З квітня 2021 року у Верховній Раді лежить законопроєкт, який повністю забороняє використовувати тварин у циркових виставах. Але голосування щодо нього досі не відбулося. Директори державних цирків просять не ухвалювати таке рішення. На їхню думку, це призведе до занепаду циркової культури, а артисти й артистки залишаться без роботи. Тимчасом в українському суспільстві, як показало спільне дослідження UAnimals i Fama, понад 55 % людей вважають неприйнятною експлуатацію диких тварин для розваг. 

То що являють собою виступи на манежі з тваринами — циркову культуру чи експлуатацію беззахисних?  

Колесо смерті та півколо страху

У квітні 2025 року Національний цирк анонсував нову виставу «Бон кураж». Керівництво рекламувало це шоу як головну подію сезону. «А звірі теж будуть? — почали питати в інстаграмі. — Начебто заборонена вже експлуатація тварин». Це питання адміністрація цирку проігнорувала, але трохи нижче на схоже питання від іншої людини відповіла ствердно. Так, тварини будуть. «Погано, — написала користувачка, — інакше б пішла». 

Адміністрація цирку заявляла, що вистава збирала аншлаг. Але 20 травня в залі було так мало людей, що деякі повністю порожні сектори спеціально затемнили. Здебільшого глядачі й глядачки — це діти з батьками. У холі цирку вони купують попкорн, дехто фотографується у фотозонах. Врешті всі збираються у просторому залі. Перший номер — з тиграми. Манеж цирку вже обнесли сіткою, щоб тигри не змогли скочити до глядачів. Аби унеможливити напад хижаків, навпроти манежу також стоїть людина з брандспойтом. Якщо тварини раптом почнуть поводитись агресивно, їх поливатимуть крижаною водою — за принципом водомета на мітингах. 

Втім тигри не демонструють жодної агресії. Коли їх вивозять на арену в клітках, вони ліниво розсідаються на місця, а потім так само ліниво роблять нескладні трюки на кшталт ходіння колодою. Дресирувальниця тримає в руці шест зі шматочком м’яса — саме за допомогою нього вона керує тиграми. Номер триває близько 15 хвилин. Більшу частину часу тигри просто сидять на своїх місцях. Не дивно, що аплодисменти після номеру не дуже бурхливі. «Діти все чудово розуміють, — впевнений американець Стерлінг, який довгий час працював із європейськими цирками і брав участь у кампаніях за заборону використовувати у виставах тварин. — Вони розуміють, що участь тварин — це жорстокість. І їм нецікаво на це дивитися».

Наступний номер із тваринами — в середині програми. Це пантоміма, де беруть участь актор і акторка. Він зображує художника, вона — дивакувату жінку. Жінка виходить на арену з уже немолодим басет-гаундом, а потім дістає з кошика у формі куща інших тварин: дикобраза і кроликів. Вони бігають по колу манежем, їх підганяє жердина дресирувальниці. Потім тварин складають у кошик, де вони просидять майже до кінця номера. Невелика чорна лисиця не хоче бігти по колу. Вона притискається до підлоги та зупиняється, через що дресирувальниця активніше підганяє її жердиною. Але і це не допомагає, тож перелякану лисицю швидко виводять за лаштунки, хоча вона не пройшла повне коло, як інші.

Останній номер вистави — так зване колесо смерті. Артисти розкручують Лапендула — цирковий апарат, який складається з двох з’єднаних в один блок коліс. Його підвішують на висоті, аби колеса підіймались і опускались, та ще й обертались навколо своєї осі. Артисти виконують трюки як всередині колеса, так і зовні.лапендулу і починають виконувати трюки. Навіть скептичний до українського цирку Стерлінг каже, що це складний і небезпечний номер, адже артисти виконують трюки без страховки. Він впевнений, що саме з таких виступів має складатися програма цирку. Його слова підтверджують охи глядачів, які ледь чутно через гучну музику живого оркестру. Номери з тваринами такої реакції не викликали. 

Історія боротьби і заборон

В українському цирку тварин використовують ще з кінця ХІХ століття. Уже тоді вони були «родзинкою програми». Спочатку виступали коні й собаки, а пізніше й великі хижі тварини, як-от ведмеді. 

У радянські часи майже всі циркові вистави обов’язково включали виступи тварин. Дресирувальники і дресирувальниці були елітою радянського цирку, а тварин спримайли переважно як реквізит.

Після здобуття незалежності Україна ще довго залишала поза увагою питання ставлення до тварин у цирках. Лише в 2006 році ухвалили закон «Про захист тварин від жорстокого поводження». Там є окремий розділ про тварин, яких використовують у спорті, цирках і зоопарках. Закон забороняв пересувні зоопарки, жорстокі видовища на кшталт боїв між тваринами, також бити тварин під час дресирування чи примушувати їх виконувати небезпечні трюки. Жодної згадки про заборону тварин хоча б у пересувних цирках в законі немає. Але довгий час в українському суспільстві навіть не було активної дискусії про це. Показова ситуація: у 2015 році на сайті президента з’явилися перші чотири петиції за заборону використовувати тварин у цирку. Разом вони набрали 330 голосів. 

Вже у 2016 році ситуація змінилася. Петиція Олександра Тодорчука набрала 4 829 голосів, а міська рада Львова У 2017 році Господарський суд Львівської області скасував цю заборону.заборонила виступи мобільних цирків у місті. Раніше, взимку 2015 року у Львові помер У неволі жирафи можуть жити до 30 років.п’ятирічний жираф. Офіційною причиною смерті назвали вроджену серцеву ваду. Але були підозри, що жираф помер через тривалий переїзд з Італії до України. Мобільні цирки справді зазвичай використовують для тварин лише маленькі транспортувальні клітки, у яких вони не тільки пересуваються, а й живуть. Під час підготовки до вистави тварин обмежують у воді та їжі, щоб клітки треба було рідше прибирати. А в холодну пору року тварини страждають через переохолодження.

«Треба постійно придумувати якесь класне шоу. Треба бути креативними, щоб люди прийшли до вас. Але якщо ви використовуєте екзотичних тварин, можете не паритися, — пояснює Стерлінг, чому керівництво цирків завжди робить ставку на тварин. — Це буде дуже простий і нудний виступ, але зате з незвичайними тваринами». 

