У вересні 2024 року блогерка Олена Мандзюк розповіла в інстаграмі, що випадково збила на дорозі кота. «Це сталося швидко, дорога в чотири смуги, кіт під колесами, дивлюсь у бокове дзеркало — …ніби побіг далі… — написала Олена. — Я розвертаю авто і повертаюсь на місце, де все сталось. Бачу, що кіт зміг пройти 20 метрів і лежить, важко дихає та не рухаються задні кінцівки». Блогерка одразу відвезла потерпілого до ветеринара, за декілька днів кіт уже почав ходити. Свою історію Олена підсумувала закликом до водіїв і водійок не залишати тварин на дорогах, якщо їх збила машина. Розповідаємо, що робити, якщо ви потрапили у схожу ситуацію та як допомогти тваринам, що постраждали в дорожньо-транспортній пригоді (ДТП). 

Скільки тварин збивають на дорогах?

Точна цифра невідома. Ми відправили запит до Міністерства внутрішніх справ України, але так і не отримали відповіді. Останні дані, що є у відкритих джерелах — за перші пів року 2020-го. Тоді зареєстрували 579 випадків ДТП із тваринами. Ця цифра теж не точна, адже часто водії та водійки не повідомляють в поліцію про такі випадки. 

Ще в 1995 році данські вчені з’ясували, що майже 80% опитаних водіїв і водійок хоча б раз бачили збиту тварину на дорозі. В Україні науковець Віктор Пархоменко зазначав, що з 2000 до 2020 року кількість збитих на дорогах тварин стабільно збільшувалася з кожним роком через стрімку автомобілізацію. 

Яких тварин частіше збивають — домашніх чи диких?

До 2022 року Віктор Пархоменко зазначав, що в населених пунктах гинуло більше свійських і домашніх тварин, натомість на автомагістралях — диких. Серед диких тварин на дорогах найчастіше гинули їжаки й лисиці. Однак повномасштабне вторгнення вплинуло на кількість і місця перебування як диких, так і домашніх тварин. «Покинутих домашніх тварин стало значно більше, вони часто опиняються на трасах у пошуках їжі або людей. Пошкоджена інфраструктура унеможливлює безпечні умови руху. Ареали проживання диких тварин через війну зміщуються ближче до доріг і населених пунктів», — пояснює юристка UAnimals Аліна Сорока. 

Які причини аварій із тваринами?

Їх багато і вони комплексні: 

• відсутність огорож, дорожніх знаків, тунелів або переходів для тварин; 
• недостатня освітленість доріг; 
• поведінка водіїв і водійок — перевищення швидкості, неуважність; 
• поведінка тварин — особливо диких у період міграцій або розмноження. Наприклад, у сильну спеку деякі тварини, зокрема безхребетні, можуть прилипнути до розплавленого асфальту. А восени часто збивають птахів, які мігрують;
• відсутність системи контролю над безпритульними тваринами. Аліна Сорока пояснює, що така система має включати комплекс превентивних і реактивних заходів, які б зменшили кількість безпритульних тварин. Це стерилізація з обов’язковим обліком і маркуванням тварин (чипування або бірки), муніципальні притулки, реєстр безпритульних тварин у місті або громаді. 

Чи існує безпечна для тварин швидкість їзди на авто?

За словами Аліни Сороки, це дуже умовна межа, але якщо авто їде зі швидкістю до 30–40 кілометрів на годину, після зіткнення з ним тварина має шанс вижити (особливо якщо вона дрібна). А от від авто на швидкості 50 кілометрів на годину й більше є високий ризик смертельних травм. Тому автомагістралі, де дозволена швидкість до 130 кілометрів на годину, більш небезпечні для тварин, ніж міські дороги. Також дуже впливає тип авто і розмір тварини. 

Так сталося, що я збив чи збила тварину. Що робити?

Найперше правило — не залишайте тварину лежати на дорозі! Зупиніться, переконайтеся у власній безпеці, а після цього огляньте тварину. Якщо тварина жива, допоможіть їй, наприклад, відвезіть до ветклініки. Не беріть тварину на руки, а краще обережно перекладіть її на пальто чи куртку — так не погіршите стан, якщо у тварини щось зламане. І обов’язково повідомте про факт аварії в поліцію, зокрема якщо тварина загинула. 

А якщо я бачу, що хтось збив тварину, я можу їй якось допомогти?

Можна спробувати. Ви можете зупинити водія або водійку (якщо це безпечно), відвезти тварину в клініку чи викликати ветеринара або ветеринарку на місце події. Також бажано зафільмувати те що сталося, записати номер авто, час і місце, викликати поліцію.

За збиття тварини є кримінальна відповідальність?

В українському законодавстві немає кримінальної відповідальності саме за ДТП із твариною. Однак наїзд на тварину зазвичай спричиняє тілесні ушкодження, каліцтво чи навіть загибель. І за це вже передбачена кримінальна відповідальність за статтею 299 Кримінального кодексу України (жорстоке поводження з тваринами), пояснює Аліна Сорока. Щоправда, кримінальна відповідальність можлива лише за наявності корисливих чи хуліганських мотивів. Тобто дуже важливо довести, що тварину або умисно збили, або залишили її без допомоги. 

Чи різниться відповідальність за збиття дикої, домашньої та безпритульної тварини? 

Ні. Закон однаково захищає як свійських і домашніх тварин, так і безпритульних чи диких. За жорстоке поводження з ними людину можуть покарати Обмеження волі від одного року застосовують за насильницькі дії стосовно тварини або заклики до таких дій. Позбавлення волі до 8 років застосовують за ті самі дії, але зроблені з особливою жорстокістю або в групі людей.обмеженням волі від 1 до 3 років або позбавленням волі від 2 до 8 років.

Якщо ви можете підтвердити право власності на тварину, яку хтось збив, варто це зробити. Лише в такому разі вас визнають потерпілим чи потерпілою у кримінальному провадженні, а відтак ви зможете претендувати на відшкодування завданої вам матеріальної та моральної шкоди.

Чи можна домогтися покарання для людини, яка збила тварину? 

Можна. Для цього потрібні: 

• докази умисності або грубої необережності;
• фіксація події поліцією;
• медичні / ветеринарні висновки;
• свідки аварії. 

«Випадки [коли людину покарали за те, що вона збила тварину] є, але вони поодинокі та переважно стосуються домашніх тварин, у яких є власник чи власниця, — каже Аліна Сорока. — А от якщо тварина безпритульна, до покарання майже ніколи не доходить». 

Що треба, щоб зменшити кількість таких ДТП?

Цей підхід також має бути комплексним. 

1. Власна відповідальність. Це найперше і найпростіше, що можна контролювати. Тобто не перевищувати швидкісний режим, особливо в населених пунктах і біля лісів. У місті не відпускати тварину на самовигул або без повідця. Також варто використовувати нашийники зі світловідбивними елементами для домашніх тварин. Це особливо актуально в умовах блекауту, коли водії часто можуть просто не побачити тварину на дорозі. 
2. Стан доріг. Треба встановлювати дорожні знаки «Обережно, тварини», облаштовувати підземні або надземні переходи для диких тварин. Будь-який громадянин може звернутися до місцевої влади з подібним проханням. 
3. Законодавство. В першу чергу, каже Аліна Сорока, треба створити єдиний реєстр ДТП з тваринами — це допоможе виявити небезпечні ділянки доріг. Друге — встановити чітку відповідальність за залишення тварини без допомоги. «Хоча відповідальність за жорстоке поводження з тваринами існує, її складно застосовувати без явного наміру або серйозних наслідків», — пояснює юристка. Третє — робити місцеві програми для безпеки диких і безпритульних тварин. Наприклад, встановлювати екодуки для тварин, навчати поліцію реагувати на ДТП із тваринами, проводити інформаційні кампанії для водіїв і водійок про те, що робити у разі наїзду на тварину. Це, каже Аліна Сорока, допоможе створити безпечне середовище не тільки тварин, але і для людей.

Світлина: © Niklas Emmoth via Canva.com 

Олену представляють мені як військову, «поведену на тваринах». «Служила в нашому підрозділі, постійно в неї тварини були, багато забирала додому в Київ», — каже мені її побратим. Коли відкриваю контакт, мене огортає збентеження: виявляється, це Олена Білозерська, яка вражала сміливістю не лише мене з 2014 року. Олена — колишня журналістка й блогерка. Спочатку воювала у складі Добровольчого українського корпусу «Правий сектор» і Української добровольчої армії, де була снайперкою. Здобувши спеціальність артилеристки, стала офіцеркою Збройних сил України. 

Жінка пише вірші й малює. Ну а поруч з Оленою завжди є тварини-компаньйони. Багатьох із них військова знайшла і вилікувала, деяких забрала із зони бойових дій. 

Поговоримо з Оленою про тварин, які супроводжують її на фронті й у тилу. 

Собаки на бойових 

— Чи бувають тварини на самій лінії бойового зіткнення? 

— Так, історій про них безліч. Найдраматичніша — за участі собаки породи кане-корсо на ім’я Вася. Його господарем був боєць 503-го батальйону морської піхоти, де я тоді служила. Собака був з цим бійцем всюди, зокрема і в окопах на чергуванні. Розвантажку навіть носив. Одного дня Вася зник. Побратими шукали. Підняли дрон — і побачили таке, що краще не бачити. Васька потрапив у пастку — просто перед окопами бойовиків заплутався у дроті. Врятувати його було майже нереально, бо туди не пролізеш непомітно. Розвідники все одно планували вночі йти на евакуацію собаки, але не встигли…

Васька прийшов. Відгриз собі лапу і прийшов на трьох. Не схотів лишатися в полоні. Його відправили на дембель, до батьків господаря, а потім я зробила Васю відомим, написавши про його долю. Його історія отримала величезний розголос, всі захоплювались подвигом собаки, і зрештою йому оплатили лікування і протезування у найкращій клініці в Польщі. 

— Чи бувало, щоб тварини якось допомагали в бойових завданнях? 

— Восени 2014-го у Водяному під Донецьким аеропортом прибився до нас старий собака. Він ходив із нашою розвідгрупою на всі виходи в сіру зону. Звичайно, ми не хотіли брати із собою собаку, проганяли його. Він тікав, але потім якимсь дивом знав, якою дорогою ми підемо, і чекав нас на якомусь перехресті. Цей собака зрештою дуже допомагав на виходах: біг у 20 метрах попереду групи і знімав собою розтяжки. Людина від такого як мінімум отримала б серйозні поранення — а собаці нічого, бо він низький порівняно з людиною і швидко бігає: почувши «гуп» капсюля-детонатора, за 3-4 секунди до вибуху встигав утекти із зони ураження уламками. Тож усі цілі — і люди, і собака. 

Як Ефку виміняли на гранати-«ефки» 

— Найбільше у вас фото з рудим цуценям. Розкажете про нього?

— Це Ефка, метиска бельгійської вівчарки. Ми її підібрали з товаришем під кіоском біля траси влітку 2016 року. Хлопці назвали її Ефкою, бо коли була маленьким кругленьким цуценям, нагадувала за формою тіла гранату Ф-1. 

Вона теж їздила з нами на бойові, була поранена — рятували її тоді, як пораненого бійця. Гнали вночі в лікарю, піднімали з ліжка ветеринара, потім доглядали, робили перев’язки і уколи… Коли я йшла чергувати на позиції, Ефку прив’язували, щоб вона не бігла за мною. 

Одного разу я лежала хвора на нашій базі під Маріуполем, а мій чоловік рано-вранці поїхав у справах в інше місто. Ефка пішла за ним до автобусної зупинки. Там він сів на автобус і поїхав, а вона залишилася. Він був упевнений, що по власному сліду повернеться на базу.

До наступного ранку її не було. Ми з чоловіком їдемо на ту зупинку, розпитуємо людей, розклеюємо оголошення — пів міста ними заклеїли. Купили гучномовець на батарейках, щоб їздити автівкою по вуличках і крутити оголошення про зниклу Ефку… Вона знайшлася три доби потому. Зрозумівши, що не потрапить додому, пішла за першими-ліпшими людьми у військовій формі і прийшла з ними на базу «Азова». Там її залишили, а потім побачили оголошення і повернули. Грошей, звичайно, не взяли, але кілька гранат «ефок» я їм за свою Ефку віддала.

Сіля, Шкавулик, Бусоль 

— А які у вас стосунки з котами? 

— Найпершим у мене був Ватник, він же Комочок, або Комця, — чорне кошеня з коротким переламаним хвостом. Ватник — тому, що в 2014-му всіх тварин, підібраних на Донеччині, вояки називали якщо не Ватниками, то Сєпарами. Він прийшов на тилову базу, а потім їздив зі мною всюди, по всіх базах підскоку (це ті, що в парі кілометрів від лінії фронту). Коли я ходила на виходи, він залишався на цих базах. Не хотів мене відпускати: коли бачив, що я екіпіруюся, хапав за ноги і кричав. Коли нас починали обстрілювати, за ногу тягнув мене у сховище. Він пройшов багато дуже небезпечних місць, а загинув на мирній території. Вполював отруєного пацюка і помер. Решта моїх вихованців зараз, на щастя, живі.

За кілька місяців після Ефки з’явився Сільвер — кошеня породи невська маскарадна. Побратим десь підібрав, а ми забрали у нього. Дуже розумний кіт, і теж хворів. 

Разом з котом ріс у нас ще один пес — Шкавулик. На початку грудня безпритульна собака привела у нашому підвалі цуценят. Усі ці 9 цуценят захворіли на ентерит. На новий рік моя кімната на базі перетворилася на собачий лазарет. Врятувати вдалося лише чотирьох. Один найменший цуцик лишився у мене. 

Шкавуликом назвала, бо весь час жалісно скавчав. Шкавулик ріс із Сільвером, вони один в одного переймали повадки, Сільвер гарчав і пробував гавкати, Шкавулик крався за мишами… А коли у двір заходили чужі коти, проганяти їх вилітала вся трійця. Ефка і Шкавулик заганяли зайду на дерево, а далі вже Сілька ліз нагору розбиратись. 

Спали всі троє — чималенька Ефка (вагою 30 кг), Шкавулик і Сільвер — зі мною в ліжку. Килимки були, але ж вони хотіли спати зі мною — прогнати було неможливо. 

Годувати їх було дуже важко, бо ми тоді були неоформлені добровольці, які не мали зарплат. Дійшло до того, що інших двох собак, які прибилися до нас на базу, нам довелося вивезти і підкинути на бази іншим військовим, які жили багатше, ніж ми. 

Пізніше, коли я служила в артилерії морської піхоти, на полігоні під Мелітополем взяла собі триколірне кошеня. Назвала Бусоль (Буся). Бусоль — це по-простому «артилерійський компас». Вона їздила зі мною на міжнародні навчання «СіБріз», і там її намагалися у мене вкрасти й забрати на свій корабель американські морпіхи. Буська — метис мейн-куна, вимахала кілограмів на 6-7. Справжня мажорка — лащитись приходить тільки коли сама хоче. 

На момент повномасштабного вторгнення собаки — Ефка і Шкавулик — жили на Черкащині у мого свекра, а коти — Сільвер, Бусолька і Кася — у мене вдома в Києві. Я відправила їх теж до свекра. Скінчиться війна — я своїх заберу. А поки що вони дорослішають і старіють без мене. 

— Чи може тварина якось змінити настрій — ваш чи людей поруч?

— О, в цьому вони профі Його просто погладиш — і легше на душі стає. Поцілуєш оте пухнасте чи плюшеве в отой його лобик, воно тебе оближе — і ніби зразу є для чого жити.

— Чи є у вас вірші про фронтових тварин?

Це про мою кицю Бусоль. 

*   *   *

Десь далеко від дому, від наших безсонь,

Де над Ятранню небо безкрає,

Ходить киця пухнаста на ймення Бусоль,

На себе реп’яхи набирає.

Закрутились ми з нею, що я, що вона,

У ворожому злому нашесті.

І чіпляється міцно до мене війна,

Мов реп’ях до пухнастої шерсті.

