— А сюди не будемо залазить? — питаю тоном шестирічної дитини біля дерев’яних сходів, що ховаються у кроні груші.

— Чого ж, залазьте, — каже наш провідник, біолог Володимир Бучко. У гіллі прихована платформа і стіл із лавкою. — Тут я п’ю каву ввечері й дивлюся, як тварини виходять на відкриту місцевість. Там баран вийшов, там олень…

З тераси на груші видно горбистий західноукраїнський степ, Бурштинське водосховище й поодинокі зарості, де ховаються від спеки олені, сарни й муфлони. Центр збереження та відновлення екосистем «Касова гора» лежить неподалік міста Галича на Івано-Франківщині, де жив колись король Данило. Володимир, схоже, має не менше причин пишатися, ніж сам галицький король, бо тут здійснилася його давня мрія — найбільший в Україні реабілітаційний центр для копитних, де тварини відновлюються самі й відновлюють степ.

«Беріть косу й косіть»

Минаємо село, петляємо ґрунтівкою й підіймаємося вгору. Ось і знак «Центр збереження і відновлення екосистем “Касова гора”». Хух, не заблукали. Врешті бачимо Володимира, який махає нам зверху й іде відчинити хвіртку. За вхід грошей не беруть, але є скринька для пожертв і благодійний рахунок.

Одразу біля входу в холодку відпочивають лані. Бачать нас і зриваються з місць. А ми підіймаємося вище — з-за виднокола вигулькують труби Бурштинської теплоелектростанції і синіє водосховище на річці Гнила Липа.

На горизонті простяглися Горгани. Видно далеко, бо ж «Касова гора» — справді гора.

До чого тут каса? Місцеві кажуть, що король Данило Галицький буцімто сховав у одній із багатьох місцевих печер свою «касу», тобто скарб. Все ж вірогідніше, що назва походить від слова «косовиця». Косіння відіграє тут важливу роль!

Та хай і справді тут є Данилові скарби, цінніший і не прихований скарб — ділянка рідкісної природи. 

Урочище Касова Гора — найбільший фрагмент лучного степу в регіоні. «Це еталон західноукраїнського степу. Інші ділянки є, але дуже малі, — пояснює Володимир, міряючи його впевненими кроками в «кроксах». — Тут дуже багата екосистема. 380 видів вищих судинних рослин, більше 30 з них — у Червоній книзі».

Охороняти цей степ уперше захотів Всеволод Левицький, фахівець з охорони природи львівського Наукового товариства імені Тараса Шевченка. У 1936 році він написав листа митрополитові Андрею Шептицькому, щоб той дозволив заповісти землі Касової Гори, які тоді належали церкві. Науковці й представники греко-католицької церкви зібралися на конференції й разом вирішили створити на Касовій Горі заповідник. Однак плани зірвала Друга світова. У радянський час тут таки створили заповідник. Спершу охороняли 7 гектарів, а з 1988 року — 65.

На іншій території люди косили сіно, а там, де зараз відпочивали лані, аж до 90-х тримали овець. Орати тут не могли: на поверхню виходять вапняки й гіпси, тому плуг не пройде. Це і врятувало шматочок степу.

У 2019-му на Касову Гору приїхав знаний ботанік Яків Дідух, розповідає Володимир. Сказав, що не впізнає її. Степ так заріс чагарниками й інвазійними видами, що на Касовій скоро не лишилося б нічого цінного в природоохоронному сенсі. 

— Я сказав, що ми її збережемо, — згадує Володимир. — А він на те: «Беріть косу і косіть». Стільки обкосити — це нереально. Тоді в мене й виникла ідея створити центр реабілітації копитних.

— Щоб вони паслися й косили замість вас? 

— Правильно!

Зуби й роги проти чагарів

Об’їдаючи дерева й чагарі, копитні тварини зберігають степ. Якщо цього не відбувається, плюс ділянку не косять, вона заростає: зникають цінні види, їх перемагають інвазійні та нехарактерні для степу. 

