З квітня 2021 року у Верховній Раді лежить законопроєкт, який повністю забороняє використовувати тварин у циркових виставах. Але голосування щодо нього досі не відбулося. Директори державних цирків просять не ухвалювати таке рішення. На їхню думку, це призведе до занепаду циркової культури, а артисти й артистки залишаться без роботи. Тимчасом в українському суспільстві, як показало спільне дослідження UAnimals i Fama, понад 55 % людей вважають неприйнятною експлуатацію диких тварин для розваг. 

То що являють собою виступи на манежі з тваринами — циркову культуру чи експлуатацію беззахисних?  

Колесо смерті та півколо страху

У квітні 2025 року Національний цирк анонсував нову виставу «Бон кураж». Керівництво рекламувало це шоу як головну подію сезону. «А звірі теж будуть? — почали питати в інстаграмі. — Начебто заборонена вже експлуатація тварин». Це питання адміністрація цирку проігнорувала, але трохи нижче на схоже питання від іншої людини відповіла ствердно. Так, тварини будуть. «Погано, — написала користувачка, — інакше б пішла». 

Адміністрація цирку заявляла, що вистава збирала аншлаг. Але 20 травня в залі було так мало людей, що деякі повністю порожні сектори спеціально затемнили. Здебільшого глядачі й глядачки — це діти з батьками. У холі цирку вони купують попкорн, дехто фотографується у фотозонах. Врешті всі збираються у просторому залі. Перший номер — з тиграми. Манеж цирку вже обнесли сіткою, щоб тигри не змогли скочити до глядачів. Аби унеможливити напад хижаків, навпроти манежу також стоїть людина з брандспойтом. Якщо тварини раптом почнуть поводитись агресивно, їх поливатимуть крижаною водою — за принципом водомета на мітингах. 

Втім тигри не демонструють жодної агресії. Коли їх вивозять на арену в клітках, вони ліниво розсідаються на місця, а потім так само ліниво роблять нескладні трюки на кшталт ходіння колодою. Дресирувальниця тримає в руці шест зі шматочком м’яса — саме за допомогою нього вона керує тиграми. Номер триває близько 15 хвилин. Більшу частину часу тигри просто сидять на своїх місцях. Не дивно, що аплодисменти після номеру не дуже бурхливі. «Діти все чудово розуміють, — впевнений американець Стерлінг, який довгий час працював із європейськими цирками і брав участь у кампаніях за заборону використовувати у виставах тварин. — Вони розуміють, що участь тварин — це жорстокість. І їм нецікаво на це дивитися».

Наступний номер із тваринами — в середині програми. Це пантоміма, де беруть участь актор і акторка. Він зображує художника, вона — дивакувату жінку. Жінка виходить на арену з уже немолодим басет-гаундом, а потім дістає з кошика у формі куща інших тварин: дикобраза і кроликів. Вони бігають по колу манежем, їх підганяє жердина дресирувальниці. Потім тварин складають у кошик, де вони просидять майже до кінця номера. Невелика чорна лисиця не хоче бігти по колу. Вона притискається до підлоги та зупиняється, через що дресирувальниця активніше підганяє її жердиною. Але і це не допомагає, тож перелякану лисицю швидко виводять за лаштунки, хоча вона не пройшла повне коло, як інші.

Останній номер вистави — так зване колесо смерті. Артисти розкручують Лапендула — цирковий апарат, який складається з двох з’єднаних в один блок коліс. Його підвішують на висоті, аби колеса підіймались і опускались, та ще й обертались навколо своєї осі. Артисти виконують трюки як всередині колеса, так і зовні.лапендулу і починають виконувати трюки. Навіть скептичний до українського цирку Стерлінг каже, що це складний і небезпечний номер, адже артисти виконують трюки без страховки. Він впевнений, що саме з таких виступів має складатися програма цирку. Його слова підтверджують охи глядачів, які ледь чутно через гучну музику живого оркестру. Номери з тваринами такої реакції не викликали. 

Історія боротьби і заборон

В українському цирку тварин використовують ще з кінця ХІХ століття. Уже тоді вони були «родзинкою програми». Спочатку виступали коні й собаки, а пізніше й великі хижі тварини, як-от ведмеді. 

У радянські часи майже всі циркові вистави обов’язково включали виступи тварин. Дресирувальники і дресирувальниці були елітою радянського цирку, а тварин спримайли переважно як реквізит.

Після здобуття незалежності Україна ще довго залишала поза увагою питання ставлення до тварин у цирках. Лише в 2006 році ухвалили закон «Про захист тварин від жорстокого поводження». Там є окремий розділ про тварин, яких використовують у спорті, цирках і зоопарках. Закон забороняв пересувні зоопарки, жорстокі видовища на кшталт боїв між тваринами, також бити тварин під час дресирування чи примушувати їх виконувати небезпечні трюки. Жодної згадки про заборону тварин хоча б у пересувних цирках в законі немає. Але довгий час в українському суспільстві навіть не було активної дискусії про це. Показова ситуація: у 2015 році на сайті президента з’явилися перші чотири петиції за заборону використовувати тварин у цирку. Разом вони набрали 330 голосів. 

Вже у 2016 році ситуація змінилася. Петиція Олександра Тодорчука набрала 4 829 голосів, а міська рада Львова У 2017 році Господарський суд Львівської області скасував цю заборону.заборонила виступи мобільних цирків у місті. Раніше, взимку 2015 року у Львові помер У неволі жирафи можуть жити до 30 років.п’ятирічний жираф. Офіційною причиною смерті назвали вроджену серцеву ваду. Але були підозри, що жираф помер через тривалий переїзд з Італії до України. Мобільні цирки справді зазвичай використовують для тварин лише маленькі транспортувальні клітки, у яких вони не тільки пересуваються, а й живуть. Під час підготовки до вистави тварин обмежують у воді та їжі, щоб клітки треба було рідше прибирати. А в холодну пору року тварини страждають через переохолодження.

«Треба постійно придумувати якесь класне шоу. Треба бути креативними, щоб люди прийшли до вас. Але якщо ви використовуєте екзотичних тварин, можете не паритися, — пояснює Стерлінг, чому керівництво цирків завжди робить ставку на тварин. — Це буде дуже простий і нудний виступ, але зате з незвичайними тваринами». 

У 2016 році в парламенті зареєстрували законопроєкти №  5283, №  5119 та №  5229. Всі вони пропонували заборонити пересувні цирки з тваринами, а згодом і експлуатацію тварин у стаціонарних цирках. Незважаючи на те, що профільний комітет Верховної Ради рекомендував підтримати ці законопроєкти, їх так і не поставили на голосування. Директори цирків виступали проти і, можливо, впливали на рішення депутатів. А ще цю тему досі не обговорювали в суспільстві. Акції проти тварин у цирку були рідкісними та нечисленними. Того ж року в UAnimals запустили першу кампанію за цирк без тварин. Біля Національного цирку висіли білборди із зображенням слона та інформацією, що в цирках їх б’ють гаком, аби вони виконували трюки. Це і стало поштовхом для активної дискусії про те, чи можна в цирках використовувати тварин для вистави. 

У березні 2017 року в Прилуках із пересувного цирку втекла левиця. Її знайшли на городі в місцевого мешканця і пристрелили, бо в цирку не знайшлося транквілізаторів, щоб заспокоїти звіра. Вже наступного місяця в UAnimals провели перший Марш за тварин, де вимагали цирк без експлуатації. Туди прийшли тисячі людей, а згодом такі акції проводили щорічно в різних містах України. У 2021 році депутати ухвалили закон, який забороняє перевозити диких тварин у пересувних звіринцях, але прямої заборони виступів у пересувних цирках там немає. Однак у законі «Про місцеве самоврядування» того ж року надали право адміністраціям на місцях самим вирішувати, чи забороняти в межах своїх міст і громад роботу пересувних організацій, які екплуатують тварин: цирків, звіринців, зоопарків і виставок диких тварин. Відтоді пересувні цирки з тваринами заборонили у трьох десятках міст. Але в національних стаціонарних цирках тварин продовжують використовувати в шоу. Законопроєкт про заборону Рада ще навіть не розглядала. 

«Святая святих» Національного цирку

Директор Національного цирку України Владислав Корнієнко запевняє, що до того, як він обійняв цю посаду, також був проти використання тварин у цирку. Зараз він підтримує лише заборону цирків-шапіто з тваринами. Владислава призначили директором у 2019 році, раніше він 8 років очолював Київську муніципальну академію естрадного та циркового мистецтва. 

«Тварини завжди були ключовим суб’єктом художньо-творчих постановок, — каже він. — А циркове мистецтво для українців сакральне. І наша задача — зберегти традиції класичного цирку». 

Владислав Корнієнко — невисокий, худорлявий чоловік 62 років. У фойє цирку, де він нас зустрічає, душно, і директор просить швидше пройти в зал, де є протяг і прохолодніше. Він пояснює: нещодавно мав складну операцію на серці, тож спека і задуха для нього небезпечні. У залі вже стоять працівники цирку. Тут і комунікаційниця, і режисерка, і дресирувальники, і ветеринарний лікар. Разом із директором вони мають показати, як у цирку утримують тварин. Але спочатку Владислав доволі довго розповідає про історію Національного цирку і його важливість для України. Класична циркова культура, на його думку, неможлива без тварин. 

Я наводжу як приклад виставу «Бон кураж», на якій була у травні цього року. Чесно кажу, що з усіх номерів саме виступи з тваринами були найнуднішими. І на тлі складних акробатичних виступів вони виглядали несучасно і непотрібно. Директор не погоджується. 

«У нас є вистави, де тварини не залучені або залучені мінімально, — каже він. — Тварини [вражають глядача] легше, ніж акробат чи повітряний гімнаст. Ризик трюка заворожує, але коли виходить тварина, всі діти одразу в захваті. При цьому хижі тварини можуть виступати близько 20 хвилин, інші — до 7 хвилин. Тобто фактично несуть лише антуражне залучення». 

У списку, який дирекція Цирку надіслала на запит UAnimals, зазначили, що на балансі установи перебувають 19 ссавців і 34 птаха. Однак утримують тут більше тварин. Наприклад, я побачила не одного тигра, як це зазначило керівництво цирку у відповіді, а п’ять. Всі тварини постійно живуть у будівлі цирку. Це тигри, дикобрази, лисиці, макака, коза, коні та поні. Бегемотів, слонів і левів цирк уже не утримує. Директор стверджує, що останні 11 років цирк не закуповував тварин. А ті, що є зараз, купили у зоопарків, де тварини й народилися. 

Одразу за ареною цирку — вихід до частини, де живуть ссавці. Владислав жартує, що зараз буде показувати «святую святих». Дирекція зазвичай не погоджується проводити журналістів за лаштунки. За словами Владислава, це робиться виключно в інтересах тварин: «Вони живі істоти, і будь-яка стороння людина для них — це стрес». 

У коридорі вже відчувається характерний запах приміщення, де постійно живуть великі тварини. Тигри знаходяться у двох кімнатах, які розділені клітками. Троє з них сплять на соломі, ще двоє граються з великою колодою. Прогулюються вони лише під час репетицій на арені. Дресирувальниця Юлія Козирєва каже, тигри сплять до 20 годин на день. Тож такої активності їм достатньо. Проте це не зовсім так. «Wild Welfare» — організація, що бореться проти жорстокості утримання диких тварин у неволі — зазначає, що тиграм потрібне різноманітне середовище. Це мають бути великі вольєри з густою рослинністю, де тигри можуть ховатися та пересуватися, а також лізти на різні висоти. Також потрібен басейн для плавання і відпочинку. Цього ж вимагає і українське законодавство, встановлюючи мінімальну площу вольєра 200 квадратних метрів, а глибину басейну — 0,5 метра. Однак Національний цирк не зможе забезпечити дотримання всіх вимог у будівлі — там немає достатньо місця.

За кімнатою тигрів — кімнатка, де стоїть холодильник з м’ясом для хижаків і колода, на якій рубають тіла тварин для годівлі тигрів. Раціон для мешканців цирку складав зооінженерний факультет Національного аграрного університету. На моє зауваження, що цей факультет досліджує лише свійських тварин, ветеринарний лікар цирку Андрій Марунчин заперечує: раціон складали саме для хижаків. Тут же знаходиться ветеринарний кабінет. У ньому чисто й стерильно, тому вглиб нам пройти не дозволяють. Ветеринар каже, що всі тварини регулярно проходять профілактичні огляди. 

Рухаємося далі. У конюшні стоять близько 10 коней — удвічі більше, ніж в цирку зазначили у відповіді на запит. Клітки тісні. Я питаю, чи можна взагалі тримати коней у таких умовах. Мені відповідають, що коні тут довго не знаходяться — їх виводять на арену тренуватися. Тим не менш, утримувати коней треба в максимально схожому до природного середовищі. Конюшня повинна бути високою, добре освітленою та гарно провітрюваною. Також коням потрібні тренування на свіжому повітрі, а не тільки на арені. 

Поруч приміщення для інших ссавців. Клітки, у яких вони мешкають, значно менші, ніж у тигрів. У кутку в клітці спить чорна свиня. Юлія Козирєва каже, що свиня вже «на пенсії» і не бере участь у виставах. «Я підібрала її маленькою на фермі, — розповідає дресирувальниця. — У неї були відморожені вухо і хвіст, вони так і залишилися в мене в руках. Бачите, в неї вушка не гострі, як зазвичай у свиней, а круглі?». 

