«Дарсік», «Лордюнечка», «Чарлік», «Маргоша», «Спайчуня», «Барнюша», «Льолюнішка». Я вже дослідила тему поховань тварин-компаньйонів, але серед табличок з іменами на могилах емоції захоплюють вперше. Усі «пробач» і «дякуємо» в шаленій концентрації показують, наскільки сильним буває зв’язок між людьми та їхніми тваринами.

Кладовище ніхто не доглядає, тому надгробки ховаються у високій траві. З одного боку тягнеться колія, і люди прямують на станцію просто стежкою через цвинтар. З іншого — дорога, автобусна зупинка, буквально за якою стоять надгробки, розв’язка й заправка.

Це стихійний цвинтар домашніх тварин у Києві на Русанівці. Таких чимало в містах по цілій Україні. Усі вони несанкціоновані. Тому практично кожен цвинтар для тварин можуть ліквідувати будь-якої миті. 

Проте все ж у сучасному світі є багато можливостей вшанувати пам’ять про тварину в матеріальних речах — не похмурих і траурних, а часто ненав’язливих і світлих. Яких саме? Читайте далі. 

Чому немає офіційних кладовищ?

Рештки тварин виділяють токсини, як і будь-які мертві тіла. Ще небезпечнішими є тіла тварин, які померли від інфекційних хвороб. Зазвичай опікуни й опікунки копають неглибокі могили, тому до трупів легко можуть дістатися інші тварини, особливо собаки — запах розкладання їх часто дуже цікавить. Натрапити на трупи можуть і діти, особливо якщо могила десь у піску.

Навряд чи хтось, у кого померла тварина, досліджуватиме місце на залягання ґрунтових вод. А до них точно не мають дістатися речовини, що вивільняються під час розкладання тіла. Небезпечно ховати тварин і біля води. Проте кладовище на Русанівці, наприклад, зовсім недалеко від Русанівського каналу, інше кияни й киянки влаштували на березі Йорданського озера. 

Що в законах?

Тварин заборонено ховати «в невідведених для цього місцях». Про це йдеться у правилах утримання домашніх собак і котів у Києві. Оскільки спеціально відведених місць немає, то й ховати тварин не можна ніде. Також у документі згадують, що трупи тварин заборонено викидати у сміттєві контейнери. 

В інших містах є свої, місцеві правила утримання тварин, та часто вони застарілі й не пояснюють, що робити з тілом. Хіба що у львівських правилах чітко зазначили, що ховати домашніх тварин будь-де на території міста заборонено. 

Обговорюючи тему поховання домашніх тварин, звертаються ще й до наказу Державного комітету ветеринарної медицини. Цей документ описує, якими мають бути могильники та термічні ями для тварин. Яких саме тварин, не уточнюють. Однак за змістом йдеться про масові захоронення свійських: скажімо, правила постановляють робити насип навколо могильників, будувати через нього міст для вантажівок, після захоронення засипати в могилу знезаражувальні речовини. Навряд чи таке будівництво розгорнуть для поховання невеликих тварин-компаньйонів. Однак саме цей документ найчіткіше встановлює заборону ховати тварин у землю в населених пунктах: за наказом, відстань від могильника до житлових і громадських будівель чи інших місць, де перебувають люди, має бути не менше як кілометр.

Могильник і кладовище домашніх тварин — різні речі, тому вимагають різних підходів, говорить юристка UAnimals Анастасія Гевчук. Загальнодержавних вимог до цвинтаря тварин-компаньйонів в українському правовому полі просто немає. Щоб санкціоновані кладовища могли з’явитися, треба спочатку розробити до них вимоги. Місцеві адміністрації мають скоригувати застарілі правила утримання тварин і додати пункт про офіційні кладовища.

Невже жодного?

В Україні таки існує легальний цвинтар для домашніх тварин. Щоправда, один-єдиний на всю країну. Найбільш прогресивною в цій темі виявилася Харківщина. Тут з 2003 року існує цвинтар домашніх тварин. Розташований він поруч із селом Бабаї, що примикає до Харкова.

У 2017-му в Харкові також відкрили перший в Україні тваринний колумбарій. Це місце, де можна зберігати урну з прахом кремованої тварини. Заклад працює на базі комунального підприємства «Центр поводження з тваринами».

Тут люди можуть орендувати комірку для урни, а за бажанням — встановити меморіальну плиту. Загалом у колумбарії 1 560 комірок. У будівлі поруч — кімната для прощання з твариною.

Чи будуть в Україні ще пам’ятні місця для тварин?

«Незважаючи на те, що саме роблять із тілом (ховають або кремують), має бути місце, куди людина прийде вшанувати пам’ять тварини, — говорить психологиня Неля Тройчук, яка спеціалізується на втраті тварини. — Мати домашню тварину — значить розділяти з нею велику частину життя. Щоб психіці легше було пройти процес горювання, повинно бути місце вшанування пам’яті. Якщо в майбутньому можна буде створити легальні кладовища, це буде величезною опорою для людей».

Створити санкціоноване кладовище, збудувати колумбарій і крематорій для тварин планували у Києві та Львові. У Києві міська влада повідомляла про це у 2019-му, а Львівське комунальне підприємство «Лев» — на рік раніше.

Також у 2019 році школярка Катерина Целуйко пропонувала створити кладовище для тварин у Кропивницькому. Жителі, які дізналися про проєкт, навіть підписували звернення до міського голови з проханням облаштувати такий цвинтар.

Однак усі ці проєкти відійшли на задній план серед справ місцевих адміністрацій — жоден не втілили в життя.

Жителі продовжують створювати стихійні кладовища у Дніпрі, Миколаєві, Одесі й інших містах. Та досі єдиним легальним варіантом поводження з тілом тварини залишається кремація.

Кремація

Де кремують тварин?

«Мені телефонують — я записую, яка тварина, кличка і яка вага. Потім забираю тіло тварини, — розповідає Андрій, працівник одного з бюро ритуальних послуг для тварин у Києві. — Це переважно коти й собаки, черепахи, бували кози, ящірка, папуга, одного разу була й змія. Крематорій є лише людський, іншого немає. Зазвичай люди просять кремацію з видачею праху». 

Послуги кремації можуть надати ветеринарні клініки або ритуальне бюро для тварин. Таких в Україні дуже багато. Вони пропонують найрізноманітніші меморіальні послуги, і найбільший попит має саме кремація.

Деякі ритуальні бюро пропонують і поховати тварину в землю, однак попереджають клієнтів і клієнток, що кладовища нелегальні. Порушника чи порушницю теоретично можуть оштрафувати. «90 % людей звертаються по кремацію, 10 % просять поховання. Ми ховаємо тварин на кладовищі «Лісове» на Троєщині. Воно розташоване між озером і людським кладовищем. Там, мабуть, точно є мільйон поховань», — розповів Андрій. 

Спалюють тіла тварин у київському крематорії на Байковій. У Миколаєві крематорій для тварин працює на території «Центру захисту тварин». Львів’яни передають тіла тварин для спалювання підприємству «Укрветсанзавод» поблизу Жовкви. В Одесі власник чи власниця померлої тварини може звернутися на підприємство «Укрекопром». У Харкові крематорій працює на базі «Центру поводження з тваринами». Люди з інших населених пунктів користуються послугами цих закладів, доправляючи тіла туди.

У кожному бюро можна обрати спільну або індивідуальну кремацію. У спільній кілька тіл тварин спалюють водночас. Коли ж тіло спалюють окремо, опікуну чи опікунці можуть видати прах.

Куди подіти прах?

Ринок ритуальних послуг для тварин навдивовижу багатий. Вибрати урну для праху пропонують зазвичай у бюро ритуальних послуг — від чорних металевих контейнерів до білих керамічних мініурн із зображенням усміхнених котів чи собак.

У цій сфері з’явилися й незвичні українські стартапи. Наприклад, камені спогаду. У цьому разі з праху з додаванням інших матеріалів формують камінець пастельного кольору з вигравіюваним на ньому іменем тварини. Хтось створює вдома невеликий меморіал і тримає камінь там, а хтось навіть носить із собою в сумці.

Прах також кладуть у найрізноманітніші прикраси: кулони, браслети, намиста, каблучки й іноді навіть сережки. Закордонний ринок рясніє такими оздобами, та їх не проблема замовити й в Україні. Часто після замовлення клієнтам і клієнткам надсилають спеціальний набір, щоб можна було самотужки покласти прах у прикрасу — засипати в намистину крізь таку собі малесеньку лійку. В інших випадках прах треба надіслати майстрам чи майстриням — тоді в наборі буде спеціальна ложечка й торбинка для праху. Чоловічий варіант прикраси — браслет, зроблений із фрагмента нашийника померлого собаки.

За кордоном набирає обертів ще один тренд — додавати невелику кількість попелу в чорнила для татуювань і робити тату, що нагадує про дорогу вам тварину. Чи роблять таку послугу в нас? Я не знайшла таких пропозицій. Та якщо ви чули про тату з праху, яке роблять в Україні, дайте нам знати. 

Якщо обрали не зберігати

Звісно, прах не обов’язково зберігати. У чеському місті Брно, наприклад, біля крематорію для тварин є меморіальний садок спеціально для розвіювання праху. У нас такого місця немає. Однак, на відміну від поховання, розвіювати прах не заборонено.

Якщо не можете тримати прах тварини вдома, але все ж хочете мати матеріальний спогад про неї, посадіть дерево. Для цього можна замовити біорозкладну урну — вона повністю розкладеться в ґрунті, а на поверхні з’явиться рослина. Іноді такі урни вже містять насіння, а іноді насіння або саджанець можна вибрати й додати самостійно перед похованням. Таких урн в Україні поки не роблять, наскільки знаю, — замовити їх можна в Європі. Утім ви цілком вільні посадити дерево й без урни. Прах стане основою для нового життя.

Право на горювання

«Перша реакція на смерть тварини — це шок, — каже Неля Тройчук. — Тому всі іграшки, миски, нашийники будуть тригером і посилюватимуть горювання. Та не треба позбуватися всього цього нашвидкоруч — просто приберіть з очей». 

Речі, які залишилися після тварини, психологиня пропонує згодом скласти у так звану коробку спогадів. Вона вважає, що це допоможе зберегти світлі спогади про спільне життя з твариною. І коли ви зазиратимете в цю коробку, це навіть даватиме ресурс.

Люди мають чимало упереджень щодо втрати тварини, говорить Неля Тройчук. «Он люди гинуть, а ти за тварину переживаєш!» Горе людини, у якої померла тварина, часто вважають не вартим уваги, відтак колишні опікун чи опікунка ніби не мають права голосно говорити про свої почуття, вповні проживати горювання.

Такий вид горя називають безправним горем, розповідає Неля. Поняття запровадив американський професор геронтології Кеннет Дока. 

Однак це горе справжнє й може бути дуже глибоким. «Дехто пів року може плакати. Відплакується глибина любові», — каже психологиня. 

Щоб допомогти людям прожити процес горювання, цієї весни Неля Тройчук створила лінію підтримки в телеграмі @bezpravnegore_animals. Ще минулого літа вона почала вести перші групи, учасники й учасниці яких підтримували одне одного після втрати тварини. На лінії підтримки працює також психіатр, який надає волонтерські консультації. 

За словами Нелі, найкраще розуміють горе ті, хто пережив щось схоже. Тому вона створила ще й групу на фейсбуку — там одне одного підтримують люди, що пережили однаковий вид горя — втрату тварини.

«Всі люди, які втратили тварин, потребують, щоб їх вислухали. Краще виговоритися тим, хто нас почує. Якщо поруч у когось є таке горе, вислухайте — це вже допоможе. Я хочу, щоб більше людей були почутими».

Перевірка документів: що треба оформити для мандрівки 

Передусім для подорожей із твариною необхідний ветеринарно-санітарний паспорт. Його достатньо оформити один раз: він буде чинний впродовж усього життя тварини. Видати його можуть районні адміністрації та Державна служба України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів (Держпродспоживслужба). Для цього туди треба звернутися із заявою та ветеринарною карткою про клінічний огляд тварини. Картку можуть вам надати лише ліцензовані лікарі ветеринарної медицини, заповнивши інформацію про щеплення. 

Якщо ви плануєте подорож за кордон, обов’язково отримайте міжнародний ветеринарний сертифікат для тварини за додатком 12 до Правил заповнення, зберігання, списання ветеринарних документів та вимог до їх обліку. А ось тут знайдете форму європейського зразка.

Міжнародний ветеринарний сертифікат видає державний ветеринарний інспектор міжрегіонального головного управління Держпродспоживслужби. Однак цю послугу можна отримати онлайн у Дії. Адреси інспекторів у Києві розміщені на цій сторінці, а всі інші контакти Держпродспоживслужб у регіонах можна знайти тут. 

Для оформлення сертифікату знадобиться такий пакет документів: заява, ветеринарні документи та експертні висновки державних лабораторій ветеринарної медицини, а ще фото тварини 3,5 на 4,5 сантиметрів. Весь актуальний перелік документів і уточнення стосовно країн, які ви можете відвідати із сертифікатом, знайдете за цим посиланням. 

Оформлення і паспорта, і сертифікату платне. А паспорти старих зразків не підходять для виїзду за кордон. Зараз під час оформлення ветеринарного паспорту тварині встановлюють мікрочип, і номер чипу вносять у паспорт. Також туди записують особисті дані власника чи власниці англійською мовою.

За додаткову плату лікар чи лікарка вносить дані з ветеринарного паспорту в міжнародну онлайн-базу даних Animal ID. Або ж ви самі можете зробити це безкоштовно. 

Також перед виїздом з України власники й власниці тварин оформляють ветеринарне свідоцтво за формою № 1 і довідку про визначення в крові тваринного титру антитіл проти вірусу сказу. Форму видають державні лікар чи лікарка ветеринарної медицини щонайраніше за 3 дні до поїздки за кордон. А довідку треба отримати між 4-м і 12-м місяцем після щеплення від сказу.

В умовах війни тварину можна вивезти з України і без цього пакету документів. Зокрема, для перетину кордону з Польщею власник чи власниця просто заповнює декларацію (заявку) та повідомляє, де перебуватиме тварина. І, звісно, ваша тварина повинна бути в переносці або в наморднику та на повідці. 

Для перевезення свійських тварин міжнародними рейсами потрібний дещо інший пакет документів: крім міжнародного ветеринарного сертифікату, знадобиться дозвіл на ввезення або вивезення. Коров, свиней, коней і кіз, домашню птицю (курей, індичок, гусей) перевозять, узгоджуючи це з управліннями ветеринарної медицини держадміністрацій і Державним департаментом ветеринарної медицини. На державному кордоні вивезення контролюють регіональні служби державного ветеринарно-санітарного контролю.

На кожний вагон, контейнер або невелику кількість тварин власник чи власниця має пред’явити на відправній станції ветеринарний документ, відповідно до Порядку видачі ветеринарних документів.

Ветеринарні свідоцтва форми № 1 дійсні протягом трьох днів з дня їх отримання, а форм № 2 і 3 — протягом 5 днів. Якщо термін ветеринарного свідоцтва сплив, державний ветеринарно-санітарний контроль на свій розсуд вирішує, чи можна вашим свійським тваринам виїхати за кордон.

Злітаємо! Особливості перельотів із твариною

Для мандрівок із тваринами літаком дотримуйтесь вимог авіакомпанії, країн вильоту та прибуття. Майже всюди власники і власниці тварин мусять на додачу до квитка заплатити за перевезення свого улюбленця. Службові тварини, приміром, собаки-поводирі, можуть подорожувати безкоштовно. 

Деякі авіалінії перевозять виключно котів і собак — у салоні, щоб тварини менше хвилювались. За їхнє місце переважно потрібно сплатити завчасно, бо кількість тварин на борту обмежена. 

Авіакомпанії часом мають обмеження для певних порід хатніх тварин. Наприклад, собакам чи котам брахіцефалам (бостон-тер’єр, боксер бульдог; бірманська, гімалайська, персидська) відмовляють у перевезенні через їхні розміри або особливості догляду. 

Папуги, кролики та інші тварини до 32 кілограмів можуть потрапити лише в окремі зони цивільного літака. Наприклад, спеціальні відсіки у бізнес-класі або вантажні відсіки. Часто там потрібні контейнери для тварин, які відповідають стандартам Міжнародної асоціації повітряного транспорту (IATA). В інших випадках використовують вантажні літаки для перевезення тварин. 

У вкрай рідкісних випадках використовують спеціалізовані літаки для домашніх тварин. Наприклад, такий рейс здійснили торік у США, назвавши його собачим еквівалентом першого класу. У салоні були лише 10 собак і їхні люди. Чотирилапим пасажирам і пасажиркам дозволили перебувати на сидіннях і тинятись по салону.

До тварин, які подорожують у багажному відділенні, теж є свої вимоги. Наприклад, там ніколи не опиняться цуценята і кошенята, молодші за 56 днів, чи вагітні тварини. 

Якщо авіаційним транспортом летить дика чи свійська тварина, власники чи відправники мають розмістити її у транспортний контейнер із належним доступом повітря, водонепроникним дном, покритим адсорбуючим матеріалом, і дверима, які можна закрити на замок. У пасажирському салоні літака розмір цього контейнера може бути щонайбільше 30 х 50 х 40 сантиметрів.

Дізнатись вимоги вашої авіакомпанії зазвичай можна на її офіційному сайті. 

Місце у вагоні: як перевозити тварину потягом

Для подорожі Укрзалізницею з твариною візьміть документи з першого розділу цієї статті, а також квиток для тварини. Пасажири й пасажирки поїздів мають право перевозити хатніх тварин, декоративних і свійських птахів, які не створюють загрозу навколишнім. 

Службові собаки представників Сил оборони, а також собаки-поводирі незалежно від розмірів тварини можуть безоплатно їздити в усіх типах вагонів. Вони обов’язково мають бути у наморднику та на повідці.

Великих собак, від 45 сантиметрів у холці, і тих, що належать до Переліку небезпечних порід собак, теж перевозять з намордником і повідцем. Для них діють такі правила залежно від типу вагону і потягу:

•  у швидкісному потягу Інтерсіті+ власник чи власниця собаки має викупити всі місця, розміщені єдиним блоком. Собака повинна перебувати біля своєї людини (поряд з її місцем або ж під ним);

•  у купейному, спальному вагоні класу «Люкс» і вагонах міжнародного призначення (RIC) треба викупити всі місця в купе. Там не може одночасно подорожувати більше двох собак;
• у регіональних поїздах (приміські електропоїзди та електропоїзди City Express) можна перевозити собаку лише в крайніх тамбурах першого й останнього вагонів під наглядом опікуна чи опікунки;
• у плацкартному вагоні їх заборонено перевозити. 

Малі хатні тварини мають перебувати у сумках, рюкзаках, ящиках, кошиках чи інших переносках з водонепроникним дном. В одній такій переносці можуть перебувати не більше двох тварин. Розміщувати переноски потрібно на місцях для ручної поклажі, на руках у пасажира чи пасажирки або під місцями для сидіння.

Для здорової активності та сну тварини можуть перебувати в купе і без переноски, якщо їхні опікуни чи опікунки викупили всі місця в купе. Перш ніж випустити тварину в купе, треба подбати про підстилку чи лежанку.

Кур, індиків, гусей, качок та інших свійських птахів можна також перевозити в регіональних поїздах у спеціальних ємностях, які займають не більше одного місця ручної поклажі. Крупних свійських тварин залізницею перевозять в окремих товарних вагонах. Ці вагони повинні бути критими, мати великі вентиляційні отвори і спеціальне маркування. Тварин розміщують окремо завдяки перегородкам або прив’язуючи. 

Мандри на колесах: як їхати з твариною автобусом

Цьогоріч у липні Кабінет Міністрів України затвердив правила перевезення тварин у міжміському і міжнародному автобусному сполученні. Їх розробило Міністерство розвитку громад та територій України спільно з UAnimals. 

Хатні тварини, які важать менш ніж 10 кілограмів, (коти, собаки, гризуни, декоративні птахи) мають їздити у спеціальних контейнерах, клітках або сумках з адсорбуючим дном. Їх можна розмістити на руках, під сидінням або на окремому місці, якщо його попередньо викупили за тарифом дорослого пасажира чи пасажирки.

