Невдоволена курка Баба Зіна, собаки Ромка і Граф, Майк і Джина, свиня Дуся й коза Марта живуть у притулках чи в родинах по різних куточках України. Скоріш за все, ці тварини та тисячі інших не вижили б, якби їх вчасно не прихистили, вивезли чи вилікували. Зокрема й ті люди, яких UAnimals нагородили на Всеукраїнській зоозахисній премії.

Вони щодня спостерігають всі грані ставлення до тварин у суспільстві. Знають, як часто байдужість переплітається з відданістю в історіях однієї й тієї ж тварини.

Ми запитали в них про випадки, які залишили найяскравіші спогади. І ось що почули.

«Ніхто й не сподівався, що він житиме» 

Анастасія Клімнюк — засновниця та керівниця громадської організації «Дім порятунку тварин»

Харків / Полтавщина

Це спогад з 26 лютого 2022 року. У Харкові було важко знайти харчі для тварин: натуральної їжі не купиш, всі магазини з кормами зачинені. В одному гаражі відкрився склад з товарами для тварин. Ми стояли в черзі по корм для собак, там було ще людей 60. Це момент, якого я ніколи не забуду. Підійшов чоловік із котом у переносці. Йому зруйнували будинок, дружина виїхала. Чоловік вирішив іти захищати країну, і йому не було де діти кота. І він звернувся до людей — питав, чи може хоч хтось прийняти до себе котика. Ніхто з черги не відгукнувся. Ми з чоловіком перезирнулися і майже миттєво вирішили його забрати. Так у нас почали з’являтися тварини.

Пізніше ми дізналися, що це був кіт сина того чоловіка. У них із дружиною народилася дитина, на момент початку війни їй було два тижні. Тож вони вирішили на місяць залишити котика з батьками. Коли чоловік підійшов до тієї черги, молоді батьки були в окупації. Пізніше мені прийшло від них повідомлення: «У вас, може, досі є наш котик?». І скидають мені фото ще кошенятка. Значить, коли ми забрали його, він був зовсім молодий. У 2022 році кіт поїхав до своїх людей.

Є в нашій місцевості приклади дуже турботливого ставлення до тварин. Якось люди побачили біля свого двору вівчарку. Спочатку подумали, що пес неживий, бо він не ворушив навіть вухами. Зрештою зрозуміли, що дихає. Потім звернулися до нас, і ми вже повезли собаку до ветеринарної клініки. Ніхто й не сподівався, що він житиме. Чутливості в собаки не було взагалі. На МРТ з’ясували, що в нього був вивих шийного відділу хребта. 

З клініки ми забирали вже собаку, який почав сам ходити в туалет і їсти. Люди, які його знайшли, погодилися забрати до себе собаку з інвалідністю й доглядати. Назвали Графом. Зараз він повзає, лежить у позі сфінкса, може просидіти близько 40 секунд, сам їсть. Йому збудували конструкцію типу візочка, щоб він міг пересуватися. 

Пішки з-під обстрілів — з дитиною й цуценям

Олена Русіна, керівниця притулку «Пегас»

Малозахарине, Дніпропетровщина

Дніпро

Нещодавно нас викликали в село, бо там був великий травмований собака. Він просто з’явився на вулицях, ще й у нашийнику, де взявся — невідомо.  

Його помітили місцеві старші жіночки. Це не молоді мобільні люди, які легко користуються інтернетом, і все одно вони намагалися виставити його фото в соцмережах, шукали господаря. Вони навіть скинулись на препарати від шкідників для цього собаки.

Коли він побився з іншим собакою, то вже викликали нас. Ми приїжджаємо, а нас зустрічають жінки, всі з ціпками. Це цивілізовані люди, які не кинули тварину напризволяще. Вони не сказали, як це буває: «Десь там пес валяється, самі шукайте». Вони йшли за машиною, підвели до точки, де був собака, дбали про нас, волонтерів. Це дуже приємно. Собаку ще лікують, він зараз живе в «Пегасі».

Ще був випадок, коли почався наступ на Вовчанськ. Бувало таке, що люди тікали звідти навіть пішки. До нас тоді звернулася дівчина, просила прилаштувати цуценя. Та ми не хотіли: притулок переповнений, і для нас це важко. А виявилося, що ця молода жінка тікала від обстрілів пішки. Взяла тільки дитину в візочку. Уявіть, у якому стані була ця жінка! На дорозі побачила цуценя — мале, виснажене. Воно було в такій же ситуації, як і вона. І дівчина бере це цуценя і кладе в піддон візочка!

Потім вона потрапила у Дніпро, і в місті його не кинула. А тоді вже звернулася до нас, каже, «куди ж мені з цуценям і дитиною?». Я виставила цю історію в соцмережі — одразу ж відгукнулася сім’я й забрала собаку.

«Майку, пробач»

Сергій Луденський — засновник і голова громадської організації «Save animals Ukraine»

Нещодавно до мене звернулися з проханням вивезти двох ротвейлерів із прифронтового села — Олександрополя на Донеччині. Там залишався старий дідусь, на якого в Польщі чекала онучка. Питання було лише в собаках: на подвір’ї в дідуся жили двоє ротвейлерів: 7-річний Майк і 5-річна Джина. З такими великими псами дідусеві важко було б їхати. Він і сам не виїжджав саме через собак.

У день евакуації дідусь приїхав до свого двору на велосипеді. Перед тим був на сусідньому хуторі, куди менше прилітало артилерії. Позаду його хати по прильоту горіло поле. І загалом усе це відбувалося під канонаду артилерії.

Найщемкішим моментом стало прощання чоловіка із собаками. Він обійняв Майка за голову і сказав: Переклали слова дідуся українською.«Майку, пробач. У мене вибору нема».

Це відео в моєму тіктоці зібрало мільйон переглядів: думаю, багатьом українцям і українкам відгукнувся цей біль.