У 2016 році в парламенті зареєстрували законопроєкти №  5283, №  5119 та №  5229. Всі вони пропонували заборонити пересувні цирки з тваринами, а згодом і експлуатацію тварин у стаціонарних цирках. Незважаючи на те, що профільний комітет Верховної Ради рекомендував підтримати ці законопроєкти, їх так і не поставили на голосування. Директори цирків виступали проти і, можливо, впливали на рішення депутатів. А ще цю тему досі не обговорювали в суспільстві. Акції проти тварин у цирку були рідкісними та нечисленними. Того ж року в UAnimals запустили першу кампанію за цирк без тварин. Біля Національного цирку висіли білборди із зображенням слона та інформацією, що в цирках їх б’ють гаком, аби вони виконували трюки. Це і стало поштовхом для активної дискусії про те, чи можна в цирках використовувати тварин для вистави. 

У березні 2017 року в Прилуках із пересувного цирку втекла левиця. Її знайшли на городі в місцевого мешканця і пристрелили, бо в цирку не знайшлося транквілізаторів, щоб заспокоїти звіра. Вже наступного місяця в UAnimals провели перший Марш за тварин, де вимагали цирк без експлуатації. Туди прийшли тисячі людей, а згодом такі акції проводили щорічно в різних містах України. У 2021 році депутати ухвалили закон, який забороняє перевозити диких тварин у пересувних звіринцях, але прямої заборони виступів у пересувних цирках там немає. Однак у законі «Про місцеве самоврядування» того ж року надали право адміністраціям на місцях самим вирішувати, чи забороняти в межах своїх міст і громад роботу пересувних організацій, які екплуатують тварин: цирків, звіринців, зоопарків і виставок диких тварин. Відтоді пересувні цирки з тваринами заборонили у трьох десятках міст. Але в національних стаціонарних цирках тварин продовжують використовувати в шоу. Законопроєкт про заборону Рада ще навіть не розглядала. 

«Святая святих» Національного цирку

Директор Національного цирку України Владислав Корнієнко запевняє, що до того, як він обійняв цю посаду, також був проти використання тварин у цирку. Зараз він підтримує лише заборону цирків-шапіто з тваринами. Владислава призначили директором у 2019 році, раніше він 8 років очолював Київську муніципальну академію естрадного та циркового мистецтва. 

«Тварини завжди були ключовим суб’єктом художньо-творчих постановок, — каже він. — А циркове мистецтво для українців сакральне. І наша задача — зберегти традиції класичного цирку». 

Владислав Корнієнко — невисокий, худорлявий чоловік 62 років. У фойє цирку, де він нас зустрічає, душно, і директор просить швидше пройти в зал, де є протяг і прохолодніше. Він пояснює: нещодавно мав складну операцію на серці, тож спека і задуха для нього небезпечні. У залі вже стоять працівники цирку. Тут і комунікаційниця, і режисерка, і дресирувальники, і ветеринарний лікар. Разом із директором вони мають показати, як у цирку утримують тварин. Але спочатку Владислав доволі довго розповідає про історію Національного цирку і його важливість для України. Класична циркова культура, на його думку, неможлива без тварин. 

Я наводжу як приклад виставу «Бон кураж», на якій була у травні цього року. Чесно кажу, що з усіх номерів саме виступи з тваринами були найнуднішими. І на тлі складних акробатичних виступів вони виглядали несучасно і непотрібно. Директор не погоджується. 

«У нас є вистави, де тварини не залучені або залучені мінімально, — каже він. — Тварини [вражають глядача] легше, ніж акробат чи повітряний гімнаст. Ризик трюка заворожує, але коли виходить тварина, всі діти одразу в захваті. При цьому хижі тварини можуть виступати близько 20 хвилин, інші — до 7 хвилин. Тобто фактично несуть лише антуражне залучення». 

У списку, який дирекція Цирку надіслала на запит UAnimals, зазначили, що на балансі установи перебувають 19 ссавців і 34 птаха. Однак утримують тут більше тварин. Наприклад, я побачила не одного тигра, як це зазначило керівництво цирку у відповіді, а п’ять. Всі тварини постійно живуть у будівлі цирку. Це тигри, дикобрази, лисиці, макака, коза, коні та поні. Бегемотів, слонів і левів цирк уже не утримує. Директор стверджує, що останні 11 років цирк не закуповував тварин. А ті, що є зараз, купили у зоопарків, де тварини й народилися. 

Одразу за ареною цирку — вихід до частини, де живуть ссавці. Владислав жартує, що зараз буде показувати «святую святих». Дирекція зазвичай не погоджується проводити журналістів за лаштунки. За словами Владислава, це робиться виключно в інтересах тварин: «Вони живі істоти, і будь-яка стороння людина для них — це стрес». 

У коридорі вже відчувається характерний запах приміщення, де постійно живуть великі тварини. Тигри знаходяться у двох кімнатах, які розділені клітками. Троє з них сплять на соломі, ще двоє граються з великою колодою. Прогулюються вони лише під час репетицій на арені. Дресирувальниця Юлія Козирєва каже, тигри сплять до 20 годин на день. Тож такої активності їм достатньо. Проте це не зовсім так. «Wild Welfare» — організація, що бореться проти жорстокості утримання диких тварин у неволі — зазначає, що тиграм потрібне різноманітне середовище. Це мають бути великі вольєри з густою рослинністю, де тигри можуть ховатися та пересуватися, а також лізти на різні висоти. Також потрібен басейн для плавання і відпочинку. Цього ж вимагає і українське законодавство, встановлюючи мінімальну площу вольєра 200 квадратних метрів, а глибину басейну — 0,5 метра. Однак Національний цирк не зможе забезпечити дотримання всіх вимог у будівлі — там немає достатньо місця.

За кімнатою тигрів — кімнатка, де стоїть холодильник з м’ясом для хижаків і колода, на якій рубають тіла тварин для годівлі тигрів. Раціон для мешканців цирку складав зооінженерний факультет Національного аграрного університету. На моє зауваження, що цей факультет досліджує лише свійських тварин, ветеринарний лікар цирку Андрій Марунчин заперечує: раціон складали саме для хижаків. Тут же знаходиться ветеринарний кабінет. У ньому чисто й стерильно, тому вглиб нам пройти не дозволяють. Ветеринар каже, що всі тварини регулярно проходять профілактичні огляди. 

