Невдоволена курка Баба Зіна, собаки Ромка і Граф, Майк і Джина, свиня Дуся й коза Марта живуть у притулках чи в родинах по різних куточках України. Скоріш за все, ці тварини та тисячі інших не вижили б, якби їх вчасно не прихистили, вивезли чи вилікували. Зокрема й ті люди, яких UAnimals нагородили на Всеукраїнській зоозахисній премії.

Вони щодня спостерігають всі грані ставлення до тварин у суспільстві. Знають, як часто байдужість переплітається з відданістю в історіях однієї й тієї ж тварини.

Ми запитали в них про випадки, які залишили найяскравіші спогади. І ось що почули.

«Ніхто й не сподівався, що він житиме» 

Анастасія Клімнюк — засновниця та керівниця громадської організації «Дім порятунку тварин»

Харків / Полтавщина

Це спогад з 26 лютого 2022 року. У Харкові було важко знайти харчі для тварин: натуральної їжі не купиш, всі магазини з кормами зачинені. В одному гаражі відкрився склад з товарами для тварин. Ми стояли в черзі по корм для собак, там було ще людей 60. Це момент, якого я ніколи не забуду. Підійшов чоловік із котом у переносці. Йому зруйнували будинок, дружина виїхала. Чоловік вирішив іти захищати країну, і йому не було де діти кота. І він звернувся до людей — питав, чи може хоч хтось прийняти до себе котика. Ніхто з черги не відгукнувся. Ми з чоловіком перезирнулися і майже миттєво вирішили його забрати. Так у нас почали з’являтися тварини.

Пізніше ми дізналися, що це був кіт сина того чоловіка. У них із дружиною народилася дитина, на момент початку війни їй було два тижні. Тож вони вирішили на місяць залишити котика з батьками. Коли чоловік підійшов до тієї черги, молоді батьки були в окупації. Пізніше мені прийшло від них повідомлення: «У вас, може, досі є наш котик?». І скидають мені фото ще кошенятка. Значить, коли ми забрали його, він був зовсім молодий. У 2022 році кіт поїхав до своїх людей.

Є в нашій місцевості приклади дуже турботливого ставлення до тварин. Якось люди побачили біля свого двору вівчарку. Спочатку подумали, що пес неживий, бо він не ворушив навіть вухами. Зрештою зрозуміли, що дихає. Потім звернулися до нас, і ми вже повезли собаку до ветеринарної клініки. Ніхто й не сподівався, що він житиме. Чутливості в собаки не було взагалі. На МРТ з’ясували, що в нього був вивих шийного відділу хребта. 

З клініки ми забирали вже собаку, який почав сам ходити в туалет і їсти. Люди, які його знайшли, погодилися забрати до себе собаку з інвалідністю й доглядати. Назвали Графом. Зараз він повзає, лежить у позі сфінкса, може просидіти близько 40 секунд, сам їсть. Йому збудували конструкцію типу візочка, щоб він міг пересуватися. 

Пішки з-під обстрілів — з дитиною й цуценям

Олена Русіна, керівниця притулку «Пегас»

Малозахарине, Дніпропетровщина

Дніпро

Нещодавно нас викликали в село, бо там був великий травмований собака. Він просто з’явився на вулицях, ще й у нашийнику, де взявся — невідомо.  

Його помітили місцеві старші жіночки. Це не молоді мобільні люди, які легко користуються інтернетом, і все одно вони намагалися виставити його фото в соцмережах, шукали господаря. Вони навіть скинулись на препарати від шкідників для цього собаки.

Коли він побився з іншим собакою, то вже викликали нас. Ми приїжджаємо, а нас зустрічають жінки, всі з ціпками. Це цивілізовані люди, які не кинули тварину напризволяще. Вони не сказали, як це буває: «Десь там пес валяється, самі шукайте». Вони йшли за машиною, підвели до точки, де був собака, дбали про нас, волонтерів. Це дуже приємно. Собаку ще лікують, він зараз живе в «Пегасі».

Ще був випадок, коли почався наступ на Вовчанськ. Бувало таке, що люди тікали звідти навіть пішки. До нас тоді звернулася дівчина, просила прилаштувати цуценя. Та ми не хотіли: притулок переповнений, і для нас це важко. А виявилося, що ця молода жінка тікала від обстрілів пішки. Взяла тільки дитину в візочку. Уявіть, у якому стані була ця жінка! На дорозі побачила цуценя — мале, виснажене. Воно було в такій же ситуації, як і вона. І дівчина бере це цуценя і кладе в піддон візочка!

Потім вона потрапила у Дніпро, і в місті його не кинула. А тоді вже звернулася до нас, каже, «куди ж мені з цуценям і дитиною?». Я виставила цю історію в соцмережі — одразу ж відгукнулася сім’я й забрала собаку.

«Майку, пробач»

Сергій Луденський — засновник і голова громадської організації «Save animals Ukraine»

Нещодавно до мене звернулися з проханням вивезти двох ротвейлерів із прифронтового села — Олександрополя на Донеччині. Там залишався старий дідусь, на якого в Польщі чекала онучка. Питання було лише в собаках: на подвір’ї в дідуся жили двоє ротвейлерів: 7-річний Майк і 5-річна Джина. З такими великими псами дідусеві важко було б їхати. Він і сам не виїжджав саме через собак.

У день евакуації дідусь приїхав до свого двору на велосипеді. Перед тим був на сусідньому хуторі, куди менше прилітало артилерії. Позаду його хати по прильоту горіло поле. І загалом усе це відбувалося під канонаду артилерії.

Найщемкішим моментом стало прощання чоловіка із собаками. Він обійняв Майка за голову і сказав: Переклали слова дідуся українською.«Майку, пробач. У мене вибору нема».

Це відео в моєму тіктоці зібрало мільйон переглядів: думаю, багатьом українцям і українкам відгукнувся цей біль.

Ми знали, що Майк агресивний. Щоб його завантажити, я виліз на дах нашого бусу й так затяг його за повідець.

Дідусь попросив нас швидше виїхати, аби не розтягувати момент прощання. Ми так і зробили.

Привезли собак до нашого шелтеру під Дніпром. Згодом виявилося, що Майк агресивний тільки до інших собак. А за деякий час обох ротвейлерів прийняли прекрасні сім’ї. Я дуже щасливий від того, що є такі люди, які не залишають тварин напризволяще, і ті, які приймають їх у себе.

Два скелети на прив’язі

Тетяна Нельга — засновниця благодійного фонду та притулку «Зоосім’я»

Павлиш, Кіровоградщина

У ставленні людей до тварин я постійно бачу дві сторони медалі, і це мене шокує. Дивлюся на військових, на рятівників, які із зони бойових дій вивозять тварин, ризикуючи життям. Вони великі молодці. А з іншого боку, у нашій місцевості є люди, які не стерилізують тварин, викидають цуценят, кошенят дуже жорстоко — то в пакетах на смітники, то в лісосмуги. Одні їдуть під обстріли, щоб врятувати тварин, інші їх нищать.

У нашій місцевості були люди, які весь час виїжджали, залишали на ланцюгах тварин і не годували їх. За законом, ми не маємо права зайти в чужий двір і забрати тварин. Доводилося добиватися, щоб поліція разом із нами туди пішла знімати з ланцюгів собак. Це були вже два скелети. Зараз іде розслідування проти тих людей, тому більше розказати не можу. Я забрала тварин на лікування й реабілітацію в «Зоосім’ю».

Коли ветеринар стає зооволонтером

Альона Грінник — засновниця громадської організації «Дай лапу ЮУ»

Південноукраїнськ, Миколаївщина

Одного разу задзвонив телефон: «Добрий день, я ветлікар. Я написав у гуглі “волонтери Южноукраїнськ” — і пошук відразу видав мені ваш телефон. Я хочу бути корисним — хоча б порадою». Це був Олександр Соколов, який переїхав з Енергодара. Ми зустрілися, і я відразу запропонувала йому робити спільні проєкти зі стерилізації.

Перед цим я орендувала будинок у сусідньому селі, Костянтинівці, щоб перетримувати там тварин. Ну, будинком це важко було назвати: він вже розвалювався. Там були стіни, купи сміття й трави по шию. І от ми з чоловіком і батьком почали приводити його до ладу. Люди потрошку допомагали — хто відро приніс, хто віник. Було кілька активних волонтерів, які приходили бур’яни викорчовувати. Все це ми впорядкували й організували там перетримку.

Коли з’явися Олександр, ми з волонтерами скинулися, закупили нитки, наркоз, і влаштували в цьому домі в одній кімнаті операційну. Почали там стерилізувати безхатніх кішок і собак. 

Ішов час. Я перейшла на іншу роботу — розширилися фінансові можливості. Ми вклали гроші, і у вересні 2024 року відкрили клініку вже в місті. 

Тут ми лікуємо домашніх тварин за гроші: щоб допомагати бездомним, треба звідкись брати ресурси. Для військових, переселенців діють знижки, для деяких це безкоштовно. Якщо бабуся-пенсіонерка приходить навіть із домашньою твариною, то ми лікуємо зі знижкою або й безкоштовно. Плюс ми робимо безплатні стерилізації — поки що тільки кішок. У нас у місті є притулок. За договором, ми оперуємо їхніх собак. Іноді привозять полікувати — за це гроші ми не беремо. Для безхатніх тварин під опікунством — це ціна витратних матеріалів.

Проводимо акції з безкоштовної стерилізації безхатніх. Ми робимо на стерилізацію акцент: у нас місто маленьке, і тварин тут більше, ніж людей.

У тому будинку в селі зараз післяопераційна перетримка, а ще там живуть тварини з інвалідністю. А Олександр Соколов досі працює зі мною в клініці. 

«Їх вбили не обстріли, а голод»

Аліна Остапенко — членкиня Сумського товариства захисту тварин

Суми

Майже не памʼятаю життя до війни. 24.02.22 став переломним у моїй свідомості. Відтоді почалася моя справжня перевірка на міцність як зоозахисниці. Здавалось, після деокупації Сумщини життя мало стати легшим, але почались обстріли прикордоння, примусові евакуації. 

Рік тому в Юнаківці, прикордонному селі Сумської області, місцева жінка знайшла по дворах 8 мертвих собак. Їх вбили не обстріли, а голод. Більшість тварин до самої загибелі лишались на ланцюгах і не могли знайти хоч якогось харчу. Усіх їх залишили люди. 