Ми знали, що Майк агресивний. Щоб його завантажити, я виліз на дах нашого бусу й так затяг його за повідець.

Дідусь попросив нас швидше виїхати, аби не розтягувати момент прощання. Ми так і зробили.

Привезли собак до нашого шелтеру під Дніпром. Згодом виявилося, що Майк агресивний тільки до інших собак. А за деякий час обох ротвейлерів прийняли прекрасні сім’ї. Я дуже щасливий від того, що є такі люди, які не залишають тварин напризволяще, і ті, які приймають їх у себе.

Два скелети на прив’язі

Тетяна Нельга — засновниця благодійного фонду та притулку «Зоосім’я»

Павлиш, Кіровоградщина

У ставленні людей до тварин я постійно бачу дві сторони медалі, і це мене шокує. Дивлюся на військових, на рятівників, які із зони бойових дій вивозять тварин, ризикуючи життям. Вони великі молодці. А з іншого боку, у нашій місцевості є люди, які не стерилізують тварин, викидають цуценят, кошенят дуже жорстоко — то в пакетах на смітники, то в лісосмуги. Одні їдуть під обстріли, щоб врятувати тварин, інші їх нищать.

У нашій місцевості були люди, які весь час виїжджали, залишали на ланцюгах тварин і не годували їх. За законом, ми не маємо права зайти в чужий двір і забрати тварин. Доводилося добиватися, щоб поліція разом із нами туди пішла знімати з ланцюгів собак. Це були вже два скелети. Зараз іде розслідування проти тих людей, тому більше розказати не можу. Я забрала тварин на лікування й реабілітацію в «Зоосім’ю».

Коли ветеринар стає зооволонтером

Альона Грінник — засновниця громадської організації «Дай лапу ЮУ»

Південноукраїнськ, Миколаївщина

Одного разу задзвонив телефон: «Добрий день, я ветлікар. Я написав у гуглі “волонтери Южноукраїнськ” — і пошук відразу видав мені ваш телефон. Я хочу бути корисним — хоча б порадою». Це був Олександр Соколов, який переїхав з Енергодара. Ми зустрілися, і я відразу запропонувала йому робити спільні проєкти зі стерилізації.

Перед цим я орендувала будинок у сусідньому селі, Костянтинівці, щоб перетримувати там тварин. Ну, будинком це важко було назвати: він вже розвалювався. Там були стіни, купи сміття й трави по шию. І от ми з чоловіком і батьком почали приводити його до ладу. Люди потрошку допомагали — хто відро приніс, хто віник. Було кілька активних волонтерів, які приходили бур’яни викорчовувати. Все це ми впорядкували й організували там перетримку.

Коли з’явися Олександр, ми з волонтерами скинулися, закупили нитки, наркоз, і влаштували в цьому домі в одній кімнаті операційну. Почали там стерилізувати безхатніх кішок і собак. 

Ішов час. Я перейшла на іншу роботу — розширилися фінансові можливості. Ми вклали гроші, і у вересні 2024 року відкрили клініку вже в місті. 

Тут ми лікуємо домашніх тварин за гроші: щоб допомагати бездомним, треба звідкись брати ресурси. Для військових, переселенців діють знижки, для деяких це безкоштовно. Якщо бабуся-пенсіонерка приходить навіть із домашньою твариною, то ми лікуємо зі знижкою або й безкоштовно. Плюс ми робимо безплатні стерилізації — поки що тільки кішок. У нас у місті є притулок. За договором, ми оперуємо їхніх собак. Іноді привозять полікувати — за це гроші ми не беремо. Для безхатніх тварин під опікунством — це ціна витратних матеріалів.

Проводимо акції з безкоштовної стерилізації безхатніх. Ми робимо на стерилізацію акцент: у нас місто маленьке, і тварин тут більше, ніж людей.

У тому будинку в селі зараз післяопераційна перетримка, а ще там живуть тварини з інвалідністю. А Олександр Соколов досі працює зі мною в клініці. 

«Їх вбили не обстріли, а голод»

Аліна Остапенко — членкиня Сумського товариства захисту тварин

Суми

Майже не памʼятаю життя до війни. 24.02.22 став переломним у моїй свідомості. Відтоді почалася моя справжня перевірка на міцність як зоозахисниці. Здавалось, після деокупації Сумщини життя мало стати легшим, але почались обстріли прикордоння, примусові евакуації. 

Рік тому в Юнаківці, прикордонному селі Сумської області, місцева жінка знайшла по дворах 8 мертвих собак. Їх вбили не обстріли, а голод. Більшість тварин до самої загибелі лишались на ланцюгах і не могли знайти хоч якогось харчу. Усіх їх залишили люди. 

Потрібно було їхати туди рятувати залишених на ланцюгах тварин. У першому рейсі на прикордоння ми вивезли з Юнаківки двох собак — Бруно та Алекса. 

Бруно дивом лишився живим: ми знайшли його привʼязаним у дворі, де вже бездиханно лежали дві інші собаки. Алекс вижив, бо їв сиру кукурудзу.

Після Алекса й Бруно ми вивезли з Юнаківки ще близько 15 собак. 

Зараз Бруно в притулку, і ми все ще шукаємо для нього родину. Алекс торік знайшов родину, де його дуже люблять.

Саме після зустрічі з цими собаками ми почали активно евакуювати тварин із прикордоння. Охочих їздити по селах Сумщини особливо не було, тому я вирішила йти вчитися керувати автівкою. Так почалася нова сторінка життя, коли тижнями доводилось пропадати у віддалених куточках області, які обстрілювали. На жаль, не всіх встигали врятувати.

За 3 роки ми прилаштували в сім’ї близько тисячі тварин. Відсутність покинутих — ось результат, якого я прагну. 