Рухаємося далі. У конюшні стоять близько 10 коней — удвічі більше, ніж в цирку зазначили у відповіді на запит. Клітки тісні. Я питаю, чи можна взагалі тримати коней у таких умовах. Мені відповідають, що коні тут довго не знаходяться — їх виводять на арену тренуватися. Тим не менш, утримувати коней треба в максимально схожому до природного середовищі. Конюшня повинна бути високою, добре освітленою та гарно провітрюваною. Також коням потрібні тренування на свіжому повітрі, а не тільки на арені. 

Поруч приміщення для інших ссавців. Клітки, у яких вони мешкають, значно менші, ніж у тигрів. У кутку в клітці спить чорна свиня. Юлія Козирєва каже, що свиня вже «на пенсії» і не бере участь у виставах. «Я підібрала її маленькою на фермі, — розповідає дресирувальниця. — У неї були відморожені вухо і хвіст, вони так і залишилися в мене в руках. Бачите, в неї вушка не гострі, як зазвичай у свиней, а круглі?». 

Юлія про тварин говорить м’яко і з любов’ю. Розповідає, як врятувала двох тигрів із ферми, де їх мали продати на хутро. Тигри, побачивши її, підходять до дверей клітки і ластяться. 

Видно, що Юлія щиро по-своєму любить тварин. Водночас вона впевнена, що використання тварин у цирку не можна назвати жорстокістю. Згадує, що на початку повномасштабного вторгнення тижнями ночувала в цирку з хижаками.

У неволі, додає дресирувальниця, ссавці живуть значно довше, ніж у дикій природі. Це дійсно так, але, як зауважує генеральний директор «Wild Welfare» Саймон Марш, це помилковий аргумент. Адже навіть якщо дика тварина живе в неволі довше, це не означає, що її життя якісне. 

Юлія, як і директор цирку, впевнена: традиції автентичного українського цирку потрібно зберігати. Як мінімум ще й тому, додає Владислав, що купа артистів і артисток у разі заборони тварин залишаться без роботи. Ми трохи сперечаємося про те, чи від традицій треба відмовлятися, якщо вони застарілі та неетичні. Але марно намагатися переконати цих людей. 

Частина, де живуть тварини, виглядає занедбано. Директор цього не приховує. Цирк, каже він, майже не отримує фінансування від держави. Гроші цирк здебільшого заробляє на закордонних виступах. Але там, каже Владислав Корнієнко, артисти виступають без тварин.  

«Сподіваємося, що прийде етап, коли ми об’єднаємося з громадськістю і внесемо унікальну пропозицію дозволити Національному цирку працювати з тваринами в умовах повного доступу відповідних державних інституцій, зоозахисників, всіх інстанцій. Наприкінці я хочу сказати — і я не знаю, чому це не доноситься, — тварини для людей, що працюють тут, стали членами родини». 

А що за кородоном? 

«Насправді, ми вже зробили цю роботу за вас, — каже Стерлінг. — У Європі більшість країн вже заборонили тварин у цирках, у багатьох штатах Америки — теж. Просто змініть закон». 

Однією з перших країн, що заборонила використовувати диких тварин у циркових виставах, стала Австрія — там закон ухвалили ще в 2005 році. У 2011-му австрійський суд остаточно визнав це рішення таким, що не суперечить конституції Австрії. У 2011 році про відмову від цирку з тваринами заявили Вельс і Шотландія. Станом на зараз у 32 європейських країнах заборонено використовувати диких, а в половині країн — будь-яких тварин у цирках. За даними організації «STOP CIRCUS SUFFERING», загалом у світі понад 50 країн запровадили повну або часткову заборону. В Америці така заборона діє в 34 штатах. 

Шлях до цього теж не був простим. Циркові дресирувальники, дресирувальниці, директори і директорки установ пручалися забороні. Їхні аргументи були майже такими самими, як зараз лунають в Україні: цирк із тваринами — це традиційне мистецтво, тварини не зможуть жити самостійно, бо народжені в неволі, купа артистів і артисток залишаться без роботи. Представники і представниці цирків тиснули на політиків, складали петиції, але врешті не змогли спинити зміни. Велику роль відіграв тиск суспільства, зокрема організації за права тварин PETA. Стерлінг пригадує, як активісти й активістки PETA виносили на загал жахливі факти про тварин у цирку. Браконьєри на замовлення цирків відловлювали диких тварин, наприклад, в Африці. У самих цирках тварин били, погано годували, тримали на ланцюгу. Через це дуже часто тварини тікали, щойно з’являлася така нагода. Тоді їх найчастіше вбивали. 

Ще один аргумент прибічників і прибічниць тварин у цирках — економічна вигода. Як каже директор Національного цирку України Владислав Корнієнко, виступами з дикими тваринами простіше вразити глядачів і глядачок, зокрема юних. Однак Стерлінг не погоджується з цим аргументом. Він наводить приклади таких відомих цирків, як Circus Smirkus, Cirque du Soleil, Flying Fruit Fly Circus, Circus Vargas, 7 Fingers Circus. Усі вони самостійно відмовилися використовувати тварин у виступах, однак залишилися успішними. Річний дохід Cirque du Soleil — 810 мільйонів доларів. Для порівняння: пересувний цирк Carson & Barnes у США, який використовує слонів і коней у виступах, за оцінками бізнес-видань заробляє лише близько 5 мільйонів доларів на рік. 

Насправді більша проблема — це що робити з тваринами, які живуть у цирках, після заборони. У Європі та США це питання вирішували так: тварин віддавали або в зоопарки, або в заповідники, або в спеціальні притулки. Але, звісно, були і проблеми. Притулків часто не вистачало, а деякі цирки продавали підопічних приватним особам, і що з тваринами було далі — невідомо. Ще одне з рішень, яке пропонують досі не розглянуті Радою законопроєкти, — запроваджувати заборону поступово. Тобто коли тварини в цирках помруть від природних причин, цирки не зможуть купувати нових. У 2019 році Міністерство культури України заявило, що припиняє купувати тварин для цирків. А в Національному цирку стверджують, що використовують лише тварин, куплених в зоопарках — і вони мають бути четвертим поколінням, народженим у неволі.

65-й сезон 

У вересні Національний цирк відкривав новий, 65-й сезон. Для цього команда цирку підготувала нову виставу — «Сяєво». Візуально людей прийшло більше, ніж на закриття сезону, але все одно декілька секторів повністю порожні. Першим номером традиційно йде виступ тигрів. Один із них, великий білий тигр, вже чекає в клітці біля манежу. Як завжди, арена огорожена сіткою, а з іншого боку стоїть брандспойт. Декілька батьків із дітьми підходять дуже близько до клітки, роздивляються і фотографують тигра. Врешті один із дресирувальників каже, що цього робити не можна, і люди йдуть, облишивши тигра. 