Юлія про тварин говорить м’яко і з любов’ю. Розповідає, як врятувала двох тигрів із ферми, де їх мали продати на хутро. Тигри, побачивши її, підходять до дверей клітки і ластяться. 

Видно, що Юлія щиро по-своєму любить тварин. Водночас вона впевнена, що використання тварин у цирку не можна назвати жорстокістю. Згадує, що на початку повномасштабного вторгнення тижнями ночувала в цирку з хижаками.

У неволі, додає дресирувальниця, ссавці живуть значно довше, ніж у дикій природі. Це дійсно так, але, як зауважує генеральний директор «Wild Welfare» Саймон Марш, це помилковий аргумент. Адже навіть якщо дика тварина живе в неволі довше, це не означає, що її життя якісне. 

Юлія, як і директор цирку, впевнена: традиції автентичного українського цирку потрібно зберігати. Як мінімум ще й тому, додає Владислав, що купа артистів і артисток у разі заборони тварин залишаться без роботи. Ми трохи сперечаємося про те, чи від традицій треба відмовлятися, якщо вони застарілі та неетичні. Але марно намагатися переконати цих людей. 

Частина, де живуть тварини, виглядає занедбано. Директор цього не приховує. Цирк, каже він, майже не отримує фінансування від держави. Гроші цирк здебільшого заробляє на закордонних виступах. Але там, каже Владислав Корнієнко, артисти виступають без тварин.  

«Сподіваємося, що прийде етап, коли ми об’єднаємося з громадськістю і внесемо унікальну пропозицію дозволити Національному цирку працювати з тваринами в умовах повного доступу відповідних державних інституцій, зоозахисників, всіх інстанцій. Наприкінці я хочу сказати — і я не знаю, чому це не доноситься, — тварини для людей, що працюють тут, стали членами родини». 

А що за кородоном? 

«Насправді, ми вже зробили цю роботу за вас, — каже Стерлінг. — У Європі більшість країн вже заборонили тварин у цирках, у багатьох штатах Америки — теж. Просто змініть закон». 

Однією з перших країн, що заборонила використовувати диких тварин у циркових виставах, стала Австрія — там закон ухвалили ще в 2005 році. У 2011-му австрійський суд остаточно визнав це рішення таким, що не суперечить конституції Австрії. У 2011 році про відмову від цирку з тваринами заявили Вельс і Шотландія. Станом на зараз у 32 європейських країнах заборонено використовувати диких, а в половині країн — будь-яких тварин у цирках. За даними організації «STOP CIRCUS SUFFERING», загалом у світі понад 50 країн запровадили повну або часткову заборону. В Америці така заборона діє в 34 штатах. 

Шлях до цього теж не був простим. Циркові дресирувальники, дресирувальниці, директори і директорки установ пручалися забороні. Їхні аргументи були майже такими самими, як зараз лунають в Україні: цирк із тваринами — це традиційне мистецтво, тварини не зможуть жити самостійно, бо народжені в неволі, купа артистів і артисток залишаться без роботи. Представники і представниці цирків тиснули на політиків, складали петиції, але врешті не змогли спинити зміни. Велику роль відіграв тиск суспільства, зокрема організації за права тварин PETA. Стерлінг пригадує, як активісти й активістки PETA виносили на загал жахливі факти про тварин у цирку. Браконьєри на замовлення цирків відловлювали диких тварин, наприклад, в Африці. У самих цирках тварин били, погано годували, тримали на ланцюгу. Через це дуже часто тварини тікали, щойно з’являлася така нагода. Тоді їх найчастіше вбивали. 

Ще один аргумент прибічників і прибічниць тварин у цирках — економічна вигода. Як каже директор Національного цирку України Владислав Корнієнко, виступами з дикими тваринами простіше вразити глядачів і глядачок, зокрема юних. Однак Стерлінг не погоджується з цим аргументом. Він наводить приклади таких відомих цирків, як Circus Smirkus, Cirque du Soleil, Flying Fruit Fly Circus, Circus Vargas, 7 Fingers Circus. Усі вони самостійно відмовилися використовувати тварин у виступах, однак залишилися успішними. Річний дохід Cirque du Soleil — 810 мільйонів доларів. Для порівняння: пересувний цирк Carson & Barnes у США, який використовує слонів і коней у виступах, за оцінками бізнес-видань заробляє лише близько 5 мільйонів доларів на рік. 

Насправді більша проблема — це що робити з тваринами, які живуть у цирках, після заборони. У Європі та США це питання вирішували так: тварин віддавали або в зоопарки, або в заповідники, або в спеціальні притулки. Але, звісно, були і проблеми. Притулків часто не вистачало, а деякі цирки продавали підопічних приватним особам, і що з тваринами було далі — невідомо. Ще одне з рішень, яке пропонують досі не розглянуті Радою законопроєкти, — запроваджувати заборону поступово. Тобто коли тварини в цирках помруть від природних причин, цирки не зможуть купувати нових. У 2019 році Міністерство культури України заявило, що припиняє купувати тварин для цирків. А в Національному цирку стверджують, що використовують лише тварин, куплених в зоопарках — і вони мають бути четвертим поколінням, народженим у неволі.

65-й сезон 

У вересні Національний цирк відкривав новий, 65-й сезон. Для цього команда цирку підготувала нову виставу — «Сяєво». Візуально людей прийшло більше, ніж на закриття сезону, але все одно декілька секторів повністю порожні. Першим номером традиційно йде виступ тигрів. Один із них, великий білий тигр, вже чекає в клітці біля манежу. Як завжди, арена огорожена сіткою, а з іншого боку стоїть брандспойт. Декілька батьків із дітьми підходять дуже близько до клітки, роздивляються і фотографують тигра. Врешті один із дресирувальників каже, що цього робити не можна, і люди йдуть, облишивши тигра. 

Юлія Козирєва в блискучому срібному костюмі починає свій номер. Цього разу він трохи важчий, ніж на закритті попереднього сезону. Тигри навіть скачуть крізь коло і проходять змійкою, хоч і роблять це дуже неохоче. Коли тварини виконують трюки, більшість залу аплодує. Помічаю, що багато хто знімає на телефон. Директор цирку має рацію: в декого номери з хижаками викликають захват, навіть якщо тварини просто виходять на арену. 

Але і загалом глядачі й глядачки цього разу більше відгукуються. Можливо, справа в тому, що номери краще підготовлені, а міми більше взаємодіють з публікою. Овації зривають не тільки тигри, а й акробати, що виконують трюки під куполом будівлі. Ще одним номером із тваринами був виступ, який мав іронічну назву «Свобода коней». Протягом 5 хвилин двоє коней і один чорний поні в накидках із кольоровими гірляндами, просто бігали по колу манежем. 

«Замість того, щоб інвестувати в нові формати, цирки думають, що треба більше використовувати тварин, — підсумовує Стерлінг. — Це дійсно простий шлях. Але цирки з тваринами — це вже несучасно і нецікаво. Коли люди бачать Cirque du Soleil, їм вже не потрібен тигр на арені. Заробляти можна навіть і більше без тварин. Гуманність теж може бути прибутковою».

За майже два роки роботи «Cat Кав’ярні» в Кропивницькому відвідувачі й відвідувачки залишили різношерсті відгуки: компліменти котам, скарги на запах сечі і хворобливий вигляд тварин. Але чимало відгуків, які вплинули на оцінку 3,8 у гугл-картах, стосуються керівниці: «Адміністратор чи “власниця” — окремий шедевр пихатості та невихованості», «власник ставилася зверхньо», «дуже неадекватна власниця, яка дозволяє собі підвищувати голос на дітей та батьків». Хто ця власниця, про яку так багато пишуть?

Після років роботи у квітковому бізнесі Олена Кузьмінська вирішила пірнути у нову галузь. Ідея майбутнього закладу прийшла за лічені години. Як вона пізніше розповіла працівницям, молодша донька Уляна обожнює котів, тож поступово кількість тварин у приватному будинку збільшувалась. Коли вдома стало затісно, Олена вигадала, куди переселити котів так, щоб іще й заробляти. Порадившись із чоловіком, вони розпочали пошук приміщення для майбутньої кав’ярні, а вже незабаром робили там ремонт.

«…саме я започаткувала цю хвостату темку у нас в місті… Маю 15 пухнастиків різних порід, з різними характерами та потребами. Живуть вони у закладі, де для них створені найліпші умови для перебування, неймовірна кількість дряпалок, лежачків, тренажорчиків котячих, фонтанчиків, іграшок, і навіть власна кімната, куди не заходять люди…», — написала Олена у фейсбуці.

У соціальних мережах жінка постійно демонструє «любов до тварин»: вона складала іспит із керування віслюком, навідувалась до контактного зоопарку, а торік здійснила мрію — поплавала з дельфіном у басейні. Спогад про цей день теж залишила на сторінці: «Я думала, що я знала про дельфінів майже все… про їх розум, унікальність, про почуття…». Але чи знає Олена, що дельфіни мають жити в морях і океанах, а не в хлорованих тісних басейнах? 

— Може, до «Cat Кав’ярні» щось з дельфінами в Кропивницькому замутити? — питає підписниця під дописом.

— Мрію про капібар, — відповідає Олена.

Наразі в закладі бігають лише коти, з якими вона охоче позує на фотосесіях, завжди усміхнена і зовсім не схожа на власницю з відгуків у гугл-картах. І коти виглядають гарно. У кожного, як пише власниця, є персональний ветеринар, регулярні щеплення, якісне харчування та догляд. 

Проте нещодавно колишня працівниця «Cat Кав’ярні» Ксенія звернулась до UAnimals з іншою правдою: відсутність належного лікування, економія корму, вітамінів і наповнювача для туалету. Тож що відбувається насправді в розрекламованому закладі в Кропивницькому? 

Тривожний дзвіночок

20-річна Ксенія працювала в Інституті післядипломної освіти на посаді з грізною назвою лаборант. Вона сиділа на кафедрі, розбирала папірці, формувала розклади й організовувала заходи. Дівчину влаштовувало все, крім одного — маленької, якщо не сказати мізерної, зарплатні.

Після року паперової тяганини вона вирішила знайти щось фінансово привабливіше. Так натрапила на вакансію в «Cat Кав’ярні», де раніше неодноразово відпочивала. Ксенія божеволіє від котів, тож ця вакансія здалася ідеальним варіантом: гідна зарплата, та ще й із котами постійно бавишся. 

Ксенія вже знала тварин у кав’ярні якщо не поіменно, то в обличчя: мейн-кунів Графа, Араміса і Опівніча, бенгалів Лео і Хілларі, бурманів Бентлі й Геліка, орієнталів Харлі й Холмса, британку Кнопу, девон-рекса Зодіака, безпородного Рижика, абіссинця Бубочку, сфінкса Кокоса, персидську кішку Жозефіну і шотландку Тефіті.

Вона одразу подзвонила за поданим в оголошенні номером телефону і домовилась про стажування, щоби випробувати власні сили. Працювати стоячи 12 годин не те саме, що сидіти на стільчику в кабінеті. Стажування тривало місяць замість обіцяних кількох днів. Стосунки між власницею і Ксенією не склались від початку. 

Якось дівчина захворіла, замінити її було ніким. «Ну, тоді виходь так», — дала вказівку Олена. Ксенія з високою температурою так-сяк дочовгала на роботу. Того дня кав’ярня була порожньою, без гостей, і ненароком дівчина заснула серед м’якеньких котів. Ксенія не встигла побачити жодного сновидіння — одразу подзвонив телефон. Власниця кав’ярні застукала працівницю на камерах і виявила невдоволення її роботою: «Що ти собі дозволяєш? Працюєш, як амеба», — згадує Ксенія слова Олени.

Цей випадок не вплинув на працевлаштування. За місяць Ксенія вивчила обов’язки, працювала на рівні з іншими. Тепер вже офіційно.

Як ви сюди потрапили?

Щоранку дівчата прибирали лотки і насипали туди свіжий наповнювач, потім годували котів і протирали вологими серветками очі, а хворих обробляли «Санодерм» — лікарський препарат, перед застосуванням якого обов’язкова консультація ветеринара чи ветеринарки. Це крем, яким лікують алергічні, грибкові й бактеріальні захворювання шкіри у тварин. В інструкції зазначають, що курс лікування може становити 2-4 тижні, а між курсами має бути щонайменше 20 днів перерви.«Санодермом» і «Хлоргексидин» — антисептик, який використовують для дезінфекції ран.«Хлоргексидином». 

15 котів і кішок потрапили до кав’ярні різними шляхами: когось купили, а когось безкоштовно принесли люди. Дехто навіть вдавався до брехні, щоби прилаштувати тварину в кав’ярню. Так було з британкою Кнопою. 

Власники запевняли, що кішка молода, стерилізована і не завдасть клопотів. Олена Кузьмінська повірила на слово. Та коли у Кнопи розпочався шлюбний період, всі здивувалися. Кішка тремтіла й мало не дерлася на стіну. Працівниці годували її пігулками, але нічого не допомагало. Тоді звернулися до ветеринара.