Собаки середнього й великого розміру (10–45 кілограмів) можуть їздити тільки в наморднику і на повідці. Їхня людина повинна викупити всі сусідні місця в одному ряду і розмістити тварину на спеціальній підстилці на підлозі. В салоні автобуса може бути лише один такий пес (два, якщо їх супроводжує одна й та сама людина); 

Собаки, які важать більш ніж 45 кілограмів, можуть їхати лише за особливими умовами перевізника на спеціально обладнаному транспорті.

Собаки-поводирі, які супроводжують людину з інвалідністю, можуть їхати безкоштовно, викуповувати місця поруч із ними не потрібно. Але ці собаки повинні бути в наморднику та на короткому повідці біля людини, яку супроводжують.

Обов’язково візьміть із собою ветеринарні документи на тварину.

Світлина заставки: © damedeeso via Canva.com

У вересні 2024 року блогерка Олена Мандзюк розповіла в інстаграмі, що випадково збила на дорозі кота. «Це сталося швидко, дорога в чотири смуги, кіт під колесами, дивлюсь у бокове дзеркало — …ніби побіг далі… — написала Олена. — Я розвертаю авто і повертаюсь на місце, де все сталось. Бачу, що кіт зміг пройти 20 метрів і лежить, важко дихає та не рухаються задні кінцівки». Блогерка одразу відвезла потерпілого до ветеринара, за декілька днів кіт уже почав ходити. Свою історію Олена підсумувала закликом до водіїв і водійок не залишати тварин на дорогах, якщо їх збила машина. Розповідаємо, що робити, якщо ви потрапили у схожу ситуацію та як допомогти тваринам, що постраждали в дорожньо-транспортній пригоді (ДТП). 

Скільки тварин збивають на дорогах?

Точна цифра невідома. Ми відправили запит до Міністерства внутрішніх справ України, але так і не отримали відповіді. Останні дані, що є у відкритих джерелах — за перші пів року 2020-го. Тоді зареєстрували 579 випадків ДТП із тваринами. Ця цифра теж не точна, адже часто водії та водійки не повідомляють в поліцію про такі випадки. 

Ще в 1995 році данські вчені з’ясували, що майже 80% опитаних водіїв і водійок хоча б раз бачили збиту тварину на дорозі. В Україні науковець Віктор Пархоменко зазначав, що з 2000 до 2020 року кількість збитих на дорогах тварин стабільно збільшувалася з кожним роком через стрімку автомобілізацію. 

Яких тварин частіше збивають — домашніх чи диких?

До 2022 року Віктор Пархоменко зазначав, що в населених пунктах гинуло більше свійських і домашніх тварин, натомість на автомагістралях — диких. Серед диких тварин на дорогах найчастіше гинули їжаки й лисиці. Однак повномасштабне вторгнення вплинуло на кількість і місця перебування як диких, так і домашніх тварин. «Покинутих домашніх тварин стало значно більше, вони часто опиняються на трасах у пошуках їжі або людей. Пошкоджена інфраструктура унеможливлює безпечні умови руху. Ареали проживання диких тварин через війну зміщуються ближче до доріг і населених пунктів», — пояснює юристка UAnimals Аліна Сорока. 

Які причини аварій із тваринами?

Їх багато і вони комплексні: 

• відсутність огорож, дорожніх знаків, тунелів або переходів для тварин; 
• недостатня освітленість доріг; 
• поведінка водіїв і водійок — перевищення швидкості, неуважність; 
• поведінка тварин — особливо диких у період міграцій або розмноження. Наприклад, у сильну спеку деякі тварини, зокрема безхребетні, можуть прилипнути до розплавленого асфальту. А восени часто збивають птахів, які мігрують;
• відсутність системи контролю над безпритульними тваринами. Аліна Сорока пояснює, що така система має включати комплекс превентивних і реактивних заходів, які б зменшили кількість безпритульних тварин. Це стерилізація з обов’язковим обліком і маркуванням тварин (чипування або бірки), муніципальні притулки, реєстр безпритульних тварин у місті або громаді. 

Чи існує безпечна для тварин швидкість їзди на авто?

За словами Аліни Сороки, це дуже умовна межа, але якщо авто їде зі швидкістю до 30–40 кілометрів на годину, після зіткнення з ним тварина має шанс вижити (особливо якщо вона дрібна). А от від авто на швидкості 50 кілометрів на годину й більше є високий ризик смертельних травм. Тому автомагістралі, де дозволена швидкість до 130 кілометрів на годину, більш небезпечні для тварин, ніж міські дороги. Також дуже впливає тип авто і розмір тварини. 

Так сталося, що я збив чи збила тварину. Що робити?

Найперше правило — не залишайте тварину лежати на дорозі! Зупиніться, переконайтеся у власній безпеці, а після цього огляньте тварину. Якщо тварина жива, допоможіть їй, наприклад, відвезіть до ветклініки. Не беріть тварину на руки, а краще обережно перекладіть її на пальто чи куртку — так не погіршите стан, якщо у тварини щось зламане. І обов’язково повідомте про факт аварії в поліцію, зокрема якщо тварина загинула. 

А якщо я бачу, що хтось збив тварину, я можу їй якось допомогти?

Можна спробувати. Ви можете зупинити водія або водійку (якщо це безпечно), відвезти тварину в клініку чи викликати ветеринара або ветеринарку на місце події. Також бажано зафільмувати те що сталося, записати номер авто, час і місце, викликати поліцію.

За збиття тварини є кримінальна відповідальність?

В українському законодавстві немає кримінальної відповідальності саме за ДТП із твариною. Однак наїзд на тварину зазвичай спричиняє тілесні ушкодження, каліцтво чи навіть загибель. І за це вже передбачена кримінальна відповідальність за статтею 299 Кримінального кодексу України (жорстоке поводження з тваринами), пояснює Аліна Сорока. Щоправда, кримінальна відповідальність можлива лише за наявності корисливих чи хуліганських мотивів. Тобто дуже важливо довести, що тварину або умисно збили, або залишили її без допомоги. 

Чи різниться відповідальність за збиття дикої, домашньої та безпритульної тварини? 

Ні. Закон однаково захищає як свійських і домашніх тварин, так і безпритульних чи диких. За жорстоке поводження з ними людину можуть покарати Обмеження волі від одного року застосовують за насильницькі дії стосовно тварини або заклики до таких дій. Позбавлення волі до 8 років застосовують за ті самі дії, але зроблені з особливою жорстокістю або в групі людей.обмеженням волі від 1 до 3 років або позбавленням волі від 2 до 8 років.

Якщо ви можете підтвердити право власності на тварину, яку хтось збив, варто це зробити. Лише в такому разі вас визнають потерпілим чи потерпілою у кримінальному провадженні, а відтак ви зможете претендувати на відшкодування завданої вам матеріальної та моральної шкоди.

Чи можна домогтися покарання для людини, яка збила тварину? 

Можна. Для цього потрібні: 

• докази умисності або грубої необережності;
• фіксація події поліцією;
• медичні / ветеринарні висновки;
• свідки аварії. 

«Випадки [коли людину покарали за те, що вона збила тварину] є, але вони поодинокі та переважно стосуються домашніх тварин, у яких є власник чи власниця, — каже Аліна Сорока. — А от якщо тварина безпритульна, до покарання майже ніколи не доходить». 

Що треба, щоб зменшити кількість таких ДТП?

Цей підхід також має бути комплексним. 

1. Власна відповідальність. Це найперше і найпростіше, що можна контролювати. Тобто не перевищувати швидкісний режим, особливо в населених пунктах і біля лісів. У місті не відпускати тварину на самовигул або без повідця. Також варто використовувати нашийники зі світловідбивними елементами для домашніх тварин. Це особливо актуально в умовах блекауту, коли водії часто можуть просто не побачити тварину на дорозі. 
2. Стан доріг. Треба встановлювати дорожні знаки «Обережно, тварини», облаштовувати підземні або надземні переходи для диких тварин. Будь-який громадянин може звернутися до місцевої влади з подібним проханням. 
3. Законодавство. В першу чергу, каже Аліна Сорока, треба створити єдиний реєстр ДТП з тваринами — це допоможе виявити небезпечні ділянки доріг. Друге — встановити чітку відповідальність за залишення тварини без допомоги. «Хоча відповідальність за жорстоке поводження з тваринами існує, її складно застосовувати без явного наміру або серйозних наслідків», — пояснює юристка. Третє — робити місцеві програми для безпеки диких і безпритульних тварин. Наприклад, встановлювати екодуки для тварин, навчати поліцію реагувати на ДТП із тваринами, проводити інформаційні кампанії для водіїв і водійок про те, що робити у разі наїзду на тварину. Це, каже Аліна Сорока, допоможе створити безпечне середовище не тільки тварин, але і для людей.

Світлина: © Niklas Emmoth via Canva.com 

Пса Еріка згубили під час російської атаки на Кропивницький, Річарда — на Київ, а кота Лакі — на Харків. Такі історії є в різних містах України. Тварини лякаються й тікають або лишаються заблокованими у напівзруйнованих будівлях. 

Про те, як мінімізувати ризики втратити кота чи собаку під час обстрілу, UAnimals поговорили з Ольгою Бібіковою, керівницею загону кінологічної пошуково-рятувальної команди SARcan. Ольга розповіла, як убезпечити тварину заздалегідь, що робити під час обстрілу та як діяти, якщо кіт чи собака все ж загубились. 

Як завчасно попіклуватись про безпеку тварини?

Якщо у вас собака, обов’язково замовте тварині адресник, де буде написане її ім’я та ваш номер телефону. Він допоможе, якщо тварина загубиться чи втече за будь-яких обставин — під час обстрілу чи ні. Адресник краще одягти не на основний ошийник собаки, а на окремий шнурок. Тоді навіть якщо пес злякається гучних звуків, звільнить голову з ошийника та втече, адресник залишиться на ньому. 

«Для котів адресники небезпечні, — говорить керівниця загону кінологічної пошуково-рятувальної команди SARcan Ольга Бібікова. — Вони зачіпляються адресниками за паркан або гілку дерева, і це може мати фатальні наслідки». 

Ще один спосіб заздалегідь подбати про безпеку собаки під час обстрілу — купити трекер, який відстежує, де знаходиться пес, і передає дані на ваш телефон. Трекери бувають різних видів, коштують від однієї до кількох тисяч гривень. Якщо і ви, і собака знаходитесь там, де є зв’язок, ви зможете в реальному часі бачити місцезнаходження тварини. Якщо зв’язку немає, періодично вам будуть надходити повідомлення з геолокацією. 

Важливо користуватись надійною амуніцією для собак — повідцями, що не рвуться, шлейками та нашийниками, з яких пес не може просто звільнитися, карабінами, що витримують вагу собаки. «Коли ви купуєте амуніцію, в першу чергу звертайте увагу на її надійність, а вже потім думайте про красу, — каже Ольга Бібікова. — Або купуйте амуніцію брендів, що спеціалізуються саме на ній, або принаймні ставте виробнику питання, яку вагу тварини витримає конкретний карабін і повідець. Якщо виробник не знає відповіді, купувати не варто». 

Ще один спосіб, який допоможе знайти й кота, й собаку, якщо вони загубляться чи втечуть, — завчасно чипувати тварину. Мікрочип можна вживити майже у будь-якій ветеринарній клініці, а потім внести його дані в Єдиний державний реєстр домашніх тварин. Людина, яка знайде тварину, зможе звернутися у ветклініку — там просканують чип і дізнаються ім’я та контактні дані власника чи власниці. 

Що робити, якщо лунає тривога, а піти разом із твариною в укриття можливості немає?

Маленьких собак і котів можна заздалегідь привчити до переносок, під час повітряної тривоги саджати їх туди та ставити переноски поруч із собою в коридорі або іншому місці. Велику собаку варто взяти на повідець та бути поруч із нею. 

Якщо обстріл застав вас із собакою на вулиці, швидше прямуйте разом хоча б в умовне укриття — підземний перехід чи під’їзд. Якщо пес боїться вибухів, візьміть його на короткий повідець і міцно тримайте, адже від страху він може різко побігти. 

А якщо все ж стався приліт?

Відповісти на це питання однозначно неможливо — все залежить від конкретної ситуації. Якщо ваша частина будинку лишилась більш-менш неушкодженою і ви бачите, що сходи між поверхами цілі, треба забирати всіх тварин і виходити на вулицю. 

«Якщо ж так вийшло, що в момент вибуху тварин не було поруч із вами, а тепер ви бачите задимлення і є вірогідність обвалу будинку, але своїх тварин ви не бачите і вони не реагують, коли ви їх гукаєте, також виходьте на вулицю, поки така можливість є, — говорить Ольга Бібікова. — Інакше ви можете загинути разом із тваринами». 

Вже на вулиці підійдіть до рятувальників і скажіть, у якій квартирі в будинку може бути тварина. На місці працюватиме координаційний центр — треба звернутися туди. Шукати самотужки вас не пустять — працюватиме поліція, буде очеплення. «Пустити вас шукати тварину можуть лише тоді, коли вже не буде загрози життю, тобто пожежі та вірогідності обвалу будинку, — розповідає Ольга. — Тоді ви або підете на пошуки свого кота чи собаки разом із рятувальниками, або вони підуть самі». 

Як діяти, якщо після обстрілу та влучання тварина все ж загубилась?

За словами Ольги Бібікової, шанси знайти тварину живою є досить довго. «Бувало, що проходило більше ніж тиждень, а з котами — навіть близько двох тижнів, і зрештою їх знаходили у сховку худих, але живих», — розповідає Ольга. 

У випадку, якщо в будинок було влучання, але ваша квартира вціліла або частково вціліла, а кіт зник, Ольга радить періодично приносити туди корм і воду. «Навіть якщо кіт десь ховається, боїться гучних звуків техніки та людей, з часом він почне обережно виходити та зможе поїсти й попити. А ви побачите, що їжі та води стає менше, значить він живий та знаходиться тут», — пояснює Ольга. 

Вона радить дати оголошення про пошук тварини в соцмережах — зробити дописи на своїх сторінках і попросити про репости друзів, написати в місцеві телеграм-чати і фейсбук-групи. Можна також розвісити оголошення на вулицях: якщо загубився кіт, то в межах району, якщо собака — то й далі, адже з переляку пси можуть забігти далеко. В оголошенні треба обов’язково написати, за яких обставин загубилась тварина. 

«За досвідом, я бачу, що сильно допомагає ще додати суму винагороди за допомогу в пошуках, — каже Ольга. — Люди, у яких є тварини і які мають до них емпатію, у будь-якому разі захочуть допомогти. А для інших винагорода має значення. Правда, треба бути готовими до шквалу хибних дзвінків і повідомлень. Можуть телефонувати шахраї або просто люди, які нібито бачили схожу тварину та хочуть отримати винагороду». 

Ще один спосіб пошуку тварини — звернутися до місцевих зооволонтерів і притулків. Можливо, вони вже прихистили вашого кота чи собаку та якраз шукають вас. 

Світлина заставки: Ольга Бібікова із собакою працює на завалах. Фото надала героїня

Спільне дослідження UAnimals i Fama показує: понад 97 % власників і власниць домашніх тварин розуміють, що мають належним чином доглядати підопічних котів і собак. А отже, їм треба організовувати регулярні візити у ветклініку, вчасно вакцинувати, купувати якісний корм чи необхідні засоби для догляду. Однак чи всі гаджети і процедури насправді потрібні й безпечні для тварин? 

Сучасна індустрія пропонує багато різноманітних виробів і послуг для тварин. Щоправда, деякі з них привабливі передусім для опікунів і опікунок тварин, а не потрібні самим котам і собакам. Щось виявляється просто зайвою покупкою, а деякі речі можуть стати причиною негараздів у тварин і їхніх людей.

Ми попросили розповісти про користь і шкоду окремих продуктів і процедур Олену Кузнецову, завідувачку відділення інтенсивної терапії ветеринарної клініки «Хелс».

Автоматичні годівниці чи звичайні мисочки — що ліпше?

Наразі набувають поширення автоматичні годівниці для котів і собак. Деякі з них мають програму дозування і таймінгу — це допомагає налагодити необхідний режим годування для тварин із потребами в особливій дієті, приміром, у разі захворювань чи схильності до переїдання, каже Олена Кузнецова.

Натомість автоматичні годівниці, що мають вертикальний контейнер і наповнюють миску під силою ваги корму, надають тварині необмежений доступ до їжі. Вони підходять радше для годування вуличних тварин.

«Звичайні мисочки для корму нічим не гірші, — каже ветеринарка. — До того ж із ними досить легко відстежувати кількість з’їденого, а отже апетит і стан тварини».

Чим коригують поведінку тварин

Часто власники і власниці купують строгі металеві нашийники або спеціальні електронашийники для дресування собак великих порід. Існує думка, що це дисциплінує тварину, яка автоматично, майже без зусиль з боку людини стає слухняною та безпечною. Але це гаджети, купівля яких — майже як поради фізично карати дітей різками за погане навчання. Вони застарілі та негуманні.

«Вжиток цих засобів потребує спеціальних знань і навичок для використання у виняткових випадках! — наголошує Олена. — Неправильне користування ними не тільки не розв’язує проблем, а додає нових. На щастя, фахівці дедалі частіше рекомендують для дресування модернізовані методи корекції, які ґрунтуються на вивченні психології поведінки тварин».

Нашийники «Антилай» також є засобом, що загрожує здоров’ю тварин і аж ніяк не допомагає піклуватися про їхні справжні потреби. Дія цього гаджету заснована на ударах собаки електричним струмом під час гавкоту — так тварину відучають виконувати природну функцію. Замість пошуку та усунення причин надмірного або тривожного лаю опікунам і опікункам пропонують лякати собаку, поглиблюючи страх і недовіру.

«Якщо чесно, це нагадує методи старої психіатричної практики, — каже Олена Кузнецова. — Тому я точно не рекомендую використання таких приладів».

У статті про подолання зооагресії кінологині та фахівчиня з поведінки собак теж висловилися проти бездумного використання спеціальної амуніції. На їхню думку, це підпадає під визначення жорстокого поводження з тваринами, а за таке закон передбачає покарання.

Тваринам у стресі можуть допомогти заспокоїтись не гаджети для жорсткого дресування, а препарати з феромонами. Вони містять запахи, що близькі до природних, викликають відчуття спокою і комфорту.

«Заспокійливі з феромонами створюють ефект безпечного місця, такий собі хімічний спогад дитинства, коли мама поруч і цуценя або кошеня відчуває затишок», — каже Олена. Тому їх застосовують під час адаптації на новому місці, особливо для тварин із притулку або дуже маленьких за віком.

Однак феромони корисні, тільки якщо це сертифікована продукція, яку застосовують після консультації з лікарем. «Також дізнайтеся у вашого ветеринарного лікаря, як розрізняти прояви стресу в улюбленця і як їх усувати», — радить ветеринарка.

Як вибрати безпечні іграшки для котів і собак

Стосовно іграшок ветеринарка Олена Кузнецова має загальну рекомендацію: звертайте увагу на матеріал. Пластик має бути не таким, що на виробах з нього внаслідок гризіння з’являються гострі краї. Якщо тканина, то міцна — така, що її нелегко пошматувати. А ще в іграшки не повинно бути деталей, які легко відгризти і проковтнути.

Котам також не можна купувати як забавку лазерну чи світлодіодну указку. Олена пояснює, що на те є декілька причин: «По-перше, іграшка повинна задовольняти природну поведінку під час “полювання” — це не тільки бажання наздогнати, але й контакт з об’єктом: носіння в зубах, погризування. Звісно, світлова пляма цього не забезпечить. По-друге, треба враховувати шкідливість такої іграшки для зору кішки. Пучок світла від указки і навіть його відблиск від скляних, дзеркальних, полірованих поверхонь може засліпити тварину. І врешті, той, хто водить указкою, може навмисно або ненавмисно направляти промінь на небезпечні для тварини предмети і місця — захоплений грою кіт не помітить перешкоди і може травмуватися».