Задум Володимира привезти на Касову Гору копитних підтримав фонд IFAW, який профінансував перші витрати. Науковці спорядили сюди експедицію. Разом створили проєкт, як саме організувати тут територію. У 2023 році його підтримала міська рада Бурштина і віддала землю в оренду Володимирові Бучку на 20 років, щоб під його керівництвом можна було втілити задумане. 

Повернення екосистеми в первісний вигляд називають ревайлдинг. Цей процес на Касовій взяли у свої руки чи скоріше зуби копитні тварини. «Касова гора» — це два в одному: реабілітація копитних, які доти мешкали в неналежних умовах, та відновлення степу.

На додачу, тут у дику природу повертають види, які жили на Поділлі раніше. Це реінтродукція. 

Підсумуймо:

• реабілітація — тварини відновлюють здоров’я, живуть у кращих умовах, ніж доти;
• реінтродукція — у дику природу з допомогою людини повертаються види, які зникли з певних територій;
• ревайлдинг — відновлення екосистеми.

На величезній території працює сам Володимир, його дружина, спеціалістка з ботаніки Леся Бучко, та один найманий працівник. Зараз Володимир служить у війську, тому бути на Касовій може тільки у відпустці. Було б значно важче, якби не волонтери й волонтерки.

«UAnimals нам організували роботу волонтерської спільноти. А я вам зараз покажу, що вони тут робили!». 

Володимир веде нас на ділянку, де видно зрізані кущі й дерева. Це місце розчистили від чагарів. Більшість гілля й колод повиносили звідси волонтери й волонтерки. Таких ділянок на Касовій три. Ботаніки зробили їх описи й тепер стежитимуть, коли на цих місцях відновиться степ.

Володимир присідає біля обгризеного поросту: «Ось деревце всохло, і це дуже добре. Об нього самці сарни європейської терлися рогами й обтесали всю кору. Тому воно і вмерло. Окремі дерева ми допускаємо, але якщо їх надто багато, степ заросте. Якщо деревце зрізати пилкою, все одно лишається підросток — і воно росте далі. А так тут все обкусане, не ростиме. Тобто сарни регулюють екосистему».

Петрик і Василь. Де решта?

Ось і сарна в невеликому карантинному вольєрі. Щоправда, ця тварина ще не стала до роботи над екосистемою: це мале козеня, яке біжить до пляшки з молоком і завзято смокче. «Це Петрик, його знайшли на Петра й Павла, то й назвали так», — каже Леся.

Косуль на Касовій 11 — усіх передали приватні власники. «У всіх одна історія, — нарікає Володимир. — Прийшов у ліс, знайшов косулю, забрав. Косуля виросла й почала все об’їдати. І тоді просять: заберіть та заберіть. Скільки не розказуєш, що забирати дитинчат із лісу не можна, все одно людям руки сверблять забрати від мами те дитинча».

У сусідньому вольєрі в холодку вмостився Василь — олень із Борисполя, якого теж привезли від приватного власника.

— А чому він у карантинному? — питаю.

— А він був побився з іншим оленем. Скоро ми його випустимо. Він флегмат, дуже ручний. Як його привезли, він став і з клітки не хотів виходити. Щоб він ішов, треба ззаду підпихати. Хоча дуже боїться техніки. Може, був у якійсь аварії.

Решта тварин бродить Касовою куди заманеться, проте ця площа теж обмежена і становить 23 гектари. Саме стільки Володимир зміг поки що обгородити. Копитні живуть тут в умовах, близьких до природних. Тому ховаються від людей, і побачити тварин не так просто.

«Діти приходять: “Ми хочемо на тварин подивитися”, — розповідає Володимир. — Дітки, кажу, в нас не зоопарк, дикі тварини живуть своїм життям. Можна погуляти, пошукати. Можливо, ви їх знайдете, але гарантії вам ніхто не дає. Це своєрідний квест».

Герої першого плану — копитні 

Квести я люблю, і ми простуємо далі. Попереду з трави вигулькує рудувата зацікавлена голова. Це самиця коня Пржевальського.

