Уявіть: тисячі людей у великій залі затамували подих, їхні погляди прикуті до сцени.

Ведучі нарешті відкривають конверт, що приховує ім’я переможця чи переможниці. Після паузи, що, здається, триває вічність, вони нарешті говорять: «Цю нагороду отримує…».

Ще мить — і вони назвуть ваше ім’я. Готуйтеся підійматися на сцену по свою відзнаку. Але зачекайте… яку саме? Пропонуємо зʼясувати в нашому тесті!

Зубри, олені, лисиці й зайці на його світлинах купаються, полюють і граються — живуть своє дике життя. Та світове визнання В’ячеславові Міщенку принесли не вони, а равлики. Зі знімком равлика він переміг у двох номінаціях престижного міжнародного фотоконкурсу — International Photography Awards 2014, а книжку з його світлинами равликів видали в Японії. Японські видавці назвали його геніальним українським фотографом.

В’ячеслав Міщенко живе в Бердичеві на Житомирщині. Вдень він зубний технік у військовому шпиталі. І часто в той самий день — фотограф дикої природи.

Приїхавши зі шпиталю, трохи задиханий і заклопотаний, В’ячеслав все ж охоче розказує про свою пристрасть — фотографію. 

Занурення в мікросвіт: як збирання грибів може змінити життя?

— Де була ваша остання зйомка?

— Вчора я їздив у ліс з онуками. Знайшли трохи грибів — опеньки і гливи. Гливи специфічні, я хотів їх познімати… І таки знайшов! Я дуже люблю тихе полювання. На це мене підсадив батько. Він був затятим грибником, зробив мені маленький кошик і брав мене із собою збирати гриби.

Завдяки цьому мене й почало тягнути до макрозйомки. З батьком гриби збираєш і бачиш, як там ці жучки, павучки, равлики ворушаться… Це було настільки цікаво мені-дитині! Наче казка. І ця пристрасть до мікросвіту залишилася в мене й досі.

Та й загалом любов до природи мені передалася від батька. За освітою він був математиком, але в Бердичеві пройшов курси і почав викладати малювання, працю і креслення у школі. А ще він працював позаштатним шкільним фотографом, тож я бачив магію фотографії ще в дитинстві. Він купив десятирічному мені перший маленький фотоапарат «Смєна» — з нього і почався мій довгий шлях у фотографії.

Потім настала епоха цифрового фото, але камери в мене не було. Натомість я малював. Для мене це було за щастя! Я став головою Спілки вільних художників і народних майстрів «Вернісаж» та керував нею 11 років (2002—2013). 

Аж ось якось товариш надіслав мені фотоапарат — «фуджик», просто подарував. І мене прорвало! Я почав дуже багато знімати, особливо макро. Виїжджав до лісу і знімав там цілими годинами.

На суходолі

— Як ви знаходите диких тварин для зйомки?

— Не важливо, чи знімаю оленя, чи равлика — насамперед вивчаю територію, де буває тварина.

Здебільшого я там роблю Скрад — укриття, яке використовують мисливці чи фотографи природи.скрадки — з гіллячок чи із захисної сітки. Можна намет поставити і чимось прикрити. Буває, з машини знімаю. А іноді ховаюсь у кукурудзі.

До прикладу, розкажу, як я вистежував чорних лелек. Їх я знімав у Бистрику — це село біля Бердичева. Мені дуже зручно туди їздити, бо я живу на околиці міста. Заварюю каву, сідаю в машину — поки доїду до місця зйомки, вже допиваю каву. Тут багато озер, і на кожному свої птахи живуть. За ці 15 років знаю вже і їхні гнізда, і локації, де вони годуються. 

Чорні лелеки дуже рідкісні. Вони будують гнізда далеко від людей. Перед тим, як відлетіти, лелеки в Бистрику годуються на озерах, щоб трохи зміцніти. Влітку я побачив їх на полі. Знав, що вони тут зупинилися на 10-12 днів і потім полетять. Та ніяк не міг знайти озера, де вони пасуться.

Лелеки люблять бувати на озерах ранком і на заході сонця, а потім можуть цілий день сидіти на полі. Я кілька днів їздив по озерах і нарешті їх знайшов. 