З’ясувалося, що Кнопі близько 5 років, вона перехворіла на котячий коронавірус і має хвору печінку. Звісно, колишніх власників годі було шукати, а Кнопа так і лишилася нестерилізованою — їй відмовили в операції через стан здоров’я.

Кімната відпочинку

Простір для відвідувачів на першому та другому поверсі «Cat Кав’ярні» імітує домашню атмосферу: килимове покриття, крісла і стелажі, але кімната для котів, де вони відпочивають, ходять у туалет і харчуються, виглядає сумніше: висячі дроти, гола плитка й незабиті цвяхи у відкосах і на дерев’яних поличках.

Ксенія кілька разів пробивала руку цвяхом і припускає, що так само травмувався і Рижик. Він полюбляв їсти на верхній поличці, і в кота переважно не виникало проблем, щоб застрибнути туди. Але одного разу дівчата помітили, що Рижик здер бік. Вони злякалися: рана нагадувала розріз. Дівчата просили власницю відвезти Рижика до ветеринара, а натомість Олена видала їм «Пантестин» — лікарський препарат, перед застосуванням якого обов’язкова консультація лікаря чи лікарки. Призначають людям у разі зовнішнього ураження шкіри з ризиком інфікування.«Пантестин» і сказала: «Пшикайте».

За два тижні поріз не загоювався, Рижик постійно зализував його. Тоді привезли бандаж, який дівчата вдягали вночі, а вдень — щоби відвідувачі не подумали лихого — знімали тканину. Довга шерсть Рижика ховала поранення, тож ніхто нічого не помічав. 

Інколи котів травмували і ображали самі відвідувачі й відвідувачки. Ще у дверях закладу дівчата попереджають: брати тварин на руки суворо заборонено; кричати і годувати принесеним кормом — теж. Однак відстежити дотримання правил вдається не завжди, адже на зміні лише дві працівниці. 

Остання крапля

Як розповідає Ксенія, усіх котів годували одним кормом — індивідуальних раціонів не було. Раз на два тижні привозили дві 7-кілограмових упаковки корму. Олена просила сипати його не «по-королівськи», а заощаджувати, аби вистачало на 4-5 тижнів. 

Працівниці також фасували корм у маленькі зіппакети на продаж. Відвідувачі й відвідувачки купували їх, щоб підгодовувати котів. Але ті все одно з жадібністю цупили в людей тістечка. Найбільші ласуни серед котів — бурмани і бенгалка. Часом їхній злочин помічали в ту мить, коли коти вже облизували вуса. Тоді в них починалась алергія: вони лисіли, а на шкірі з’являлися цятки. Люди помічали жир від мазі на шерсті та залисини й запитували, що з котами. Власниця ж забороняла відповідати правду. Можна було сказати щось на кшталт: «Та побилися просто».

Останньою краплею для Ксенії став трагічний випадок із Тефіті. Висловуха шотландка була однією з тих, кого підкинули в «Cat Кав’ярню». Вона лякалась голосних звуків, а після російського обстрілу в кішки почали заплітатись лапки. Тефіті відвезли до ветеринара: «Погано ходить, бо в неї збільшена матка», — повідомив лікар.

Поступово її стан погіршувався. Підійматися-спускатись стало важче, і дівчата гуртом облаштували Тефіті місце у вбиральні, щоб вона не мучилась ходити далеко. Майже місяць працівниці жалілись власниці на стан здоров’я кішки. Коли Тефіті перестала їсти, Ксенія попросила дозволу забрати кішку додому: «Будете до мене приїжджати, тільки віддайте її мені, щоб вона була у спокої», — благала дівчина, але Олена Кузьмінська не хотіла цього чути і забрала Тефіті до себе. 

Ксенія з колегами розпитували власницю про стан Тефіті. Олена або ігнорувала, або заспокоювала: «Буде жити». Але якось ненароком обмовилась: «Чи не краще було б її усипити?».

Незабаром кішка померла. Власниця запевняла дівчат, що це сталося природною смертю, але всі вже втратили до неї довіру. Як було насправді, ніхто не знає.

Ксенія хотіла написати заяву на звільнення й негайно розійтися. Утім Олена зобов’язувала відпрацьовувати два тижні. Коли дівчина відмовилася, в її бік полетіли погрози: «Я зроблю тобі славу на все місто». Олена казала, що має групу у фейсбуці, де є інші підприємці й підприємиці Кропивницького, і саме перед ними вона знеславить Ксенію. Можливо, тому дівчина не наважилася самотужки подати заяву до поліції про жорстокість до тварин у кав’ярні. Це зробили юристки UAnimals: 2 вересня звернулися до поліції з проханням перевірити умови утримання тварин у закладі, а ще — до Державної служби з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів, аби там з’ясували, чи має заклад всі необхідні дозволи.

Виконуючи вимоги статті 43 Закону України «Про медіа», що надає закладу право на відповідь. Нижче наведено повний текст відповіді, наданий представником заявниці без змін.

«Відповідь закладу «Cat Кав’ярня» на статтю ««САТ-кав’ярня» у Кропивницькому. Розповідь працівниці» від 24.09.2025

У відповідьна статтю, опубліковану на вашому ресурсі, ми, як представники закладу «CatКав’ярня», хочемо надати нашу позицію та уточнити фактичний стан справ щодо умов утримання тварин.

1. Щодо умов утримання та приміщень. У статті було продемонстровано відеозапис технічного приміщення. Хочемо зазначити, що, за нашою інформацією, цей запис було зроблено під час проведення робіт з утеплення однієї з кімнат. Це приміщення не є основним місцем перебування котів. Загальний простір, доступний для тварин у нашому закладі, складає понад 80 квадратних метрів на двохповерхах, що включає спеціально обладнані настінні комплекси, ігрові зони, бігове колесо та окрему кімнату відпочинку, обладнану іонізатором повітря.

2. Щодо ветеринарного догляду та лікування. Стан здоров’я тварин є нашим пріоритетом. Усі коти, що перебувають у закладі, мають ветеринарні паспорти, вчасно отримують необхідні щеплення та проходять регулярні огляди у фахівця. Будь-яке лікування, включно з обробкою від алергій чи дерматитів, призначається виключно ветеринарним лікарем за результатами огляду. Твердження про нібито самостійне призначення препаратів «Пантестин» чи «Санодерм» без консультації лікаря невідповідає дійсності. Ранки, які іноді з’являються у котів, є наслідком алергічних реакцій на стрес або людську їжу (якою, попри заборони, іноді пригощають відвідувачі) і лікуються за протоколом, наданим ветеринаром.

3. Щодо інформації про «епідемію». Інформація, що з’явилася в листуванні колишніх працівників, про нібито «епідемію» або хворобу 13 з 15 котів є хибною та невідображає реального стану речей. У закладі немає і не було спалаху грибкових чи інших інфекційних захворювань. Ми розуміємо суспільний інтерес до нашої роботи і завжди відкриті до конструктивного діалогу. Ми сподіваємося, що ця інформація надає більш повне уявлення про турботу, яку отримують наші тварини.»

Світлина заставки: відгуки на «Cat Кав’ярню» на гугл-картах. Авторка: користувачка Linka Cat.

Я лежу, прикрита бетонною плитою, і притискаюся спиною до стіни. Навколо — шматки бетону, цегли, автопокришки й сухий бур’ян. У щілину бачу, як мене швидко оббігає прудка невеличка собака. Потім кидається до плити і гучно гавкає просто в обличчя. Вона, звісно, чарівна, але перед очима змикаються чималі ікла й гавкіт стоїть оглушливий. Так триває кілька довгих хвилин, поки не підходить Ольга, опікунка собаки, й не кидає тій м’яч. Тоді я виповзаю з-під тренувального завалу на полігоні Державної служби з надзвичайних ситуацій.

Це була п’ятирічна службова собака Ніндзя, яка шукає під завалами живих людей. А цей яскраво-червоний м’яч для неї — найбільша мотивація. Понад усе Ніндзя хоче його «вполювати».

Службові собаки є в усіх силових структурах України: Національній гвардії та Збройних силах, Національній поліції, Прикордонній службі та Державній службі з надзвичайних ситуацій. Крім того, всередині цих структур є підрозділи з абсолютно різними завданнями: одні собаки здійснюють поліцейський конвой, інші шукають вибухівку. Пошуково-рятувальні собаки навчені шукати живих людей на завалах чи в природі. Тут поговоримо саме про них.

Де живе службовий собака

Спершу я зустріла Ніндзю у вольєрі всередині приміщення, яке на полігоні називають «кінологія». Проте вона тут не живе. Ніндзя мешкає вдома в рятувальниці й кінологині Ольги Бібікової разом зі своєю мамою та двома іншими собаками. Одну з них звати Клюква, вона теж була пошуковою собакою, другий сусід — Кузя зі Слов’янська з паралізованими задніми ногами.

На тренувальний полігон Мобільного рятувального центру швидкого реагування на Київщині Ніндзя приїжджає на роботу. Всі тутешні собаки належать кінологам і кінологиням та живуть разом із ними.

«Ми, кінологи, як і рятувальники, заступаємо на чергування доба — через три. У разі надзвичайної ситуації виїжджаємо ліквідувати наслідки. Чергуємо з 8-ї ранку до 9-ї наступного дня. Коли їдемо додому, собаки їдуть разом з нами», — розказує Оля.

Водночас більшість собак у ДСНС належать державі. Мешкають вони не у квартирах, а в кінологічних центрах. «У нас тут є огороджене містечко, а в ньому близько 50 вольєрів», — розповідає майор служби цивільного захисту, ветеринар Владислав Пухальський із Міжрегіонального центру швидкого реагування в Ромнах. Тут є три кінологічні підрозділи: аварійно-рятувальний, саперний і група підготовки службових собак, де Владислав і працює.

Як саме мають виглядати вольєри для собак, регулює наказ ДСНС № 597. Спираючись на інструкцію з нього, будували і центр у Ромнах.

Собаки виїжджають із цього центру на чергування в інші області, переважно на менші пункти постійної дислокації. Там у них теж є вольєри — напівстаціонарні. «Їх можна краном перевозити. Там є будки, вони вкриті зверху, щоб не текла вода», — каже Владислав.

Коли щось стається й лунає команда про виїзд, собаку садять у бокс (невелику клітку) й спеціальним авто разом із людьми везуть працювати. 

На виїзді

Відрізки праці й відпочинку 

«Там щось горить, там гостре, там задимленість, там пилюка, там всі працюють… Напружена обстановка. Це не те саме, що тренування», — згадує свою поїздку в Дніпропетровську область Владислав. 

Розшукові собаки ДСНС зараз постійно виїжджають «на прильоти». З міжрегіонального центру — на Харківщину, Сумщину, Дніпропетровщину. З Мобільного — здебільшого на Київщину, але можуть бути й інші міста й навіть країни. 

За словами рятувальників, кінолог не пускає собаку туди, де надто небезпечно, і тварина, скажімо, може провалитися. Собака не працює годинами безперервно, говорить Владислав. «Хвилин 20 попрацював — і все. Обстежив квадрат і назад, а людям треба розбирати завали в цьому місці. Навіть 20 хвилин не чекають, це максимум. Далі собаці треба дати води — і в бокс. Знову залучають вже за ситуацією». 

Хоча собаки працюють короткими періодами, та поблизу завалів можуть бути цілий день або й більше. «Бувало, що й добу собаки перебували біля місця, де треба було шукати», — каже ветеринар. Коли собаки чергують на виїздах багато днів, тоді живуть в авто, вольєрах чи іноді гуляють: пес не перебуває весь час у боксі.

В Антак’ї

Уже під час повномасштабного вторгнення Ніндзя встигла попрацювати не тільки на завалах в Україні, а й за кордоном. 6 лютого 2023 року в Туреччині стався потужний землетрус, і на поміч до міста Антак’я вирушила команда українських рятувальників і рятувальниць. 

«Це вражає. Ідеш по вулиці — а все зруйновано…» — згадує Оля. Спочатку українці й українки обшукували зруйновані будівлі, потім розбирали завали. Працювали 9 днів. Зміна тривала 6 годин, потім 6 годин відпочивали й знову бралися до роботи.

«Одну будівлю розбирав екскаватор. То був багатоповерховий будинок, який просто склався. У міжнародній класифікації це називається панкейк («млинець»). І тоді хтось почув підозрілий звук. Там було повно людей, і нас покликали. Ніндзя почала шукати й позначила голосом місце. Турецькі рятувальники дістали звідти 30-річну жінку», — розказує Оля. Жінку одразу поклали на ноші й занесли у швидку. Вона була у свідомості, проте її стан у формах позначили як критичний. Того року Українська кінологічна спілка присудила Ніндзі відзнаку «За врятоване життя». 

Захист від поранень 

Ніндзя працювала без жодних додаткових засобів. Для собак-саперів існує багато засобів захисту: різноманітні окуляри й навіть бронежилети. Проте собаки, натреновані на пошук людей, для захисту використовують лише бахіли, та й то не в усіх випадках.

«Якщо там багато скла, одягають на лапи бахіли, — каже Оля. — Якщо лише елементи будівельних конструкцій, нічого не одягаємо. Чутливість лап так більша: коли лежить стіна з кахлями, собака відчує, що ця поверхня слизька, і не буде на неї спиратися. Без нічого собака краще контролює своє тіло. Ми й нашийники знімаємо, щоб вона ні за що не зачепилася в щілині». 