Юлія Козирєва в блискучому срібному костюмі починає свій номер. Цього разу він трохи важчий, ніж на закритті попереднього сезону. Тигри навіть скачуть крізь коло і проходять змійкою, хоч і роблять це дуже неохоче. Коли тварини виконують трюки, більшість залу аплодує. Помічаю, що багато хто знімає на телефон. Директор цирку має рацію: в декого номери з хижаками викликають захват, навіть якщо тварини просто виходять на арену. 

Але і загалом глядачі й глядачки цього разу більше відгукуються. Можливо, справа в тому, що номери краще підготовлені, а міми більше взаємодіють з публікою. Овації зривають не тільки тигри, а й акробати, що виконують трюки під куполом будівлі. Ще одним номером із тваринами був виступ, який мав іронічну назву «Свобода коней». Протягом 5 хвилин двоє коней і один чорний поні в накидках із кольоровими гірляндами, просто бігали по колу манежем. 

«Замість того, щоб інвестувати в нові формати, цирки думають, що треба більше використовувати тварин, — підсумовує Стерлінг. — Це дійсно простий шлях. Але цирки з тваринами — це вже несучасно і нецікаво. Коли люди бачать Cirque du Soleil, їм вже не потрібен тигр на арені. Заробляти можна навіть і більше без тварин. Гуманність теж може бути прибутковою».

Софа зазирає мені через плече. Яблука, якими я її пригощала, давно з’їдені. І тепер великими м’якими губами вона хапає край об’єктива, а тоді язиком проходиться по лінзі. Що ж, об’єктив облизав кінь. А втім, навіть так усе, на що б я тут його не направила, видається живим і яскравим.

Софа живе у притулку «Пегас» серед лугів Дніпропетровщини.

Крім коней, тут живуть інші свійські тварини, коти, собаки та дикі звірі — усіх понад 800. Як у невеличкому селі в центральній Україні з’явився цілий осередок порятунку тварин? Вирушаймо — дізнаємось.

Прибулі звідусіль: Нулик і кози зі стріхи гаража

Якась година їзди від Дніпра, і ми звертаємо з траси на Малозахарине. Минувши його, котимося ґрунтовкою подалі від людських осель. Нарешті серед левад чути перегавкування. Приїхали.

«Сюди приходиш — і в тебе інший настрій. Ти з кожним вітаєшся. Це своя атмосфера, яку словами не передати», — усміхається Сава, керівник притулку. «Он там єноти у нас, вони негостинні, вічно відсипаються. Ходімо до свиней краще».

До свиней так до свиней. Проходимо повз стайні, за ними — територія, де живуть свині: декілька домашніх, чимало в’єтнамських, а в останньому відсіку — вепр.

«Цей вепр втік із ферми, і ми його забрали до себе, — каже Сава. — До нього заходить тільки Вова, щоб почистити. А я скільки вже тут працюю, все одно до вепра в стійло ніколи не зайду! Чесно кажучи, я його боюся. Ходімо ближче, я вас познайомлю».

Вепра звати Сьома, і в знайомстві він швидко переходить до панібратства: вимагає, щоб його чухали. Для цього тут є спеціальні щітки. Сава просить пошкрябати Сьомину щетину того самого Вову. Чоловік розказує: «Я до нього: “Сьома, Сьома!” — і він слухається. Але про всяк випадок із лопатою заходжу, щоб затулитися, якщо в нього зіпсується настрій».

Настрій у Сьоми нормальний. Поруч випускають із хліва кіз. Сава показує кількох із них: «Ось херсонські козенята — ми їх зняли зі стріхи гаража в Херсоні».

Коли росіяни підірвали Каховську гідроелектростанцію, багато місцевих із Дніпропетровщини купували човни й їхали забирати тварин, розповідає чоловік. Тоді з міста привезли в «Пегас» близько 200 собак. Серед них — маленька Чапа. Сава пригадує: «Ми під’їжджали до Антонівського мосту. ЗСУ нас попередили, що туди краще не їхати, бо там постійно йде артобстріл. Ми ризикнули. З-під мосту виїжджаємо — тут біжить собака. Починається обстріл, ми чуємо, як летить… Уявляєте цей адреналін! Різко зупиняємося, намагаємося зловити цю собаку. Вона контужена вже була, боялася різких звуків. Я схопив собаку, і недалеко від нас упали два чи три снаряди».

Тутешні коти мають проблеми зі здоров’ям. Усіх, кого можна було роздати, прилаштували. Собак набагато більше. Безпритульних тварин у «Пегасі» вже приймати не можуть: немає вольєрів. Зараз забирають лише евакуйованих із гарячих точок. «Оцей у нас глухий, з Бахмута, контужений, — представляють мені старенького пса, що живе перед будинком для карантину. — «А оце Нулик — знаєте чому? Він з фронту, з нуля приїхав».

30 врятованих пегасів 

«Ну що, ходімо!» — до мене підходить усміхнена жінка з відром моркви.

Це Олена Русіна, засновниця притулку. Відро ми беремо із собою в стайні, і по морквину одразу ж тягнеться Бембі. У неї трохи скривлений ніс, та навряд чи її це хвилює. Малою Бембі мала мізерні шанси на виживання. З таким дефектом носу, як у неї, кінь майже не може навчитися їсти самостійно. Бембі виставили на продаж, і її купили в «Пегас». Тут їй довго терли овочі й фрукти, привчали їсти. І ось вона спокійно відкусує яблуко в мене з рук.

Перші коні в притулку з’явилися 2013 року, ще в Антонівці. Зараз, в Малозахариному, їх 30.   

Усі ці коні — з особливостями. Ніхто з них не може бути «робочою конячкою» — хто через вік, а хто через здоров’я. Майже всіх викупили у власників, які віддавали їх на забій.

«Нам дзвонили люди, що треба допомогти коровам, вівцям, коням… Але розумієте, як важко ухвалити таке серйозне рішення? Їм же треба місце, догляд, утримання. Навіть здорового коня утримувати дорого, а тут хворий! Ми все ж пішли на ризик, взяли, і у нас вийшло», — згадує Олена.  

