У вересні 2024 року блогерка Олена Мандзюк розповіла в інстаграмі, що випадково збила на дорозі кота. «Це сталося швидко, дорога в чотири смуги, кіт під колесами, дивлюсь у бокове дзеркало — …ніби побіг далі… — написала Олена. — Я розвертаю авто і повертаюсь на місце, де все сталось. Бачу, що кіт зміг пройти 20 метрів і лежить, важко дихає та не рухаються задні кінцівки». Блогерка одразу відвезла потерпілого до ветеринара, за декілька днів кіт уже почав ходити. Свою історію Олена підсумувала закликом до водіїв і водійок не залишати тварин на дорогах, якщо їх збила машина. Розповідаємо, що робити, якщо ви потрапили у схожу ситуацію та як допомогти тваринам, що постраждали в дорожньо-транспортній пригоді (ДТП). 

Скільки тварин збивають на дорогах?

Точна цифра невідома. Ми відправили запит до Міністерства внутрішніх справ України, але так і не отримали відповіді. Останні дані, що є у відкритих джерелах — за перші пів року 2020-го. Тоді зареєстрували 579 випадків ДТП із тваринами. Ця цифра теж не точна, адже часто водії та водійки не повідомляють в поліцію про такі випадки. 

Ще в 1995 році данські вчені з’ясували, що майже 80% опитаних водіїв і водійок хоча б раз бачили збиту тварину на дорозі. В Україні науковець Віктор Пархоменко зазначав, що з 2000 до 2020 року кількість збитих на дорогах тварин стабільно збільшувалася з кожним роком через стрімку автомобілізацію. 

Яких тварин частіше збивають — домашніх чи диких?

До 2022 року Віктор Пархоменко зазначав, що в населених пунктах гинуло більше свійських і домашніх тварин, натомість на автомагістралях — диких. Серед диких тварин на дорогах найчастіше гинули їжаки й лисиці. Однак повномасштабне вторгнення вплинуло на кількість і місця перебування як диких, так і домашніх тварин. «Покинутих домашніх тварин стало значно більше, вони часто опиняються на трасах у пошуках їжі або людей. Пошкоджена інфраструктура унеможливлює безпечні умови руху. Ареали проживання диких тварин через війну зміщуються ближче до доріг і населених пунктів», — пояснює юристка UAnimals Аліна Сорока. 

Які причини аварій із тваринами?

Їх багато і вони комплексні: 

• відсутність огорож, дорожніх знаків, тунелів або переходів для тварин; 
• недостатня освітленість доріг; 
• поведінка водіїв і водійок — перевищення швидкості, неуважність; 
• поведінка тварин — особливо диких у період міграцій або розмноження. Наприклад, у сильну спеку деякі тварини, зокрема безхребетні, можуть прилипнути до розплавленого асфальту. А восени часто збивають птахів, які мігрують;
• відсутність системи контролю над безпритульними тваринами. Аліна Сорока пояснює, що така система має включати комплекс превентивних і реактивних заходів, які б зменшили кількість безпритульних тварин. Це стерилізація з обов’язковим обліком і маркуванням тварин (чипування або бірки), муніципальні притулки, реєстр безпритульних тварин у місті або громаді. 

Чи існує безпечна для тварин швидкість їзди на авто?

За словами Аліни Сороки, це дуже умовна межа, але якщо авто їде зі швидкістю до 30–40 кілометрів на годину, після зіткнення з ним тварина має шанс вижити (особливо якщо вона дрібна). А от від авто на швидкості 50 кілометрів на годину й більше є високий ризик смертельних травм. Тому автомагістралі, де дозволена швидкість до 130 кілометрів на годину, більш небезпечні для тварин, ніж міські дороги. Також дуже впливає тип авто і розмір тварини. 

Так сталося, що я збив чи збила тварину. Що робити?

Найперше правило — не залишайте тварину лежати на дорозі! Зупиніться, переконайтеся у власній безпеці, а після цього огляньте тварину. Якщо тварина жива, допоможіть їй, наприклад, відвезіть до ветклініки. Не беріть тварину на руки, а краще обережно перекладіть її на пальто чи куртку — так не погіршите стан, якщо у тварини щось зламане. І обов’язково повідомте про факт аварії в поліцію, зокрема якщо тварина загинула. 

А якщо я бачу, що хтось збив тварину, я можу їй якось допомогти?

Можна спробувати. Ви можете зупинити водія або водійку (якщо це безпечно), відвезти тварину в клініку чи викликати ветеринара або ветеринарку на місце події. Також бажано зафільмувати те що сталося, записати номер авто, час і місце, викликати поліцію.

За збиття тварини є кримінальна відповідальність?

В українському законодавстві немає кримінальної відповідальності саме за ДТП із твариною. Однак наїзд на тварину зазвичай спричиняє тілесні ушкодження, каліцтво чи навіть загибель. І за це вже передбачена кримінальна відповідальність за статтею 299 Кримінального кодексу України (жорстоке поводження з тваринами), пояснює Аліна Сорока. Щоправда, кримінальна відповідальність можлива лише за наявності корисливих чи хуліганських мотивів. Тобто дуже важливо довести, що тварину або умисно збили, або залишили її без допомоги. 

Чи різниться відповідальність за збиття дикої, домашньої та безпритульної тварини? 

Ні. Закон однаково захищає як свійських і домашніх тварин, так і безпритульних чи диких. За жорстоке поводження з ними людину можуть покарати Обмеження волі від одного року застосовують за насильницькі дії стосовно тварини або заклики до таких дій. Позбавлення волі до 8 років застосовують за ті самі дії, але зроблені з особливою жорстокістю або в групі людей.обмеженням волі від 1 до 3 років або позбавленням волі від 2 до 8 років.

Якщо ви можете підтвердити право власності на тварину, яку хтось збив, варто це зробити. Лише в такому разі вас визнають потерпілим чи потерпілою у кримінальному провадженні, а відтак ви зможете претендувати на відшкодування завданої вам матеріальної та моральної шкоди.

Чи можна домогтися покарання для людини, яка збила тварину? 