Де ми вчора жили, там сьогодні бої,

А ми тягнемо й тягнемо віз цей…

Окуповані зараз курорти мої

І Бусольки народження місце.

І вже скільки покладено на вівтарях,

І вже скільки шляхів ти пройшов тих…

І все більшає, більшає на цвинтарях

Прапорів, прапорів синьо-жовтих…

А без нас, а без нас пацюки й хробаки

Підгризають зерно і кордони.

Люди ходять, пліткують, плетуть масксітки,

Вірять фейкам, донатять на дрони.

Та хай як від заброд вистачає скорбот —

В’ється Ятрань повз цю боротьбу всю.

І безпафосний дід — український народ —

Так терпляче вичісує Бусю.

З авто виходить жінка в уніформі кінологині. «Ви рано», — каже вона. Обличчя в неї м’яке, але тримається впевнено, навіть строго. Це Пілла Осборн, спеціалістка з поведінки собак, головна адміністраторка притулку для тварин в естонському місті Тарту. 

На паркувальному майданчику не чути гавкоту: одразу й не скажеш, що за парканом — вольєри для собак. Вхід до притулку перекривають чистісінькі скляні двері. Щоб потрапити всередину, перш за все треба набрати номер адміністратора. Зазвичай до людей виходить Пілла й веде углиб притулку. 

І не думайте, що кожен і кожна так просто зможе вийти звідси з твариною, яку вподобали. Спершу треба пройти тест Пілли Осборн. 

Вона розповіла UAnimals media, як влаштоване життя притулків у Естонії, чи користуються вони благодійними внесками. А ще — як кіт Тіку жив у окремій кімнаті, чому з дружніми котами не завжди виходять гарні фото та що ж потрібно зробити, щоб узяти тварину з естонського притулку додому.   

Безпритульні в Естонії: три ловці на пів країни

— Чи є в Естонії проблема з безпритульними тваринами? 

— У більшості собак в Естонії є опікуни й опікунки. Майже всі собаки, які живуть у притулку, потрапили сюди від власників чи власниць, які з якоїсь причини від них відмовилися. А от із котами проблема є. Ми стерилізуємо тварин і всіляко пропагуємо стерилізацію. Однак поки що полями, селами вештаються безхатні коти. Вони приводять дуже багато потомства — і ці тварини зрештою потрапляють до нас. 

— Хто віддає вам безпритульних котів?  

— Нам телефонують люди й кажуть, що бачили безпритульних. Ці тварини не дуже товариські. Якщо коти здичавіли й живуть без людей вже кілька поколінь, їх будь-хто не впіймає. Це робота ловця чи ловчині. 

Ми використовуємо спеціальні пастки. Пневматичною рушницею (шприцометом) ми вже не користувалися 7 років. Вона потрібна тільки для того, щоб ловити собак — з котами її не можна застосувати. До того ж треба, щоб поруч був ветеринар чи ветеринарка. Коли ми хочемо знерухомити собаку, треба вгадати, скільки він важить. Адже треба знати, скільки ліків заправити у шприц. Тварина в цей час далеко — хто ж знає, скільки вона важить! Можна вгадати приблизно, але ж не точно. Це питання життя і смерті. Можна заправити забагато седаційних ліків, влучити не туди… Через всі ці причини ми не користуємося рушницею. Хоча одна в нас таки є. 

— Що відбувається після дзвінка?  

— Спочатку ми розпитуємо в людини, яка подзвонила, всі деталі: де й коли вона бачила тварину, як часто бачить її, якщо це відбувається регулярно, якими шляхами тварина ходить. Це для того, щоб ми могли встановити пастки в потрібний час і в потрібному місці. 

— Тобто ловці й ловчині виїжджають у довгі маршрути, щоб покрити кілька місць? 

— Так і є. Ми формуємо для цього графік: на виклики, які прийшли раніше, ми відповідаємо швидше. Наші ловці працюють щодня, і не тільки в Тарту. Кожен повіт має вирішувати проблему з безпритульними тваринами. Тож місцева влада наймає якийсь із притулків, щоб їм у цьому допомагали. Наш притулок знаний у повіті Тартумаа, а наших ловців найняли в половині повітів Естонії. Ловців у нас троє.  

— Лише троє ловців на половину Естонії? 

— Саме так! Доводиться багато планувати. І навіть якщо ловці працюють десь далеко, ми мусимо перш за все відповідати на запити з Тарту. Ловець повинен приїхати на виклик протягом години, тому що такий у нас контракт із містом. 

Притулки в Естонії: як це працює? 

— Що відбувається з котом після того, як він потрапляє до вашого притулку? 

По-перше, нам треба з’ясувати, чи є у тварини мікрочип. Якщо так, ми негайно телефонуємо власникові чи власниці — ті приїжджають і забирають тварину. В Естонії заборонено, щоб тварини ходили вулицями самотою. Якщо виявиться, що опікуни просто відпустили її, ми мусимо з ними поговорити, щоб більше цього не робили. Це найпростіша ситуація. 

Якщо чипа немає, ми фотографуємо тварину і викладаємо фото на нашому сайті. 14 днів чекаємо, чи не з’явиться попередній власник або власниця. Ми мусимо так робити за законом. 

Весь цей час коти живуть у клітках. Котові важливо відчувати, що жоден інший кіт не зайде на його територію. Тому його територія обмежена цією кліткою.

За 14 днів рівень кортизолу в крові тварини падає. Коти звикають до клітки, до всього, що їх оточує, тож менше проявляють захисної агресії. 

У нас є різні кімнати для котів. Спочатку кіт живе в карантинній кімнаті. Якщо він не чипований, ветеринар чи ветеринарка приходить і чипує його, вакцинує, обробляє від паразитів. А за 14 днів, коли кіт уже щасливий і більш товариський, він їде на стерилізацію до клініки. 

Там тварині роблять ще й аналіз крові. Треба з’ясувати, чи кіт не є носієм вірусу імунодефіциту котів (FIV). 

Якщо кіт — носій, це випадок для евтаназії. Багато безпритульних котів Естонії заражені цим вірусом. Він передається з укусом від тварини-носія в котячих бійках. Зазвичай після такого укусу кіт може прожити 6-7 років. Проте потім органи відмовляють один за одним, і кіт може заразити цим вірусом інших котів. У нас немає ліків від нього. Також після аналізу ми не можемо сказати, як довго цей вірус вже є в кота. Вважаємо, що гуманніше зробити евтаназію. 

Якщо кіт не заражений FIV, ми забираємо його з клініки. Далі він живе у притулку, чекаючи, поки хтось забере його додому. 

Собаки, якщо мали власника чи власницю, вже не потребують всіх ветеринарних процедур. Єдине — ми так само маємо зачекати 14 днів, а потім пес живе у вольєрі до можливої адопції. Із собаками гуляють волонтери й волонтерки. Щомісяця ми проводимо для цих людей тренінги. 

— Скільки тварин у вашому притулку зараз? 

— У нас 33 собаки, а котів… рівно 100! Отже, 133 тварини. 

— Цей притулок вважають великим чи малим в Естонії? 

— Я не знаю, скільки тварин зазвичай в інших притулках. Є такі притулки, де навіть всередину не зайдеш, тому важко про щось дізнатися. Ми прагнемо бути відкритими. 

— Хто є власником притулку? 

— Місто Тарту. Ми муніципальний заклад. 

— А в Естонії є приватні притулки? 

— Так. То тут, то там з’являються такі. Люди часом намагаються робити те саме, що й ми, у своїх вітальнях. Насправді закон не ставить чітких вимог до притулків. Тому фактично кожен і кожна може почати рятувати тварин і сподіватися на благодійну підтримку. Але невідомо, яка доля тварин, що до нього потраплять. 

— Це місце було збудоване як притулок чи переобладнане?

— Було збудоване як притулок. Ми тут з 2006 року. Перед тим у нас було приміщення, яке колись будували для інших потреб: там був офіс чотири на чотири метри. Оцей будинок, у якому ми розмовляємо, звели рік тому за гроші міста.  

— Чи працює тут лікар або медсестра? 

— У нас є контракти з двома ветеринарними лікарями. Лікар приходить, коли може, раз на день, а роль медсестри виконує піклувальниця з притулку. 

— Ви отримуєте благодійні внески? 

— Так, бо ми їх сравді потребуємо. Місто не платить за стерилізацію. Також донати потрібні, щоб оплатити ветеринарні послуги. Заробітну платню мені забезпечує держава. Місто фінансує потреби тварин на перші 14 днів перебування. А далі ми вже маємо фінансувати все самі. Ось тоді починаємо використовувати внески. 

— Хто ваші благодійники і благодійниці?

— Це звичайні люди, які бачать нашу роботу й пристрасть, з якою ми її робимо.

— Тобто ви проводите якісь кампанії для збирання внесків?  

— Ні. Ми не в захваті від такого. Всі інші постійно збирають гроші, особливо ці незалежні маленькі притулки. Вони експлуатують хворих тварин. Наприклад, це може бути тварина, якій потрібна трансплантація серця. Це мало б зачепити людей за живе. Проте мені видається, що люди втомилися постійно чути «допоможіть». Тому ми взагалі такого не робимо. Ми намагаємося забезпечити тваринам найкраще життя, а спільноті надати найкращі послуги. Ми запрошуємо фахівців, які хочуть навчатися. Тому люди просто це бачать і роблять внески з власної волі. А ми думаємо, як зробити кожен наступний день кращим, ніж був учора. 

Знаю, що час тут — на вагу золота, тож рухаюся швидко. В якусь мить, щоб сфотографувати собаку, я відбігаю з камерою трохи далі. 

— Ніколи, ніколи не можна бігати у притулку! — суворо зупиняє мене Пілла.

Ніяковію. В Україні такого ніколи не чула. Тим часом ми йдемо до будинку котів. Тут дві кімнати — з більшими й меншими клітками. У тій, що з меншими, живуть коти після операції. Інші мають просторіше двоповерхове житло. Пілла пояснює:

— Кожна клітка розділена на два поверхи. Вгорі — простір для життя й відпочинку, а внизу — кухня й в іншому куті туалет. Хоч приміщення невелике, кіт почувається в безпеці, адже жоден інший не зайде на його територію. В один момент чистять одну клітку, кіт у цей час гуляє. Зазвичай всі вони стрибають на підвіконня й дивляться, що там роблять надворі собаки. 

На кожній клітці — картка з іменем та різними позначками. «Дієта» — написано на одній.  

— На кожній картці є номер. Це ніби порядковий номер тварини — позначає, коли вона потрапила до притулку. Також тут ми часто пишемо «заброньовано» — це якщо хтось вже вирішив взяти тварину додому. 

Намагаюся сфотографувати мешканців притулку в Тарту, але коти відвертаються.

— Камера для кота — ніби велетенське око, яке на нього витріщається, — розповідає Пілла. — Тому для них це створює певний дискомфорт. Якщо кіт досить дружній, не агресивний, сором’язливий, він буде відвертатися. А більш агресивний буде з викликом дивитися просто в це «око». З агресивнішими котами виходять кращі знімки. 

Поруч із кімнатою з клітками є ще й окрема — зі справжньою лазанкою для кота й фото тигрів на стінах. Тут живуть один або двоє котів, які були в притулку найдовше. Щойно звідси виселився попередній мешканець, тож тепер в’їжджає наступний — той, що на дієті.

Кошенята мають окремий будиночок. На вході — санітайзер і для ніг, і для рук. Проте кошенят не торкаються, щоб ті не підчепили хвороб. На стіні — дошка з іменами кошенят і пришпиленими прапорцями: кошеня з блакитним прапорцем саме захворіло, а з жовтим потребує ліків.  

— Собаки — моя професія, — каже Пілла, — але я ентузіастка в психології котів також. Вони мені дуже цікаві, і я навіть беру роботу додому. У нас тут багато кошенят, вони дикі, тому я інколи забираю їх до себе, щоб соціалізувати. Кожне кошеня не може отримати багато індивідуальної уваги у притулку. А вдома я можу багато з ними контактувати, тоді вони звикнуть до людей і їм буде легше знайти дім. За це мені ніхто не платить, це моє бажання. 

— А як ваша сім’я до цього ставиться? 

— У мене є кіт і собака. Ну, і чоловік. Коли ми одружилися, він казав, що не любить котів. Це було 9 років тому. А тепер він мене квапить: ну що, яких ти кошенят завтра привезеш? Він працює з дому, тому фактично проводить з ними більше часу. Я маю тепер вчити його виховувати кошенят. 

Тіку вирушає до нового дому 

Поки ми говоримо, до офісу приходить літня пара з переноскою. Там сидить чималенький волохатий кіт. 

Пілла робить позначки в паперах:

— Цього кота звати Тіку. Він був у притулку найдовше і жив у тій окремій кімнаті. Тіку з нами був від минулого року, з мого дня народження — 26 листопада. Перед тим він жив на вулиці на дачі ще з одним котом — Таку. Люди забрали їх з дачі до квартири, але там уже був кіт, і почалися бійки. Господарі не познайомили котів правильно. Тіку дуже бив Таку в конкуренції за кішку, бо Тіку, як ви бачите, кіт нівроку. Тож опікуни не захотіли розбиратися в проблемі й терпіти бійки — і привезли обох сюди. А сьогодні нарешті Тіку їде додому. Його забирає пара. У цих людей були коти й раніше, і вони хотіли знайти собі друга. Це не перший їхній візит сюди. Щоб узяти тварину, треба прийти і поспілкуватися з нею кілька разів. 

— Це правило притулку? 

— Так. З точки зору тварини це необхідність. Тварини не були у вас вдома — там для них все нове. Було б добре, щоб у новому місці ви стали для них людиною, що приносить їм спокій, тобто щоб вони вже вас знали. Це психологія тварин, яку ми тут багато вивчаємо. 

— То як це працює, коли хтось хоче адоптувати тварину? 

— Охоча людина приходить у прийомні години й каже, який кіт чи собака їй потрібен. Я ходжу по притулку з кожним і кожною, щоб відчути енергію цієї людини та тварини, якою вона зацікавилася, подумати, чи гарна для них ідея — бути разом. Я хочу знати все про цю людину. Тому я ставлю багато запитань. Питаю, чи хоче він чи вона кота, що житиме на вулиці. Якщо так, то я кажу: «Вибачте, але ми проти. Все працює навпаки: ми забираємо котів з вулиці». Ще я запитую, чи є у них вже тварини. Є коти, які не толерують інших котів. Така тварина вважає, що вона — єдиний кіт на планеті. Чи є у вас малі діти? Який у вас розпорядок? Скільки часу у вас є на тварину? Як ви можете її соціалізувати? Коли ми віддаємо на адопцію собак, буває навіть конкурс серед кандидатів і кандидаток. З котами такого немає. Люди іноді не хочуть розбиратися в проблемах, приносять тварин назад.           

— Буває, що хтось відмовляється від тварини? 

— Авжеж. Взяти тварину — це вам не казочка. Якщо це собака, треба бути у стабільному фінансовому становищі, мати час — ходити на тренінги для собак. Треба подумати, що тебе чекає 15 років із цим собакою. Не можна просто взяти випадкове цуценя. Ми дуже проти, щоб тварин давали як подарунок-сюрприз.

— Коли віддали Тіку, ви закреслили щось на аркуші паперу отам на стіні. Виглядало як детективна дошка!  

— Я закреслила портрет Тіку. На наших сторінках в інтернеті є фото тварин. Там же було й фото Тіку як кота, який найдовше прожив у притулку. Тепер його треба зняти із сайту. Про тварин, які затримуються на довше, треба більше й розповідати, щоб їх могли нарешті взяти додому. Та й ми знаємо більше про таких тварин, тож пишемо про них маленькі історії. Можливо, хтось прочитає, щось відгукнеться в його серці й він чи вона зрозуміє: «Це мій кіт». Я закреслюю всіх, хто поїхав додому. 

— Мені здалося, що там закреслені вже всі? 

— Ще ні, але більшість котів на цьому аркуші закреслені!