Потрібно було їхати туди рятувати залишених на ланцюгах тварин. У першому рейсі на прикордоння ми вивезли з Юнаківки двох собак — Бруно та Алекса. 

Бруно дивом лишився живим: ми знайшли його привʼязаним у дворі, де вже бездиханно лежали дві інші собаки. Алекс вижив, бо їв сиру кукурудзу.

Після Алекса й Бруно ми вивезли з Юнаківки ще близько 15 собак. 

Зараз Бруно в притулку, і ми все ще шукаємо для нього родину. Алекс торік знайшов родину, де його дуже люблять.

Саме після зустрічі з цими собаками ми почали активно евакуювати тварин із прикордоння. Охочих їздити по селах Сумщини особливо не було, тому я вирішила йти вчитися керувати автівкою. Так почалася нова сторінка життя, коли тижнями доводилось пропадати у віддалених куточках області, які обстрілювали. На жаль, не всіх встигали врятувати.

За 3 роки ми прилаштували в сім’ї близько тисячі тварин. Відсутність покинутих — ось результат, якого я прагну. 

Такі несхожі сусідки

Ольга Волкова, керівниця притулку «Душі бродяг»

Лупареве, Миколаївщина

Це сталося перед поїздкою на Зоозахисну премію у селі Лимани. Там одна жінка отруїла близько 20 собак.

До мене прийшла знайома та й каже: «Уявляєш, Олю, ти рятуєш тварин, а тут одна жінка мене питала: “Ти поїдеш у місто? Так купи мені щурячої отрути, бо мені тут не вистачило. Потрую собак”». Почувши це, я поїхала в те село. Але собаки вже були мертві, я не встигла нічого зробити. Побачила там цю жінку, що їх отруїла. Запитала, невже їй не шкода собак. А вона каже: «Ні, труїла їх і буду труїти». 

Ольга передала свої свідчення юридичному відділу UAnimals і сподівається притягнути жінку до відповідальності.

Роман Олександрович, Баба Зіна, Дуся та інші

Вікторія Жидкова — засновниця товариства захисту тварин «Вірність» і громадської організації «Громадська правова ініціатива»

Добропілля, Донеччина

У серпні 2019-го чоловік пішов виносити сміття. А на смітнику лежав пакет із цуценятами. Живе було лише одне. Йому було години дві від народження. Відтоді почалася в нас боротьба за життя того цуценяти. Чоловік зробив йому спеціальну коробочку — по суті, штучну маму. По годинах годували, вночі вставали. Якось мій чоловік як заверещить на всю кімнату: «Іди сюди!» Я думала, щось погане сталося. Підходжу — а то в малюка очки відкрилися. Ніколи мій чоловік так не радів. І цей собака тепер — наш знаменитий Роман Олександрович. Ромка. 

І ще один справжній прояв людяності був, коли спрацював цілий ланцюжок добра, — це порятунок фермерського господарства з Удачного. Я вегетаріанка, і для мене принципово, щоб господарство рятували не для того, щоб тварин порізали. Я хотіла зробити шелтер, який би приймав рогату худобу. Розказала про це в соцмережах.

Тоді мені й подзвонив чоловік з Удачного, в якого було господарство зі свійськими. Я разів 10 перепитала: «Ви тварин їсти будете?». А він говорить, що в них гуска, якій 15 років, козам по 17 років…

В евакуації цього господарства були задіяні багато людей. І тварини з Удачного живуть у мене в шелтері. У нас там є свиня Дуся, яка дає лапку. Є коза Марта — вона завжди зустрічає, по-своєму мекає і простягає передню ногу. Є курка, яку ми звемо Баба Зіна, бо вічно невдоволена. Щойно в курник заходиш, квокче: не так ідеш, не так стоїш, не те робиш. У неї дзьоб не закривається. 

Коля і цуцики 

Інна Бородуля — засновниця та керівниця громадської організації «Щасливий кіт»

Запоріжжя

Зі мною тісно співпрацює військовий Славік. Дуже багатьох вивозить або шукає, кому і як їх передати, щоб тварин забрали із зони бойових дій. Своїм коштом стерилізує, лікує. Ось я саме поїду вакцинувати цуценят туди, де він служить. Я б і рада всіх забрати в притулок, але це просто неможливо. Це для мене людина з великої літери. 

Але маю ще одного кумира. Коля — високий простий парубок, працює на заводі. Якщо чесно, мені спочатку здавалося, що він якийсь нетямущий. Та не завжди все так, як здається на перший погляд. Позаторік улітку Коля знайшов на смітнику новонароджених цуценят. Він не побоявся труднощів — забрав їх і вигодував. Сам! Це при тому, що він позмінно працював на важкій роботі! І всі цуценята в нього вижили. Він їх прилаштував, а одного залишив у себе. Я відтоді кажу: «Колю, ти мій кумир». 

***

Отримавши нагороди, лауреати Зоозахисної премії поспішають вийти зі світла софітів, щоб якомога швидше повернутися до своїх тварин. Вдома вони знову перевдягнуться в робоче й закотять рукави. Протягом трьох років великої війни ці люди приймають у притулках собак і котів, свійських і диких тварин, евакуйованих з фронту чи прифронтових місцевостей, а часом і самі їх евакуюють. Це сотні, а подекуди тисячі нових тварин на рік. Тварини продовжують прибувати, бо війна триває. Проте ми можемо подбати про те, щоб роботи у зоозахисників і зоозахисниць не більшало хоча б через покинутих і скривджених тварин у тилу.

«Усю ніч я запихала кожну щілинку автівки речами й собачим кормом. Боялася зачинити дверцята, щоб не видати зайвого звуку. Знадвору долинав тріск і автоматні черги». Так Марина з Херсона, власниця 8 собак, збиралася їхати з окупації. Залишати жодну з тварин жінка не мала наміру.

Нерідко громадські організації забирають з прифронтових територій тварин, яких залишили господарі — часто на прив’язі. Та деякі люди здатні на героїчні вчинки, щоб прогодувати тварин в окупації, а виїжджаючи, забрати їх із собою. Яких випадків більше? Цього ми не можемо порахувати, зате можемо розповісти кілька історій, коли люди евакуювалися разом зі своїми тваринами.

Вибратися з окупації з 8 собаками

Будинок на півночі Португалії, недалечко — евкаліптовий ліс. Ще недавно цей будинок був непридатним для життя, але Марина Скрипниченко з чоловіком вже багато чого відремонтували. Передовсім обгородили подвір’я, щоб не порозбігалися їхні собаки: Йолкін, Йожик, Йорік, Мартишка, Муха, Мотя, Миша і Чуча. Всі вони колись були безпритульними й бігали околицями Херсона. Марина почергово взяла їх до себе. Та коли почалася окупація, місце, де вона мешкала, перетворилося на пекло. Для свого ж порятунку треба було виїхати. З вісьмома собаками. Марина розповідає, як це було.

Будинок за містом

У нас був великий красивий дім під Херсоном на березі Інгульця. Я організовувала йогівські семінари і пленери для художників. Цей будинок справді був дуже світлим і добрим. Цієї зими він слугував прихистком для наших військових. 

Недавно ми дізнались, що нашого дому більше не існує: пряме влучання і пожежа. 

Мешкаючи на окраїні міста, я часто бачила цілі зграї безпритульних цуценят, і з цих зграй брала найслабших. Прихистила одну собаку, потім з’явилася друга… і так аж до 8. Чоловік збудував їм будки, вольєри — все в них було.

Місяць у підвалі

З початком війни росіяни одразу зайшли в Херсон. Мій чоловік — моряк, він був у рейсі. Я забрала маму з Херсона, бо вважала, що за містом буде безпечніше, але з першого ж дня нам довелося переїхати в підвал. Ми ще не знали про це, але над головою вже все носилося: і ракети, і дрони… Так ми прожили місяць разом із собаками.

Вони важко на все це реагували. Дуже боялися вибухів, і досі не люблять гучних звуків.

Минув десь тиждень після початку окупації, коли я побачила російських десантників — вони як з-під землі виросли. У повній екіпіровці — я в кіно таке тільки бачила! Один каже: «Чого ти не від’їжджаєш?» Я мовчу, бо ледь не вмерла зі страху. І він каже: «Вали в підвал і не виходь».

Сусіди дали мені карасів, то я варила цю рибу і давала собакам — своїм і вуличним. Зараз мої рибу категорично не їдять. 

Іноді я виходила по яйця до сусіда. І якось я зробила вигляд, що знов іду до того сусіда. А сама взяла балончик і пішла написати дещо на одному гаражі. Подзвонила подрузі, щоб вона говорила зі мною: якби мене розстріляли, то вона хоча б почула це. Один балончик закінчився — я дістала другий і таки дописала: «рускіє, ідітє на х**».

Виїзд

Окупанти забрали машини в усіх людей району. Моя автівка вціліла, бо гараж був у будинку. Вони не здогадалися, що він там є. Щоб виїхати, мені треба було якось вигнати авто з гаража. На це я не могла наважитися, бо вони б її забрали, як у всіх.

Знайома знайшла фермера, який намагався врятувати свої поля і якось із ними домовлявся про дозвіл працювати на землі. Він подзвонив і сказав мені: «Будь наготові». Усю ніч я запихала кожну щілинку автівки речами й собачим кормом. Боялася зачинити дверцята, щоб не видати зайвого звуку. Знадвору долинав тріск і автоматні черги. Кого чи що вони стріляли, я не знаю.

Десь о 6-й ранку телефонує фермер: «Виїжджай із гаража, але не відчиняй воріт. Коли появиться бронетранспортер із буквою z, тоді відчиняй».

Цей аграрій якось намовив окупантів послати на дачі бронетранспортер начебто «усмірять» тих військових, що все трощили. Коли транспортер заїхав на мою вулицю, мені цей чоловік знову дзвонить: «Виїжджай».

На той момент я вже спіймала всіх вісьмох собак. Половина з них ніколи не були в автівці, та я запхала їх усередину. На заднє сидіння наклала пледи, і зверху лягла мама, бо ж сидіти вже неможливо було. Собаки притихли, налякані.

Це було «прикольно»… Я проїхала 12 окупантських блокпостів! І на всіх ці тварюки оглядали машини. Коли я під’їжджала до поста, опускала вікна. З них одразу вистромлювалися 8 писків. То окупанти казали: «Їдь на х**».

Дісталася до Херсона. Там біля супермаркету щодня збиралися на автомобілях жінки з дітьми в колону, щоб не було так страшно їхати поодинці. Я теж прилаштувалася в цю колону. Щойно ми виїхали з Херсона, застрягли, бо йшов бій — їхати не можна було. Машин 200-300, купа дітей, купа собак… Врешті вся колона розвернулася і поїхала назад.