Що робити з кігтями і зубами у тварин

Періодичне підстригання кігтів — майже завжди необхідна процедура. Коти, до прикладу, можуть зачепитись кігтем, як гачком, за тканинні речі й сильно травмуватись, намагаючись висмикнути лапу. А собаки на прогулянках, коли копають землю, можуть зламати кігті, якщо вони занадто довгі.

«І собаки, і коти з надмірно відрослими кігтями починають неправильно спиратись на кінцівки, що призводить до запалення суглобів і м’язів, — каже ветеринарка. — Також є суто медичні рекомендації для котів, що схильні до патологічного росту кігтів. Яскравий приклад — шотландська порода. Але обов’язково поцікавтесь у ветеринарного лікаря, чи є потреба в обрізанні кігтів саме у вашої тварини та як це робити правильно, щоб не завдати шкоди».

Також є річ, яку варто купити опікунам і опікункам котів, — дряпалка. Її можна пропонувати, сподіваючись відвернути увагу від диванів чи шпалер. «Кігтедряпалки підтримують природну поведінку котів, — каже Олена. — Але варто знати, що тварини насправді це роблять зовсім не для точіння кігтів, а для маркування своєї території, в площині якої може опинитися й диван».

У більшості домашніх тварин є схильність до захворювання зубів. На це багато в чому вплинула людина. Так, виведення деяких порід собак змінило будову зубної системи. Також на стан зубів впливає їжа: зараз це вже не природна здобич, а корми і людські страви. Тому чистити зуби котам і собакам — корисна опція, якою не варто нехтувати, щоб не звертатися потім до ветеринара-стоматолога по більш серйозну допомогу.

Які процедури небезпечні для тварин 

У проведенні процедур, як і в купівлі гаджетів, важливо орієнтуватися на добробут тварин і природність методів, а в деяких випадках можна ще й керуватися законами.

З 1 серпня 2014 року в Україні набула чинності Європейська конвенція про захист домашніх тварин, яка забороняє суто косметичні процедури, позбавлені лікувальної мети: купірування вух і хвоста, операції на голосових зв’язках для позбавлення голосу, видалення кігтів і зубів. Однак ці процедури досі розповсюджені, адже в українському законодавстві немає прямої заборони та покарання за їх проведення. Законопроєкт, який це передбачає, розробили експерти й експертки зі Всеукраїнської спілки громадських організацій «Асоціація зоозахисних організацій України», міжфракційного об’єднання «Гуманна країна» і гуманістичного руху UAnimals. Його вже розглянув Профільний Комітет Верховної Ради з питань екологічної політики та природокористування і рекомендував ухвалити за основу — тепер потрібне винесення на голосування і підтримка більшості у Верховній Раді.

Але вже зараз важливо, аби опікуни й опікунки тварин усвідомлювали шкоду і неактуальність таких процедур. Наприклад, купірування вух і хвостів — операції, які втратили практичний сенс, але продовжують загрожувати здоров’ю та життю тварин.

«У давнину обрізання вух і хвостів у деяких порід було потрібно, щоб собаки не травмували ці частини тіла під час полювання чи захисту. Але згодом утилітарні функції порід змінились (іноді до суто декоративних), тож обрізання вух і хвостів втратило сенс, — пояснює Олена Кузнецова. — Варто пам’ятати, що це досить специфічні операції, які мають болісний післяопераційний період загоєння, а деякі ускладнення можуть призвести до хронічних захворювань. Але інколи за медичними показниками такі операції рекомендують самі ветеринари. Наприклад, через травми або патології, що були вроджені чи набуті».

Також не рекомендують вкорочувати шерсть котам чи взагалі голити їх. Влітку це не допоможе охолодити тварину, а навпаки, може призвести до перегріву.

Шерсть у тварин є частиною шкіри — найбільшого органа, який захищає їхній організм від негативних впливів зовнішнього середовища. Для регулювання щільності шерстяного покриву у тварин є природний процес — линяння.

«[Після стрижки] шерсть може відростати повільно і не в повному обсязі, тварина не зможе вчасно підготуватися до збереження тепла в холодну пору року, — пояснює ветеринарка. — І навіть якщо казати про практичну зручність для власників, стрижка не зменшить кількості шерсті вдома, бо кількість волосся залишиться — воно просто буде “сипатись” вкороченим».

Тож піклуйтеся про своїх улюбленців із любов’ю і повагою. Не ставте власний комфорт вище за здоров’я тварини, консультуйтеся з фаховими ветеринарами і ветеринарками, вибирайте безпечні й корисні способи турботи!

Світлина заставки: фото з подарунком для тварин притулку «Друг» від волонтерської спільноти UAnimals в рамках акції «Таємний Санта»

Олену представляють мені як військову, «поведену на тваринах». «Служила в нашому підрозділі, постійно в неї тварини були, багато забирала додому в Київ», — каже мені її побратим. Коли відкриваю контакт, мене огортає збентеження: виявляється, це Олена Білозерська, яка вражала сміливістю не лише мене з 2014 року. Олена — колишня журналістка й блогерка. Спочатку воювала у складі Добровольчого українського корпусу «Правий сектор» і Української добровольчої армії, де була снайперкою. Здобувши спеціальність артилеристки, стала офіцеркою Збройних сил України. 

Жінка пише вірші й малює. Ну а поруч з Оленою завжди є тварини-компаньйони. Багатьох із них військова знайшла і вилікувала, деяких забрала із зони бойових дій. 

Поговоримо з Оленою про тварин, які супроводжують її на фронті й у тилу. 

Собаки на бойових 

— Чи бувають тварини на самій лінії бойового зіткнення? 

— Так, історій про них безліч. Найдраматичніша — за участі собаки породи кане-корсо на ім’я Вася. Його господарем був боєць 503-го батальйону морської піхоти, де я тоді служила. Собака був з цим бійцем всюди, зокрема і в окопах на чергуванні. Розвантажку навіть носив. Одного дня Вася зник. Побратими шукали. Підняли дрон — і побачили таке, що краще не бачити. Васька потрапив у пастку — просто перед окопами бойовиків заплутався у дроті. Врятувати його було майже нереально, бо туди не пролізеш непомітно. Розвідники все одно планували вночі йти на евакуацію собаки, але не встигли…

Васька прийшов. Відгриз собі лапу і прийшов на трьох. Не схотів лишатися в полоні. Його відправили на дембель, до батьків господаря, а потім я зробила Васю відомим, написавши про його долю. Його історія отримала величезний розголос, всі захоплювались подвигом собаки, і зрештою йому оплатили лікування і протезування у найкращій клініці в Польщі. 

— Чи бувало, щоб тварини якось допомагали в бойових завданнях? 

— Восени 2014-го у Водяному під Донецьким аеропортом прибився до нас старий собака. Він ходив із нашою розвідгрупою на всі виходи в сіру зону. Звичайно, ми не хотіли брати із собою собаку, проганяли його. Він тікав, але потім якимсь дивом знав, якою дорогою ми підемо, і чекав нас на якомусь перехресті. Цей собака зрештою дуже допомагав на виходах: біг у 20 метрах попереду групи і знімав собою розтяжки. Людина від такого як мінімум отримала б серйозні поранення — а собаці нічого, бо він низький порівняно з людиною і швидко бігає: почувши «гуп» капсюля-детонатора, за 3-4 секунди до вибуху встигав утекти із зони ураження уламками. Тож усі цілі — і люди, і собака. 

Як Ефку виміняли на гранати-«ефки» 

— Найбільше у вас фото з рудим цуценям. Розкажете про нього?

— Це Ефка, метиска бельгійської вівчарки. Ми її підібрали з товаришем під кіоском біля траси влітку 2016 року. Хлопці назвали її Ефкою, бо коли була маленьким кругленьким цуценям, нагадувала за формою тіла гранату Ф-1. 

Вона теж їздила з нами на бойові, була поранена — рятували її тоді, як пораненого бійця. Гнали вночі в лікарю, піднімали з ліжка ветеринара, потім доглядали, робили перев’язки і уколи… Коли я йшла чергувати на позиції, Ефку прив’язували, щоб вона не бігла за мною. 

Одного разу я лежала хвора на нашій базі під Маріуполем, а мій чоловік рано-вранці поїхав у справах в інше місто. Ефка пішла за ним до автобусної зупинки. Там він сів на автобус і поїхав, а вона залишилася. Він був упевнений, що по власному сліду повернеться на базу.

До наступного ранку її не було. Ми з чоловіком їдемо на ту зупинку, розпитуємо людей, розклеюємо оголошення — пів міста ними заклеїли. Купили гучномовець на батарейках, щоб їздити автівкою по вуличках і крутити оголошення про зниклу Ефку… Вона знайшлася три доби потому. Зрозумівши, що не потрапить додому, пішла за першими-ліпшими людьми у військовій формі і прийшла з ними на базу «Азова». Там її залишили, а потім побачили оголошення і повернули. Грошей, звичайно, не взяли, але кілька гранат «ефок» я їм за свою Ефку віддала.

Сіля, Шкавулик, Бусоль 

— А які у вас стосунки з котами? 

— Найпершим у мене був Ватник, він же Комочок, або Комця, — чорне кошеня з коротким переламаним хвостом. Ватник — тому, що в 2014-му всіх тварин, підібраних на Донеччині, вояки називали якщо не Ватниками, то Сєпарами. Він прийшов на тилову базу, а потім їздив зі мною всюди, по всіх базах підскоку (це ті, що в парі кілометрів від лінії фронту). Коли я ходила на виходи, він залишався на цих базах. Не хотів мене відпускати: коли бачив, що я екіпіруюся, хапав за ноги і кричав. Коли нас починали обстрілювати, за ногу тягнув мене у сховище. Він пройшов багато дуже небезпечних місць, а загинув на мирній території. Вполював отруєного пацюка і помер. Решта моїх вихованців зараз, на щастя, живі.

За кілька місяців після Ефки з’явився Сільвер — кошеня породи невська маскарадна. Побратим десь підібрав, а ми забрали у нього. Дуже розумний кіт, і теж хворів. 

Разом з котом ріс у нас ще один пес — Шкавулик. На початку грудня безпритульна собака привела у нашому підвалі цуценят. Усі ці 9 цуценят захворіли на ентерит. На новий рік моя кімната на базі перетворилася на собачий лазарет. Врятувати вдалося лише чотирьох. Один найменший цуцик лишився у мене. 

Шкавуликом назвала, бо весь час жалісно скавчав. Шкавулик ріс із Сільвером, вони один в одного переймали повадки, Сільвер гарчав і пробував гавкати, Шкавулик крався за мишами… А коли у двір заходили чужі коти, проганяти їх вилітала вся трійця. Ефка і Шкавулик заганяли зайду на дерево, а далі вже Сілька ліз нагору розбиратись. 

Спали всі троє — чималенька Ефка (вагою 30 кг), Шкавулик і Сільвер — зі мною в ліжку. Килимки були, але ж вони хотіли спати зі мною — прогнати було неможливо. 

Годувати їх було дуже важко, бо ми тоді були неоформлені добровольці, які не мали зарплат. Дійшло до того, що інших двох собак, які прибилися до нас на базу, нам довелося вивезти і підкинути на бази іншим військовим, які жили багатше, ніж ми. 

Пізніше, коли я служила в артилерії морської піхоти, на полігоні під Мелітополем взяла собі триколірне кошеня. Назвала Бусоль (Буся). Бусоль — це по-простому «артилерійський компас». Вона їздила зі мною на міжнародні навчання «СіБріз», і там її намагалися у мене вкрасти й забрати на свій корабель американські морпіхи. Буська — метис мейн-куна, вимахала кілограмів на 6-7. Справжня мажорка — лащитись приходить тільки коли сама хоче. 

На момент повномасштабного вторгнення собаки — Ефка і Шкавулик — жили на Черкащині у мого свекра, а коти — Сільвер, Бусолька і Кася — у мене вдома в Києві. Я відправила їх теж до свекра. Скінчиться війна — я своїх заберу. А поки що вони дорослішають і старіють без мене. 

— Чи може тварина якось змінити настрій — ваш чи людей поруч?

— О, в цьому вони профі Його просто погладиш — і легше на душі стає. Поцілуєш оте пухнасте чи плюшеве в отой його лобик, воно тебе оближе — і ніби зразу є для чого жити.

— Чи є у вас вірші про фронтових тварин?

Це про мою кицю Бусоль. 

*   *   *

Десь далеко від дому, від наших безсонь,

Де над Ятранню небо безкрає,

Ходить киця пухнаста на ймення Бусоль,

На себе реп’яхи набирає.

Закрутились ми з нею, що я, що вона,

У ворожому злому нашесті.

І чіпляється міцно до мене війна,

Мов реп’ях до пухнастої шерсті.

Де ми вчора жили, там сьогодні бої,

А ми тягнемо й тягнемо віз цей…

Окуповані зараз курорти мої

І Бусольки народження місце.

І вже скільки покладено на вівтарях,

І вже скільки шляхів ти пройшов тих…

І все більшає, більшає на цвинтарях

Прапорів, прапорів синьо-жовтих…

А без нас, а без нас пацюки й хробаки

Підгризають зерно і кордони.

Люди ходять, пліткують, плетуть масксітки,

Вірять фейкам, донатять на дрони.

Та хай як від заброд вистачає скорбот —

В’ється Ятрань повз цю боротьбу всю.

І безпафосний дід — український народ —

Так терпляче вичісує Бусю.

З авто виходить жінка в уніформі кінологині. «Ви рано», — каже вона. Обличчя в неї м’яке, але тримається впевнено, навіть строго. Це Пілла Осборн, спеціалістка з поведінки собак, головна адміністраторка притулку для тварин в естонському місті Тарту. 

На паркувальному майданчику не чути гавкоту: одразу й не скажеш, що за парканом — вольєри для собак. Вхід до притулку перекривають чистісінькі скляні двері. Щоб потрапити всередину, перш за все треба набрати номер адміністратора. Зазвичай до людей виходить Пілла й веде углиб притулку. 

І не думайте, що кожен і кожна так просто зможе вийти звідси з твариною, яку вподобали. Спершу треба пройти тест Пілли Осборн. 

Вона розповіла UAnimals media, як влаштоване життя притулків у Естонії, чи користуються вони благодійними внесками. А ще — як кіт Тіку жив у окремій кімнаті, чому з дружніми котами не завжди виходять гарні фото та що ж потрібно зробити, щоб узяти тварину з естонського притулку додому.   

Безпритульні в Естонії: три ловці на пів країни

— Чи є в Естонії проблема з безпритульними тваринами? 

— У більшості собак в Естонії є опікуни й опікунки. Майже всі собаки, які живуть у притулку, потрапили сюди від власників чи власниць, які з якоїсь причини від них відмовилися. А от із котами проблема є. Ми стерилізуємо тварин і всіляко пропагуємо стерилізацію. Однак поки що полями, селами вештаються безхатні коти. Вони приводять дуже багато потомства — і ці тварини зрештою потрапляють до нас. 

— Хто віддає вам безпритульних котів?  

— Нам телефонують люди й кажуть, що бачили безпритульних. Ці тварини не дуже товариські. Якщо коти здичавіли й живуть без людей вже кілька поколінь, їх будь-хто не впіймає. Це робота ловця чи ловчині. 

Ми використовуємо спеціальні пастки. Пневматичною рушницею (шприцометом) ми вже не користувалися 7 років. Вона потрібна тільки для того, щоб ловити собак — з котами її не можна застосувати. До того ж треба, щоб поруч був ветеринар чи ветеринарка. Коли ми хочемо знерухомити собаку, треба вгадати, скільки він важить. Адже треба знати, скільки ліків заправити у шприц. Тварина в цей час далеко — хто ж знає, скільки вона важить! Можна вгадати приблизно, але ж не точно. Це питання життя і смерті. Можна заправити забагато седаційних ліків, влучити не туди… Через всі ці причини ми не користуємося рушницею. Хоча одна в нас таки є. 

— Що відбувається після дзвінка?  

— Спочатку ми розпитуємо в людини, яка подзвонила, всі деталі: де й коли вона бачила тварину, як часто бачить її, якщо це відбувається регулярно, якими шляхами тварина ходить. Це для того, щоб ми могли встановити пастки в потрібний час і в потрібному місці. 

— Тобто ловці й ловчині виїжджають у довгі маршрути, щоб покрити кілька місць? 

— Так і є. Ми формуємо для цього графік: на виклики, які прийшли раніше, ми відповідаємо швидше. Наші ловці працюють щодня, і не тільки в Тарту. Кожен повіт має вирішувати проблему з безпритульними тваринами. Тож місцева влада наймає якийсь із притулків, щоб їм у цьому допомагали. Наш притулок знаний у повіті Тартумаа, а наших ловців найняли в половині повітів Естонії. Ловців у нас троє.  

— Лише троє ловців на половину Естонії? 

— Саме так! Доводиться багато планувати. І навіть якщо ловці працюють десь далеко, ми мусимо перш за все відповідати на запити з Тарту. Ловець повинен приїхати на виклик протягом години, тому що такий у нас контракт із містом. 

Притулки в Естонії: як це працює? 

— Що відбувається з котом після того, як він потрапляє до вашого притулку? 

По-перше, нам треба з’ясувати, чи є у тварини мікрочип. Якщо так, ми негайно телефонуємо власникові чи власниці — ті приїжджають і забирають тварину. В Естонії заборонено, щоб тварини ходили вулицями самотою. Якщо виявиться, що опікуни просто відпустили її, ми мусимо з ними поговорити, щоб більше цього не робили. Це найпростіша ситуація. 

Якщо чипа немає, ми фотографуємо тварину і викладаємо фото на нашому сайті. 14 днів чекаємо, чи не з’явиться попередній власник або власниця. Ми мусимо так робити за законом. 

Весь цей час коти живуть у клітках. Котові важливо відчувати, що жоден інший кіт не зайде на його територію. Тому його територія обмежена цією кліткою.

За 14 днів рівень кортизолу в крові тварини падає. Коти звикають до клітки, до всього, що їх оточує, тож менше проявляють захисної агресії. 

У нас є різні кімнати для котів. Спочатку кіт живе в карантинній кімнаті. Якщо він не чипований, ветеринар чи ветеринарка приходить і чипує його, вакцинує, обробляє від паразитів. А за 14 днів, коли кіт уже щасливий і більш товариський, він їде на стерилізацію до клініки. 

Там тварині роблять ще й аналіз крові. Треба з’ясувати, чи кіт не є носієм вірусу імунодефіциту котів (FIV). 

Якщо кіт — носій, це випадок для евтаназії. Багато безпритульних котів Естонії заражені цим вірусом. Він передається з укусом від тварини-носія в котячих бійках. Зазвичай після такого укусу кіт може прожити 6-7 років. Проте потім органи відмовляють один за одним, і кіт може заразити цим вірусом інших котів. У нас немає ліків від нього. Також після аналізу ми не можемо сказати, як довго цей вірус вже є в кота. Вважаємо, що гуманніше зробити евтаназію. 

Якщо кіт не заражений FIV, ми забираємо його з клініки. Далі він живе у притулку, чекаючи, поки хтось забере його додому. 

Собаки, якщо мали власника чи власницю, вже не потребують всіх ветеринарних процедур. Єдине — ми так само маємо зачекати 14 днів, а потім пес живе у вольєрі до можливої адопції. Із собаками гуляють волонтери й волонтерки. Щомісяця ми проводимо для цих людей тренінги. 

— Скільки тварин у вашому притулку зараз? 

— У нас 33 собаки, а котів… рівно 100! Отже, 133 тварини. 

— Цей притулок вважають великим чи малим в Естонії? 

— Я не знаю, скільки тварин зазвичай в інших притулках. Є такі притулки, де навіть всередину не зайдеш, тому важко про щось дізнатися. Ми прагнемо бути відкритими. 

— Хто є власником притулку? 

— Місто Тарту. Ми муніципальний заклад. 

— А в Естонії є приватні притулки? 

— Так. То тут, то там з’являються такі. Люди часом намагаються робити те саме, що й ми, у своїх вітальнях. Насправді закон не ставить чітких вимог до притулків. Тому фактично кожен і кожна може почати рятувати тварин і сподіватися на благодійну підтримку. Але невідомо, яка доля тварин, що до нього потраплять. 

