З авто виходить жінка в уніформі кінологині. «Ви рано», — каже вона. Обличчя в неї м’яке, але тримається впевнено, навіть строго. Це Пілла Осборн, спеціалістка з поведінки собак, головна адміністраторка притулку для тварин в естонському місті Тарту. 

На паркувальному майданчику не чути гавкоту: одразу й не скажеш, що за парканом — вольєри для собак. Вхід до притулку перекривають чистісінькі скляні двері. Щоб потрапити всередину, перш за все треба набрати номер адміністратора. Зазвичай до людей виходить Пілла й веде углиб притулку. 

І не думайте, що кожен і кожна так просто зможе вийти звідси з твариною, яку вподобали. Спершу треба пройти тест Пілли Осборн. 

Вона розповіла UAnimals media, як влаштоване життя притулків у Естонії, чи користуються вони благодійними внесками. А ще — як кіт Тіку жив у окремій кімнаті, чому з дружніми котами не завжди виходять гарні фото та що ж потрібно зробити, щоб узяти тварину з естонського притулку додому.   

Безпритульні в Естонії: три ловці на пів країни

— Чи є в Естонії проблема з безпритульними тваринами? 

— У більшості собак в Естонії є опікуни й опікунки. Майже всі собаки, які живуть у притулку, потрапили сюди від власників чи власниць, які з якоїсь причини від них відмовилися. А от із котами проблема є. Ми стерилізуємо тварин і всіляко пропагуємо стерилізацію. Однак поки що полями, селами вештаються безхатні коти. Вони приводять дуже багато потомства — і ці тварини зрештою потрапляють до нас. 

— Хто віддає вам безпритульних котів?  

— Нам телефонують люди й кажуть, що бачили безпритульних. Ці тварини не дуже товариські. Якщо коти здичавіли й живуть без людей вже кілька поколінь, їх будь-хто не впіймає. Це робота ловця чи ловчині. 

Ми використовуємо спеціальні пастки. Пневматичною рушницею (шприцометом) ми вже не користувалися 7 років. Вона потрібна тільки для того, щоб ловити собак — з котами її не можна застосувати. До того ж треба, щоб поруч був ветеринар чи ветеринарка. Коли ми хочемо знерухомити собаку, треба вгадати, скільки він важить. Адже треба знати, скільки ліків заправити у шприц. Тварина в цей час далеко — хто ж знає, скільки вона важить! Можна вгадати приблизно, але ж не точно. Це питання життя і смерті. Можна заправити забагато седаційних ліків, влучити не туди… Через всі ці причини ми не користуємося рушницею. Хоча одна в нас таки є. 

— Що відбувається після дзвінка?  

— Спочатку ми розпитуємо в людини, яка подзвонила, всі деталі: де й коли вона бачила тварину, як часто бачить її, якщо це відбувається регулярно, якими шляхами тварина ходить. Це для того, щоб ми могли встановити пастки в потрібний час і в потрібному місці. 

— Тобто ловці й ловчині виїжджають у довгі маршрути, щоб покрити кілька місць? 

— Так і є. Ми формуємо для цього графік: на виклики, які прийшли раніше, ми відповідаємо швидше. Наші ловці працюють щодня, і не тільки в Тарту. Кожен повіт має вирішувати проблему з безпритульними тваринами. Тож місцева влада наймає якийсь із притулків, щоб їм у цьому допомагали. Наш притулок знаний у повіті Тартумаа, а наших ловців найняли в половині повітів Естонії. Ловців у нас троє.  

— Лише троє ловців на половину Естонії? 

— Саме так! Доводиться багато планувати. І навіть якщо ловці працюють десь далеко, ми мусимо перш за все відповідати на запити з Тарту. Ловець повинен приїхати на виклик протягом години, тому що такий у нас контракт із містом. 

Притулки в Естонії: як це працює? 

— Що відбувається з котом після того, як він потрапляє до вашого притулку? 

По-перше, нам треба з’ясувати, чи є у тварини мікрочип. Якщо так, ми негайно телефонуємо власникові чи власниці — ті приїжджають і забирають тварину. В Естонії заборонено, щоб тварини ходили вулицями самотою. Якщо виявиться, що опікуни просто відпустили її, ми мусимо з ними поговорити, щоб більше цього не робили. Це найпростіша ситуація. 

Якщо чипа немає, ми фотографуємо тварину і викладаємо фото на нашому сайті. 14 днів чекаємо, чи не з’явиться попередній власник або власниця. Ми мусимо так робити за законом. 

Весь цей час коти живуть у клітках. Котові важливо відчувати, що жоден інший кіт не зайде на його територію. Тому його територія обмежена цією кліткою.

За 14 днів рівень кортизолу в крові тварини падає. Коти звикають до клітки, до всього, що їх оточує, тож менше проявляють захисної агресії. 

У нас є різні кімнати для котів. Спочатку кіт живе в карантинній кімнаті. Якщо він не чипований, ветеринар чи ветеринарка приходить і чипує його, вакцинує, обробляє від паразитів. А за 14 днів, коли кіт уже щасливий і більш товариський, він їде на стерилізацію до клініки. 

Там тварині роблять ще й аналіз крові. Треба з’ясувати, чи кіт не є носієм вірусу імунодефіциту котів (FIV). 

Якщо кіт — носій, це випадок для евтаназії. Багато безпритульних котів Естонії заражені цим вірусом. Він передається з укусом від тварини-носія в котячих бійках. Зазвичай після такого укусу кіт може прожити 6-7 років. Проте потім органи відмовляють один за одним, і кіт може заразити цим вірусом інших котів. У нас немає ліків від нього. Також після аналізу ми не можемо сказати, як довго цей вірус вже є в кота. Вважаємо, що гуманніше зробити евтаназію. 

Якщо кіт не заражений FIV, ми забираємо його з клініки. Далі він живе у притулку, чекаючи, поки хтось забере його додому. 

Собаки, якщо мали власника чи власницю, вже не потребують всіх ветеринарних процедур. Єдине — ми так само маємо зачекати 14 днів, а потім пес живе у вольєрі до можливої адопції. Із собаками гуляють волонтери й волонтерки. Щомісяця ми проводимо для цих людей тренінги. 

— Скільки тварин у вашому притулку зараз? 

— У нас 33 собаки, а котів… рівно 100! Отже, 133 тварини. 

— Цей притулок вважають великим чи малим в Естонії? 

— Я не знаю, скільки тварин зазвичай в інших притулках. Є такі притулки, де навіть всередину не зайдеш, тому важко про щось дізнатися. Ми прагнемо бути відкритими. 

— Хто є власником притулку? 

— Місто Тарту. Ми муніципальний заклад. 

— А в Естонії є приватні притулки? 

— Так. То тут, то там з’являються такі. Люди часом намагаються робити те саме, що й ми, у своїх вітальнях. Насправді закон не ставить чітких вимог до притулків. Тому фактично кожен і кожна може почати рятувати тварин і сподіватися на благодійну підтримку. Але невідомо, яка доля тварин, що до нього потраплять. 

— Це місце було збудоване як притулок чи переобладнане?

— Було збудоване як притулок. Ми тут з 2006 року. Перед тим у нас було приміщення, яке колись будували для інших потреб: там був офіс чотири на чотири метри. Оцей будинок, у якому ми розмовляємо, звели рік тому за гроші міста.  

— Чи працює тут лікар або медсестра? 

— У нас є контракти з двома ветеринарними лікарями. Лікар приходить, коли може, раз на день, а роль медсестри виконує піклувальниця з притулку. 

— Ви отримуєте благодійні внески? 

— Так, бо ми їх сравді потребуємо. Місто не платить за стерилізацію. Також донати потрібні, щоб оплатити ветеринарні послуги. Заробітну платню мені забезпечує держава. Місто фінансує потреби тварин на перші 14 днів перебування. А далі ми вже маємо фінансувати все самі. Ось тоді починаємо використовувати внески. 

— Хто ваші благодійники і благодійниці?

— Це звичайні люди, які бачать нашу роботу й пристрасть, з якою ми її робимо.

— Тобто ви проводите якісь кампанії для збирання внесків?  

— Ні. Ми не в захваті від такого. Всі інші постійно збирають гроші, особливо ці незалежні маленькі притулки. Вони експлуатують хворих тварин. Наприклад, це може бути тварина, якій потрібна трансплантація серця. Це мало б зачепити людей за живе. Проте мені видається, що люди втомилися постійно чути «допоможіть». Тому ми взагалі такого не робимо. Ми намагаємося забезпечити тваринам найкраще життя, а спільноті надати найкращі послуги. Ми запрошуємо фахівців, які хочуть навчатися. Тому люди просто це бачать і роблять внески з власної волі. А ми думаємо, як зробити кожен наступний день кращим, ніж був учора. 

Знаю, що час тут — на вагу золота, тож рухаюся швидко. В якусь мить, щоб сфотографувати собаку, я відбігаю з камерою трохи далі. 

— Ніколи, ніколи не можна бігати у притулку! — суворо зупиняє мене Пілла.

Ніяковію. В Україні такого ніколи не чула. Тим часом ми йдемо до будинку котів. Тут дві кімнати — з більшими й меншими клітками. У тій, що з меншими, живуть коти після операції. Інші мають просторіше двоповерхове житло. Пілла пояснює:

— Кожна клітка розділена на два поверхи. Вгорі — простір для життя й відпочинку, а внизу — кухня й в іншому куті туалет. Хоч приміщення невелике, кіт почувається в безпеці, адже жоден інший не зайде на його територію. В один момент чистять одну клітку, кіт у цей час гуляє. Зазвичай всі вони стрибають на підвіконня й дивляться, що там роблять надворі собаки. 

На кожній клітці — картка з іменем та різними позначками. «Дієта» — написано на одній.  

— На кожній картці є номер. Це ніби порядковий номер тварини — позначає, коли вона потрапила до притулку. Також тут ми часто пишемо «заброньовано» — це якщо хтось вже вирішив взяти тварину додому. 

Намагаюся сфотографувати мешканців притулку в Тарту, але коти відвертаються.