Серед коней є тезко самого притулку — Пегас. Має травму ноги, тому власникам було ясно: жеребець не зможе возити вантажі чи вершників. Тепер він живе тут.

Найбільше проблем, напевно, у кобили Любаші. В неї трапляються напади гіпоксії: тварині важко дихати, і її доводиться підключати до кисневого апарата. Кобила Адель має онкологічне захворювання. Кінь Блек, колишній спортсмен, тепер не може опиратися на задні ноги, як раніше. Цим тваринам краще жити в спеціалізованому приміщенні.

У притулку саме планують збудувати стаціонар для хворих коней. Там буде м’яке покриття і всі умови для роботи ветеринара, щоб надати тварині допомогу на місці. 

Притулок, що з’явився на дачі  

Олена отримала технічну освіту, а у 33 роки вирішила, що їй треба дещо інше. Жінка лікувала безпритульних тварин і вже поселила на дачі кілька десятків собак. Тому пішла вивчати ветеринарію: «Я не збиралася працювати в клініці — це треба було для моїх собак, — каже Олена. — Дівчата з навчання помагали: після занять швидко в машину — і на дачу. Там усіх полікували й назад. Коли всі почали користуватися інтернетом, стало легше знайомитися з такими ж. Хтось когось рятує, а везти потім нікуди! Їх же не викинеш!».

Ось так у 2006-му на дачі, яка тоді належала Олениному татові, утворився притулок для тварин. Однак там їм згодом стало тіснувато. 

У 2012-му всі собаки переїхали з дачі в село Антонівку. Там уже з’явилися свині й кози. Проте з Антонівки теж довелося перебиратись: у травні 2016-го на притулок зійшов селевий потік, яким на півтора кілометра віднесло будки та вольєри для собак. «Води в хаті було по шию. Тварин ми виносили на руках проти течії», — згадує працівниця притулку Яна. Люди й тварини досить швидко виїхали в Малозахарине, на підвищення. Почали розбудовувати «Пегас» вже там.

Ну а тато — власник дачі, де все починалося, — спочатку був налаштований скептично. Тепер і сам бере участь у житті притулку: «Тато допомагає навіть не уявляєте як! Ото він бурчав-бурчав, а тепер бере до себе на перетримку собак. А ще в мене є прийомчик: ми тут взагалі-то не плачемо, але для тата я навчилася. У нас були цуценята з ентеритом. Я оце телефоную, плачу, кажу, тату, будь ласочка, візьми їх до себе… І він погодився, ще й возив у клініку на процедури. Насправді батько мною пишається».

Оленин син Михайло теж допомагає притулку. Саме він будував перші вольєри, зробив огорожі для левади й зону для купання коней. Коли я приїжджаю в притулок, Михайло якраз будує стаціонар для хворих тварин.   

Робочі дні й ночі  

«Пегас» поділений на 4 зони: так звана дика, зона котів, зона собак і господарський двір, де живуть свійські тварини. Ця зона — місцева особливість і навіть гордість: «Пегас» серед зоозахисників знають як один з найбільших притулків зі свійськими тваринами.  

«Вихідні можуть бути пару годин. І ти щаслива, що є ці дві години. Але стоїш і не знаєш, що з ними робить. Бо ти звикла весь час бути в режимі», — каже Олена. Вона перебралася жити в село. Інакше вже не виходить: «У притулок, буває, вночі привозять хворих, тоді висмикую медсестру просто з ліжка. Або щось із кимось сталося, а вже глупа ніч! Телефоную лікарці — каже: “Я вдома, добре вже, везіть!”. І тоді веземо тварину до неї… Такий у мене спосіб життя».

Так, у притулку працює медсестра, навідується лікарка, а до копитних приїжджає коваль. В Олени ж основне завдання — все спланувати, особливо продумати логістику: кого і куди везти. Безпосередньо з тваринами працюють люди із села, всі між собою знайомі.

Поки я витягаю диктофон, вони збираються на подвір’ї біля купи з дровами. Всі зосереджені, а один з працівників націлився на купу сачком. Виявляється, вони підстерігають кота: йому треба зробити процедури, але хитрун ховається під дрова.

«Якщо я вільна, то теж працюю з тваринами, — розказує Олена. — Он коня Руслана треба ганяти на корді для здоров’я його ніг. Іноді йду до собак — їм потрібні увага й спілкування. Нема такого, щоб я щодня одне й те саме робила».

Задачі на множення 

Олена й показує виписку з рахунку: «Ого, в який мінус я іду! У мене кредиту 36 тисяч. Це клініка, сіно, аптека… А тут навіть витрат на бензин нема!».

Притулок живе за рахунок пожертв, іноді кормом для собак і котів допомагають благодійні фонди. Проте із сіном сутужно:

«Люди швидше донатять на котів і собак, — пояснює Олена. — А якщо пишеш, що тобі коней нічим годувать… Це важче. Якби були гроші, коли покоси йдуть, ми б закупили сіно заздалегідь — тоді й ціна найкраща. Того року тюк сіна в сезон коштував 50 гривень, а зараз — 75, 80, 100… Тюк — це їжа одного коня чи корови на день. На верблюда — 2 тюки. На 3 віслюків — 1 тюк. Але на сіно найважче зібрати гроші».

Яна і її дикуни

«Лєна діє серцем. А я відповідаю за раціо», — говорить Яна.

Жінка працює в притулку ще відтоді, як він з’явився в Антонівці. З Оленою вони познайомилися перед новим роком у 2012-му. Відтоді співпрацюють. 

«Мені було 17 років, — розповідає Яна. — Я працювала диспетчеркою у фірмі-перевізнику. Хтось викинув цуценя, і воно бігало біля моєї роботи. Прикольне таке. Я розуміла, що пес потрапить під машину, якщо там залишиться. Тому почала шукати, куди його можна прилаштувати. Знайшла притулок, а там сказали: або гроші плати, або приїжджай відробляти. Я пообіцяла попрацювати в них. Тільки робота виявилася зовсім не тією, про яку домовлялася. Тоді хтось потруїв собак у тому притулку. Я відробляла тим, що збирала трупи».

Яна не навчалася на ветеринарку, але самостійно опанувала протоколи лікування диких тварин. У притулок почали поступово приймати диких травмованих: лисиці, що потрапили в пастки, птахи з переломами крил. Потім з’явилися екзотичні тварини з розплідників та приватних зоопарків. Більшість прибули хворими. 