Приїхав туди ввечері та приготував місце, де я буду лежати. Привіз килимок, узяв камуфляж. Це така сітка, якою наші хлопці прикривають танки. Пару гілляк зверху, щоб я птахів бачив, а вони мене — ні. Адже від найменшого руху вони тікають. Щойно побачать — фур! Один-другий крикнув — і всьо, їх нема.

На другий день о 5-й ранку виїжджаю, машину ставлю далеко, щоб вони мене не чули. Бажано, щоб їх іще не було, щоб і не сіріло ще. Прийшов у ліс і чекаю — прилетять / не прилетять…

— Ще рідкісних тварин зустрічали, крім лелек?

— Є найбільший метелик Європи — сатурнія грушева (павиноочка грушева, Saturnia pyri). У неї розмах крил — 15 сантиметрів. Я її фотографував. Зубри були. Я спеціально їздив у Львівську область, у Броди, щоб їх зняти. Наступного року планую поїхати на білоруський кордон знімати глухаря, він теж рідкісний.

— А як ви знімали лисенят?

— Це був початок травня. Я лисицю бачу раз, другий… Вона то рибу несе, то мишей нахапала. Несе кудись здобич — значить, у неї є малята. Я давай шукати нору. Це треба піщаний ґрунт і якийсь обрив. І я знайшов! Вона так зробила нору, що й не побачиш, якщо не шукати. Але дуже близько до села… Там поруч поле кукурудзи, а це для лисиці чудова схованка. З кукурудзи їй добре полювати на птахів, які там сідають. 

Я прийшов — її не було, побачив спочатку малят. Вони мною зацікавилися, почали вилазити з нори. Якби лисиця не повернулася, то вони б до мене йшли й лащилися.

А так вона мене внюхала, заскавчала — і вони сховалися в нору! І не вилазили, поки вона не прийшла знов і не заскавчала. Я просидів три години з фотоапаратом — все дарма.

Проте я її перехитрив. Вона ішла на полювання, а я купляв крильця курки і приносив до нори. Малеча трохи вилазила, і я її фотографував.

На воді й у воді

— Часто доводиться лізти у воду для зйомок?

— Так, бо ж на воді багато птахів. Є пірникоза — фотогенічна пташка. У них цікаві шлюбні ігри. Бджолоїдки, рибалочка — такі кольорові! Я оце у листопаді бачив на ставку рибалочку, хоча холодно, їх уже не повинно бути. Лебеді ще є тут — дві пари з молодняком. Вони б’ються за владу на озері: хто сильніший, той і виганяє слабшого. Є нічна чапля, або квак, бо в неї крик такий: «Квак!!! Квак!!!». Було, водяного щура знімав, ондатру, качок, лисуху, чаплю — і руду, і білу, і сіру… 

— Я чула, що у вас є і знайома чапля…

— Так, я її вже багато років знімаю. Вона підпускає мене дуже близько. Я назвав її Марфою. 

Марфа прилітає на те саме місце першою: мовляв, це моє, я сюди нікого не пускаю! Якщо надто близько підходжу, Марфа і на мене свариться. Одним оком стежить за рибою, другим — за мною. Вона собі визначає якусь відстань, і якщо ти її скорочуєш, вона відлітає, повертається і тупо на тебе кричить. Тоді робиш 2-3 кроки назад і сидиш у скрадку по груди у воді.

— Там же мокро й холодно.

— Комбез вдітий же ж! Я натягаю комбінезон, залажу по груди і у воді пересуваюся. А наді мною «шалашик» — таке укриття буквою П. Я його сам робив: пінопласт, фанера і дуги зі старої алюмінієвої розкладушки. Зверху — брезентовий накид. Птахи людину бояться. А як щось таке по воді пересувається, то вони хоч насторожі, але звикають. 

Ранок, туманчик, і ти в комбезі по груди у воді чекаєш десь годинку, поки вони прилетять. Фотоапарат закріплений на штативі. І тримаєш його, як кулемет.

Бувало, я й падав. Якось знімав жаб у Половецькому — це село на Житомирщині. У жаб саме був шлюбний період, і мені хотілося знімати якнайближче до води, щоб кадри були ефектніші. Ну й звалився у воду! Апаратура не постраждала, а сам вимок. Там ще така фотка прикольна вийшла, я її назвав «Чоловіча дилема»: жаби займаються коханням, а самець одним оком дивиться на комара. Певно, думає: чи це кохатися, чи попоїсти?