Тут мав би лунати дитячий сміх, гупати лунко об підлогу м’яч, а свисток учителя фізкультури — зупиняти човниковий біг. Натомість тут без упину впродовж чотирьох днів тривали ветеринарні консультації, процедури та операції. Це шкільна спортивна зала у Воздвижівській громаді на Запоріжжі, де команда UAnimals тимчасово облаштувала «ветеринарну клініку». 

Допомогу надають як безхатнім котам і собакам, так і тваринам місцевих мешканців. Люди з громади приносять підопічних на огляд і консультації.

Ловець Роман Бідненко відповідає за те, аби спіймати на вулицях громади стількох тварин, скількох лікарки встигнуть прийняти. А ще в цій місії Романові випадково вдалося прилаштувати в родину одне з цуценят, яких він відловив. 

Люди прийняли цуценя в родину вже після стерилізації, з обробками від паразитів, вакциноване і чиповане. Такий захист отримали всі тварини, які потрапили до «ветклініки» UAnimals у спортивній залі. Хіба що аж надто малих пацієнтів не стерилізують.

Деякі тварини потребують лікування, а окремих із них доводиться оперувати.

Загалом у цій місії вдалося допомогти понад 250 тваринам.

Невдоволена курка Баба Зіна, собаки Ромка і Граф, Майк і Джина, свиня Дуся й коза Марта живуть у притулках чи в родинах по різних куточках України. Скоріш за все, ці тварини та тисячі інших не вижили б, якби їх вчасно не прихистили, вивезли чи вилікували. Зокрема й ті люди, яких UAnimals нагородили на Всеукраїнській зоозахисній премії.

Вони щодня спостерігають всі грані ставлення до тварин у суспільстві. Знають, як часто байдужість переплітається з відданістю в історіях однієї й тієї ж тварини.

Ми запитали в них про випадки, які залишили найяскравіші спогади. І ось що почули.

«Ніхто й не сподівався, що він житиме» 

Анастасія Клімнюк — засновниця та керівниця громадської організації «Дім порятунку тварин»

Харків / Полтавщина

Це спогад з 26 лютого 2022 року. У Харкові було важко знайти харчі для тварин: натуральної їжі не купиш, всі магазини з кормами зачинені. В одному гаражі відкрився склад з товарами для тварин. Ми стояли в черзі по корм для собак, там було ще людей 60. Це момент, якого я ніколи не забуду. Підійшов чоловік із котом у переносці. Йому зруйнували будинок, дружина виїхала. Чоловік вирішив іти захищати країну, і йому не було де діти кота. І він звернувся до людей — питав, чи може хоч хтось прийняти до себе котика. Ніхто з черги не відгукнувся. Ми з чоловіком перезирнулися і майже миттєво вирішили його забрати. Так у нас почали з’являтися тварини.

Пізніше ми дізналися, що це був кіт сина того чоловіка. У них із дружиною народилася дитина, на момент початку війни їй було два тижні. Тож вони вирішили на місяць залишити котика з батьками. Коли чоловік підійшов до тієї черги, молоді батьки були в окупації. Пізніше мені прийшло від них повідомлення: «У вас, може, досі є наш котик?». І скидають мені фото ще кошенятка. Значить, коли ми забрали його, він був зовсім молодий. У 2022 році кіт поїхав до своїх людей.

Є в нашій місцевості приклади дуже турботливого ставлення до тварин. Якось люди побачили біля свого двору вівчарку. Спочатку подумали, що пес неживий, бо він не ворушив навіть вухами. Зрештою зрозуміли, що дихає. Потім звернулися до нас, і ми вже повезли собаку до ветеринарної клініки. Ніхто й не сподівався, що він житиме. Чутливості в собаки не було взагалі. На МРТ з’ясували, що в нього був вивих шийного відділу хребта. 

З клініки ми забирали вже собаку, який почав сам ходити в туалет і їсти. Люди, які його знайшли, погодилися забрати до себе собаку з інвалідністю й доглядати. Назвали Графом. Зараз він повзає, лежить у позі сфінкса, може просидіти близько 40 секунд, сам їсть. Йому збудували конструкцію типу візочка, щоб він міг пересуватися. 

Пішки з-під обстрілів — з дитиною й цуценям

Олена Русіна, керівниця притулку «Пегас»

Малозахарине, Дніпропетровщина

Дніпро

Нещодавно нас викликали в село, бо там був великий травмований собака. Він просто з’явився на вулицях, ще й у нашийнику, де взявся — невідомо.  

Його помітили місцеві старші жіночки. Це не молоді мобільні люди, які легко користуються інтернетом, і все одно вони намагалися виставити його фото в соцмережах, шукали господаря. Вони навіть скинулись на препарати від шкідників для цього собаки.

Коли він побився з іншим собакою, то вже викликали нас. Ми приїжджаємо, а нас зустрічають жінки, всі з ціпками. Це цивілізовані люди, які не кинули тварину напризволяще. Вони не сказали, як це буває: «Десь там пес валяється, самі шукайте». Вони йшли за машиною, підвели до точки, де був собака, дбали про нас, волонтерів. Це дуже приємно. Собаку ще лікують, він зараз живе в «Пегасі».

Ще був випадок, коли почався наступ на Вовчанськ. Бувало таке, що люди тікали звідти навіть пішки. До нас тоді звернулася дівчина, просила прилаштувати цуценя. Та ми не хотіли: притулок переповнений, і для нас це важко. А виявилося, що ця молода жінка тікала від обстрілів пішки. Взяла тільки дитину в візочку. Уявіть, у якому стані була ця жінка! На дорозі побачила цуценя — мале, виснажене. Воно було в такій же ситуації, як і вона. І дівчина бере це цуценя і кладе в піддон візочка!

Потім вона потрапила у Дніпро, і в місті його не кинула. А тоді вже звернулася до нас, каже, «куди ж мені з цуценям і дитиною?». Я виставила цю історію в соцмережі — одразу ж відгукнулася сім’я й забрала собаку.

«Майку, пробач»

Сергій Луденський — засновник і голова громадської організації «Save animals Ukraine»

Нещодавно до мене звернулися з проханням вивезти двох ротвейлерів із прифронтового села — Олександрополя на Донеччині. Там залишався старий дідусь, на якого в Польщі чекала онучка. Питання було лише в собаках: на подвір’ї в дідуся жили двоє ротвейлерів: 7-річний Майк і 5-річна Джина. З такими великими псами дідусеві важко було б їхати. Він і сам не виїжджав саме через собак.

У день евакуації дідусь приїхав до свого двору на велосипеді. Перед тим був на сусідньому хуторі, куди менше прилітало артилерії. Позаду його хати по прильоту горіло поле. І загалом усе це відбувалося під канонаду артилерії.

Найщемкішим моментом стало прощання чоловіка із собаками. Він обійняв Майка за голову і сказав: Переклали слова дідуся українською.«Майку, пробач. У мене вибору нема».

Це відео в моєму тіктоці зібрало мільйон переглядів: думаю, багатьом українцям і українкам відгукнувся цей біль.

Ми знали, що Майк агресивний. Щоб його завантажити, я виліз на дах нашого бусу й так затяг його за повідець.

Дідусь попросив нас швидше виїхати, аби не розтягувати момент прощання. Ми так і зробили.

Привезли собак до нашого шелтеру під Дніпром. Згодом виявилося, що Майк агресивний тільки до інших собак. А за деякий час обох ротвейлерів прийняли прекрасні сім’ї. Я дуже щасливий від того, що є такі люди, які не залишають тварин напризволяще, і ті, які приймають їх у себе.

Два скелети на прив’язі

Тетяна Нельга — засновниця благодійного фонду та притулку «Зоосім’я»

Павлиш, Кіровоградщина

У ставленні людей до тварин я постійно бачу дві сторони медалі, і це мене шокує. Дивлюся на військових, на рятівників, які із зони бойових дій вивозять тварин, ризикуючи життям. Вони великі молодці. А з іншого боку, у нашій місцевості є люди, які не стерилізують тварин, викидають цуценят, кошенят дуже жорстоко — то в пакетах на смітники, то в лісосмуги. Одні їдуть під обстріли, щоб врятувати тварин, інші їх нищать.

У нашій місцевості були люди, які весь час виїжджали, залишали на ланцюгах тварин і не годували їх. За законом, ми не маємо права зайти в чужий двір і забрати тварин. Доводилося добиватися, щоб поліція разом із нами туди пішла знімати з ланцюгів собак. Це були вже два скелети. Зараз іде розслідування проти тих людей, тому більше розказати не можу. Я забрала тварин на лікування й реабілітацію в «Зоосім’ю».

Коли ветеринар стає зооволонтером

Альона Грінник — засновниця громадської організації «Дай лапу ЮУ»

Південноукраїнськ, Миколаївщина

Одного разу задзвонив телефон: «Добрий день, я ветлікар. Я написав у гуглі “волонтери Южноукраїнськ” — і пошук відразу видав мені ваш телефон. Я хочу бути корисним — хоча б порадою». Це був Олександр Соколов, який переїхав з Енергодара. Ми зустрілися, і я відразу запропонувала йому робити спільні проєкти зі стерилізації.

Перед цим я орендувала будинок у сусідньому селі, Костянтинівці, щоб перетримувати там тварин. Ну, будинком це важко було назвати: він вже розвалювався. Там були стіни, купи сміття й трави по шию. І от ми з чоловіком і батьком почали приводити його до ладу. Люди потрошку допомагали — хто відро приніс, хто віник. Було кілька активних волонтерів, які приходили бур’яни викорчовувати. Все це ми впорядкували й організували там перетримку.

Коли з’явися Олександр, ми з волонтерами скинулися, закупили нитки, наркоз, і влаштували в цьому домі в одній кімнаті операційну. Почали там стерилізувати безхатніх кішок і собак. 

Ішов час. Я перейшла на іншу роботу — розширилися фінансові можливості. Ми вклали гроші, і у вересні 2024 року відкрили клініку вже в місті. 

Тут ми лікуємо домашніх тварин за гроші: щоб допомагати бездомним, треба звідкись брати ресурси. Для військових, переселенців діють знижки, для деяких це безкоштовно. Якщо бабуся-пенсіонерка приходить навіть із домашньою твариною, то ми лікуємо зі знижкою або й безкоштовно. Плюс ми робимо безплатні стерилізації — поки що тільки кішок. У нас у місті є притулок. За договором, ми оперуємо їхніх собак. Іноді привозять полікувати — за це гроші ми не беремо. Для безхатніх тварин під опікунством — це ціна витратних матеріалів.

Проводимо акції з безкоштовної стерилізації безхатніх. Ми робимо на стерилізацію акцент: у нас місто маленьке, і тварин тут більше, ніж людей.

У тому будинку в селі зараз післяопераційна перетримка, а ще там живуть тварини з інвалідністю. А Олександр Соколов досі працює зі мною в клініці. 

«Їх вбили не обстріли, а голод»

Аліна Остапенко — членкиня Сумського товариства захисту тварин

Суми

Майже не памʼятаю життя до війни. 24.02.22 став переломним у моїй свідомості. Відтоді почалася моя справжня перевірка на міцність як зоозахисниці. Здавалось, після деокупації Сумщини життя мало стати легшим, але почались обстріли прикордоння, примусові евакуації. 

Рік тому в Юнаківці, прикордонному селі Сумської області, місцева жінка знайшла по дворах 8 мертвих собак. Їх вбили не обстріли, а голод. Більшість тварин до самої загибелі лишались на ланцюгах і не могли знайти хоч якогось харчу. Усіх їх залишили люди. 

Потрібно було їхати туди рятувати залишених на ланцюгах тварин. У першому рейсі на прикордоння ми вивезли з Юнаківки двох собак — Бруно та Алекса. 

Бруно дивом лишився живим: ми знайшли його привʼязаним у дворі, де вже бездиханно лежали дві інші собаки. Алекс вижив, бо їв сиру кукурудзу.

Після Алекса й Бруно ми вивезли з Юнаківки ще близько 15 собак. 

Зараз Бруно в притулку, і ми все ще шукаємо для нього родину. Алекс торік знайшов родину, де його дуже люблять.

Саме після зустрічі з цими собаками ми почали активно евакуювати тварин із прикордоння. Охочих їздити по селах Сумщини особливо не було, тому я вирішила йти вчитися керувати автівкою. Так почалася нова сторінка життя, коли тижнями доводилось пропадати у віддалених куточках області, які обстрілювали. На жаль, не всіх встигали врятувати.

За 3 роки ми прилаштували в сім’ї близько тисячі тварин. Відсутність покинутих — ось результат, якого я прагну. 

Такі несхожі сусідки

Ольга Волкова, керівниця притулку «Душі бродяг»

Лупареве, Миколаївщина

Це сталося перед поїздкою на Зоозахисну премію у селі Лимани. Там одна жінка отруїла близько 20 собак.

До мене прийшла знайома та й каже: «Уявляєш, Олю, ти рятуєш тварин, а тут одна жінка мене питала: “Ти поїдеш у місто? Так купи мені щурячої отрути, бо мені тут не вистачило. Потрую собак”». Почувши це, я поїхала в те село. Але собаки вже були мертві, я не встигла нічого зробити. Побачила там цю жінку, що їх отруїла. Запитала, невже їй не шкода собак. А вона каже: «Ні, труїла їх і буду труїти». 

Ольга передала свої свідчення юридичному відділу UAnimals і сподівається притягнути жінку до відповідальності.

Роман Олександрович, Баба Зіна, Дуся та інші

Вікторія Жидкова — засновниця товариства захисту тварин «Вірність» і громадської організації «Громадська правова ініціатива»

Добропілля, Донеччина

У серпні 2019-го чоловік пішов виносити сміття. А на смітнику лежав пакет із цуценятами. Живе було лише одне. Йому було години дві від народження. Відтоді почалася в нас боротьба за життя того цуценяти. Чоловік зробив йому спеціальну коробочку — по суті, штучну маму. По годинах годували, вночі вставали. Якось мій чоловік як заверещить на всю кімнату: «Іди сюди!» Я думала, щось погане сталося. Підходжу — а то в малюка очки відкрилися. Ніколи мій чоловік так не радів. І цей собака тепер — наш знаменитий Роман Олександрович. Ромка. 

І ще один справжній прояв людяності був, коли спрацював цілий ланцюжок добра, — це порятунок фермерського господарства з Удачного. Я вегетаріанка, і для мене принципово, щоб господарство рятували не для того, щоб тварин порізали. Я хотіла зробити шелтер, який би приймав рогату худобу. Розказала про це в соцмережах.

Тоді мені й подзвонив чоловік з Удачного, в якого було господарство зі свійськими. Я разів 10 перепитала: «Ви тварин їсти будете?». А він говорить, що в них гуска, якій 15 років, козам по 17 років…

В евакуації цього господарства були задіяні багато людей. І тварини з Удачного живуть у мене в шелтері. У нас там є свиня Дуся, яка дає лапку. Є коза Марта — вона завжди зустрічає, по-своєму мекає і простягає передню ногу. Є курка, яку ми звемо Баба Зіна, бо вічно невдоволена. Щойно в курник заходиш, квокче: не так ідеш, не так стоїш, не те робиш. У неї дзьоб не закривається. 

Коля і цуцики 

Інна Бородуля — засновниця та керівниця громадської організації «Щасливий кіт»

Запоріжжя

Зі мною тісно співпрацює військовий Славік. Дуже багатьох вивозить або шукає, кому і як їх передати, щоб тварин забрали із зони бойових дій. Своїм коштом стерилізує, лікує. Ось я саме поїду вакцинувати цуценят туди, де він служить. Я б і рада всіх забрати в притулок, але це просто неможливо. Це для мене людина з великої літери. 

Але маю ще одного кумира. Коля — високий простий парубок, працює на заводі. Якщо чесно, мені спочатку здавалося, що він якийсь нетямущий. Та не завжди все так, як здається на перший погляд. Позаторік улітку Коля знайшов на смітнику новонароджених цуценят. Він не побоявся труднощів — забрав їх і вигодував. Сам! Це при тому, що він позмінно працював на важкій роботі! І всі цуценята в нього вижили. Він їх прилаштував, а одного залишив у себе. Я відтоді кажу: «Колю, ти мій кумир». 