— Камера для кота — ніби велетенське око, яке на нього витріщається, — розповідає Пілла. — Тому для них це створює певний дискомфорт. Якщо кіт досить дружній, не агресивний, сором’язливий, він буде відвертатися. А більш агресивний буде з викликом дивитися просто в це «око». З агресивнішими котами виходять кращі знімки. 

Поруч із кімнатою з клітками є ще й окрема — зі справжньою лазанкою для кота й фото тигрів на стінах. Тут живуть один або двоє котів, які були в притулку найдовше. Щойно звідси виселився попередній мешканець, тож тепер в’їжджає наступний — той, що на дієті.

Кошенята мають окремий будиночок. На вході — санітайзер і для ніг, і для рук. Проте кошенят не торкаються, щоб ті не підчепили хвороб. На стіні — дошка з іменами кошенят і пришпиленими прапорцями: кошеня з блакитним прапорцем саме захворіло, а з жовтим потребує ліків.  

— Собаки — моя професія, — каже Пілла, — але я ентузіастка в психології котів також. Вони мені дуже цікаві, і я навіть беру роботу додому. У нас тут багато кошенят, вони дикі, тому я інколи забираю їх до себе, щоб соціалізувати. Кожне кошеня не може отримати багато індивідуальної уваги у притулку. А вдома я можу багато з ними контактувати, тоді вони звикнуть до людей і їм буде легше знайти дім. За це мені ніхто не платить, це моє бажання. 

— А як ваша сім’я до цього ставиться? 

— У мене є кіт і собака. Ну, і чоловік. Коли ми одружилися, він казав, що не любить котів. Це було 9 років тому. А тепер він мене квапить: ну що, яких ти кошенят завтра привезеш? Він працює з дому, тому фактично проводить з ними більше часу. Я маю тепер вчити його виховувати кошенят. 

Тіку вирушає до нового дому 

Поки ми говоримо, до офісу приходить літня пара з переноскою. Там сидить чималенький волохатий кіт. 

Пілла робить позначки в паперах:

— Цього кота звати Тіку. Він був у притулку найдовше і жив у тій окремій кімнаті. Тіку з нами був від минулого року, з мого дня народження — 26 листопада. Перед тим він жив на вулиці на дачі ще з одним котом — Таку. Люди забрали їх з дачі до квартири, але там уже був кіт, і почалися бійки. Господарі не познайомили котів правильно. Тіку дуже бив Таку в конкуренції за кішку, бо Тіку, як ви бачите, кіт нівроку. Тож опікуни не захотіли розбиратися в проблемі й терпіти бійки — і привезли обох сюди. А сьогодні нарешті Тіку їде додому. Його забирає пара. У цих людей були коти й раніше, і вони хотіли знайти собі друга. Це не перший їхній візит сюди. Щоб узяти тварину, треба прийти і поспілкуватися з нею кілька разів. 

— Це правило притулку? 

— Так. З точки зору тварини це необхідність. Тварини не були у вас вдома — там для них все нове. Було б добре, щоб у новому місці ви стали для них людиною, що приносить їм спокій, тобто щоб вони вже вас знали. Це психологія тварин, яку ми тут багато вивчаємо. 

— То як це працює, коли хтось хоче адоптувати тварину? 

— Охоча людина приходить у прийомні години й каже, який кіт чи собака їй потрібен. Я ходжу по притулку з кожним і кожною, щоб відчути енергію цієї людини та тварини, якою вона зацікавилася, подумати, чи гарна для них ідея — бути разом. Я хочу знати все про цю людину. Тому я ставлю багато запитань. Питаю, чи хоче він чи вона кота, що житиме на вулиці. Якщо так, то я кажу: «Вибачте, але ми проти. Все працює навпаки: ми забираємо котів з вулиці». Ще я запитую, чи є у них вже тварини. Є коти, які не толерують інших котів. Така тварина вважає, що вона — єдиний кіт на планеті. Чи є у вас малі діти? Який у вас розпорядок? Скільки часу у вас є на тварину? Як ви можете її соціалізувати? Коли ми віддаємо на адопцію собак, буває навіть конкурс серед кандидатів і кандидаток. З котами такого немає. Люди іноді не хочуть розбиратися в проблемах, приносять тварин назад.           

— Буває, що хтось відмовляється від тварини? 

— Авжеж. Взяти тварину — це вам не казочка. Якщо це собака, треба бути у стабільному фінансовому становищі, мати час — ходити на тренінги для собак. Треба подумати, що тебе чекає 15 років із цим собакою. Не можна просто взяти випадкове цуценя. Ми дуже проти, щоб тварин давали як подарунок-сюрприз.

— Коли віддали Тіку, ви закреслили щось на аркуші паперу отам на стіні. Виглядало як детективна дошка!  

— Я закреслила портрет Тіку. На наших сторінках в інтернеті є фото тварин. Там же було й фото Тіку як кота, який найдовше прожив у притулку. Тепер його треба зняти із сайту. Про тварин, які затримуються на довше, треба більше й розповідати, щоб їх могли нарешті взяти додому. Та й ми знаємо більше про таких тварин, тож пишемо про них маленькі історії. Можливо, хтось прочитає, щось відгукнеться в його серці й він чи вона зрозуміє: «Це мій кіт». Я закреслюю всіх, хто поїхав додому. 

— Мені здалося, що там закреслені вже всі? 

— Ще ні, але більшість котів на цьому аркуші закреслені!

Тут мав би лунати дитячий сміх, гупати лунко об підлогу м’яч, а свисток учителя фізкультури — зупиняти човниковий біг. Натомість тут без упину впродовж чотирьох днів тривали ветеринарні консультації, процедури та операції. Це шкільна спортивна зала у Воздвижівській громаді на Запоріжжі, де команда UAnimals тимчасово облаштувала «ветеринарну клініку». 

Допомогу надають як безхатнім котам і собакам, так і тваринам місцевих мешканців. Люди з громади приносять підопічних на огляд і консультації.

Ловець Роман Бідненко відповідає за те, аби спіймати на вулицях громади стількох тварин, скількох лікарки встигнуть прийняти. А ще в цій місії Романові випадково вдалося прилаштувати в родину одне з цуценят, яких він відловив. 

Люди прийняли цуценя в родину вже після стерилізації, з обробками від паразитів, вакциноване і чиповане. Такий захист отримали всі тварини, які потрапили до «ветклініки» UAnimals у спортивній залі. Хіба що аж надто малих пацієнтів не стерилізують.

Деякі тварини потребують лікування, а окремих із них доводиться оперувати.

Загалом у цій місії вдалося допомогти понад 250 тваринам.

Невдоволена курка Баба Зіна, собаки Ромка і Граф, Майк і Джина, свиня Дуся й коза Марта живуть у притулках чи в родинах по різних куточках України. Скоріш за все, ці тварини та тисячі інших не вижили б, якби їх вчасно не прихистили, вивезли чи вилікували. Зокрема й ті люди, яких UAnimals нагородили на Всеукраїнській зоозахисній премії.

Вони щодня спостерігають всі грані ставлення до тварин у суспільстві. Знають, як часто байдужість переплітається з відданістю в історіях однієї й тієї ж тварини.

Ми запитали в них про випадки, які залишили найяскравіші спогади. І ось що почули.

«Ніхто й не сподівався, що він житиме» 

Анастасія Клімнюк — засновниця та керівниця громадської організації «Дім порятунку тварин»

Харків / Полтавщина

Це спогад з 26 лютого 2022 року. У Харкові було важко знайти харчі для тварин: натуральної їжі не купиш, всі магазини з кормами зачинені. В одному гаражі відкрився склад з товарами для тварин. Ми стояли в черзі по корм для собак, там було ще людей 60. Це момент, якого я ніколи не забуду. Підійшов чоловік із котом у переносці. Йому зруйнували будинок, дружина виїхала. Чоловік вирішив іти захищати країну, і йому не було де діти кота. І він звернувся до людей — питав, чи може хоч хтось прийняти до себе котика. Ніхто з черги не відгукнувся. Ми з чоловіком перезирнулися і майже миттєво вирішили його забрати. Так у нас почали з’являтися тварини.

Пізніше ми дізналися, що це був кіт сина того чоловіка. У них із дружиною народилася дитина, на момент початку війни їй було два тижні. Тож вони вирішили на місяць залишити котика з батьками. Коли чоловік підійшов до тієї черги, молоді батьки були в окупації. Пізніше мені прийшло від них повідомлення: «У вас, може, досі є наш котик?». І скидають мені фото ще кошенятка. Значить, коли ми забрали його, він був зовсім молодий. У 2022 році кіт поїхав до своїх людей.

Є в нашій місцевості приклади дуже турботливого ставлення до тварин. Якось люди побачили біля свого двору вівчарку. Спочатку подумали, що пес неживий, бо він не ворушив навіть вухами. Зрештою зрозуміли, що дихає. Потім звернулися до нас, і ми вже повезли собаку до ветеринарної клініки. Ніхто й не сподівався, що він житиме. Чутливості в собаки не було взагалі. На МРТ з’ясували, що в нього був вивих шийного відділу хребта. 

З клініки ми забирали вже собаку, який почав сам ходити в туалет і їсти. Люди, які його знайшли, погодилися забрати до себе собаку з інвалідністю й доглядати. Назвали Графом. Зараз він повзає, лежить у позі сфінкса, може просидіти близько 40 секунд, сам їсть. Йому збудували конструкцію типу візочка, щоб він міг пересуватися. 

Пішки з-під обстрілів — з дитиною й цуценям

Олена Русіна, керівниця притулку «Пегас»

Малозахарине, Дніпропетровщина

Дніпро

Нещодавно нас викликали в село, бо там був великий травмований собака. Він просто з’явився на вулицях, ще й у нашийнику, де взявся — невідомо.  

Його помітили місцеві старші жіночки. Це не молоді мобільні люди, які легко користуються інтернетом, і все одно вони намагалися виставити його фото в соцмережах, шукали господаря. Вони навіть скинулись на препарати від шкідників для цього собаки.