Озброївшись знаннями й лінзами

— Що треба на собі тягти, коли їдеш у подорож?

— Купу об’єктивів, штативи. Без цього не можна, це інструментарій.

— Важили це все?

— Не хочу себе лякати! У мене три штатних об’єктиви: з довгим фокусом, макро і пейзажний. Кікімори не дуже використовую. Килимочок беру, іноді подушечку під фотоапарат. Коли ладнаю скрадок, хочу, щоб було комфортно, бо там по 3-4 години треба сидіти. Птахи можуть відлетіти й повернутися, а ти чекаєш. Як знімав чорних лелек, машина проїхала — вони полетіли, потім прилетіли назад. Було, і мене злякалися. Вони підійшли близько. Лелека був від мене метрів 6. Він мені вже в об’єктив не влазив. Я тільки ворухнувся — всі лелеки вилетіли.

— Є тварини, які самі прагнуть потрапити в кадр? 

— Нема. Це якщо равлика знімаєш, то йому по цимбалах, куди повзти. Хоча равлики теж із характером. У гарну погоду вони сплять, а в сиру повзають — ранком чи пізно ввечері, коли роса рясна. Та й те не завжди пощастить, щоб він виліз і повзав.

— А як ви його спокушаєте, щоб він позував?

— Це секрет. Я такі нюанси розказую на майстер-класі. Це мої відкриття, до яких я прийшов працею, мріями, цікавістю. 

— Ви вивчили щось про тварин, чого не знали раніше?

— Для мене все було нове. Я знімав таких комашок, що й назви не знав спочатку.

Я ж не біолог! І птахів не всіх знав. Але сфотографував уперше, і стає цікаво, що це за пташка.

Чи ти знімаєш бедрика, чи богомола, бажано прочитати про них. Це допомагає у зйомці. Те ж стосується і ссавців — оленів, лисиць. 

— А маєте улюблені локації?

— За 15 років я вивчив різні місця. Знаю, куди поїхати на бабку, на равликів, куди на пірникозу, де мене жде чапля. Так фотографувати простіше. 

А восени я був у Дземброні. Хотів познімати птаха, що тільки на гірських річках живе (понурка біловолого, Cinclus cinclus). Я то зняв багато кадрів, але не те, що хотів. Ідеш по гірській річці, шукаєш… І безрезультатно. От що значить місцевість незнайома.

— Що особливого має бути у фото, щоб воно впадало у вічі?

— Перше, що притягує в фотографії, — це сюжет. Коли є якесь дійство. Ти не просто зняв равлика, а цей равлик тягнеться до краплини води, чи павутина на задньому плані, чи він з якоюсь комахою, чи з жабкою. І якщо додатково в кадрі гарне світло, кольорова гама така, що притягує, тоді виходить шедевр.

— Ви керуєтесь якимись принципами, фотографуючи диких тварин?

— Головне не нашкодити, не порушити спокій тварин. Тому що природа в нас така вразлива, що її треба оберігати.

Я проти будь-якого полювання. Це ж тварини, це ж чудо таке природа сотворила.

До речі, під час воєнного стану полювання заборонене. І диких тварин стало більше! Я ніколи їх не бачив стільки, як зараз. У Бистрику бачив косуль, хоч тут немає великого лісу. Але я думаю, що, як війна закінчиться, їх усіх повбивають.

— А ви браконьєрів зустрічали?

— У Бродах було. Ми бачили машину в лісі. Я сфотографував номери й віддав лісничому. Розбиралися, але кінцевий результат я не знаю.

Життя фотографа сповнене пригод

— Які найцікавіші моменти ви спостерегли?

— Багато чого! Цього року зняв, як лисиця намагалася зайця вполювати. Ще ту місцевість полюбив очеретяний лунь — саме молоді птахи. Луні полюють, а потім на полі сідають поїсти. А лисиця чує за пів кілометра, що чимось пахне. Тож вона любила відганяти лунів і забирати їжу. 