***

Отримавши нагороди, лауреати Зоозахисної премії поспішають вийти зі світла софітів, щоб якомога швидше повернутися до своїх тварин. Вдома вони знову перевдягнуться в робоче й закотять рукави. Протягом трьох років великої війни ці люди приймають у притулках собак і котів, свійських і диких тварин, евакуйованих з фронту чи прифронтових місцевостей, а часом і самі їх евакуюють. Це сотні, а подекуди тисячі нових тварин на рік. Тварини продовжують прибувати, бо війна триває. Проте ми можемо подбати про те, щоб роботи у зоозахисників і зоозахисниць не більшало хоча б через покинутих і скривджених тварин у тилу.

Наталка сидить на порозі сільського клубу в Новоосиновому, що на Харківщині. Чути гуркіт фронту. На горизонті димить. «Що ви зараз робите?» — запитую. «Готую розчин. Он собака зле почувається. Будемо робити їй крапельницю». Масивний темний пес спить у клітці під березою, йому ставлять крапельницю й вішають її на нижню гілку дерева. Поруч — клітки з тваринами, яких скоро прооперують у ветавто UAnimals.

Ми говоримо з Наталкою під час ветмісії UAnimals на Харківщині, неподалік від Куп’янська, де вже давно немає ветеринарів. Тут Наталка і її команда стерилізують тварин і допомагають їх лікувати. 

— У Новоосиновому місцеві вас знають. Не вперше зустрічають вашу команду?

— Ми були тут влітку, і люди до нас трошки звикли. Тоді це місце було набагато живішим: працювали магазини, було більше жителів. Проте відтоді ситуація погіршилася. Поменшало людей, і загалом стало сумніше. У магазині, що тоді працював,  зараз у нас перетримка тварин. 

— Коли ви обирали професію, так уявляли своє життя?

— Ні, зовсім ні! Жоден ветеринар так його не уявляє!

Моя мама — лікарка, і я теж думала про лікарську професію. Проте не хотіла працювати з людьми і обрала роботу ветеринарки. Як виявилося, ветеринари все ж працюють більше з людьми, ніж з тваринами. Був період, коли у мене з’явилися сумніви стосовно життєвого вибору. Я тоді пішла з третього курсу університету. А вже потім свідомо повернулась і працюю в цій професії без упину.

Зараз кожен і кожна робить те, що може. Ми в рамках проєкту «Доступна стерилізація» можемо стерилізувати безхатніх тварин і вакцинувати їх від сказу. Це ми і робимо. Суть нашого проєкту в тому, щоб зробити стерилізацію і вакцинацію від сказу доступними навіть для безпритульних тварин і тварин, чиї господарі — це люди з низькими доходами. Також хочемо, щоб опікуни вуличних тварин могли їх стерилізувати.

Дуже давно — десь 15 років тому — я почала відвідувати притулки. Тоді я працювала в клініці, і мене запросили допомогти в Гостомельському притулку. Ситуація там була, м’яко кажучи, не дуже. Я побачила, що тварини народжують просто в притулку, бо їх не стерилізували. Багато цуценят і кошенят хворіли й помирали. Тоді в мене й виникла ідея зробити стерилізацію тварин більш доступною.

— Навіщо стерилізувати безхатніх чи вуличних тварин?

— Дуже багато тварин неконтрольовано народжуються. 

Чому в нас трапляється жорстоке поводження з тваринами? Думаю, основна проблема в тому, що їх забагато. Люди роблять всілякі вчинки, які принижують людську гідність, — топлять кошенят чи цуценят. Також кошенята, цуценята й дорослі тварини хворіють, якщо про них ніхто постійно не дбає. І це нескінченне коло страждань.

Немає законів, які контролюють розмноження тварин. І доволі часто люди відмовляються стерилізувати своїх підопічних. Зазвичай це інфантильна позиція. Їм нібито шкода тварину, але при цьому вони вбивають кошенят і цуценят. Це жорстокість, яку ми стараємося стримати.

— А як виглядає ваша робота?

— У нас із колегами — Юлею Ткаченко й Лолітою Поліщук — є стаціонарний кабінет у Києві, де ми кілька разів на місяць оперуємо тварин. 

Проте здебільшого наша робота — саме на виїздах. Ми працюємо у прифронтових містах, а також у Київській області. Оперуємо в Нових Петрівцях на північ від Києва та Іванкові, що біля Чорнобиля. Там винаймаємо приміщення та стерилізуємо котів і собак, яких приносять малозабезпечені люди. Запрошуємо охочих через різні групи в соцмережах. Також допомагаємо притулку «Сіріус», бо в них фінансові проблеми і немає лікаря.

— Пам’ятаєте свій перший виїзд?

— У селах ми почали оперувати ще до повномасштабної війни. Однак запам’ятався виїзд уже під час повномасштабки. Ми поїхали на північ від Києва в Кухарі — це село на березі річки Тетерів. Там наша армія стримувала наступ на Київ. Через це село йшли танки, був великий бій. Село було повністю зруйноване — залишилися тільки комини від хат. Це було наче у фільмі про Другу світову. Дуже вразило. Ми працювали в клубі, який самостійно намагався відбудувати сторож, хоч його хата вже теж була зруйнована. 

Коли ми приїхали, здавалося, що там зовсім нема людей. Прийом мав бути на десяту ранку, і раптом з усіх усюд почали приходити люди.

Незважаючи на те, що в них зруйновані будинки і життя повністю зламане, вони прийшли стерилізувати тварин!

А перший виїзд у прифронтові був у Лиман після його звільнення. Була зима, ми працювали в покинутій ветеринарній клініці. Дуже шкода було це бачити, адже це був чийсь бізнес. У клініці [під час окупації] стояли росіяни — вони там все пообписували. 

Місто було зруйноване. І от ми спостерігали, як у бік фронту рухалася наша техніка, наші хлопці… Але ми не бачили, щоб вони поверталися назад. Стояв постійний гуркіт. Небо було помаранчеве. Здавалося, що там, де фронт, — якісь великі жорна, які перемелюють людей.

— Яке ставлення до вашої роботи зазвичай у тих, до кого ви приїжджаєте?

— Військові дуже переймаються долею тварин. Просять евакуювати, лікують, приносять на стерилізації. Всі ті, кого вже торкнулись серйозні воєнні події, розуміють, для чого стерилізація і для чого вакцинувати тварин від сказу. Їм же і годувати цих тварин, їм про них дбати. 

Наприклад, у Запорізькій області, зокрема в Оріхові, зафіксовані випадки сказу, та ще й багато лисиць. Ми їздили туди вакцинувати тварин від сказу, і дуже багато людей добровільно йшли і брали вакцини. Ніхто не чинить там супротиву — навпаки, радіють, що є можливість вакцинувати тварин.

— А це хто прийшов до нас?

— Це Лиман і Річі — мої собаки. Вони з нами тут працюють.

Річі — собака з Кухарів, того найбільш зруйнованого села, у яке ми поїхали після звільнення Київщини.

Ми співпрацюємо там із волонтеркою, яка дуже стежить, аби не народжувалися безпритульні цуценята й кошенята. Але через повномасштабну війну вона не змогла встежити, і народилась Річі. Довелось забирати цуценят на прилаштування, а Річі я залишила собі. 

А Лиман ясно звідки! З Лимана.

Ми їхали по цуценят, яких попросив вивезти військовий, але помилилися тоді блокпостом. Кажемо: «Ми по жовтих цуценят». А нам виносять Лимана. Чорного! Без зубів, дуже малого… Ми кажемо: «Нам його нема куди діти…» — «Забирайте, він тут помре». Ми його забрали, довелося вигодовувати. Я думала віддати його на адопцію, але цей пес зробив мене щасливою. Тому він зараз у мене.

— Ви відчуваєте, що ваша робота дає результат?

В Іванкові, де ми методично стерилізуємо безхатніх тварин, вже немає нестерилізованих безпритульних. І взагалі там небагато тварин на вулицях. Навіть було кілька сезонів, коли люди не могли знайти собі кошеня. Це дуже добрий показник.

Ми в Лиман їздили три чи чотири рази й досить задоволені тим, як попрацювали. Більшість собак там із кліпсами, отже стерилізовані.

А ще відчуваю, що робота недаремна, коли кажуть «дякую». 

5 березня 2024 року, близько п’ятої вечора. Містечко Бердичів на Житомирщині. Мешканка вийшла на балкон і побачила таку сцену: надворі чоловік розкидав м’ясо, а жінка поруч почала з ним сваритися. Вона кричала, що чоловік розкидає отруту для безпритульних собак і намагалася вирвати в нього з рук м’ясо. Тоді облишила ці спроби й набрала 102. Поліція на виклик не приїхала. Тим часом у Бердичеві отруювача собак вже шукали, принаймні кримінальне провадження у цій справі вже було. Про випадок на вулиці дізналися слідчі й опитали свідків. Пані, яка бачила все з балкона, докладно описала події. Однак жінка, яка набирала 102, раптом усе «забула».

Далі розповідаємо, як розслідують цю та інші справи. Але спершу — дрібка зоозахисної теорії.

«Адміністративка» чи «кримінал»

Перш за все поліція має кваліфікувати злочин — вирішити, адміністративне це правопорушення чи кримінальне. Як їх розрізнити?

Якщо після того, як із твариною жорстоко повелися, вона залишилася живою й не отримала травм, йдеться про адміністративну відповідальність (за статтею 89 Кодексу України про адміністративні правопорушення). Кримінальна відповідальність настає тоді, коли тварина загинула або отримала тілесні ушкодження (стаття 299 Кримінального Кодексу).

За які саме дії карають за українським законодавством, зоозахисники разом із Національною поліцією детально описали в посібнику «Як захистити тварин від жорстокого поводження».  

Убивати, труїти тварин, бити так, щоб тварина отримала травми, залишати напризволяще — усе це тягне за собою кримінальну  відповідальність. Коли ви знаєте чи підозрюєте щось із цього, викликайте на місце злочину патрульну поліцію. 

Якщо диспетчер вирішує не скеровувати до вас патрульних, перенабирайте доти, доки поліція не вирушить на місце, радять зоозахисники. Адже чергує зазвичай не один диспетчер. Потім треба наполягати, щоб туди ж викликали слідчо-оперативну групу. Вона має зібрати докази на місці злочину й опитати свідків.

Президентка Асоціації зоозахисних організацій України Марина Суркова радить писати в соцмережі та знімати на камеру сам злочин і приїзд поліції. Публічність не дасть знехтувати справою.

До заяви в поліцію можна додати фото, відео й контакти свідків.

Опісля справу вносять до Єдиного реєстру досудових розслідувань й починається слідство. Тривати воно може кілька років. І все ж не факт, що справу передадуть до суду: частину проваджень закривають або тому, що підозрюваний хворий на тяжку хворобу, або його не вдається знайти. Підставою можуть бути й різні перешкоди для слідства, пов’язані з воєнним станом (статті 280, 284, 615 Кримінального процесуального кодексу).

Що говорить статистика

У чат-бот UAnimals по юридичну допомогу звертаються приблизно 50 людей щомісяця. «Найчастіше повідомляють про неналежне утримання тварин: вони або занедбані, або хворі, живуть то в машині, то в гаражі», — розповідає юристка організації Аліна Сорока. 

А загалом по країні статистика з різних джерел різниться. Дані про кількість кримінальних справ збирають у звітах Офісу Генерального прокурора. Тут за 2023 рік зареєстрували 393 кримінальні правопорушення щодо жорстокого поводження з тваринами. До суду з обвинувальним актом направили 53 з них. А от у 2024 році станом на кінець жовтня вже зареєстрували 304 такі справи, з яких 36 направили до суду. 

Як кількість зареєстрованих злочинів, так і рівень судимості зростає, кажуть в Асоціації зоозахисних організацій України. Можливо, тому, що про злочини почали більше говорити, а після змін до 299 статті Кримінального кодексу їх стало легше фіксувати. У 2017-му поняття «жорстоке поводження» в законі розкрили: це дії, після яких тварина зазнала каліцтва чи загинула, а також нацьковування й заклики до таких дій. У 2021-му до цього переліку додали створення чи збут продукції, що пропагує чи показує жорстокість до тварин, а також задоволення статевої пристрасті через насильство над твариною.  

«7 місяців оббивала пороги різних установ» 

В Опендатаботі на 25 листопада 2024 року є 222 документи, пов’язані з жорстоким поводженням із тваринами. Кримінальних справ стосується 88 з них, а з цього числа є 30 вироків суду. Майже в усіх випадках порушники отримали умовне покарання або мали сплатити штраф.

На Закарпатті чоловік пояснив суду, що одного дня «побачив безпритульну собаку, яка неодноразово поїдала курей з його подвір’я. Та в той день… вказана собака також згризла його курей… Тоді він пішов у будинок, взяв мисливську рушницю та здійснив один постріл у цю собаку».

На Харківщині чоловік образився на собаку через качок. Не знайшовши у дворі каченят, він пішов на їх пошуки з вилами. Цей чоловік вирішив, що птахів міг поїсти сусідський пес, і встромив у нього вила. Тварину довелося згодом евтаназувати.

В обох випадках винуватці визнали провину й отримали умовні терміни. Як і жінка з Києва, яка напідпитку жбурнула кота з вікна, чи чоловік із Житомирщини, що застрелив безхатнього собаку з рушниці.

В одному випадку винуватцю присудили громадські роботи. На Полтавщині чоловік їхав на мотоциклі і тяг за собою собаку на ланцюгу. Тварина опиралася і отримала травми. Злочинця зобов’язали провести 200 годин на громадських роботах.   

Ще одне рішення, яке вирізняється, — передати сина під нагляд матері. Він, власне, під її опікою і був. У Чернігові дев’ятикласник перед цілою компанією друзів убив голуба. Суд постановив «звільнити неповнолітнього … від покарання … із застосуванням до нього примусових заходів виховного характеру у виді передачі … під нагляд матері до досягнення повноліття».

Тільки в одному випадку підсудному призначили термін за ґратами, проте тут ідеться не тільки про тварин. У 2023 році на Дніпропетровщині чоловік напідпитку прийшов до знайомих, розмахуючи ножем, вкрав телефон, а надворі тим же ножем вдарив собаку. Чоловікові присудили 8 років ув’язнення за обидва злочини — розбій і жорстокість до тварини.

Волонтерка UAnimals Вікторія Овсяннікова з Харківщини також розповіла про випадок покарання кривдника тварини. Щоправда, там активісти заявляли про кримінальне правопорушення, а відповідального покарали за адміністративне. 

«Чоловік завів цуценя й посадив на ланцюг. Через деякий час воно померло від холоду, — розповідає жінка. — Я 7 місяців оббивала пороги різних установ, щоб винного покарали». Власникові присудили штраф за неналежне утримання тварини, хоча та померла.

Та одну з найгучніших справ, у якій важко все списати на адміністративку, зараз розслідують на Буковині.

«Злочинці просто приїхали під наші ворота»

«Це сталося посеред дня. Страшно навіть говорити. Сусіди приїхали додому, побачили закривавлених собак. Для дітей ще з однієї сім’ї це була травма: вони з однією із собак щодня гуляли, а тут побачили її закривавленою. Сусіди поклали собак в авто, привезли в клініку, але тварини померли», — згадує Анна Будей із Чернівців події 28 вересня цього року.

Коли Анна із сім’єю поселилися в селі Чагор, там вже жили кілька собак. Разом із сусідами тварин стерилізували і зробили їм будки. Серед собак були й ці двоє: 12-річна Топочка, якою опікувалася сім’я лікарів, і руда Аліса. Аліса вміла давати лапу і гралася з дітьми.

Мешканці вулиці, де все сталося, припустили, що собак збила машина. Почали переглядати відео з камер на будинках, проте такого моменту так і не побачили. Люди сушили голову над тим, як же могли загинути собаки. Невже в них вистрелили з машини з вогнепальної зброї?