Такі несхожі сусідки

Ольга Волкова, керівниця притулку «Душі бродяг»

Лупареве, Миколаївщина

Це сталося перед поїздкою на Зоозахисну премію у селі Лимани. Там одна жінка отруїла близько 20 собак.

До мене прийшла знайома та й каже: «Уявляєш, Олю, ти рятуєш тварин, а тут одна жінка мене питала: “Ти поїдеш у місто? Так купи мені щурячої отрути, бо мені тут не вистачило. Потрую собак”». Почувши це, я поїхала в те село. Але собаки вже були мертві, я не встигла нічого зробити. Побачила там цю жінку, що їх отруїла. Запитала, невже їй не шкода собак. А вона каже: «Ні, труїла їх і буду труїти». 

Ольга передала свої свідчення юридичному відділу UAnimals і сподівається притягнути жінку до відповідальності.

Роман Олександрович, Баба Зіна, Дуся та інші

Вікторія Жидкова — засновниця товариства захисту тварин «Вірність» і громадської організації «Громадська правова ініціатива»

Добропілля, Донеччина

У серпні 2019-го чоловік пішов виносити сміття. А на смітнику лежав пакет із цуценятами. Живе було лише одне. Йому було години дві від народження. Відтоді почалася в нас боротьба за життя того цуценяти. Чоловік зробив йому спеціальну коробочку — по суті, штучну маму. По годинах годували, вночі вставали. Якось мій чоловік як заверещить на всю кімнату: «Іди сюди!» Я думала, щось погане сталося. Підходжу — а то в малюка очки відкрилися. Ніколи мій чоловік так не радів. І цей собака тепер — наш знаменитий Роман Олександрович. Ромка. 

І ще один справжній прояв людяності був, коли спрацював цілий ланцюжок добра, — це порятунок фермерського господарства з Удачного. Я вегетаріанка, і для мене принципово, щоб господарство рятували не для того, щоб тварин порізали. Я хотіла зробити шелтер, який би приймав рогату худобу. Розказала про це в соцмережах.

Тоді мені й подзвонив чоловік з Удачного, в якого було господарство зі свійськими. Я разів 10 перепитала: «Ви тварин їсти будете?». А він говорить, що в них гуска, якій 15 років, козам по 17 років…

В евакуації цього господарства були задіяні багато людей. І тварини з Удачного живуть у мене в шелтері. У нас там є свиня Дуся, яка дає лапку. Є коза Марта — вона завжди зустрічає, по-своєму мекає і простягає передню ногу. Є курка, яку ми звемо Баба Зіна, бо вічно невдоволена. Щойно в курник заходиш, квокче: не так ідеш, не так стоїш, не те робиш. У неї дзьоб не закривається. 

Коля і цуцики 

Інна Бородуля — засновниця та керівниця громадської організації «Щасливий кіт»

Запоріжжя

Зі мною тісно співпрацює військовий Славік. Дуже багатьох вивозить або шукає, кому і як їх передати, щоб тварин забрали із зони бойових дій. Своїм коштом стерилізує, лікує. Ось я саме поїду вакцинувати цуценят туди, де він служить. Я б і рада всіх забрати в притулок, але це просто неможливо. Це для мене людина з великої літери. 

Але маю ще одного кумира. Коля — високий простий парубок, працює на заводі. Якщо чесно, мені спочатку здавалося, що він якийсь нетямущий. Та не завжди все так, як здається на перший погляд. Позаторік улітку Коля знайшов на смітнику новонароджених цуценят. Він не побоявся труднощів — забрав їх і вигодував. Сам! Це при тому, що він позмінно працював на важкій роботі! І всі цуценята в нього вижили. Він їх прилаштував, а одного залишив у себе. Я відтоді кажу: «Колю, ти мій кумир». 

***

Отримавши нагороди, лауреати Зоозахисної премії поспішають вийти зі світла софітів, щоб якомога швидше повернутися до своїх тварин. Вдома вони знову перевдягнуться в робоче й закотять рукави. Протягом трьох років великої війни ці люди приймають у притулках собак і котів, свійських і диких тварин, евакуйованих з фронту чи прифронтових місцевостей, а часом і самі їх евакуюють. Це сотні, а подекуди тисячі нових тварин на рік. Тварини продовжують прибувати, бо війна триває. Проте ми можемо подбати про те, щоб роботи у зоозахисників і зоозахисниць не більшало хоча б через покинутих і скривджених тварин у тилу.

Софа зазирає мені через плече. Яблука, якими я її пригощала, давно з’їдені. І тепер великими м’якими губами вона хапає край об’єктива, а тоді язиком проходиться по лінзі. Що ж, об’єктив облизав кінь. А втім, навіть так усе, на що б я тут його не направила, видається живим і яскравим.

Софа живе у притулку «Пегас» серед лугів Дніпропетровщини.

Крім коней, тут живуть інші свійські тварини, коти, собаки та дикі звірі — усіх понад 800. Як у невеличкому селі в центральній Україні з’явився цілий осередок порятунку тварин? Вирушаймо — дізнаємось.

Прибулі звідусіль: Нулик і кози зі стріхи гаража

Якась година їзди від Дніпра, і ми звертаємо з траси на Малозахарине. Минувши його, котимося ґрунтовкою подалі від людських осель. Нарешті серед левад чути перегавкування. Приїхали.

«Сюди приходиш — і в тебе інший настрій. Ти з кожним вітаєшся. Це своя атмосфера, яку словами не передати», — усміхається Сава, керівник притулку. «Он там єноти у нас, вони негостинні, вічно відсипаються. Ходімо до свиней краще».

До свиней так до свиней. Проходимо повз стайні, за ними — територія, де живуть свині: декілька домашніх, чимало в’єтнамських, а в останньому відсіку — вепр.