— Це місце було збудоване як притулок чи переобладнане?

— Було збудоване як притулок. Ми тут з 2006 року. Перед тим у нас було приміщення, яке колись будували для інших потреб: там був офіс чотири на чотири метри. Оцей будинок, у якому ми розмовляємо, звели рік тому за гроші міста.  

— Чи працює тут лікар або медсестра? 

— У нас є контракти з двома ветеринарними лікарями. Лікар приходить, коли може, раз на день, а роль медсестри виконує піклувальниця з притулку. 

— Ви отримуєте благодійні внески? 

— Так, бо ми їх сравді потребуємо. Місто не платить за стерилізацію. Також донати потрібні, щоб оплатити ветеринарні послуги. Заробітну платню мені забезпечує держава. Місто фінансує потреби тварин на перші 14 днів перебування. А далі ми вже маємо фінансувати все самі. Ось тоді починаємо використовувати внески. 

— Хто ваші благодійники і благодійниці?

— Це звичайні люди, які бачать нашу роботу й пристрасть, з якою ми її робимо.

— Тобто ви проводите якісь кампанії для збирання внесків?  

— Ні. Ми не в захваті від такого. Всі інші постійно збирають гроші, особливо ці незалежні маленькі притулки. Вони експлуатують хворих тварин. Наприклад, це може бути тварина, якій потрібна трансплантація серця. Це мало б зачепити людей за живе. Проте мені видається, що люди втомилися постійно чути «допоможіть». Тому ми взагалі такого не робимо. Ми намагаємося забезпечити тваринам найкраще життя, а спільноті надати найкращі послуги. Ми запрошуємо фахівців, які хочуть навчатися. Тому люди просто це бачать і роблять внески з власної волі. А ми думаємо, як зробити кожен наступний день кращим, ніж був учора. 

Знаю, що час тут — на вагу золота, тож рухаюся швидко. В якусь мить, щоб сфотографувати собаку, я відбігаю з камерою трохи далі. 

— Ніколи, ніколи не можна бігати у притулку! — суворо зупиняє мене Пілла.

Ніяковію. В Україні такого ніколи не чула. Тим часом ми йдемо до будинку котів. Тут дві кімнати — з більшими й меншими клітками. У тій, що з меншими, живуть коти після операції. Інші мають просторіше двоповерхове житло. Пілла пояснює:

— Кожна клітка розділена на два поверхи. Вгорі — простір для життя й відпочинку, а внизу — кухня й в іншому куті туалет. Хоч приміщення невелике, кіт почувається в безпеці, адже жоден інший не зайде на його територію. В один момент чистять одну клітку, кіт у цей час гуляє. Зазвичай всі вони стрибають на підвіконня й дивляться, що там роблять надворі собаки. 

На кожній клітці — картка з іменем та різними позначками. «Дієта» — написано на одній.  

— На кожній картці є номер. Це ніби порядковий номер тварини — позначає, коли вона потрапила до притулку. Також тут ми часто пишемо «заброньовано» — це якщо хтось вже вирішив взяти тварину додому. 

Намагаюся сфотографувати мешканців притулку в Тарту, але коти відвертаються.

— Камера для кота — ніби велетенське око, яке на нього витріщається, — розповідає Пілла. — Тому для них це створює певний дискомфорт. Якщо кіт досить дружній, не агресивний, сором’язливий, він буде відвертатися. А більш агресивний буде з викликом дивитися просто в це «око». З агресивнішими котами виходять кращі знімки. 

Поруч із кімнатою з клітками є ще й окрема — зі справжньою лазанкою для кота й фото тигрів на стінах. Тут живуть один або двоє котів, які були в притулку найдовше. Щойно звідси виселився попередній мешканець, тож тепер в’їжджає наступний — той, що на дієті.

Кошенята мають окремий будиночок. На вході — санітайзер і для ніг, і для рук. Проте кошенят не торкаються, щоб ті не підчепили хвороб. На стіні — дошка з іменами кошенят і пришпиленими прапорцями: кошеня з блакитним прапорцем саме захворіло, а з жовтим потребує ліків.  

— Собаки — моя професія, — каже Пілла, — але я ентузіастка в психології котів також. Вони мені дуже цікаві, і я навіть беру роботу додому. У нас тут багато кошенят, вони дикі, тому я інколи забираю їх до себе, щоб соціалізувати. Кожне кошеня не може отримати багато індивідуальної уваги у притулку. А вдома я можу багато з ними контактувати, тоді вони звикнуть до людей і їм буде легше знайти дім. За це мені ніхто не платить, це моє бажання. 

— А як ваша сім’я до цього ставиться? 

— У мене є кіт і собака. Ну, і чоловік. Коли ми одружилися, він казав, що не любить котів. Це було 9 років тому. А тепер він мене квапить: ну що, яких ти кошенят завтра привезеш? Він працює з дому, тому фактично проводить з ними більше часу. Я маю тепер вчити його виховувати кошенят. 

Тіку вирушає до нового дому 

Поки ми говоримо, до офісу приходить літня пара з переноскою. Там сидить чималенький волохатий кіт. 

Пілла робить позначки в паперах:

— Цього кота звати Тіку. Він був у притулку найдовше і жив у тій окремій кімнаті. Тіку з нами був від минулого року, з мого дня народження — 26 листопада. Перед тим він жив на вулиці на дачі ще з одним котом — Таку. Люди забрали їх з дачі до квартири, але там уже був кіт, і почалися бійки. Господарі не познайомили котів правильно. Тіку дуже бив Таку в конкуренції за кішку, бо Тіку, як ви бачите, кіт нівроку. Тож опікуни не захотіли розбиратися в проблемі й терпіти бійки — і привезли обох сюди. А сьогодні нарешті Тіку їде додому. Його забирає пара. У цих людей були коти й раніше, і вони хотіли знайти собі друга. Це не перший їхній візит сюди. Щоб узяти тварину, треба прийти і поспілкуватися з нею кілька разів. 

— Це правило притулку? 

— Так. З точки зору тварини це необхідність. Тварини не були у вас вдома — там для них все нове. Було б добре, щоб у новому місці ви стали для них людиною, що приносить їм спокій, тобто щоб вони вже вас знали. Це психологія тварин, яку ми тут багато вивчаємо. 

— То як це працює, коли хтось хоче адоптувати тварину? 

— Охоча людина приходить у прийомні години й каже, який кіт чи собака їй потрібен. Я ходжу по притулку з кожним і кожною, щоб відчути енергію цієї людини та тварини, якою вона зацікавилася, подумати, чи гарна для них ідея — бути разом. Я хочу знати все про цю людину. Тому я ставлю багато запитань. Питаю, чи хоче він чи вона кота, що житиме на вулиці. Якщо так, то я кажу: «Вибачте, але ми проти. Все працює навпаки: ми забираємо котів з вулиці». Ще я запитую, чи є у них вже тварини. Є коти, які не толерують інших котів. Така тварина вважає, що вона — єдиний кіт на планеті. Чи є у вас малі діти? Який у вас розпорядок? Скільки часу у вас є на тварину? Як ви можете її соціалізувати? Коли ми віддаємо на адопцію собак, буває навіть конкурс серед кандидатів і кандидаток. З котами такого немає. Люди іноді не хочуть розбиратися в проблемах, приносять тварин назад.           

— Буває, що хтось відмовляється від тварини? 

— Авжеж. Взяти тварину — це вам не казочка. Якщо це собака, треба бути у стабільному фінансовому становищі, мати час — ходити на тренінги для собак. Треба подумати, що тебе чекає 15 років із цим собакою. Не можна просто взяти випадкове цуценя. Ми дуже проти, щоб тварин давали як подарунок-сюрприз.

— Коли віддали Тіку, ви закреслили щось на аркуші паперу отам на стіні. Виглядало як детективна дошка!  

— Я закреслила портрет Тіку. На наших сторінках в інтернеті є фото тварин. Там же було й фото Тіку як кота, який найдовше прожив у притулку. Тепер його треба зняти із сайту. Про тварин, які затримуються на довше, треба більше й розповідати, щоб їх могли нарешті взяти додому. Та й ми знаємо більше про таких тварин, тож пишемо про них маленькі історії. Можливо, хтось прочитає, щось відгукнеться в його серці й він чи вона зрозуміє: «Це мій кіт». Я закреслюю всіх, хто поїхав додому. 

— Мені здалося, що там закреслені вже всі? 

— Ще ні, але більшість котів на цьому аркуші закреслені!

Тут мав би лунати дитячий сміх, гупати лунко об підлогу м’яч, а свисток учителя фізкультури — зупиняти човниковий біг. Натомість тут без упину впродовж чотирьох днів тривали ветеринарні консультації, процедури та операції. Це шкільна спортивна зала у Воздвижівській громаді на Запоріжжі, де команда UAnimals тимчасово облаштувала «ветеринарну клініку». 

Допомогу надають як безхатнім котам і собакам, так і тваринам місцевих мешканців. Люди з громади приносять підопічних на огляд і консультації.

Ловець Роман Бідненко відповідає за те, аби спіймати на вулицях громади стількох тварин, скількох лікарки встигнуть прийняти. А ще в цій місії Романові випадково вдалося прилаштувати в родину одне з цуценят, яких він відловив. 

Люди прийняли цуценя в родину вже після стерилізації, з обробками від паразитів, вакциноване і чиповане. Такий захист отримали всі тварини, які потрапили до «ветклініки» UAnimals у спортивній залі. Хіба що аж надто малих пацієнтів не стерилізують.

Деякі тварини потребують лікування, а окремих із них доводиться оперувати.

Загалом у цій місії вдалося допомогти понад 250 тваринам.

До складу журі Всеукраїнської зоозахисної премії цьогоріч увійшли кілька міжнародних експертів, зокрема колишній детектив і фахівець із розслідування злочинів проти тварин Марк Ренделл із Великої Британії.

Понад 30 років Марк Ренделл працював у поліції Сассекса. Почавши як патрульний, з часом він став спеціалістом із розвідки й таємних операцій. Аби зібрати докази, Маркові доводилося тісно спілкуватися з небезпечними порушниками законів, і самому прикидаючись злочинцем. Під прикриттям він допомагав розкривати справи, пов’язані з організованою злочинністю — вбивства, торгівлю людьми, зброєю та наркотиками. Та був тип криміналу, на який поліція за часів роботи Марка серйозно не реагувала, — злочини проти тварин. Вийшовши на пенсію, Марк Ренделл взявся розслідувати саме їх. 

Марк очолив організацію «Hidden in Sight», що протидіє жорстокому поводженню з тваринами. Разом з чинними поліцейськими, медіа та захисниками тварин Марк продовжив таємні операції. То чи є сенс витрачати ресурси на злочини проти тварин, коли й людських проблем у поліцейських вистачає? Про це й не тільки говоримо з Марком Ренделлом. 

«Не можу пройти повз тварину й не заговорити з нею» 

— Переді мною фото 5-річного Марка Ренделла. Хто це з вами поруч?

— Це фото зробила одна з моїх сестер. Маленький пес поруч зі мною — це такса на ім’я Джо. Він був у мене, коли мені було 5. Він був одним із моїх найкращих друзів. Ми разом робили всіляку шкоду і які-завгодно витівки. У кого є такси, ті знають, що вони не зважди чемно поводяться. Ми були спільниками у «злочинах». Одного разу я вирішив, що він матиме кращий вигляд зі смужками. І він мені дозволив намалювати на ньому смужки борошном. Ми копали дірки в саду моєї мами. Ми все робили разом. 

— Зараз маєте тварин удома? 

— У мене є діти, тож ми з дружиною піклуємося про їхніх тварин. Зараз біля мене десь є двоє врятованих собак: Бонні з Боснії та Татьяна з Румунії. Їх врятувала моя дочка. Бонні дуже розумна, вона все обмірковує, а Татьяна просто шалена. Бонні, мабуть, спить десь на ліжку, бо вона ж принцеса, а інша собака десь у саду. Вони дуже різні.

— Ви відчуваєте якийсь особливий зв’язок із тваринами? 

— Авжеж. Я радію, коли мене оточують тварини, я з ними розмовляю. Ми добре ладнаємо. Сподіваюся, що це взаємне відчуття.

Якщо я зустрічаю кота, не можу його проігнорувати. Якщо бачу собаку чи коня, то я обов’язково підійду й трохи з ними побуду. Не можу пройти повз тварину й не побалакати з нею. 

— Чому ви почали розслідувати та вивчати злочини проти тварин? 

— Коли я пішов на пенсію з поліції, вирішив попрацювати в цій царині, бо люблю тварин і хочу їм допомагати. 

Поліція має захищати вразливих людей, сприяти тому, щоб громади були в безпеці. 

Коли я почав прискіпливіше вивчати людей, які проявляли жорстокість до тварин, я зрозумів, що ті самі люди залучені в публічні злочини. У них була та сама «доріжка» до скоєння злочину, та ж мотивація, що в інших злочинців. Я все думав, чому ми [в поліції] інакше ставилися до злочинів проти тварин, ніж до злочинів проти людей? Адже в них задіяні ті самі злочинці! 

Це не була кардинальна зміна робочої сфери. Я просто перейшов від служби в поліції до того, щоб пояснювати іншим офіцерам, що тварини — частина громади. Тому, коли ти відповідаєш за безпеку громади, або сім’ї, або ще якоїсь групи, ти маєш дбати про кожного і кожну. Зокрема і про тварин. Я знав: захищаючи тварин, я захищаю і людей.

Як пов’язане насильство над тваринами та насильство над людьми 

— Ви стверджуєте, що кривдники тварин можуть кривдити й людей. Поясніть, як це пов’язано. 

— Злочинці переважно ледачі, вони шукають найпростіших шляхів скоїти злочин. Вони не хочуть надто сильно ризикувати. А це часто призводить до злочинів проти тварин. 

Аб’юзери, які завдають шкоди людям, зазвичай обирають жертвою найслабшу чи найслабшого в групі: це може бути жінка або дитина, або й тварина. 

Скривдивши тварину, вони так показують іншим людям свою владу й контроль. Або це погроза: вони дають зрозуміти, що можуть заподіяти щось схоже й людині. 

Наприклад, злочинець убиває тварину, аби показати комусь: ось як я можу розгніватись, якщо ти не зробиш, як я кажу. Часто це відбувається, якщо хтось хоче здійснити сексуальне насильство, особливо над жінками чи дітьми. 

Також буває, що тварина — це важіль впливу. Кривдник каже: «Якщо ти не зробиш так, як я хочу, я завдам шкоди твоїй тварині». Так можуть чинити з дитиною чи старшою людиною: ви ж знаєте, часом тварини — це єдині друзі для старших людей. Аб’юзери розуміють, як психологічно вплинути на своїх жертв і які взаємини у нас із домашніми тваринами. Або це може бути частиною домашнього насильства в традиційному сенсі між чоловіком і дружиною. Це відбувається досить часто в кожній країні — як у Великій Британії, так і в Україні. 

Існує зв’язок між тим, щоб завдавати шкоди тваринам, і тим, щоб шкодити людям. Це не обов’язково означає, що вони спочатку кривдять тварин, а потім переходять до людей. Вони можуть спочатку завдавати шкоди людям, а потім тваринам. Або робити це одночасно. Якщо розуміти, як діють злочинці та кривдники, можна запобігти їхнім злочинам ще на початковому етапі.

Розслідуючи вбивство людини, треба звернути увагу на тих підозрюваних, хто в минулому кривдив тварин. Також, якщо поліцейський отримує повідомлення про злочин проти тварини, його треба розглянути серйозно. Якщо ви бачите когось, хто завдавав шкоди тваринам, особливо в юності, це має вас стривожити. Є ймовірність, що така людина може завдати шкоди й людям. Краще запобігти вбивству, ніж його розслідувати. Це краще не тільки для самої жертви чи її близьких. У ширшому сенсі більше грошей та інших ресурсів витрачають на розслідування, ніж на те, щоб попередити злочин. 

— Мені запам’ятався випадок, який у 2024 році розглядав суд: підліток жорстоко вбив птаха на очах у друзів. За рішенням суду, відтоді його мала б доглядати мати, під опікою якої хлопець був і доти. На вашу думку, чи достатньо такого присуду, щоб запобігти злочинам у майбутньому? Що взагалі можна робити в таких випадках?

— Посадити когось за ґрати — це лише один аспект правосуддя. Як на мене, важливо також, щоб різні фахівці та фахівчині могли стежити за людиною, в якій помітили загрозу для громади.

Можливо, в того хлопця щось сталося чи були проблеми в його освіті. Але якщо людина кривдить багатьох тварин чи робить це в жахливий спосіб, за нею треба стежити. Потрібна система та фахівці й фахівчині, наприклад, психологи і психологині. Це попередить злочини. Важливо розуміти кримінальну психологію і те, що за чим слідує.

— Окрім випадку із собачими боями, які ще розслідування ви робили для медіа?

— Ми з колегами зняли фільм про полювання на фазанів. Хоча ці птахи не живуть у Британії, полювання на них тут вважають чимось на кшталт традиційного спорту. Фазанів спеціально вирощують на фермах в інших країнах Європи. Життя фазанів, принаймні на час створення фільму, починалося в жахливих умовах. Потім їх переправляли поромами через Ла-Манш і випускали на мисливських угіддях Британії, де їх із легкістю стріляли мисливці — не для їжі, а для розваги. Так убивали близько 35 мільйонів фазанів за один мисливський сезон.

Я працював у Лізі проти жорстоких видів спорту. Ми з колегами хотіли показати людям, що відбувається, і тому в 2015 році зняли документальний фільм про життя цих фазанів. Він став частиною кампанії проти полювання на птахів, яка триває й досі.

Компанії-перевізники, які володіли поромами, через тиск громадської думки того ж 2015 року Пізніше французькі фермери судилися проти поромних операторів. На їхню думку, їх дискримінували, відмовляючись перевозити їхні товари. Перевізники відстояли своє рішення в судах. Однак птахів все ще перевозять через тунель під Ла-Маншем. Кампанія проти відстрілу фазанів триває. перестали перевозити фазанів. Ймовірно, вони погодилися на це, бо опиратися громадській думці було б фінансово невигідно.

У «Hidden in Sight» ми розслідували, як мавп тримають удома. Робили це разом із зоозахисними організаціями Born Free Foundation та «Four Paws». Наші фото та інформацію зоозахисники брали у звіти, ці фото потрапили в медіа, їх показували у британському парламенті. Зрештою торік у березні в країні заборонили тримати мавп удома. Щоправда, всі передбачені заходи (ліцензування власників) наберуть чинності у 2026 році. 

Іноді так само важливо показати яскраву історію в медіа, як і піти з певним випадком до суду.

«Щоб оберігати громаду, зважайте на злочини проти тварин» 

— Чи є у вас дані про те, скільки щороку реєструють випадків жорстокого поводження з тваринами у Британії? 

— На це питання важко відповісти, бо кількість повідомлень про жорстокість значно відрізняється від числа судових переслідувань, а дані не завжди є достовірними. У 2021 році було 400 судових справ. За перші 6 місяців 2024 року зафіксували 44 800 повідомлень про жорстокість до тварин, але не всі з них можуть бути злочинами.

— Чи хтось отримує реальні строки у в’язниці? 

— Так, є чимало злочинців, які за жорстоке поводження з тваринами отримали реальні терміни за ґратами. Перший п’ятирічний тюремний строк присудили торік організаторам собачих боїв.

— На вашу думку, наскільки активно розслідують злочини проти тварин у різних країнах? 

— У Великій Британії є благодійні організації, які борються зі злочинами проти тварин, але зацікавити поліцію цією проблемою складно. У більшості країн ситуація схожа. Я не думаю, що котрась із них справді досягла успіху в цьому питанні. 

Проте дедалі більше людей у прокуратурі, політиці та поліції починають розуміти, що серйозне ставлення до злочинів проти тварин — необхідність. З 2016 року Федеральне бюро розслідувань США визнає жорстоке поводження з тваринами одним із правопорушень, які треба реєструвати в національній базі даних. Деякі країни також починають усвідомлювати важливість цього питання: у Франції проходять спеціальні тренінги для поліцейських, я сам треную в Греції, а на Різдво проводив навчання в Косові.