Очеретяний лунь, лисиця і заєць — всі вони були разом на фото. Це ж дуже рідкісний випадок, щоб усе зійшлося: і погода, і всі ці птахи й звірі в одному місці, і я ще прийшов! За 15 років це вперше, щоб були такі вдалі кадри.

А багато невдалого. У мене мрія — зняти глухаря й журавля. На глухаря я вже двічі їздив аж під білоруський кордон, але так і не зняв. Весною, як було токування глухарів, проїхав 200 з гаком кілометрів, просидів два дні й нічого не зняв.

— Не хочеться сказати «хай йому грець» і кинути все?

— Хе-хе, так це ж прикольно! Чудово, як є мрія. 

У мене стільки фотографій білої чаплі Марфи, ну мільйон! Проте завжди, коли вона прилітає, я мрію зняти такий кадр, якого ще не знімав. Туман, цей сплеск крил…

— А кого найважче було фотографувати?

— Оленів у червні в Білокоровичах (Коростенський район, Житомирщина). Ця зйомка була складною. Там болотиста місцевість, дуже багато ґедзів і комарів, і вони такі здоровенні! Я думав, що вони мене там загризуть. Я взяв із собою засоби, але ти не дуже на себе їх набризкаєш, бо олені відчувають запах здаля. А якщо ще вітер у їхній бік… Ти лежиш там серед цього болота й не ворушишся. 

А як торік навесні канюків знімав, теж було багато комарів, ще й дуже жарко. І в цьому наметі десятий піт сходить!!! 

Та от птах підходить, до тебе — 5-10 метрів. У тебе на пальці, на носі сидять комарі. А ворушитися не можна. І ти просто терпиш, аби щось вийшло! А потім весь покусаний — страшно дивитися на себе в дзеркало.

— Колеги і пацієнти зі шпиталю здогадуються, що ви фотограф?

У госпіталі більшість людей знає. Хоча раніше мене знали більше за кордоном, ніж в Україні.

Моє фото равлика у 2014 році перемогло в International Photography Awards у номінаціях «Дика природа» й «Відкриття року». Того ж року в Японії вийшла книжка з фото равликів. Японський письменник Хісуї Котаро написав Хайку — жанр японської поезії.хайку до кожної моєї світлини.

«Ця тепла фотокнига нагадує нам, котрі щоденно квапляться і метушаться, про важливість зупинитися на мить і відчути вдячність за кожен день» (з опису книжки).

А у 2015-му я їздив на Міжнародний фестиваль природи в бельгійському місті Намюрі. Туди з’їжджаються кінематографісти, аматори-натуралісти, лісничі, фотографи з різних країн. А тоді на фестиваль завітав ще й король Бельгії Філіп Перший! 

— А вас не питають: «Як так — ви і зубний технік, і митець?» 

— Мені кажуть: «Де ви знаходите час? Тут ви тварин, комах назнімали, тут на роботу поїхали». Майже щодня я на п’яту годину їду зустрічати світанок. А вже о 7-й маю бути вдома, бо о 7:45 вирушаю до шпиталю.

Я кайфую від цього! Коли сонце встає, все пробуджується, пташки співають… Колись череда йшла… Так, ранком це кайф. У такому ритмі живу багато років.

— Ви ще пишете картини?

— Живопис зараз в іншому житті. Та я повернуся, тому що назнімав багато гарних пейзажів Житомирщини, Дземброні. Це найвисокогірніше село! Там є чарівний ліс. Я туди потрапив у туман, і це фантастика! Відкладаю знімки, з яких хочу зробити картини. Так багато чудових місць — хочеться увічнити їх на полотні.

Одним із найбільш поширених міфів про середньовіччя є поголос, мовляв тоді жахливо ставились до котів. Звісно, чорні коти, яким доводилось страждати у вогні разом із хазяйками-відьмами, — що може слугувати кращим образом «темних віків»? Утім, як і інші міфи, середньовічна нелюбов до котів не витримує перевірки джерелами. Там можна віднайти свідчення ніжності, піклування та щирої цікавості, з якими європейці ставилися до котів усіх порід і забарвлень. За допомогою цих джерел я спробую довести, що повсюдна демонізація котів у середньовіччі не більш правдива, ніж тодішня віра у пласку Землю.