Коли він побився з іншим собакою, то вже викликали нас. Ми приїжджаємо, а нас зустрічають жінки, всі з ціпками. Це цивілізовані люди, які не кинули тварину напризволяще. Вони не сказали, як це буває: «Десь там пес валяється, самі шукайте». Вони йшли за машиною, підвели до точки, де був собака, дбали про нас, волонтерів. Це дуже приємно. Собаку ще лікують, він зараз живе в «Пегасі».

Ще був випадок, коли почався наступ на Вовчанськ. Бувало таке, що люди тікали звідти навіть пішки. До нас тоді звернулася дівчина, просила прилаштувати цуценя. Та ми не хотіли: притулок переповнений, і для нас це важко. А виявилося, що ця молода жінка тікала від обстрілів пішки. Взяла тільки дитину в візочку. Уявіть, у якому стані була ця жінка! На дорозі побачила цуценя — мале, виснажене. Воно було в такій же ситуації, як і вона. І дівчина бере це цуценя і кладе в піддон візочка!

Потім вона потрапила у Дніпро, і в місті його не кинула. А тоді вже звернулася до нас, каже, «куди ж мені з цуценям і дитиною?». Я виставила цю історію в соцмережі — одразу ж відгукнулася сім’я й забрала собаку.

«Майку, пробач»

Сергій Луденський — засновник і голова громадської організації «Save animals Ukraine»

Нещодавно до мене звернулися з проханням вивезти двох ротвейлерів із прифронтового села — Олександрополя на Донеччині. Там залишався старий дідусь, на якого в Польщі чекала онучка. Питання було лише в собаках: на подвір’ї в дідуся жили двоє ротвейлерів: 7-річний Майк і 5-річна Джина. З такими великими псами дідусеві важко було б їхати. Він і сам не виїжджав саме через собак.

У день евакуації дідусь приїхав до свого двору на велосипеді. Перед тим був на сусідньому хуторі, куди менше прилітало артилерії. Позаду його хати по прильоту горіло поле. І загалом усе це відбувалося під канонаду артилерії.

Найщемкішим моментом стало прощання чоловіка із собаками. Він обійняв Майка за голову і сказав: Переклали слова дідуся українською.«Майку, пробач. У мене вибору нема».

Це відео в моєму тіктоці зібрало мільйон переглядів: думаю, багатьом українцям і українкам відгукнувся цей біль.

Ми знали, що Майк агресивний. Щоб його завантажити, я виліз на дах нашого бусу й так затяг його за повідець.

Дідусь попросив нас швидше виїхати, аби не розтягувати момент прощання. Ми так і зробили.

Привезли собак до нашого шелтеру під Дніпром. Згодом виявилося, що Майк агресивний тільки до інших собак. А за деякий час обох ротвейлерів прийняли прекрасні сім’ї. Я дуже щасливий від того, що є такі люди, які не залишають тварин напризволяще, і ті, які приймають їх у себе.

Два скелети на прив’язі

Тетяна Нельга — засновниця благодійного фонду та притулку «Зоосім’я»

Павлиш, Кіровоградщина

У ставленні людей до тварин я постійно бачу дві сторони медалі, і це мене шокує. Дивлюся на військових, на рятівників, які із зони бойових дій вивозять тварин, ризикуючи життям. Вони великі молодці. А з іншого боку, у нашій місцевості є люди, які не стерилізують тварин, викидають цуценят, кошенят дуже жорстоко — то в пакетах на смітники, то в лісосмуги. Одні їдуть під обстріли, щоб врятувати тварин, інші їх нищать.

У нашій місцевості були люди, які весь час виїжджали, залишали на ланцюгах тварин і не годували їх. За законом, ми не маємо права зайти в чужий двір і забрати тварин. Доводилося добиватися, щоб поліція разом із нами туди пішла знімати з ланцюгів собак. Це були вже два скелети. Зараз іде розслідування проти тих людей, тому більше розказати не можу. Я забрала тварин на лікування й реабілітацію в «Зоосім’ю».

Коли ветеринар стає зооволонтером

Альона Грінник — засновниця громадської організації «Дай лапу ЮУ»

Південноукраїнськ, Миколаївщина

Одного разу задзвонив телефон: «Добрий день, я ветлікар. Я написав у гуглі “волонтери Южноукраїнськ” — і пошук відразу видав мені ваш телефон. Я хочу бути корисним — хоча б порадою». Це був Олександр Соколов, який переїхав з Енергодара. Ми зустрілися, і я відразу запропонувала йому робити спільні проєкти зі стерилізації.

Перед цим я орендувала будинок у сусідньому селі, Костянтинівці, щоб перетримувати там тварин. Ну, будинком це важко було назвати: він вже розвалювався. Там були стіни, купи сміття й трави по шию. І от ми з чоловіком і батьком почали приводити його до ладу. Люди потрошку допомагали — хто відро приніс, хто віник. Було кілька активних волонтерів, які приходили бур’яни викорчовувати. Все це ми впорядкували й організували там перетримку.

Коли з’явися Олександр, ми з волонтерами скинулися, закупили нитки, наркоз, і влаштували в цьому домі в одній кімнаті операційну. Почали там стерилізувати безхатніх кішок і собак. 

Ішов час. Я перейшла на іншу роботу — розширилися фінансові можливості. Ми вклали гроші, і у вересні 2024 року відкрили клініку вже в місті. 

Тут ми лікуємо домашніх тварин за гроші: щоб допомагати бездомним, треба звідкись брати ресурси. Для військових, переселенців діють знижки, для деяких це безкоштовно. Якщо бабуся-пенсіонерка приходить навіть із домашньою твариною, то ми лікуємо зі знижкою або й безкоштовно. Плюс ми робимо безплатні стерилізації — поки що тільки кішок. У нас у місті є притулок. За договором, ми оперуємо їхніх собак. Іноді привозять полікувати — за це гроші ми не беремо. Для безхатніх тварин під опікунством — це ціна витратних матеріалів.

Проводимо акції з безкоштовної стерилізації безхатніх. Ми робимо на стерилізацію акцент: у нас місто маленьке, і тварин тут більше, ніж людей.

У тому будинку в селі зараз післяопераційна перетримка, а ще там живуть тварини з інвалідністю. А Олександр Соколов досі працює зі мною в клініці. 

«Їх вбили не обстріли, а голод»

Аліна Остапенко — членкиня Сумського товариства захисту тварин

Суми

Майже не памʼятаю життя до війни. 24.02.22 став переломним у моїй свідомості. Відтоді почалася моя справжня перевірка на міцність як зоозахисниці. Здавалось, після деокупації Сумщини життя мало стати легшим, але почались обстріли прикордоння, примусові евакуації. 

Рік тому в Юнаківці, прикордонному селі Сумської області, місцева жінка знайшла по дворах 8 мертвих собак. Їх вбили не обстріли, а голод. Більшість тварин до самої загибелі лишались на ланцюгах і не могли знайти хоч якогось харчу. Усіх їх залишили люди. 

Потрібно було їхати туди рятувати залишених на ланцюгах тварин. У першому рейсі на прикордоння ми вивезли з Юнаківки двох собак — Бруно та Алекса. 

Бруно дивом лишився живим: ми знайшли його привʼязаним у дворі, де вже бездиханно лежали дві інші собаки. Алекс вижив, бо їв сиру кукурудзу.

Після Алекса й Бруно ми вивезли з Юнаківки ще близько 15 собак. 

Зараз Бруно в притулку, і ми все ще шукаємо для нього родину. Алекс торік знайшов родину, де його дуже люблять.

Саме після зустрічі з цими собаками ми почали активно евакуювати тварин із прикордоння. Охочих їздити по селах Сумщини особливо не було, тому я вирішила йти вчитися керувати автівкою. Так почалася нова сторінка життя, коли тижнями доводилось пропадати у віддалених куточках області, які обстрілювали. На жаль, не всіх встигали врятувати.

За 3 роки ми прилаштували в сім’ї близько тисячі тварин. Відсутність покинутих — ось результат, якого я прагну. 

Такі несхожі сусідки

Ольга Волкова, керівниця притулку «Душі бродяг»

Лупареве, Миколаївщина

Це сталося перед поїздкою на Зоозахисну премію у селі Лимани. Там одна жінка отруїла близько 20 собак.

До мене прийшла знайома та й каже: «Уявляєш, Олю, ти рятуєш тварин, а тут одна жінка мене питала: “Ти поїдеш у місто? Так купи мені щурячої отрути, бо мені тут не вистачило. Потрую собак”». Почувши це, я поїхала в те село. Але собаки вже були мертві, я не встигла нічого зробити. Побачила там цю жінку, що їх отруїла. Запитала, невже їй не шкода собак. А вона каже: «Ні, труїла їх і буду труїти». 

Ольга передала свої свідчення юридичному відділу UAnimals і сподівається притягнути жінку до відповідальності.

Роман Олександрович, Баба Зіна, Дуся та інші

Вікторія Жидкова — засновниця товариства захисту тварин «Вірність» і громадської організації «Громадська правова ініціатива»

Добропілля, Донеччина

У серпні 2019-го чоловік пішов виносити сміття. А на смітнику лежав пакет із цуценятами. Живе було лише одне. Йому було години дві від народження. Відтоді почалася в нас боротьба за життя того цуценяти. Чоловік зробив йому спеціальну коробочку — по суті, штучну маму. По годинах годували, вночі вставали. Якось мій чоловік як заверещить на всю кімнату: «Іди сюди!» Я думала, щось погане сталося. Підходжу — а то в малюка очки відкрилися. Ніколи мій чоловік так не радів. І цей собака тепер — наш знаменитий Роман Олександрович. Ромка. 

І ще один справжній прояв людяності був, коли спрацював цілий ланцюжок добра, — це порятунок фермерського господарства з Удачного. Я вегетаріанка, і для мене принципово, щоб господарство рятували не для того, щоб тварин порізали. Я хотіла зробити шелтер, який би приймав рогату худобу. Розказала про це в соцмережах.