Поступово щораз більше правоохоронців розуміють, що жорстокість до тварин рідко буває ізольованим злочином: у більшості випадків кривдники і кривдниці тварин роблять не тільки це. Зазвичай вони вчиняють й інші злочини. Поліцейські дедалі більше усвідомлюють, що всі види злочинів треба розслідувати прискіпливо. Якщо ви працюєте в поліції і справді хочете захистити громаду, мусите зважати на злочини проти тварин. Не можна їх ігнорувати. 

Наталка сидить на порозі сільського клубу в Новоосиновому, що на Харківщині. Чути гуркіт фронту. На горизонті димить. «Що ви зараз робите?» — запитую. «Готую розчин. Он собака зле почувається. Будемо робити їй крапельницю». Масивний темний пес спить у клітці під березою, йому ставлять крапельницю й вішають її на нижню гілку дерева. Поруч — клітки з тваринами, яких скоро прооперують у ветавто UAnimals.

Ми говоримо з Наталкою під час ветмісії UAnimals на Харківщині, неподалік від Куп’янська, де вже давно немає ветеринарів. Тут Наталка і її команда стерилізують тварин і допомагають їх лікувати. 

— У Новоосиновому місцеві вас знають. Не вперше зустрічають вашу команду?

— Ми були тут влітку, і люди до нас трошки звикли. Тоді це місце було набагато живішим: працювали магазини, було більше жителів. Проте відтоді ситуація погіршилася. Поменшало людей, і загалом стало сумніше. У магазині, що тоді працював,  зараз у нас перетримка тварин. 

— Коли ви обирали професію, так уявляли своє життя?

— Ні, зовсім ні! Жоден ветеринар так його не уявляє!

Моя мама — лікарка, і я теж думала про лікарську професію. Проте не хотіла працювати з людьми і обрала роботу ветеринарки. Як виявилося, ветеринари все ж працюють більше з людьми, ніж з тваринами. Був період, коли у мене з’явилися сумніви стосовно життєвого вибору. Я тоді пішла з третього курсу університету. А вже потім свідомо повернулась і працюю в цій професії без упину.

Зараз кожен і кожна робить те, що може. Ми в рамках проєкту «Доступна стерилізація» можемо стерилізувати безхатніх тварин і вакцинувати їх від сказу. Це ми і робимо. Суть нашого проєкту в тому, щоб зробити стерилізацію і вакцинацію від сказу доступними навіть для безпритульних тварин і тварин, чиї господарі — це люди з низькими доходами. Також хочемо, щоб опікуни вуличних тварин могли їх стерилізувати.

Дуже давно — десь 15 років тому — я почала відвідувати притулки. Тоді я працювала в клініці, і мене запросили допомогти в Гостомельському притулку. Ситуація там була, м’яко кажучи, не дуже. Я побачила, що тварини народжують просто в притулку, бо їх не стерилізували. Багато цуценят і кошенят хворіли й помирали. Тоді в мене й виникла ідея зробити стерилізацію тварин більш доступною.

— Навіщо стерилізувати безхатніх чи вуличних тварин?

— Дуже багато тварин неконтрольовано народжуються. 

Чому в нас трапляється жорстоке поводження з тваринами? Думаю, основна проблема в тому, що їх забагато. Люди роблять всілякі вчинки, які принижують людську гідність, — топлять кошенят чи цуценят. Також кошенята, цуценята й дорослі тварини хворіють, якщо про них ніхто постійно не дбає. І це нескінченне коло страждань.

Немає законів, які контролюють розмноження тварин. І доволі часто люди відмовляються стерилізувати своїх підопічних. Зазвичай це інфантильна позиція. Їм нібито шкода тварину, але при цьому вони вбивають кошенят і цуценят. Це жорстокість, яку ми стараємося стримати.

— А як виглядає ваша робота?

— У нас із колегами — Юлею Ткаченко й Лолітою Поліщук — є стаціонарний кабінет у Києві, де ми кілька разів на місяць оперуємо тварин. 

Проте здебільшого наша робота — саме на виїздах. Ми працюємо у прифронтових містах, а також у Київській області. Оперуємо в Нових Петрівцях на північ від Києва та Іванкові, що біля Чорнобиля. Там винаймаємо приміщення та стерилізуємо котів і собак, яких приносять малозабезпечені люди. Запрошуємо охочих через різні групи в соцмережах. Також допомагаємо притулку «Сіріус», бо в них фінансові проблеми і немає лікаря.

— Пам’ятаєте свій перший виїзд?

— У селах ми почали оперувати ще до повномасштабної війни. Однак запам’ятався виїзд уже під час повномасштабки. Ми поїхали на північ від Києва в Кухарі — це село на березі річки Тетерів. Там наша армія стримувала наступ на Київ. Через це село йшли танки, був великий бій. Село було повністю зруйноване — залишилися тільки комини від хат. Це було наче у фільмі про Другу світову. Дуже вразило. Ми працювали в клубі, який самостійно намагався відбудувати сторож, хоч його хата вже теж була зруйнована. 

Коли ми приїхали, здавалося, що там зовсім нема людей. Прийом мав бути на десяту ранку, і раптом з усіх усюд почали приходити люди.

Незважаючи на те, що в них зруйновані будинки і життя повністю зламане, вони прийшли стерилізувати тварин!

А перший виїзд у прифронтові був у Лиман після його звільнення. Була зима, ми працювали в покинутій ветеринарній клініці. Дуже шкода було це бачити, адже це був чийсь бізнес. У клініці [під час окупації] стояли росіяни — вони там все пообписували. 

Місто було зруйноване. І от ми спостерігали, як у бік фронту рухалася наша техніка, наші хлопці… Але ми не бачили, щоб вони поверталися назад. Стояв постійний гуркіт. Небо було помаранчеве. Здавалося, що там, де фронт, — якісь великі жорна, які перемелюють людей.

— Яке ставлення до вашої роботи зазвичай у тих, до кого ви приїжджаєте?

— Військові дуже переймаються долею тварин. Просять евакуювати, лікують, приносять на стерилізації. Всі ті, кого вже торкнулись серйозні воєнні події, розуміють, для чого стерилізація і для чого вакцинувати тварин від сказу. Їм же і годувати цих тварин, їм про них дбати. 

Наприклад, у Запорізькій області, зокрема в Оріхові, зафіксовані випадки сказу, та ще й багато лисиць. Ми їздили туди вакцинувати тварин від сказу, і дуже багато людей добровільно йшли і брали вакцини. Ніхто не чинить там супротиву — навпаки, радіють, що є можливість вакцинувати тварин.

— А це хто прийшов до нас?

— Це Лиман і Річі — мої собаки. Вони з нами тут працюють.

Річі — собака з Кухарів, того найбільш зруйнованого села, у яке ми поїхали після звільнення Київщини.

Ми співпрацюємо там із волонтеркою, яка дуже стежить, аби не народжувалися безпритульні цуценята й кошенята. Але через повномасштабну війну вона не змогла встежити, і народилась Річі. Довелось забирати цуценят на прилаштування, а Річі я залишила собі. 

А Лиман ясно звідки! З Лимана.

Ми їхали по цуценят, яких попросив вивезти військовий, але помилилися тоді блокпостом. Кажемо: «Ми по жовтих цуценят». А нам виносять Лимана. Чорного! Без зубів, дуже малого… Ми кажемо: «Нам його нема куди діти…» — «Забирайте, він тут помре». Ми його забрали, довелося вигодовувати. Я думала віддати його на адопцію, але цей пес зробив мене щасливою. Тому він зараз у мене.

— Ви відчуваєте, що ваша робота дає результат?

В Іванкові, де ми методично стерилізуємо безхатніх тварин, вже немає нестерилізованих безпритульних. І взагалі там небагато тварин на вулицях. Навіть було кілька сезонів, коли люди не могли знайти собі кошеня. Це дуже добрий показник.

Ми в Лиман їздили три чи чотири рази й досить задоволені тим, як попрацювали. Більшість собак там із кліпсами, отже стерилізовані.

А ще відчуваю, що робота недаремна, коли кажуть «дякую». 

5 березня 2024 року, близько п’ятої вечора. Містечко Бердичів на Житомирщині. Мешканка вийшла на балкон і побачила таку сцену: надворі чоловік розкидав м’ясо, а жінка поруч почала з ним сваритися. Вона кричала, що чоловік розкидає отруту для безпритульних собак і намагалася вирвати в нього з рук м’ясо. Тоді облишила ці спроби й набрала 102. Поліція на виклик не приїхала. Тим часом у Бердичеві отруювача собак вже шукали, принаймні кримінальне провадження у цій справі вже було. Про випадок на вулиці дізналися слідчі й опитали свідків. Пані, яка бачила все з балкона, докладно описала події. Однак жінка, яка набирала 102, раптом усе «забула».

Далі розповідаємо, як розслідують цю та інші справи. Але спершу — дрібка зоозахисної теорії.

«Адміністративка» чи «кримінал»

Перш за все поліція має кваліфікувати злочин — вирішити, адміністративне це правопорушення чи кримінальне. Як їх розрізнити?

Якщо після того, як із твариною жорстоко повелися, вона залишилася живою й не отримала травм, йдеться про адміністративну відповідальність (за статтею 89 Кодексу України про адміністративні правопорушення). Кримінальна відповідальність настає тоді, коли тварина загинула або отримала тілесні ушкодження (стаття 299 Кримінального Кодексу).

За які саме дії карають за українським законодавством, зоозахисники разом із Національною поліцією детально описали в посібнику «Як захистити тварин від жорстокого поводження».  

Убивати, труїти тварин, бити так, щоб тварина отримала травми, залишати напризволяще — усе це тягне за собою кримінальну  відповідальність. Коли ви знаєте чи підозрюєте щось із цього, викликайте на місце злочину патрульну поліцію. 

Якщо диспетчер вирішує не скеровувати до вас патрульних, перенабирайте доти, доки поліція не вирушить на місце, радять зоозахисники. Адже чергує зазвичай не один диспетчер. Потім треба наполягати, щоб туди ж викликали слідчо-оперативну групу. Вона має зібрати докази на місці злочину й опитати свідків.

Президентка Асоціації зоозахисних організацій України Марина Суркова радить писати в соцмережі та знімати на камеру сам злочин і приїзд поліції. Публічність не дасть знехтувати справою.

До заяви в поліцію можна додати фото, відео й контакти свідків.

Опісля справу вносять до Єдиного реєстру досудових розслідувань й починається слідство. Тривати воно може кілька років. І все ж не факт, що справу передадуть до суду: частину проваджень закривають або тому, що підозрюваний хворий на тяжку хворобу, або його не вдається знайти. Підставою можуть бути й різні перешкоди для слідства, пов’язані з воєнним станом (статті 280, 284, 615 Кримінального процесуального кодексу).

Що говорить статистика

У чат-бот UAnimals по юридичну допомогу звертаються приблизно 50 людей щомісяця. «Найчастіше повідомляють про неналежне утримання тварин: вони або занедбані, або хворі, живуть то в машині, то в гаражі», — розповідає юристка організації Аліна Сорока. 

А загалом по країні статистика з різних джерел різниться. Дані про кількість кримінальних справ збирають у звітах Офісу Генерального прокурора. Тут за 2023 рік зареєстрували 393 кримінальні правопорушення щодо жорстокого поводження з тваринами. До суду з обвинувальним актом направили 53 з них. А от у 2024 році станом на кінець жовтня вже зареєстрували 304 такі справи, з яких 36 направили до суду. 

Як кількість зареєстрованих злочинів, так і рівень судимості зростає, кажуть в Асоціації зоозахисних організацій України. Можливо, тому, що про злочини почали більше говорити, а після змін до 299 статті Кримінального кодексу їх стало легше фіксувати. У 2017-му поняття «жорстоке поводження» в законі розкрили: це дії, після яких тварина зазнала каліцтва чи загинула, а також нацьковування й заклики до таких дій. У 2021-му до цього переліку додали створення чи збут продукції, що пропагує чи показує жорстокість до тварин, а також задоволення статевої пристрасті через насильство над твариною.  

«7 місяців оббивала пороги різних установ» 

В Опендатаботі на 25 листопада 2024 року є 222 документи, пов’язані з жорстоким поводженням із тваринами. Кримінальних справ стосується 88 з них, а з цього числа є 30 вироків суду. Майже в усіх випадках порушники отримали умовне покарання або мали сплатити штраф.

На Закарпатті чоловік пояснив суду, що одного дня «побачив безпритульну собаку, яка неодноразово поїдала курей з його подвір’я. Та в той день… вказана собака також згризла його курей… Тоді він пішов у будинок, взяв мисливську рушницю та здійснив один постріл у цю собаку».

На Харківщині чоловік образився на собаку через качок. Не знайшовши у дворі каченят, він пішов на їх пошуки з вилами. Цей чоловік вирішив, що птахів міг поїсти сусідський пес, і встромив у нього вила. Тварину довелося згодом евтаназувати.

В обох випадках винуватці визнали провину й отримали умовні терміни. Як і жінка з Києва, яка напідпитку жбурнула кота з вікна, чи чоловік із Житомирщини, що застрелив безхатнього собаку з рушниці.

В одному випадку винуватцю присудили громадські роботи. На Полтавщині чоловік їхав на мотоциклі і тяг за собою собаку на ланцюгу. Тварина опиралася і отримала травми. Злочинця зобов’язали провести 200 годин на громадських роботах.   

Ще одне рішення, яке вирізняється, — передати сина під нагляд матері. Він, власне, під її опікою і був. У Чернігові дев’ятикласник перед цілою компанією друзів убив голуба. Суд постановив «звільнити неповнолітнього … від покарання … із застосуванням до нього примусових заходів виховного характеру у виді передачі … під нагляд матері до досягнення повноліття».

Тільки в одному випадку підсудному призначили термін за ґратами, проте тут ідеться не тільки про тварин. У 2023 році на Дніпропетровщині чоловік напідпитку прийшов до знайомих, розмахуючи ножем, вкрав телефон, а надворі тим же ножем вдарив собаку. Чоловікові присудили 8 років ув’язнення за обидва злочини — розбій і жорстокість до тварини.

Волонтерка UAnimals Вікторія Овсяннікова з Харківщини також розповіла про випадок покарання кривдника тварини. Щоправда, там активісти заявляли про кримінальне правопорушення, а відповідального покарали за адміністративне. 

«Чоловік завів цуценя й посадив на ланцюг. Через деякий час воно померло від холоду, — розповідає жінка. — Я 7 місяців оббивала пороги різних установ, щоб винного покарали». Власникові присудили штраф за неналежне утримання тварини, хоча та померла.

Та одну з найгучніших справ, у якій важко все списати на адміністративку, зараз розслідують на Буковині.

«Злочинці просто приїхали під наші ворота»

«Це сталося посеред дня. Страшно навіть говорити. Сусіди приїхали додому, побачили закривавлених собак. Для дітей ще з однієї сім’ї це була травма: вони з однією із собак щодня гуляли, а тут побачили її закривавленою. Сусіди поклали собак в авто, привезли в клініку, але тварини померли», — згадує Анна Будей із Чернівців події 28 вересня цього року.

Коли Анна із сім’єю поселилися в селі Чагор, там вже жили кілька собак. Разом із сусідами тварин стерилізували і зробили їм будки. Серед собак були й ці двоє: 12-річна Топочка, якою опікувалася сім’я лікарів, і руда Аліса. Аліса вміла давати лапу і гралася з дітьми.

Мешканці вулиці, де все сталося, припустили, що собак збила машина. Почали переглядати відео з камер на будинках, проте такого моменту так і не побачили. Люди сушили голову над тим, як же могли загинути собаки. Невже в них вистрелили з машини з вогнепальної зброї?

У клініці підтвердили цей здогад: рентген виявив 10 куль у тілі однієї собаки і три — в тілі другої. Анна звернулася в поліцію. 

«Ми все робимо, щоб собаки не множилися, були нагодовані, — каже вона. — А тут злочинці просто приїхали під наші ворота. Люди кажуть: а може, собаки когось кусали? Ні, вони були дуже дружні».

У цьому випадку кримінальне провадження відкрили одразу ж. Анну визнали потерпілою, хоча довелося докласти багато зусиль. «Це був жах: забирати померлих собак із клініки, найняти транспорт. Треба був супроводжувальний лист із ветклініки, де вони померли. Якби ми просто знайшли собак на вулиці, якби не розголос, може, ніхто б і не звернув на цей випадок уваги».

Наприкінці листопада Анна ознайомилася з результатами справи. «Слідчий справді багато зробив, але все не так просто… Сподіваюся, ми разом із зоозахисними організаціями доб’ємося, щоб закони працювали».

У Бердичеві тим часом «тихо», каже волонтерка Юлія. Активісти знову пробували купити токсичний для собак препарат без рецепта — нарешті невдало. Проте й злочинець, ким би він не був, зараз на свободі й поки що навіть штрафу не сплатив.  

«Це був би чудовий прецедент, якби людину притягнули до відповідальності, — говорить Юлія Поліщук. — Якби дали умовний термін чи штраф, це було б гарним приводом для інших містян подумати, перш ніж іти на кримінальний злочин».   

«Усю ніч я запихала кожну щілинку автівки речами й собачим кормом. Боялася зачинити дверцята, щоб не видати зайвого звуку. Знадвору долинав тріск і автоматні черги». Так Марина з Херсона, власниця 8 собак, збиралася їхати з окупації. Залишати жодну з тварин жінка не мала наміру.

Нерідко громадські організації забирають з прифронтових територій тварин, яких залишили господарі — часто на прив’язі. Та деякі люди здатні на героїчні вчинки, щоб прогодувати тварин в окупації, а виїжджаючи, забрати їх із собою. Яких випадків більше? Цього ми не можемо порахувати, зате можемо розповісти кілька історій, коли люди евакуювалися разом зі своїми тваринами.

Вибратися з окупації з 8 собаками

Будинок на півночі Португалії, недалечко — евкаліптовий ліс. Ще недавно цей будинок був непридатним для життя, але Марина Скрипниченко з чоловіком вже багато чого відремонтували. Передовсім обгородили подвір’я, щоб не порозбігалися їхні собаки: Йолкін, Йожик, Йорік, Мартишка, Муха, Мотя, Миша і Чуча. Всі вони колись були безпритульними й бігали околицями Херсона. Марина почергово взяла їх до себе. Та коли почалася окупація, місце, де вона мешкала, перетворилося на пекло. Для свого ж порятунку треба було виїхати. З вісьмома собаками. Марина розповідає, як це було.

Будинок за містом

У нас був великий красивий дім під Херсоном на березі Інгульця. Я організовувала йогівські семінари і пленери для художників. Цей будинок справді був дуже світлим і добрим. Цієї зими він слугував прихистком для наших військових. 

Недавно ми дізнались, що нашого дому більше не існує: пряме влучання і пожежа. 

Мешкаючи на окраїні міста, я часто бачила цілі зграї безпритульних цуценят, і з цих зграй брала найслабших. Прихистила одну собаку, потім з’явилася друга… і так аж до 8. Чоловік збудував їм будки, вольєри — все в них було.

Місяць у підвалі

З початком війни росіяни одразу зайшли в Херсон. Мій чоловік — моряк, він був у рейсі. Я забрала маму з Херсона, бо вважала, що за містом буде безпечніше, але з першого ж дня нам довелося переїхати в підвал. Ми ще не знали про це, але над головою вже все носилося: і ракети, і дрони… Так ми прожили місяць разом із собаками.

Вони важко на все це реагували. Дуже боялися вибухів, і досі не люблять гучних звуків.

Минув десь тиждень після початку окупації, коли я побачила російських десантників — вони як з-під землі виросли. У повній екіпіровці — я в кіно таке тільки бачила! Один каже: «Чого ти не від’їжджаєш?» Я мовчу, бо ледь не вмерла зі страху. І він каже: «Вали в підвал і не виходь».

Сусіди дали мені карасів, то я варила цю рибу і давала собакам — своїм і вуличним. Зараз мої рибу категорично не їдять. 