Вона була першою мешканкою центру і поселилася тут за сприяння UAnimals. Кобила жила в колишній мисливській резиденції експрезидента-втікача Віктора Януковича в Сухолуччі. Тепер там парк відпочинку. Тварина мала запальну вдачу, тож зрештою навесні 2022 року працівники вирішили її приспати. Втрутилися небайдужі люди, до справи долучилися і UAnimals. Фонд оплатив седацію, ветеринарний супровід і перевезення тварини на Івано-Франківщину. Ще рік вона прожила на стадіоні в Бурштині, бо ж на Касовій Горі ще не було вольєра.

Сусіди кобили — стадо з 9 плямистих оленів, які жили на Львівщині в тісному вольєрі на території комплексу відпочинку. Місце збанкрутіло, й утримувати оленів не було кому. UAnimals разом із Володимиром перевезли їх на Касову Гору, де олені тепер мають незрівнянно більше свободи. Згодом в однієї самиці народилося оленя, тож тепер у стаді десятеро тварин. Простори Касової ділять із ними ще двоє плямистих оленів, три європейські лані, четверо муфлонів і 11 європейських сарн.

Розмножуватися тварини тут не будуть, тому під час гону самців і самиць розділять. Для цього їх заманять у маніпуляційний коридор (спеціальний вольєр) їжею. «Вони собі заходять і рухаються по колу. А в один момент зайшло все стадо — і я їх закрив, — пояснює Володимир. — Самець підійшов до краю — я закрив його в ящик і повіз на іншу ділянку, випустив». 

Тварини отримують мінімальний догляд: їм роблять щеплення й обробляють від кліщів (заманивши стадо в маніпуляційний коридор, посипають зверху пудрою, що захищає від паразитів). Узимку дають трохи вівса й кукурудзи. Влітку лише ставлять солонці. Все інше — як у природі. 

«Сусліки» повертаються: реінтродукція крапчастого ховраха

На сонці блищить огорожа з бляхи, мало не ріже око. «А це в нас ховрашине гніздо», — представляє Володимир.

70 років тому на Касовій і довкола теж було повно цих тварин. Звірівник Ігор із тутешнього села казав, що в місцевості жили «сусліки», яких він ганяв малим разом із друзями. Справжня назва «сусліка» — крапчастий ховрах (Spermophilus suslicus). В Україні цей вид перебуває на межі вимирання.

Люди нищили ховрахів без жалю, бо ті добряче шкодили полям і городам. До того ж ховрахові для життя потрібні степи та луки, а їх теж меншає: незоране орють, меншає худоби, яка б паслася і «розчищувала» ділянки. Ще трохи — і вид, може, зник би з України взагалі. Тому науковці зараз докладають зусиль, щоб його відтворити, зокрема й тут, на Касовій. Увесь проєкт з реінтродукції ховраха профінансував фонд UAnimals.

Ховрахи, які поселилися на Касовій, приїхали зі Львівщини. Місцевість, де вони з родичами жили, частково переорали. Фахівці виловили там кілька особин і переселили сюди. 

«Гніздо» ховрахів на Касовій — це велика ділянка, обгороджена бляхою. По центру — менший вольєр із сітки. Там ховрахи жили два тижні, звикаючи до нового місця. Потім цей мінівольєр відкрили — і ховрахи пішли освоювати адаптаційний вольєр площею пів гектара.

Чи не прокопаються вони через огорожу? Ні, бо метал закопаний у землю на глибину 50 сантиметрів. Ще тут є камера, щоб спостерігати, як вони прижилися. Невдовзі поставлять ще одну з більшим зумом. 

У траві шугає ховрах, але я як на біду саме розглядаю камеру. Та нори, ходи видно гарно, де-не-де — лушпайки соняшника. «Все поз’їдали, — інспектує Володимир. — Соняшника насипаємо їм. Він жирний, а їм треба багато жиру, щоб добре перезимувати. А в природі насіння їдять, на жуків полюють — коників, саранчу. Їхня улюблена їжа — жук кравчик».