«Єноти у нас дуже товсті, — каже Яна. — Це моя помилка. Бігову доріжку вам поставити чи що? Канати он є… Дуся така неповоротка, як рукою мене відганяє. Я всіх єнотів розрізняю, вони для мене абсолютно різні». 

Апартаменти в «дикій зоні» мають степовий бабак, лисиці, двоє вовків. Їхні сусіди — єнотоподібні собаки. Попри свою назву, тварини ці з єнотами належать до різних родин. Одні й другі — хижі, проте саме єнотоподібні собаки особливо не проти куснути необережного відвідувача. Олена бідкається: «Іноді приходять екскурсії школярів, але діти умудряються просунути пальці у вольєр. Отак стоять: “Єнотик, гарненький…” І пальці всередину!».

Із крайнього вольєра в «дикій зоні» на мене пильно дивляться бурштинові очі. Це дикий лис. Коли хтось запалив сухостій, він потрапив у вогонь і повністю обгорів. Цей лис — єдиний, хто має хоч невеликий шанс повернутися в природу. Інші лисиці «Пегасу» там не виживуть: вони або дуже травмовані, або давно звикли до людини. 

Яна планує облаштувати їхній вольєр так, щоб умови були максимально близькі до природних. Можливо, лисиці навіть зможуть будувати собі нори. 

***

Машина знову м’яко хитається на ґрунтовці, віддаляючись від «Пегасу». На коліна мені вилазить Янина такса Іриска. І ось уже знову хтось пробує облизати камеру.

«Вуглик» — прихисток для свійських і хатніх тварин із філіями у Херсонській, Дніпропетровській і Миколаївській областях. Його історія почалася на Львівщині, але за тисячу кілометрів на схід засновниця притулку Олександра Гаврилюк-Левицька знайшла великі території для випасу свійських тварин. А ще — людей, які поставилися з розумінням і доброзичливістю до її справи. І багато сонця. 

Через війну Олександрі з родиною довелося покинути свій новий дім на Херсонщині. Вони переїхали кількома автівками — разом із курми, хворими собаками й котами. Однак філії «Вуглика» на сході України все ще діють.

Про те, як вдалося створити цілу мережу осередків, відновивши справу буквально з вуглинки, як херсонський притулок живе в умовах окупації і що у «Вуглика» попереду, Олександра Гаврилюк-Левицька розповіла для UAnimals media.

Про дітей, тварин і стерильність

У дитинстві я мріяла про коня й собаку, але батьки не підтримували ідею піклуватися про домашніх тварин. Вони більше дбали про чистоту в домі, аж до певної стерильності. Зараз я можу зрозуміти позицію батьків: ми мешкали вчотирьох у невеликій квартирі в Трускавці, батьки постійно працювали, а за улюбленцями потрібно було б доглядати. 

Дитина не може взяти на себе відповідальність за піклування про тварин. Я теж не можу сказати зараз доньці: «У тебе є улюбленець — доглядай за ним: прибирай, готуй, вигулюй». 

Але я вважаю, що будь-якій дитині корисно мати в домі тварин. Це підтверджує багато досліджень Всесвітньої організації охорони здоров’я. Діти, які зростають із тваринами, мають менше проблем зі здоров’ям, як-от алергій. Їхній імунітет вищий, а психіка стабільніша.

Ці дослідження з’явились нещодавно — у моєму дитинстві їх не було. Натомість вважали, що для малечі потрібно все дезінфікувати, а будь-яка тварина — це бруд. Мені нагадували про миття рук по десять разів на день. Я мала численні харчові отруєння, адже у стерильних умовах організм не міг виробити імунітет до тих чи інших збудників хвороб.

Зате моя дитина «наїлася» бруду. Часом вона по пів дня тусується з курми, обіймає та цілує їх. Обожнює курей.

Фізично моя донька максимально здорова. Однак має розлад аутичного спектра, тому спілкування з тваринами дуже корисне для неї. За гарної погоди ми завше їздимо до притулків, і я дозволяю доньці посидіти на спині в коней. Я проти верхової їзди, але дитина вагою 20 кілограмів не зашкодить фізично здоровому коневі.

Я даю своїй доньці спілкуватися з тваринами досхочу. Це мої мрії, які втілились у життя.

У нас живуть близько 40 котів — хтось сліпий, хтось хворіє, а хтось дуже старий. Ще є пес-старожил Бобчик. Нам його віддали вже старим, і відтоді минуло понад 10 літ, тому я навіть боюся подумати, скільки йому років. І є собака Бабулетка, теж дуже старенька. У неї демодекоз, тож ми лікуємо і доглядаємо її власноруч. 

Більшість врятованих котів і собак живуть у «Вуглику», а додому я беру тих, які не виживуть в умовах притулку.

Про перших врятованих — Роджера і… Вуглика

На третьому курсі інституту я займалася спортом. Якось ішла придбати костюм для змагань і дорогою зустріла в підземному переході хлопчика, який продавав цуцика. Це був пітбультер’єр, якого ніхто не хотів брати, бо він народився найбільшим серед братів-сестер. Люди боялися, що пес виросте надто агресивним. Звісно, я не купила костюм, а віддала гроші тому хлопцеві, забравши собаку. Це був мій перший пес — Роджер.

Через Роджера я багато конфліктувала з батьками. Вони мали свої плани на моє майбутнє: хотіли, щоб я виїхала за кордон і влаштувалася там. Із собакою це було складно зробити. Тому мене просили віддати пса, знайти для нього «інші руки».

Через ту ситуацію я не розмовляла з батьками майже місяць: коли мені поставили ультиматум, я сказала, що не зраджу свого улюбленця. Ми залишились разом там, де й були. 

А якщо говорити про перший порятунок тварини, то це було кошеня. Знайшла його понад 15 років тому. Тоді я тільки почала зустрічатися зі своїм чоловіком, ввечері ми гуляли із собаками й почули сильне нявкання. Чоловік побіг у підвал і витягнув з-під цегли маленького чорного кота. Ми назвали його Вугликом.

Про створення притулку, конфлікти і пожежу

Я завжди хотіла рятувати тварин, але й розуміла, яка це велика відповідальність. У Трускавці ми з чоловіком постійно конфліктували із сусідами по будинку через те, що утримували трьох пітбулів. Хоча навіть мої батьки жартували: «Ці собаки скоріше залижуть когось до втрати свідомості, аніж покусають». 