Можна. Для цього потрібні: 

• докази умисності або грубої необережності;
• фіксація події поліцією;
• медичні / ветеринарні висновки;
• свідки аварії. 

«Випадки [коли людину покарали за те, що вона збила тварину] є, але вони поодинокі та переважно стосуються домашніх тварин, у яких є власник чи власниця, — каже Аліна Сорока. — А от якщо тварина безпритульна, до покарання майже ніколи не доходить». 

Що треба, щоб зменшити кількість таких ДТП?

Цей підхід також має бути комплексним. 

1. Власна відповідальність. Це найперше і найпростіше, що можна контролювати. Тобто не перевищувати швидкісний режим, особливо в населених пунктах і біля лісів. У місті не відпускати тварину на самовигул або без повідця. Також варто використовувати нашийники зі світловідбивними елементами для домашніх тварин. Це особливо актуально в умовах блекауту, коли водії часто можуть просто не побачити тварину на дорозі. 
2. Стан доріг. Треба встановлювати дорожні знаки «Обережно, тварини», облаштовувати підземні або надземні переходи для диких тварин. Будь-який громадянин може звернутися до місцевої влади з подібним проханням. 
3. Законодавство. В першу чергу, каже Аліна Сорока, треба створити єдиний реєстр ДТП з тваринами — це допоможе виявити небезпечні ділянки доріг. Друге — встановити чітку відповідальність за залишення тварини без допомоги. «Хоча відповідальність за жорстоке поводження з тваринами існує, її складно застосовувати без явного наміру або серйозних наслідків», — пояснює юристка. Третє — робити місцеві програми для безпеки диких і безпритульних тварин. Наприклад, встановлювати екодуки для тварин, навчати поліцію реагувати на ДТП із тваринами, проводити інформаційні кампанії для водіїв і водійок про те, що робити у разі наїзду на тварину. Це, каже Аліна Сорока, допоможе створити безпечне середовище не тільки тварин, але і для людей.

Світлина: © Niklas Emmoth via Canva.com 

Невдоволена курка Баба Зіна, собаки Ромка і Граф, Майк і Джина, свиня Дуся й коза Марта живуть у притулках чи в родинах по різних куточках України. Скоріш за все, ці тварини та тисячі інших не вижили б, якби їх вчасно не прихистили, вивезли чи вилікували. Зокрема й ті люди, яких UAnimals нагородили на Всеукраїнській зоозахисній премії.

Вони щодня спостерігають всі грані ставлення до тварин у суспільстві. Знають, як часто байдужість переплітається з відданістю в історіях однієї й тієї ж тварини.

Ми запитали в них про випадки, які залишили найяскравіші спогади. І ось що почули.

«Ніхто й не сподівався, що він житиме» 

Анастасія Клімнюк — засновниця та керівниця громадської організації «Дім порятунку тварин»

Харків / Полтавщина

Це спогад з 26 лютого 2022 року. У Харкові було важко знайти харчі для тварин: натуральної їжі не купиш, всі магазини з кормами зачинені. В одному гаражі відкрився склад з товарами для тварин. Ми стояли в черзі по корм для собак, там було ще людей 60. Це момент, якого я ніколи не забуду. Підійшов чоловік із котом у переносці. Йому зруйнували будинок, дружина виїхала. Чоловік вирішив іти захищати країну, і йому не було де діти кота. І він звернувся до людей — питав, чи може хоч хтось прийняти до себе котика. Ніхто з черги не відгукнувся. Ми з чоловіком перезирнулися і майже миттєво вирішили його забрати. Так у нас почали з’являтися тварини.

Пізніше ми дізналися, що це був кіт сина того чоловіка. У них із дружиною народилася дитина, на момент початку війни їй було два тижні. Тож вони вирішили на місяць залишити котика з батьками. Коли чоловік підійшов до тієї черги, молоді батьки були в окупації. Пізніше мені прийшло від них повідомлення: «У вас, може, досі є наш котик?». І скидають мені фото ще кошенятка. Значить, коли ми забрали його, він був зовсім молодий. У 2022 році кіт поїхав до своїх людей.

Є в нашій місцевості приклади дуже турботливого ставлення до тварин. Якось люди побачили біля свого двору вівчарку. Спочатку подумали, що пес неживий, бо він не ворушив навіть вухами. Зрештою зрозуміли, що дихає. Потім звернулися до нас, і ми вже повезли собаку до ветеринарної клініки. Ніхто й не сподівався, що він житиме. Чутливості в собаки не було взагалі. На МРТ з’ясували, що в нього був вивих шийного відділу хребта. 

З клініки ми забирали вже собаку, який почав сам ходити в туалет і їсти. Люди, які його знайшли, погодилися забрати до себе собаку з інвалідністю й доглядати. Назвали Графом. Зараз він повзає, лежить у позі сфінкса, може просидіти близько 40 секунд, сам їсть. Йому збудували конструкцію типу візочка, щоб він міг пересуватися. 

Пішки з-під обстрілів — з дитиною й цуценям

Олена Русіна, керівниця притулку «Пегас»

Малозахарине, Дніпропетровщина

Дніпро

Нещодавно нас викликали в село, бо там був великий травмований собака. Він просто з’явився на вулицях, ще й у нашийнику, де взявся — невідомо.  

Його помітили місцеві старші жіночки. Це не молоді мобільні люди, які легко користуються інтернетом, і все одно вони намагалися виставити його фото в соцмережах, шукали господаря. Вони навіть скинулись на препарати від шкідників для цього собаки.

Коли він побився з іншим собакою, то вже викликали нас. Ми приїжджаємо, а нас зустрічають жінки, всі з ціпками. Це цивілізовані люди, які не кинули тварину напризволяще. Вони не сказали, як це буває: «Десь там пес валяється, самі шукайте». Вони йшли за машиною, підвели до точки, де був собака, дбали про нас, волонтерів. Це дуже приємно. Собаку ще лікують, він зараз живе в «Пегасі».

