергій — теж із півдня України, із сусіднього Миколаєва. До повномасштабного вторгнення працював фотографом і відеографом. Каже, навіть подумати не міг, що його життя так кардинально зміниться. Його шлях до відловлювача тварин також розпочався з волонтерства.

«Я прийшов до своєї подруги Анни Куркуріної та запропонував їй допомагати чимось під час війни. Вона якраз розпочала інтенсивний процес стерилізації тварин за межами міста, і виникла проблема: немає кому їх відловлювати. Анна запитала, чи я можу цим зайнятись, і я вирішив спробувати. Досвід прийшов із часом», — згадує Сергій.

Чоловік каже, що найголовніше для нього під час відлову тварин  — спокій. Саме тому намагається очистити голову від зайвих думок, коли йде на роботу.

«Тварина відчуває настрій. Вона ще з відстані в декілька десятків метрів розуміє, що людина від неї хоче. Якщо будеш нервувати, вона це відчує і не дасть наблизитися. Якщо ж умієш справлятися з емоціями, тоді легше спіймати тварину», — розповідає Сергій.

Інсайди професії — від інструментів до ризиків

Як ловець Сергій уже об’їхав усю Миколаївщину, допомагав тваринам із затопленого Херсону та виконував так замовлення на сході країни. Наприклад, на Сумщині ловив величезного мастифа на прохання одного з притулків. Саме ця поїздка чи не найбільше запам’яталась чоловікові. Згадує, що йому довелося проїхати ледь не через всю країну крізь сніг і туман, щоб виконати це прохання. Декілька зоозахисників уже намагалися впіймати собаку, і нікому це не вдалося. Зловити цього пса справді виявилося завданням із зірочкою. Довелося навіть застосувати снодійне: Сергій тричі стріляв зі спеціальної трубки для наркозу. 

Коли ловці стріляють снодійним не з пневматики, а з духових трубок, тварина може ухилитися. Вона реагує швидше, ніж до неї долітає голка зі снодійним. Тож, щоб не змарнувати препарат, треба підійти щонайближче до тварини. Сергій згадує: перші рази стріляти в собаку, хай навіть зі снодійним зарядом, було не по собі.

«У мене є такий принцип: якщо в собаку можна не стріляти [з рушниці зі снодійним], то я цього не роблю. Так гуманніше. Звук пострілів може бути травматичним для тварини, а снодійним краще не зловживати», — каже Сергій.

У відлову зі снодійним є нюанс: собака, у якого влучили, засинає не одразу. Тим часом тварина від переляку починає тікати й ховається у важкодоступних для людей місцях, як-от у каналізації чи підвалі. Сергій розповідає, що іноді доводиться добряче побігати, щоб зловити пса. 

«Все залежить від темпераменту собаки: деякі миттєво засинають, інші тікають, але є ще пси “на адреналіні” — цей гормон нівелює наркоз, який ми встрілюємо. Якось я тричі стріляв у пса снодійним, а він не заснув. Потім довго не міг його знайти. Аж бачу: стоїть і дивиться на мене, хоч за всіма підрахунками мав би вже лежати і спати», — розповідає Сергій.

А от Христині морально найскладніше працювати з петлями для відлову тварин. Каже, що собака у спробах звільнитися може прикусити собі язика або вдаритися мордою. Дівчині важко на це дивитися.

Христина раніше намагалася ловити собак руками, але через це тепер має чимало шрамів, тож припинила так робити. Каже: за кожен укус хвилювалася, аби не сказ. Робочий виїзд іноді триває аж до місяця, а там дівчина не може звернутися до лікарні: часу бракує або ж самої лікарні поблизу немає. 

«Ледь вмовила лікарів зробити мені щеплення від сказу. Розповіла їм, що працюю в зоні бойових дій і виловлюю тварин, які мене дуже часто кусають. На що лікарі відповідали: поки немає укусу, ми не можемо вас вакцинувати. Мовляв, препарат дуже дорогий, і вони його не хочуть витрачати марно», — розповідає про свій шлях до вакцинації від сказу Христина. На щастя, дівчині врешті вдалося переконати лікарів аргументами, що таких, як вона, — небагато і кожен укус для неї може стати летальним.