Іноді я виходила по яйця до сусіда. І якось я зробила вигляд, що знов іду до того сусіда. А сама взяла балончик і пішла написати дещо на одному гаражі. Подзвонила подрузі, щоб вона говорила зі мною: якби мене розстріляли, то вона хоча б почула це. Один балончик закінчився — я дістала другий і таки дописала: «рускіє, ідітє на х**».

Виїзд

Окупанти забрали машини в усіх людей району. Моя автівка вціліла, бо гараж був у будинку. Вони не здогадалися, що він там є. Щоб виїхати, мені треба було якось вигнати авто з гаража. На це я не могла наважитися, бо вони б її забрали, як у всіх.

Знайома знайшла фермера, який намагався врятувати свої поля і якось із ними домовлявся про дозвіл працювати на землі. Він подзвонив і сказав мені: «Будь наготові». Усю ніч я запихала кожну щілинку автівки речами й собачим кормом. Боялася зачинити дверцята, щоб не видати зайвого звуку. Знадвору долинав тріск і автоматні черги. Кого чи що вони стріляли, я не знаю.

Десь о 6-й ранку телефонує фермер: «Виїжджай із гаража, але не відчиняй воріт. Коли появиться бронетранспортер із буквою z, тоді відчиняй».

Цей аграрій якось намовив окупантів послати на дачі бронетранспортер начебто «усмірять» тих військових, що все трощили. Коли транспортер заїхав на мою вулицю, мені цей чоловік знову дзвонить: «Виїжджай».

На той момент я вже спіймала всіх вісьмох собак. Половина з них ніколи не були в автівці, та я запхала їх усередину. На заднє сидіння наклала пледи, і зверху лягла мама, бо ж сидіти вже неможливо було. Собаки притихли, налякані.

Це було «прикольно»… Я проїхала 12 окупантських блокпостів! І на всіх ці тварюки оглядали машини. Коли я під’їжджала до поста, опускала вікна. З них одразу вистромлювалися 8 писків. То окупанти казали: «Їдь на х**».

Дісталася до Херсона. Там біля супермаркету щодня збиралися на автомобілях жінки з дітьми в колону, щоб не було так страшно їхати поодинці. Я теж прилаштувалася в цю колону. Щойно ми виїхали з Херсона, застрягли, бо йшов бій — їхати не можна було. Машин 200-300, купа дітей, купа собак… Врешті вся колона розвернулася і поїхала назад.

А я подумала: «Якого чорта? Помру так помру». І поїхала.

До Коблевого ми добиралися 12 годин. У нормальний час я доїжджала туди за дві з половиною години.

Собаки сиділи в машині як миші. Тільки в Коблевому я вперше їх випустила… Все одно було страшно, бо і там чулися вибухи. Ну, треш. Романтизму нуль!

У Португалію — з фанеркою замість скла

На митниці на кордоні з Румунією я опустила вікно й вийшла. І двоє псів вискочили надвір. Тоді ми вже стояли в черзі 3-4 години. Люди нудилися, так що моя біганина за собаками усіх там порозважала. Та й ми хоч розім’ялися.

У Румунії мене зустріло стільки волонтерів! Як побачили тварин, вони ну фотографувати, давати корм… Я кажу, що мені нікуди його класти. «Все одно візьміть!» Мене це до сліз вразило, досі згадую.

У першу ніч я вирішила спати надворі. Поставила 8 мисок для собак, та правоохоронці підійшли, попросили надворі не ночувати і провели до готелю. Там був ресторан: всі меблі прибрали, долі постелили матраци й поклали біженців.

Я подумала: «Якщо хтось пискне, то всі восьмеро собак як почнуть гавкати…» Тож вирішила все ж спати в машині біля готелю. Завела її, щоб зарядити телефон, тоді хтось підійшов, я відволіклася і вийшла з машини. А на підлокітнику в авто у мене кнопка блокування дверей. Собаки цю кнопку натискають і лишаються зачинені в заведеній машині! До 4-ї ранку я намагалась їх умовити знову натиснути кнопку, але марно. Тоді вже волонтери вибили вікно, я залізла… Заклеїла його фанеркою і так їхала далі Європою. 

Відтоді собаки відмовляються сідати в машину. Та я і не змушую.

Пам’ятаю, коли я сиділа в підвалі, мій чоловік телефонував і казав: «Я не можу жити у світі, де немає тебе». Це дало мені сили вийти. Ну уб’ють, то вб’ють, але труситися в підвалі й чекати, коли вони самі зайдуть по мене — це було занадто. Тож я забрала всіх і завела авто…

Нашого дому більше немає, але з тваринами все гаразд. Я щаслива, що всі наші собаки з нами.

Шестеро людей, п’ятеро собак, четверо котів і черепаха 

Родина із Селидового на Донеччині багатодітна і має чимало тварин. Чоловік Святослав Торхов працював на шахті, а дружина Юлія виховувала трьох дітей: Олександра, Артема і Аллу. Поруч жила і Юлина мама. Цього літа життя довелося кардинально змінити.

Після авіаудару

Юля: 23 червня було два удари по нашому місту. Десь о 4-й ранку снаряд потрапив у городи. У нас тільки шифер сповз і стеля де-не-де обвалилася, можна було поремонтувати. Отож, ми почали ремонтувати. Чоловік був на даху, а ми з дітьми, мамою й собаками — у дворі. О 5-й вечора вдарили вдруге і влучили за нашим двором. У будинку вибило вікна, стеля обвалилася. Чоловік злетів із даху — отримав черепно-мозкову травму і травму ребер. Ми стояли внизу, гараж затулив нас від уламків, але нас усіх контузило. У новинах повідомляли тоді, що це була авіабомба, а яка конкретно — не знаємо.

Собака Стіч сховався з нами за гараж. А його мати — алабайка Лавина — була біля паркана, там, де її будка. З нею було і зовсім мале цуценя Міша. Я бачила здалеку після удару, що Лавина лежить. Підійти боялася: думала, що вона мертва. А потім рятувальники оглянули чоловіка й кажуть: «А може, ви подивитеся, як ваша собака?». Тоді вже я підійшла і зрозуміла, що вона дихає. 

Я до неї: «Лавина, Лавина», почала гладити. А вона дитинку під себе ж заховала. Її сильно контузило, але інших травм не було, вона потроху прийшла до тями.

Тоді ми почали думати, куди переїжджати. Заходилися шукати житло. Ми багато їздили — так було шкода тих тварин, що вони нас довго чекали.

Крім Лавини та її цуценят, у нас ще є дворняжка Стелла, вівчарка Нора, четверо котів — висловуха Буся, кішка Аліса і її діти Борисич і Багіра. А ще — черепаха Бургер.

Шукали способів їх усіх перевезти — це було дуже нелегко.

Святослав: Врешті ми знайшли номер UAnimals і домовилися, щоб нам допомогли забрати тварин. Приїхали волонтери Марія Головіна і Андрій Жданов. Ми їх тепер часто згадуємо. 

Вони клітки підготували, сіно в машину поклали. Я садив тварин у клітки, а Марія і Андрій вже помагали в машину їх поставить. Тварини не скавчали, не тікали: наче відчували, що все добре буде.

У Петропавлівці

Святослав: Не всі пускають жити з дітьми, не те що з тваринами! У нас багатодітна родина — важко було орендувати дім, щоб дозволили жити і з дітьми, і з собаками. 

Я шахтар, то ми хотіли, щоб і шахта була недалеко. Нам вдалося — нарешті знайшли таке місце.

Юля: Ми переїхали до Петропавлівки у Дніпропетровську область. Я приїхала на три дні раніше, щоб навести лад і зустріти тварин. Усіх дочекалася й розмістила. Зараз вони себе добре почувають.

Коти як жили у нас на деревах, так і живуть. Лавина наших дітей дуже любить, а на інших людей гавкає. Якщо вибіжить надвір, вона нікого не чіпає. Але люди все одно її бояться, бо Лавина величезна. То живе у вольєрі. 

Стіч теж хотів вибігати на вулицю, а його ніяк не змусиш сидіти на місці. Довелося підселити у вольєр. Собаки все одно знайшли там лазівку і намагаються вибратись до нас у двір. 

Вівчарка Нора теж сторожова, але до нас прихильна, бо з дитинства з нами. А Стелла вже собачка у віці, підходиш до неї — лапки дає. Хоче, щоб їй увагу приділяли.

Як можна було їх покинути? Ми їх любимо і завели не для того, щоб кидати. Такої навіть і думки не було.

Святослав: Скоро заберемо тещу, вона ще в Селидовому. Буде в нас ще більша родина. Якщо ви у схожій ситуації, не опускайте руки. Забирайте тварин, бо тварини — члени сім’ї.

Кіт, який святкував звільнення Херсона

Євгенія Акубекова живе в Херсоні. До повномасштабного вторгнення вона працювала продавчинею у торговому центрі. З початком великої війни центр зруйнували, і жінка залишилася без роботи. У Євгенії було двоє котів, а буквально перед 24 лютого 2022-го з’явився третій — його тимчасово залишила сестра, яка поїхала працювати до Польщі. Виявилося, всі ці коти не бояться води: вони подорожували човном і ходили на риболовлю. Євгенія розказала про те, як переїжджала з місця на місце з трьома котами. 

Початок окупації

У нас дві киці — Зоя і Варюшка, а ще у 2022-му був кіт моєї сестри — Джої. Він з нами пробув і війну, і окупацію. Зараз уже знову живе із сестрою.

Коли Херсон захопили, ми з чоловіком два тижні не виходили з дому. Потім скінчився корм для котів, та й запаси людської їжі закінчувалися. Я пекла вдома хліб, але вже не було олії та цукру. Почали виходити купувати їжу. А 9 квітня ми виїхали на дачу.

На лівому березі Дніпра є багато проток і дачі на островах. Аж до 5 грудня ми жили там. Садили город і рибу ловили. У місті не було електрики, а на дачі була.

Коти дуже боялися обстрілів. Вони і зараз бояться й ховаються. Це страшне було, як над нами літали орківські літаки, щоб бомбардувати. Так низько летіли, аж над самими дротами. І бідні коти не знали куди бігти! Та й ми не знали, теж присідали від страху. Я котів гукала, але вони були в паніці. А уже як чули здалеку, що летить літак, то ховалися в хату.

А взагалі котам там було роздолля. Чоловік рибу ловив — підгодовував і наших котів, і сусідських. Ціна на корм тоді дико пішла вгору. Спершу наші почали піднімати ціни на залишки корму, а потім росіяни завезли його й продавали втридорога.

Найбільший наш пестунчик — це Джої. Він лагідний і гостинний. По острову він ходив за мною. Всі знали, що то мій кіт. Лізочка в нас широка й присадкувата. Вона в азарті бігала за вужами й за мишами, схудла й така ловка стала! А Варюшка найстарша. Дуже любила на горищі сидіть — у неї там своя опочивальня.

Коти взялися вужів носити в хату. Знали всі ті дірочки, щілини, де вони сиділи. Я вже кричала на них, щоб не тягали тих вужів бідних! 

Дуже котам подобалось, і вони важко переживали, що ми повернулися в місто. Джої тиждень не їв від туги.

Кожні вихідні я їздила човном у Херсон по продукти: олії купити, крупи якоїсь чи цукру — того, що ми не могли виростить. Ми їздили з чоловіком через мікрорайон Острів. А там пост орків був. Перевіряли сумки, телефони. Якось нас брали на абордаж катером орківським, трусили, перевіряли паспорти, телефони.

Звільнення

Пам’ятаю, як звільнили Херсон. Я поїхала човном скуплятися. Ми всі одне одного знаємо, хто теж їхав. То ми найняли одне таксі, їдемо й бачимо — пікап з одеськими номерами, і хлопець у камуфляжі нам махає. От, думаю, падло! Вже віджали нашу машину, ще й махає оцей. Ви знаєте, я від стресу навіть не зауважила, що форма не та! Приїхала на базар, а він аж кипить: «Там наші, там наші!». А перед цим нас застерігали, щоб ми не збиралися, бо можуть бути провокації, окупанти можуть перевдягатися… Я кажу: «Люди, не збирайтеся!» — «Ви що, не хочете, щоб то наші були?» — «Я хочу, але ж нас попереджали, що може бути провокація». Я не вірила. І гудів Херсон.

Приїхали ж на острів, і там так само: «Чули?» — «Чули! Правда? Ні?». Коли виявилося, що справді наші прийшли, ми зібралися всім островом і святкували. Кожен приготував, що в нього було найкраще, і сиділи за столом, співали, фотографувалися, плакали. І кіт знайшов, де ми сиділи, прийшов до нас і сидів з нами за столом!

Потім острови почали прицільно обстрілювати. Був дрон: дивилися, де люди ходять, і туди стріляли. Тоді вже всі втекли, і ми також похапцем тікали. 

Речі кинули там, але котів забрали. Три переноски, два рюкзаки. 

Дача під орками. Невідомо, чи ми туди повернемося. Чи там заміновано, чи там зруйновано? Ми не знаємо. Принаймні наші тварини з нами.

«Куп’янський рай»: кілька бетонних букв повідпадали від стели, і від слова «район» лишився тільки «рай». Важко вигадати щось іронічніше.

Прапори майорять на вітрі. На фарбованому бетоні — мерехтіння з написів тих, хто минав цю стелу. Вітер віє в обличчя. Слідом за моїми супутницями-ветеринарками з машини вихоплюються собаки: красивий Лиман і смішна до неможливості Річі. Знімаю всіх. За хвилину — знову по машинах.

Пірнаємо під перехняблений залізничний міст: його шматки звисають над дорогою, наче це кадр із якогось фільму з вибухами і якісною графікою. Машина звертає на ґрунтівку, нами підкидає, здіймається курява.

В якийсь момент авто клює носом, лишає збоку кількох втомлених військових — і я бачу навколо воду. Шматки мосту підіймаються з дна, мов іржавий хребет із ребрами. Оскіл? Я вихоплюю свій телефон, знімаю кілька секунд, але на записі видно лише куряву й чути пісеньку з радіо «Підкаже серце, бо має зір. Це точно він! Це точно він!».

Разом із командою ветеринарок їдемо в напрямку Ківшарівки: тут вони стерилізуватимуть і лікуватимуть тварин. І ось щоденники цих 8 неймовірних задимлених днів.

Дійові особи:

o   Наталія Соколова (Наталка) — керівниця проєкту «Доступна стерилізація», ветеринарка;

o   Лоліта Поліщук (Лола) — асистентка ветеринарки;

o   Юлія Ткаченко — ветеринарка;

o   Роман Бідненко (Рома) — ловець тварин;

o   Олександр Погребний (Саша) — водій ветавто UAnimals;

o   Ольга Слинько (Оля) — волонтерка;

o   Андрій Харчишин (Андрій) — менеджер відділу порятунку UAnimals; 

o   Лілія Флоринська (Ліля) — зооволонтерка з Куп’янська;

o   Пес Ранок;

o   Голова сільради — голова сільської ради Осинова Василь Боков; 

o   Тьотя Валя, Зіна та інші. 

Вівторок, 3 вересня

Авто дико хитається між білуватими крейдяними горами. Ландшафт схожий на порізаний київський торт. 

Ось і стела Ківшарівки — синьо-жовта. На ній теж полощеться прапор, щоправда, сильно вицвілий, кольору лаванди. Рухаємося трохи на південь, до першої точки, де стоятиме мобільна клініка, — до села Новоосинового. 

14:02 — ми на місці. Невідомий солдат ледь схиляє голову під старою березою. Туди ж паркуємо ветавто й обвішуємо гілляччям. Речі несемо в покинуту амбулаторію. В одній із кімнат вивішені позивні й кодові слова військових. Там кидаю свій рюкзак.

У стіні амбулаторії дірка, а поруч квітне трояндовий кущ. Дах потрощений, тут і там звисають гірлянди обірваних дротів. Йду далі. Вибиті вікна шкіряться залишками скла. Де-не-де чорні сліди, ніби щось гаряче чиркнуло об будинок. Паркан обписаний побажаннями ворогам. І нарешті люди — жінки на лавочках в оточенні котів. «А ви волонтьор? Я хочу з вами поговорить».

Я навіть не встигаю сказати, яка саме в нас волонтерська місія, як жінки починають розповідати про своїх тварин. 

— А хто це у вас пописав паркан? — питаю.

— То Валя писала, а Костя їй диктував. Лучче б вона не писала! Там 4 помилки в кожному слові.

Справді, на шляху назад помічаю «рускій корабиль». Коли повертаюся, ловець Рома саме приїздить зі свого першого відлову. З автомобіля, як із рукавички, «висипаються» собаки й коти. То здається, що висипаються, — насправді вони сидять у клітках. Це безпритульні тварини, яких будуть стерилізувати й обробляти від паразитів.

Одне цуценя не в клітці, бо зовсім мале. Його просто пускають на траву, і воно перевальцем швендяє поміж клітками. Цяп-цяп-цяп. 

— Зараз ми його вакцинуємо, — каже Наталка, — це можна буде записать на відео. Беріть його на руки… 

— Мені треба взяти петличку… — кажу, але не можу випустити цуценяти з рук.

— Давай мені, потримаю, — пропонує Андрій, наш менеджер.

Я починаю ревнувати. 

— Ідіть удвох! — ставить крапку Наталка.

Я шкварю по петличку в амбулаторію, тримаючи малечу. Цуценя труситься, як осика, але слухняно сидить на кушетці, поки я шукаю потрібне. Потому малого вакцинують від інфекцій і чипують. Знімаю цей процес і вже починаю розуміти, що більше не відпущу його від себе. 

Тим часом Наталка, Лола і Юля поступово проводять седацію тваринам у клітках і починають оперувати. Всіх цих котів і собак згодом вакцинують від сказу й оброблять від шкідників. А Рома й волонтерка Оля вже збираються на наступний відлов. Хапаю фотоапарат і ледь встигаю застрибнути в машину з ними. 

«Розверніться, щоб він мене не бачив!» — видається, це головна фраза цього дня. Рома кричить її кожному і кожній, хто несе кота чи собаку до авто. Він переконаний: якщо тварину відвернути й вона не побачить ловця, тоді він зможе безпечно взяти її у господарів і швидко посадити в клітку. 

Збираємо котів по Новоосиновому й Ківшарівці. Когось віддають люди, інших Рома ловить у спеціальну клітку — котоловку, насипавши туди духмяного корму. Когось вдається схопити голіруч, а когось — сачком. Повертаємося вже в сутінках, у клітках веземо 18 котів.

Лікарки закінчують операції: за перший день — 15 стерилізованих тварин. Ніби й небагато, але попереду ще досить часу.

Фронт стугонить, тому спати в амбулаторії сьогодні не випадає. Ми забираємо звідти речі й простуємо в підвал п’ятиповерхівки. Будинок виглядає порожнім. Та раптом біля під’їзду матеріалізується жінка з велосипедом: «А вам же треба помитися! Там є квартира пуста, розбомблена, і там же є вода. Військові туди ходили митися. Ох, скільки ми з ними тут прожили! Вони поїхали якось, а тоді повернулися — боялися, що тьоті Валі нема. А я є. І зустрінуть мене, і велосипед заведуть… Другий поверх, там ложка в замку стирчить». 

Середа, 4 вересня 

Зранку знову їду з ловцем Романом і Олею. Рома — за кермом, Оля з блокнотом і телефоном контролює запити, що приходять їй від Андрія й іноді від Наталки. Віддавши господарям тварин у Новоосиновому, вирушаємо у село Подоли на адреси з тих запитів. Хитаємося у мікроавтобусі по ґрунтівці, мов блудні бедуїни на верблюдах. У повітрі постійно дим. 

У Подолах нас зустрічає Зіна — місцева волонтерка, яка прихищає покинутих собак і знає, де є інші. Вона фактично наша дипломатична представниця в цьому селі. Зіна сідає в машину і впевнено вистромлює з вікна засмаглого пальця, показуючи дорогу. 

Перша зупинка — у жінки, яка забирає вже стерилізовану собаку Пушинку. Господиня плаче від радості, коли отримує собаку, і плаче, коли дає цуценят Пушинки на стерилізацію: «Так ви завтра привезете їх, да?».