Ще був випадок, коли почався наступ на Вовчанськ. Бувало таке, що люди тікали звідти навіть пішки. До нас тоді звернулася дівчина, просила прилаштувати цуценя. Та ми не хотіли: притулок переповнений, і для нас це важко. А виявилося, що ця молода жінка тікала від обстрілів пішки. Взяла тільки дитину в візочку. Уявіть, у якому стані була ця жінка! На дорозі побачила цуценя — мале, виснажене. Воно було в такій же ситуації, як і вона. І дівчина бере це цуценя і кладе в піддон візочка!

Потім вона потрапила у Дніпро, і в місті його не кинула. А тоді вже звернулася до нас, каже, «куди ж мені з цуценям і дитиною?». Я виставила цю історію в соцмережі — одразу ж відгукнулася сім’я й забрала собаку.

«Майку, пробач»

Сергій Луденський — засновник і голова громадської організації «Save animals Ukraine»

Нещодавно до мене звернулися з проханням вивезти двох ротвейлерів із прифронтового села — Олександрополя на Донеччині. Там залишався старий дідусь, на якого в Польщі чекала онучка. Питання було лише в собаках: на подвір’ї в дідуся жили двоє ротвейлерів: 7-річний Майк і 5-річна Джина. З такими великими псами дідусеві важко було б їхати. Він і сам не виїжджав саме через собак.

У день евакуації дідусь приїхав до свого двору на велосипеді. Перед тим був на сусідньому хуторі, куди менше прилітало артилерії. Позаду його хати по прильоту горіло поле. І загалом усе це відбувалося під канонаду артилерії.

Найщемкішим моментом стало прощання чоловіка із собаками. Він обійняв Майка за голову і сказав: Переклали слова дідуся українською.«Майку, пробач. У мене вибору нема».

Це відео в моєму тіктоці зібрало мільйон переглядів: думаю, багатьом українцям і українкам відгукнувся цей біль.

Ми знали, що Майк агресивний. Щоб його завантажити, я виліз на дах нашого бусу й так затяг його за повідець.

Дідусь попросив нас швидше виїхати, аби не розтягувати момент прощання. Ми так і зробили.

Привезли собак до нашого шелтеру під Дніпром. Згодом виявилося, що Майк агресивний тільки до інших собак. А за деякий час обох ротвейлерів прийняли прекрасні сім’ї. Я дуже щасливий від того, що є такі люди, які не залишають тварин напризволяще, і ті, які приймають їх у себе.

Два скелети на прив’язі

Тетяна Нельга — засновниця благодійного фонду та притулку «Зоосім’я»

Павлиш, Кіровоградщина

У ставленні людей до тварин я постійно бачу дві сторони медалі, і це мене шокує. Дивлюся на військових, на рятівників, які із зони бойових дій вивозять тварин, ризикуючи життям. Вони великі молодці. А з іншого боку, у нашій місцевості є люди, які не стерилізують тварин, викидають цуценят, кошенят дуже жорстоко — то в пакетах на смітники, то в лісосмуги. Одні їдуть під обстріли, щоб врятувати тварин, інші їх нищать.

У нашій місцевості були люди, які весь час виїжджали, залишали на ланцюгах тварин і не годували їх. За законом, ми не маємо права зайти в чужий двір і забрати тварин. Доводилося добиватися, щоб поліція разом із нами туди пішла знімати з ланцюгів собак. Це були вже два скелети. Зараз іде розслідування проти тих людей, тому більше розказати не можу. Я забрала тварин на лікування й реабілітацію в «Зоосім’ю».

Коли ветеринар стає зооволонтером

Альона Грінник — засновниця громадської організації «Дай лапу ЮУ»

Південноукраїнськ, Миколаївщина

Одного разу задзвонив телефон: «Добрий день, я ветлікар. Я написав у гуглі “волонтери Южноукраїнськ” — і пошук відразу видав мені ваш телефон. Я хочу бути корисним — хоча б порадою». Це був Олександр Соколов, який переїхав з Енергодара. Ми зустрілися, і я відразу запропонувала йому робити спільні проєкти зі стерилізації.

Перед цим я орендувала будинок у сусідньому селі, Костянтинівці, щоб перетримувати там тварин. Ну, будинком це важко було назвати: він вже розвалювався. Там були стіни, купи сміття й трави по шию. І от ми з чоловіком і батьком почали приводити його до ладу. Люди потрошку допомагали — хто відро приніс, хто віник. Було кілька активних волонтерів, які приходили бур’яни викорчовувати. Все це ми впорядкували й організували там перетримку.

Коли з’явися Олександр, ми з волонтерами скинулися, закупили нитки, наркоз, і влаштували в цьому домі в одній кімнаті операційну. Почали там стерилізувати безхатніх кішок і собак. 

Ішов час. Я перейшла на іншу роботу — розширилися фінансові можливості. Ми вклали гроші, і у вересні 2024 року відкрили клініку вже в місті. 

Тут ми лікуємо домашніх тварин за гроші: щоб допомагати бездомним, треба звідкись брати ресурси. Для військових, переселенців діють знижки, для деяких це безкоштовно. Якщо бабуся-пенсіонерка приходить навіть із домашньою твариною, то ми лікуємо зі знижкою або й безкоштовно. Плюс ми робимо безплатні стерилізації — поки що тільки кішок. У нас у місті є притулок. За договором, ми оперуємо їхніх собак. Іноді привозять полікувати — за це гроші ми не беремо. Для безхатніх тварин під опікунством — це ціна витратних матеріалів.

Проводимо акції з безкоштовної стерилізації безхатніх. Ми робимо на стерилізацію акцент: у нас місто маленьке, і тварин тут більше, ніж людей.

У тому будинку в селі зараз післяопераційна перетримка, а ще там живуть тварини з інвалідністю. А Олександр Соколов досі працює зі мною в клініці. 

«Їх вбили не обстріли, а голод»

Аліна Остапенко — членкиня Сумського товариства захисту тварин

Суми

Майже не памʼятаю життя до війни. 24.02.22 став переломним у моїй свідомості. Відтоді почалася моя справжня перевірка на міцність як зоозахисниці. Здавалось, після деокупації Сумщини життя мало стати легшим, але почались обстріли прикордоння, примусові евакуації. 