Більші шанси стати на службу має те цуценя, у якого сильна харчова мотивація — воно хоче працювати за їжу. Ігрова мотивація теж важлива: виконати якесь завдання собаку мотивує іграшка. 

Навички формують з кінця

«Усіх навичок собак навчають з кінця, — пояснює Оля. — Що ми хочемо бачити? Щоб собака знайшов людину й позначив її голосом — гавкав. Людина бере мотиваційний предмет — щось, що хоче отримати собака, — іграшку чи корм. Показує це собаці. Якщо він гавкнув, йому видають іграшку чи їжу. Потім потрошку людина ховається. Якщо це ліс, то за дерево, а якщо техногенний завал, то за якесь укриття. Собака дуже швидко розуміє, що треба нюхати. Це природно для собаки, він живе носом».

Загиблих людей і, наприклад, наркотики навчають шукати на зразку. В іншому процес схожий. Різниця в тому, що собака-шукач людей має отримати заохочення від людини, яку знайшла, а не від власника. Саме тому собаки повинні бути дружніми до людей.

Собаки, які пройшли підготовку до служби, складають іспити разом зі своїми опікунами чи опікунками. Є три етапи атестації. Перший іспит — тестування на придатність. Пес має знайти на завалі чи в лісі одну людину, пройти перевірку на послух і спритність. Потім іде так званий іспит на клас А: треба знайти двох людей за певний час. Наступний етап — клас В: шукають трьох людей. І для кожного класу зона пошуку збільшується.

Тренінг — корисно чи шкідливо?

«Коли ми беремо хижака, органи чуттів і вся фізика тіла якого призначені для активного руху і здобування їжі, і саджаємо його нехай у дуже затишну квартиру з м’якеньким лежачком, якщо такій тварині нема куди прикласти свої фізичні здібності й інтелект, це страждання», — говорить фахівчиня з поведінки собак Рія Смульська. Жінка виховує 6 вуличних собак і працює з домашніми псами. За її словами, до пошукової роботи собаку не можна примусити жорстокими методами. Він працює на відстані — без повідця чи електричного нашийника. Тож тварина сама обирає співпрацювати з людиною й виконувати команду.

«Для собаки такі тренування — це кайф. Вони можуть використати свій ніс — демонструвати видотипову поведінку. Працюють у парі з улюбленою людиною. Жоден провідник, який підготував собаку, не буде ставитися до неї як до витратного матеріалу. Це твій партнер, якого ти виростив і викохав. Тренування дуже енерговитратні й для провідника», — стверджує Рія. 

Можна самому подивитися, як відбуваються тренування, принаймні у волонтерських групах пошуково-рятувальних собак. Там завжди потрібні «статисти» — люди, які ховатимуться в лісі або в укриттях і яких повинні знайти собаки. 

З цуценятами займаються щодня. Що старший собака, то рідше треба тренуватися, каже Оля Бібікова. «Собака повинен сумувати за пошуком. Якщо щодня проводити годинне тренування, пес буде туди ледь плентатися: ну знов, це надовго, мені вже нудно… Ніндзя займається пошуком раз на тиждень. Це частина мисливського інстинкту. Коли вона знаходить людину і та викидає їй м’яч, це ніби вона знайшла і вполювала здобич».

Що їсть службовий собака

У Мобільному центрі реагування кожному собаці щомісяця видають корм від держави. «Це їхня зарплатня», — кажуть тут. Однак чи давати собаці саме його — рішення кінолога чи кінологині. 

В інших центрах собак годують сухим кормом, який закуповує держава. «Це фінансове питання, яке залежить не так від ветеринара, як від того, що скаже відділ матеріально-технічного забезпечення, — розповідає Владислав. — Корм, який видають, хоч і не преміум-клас, але доволі якісний». 

«Якщо собака постійно в роботі, його треба годувати кормом із підвищеним вмістом білка та жиру, — каже ветеринарка, дієтологиня та гастроентерологиня собак Влада Тарасенко. — Якщо собака не постійно в роботі, тоді раціон змінюється залежно від ситуації: в ідеалі за тиждень до роботи та за тиждень після. Якщо навантаження бувають кілька разів на тиждень, тоді такий раціон має бути постійно».

За її словами, в комерційної лінійки кормів, що видають собакам у Міжрегіональному центрі, немає ідеальної їжі для службових собак. Однак одним із його різновидів — для оптимальної ваги та здорових суглобів, — можна було б годувати собак на службі тривалий час, вважає Влада. «Я б радила переходити на натуральний раціон, бо його легше коригувати в таких випадках, але можна дібрати й комерційний. Розумію, що собак дуже багато, але кожна тварина індивідуальна і не кожен раціон підходить усім».

Від чого лікують пошукових собак

«Щойно була на прийомі Єва. Обробляв їй шкіру, — розповідає ветеринар Владислав. — У мене під опікою 34 штатні собаки».

Раніше у підрозділі було троє працівників. Зараз він один, але штат планують розширювати. Владислав регулярно оглядає собак, робить щеплення й обробки. Проте здоров’я пошукових собак — не лише його відповідальність, а й кінологів і кінологинь. «Кінологи побачили, що щось не те із собакою, тоді вже ведуть до мене. У діагностиці захворювання важлива не тільки клінічна картина, а ще й анамнез — історія. Як собака поводиться, чи вона рухлива, чи апатична, чи вона десь стрибала, скавчала. Треба зібрати максимум інформації».

Перш ніж заступити на службу, кінологи і кінологині проходять курси службового собаківництва. Там вивчають і доветеринарну допомогу. «Я їм пояснюю, як оглядати собак, як кліщі викручувати, як термометрію робити, що колоти, якщо потрібно. А ще вони завжди можуть подзвонити і спитати», — говорить Владислав. Ветеринари комплектують кінологам аптечки, щоб в екстреній ситуації ті могли самі допомогти собаці. Найтиповіші випадки, за словами Владислава, — це подряпини або укуси бджіл. А ще частіше бувають розлади травлення: «Поїхали в інше місце, там інша вода. Собаки сильно реагують на воду — починається розлад».

Пошуково-рятувальні собаки навіть із прагматичної точки зору повинні бути здорові: вони не можуть мати ожиріння, проблем із руховим апаратом чи страждати від болю. Інакше собака не зможе працювати.

Після роботи на завалах собаки час від часу повертаються з порізами, розповідає Владислав. Серйозніші пошкодження, за його словами, — рідкість: «Торік був випадок, що після пошуку на завалах собака поранилася. Тоді людський медик накладав їй шви». 

Випадків загибелі собак на службі в Міжрегіональному центрі не було за всю історію кінологічних розрахунків, стверджують там. Центр існує в сучасному вигляді з 2018 року. ДСНС після початку повномасштабного вторгнення не оприлюднювала інформації про летальні випадки. Проте службові собаки гинули в інших структурах: наприклад, з 2022 року загинуло щонайменше 25 службових собак Збройних сил України. Це були не розшукові тварини, а здебільшого охоронці, які загинули через російські обстріли. 

Замість собаки

Чому собака?

Мікроскопічні роботи допомагають оперувати людей, дрони замінюють розвідників-людей, а штучний інтелект веде з нами філософські розмови. Чому ж у такому технологічному суспільстві після катастрофи негайно беруть саме живих собак?

Рятувальні місії приїжджають на завали не з порожніми руками. Є спеціальні мікрофони та камери, зокрема й інфрачервоні. Ці технології допомагають знайти тих жертв, яких можна побачити, почути або вловити їхній тепловий слід. Якщо це неможливо, то допоможуть лише кінологічні загони.

Собака швидко визначає жертв на запах. Техніка не може замінити собачий ніс, що еволюціонував протягом мільйонів років. Поки що не може. 

Потрібна платформа

«Привіт! Його звати Спот!»

На численних відео науковці показують на кумедного жовтого пса. Кажуть, його так і хочеться погладити. Яким би прикольним не здавався цей собака, він не наділений душею чи думками. Спот — робот компанії «Boston Dynamics», призначений насамперед для збирання даних.

Щоб замість собаки щось працювало на завалах, потрібно, аби це «щось» могло рухатися так само динамічно, як тварина або людина.

На українському ринку активно продають гонконгську розробку Unitree Go2. Її також демонструють у нас на різноманітних виставках технічних інновацій. 

Є багато інших робособак. Деякі вже використовує українська армія, проте не для розшуку, а для деяких логістичних завдань. 

Робот не втомлюється й не відчуває болю. Можливо, він замінить собаку на завалах, якщо його обладнати так званим електронним носом. 

Потрібен ніс

Скоріше за все, окрім собачих лап, у Спота буде ще й електронний ніс, каже розробник одного з таких «носів» доктор Нік Денлер.

«Електронний ніс» — це сенсор. Він аналізує те, що ми й тварини сприймаємо як запах. Це леткі речовини, що їх виділяють об’єкти. Ці молекули потрапляють на сенсор, і комп’ютер перетворює дані на сигнал — у нашому випадку про те, чи є людина під завалами.

«Електронні носи» застосовуватимуть і в інших сферах: вони вловлюватимуть присутність хвороб на рослинах і запах лісових пожеж. Вже зараз такі пристрої визначають якість повітря, зокрема й в Україні. Однак для пошуку людей після катастроф у реальних умовах «електронні носи» ще не замінювали живих собак.

Лише в експериментах

«Ніс» розробки британця Ніка Денлера зміг розпізнати запахи бананів, сиру, ананаса та евкаліпту, навіть якщо вони змінювали одне одного 60 разів на хвилину.

Пристрій розміром із банківську картку він розробив разом із колегами з Університету в Гертфордширі. Хоча метою розробки було замінити поліцейських собак роботами, поки цей експеримент підтвердив тільки те, що техніка загалом може аналізувати запахи.

Водночас є «носи», що вже аналізують на запах людське тіло. Наприклад, розробка швейцарських учених.

У 2018-му в Університеті Інсбруку 5 чоловіків і 4 жінки по одному заходили у спеціальну герметичну камеру з неіржавної сталі та скла. Перед тим камеру очищували від запахів, а спеціальний фен перемішував повітря. Волонтери й волонтерки заходили туди лише в спідній білизні й без косметики, а 8 годин перед тим вони нічого не їли, щоб імітувати перебування під завалами. Першу годину людина дихала через маску, другу — без. У цей час новітній пристрій вимірював леткі речовини — спочатку ті, що виділяються через шкіру, потім — через шкіру та дихання.

«Електронний ніс» впорався із завданням і показав присутність людей.

Цей пристрій — один із найвідоміших запахових сенсорів, призначений для пошуку живих людей під завалами. Його розробив Федеральний інститут технологій у Цюриху. 

Це поєднання сенсорів: деякі вловлюють ацетон та ізопрен — речовини, що ми видихаємо. Інші вловлюють аміак, що виділяється зі шкіри. У пристрій учені додали сенсори вологи та вуглекислого газу. Все разом у певних пропорціях виділяє тіло живої людини.

«Наразі наш пристрій — найменший і найдешевший девайс, достатньо ефективний для пошуку живих людей. Наступним кроком ми хотіли б випробувати його в реальних умовах після землетрусів чи лавин», — каже провідний розробник Сотіріс Пратсініс.

Вчені самі назвали свою розробку електронним рятувальним собакою. Проте далі за лабораторію він ще на пошуках не був.

Є ще французька розробка — сенсор Sniffer («нюхач») для пошуку живих людей, яку вже інтегрували в робота на ім’я Смурф. Ця установка їздить на колесах, тож Смурф не може переміщуватися так вільно, як пес. 

«Нюхача» і Смурфа в парі тестували протягом проєкту «CURSOR» (європейської наукової ініціативи для розробки різних рятувальних пристроїв). Ця парочка могла визначити присутність людини приблизно на відстані двох метрів. Вони працювали тільки в навчальних умовах. 

Коли стається катастрофа, собаки потрібні негайно. Вони — цінні співробітники рятувальних служб, у яких дуже багато вкладено і які живуть у спеціальних умовах. Вони не чатують у кожному віддаленому місці, де може статися землетрус, лавина чи вибух. На місце події їх треба перевезти або ж навіть доправити літаками чи гелікоптерами. Тож прилади потенційно можуть стати навіть доступнішим рішенням, ніж живі собаки.

Водночас багатьох людей турбує інша колізія: собака ніколи не зможе дати усвідомленої згоди на небезпечну працю. Як би добре не дбали про собак, так чи інакше вони піддаються ризику. Техніка могла б зняти це питання.

Замінити собаку роботом — це сфера прискіпливої уваги й зацікавленості для вчених. Тож «електронні носи» — широка й динамічна галузь досліджень. Проте поки що жоден Спот не рухається так вправно, як Ніндзя, а електронні сенсори не перевершили її чутливий вологий ніс.

Автобазою у Білогородці рідко хтось проходив. Коли саме там з’явився фургон, укритий яскравою тканиною, ніхто точно й не скаже. Схоже, фургон був цирковий. Кузов сильно заіржавів. Біля машини стояло відро, на дно кузова хтось насипав трохи тирси.

Підійшовши до фургона впритул, з несподіванки можна було б і заціпеніти: в кузові сиділи двоє ведмедиць, кожна зачинена в іржаву клітку завбільшки приблизно квадратний метр. Клітки заледве вміщали самих тварин.