Ховрахи живуть тут з першого червня. Пізніше вони покинуть і цей вольєр та житимуть на Касовій там, де їм сподобається. Володимир і причетні до проєкту прагнуть, щоб колонія розрослася принаймні до 500 тварин. А поки що цих кількох бережуть від хижаків.

Зовні вольєра для цього натягнули електропастух. «Якщо приходить тхір або лисиця, вона носом обнюхає, її стукне — і вона втече. А для птахів он у нас дядько стоїть», — Володимир вказує на опудало.

«Дядька» лякаюся навіть я: він моторошно ворушиться від вітру. 

«Я спеціально зробив, щоб він ворушився. Найбільший ворог ховраха — підорлик малий. Він побачить людину — і не нападе. Так що він нам гарно охороняє колонію». Клацаю Володимира з «дядьком» — «Назвіть “двоє на охороні ховрахів”».

Волинський молочай (Euphorbia volhynica) — ендемік Східної Європи (росте тільки тут, більше ніде у світі). Це ще й релікт — рослина, яка збереглася з дуже давніх часів, коли природа була геть іншою. Волинський молочай — свідок минулих епох 

Натрапляємо на червонокнижний весняний горицвіт (Adonis vernalis). Без квітки він схожий на кріп, а одна з його народних назв — польовий кріп. А ще кажуть «пожарна квітка» — за яскравий жовтий цвіт. З рослини виготовляють серцеві препарати. Проте просто так заварити собі горицвіту не можна: він отруйний.

То тут, то там росте подільська зіновать (Chamaecytisus podolicus) — теж місцевий ендемік, що любить скелясті схили. Зіновать захищають міжнародні природоохоронні списки. Під кросівками кущиться приємна на дотик гостра костриця.

Ми на Опіллі, західній частині Поділля. У попередні геологічні епохи ці пагорби вкривали моря. На дні формувалися гіпси й вапняки, які тепер виходять на поверхню як скелясті гірські схили. Такі ділянки не обробляли, тож вони залишилися реліктовими (зазнали мало впливу людини і зберегли багато видів). Це найбагатші в регіоні екосистеми — тут найбільше видів тварин і рослин.

Виходимо на вершину. Вітряно. Над нами полює великий яструб. З оглядової вежі видно, яка крихка ця краса — одразу за огорожею густо росте соя, внизу видно кукурудзу, а сусідній пагорб — у чагарях. «На цій горі теж був степ, — показує Володимир. — А тепер він заріс. Його або переорють, або він перетвориться в малоцінний ліс». Такі ліси небагаті з погляду біорізноманіття — там мало видів рослин і тварин. 

Спускаємось деякий час через очеретяну молінію й папороть орляк. Вони тут серед небажаних видів: не характерні для степу й ідуть суцільними хащами, пригнічуючи інші рослини. «Ми орляк косимо, а він знову бабах — і поліз». Так само заважають трав’яниста бузина й сиза ожина. Копитні їдять не все: від бузини відмовляються, вона їм смердить. 

«Тут погана ділянка, — киває Володимир на зарості орляку й бузини. — А ці схили — це класно». Вони сиві від ковил. Там знову вигулькує кобила Пржевальського й стежить за нами блискучим темним оком.

Крім копитних і ховрахів

Присідаємо біля куп землі. Вони такі, наче там попрацював невеличкий екскаватор. Насправді це робота подільського сліпака (Spalax zemni). Це ендемік — тварина, що трапляється лише в цьому регіоні. Він справді сліпий: очі редуковані, бо вони йому не треба, життя він проводить під землею. За однією з легенд, на прохання сліпака дати йому зір Бог наказав йому нарити стільки купок землі, «скільки зірок на небі». 

Зате в сліпака є довгі різці, якими він прогризає собі ходи в землі. Сліпак їсть підземні частини рослин. Живе самотою й зустрічається з іншими сліпаками хіба для народження малят.

На Касовій «чудом збереглася популяція», каже Володимир. Ще одна є на Миколаївщині. 

Зі ссавців на горі ще збірна України з 9 зайців — усі на реабілітації, з різних куточків країни.