У клініці підтвердили цей здогад: рентген виявив 10 куль у тілі однієї собаки і три — в тілі другої. Анна звернулася в поліцію. 

«Ми все робимо, щоб собаки не множилися, були нагодовані, — каже вона. — А тут злочинці просто приїхали під наші ворота. Люди кажуть: а може, собаки когось кусали? Ні, вони були дуже дружні».

У цьому випадку кримінальне провадження відкрили одразу ж. Анну визнали потерпілою, хоча довелося докласти багато зусиль. «Це був жах: забирати померлих собак із клініки, найняти транспорт. Треба був супроводжувальний лист із ветклініки, де вони померли. Якби ми просто знайшли собак на вулиці, якби не розголос, може, ніхто б і не звернув на цей випадок уваги».

Наприкінці листопада Анна ознайомилася з результатами справи. «Слідчий справді багато зробив, але все не так просто… Сподіваюся, ми разом із зоозахисними організаціями доб’ємося, щоб закони працювали».

У Бердичеві тим часом «тихо», каже волонтерка Юлія. Активісти знову пробували купити токсичний для собак препарат без рецепта — нарешті невдало. Проте й злочинець, ким би він не був, зараз на свободі й поки що навіть штрафу не сплатив.  

«Це був би чудовий прецедент, якби людину притягнули до відповідальності, — говорить Юлія Поліщук. — Якби дали умовний термін чи штраф, це було б гарним приводом для інших містян подумати, перш ніж іти на кримінальний злочин».   

«Куп’янський рай»: кілька бетонних букв повідпадали від стели, і від слова «район» лишився тільки «рай». Важко вигадати щось іронічніше.

Прапори майорять на вітрі. На фарбованому бетоні — мерехтіння з написів тих, хто минав цю стелу. Вітер віє в обличчя. Слідом за моїми супутницями-ветеринарками з машини вихоплюються собаки: красивий Лиман і смішна до неможливості Річі. Знімаю всіх. За хвилину — знову по машинах.

Пірнаємо під перехняблений залізничний міст: його шматки звисають над дорогою, наче це кадр із якогось фільму з вибухами і якісною графікою. Машина звертає на ґрунтівку, нами підкидає, здіймається курява.

В якийсь момент авто клює носом, лишає збоку кількох втомлених військових — і я бачу навколо воду. Шматки мосту підіймаються з дна, мов іржавий хребет із ребрами. Оскіл? Я вихоплюю свій телефон, знімаю кілька секунд, але на записі видно лише куряву й чути пісеньку з радіо «Підкаже серце, бо має зір. Це точно він! Це точно він!».

Разом із командою ветеринарок їдемо в напрямку Ківшарівки: тут вони стерилізуватимуть і лікуватимуть тварин. І ось щоденники цих 8 неймовірних задимлених днів.

Дійові особи:

o   Наталія Соколова (Наталка) — керівниця проєкту «Доступна стерилізація», ветеринарка;

o   Лоліта Поліщук (Лола) — асистентка ветеринарки;

o   Юлія Ткаченко — ветеринарка;

o   Роман Бідненко (Рома) — ловець тварин;

o   Олександр Погребний (Саша) — водій ветавто UAnimals;

o   Ольга Слинько (Оля) — волонтерка;

o   Андрій Харчишин (Андрій) — менеджер відділу порятунку UAnimals; 

o   Лілія Флоринська (Ліля) — зооволонтерка з Куп’янська;

o   Пес Ранок;

o   Голова сільради — голова сільської ради Осинова Василь Боков; 

o   Тьотя Валя, Зіна та інші. 

Вівторок, 3 вересня

Авто дико хитається між білуватими крейдяними горами. Ландшафт схожий на порізаний київський торт. 

Ось і стела Ківшарівки — синьо-жовта. На ній теж полощеться прапор, щоправда, сильно вицвілий, кольору лаванди. Рухаємося трохи на південь, до першої точки, де стоятиме мобільна клініка, — до села Новоосинового. 

14:02 — ми на місці. Невідомий солдат ледь схиляє голову під старою березою. Туди ж паркуємо ветавто й обвішуємо гілляччям. Речі несемо в покинуту амбулаторію. В одній із кімнат вивішені позивні й кодові слова військових. Там кидаю свій рюкзак.

У стіні амбулаторії дірка, а поруч квітне трояндовий кущ. Дах потрощений, тут і там звисають гірлянди обірваних дротів. Йду далі. Вибиті вікна шкіряться залишками скла. Де-не-де чорні сліди, ніби щось гаряче чиркнуло об будинок. Паркан обписаний побажаннями ворогам. І нарешті люди — жінки на лавочках в оточенні котів. «А ви волонтьор? Я хочу з вами поговорить».

Я навіть не встигаю сказати, яка саме в нас волонтерська місія, як жінки починають розповідати про своїх тварин. 

— А хто це у вас пописав паркан? — питаю.

— То Валя писала, а Костя їй диктував. Лучче б вона не писала! Там 4 помилки в кожному слові.

Справді, на шляху назад помічаю «рускій корабиль». Коли повертаюся, ловець Рома саме приїздить зі свого першого відлову. З автомобіля, як із рукавички, «висипаються» собаки й коти. То здається, що висипаються, — насправді вони сидять у клітках. Це безпритульні тварини, яких будуть стерилізувати й обробляти від паразитів.

Одне цуценя не в клітці, бо зовсім мале. Його просто пускають на траву, і воно перевальцем швендяє поміж клітками. Цяп-цяп-цяп. 

— Зараз ми його вакцинуємо, — каже Наталка, — це можна буде записать на відео. Беріть його на руки… 

— Мені треба взяти петличку… — кажу, але не можу випустити цуценяти з рук.

— Давай мені, потримаю, — пропонує Андрій, наш менеджер.

Я починаю ревнувати. 

— Ідіть удвох! — ставить крапку Наталка.

Я шкварю по петличку в амбулаторію, тримаючи малечу. Цуценя труситься, як осика, але слухняно сидить на кушетці, поки я шукаю потрібне. Потому малого вакцинують від інфекцій і чипують. Знімаю цей процес і вже починаю розуміти, що більше не відпущу його від себе. 

Тим часом Наталка, Лола і Юля поступово проводять седацію тваринам у клітках і починають оперувати. Всіх цих котів і собак згодом вакцинують від сказу й оброблять від шкідників. А Рома й волонтерка Оля вже збираються на наступний відлов. Хапаю фотоапарат і ледь встигаю застрибнути в машину з ними. 

«Розверніться, щоб він мене не бачив!» — видається, це головна фраза цього дня. Рома кричить її кожному і кожній, хто несе кота чи собаку до авто. Він переконаний: якщо тварину відвернути й вона не побачить ловця, тоді він зможе безпечно взяти її у господарів і швидко посадити в клітку. 

Збираємо котів по Новоосиновому й Ківшарівці. Когось віддають люди, інших Рома ловить у спеціальну клітку — котоловку, насипавши туди духмяного корму. Когось вдається схопити голіруч, а когось — сачком. Повертаємося вже в сутінках, у клітках веземо 18 котів.

Лікарки закінчують операції: за перший день — 15 стерилізованих тварин. Ніби й небагато, але попереду ще досить часу.

Фронт стугонить, тому спати в амбулаторії сьогодні не випадає. Ми забираємо звідти речі й простуємо в підвал п’ятиповерхівки. Будинок виглядає порожнім. Та раптом біля під’їзду матеріалізується жінка з велосипедом: «А вам же треба помитися! Там є квартира пуста, розбомблена, і там же є вода. Військові туди ходили митися. Ох, скільки ми з ними тут прожили! Вони поїхали якось, а тоді повернулися — боялися, що тьоті Валі нема. А я є. І зустрінуть мене, і велосипед заведуть… Другий поверх, там ложка в замку стирчить». 

Середа, 4 вересня 

Зранку знову їду з ловцем Романом і Олею. Рома — за кермом, Оля з блокнотом і телефоном контролює запити, що приходять їй від Андрія й іноді від Наталки. Віддавши господарям тварин у Новоосиновому, вирушаємо у село Подоли на адреси з тих запитів. Хитаємося у мікроавтобусі по ґрунтівці, мов блудні бедуїни на верблюдах. У повітрі постійно дим. 

У Подолах нас зустрічає Зіна — місцева волонтерка, яка прихищає покинутих собак і знає, де є інші. Вона фактично наша дипломатична представниця в цьому селі. Зіна сідає в машину і впевнено вистромлює з вікна засмаглого пальця, показуючи дорогу. 

Перша зупинка — у жінки, яка забирає вже стерилізовану собаку Пушинку. Господиня плаче від радості, коли отримує собаку, і плаче, коли дає цуценят Пушинки на стерилізацію: «Так ви завтра привезете їх, да?».

Через дюни, які наробила військова техніка, наше авто виповзає на куток, де досі живе чимало людей.

«А де твоя друга кицька?» — «Кума її ще ловить», — говорять між собою. «То мої коти, — махає рукою жінка в білісінькій хустці. — Це переселенці. Отам у воєнній хаті жили, а тоді до мене перейшли. Кішка і троє кошенят. Солдати поїхали, і ніхто ж не годував».

Спілкування з людьми йде як по маслу, поки ми не доїжджаємо до хати місцевих пияк. Біля їхнього будинку гуртуються собаки. Хоча дипломатичне представництво розгортає свою діяльність наповну, пробитися крізь нерозуміння тут не вдається. Чоловік і жінка кричать і посилають нас разом із Зіною куди подалі. Вдається забрати на стерилізацію лише одну собаку.

Сьогодні простерилізували 46 тварин. Роздавали місцевим обробки й вакцини від сказу — тут цього купити ні՛де.

Четвер, 5 вересня

Виходжу з підвалу — і очі довго звикають до світла.

Починається гуркіт: два гвинтокрили проносять просто наді мною свої важкі черева і буквально за дві хвилини вертають. Видно синьо-жовті відзнаки. Сподіваюсь, ви успішно зробили все, що мали. 

Все довкола стугонить і вібрує. А біля мобільної клініки першою клієнткою стає кішка Сімка. Її приносить на руках немолодий уже Олександр Васильович. Каже, у нього є ще киця Білка і троє кошенят. Може, їх вдасться спіймати й вакцинувати? Чимчикуємо разом на його подвір’я. 

Тут, під виноградом, кошенята збилися на сидінні старого іржавого мопеда.

«Я можу звідси поїхати, — бідкається Олександр Васильович. — Собачку я одпустю. А цих куди дівать? Ну просто безвихідь такая! Я не знаю, що з ними робити! Мене вивезти ні՛куди, не те що їх. Мені якщо їхати, то це в Сумську область. Вони там не нужні».

Ловимо двох, несемо. Виходить ще один кіт. «Мурчик, ходім проведеш! У мене сьогодні день рождєнія. Я спочатку не знав, бо електрики ж нема, а тоді зарядив телефон і бачу, шо сьогодні».

Тим часом місцеві продовжують з’їжджатися до мобільної клініки: жінки привозять у буквальному сенсі котів у мішках. Усі обговорюють нічний обстріл у Ківшарівці. Крім іншого, снаряд влучив у автостанцію біля кіоску, де ми вчора купували їсти. 

Пізнього ранку знову з Романом вирушаємо в Ківшарівку й Подоли. Після прильотів димить сильніше. Автостанція розгромлена й почорніла. Багато де тліє трава.

12:01 — починається чи не найбільш насичений епізод за всю ветеринарну місію. Порозвозивши простерилізованих тварин у Подолах, ми довго розшукуємо розвалений будинок. Там, кажуть, аж семеро цуценят. Всі дикі, і їх треба відловити на вакцинацію. 

Нарешті знаходимо потрібне місце: решето замість парканів, будинок, одна стіна якого повністю зруйнована. Цегла розсипана купами, а всередині видно полиці з консервами й хатнім начинням. Заходимо з Романом у колишню кухню — там темрява і безлад.

Присвічуємо ліхтарями, але вдається знайти тільки двох цуценят. Інші тікають у дірку під підлогою, і наступні хвилин 20 минають для мене в куряві й шаленому тріскотінні. Рома ламає підлогу якоюсь рейкою, припадає до дірок і намагається дістати цуциків руками. Малеча скавчить, але врешті-решт вдається виловити всіх.

Опинившись знову в Новоосиновому, я пішки вирушаю шукати іншу крамницю. Десь глухо гупає. На перехресті лежить спалена машина, а над нею — дерев’яна табличка «Магазин» зі стрілкою ліворуч. Звертаю туди. У будинків погнуті стіни, і на відносно свіжій рожевій фарбі напис: «слава украине смерть ворогам!». 

«А у вас є хліб?» — «Хліб сьогодні не доїхав. Завтра буде».

Крім хліба, тут є абсолютно все. 

За цей день прооперували 37 тварин, більшість — з відлову. Продовжували роздавати засоби від паразитів.

Коли сонце вже заходило, я вийшла трохи подивитися на село. Доглянуті, але порожні городи. Кукурудза, незібрані помідори. Скрізь цвітуть чорнобривці.

П’ятниця, 6 вересня

Ми на новому місці, але назва села не дуже й відрізняється. Це Осиново, вже з правого боку Осколу. Мобільну клініку знову встановлюємо біля сільради та клубу, де вже зібралися люди. Деякі чекають із котами й собаками, яких принесли на стерилізацію, інші просто хочуть поговорити. Сідають поруч із нами на лавку й говорять, говорять, говорять… Тема, що всіх тут пов’язує, — їхні собаки й кішки. 

У середині дня військові привозять на стерилізацію собаку Санді, схожу на хаскі. 

«Це наша посестра, — каже військовий Саша, мружачись від сонця. — Вона з нами по бліндажах, по окопах… І з нами завжди ховається в укриття. Із самого малечку вона в нас живе». 

Роман питає мене: «Поїдемо на мусорку?» — «Авжеж». 

Кажуть, місцеве звалище — справжній клондайк для ловця безпритульних тварин. Ми приїжджаємо туди саме в золоту годину, коли все навколо вкривається теплими променями низького сонця. Позолочене сміття покриває пагорби. 

За нами ходить пан неймовірної ерудиції: «Я знаю 3 мови, — запевняє він. — Українську, російську й циганську! А ось моя собака. Бомба, іди сюди!». 

Поїздка на звалище була не дуже успішною: звідси вдалося забрати лише одного собаку і потім ще одного на шляху назад.

Та сьогодні господарі почали привозити більше тварин на стерилізацію, ніж доти. Загалом стерилізували 59 котів і собак: 33 тварин принесли власники, а решта, як і раніше, — з відлову.

На ніч розташовуємося в сільському клубі. Голова сільради привозить нам ковдри: свою я стелю під плакатом із радянським воїном. Ані вайфаю, ані зв’язку тут немає: щоб зловити інтернет від «старлінка», треба вийти на ґанок сільради. Зате в клубі є бібліотека з відносно сучасними книжками. Вгорі напис червоною аквареллю: «Куп’янщина! Рідний край».

Субота, 7 вересня

«Я привезла з Куп’янська 7 кішок, — каже волонтерка Юля, поставивши всі 7 переносок в рядок. — Збирала по людях, які не мають змоги самі привезти їх на стерилізацію. Багато людей повиїжджали, покидали тварин. А вони самі не можуть про себе подбати. Я прихистила кішку й чотирьох собак. А деяких ходимо годувати». 

Сьогодні тварин везуть із Куп’янська, приходять військові й дехто із села. А після обіду туди ж, у Куп’янськ, вирушаю і я разом із Романом. Ми знову катаємося не самі: в авто підсідає волонтерка Ліля з блокнотом, пописаним адресами. 

«Як у вас із ветеринарною допомогою?» — питаю. — «Ніяк, — каже Ліля. — Допомоги нема місяців 10 точно. Іноді онлайн зв’язуються з ветеринарами Харкова або везуть самі в Чугуїв чи Харків. Раніше була клініка в Шевченковому, тепер теж немає. Телефоном тільки можна щось вирішити».