Саме це побачили зоозахисники, які приїхали до Білогородки на Київщині у 2015-му. Власник представив їм своїх «артисток» — ведмедиць Юлю і Зою. Тварини працювали у сфері розваг. Виступивши, ведмедиці поверталися у тісні клітки. 

Як склалася подальша доля Юлі та Зої? Як позначилася на психіці та здоров’ї цих тварин циркова кар’єра? У цьому матеріалі шукаємо відповіді на запитання про життя Юлі й Зої зокрема та циркових ведмедів загалом. 

Як і де захисники тварин вперше зустріли Юлю й Зою? 

«Я дуже добре пам’ятаю цей день. Був червень. На автобазі стояла машина, не дуже велика, отака, як хліб возять. Клітки були маленькі, тому вони обидві ставали поруч у цей фургон. На місці був і власник. Здається, це й був дресирувальник, але до кінця не зрозуміло. Він багато не розказував», — пригадує керівник фонду «Чотири лапи» Тарас Бойко. Телефон власника ведмедів у фонду залишився, але за номером можна почути хіба що запис «Цей номер не обслуговується».

Чи то ведмедів хтось помітив і сповістив зооактивістів, чи до них звернувся сам власник, достеменно невідомо. Фахівчиня з поведінки ведмедів Марина Шквиря тоді працювала консультанткою фонду «Чотири лапи», який опікувався ведмежим притулом у Березівці на Житомирщині. «Мені подзвонила Яна Ренк, зоозахисниця, — згадує Марина. — Яни вже немає серед живих, її вбили росіяни в перші дні повномасштабного… Вона тоді розповіла про машину з ведмедями. Сказала, що власник згоден їх віддати. Я взяла таксі, поїхала в Білогородку, сфотографувала, відправила фото керівникам фонду. Вони прониклися, сказали “беремо”».

Тоді працівники «Чотирьох лап» приїхали в Білогородку й підписали з власником договір про передачу тварин. Серед підписантів був Тарас Бойко, який переповідає слова колишнього власника Юлі та Зої. То був молодий хлопець, який сказав Тарасові: «Я вже їх тримати не можу. Користі від них небагато, бо вони старі й хворі. Тому забирайте».

Ведмедиць повантажили у транспортувальні клітки й перевезли в Березівку. Днів за 10 підготували вольєри, у які їх зрештою випустили.

Чотири роки потому Зою і Юлю переселили до ведмежого притулку «Домажир», де вони живуть і тепер.

У якому стані було здоров’я ведмедиць?

Ще в Березівці Зої видалили багато зубів, зіпсованих і сточених об ґрати. Юля мала схожі проблеми, тому їй теж довелося лікувати зуби.

Зої ветеринари встановили цілий набір діагнозів: цироз печінки, запалення сечового міхура, зламаний палець і кіготь, важкий неврологічний розлад та епілептичні напади. Крім того, з’ясували, що ведмедиця майже повністю сліпа.

Обидві ведмедиці проявляли патологічну поведінку: у них була важка стереотипія.

«Юля перетоптується з лапи на лапу й хитає головою, — розповідає менеджерка з комунікацій ведмежого притулку «Домажир» Оля Федорів. — Коли відвідувачі й відвідувачки це бачать, радіють, що “ведмідь танцює”. Тут важливо наголосити, що це ознака стресу і це зовсім не весело». 

Часто тварини реагують на стрес повторюваними рухами. Дещо схоже буває і в людей: нервуючи, хтось несвідомо заламує пальці, хтось гризе нігті чи олівці, хтось розгойдується з боку на бік. Одноманітні рухи можуть повторювати люди з аутизмом у стані стресу. Таку поведінку називають стереотипія. Вона трапляється і у тварин, які живуть у бідному середовищі й тісноті. Тварина починає ходити по колу, рухатися туди-сюди вздовж огорожі, хитати головою або чухатися. Поводитися так може, скажімо, слон, кінь, ведмідь, вовк чи папуга. Коли тварині є на що відволіктися, стереотипія може й не заважати повноцінному життю. Інша ситуація, коли вона мешкає в замкнутому просторі, і її дні не наповнені абсолютно нічим. Тоді тварина може фіксуватися на цій поведінці, часто аж до того, що завдає собі шкоди чи не зважає на інші подразники. Навіть тоді, коли у такої тварини з’явиться вибір, чим зайнятися, вона не відразу подолає стереотипію. Їй може знадобитися чимало часу, щоб відмовитися від нав’язливих дій і піти, наприклад, досліджувати вольєр. 

Повністю перемогти стереотипію зазвичай не вдається, особливо у старих тварин. Проте фахівці намагаються хоча б зменшити її прояви. Для цього використовують так звані збагачення вольєрів. Це спеціальні іграшки, які стимулюють цікавість тварин, змушують рухатися й відволікають від стереотипної поведінки. 

Оля Федорів розповідає про все, чим збагачують вольєри в «Домажирі»: «У нас є дерев’яна скринька, всередину якої доглядачі кладуть їжу. У ведмедя дуже розвинений нюх, він відчуває запах їжі й намагається її дістати. Ведмеді не ламають скриньку. Вони пробують взаємодіяти з іграшкою і зрештою розуміють, яку дошку треба посунути, щоб випала їжа. Є дерев’яний барабан, зверху дірочка, куди доглядачі кладуть їжу. Ведмідь знає, що треба покрутити барабан і запхати лапу всередину, щоб добути звідти ласощі.

Є перекладини, на які можна вилазити. На деяких можна й полежати. А є такі, на яких розкладають їжу, і треба її звідти дістати. Є дерев’яні м’ячики — з ними ведмеді дуже люблять бавитися. Якщо хтось проявляє сильну стереотипію, доглядачі реагують, підкидають ведмедям горішки з медом. Ведмідь відчуває запах, відволікається і йде шукати ці горішки». 

Хто ще з циркових мешкав у «Домажирі»? 

Ще до Зої та Юлі в Домажирі жила циркова ведмедиця Христина. Це одна з перших мешканок притулку. Її більше немає: Христина померла торік. Проте розказати про Христю варто. Її розтин показав багато важких хронічних хвороб.

Христина була тянь-шанською ведмедицею — це підвид бурих. Мала красиву пісочну шерсть. «Цей підвид у нас використовують лише в цирку, бо такі ведмеді маленькі, компактні. Їх легше перевозити й контролювати», — пояснює Наталія Галайко. 

Христину вилучили від власника в серпні 2017 року. Пані Наталія пригадує: «Ведмедиця жила в пересувному цирку. Власник їздив по всій Україні. Він перевозив не дуже доглянуту Христину в тісній клітці. Одягав на неї спіднички й усіляке інше вбрання, вона виконувала циркові трюки. Тут недалеко від нас є селище Івано-Франкове, і він приїхав із виступом туди. Тоді вже діяла заборона утримання диких тварин у пересувних цирках. І зооактивісти разом із поліцією вилучили ведмедицю».

На шиї у тварини була запалена ділянка, повністю позбавлена шерсті, — це місце, з якого роками не знімали нашийник. У Христини виявили багато хронічних хвороб: вона страждала на артрити, артрози, мала страшну стереотипію. У Христини була глаукома одного ока, яке довелося видалити. Зуби у ведмедиці зіпсувалися, тому працівники купували для неї корм, який вона могла пережувати.

Христина добре освоїлася у вольєрі, любила плавати й грітися на сонці. Проте хронічні хвороби все одно нагадували про себе. Два роки тому Христя почала дуже важко хворіти й страждала. У «Домажирі» ухвалили рішення про евтаназію. Христина прожила 27 років. 

Чому в циркових тварин стільки хвороб?

Коли ведмедя утримують приватно, здебільшого власники не можуть забезпечити нормального для нього харчування, пояснює заступниця директора ведмежого притулку «Домажир» Наталія Галайко. Тварини живуть у тісних клітках, і малорухомий спосіб життя шкодить опорно-руховому апарату. Циркова тварина в постійному стресі: яскраве світло, багато людей, шум, оплески, музика, багато запахів. 

Наталія Галайко розповідає: «Видно, що наші ведмеді, які прибули з цирків, зазнавали знущань у попередніх місцях утримання. У них великі проблеми із зором, слухом і важка стереотипія».

Іноді в цирках чи на мисливських станціях тварині завдають шкоди свідомо. У «Домажирі» не знають про випадки, коли б когось зловили на гарячому. Однак про це свідчать висновки ветеринарів, які оглядали ведмедів. Наталія розповідає: «Наша Зоя не бачить. Ветеринари припускають, що ведмедицю могли осліпити навмисно, щоб вона не реагувала на яскраве світло. Наприклад, іноді тварин б’ють палицями по шийному відділу хребта, через що порушується іннервація. Якщо порівняти стан здоров’я циркового ведмедя і тварини, яку просто утримували в клітці, то стан здоров’я циркових тварин набагато гірший».

Дізнатися, як насправді жила тварина до того, як потрапила в реабілітаційний центр, не так просто: «Якщо тварину примусово вилучають, часто не вдається навіть зустрітися з власниками, не те що докладно дізнатися про життя тварини. Власники не завжди з’являються на вилучення. Іноді кажуть: “Приїжджайте, там буде представник”. Ми забираємо — і все».

У ведмедя, якого використовують у сфері розваг, немає зимового сну. Це теж впливає на ведмедяче здоров’я: процеси в його організмі протікають зовсім не так, як це природно для виду: «У природі буває, що ведмідь не доїв і не пішов спати. Але це одиниці. На наступний рік такий ведмідь може залягти на зимовий сон. А в неволі у ведмедя вибору немає: йому рік у рік просто не дають спати. Фізіологічні процеси порушуються. У зимовому сні має відновлюватися шкіра на лапах, спалюватися помаленьку жир до весни. А цього всього не відбувається.

Взимку в природі ведмеді нічого не їдять. Навесні тварина трошки їсть, потім починається парувальний сезон — вона худне. Їсти багато починає в серпні. На зиму тварина може збільшити свою вагу аж на 40 %. У неволі все по-іншому. Зоя і Юля були худі, а буває, що в неволі ведмеді перегодовані, і це їм теж шкодить». 

Як Зоя і Юля приживалися в «Домажирі»?

Вольєр для Зої збудований так, щоб вона вільно пересувалася. Вона живе сама. Поселяти її з родичами небезпечно: ведмеді можуть конфліктувати, а це для сліпої ведмедиці великий ризик.

Інша справа — Юля. Два роки тому її перевели з адаптаційного вольєра у великий. У сусідньому живуть Маня та Квітка. «Можливо, Юля зможе соціалізуватися й жити у великому вольєрі з Манею і Квіткою, — сподівається пані Наталія. — Маня й Квітка теж жили раніше окремо. А тепер їдять поруч, сплять разом. Щодо стосунків між ними і Юлею — бувають кращі дні, бувають гірші… Ми сподіваємося, що вони подружаться. Це вже четвертий рік соціалізації. Ми йдемо дуже маленькими кроками. 

Соціалізація ведмедів інколи триває роками. У разі успішної соціалізації вони живуть разом. Це покращує їхню якість життя».

Чи має ведмідь особистість?

Ще й яку! «Характери ведмедів дуже відрізняються, — розповідає Оля Федорів. — Кілька ведмедів у нас спокійні, гуляють собі помаленьку, нікуди не поспішають. Є активні, які носяться від самого ранку, в обід трошечки посплять і знову бігають, граються».

Зоя — розважлива пані. Вона залюбки все обнюхує й часто підіймає голову вгору, щоб відчути запахи в повітрі. Юля дуже любить гратися зі збагаченнями і демонструє химерні пози. Оля Федорів навіть створила в соцмережах рубрику «Пози йоги від Юлі». Особливо полюбилася ведмедиці підвішена на ланцюгах колода, каже Оля: «Вона під цю колоду лягає і ну її чотирма лапами розхитувати! Або любить в басейні сидіти, вона там сидить довго. Любить мордочку у воду занурити, і видно тільки очі. Я кажу на неї “крокодил”».

У всіх у «Домажирі» свої смаки. Наприклад, місцева ведмедиця Маша відома своєю любов’ю до помідорів, а Потап обожнює рибу. У Зої улюблена їжа — це банани. Юля не перебирає — їй смакує все. 

Як думає ведмідь?

Наталія Галайко розповідає: «Інтелект ведмедя десь на рівні собаки.

Ведмідь має дуже добру пам’ять. На 80 % харчування ведмедів складається з рослин, тому їм треба пересуватися чагарниками, де можуть бути ягоди або інша їжа. Тож вони створюють власні маршрути. Ведмеді думають, куди вирушити по їжу. 

Ведмедиці дуже дбайливо виховують ведмежат два-три роки. Ведмедиця може прийняти і чуже ведмежа, якщо це сирота. Буває, що молода ведмедиця народжує дитинчат і не може дати їм усіх навичок, тоді стара ведмедиця може їх забрати. 

Ми їздили в Карпати й спілкувалися з місцевими людьми. Нам розповідали, що ведмідь, помітивши мисливців, може піти задки, щоб поставити сліди не в той бік і надурити людей. Це справді тварини, які думають».