Та спершу трохи докладніше про демонізацію: саме в середньовіччі чорних котів почали асоціювати з нечистою силою. Найбільш відомим проявом забобонів є Папська булла Григорія ІХ «Vox in Rama», яка вийшла в червні 1233 року і була направлена проти єресі люцифереанізму. Булла містила опис ініціації, який включав поцілунок велетенського чорного кота під хвіст. Ось така варіація на тему поклоніння Люциферу, з яким цього кота ототожнювали. 

Через таку пов’язаність чорних котів із диявольським впливом історик Дональд Енгельс дійшов висновків, що до поширення чуми в Європі призвело масове побиття котів. Буцімто багато котів убили і не було кому ловити пацюків, яких вважали головними рознощиками чуми. 

Так, від кінця XV століття, після публікації «Молоту відьом», почалися масштабні полювання на відьом, а котів (і чорних зокрема) вважали їхніми неодмінними супутниками. Вочевидь, передумовою цього став нічний спосіб життя котів. Нічна активність, як і у випадку із совами та жабами, для середньовічних теологів слугувала підтвердженням зв’язків із нечистою силою, яка проявляє себе саме вночі. 

Однак масових побиттів котів у середньовіччі таки не сталося. Найближчим до міфу про «велике котяче побиття» в реальності став випадок, який описав історик Роберт Дарнтон. Щоправда, він фокусувався на подіях вже не середньовіччя, але ранньомодерного часу. У Парижі, на вулиці Сен-Севрен, наприкінці 1730-х років підмайстри друкарів, розлючені страхітливими умовами свого життя, схопили, побили та врешті повісили котів майстрів. Коти постраждали за те, що їм господарі забезпечили набагато кращий спосіб життя, ніж був у бідних підмайстрів. Це «велике побиття» обмежувалось однією вулицею і було, наскільки знаю, найбільшим із тих, про які відомо історикам.

Найчастіше «жорстоке» середньовіччя протиставляють котолюбному давньому Єгипту, наводячи у приклад богиню Бастет із котячою головою та котячі мумії, на які багаті давньоєгипетські зали великих музеїв. 

Але нещодавно я помітила, як мережею ширився запис 899 року зі щоденника сімнадцятирічного японського імператора Уди про його чорного кота. «Мій кіт, — писав Уда, — рухається безшумно, не видаючи жодного звуку, як чорний дракон над хмарами». Одного разу імператор звернувся з такими словами до свого улюбленця: «Ти володієш силами інь та ян і маєш таке тіло, яким воно повинно бути. Підозрюю, що в глибині душі ти, можливо, навіть знаєш про мене все!». На це, записав Уда, «кіт зітхнув, підняв голову і пильно втупився в моє обличчя, здавалося, його серце було настільки переповнене емоціями, що він не міг нічого сказати у відповідь». 

Ці слова сповнені любові та м’якої іронії. Вони демонструють, що в середньовіччя емоційний зв’язок між котами і їхніми власниками не надто відрізнявся від теперішнього, хай навіть ідеться тут про азійську пам’ятку. До того ж свідчення про прихильне ставлення до котів є й у європейських книгах того періоду.

Почнімо з енциклопедій, чиї автори намагалися упорядкувати та пояснити навколишній світ. Ісидор Севільський у багатотомних «Етимологіях» шукав пояснення природи явищ через їхні назви. Так, він пов’язує різні назви котів з певними їхніми рисами: «Прості люди називають його котом (cattus) від “ловити” (captura). Інші кажуть, що він названий так тому, що cattat, тобто “бачить”, бо бачить так гостро, що блиском своїх очей долає темряву ночі. … слово “кіт” походить з грецької і означає “розумний”».

Фома з Кантімпре у своїй енциклопедії «Книга про природу речей» описує котів так: «Людям дуже легко спровокувати їх на гру; вони радіють лестощам. Люблять теплі місця, де від надмірної ліні обпалюють собі шкуру. У них довге волосся по краях, а його видалення призводить до втрати сміливості. Вони радіють, коли їх торкається рука людини, тому висловлюють свою радість співом. (…) Кота розбещує така кількість любові до нього». 

Бестіарії — середньовічні збірники історій і легенд про тварин, птахів, рослини і навіть каміння — візуалізують описи з енциклопедій, зображуючи котів із мишами в лапах, під час вмивання і навіть з короною на голові. Всі ці зображення мало відрізняються від сучасних світлин в інстаграмі.