За день лікарі стерилізували 67 котів і собак.

Неділя, 8 вересня

«Це в нас дєвочка Софа. У неї характер добрячки, шкоди не робить, — розказує про свою собаку місцева жінка, мама трьох дітей. — Хоч як не крути, її треба на стерилізацію. Для собаки це краще, та й для нас, бо інакше це буде достобіса собак. Ще в мене є Ляля. Якщо вибухає сильно близько, вони починають бігать у всі боки і гавкать. Софа під машиною в мене спить, бо боїться вибухів».

Чекати черги доводиться довгенько, тож згодом жінка переходить на спогади про окупацію.

«Всіх возили в підвали, змушували гімн російський співати. Хтось вийшов звідти, а хтось і ні. Було страшно, як літаки летіли над дахами. Спочатку я забивалася в кут, хапалася за голову й сиділа… Не знаю, як я взяла себе в руки. Із лісу їх довго виганяли. Зараз не так страшно, як наші стали тут. Не дай бог знов».

Чисте осіннє небо в легких прозорих хмаринках.

Це вже Пристін, третє село на нашому шляху. Тут мобільна клініка теж розташувалася поруч із сільрадою та клубом. Під лавочкою в акуратний стосик зібране шмаття від снарядів — гладенький метал із колючими розірваними краями.

17:37. Дим. Перше вакциноване у місії цуценя спить, не реагуючи на жоден вибух. В Осинові я вже назвала його Ранком. Дехто сидить під «старлінком» і ловить зв’язок. Андрій говорить із менеджеркою UAnimals Настею телефоном: «Я буду тобі кожну годину писать “все ок, все ок”». 

Це тому, що незадовго до цього неподалік свистіло й падало. Ми теж падали за стіну, хоча невідомо, чим би це в разі чого допомогло. 

Одразу потому водій Саша гукає: «Дрон!» — і ми на кілька хвилин припадаємо до берези. 

Я бачу, як за селом люди прив’язують пастися трьох корів. Дівчата продовжують оперувати, Рома на відлові. 

Надвечір знову приходить голова сільської ради: «Оце ж дрон полетів, отам скинув біля мого дому. Ще й друге було щось, у двір впало до жіночки. Зараз сходжу до неї — скажу, що то було. А це якийсь мармуровий буде?» — киває на Ранка. У того справді рудуватий колір із якимись мармуровими розводами. 

Ветеринарки, як завше, працюють допізна: за сьогодні — 41 прооперована тварина. 

Оскільки бажано менше вмикати світло, воно горить лише у ветавто. А коли згасає там, все поринає в густу темряву. Лише блимає за Ківшарівкою небо. 

Понеділок, 9 вересня

Вранці щось знову вшкварило зовсім близько. Чую, як голова просить когось по телефону: «Принеси пару каністр води хоч, бо прильот, щоб вогонь не пішов на соняшники…». 

Передостанній день, тому з менеджером Андрієм записуємо відео про підсумки. Він бере на руки кудлатого Лимана. «“Гради” вночі запам’яталися», — напівсміється Андрій. 

Та час і справді підбити підсумки: ветмісія надала допомогу 390 тваринам, більшість із яких — безпритульні.

Сьогодні зірок мало, зате видно місяць. Він зростає, але це вже не тоненький серпик. У небі він ширший і — якогось кривавого кольору.

Вівторок, 10 вересня

Пакуємо речі, беремо в машину Ранка і потихеньку їдемо ветавтомобілем до Харкова з Сашею. Ветеринарки, Роман і Андрій вирушають другим мікроавтобусом. У ветавто неполадки, тому ми їдемо лише на другій передачі й устигаємо дуже пильно роздивитися Харківщину — прекрасну й задимлену. У приймач пробивається російське радіо. 

У Харкові я йду в зоомагазин, купую сумку для собаки і їду додому.

До Києва прибуваємо ввечері паралельно — і лікарі, і Андрій, і Саша, і ми із собакою.

Перед приїздом пишу Наталці: «Як ви?» — «Все добре, — відповідає вона й шле мені фото з машини з келихом у руці. — Святкуємо життя». І малий «мармуровий» пес заважає писати цей текст. 

Життя киянки Віки Горчук ніяк не було пов’язане із собаками, поки у 2011 році вона не завела свого першого пса — йорка Дріма. Чому йорка? Віка дуже багато мандрувала й шукала малого собаку, якого можна буде брати із собою в салон літака. Дрім натомість вимахав настільки, що перевищив всі допустимі норми для «ручного багажу».

Спочатку Віка шукала, де б лишити немаленького Дріма на час подорожей. Згодом у неї з’явилися ще бобтейл Саммер і маленька метиска Блу Мун. Питання, де лишити підопічних, стало потрійним. Тож у 2019 році Віка відкрила власний готель для собак. Його символом на логотипі й візитівках стала саме Блу Мун.

Її засновниця готелю забрала від недбалих господарів. А втім Віка сама про все розкаже.

— Я забрала Мун на свій день народження.

Собаку я взяла не з притулку, але з дуже поганих умов. Натрапила на оголошення в інтернеті: продавали цуценя. Я побачила ту малечу і фон, на якому вона сиділа… Це була жахлива підлога, як у сараї, всюди бетон. Я дивлюсь і думаю: її треба звідти по-любому забирати. Перед тим я чимало розмірковувала, чи зможу опікуватися ще однією собакою і як почуватиметься Дрім. Та побачивши це цуценя, я тієї ж миті вирішила, що воно моє. 

Коли я приїхала познайомитись, мене навіть не пустили всередину подивитись, де живе собака. Я забрала її і відвезла у клініку: собака вся в блохах, покусана, жодних щеплень. Її довелося відправити в стаціонар на карантин. Там покупали, обробили, зробили всі щеплення, стерилізували. 

В англійській мові є вислів «once in a blue moon» — те, що трапляється дуже рідко. Ось тому я назвала її Блу Мун. Вона унікальна! Кожен метис унікальний за своєю природою. 

— За твоїми спостереженнями, метиси — кмітливі собаки чи їх важко чогось навчити?

— О, вони дуже кмітливі! Однак потрібно розуміти, що всі песики різні — багато залежить від їхнього життєвого досвіду та умов, у яких вони були раніше. Дрім розумний, Саммер розумний, але Мун просто суперхитрунка! Вона дуже швидко вчиться. Часто сама собі вигадує ігри. 

Вона знає: коли я приношу пакет із супермаркету, їй не можна туди лізти. Та Мун намагається мене перехитрити: закидає в пакет м’яч і таки зазирає туди. Я кажу: «Мун! Не можна». А вона дивиться на мене: «Так там же моя іграшка!».

Метиси, які бували в нас у готелі, теж усі суперкласні. Іноді вони більше бояться, ніж породисті собаки. Проте, коли вони розуміють, що їм безпечно, проявляються як дуже винахідливі й дружні тварини. Це просто любов.

— Які можуть виникнути складнощі, якщо людина бере собаку з притулку або з вулиці? Що траплялося в тебе?

— Ми приїхали з Мун додому — і почалося… Мун пісяла на ліжко. Постіль я міняла рази три на день. З часом я привчила Мун до пелюшки: вона отримувала смаколики як позитивне підкріплення. Мун прошарила, що коли вона ходить на пелюшку, отримує смаколик, і почала спеціально по трішки туди пісяти. Тепер ходить на вигул. 

Мун досі боїться ніг. Я лежу в ліжку, ноги під ковдрою. Якщо Мун помітить, як я ворухнула ногою, біжить в іншу частину квартири чи на лежанку. Я ніколи її не била. Можливо, били там, звідки я її взяла. 

Також вона побоюється незнайомців. Якщо хтось збирається до мене в гості, має спершу познайомитися з Мун надворі. Людина з нею трохи грається і потім заходить. Правило таке: не чіпати Мун і взагалі не звертати на неї уваги, поки вона сама не підійде.

— До чого ще треба готуватися, беручи собаку з притулку?

— Треба бути фінансово готовими. 

По-перше, доведеться витрачатися на корм. Моїм трьом на місяць корм коштує 10 тисяч гривень. Скільки будете витрачати ви, залежить від ваги собаки та якості корму. А ця якість впливає на здоров’я тварини. 

По-друге, — на препарати від бліх, кліщів і гельмінтів. Обробляти тварину треба весь рік. Собаці потрібно зробити базові щеплення, та є ще й додаткові. Наприклад, від розплідного кашлю. Цуценята й собаки зі слабким імунітетом до нього схильні, тому їх варто щепити.

Немало коштують заняття з кінологом, ветеринарні послуги. Я раз на пів року воджу собак у клініку на чекап. Плюс роблю їм чистку зубів. Також є витрати на повідці, іграшки, мисочки, можливо, зіпсовані речі вдома.

Будьте готові, що песик спочатку не зможе залишатися сам. До перебування наодинці його треба привчати поступово. Не можна також привчити собаку до того, що ви завжди поруч, а потім раптово залишити його самого в будинку чи квартирі. 

Песики, яких взяли під час епідемії ковіду чи на початку війни, постійно були з власниками. Потім людина в якийсь момент іде на роботу, а вони не можуть бути вдома самі. У них виникає так звана сепараційна тривога. Такі собаки починають псувати меблі або вити — це їхній спосіб вивільнити стрес. 

Неважливо, якого собаку ви хочете заводити — метиса чи ні, треба поставити собі запитання: чи готовий або ж чи готова я, що б не сталося, бути з цим собакою?

Всі ми хочемо здорових тварин, як хочемо здорових дітей, наприклад. Проте в житті може статися що завгодно. Можуть бути різні травматичні випадки. Знадобляться терпіння, час і готовність доглядати тварину. Однак усі складнощі перекриваються емоціями, відданими очима, тими миттєвостями, коли ти приходиш додому, а собаки стрибають навколо тебе, зустрічають… Або вранці ти розплющуєш очі, а собаки поруч: «Привіт, людино, чухай мене!». Ці емоції на 100 % варті всіх вкладених сил. Просто людина має бути чесною перед самою собою в тому, готова вона до складнощів чи ні.

— Чи приходять до готелю люди з метисами?

— Дуже багацько. І тішить те, що почали частіше забирати песиків із притулків і заводити безпородних собак. Сьогодні з метисів у нас Гові — Говерлочка, Міла, Мотя і Ландо. Кожен песик неповторний: немає такого більше у світі. До речі, метиси неймовірно чарівні. До нас час від часу приходить біла Теді, теж метиска. Нас уже не раз питали, що це за така класна порода!

— Розкажи про опікунів. Що мотивувало їх брати собак із притулків?

— Ті люди, яких я знаю через роботу, — дуже свідомі й залучені.

Іноді трапляється, що люди беруть породисту тварину, бо це «няшна-мілашна собачка». Вони не завжди залучені. Один породистий пес вдома з’їв пакет. Ми це помітили, коли прибирали за ним на прогулянці, і розповіли опікунам. А ті кажуть: «Та це нормально, це ж бігль!» Так, біглі активні, але це не норма поведінки. 

Перед тим, як опікуни залишать собаку в нас, ми спілкуємося, вони заповнюють анкету. Від опікунів метисів ми часто отримували набагато більше інформації про те, що песик любить, що не любить, чого боїться, що його тригерить, ніж від власників породистих.

Люди, які забрали собаку з притулку, діяли за принципом «не купуй — врятуй». Проте рятувати теж треба свідомо.

— А як гадаєш, чи змінилася ситуація після 2022 року?

— Якщо порівнювати, скільки метисів бувало в нас у готелі до повномасштабної війни і скільки їх зараз, то зараз більше. І до війни це були переважно собаки іноземців. Або з ними приходили айтівці чи люди, для яких порятунок тварин — цінність. Собак у притулках все ще дуже багато, але радує, що їх частіше забирають.

— Чи траплялися тобі випадки, коли люди відмовлялися від собак?

— За час моєї роботи з песиками було три випадки, коли їх залишали. Двічі собак просто кидали в нас. До речі, вони були породисті. А одного разу ми побачили, що опікуни відмовилися від метиса, у їхніх соцмережах. Цим собакам ми знайшли новий дім. 

Після підриву дамби Каховського водосховища ми допомагали притулку на Київщині. А до нього тоді зверталися з такими запитами: «Ми хочемо собаку забрати, але нам треба саме з Херсона» — «У нас є інші собаки в притулку!» — «Ні, ми хочемо ту». Це не дуже свідомий підхід. Ви хочете собаку, щоб що? Щоб сказати, що я такий герой і молодець, бо забрав собаку саме звідти?

Ви будете таким самим героєм, якщо заберете будь-якого собаку, який у притулку вже третій, п’ятий, сьомий рік…

— Також через війну багато людей змушені були переїхати. Якщо є тварини, це ускладнює процес, тож рятувальники UAnimals часто мусять прилаштовувати покинутих собак у притулки. 

— Як можна залишати члена родини, незалежно від того, метис це чи породиста собака? Буває, люди кажуть: «Ми їдемо і не можемо забрати собаку, це важко». Так, це важко! Але це реально. Я з трьома виїжджала за кордон і поверталася. Ви не на Марс звалюєте! Добре, коли люди хоч звертаються до волонтерів, а не просто прив’язують собаку в лісі (таке теж, на жаль, буває). 

В нас досі повно людей вважають, що пес у будці на ланцюгу завдовжки в метр — це нормально. Та ви що! І що їжу зі стола можна давати: кажуть, он у селі дають — і собаки нормально живуть. Ні, не нормально! У них вибору нема.

До собак у мене немає претензій, у мене завжди є питання до людей. Так, тварина може щось нищити чи бути зла, з нею може бути складно. Проте з поведінкою собаки можна працювати, і якщо опікун чи опікунка максимально залучені у виховання собаки, воно скоріш за все буде успішним. 

— Опікуватися собакою — ще та робота. У чому сенс таких зусиль? 

— Це те, що не дає бахнутися остаточно, якщо навіть уже нема сил. В якому б стані я не була, собаку треба вигуляти. Іноді я думаю, яким було б моє життя, якби я не завела Мун. Приходжу часом, настрій дурнуватий, всі дістали… А пес мене лизьнув, цьомнув, Мун свого крокодильчика на ноут кинула… Це просто щирі емоції, які підтримують.

Знаю про випадок, коли жінка віддавала пса, бо в неї з’явився новий чоловік і вони не подружилися. Сумно, бо пес уже ж був членом родини.

А в мене на сторінці в тіндері так і написано: «Якщо ви не готові спати в ліжку з собанями, тицяйте хрестик».

Перша спроба поговорити з ветеринаром, керівником громадської організації «Ветеринари без кордонів» Віктором Воротніковим із Краснограда, що на Харківщині, зірвалась. «У мене починаються операції, перепрошую. Вони триватимуть весь день», — пояснив лікар.

Проте наступного дня все-таки зідзвонюємось: «Зручно, незручно — пообіцяв, значить треба виконувати», — сміється Віктор. Того дня, коли поговорити не вдалося, він в Ізюмі разом із двома асистентами і ще одним лікарем-ветеринаром провів близько 70 операцій. 

Лише за минулий рік команда його клініки простерилізувала до 15 тисяч тварин. А від початку повномасштабної війни Віктор з колегами прооперував більш ніж 5 тисяч тварин, яких вивезли зі стерилізаційних місій та евакуаційних рейсів UAnimals. 

Як це — рятувати тварин, що постраждали від війни? Чого більше бачить ветеринар — людяності чи байдужості? Про це Віктор розповів з власного досвіду.

— Розкажіть, як ви пов’язали своє життя з ветеринарією?

— Та я ще з дитинства мріяв рятувати тварин! Навіть в іграх вдавав, що лікую кролів: то вушко в когось «боліло», то лапка. А як виріс, ці ігри стали щоденною реальністю. Спершу навчався в технікумі на факультеті ветеринарії, потім закінчив Харківський ветеринарний інститут. Загалом я в професії вже 42 роки. 

Зараз працюю у власній клініці, і на виїздах: маємо дві мобільні операційні, тож їздимо до прифронтових територій. За 5-6 днів у такому рейсі встигаємо прооперувати щонайменше 300, а іноді й 600 тварин.