А я подумала: «Якого чорта? Помру так помру». І поїхала.

До Коблевого ми добиралися 12 годин. У нормальний час я доїжджала туди за дві з половиною години.

Собаки сиділи в машині як миші. Тільки в Коблевому я вперше їх випустила… Все одно було страшно, бо і там чулися вибухи. Ну, треш. Романтизму нуль!

У Португалію — з фанеркою замість скла

На митниці на кордоні з Румунією я опустила вікно й вийшла. І двоє псів вискочили надвір. Тоді ми вже стояли в черзі 3-4 години. Люди нудилися, так що моя біганина за собаками усіх там порозважала. Та й ми хоч розім’ялися.

У Румунії мене зустріло стільки волонтерів! Як побачили тварин, вони ну фотографувати, давати корм… Я кажу, що мені нікуди його класти. «Все одно візьміть!» Мене це до сліз вразило, досі згадую.

У першу ніч я вирішила спати надворі. Поставила 8 мисок для собак, та правоохоронці підійшли, попросили надворі не ночувати і провели до готелю. Там був ресторан: всі меблі прибрали, долі постелили матраци й поклали біженців.

Я подумала: «Якщо хтось пискне, то всі восьмеро собак як почнуть гавкати…» Тож вирішила все ж спати в машині біля готелю. Завела її, щоб зарядити телефон, тоді хтось підійшов, я відволіклася і вийшла з машини. А на підлокітнику в авто у мене кнопка блокування дверей. Собаки цю кнопку натискають і лишаються зачинені в заведеній машині! До 4-ї ранку я намагалась їх умовити знову натиснути кнопку, але марно. Тоді вже волонтери вибили вікно, я залізла… Заклеїла його фанеркою і так їхала далі Європою. 

Відтоді собаки відмовляються сідати в машину. Та я і не змушую.

Пам’ятаю, коли я сиділа в підвалі, мій чоловік телефонував і казав: «Я не можу жити у світі, де немає тебе». Це дало мені сили вийти. Ну уб’ють, то вб’ють, але труситися в підвалі й чекати, коли вони самі зайдуть по мене — це було занадто. Тож я забрала всіх і завела авто…

Нашого дому більше немає, але з тваринами все гаразд. Я щаслива, що всі наші собаки з нами.

Шестеро людей, п’ятеро собак, четверо котів і черепаха 

Родина із Селидового на Донеччині багатодітна і має чимало тварин. Чоловік Святослав Торхов працював на шахті, а дружина Юлія виховувала трьох дітей: Олександра, Артема і Аллу. Поруч жила і Юлина мама. Цього літа життя довелося кардинально змінити.

Після авіаудару

Юля: 23 червня було два удари по нашому місту. Десь о 4-й ранку снаряд потрапив у городи. У нас тільки шифер сповз і стеля де-не-де обвалилася, можна було поремонтувати. Отож, ми почали ремонтувати. Чоловік був на даху, а ми з дітьми, мамою й собаками — у дворі. О 5-й вечора вдарили вдруге і влучили за нашим двором. У будинку вибило вікна, стеля обвалилася. Чоловік злетів із даху — отримав черепно-мозкову травму і травму ребер. Ми стояли внизу, гараж затулив нас від уламків, але нас усіх контузило. У новинах повідомляли тоді, що це була авіабомба, а яка конкретно — не знаємо.

Собака Стіч сховався з нами за гараж. А його мати — алабайка Лавина — була біля паркана, там, де її будка. З нею було і зовсім мале цуценя Міша. Я бачила здалеку після удару, що Лавина лежить. Підійти боялася: думала, що вона мертва. А потім рятувальники оглянули чоловіка й кажуть: «А може, ви подивитеся, як ваша собака?». Тоді вже я підійшла і зрозуміла, що вона дихає. 

Я до неї: «Лавина, Лавина», почала гладити. А вона дитинку під себе ж заховала. Її сильно контузило, але інших травм не було, вона потроху прийшла до тями.

Тоді ми почали думати, куди переїжджати. Заходилися шукати житло. Ми багато їздили — так було шкода тих тварин, що вони нас довго чекали.

Крім Лавини та її цуценят, у нас ще є дворняжка Стелла, вівчарка Нора, четверо котів — висловуха Буся, кішка Аліса і її діти Борисич і Багіра. А ще — черепаха Бургер.

Шукали способів їх усіх перевезти — це було дуже нелегко.

Святослав: Врешті ми знайшли номер UAnimals і домовилися, щоб нам допомогли забрати тварин. Приїхали волонтери Марія Головіна і Андрій Жданов. Ми їх тепер часто згадуємо. 

Вони клітки підготували, сіно в машину поклали. Я садив тварин у клітки, а Марія і Андрій вже помагали в машину їх поставить. Тварини не скавчали, не тікали: наче відчували, що все добре буде.

У Петропавлівці

Святослав: Не всі пускають жити з дітьми, не те що з тваринами! У нас багатодітна родина — важко було орендувати дім, щоб дозволили жити і з дітьми, і з собаками. 

Я шахтар, то ми хотіли, щоб і шахта була недалеко. Нам вдалося — нарешті знайшли таке місце.

Юля: Ми переїхали до Петропавлівки у Дніпропетровську область. Я приїхала на три дні раніше, щоб навести лад і зустріти тварин. Усіх дочекалася й розмістила. Зараз вони себе добре почувають.

Коти як жили у нас на деревах, так і живуть. Лавина наших дітей дуже любить, а на інших людей гавкає. Якщо вибіжить надвір, вона нікого не чіпає. Але люди все одно її бояться, бо Лавина величезна. То живе у вольєрі. 

Стіч теж хотів вибігати на вулицю, а його ніяк не змусиш сидіти на місці. Довелося підселити у вольєр. Собаки все одно знайшли там лазівку і намагаються вибратись до нас у двір. 

Вівчарка Нора теж сторожова, але до нас прихильна, бо з дитинства з нами. А Стелла вже собачка у віці, підходиш до неї — лапки дає. Хоче, щоб їй увагу приділяли.

Як можна було їх покинути? Ми їх любимо і завели не для того, щоб кидати. Такої навіть і думки не було.

Святослав: Скоро заберемо тещу, вона ще в Селидовому. Буде в нас ще більша родина. Якщо ви у схожій ситуації, не опускайте руки. Забирайте тварин, бо тварини — члени сім’ї.

Кіт, який святкував звільнення Херсона

Євгенія Акубекова живе в Херсоні. До повномасштабного вторгнення вона працювала продавчинею у торговому центрі. З початком великої війни центр зруйнували, і жінка залишилася без роботи. У Євгенії було двоє котів, а буквально перед 24 лютого 2022-го з’явився третій — його тимчасово залишила сестра, яка поїхала працювати до Польщі. Виявилося, всі ці коти не бояться води: вони подорожували човном і ходили на риболовлю. Євгенія розказала про те, як переїжджала з місця на місце з трьома котами. 

Початок окупації

У нас дві киці — Зоя і Варюшка, а ще у 2022-му був кіт моєї сестри — Джої. Він з нами пробув і війну, і окупацію. Зараз уже знову живе із сестрою.

Коли Херсон захопили, ми з чоловіком два тижні не виходили з дому. Потім скінчився корм для котів, та й запаси людської їжі закінчувалися. Я пекла вдома хліб, але вже не було олії та цукру. Почали виходити купувати їжу. А 9 квітня ми виїхали на дачу.

На лівому березі Дніпра є багато проток і дачі на островах. Аж до 5 грудня ми жили там. Садили город і рибу ловили. У місті не було електрики, а на дачі була.

Коти дуже боялися обстрілів. Вони і зараз бояться й ховаються. Це страшне було, як над нами літали орківські літаки, щоб бомбардувати. Так низько летіли, аж над самими дротами. І бідні коти не знали куди бігти! Та й ми не знали, теж присідали від страху. Я котів гукала, але вони були в паніці. А уже як чули здалеку, що летить літак, то ховалися в хату.

А взагалі котам там було роздолля. Чоловік рибу ловив — підгодовував і наших котів, і сусідських. Ціна на корм тоді дико пішла вгору. Спершу наші почали піднімати ціни на залишки корму, а потім росіяни завезли його й продавали втридорога.

Найбільший наш пестунчик — це Джої. Він лагідний і гостинний. По острову він ходив за мною. Всі знали, що то мій кіт. Лізочка в нас широка й присадкувата. Вона в азарті бігала за вужами й за мишами, схудла й така ловка стала! А Варюшка найстарша. Дуже любила на горищі сидіть — у неї там своя опочивальня.

Коти взялися вужів носити в хату. Знали всі ті дірочки, щілини, де вони сиділи. Я вже кричала на них, щоб не тягали тих вужів бідних! 

Дуже котам подобалось, і вони важко переживали, що ми повернулися в місто. Джої тиждень не їв від туги.

Кожні вихідні я їздила човном у Херсон по продукти: олії купити, крупи якоїсь чи цукру — того, що ми не могли виростить. Ми їздили з чоловіком через мікрорайон Острів. А там пост орків був. Перевіряли сумки, телефони. Якось нас брали на абордаж катером орківським, трусили, перевіряли паспорти, телефони.

Звільнення

Пам’ятаю, як звільнили Херсон. Я поїхала човном скуплятися. Ми всі одне одного знаємо, хто теж їхав. То ми найняли одне таксі, їдемо й бачимо — пікап з одеськими номерами, і хлопець у камуфляжі нам махає. От, думаю, падло! Вже віджали нашу машину, ще й махає оцей. Ви знаєте, я від стресу навіть не зауважила, що форма не та! Приїхала на базар, а він аж кипить: «Там наші, там наші!». А перед цим нас застерігали, щоб ми не збиралися, бо можуть бути провокації, окупанти можуть перевдягатися… Я кажу: «Люди, не збирайтеся!» — «Ви що, не хочете, щоб то наші були?» — «Я хочу, але ж нас попереджали, що може бути провокація». Я не вірила. І гудів Херсон.

Приїхали ж на острів, і там так само: «Чули?» — «Чули! Правда? Ні?». Коли виявилося, що справді наші прийшли, ми зібралися всім островом і святкували. Кожен приготував, що в нього було найкраще, і сиділи за столом, співали, фотографувалися, плакали. І кіт знайшов, де ми сиділи, прийшов до нас і сидів з нами за столом!