Як бачимо, майже все, що писали про котів, базувалося на спостереженнях за їхньою природою. На відміну від левів, гепардів, драконів чи єдинорогів, коти були невід’ємною частиною побуту середньовічної людини. Ті самі монахи, які писали енциклопедії та оздоблювали манускрипти, теж тримали котів і навіть пускали до найціннішого — книг. Є багато доказів цього, і найбільш яскравий — відбитки котячих лап у манускриптах.

В англійській копії згаданих «Етимологій» Ісидора Севільського залишилися відбитки брудних котячих лап. Судячи з їх розміщення, кіт зайшов на сторінку (перший відбиток дуже чіткий) і почав влаштовуватися там зручніше — про це свідчать наступні, змазані відбитки на сторінці. До слова, матеріал манускрипту дозволяв стерти всі ці сліди, однак монах не став цього робити — чи не залишив він їх на згадку про свого улюбленця?

Натомість у трактаті XV століття з Державних архівів Дубровника є сліди того, як кіт спочатку вступив у чорнило, а потім смачно пройшовся по сторінках манускрипту. Це підтвердження любові котів утручатися в нашу роботу віднайшов історик Емір Філіпович. Він не очікував великого резонансу довкола свого відкриття. Однак згадки про котячі сліди у трактаті розлетілися мережею — від твіттера до особистих блогів. Про це також написали у відомих онлайн-виданнях, аж до «The Guardian», «The Atlantic» і «Smithsonian Magazine». Для декого це стало сенсацією: у світлин котів, які лежать на клавіатурах, є прямі попередники в середньовіччі!

Коти не лише фізично потрапляли до манускриптів. З’являються вони і в мініатюрах (ілюстраціях) та маргіналіях (малюнках на краях сторінок). Найпопулярнішим мотивом котячої «іконографії» на маргіналіях була сценка, де мавпа годує кота. Нерідко художники їх зображували як своєрідну пародію на різдвяні образи: котеня в пеленах лежить у яслах, поки над ним схиляється одна чи пара мавпочок.

Пробирались коти і в робочий простір святих. У Часослові початку XVI століття з Брюгге, поки Святий Матвій пише Євангеліє, за його спиною з німим докором в очах сидить кіт. Вочевидь, улюбленець терпляче чекає, коли робота скінчиться і господар його врешті нагодує. 

Любов до котів серед монахів і черниць була іноді настільки сильною, що зазнавала осуду. Монах-домініканець Джон Бром’ярд у своїй проповіді XIV століття звертався до монастирської еліти, докоряючи, зокрема, її надмірному захопленню котами. Він писав: «Коти, як каже вчений доктор, справді можуть звільнити наші домівки від паразитів, але, як показало життя, їм не можна довіряти. Я колись чув про одного дурня, який виявив, що його сир у дерев’яній скрині їдять миші; тому він посадив до скрині кота, щоб той захистив сир. Але що зробив кіт? Він з’їв не тільки мишей, але й сир». 

То чи була любов сильніша за упередження? Незважаючи на забобони й міфи про котів, які сформувались на сторінках середньовічних енциклопедій, трактатів, папських енциклік та врешті в усній популярній культурі, доказів любові до котів все ж більше. Варто лише глянути на мініатюри зі щирими обіймами котів та їхніх власників у середньовічних часословах. Ця любов до «драконів понад хмарами» у середньовіччі об’єднувала Схід і Захід, клір і селян так само, як об’єднує і нас зараз. А уявлення про непримиренну жорстокість середньовіччя до котів радше є міфом, ніж історичною реальністю!

Тексти в рубриці «Колонки» відображають виключно думку автора чи авторки й не обов’язково відповідають позиції редакції UAnimals media.

Чи оговтувалися ви хоч раз о четвертій ночі після багатогодинного перегляду серіалу? Ми знаємо, як це — тиснути й тиснути «Продовжити», аж поки не дізнаєтесь розв’язку. А проте, крім мішків під очима, серіали можуть приносити й користь. Приміром, дечого нас навчити про захист тварин. Ми зібрали якраз таку добірку, аби ви могли порефлексувати й дізнатися більше. 