Рік тому в Юнаківці, прикордонному селі Сумської області, місцева жінка знайшла по дворах 8 мертвих собак. Їх вбили не обстріли, а голод. Більшість тварин до самої загибелі лишались на ланцюгах і не могли знайти хоч якогось харчу. Усіх їх залишили люди. 

Потрібно було їхати туди рятувати залишених на ланцюгах тварин. У першому рейсі на прикордоння ми вивезли з Юнаківки двох собак — Бруно та Алекса. 

Бруно дивом лишився живим: ми знайшли його привʼязаним у дворі, де вже бездиханно лежали дві інші собаки. Алекс вижив, бо їв сиру кукурудзу.

Після Алекса й Бруно ми вивезли з Юнаківки ще близько 15 собак. 

Зараз Бруно в притулку, і ми все ще шукаємо для нього родину. Алекс торік знайшов родину, де його дуже люблять.

Саме після зустрічі з цими собаками ми почали активно евакуювати тварин із прикордоння. Охочих їздити по селах Сумщини особливо не було, тому я вирішила йти вчитися керувати автівкою. Так почалася нова сторінка життя, коли тижнями доводилось пропадати у віддалених куточках області, які обстрілювали. На жаль, не всіх встигали врятувати.

За 3 роки ми прилаштували в сім’ї близько тисячі тварин. Відсутність покинутих — ось результат, якого я прагну. 

Такі несхожі сусідки

Ольга Волкова, керівниця притулку «Душі бродяг»

Лупареве, Миколаївщина

Це сталося перед поїздкою на Зоозахисну премію у селі Лимани. Там одна жінка отруїла близько 20 собак.

До мене прийшла знайома та й каже: «Уявляєш, Олю, ти рятуєш тварин, а тут одна жінка мене питала: “Ти поїдеш у місто? Так купи мені щурячої отрути, бо мені тут не вистачило. Потрую собак”». Почувши це, я поїхала в те село. Але собаки вже були мертві, я не встигла нічого зробити. Побачила там цю жінку, що їх отруїла. Запитала, невже їй не шкода собак. А вона каже: «Ні, труїла їх і буду труїти». 

Ольга передала свої свідчення юридичному відділу UAnimals і сподівається притягнути жінку до відповідальності.

Роман Олександрович, Баба Зіна, Дуся та інші

Вікторія Жидкова — засновниця товариства захисту тварин «Вірність» і громадської організації «Громадська правова ініціатива»

Добропілля, Донеччина

У серпні 2019-го чоловік пішов виносити сміття. А на смітнику лежав пакет із цуценятами. Живе було лише одне. Йому було години дві від народження. Відтоді почалася в нас боротьба за життя того цуценяти. Чоловік зробив йому спеціальну коробочку — по суті, штучну маму. По годинах годували, вночі вставали. Якось мій чоловік як заверещить на всю кімнату: «Іди сюди!» Я думала, щось погане сталося. Підходжу — а то в малюка очки відкрилися. Ніколи мій чоловік так не радів. І цей собака тепер — наш знаменитий Роман Олександрович. Ромка. 

І ще один справжній прояв людяності був, коли спрацював цілий ланцюжок добра, — це порятунок фермерського господарства з Удачного. Я вегетаріанка, і для мене принципово, щоб господарство рятували не для того, щоб тварин порізали. Я хотіла зробити шелтер, який би приймав рогату худобу. Розказала про це в соцмережах.

Тоді мені й подзвонив чоловік з Удачного, в якого було господарство зі свійськими. Я разів 10 перепитала: «Ви тварин їсти будете?». А він говорить, що в них гуска, якій 15 років, козам по 17 років…

В евакуації цього господарства були задіяні багато людей. І тварини з Удачного живуть у мене в шелтері. У нас там є свиня Дуся, яка дає лапку. Є коза Марта — вона завжди зустрічає, по-своєму мекає і простягає передню ногу. Є курка, яку ми звемо Баба Зіна, бо вічно невдоволена. Щойно в курник заходиш, квокче: не так ідеш, не так стоїш, не те робиш. У неї дзьоб не закривається. 

Коля і цуцики 

Інна Бородуля — засновниця та керівниця громадської організації «Щасливий кіт»

Запоріжжя

Зі мною тісно співпрацює військовий Славік. Дуже багатьох вивозить або шукає, кому і як їх передати, щоб тварин забрали із зони бойових дій. Своїм коштом стерилізує, лікує. Ось я саме поїду вакцинувати цуценят туди, де він служить. Я б і рада всіх забрати в притулок, але це просто неможливо. Це для мене людина з великої літери. 

Але маю ще одного кумира. Коля — високий простий парубок, працює на заводі. Якщо чесно, мені спочатку здавалося, що він якийсь нетямущий. Та не завжди все так, як здається на перший погляд. Позаторік улітку Коля знайшов на смітнику новонароджених цуценят. Він не побоявся труднощів — забрав їх і вигодував. Сам! Це при тому, що він позмінно працював на важкій роботі! І всі цуценята в нього вижили. Він їх прилаштував, а одного залишив у себе. Я відтоді кажу: «Колю, ти мій кумир». 

***

Отримавши нагороди, лауреати Зоозахисної премії поспішають вийти зі світла софітів, щоб якомога швидше повернутися до своїх тварин. Вдома вони знову перевдягнуться в робоче й закотять рукави. Протягом трьох років великої війни ці люди приймають у притулках собак і котів, свійських і диких тварин, евакуйованих з фронту чи прифронтових місцевостей, а часом і самі їх евакуюють. Це сотні, а подекуди тисячі нових тварин на рік. Тварини продовжують прибувати, бо війна триває. Проте ми можемо подбати про те, щоб роботи у зоозахисників і зоозахисниць не більшало хоча б через покинутих і скривджених тварин у тилу.

Якщо зустрінете їх «на волонтерці» й захочете привітатися, навряд чи вони потиснуть руку. Не тому, що не дружні — навпаки, тільки руки в них зазвичай зайняті дровами, дошками, інструментами чи повідцями, на яких вони вигулюють собак. А на обличчях — і втома, і задоволення. Це суміш відчуттів після роботи, що наповнює.