Потім острови почали прицільно обстрілювати. Був дрон: дивилися, де люди ходять, і туди стріляли. Тоді вже всі втекли, і ми також похапцем тікали. 

Речі кинули там, але котів забрали. Три переноски, два рюкзаки. 

Дача під орками. Невідомо, чи ми туди повернемося. Чи там заміновано, чи там зруйновано? Ми не знаємо. Принаймні наші тварини з нами.

Кожне життя цінне й важливе, а отже, його не можна знічев’я припинити. Про це йдеться й у статті 17 Закону України «Про захист тварин від жорстокого поводження». Там чітко окреслили, за яких обставин припустимо приспати тварину, і в цьому переліку немає причини «набридла», «з нею складно» чи «нам треба поїхати кудись без неї».

Єдині валідні приводи для евтаназії хатньої тварини — це припинення її страждань, якщо це неможливо зробити в інший спосіб, та її хвороба на сказ або інше небезпечне захворювання.  

Присипляння ж здорових тварин — це антигуманна практика.  Та, на жаль, як показало розслідування, це досі відбувається в українських клініках.

Ми в UAnimals media зважували, чи слід називати клініки, де погодилися приспати здорову тварину — чи не додамо їм цим «вдячних клієнтів». Однак вважаємо, що користь від публікації переважить потенційну шкоду — зокрема, сподіваємося, що названі клініки якнайшвидше відмовляться від негуманної й незаконної практики. Закликаємо власників тварин і ветеринарів не забирати життя — завжди можна пошукати тих, хто візьме під опіку. Подаруйте тварині другий шанс.

Історія одного собаки

У Річі цілих 8 років була родина. 

Колись його прихистила Марина і вони спершу були тільки вдвох. Потім у Марини з’явився чоловік. Згодом — двоє маленьких дітей. Річі ставився до них з осторогою, потім — просто поблажливо, а з часом навіть полюбив.

Інколи він, щоправда, поводився нечемно — гриз меблі, їв лайно чи блював на лежак, але з ким не буває. 

Коли почалася повномасштабна війна, Річі не дуже зрозумів, що за гучні пронизливі звуки лунають знадвору посеред ночі й чому всі бігають у ванну чи коридор. Потім адаптувався і почав вибігати першим. 

Якось зранку прокинувся — а всі щось обговорюють, називаючи його ім’я. 

Родина зібралася переїжджати за кордон. Знайшли непоганий варіант у Південно-Східній Азії. Але везти туди літаком пса, заздалегідь робити документи, як і прилаштовувати Річі у нову сім’ю чи притулок в Україні — це у плани не входило.

Тому Марина почала пошук клінік, де є послуга евтаназії. Бажано — щоб записатися можна було вже на сьогодні-завтра. В ідеалі — аби сама процедура не зайняла багато часу.

З такою легендою я дзвонила у столичні та регіональні ветеринарні клініки в межах розслідування, чи реально нині в Україні приспати здорову тварину.

Пошук клінік. Перша евтаназія

Марина не дуже розуміла, з чого почати пошук, тому пішла інтуїтивним шляхом. Річі загалом був здоровим і витривалим 22-кілограмовим собакою, тож контактів дружніх лікарів і клінік, де все можуть зробити професійно, у Марини не було. Вона загуглила «ветеринарна клініка» і за одним із перших посилань перейшла на сайт із рейтингом клінік — переважно київських. Відтак Марина почала телефонувати за списком.

У першій, Ветеринарній клініці доктора Медведєва, їй відмовили. Сказали, що спочатку лікар оглядає тварину та робить висновок. Мовляв, евтаназують лише тих тварин, яким не можна допомогти. Марина про всяк випадок уточнила, чи знають там місця, де таки можуть приспати здорову тварину, але їй відповіли «Ні, не знаємо» і кинули слухавку.

Але що ж, ніхто не казав, що буде легко.

Марина подзвонила у клініку «Ветпрофі», де докладно пояснили логіку своєї відмови: 

«Ми робимо таке виключно за медичними показами. Тільки у тому випадку, якщо тварина мучиться і немає жодних інших способів припинити її страждання. Здорову собаку усипляти заборонено законом, ніхто не має на це права. І це правильно. Треба прилаштувати в добрі руки, якщо немає з ким залишити».

Марині не дуже треба були ці моральні настанови, тож вона продовжила пошук. У «Vet-help», «Друг» і «Пандочка» поцікавились, чи собака невиліковно хвора. Якщо ні, «до побачення» — за бажанням власників таке не роблять. У «Талісмані» коротко сказали, що таким не займаються, і порадили шукати ще.

У клініці «Звірополіс» Марину переконували, що вбивство — найгірше з усіх можливих рішень. 

«А ви не пробували йому просто нову домівку знайти, а не вбивати? Краще віддати пса в притулок, де його можуть взяти інші люди, і він буде жити. А не просто вбити, бо ви не захотіли взяти його із собою. Гарного дня».

День у Марини вже не був гарним, бо моя персонажка відверто задовбалася слухати відмови. Вона хотіла розв’язати свою проблему раз і назавжди, і нарешті їй почало щастити.

У ветеринарному центрі «Animal Clinic» спершу таки поцікавились, чи є показання до евтаназії. Марина розповіла ситуацію: так і так, переїжджаємо всією родиною, собаку взяти не можемо, 8 років, 22 кілограми. Думала, зараз знову почує відмову. Але ні. Просто зорієнтували, що вартість на собаку такого розміру становитиме 3 600 гривень, а процедура проста: «Ми вас записуємо, ви під’їжджаєте на евтаназію. Є клініки в Дарницькому, Печерському районах і на Софіївській Борщагівці».

За додаткову плату можна залишити собаку на кремацію у двох форматах: загальну та індивідуальну. Індивідуальна передбачає повернення праху в урні, загальна — ні.

Про всяк випадок Марина уточнила, скільки це триватиме (аби спланувати свій робочий день) — 20-30 хвилин. Перепитала, чи не буде якихось розмусолювань, оглядів лікаря та обстежень до «уколу» — відповіли «Ні, тут не буде».

Так Річі записали на його першу евтаназію — на завтра на 10:30.

«Кожен як хоче, так і пляше»

Наше розлідування тим часом триває. Тож про всяк випадок Марина вирішила записати Річі ще на декілька візитів і обдзвонила решту клінік зі списку. 

У ветеринарній клініці «2ЛайфВет» було дешевше — 750 гривень за 22-кілограмового собаку. Записали на 14:30, анонсували процедуру тривалістю до 30 хвилин. Марина знову уточнила:

— Я дзвонила в інші клініки, й там відповіли, що треба собаці пройти обстеження попередньо, і це може тривати довго. Можна без цього всього?

— Так, можна, ми завжди так робимо. Ви приїжджаєте, ми заповнюємо на вас карточку, ви вирішуєте — кремація чи ні, оплачуєте — і все: заносите тварину і можете бути вільною.

— Та я думаю, що собаку можна не заносити, він сам зайде, — відповіла Марина.

— Тоді завтра о 14:30.

— До побачення!

Так Річі записався на другу евтаназію на завтра.

У ветеринарних центрах «Лікар Бо», «Сітівет», «Рудий кіт» і Ветеринарній клініці Оболонського району Марині знову відмовили: евтаназія лише за медичними показаннями. У «Сімейному улюбленці» — теж. Порадили звернутися в притулок чи до волонтерів, пояснити ситуацію та знайти людей, які зможуть прихистити собаку. Від додаткових грошей теж відмовились — мовляв, справа в гуманності. А ще дали покрокову альтернативну до евтаназії інструкцію: написати пост, підібрати фотографію, розмістити оголошення в групах.

У Ветеринарній допомозі Лесі Романюк запропонували найшвидшу та найзручнішу опцію для Марини — привезти собаку вже за кілька годин, увечері.  Спершу у клініці спитали про вік і розмір пса та причину евтаназії. Марина традиційно розповіла свою історію.

— Тобто собака здорова? — уточнила лікарка.

— Вже трохи старувата, але відносно…

— Я вас зрозуміла. Ну добре, приїжджайте на 19-ту.

Після узгодження адреси Марина спитала, скільки триватиме процедура — традиційно хвилин 20. Їй порадили взяти із собою рядно, аби покласти тіло пса після евтаназії. Укол на таку вагу коштує 3 тисячі гривень, ще тисяча — поховання.

— Добре, що у вас все так швидко триває, бо мені казали, що треба робити обстеження ще до евтаназії, — від імені Марини я дала другий шанс.

— Для чого обстеження, я вибачаюсь? Це риторичне питання, я просто мислю вслух. Для чого обстеження? Що я з цим аналізом буду робить як лікар?

— Казали, що без цього вони не можуть… Без медичних…

— Показань? Так це їхні внутрішні протоколи, в нас немає таких. Кожен як хоче, так і пляше.

«Ми там завжди закопуємо»

Коли список топових 20 клінік завершився, Марина вирішила випробувати ще один шлях — загуглити «евтаназія тварин клініка». У цьому списку вже були ветеринарки різних регіонів: Дніпро, Харків, Київ, Львів, Рівне. Марина захопилася і продзвонила близько 35 клінік у різних містах. У «Зоолюксі», «Elitvet», «Vetmed», «VetPoint», «Vetmedcomplex» та «Exvet» відмовили, посилаючись на незаконність дій і медичні покази.

У львівській «Vetiko» були більш зговірливі. 

На питання «Скільки коштує?» відповіли загадково: «Багато, а що сталося?». Марина переказала легенду, її вислухали. Уточнили вагу. Озвучили суму: 7 тисяч гривень, ще 2,5 — поховання. Можуть приїхати й додому. Але все-таки домовились про візит у клініку — вдома діти, Марині не хотілося, аби вони це бачили.

У цій клініці було найшвидше — 10 хвилин на евтаназію. І найдорожче.

Так Річі запланував свою першу поїздку до Львова.

У київській «Abdem» процедура коштувала майже уп’ятеро дешевше — 1 760 гривень. Запис на завтра, півгодинна процедура, можна просто залишити собаку і поїхати. На питання щодо попередніх обстежень чи чогось такого відповіли:

«Ні, у нас якщо вже привозять на евтаназію за рішенням клієнта, то відразу вводять тварину у стан сну, а потім вводять ін’єкцію, яка припиняє життя».

Так Річі записали ще на одну евтаназію.

У рівненській клініці «Айболіт» евтаназія коштувала 1 200 гривень. Процедура швидка — щонайбільше 15 хвилин.