Мене часто запитували про життя середньовічних людей: що вони їли й пили, чим лікувалися, чому раділи, як кохали та в чому шукали щастя. Однак ніколи не запитували про життя середньовічних собак. Чи купували їм м’якеньку подушку та іграшки, чи вишукували незнані до того смаколики, щоб нагодувати? Словом, чи було життя середньовічних собак незрівнянно важчим, ніж сучасних?

На моє переконання, відповідь на це питання може сказати про середньовічне суспільство не менше, ніж вивчення виключно «людської» історії. У ставленні суспільства до тварин якнайкраще видно його ключові цінності. Тому пропоную поринути у складну історію собачого середньовіччя.

Складною цю історію робить зовсім не відсутність джерел. Їх багато, і вони дуже різноманітні. Складність виникає там, де ми намагаємось відділити символічне від реального. Адже собаки в середньовічних пам’ятках постають не лише як реальні тварини з плоті й крові, але також як символи — дружби, вірності, цивілізованості й навіть дикості та заздрощів.

Собаки були невід’ємною частиною середньовічних господарств. Зрештою, давні римляни так само тримали собак для охорони й товариства. Численні мозаїки «Cave canem» (у перекладі з латини — «остерігайтесь собаки») біля входу до будинків натякають на цю постійну присутність собак в античному світі.

Утім у середньовіччі охорона була лише додатковим завданням порівняно з мисливством. Уся феодальна знать мала брати участь у регулярних полюваннях, під час яких собаки були помічниками. Детально про перебіг полювань і про мисливських собак можна прочитати у трактаті «Книга полювання» Гастона ІІІ де Фуа. Граф почав писати цей трактат 1 травня 1387 року, за кілька днів до урочистості Чесного Хреста, яка знаменувала початок сезону полювань. Два роки витратив Гастон ІІІ де Фуа на написання трактату, унікального у своєму роді. Книга має 85 глав і чудових мініатюр-ілюстрацій. На одній із мініатюр художник зобразив сцени повсякденного догляду за мисливськими собаками: миття лап і тіла, підрізання кігтів, перевірку зубів тощо. Автор трактату розповідає про тварин, на яких полюють і з якими полюють, не обмежуючись формальним описом, але й говорячи про їхню психологію.

Однак мисливські собаки були значно більшим, ніж просто помічниками в полюванні: вони були друзями як в житті, так і в смерті. Це підтверджують середньовічні надгробки — гізанти. Вони рідко обходились без псів, що клубочком згорнулися в ногах господаря. Наприклад, на надгробку архієпископа Кентерберійського (у 1381–1396 роках) біля ніг господаря чемно примостився пес у коштовному нашийнику. Його очі відкриті, голова піднята — він ніби все ще охороняє спокій архієпископа.

Нашийники в середньовіччі були не лише предметом матеріальної культури чи прикрасою. Вони мали і символічний сенс. На мініатюрі «Стримані і нестримані» з нідерландського манускрипту «Пам’ятних діянь та висловів давніх римлян» за двома столами бенкетують селяни й аристократія. Хоча мініатюра і оздоблювала античний трактат, утім ілюструє вона реалії пізнього середньовіччя. Селяни нестримно п’ють, їдять і обіймаються, натомість знать чинно і благородно споживає трапезу. Спостерігачем цієї повчальної картини є пес: він стоїть між такими різними столами, ніби порівнюючи дві життєві стратегії. А те, що він має на собі нашийник, символізує тут приборкану людську природу, яка підіймається над інстинктами. 

Для порівняння достатньо поглянути на собак, що б’ються за кістку в численних пізньосередньовічних і ренесансних «Таємних вечерях». Так, на «Таємній вечері» 1527 року нідерландського майстра Пітера Кука ван Альста двоє псів б’ються за кістку біля ніг Юди. Один із них має біло-руде хутро, що нагадує руде волосся самого Юди на картині (руді люди в середньовіччі мали славу зрадників). Ці пси символізують «низьку», «тваринну» природу, зокрема й Юди, тож не мають нашийників.