Через дюни, які наробила військова техніка, наше авто виповзає на куток, де досі живе чимало людей.

«А де твоя друга кицька?» — «Кума її ще ловить», — говорять між собою. «То мої коти, — махає рукою жінка в білісінькій хустці. — Це переселенці. Отам у воєнній хаті жили, а тоді до мене перейшли. Кішка і троє кошенят. Солдати поїхали, і ніхто ж не годував».

Спілкування з людьми йде як по маслу, поки ми не доїжджаємо до хати місцевих пияк. Біля їхнього будинку гуртуються собаки. Хоча дипломатичне представництво розгортає свою діяльність наповну, пробитися крізь нерозуміння тут не вдається. Чоловік і жінка кричать і посилають нас разом із Зіною куди подалі. Вдається забрати на стерилізацію лише одну собаку.

Сьогодні простерилізували 46 тварин. Роздавали місцевим обробки й вакцини від сказу — тут цього купити ні՛де.

Четвер, 5 вересня

Виходжу з підвалу — і очі довго звикають до світла.

Починається гуркіт: два гвинтокрили проносять просто наді мною свої важкі черева і буквально за дві хвилини вертають. Видно синьо-жовті відзнаки. Сподіваюсь, ви успішно зробили все, що мали. 

Все довкола стугонить і вібрує. А біля мобільної клініки першою клієнткою стає кішка Сімка. Її приносить на руках немолодий уже Олександр Васильович. Каже, у нього є ще киця Білка і троє кошенят. Може, їх вдасться спіймати й вакцинувати? Чимчикуємо разом на його подвір’я. 

Тут, під виноградом, кошенята збилися на сидінні старого іржавого мопеда.

«Я можу звідси поїхати, — бідкається Олександр Васильович. — Собачку я одпустю. А цих куди дівать? Ну просто безвихідь такая! Я не знаю, що з ними робити! Мене вивезти ні՛куди, не те що їх. Мені якщо їхати, то це в Сумську область. Вони там не нужні».

Ловимо двох, несемо. Виходить ще один кіт. «Мурчик, ходім проведеш! У мене сьогодні день рождєнія. Я спочатку не знав, бо електрики ж нема, а тоді зарядив телефон і бачу, шо сьогодні».

Тим часом місцеві продовжують з’їжджатися до мобільної клініки: жінки привозять у буквальному сенсі котів у мішках. Усі обговорюють нічний обстріл у Ківшарівці. Крім іншого, снаряд влучив у автостанцію біля кіоску, де ми вчора купували їсти. 

Пізнього ранку знову з Романом вирушаємо в Ківшарівку й Подоли. Після прильотів димить сильніше. Автостанція розгромлена й почорніла. Багато де тліє трава.

12:01 — починається чи не найбільш насичений епізод за всю ветеринарну місію. Порозвозивши простерилізованих тварин у Подолах, ми довго розшукуємо розвалений будинок. Там, кажуть, аж семеро цуценят. Всі дикі, і їх треба відловити на вакцинацію. 

Нарешті знаходимо потрібне місце: решето замість парканів, будинок, одна стіна якого повністю зруйнована. Цегла розсипана купами, а всередині видно полиці з консервами й хатнім начинням. Заходимо з Романом у колишню кухню — там темрява і безлад.

Присвічуємо ліхтарями, але вдається знайти тільки двох цуценят. Інші тікають у дірку під підлогою, і наступні хвилин 20 минають для мене в куряві й шаленому тріскотінні. Рома ламає підлогу якоюсь рейкою, припадає до дірок і намагається дістати цуциків руками. Малеча скавчить, але врешті-решт вдається виловити всіх.

Опинившись знову в Новоосиновому, я пішки вирушаю шукати іншу крамницю. Десь глухо гупає. На перехресті лежить спалена машина, а над нею — дерев’яна табличка «Магазин» зі стрілкою ліворуч. Звертаю туди. У будинків погнуті стіни, і на відносно свіжій рожевій фарбі напис: «слава украине смерть ворогам!». 

«А у вас є хліб?» — «Хліб сьогодні не доїхав. Завтра буде».

Крім хліба, тут є абсолютно все. 

За цей день прооперували 37 тварин, більшість — з відлову. Продовжували роздавати засоби від паразитів.

Коли сонце вже заходило, я вийшла трохи подивитися на село. Доглянуті, але порожні городи. Кукурудза, незібрані помідори. Скрізь цвітуть чорнобривці.

П’ятниця, 6 вересня

Ми на новому місці, але назва села не дуже й відрізняється. Це Осиново, вже з правого боку Осколу. Мобільну клініку знову встановлюємо біля сільради та клубу, де вже зібралися люди. Деякі чекають із котами й собаками, яких принесли на стерилізацію, інші просто хочуть поговорити. Сідають поруч із нами на лавку й говорять, говорять, говорять… Тема, що всіх тут пов’язує, — їхні собаки й кішки. 

У середині дня військові привозять на стерилізацію собаку Санді, схожу на хаскі. 

«Це наша посестра, — каже військовий Саша, мружачись від сонця. — Вона з нами по бліндажах, по окопах… І з нами завжди ховається в укриття. Із самого малечку вона в нас живе». 

Роман питає мене: «Поїдемо на мусорку?» — «Авжеж». 

Кажуть, місцеве звалище — справжній клондайк для ловця безпритульних тварин. Ми приїжджаємо туди саме в золоту годину, коли все навколо вкривається теплими променями низького сонця. Позолочене сміття покриває пагорби. 

За нами ходить пан неймовірної ерудиції: «Я знаю 3 мови, — запевняє він. — Українську, російську й циганську! А ось моя собака. Бомба, іди сюди!». 

Поїздка на звалище була не дуже успішною: звідси вдалося забрати лише одного собаку і потім ще одного на шляху назад.

Та сьогодні господарі почали привозити більше тварин на стерилізацію, ніж доти. Загалом стерилізували 59 котів і собак: 33 тварин принесли власники, а решта, як і раніше, — з відлову.

На ніч розташовуємося в сільському клубі. Голова сільради привозить нам ковдри: свою я стелю під плакатом із радянським воїном. Ані вайфаю, ані зв’язку тут немає: щоб зловити інтернет від «старлінка», треба вийти на ґанок сільради. Зате в клубі є бібліотека з відносно сучасними книжками. Вгорі напис червоною аквареллю: «Куп’янщина! Рідний край».

Субота, 7 вересня

«Я привезла з Куп’янська 7 кішок, — каже волонтерка Юля, поставивши всі 7 переносок в рядок. — Збирала по людях, які не мають змоги самі привезти їх на стерилізацію. Багато людей повиїжджали, покидали тварин. А вони самі не можуть про себе подбати. Я прихистила кішку й чотирьох собак. А деяких ходимо годувати». 

Сьогодні тварин везуть із Куп’янська, приходять військові й дехто із села. А після обіду туди ж, у Куп’янськ, вирушаю і я разом із Романом. Ми знову катаємося не самі: в авто підсідає волонтерка Ліля з блокнотом, пописаним адресами. 

«Як у вас із ветеринарною допомогою?» — питаю. — «Ніяк, — каже Ліля. — Допомоги нема місяців 10 точно. Іноді онлайн зв’язуються з ветеринарами Харкова або везуть самі в Чугуїв чи Харків. Раніше була клініка в Шевченковому, тепер теж немає. Телефоном тільки можна щось вирішити».

За день лікарі стерилізували 67 котів і собак.

Неділя, 8 вересня

«Це в нас дєвочка Софа. У неї характер добрячки, шкоди не робить, — розказує про свою собаку місцева жінка, мама трьох дітей. — Хоч як не крути, її треба на стерилізацію. Для собаки це краще, та й для нас, бо інакше це буде достобіса собак. Ще в мене є Ляля. Якщо вибухає сильно близько, вони починають бігать у всі боки і гавкать. Софа під машиною в мене спить, бо боїться вибухів».

Чекати черги доводиться довгенько, тож згодом жінка переходить на спогади про окупацію.

«Всіх возили в підвали, змушували гімн російський співати. Хтось вийшов звідти, а хтось і ні. Було страшно, як літаки летіли над дахами. Спочатку я забивалася в кут, хапалася за голову й сиділа… Не знаю, як я взяла себе в руки. Із лісу їх довго виганяли. Зараз не так страшно, як наші стали тут. Не дай бог знов».

Чисте осіннє небо в легких прозорих хмаринках.

Це вже Пристін, третє село на нашому шляху. Тут мобільна клініка теж розташувалася поруч із сільрадою та клубом. Під лавочкою в акуратний стосик зібране шмаття від снарядів — гладенький метал із колючими розірваними краями.

17:37. Дим. Перше вакциноване у місії цуценя спить, не реагуючи на жоден вибух. В Осинові я вже назвала його Ранком. Дехто сидить під «старлінком» і ловить зв’язок. Андрій говорить із менеджеркою UAnimals Настею телефоном: «Я буду тобі кожну годину писать “все ок, все ок”». 

Це тому, що незадовго до цього неподалік свистіло й падало. Ми теж падали за стіну, хоча невідомо, чим би це в разі чого допомогло. 

Одразу потому водій Саша гукає: «Дрон!» — і ми на кілька хвилин припадаємо до берези. 

Я бачу, як за селом люди прив’язують пастися трьох корів. Дівчата продовжують оперувати, Рома на відлові. 

Надвечір знову приходить голова сільської ради: «Оце ж дрон полетів, отам скинув біля мого дому. Ще й друге було щось, у двір впало до жіночки. Зараз сходжу до неї — скажу, що то було. А це якийсь мармуровий буде?» — киває на Ранка. У того справді рудуватий колір із якимись мармуровими розводами. 

Ветеринарки, як завше, працюють допізна: за сьогодні — 41 прооперована тварина. 

Оскільки бажано менше вмикати світло, воно горить лише у ветавто. А коли згасає там, все поринає в густу темряву. Лише блимає за Ківшарівкою небо. 

Понеділок, 9 вересня

Вранці щось знову вшкварило зовсім близько. Чую, як голова просить когось по телефону: «Принеси пару каністр води хоч, бо прильот, щоб вогонь не пішов на соняшники…». 

Передостанній день, тому з менеджером Андрієм записуємо відео про підсумки. Він бере на руки кудлатого Лимана. «“Гради” вночі запам’яталися», — напівсміється Андрій. 

Та час і справді підбити підсумки: ветмісія надала допомогу 390 тваринам, більшість із яких — безпритульні.

Сьогодні зірок мало, зате видно місяць. Він зростає, але це вже не тоненький серпик. У небі він ширший і — якогось кривавого кольору.

Вівторок, 10 вересня

Пакуємо речі, беремо в машину Ранка і потихеньку їдемо ветавтомобілем до Харкова з Сашею. Ветеринарки, Роман і Андрій вирушають другим мікроавтобусом. У ветавто неполадки, тому ми їдемо лише на другій передачі й устигаємо дуже пильно роздивитися Харківщину — прекрасну й задимлену. У приймач пробивається російське радіо. 

У Харкові я йду в зоомагазин, купую сумку для собаки і їду додому.

До Києва прибуваємо ввечері паралельно — і лікарі, і Андрій, і Саша, і ми із собакою.

Перед приїздом пишу Наталці: «Як ви?» — «Все добре, — відповідає вона й шле мені фото з машини з келихом у руці. — Святкуємо життя». І малий «мармуровий» пес заважає писати цей текст. 

Життя киянки Віки Горчук ніяк не було пов’язане із собаками, поки у 2011 році вона не завела свого першого пса — йорка Дріма. Чому йорка? Віка дуже багато мандрувала й шукала малого собаку, якого можна буде брати із собою в салон літака. Дрім натомість вимахав настільки, що перевищив всі допустимі норми для «ручного багажу».

Спочатку Віка шукала, де б лишити немаленького Дріма на час подорожей. Згодом у неї з’явилися ще бобтейл Саммер і маленька метиска Блу Мун. Питання, де лишити підопічних, стало потрійним. Тож у 2019 році Віка відкрила власний готель для собак. Його символом на логотипі й візитівках стала саме Блу Мун.

Її засновниця готелю забрала від недбалих господарів. А втім Віка сама про все розкаже.

— Я забрала Мун на свій день народження.

Собаку я взяла не з притулку, але з дуже поганих умов. Натрапила на оголошення в інтернеті: продавали цуценя. Я побачила ту малечу і фон, на якому вона сиділа… Це була жахлива підлога, як у сараї, всюди бетон. Я дивлюсь і думаю: її треба звідти по-любому забирати. Перед тим я чимало розмірковувала, чи зможу опікуватися ще однією собакою і як почуватиметься Дрім. Та побачивши це цуценя, я тієї ж миті вирішила, що воно моє. 

Коли я приїхала познайомитись, мене навіть не пустили всередину подивитись, де живе собака. Я забрала її і відвезла у клініку: собака вся в блохах, покусана, жодних щеплень. Її довелося відправити в стаціонар на карантин. Там покупали, обробили, зробили всі щеплення, стерилізували. 

В англійській мові є вислів «once in a blue moon» — те, що трапляється дуже рідко. Ось тому я назвала її Блу Мун. Вона унікальна! Кожен метис унікальний за своєю природою. 

— За твоїми спостереженнями, метиси — кмітливі собаки чи їх важко чогось навчити?

— О, вони дуже кмітливі! Однак потрібно розуміти, що всі песики різні — багато залежить від їхнього життєвого досвіду та умов, у яких вони були раніше. Дрім розумний, Саммер розумний, але Мун просто суперхитрунка! Вона дуже швидко вчиться. Часто сама собі вигадує ігри. 

Вона знає: коли я приношу пакет із супермаркету, їй не можна туди лізти. Та Мун намагається мене перехитрити: закидає в пакет м’яч і таки зазирає туди. Я кажу: «Мун! Не можна». А вона дивиться на мене: «Так там же моя іграшка!».

Метиси, які бували в нас у готелі, теж усі суперкласні. Іноді вони більше бояться, ніж породисті собаки. Проте, коли вони розуміють, що їм безпечно, проявляються як дуже винахідливі й дружні тварини. Це просто любов.

— Які можуть виникнути складнощі, якщо людина бере собаку з притулку або з вулиці? Що траплялося в тебе?

— Ми приїхали з Мун додому — і почалося… Мун пісяла на ліжко. Постіль я міняла рази три на день. З часом я привчила Мун до пелюшки: вона отримувала смаколики як позитивне підкріплення. Мун прошарила, що коли вона ходить на пелюшку, отримує смаколик, і почала спеціально по трішки туди пісяти. Тепер ходить на вигул. 

Мун досі боїться ніг. Я лежу в ліжку, ноги під ковдрою. Якщо Мун помітить, як я ворухнула ногою, біжить в іншу частину квартири чи на лежанку. Я ніколи її не била. Можливо, били там, звідки я її взяла. 

Також вона побоюється незнайомців. Якщо хтось збирається до мене в гості, має спершу познайомитися з Мун надворі. Людина з нею трохи грається і потім заходить. Правило таке: не чіпати Мун і взагалі не звертати на неї уваги, поки вона сама не підійде.

— До чого ще треба готуватися, беручи собаку з притулку?

— Треба бути фінансово готовими. 

По-перше, доведеться витрачатися на корм. Моїм трьом на місяць корм коштує 10 тисяч гривень. Скільки будете витрачати ви, залежить від ваги собаки та якості корму. А ця якість впливає на здоров’я тварини. 

По-друге, — на препарати від бліх, кліщів і гельмінтів. Обробляти тварину треба весь рік. Собаці потрібно зробити базові щеплення, та є ще й додаткові. Наприклад, від розплідного кашлю. Цуценята й собаки зі слабким імунітетом до нього схильні, тому їх варто щепити.

Немало коштують заняття з кінологом, ветеринарні послуги. Я раз на пів року воджу собак у клініку на чекап. Плюс роблю їм чистку зубів. Також є витрати на повідці, іграшки, мисочки, можливо, зіпсовані речі вдома.

Будьте готові, що песик спочатку не зможе залишатися сам. До перебування наодинці його треба привчати поступово. Не можна також привчити собаку до того, що ви завжди поруч, а потім раптово залишити його самого в будинку чи квартирі. 

Песики, яких взяли під час епідемії ковіду чи на початку війни, постійно були з власниками. Потім людина в якийсь момент іде на роботу, а вони не можуть бути вдома самі. У них виникає так звана сепараційна тривога. Такі собаки починають псувати меблі або вити — це їхній спосіб вивільнити стрес. 

Неважливо, якого собаку ви хочете заводити — метиса чи ні, треба поставити собі запитання: чи готовий або ж чи готова я, що б не сталося, бути з цим собакою?

Всі ми хочемо здорових тварин, як хочемо здорових дітей, наприклад. Проте в житті може статися що завгодно. Можуть бути різні травматичні випадки. Знадобляться терпіння, час і готовність доглядати тварину. Однак усі складнощі перекриваються емоціями, відданими очима, тими миттєвостями, коли ти приходиш додому, а собаки стрибають навколо тебе, зустрічають… Або вранці ти розплющуєш очі, а собаки поруч: «Привіт, людино, чухай мене!». Ці емоції на 100 % варті всіх вкладених сил. Просто людина має бути чесною перед самою собою в тому, готова вона до складнощів чи ні.

— Чи приходять до готелю люди з метисами?

— Дуже багацько. І тішить те, що почали частіше забирати песиків із притулків і заводити безпородних собак. Сьогодні з метисів у нас Гові — Говерлочка, Міла, Мотя і Ландо. Кожен песик неповторний: немає такого більше у світі. До речі, метиси неймовірно чарівні. До нас час від часу приходить біла Теді, теж метиска. Нас уже не раз питали, що це за така класна порода!

— Розкажи про опікунів. Що мотивувало їх брати собак із притулків?

— Ті люди, яких я знаю через роботу, — дуже свідомі й залучені.

Іноді трапляється, що люди беруть породисту тварину, бо це «няшна-мілашна собачка». Вони не завжди залучені. Один породистий пес вдома з’їв пакет. Ми це помітили, коли прибирали за ним на прогулянці, і розповіли опікунам. А ті кажуть: «Та це нормально, це ж бігль!» Так, біглі активні, але це не норма поведінки. 

Перед тим, як опікуни залишать собаку в нас, ми спілкуємося, вони заповнюють анкету. Від опікунів метисів ми часто отримували набагато більше інформації про те, що песик любить, що не любить, чого боїться, що його тригерить, ніж від власників породистих.

Люди, які забрали собаку з притулку, діяли за принципом «не купуй — врятуй». Проте рятувати теж треба свідомо.

— А як гадаєш, чи змінилася ситуація після 2022 року?

— Якщо порівнювати, скільки метисів бувало в нас у готелі до повномасштабної війни і скільки їх зараз, то зараз більше. І до війни це були переважно собаки іноземців. Або з ними приходили айтівці чи люди, для яких порятунок тварин — цінність. Собак у притулках все ще дуже багато, але радує, що їх частіше забирають.

— Чи траплялися тобі випадки, коли люди відмовлялися від собак?

— За час моєї роботи з песиками було три випадки, коли їх залишали. Двічі собак просто кидали в нас. До речі, вони були породисті. А одного разу ми побачили, що опікуни відмовилися від метиса, у їхніх соцмережах. Цим собакам ми знайшли новий дім. 

Після підриву дамби Каховського водосховища ми допомагали притулку на Київщині. А до нього тоді зверталися з такими запитами: «Ми хочемо собаку забрати, але нам треба саме з Херсона» — «У нас є інші собаки в притулку!» — «Ні, ми хочемо ту». Це не дуже свідомий підхід. Ви хочете собаку, щоб що? Щоб сказати, що я такий герой і молодець, бо забрав собаку саме звідти?

Ви будете таким самим героєм, якщо заберете будь-якого собаку, який у притулку вже третій, п’ятий, сьомий рік…

— Також через війну багато людей змушені були переїхати. Якщо є тварини, це ускладнює процес, тож рятувальники UAnimals часто мусять прилаштовувати покинутих собак у притулки. 