Одних стерилізуємо, інші потребують лікування після травм. Я і консультую в рейсі: розповідаю людям, як доглядати тварин, коли і які щеплення їм зробити. Поза операціями приймаю десь до 80 пацієнтів на день. Часто допомагаю тваринам із контузіями. Тут, знаєте, як з людьми: потрібен відпочинок, турбота та препарати, які знеболюють і знімають симптоми. 

— А ви помічаєте в цих поїздках, як ставляться до тварин в наближених до війни територіях?

— Багато людської байдужості зустрічаю. Буває, наприклад, що тварин лишають на ланцюгу. Розумію, всяке може бути, бо ж війна. Може, опікуни тварини під обстріл потрапили або спішно виїздили. Але ну хоча б зніміть пса з ланцюга! 

І все ж таки добра більше. 

Завжди вражають військові, які привозять до нас котів і собак. От нещодавно передали нам кота Ваську з переломами всього, що тільки можна зламати. Він поки живе в нас у клініці, лікується і чекає на свого опікуна з передової. 

Військові ризикують життям, але не забувають допомагати найвразливішим. А потім ще й телефонують, бо хвилюються за тварин.

Знаєте, я іноді думаю, що це і самим нашим захисникам на користь. Вони відволікаються від жахів війни на цю допомогу.

— А загалом за ті 42 роки, що ви в цій професії, відбулися зміни у ставленні до тварин, як гадаєте?

— Звичайно! Особливо до безпритульних. Раніше відношення було дуже жорстоке: тварин і відстрелювати могли. Зараз значно більше ініціатив гуманно регулює їхню кількість. Наша організація «Ветеринари без кордонів» однією з перших запровадила таку програму: з 2017 року ми відловлюємо, стерилізуємо, вакцинуємо, чипуємо котів і собак і випускаємо їх. Вже побували для цього в 7 областях на сході України, я особисто долучався до цих рейсів.

— Що б ви порадили тим, хто відловлює тварин і допомагає їм близько до лінії фронту?

— Все дуже банально: безпека передусім. Рятуючи тварин, треба думати й про своє життя. 

Я проводжу волонтерам тренінги з першої допомоги й завжди закликаю продумувати все наперед. Треба бути готовими до будь-яких нестандартних ситуацій і вміти в цих умовах надати допомогу тварині.

Подумайте, які можуть бути травми у тварин (вогнепальні поранення, контузії, переломи) і майте при собі все необхідне для допомоги. Також врахуйте, що іноді тварин доводиться діставати з води або ж вони тікають на заміновані ділянки. Тоді для порятунку знадобиться спеціальне екіпірування.

Це серйозна і небезпечна робота, а не поїздка «сфотографуватися». І навіть щирого бажання допомогти недостатньо. Тому якщо плануєте там волонтерити, консультуйтесь із професіоналами — тими, хто вже працював неподалік від фронту. Це допоможе не наробити помилок, які можуть вартувати життя.

— З вашого досвіду, яких тварин найскладніше вивозити?

— Евакуація будь-якої тварини по-своєму складна. Трапляються налякані, агресивні собаки, яких ще треба зняти з ланцюга. Буває, що тварину перед евакуацією доводиться дістати з ями. 

Але, на мою думку, найважче рятувати тварин із патологіями. Іноді ми знаходимо тварин з анорексією, виснажених голодом. Перевезення в таких випадках вкрай важке — важливо добре продумати транспортування, забезпечивши доступ до кисню і води.

— А у вас є власні тварини?

— Звичайно! Я їх лікував, до речі.

— Розкажіть про них, будь ласка.

— Кіт Гарік — сфінкс, якого евакуювали з Вугледара. Такий великий, поважний, з важким поглядом, але дуже лагідний і порядний кіт.

А ще в мене дуже хороший песик Тобік. Його переїхала машина, і цей малюк — той-тер’єр — мав перелом тазу та випадіння кишківника. Було мало надії, що врятуємо. Але Тобік вижив, і тепер це такий чудовий друг!

— І насамкінець поділіться, що вас пригнічує в роботі, а що — надихає?

Ну, надихає, звичайно, якщо якась важка операція завершується вдало.

А пригнічує… Пригнічує байдуже ставлення людей до тварин і природи.

От, наприклад, у 2020 році ми рятували ведмедицю Машу, якою награвся якийсь олігарх. Тварина жила у нього в тісному вольєрі. Коли ми побачили її, ведмедиця вже мала параліч задніх лап і була дуже виснажена. Ми радились із колегами з інших країн, як допомогти Маші, показували її аналізи. Всі одноголосно сказали, що жити тварина не буде. Але нам вдалося її принаймні стабілізувати, щоб прилаштувати до Наталії Попової у Центр порятунку диких тварин. Маша прожила там ще 2 роки, померла перед початком повномасштабного вторгнення.

А зараз мене пригнічує ще й те, як усе живе страждає через росію. Що тут сказати: збережемо живий світ — збережемо і себе. Я так вважаю.

Волонтерській спільноті UAnimals — рік! Зараз це понад 2 300 людей, кожен і кожна з яких по-своєму запалює в зоозахисті. Волонтери й волонтерки допомагають у притулках, долучаються до прибирань на природі, евакуюють тварин із небезпечних зон чи роздають корм у прифронтових містах і селах.

Саме з такої поїздки тільки-но повернулася Вікторія Овсяннікова. Жінка роздала центнер корму для котів і собак на Харківщині: у Золочеві, селах Губарівка й Калинове, понищених обстрілами. В таких містах і селах жителі дбають про багатьох тварин, яких покинули попередні власники.   

Вікторія й сама мешкає на Харківщині, в Богодухові. Там працює секретаркою в медичному закладі. Її чоловік, який спочатку допомагав у зооволонтерстві, цьогоріч став до лав Збройних сил.

Поза співпрацею з UAnimals Вікторія також має бурхливе зоозахисне життя. Завдяки їй та її подрузі Юлії Качкарьовій багато безхатніх тварин знаходять родини. Жінки також опікуються їх стерилізацією, щоб на вулицях Богодухова жило якомога менше собак і котів без догляду. Про все це Вікторія Овсяннікова розповідає в інтерв’ю.

Операція з вилову цуценят і зоозахист у Богодухові   

Я завжди співчувала безпритульним тваринам, але що я могла? Погодувати та й піти далі. В мене не було рішучості допомогти більше, поки не стався ось який випадок.  

У 2019 році в соцмережах нашої громади з’явилося відео про безхатню собаку в Богодухові, яка народила десятеро цуценят. У сюжеті людей просили їх розібрати. У нашому місті живе ветеринарка Юля Качкарьова — до того вона якось консультувала мене по телефону, коли захворів мій кіт. Потім ми потроху спілкувалися в соцмережах. І от ми водночас побачили пост про вуличних собак і вирішили разом поїхати й подивитися, чи зможемо чимось допомогти. 

А цуценята тим часом стали аж надто популярними: до них підходило чимало людей, а вони лякалися й ховались. Ми з Юлею протягом двох місяців виловлювали їх з-під бетонних плит і роздавали. У нас була ціла операція з вилову, і вона нас дуже згуртувала.

Завдяки цій дружбі в мене з’явилися сили й підтримка, щоб активніше допомагати тваринам. У Юлі вже був досвід пошуку домівок для безпритульних котів і собак. Тепер ми це робимо разом. А ще часто беремо тварин на перетримку, бо в місті немає притулків.

Юля безкоштовно стерилізує безпритульних собак і котів. У нас також є благодійна картка, на яку жителі Богодухівської громади переказують гроші на стерилізацію або лікування, якщо хочуть підтримати безпритульних тварин.   

Раніше богодухівці насторожено ставилися до стерилізації, особливо віряни. Вони вважали, що це гріх. А ось недавно місцевий священник стерилізував свого собаку й розповів про це прихожанам. Відтоді вони змінили своє ставлення. Кажуть: стерилізуй свою тварину — матимеш чисте сумління!

Практично всі безхатні тварини в нас уже стерилізовані. Думаю, завдяки цьому в Богодухові поменшало агресивних тварин. Вони спокійно ходять містом, ніхто їх не ганяє. Навпаки, останнім часом бачу, як тваринам почали ставити воду в парку й біля різних закладів. Багато людей біля ринку опікуються безхатніми. Ставлення в Богодухові до тварин змінюється. Сподіваюся, що й надалі конфліктів між людьми й тваринами буде мінімум. 

Юридична перемога  

У червні в нашій громаді покарали людину, яка жорстоко ставилася до тварин. Я 7 місяців оббивала пороги різних установ, щоб це сталося, і саме я заявила в поліцію.

У селі біля Богодухова є чоловік, який заводив тварин і не годував. Ми думаємо, що він вивіз у ліс свого собаку, посадивши в мішок. Собака прогриз той мішок і вижив, пізніше його знайшли люди. Але прямих доказів, що із собакою так вчинив саме власник, немає, хоча про його ставлення до тварин сусіди знали давно. Потім цей же чоловік завів собі цуценя й посадив на ланцюг. Через деякий час воно померло від холоду. 

Я не знала, як правильно діяти. Треба було викликати слідчо-оперативну групу, але приїхав патруль. Знову ж таки неможливо було довести, що дії власника призвели до смерті тварини. А я впевнена, що так і було.

Власнику присудили штраф за неналежне утримання тварини (за 154 статтею Кодексу про адміністративні правопорушення). Раніше такими справами у громаді ніхто не займався. Якщо хтось побив собаку чи завіз у ліс, казали: «Ну, то ж його собака — хай що хоче, те й робить». Тепер в нас є прецедент, коли за такі вчинки власника покарали. 

І я вже знаю, як діяти в таких випадках. 

Евакуація тварин із Харкова: бойові папуги та інші врятовані

На початку повномасштабного вторгнення ми з чоловіком перевозили багатьох тварин. Коли в Харкові почалися серйозні обстріли, в нас було тихо. Ми розуміли, що чимало людей із Харкова повиїжджають — і з тваринами там буде біда. Я була підписана на багато харківських груп, і люди справді почали там писати «заберіть собаку», «шукаємо родини для цуценят»… Ми привозили тварин з Харкова в Богодухів і шукали їм господарів. Мене найбільше дивувало, що в тяжкі часи знаходилися люди, які брали до себе тварин, дехто навіть по кілька.  

У першій нашій поїздці така екзотика була в машині! У багажнику в двох коробках сиділо по п’ятеро цуценят. На другому сидінні було дві клітки з папугами, а в маленькій переносці — морська свинка. Коли ми під’їхали до блокпоста, військові заглянули до нас у салон, а мій чоловік каже: «Вам бойові папуги не потрібні?».

Це були такі емоції, що не передати… Я зараз згадую зі сльозами на очах. Тоді було страшно, але все вдавалося завдяки людям, які згодні були брати тварин у родини.

Нам у Харкові дуже допомагала Віолетта Тогобицька, докторантка Національного університету цивільного захисту України. Вона перетримувала багатьох тварин. Віолетта живе в районі Холодної гори (місцевість у західній частині Харкова). Вона їздила на Салтівку (східна частина міста), яку тоді сильно обстрілювали, і забирала тварин до себе. А ми вже тоді зустрічалися з нею на Холодній горі, брали тварин і везли далі. Знаходилися такі люди в Харкові, які їхали в небезпечні райони заради того, щоб врятувати тварин.

Вівчарка Сара

У перші дні повномасштабного вторгнення, коли харків’яни ховалися в метро, мені подзвонила жінка. Каже: «Я ветеринарка, до мене вчора просто в метро привели собаку й попросили її приспати. Тепер сиджу в підземці з вівчаркою. Чи можна її прилаштувати?». Це була загалом здорова вівчарка на ім’я Сара. Люди сказали, що їдуть геть і не можуть взяти Сару із собою: «От хочете, ми її вам залишимо? Або щось їй вколемо, й на тому все». Звичайно, лікарка не погодилася. Ці люди прийшли на другий день знову й сказали, що спробували отруїти собаку, але отрута не подіяла. Сару просто кинули там і пішли.

Вівчарці було 9 років, і хоч не мала хвороб, в неї було поганенько із зором. Війна, люди виїжджають… І тут старенька вівчарка — кому вона треба?

Було 26 лютого 2022-го, люди боялися їхати в Харків, навіть мій чоловік відмовився. Я знайшла водія в Богодухові, який все ж поїхав і забрав Сару.

Я хвилювалася, бо це доросла собака, а в мене до того були тільки цуценята. А виявилося, що Сара дуже розумна, вихована й спокійна. Ми дійшли висновку, що собака службова, бо знала всі команди. 

Моя знайома Ольга погодилася її взяти. Настелила в котельні — там гарні умови. Та невдовзі телефонує й каже: «Ти знаєш, собака пропала». — «Як вона могла з котельні вийти, як у тебе там двері зачиняються?». Почали ми шукати. Вівчарка ж підсліпувата, до того ж у центрі жвавий рух! Я вже втратила надію, аж ось наступного дня помітила її на базарі. Сара знайшлася. 

В Ольги в тому приміщенні були камери. Ми переглянули записи: цікаво було, як же собака вийшла. Виявляється, Сара підійшла до дверей, лапою натисла на ручку й пішла собі.

Ольга брала вівчарку тимчасово, але вирішила залишити назавжди. То Сара досі живе в неї.

В укриття з цуценятами, але без чоловіка

За два роки ми прилаштували близько 300 тварин. Мене саму ці цифри вражають.

Спершу було страшно брати нових тварин додому. На початку повномасштабного вторгнення в мене було п’ятеро цуценят вдома. Я думала: «От нам доведеться швидко ховатися, то як я всіх тварин буду забирати в підвал?».

Згодом, коли в нас були вибухи, першою в підвал бігла дочка з двома собаками, а далі я з коробкою, у якій п’ятеро цуценят. Якось я застрягла з цією коробкою у дверях. За мною стояв чоловік, який не міг вийти, бо я перегородила шлях. Каже: «Розумієш, ти врятувала тварин, а мене ти тут забула!». А бувало, чоловік уже в підвалі, а я бігаю по хаті, збираю цуценят.

Мене завжди переповнює радість, як знаходжу котові чи собаці дім. І якщо я комусь живому допомогла, я собі кажу: «Віко, ти цей день прожила не дарма!». Я себе знайшла в тому, щоб бути корисною тваринам. Людина сама собі допоможе, а тварині допомогти може тільки людина.

На ВДНГ людно: у 6-му павільйоні проходить тату-фестиваль. А на сходах перед ним — дівчина з блакитною переноскою для котів. Вчора вона мала стати моделлю для тату-майстра, проте переплутала дні й запізнилась. Тепер замість нового візерунку на шкірі має пухнасту чорно-білу подругу: «Я пішла гуляти виставковим центром, а в павільйоні № 4 день адопції тварин. І там вона — Лінда. Так колись звали мою собаку — дуже сумую за нею, тому дам киці інше ім’я».

Отже, для поки що Лінди фестиваль «Adopt Me Days» завершився — вона прямує у блакитній переносці в новий дім. Але сотні котів і собак з 60 благодійних організацій все ще чекають на своїх людей у павільйоні. 

Міра з Новообухівської траси

Біля входу відвідувачів зустрічає велика собака. Це Міра. Її ледь живою знайшла Альона на Новообухівській трасі, виплекала і вже готова передати в хорошу сім’ю. Може, зараз?

«Я дуже хочу її забрати, у нас із хлопцем приватний дім, — ділиться Лєра, чухаючи Мірі пузо. — Не можу додзвонитись до нього, чекаю».

Та Альона скептична: «Люди підходять, їм подобається Міра. Але вона велика. Тому думають…» 

Праворуч від входу — собаки, ліворуч — коти. Всюди вивіски, вказівники, стенди компаній-партнерів. Панує святкова атмосфера: видають ветпаспорти, роблять подарунки. У центрі павільйону — фотозона: тут фотографується молода кото- чи собакородина. 