— Ви можете просто оплатити й піти. Вводиться наркоз, тварина засинає, вона в глибокому сні. Після цього зупиняється дихання і серцева діяльність. Це гуманно і безболісно. 

За додаткові гроші — захоронення.

— Це, скажімо так, ще 1500 гривень, ми закопуємо там, як на Шпанів їхати, там така лісопосадочка є. 

— Це там цвинтар?

— Ні, ні. Нема в нас такого, на жаль. Це просто там дерева ростуть біля поля, я там закопую тваринок. Або вже самі десь займайтесь цим усім.

Так Річі ледь не закопали в лісосмузі.

З 35 клінік, які мали опцію усипляння тварин, 6 погодилися на евтаназію здорового пса.

Що про це каже закон?

Стаття 17 Закону України «Про захист тварин від жорстокого поводження» забороняє умертвляти тварин для регулювання їхньої чисельності на вулицях. Пряма заборона передбачена лише для безпритульних тварин. З хатніми — дещо інша ситуація, як пояснює юристка UAnimals Анастасія Гевчук.

«Якщо ми говоримо про домашню тварину, її згідно з цим законом можна умертвити лише для припинення страждань, які неможливо припинити в інший спосіб, або ж у разі хвороби на сказ, чи іншої хвороби, що підлягає повідомленню. Якщо тварина здорова та не страждає від важкої хвороби, її заборонено умертвляти», — каже юристка.

Але є одне «але».

Чинне законодавство не передбачає прямої відповідальності за евтаназію здорової тварини.

«Кримінальний Кодекс у статті 299 передбачає покарання за жорстоке поводження з твариною, що спричинило каліцтво або смерть. А евтаназія, згідно із законодавством, сама по собі жорстоким поводженням не вважається», — пояснює юристка.

Водночас президентка Всеукраїнської спiлки громадських органiзацiй «Асоцiація зоозахисних органiзацiй України» Марина Суркова каже: «Є відповідальність за порушення правил поводження та утримання тварин. Тобто дотримання вимог до проведення евтаназії, зокрема підстав для евтаназії, — це про гуманне поводження. І їхнє порушення тягне за собою відповідальність. Проте, наскільки я знаю, ще немає жодного такого прецеденту».

Анастасія Гевчук із нею погоджується: «Судова практика за статтею 299 Кримінального Кодексу України переповнена справами щодо жорстокого умертвіння тварин, тоді як справи щодо евтаназії, коли її здійснювали за бажанням власника чи власниці щодо здорової тварини, відсутні. Таким чином, евтаназію здорової тварини можна кваліфікувати за статтею 299, проте ця практика не популярна і не набула такого тлумачення в Україні».

Правила утримання і поводження з домашніми тваринами затверджують органи місцевої влади. Скажімо, у Львові та Одесі евтаназію допускають виключно за висновком ветеринарного лікаря чи лікарки.

«Відповідно, якщо не буде згоди чи висновку ветеринарного лікаря, такі дії можна кваліфікувати як адміністративне правопорушення за статтею 89 Кодексу України про адміністративні правопорушення», — пояснює Анастасія Гевчук.

Якщо ж власник чи власниця надає згоду на таку евтаназію, порушення все ж не фіксують.

Висновок такий: здорову домашню тварину заборонено умертвляти, але притягнути до відповідальності власників і ветеринарів може бути дуже складно. 

Тому юристи та юристки працюють над проєктами щодо прямої заборони евтаназії з чітким переліком хвороб, для яких пропонують зробити виняток. А також — над тим, щоб законодавчо закріпити відповідальність за порушення такого закону.

«Ми продумуємо відповідальність ветеринарних лікарів за недбале, неналежне лікування, зокрема і за незаконну евтаназію. Це на часі, і  якраз триває обговорення цих питань серед зоозахисної спільноти із залученням фахівців у сфері ветеринарії», — каже Марина Суркова.

«Ми поки напрацьовуємо матеріали для майбутнього проєкту, оскільки тут дуже багато “але”. Таке явище, як евтаназія здорової тварини, — це про бажання позбутися. Проте ми дуже хочемо, щоб евтаназія була виходом лише у крайніх випадках для припинення страждання тварини», — додає Анастасія Гевчук.

Світлина: © nenovbrothers via Canva.com

«Вуглик» — прихисток для свійських і хатніх тварин із філіями у Херсонській, Дніпропетровській і Миколаївській областях. Його історія почалася на Львівщині, але за тисячу кілометрів на схід засновниця притулку Олександра Гаврилюк-Левицька знайшла великі території для випасу свійських тварин. А ще — людей, які поставилися з розумінням і доброзичливістю до її справи. І багато сонця. 

Через війну Олександрі з родиною довелося покинути свій новий дім на Херсонщині. Вони переїхали кількома автівками — разом із курми, хворими собаками й котами. Однак філії «Вуглика» на сході України все ще діють.

Про те, як вдалося створити цілу мережу осередків, відновивши справу буквально з вуглинки, як херсонський притулок живе в умовах окупації і що у «Вуглика» попереду, Олександра Гаврилюк-Левицька розповіла для UAnimals media.

Про дітей, тварин і стерильність

У дитинстві я мріяла про коня й собаку, але батьки не підтримували ідею піклуватися про домашніх тварин. Вони більше дбали про чистоту в домі, аж до певної стерильності. Зараз я можу зрозуміти позицію батьків: ми мешкали вчотирьох у невеликій квартирі в Трускавці, батьки постійно працювали, а за улюбленцями потрібно було б доглядати. 

Дитина не може взяти на себе відповідальність за піклування про тварин. Я теж не можу сказати зараз доньці: «У тебе є улюбленець — доглядай за ним: прибирай, готуй, вигулюй». 

Але я вважаю, що будь-якій дитині корисно мати в домі тварин. Це підтверджує багато досліджень Всесвітньої організації охорони здоров’я. Діти, які зростають із тваринами, мають менше проблем зі здоров’ям, як-от алергій. Їхній імунітет вищий, а психіка стабільніша.

Ці дослідження з’явились нещодавно — у моєму дитинстві їх не було. Натомість вважали, що для малечі потрібно все дезінфікувати, а будь-яка тварина — це бруд. Мені нагадували про миття рук по десять разів на день. Я мала численні харчові отруєння, адже у стерильних умовах організм не міг виробити імунітет до тих чи інших збудників хвороб.

Зате моя дитина «наїлася» бруду. Часом вона по пів дня тусується з курми, обіймає та цілує їх. Обожнює курей.

Фізично моя донька максимально здорова. Однак має розлад аутичного спектра, тому спілкування з тваринами дуже корисне для неї. За гарної погоди ми завше їздимо до притулків, і я дозволяю доньці посидіти на спині в коней. Я проти верхової їзди, але дитина вагою 20 кілограмів не зашкодить фізично здоровому коневі.

Я даю своїй доньці спілкуватися з тваринами досхочу. Це мої мрії, які втілились у життя.

У нас живуть близько 40 котів — хтось сліпий, хтось хворіє, а хтось дуже старий. Ще є пес-старожил Бобчик. Нам його віддали вже старим, і відтоді минуло понад 10 літ, тому я навіть боюся подумати, скільки йому років. І є собака Бабулетка, теж дуже старенька. У неї демодекоз, тож ми лікуємо і доглядаємо її власноруч. 

Більшість врятованих котів і собак живуть у «Вуглику», а додому я беру тих, які не виживуть в умовах притулку.

Про перших врятованих — Роджера і… Вуглика

На третьому курсі інституту я займалася спортом. Якось ішла придбати костюм для змагань і дорогою зустріла в підземному переході хлопчика, який продавав цуцика. Це був пітбультер’єр, якого ніхто не хотів брати, бо він народився найбільшим серед братів-сестер. Люди боялися, що пес виросте надто агресивним. Звісно, я не купила костюм, а віддала гроші тому хлопцеві, забравши собаку. Це був мій перший пес — Роджер.

Через Роджера я багато конфліктувала з батьками. Вони мали свої плани на моє майбутнє: хотіли, щоб я виїхала за кордон і влаштувалася там. Із собакою це було складно зробити. Тому мене просили віддати пса, знайти для нього «інші руки».

Через ту ситуацію я не розмовляла з батьками майже місяць: коли мені поставили ультиматум, я сказала, що не зраджу свого улюбленця. Ми залишились разом там, де й були. 

А якщо говорити про перший порятунок тварини, то це було кошеня. Знайшла його понад 15 років тому. Тоді я тільки почала зустрічатися зі своїм чоловіком, ввечері ми гуляли із собаками й почули сильне нявкання. Чоловік побіг у підвал і витягнув з-під цегли маленького чорного кота. Ми назвали його Вугликом.

Про створення притулку, конфлікти і пожежу

Я завжди хотіла рятувати тварин, але й розуміла, яка це велика відповідальність. У Трускавці ми з чоловіком постійно конфліктували із сусідами по будинку через те, що утримували трьох пітбулів. Хоча навіть мої батьки жартували: «Ці собаки скоріше залижуть когось до втрати свідомості, аніж покусають». 

Коли ж ми почали забирати до себе ще й безпритульних тварин, мусили переїхати в село. Для цього придбали у 2009 році старе недороге помешкання в селі Бродки й розпочали там ремонт.

Я гадала, що на власній сільській ділянці зможу звести нанівець конфлікти з людьми, проте це виявилось не так просто. Односельці мали свої уявлення про те, як нам жити. А деякі сусіди казали про нас: «Коли ж вони згорять». 

І ось 8 січня 2018 року в нашому будинку з врятованими тваринами справді сталася пожежа. О п’ятій ранку до нас постукали сусіди навпроти з криками, що горить другий поверх. Ми не змогли звідти врятувати котів. Але інші сусіди допомогли вивести коней, свиней і корів. 

Рятувальники прибули чомусь із пустими машинами. Не маючи води для гасіння вогню, спершу стояли й дивилися, як горить. Час втратили. Потім почали накачувати воду зі ставка поряд. Хоча частина стаєнь на ділянці збереглися, від будинку не залишилося нічого. 

У нас немає доказів, що це був навмисний підпал. Правоохоронці висунули версію про самозагоряння через коротке замикання. І я не хочу думати погане на людей.

Тоді в мене на руках була шестимісячна донька, і це стало надскладним випробуванням для нашої сім’ї: залишитися з дитиною й усіма тваринами на вулиці. 