Науковці застерігають, що не варто наділяти тварину людськими рисами. Проте це аж ніяк не означає, що ведмідь добре почувається в клітці. Дискомфорт тварини, яка живе в тісному й бідному середовищі, — це не тільки обмеження в рухах. У таких умовах у неї мало сенсорного навантаження, простою мовою — їй страхітливо нудно. Особливо це стосується тварин із розвиненим інтелектом. А ведмеді точно належать до таких.

Збагачення вольєрів у «Домажирі» — і для відволікання від стереотипії, і для того, щоб ведмеді могли поміркувати. Навіть їдять вони з «манерами»: мають власні способи посмакувати улюбленою їжею. Ольга ділиться своїми спостереженнями: «Ми даємо їм апельсини. Я не раз помічала, як вони виїдають всю м’якоть, а шкірку залишають. Колись привезли кавуни. Вони легенько зверху надавлювали, кавун тріскав, вони його розгортали й виїдали все зсередини. Вони не заковтують все одразу. Навіть яблучко на лапку собі ставлять і потрошку їдять. Правда, ведмідь вкусив двічі-тричі — і вже яблучка нема». 

Що відбувається після реабілітації та соціалізації ведмедів?

Часто люди питають, чому ведмедів не випускають із реабілітаційного центру в природу, каже пані Наталія. «Є центри, які займаються ведмежатами з дикої природи, у яких, наприклад, мама загинула. Їх безконтактно вчать виживати. Якщо ж тварина народжена в неволі й звикла до людини, це величезний ризик. Можливо, ведмідь дасть собі раду в природі. Проте він буде підходити до людей. А контакт із людьми не завжди закінчується позитивно».

Ведмеді, які потрапили в «Домажир», житимуть тут все своє життя. Вони якоюсь мірою стоять на захисті своїх родичів у неволі. У притулку люди можуть побачити ведмедя в умовах, близьких до природи, і послухати історії про їхню долю. Після цього навряд чи у цих відвідувачів і відвідувачок виникне бажання замкнути таку тварину в клітку, начепити на неї спідницю чи надіти нашийник.

Ми вже показували залаштунки роботи контактного зоопарку «Звірополіс» — тоді журналіст UAnimals media побував там у ролі стажера і працював під прикриттям два дні, аби дізнатися про умови утримання тварин. Однак після публікації матеріалу до нас звернулася колишня працівниця «Звірополісу». Дівчина кілька місяців доглядала тамтешніх тварин, і цей досвід змінив її світогляд. Ділимося її історією — раптом вона відкриє очі ще комусь. Якщо минулий репортаж був драмою, то ця стаття — фільм жахів. 

Ліки від депресії

Олександра щойно закінчила Київський політехнічний інститут і пірнула в доросле життя. Ось тільки не знала, куди плисти. Продовжувати бути лінгвісткою не хотілося. Дівчина шукала себе, та екзистенційні питання тягнули на мулисте дно. Потонути завадив хлопець.

Саша давно дзижчала йому на вухо про контактний зоопарк, який побачила в соціальних мережах у подруги. «Тваринки рятують від депресії», — сказав хлопець і запропонував нарешті відвідати омріяне місце. Олександра погодилась, вона ж бо ніколи не бачила на власні очі мавпочок, дикобраза і сурикатів, а тут ще й пожамкати усіх можна! Вона схопилась за це рятівне коло і поїхала в торгово-розважальний центр «Cosmo Multimall» у контактний зоопарк «Звірополіс».

Дівчина пустувала з тваринами, і сум щезав. 

Дивувало тільки, що працівники лишають відвідувачів сам на сам із тваринами. Може, в контактному зоопарку замало персоналу? Саша наважилась запитати в адміністратора, чи не шукають людей у команду. «Шукаємо», — відповіли їй. Виявилось, що працівників тут завжди бракує. Дівчина зацікавилась роботою, але відразу попередила, що не має ветеринарної освіти. Однак, як їй відповіли, такі знання тут нікому й не потрібні. Головне — любити тварин. Цього у Саші по вінця. У дитинстві вона мріяла про кота, але батьки були проти. Тож зараз робота в контактному зоопарку здалась їй втіленням дитячої мрії. І тут будуть не тільки коти, а ще й екзотичні тварини. Після співбесіди, де обговорювали все, крім тварин: зарплату, графік, як правильно розмовляти з відвідувачами — її взяли на роботу. Адміністраторка лякала іспитом із раціону для тварин, але й того зрештою не провели. 

Саша вийшла на стажування вже наступного дня. Жодних паперів чи контрактів не було, а зарплату видавали в конверті. Згодом Саша дізналась, що власники працюють як фізичні особи-підприємці. Вона наполягала підписати бодай якийсь договір. «Тоді ще не вистачало свідомості зрозуміти те, що контактний зоопарк — це бізнес», — визнає дівчина. Сумніви підкрались уже на початку стажування. Тоді пролилася перша кров.

Саші призначили куратора — хлопець мав навчити її прибирати вольєри і пускати відвідувачів до тварин. Однак він ще й сам не до кінця тямив у всіх справах, бо працював у «Звірополісі» лише кілька місяців. Можливо, тому хлопець помилився. На третій день її стажування він відправив Сашу до носух, а ці тварини вміють відкривати двері й можуть боляче дряпати. Уникнути ран допомагає спеціальний одяг, та дівчину ніхто про це не попередив. Певно, вона навіть ще не вивчила імена всіх колег, коли пройшла бойове хрещення в носух.

Саша привела у їхній вольєр відвідувачів. Носуха цьому не зраділа — кинулась дряпати людей і агресувати. Саша відтягувала тварину, і та смачно вкусила дівчину за руку. Можливо, сплутала з іграшкою. Їх тут ціла (тобто напівціла) одна. Олександра глянула на рану: роздерта шкіра і ллється кров. 

«Ой, прикусила», — сказала відвідувачам і заховала руку за спину. Цієї фрази навчила адміністраторка: тварини у «Звірополісі» не кусають, а «лагідно-грайливо-люблячи прикусують».

Після такого «прикусила» дівчина негайно поїхала у травмпункт. Лікар не зашив рану, бо туди могла потрапити інфекція від тварини. «Звірополіс» оплатив дівчині медикаменти. 

Саша прийшла лікуватися сюди від депресії, а врешті загоювала інші рани — не душевні. Близько двох тижнів тривало відновлення, і вона знову вийшла на роботу.

«Сподіваюсь, до ранку доживе»

Надалі тривожні дзвіночки тільки гучнішали. В один з робочих днів, уже під вечір Олександра помітила в єнота нудотні позиви. Він кричав, притиснувшись до стіни. Дівчина подзвонила ветеринару, який періодично навідувався в контактний зоопарк: 

— А що з ним? — запитав.

— Кричить, — відповіла Саша.

— Ну, муркає, як завжди?

Далі дівчина впродовж двох годин переконувала і вмовляла його приїхати на Шулявку в торговий центр і оглянути єнота. Ще годину лікар звідкись їхав. Весь цей час єнот продовжував кричати. Врешті виявилось, що хтось погодував його чимось не тим. Працівники часом «балують» тварин забороненими ласощами. Наприклад, Катерина, яка працювала у «Звірополісі» вже хтозна-скільки, інколи давала шматок шоколадки улюбленцям. А такі смаколики для них особливо шкідливі. Лікарка ветеринарної медицини Інна Васильківська, яка часто має справу з дикими тваринами, пояснює: теобромін із шоколаду погано метаболізується в організмі єнотів — коли він накопичується, це вражає нервову систему, шлунково-кишковий тракт, серцево-судинну систему і нирки тварини. 

Цього разу дівчата побігли в аптеку і купили ліки — те, що лежало в шухляді у підсобці, не підходило. Ветеринар наколов єнота препаратами і сказав: «Сподіваюсь, до ранку доживе, а як ні — подзвоните». 

Наступного ранку єнотові стало краще. «Пощастило», — каже Саша. Гепіендом закінчувалась далеко не кожна подібна історія. Колеги розповідали Саші, що колись перегодували їжатицю горіхами. Після цього частування тварину не вдалось врятувати. Одні виправдовувались, мовляв, вона вже стара була. Інші сперечалися: «Та ні, молода». Олександрі на мить здалося, що вона в божевільні. Як виявилось, це і справді було так.

У «Звірополісі» настав особливий день: мавпа народила. Дитинчат тимчасово посадили в карантин — у клітку метр на метр в підсобці. Однак «тимчасово» затягнулося. Коли минув місяць, Саша поцікавилась у керівника про майбутнє малят. «Ми скоро добудуємо вольєр в іншому [контактному] зоопарку, і вони житимуть там», — відповів хлопець.

Добудували вольєр чи ні, Саша не знає, але якщо і так, було вже пізно. У мавпенят відмовили задні лапки. Вони спали там, де й ходили в туалет, а харчувались лежачи. Можливо, ще студінь у підсобці погіршила їхній стан.

Дівчина надокучала керівникові щоденними повідомленнями: «Заберіть їх, будь ласка». Хлопець обіцяв: «Завтра». Тваринок звільнили тільки за два місяці.

— А куди їх повезуть? — запитала дівчина. 

— У власника за містом є приватний [контактний] зоопарк, — відповів ветеринар.

Тут усі чули про цей міфічний «зоопарк», але ніхто його не бачив навіть на світлинах. Згодом адміністраторка потайки розповіла Саші, що насправді мавп присиплять. Ситуація настільки нажахала Сашу, що відтоді вона вирішила фотографувати і знімати відео для викриття жорстокості до тварин — хоча б у медіа, якщо не в поліції. Вона вже збагнула, що у «Звірополісі» багато проблем, але хотіла щось змінити перед звільненням. 

Чи можливі реформи в контактному зоопарку?

Щойно діти заходять у «Звірополіс», одразу ж підбігають до морських свинок. Та зовсім не тому, що обожнюють гризунів. Просто вольєр із морськими свинками перший від входу. Діти влаштовують тваринам справжню хитавицю. Гризуни тріпотять від таких атракціонів, тому Саша запропонувала пересадити гризунів подалі. А замість них посадити сцинка, який значно менш популярний. Та її ідею не втілили у життя — уже скоро це мало трагічний наслідок. 

Одного ранку Саша прийшла на роботу і не побачила морської свинки. Колеги розповіли, що напередодні хтось впустив тварину з висоти. Морська свинка померла в конвульсіях, але покарання не було ані для доглядачів, ані для відвідувача, ані для керівництва. А мало би. 

Стаття 299 Кримінального кодексу України говорить: «Жорстоке поводження з тваринами, що відносяться до хребетних, у тому числі безпритульними тваринами, що вчинене умисно та призвело до каліцтва чи загибелі тварини, … караються арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до трьох років».

Однак правопорушення приховали.

Тим, щоб недбалість у догляді за тваринами не була надто очевидною, опікувалась адміністраторка. Раніше ця дівчина працювала в дніпровському «Звірополісі» і привезла звідти багаж досвіду. З її ініціативи почали купати сурикатів, бо малі вже смерділи сечею. А хто з відвідувачів захоче бавитись із такими? Банні процедури влаштували в тазу, і Саша взялася фотографувати це. Але раптом адміністраторка сказала: «Нікуди не публікуй цього, бо зоозахисники нас закриють» (як показує досвід UAnimals, це не так легко. Навіть із фотодоказами жорстокості до тварин). 

Ще з нововведень від адміністраторки було миття поверхонь хімічним засобом — екоцидом. У Саші очі на лоба повилазили: «А раптом тварини нализькаються?».

Адміністраторка вважала, що змивання водою вистачить, щоб вберегти тварин від отруєння. Це підтверджує і лікарка ветеринарної медицини Інна Васильківська: «Екоцид — хороший препарат для дезінфекції, якщо його правильно використовувати. Під час прибирання вольєру можна застосовувати 0,5–1-відсотковий  розчин, дати препарату повністю висохнути, а за необхідності промити чистою водою і ще раз дати висохнути. Тоді препарат безпечний». Але водночас Інна говорить про інший ризик: якщо препарат разом із рідиною потрапить на шкіру тварини, може виникнути подразнення. Зате тепер у «Звірополісі» пахне квіточками. Відвідувачі усміхаються — і це головне.

До слова, на світлинах, які встигла зробити Саша, у тварин є шкірне захворювання. Лікарка говорить, що найімовірніше це дерматит. Він може бути алергічний, грибковий чи паразитирного походження. Звісно, за фото діагностувати складно — потрібні додаткові дослідження. 

Саша запропонувала купити іграшку для носух, бо вони вже гризли шпалери: дівчина ледве встигала вихопити шматки з їхнього рота. Та адміністраторка переконувала, що носухи не гратимуться іграшками. Одна працівниця обурилась і купила іграшку за власні гроші: невже втомлені тварини не заслуговують бодай на якусь радість після 12-годинного робочого дня? За конвенцією Міжнародної організації праці, люди працюють 40 годин на тиждень. Тварини у «Звірополісі», для порівняння, працюють всі 84, ще й без вихідних. Що це, як не рабство?

Такі умови тут не лише у тварин, а й у працівників. Після того, як відвідувачі залишають залу і контактний зоопарк зачиняється, працівниці прибирають вольєри, але ці години вже ніхто не рахує у зарплатню. А впродовж дня працівниці часто не встигали навіть пообідати, бо перерва тривала лише 20-30 хвилин. Саша попросила керівництво подвоїти час на відпочинок. І це чи не єдина з реформ, яку вдалось запровадити. 