«Цей вепр втік із ферми, і ми його забрали до себе, — каже Сава. — До нього заходить тільки Вова, щоб почистити. А я скільки вже тут працюю, все одно до вепра в стійло ніколи не зайду! Чесно кажучи, я його боюся. Ходімо ближче, я вас познайомлю».

Вепра звати Сьома, і в знайомстві він швидко переходить до панібратства: вимагає, щоб його чухали. Для цього тут є спеціальні щітки. Сава просить пошкрябати Сьомину щетину того самого Вову. Чоловік розказує: «Я до нього: “Сьома, Сьома!” — і він слухається. Але про всяк випадок із лопатою заходжу, щоб затулитися, якщо в нього зіпсується настрій».

Настрій у Сьоми нормальний. Поруч випускають із хліва кіз. Сава показує кількох із них: «Ось херсонські козенята — ми їх зняли зі стріхи гаража в Херсоні».

Коли росіяни підірвали Каховську гідроелектростанцію, багато місцевих із Дніпропетровщини купували човни й їхали забирати тварин, розповідає чоловік. Тоді з міста привезли в «Пегас» близько 200 собак. Серед них — маленька Чапа. Сава пригадує: «Ми під’їжджали до Антонівського мосту. ЗСУ нас попередили, що туди краще не їхати, бо там постійно йде артобстріл. Ми ризикнули. З-під мосту виїжджаємо — тут біжить собака. Починається обстріл, ми чуємо, як летить… Уявляєте цей адреналін! Різко зупиняємося, намагаємося зловити цю собаку. Вона контужена вже була, боялася різких звуків. Я схопив собаку, і недалеко від нас упали два чи три снаряди».

Тутешні коти мають проблеми зі здоров’ям. Усіх, кого можна було роздати, прилаштували. Собак набагато більше. Безпритульних тварин у «Пегасі» вже приймати не можуть: немає вольєрів. Зараз забирають лише евакуйованих із гарячих точок. «Оцей у нас глухий, з Бахмута, контужений, — представляють мені старенького пса, що живе перед будинком для карантину. — «А оце Нулик — знаєте чому? Він з фронту, з нуля приїхав».

30 врятованих пегасів 

«Ну що, ходімо!» — до мене підходить усміхнена жінка з відром моркви.

Це Олена Русіна, засновниця притулку. Відро ми беремо із собою в стайні, і по морквину одразу ж тягнеться Бембі. У неї трохи скривлений ніс, та навряд чи її це хвилює. Малою Бембі мала мізерні шанси на виживання. З таким дефектом носу, як у неї, кінь майже не може навчитися їсти самостійно. Бембі виставили на продаж, і її купили в «Пегас». Тут їй довго терли овочі й фрукти, привчали їсти. І ось вона спокійно відкусує яблуко в мене з рук.

Перші коні в притулку з’явилися 2013 року, ще в Антонівці. Зараз, в Малозахариному, їх 30.   

Усі ці коні — з особливостями. Ніхто з них не може бути «робочою конячкою» — хто через вік, а хто через здоров’я. Майже всіх викупили у власників, які віддавали їх на забій.

«Нам дзвонили люди, що треба допомогти коровам, вівцям, коням… Але розумієте, як важко ухвалити таке серйозне рішення? Їм же треба місце, догляд, утримання. Навіть здорового коня утримувати дорого, а тут хворий! Ми все ж пішли на ризик, взяли, і у нас вийшло», — згадує Олена.  

Серед коней є тезко самого притулку — Пегас. Має травму ноги, тому власникам було ясно: жеребець не зможе возити вантажі чи вершників. Тепер він живе тут.

Найбільше проблем, напевно, у кобили Любаші. В неї трапляються напади гіпоксії: тварині важко дихати, і її доводиться підключати до кисневого апарата. Кобила Адель має онкологічне захворювання. Кінь Блек, колишній спортсмен, тепер не може опиратися на задні ноги, як раніше. Цим тваринам краще жити в спеціалізованому приміщенні.

У притулку саме планують збудувати стаціонар для хворих коней. Там буде м’яке покриття і всі умови для роботи ветеринара, щоб надати тварині допомогу на місці. 

Притулок, що з’явився на дачі  

Олена отримала технічну освіту, а у 33 роки вирішила, що їй треба дещо інше. Жінка лікувала безпритульних тварин і вже поселила на дачі кілька десятків собак. Тому пішла вивчати ветеринарію: «Я не збиралася працювати в клініці — це треба було для моїх собак, — каже Олена. — Дівчата з навчання помагали: після занять швидко в машину — і на дачу. Там усіх полікували й назад. Коли всі почали користуватися інтернетом, стало легше знайомитися з такими ж. Хтось когось рятує, а везти потім нікуди! Їх же не викинеш!».

Ось так у 2006-му на дачі, яка тоді належала Олениному татові, утворився притулок для тварин. Однак там їм згодом стало тіснувато. 

У 2012-му всі собаки переїхали з дачі в село Антонівку. Там уже з’явилися свині й кози. Проте з Антонівки теж довелося перебиратись: у травні 2016-го на притулок зійшов селевий потік, яким на півтора кілометра віднесло будки та вольєри для собак. «Води в хаті було по шию. Тварин ми виносили на руках проти течії», — згадує працівниця притулку Яна. Люди й тварини досить швидко виїхали в Малозахарине, на підвищення. Почали розбудовувати «Пегас» вже там.

Ну а тато — власник дачі, де все починалося, — спочатку був налаштований скептично. Тепер і сам бере участь у житті притулку: «Тато допомагає навіть не уявляєте як! Ото він бурчав-бурчав, а тепер бере до себе на перетримку собак. А ще в мене є прийомчик: ми тут взагалі-то не плачемо, але для тата я навчилася. У нас були цуценята з ентеритом. Я оце телефоную, плачу, кажу, тату, будь ласочка, візьми їх до себе… І він погодився, ще й возив у клініку на процедури. Насправді батько мною пишається».