Тоді мені й подзвонив чоловік з Удачного, в якого було господарство зі свійськими. Я разів 10 перепитала: «Ви тварин їсти будете?». А він говорить, що в них гуска, якій 15 років, козам по 17 років…

В евакуації цього господарства були задіяні багато людей. І тварини з Удачного живуть у мене в шелтері. У нас там є свиня Дуся, яка дає лапку. Є коза Марта — вона завжди зустрічає, по-своєму мекає і простягає передню ногу. Є курка, яку ми звемо Баба Зіна, бо вічно невдоволена. Щойно в курник заходиш, квокче: не так ідеш, не так стоїш, не те робиш. У неї дзьоб не закривається. 

Коля і цуцики 

Інна Бородуля — засновниця та керівниця громадської організації «Щасливий кіт»

Запоріжжя

Зі мною тісно співпрацює військовий Славік. Дуже багатьох вивозить або шукає, кому і як їх передати, щоб тварин забрали із зони бойових дій. Своїм коштом стерилізує, лікує. Ось я саме поїду вакцинувати цуценят туди, де він служить. Я б і рада всіх забрати в притулок, але це просто неможливо. Це для мене людина з великої літери. 

Але маю ще одного кумира. Коля — високий простий парубок, працює на заводі. Якщо чесно, мені спочатку здавалося, що він якийсь нетямущий. Та не завжди все так, як здається на перший погляд. Позаторік улітку Коля знайшов на смітнику новонароджених цуценят. Він не побоявся труднощів — забрав їх і вигодував. Сам! Це при тому, що він позмінно працював на важкій роботі! І всі цуценята в нього вижили. Він їх прилаштував, а одного залишив у себе. Я відтоді кажу: «Колю, ти мій кумир». 

***

Отримавши нагороди, лауреати Зоозахисної премії поспішають вийти зі світла софітів, щоб якомога швидше повернутися до своїх тварин. Вдома вони знову перевдягнуться в робоче й закотять рукави. Протягом трьох років великої війни ці люди приймають у притулках собак і котів, свійських і диких тварин, евакуйованих з фронту чи прифронтових місцевостей, а часом і самі їх евакуюють. Це сотні, а подекуди тисячі нових тварин на рік. Тварини продовжують прибувати, бо війна триває. Проте ми можемо подбати про те, щоб роботи у зоозахисників і зоозахисниць не більшало хоча б через покинутих і скривджених тварин у тилу.

Наталка сидить на порозі сільського клубу в Новоосиновому, що на Харківщині. Чути гуркіт фронту. На горизонті димить. «Що ви зараз робите?» — запитую. «Готую розчин. Он собака зле почувається. Будемо робити їй крапельницю». Масивний темний пес спить у клітці під березою, йому ставлять крапельницю й вішають її на нижню гілку дерева. Поруч — клітки з тваринами, яких скоро прооперують у ветавто UAnimals.

Ми говоримо з Наталкою під час ветмісії UAnimals на Харківщині, неподалік від Куп’янська, де вже давно немає ветеринарів. Тут Наталка і її команда стерилізують тварин і допомагають їх лікувати. 

— У Новоосиновому місцеві вас знають. Не вперше зустрічають вашу команду?

— Ми були тут влітку, і люди до нас трошки звикли. Тоді це місце було набагато живішим: працювали магазини, було більше жителів. Проте відтоді ситуація погіршилася. Поменшало людей, і загалом стало сумніше. У магазині, що тоді працював,  зараз у нас перетримка тварин. 

— Коли ви обирали професію, так уявляли своє життя?

— Ні, зовсім ні! Жоден ветеринар так його не уявляє!

Моя мама — лікарка, і я теж думала про лікарську професію. Проте не хотіла працювати з людьми і обрала роботу ветеринарки. Як виявилося, ветеринари все ж працюють більше з людьми, ніж з тваринами. Був період, коли у мене з’явилися сумніви стосовно життєвого вибору. Я тоді пішла з третього курсу університету. А вже потім свідомо повернулась і працюю в цій професії без упину.

Зараз кожен і кожна робить те, що може. Ми в рамках проєкту «Доступна стерилізація» можемо стерилізувати безхатніх тварин і вакцинувати їх від сказу. Це ми і робимо. Суть нашого проєкту в тому, щоб зробити стерилізацію і вакцинацію від сказу доступними навіть для безпритульних тварин і тварин, чиї господарі — це люди з низькими доходами. Також хочемо, щоб опікуни вуличних тварин могли їх стерилізувати.

Дуже давно — десь 15 років тому — я почала відвідувати притулки. Тоді я працювала в клініці, і мене запросили допомогти в Гостомельському притулку. Ситуація там була, м’яко кажучи, не дуже. Я побачила, що тварини народжують просто в притулку, бо їх не стерилізували. Багато цуценят і кошенят хворіли й помирали. Тоді в мене й виникла ідея зробити стерилізацію тварин більш доступною.

— Навіщо стерилізувати безхатніх чи вуличних тварин?

— Дуже багато тварин неконтрольовано народжуються. 

Чому в нас трапляється жорстоке поводження з тваринами? Думаю, основна проблема в тому, що їх забагато. Люди роблять всілякі вчинки, які принижують людську гідність, — топлять кошенят чи цуценят. Також кошенята, цуценята й дорослі тварини хворіють, якщо про них ніхто постійно не дбає. І це нескінченне коло страждань.

Немає законів, які контролюють розмноження тварин. І доволі часто люди відмовляються стерилізувати своїх підопічних. Зазвичай це інфантильна позиція. Їм нібито шкода тварину, але при цьому вони вбивають кошенят і цуценят. Це жорстокість, яку ми стараємося стримати.

— А як виглядає ваша робота?

— У нас із колегами — Юлею Ткаченко й Лолітою Поліщук — є стаціонарний кабінет у Києві, де ми кілька разів на місяць оперуємо тварин. 

Проте здебільшого наша робота — саме на виїздах. Ми працюємо у прифронтових містах, а також у Київській області. Оперуємо в Нових Петрівцях на північ від Києва та Іванкові, що біля Чорнобиля. Там винаймаємо приміщення та стерилізуємо котів і собак, яких приносять малозабезпечені люди. Запрошуємо охочих через різні групи в соцмережах. Також допомагаємо притулку «Сіріус», бо в них фінансові проблеми і немає лікаря.

— Пам’ятаєте свій перший виїзд?

— У селах ми почали оперувати ще до повномасштабної війни. Однак запам’ятався виїзд уже під час повномасштабки. Ми поїхали на північ від Києва в Кухарі — це село на березі річки Тетерів. Там наша армія стримувала наступ на Київ. Через це село йшли танки, був великий бій. Село було повністю зруйноване — залишилися тільки комини від хат. Це було наче у фільмі про Другу світову. Дуже вразило. Ми працювали в клубі, який самостійно намагався відбудувати сторож, хоч його хата вже теж була зруйнована. 

Коли ми приїхали, здавалося, що там зовсім нема людей. Прийом мав бути на десяту ранку, і раптом з усіх усюд почали приходити люди.

Незважаючи на те, що в них зруйновані будинки і життя повністю зламане, вони прийшли стерилізувати тварин!

А перший виїзд у прифронтові був у Лиман після його звільнення. Була зима, ми працювали в покинутій ветеринарній клініці. Дуже шкода було це бачити, адже це був чийсь бізнес. У клініці [під час окупації] стояли росіяни — вони там все пообписували. 

Місто було зруйноване. І от ми спостерігали, як у бік фронту рухалася наша техніка, наші хлопці… Але ми не бачили, щоб вони поверталися назад. Стояв постійний гуркіт. Небо було помаранчеве. Здавалося, що там, де фронт, — якісь великі жорна, які перемелюють людей.

— Яке ставлення до вашої роботи зазвичай у тих, до кого ви приїжджаєте?

— Військові дуже переймаються долею тварин. Просять евакуювати, лікують, приносять на стерилізації. Всі ті, кого вже торкнулись серйозні воєнні події, розуміють, для чого стерилізація і для чого вакцинувати тварин від сказу. Їм же і годувати цих тварин, їм про них дбати. 

Наприклад, у Запорізькій області, зокрема в Оріхові, зафіксовані випадки сказу, та ще й багато лисиць. Ми їздили туди вакцинувати тварин від сказу, і дуже багато людей добровільно йшли і брали вакцини. Ніхто не чинить там супротиву — навпаки, радіють, що є можливість вакцинувати тварин.

— А це хто прийшов до нас?

— Це Лиман і Річі — мої собаки. Вони з нами тут працюють.

Річі — собака з Кухарів, того найбільш зруйнованого села, у яке ми поїхали після звільнення Київщини.

Ми співпрацюємо там із волонтеркою, яка дуже стежить, аби не народжувалися безпритульні цуценята й кошенята. Але через повномасштабну війну вона не змогла встежити, і народилась Річі. Довелось забирати цуценят на прилаштування, а Річі я залишила собі. 

А Лиман ясно звідки! З Лимана.

Ми їхали по цуценят, яких попросив вивезти військовий, але помилилися тоді блокпостом. Кажемо: «Ми по жовтих цуценят». А нам виносять Лимана. Чорного! Без зубів, дуже малого… Ми кажемо: «Нам його нема куди діти…» — «Забирайте, він тут помре». Ми його забрали, довелося вигодовувати. Я думала віддати його на адопцію, але цей пес зробив мене щасливою. Тому він зараз у мене.

— Ви відчуваєте, що ваша робота дає результат?

В Іванкові, де ми методично стерилізуємо безхатніх тварин, вже немає нестерилізованих безпритульних. І взагалі там небагато тварин на вулицях. Навіть було кілька сезонів, коли люди не могли знайти собі кошеня. Це дуже добрий показник.

Ми в Лиман їздили три чи чотири рази й досить задоволені тим, як попрацювали. Більшість собак там із кліпсами, отже стерилізовані.

А ще відчуваю, що робота недаремна, коли кажуть «дякую». 

«Куп’янський рай»: кілька бетонних букв повідпадали від стели, і від слова «район» лишився тільки «рай». Важко вигадати щось іронічніше.