Мої співрозмовники — з волонтерської спільноти UAnimals. Вона працює так: люди з будь-яких міст і сіл України реєструються в телеграм-боті, який пропонує різні завдання у сфері зоозахисту. Волонтери вибирають, яке з них їм цікаво виконати, і зголошуються до участі. Можна роздавати корм для тварин тим, хто цього потребує, допомагати в притулках, прибирати парки чи висаджувати сіянці. Розібратися з деталями допомагає кураторка Анастасія Ковальчук. Зараз волонтерів у спільноті понад 1500, і вони є в усіх областях України.

Акторка? Дизайнерка? Механік? Топменеджер? Та хоч прем’єр-міністр чи перша леді! Приєднатися до спільноти може будь-хто, хто розділяє цінності UAnimals — гуманне ставлення до тварин. Я поспілкувалася з волонтерами з чотирьох областей. Знайомтеся:

•   Ліза із Запоріжжя, працює у сфері реклами й маркетингу;
•   Наталія з Миколаєва, керівниця філії енергетичної компанії;
•   Віка з Богодухова на Харківщині, секретарка в медичній установі;
•   Марія з Києва, стилістка, візажистка;
•   Анжеліка з Києва, фоторедакторка;
•   Іван із Києва, топменеджер у технічній компанії;
•   Ангеліна з Миколаєва і Києва навчається на журналістку і грає в театрі.

«Cамі напросилися щось поробити»: про завдання у волонтерській спільноті UAnimals

Віка: Я їздила з гуманітарною допомогою Харківщиною — роздавала корм для котів і собак. Була в Золочеві, Чорноглазівці, потім у своєму місті, Богодухові. У Золочеві мені допомогла все організувати місцева волонтерка Настя Нечаєва. В нас було 200 кілограмів корму. Спершу я думала, доведеться цілий день ходити й пропонувати його людям по дворах. Та коли Настя покликала людей із ринку, коли ми побачили цей натовп, ми були в шоці. Підходили люди, в яких багато тварин — по семеро собак, дев’ятеро котів. Нам вистачило 20 хвилин, щоб оце все роздати!

Ліза: Я теж кілька разів розвозила корм. Тоді ще було більш-менш спокійно в напрямку Комишувахи, тож я їздила туди автомобілем. Була в селах Щасливе, Кущове, Новоіванівка, Ясна Поляна, Григорівка й Жовтеньке. Мені присилали по 100 кілограмів корму на поїздку. Ми з Дар’єю, моєю подругою, розподіляли все це по кілограму на собаку чи кота, самі зважували й розсипали у пакети. Удвох і поїхали, бо так зручніше: хтось набирає корм, хтось у цей час говорить із місцевими.

У першій поїздці ми хвилювалися, особливо коли блокпост проїжджали: треба було докладно розказати, чому їдемо, куди, там записали всі наші дані. Потім трохи звикли. Останні дві поїздки були в Григорівку й Жовтеньке, там складно з кормом, людям звідти важко виїжджати в місто. Їхали вулицею, бачили людину, гукали, питали. У кожної родини, яка там залишилась, багато тварин: від трьох собак, а котів буває й по десять. Люди доглядають тварин сусідів, які повиїжджали, підбирають і годують вуличних. А ще туди вивезли багато тварин з Оріхова. Тож корм дуже швидко розлетівся. 

Наталія: Та що ж там розказувать: роздала корми під ракетами та й поїхала! Почала їздити з літа і регулярно їжджу у прифронтові села: Прибузьке, Лимани, Дмитрівка. Їздила в Очаків і ще в село Куцуруб: там обстріли постійні з артилерії, бо русня стоїть за 5 кілометрів, на Кінбурнській косі. Із танка дістає навіть туди.

Коли їхала вперше, просто людям на вулицях роздала корми. А потім я познайомилася з військовою волонтеркою. Вона вже мені показувала, де живуть пенсіонери, і ми адресно привозили корми їм додому.

Ті села, що на самій лінії фронту були, геть потрощені — кожен дім поруйнований. Під час боїв там нікого не було, а зараз люди повертаються, відновлюють хто що може… Важко морально бачити руїни, чути трагічні історії, але якщо не ми, то хто?

Іван: Ми беремося за кожне завдання. З Марією, Ангеліною, Анжелікою часто зустрічаємося на прибираннях, ремонтах чи вигулах собак у притулках. Ось в останній поїздці були в притулку «Ріфуджіо». Нам провели екскурсію, розказали, як живуть тварини, як їх годують. Це був більше такий ненапряжний візит, щоб погодувати тварин, почухати. Та ми самі напросилися щось поробити, бо ми ж волонтери. Тож мінімально переклали дрова, дошки поперетягували. Погодували кіз, коней — усі ж приїхали з якимись смаколиками. 

Особисто мені не так важливо, що саме робити в притулку, головне — ми долучаємося до процесу. Я одного разу їхав у притулок, щоб прибирати. Запізнився на 15 хвилин, а всі вже були зайняті прибиранням, то мені просто дали вигулювати собак. Та й це дуже важлива робота! Коли в притулку 300 собак і їх вигулюють раз на три дні, то їм це дуже потрібно. Берусь за будь-яку роботу: погодувати, налити води безхатнім тваринам. Ми в спільноті не перебираємо: «це я буду робити, це не буду».

Ліза: У зоозахисті дуже багато напрямів. Можна грішми підтримати притулки. Можна вигулювати тварин у притулках. У Запоріжжі є ветлікарня, де тримають тимчасово безпритульних тварин. То можна, наприклад, туди приходити й вигулювати собак. Важливий напрям — вчити дітей спілкуватися з тваринами, пояснювати, що це теж живі істоти, які відчувають. А найпростіше — брати із собою пакет корму й годувати безпритульних тварин. Це кожен може.

«Наповнюєшся, коли даруєш любов»: навіщо волонтерити? 

Марія: Це мотивує, підіймає настрій, особливо коли вдається зробити щось у притулку. Зазвичай там приємна атмосфера, збираються цікаві люди. Це навіть більше про задоволення.

Ангеліна: Задоволення від того, щоб бути потрібним.