Де багато рослин, там багато й комах. На Касовій живе рідкісний фіолетовий джміль — звичайна ксилокопа, або бджола-тесляр (Xylocopa valga). Самиця будує контейнери із квіткового пилку для кожного зі своїх яєць. Унизу «Касової гори» є дерев’яні будиночки, готові приймати рідкісну комаху.

Крім неї, на Касовій Горі живе український пилкохвіст (Poecilimon ukrainicus) — коник без крил. У природі збереглися тільки поодинокі особини — все через зникнення степів. Тож пилкохвіст занесений до Червоних книг України й Польщі.

Ще один безкрилий коник — степова дибка (Saga pedo). У дибок самі «дівчата». Самці у природі існують, проте трапляються надзвичайно рідко. Розмноження відбувається без їхньої участі: нові комахи розвиваються з яйця без запліднення. Такий тип розмноження називається партеногенез. Дибки — хижачки, ловлять інших комах із засідки.

Бредемо травою до яблуні-дички. Нарешті холодок! Володимир шукає на землі стигле яблуко, але там нічого нема. Врешті зриває одне з гілки.

«Бачите, копитні все виїдають. Яблука терпкі, але їм смакує. Ще тут борсук приходить їсти. Він тут і жив, але браконьєри постійно виловлювали. А тепер не можуть!».

У обвалених схилах гори є нори бджолоїдок, ластівок-берегівок і диких бджіл. Одне таке місце для птахів Володимир із працівником створили вручну — заступами. Там справді оселилися птахи. 

Поки я дивлюся на ковилу, мене кличуть униз, під ще одне поодиноке деревце. Виявляється, там ще й печера. «Це печера сонцевиків Іо. Вони там зимують, туди їх купа набивається», — вмостившись у холодку, розказує Володимир.

Сонцевик павиче око — відомий усім нам червоний метелик, а його латинська назва — Aglais io, на честь красуні Іо — однієї з пасій Зевса.

У кроні дикої груші прихована фотопастка, щоб стежити, які птахи сюди прилітають. На знімки потрапляють сороки, сірий сорокопуд, великий яструб, малий підорлик, дрозди. 

Ще один спостережний пункт розташований на іншій груші. Виходимо дерев’яною драбинкою на невеличку терасу просто в кроні дички. Для Володимира це ще й місце кавування й роздумів.

Планування на груші

«Роботи повно, — каже Володимир, відкинувшись на лавці, де приємний вітерець нарешті долає спеку. — Зараз я роблю польову кухню для волонтерів. Таку, знаєте, з великими сковорідками, щоб картоплю по-домашньому можна було приготувати».

Чоловік планує облаштувати вольєр для тварин, що живуть у воді. Вже було чотири випадки, коли можна було б поселити на Касовій вилучених видр. Проте місця не було, і видр довелося віддати в зоопарки. 

Однак ключове питання — обгородити наступні ділянки урочища. Загалом в оренді у Володимира 71 гектар землі, з них обгородили 23. Якщо обгородити інші ділянки, самців можна буде відділити від самиць у період гону, а також прийняти тварин, які не могли б жити разом в одному вольєрі, хай і великому. «Просили оленя благородного забрати, але я не зміг: він усіх тут поб’є».

Обгородивши другу за планом ділянку, центр зможе прийняти ще 50 копитних.

«Від того, що тут існує центр, всі у виграші. Громада, бо я зберігаю землі, які деградували, і плачу податок за землю. І я щасливий, бо це була моя мрія», — говорить Володимир.

На Касовій тепер бувають туристи, сюди привозять поважних гостей. Задоволені не всі: декому конче треба побачити тварин, але це не завжди виходить — ті не сидять в очікуванні відвідувачів. Приїжджають і школи. У місцевій громаді запровадили урок просто неба на Касовій Горі для різних класів, починаючи з 6-го. «Спочатку в нас екскурсія, потім сідаємо й спілкуємося з дітьми, — розказує Володимир. — Виховуємо почуття гуманності до диких тварин. Показуємо, як має жити тварина. А дика тварина має жити в дикій природі».