Прапори майорять на вітрі. На фарбованому бетоні — мерехтіння з написів тих, хто минав цю стелу. Вітер віє в обличчя. Слідом за моїми супутницями-ветеринарками з машини вихоплюються собаки: красивий Лиман і смішна до неможливості Річі. Знімаю всіх. За хвилину — знову по машинах.

Пірнаємо під перехняблений залізничний міст: його шматки звисають над дорогою, наче це кадр із якогось фільму з вибухами і якісною графікою. Машина звертає на ґрунтівку, нами підкидає, здіймається курява.

В якийсь момент авто клює носом, лишає збоку кількох втомлених військових — і я бачу навколо воду. Шматки мосту підіймаються з дна, мов іржавий хребет із ребрами. Оскіл? Я вихоплюю свій телефон, знімаю кілька секунд, але на записі видно лише куряву й чути пісеньку з радіо «Підкаже серце, бо має зір. Це точно він! Це точно він!».

Разом із командою ветеринарок їдемо в напрямку Ківшарівки: тут вони стерилізуватимуть і лікуватимуть тварин. І ось щоденники цих 8 неймовірних задимлених днів.

Дійові особи:

o   Наталія Соколова (Наталка) — керівниця проєкту «Доступна стерилізація», ветеринарка;

o   Лоліта Поліщук (Лола) — асистентка ветеринарки;

o   Юлія Ткаченко — ветеринарка;

o   Роман Бідненко (Рома) — ловець тварин;

o   Олександр Погребний (Саша) — водій ветавто UAnimals;

o   Ольга Слинько (Оля) — волонтерка;

o   Андрій Харчишин (Андрій) — менеджер відділу порятунку UAnimals; 

o   Лілія Флоринська (Ліля) — зооволонтерка з Куп’янська;

o   Пес Ранок;

o   Голова сільради — голова сільської ради Осинова Василь Боков; 

o   Тьотя Валя, Зіна та інші. 

Вівторок, 3 вересня

Авто дико хитається між білуватими крейдяними горами. Ландшафт схожий на порізаний київський торт. 

Ось і стела Ківшарівки — синьо-жовта. На ній теж полощеться прапор, щоправда, сильно вицвілий, кольору лаванди. Рухаємося трохи на південь, до першої точки, де стоятиме мобільна клініка, — до села Новоосинового. 

14:02 — ми на місці. Невідомий солдат ледь схиляє голову під старою березою. Туди ж паркуємо ветавто й обвішуємо гілляччям. Речі несемо в покинуту амбулаторію. В одній із кімнат вивішені позивні й кодові слова військових. Там кидаю свій рюкзак.

У стіні амбулаторії дірка, а поруч квітне трояндовий кущ. Дах потрощений, тут і там звисають гірлянди обірваних дротів. Йду далі. Вибиті вікна шкіряться залишками скла. Де-не-де чорні сліди, ніби щось гаряче чиркнуло об будинок. Паркан обписаний побажаннями ворогам. І нарешті люди — жінки на лавочках в оточенні котів. «А ви волонтьор? Я хочу з вами поговорить».

Я навіть не встигаю сказати, яка саме в нас волонтерська місія, як жінки починають розповідати про своїх тварин. 

— А хто це у вас пописав паркан? — питаю.

— То Валя писала, а Костя їй диктував. Лучче б вона не писала! Там 4 помилки в кожному слові.

Справді, на шляху назад помічаю «рускій корабиль». Коли повертаюся, ловець Рома саме приїздить зі свого першого відлову. З автомобіля, як із рукавички, «висипаються» собаки й коти. То здається, що висипаються, — насправді вони сидять у клітках. Це безпритульні тварини, яких будуть стерилізувати й обробляти від паразитів.

Одне цуценя не в клітці, бо зовсім мале. Його просто пускають на траву, і воно перевальцем швендяє поміж клітками. Цяп-цяп-цяп. 

— Зараз ми його вакцинуємо, — каже Наталка, — це можна буде записать на відео. Беріть його на руки… 

— Мені треба взяти петличку… — кажу, але не можу випустити цуценяти з рук.

— Давай мені, потримаю, — пропонує Андрій, наш менеджер.

Я починаю ревнувати. 

— Ідіть удвох! — ставить крапку Наталка.

Я шкварю по петличку в амбулаторію, тримаючи малечу. Цуценя труситься, як осика, але слухняно сидить на кушетці, поки я шукаю потрібне. Потому малого вакцинують від інфекцій і чипують. Знімаю цей процес і вже починаю розуміти, що більше не відпущу його від себе. 

Тим часом Наталка, Лола і Юля поступово проводять седацію тваринам у клітках і починають оперувати. Всіх цих котів і собак згодом вакцинують від сказу й оброблять від шкідників. А Рома й волонтерка Оля вже збираються на наступний відлов. Хапаю фотоапарат і ледь встигаю застрибнути в машину з ними. 

«Розверніться, щоб він мене не бачив!» — видається, це головна фраза цього дня. Рома кричить її кожному і кожній, хто несе кота чи собаку до авто. Він переконаний: якщо тварину відвернути й вона не побачить ловця, тоді він зможе безпечно взяти її у господарів і швидко посадити в клітку. 

Збираємо котів по Новоосиновому й Ківшарівці. Когось віддають люди, інших Рома ловить у спеціальну клітку — котоловку, насипавши туди духмяного корму. Когось вдається схопити голіруч, а когось — сачком. Повертаємося вже в сутінках, у клітках веземо 18 котів.

Лікарки закінчують операції: за перший день — 15 стерилізованих тварин. Ніби й небагато, але попереду ще досить часу.

Фронт стугонить, тому спати в амбулаторії сьогодні не випадає. Ми забираємо звідти речі й простуємо в підвал п’ятиповерхівки. Будинок виглядає порожнім. Та раптом біля під’їзду матеріалізується жінка з велосипедом: «А вам же треба помитися! Там є квартира пуста, розбомблена, і там же є вода. Військові туди ходили митися. Ох, скільки ми з ними тут прожили! Вони поїхали якось, а тоді повернулися — боялися, що тьоті Валі нема. А я є. І зустрінуть мене, і велосипед заведуть… Другий поверх, там ложка в замку стирчить». 

Середа, 4 вересня 

Зранку знову їду з ловцем Романом і Олею. Рома — за кермом, Оля з блокнотом і телефоном контролює запити, що приходять їй від Андрія й іноді від Наталки. Віддавши господарям тварин у Новоосиновому, вирушаємо у село Подоли на адреси з тих запитів. Хитаємося у мікроавтобусі по ґрунтівці, мов блудні бедуїни на верблюдах. У повітрі постійно дим. 

У Подолах нас зустрічає Зіна — місцева волонтерка, яка прихищає покинутих собак і знає, де є інші. Вона фактично наша дипломатична представниця в цьому селі. Зіна сідає в машину і впевнено вистромлює з вікна засмаглого пальця, показуючи дорогу. 

Перша зупинка — у жінки, яка забирає вже стерилізовану собаку Пушинку. Господиня плаче від радості, коли отримує собаку, і плаче, коли дає цуценят Пушинки на стерилізацію: «Так ви завтра привезете їх, да?».

Через дюни, які наробила військова техніка, наше авто виповзає на куток, де досі живе чимало людей.

«А де твоя друга кицька?» — «Кума її ще ловить», — говорять між собою. «То мої коти, — махає рукою жінка в білісінькій хустці. — Це переселенці. Отам у воєнній хаті жили, а тоді до мене перейшли. Кішка і троє кошенят. Солдати поїхали, і ніхто ж не годував».

Спілкування з людьми йде як по маслу, поки ми не доїжджаємо до хати місцевих пияк. Біля їхнього будинку гуртуються собаки. Хоча дипломатичне представництво розгортає свою діяльність наповну, пробитися крізь нерозуміння тут не вдається. Чоловік і жінка кричать і посилають нас разом із Зіною куди подалі. Вдається забрати на стерилізацію лише одну собаку.

Сьогодні простерилізували 46 тварин. Роздавали місцевим обробки й вакцини від сказу — тут цього купити ні՛де.

Четвер, 5 вересня

Виходжу з підвалу — і очі довго звикають до світла.

Починається гуркіт: два гвинтокрили проносять просто наді мною свої важкі черева і буквально за дві хвилини вертають. Видно синьо-жовті відзнаки. Сподіваюсь, ви успішно зробили все, що мали. 

Все довкола стугонить і вібрує. А біля мобільної клініки першою клієнткою стає кішка Сімка. Її приносить на руках немолодий уже Олександр Васильович. Каже, у нього є ще киця Білка і троє кошенят. Може, їх вдасться спіймати й вакцинувати? Чимчикуємо разом на його подвір’я. 

Тут, під виноградом, кошенята збилися на сидінні старого іржавого мопеда.

«Я можу звідси поїхати, — бідкається Олександр Васильович. — Собачку я одпустю. А цих куди дівать? Ну просто безвихідь такая! Я не знаю, що з ними робити! Мене вивезти ні՛куди, не те що їх. Мені якщо їхати, то це в Сумську область. Вони там не нужні».

Ловимо двох, несемо. Виходить ще один кіт. «Мурчик, ходім проведеш! У мене сьогодні день рождєнія. Я спочатку не знав, бо електрики ж нема, а тоді зарядив телефон і бачу, шо сьогодні».

Тим часом місцеві продовжують з’їжджатися до мобільної клініки: жінки привозять у буквальному сенсі котів у мішках. Усі обговорюють нічний обстріл у Ківшарівці. Крім іншого, снаряд влучив у автостанцію біля кіоску, де ми вчора купували їсти. 

Пізнього ранку знову з Романом вирушаємо в Ківшарівку й Подоли. Після прильотів димить сильніше. Автостанція розгромлена й почорніла. Багато де тліє трава.

12:01 — починається чи не найбільш насичений епізод за всю ветеринарну місію. Порозвозивши простерилізованих тварин у Подолах, ми довго розшукуємо розвалений будинок. Там, кажуть, аж семеро цуценят. Всі дикі, і їх треба відловити на вакцинацію. 