Згодом це врятувало Христині життя. Одного разу вона знехтувала правилами безпеки — не вдягнула гумові рукавички під час роботи зі псом. Дівчина торкнулась його слизу й, не помивши руки, почухала своє око. Пес виявився скаженим і зрештою помер, а Христина зробила нову вакцинацію лише за тиждень після взаємодії з ним. Ловчиня впевнена: якби не перше щеплення, за такий довгий термін інфекція могла б уже вразити мозок. 

Ще більше за укуси собак дівчина боїться подряпин від котів. Каже, що не розуміє цей феномен, але їхні подряпини набагато болісніші, ніж укуси собак. До того ж як наслідок з’являються інфекційні подразнення чи гнійні виділення.

Та укуси й подряпини не єдина небезпека, яка загрожує ловцям тварин, адже часом вони працюють за лічені десятки кілометрів до місць бойових дій. Тож у стерилізаційних місіях слід не забувати про власну безпеку: уважно дивитися під ноги й реагувати на сторонні звуки.

Водночас Христина каже, що близько до лінії розмежування буває простіше працювати, бо немає людей. Вона пояснює: люди часто не знають про її фах і кидаються захищати тварин, іноді навіть із бійкою.

«Була ситуація, коли я вистрелила снодійним у собаку. До мене відразу підбігла бабуся і прокляла до десятого коліна», — ділиться Христина.

Сергій має протилежну думку: «Важче працювати у прифронтових зонах, бо собаки теж переживають стрес від вибухів. Вони не розуміють, що відбувається, і панікують». 

Мрії та сенси в роботі ловців

Христина наголошує: її мрія як професійної ловчині полягає в тому, щоб в Україні не залишилося безпритульних тварин. Дівчина переконана, що тварини мають з’являтися в людей після спеціальних навчань чи опитувань. Людина має показати, що може утримувати тварину, оплачувати їй лікування. А ще зменшенню безпритульних тварин сприяє їхня стерилізація. Власну хатню собаку на ім’я Міледі дівчина також стерилізувала.

«У мене вівчарка, і я її стерилізувала. Потомства від Міледі мені не треба. Це моя подруга, а не засіб заробітку на породі», — пояснює Христина. 

Христина та Сергій кажуть, що бути ловцями — дуже виснажливо. Щоб надовго затриматися в цій справі, треба мати стресостійкість і витривалість, а ще — розуміти важливість своєї роботи. 

«На цю роботу мало хто погодиться. Є люди, які на роботі виконують те, що можуть тисячі інших. А для того, щоб стати ловчинею, потрібна не просто любов до тварин — тут треба бажання розібратися, як це працює, розуміння психології тварин», — розмірковує Христина. 

Сергій підтверджує слова колеги: «Це клопітка робота, брудна. Лазити по кущах, помийках, канавах за собаками вимагає фізичних і розумових зусиль. Але це спосіб допомогти безпритульним тваринам. Бо дивишся інколи, як їх стає більше й більше, і розумієш: треба якось це питання вирішувати».

Хлопець каже, що інколи доводиться виконувати не лише свої основні обов’язки: «Бути ловцем — означає бути універсальним бійцем». Наприклад, якщо собака поранений або має травмовану лапу, ловець ще й сам возить тварину на рентген. 

Буває й так, що робота ловців у прямому сенсі рятує тваринам життя.

«Хтось залізякою так зав’язав морду собаці, що він взагалі не міг відкрити пащу. Через такий “намордник” пес зо 2 тижні нічого не їв. Приїхали зоозахисники, намагалися його спіймати голіруч, бігали, метушились. Собака злякався і забився у закинутий курник. Коли я підійшов, пес сидів спокійно — напевно, вирішив здатися. Ми зняли йому під наркозом залізяку, а там — до кісток зрізана морда», — розповідає Сергій. Він неабияк радіє, коли такі випадки завершуються щасливо: пес не просто вижив, а й знайшов родину. 

Світлини Сергія надав фотограф Gian Marco Benedetto