Але є й офіційна частина свята: майбутні опікуни підписують договір про утримання. У ньому вони зобов’язуються добре піклуватися про тварину і скидати час від часу в притулок чи волонтерам фото- та відеодокази, що з нею все гаразд. Якщо раптом щось іде не так, повертає тварину. У договір вписують паспортні та інші дані. Так убезпечують тварин від безвідповідальних людей. 

Тим, хто ставить свій підпис у договорі, на перший час дають корм для тварини, іграшки та інші необхідні речі. Плюс усі коти й собаки вже оброблені від паразитів і щеплені. 

Цуцик із Донеччини

Біля масивних колон павільйону — манежі для цуценят. Вони граються, пролізають крізь щілини. Волонтери їх ловлять сміючись. Найменшому цуцикові — місяць.

«Військові привезли з Донецької області. Дуже втомився, спить. Він один вижив: ні мами, ні братів-сестер не знайшли. Зараз третина тварин у нашому притулку — від військових. “Сіріус” переповнений, але їм ми відмовити не можемо».

Кільком песикам цього притулку вже пощастило: вони облаштовуються в нових домівках. Але під опікою Олександри ще понад 3 000 тварин. Навіть якщо одна з них поїде додому, це буде великим успіхом. Кожне життя важливе. 

«Бійцівських» порід не існує

У великих клітках — «страшні та небезпечні громили бійцівських порід» із благодійного фонду «Пітбульхелп». Тато з трирічним сином підходять до однієї з кліток:

— Вони дуже агресивні?

— Ні, — відповідає засновниця фонду Альона Кутіль. — Вони для людини зроблять усе… Тільки інших тварин не люблять. Краще брати в сім’ю, де вони будуть одні.

Альона прагне донести людям, що пітбулі, стафи, бульдоги та інші породи, якими нас лякали, насправді добрі та лагідні. Вона гладить пітбуля Лою і розповідає:

«У 90-х було модно “пацанам” заводити таких собак, щоб виглядати загрозливо. Звідти і пішла про них дурна слава. Ці породи настільки віддані людям, що заради них готові помирати і вбивати одне одного. Тому їх використовують для собачих боїв. Але щоб надресирувати так собаку, потрібно дуже багато часу. Вони не хочуть нападати». 

«Страшна й небезпечна» Лоя тикається в Альону мордою і падає на спину, мовляв, гладь мене. Її врятували з живодерні, де побита й голодна Лоя сиділа на ланцюгу під лютневим снігом. Невідомо, як вона не загинула тоді. Зараз собака спить у двох ковдрах: короткошерсті породи сильно мерзнуть. Лої 5 років — це чудовий вік, щоб поїхати у новий дім.

«Коли берете дорослу тварину, точно знаєте її вдачу і чи підходите ви одне одному. А “бійцівських” порід не існує. Це міф», — каже Альона.

Забрати всіх

Павільйоном проходить дівчина в сльозах.

«Тут часто плачуть, коли не можуть взяти ще одну тварину. Або забрати їх усіх, — пояснює організаторка «Adopt Me Days» і власниця Гостомельського притулку Марія Вронська. — Сумна реальність така: як би ми не старалися, близько 80% тварин залишаться у притулках. Тому там у них мають бути хороші умови».

На питання, чому вона цим займається, каже: «Мама навчила поважати тварин… Не просто любити, а поважати».

Марія дістає з клітки цуценя та притискає до себе. Тут взагалі багато хто носить собак на руках, наче дітей. Майбутні опікуни теж беруть їх на руки — обережно, лагідно. Притискають до серця і подумки питають: «Ти мій чи ні?».

Хаскі Вінтер і кошеня Кай

Разом із безпорідними та метисами, у притулках є й порідні тварини:

«На жаль, зараз легко й дешево купити тварину без документів. Набридло — викинули, — з гіркотою каже волонтерка з команди «Пітбульхелп» Настя. Вона виводить красуню хаскі розім’яти лапи. — У Вінтер була зламана лапа… Я її ви́ходила, виростила. У мене ще дві собаки, а хаскі потрібно багато уваги. Може, тут знайдеться той, хто зможе дати їй кращі умови. Та підсвідомо я радію, що фест добігає кінця, а вона ще зі мною».

«Тримайте паспорт, вітаю!» — поруч сім’я бере під опіку смугасте кошеня. Поки мати оформлює документи, її син Ростислав чекає за столиком. Хлопець каже: «Це дуже спокійне кошеня. Ми назвали його Кай. Я уже його сильно люблю».

Далі Ростислав з мамою та Каєм отримують купу пакетів із корисностями й позують у фотозоні перед камерами. 

Такий фест обходиться більше ніж у пів мільйона гривень. Гроші надає спонсор — магазин товарів для тварин «Pethouse». Завдяки підтримці організатори облаштовують красивий простір, куди приємно зайти. Не всі можуть доїхати до притулків, тому «Adopt Me Days» — чи не єдина можливість показати тварин звідти.

Та під кінець фестивалю собака Міра досі не поїхала додому, а маленький цуцик так і залишився на руках Олександри Мезінової. Може, їхню щасливу історію розповімо наступного разу?

Духові трубки зі снодійним, петлі, ліхтарики та смаколики — це те, що завжди тримають при собі ловці безпритульних тварин. Дехто прихоплює ще й лопату, щоб у разі потреби дістати тварину з-під завалів, і картон, щоб не лягати на холодну землю під час спостережень. Усе заради того, щоб непомітно наблизитися та спіймати вуличну тварину для стерилізації. 

З початком повномасштабного вторгнення ситуація з безпритульними тваринами значно погіршилась по всій Україні, особливо у прифронтових областях. Про це свідчать результати дослідження українського центру вивчення громадської думки «Соціоінформ». Так, у прифронтових регіонах кількість котів і собак, якими опікуються зооволонтери, у середньому зросла на 60%, а у притулках — більш ніж на 100%.

Про те, чому стерилізація тварин — правильне рішення за таких обставин і яка в цьому роль ловців, поговорили з Христиною Драгомарецькою і Сергієм Абрамовим — професійними відловлювачкою і відловлювачем тварин у стерилізаційних місіях UAnimals на сході й півдні країни.

Який він — професійний шлях ловців

Христину й Сергія об’єднує не лише співпраця з UAnimals, а й те, що в професію ловців тварин прийшли із зовсім інших сфер. Христина родом з Одещини і в минулому — архітекторка. Ця справа їй подобається, втім до архітектурних проєктів планує повернутися вже після війни. 

Поза роботою дівчина завжди багато волонтерила у притулку, де відгодовують і лікують собак, інколи сама прилаштовувала тварин або брала на перетримку. Після 24 лютого 2022 року Христина залишилась без роботи, тож у дівчини з’явилося більше часу для допомоги тваринам. Так поступово волонтерство переросло у нову для Христини професію — відловлювачки тварин.

«Почалося повномасштабне вторгнення, і треба було евакуювати дуже багато тварин. Пізніше ми вивозили їх у притулки також із деокупованих територій. Тоді глобально замислилася, як зменшити проблему популяції бездомних тварин. Тому знайомилася з іноземними волонтерами, які готові допомагати зі стерилізацією», — розповідає Христина.

Опановуючи новий для себе фах, дівчина розпитувала про все колег, а ще переглядала тематичні відео в інтернеті. Ще на початку шляху ловчині Христина зрозуміла: більшість безпритульних тварин не йдуть до рук. Тому придбала для відлову необхідне обладнання і вчилася на практиці. 

«Я намагалася говорити “підходь, не бійся”, але це не має сенсу. Дикий собака дивиться мені в очі і бачить загрозу: я його можу зловити й десь закрити. Однак якщо він дуже голодний, то піде на запашний котячий корм, навіть попри страх», — розповідає про свої хитрощі Христина.

Дівчина пояснює, що саме котячий корм найефективніше приваблює безпритульних тварин — навіть собак. Секрет тут у запаху: що ароматніший смаколик, то краще привертає увагу тварини. За цією ознакою навіть дешева ковбаса перевершує шматочки м’яса. А ще важлива консистенція їжі: тварина має довго пережовувати її на місці, а не вхопити та втекти. Тому як приманку ловці часто використовують паштети.

Сергій — теж із півдня України, із сусіднього Миколаєва. До повномасштабного вторгнення працював фотографом і відеографом. Каже, навіть подумати не міг, що його життя так кардинально зміниться. Його шлях до відловлювача тварин також розпочався з волонтерства.

«Я прийшов до своєї подруги Анни Куркуріної та запропонував їй допомагати чимось під час війни. Вона якраз розпочала інтенсивний процес стерилізації тварин за межами міста, і виникла проблема: немає кому їх відловлювати. Анна запитала, чи я можу цим зайнятись, і я вирішив спробувати. Досвід прийшов із часом», — згадує Сергій.

Чоловік каже, що найголовніше для нього під час відлову тварин  — спокій. Саме тому намагається очистити голову від зайвих думок, коли йде на роботу.

«Тварина відчуває настрій. Вона ще з відстані в декілька десятків метрів розуміє, що людина від неї хоче. Якщо будеш нервувати, вона це відчує і не дасть наблизитися. Якщо ж умієш справлятися з емоціями, тоді легше спіймати тварину», — розповідає Сергій.

Інсайди професії — від інструментів до ризиків

Як ловець Сергій уже об’їхав усю Миколаївщину, допомагав тваринам із затопленого Херсону та виконував так замовлення на сході країни. Наприклад, на Сумщині ловив величезного мастифа на прохання одного з притулків. Саме ця поїздка чи не найбільше запам’яталась чоловікові. Згадує, що йому довелося проїхати ледь не через всю країну крізь сніг і туман, щоб виконати це прохання. Декілька зоозахисників уже намагалися впіймати собаку, і нікому це не вдалося. Зловити цього пса справді виявилося завданням із зірочкою. Довелося навіть застосувати снодійне: Сергій тричі стріляв зі спеціальної трубки для наркозу. 

Коли ловці стріляють снодійним не з пневматики, а з духових трубок, тварина може ухилитися. Вона реагує швидше, ніж до неї долітає голка зі снодійним. Тож, щоб не змарнувати препарат, треба підійти щонайближче до тварини. Сергій згадує: перші рази стріляти в собаку, хай навіть зі снодійним зарядом, було не по собі.

«У мене є такий принцип: якщо в собаку можна не стріляти [з рушниці зі снодійним], то я цього не роблю. Так гуманніше. Звук пострілів може бути травматичним для тварини, а снодійним краще не зловживати», — каже Сергій.

У відлову зі снодійним є нюанс: собака, у якого влучили, засинає не одразу. Тим часом тварина від переляку починає тікати й ховається у важкодоступних для людей місцях, як-от у каналізації чи підвалі. Сергій розповідає, що іноді доводиться добряче побігати, щоб зловити пса. 

«Все залежить від темпераменту собаки: деякі миттєво засинають, інші тікають, але є ще пси “на адреналіні” — цей гормон нівелює наркоз, який ми встрілюємо. Якось я тричі стріляв у пса снодійним, а він не заснув. Потім довго не міг його знайти. Аж бачу: стоїть і дивиться на мене, хоч за всіма підрахунками мав би вже лежати і спати», — розповідає Сергій.

А от Христині морально найскладніше працювати з петлями для відлову тварин. Каже, що собака у спробах звільнитися може прикусити собі язика або вдаритися мордою. Дівчині важко на це дивитися.

Христина раніше намагалася ловити собак руками, але через це тепер має чимало шрамів, тож припинила так робити. Каже: за кожен укус хвилювалася, аби не сказ. Робочий виїзд іноді триває аж до місяця, а там дівчина не може звернутися до лікарні: часу бракує або ж самої лікарні поблизу немає. 

«Ледь вмовила лікарів зробити мені щеплення від сказу. Розповіла їм, що працюю в зоні бойових дій і виловлюю тварин, які мене дуже часто кусають. На що лікарі відповідали: поки немає укусу, ми не можемо вас вакцинувати. Мовляв, препарат дуже дорогий, і вони його не хочуть витрачати марно», — розповідає про свій шлях до вакцинації від сказу Христина. На щастя, дівчині врешті вдалося переконати лікарів аргументами, що таких, як вона, — небагато і кожен укус для неї може стати летальним.

Згодом це врятувало Христині життя. Одного разу вона знехтувала правилами безпеки — не вдягнула гумові рукавички під час роботи зі псом. Дівчина торкнулась його слизу й, не помивши руки, почухала своє око. Пес виявився скаженим і зрештою помер, а Христина зробила нову вакцинацію лише за тиждень після взаємодії з ним. Ловчиня впевнена: якби не перше щеплення, за такий довгий термін інфекція могла б уже вразити мозок. 

Ще більше за укуси собак дівчина боїться подряпин від котів. Каже, що не розуміє цей феномен, але їхні подряпини набагато болісніші, ніж укуси собак. До того ж як наслідок з’являються інфекційні подразнення чи гнійні виділення.

Та укуси й подряпини не єдина небезпека, яка загрожує ловцям тварин, адже часом вони працюють за лічені десятки кілометрів до місць бойових дій. Тож у стерилізаційних місіях слід не забувати про власну безпеку: уважно дивитися під ноги й реагувати на сторонні звуки.

Водночас Христина каже, що близько до лінії розмежування буває простіше працювати, бо немає людей. Вона пояснює: люди часто не знають про її фах і кидаються захищати тварин, іноді навіть із бійкою.

«Була ситуація, коли я вистрелила снодійним у собаку. До мене відразу підбігла бабуся і прокляла до десятого коліна», — ділиться Христина.

Сергій має протилежну думку: «Важче працювати у прифронтових зонах, бо собаки теж переживають стрес від вибухів. Вони не розуміють, що відбувається, і панікують». 

Мрії та сенси в роботі ловців

Христина наголошує: її мрія як професійної ловчині полягає в тому, щоб в Україні не залишилося безпритульних тварин. Дівчина переконана, що тварини мають з’являтися в людей після спеціальних навчань чи опитувань. Людина має показати, що може утримувати тварину, оплачувати їй лікування. А ще зменшенню безпритульних тварин сприяє їхня стерилізація. Власну хатню собаку на ім’я Міледі дівчина також стерилізувала.

«У мене вівчарка, і я її стерилізувала. Потомства від Міледі мені не треба. Це моя подруга, а не засіб заробітку на породі», — пояснює Христина. 

Христина та Сергій кажуть, що бути ловцями — дуже виснажливо. Щоб надовго затриматися в цій справі, треба мати стресостійкість і витривалість, а ще — розуміти важливість своєї роботи. 

«На цю роботу мало хто погодиться. Є люди, які на роботі виконують те, що можуть тисячі інших. А для того, щоб стати ловчинею, потрібна не просто любов до тварин — тут треба бажання розібратися, як це працює, розуміння психології тварин», — розмірковує Христина. 

Сергій підтверджує слова колеги: «Це клопітка робота, брудна. Лазити по кущах, помийках, канавах за собаками вимагає фізичних і розумових зусиль. Але це спосіб допомогти безпритульним тваринам. Бо дивишся інколи, як їх стає більше й більше, і розумієш: треба якось це питання вирішувати».

Хлопець каже, що інколи доводиться виконувати не лише свої основні обов’язки: «Бути ловцем — означає бути універсальним бійцем». Наприклад, якщо собака поранений або має травмовану лапу, ловець ще й сам возить тварину на рентген. 

Буває й так, що робота ловців у прямому сенсі рятує тваринам життя.

«Хтось залізякою так зав’язав морду собаці, що він взагалі не міг відкрити пащу. Через такий “намордник” пес зо 2 тижні нічого не їв. Приїхали зоозахисники, намагалися його спіймати голіруч, бігали, метушились. Собака злякався і забився у закинутий курник. Коли я підійшов, пес сидів спокійно — напевно, вирішив здатися. Ми зняли йому під наркозом залізяку, а там — до кісток зрізана морда», — розповідає Сергій. Він неабияк радіє, коли такі випадки завершуються щасливо: пес не просто вижив, а й знайшов родину. 

Світлини Сергія надав фотограф Gian Marco Benedetto