Анжеліка: Я навіть егоїстично користуюсь тим, що у вихідні можна виїхати у притулок — фактично на природу, де є якась фізична робота. Мені це в кайф. Особливо люблю вигулювати собак, бо не можу поки мати власну.

Іван: Для мене це теж відпочинок. У мене була відпустка тиждень тому. Три дні з неї я провів у притулках. У «Зоопатрулі», «Патроні» та «Ріфуджіо». Дивлюсь на свої фотографії — і після волонтерки завжди очі світяться. Як би важко не було, це завжди додає енергії.

Ангеліна: Коли йдеш на волонтерські завдання, у тебе є мета. Коли ти її досяг, повертаєшся додому і такий: «Клас…». Ти наповнюєшся. Наповнюєшся, коли торкаєшся щасливих тварин, коли допомагаєш тваринам, які постраждали від війни чи від людей, коли даруєш любов. І не важливо, віддаєш ти цю любов людям чи тваринами.

Якось я фотографувала у притулку Рижика. Це, мабуть, найфотогенічніший у світі котик. Він був справді як супермодель: і лапки підіймав, і мордочку в камеру, і різні вирази робив… Я виклала все в інстаграм, і за деякий час бачу: його фото комусь припали до душі, і в нього тепер є дім. От у такі моменти розумієш, для чого це все.

«Хлопці, тихше, ви кажана розбудите»: найяскравіші згадки  

Віка: Ми з чоловіком забирали тварин з Харкова, коли там були сильні обстріли. То з Олексіївки, то із Салтівки… У нас були й морські свинки, й папуги. А коли люди готові були брати тварин, то ми відвозили їх у Красний Кут, Мерефу, навіть у Красноград… Я готова була їхати куди завгодно, щоб у тварини була родина. Як згадую це все, сльози на очах.

Люди дуже здивували тим, що готові були брати тварин. Не було такого, щоб у нас цуценята затримувалися більше ніж на два місяці. У 2022 році, від початку повномасштабної війни, близько 300 тварин роздали.

Марія: В мене є яскравий спогад з дитинства: коли мені було десь 13 років, я витягла цуценят зі сміттєвого бака. Ми з мамою почули, як щось скавчить, і пішли подивитися. Виявилося, ще сліпі цуценята лежать у тому баку, і їх так просто не дістати. То мені довелося туди залізти. Я собою досі пишаюся, що не побоялася. Ми їх до себе забрали, виходили, а сусід потім роздав.

Анжеліка: Коли я була малою, ми з мамою знайшли голуба з пораненим крилом і виходили його. Коли вже побачили, що він хоче на волю, віднесли туди, де знайшли. І він полетів. Я ридала три дні, бо дуже до нього звикла.

Іван: А я пам’ятаю свій день народження кілька років тому. Було 28 грудня. Я приходжу на балкон, а там щось наче тріщить. Піднімаю ковдру — а там кажан. Вони вже мали спати. Він заліз десь на балкон, впав на ковдру й проснувся. Я дзвоню організації, що займалася кажанами, а мені кажуть: ти бери його в коробочку, накрий сіточкою, поклади в холодильник — і він там засне. Так я і зробив. Приїхали до мене мити вікна, грюкали. Я кажу: «Хлопці, тихше, ви кажана розбудите». І ці здоровенні дядьки: «А покажи!». А він спить у коробочці й тільки лапка стирчить. Так у мене кажан жив у холодильнику до весни.

Ангеліна: Мені запам’яталася Сара — дворова собака, яка живе в «Патроні». Я її вигулювала. Сара без передніх кінцівок, але намагається йти. Це собака з такою силою волі, з жагою до життя. Вона довіряє людям, йде на контакт і продовжує жити. Сара дає мені силу, мотивацію, натхнення.

Середа, П’ятниця, Маргарин та інші: хто живе у волонтерів удома 

Ліза: Зараз у мене кішка на перетримці. І є собака Луна. 4 роки тому я знайшла 11 цуценят біля закинутого будинку. Ми з друзями їх вилікували, стерилізували. Луну я забрала собі.

Наталія: Коти Барсік, Сніжок, Нюша, Толстий, Соня. І собака є. Її теж знайшов хтось на смітнику й прилаштовував. Цуценя не йшло до рук, було перелякане. Виявилося, що її покусав собака. В лікарні сказали, ще б день-два, і померло б це цуценя. А так живе в мене собака Дана, вони з котом Толстим дружбани.

Віка: У харківській групі було відео, що на центральному ринку знайшли п’ятьох цуценят. Серед них чорненьке було. Я на нього глянула: ну все, це моє. Тепер це мій пес Лумі. Люди навіть не вірять, що він не породистий. Виріс такий красивучий, що це наче мені такий бонус за волонтерство. 

Ще в мене є Жуля, яка народила 10 цуценят: малих роздали, а собаку я забрала собі. І ще двоє котів — Маркуша і Боня, всі знайди. 

Жуля лагідна, але дуже ляклива. Налагодила зв’язок тільки зі мною. А Лумі дуже контактний, весь на енергії, на емоціях. Він оце копія мене!

Боню я з помийки забрала. А Маркуша, якого моя дитина знайшла в коробці біля ставка, — це просто кіт моєї мрії. Чорна маска, чорні вушка, а сам бежевий. Ніхто не вірить, що він підібраний.

Анжеліка: У мене троє котів. П’ятниця, Середа і Маргарин. Перші киця і кіт з одного притулку з різницею в рік. Киця була не соціальна. Коли освоїлась, знову приїхали в притулок і взяли кішку. А останнього кота взяли вже торік. П’ятницю й Середу ми назвали за днями, коли забирали їх із притулку. А Маргарин — хлопчик, ми засоціювали його з чимось м’якеньким і товстеньким.

Іван: У мене одна киця Філя. Вона породиста — вибивається з цієї картини. І з таким характером, що мені однієї вистачає!

«Краще б людям допомагала»: про ставлення інших до зооволонтерства

Іван: Часто мене питають: чому ти цим займаєшся, витрачаєш час і ресурси? Не всі розуміють, як замість того, щоб у суботу полежати, можна встати й поїхати попрацювати.