Однак Саша вже не могла миритись з усім безладом і халатністю, тому вирішила звільнитись.

Пробудження свідомості

Чому не пішла раніше? Дівчина вважала колег досвідченішими за себе. «Вони точно знають, що роблять», — думала вона. Потім сподівалась на зміни. 

«Сюди приходять від любові до тварин, а потім через неї ж звільняються», — каже Саша. Дівчина зрозуміла, що тут тільки заробляють на тваринах, але не люблять їх. Принаймні не всі. 

Дівчина не відразу написала UAnimals — сумнівалась, що магнатів ринку вдасться притягнути до відповідальності. Однак вірить у силу розголосу. Зараз вступила на магістратуру з журналістики в університет Тараса Шевченка і нарешті знайшла себе — хоче змінювати суспільство. І першим, за що боротиметься, буде заборона контактних зоопарків.

«Продам хом’яків диких європейських». Таке оголошення я залишила на olx. Обіцяла здорових і активних самця й самицю. Хом’як європейський — тварина з Червоної книги, тому просила мінімум по 800 гривень «за штуку». Пів дня оголошення чекало на модерацію, а ввечері його відхилили. Цей товар був у переліку заборонених до публікації.

Проте згодом я зробила спробу номер два і не вписала повну наукову назву виду, проте детально описала моїх червонокнижних «улюбленців». І от — оголошення прийняли.

У мене не було жодного хом’яка, а диких хом’яків я взагалі ніколи не бачила. А якби був, мені легко вдалося б порушити норми права. Так, українське законодавство забороняє торгувати червонокнижними тваринами й рослинами. Попри це, такий продаж донедавна відкрито процвітав на одному з найпопулярніших сайтів оголошень.

Рись на olx

7 вересня 2023 року біля торгового центру в Обухівському районі під Києвом припаркувалися два авто. З одного вийшла модно вдягнена пані та ще одна жінка з блокнотом. З іншої машини випірнув чолов’яга з переноскою для котів.

— Ви документи на тварину привезли? — спитала пані з блокнотом. 

— Треба документи — зробимо! Потримайте в руках, не бійтеся!Нужны документы? Сделаем! Подержите в руках, не бойтесь!

Чоловік витяг з переноски невеличку рись і вручив модно вбраній жінці. Авжеж, нехай потримає, щоб остаточно пройнятися почуттями й врешті-решт купити рись! Вона цілих два тижні думає! Заможна молода матуся відгукнулася на оголошення з olx, у якому він пропонував рись. Річ у тім, що донька покупчині подивилася «Мавку» й просто закохалася в персонажа на ім’я Квусь, схожого на рисеня. Дівчинці кортіло мати рисеня вдома. За живу тварину чолов’яга просив 3 800 доларів.

Щойно матуся взяла рисеня, з’явилася поліція. Тварину вилучили силою. Жінку в модному вбранні звали Марина Іванюсько, вона юристка зоозахисної організації URSA. Роль помічниці з блокнотом зіграла співзасновниця URSA Ярослава Коба, яка й вигадала легенду для прикриття.

«Ми запитували, чи вона не кусається, чим годувати, чи стерилізувати, скільки їй місця треба. Нам розписували в повідомленнях, що це ледь не найпростіша в утриманні тварина, яка не страждає від того, що живе в будинку і їсть котячий корм», — згадує Ярослава.

Чоловік писав, що зводить дорослу рись із самцем раз на рік і розпродує приплід. Молода вилучена рись мала недостатню вагу й багато хвороб. 

«Поїхати до них і довести, що там розводять тварин, не вийшло. Вони ж своє місце не розкривають, — говорить Ярослава. — За місцем реєстрації того чоловіка рисей немає. Для того, щоб простежити за ним і обшукати місце, потрібен ордер на обшук, але в Україні це адміністративне правопорушення і ордер в таких випадках не роблять». Тож продавець відбувся штрафом.

Кошеня рисі назвали Урсою. Зараз Урса на реабілітації в Центрі порятунку диких тварин на Київщині. Їй шукають притулок за кордоном, щоб вона могла жити принаймні в напіввільних умовах, розповіла Ярослава Коба. 

«Коли вилучили цю рись, у мене обривався телефон, — пригадує юристка Ніна Арзамасцева, яка робить юридичний супровід під час перетину кордону з тваринами. — Дзвонили якісь незрозумілі люди, питали, чи можуть вони повернути вилучену рись собі. Я почала їм ставити питання. Врешті сказала: забудьте».

Не тільки великі

Закон забороняє продавати й купувати не лише ведмедя чи велику кішку, а й навіть найдрібнішу тварину з Червоної книги. Тому я й вирішила почати свій експеримент з хом’яка.

Щоправда, дикий червонокнижний хом’як не такий уже й малий — до пів кіло. І дуже любить понадкушувати все, що є на городі. Тому люди зазвичай прагнуть позбутися такого постояльця.

У Центрі порятунку хом’яків цих тварин просять не вбивати, а повідомляти про них зоологам. Тоді фахівці відловлюють хом’яка на ділянці й відселяють у природу. Керівникові центру Михайлові Русіну не раз давали поради: мовляв, платіть людям за хом’яків, тоді власники городів охочіше їх віддаватимуть. Порадники навіть не розуміли абсурдності цієї пропозиції. Та й це ще не все. «У нас був кейс, коли якісь невідомі хотіли скуповувати хом’яків по дві тисячі гривень хтозна навіщо, — говорить Михайло. — Ми відмовили, й історія не мала продовження. А може, вони десь таки знайшли браконьєрів, які їм постачають тварин. Ми цього не знаємо».

Чи не найбільш популярними героями оголошень на olx серед червонокнижних ставали куницеві — тхори й перегузні. А може, про них просто найбільше відомо, адже зоологи Центру реабілітації та допомоги куницевим в Україні пильно моніторили сайти з продажу протягом останніх років. Якщо бачили оголошення про продаж рідкісної тварини, зв’язувалися з продавцями й вели наполегливі перемовини. Випадки закінчувалися по-різному: іноді тварин у доброму здоров’ї вдавалося повернути у природу, іноді кейс закінчувався смертю тварини. Як оцей.

У 2020-му на Донеччині люди подали оголошення, що продають домашнього тхора, якого знайшли на вулиці. Оголошення потрапило на очі фахівцям. На фото був не тхір, а рідкісна степова перегузня. Працівники Центру допомоги куницевим почали перемовини. Спершу попросили випустити перегузню в місце, де взяли, якщо вона здорова. Ті відмовилися, мовляв, тварина кульгає. Та врешті згодилися віддати перегузню волонтеру. Директорка Центру Віка Мойсєєва розповідає: «Передаючи перегузню, ці люди вимагали у волонтера “премію” за “порятунок рідкісної тварини”. Волонтер одразу пішов до ветеринара: жодних проблем з лапами у перегузні не було, зате виявили рану на голові. На фото, зроблених одразу після того, як перегузню зловили, травми не видно. Це пошкодження — наслідок утримання дикої тварини в просторі, що не підходить для цього виду. Намагаючись вибратися з клітки, перегузня розбила собі чоло. Тварина не вижила в ході реабілітації».

У 2022 році у приватного власника на Львівщині опинився степовий тхір. Той чоловік теж подав оголошення, що продасть його. Після розмови із зоологами продавець погодився випустити тварину, але не так сталося, як гадалося. Виявилося, що тхір після кількох місяців у клітці мав зіпсоване здоров’я. Усі чотири ікла — основні інструменти тхорів для виживання — були зламані.

«Вірогідно, він сам зламав собі зуби об прути клітки, намагаючись вибратись. Згодом проявилися ознаки епілепсії, тож малюк залишився жити в неволі», — каже Вікторія.

Деяких тварин таки повернули у природу. Пощастило шістьом лісовим тхорам, яких у 2021 році продавали за оголошенням на Дніпропетровщині. Люди передали тварин майже без опору. Щоправда, тхорів спочатку було семеро — тварини ослабли, й один малюк все ж помер. Проте решта шестеро успішно пройшли реабілітацію і повернулися до лісу.

Показовий випадок стався на Волині у 2024-му. «Ми познайомилися з чоловіком, у якого опинилося п’ятеро лісових тхориків. Він залюбки передав їх на реабілітацію. Наскільки ми знали, тварин зловив браконьєр і намагався продати через знайомих. Тхорів ми повернули у природу. Згодом із нами знову зв’язався той чоловік: питав, чи варто купувати в браконьєра ще й дорослого тхора. Тоді ми попросили надати відомості про браконьєра». Проте цього вже не сталося.

Купити дику тварину — такий же злочин, як і продати. Адже поки є попит, буде й пропозиція.

Чи є легальний спосіб купити червонокнижну тварину?

Добувати для продажу об’єкти Червоної книги (наприклад, ловити тварин у лісі) прямо забороняє стаття 19 закону «Про Червону книгу України».

Кодекс про адміністративні правопорушення також фактично встановлює заборону на продаж червонокнижних тварин. Однак людина без юридичної освіти може таку заборону й не розпізнати: йдеться про «порушення порядку придбання чи збуту об’єктів тваринного світу» (стаття 88-1). Самого такого документа («порядку») не існує. Хоча норми продажу тварин, звісно, є — вони розкидані по різних документах. У нашому випадку це закон «Про Червону книгу» та деякі міжнародні норми. Людині, яка продала чи придбала червонокнижну тварину, загрожує штраф від 1 700 до 3 655 гривень та конфіскація самої тварини. 

Всередині країни продаж і купівля будь-яких червонокнижних видів заборонені. Проте іноді таку тварину купують за кордоном і завозять до України. 

Перелік усіх тварин світу, яким загрожує чи може загрожувати вимирання, зветься Червоний список Міжнародного союзу охорони природи (IUCN Red List).

Торгівлю рідкісними тваринами у світі регулює угода, відома як CITES — Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення. Ця угода має три додатки зі списками видів. Залежно від статусу тварини торгівля може бути контрольована або й повністю заборонена. У Додатку I зібрали всі види, що перебувають під загрозою зникнення. Торгівля тваринами цих видів заборонена. Проте її можуть допускати у виняткових обставинах і для некомерційних цілей.

Щоб перевезти дику тварину через кордон, потрібно оформити дозвіл CITES. Якщо його нема, тварину — в найкращому варіанті подій — конфіскують на кордоні.

У деяких країнах Європейського Союзу рідкісних тварин можна розводити та продавати легально. У такому разі придбати тварину може й громадянин чи громадянка України, оформивши дозвіл CITES. Вже в Україні тварину треба зареєструвати в Державній екологічній інспекції. У практиці юристки Ніни Арзамасцевої до України так ввозили хижих птахів — балабанів і сапсанів. 

В Україні також працюють заводчики, які легально розводять екзотичних тварин — ті не є частиною української фауни й не входять до Червоної книги України, однак можуть перебувати під охороною міжнародного права. Водночас процвітає і чорний ринок торгівлі цими видами. 

Перекупники продають тварин із нелегальних розплідників, де ті народжуються й живуть у геть невідповідних умовах, пояснює юристка. «До мене потрапила інформація про кошеня пантери, яке померло, — наводить приклад Ніна Арзамасцева. — Його утримували в цих бариг у таких умовах, що воно не змогло набрати нормальної ваги. Його придбали, й кошеня померло в покупця. Ці чорні заводчики створили громадську організацію, яка видає документи абсолютно на будь-яку тварину. Перекупники посилають своїх клієнтів до цієї громадської організації, і та видає всі папери: реєстраційні свідоцтва, різноманітні сертифікати походження тварини. Проте насправді вони ніяк не стосуються її справжнього походження. Так сталося і з цим кошеням».

Приблизно до минулого року olx мерехтів оголошеннями про продаж червонокнижних, каже Ніна. Тепер там більше пильнують заборонені товари, проте нелегальний ринок досі активний: «Все одно створюють телеграм-канали з продажу, закриті чати, навіть щодо червонокнижних тварин. Все перейшло в тінь».

Головна світлина: Фонд «Центр реабілітації та допомоги куницевим в Україні»

Поміж кам’янистих колон чорніє безодня. Скелі покриті кучерявою зеленню, а важка хмара погрожує зливою. Це національний парк Чжанцзяцзе у провінції Хунань, точніше фотошпалери з ним біля вольєру із сурками в «Звірополісі». У Чжанцзяцзе мешкають макаки, саламандри, олені. Туристи приїжджають туди запізнатись із природою, зокрема тваринами. Мавпи тут вільно гуляють серед людей. Контактувати чи ні — це вибір тварин.

Натомість у самому «Звірополісі» займати тварин можуть усі охочі. У лемурів Майло і Коко ніхто не питає згоди. Навіть із папугою Джонні, який вміє говорити, не радяться. Шпалери джунглів, «звуки природи.mp3», жменя сіна й тирси — почувайтеся як удома.

Чи є тут хтось справді контактний?

Вже за годину відвідувачі кинуться в обійми до тварин. Та поки тут смердить фекаліями і сечею. Сонні працівниці сповзаються на роботу, щоб причепурити клітки до рекламного вигляду. 

Щоправда, не всі «моделі» готові торгувати мордочкою. Деякі встановлюють свої правила. Наприклад, лемур Шкіпер допускає у вольєр тільки чоловіків. Він нервово скрипить зубами, коли його навідують жінки або діти. Бувало, виривав їм волосся. Шкіпер набув такого мізогінного світогляду, відколи його покусала самка. 