Нарешті знаходимо потрібне місце: решето замість парканів, будинок, одна стіна якого повністю зруйнована. Цегла розсипана купами, а всередині видно полиці з консервами й хатнім начинням. Заходимо з Романом у колишню кухню — там темрява і безлад.

Присвічуємо ліхтарями, але вдається знайти тільки двох цуценят. Інші тікають у дірку під підлогою, і наступні хвилин 20 минають для мене в куряві й шаленому тріскотінні. Рома ламає підлогу якоюсь рейкою, припадає до дірок і намагається дістати цуциків руками. Малеча скавчить, але врешті-решт вдається виловити всіх.

Опинившись знову в Новоосиновому, я пішки вирушаю шукати іншу крамницю. Десь глухо гупає. На перехресті лежить спалена машина, а над нею — дерев’яна табличка «Магазин» зі стрілкою ліворуч. Звертаю туди. У будинків погнуті стіни, і на відносно свіжій рожевій фарбі напис: «слава украине смерть ворогам!». 

«А у вас є хліб?» — «Хліб сьогодні не доїхав. Завтра буде».

Крім хліба, тут є абсолютно все. 

За цей день прооперували 37 тварин, більшість — з відлову. Продовжували роздавати засоби від паразитів.

Коли сонце вже заходило, я вийшла трохи подивитися на село. Доглянуті, але порожні городи. Кукурудза, незібрані помідори. Скрізь цвітуть чорнобривці.

П’ятниця, 6 вересня

Ми на новому місці, але назва села не дуже й відрізняється. Це Осиново, вже з правого боку Осколу. Мобільну клініку знову встановлюємо біля сільради та клубу, де вже зібралися люди. Деякі чекають із котами й собаками, яких принесли на стерилізацію, інші просто хочуть поговорити. Сідають поруч із нами на лавку й говорять, говорять, говорять… Тема, що всіх тут пов’язує, — їхні собаки й кішки. 

У середині дня військові привозять на стерилізацію собаку Санді, схожу на хаскі. 

«Це наша посестра, — каже військовий Саша, мружачись від сонця. — Вона з нами по бліндажах, по окопах… І з нами завжди ховається в укриття. Із самого малечку вона в нас живе». 

Роман питає мене: «Поїдемо на мусорку?» — «Авжеж». 

Кажуть, місцеве звалище — справжній клондайк для ловця безпритульних тварин. Ми приїжджаємо туди саме в золоту годину, коли все навколо вкривається теплими променями низького сонця. Позолочене сміття покриває пагорби. 

За нами ходить пан неймовірної ерудиції: «Я знаю 3 мови, — запевняє він. — Українську, російську й циганську! А ось моя собака. Бомба, іди сюди!». 

Поїздка на звалище була не дуже успішною: звідси вдалося забрати лише одного собаку і потім ще одного на шляху назад.

Та сьогодні господарі почали привозити більше тварин на стерилізацію, ніж доти. Загалом стерилізували 59 котів і собак: 33 тварин принесли власники, а решта, як і раніше, — з відлову.

На ніч розташовуємося в сільському клубі. Голова сільради привозить нам ковдри: свою я стелю під плакатом із радянським воїном. Ані вайфаю, ані зв’язку тут немає: щоб зловити інтернет від «старлінка», треба вийти на ґанок сільради. Зате в клубі є бібліотека з відносно сучасними книжками. Вгорі напис червоною аквареллю: «Куп’янщина! Рідний край».

Субота, 7 вересня

«Я привезла з Куп’янська 7 кішок, — каже волонтерка Юля, поставивши всі 7 переносок в рядок. — Збирала по людях, які не мають змоги самі привезти їх на стерилізацію. Багато людей повиїжджали, покидали тварин. А вони самі не можуть про себе подбати. Я прихистила кішку й чотирьох собак. А деяких ходимо годувати». 

Сьогодні тварин везуть із Куп’янська, приходять військові й дехто із села. А після обіду туди ж, у Куп’янськ, вирушаю і я разом із Романом. Ми знову катаємося не самі: в авто підсідає волонтерка Ліля з блокнотом, пописаним адресами. 

«Як у вас із ветеринарною допомогою?» — питаю. — «Ніяк, — каже Ліля. — Допомоги нема місяців 10 точно. Іноді онлайн зв’язуються з ветеринарами Харкова або везуть самі в Чугуїв чи Харків. Раніше була клініка в Шевченковому, тепер теж немає. Телефоном тільки можна щось вирішити».

За день лікарі стерилізували 67 котів і собак.

Неділя, 8 вересня

«Це в нас дєвочка Софа. У неї характер добрячки, шкоди не робить, — розказує про свою собаку місцева жінка, мама трьох дітей. — Хоч як не крути, її треба на стерилізацію. Для собаки це краще, та й для нас, бо інакше це буде достобіса собак. Ще в мене є Ляля. Якщо вибухає сильно близько, вони починають бігать у всі боки і гавкать. Софа під машиною в мене спить, бо боїться вибухів».

Чекати черги доводиться довгенько, тож згодом жінка переходить на спогади про окупацію.

«Всіх возили в підвали, змушували гімн російський співати. Хтось вийшов звідти, а хтось і ні. Було страшно, як літаки летіли над дахами. Спочатку я забивалася в кут, хапалася за голову й сиділа… Не знаю, як я взяла себе в руки. Із лісу їх довго виганяли. Зараз не так страшно, як наші стали тут. Не дай бог знов».

Чисте осіннє небо в легких прозорих хмаринках.

Це вже Пристін, третє село на нашому шляху. Тут мобільна клініка теж розташувалася поруч із сільрадою та клубом. Під лавочкою в акуратний стосик зібране шмаття від снарядів — гладенький метал із колючими розірваними краями.

17:37. Дим. Перше вакциноване у місії цуценя спить, не реагуючи на жоден вибух. В Осинові я вже назвала його Ранком. Дехто сидить під «старлінком» і ловить зв’язок. Андрій говорить із менеджеркою UAnimals Настею телефоном: «Я буду тобі кожну годину писать “все ок, все ок”». 

Це тому, що незадовго до цього неподалік свистіло й падало. Ми теж падали за стіну, хоча невідомо, чим би це в разі чого допомогло. 

Одразу потому водій Саша гукає: «Дрон!» — і ми на кілька хвилин припадаємо до берези. 

Я бачу, як за селом люди прив’язують пастися трьох корів. Дівчата продовжують оперувати, Рома на відлові. 

Надвечір знову приходить голова сільської ради: «Оце ж дрон полетів, отам скинув біля мого дому. Ще й друге було щось, у двір впало до жіночки. Зараз сходжу до неї — скажу, що то було. А це якийсь мармуровий буде?» — киває на Ранка. У того справді рудуватий колір із якимись мармуровими розводами. 

Ветеринарки, як завше, працюють допізна: за сьогодні — 41 прооперована тварина. 

Оскільки бажано менше вмикати світло, воно горить лише у ветавто. А коли згасає там, все поринає в густу темряву. Лише блимає за Ківшарівкою небо. 

Понеділок, 9 вересня

Вранці щось знову вшкварило зовсім близько. Чую, як голова просить когось по телефону: «Принеси пару каністр води хоч, бо прильот, щоб вогонь не пішов на соняшники…». 

Передостанній день, тому з менеджером Андрієм записуємо відео про підсумки. Він бере на руки кудлатого Лимана. «“Гради” вночі запам’яталися», — напівсміється Андрій. 

Та час і справді підбити підсумки: ветмісія надала допомогу 390 тваринам, більшість із яких — безпритульні.

Сьогодні зірок мало, зате видно місяць. Він зростає, але це вже не тоненький серпик. У небі він ширший і — якогось кривавого кольору.

Вівторок, 10 вересня

Пакуємо речі, беремо в машину Ранка і потихеньку їдемо ветавтомобілем до Харкова з Сашею. Ветеринарки, Роман і Андрій вирушають другим мікроавтобусом. У ветавто неполадки, тому ми їдемо лише на другій передачі й устигаємо дуже пильно роздивитися Харківщину — прекрасну й задимлену. У приймач пробивається російське радіо. 

У Харкові я йду в зоомагазин, купую сумку для собаки і їду додому.

До Києва прибуваємо ввечері паралельно — і лікарі, і Андрій, і Саша, і ми із собакою.

Перед приїздом пишу Наталці: «Як ви?» — «Все добре, — відповідає вона й шле мені фото з машини з келихом у руці. — Святкуємо життя». І малий «мармуровий» пес заважає писати цей текст. 

Перша спроба поговорити з ветеринаром, керівником громадської організації «Ветеринари без кордонів» Віктором Воротніковим із Краснограда, що на Харківщині, зірвалась. «У мене починаються операції, перепрошую. Вони триватимуть весь день», — пояснив лікар.

Проте наступного дня все-таки зідзвонюємось: «Зручно, незручно — пообіцяв, значить треба виконувати», — сміється Віктор. Того дня, коли поговорити не вдалося, він в Ізюмі разом із двома асистентами і ще одним лікарем-ветеринаром провів близько 70 операцій. 

Лише за минулий рік команда його клініки простерилізувала до 15 тисяч тварин. А від початку повномасштабної війни Віктор з колегами прооперував більш ніж 5 тисяч тварин, яких вивезли зі стерилізаційних місій та евакуаційних рейсів UAnimals. 

Як це — рятувати тварин, що постраждали від війни? Чого більше бачить ветеринар — людяності чи байдужості? Про це Віктор розповів з власного досвіду.

— Розкажіть, як ви пов’язали своє життя з ветеринарією?

— Та я ще з дитинства мріяв рятувати тварин! Навіть в іграх вдавав, що лікую кролів: то вушко в когось «боліло», то лапка. А як виріс, ці ігри стали щоденною реальністю. Спершу навчався в технікумі на факультеті ветеринарії, потім закінчив Харківський ветеринарний інститут. Загалом я в професії вже 42 роки. 

Зараз працюю у власній клініці, і на виїздах: маємо дві мобільні операційні, тож їздимо до прифронтових територій. За 5-6 днів у такому рейсі встигаємо прооперувати щонайменше 300, а іноді й 600 тварин.