— Як можна залишати члена родини, незалежно від того, метис це чи породиста собака? Буває, люди кажуть: «Ми їдемо і не можемо забрати собаку, це важко». Так, це важко! Але це реально. Я з трьома виїжджала за кордон і поверталася. Ви не на Марс звалюєте! Добре, коли люди хоч звертаються до волонтерів, а не просто прив’язують собаку в лісі (таке теж, на жаль, буває). 

В нас досі повно людей вважають, що пес у будці на ланцюгу завдовжки в метр — це нормально. Та ви що! І що їжу зі стола можна давати: кажуть, он у селі дають — і собаки нормально живуть. Ні, не нормально! У них вибору нема.

До собак у мене немає претензій, у мене завжди є питання до людей. Так, тварина може щось нищити чи бути зла, з нею може бути складно. Проте з поведінкою собаки можна працювати, і якщо опікун чи опікунка максимально залучені у виховання собаки, воно скоріш за все буде успішним. 

— Опікуватися собакою — ще та робота. У чому сенс таких зусиль? 

— Це те, що не дає бахнутися остаточно, якщо навіть уже нема сил. В якому б стані я не була, собаку треба вигуляти. Іноді я думаю, яким було б моє життя, якби я не завела Мун. Приходжу часом, настрій дурнуватий, всі дістали… А пес мене лизьнув, цьомнув, Мун свого крокодильчика на ноут кинула… Це просто щирі емоції, які підтримують.

Знаю про випадок, коли жінка віддавала пса, бо в неї з’явився новий чоловік і вони не подружилися. Сумно, бо пес уже ж був членом родини.

А в мене на сторінці в тіндері так і написано: «Якщо ви не готові спати в ліжку з собанями, тицяйте хрестик».

Ветеринар Ендрю Кушнір сидить у лобі київського готелю з велетенським жовтим рюкзаком і кількома торбами. «Ніколи не знаєш, що брати із собою в Україну, може знадобитися будь-що», — знизує плечима.

Ендрю вже давно живе на валізах. Він допомагав у притулку в Індії ще до того, як вивчився на ветеринара, а навчаючись, у перервах пас буйволів на Закарпатті. Кілька місяців провів у центрах для диких тварин у Коста-Ріці. Після нашої зустрічі в Києві Ендрю побував у Херсоні зі стерилізаційною місією й уже встиг повернутися до США та прооперувати травмованого алігатора і змію, яка проковтнула м’ячик для гольфу. 

Ендрю мандрує світом, змінюючи проєкти. Та в Україну їздить найчастіше — звідси походить його родина. 

Хірург у притулках для тварин; музикант-любитель, який грає на бандурі; волонтер, що плаває африканськими островами, аби лікувати худобу місцевих жителів… І йдеться про одну й ту ж особистість. Напевно, вже тільки через це хотілося не проґавити момент, коли Ендрю ще сидить серед зібраних рюкзаків у київському готелі. 

Ендрю чи Андрій? 

Можна лишитися в готелі, але Ендрю не сидиться на місці: ми вирушаємо до кав’ярні, але центральні вулички перекриті, і мандрівка горбистим правим берегом Дніпра в Києві затягується майже на годину. Здається, за цей час я втомилася більше, ніж він. Всю дорогу говоримо з Ендрю українською, на місці переходимо на англійську. 

Ти тільки-но приїхав до Києва. Звідки?

Я був у Львові, де з організацією «Worldwide vets» працював у притулку «Домівка врятованих тварин». Ми стерилізували там котів і собак, лікували поранення, інфекційні хвороби. Також я зробив кілька операцій диким тваринам. Це вже вп’яте я приїхав до України.

У тебе на руці татуювання з візерунком вишиванки. Звідки воно?

Коли я був маленький, бабуся вишила для мене сорочку. Тату нагадує мені про це. Я його зробив на початку повномасштабного вторгнення у Львові. 

Розкажи, що пов’язує тебе з Україною.

Мій тато Ярослав народився в Дніпропетровській області, в маленькому селі Спаське під час Другої світової. Коли йому було 2 роки, всю сім’ю забрали до Німеччини на примусові роботи. 10 років після війни він з батьками жив там у таборі для біженців. А потім сім’я виїхала до Сполучених Штатів: мої дідусь і бабуся, батько і двоє його братів. Я народився в Сан-Дієго, зараз там живуть мої родичі. У мене дві сестри і брат. Мама — американка, але трохи розуміє українську. 

Ми з тобою говорили українською. Як так склалося, що ти знаєш нашу мову?

Коли я був малим, батьки заснували українську церкву в Сан-Дієго. При ній була й школа, де ми вивчали українську мову та культуру. Зараз церкви й школи вже немає. 

А чи практикуєш щось, пов’язане з українською культурою? 

Я граю на бандурі. У нашої сім’ї був друг, який теж походив з України і дуже добре грав на бандурі. Він був мені як дядько. От він мене й навчав грати на цьому інстументі. Ми замовили бандуру в Харкові, і у 5 років я почав грати. Зараз уже граю понад 30 років.

Яка твоя улюблена пісня?

«Думи мої» і «Щедрик». Я і співаю. До речі, ще іноді готую борщ.

Ветеринар-кочівник 

Ти свідомо вирішив стати ветеринаром чи так склалося?

Все почалося з книжки Оригінальна назва книжки — «Appointments at the end of the world», William B. Karesh.«Зустрічі на краю світу» Вільяма Кареша. Це спогади ветеринара, який подорожував світом і працював з дуже екзотичними видами. Я прочитав її і подумав: ого, це неймовірно, теж хочу жити так своє життя! 

Я відчував, що можу змінити багато і в житті тварин, і в житті людей, якщо допомагатиму вуличним тваринам, тваринам у притулках і диким — тим, чиїм здоров’ям не опікується конкретний власник чи власниця.

Я працюю в різних країнах у зовсім різних обставинах. Завжди пристосовуюся до ситуації. Все щоразу нове, і я отримую дедалі більше цінного досвіду.

То яке ж у тебе щоденне життя?

Воно змінюється з місяця в місяць. Зараз працюю в українських притулках, ось саме збираюся в Херсон. Коли приїду додому, працюватиму в центрах для диких тварин у Флориді — з тиграми, птахами, рептиліями. А потім вирушу на місяць до Уганди. Після цього за графіком Каліфорнія, де живе моя родина: на 3–4 місяці залишуся із сім’єю, працюватиму з котами й собаками. Сподіваюся опісля знову приїхати в Україну як волонтер і тут стерилізувати тварин.

Я незалежний, самозайнятий ветеринар. Беру участь у проєктах різних організацій. Також чимало волонтерю. Ця поїздка до України якраз волонтерська: за роботу тут не мені платять, а навпаки, я сам збирав гроші, щоб приїхати сюди попрацювати. 

У якому найнезвичайнішому місці ти був?

Напевно, це Уганда. Вона унікальна. Щороку на липень я їду в заповідник із шимпанзе, розташований на острові Нґамба посеред озера Вікторія. Це найбільше озеро Африки — воно просто велетенське.

На тому острові живе близько 50 мавп. Щороку ми з командою заповідника проводимо їм медичні огляди.

А цьогоріч після всіх клопотів із шимпанзе ми візьмемо маленький човен, столи, приладдя й попливемо з острова Нґамба. Будемо приставати до берега на інших островах, розкладати столи й наше приладдя, облаштовуючи такі собі мобільні клініки. Запрошуватимемо до них людей з їхніми тваринами: там у жителів є кози, корови, свині, кури, коти й собаки. 

Це пілотний проєкт, тому ми поки не могли залучити на нього пожертви. Проте, якщо цього разу все вийде, я звернуся до різних фондів, щоб зібрати гроші на наступні такі поїздки. 

Що в Уганді тобі запам’яталося найбільше?

Торік я взяв туди портативний стоматологічний апарат. Насправді він для людей, але можна працювати й з мавпами. До речі, у шимпанзе стільки ж зубів, як у людей. І я зміг почистити зуби мавпам уперше в їхньому житті — це було круто! Звісно, вони були під загальною анестезією. 

Ти помітив якусь різницю в ставленні до тварин у різних країнах?

Коли подорожую, я бачу багато різних прикладів взаємодії з тваринами. І помітив таке: куди б я не їхав, якщо в людей висока якість життя, вони добре дбають про тварин, а якщо навпаки, люди часто про них не піклуються. Може, не знають як, а може, у них забагато інших проблем.

Як щодо ставлення до тварин в Україні — яке твоє враження?

В Україні я бачив повний спектр ставлення до тварин. Не сказав би, що загалом воно чимось гірше, ніж в інших країнах. 

Коли я приїжджаю допомагати, працюю з дуже відданими своїй справі людьми, які поважають і люблять тварин, навіть наражають себе на небезпеку, щоб їх, наприклад, евакуювати.

Однак я бачив й іншу сторону цього спектру, коли люди садили собак на ланцюг чи прив’язували худобу, а тоді кидали. 

Власних тварин маєш?

У мене є пес Генрі. Я працював у притулку в Каліфорнії, оглядав собак перед стерилізацією — упевнитися, що вони витримають анестезію. Одного ранку я зустрів там Генрі й одразу його полюбив. Він лінивий і емоційний, хоч і вигляд у нього вічно сумний. Він боксер, а собаки цієї породи завжди здаються сумними — у них просто таке обличчя. Генрі дуже відданий. А ще, як і я, він може спати де завгодно. 

Коли я мандрую Штатами, Генрі їде зі мною, але в інші країни я його не беру.

В Україну під час війни

Як ти вперше приїхав до України після 24 лютого 2022-го?

Коли почалося повномасштабне вторгнення, я припинив усе, чим займався доти. У мене була робота на повний день, і я покинув її, щоб приїхати й допомагати, де міг. На другий тиждень вторгнення я був на кордоні з Польщею, у пункті Пшемишль — Шегині. Ми з людьми з Міжнародного фонду захисту тварин (IFAW) працювали в наметі й допомагали біженкам і біженцям із тваринами. Там я провів два місяці. Було важко слухати трагічні історії від людей, що тікали з Маріуполя, Херсона, Харкова. Та я й не замислювався про те, щоб покинути цю роботу, для мене було важливо бути там.

Маєш якісь особливі спогади?

Це було у мій третій день на кордоні. Тоді я мало спав. Десь опівночі до намету зайшла жінка з котом. Вона виїхала з Маріуполя разом із матір’ю. Жінка дуже непокоїлася, що її кіт два дні не пісяв. А в нас були спеціальні клітки для відпочинку. Ми посадили туди кота, і він одразу пішов у туалет. Тобто з його здоров’ям все було гаразд. Жінка одразу почала плакати. Весь стрес, який вона стримувала, просто виходив з неї. І я теж заплакав.

Вона сказала, що її дім у Маріуполі знищила ракета. Ось вона, ця жінка, яка спакувала життя в кілька валіз, і її найбільша проблема — щоб кіт був здоровий…

Я працював на кордоні саме тому, що так багато людей тікали з тваринами — вони не покинули їх.

Куди ти вирушив із прикордонного пункту?

Я поїхав в Україну і працював у Львові й Одесі, а на червень і липень вирушив додому. У серпні повернувся в Україну: планував 3 тижні попрацювати на волонтерських засадах в Одесі. З іншими місцевими ветеринарами і ветеринарками ми лікували екзотичних тварин, я також вакцинував тварин у тамтешньому притулку. 

Та замість трьох тижнів моя подорож протривала 4 місяці, адже треба було допомогти вивезти з Одеси у безпеку, за кордон трьох левенят.

Евакуація левиного прайду 

Левенят звали Стефанія, Леся й Тарас. Я звернувся до друзів у IFAW, щоб вони допомогли отримати дозволи на вивезення левів з України до Польщі, а потім до США. Навіть під час війни для цього потрібно зробити купу документів. В Україні, до всього, були блекаути, й офіс, що видає такі дозволи, не працював. Врешті польська сторона запросила нас до себе. Тоді ми вирушили з Одеси до Києва: я, двоє моїх друзів — ветеринар і ветеринарка — і троє левенят.

Ми приїхали до Центру порятунку диких тварин Наталії Попової. У неї було левеня, яке теж мало б долучитися до нашого прайду. А ще — дитинча чорного леопарда, шестеро дорослих левів і азійський чорний ведмідь. Усі разом ми поїхали до Польщі.

У вантажівку поставили клітки з великими тваринами, а малих посадили в переноски — вони їхали з нами в кабіні. Левенята і леопард були зовсім малі, я ще годував їх із пляшечки. Подорож із Києва до Познані тривала 36 годин.

Тимчасовим притулком для тварин став Познанський зоопарк. Мені шкода було його працівників і працівниць: ми привезли їм так багато роботи! Левенят і малого леопарда треба було годувати 4-5 разів на день. Тож я лишився там. Жив у зоопарку, їздив на спеціальній машинці для гольфу до малечі й годував з пляшечки.

Через місяць ми нарешті отримали дозволи перевезти левів до США. Малий леопард спершу лишився в Познані, а зараз він вже живе у Франції. Людина з Нью-Йорка зробила надзвичайно щедру пожертву й заплатила за окремий переліт для мене й тварин. 

Ми летіли з Варшави до Чикаго 12 годин. Може, не було б проблемою, якби левенята ходили вільно по салону літака, але правила міжнародних авіаліній це забороняють. Тож левенята сиділи в переносках, але з людьми в салоні. Думаю, вони стресували, бо їх розділили по клітках, плюс звук літака… 

У Чикаго нас відразу зустріли люди із Заповідника для диких котів (TWS). Саме там леви й живуть зараз (біля Сандстона в Міннесоті). 

Я бачила твоє відео з такими подряпаними руками!.. 

О так… У левенят дуже гострі кігті. І коли я годував їх із пляшечки, вони весь час намагалися тримати лапами мої руки. Коли я запостив це відео, ми саме збиралися переїжджати і в мене не було часу навіть купити рукавиці. Але щойно ми дісталися Познані, я дуже швидко собі їх купив.

Чи потрібно людям припиняти контакт із дитинчатами великої кішки в неволі?

Авжеж. Заповідник-резервація, де леви зараз, — це місце з нульовим фізичним контактом. Це найкращий для них спосіб життя, найбезпечніший і для людей, і для тварин.

У нас, людей, є фантазії, ніби ми можемо чухати й обіймати будь-якого звіра. У соцмережах повно відео, де люди обіймають мавп, леопардів чи лежать поруч із тиграми. Може, у 90% випадків обійми з твариною, яка все життя прожила в неволі, закінчуються без пригод. Але інші 10% — це випадки, коли люди втрачають пальці й руки. Після того, як лев чи тигр напав на людину, зазвичай проводять евтаназію таких тварин, бо в них уже є цей досвід і вони можуть його повторити. Хоча тварина просто поводилася природно.

Відео на 20-30 секунд ніяк не схоже на те, як це насправді — утримувати дику тварину. Це погана ідея.

Люди часто заводять котячих, коли вони малесенькі, дуже гарненькі. Але вони не будуть такими завжди. Через пів року це вже тварина вагою 60 кілограмів, і навіть граючись, вона може зашкодити. Реакція на ці зміни в більшості людей така: «Я з тобою більше не можу гратися, тож сідай у цю маленьку клітку й сиди там усе життя».

Таке буває в Америці?

Так. Здається, в Техасі більше тигрів у неволі, ніж у дикій природі в світі.

У кожного штату свої закони про приватне утримання диких тварин, але ситуація покращується. Дотримання законів про те, хто може їх утримувати і розводити, контролюють жорсткіше. Мета зоозахисників і зоозахиниць у США — щоб у приватній власності більше не було великих диких тварин.

Притулки для тварин: Україна і США

У США взагалі є безпритульні тварини?

О так. Дуже багато котів. Можливо, було б і багато собак, але є притулки. Якщо на вулиці з’являється пес, він досить швидко опиняється у притулку.

Притулки в Сполучених Штатах відрізняються від українських?

Багато притулків дуже гарно спроєктовані, їх будували саме як притулки, а не пристосовували якісь інші будівлі до утримання тварин. У більшості випадків тварини живуть в приміщенні з доступом до подвір’я. У кожного кота й собаки є власна кімната. Так, це реально велетенські будинки з подвір’ями. І вони розташовані в межах міста, бо тоді більше людей може приїхати й узяти тварину собі.

У притулків зазвичай достатньо грошей з пожертв, щоб платити персоналу. Плюс усі притулки мають контракт із містом.

Є дуже успішні притулки, де цілі команди працюють над тим, щоб знайти гроші. Насамперед вони звертаються до заможних донорів, які щороку роблять пожертви.

У притулку, де я був інтерном, я бачив 90 тисяч тварин. Але це за рік, а не в один момент: їх постійно прилаштовують. 

У більшості притулків на повний день працює мінімум один лікар чи лікарка, а також є клініка, де постійно відбуваються операції. Думаю, це найбільша відмінність притулків в Україні та Сполучених Штатах. В українських часто немає своїх ветеринарів чи ветеринарок, працюють якісь «бабушки». Якщо в притулку є лікар чи лікарка та ветеринарна медсестра чи медбрат, поширення хвороб швидше зупиниться, вони швидше вилікують травми, ніж коли тварин треба везти у клініки. А ще тоді швидше стерилізують тварин. Що довше у притулку лишається нестерилізована кішка чи собака, то вищий шанс, що будуть дітлахи. Так притулок сам собі створює клопоти. 

Які найбільші проблеми ти побачив в українських притулках?

Найбільший виклик, як на мене, — це те, що тварин забагато, а ресурсів замало. Скажімо, є киця, якій двічі на день треба давати ліки, а в притулку просто немає кому їй ці ліки дати.

Буває, притулки беруть собак і просто підселяють їх до інших. Тоді починаються бійки, гризня та хвороби.

Що можна зробити, щоб покращити ситуацію?

Стерилізувати тварин — кожну, яку вдається спіймати на вулиці. Одна собака може народити 10 цуценят, через два покоління їх уже буде тисяча. Стерилізація не тільки зменшує кількість безпритульних, а й знижує ризик поширення хвороб. Це питання громадського здоров’я.

Розділяти тварин теж дуже важливо. У кількох притулках я бачив, як усі тварини бігали де хотіли, але ж це небезпечно: вони б’ються, та ще й заражають одне одного. Треба, щоб ті собаки, що живуть в одному вольєрі, не змішувалися з іншими. 

Треба мати план, як зменшувати кількість тварин. Я знаю, це легше сказати, ніж зробити.

Чи є різниця у ветеринарній медицині в США та в Україні?

Я працював в Україні з дуже розумними і здібними ветеринарами й ветеринарками. Різниця в тому, що у нас більший доступ до найсучаснішого обладнання. Воно є і в Україні, але його тут менше.

У нас є спеціалізація «медицина в притулках». Я рік був на практиці у притулку, коли здобував цю спеціальність.

Тут такої спеціалізації нема. А дарма, адже лікарська робота в притулках дуже відрізняється від роботи в клініці. У притулку багато тварин і обмежені ресурси, ще й треба моніторити поширення хвороб. 

Разом з організацією «Ветеринари без кордонів» («Veterinarians Without Borders») ти провів і опублікував вебінар про медицину в українських притулках. Які основні поради пролунали в цій розлогій лекції? 

Основне — зменшити стрес для тварин, тоді вони будуть здоровішими. Коли тварини стресують, їхня імунна система слабшає, і так легше захворіти. У людей так само. Також треба, наприклад, мати окремі кімнати чи відділення для тварин. Якщо це можливо, не варто поселяти котів поруч із собаками, а ще старайтеся зменшити шум.

Які твої улюблені моменти в роботі?

Коли я працюю з дикими звірами і зустрічаю якусь тварину — травмовану або хвору, допомагаю їй і повертаю в середовище її життя. Оці миті, коли я випускаю тварину в дику природу, — мої улюблені.

Чи оговтувалися ви хоч раз о четвертій ночі після багатогодинного перегляду серіалу? Ми знаємо, як це — тиснути й тиснути «Продовжити», аж поки не дізнаєтесь розв’язку. А проте, крім мішків під очима, серіали можуть приносити й користь. Приміром, дечого нас навчити про захист тварин. Ми зібрали якраз таку добірку, аби ви могли порефлексувати й дізнатися більше.