Лемура відсадили від неї — тепер мешкає сам у «чудових» апартаментах. Два метри квадратних, холодний кахель і три голі деревини. Єдина радість — це гумовий м’ячик і ультрафіолетова лампа над гамаком.

«Нарешті», — адміністраторка Марго пильно розглядає послід свинки Рембо. Дівчина обходить вольєри і оцінює стан здоров’я тварин. У неї немає ветеринарної освіти, натомість є досвід: вона ж бо понад рік працює в «Звірополісі», вже не раз чула лікарські поради. Часом до тварин у зоопарк навідується ветеринар, інколи віртуально. Однак такі дрібниці, як рідкі випорожнення Рембо, вирішують самотужки. Часто просто змінюють раціон і схрещують пальці. Сьогодні свинку не пронесло, тож пронесло працівників — лікаря викликати не доведеться.

Слідом за Марго збираються й інші працівниці зоопарку. Карина, Валерія, Люба. Усім ледве за 20. Валерія вчиться на заочці в академії поліції, Люба — в авіаційному неподалік, а Карина цьогоріч вступила в економічний. 

Нині є ще один: патлатий хлопець прямує на кухню і зникає. Назвався Денисом, але плутає власне ім’я, списуючи помилку на важкий ранок. На позір черговий стажер, а насправді журналіст під прикриттям.

Сюди не просять резюме, головне — бажання працювати. Щоправда, 66 гривень за годину притягують лише бідних студенток і студентів з далеких від зоології спеціальностей. Та «любов до тварин» компенсує брак знань, малу зарплатню і втомлені ноги після 12-годинного робочого дня.

«Ось цей сіренький мені подобається», — показує Марго на мишку. Адміністраторка дістала контейнер, у якому сьогодні народилось мишаче потомство. Малеча розміром із пів мізинця загорнута в серветку, а навколо дитинчат куйовдиться мама. В іншій коробці миші побільше — незабаром на них чекає паща удава або пітона.

Валерія просить зберегти життя мишці з плямою. Вона хотіла забрати її додому, та батько не дозволив. Йому вистачає кота і собаки. Подруга теж відмовилась, бо має вдома кролика. Рано чи пізно мишку таки згодують плазунам Еллі чи Аріель. 

Марго досипає їжу мишкам і забирає контейнери. Досить сентиментів — час прибирати лайно і витирати сечу. 

Ранком на кухні безлад. У мийці барикади з мисок, на підлозі відкритий корм для гризунів, жмути ганчір’я. Посередині кімнати теліпається шторка, яка допомагає працівницям сховатися від камери та переодягтися без зайвих поглядів. Також тут знаходиться карантин для тварин на продаж: найбільш войовничих збувають у зоомагазини.

Так, колись у «Звірополісі» жили чилійські білки, або дегу. Марго розповідає, що перші з них були ручними. Та дегу активно розмножувались: приплід сягав 16 дитинчат, які за місяць вже любилися поміж собою. І всі ці нащадки не успадкували лояльності до людей: вони кусались і не давались до рук відвідувачам. Утримувати гризунів стало невигідно: забагато тварин, які до того ж шкодять клієнтам. Відтак дегу порозпихували по зоомагазинах. Замість них посадили їжаків — ось така своєрідна сансара контактного зоопарку.

Зараз у карантинних комірках сидять морські свинки. Валерія обізвала одного з них Гітлером, бо той безперестанку воював з іншими за територію. 

На кухні теж бракує території, важко розвернутись — це така собі копія вольєра, тільки для людей. Марго готує їжу й вітаміни тваринам, а в сантиметрах від неї — брудні відра і «хімія».

Дівчата насипають у відра засіб, який вбиває запах фекалій. Потім ділять між собою вольєри. Денисові (чи як мене там) випадають легкі в догляді тварини: фретки Пломбір і Кокос, кіт Геркулес і киця Афродіта, тамарини Олівія і Джекі. Про них перед стажуванням розповіли небагато: головне — нікому не сувати пальці, бо можуть «прикусити».

Цим лагідно-пестливим словом у зоопарку маскують перед клієнтами захисну агресію тварин. Марго пояснює: «… такі, як ігрунки, сурикати, носухи, єноти, лемури, можуть прикусити. Але ми ніколи не кажемо, що тваринка кусає — завжди тільки прикушує». Насправді ж «тваринки» ще й як кусають.

Чи є тут хтось і справді контактний? Боязко відкриваю двері, притримую фреток, щоб не втекли. «Я прийшов вас рятувати», — бубоню з переляку.

Операція «Втеча»

Фретки-пестуни заважають прибирати. Пересаджую тварин на дерев’яний будиночок. Поки шкрябаю засохлі фекалії, Пломбір і Кокос нюхають моє волосся. Ще із забавок у фреток є гнучка труба. Щоправда, вони рідко нею граються. 

Частіше просто дрімають. Навіть гомінливі відвідувачі не порушують цей сон. Фретки сплять до 20 годин на добу. Така їхня природа. А можливо, так виглядає нудьга у просторі без натяку на природність. Тут хіба кахель зеленого кольору нагадує траву. 

Змиваю хімію водою, роблю кілька світлин для керівництва: так вони контролюють роботу підлеглих. Зачиняю вольєр. Упс, ледь не забув повернути Пломбіра й Кокоса на землю (тобто на кахель).

Марго ощадливо насипає сіно й тирсу козі Дорі. Інших адміністраторка теж просить заощаджувати: «Те, що не запісяне, — не викидайте».

Тимчасом коза заскочила на диван і щипає рослини. «Дора, злізь з дивана, дурочка», — лагідно просять працівниці. Карина і Валерія намагаються зігнати Дору, але та буцається і втікає від них. Дівчата використовують наживку — спеціальний корм. Кидають шматочки і заманюють козу до вольєра. Раніше такий спосіб працював, та цього разу Дора виявилась хитрішою. 

Раптом працівниці помінялися з твариною ролями: тепер не коза бігає від дівчат, а вони від кози. Карина і Валерія сваряться на Дору, що та наставила на них роги. Може, коза затаїла образу через житлове питання. Дівчата пропонували керівникові пересадити Дору в більший вольєр, але той відмовив. Мовляв, згризе меблі. 

Наразі більші апартаменти обіцяють лише папузі Джонні — за нього керівництво просила Марго. Птах змушений тіснитись у клітці й, певно, вже забув, як це — вільно літати. Через це агресує й боляче кусається, тож Люба жартівливо називає його Деганом або Сатаною.

Дора махає головою і розганяється на повну швидкість. Врешті на допомогу дівчатам приходить Марго. За понад рік роботи вона бачила всяке. Колись Дора вже поривалась на волю: втекла аж до ковзанки — ловили всією командою. Сьогодні операція «Втеча» закінчується поразкою, та цього разу коза змусила понервувати і досвідчену Марго. Дівчина давить зростом і перешкоджає рух козі. Після кількох невдалих спроб заганяє куди прийдеться — у передпокій до тамаринів. Лише хвилин за 10 козу вдається перегнати у її власний вольєр. 

Ініціативу перехоплює єнот Добі: він також хоче гуляти. Вже за декілька хвилин єнот крутить замок і відчиняє дверцята клітки. Та малого спіймали на гарячому. Карина підбігає, накидає на нього кофту і транспортує хвостатого до клітки. Так реальний Добі не став вільним, бо Каринина кофта — це вам не шкарпетка Гаррі Поттера. 

Аж тут папуга Джонні теж зажадав свободи. Він непомітно вилазить на клітку й летить до каси — пурхає вперше за кілька днів, а то й місяців. Перелякані працівниці кидають справи, аби лиш упіймати втікача. 

Якщо Джонні приземлиться на клітку єнотів, усім буде непереливки: і папузі, і доглядачкам. Ситуацію ускладнює ще й те, що зоопарк вже відчинили: щойно у двері зайшли мама й донька.

Гості зоопарку 

Просто перед першими відвідувачками бігають Люба, Карина і Валерія. «Тільки не до вольєру єнотів», — тихенько вмовляє Марго собі під ніс. Джонні ніби чує це і робить навпаки: широко розводить крила і летить прямісінько до єнотів. Добі і його друг Ронні швидко видряпуються до самої стелі та нападають на папугу. Марго його рятує, але той випурхує і знову опиняється біля каси. А там вже прибувають нові й нові відвідувачі. 

Тоді Марго вигадує інший спосіб зловити Джонні. Вона приносить з кухні арахіс, чистить від шкаралупи і намагається приманити птаха. «Ти ж любиш», — простягає плід, поки Валерія крадеться до папуги ззаду. Однак Джонні відлітає від них.

«Не міняє свободу на горішки», — жартує Люба.

Врешті папугу ловлять підсаком. Цей спосіб найбільш небезпечний для Джонні — той може заплутатись крилами у сітці. Однак кілька невдалих спроб і… «Попався», — говорить Марго, простягаючи впольованого птаха Любі. 

Допоки тривала вся ця операція, відвідувачі позбиралися біля вольєрів.

«А вона ходить?» — питає хлопчик. Малий вперше побачив 15-річну черепаху. Він намагається підігнати Сабріну вигуками: «Тікі-тікі-тікі». Фотографка підходить до хлопця і просить сказати «чіз» — готову світлину продадуть батькам на виході, треба ж якомога ефективніше монетизувати жамкання тварин. 

Сабріна потрапляє в зону турбулентності: юний дослідник фауни крутить її туди-сюди, допоки не перемикається на ящірок Ліло і Стіча. Їх легко розрізнити: нещодавно парочка посварилася, і Стіч відкусив сусідці хвоста. Тепер Ліло — безхвоста ящірка.

Якийсь чоловік коментує цю історію так: «Ну, подруга, буває. Щоб знала, де твоє місце!». Дівчина поряд жартома лупцює свого легіня. 

Ця пара забігла в зоопарк між справами. Часу небагато, та ще встигають зазирнути до сонних фреток. Вона тримає на руках Кокоса і, здається, зараз лусне від щастя. Просить зробити кілька фото. Але чоловік навіть не знає, як розблокувати телефон. Врешті розібрався. А відтак дівчина передає Кокоса йому. Раптом фретка позіхає та потягається — чоловік сахнувся і, здається, ледве в штани не наклав: «Братішка, я свій». 

З папугою він почувається сміливіше, бо Джонні сидить у клітці. «Брат, можна тебе погладить?», — питає і тикає пальцями. Папуга мовчить: сьогодні в нього немає настрою. 

Тут усі хочуть помацати екзотику. Однак трапився і той, хто лише спостерігав за тваринами. Поки тато із сестрою намагаються бавитись з лемурами, які ховаються під стелею, він стежить за агамами. Потім перебігає до сцинка Аїда і низько вклоняється йому. Деякі діти гуманніші за своїх дорослих. 

Шухер, керівництво!

Надвечір тварини помітно втомились. Дикобраз Адель тиняється туди-сюди. Схоже, в неї стереотипія — безцільне повторення рухів, яким тварина може реагувати на стрес.

Протягом дня Адель рила нірку, та врешті зішкребла тільки зелену фарбу на підлозі. Сурикати також намагалися задіяти кігті і так само не змогли пробити пластик. 

Почастішали випадки кусанини. Наприклад, хтось з ігрунок — Катя чи Мартін — не втримались і прикусили (а, це ж уже не стажування, отже — вгризли) хлопця за щічку. Той аж хникати почав, але все одно продовжив доймати тварин.

Потомились не тільки ігрунки та дикобраз, а й працівниці. Та керівник вирішив збадьорити своїм приїздом наприкінці робочого дня. 

Його звати Паша, він одягнений у чорну кофту, на пузі висить барсетка. Паша наводить кіпішу і заглядає в усі вольєри. Потім підзиває адміністратора — у цій ролі Марго вже замінив Саїд — і майже тикає його носом: «Чому тут брудно? А тут?».

Жодного разу Паша не посміхнувся тваринам. Здається, він зовсім не помічає їх. Проте нового стажера таки зауважив і беземоційно розпитав про робочий день. Переконував залишитись у «Звірополісі». Мовляв, тут буває краще — це сьогодні брудно і важко, бо колеги погано працювали. 

Насправді ж у команди лише 10 рук на 22 тварини. До того ж працівниці мають спілкуватися з відвідувачами і відвідувачками. Паша з удаваним розумінням киває на це головою.

Та вже час закінчувати робочу зміну. Лишається вечірнє прибирання — і нарешті додому. 

Гості в зоопарку гуляють до останньої хвилини, тому прибирати треба при них. Беру віник і совок… Раптом гучно кричить самиця дикобраза — Адель. Вона бігає кругами, настовбурчивши голки. Ніхто не може точно сказати, що з нею. 

Саїд стенає плечима, каже, мабуть, чогось злякалась. Він човгає на кухню, щоб принести їй смаколик — най заспокоїться. Лишаюся з Адель наодинці.

«Тихо-тихо, все буде…», — не можу договорити фразу. Нащо брехати? Добре тут не буде нікому: ані дикобразу, ані іншим тваринам, ані працівницям чи працівникам. Хіба, може, комусь із відвідувачок та відвідувачів пощастить і вони підуть без слідів від укусів на щоках, досхочу награвшись із поневоленими живими істотами.