Одних стерилізуємо, інші потребують лікування після травм. Я і консультую в рейсі: розповідаю людям, як доглядати тварин, коли і які щеплення їм зробити. Поза операціями приймаю десь до 80 пацієнтів на день. Часто допомагаю тваринам із контузіями. Тут, знаєте, як з людьми: потрібен відпочинок, турбота та препарати, які знеболюють і знімають симптоми. 

— А ви помічаєте в цих поїздках, як ставляться до тварин в наближених до війни територіях?

— Багато людської байдужості зустрічаю. Буває, наприклад, що тварин лишають на ланцюгу. Розумію, всяке може бути, бо ж війна. Може, опікуни тварини під обстріл потрапили або спішно виїздили. Але ну хоча б зніміть пса з ланцюга! 

І все ж таки добра більше. 

Завжди вражають військові, які привозять до нас котів і собак. От нещодавно передали нам кота Ваську з переломами всього, що тільки можна зламати. Він поки живе в нас у клініці, лікується і чекає на свого опікуна з передової. 

Військові ризикують життям, але не забувають допомагати найвразливішим. А потім ще й телефонують, бо хвилюються за тварин.

Знаєте, я іноді думаю, що це і самим нашим захисникам на користь. Вони відволікаються від жахів війни на цю допомогу.

— А загалом за ті 42 роки, що ви в цій професії, відбулися зміни у ставленні до тварин, як гадаєте?

— Звичайно! Особливо до безпритульних. Раніше відношення було дуже жорстоке: тварин і відстрелювати могли. Зараз значно більше ініціатив гуманно регулює їхню кількість. Наша організація «Ветеринари без кордонів» однією з перших запровадила таку програму: з 2017 року ми відловлюємо, стерилізуємо, вакцинуємо, чипуємо котів і собак і випускаємо їх. Вже побували для цього в 7 областях на сході України, я особисто долучався до цих рейсів.

— Що б ви порадили тим, хто відловлює тварин і допомагає їм близько до лінії фронту?

— Все дуже банально: безпека передусім. Рятуючи тварин, треба думати й про своє життя. 

Я проводжу волонтерам тренінги з першої допомоги й завжди закликаю продумувати все наперед. Треба бути готовими до будь-яких нестандартних ситуацій і вміти в цих умовах надати допомогу тварині.

Подумайте, які можуть бути травми у тварин (вогнепальні поранення, контузії, переломи) і майте при собі все необхідне для допомоги. Також врахуйте, що іноді тварин доводиться діставати з води або ж вони тікають на заміновані ділянки. Тоді для порятунку знадобиться спеціальне екіпірування.

Це серйозна і небезпечна робота, а не поїздка «сфотографуватися». І навіть щирого бажання допомогти недостатньо. Тому якщо плануєте там волонтерити, консультуйтесь із професіоналами — тими, хто вже працював неподалік від фронту. Це допоможе не наробити помилок, які можуть вартувати життя.

— З вашого досвіду, яких тварин найскладніше вивозити?

— Евакуація будь-якої тварини по-своєму складна. Трапляються налякані, агресивні собаки, яких ще треба зняти з ланцюга. Буває, що тварину перед евакуацією доводиться дістати з ями. 

Але, на мою думку, найважче рятувати тварин із патологіями. Іноді ми знаходимо тварин з анорексією, виснажених голодом. Перевезення в таких випадках вкрай важке — важливо добре продумати транспортування, забезпечивши доступ до кисню і води.

— А у вас є власні тварини?

— Звичайно! Я їх лікував, до речі.

— Розкажіть про них, будь ласка.

— Кіт Гарік — сфінкс, якого евакуювали з Вугледара. Такий великий, поважний, з важким поглядом, але дуже лагідний і порядний кіт.

А ще в мене дуже хороший песик Тобік. Його переїхала машина, і цей малюк — той-тер’єр — мав перелом тазу та випадіння кишківника. Було мало надії, що врятуємо. Але Тобік вижив, і тепер це такий чудовий друг!

— І насамкінець поділіться, що вас пригнічує в роботі, а що — надихає?

Ну, надихає, звичайно, якщо якась важка операція завершується вдало.

А пригнічує… Пригнічує байдуже ставлення людей до тварин і природи.

От, наприклад, у 2020 році ми рятували ведмедицю Машу, якою награвся якийсь олігарх. Тварина жила у нього в тісному вольєрі. Коли ми побачили її, ведмедиця вже мала параліч задніх лап і була дуже виснажена. Ми радились із колегами з інших країн, як допомогти Маші, показували її аналізи. Всі одноголосно сказали, що жити тварина не буде. Але нам вдалося її принаймні стабілізувати, щоб прилаштувати до Наталії Попової у Центр порятунку диких тварин. Маша прожила там ще 2 роки, померла перед початком повномасштабного вторгнення.

А зараз мене пригнічує ще й те, як усе живе страждає через росію. Що тут сказати: збережемо живий світ — збережемо і себе. Я так вважаю.

Волонтерській спільноті UAnimals — рік! Зараз це понад 2 300 людей, кожен і кожна з яких по-своєму запалює в зоозахисті. Волонтери й волонтерки допомагають у притулках, долучаються до прибирань на природі, евакуюють тварин із небезпечних зон чи роздають корм у прифронтових містах і селах.

Саме з такої поїздки тільки-но повернулася Вікторія Овсяннікова. Жінка роздала центнер корму для котів і собак на Харківщині: у Золочеві, селах Губарівка й Калинове, понищених обстрілами. В таких містах і селах жителі дбають про багатьох тварин, яких покинули попередні власники.   

Вікторія й сама мешкає на Харківщині, в Богодухові. Там працює секретаркою в медичному закладі. Її чоловік, який спочатку допомагав у зооволонтерстві, цьогоріч став до лав Збройних сил.

Поза співпрацею з UAnimals Вікторія також має бурхливе зоозахисне життя. Завдяки їй та її подрузі Юлії Качкарьовій багато безхатніх тварин знаходять родини. Жінки також опікуються їх стерилізацією, щоб на вулицях Богодухова жило якомога менше собак і котів без догляду. Про все це Вікторія Овсяннікова розповідає в інтерв’ю.

Операція з вилову цуценят і зоозахист у Богодухові   

Я завжди співчувала безпритульним тваринам, але що я могла? Погодувати та й піти далі. В мене не було рішучості допомогти більше, поки не стався ось який випадок.  

У 2019 році в соцмережах нашої громади з’явилося відео про безхатню собаку в Богодухові, яка народила десятеро цуценят. У сюжеті людей просили їх розібрати. У нашому місті живе ветеринарка Юля Качкарьова — до того вона якось консультувала мене по телефону, коли захворів мій кіт. Потім ми потроху спілкувалися в соцмережах. І от ми водночас побачили пост про вуличних собак і вирішили разом поїхати й подивитися, чи зможемо чимось допомогти. 

А цуценята тим часом стали аж надто популярними: до них підходило чимало людей, а вони лякалися й ховались. Ми з Юлею протягом двох місяців виловлювали їх з-під бетонних плит і роздавали. У нас була ціла операція з вилову, і вона нас дуже згуртувала.

Завдяки цій дружбі в мене з’явилися сили й підтримка, щоб активніше допомагати тваринам. У Юлі вже був досвід пошуку домівок для безпритульних котів і собак. Тепер ми це робимо разом. А ще часто беремо тварин на перетримку, бо в місті немає притулків.

Юля безкоштовно стерилізує безпритульних собак і котів. У нас також є благодійна картка, на яку жителі Богодухівської громади переказують гроші на стерилізацію або лікування, якщо хочуть підтримати безпритульних тварин.   

Раніше богодухівці насторожено ставилися до стерилізації, особливо віряни. Вони вважали, що це гріх. А ось недавно місцевий священник стерилізував свого собаку й розповів про це прихожанам. Відтоді вони змінили своє ставлення. Кажуть: стерилізуй свою тварину — матимеш чисте сумління!

Практично всі безхатні тварини в нас уже стерилізовані. Думаю, завдяки цьому в Богодухові поменшало агресивних тварин. Вони спокійно ходять містом, ніхто їх не ганяє. Навпаки, останнім часом бачу, як тваринам почали ставити воду в парку й біля різних закладів. Багато людей біля ринку опікуються безхатніми. Ставлення в Богодухові до тварин змінюється. Сподіваюся, що й надалі конфліктів між людьми й тваринами буде мінімум. 

Юридична перемога  

У червні в нашій громаді покарали людину, яка жорстоко ставилася до тварин. Я 7 місяців оббивала пороги різних установ, щоб це сталося, і саме я заявила в поліцію.

У селі біля Богодухова є чоловік, який заводив тварин і не годував. Ми думаємо, що він вивіз у ліс свого собаку, посадивши в мішок. Собака прогриз той мішок і вижив, пізніше його знайшли люди. Але прямих доказів, що із собакою так вчинив саме власник, немає, хоча про його ставлення до тварин сусіди знали давно. Потім цей же чоловік завів собі цуценя й посадив на ланцюг. Через деякий час воно померло від холоду. 

Я не знала, як правильно діяти. Треба було викликати слідчо-оперативну групу, але приїхав патруль. Знову ж таки неможливо було довести, що дії власника призвели до смерті тварини. А я впевнена, що так і було.

Власнику присудили штраф за неналежне утримання тварини (за 154 статтею Кодексу про адміністративні правопорушення). Раніше такими справами у громаді ніхто не займався. Якщо хтось побив собаку чи завіз у ліс, казали: «Ну, то ж його собака — хай що хоче, те й робить». Тепер в нас є прецедент, коли за такі вчинки власника покарали. 

І я вже знаю, як діяти в таких випадках. 

Евакуація тварин із Харкова: бойові папуги та інші врятовані

На початку повномасштабного вторгнення ми з чоловіком перевозили багатьох тварин. Коли в Харкові почалися серйозні обстріли, в нас було тихо. Ми розуміли, що чимало людей із Харкова повиїжджають — і з тваринами там буде біда. Я була підписана на багато харківських груп, і люди справді почали там писати «заберіть собаку», «шукаємо родини для цуценят»… Ми привозили тварин з Харкова в Богодухів і шукали їм господарів. Мене найбільше дивувало, що в тяжкі часи знаходилися люди, які брали до себе тварин, дехто навіть по кілька.  