Анжеліка: Мене друзі підтримують у волонтерстві: я збирала речі для утеплення вольєрів, і друзі фактично зібрали все потрібне.

Ліза: Раніше казали «ой, краще б людям допомагала». Ті, хто так говорить, і людям не допомагають. Це балачки.

Все ж переважно люди, коли бачать небайдужість, і самі надихаються. Якось я знайшла кошенят, виклала в інстаграм, і друзі забрали їх. Хоча раніше казали «жодних тварин».

Наталія: Чоловік мене підтримує в зооволонтерстві, їздив зі мною іноді роздавати корм. Звісно, він не був дуже задоволений, що я додому підселяла кота за котом, але змирився. Донька в мене доросла. Коли треба було вигодовувати малих кошенят, ми робили це всією сім’єю: донька приїхала, та ще й моя мама. Це було як з маленькими дітьми. Сім’я в цьому зі мною, я не сама.

Іван: Коли нові люди приїжджають у притулки, це відповідальність. Якщо ви приїхали, важливо вміти поводитися з тваринами чи хоча б слухати тих, хто поряд. Буває, люди під час вигулу собаки куди бачать, туди й ідуть. З іншими собаками зустрічаються — ті починають гризтись. Чи собака втік, і вони не знають, що робити. Волонтерство — це кльово, але мають бути здоровий глузд і відповідальність. Звісно, всіх запрошую і намагаюсь долучити, але це не просто розвага чи плюс у карму. Приїхавши у притулок, треба відповідати за свої дії.

«Один пост — і вже п’ятеро людей щось зробили»: навіщо розповідати про волонтерство 

Іван: Я покликав знайому в притулок у Макарові, і вона попросила зробити про це пост. Сказала тоді: що більше ти показуватимеш людям, як можна допомагати, то більше людей, можливо, почнуть це робити. Ти про це можеш і не знати, але трошечки хтось задумається, хтось нагодує, хтось задонатить… Я зробив цей пост тільки для неї. І опісля мене троє друзів попросили їх взяти на наступну волонтерку і двоє спитали про реквізити, куди задонатити. Один пост — і п’ятеро людей вже щось зробили. І це тільки ті, кого я знаю. Раніше я завжди думав, що добрі справи, як кажуть, робляться в тиші. А тепер змінив свою думку: треба розказувати, постити й долучати інших людей.

Ангеліна: у мене так було з «Патроном». Я до них приїздила на прибирання. І мене так надихнув цей притулок, що запустила для них власний збір. Зібрала кошти, купила те, що в той момент було потрібно: ліки, мийні засоби… Я до них приїжджаю, а власниця мене з цими торбами фотографує, постить. Вона вважала, що це того варте. Будь ласка, показуйте, що ви волонтерите. Ви таким чином надихаєте інших людей.

Марія: Ніхто з моїх друзів не займався волонтерством, пов’язаним із тваринами. Та коли я почала постити сторіз із притулків, знайомі почали писати: «О, прикольно, давай з тобою поїду». Не всі ж уявляють, що треба робити, як це проходить. Раптом не могли наважитися, бо не знали, що саме там буде. А якщо знайома людина вже це робила, легше. Багато знайомих захотіли приєднатися. Коли волонтериш, важливо про це розповідати.

Розповідаємо про те, як врятувати тварин від жорстокого ставлення власників, на прикладі історії Олега Пасюка з Волині. Впродовж трьох років цей чоловік мучить тварин: морить голодом, тримає в зачиненому домі або на короткій мотузці на подвір’ї.

Про події в будинку Олега Пасюка розповіла волонтерка Оксана, яка вже декілька років підгодовує його тварин, аби вони не їли одна одну й не нападали на перехожих. Законодавчі нюанси процедури вилучення тварин у недбалих господарів пояснила Ярина Люта — керівниця юридичного відділу UAnimals.

Що робити, якщо людина мучить тварин

Волонтерка Оксана дізналася про Олега Пасюка, коли три роки тому розшукувала власного пса, який втік із дому. Тоді їй порадили поїхати в сусіднє село, де чоловік збирає собак із вулиці та тримає їх зачиненими вдома.

«Сморід стояв такий, що виїдало очі, а за десять хвилин можна було втратити свідомість», — розповіла Оксана.

Всередині занедбаного будинку жінка знайшла близько 35 собак, які жили серед неприбраних екскрементів і недоїдків. Відтоді волонтерка намагається годувати тварин, яких тримає чоловік, а також шукає для них нове затишне місце.

У таких випадках юристка Ярина Люта радить: «Повідомте про знущання над тваринами представникам зоозахисних організацій, волонтерам, службам органів місцевого самоврядування, оскільки саме вони зацікавлені у створенні безпечного середовища в селі».

Якщо ви побачили жорстоке поводження з тваринами, зафіксуйте це на фото чи відео і за можливості якнайшвидше зупиніть знущання. Згода на зйомку злочину не потрібна — ви маєте право знімати подію, яку бачите на власні очі.

Однак зауважте: запис телефонної розмови або інший аудіозапис у поліції та суді доказом не вважають.

Якщо інші люди теж бачили цю ситуацію, обов’язково потрібно заручитись їхньою підтримкою, взяти контакти та в майбутньому долучити їхні свідчення до справи. Доказами також будуть висновки ветеринарних лікарів про стан здоров’я тварини або ж протоколи розтину, якщо тварина загинула.

По допомогу в оформленні заяви та інших документів можна звернутись до зоозахисних організацій, як-от UAnimals. Але варто зважати, що активісти — це звичайні люди, які мають такі самі права та громадянські обов’язки, як і будь-яка інша людина. Зупинити злочин і заявити до поліції — обов’язок кожної та кожного, хто бачить правопорушення. 

«Щодня люди звертаються до нас із проханням щось зробити, наприклад, з чоловіком, який б’є собак. Я їм даю готовий матеріал, зразок заяви — тільки запишіть дані й занесіть у відділок поліції у своєму регіоні України, бо ми фізично там не знаходимось. А вони не йдуть і очікують, що це будемо робити ми. Якщо ви свідок правопорушення, реагуйте», — говорить Ярина Люта.