У середньовіччі мисливський собака міг навіть, хай і незумисне, стати святим. Така доля спіткала ґрейгаунда, який після трагічної загибелі перетворився на святого Гінефорта. Чернець-домініканець Стефан Бурбонський у трактаті «Про забобони» переповідає цю історію, не приховуючи осуду. Якось батьки та годувальниця залишили немовля без нагляду. У цей час до колиски підповзла велетенська змія, яка надумала вбити дитину. Пес, який вірно охороняв спадкоємця, накинувся на змію й убив її. Годувальниця повернулась і побачила таку картину: кров на підлозі, морді пса, колисці та дитині. Тож жінка зробила поспішні висновки — заголосила, що собака вбив дитину. Розлючений господар прибіг і одразу вбив пса. Лише опісля всі помітили, що дитина спокійно спить у колисці, а на підлозі є рештки змії.

«Зрозумівши тоді істинні обставини справи і глибоко шкодуючи, що несправедливо вбили такого корисного пса, вони кинули його в колодязь перед дверима маєтку, накидали зверху велику купу каміння і посадили дерева на згадку про цю подію. Тепер, з Божої волі, — не без праведного задоволення писав Стефан Бурбонський, — маєток зруйнований, а його мешканці покинули його, і місцевість перетворилася на пустку. Але селяни, почувши про поведінку пса і про те, як він був убитий за гідний похвали вчинок, відвідували це місце, вшановували пса як мученика, молилися до нього, коли хворіли або чогось потребували, і багато хто там став жертвою спокус і ілюзій диявола, який таким чином вводив людей в оману. Але передусім сюди приходили жінки з хворими або слабкими дітьми, які приводили їх до цього місця».

Як тільки не намагалась Католицька церква викорінити цей забобон, але не досягла успіху. Звичай приходити і молити «святого Гінефорта» про здоров’я та одужання для себе чи своєї дитини проіснував до кінця ХХ століття.

Якщо чоловіки надавали перевагу мисливським породам — ґрейгаундам, аланам, мастифам і спанієлям, то біля жінок ми часто бачимо мальтійських болонок. На відміну від мисливських псів, які жили поза будинком під наглядом приставлених до них слуг, болонки (а від XVI століття — мопси і пекінеси) жили у приватному просторі своїх господинь. Інколи настільки близько, що пані страждали на бліх не менше, ніж самі песики.

Саме такі домашні улюбленці з’являються в тогочасному мистецтві як символи подружньої вірності. Найбільш відомим є, мабуть, «Портрет подружжя Арнольфіні» Яна ван Ейка, де між чоловіком і дружиною на першому плані стоїть мальтійська болонка, ніби уособлюючи першість вірності серед шлюбних чеснот. Її хутро майже одного кольору з вовняним плащем Джованні Арнольфіні, однак стоїть болонка ближче до жінки, пов’язуючи їх в одне ціле.

Пані дбали про наближених тварин. Із жартівливим осудом Джофрі Чосер у «Кентерберійських оповідках» зображує абатису, яка згодовувала своїм песикам смажене м’ясо та білий хліб — продукти, малодоступні для більшості середньовічних людей.

Отож, не так багато змінилося від середньовічних часів у ставленні до собак. Вони супроводжували своїх господарів усюди; їм дарували гарні нашийники та годували найсмачнішими наїдками. Гастон ІІІ де Фуа хвалився подібно до інших власників псів у всі століття: «Я говорю до своїх собак, як говорив би до людини […], і вони розуміють і виконують мою волю краще за будь-якого чоловіка в моєму господарстві». Сьогодні вже, мабуть, ніхто з нас не очікує, що нашу волю виконуватимуть слуги, утім ми все ще впевнені, що ніхто нас не зрозуміє краще за друзів-собак.

Тексти в рубриці «Колонки» відображають виключно думку автора чи авторки й не обов’язково відповідають позиції редакції UAnimals media.

Не залишайте дітей самих удома на Різдво, вибирайте червону таблетку, щоб прокинутись не в матриці, та прихопіть із собою геологічний молоток, якщо вас несправедливо запроторили до в’язниці Шоушенку. Ми отримали чимало життєвої мудрості з фільмів, цікаво, а чого відомі стрічки навчили нас у царині зоозахисту? З нашим тестом зможете відрефлексувати це питання, а заразом дібрати корисний і цікавий фільм для перегляду на вечір.