Оленин син Михайло теж допомагає притулку. Саме він будував перші вольєри, зробив огорожі для левади й зону для купання коней. Коли я приїжджаю в притулок, Михайло якраз будує стаціонар для хворих тварин.   

Робочі дні й ночі  

«Пегас» поділений на 4 зони: так звана дика, зона котів, зона собак і господарський двір, де живуть свійські тварини. Ця зона — місцева особливість і навіть гордість: «Пегас» серед зоозахисників знають як один з найбільших притулків зі свійськими тваринами.  

«Вихідні можуть бути пару годин. І ти щаслива, що є ці дві години. Але стоїш і не знаєш, що з ними робить. Бо ти звикла весь час бути в режимі», — каже Олена. Вона перебралася жити в село. Інакше вже не виходить: «У притулок, буває, вночі привозять хворих, тоді висмикую медсестру просто з ліжка. Або щось із кимось сталося, а вже глупа ніч! Телефоную лікарці — каже: “Я вдома, добре вже, везіть!”. І тоді веземо тварину до неї… Такий у мене спосіб життя».

Так, у притулку працює медсестра, навідується лікарка, а до копитних приїжджає коваль. В Олени ж основне завдання — все спланувати, особливо продумати логістику: кого і куди везти. Безпосередньо з тваринами працюють люди із села, всі між собою знайомі.

Поки я витягаю диктофон, вони збираються на подвір’ї біля купи з дровами. Всі зосереджені, а один з працівників націлився на купу сачком. Виявляється, вони підстерігають кота: йому треба зробити процедури, але хитрун ховається під дрова.

«Якщо я вільна, то теж працюю з тваринами, — розказує Олена. — Он коня Руслана треба ганяти на корді для здоров’я його ніг. Іноді йду до собак — їм потрібні увага й спілкування. Нема такого, щоб я щодня одне й те саме робила».

Задачі на множення 

Олена й показує виписку з рахунку: «Ого, в який мінус я іду! У мене кредиту 36 тисяч. Це клініка, сіно, аптека… А тут навіть витрат на бензин нема!».

Притулок живе за рахунок пожертв, іноді кормом для собак і котів допомагають благодійні фонди. Проте із сіном сутужно:

«Люди швидше донатять на котів і собак, — пояснює Олена. — А якщо пишеш, що тобі коней нічим годувать… Це важче. Якби були гроші, коли покоси йдуть, ми б закупили сіно заздалегідь — тоді й ціна найкраща. Того року тюк сіна в сезон коштував 50 гривень, а зараз — 75, 80, 100… Тюк — це їжа одного коня чи корови на день. На верблюда — 2 тюки. На 3 віслюків — 1 тюк. Але на сіно найважче зібрати гроші».

Яна і її дикуни

«Лєна діє серцем. А я відповідаю за раціо», — говорить Яна.

Жінка працює в притулку ще відтоді, як він з’явився в Антонівці. З Оленою вони познайомилися перед новим роком у 2012-му. Відтоді співпрацюють. 

«Мені було 17 років, — розповідає Яна. — Я працювала диспетчеркою у фірмі-перевізнику. Хтось викинув цуценя, і воно бігало біля моєї роботи. Прикольне таке. Я розуміла, що пес потрапить під машину, якщо там залишиться. Тому почала шукати, куди його можна прилаштувати. Знайшла притулок, а там сказали: або гроші плати, або приїжджай відробляти. Я пообіцяла попрацювати в них. Тільки робота виявилася зовсім не тією, про яку домовлялася. Тоді хтось потруїв собак у тому притулку. Я відробляла тим, що збирала трупи».

Яна не навчалася на ветеринарку, але самостійно опанувала протоколи лікування диких тварин. У притулок почали поступово приймати диких травмованих: лисиці, що потрапили в пастки, птахи з переломами крил. Потім з’явилися екзотичні тварини з розплідників та приватних зоопарків. Більшість прибули хворими. 

«Єноти у нас дуже товсті, — каже Яна. — Це моя помилка. Бігову доріжку вам поставити чи що? Канати он є… Дуся така неповоротка, як рукою мене відганяє. Я всіх єнотів розрізняю, вони для мене абсолютно різні». 

Апартаменти в «дикій зоні» мають степовий бабак, лисиці, двоє вовків. Їхні сусіди — єнотоподібні собаки. Попри свою назву, тварини ці з єнотами належать до різних родин. Одні й другі — хижі, проте саме єнотоподібні собаки особливо не проти куснути необережного відвідувача. Олена бідкається: «Іноді приходять екскурсії школярів, але діти умудряються просунути пальці у вольєр. Отак стоять: “Єнотик, гарненький…” І пальці всередину!».

Із крайнього вольєра в «дикій зоні» на мене пильно дивляться бурштинові очі. Це дикий лис. Коли хтось запалив сухостій, він потрапив у вогонь і повністю обгорів. Цей лис — єдиний, хто має хоч невеликий шанс повернутися в природу. Інші лисиці «Пегасу» там не виживуть: вони або дуже травмовані, або давно звикли до людини. 

Яна планує облаштувати їхній вольєр так, щоб умови були максимально близькі до природних. Можливо, лисиці навіть зможуть будувати собі нори. 

***

Машина знову м’яко хитається на ґрунтовці, віддаляючись від «Пегасу». На коліна мені вилазить Янина такса Іриска. І ось уже знову хтось пробує облизати камеру.

«Вуглик» — прихисток для свійських і хатніх тварин із філіями у Херсонській, Дніпропетровській і Миколаївській областях. Його історія почалася на Львівщині, але за тисячу кілометрів на схід засновниця притулку Олександра Гаврилюк-Левицька знайшла великі території для випасу свійських тварин. А ще — людей, які поставилися з розумінням і доброзичливістю до її справи. І багато сонця. 