Про нові притулки, чергові конфлікти і цінність підтримки

Після пожежі нам дуже допомогла жінка із сусіднього села, Наталя Турута. Вона домовилася, аби інші люди у Красові продали нам землю в розстрочку. 

Спершу там не було нічого: ані стаєнь, ні води. Лиш пуста земля. Після пожежі я гадала, що притулку не стане. Сама б я точно нічого не змогла відродити. Але Наталя разом зі своїм чоловіком почали зводити огорожу на тій території, і за якийсь час ми змогли перевезти туди тварин. 

Турути стали адміністраторами притулку, продовжили догляд за тваринами й узяли на себе організаційні завдання. Вони повірили в наш проєкт і допомогли, щоб він існував. А з початку повномасштабного вторгнення ці небайдужі люди пішли на фронт.

Згодом у Красові теж почалися проблеми з місцевими. Хоча притулок був за селом і ніяк не міг заважати мешканцям, однак таки заважав. Люди скаржились на те, що тварини продукують лайно, їм смерділо. До речі, свиноферми, де тварин годують на забій, здебільшого теж знаходяться близько до сіл, але сморід від їхніх екскрементів чомусь не заважає людям.  

У наших конфліктах дійшло до сільських зборів, аби виселити притулок з околиці Красова. Пояснювали, нібито там рекреаційна зона (насправді — ні).

Я почала шукати нові локації, куди можна перевезти тварин, коли легальні способи витіснити притулок місцеві жителі вичерпали й почали шкодити. Наприклад, хтось зруйнував місток, який ми власними силами збудували, щоб діставатися до пасовиська через річку. 

Всі наші філії утворювалися після того, як ми виїжджали з Красова. Я зрозуміла, що не зможу протистояти тиску. Ми намагались утримувати тварин на «перетримці» у різних куточках України й шукали інші стабільні варіанти житла для них. Питання фінансів завжди стояло гостро, адже десь нам піднімали орендну плату. 

Отож, з Красова ми перевезли частину тварин у миколаївський осередок. Він уже існував: раніше ми шукали нових місць для розширення, і цю локацію порадила знайома. Там ми нікому не заважаємо, адже сусіднє село знаходиться далеко. 

Іншу групу тварин з Красова ми доправили в дніпровську філію, а ще одну — до херсонського притулку. Обидві локації так і створили.

Я б не відкрила жодного іншого осередку, якби не протистояння тим, хто хотів нас вигнати. Можу подякувати цим складнощам, адже завдяки їм «Вуглик» зростав. Зараз у нас три притулки, ми будуємо четвертий. Раніше на Дніпропетровщині була ферма у Василівці, але зараз там дуже гучно й часто «прилітає», тож ця філія вже другий рік знаходиться в селі Балівка. 

Тут у нас хороші відносини із сільською радою та місцевими жителями. Нам дозволяють випасати худобу на різних ділянках, продають дешевше або віддають залишки врожаю. «Вуглик» потребує масштабнішої підтримки, але дуже приємно вже від того, що нас не цькують. 

Хто мешкає у «Вуглику»

У нас багато собак і котів. А ще багато коней, корів, свиней. Є кози, вівці, є навіть поні й віслюки, яких чисельно значно менше, тому що вони потрапляють у складні ситуації рідше за інших. Найбільше у нас корів і свиней. 

Ми беремо у притулок стільки тварин, скільки можемо гідно утримувати. Були випадки, коли люди просто віддавали нам свійських тварин, бо переїжджали з дому. Також безоплатно до притулку потрапили 5 кіз, яких азовці врятували з лінії фронту (наші волонтери забирали тварин із Харкова, куди їх доправили військові).

Однак у 99,9 % випадків ми викуповуємо свійських тварин у власників. Коли люди перебувають у тяжких фінансових умовах, їм ті гроші важливі в бюджеті. Не можу їх засуджувати.

Та з визначенням справедливої ціни за тварину складно. Створюючи збір на викуп тварини, мусимо обґрунтувати фоловерам її вартість, витрати на перевезення і тому подібне. Наша організація не бізнес із перекупки тварин. Коли, наприклад, ставлять ціну 40 000 гривень за коня, я відповідаю: «Вибачте, ми не можемо собі цього дозволити». Втрачається ідея порятунку. 

Про ахімсу та інші принципи притулків для свійських

Схожий до нашого притулок в Україні я знаю один — це «Ріфуджіо». Решта мають інакший формат: займаються фермерством, продажем молока, сиру.

Є таке поняття, як «ахімса» — гармонійне співіснування з коровою. Телятко залишається з мамою і п’є молоко, яке для нього й створене. А людина лиш ділить молоко з телятком, а не відбирає повністю. Притулки з такими принципами в Україні є, і вони прилаштовують багатьох тварин.

Наші принципи — інші. Ми хочемо, щоб тварини жили у «Вуглику» тим життям, яким мають жити — без зазнання пожиттєвої експлуатації. У «Вуглику» жодна корова не дає молока. А народжують ті тварини, які прибули до притулку вагітними.

Коли до нас потрапляє корова після молочної ферми (якщо тварина здорова), на початках входження в «охоту» у неї відбувається за графіком: кожен 21-й день. Але згодом статевий цикл не проходить так часто, як це відбувається на фермах. Корова чи кобила, яка не відчуває поряд самців, перестає входити в регулярну «охоту». 

Тварин чоловічої статі ми каструємо: так не відбувається запліднення. Однак самиць великої рогатої худоби ми не стерилізуємо: ці операції є надскладними і можуть загрожувати здоров’ю та життю тварин. На заході таке теж не практикують, наскільки я знаю. 

В Україні я поки не бачу масштабних кроків з боку суспільства до порятунку саме свійських тварин. Наші підписники — це обмежена група людей, а загалом охочих рятувати саме свійських тварин дуже мало. 

До нас все ще приходять люди із запитаннями: «Чому ви просите гроші на утримання тварин, чому не роздасте скот людям?». 

Щодо прилаштування, то ми не віддаємо тварин «у сім’ї», хоча в нашій практиці є випадки успішних прилаштувань під офіційну угоду. Одначе були й такі ситуації, коли  нові власники «зникали». Вони не надавали навіть невеликого фотозвіту з документуванням, що відбувається з твариною.

За угодою, якщо людина неналежним чином утримує тварину й не надає фотозвіту, зобов’язується оплатити трансфер тварини назад до притулку. Проте й цих умов люди не дотримувалися: ми приїжджали й забирали тварин назад за свої гроші.

Про реабілітаційні програми

Сьогодні навіть статистично в дітей фіксують дедалі більше психосоціальних проблем. Тому реабілітація дітей із різноманітними розладами є дуже-дуже важливою й значною частиною нашого життя. 

До початку повномасштабної війни до «Вуглика» діти приїжджали не просто на екскурсії — вони могли взаємодіяти з тваринами, наприклад, годувати їх. Такий формат спілкування відбувається виключно за бажання самих тварин. 

Основною цінністю «Вуглика» є те, що тварини нікому нічого не повинні. У нас є коні, які постійно хочуть, щоб їх гладили: вони підходять, підставляють свої спини, дупки й завше просять уваги. А є такі типу «хей, не чіпай мене».

Іпотерапія — тонка наука. Це не має бути так: посадив дитину на коника, покатав і до побачення. Іпотерапевти повинні закінчувати курси, отримувати дипломи з цього напряму лікування, бути компетентними й відповідальними у ставленні як до тварин, так і до тих, кого реабілітують.  

Про притулок в окупації та гроші на порятунок

Наш херсонський осередок знаходиться на тимчасово окупованій території. В інстаграмі є фото з історією, про яку я не змогла змовчати: російські окупанти сильно побили пастуха й застрелили корову, після чого відрізали їй передні ноги. 

Я документую всі звірства росіян над нашими тваринами. Однак про більшість випадків зможу говорити лише після того, як війна закінчиться і той прихисток стане вільним. Зараз мовчу з огляду на безпеку тварин. Щодня думаю й переживаю, чи виживуть вони взагалі.

Територію, де знаходиться притулок окупували за пару годин після повномасштабного вторгнення. Машини з тваринами розстрілювали на дорогах, тож варіантів вивезти тварин, на жаль, не залишилось. Там були й інші фермери, які хотіли евакуюватися, й не змогли. Тому я вивезла трьома автівками лише тих тварин (немічних котів і собак, курей), які жили безпосередньо у моїй хаті в Чорнобаївці.

Вивезти одну велику тварину з окупованої території через сторонні країни коштує: 6,5 тисяч євро, для нашої організації це непідйомні гроші. Я можу лише молитися, аби все погане оминуло людей і врятованих нами тварин, які нині проживають в окупації. 

Ще трохи про гроші

«Вуглику» хотілось би стати самостійним. Та поки що ми не можемо знайти спосіб, як зробити так, аби притулок не залежав від стороннього фінансування. 

Є декілька невеликих волонтерських організацій із Японії, Америки, Великої Британії, які потроху нас підтримують. Якусь велику організацію зацікавити поки не вийшло. 

Іноземцям складно, не перебуваючи тут, відчувати наш проєкт. Звичайно, ми регулярно фільмуємо і фотографуємо тварин, пишемо пости в соцмережах і надаємо звіти, куди витрачаємо гроші, які нам задонатили.

Насправді здебільшого ми залежимо від звичайних людей, які жертвують нам один-три долари. Я гадаю, що світ змінюють прості люди: хоч і невеличкою допомогою, вони роблять великі речі.

Комунікацією та залученням нових меценатів займаюсь лише я. Ресурси обмежені, а я вважаю, що будь-яку роботу в нашому проєкті треба оплачувати, зокрема й роботу майбутніх маркетологів чи грант-менеджерів. 

Спілкування з тваринами робить мене щасливою. Найбільш радісним для мене є бачити результат. Дивитися на врятовану тварину й помічати, які зміни з нею відбулися. 

Ми жартуємо у притулку про те, що в нас не люди катаються на конях, а коні — на людях. Я вкладаюсь у свою роботу повністю, живу заради тварин, яких порятувала. Це важко, й бувають моменти, коли хочеться здатися. Тоді я їду в притулок, сідаю біля тварин, гладжу їх, і мотивація враз відновлюється.

Коли ми жили в Херсонській області, до всіх філій було близько. Тоді я могла постійно спілкуватися з тваринами.

Зараз я далі від притулків. До того ж погода не сприяє мандрівкам, і не завжди можу пропускати реабілітаційні заняття доньки. Але раз на місяць я виїжджаю побачитися з тваринами. Переконана: будь-яким видом діяльності потрібно жити, горіти, занурюватися у справу, відчувати її. 