Коли ж ми почали забирати до себе ще й безпритульних тварин, мусили переїхати в село. Для цього придбали у 2009 році старе недороге помешкання в селі Бродки й розпочали там ремонт.

Я гадала, що на власній сільській ділянці зможу звести нанівець конфлікти з людьми, проте це виявилось не так просто. Односельці мали свої уявлення про те, як нам жити. А деякі сусіди казали про нас: «Коли ж вони згорять». 

І ось 8 січня 2018 року в нашому будинку з врятованими тваринами справді сталася пожежа. О п’ятій ранку до нас постукали сусіди навпроти з криками, що горить другий поверх. Ми не змогли звідти врятувати котів. Але інші сусіди допомогли вивести коней, свиней і корів. 

Рятувальники прибули чомусь із пустими машинами. Не маючи води для гасіння вогню, спершу стояли й дивилися, як горить. Час втратили. Потім почали накачувати воду зі ставка поряд. Хоча частина стаєнь на ділянці збереглися, від будинку не залишилося нічого. 

У нас немає доказів, що це був навмисний підпал. Правоохоронці висунули версію про самозагоряння через коротке замикання. І я не хочу думати погане на людей.

Тоді в мене на руках була шестимісячна донька, і це стало надскладним випробуванням для нашої сім’ї: залишитися з дитиною й усіма тваринами на вулиці. 

Про нові притулки, чергові конфлікти і цінність підтримки

Після пожежі нам дуже допомогла жінка із сусіднього села, Наталя Турута. Вона домовилася, аби інші люди у Красові продали нам землю в розстрочку. 

Спершу там не було нічого: ані стаєнь, ні води. Лиш пуста земля. Після пожежі я гадала, що притулку не стане. Сама б я точно нічого не змогла відродити. Але Наталя разом зі своїм чоловіком почали зводити огорожу на тій території, і за якийсь час ми змогли перевезти туди тварин. 

Турути стали адміністраторами притулку, продовжили догляд за тваринами й узяли на себе організаційні завдання. Вони повірили в наш проєкт і допомогли, щоб він існував. А з початку повномасштабного вторгнення ці небайдужі люди пішли на фронт.

Згодом у Красові теж почалися проблеми з місцевими. Хоча притулок був за селом і ніяк не міг заважати мешканцям, однак таки заважав. Люди скаржились на те, що тварини продукують лайно, їм смерділо. До речі, свиноферми, де тварин годують на забій, здебільшого теж знаходяться близько до сіл, але сморід від їхніх екскрементів чомусь не заважає людям.  

У наших конфліктах дійшло до сільських зборів, аби виселити притулок з околиці Красова. Пояснювали, нібито там рекреаційна зона (насправді — ні).

Я почала шукати нові локації, куди можна перевезти тварин, коли легальні способи витіснити притулок місцеві жителі вичерпали й почали шкодити. Наприклад, хтось зруйнував місток, який ми власними силами збудували, щоб діставатися до пасовиська через річку. 

Всі наші філії утворювалися після того, як ми виїжджали з Красова. Я зрозуміла, що не зможу протистояти тиску. Ми намагались утримувати тварин на «перетримці» у різних куточках України й шукали інші стабільні варіанти житла для них. Питання фінансів завжди стояло гостро, адже десь нам піднімали орендну плату. 

Отож, з Красова ми перевезли частину тварин у миколаївський осередок. Він уже існував: раніше ми шукали нових місць для розширення, і цю локацію порадила знайома. Там ми нікому не заважаємо, адже сусіднє село знаходиться далеко. 

Іншу групу тварин з Красова ми доправили в дніпровську філію, а ще одну — до херсонського притулку. Обидві локації так і створили.

Я б не відкрила жодного іншого осередку, якби не протистояння тим, хто хотів нас вигнати. Можу подякувати цим складнощам, адже завдяки їм «Вуглик» зростав. Зараз у нас три притулки, ми будуємо четвертий. Раніше на Дніпропетровщині була ферма у Василівці, але зараз там дуже гучно й часто «прилітає», тож ця філія вже другий рік знаходиться в селі Балівка. 

Тут у нас хороші відносини із сільською радою та місцевими жителями. Нам дозволяють випасати худобу на різних ділянках, продають дешевше або віддають залишки врожаю. «Вуглик» потребує масштабнішої підтримки, але дуже приємно вже від того, що нас не цькують. 

Хто мешкає у «Вуглику»

У нас багато собак і котів. А ще багато коней, корів, свиней. Є кози, вівці, є навіть поні й віслюки, яких чисельно значно менше, тому що вони потрапляють у складні ситуації рідше за інших. Найбільше у нас корів і свиней. 

Ми беремо у притулок стільки тварин, скільки можемо гідно утримувати. Були випадки, коли люди просто віддавали нам свійських тварин, бо переїжджали з дому. Також безоплатно до притулку потрапили 5 кіз, яких азовці врятували з лінії фронту (наші волонтери забирали тварин із Харкова, куди їх доправили військові).

Однак у 99,9 % випадків ми викуповуємо свійських тварин у власників. Коли люди перебувають у тяжких фінансових умовах, їм ті гроші важливі в бюджеті. Не можу їх засуджувати.

Та з визначенням справедливої ціни за тварину складно. Створюючи збір на викуп тварини, мусимо обґрунтувати фоловерам її вартість, витрати на перевезення і тому подібне. Наша організація не бізнес із перекупки тварин. Коли, наприклад, ставлять ціну 40 000 гривень за коня, я відповідаю: «Вибачте, ми не можемо собі цього дозволити». Втрачається ідея порятунку. 

Про ахімсу та інші принципи притулків для свійських

Схожий до нашого притулок в Україні я знаю один — це «Ріфуджіо». Решта мають інакший формат: займаються фермерством, продажем молока, сиру.

Є таке поняття, як «ахімса» — гармонійне співіснування з коровою. Телятко залишається з мамою і п’є молоко, яке для нього й створене. А людина лиш ділить молоко з телятком, а не відбирає повністю. Притулки з такими принципами в Україні є, і вони прилаштовують багатьох тварин.

Наші принципи — інші. Ми хочемо, щоб тварини жили у «Вуглику» тим життям, яким мають жити — без зазнання пожиттєвої експлуатації. У «Вуглику» жодна корова не дає молока. А народжують ті тварини, які прибули до притулку вагітними.