Через війну Олександрі з родиною довелося покинути свій новий дім на Херсонщині. Вони переїхали кількома автівками — разом із курми, хворими собаками й котами. Однак філії «Вуглика» на сході України все ще діють.

Про те, як вдалося створити цілу мережу осередків, відновивши справу буквально з вуглинки, як херсонський притулок живе в умовах окупації і що у «Вуглика» попереду, Олександра Гаврилюк-Левицька розповіла для UAnimals media.

Про дітей, тварин і стерильність

У дитинстві я мріяла про коня й собаку, але батьки не підтримували ідею піклуватися про домашніх тварин. Вони більше дбали про чистоту в домі, аж до певної стерильності. Зараз я можу зрозуміти позицію батьків: ми мешкали вчотирьох у невеликій квартирі в Трускавці, батьки постійно працювали, а за улюбленцями потрібно було б доглядати. 

Дитина не може взяти на себе відповідальність за піклування про тварин. Я теж не можу сказати зараз доньці: «У тебе є улюбленець — доглядай за ним: прибирай, готуй, вигулюй». 

Але я вважаю, що будь-якій дитині корисно мати в домі тварин. Це підтверджує багато досліджень Всесвітньої організації охорони здоров’я. Діти, які зростають із тваринами, мають менше проблем зі здоров’ям, як-от алергій. Їхній імунітет вищий, а психіка стабільніша.

Ці дослідження з’явились нещодавно — у моєму дитинстві їх не було. Натомість вважали, що для малечі потрібно все дезінфікувати, а будь-яка тварина — це бруд. Мені нагадували про миття рук по десять разів на день. Я мала численні харчові отруєння, адже у стерильних умовах організм не міг виробити імунітет до тих чи інших збудників хвороб.

Зате моя дитина «наїлася» бруду. Часом вона по пів дня тусується з курми, обіймає та цілує їх. Обожнює курей.

Фізично моя донька максимально здорова. Однак має розлад аутичного спектра, тому спілкування з тваринами дуже корисне для неї. За гарної погоди ми завше їздимо до притулків, і я дозволяю доньці посидіти на спині в коней. Я проти верхової їзди, але дитина вагою 20 кілограмів не зашкодить фізично здоровому коневі.

Я даю своїй доньці спілкуватися з тваринами досхочу. Це мої мрії, які втілились у життя.

У нас живуть близько 40 котів — хтось сліпий, хтось хворіє, а хтось дуже старий. Ще є пес-старожил Бобчик. Нам його віддали вже старим, і відтоді минуло понад 10 літ, тому я навіть боюся подумати, скільки йому років. І є собака Бабулетка, теж дуже старенька. У неї демодекоз, тож ми лікуємо і доглядаємо її власноруч. 

Більшість врятованих котів і собак живуть у «Вуглику», а додому я беру тих, які не виживуть в умовах притулку.

Про перших врятованих — Роджера і… Вуглика

На третьому курсі інституту я займалася спортом. Якось ішла придбати костюм для змагань і дорогою зустріла в підземному переході хлопчика, який продавав цуцика. Це був пітбультер’єр, якого ніхто не хотів брати, бо він народився найбільшим серед братів-сестер. Люди боялися, що пес виросте надто агресивним. Звісно, я не купила костюм, а віддала гроші тому хлопцеві, забравши собаку. Це був мій перший пес — Роджер.

Через Роджера я багато конфліктувала з батьками. Вони мали свої плани на моє майбутнє: хотіли, щоб я виїхала за кордон і влаштувалася там. Із собакою це було складно зробити. Тому мене просили віддати пса, знайти для нього «інші руки».

Через ту ситуацію я не розмовляла з батьками майже місяць: коли мені поставили ультиматум, я сказала, що не зраджу свого улюбленця. Ми залишились разом там, де й були. 

А якщо говорити про перший порятунок тварини, то це було кошеня. Знайшла його понад 15 років тому. Тоді я тільки почала зустрічатися зі своїм чоловіком, ввечері ми гуляли із собаками й почули сильне нявкання. Чоловік побіг у підвал і витягнув з-під цегли маленького чорного кота. Ми назвали його Вугликом.

Про створення притулку, конфлікти і пожежу

Я завжди хотіла рятувати тварин, але й розуміла, яка це велика відповідальність. У Трускавці ми з чоловіком постійно конфліктували із сусідами по будинку через те, що утримували трьох пітбулів. Хоча навіть мої батьки жартували: «Ці собаки скоріше залижуть когось до втрати свідомості, аніж покусають». 

Коли ж ми почали забирати до себе ще й безпритульних тварин, мусили переїхати в село. Для цього придбали у 2009 році старе недороге помешкання в селі Бродки й розпочали там ремонт.

Я гадала, що на власній сільській ділянці зможу звести нанівець конфлікти з людьми, проте це виявилось не так просто. Односельці мали свої уявлення про те, як нам жити. А деякі сусіди казали про нас: «Коли ж вони згорять». 

І ось 8 січня 2018 року в нашому будинку з врятованими тваринами справді сталася пожежа. О п’ятій ранку до нас постукали сусіди навпроти з криками, що горить другий поверх. Ми не змогли звідти врятувати котів. Але інші сусіди допомогли вивести коней, свиней і корів. 

Рятувальники прибули чомусь із пустими машинами. Не маючи води для гасіння вогню, спершу стояли й дивилися, як горить. Час втратили. Потім почали накачувати воду зі ставка поряд. Хоча частина стаєнь на ділянці збереглися, від будинку не залишилося нічого. 

У нас немає доказів, що це був навмисний підпал. Правоохоронці висунули версію про самозагоряння через коротке замикання. І я не хочу думати погане на людей.

Тоді в мене на руках була шестимісячна донька, і це стало надскладним випробуванням для нашої сім’ї: залишитися з дитиною й усіма тваринами на вулиці. 