У притулку були погані й легші часи. Але я думаю, якщо постійно працювати над чимось, воно розвиватиметься. Я дуже хочу, щоб «Вуглик» ставав кращим, можна було зайти в будь-який наш притулок і сказати: «Вау, яке тут усе класне». Я розумію, що до цього ще дуже далеко.

Зразковою є наша Миколаївська філія. Вона існує п’ять років, і там основні ремонти вже зроблені. А Дніпропетровський осередок вже три рази переїжджав, отож він постійно будується. Але бачення є, тож маю надію, що за декілька років так і буде, як ми мріємо. 

Я вважаю, що всі без винятку тварини заслуговують на інше життя, і дуже хочу дати це «інше життя» якомога більшій кількості тварин. 

Світлина-заставка — з особистого архіву Олександри.

Зустріч із Віктором Шельвінським — власником реабілітаційного центру для птахів «Вільні крила» в селі Кожичі на Львівщині й цьогорічним переможцем Всеукраїнської зоозахисної премії — починається з порятунку птаха: 

«Зараз ми поїдемо до пані Ніни. Вона зателефонувала і сказала, що має травмовану пташечку — малого яструба-перепелятника. Якщо птах не зміг утекти, значить він безпорадний і потребує допомоги. Треба його забрати». 

До Віктора регулярно звертаються по допомогу з птахами: лиш за цей день — чотири рази. Він за освітою ветеринар, тому необхідну допомогу надає сам, забираючи птахів до себе. Але за потреби може проконсультувати телефоном або по відеозв’язку. 

Тварина має жити гідно

Коли приїжджаємо до пані Ніни, Віктор оглядає яструба: виявляється, що той має перелом ліктьової кістки правого крила. Згодом Віктор стрічкою тейпує крило птаха, щоб дорогою він не пошкодився ще сильніше. А на голову яструбу вдягає спеціальну шапочку, яка закриває очі, — клобук. Колись такі шапочки використовували, щоб заспокоювати мисливських птахів під час перевезення і на полюванні. Зараз клобук виконує таку ж роль для травмованого яструба. 

Далі на птаха чекають аналізи, лікування та реабілітація. Якщо все пройде успішно, то невдовзі яструб знову шугатиме в небі, на волі. 

За словами Віктора, найчастіше травмуються вороноподібні, яструбоподібні, гуси, качки, сови — найпоширеніші види, які живуть поруч із людиною. Вони зазвичай отримують травми, бо зіткнулися  з лініями електропередачі, автівками чи вікнами. 

Постраждалим птахам надають першу допомогу та за потреби відвозять до клініки. Після лікування їхня доля залежить від стану. Повністю здорових і життєздатних птахів випускають на волю.

«Якщо птах має несумісну з життєдіяльністю травму, до прикладу, у нього немає лапок, залишається тільки евтаназія. Бо ця тварина не зможе гідно жити навіть у штучно створених умовах», — каже ветеринар. 

Дім для себе і для птахів

Реабілітаційний центр для птахів «Вільні крила» існує вже 22 роки. Він облаштований навколо будинку Віктора. Коли керівник центру обирав місце для зведення дому, врахував і те, що там мають оселитися птахи для лікування та реабілітації. 

Птахам, які відновлюються після лікування, потрібно більше простору, тому їх перевозять, наприклад, до Галицького національного парку або заповідника «Розточчя». Там є всі умови для різних видів птахів: діє заборона на полювання і загалом майже відсутній вплив людини. А ще є озера для водоплавних і розлітні вольєри для червонокнижних птахів із вадами.

«Якби у мене було, наприклад, 36 гектарів, то це все можна було б зробити великим повноцінним комплексом, який надає допомогу — від ветеринарної до постреабілітаційної. Але це нереально, бо немає такого ресурсу. Тому ми співпрацюємо з орнітологами, біологами, нацпарками і так далі», — розповідає Віктор. 

Реабілітаційний центр працює на волонтерських засадах: Віктор утримує його на особисті гроші та благодійні пожертви. Нещодавно завдяки UAnimals центр отримав корм від чеських колег. Орнітолог каже, що тішиться такій допомозі, бо корму птахи потребують багато і нерідко він коштує великих грошей. Щомісячно Віктор вкладає в центр близько 48 тисяч гривень. 

Частими гостями центру є школярі. Інші люди теж приходять подивитися на птахів. Трапляється, що після відвідування забирають пташку, якій потрібний постійний догляд, собі. Віктор віддає їх лише тоді, коли розуміє: це виважене й усвідомлене рішення. Емоції в цьому випадку можуть зіграти злий жарт, бо догляд за твариною та життя з нею — це відповідальність, до якої готові не всі. І звичайно, для утримання птаха вдома треба створити відповідні умови. 

Іллюша, Лохудра і Тазіки

У «Вільних крилах» немає тихого місця — чути переспів птахів, який не вщухає ні на мить. Зараз там мешкають 63 види пернатих. Частина з них вільно гуляють територією. Інші ще до кінця не оговталися після травм, тож поки живуть у вольєрах, але згодом теж вийдуть назовні. 

Серед птахів, які є у «Вільних крилах», — щиглі, чижі, горлиці, сойки, сипухи, галки, снігурі, омелюхи, різні види папуг і не тільки. Там живуть нільські, або ж єгипетські, гуси — вони потрапили на Львівщину із заповідника Асканія-Нова після того, як там труїли гризунів на полях; дві вухаті сови з ампутованими правими крильми, вони втратили можливість полювати і не виживуть без допомоги людини; 21-річний папуга Марк, який все життя прожив у одній родині, а через війну його покинули; двоє павичів, які охороняють територію центру не гірше від собаки — англійського сетера. 

Також у центрі є троє круків: двоє з них живуть разом, бо змогли налагодити комунікацію, а ще один, новоприбулий, наразі в окремому вольєрі на карантині. Усіх круків у центрі називають Тазіками і додають порядкові номери, як у королівських родинах. На карантині зараз, наприклад, Тазік XVII. Його попередників вже вилікували, а 14 із них навіть випустили. 

Крім того, у центрі живуть міднокрилі голуби фапси з Харківщини. Як розповідає Віктор, вони вже налаштовані на сімейне життя, тож самці починають будувати гнізда, щоб завоювати самку. Одним вони не обмежуються — треба побудувати 5, аби був вибір. 

В одному вольєрі з харківськими голубами живе фазан Свайно, якого евакуювали із зоопарку в Миколаєві. Цих птахів поселили разом, бо вони без проблем співіснують. За таким самим принципом розселені й інші мешканці реабілітаційного центру. 

Свайно, Марк і Тазік XVIІ — винятки з правила, бо здебільшого у «Вільних крилах» безіменні птахи. 

«Я називаю на ім’я лише тих, яким багато років, — пояснює Віктор. — Цьому папузі 38 — він усе життя був Іллюшею. Це для нього важливо, бо Іллюша — інтелектуальна пташка. Він будує до мене місток довіри, бо чує своє ім’я. Всі інші — соколи, сови і так далі — цього не потребують». 

Також тут є Валєра і Лохудра — це пара папуг, які колись жили на Донеччині. Вони довгожителі центру реабілітації. Їх, як і багатьох інших екзотичних птахів, Віктор прийняв вимушено:

«Не хотів екзотів. Я до того працював у Національній академії наук, ми з орнітологами займалися виключно українськими дикими видами. Мені здавалося, що екзотичні — відповідальність людей, які завели собі таких улюбленців. Але екзотика прийшла так само, як війна: якщо вона вже є, тебе поставили перед фактом». 

За словами Віктора, на відміну від українських видів, які пристосовані до життя в нашій природі, для утримання кожної екзотичної пташки треба величезні ресурси: доводиться будувати будиночки з постійним теплом і вентиляцією, необхідне специфічне харчування і багато іншого. На його думку, не можна зациклюватись на утриманні таких птахів лише у клітці — треба допомагати їм пристосуватися до життя на волі. 

Найкраще і найприємніше, каже Віктор, — випускати птаха, коли він уже готовий. Саме тому керівник реабілітаційного центру до птахів не прив’язується. 

«Ти не можеш полюбити цю пташечку. Ти лиш можеш зробити все, щоб вона повернулася у своє середовище», — наголошує він.  

Лише 22% квартир, що здають в Україні, доступні для людей із тваринами. Це з’ясували UAnimals і DIM.RIA під час спільного дослідження ринку оренди житла у вересні 2023 року.

Тимчасом через повномасштабне вторгнення росії в нашій країні триває внутрішня міграція. Люди переїжджають з окупованих чи прифронтових регіонів до більш безпечних місць цілими родинами, часто залишаючи вдома набутки за все життя, але забираючи своїх друзів-тварин.

Про те, як їм вдається орендувати житло в Україні та що в цьому допомагає, — у нашій сьогоднішній статті. Ділимося історіями внутрішньо переміщених власників тварин і порадами від людей із досвідом на ринку оренди. 

«А людям похилого віку можна?»: історія власників Рудіка та Багіри з Бахмута

Наталя Зубар евакуювалася з Бахмута зі своєю великою родиною. Коли в місті стало дуже гучно, виїхали всі: вона з чоловіком, сестра із сином, літні батьки, кіт і кішка. Кіт Рудик — сільський парубок, якого вони взяли ще маленьким кошеням, а кішка Багіра — чорна красуня, яка потрапила до них на перетримку та лікування після важкої травми, але її так нікому й не віддали. Тварини доїхали у звичайних сумках до самої столиці, де жив і навчався син Наталі — Петро. Там родина почала пошук окремого житла. 

«Ми берегли свої нерви: навіть не розглядали оголошення, де категорично писали “без тварин”. Але все одно траплялися дивні упередження. Наприклад, одна рієлторка заявила, що сліди від котячої сечі видно під ультрафіолетом. І якщо хтось із моїх малих “проштрафиться”, навіть коли я одразу приберу, квартиру потім нікому не здати, — каже Наталя. — Я так і уявила, як охочі винайняти квартиру ходять з ультрафіолетом і шукають сліди від котів». 

Згодом родина знайшла доволі простору трикімнатну квартиру — таку, про яку зазвичай пишуть «потребує ремонту». Щоб жити у більш-менш комфортних умовах, вони й справді його зробили. Але досі процес пошуку житла згадують із нервовою посмішкою. 