Коли до нас потрапляє корова після молочної ферми (якщо тварина здорова), на початках входження в «охоту» у неї відбувається за графіком: кожен 21-й день. Але згодом статевий цикл не проходить так часто, як це відбувається на фермах. Корова чи кобила, яка не відчуває поряд самців, перестає входити в регулярну «охоту». 

Тварин чоловічої статі ми каструємо: так не відбувається запліднення. Однак самиць великої рогатої худоби ми не стерилізуємо: ці операції є надскладними і можуть загрожувати здоров’ю та життю тварин. На заході таке теж не практикують, наскільки я знаю. 

В Україні я поки не бачу масштабних кроків з боку суспільства до порятунку саме свійських тварин. Наші підписники — це обмежена група людей, а загалом охочих рятувати саме свійських тварин дуже мало. 

До нас все ще приходять люди із запитаннями: «Чому ви просите гроші на утримання тварин, чому не роздасте скот людям?». 

Щодо прилаштування, то ми не віддаємо тварин «у сім’ї», хоча в нашій практиці є випадки успішних прилаштувань під офіційну угоду. Одначе були й такі ситуації, коли  нові власники «зникали». Вони не надавали навіть невеликого фотозвіту з документуванням, що відбувається з твариною.

За угодою, якщо людина неналежним чином утримує тварину й не надає фотозвіту, зобов’язується оплатити трансфер тварини назад до притулку. Проте й цих умов люди не дотримувалися: ми приїжджали й забирали тварин назад за свої гроші.

Про реабілітаційні програми

Сьогодні навіть статистично в дітей фіксують дедалі більше психосоціальних проблем. Тому реабілітація дітей із різноманітними розладами є дуже-дуже важливою й значною частиною нашого життя. 

До початку повномасштабної війни до «Вуглика» діти приїжджали не просто на екскурсії — вони могли взаємодіяти з тваринами, наприклад, годувати їх. Такий формат спілкування відбувається виключно за бажання самих тварин. 

Основною цінністю «Вуглика» є те, що тварини нікому нічого не повинні. У нас є коні, які постійно хочуть, щоб їх гладили: вони підходять, підставляють свої спини, дупки й завше просять уваги. А є такі типу «хей, не чіпай мене».

Іпотерапія — тонка наука. Це не має бути так: посадив дитину на коника, покатав і до побачення. Іпотерапевти повинні закінчувати курси, отримувати дипломи з цього напряму лікування, бути компетентними й відповідальними у ставленні як до тварин, так і до тих, кого реабілітують.  

Про притулок в окупації та гроші на порятунок

Наш херсонський осередок знаходиться на тимчасово окупованій території. В інстаграмі є фото з історією, про яку я не змогла змовчати: російські окупанти сильно побили пастуха й застрелили корову, після чого відрізали їй передні ноги. 

Я документую всі звірства росіян над нашими тваринами. Однак про більшість випадків зможу говорити лише після того, як війна закінчиться і той прихисток стане вільним. Зараз мовчу з огляду на безпеку тварин. Щодня думаю й переживаю, чи виживуть вони взагалі.

Територію, де знаходиться притулок окупували за пару годин після повномасштабного вторгнення. Машини з тваринами розстрілювали на дорогах, тож варіантів вивезти тварин, на жаль, не залишилось. Там були й інші фермери, які хотіли евакуюватися, й не змогли. Тому я вивезла трьома автівками лише тих тварин (немічних котів і собак, курей), які жили безпосередньо у моїй хаті в Чорнобаївці.

Вивезти одну велику тварину з окупованої території через сторонні країни коштує: 6,5 тисяч євро, для нашої організації це непідйомні гроші. Я можу лише молитися, аби все погане оминуло людей і врятованих нами тварин, які нині проживають в окупації. 

Ще трохи про гроші

«Вуглику» хотілось би стати самостійним. Та поки що ми не можемо знайти спосіб, як зробити так, аби притулок не залежав від стороннього фінансування. 

Є декілька невеликих волонтерських організацій із Японії, Америки, Великої Британії, які потроху нас підтримують. Якусь велику організацію зацікавити поки не вийшло. 

Іноземцям складно, не перебуваючи тут, відчувати наш проєкт. Звичайно, ми регулярно фільмуємо і фотографуємо тварин, пишемо пости в соцмережах і надаємо звіти, куди витрачаємо гроші, які нам задонатили.

Насправді здебільшого ми залежимо від звичайних людей, які жертвують нам один-три долари. Я гадаю, що світ змінюють прості люди: хоч і невеличкою допомогою, вони роблять великі речі.

Комунікацією та залученням нових меценатів займаюсь лише я. Ресурси обмежені, а я вважаю, що будь-яку роботу в нашому проєкті треба оплачувати, зокрема й роботу майбутніх маркетологів чи грант-менеджерів. 

Спілкування з тваринами робить мене щасливою. Найбільш радісним для мене є бачити результат. Дивитися на врятовану тварину й помічати, які зміни з нею відбулися. 

Ми жартуємо у притулку про те, що в нас не люди катаються на конях, а коні — на людях. Я вкладаюсь у свою роботу повністю, живу заради тварин, яких порятувала. Це важко, й бувають моменти, коли хочеться здатися. Тоді я їду в притулок, сідаю біля тварин, гладжу їх, і мотивація враз відновлюється.

Коли ми жили в Херсонській області, до всіх філій було близько. Тоді я могла постійно спілкуватися з тваринами.

Зараз я далі від притулків. До того ж погода не сприяє мандрівкам, і не завжди можу пропускати реабілітаційні заняття доньки. Але раз на місяць я виїжджаю побачитися з тваринами. Переконана: будь-яким видом діяльності потрібно жити, горіти, занурюватися у справу, відчувати її. 

У притулку були погані й легші часи. Але я думаю, якщо постійно працювати над чимось, воно розвиватиметься. Я дуже хочу, щоб «Вуглик» ставав кращим, можна було зайти в будь-який наш притулок і сказати: «Вау, яке тут усе класне». Я розумію, що до цього ще дуже далеко.

Зразковою є наша Миколаївська філія. Вона існує п’ять років, і там основні ремонти вже зроблені. А Дніпропетровський осередок вже три рази переїжджав, отож він постійно будується. Але бачення є, тож маю надію, що за декілька років так і буде, як ми мріємо. 

Я вважаю, що всі без винятку тварини заслуговують на інше життя, і дуже хочу дати це «інше життя» якомога більшій кількості тварин. 

Світлина-заставка — з особистого архіву Олександри.