Про нові притулки, чергові конфлікти і цінність підтримки

Після пожежі нам дуже допомогла жінка із сусіднього села, Наталя Турута. Вона домовилася, аби інші люди у Красові продали нам землю в розстрочку. 

Спершу там не було нічого: ані стаєнь, ні води. Лиш пуста земля. Після пожежі я гадала, що притулку не стане. Сама б я точно нічого не змогла відродити. Але Наталя разом зі своїм чоловіком почали зводити огорожу на тій території, і за якийсь час ми змогли перевезти туди тварин. 

Турути стали адміністраторами притулку, продовжили догляд за тваринами й узяли на себе організаційні завдання. Вони повірили в наш проєкт і допомогли, щоб він існував. А з початку повномасштабного вторгнення ці небайдужі люди пішли на фронт.

Згодом у Красові теж почалися проблеми з місцевими. Хоча притулок був за селом і ніяк не міг заважати мешканцям, однак таки заважав. Люди скаржились на те, що тварини продукують лайно, їм смерділо. До речі, свиноферми, де тварин годують на забій, здебільшого теж знаходяться близько до сіл, але сморід від їхніх екскрементів чомусь не заважає людям.  

У наших конфліктах дійшло до сільських зборів, аби виселити притулок з околиці Красова. Пояснювали, нібито там рекреаційна зона (насправді — ні).

Я почала шукати нові локації, куди можна перевезти тварин, коли легальні способи витіснити притулок місцеві жителі вичерпали й почали шкодити. Наприклад, хтось зруйнував місток, який ми власними силами збудували, щоб діставатися до пасовиська через річку. 

Всі наші філії утворювалися після того, як ми виїжджали з Красова. Я зрозуміла, що не зможу протистояти тиску. Ми намагались утримувати тварин на «перетримці» у різних куточках України й шукали інші стабільні варіанти житла для них. Питання фінансів завжди стояло гостро, адже десь нам піднімали орендну плату. 

Отож, з Красова ми перевезли частину тварин у миколаївський осередок. Він уже існував: раніше ми шукали нових місць для розширення, і цю локацію порадила знайома. Там ми нікому не заважаємо, адже сусіднє село знаходиться далеко. 

Іншу групу тварин з Красова ми доправили в дніпровську філію, а ще одну — до херсонського притулку. Обидві локації так і створили.

Я б не відкрила жодного іншого осередку, якби не протистояння тим, хто хотів нас вигнати. Можу подякувати цим складнощам, адже завдяки їм «Вуглик» зростав. Зараз у нас три притулки, ми будуємо четвертий. Раніше на Дніпропетровщині була ферма у Василівці, але зараз там дуже гучно й часто «прилітає», тож ця філія вже другий рік знаходиться в селі Балівка. 

Тут у нас хороші відносини із сільською радою та місцевими жителями. Нам дозволяють випасати худобу на різних ділянках, продають дешевше або віддають залишки врожаю. «Вуглик» потребує масштабнішої підтримки, але дуже приємно вже від того, що нас не цькують. 

Хто мешкає у «Вуглику»

У нас багато собак і котів. А ще багато коней, корів, свиней. Є кози, вівці, є навіть поні й віслюки, яких чисельно значно менше, тому що вони потрапляють у складні ситуації рідше за інших. Найбільше у нас корів і свиней. 

Ми беремо у притулок стільки тварин, скільки можемо гідно утримувати. Були випадки, коли люди просто віддавали нам свійських тварин, бо переїжджали з дому. Також безоплатно до притулку потрапили 5 кіз, яких азовці врятували з лінії фронту (наші волонтери забирали тварин із Харкова, куди їх доправили військові).

Однак у 99,9 % випадків ми викуповуємо свійських тварин у власників. Коли люди перебувають у тяжких фінансових умовах, їм ті гроші важливі в бюджеті. Не можу їх засуджувати.

Та з визначенням справедливої ціни за тварину складно. Створюючи збір на викуп тварини, мусимо обґрунтувати фоловерам її вартість, витрати на перевезення і тому подібне. Наша організація не бізнес із перекупки тварин. Коли, наприклад, ставлять ціну 40 000 гривень за коня, я відповідаю: «Вибачте, ми не можемо собі цього дозволити». Втрачається ідея порятунку. 

Про ахімсу та інші принципи притулків для свійських

Схожий до нашого притулок в Україні я знаю один — це «Ріфуджіо». Решта мають інакший формат: займаються фермерством, продажем молока, сиру.

Є таке поняття, як «ахімса» — гармонійне співіснування з коровою. Телятко залишається з мамою і п’є молоко, яке для нього й створене. А людина лиш ділить молоко з телятком, а не відбирає повністю. Притулки з такими принципами в Україні є, і вони прилаштовують багатьох тварин.

Наші принципи — інші. Ми хочемо, щоб тварини жили у «Вуглику» тим життям, яким мають жити — без зазнання пожиттєвої експлуатації. У «Вуглику» жодна корова не дає молока. А народжують ті тварини, які прибули до притулку вагітними.

Коли до нас потрапляє корова після молочної ферми (якщо тварина здорова), на початках входження в «охоту» у неї відбувається за графіком: кожен 21-й день. Але згодом статевий цикл не проходить так часто, як це відбувається на фермах. Корова чи кобила, яка не відчуває поряд самців, перестає входити в регулярну «охоту». 

Тварин чоловічої статі ми каструємо: так не відбувається запліднення. Однак самиць великої рогатої худоби ми не стерилізуємо: ці операції є надскладними і можуть загрожувати здоров’ю та життю тварин. На заході таке теж не практикують, наскільки я знаю. 

В Україні я поки не бачу масштабних кроків з боку суспільства до порятунку саме свійських тварин. Наші підписники — це обмежена група людей, а загалом охочих рятувати саме свійських тварин дуже мало. 