«Ми так обережно завжди запитували: А людям похилого віку можна? А з тваринами? А людині з інвалідністю? — каже пані Наталя, яка вже багато років пересувається колісним кріслом. — Інколи розмова закінчувалася навіть не на котиках». 

Пані Наталя розповідає: все може складатися по-різному. Нещодавно на балкон до її сина залетів папуга, який чи то втік, чи то його зумисне випустили «на волю». У договорі оренди не було пункту про тварин, але власниця квартири перейнялася історією, що папуга самостійно обрав її помешкання, і не стала вимагати його виселити. 

Поради 

Антоніна Семенова, власниця житла: «Шукайте різні варіанти. У мене, наприклад, наймачі житла без тварин і дітей стабільно “вбивали” квартири сильніше, ніж “табун коней плюс 3 старших групи дитсадка”. Тому якщо в майбутньому знов здаватиму своє житло у передмісті Києва в оренду, то буду писати “виключно з дітьми та/чи тваринами”».

Катерина Гончар, орендарка: «За ці майже два роки тричі змінювала житло. Маю кота і кицьку. Коли шукала з допомогою рієлторів, то просили заставу $1000 за тварин — у тих, хто не планував переїзд, а вимушено рятувався від війни, не завжди є такі “зайві” кошти. Але це не єдиний спосіб. На попередній квартирі за умови тривалої оренди, нашим тваринам дали випробувальний термін 3 місяці. У нас вони виховані, тому все пройшло добре».

«А, у вас коти? В жодному разі»: історія власників кішки й кошенят із Сіверська

Юлія Дейнеко у квітні 2022 року евакуювалася з міста Сіверськ, що на Донеччині, до села Горинь на Франківщині. А рік потому сім’я переїхала до столиці, бо діти вступили туди на навчання. До Києва  взяли і свою велику котячу родину — маму-кішку та її новонароджених кошенят. 

«Ми довго поневірялися по хостелах, переїжджали, намагалися орендувати житло. Виходило не завжди, — згадує Юлія. — Коли шукали, одна рієлторка запевняла, що з котами ми нічого не знайдемо. Здайте їх, каже, в притулок — і проблем не буде. А я не можу так!»

Юля називає ті часи пошуку житла колами пекла, бо вона була у відчаї від постійних образ, натяків на можливість позбутися тварин, категоричних відмов і лякалок про неминуче зіпсовані шпалери чи зруйнований паркет. 

«У вухах досі ці слова: “А, у вас коти? В жодному разі…”» — каже жінка. — Вважаю, нам пощастило: власниця квартири терміново здавала її, бо переїздила. Я постійно моніторила оголошення, і щойно з’являлося свіже, одразу телефонувала. Ми зустрілися, поговорили, погодили питання котів. У неї самої є кішка, тому до наших тварин поставилася нормально». 

Родина орендує квартиру на лівому березі Києва. Мешкають разом із котами, які так нічого й не пошкодили.

Поради

Олена Вінсент, орендарка житла в Грузії: «У Батумі житла набагато більше, ніж тих, хто хоче його зняти. У новобудовах  мешканці є щонайбільше в третині квартир. За останні пів року дуже багато людей поїхали з Грузії, до високого сезону далеко, та й не факт, що він взагалі буде. Тому ціни падають, а власники раді знайти охочих знімати їхнє житло У мене половина знайомих орендують квартири із собаками, дві подруги — з чотирма котами, я — з трьома котами та собакою. І йдеться про більш-менш нові, хороші квартири — в радянському стані чи без техніки тут здають дуже рідко».

Олена Антіпова, адміністраторка групи у фейсбуці з пошуку житла для орендарів із тваринами: «Я б порадила писати в оголошеннях якомога детальніше про себе, тварину та вимоги до житла. Розкажіть, звідки ви, де навчаєтесь або працюєте, у якій локації шукаєте житло та скільки готові платити. Якщо є можливість, додайте фото своєї тварини. Мені запам’ятався один випадок, коли квартиру після ремонту здавали з умовою “без тварин”. На перегляд прийшла дівчина із собакою. Побачивши її, власниця помешкання погодилась. На жаль, не всім так щастить. Знайти житло з домашніми улюбленцями дуже важко, але можливо». 

«Ми вирішили взяти цуценя»: історія лікарки та військового, які їздять прифронтовими регіонами із собакою»

Дар’я Волкова — остання лікарка, яка виїхала вже з напівоточеного Соледара. Вона у сховищах і підвалах допомагала людям, які залишалися в рідному місті. Евакуювалася вже в бронежилеті, у який вчепився 13-річний улюблений кіт Арчі. Це, згадує Дар’я, допомогло швидко проходити блокпости: втомлена жінка з червоними очима, на шиї в якої сидить переляканий кіт, одним своїм виглядом відповідала на всі можливі запитання. 

«Їхали до Покровська, де подруга прилаштувала мене безоглядно на кота у порожню “трьошку” біля залізничного вокзалу. Арчі витримав місяць зі мною в Покровську. А потім були ще три щасливих місяці у моїх батьків на орендованій дачі в Полтаві. Однієї ночі він пішов і не повернувся. Мабуть, настав його час. Це досі мій великий біль», — розповідає пані Дар’я. 

Її чоловік Олексій пішов до ЗСУ. І його шлях — це й шлях Дар’ї, яка за ці два роки жила майже по всій лінії фронту. 

«Що 2-4 місяці я змінювала оселю. Пам’ятаю це, як у калейдоскопі. Коли жила у Слов’янську, ми вирішили взяти цуценя фокстер’єра. Шукали саме цю породу, бо в чоловіка дитячо-підліткові незакриті запити, — посміхається Дар’я. — І Тобік виявився порятунком для нас обох — мені, щоб не з’їхати з глузду від усього, що відбувається навколо, а йому — своєрідна реабілітація. Пес допомагає пережити все. Не можу описати, як він чекає, зустрічає, любить Олексія!»

Дар’я каже, що орендувати житло із собакою непросто. Особливо зважаючи на те, що змінювати його доводиться часто. Зараз вони живуть у Харківській області.

«Неймовірними зусиллями зняли приватний будинок. Цілеспрямовано шукали з територією, щоб випускати собаку-підлітка, привчати до туалету, — розповідає жінка. — Як оселились, під час огляду житла і території виявилось, що за нами “закріпили” тільки бетонну доріжку до хвіртки, все інше — господаря, який мешкає поруч за парканом. Хоча в оголошенні обіцяли 3 сотки землі. Довелося шукати інше житло».

Хоча, пригадує Дар’я, траплялися й неймовірні історії. Якось вона знімала будиночок на території садиби розміром із базу відпочинку. Господарі — сімейна пара — полюбили песика, як свого, і майже все йому дозволяли. Дар’я згадує цю щиру людяність із вдячністю. 

«Гадаю, ми зробили для своїх улюбленців все що могли. Інколи дивлюся “собачі групи”: люди кидають тварин і їдуть назавжди, іноді на ланцюгу залишають. Можливо, бояться, зокрема, цих складностей із пошуком житла…»

Поради

Ольга Кононенко, подруга орендарки з твариною: «Моя подруга якось подала оголошення в соцмережах від імені свого кота, і все вийшло. Він написав у вступі щось типу такого: “Мене звуть Джанго, і я кіт. Досить розумний кіт, бо сам веду свої сторінки в соцмережах. Так-так, я це вмію, а чим я гірший за моїх співмешканців-людей, які тільки так цілими днями й роблять: тик-тик, тик-тик за клавішами ноутбуків?”. Цей текст був кумедним, але містив інформацію, яка зазвичай цікавить власників квартир. Наприклад, кіт поскаржився, що ще в глибокому дитинстві його позбавили того самого, що дехто пов’язує з гідністю. Тому він не мітить територію та пахне тільки шампунем. Творчо, оригінально, допомогло».

Наталя Адамович, орендарка: «Приховувати, що є тварини, як на мене, зовсім не ок. Єдине, що казати про них простіше вже під час зустрічі. Коли орендодавцям у спілкуванні подобається потенційний орендар чи орендарка, то в деяких питаннях вони стають поступливішими».

Коментар фахівчині

Для орендарів 

У нашій країні наразі власникам тварин важко орендувати житло, тому раджу за можливості пропонувати збільшений гарантійний платіж. Так часто вдається переконати навіть тих, хто , пише в оголошенні великими літерами «БЕЗ ТВАРИН». Це не тільки про гроші — таким чином ви покажете усвідомлену відповідальність. 

На моїй пам’яті ще ніхто не сказав: «Так, моя тварина може щось пошкодити». Але знаю такі випадки, коли улюбленці, що 10 років прожили у квартирі й жодного разу нічого не зіпсували, у нових умовах починають шкодити. Варто бути готовими — морально і матеріально — відповідати за наслідки. Навіть якщо власник чи власниця помешкання петфрендлі і не вимагає подвійний гарантійний платіж чи компенсацію за пошкоджене майно.

Можна надати рекомендації з попереднього місця проживання — це величезний плюс. Інколи люди кажуть, що готові запросити до квартири, де зараз мешкають, дати контакти власника чи власниці, надіслати відео та фото житла. Це працює. 

У жодному разі не вмовляйте власників — краще пошукайте «свою» людину. Бо це порушує рівноцінність стосунків: часто люди, відчувши, що вам просто немає куди діватися, починають, як то кажуть, «пити кров». Навіть якщо у вас справді безвихідь, не кажіть про це. Ви не нещасна людина, яку з жалю хтось пустив пожити з твариною, а орендар чи орендарка, що оплачує послугу за спільними домовленостями.

Для орендодавців

Раджу спілкуватися з майбутніми орендарями, цікавитися їхньою історією, оцінювати адекватність і відповідальність. Зокрема, варто дізнаватися про людей із різних джерел — від відкритих реєстрів до відгуків у групах. Бо, з мого досвіду, саме люди шкодять майну набагато більше, ніж тварини. Від них, а не від тварин залежатиме порядок в оселі.

Ретельно готуйте договір, у якому прописуйте всі деталі. Договір має захищати обидві сторони — і вас, і орендарів.

Одразу домовляйтеся про регулярні візити в погоджений час. Раз на місяць-два варто дивитися, що відбувається з вашим майном, щоб за пів року не виявилося, що воно повністю зіпсоване. Зазвичай орендарі з тваринами самі пропонують навідуватися, щоб засвідчити, що все гаразд.

Прописуйте обов’язковий клінінг після виселення. Наступними орендарями можуть бути алергіки, а попереднє перебування тварини в помешканні не має шкодити їм і вашому бізнесу загалом.