Є два способи, як повідомити про цей випадок поліцію: написати заяву або викликати на місце події. У першому випадку правоохоронні органи мають «нагрянути» до підозрюваних неочікувано та зробити перевірку, у другому — негайно приїхати, щоб скласти протокол і зафіксувати злочин, який побачили на власні очі. Такі повноваження мають і патрульні, і дільничний інспектор.

Якщо поліція не фіксує злочин, ви маєте право зняти на відео їхню відмову. Запишіть контактні дані поліцейських, з якими спілкувались, а також зміст і результати ваших обговорень.

Якщо ви вирішили писати заяву, а не викликати на місце подій, варто зробити копію документів, фотографій і самої заяви та вимагати документ, що підтверджує її прийняття і реєстрацію (талон) або позначку на копії заяви (вхідний номер і дату реєстрації).

Оксана, за її словами, неодноразово викликала поліцію до Олега Пасюка, щоб засвідчити факт жорстокого поводження з тваринами, однак щоразу стикалася з небажанням органів влади вирішувати проблему, а іноді навіть зі звинуваченнями на свою адресу.

«Жінку покусали. Мені із сільради дзвонив староста, мовляв, я годувала [тварин] й випустила їх. Але ж у Пасюка 5-7 постійно десь бігають, бо він не може їх спіймати. Однак староста мені почав погрожувати, що я буду нести відповідальність за жінку, яка опинилась у лікарні через покусані ноги і руки», — розповідає волонтерка.

Як має діяти поліція на місці злочину

Навіть попри небажання господарів, поліція має право увійти на територію, де є ознаки порушення, наприклад, коли з-за дверей чутно крики від знущання над твариною. Якщо поліцейські знайдуть тварину вже мертвою, мають викликати слідчо-оперативну групу, яка забере її на експертизу та збере докази вбивства.

Якщо тварина має ознаки побиття, також наполягайте на виклику слідчо-оперативної групи, огляді тварини та житла згідно зі статтею 237 Кримінального процесуального кодексу України.

Однак поліція проігнорувала те, що тварини помирали «під опікою» Олега Пасюка. Оксана поділилася з UAnimals декількома відео з будинку Олега, де є мертві тварини. І навіть за таких доказів поліція бездіяла до літа 2023 року. Лише 4 липня врешті склали адміністративний протокол.

Поліція зобов’язана відреагувати на заяву про кримінальний злочин впродовж 24 годин, внести відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань і почати, власне, розслідування. Або видати документ про відмову у відкритті справи про правопорушення.

«Якщо поліція не реагує на виклик, поскаржтеся на лінію 102 або на номер 0-800-50-02-02, повідомивши прізвище, ім’я та по батькові, посаду та звання поліцейського чи поліцейської. Крім цього, вже за 10 днів ви можете подати скаргу на бездіяльність працівників поліції до місцевого суду з вимогою зобов’язати слідчого внести відомості в Єдиний реєстр досудових розслідувань», — каже юристка UAnimals.

Натомість Оксана домоглась реакції поліції завдяки розголосу в медіа та соціальних мережах. Про знущання Олега Пасюка над тваринами писали Волинська служба новин, ВолиньPost, ZAXID.NET, Конкурент і UAnimals. Громадян ситуація обурила: в коментарях у соцмережах навіть обіцяли чоловікові фізичну розправу. Однак поліція врешті застосувала законні методи.

У разі розслідування поліцейські згодом передають матеріали до суду, щоб там винесли вирок. У справі Олега Пасюка суд постановив (справа № 161/11894/23) вилучити тварин.

Як забрати тварин у кривдників

Тварин можна вилучити ще до судового рішення, якщо подальше перебування у власника чи власниці загрожує їхньому життю, але щонайпізніше наступного дня після виявлення злочину. Цю процедуру  виконують за Порядком тимчасового вилучення тварини у справах про адміністративні правопорушення.

У протоколі про тимчасове вилучення поліція зазначає біологічний вид, породу, приблизний вік, стать, зовнішній вигляд та інші особливі ознаки тварини. Передати на перетримку можуть до притулку, комунальної служби або підприємства з питань утримання та поводження з тваринами й іншим відповідним установам, а також фізичним особам. Із цією людиною або організацією укладають договір про утримування тварин до рішення суду — шаблон цього документу є за посиланням вище. 

За законом, людина, яка скоїла адміністративне правопорушення проти тварин, не має права утримувати їх упродовж року. Якщо ж це кримінальне порушення, то цей термін збільшується до 10 років.

Однак, попри всі закони та адміністративний вирок, собаки та коза досі в Олега Пасюка. Він продовжує свої катування просто зараз, поки ви читаєте цей текст. У чому ж проблема?

Виявляється, через те, що суд не конкретизував вид і кількість тварин, виконавці вироку не можуть ідентифікувати їх. Тому мають право повернути наказ назад до суду і не виконувати його.

Якщо до суду прилаштуванням тварин має займатися поліція, то після — виконавча служба. Вони можуть звернутися по допомогу до:

1. комунальних притулків або підприємств;
2. представників громадських організацій, які спеціалізуються на тваринах;
3. регіональних центрів порятунку та реабілітації диких тварин;
4. центрів реабілітації тварин;
5. зоологічних парків;
6. сільськогосподарських підприємств.

У справі Олега Пасюка саме на цьому етапі виникла проблема: таку кількість собак просто нікуди подіти на Волині. Та й для свійських тварин, як коза, існує не так багато притулків.

Ми зв’язалися з Андрієм Ганем, начальником Луцького відділу державної виконавчої служби в Луцькому районі Волинської області — саме сюди передали для виконання постанову суду про вилучення тварин. Держслужбовець повідомив, що в постанові бракує інформації про тварин, яких треба забрати в Олега Пасюка: скільки їх і за якими прикметами їх розпізнати. Тому Луцький відділ державної виконавчої служби не взяв документ у роботу.

Отож, тварини й надалі перебувають у підвішеному стані між «вилучити» і «залишити». А поліція та UAnimals шукають притулки, які б погодилися їх прийняти.

Світлини: фейсбук-сторінка волонтерки Анни Романенко