До нас все ще приходять люди із запитаннями: «Чому ви просите гроші на утримання тварин, чому не роздасте скот людям?». 

Щодо прилаштування, то ми не віддаємо тварин «у сім’ї», хоча в нашій практиці є випадки успішних прилаштувань під офіційну угоду. Одначе були й такі ситуації, коли  нові власники «зникали». Вони не надавали навіть невеликого фотозвіту з документуванням, що відбувається з твариною.

За угодою, якщо людина неналежним чином утримує тварину й не надає фотозвіту, зобов’язується оплатити трансфер тварини назад до притулку. Проте й цих умов люди не дотримувалися: ми приїжджали й забирали тварин назад за свої гроші.

Про реабілітаційні програми

Сьогодні навіть статистично в дітей фіксують дедалі більше психосоціальних проблем. Тому реабілітація дітей із різноманітними розладами є дуже-дуже важливою й значною частиною нашого життя. 

До початку повномасштабної війни до «Вуглика» діти приїжджали не просто на екскурсії — вони могли взаємодіяти з тваринами, наприклад, годувати їх. Такий формат спілкування відбувається виключно за бажання самих тварин. 

Основною цінністю «Вуглика» є те, що тварини нікому нічого не повинні. У нас є коні, які постійно хочуть, щоб їх гладили: вони підходять, підставляють свої спини, дупки й завше просять уваги. А є такі типу «хей, не чіпай мене».

Іпотерапія — тонка наука. Це не має бути так: посадив дитину на коника, покатав і до побачення. Іпотерапевти повинні закінчувати курси, отримувати дипломи з цього напряму лікування, бути компетентними й відповідальними у ставленні як до тварин, так і до тих, кого реабілітують.  

Про притулок в окупації та гроші на порятунок

Наш херсонський осередок знаходиться на тимчасово окупованій території. В інстаграмі є фото з історією, про яку я не змогла змовчати: російські окупанти сильно побили пастуха й застрелили корову, після чого відрізали їй передні ноги. 

Я документую всі звірства росіян над нашими тваринами. Однак про більшість випадків зможу говорити лише після того, як війна закінчиться і той прихисток стане вільним. Зараз мовчу з огляду на безпеку тварин. Щодня думаю й переживаю, чи виживуть вони взагалі.

Територію, де знаходиться притулок окупували за пару годин після повномасштабного вторгнення. Машини з тваринами розстрілювали на дорогах, тож варіантів вивезти тварин, на жаль, не залишилось. Там були й інші фермери, які хотіли евакуюватися, й не змогли. Тому я вивезла трьома автівками лише тих тварин (немічних котів і собак, курей), які жили безпосередньо у моїй хаті в Чорнобаївці.

Вивезти одну велику тварину з окупованої території через сторонні країни коштує: 6,5 тисяч євро, для нашої організації це непідйомні гроші. Я можу лише молитися, аби все погане оминуло людей і врятованих нами тварин, які нині проживають в окупації. 

Ще трохи про гроші

«Вуглику» хотілось би стати самостійним. Та поки що ми не можемо знайти спосіб, як зробити так, аби притулок не залежав від стороннього фінансування. 

Є декілька невеликих волонтерських організацій із Японії, Америки, Великої Британії, які потроху нас підтримують. Якусь велику організацію зацікавити поки не вийшло. 

Іноземцям складно, не перебуваючи тут, відчувати наш проєкт. Звичайно, ми регулярно фільмуємо і фотографуємо тварин, пишемо пости в соцмережах і надаємо звіти, куди витрачаємо гроші, які нам задонатили.

Насправді здебільшого ми залежимо від звичайних людей, які жертвують нам один-три долари. Я гадаю, що світ змінюють прості люди: хоч і невеличкою допомогою, вони роблять великі речі.

Комунікацією та залученням нових меценатів займаюсь лише я. Ресурси обмежені, а я вважаю, що будь-яку роботу в нашому проєкті треба оплачувати, зокрема й роботу майбутніх маркетологів чи грант-менеджерів. 

Спілкування з тваринами робить мене щасливою. Найбільш радісним для мене є бачити результат. Дивитися на врятовану тварину й помічати, які зміни з нею відбулися. 

Ми жартуємо у притулку про те, що в нас не люди катаються на конях, а коні — на людях. Я вкладаюсь у свою роботу повністю, живу заради тварин, яких порятувала. Це важко, й бувають моменти, коли хочеться здатися. Тоді я їду в притулок, сідаю біля тварин, гладжу їх, і мотивація враз відновлюється.

Коли ми жили в Херсонській області, до всіх філій було близько. Тоді я могла постійно спілкуватися з тваринами.

Зараз я далі від притулків. До того ж погода не сприяє мандрівкам, і не завжди можу пропускати реабілітаційні заняття доньки. Але раз на місяць я виїжджаю побачитися з тваринами. Переконана: будь-яким видом діяльності потрібно жити, горіти, занурюватися у справу, відчувати її. 

У притулку були погані й легші часи. Але я думаю, якщо постійно працювати над чимось, воно розвиватиметься. Я дуже хочу, щоб «Вуглик» ставав кращим, можна було зайти в будь-який наш притулок і сказати: «Вау, яке тут усе класне». Я розумію, що до цього ще дуже далеко.

Зразковою є наша Миколаївська філія. Вона існує п’ять років, і там основні ремонти вже зроблені. А Дніпропетровський осередок вже три рази переїжджав, отож він постійно будується. Але бачення є, тож маю надію, що за декілька років так і буде, як ми мріємо. 

Я вважаю, що всі без винятку тварини заслуговують на інше життя, і дуже хочу дати це «інше життя» якомога більшій кількості тварин. 

Світлина-заставка — з особистого архіву Олександри.