У першій нашій поїздці така екзотика була в машині! У багажнику в двох коробках сиділо по п’ятеро цуценят. На другому сидінні було дві клітки з папугами, а в маленькій переносці — морська свинка. Коли ми під’їхали до блокпоста, військові заглянули до нас у салон, а мій чоловік каже: «Вам бойові папуги не потрібні?».

Це були такі емоції, що не передати… Я зараз згадую зі сльозами на очах. Тоді було страшно, але все вдавалося завдяки людям, які згодні були брати тварин у родини.

Нам у Харкові дуже допомагала Віолетта Тогобицька, докторантка Національного університету цивільного захисту України. Вона перетримувала багатьох тварин. Віолетта живе в районі Холодної гори (місцевість у західній частині Харкова). Вона їздила на Салтівку (східна частина міста), яку тоді сильно обстрілювали, і забирала тварин до себе. А ми вже тоді зустрічалися з нею на Холодній горі, брали тварин і везли далі. Знаходилися такі люди в Харкові, які їхали в небезпечні райони заради того, щоб врятувати тварин.

Вівчарка Сара

У перші дні повномасштабного вторгнення, коли харків’яни ховалися в метро, мені подзвонила жінка. Каже: «Я ветеринарка, до мене вчора просто в метро привели собаку й попросили її приспати. Тепер сиджу в підземці з вівчаркою. Чи можна її прилаштувати?». Це була загалом здорова вівчарка на ім’я Сара. Люди сказали, що їдуть геть і не можуть взяти Сару із собою: «От хочете, ми її вам залишимо? Або щось їй вколемо, й на тому все». Звичайно, лікарка не погодилася. Ці люди прийшли на другий день знову й сказали, що спробували отруїти собаку, але отрута не подіяла. Сару просто кинули там і пішли.

Вівчарці було 9 років, і хоч не мала хвороб, в неї було поганенько із зором. Війна, люди виїжджають… І тут старенька вівчарка — кому вона треба?

Було 26 лютого 2022-го, люди боялися їхати в Харків, навіть мій чоловік відмовився. Я знайшла водія в Богодухові, який все ж поїхав і забрав Сару.

Я хвилювалася, бо це доросла собака, а в мене до того були тільки цуценята. А виявилося, що Сара дуже розумна, вихована й спокійна. Ми дійшли висновку, що собака службова, бо знала всі команди. 

Моя знайома Ольга погодилася її взяти. Настелила в котельні — там гарні умови. Та невдовзі телефонує й каже: «Ти знаєш, собака пропала». — «Як вона могла з котельні вийти, як у тебе там двері зачиняються?». Почали ми шукати. Вівчарка ж підсліпувата, до того ж у центрі жвавий рух! Я вже втратила надію, аж ось наступного дня помітила її на базарі. Сара знайшлася. 

В Ольги в тому приміщенні були камери. Ми переглянули записи: цікаво було, як же собака вийшла. Виявляється, Сара підійшла до дверей, лапою натисла на ручку й пішла собі.

Ольга брала вівчарку тимчасово, але вирішила залишити назавжди. То Сара досі живе в неї.

В укриття з цуценятами, але без чоловіка

За два роки ми прилаштували близько 300 тварин. Мене саму ці цифри вражають.

Спершу було страшно брати нових тварин додому. На початку повномасштабного вторгнення в мене було п’ятеро цуценят вдома. Я думала: «От нам доведеться швидко ховатися, то як я всіх тварин буду забирати в підвал?».

Згодом, коли в нас були вибухи, першою в підвал бігла дочка з двома собаками, а далі я з коробкою, у якій п’ятеро цуценят. Якось я застрягла з цією коробкою у дверях. За мною стояв чоловік, який не міг вийти, бо я перегородила шлях. Каже: «Розумієш, ти врятувала тварин, а мене ти тут забула!». А бувало, чоловік уже в підвалі, а я бігаю по хаті, збираю цуценят.

Мене завжди переповнює радість, як знаходжу котові чи собаці дім. І якщо я комусь живому допомогла, я собі кажу: «Віко, ти цей день прожила не дарма!». Я себе знайшла в тому, щоб бути корисною тваринам. Людина сама собі допоможе, а тварині допомогти може тільки людина.

Духові трубки зі снодійним, петлі, ліхтарики та смаколики — це те, що завжди тримають при собі ловці безпритульних тварин. Дехто прихоплює ще й лопату, щоб у разі потреби дістати тварину з-під завалів, і картон, щоб не лягати на холодну землю під час спостережень. Усе заради того, щоб непомітно наблизитися та спіймати вуличну тварину для стерилізації. 

З початком повномасштабного вторгнення ситуація з безпритульними тваринами значно погіршилась по всій Україні, особливо у прифронтових областях. Про це свідчать результати дослідження українського центру вивчення громадської думки «Соціоінформ». Так, у прифронтових регіонах кількість котів і собак, якими опікуються зооволонтери, у середньому зросла на 60%, а у притулках — більш ніж на 100%.

Про те, чому стерилізація тварин — правильне рішення за таких обставин і яка в цьому роль ловців, поговорили з Христиною Драгомарецькою і Сергієм Абрамовим — професійними відловлювачкою і відловлювачем тварин у стерилізаційних місіях UAnimals на сході й півдні країни.

Який він — професійний шлях ловців

Христину й Сергія об’єднує не лише співпраця з UAnimals, а й те, що в професію ловців тварин прийшли із зовсім інших сфер. Христина родом з Одещини і в минулому — архітекторка. Ця справа їй подобається, втім до архітектурних проєктів планує повернутися вже після війни. 

Поза роботою дівчина завжди багато волонтерила у притулку, де відгодовують і лікують собак, інколи сама прилаштовувала тварин або брала на перетримку. Після 24 лютого 2022 року Христина залишилась без роботи, тож у дівчини з’явилося більше часу для допомоги тваринам. Так поступово волонтерство переросло у нову для Христини професію — відловлювачки тварин.

«Почалося повномасштабне вторгнення, і треба було евакуювати дуже багато тварин. Пізніше ми вивозили їх у притулки також із деокупованих територій. Тоді глобально замислилася, як зменшити проблему популяції бездомних тварин. Тому знайомилася з іноземними волонтерами, які готові допомагати зі стерилізацією», — розповідає Христина.

Опановуючи новий для себе фах, дівчина розпитувала про все колег, а ще переглядала тематичні відео в інтернеті. Ще на початку шляху ловчині Христина зрозуміла: більшість безпритульних тварин не йдуть до рук. Тому придбала для відлову необхідне обладнання і вчилася на практиці. 

«Я намагалася говорити “підходь, не бійся”, але це не має сенсу. Дикий собака дивиться мені в очі і бачить загрозу: я його можу зловити й десь закрити. Однак якщо він дуже голодний, то піде на запашний котячий корм, навіть попри страх», — розповідає про свої хитрощі Христина.

Дівчина пояснює, що саме котячий корм найефективніше приваблює безпритульних тварин — навіть собак. Секрет тут у запаху: що ароматніший смаколик, то краще привертає увагу тварини. За цією ознакою навіть дешева ковбаса перевершує шматочки м’яса. А ще важлива консистенція їжі: тварина має довго пережовувати її на місці, а не вхопити та втекти. Тому як приманку ловці часто використовують паштети.

Сергій — теж із півдня України, із сусіднього Миколаєва. До повномасштабного вторгнення працював фотографом і відеографом. Каже, навіть подумати не міг, що його життя так кардинально зміниться. Його шлях до відловлювача тварин також розпочався з волонтерства.

«Я прийшов до своєї подруги Анни Куркуріної та запропонував їй допомагати чимось під час війни. Вона якраз розпочала інтенсивний процес стерилізації тварин за межами міста, і виникла проблема: немає кому їх відловлювати. Анна запитала, чи я можу цим зайнятись, і я вирішив спробувати. Досвід прийшов із часом», — згадує Сергій.

Чоловік каже, що найголовніше для нього під час відлову тварин  — спокій. Саме тому намагається очистити голову від зайвих думок, коли йде на роботу.

«Тварина відчуває настрій. Вона ще з відстані в декілька десятків метрів розуміє, що людина від неї хоче. Якщо будеш нервувати, вона це відчує і не дасть наблизитися. Якщо ж умієш справлятися з емоціями, тоді легше спіймати тварину», — розповідає Сергій.

Інсайди професії — від інструментів до ризиків

Як ловець Сергій уже об’їхав усю Миколаївщину, допомагав тваринам із затопленого Херсону та виконував так замовлення на сході країни. Наприклад, на Сумщині ловив величезного мастифа на прохання одного з притулків. Саме ця поїздка чи не найбільше запам’яталась чоловікові. Згадує, що йому довелося проїхати ледь не через всю країну крізь сніг і туман, щоб виконати це прохання. Декілька зоозахисників уже намагалися впіймати собаку, і нікому це не вдалося. Зловити цього пса справді виявилося завданням із зірочкою. Довелося навіть застосувати снодійне: Сергій тричі стріляв зі спеціальної трубки для наркозу. 

Коли ловці стріляють снодійним не з пневматики, а з духових трубок, тварина може ухилитися. Вона реагує швидше, ніж до неї долітає голка зі снодійним. Тож, щоб не змарнувати препарат, треба підійти щонайближче до тварини. Сергій згадує: перші рази стріляти в собаку, хай навіть зі снодійним зарядом, було не по собі.

«У мене є такий принцип: якщо в собаку можна не стріляти [з рушниці зі снодійним], то я цього не роблю. Так гуманніше. Звук пострілів може бути травматичним для тварини, а снодійним краще не зловживати», — каже Сергій.

У відлову зі снодійним є нюанс: собака, у якого влучили, засинає не одразу. Тим часом тварина від переляку починає тікати й ховається у важкодоступних для людей місцях, як-от у каналізації чи підвалі. Сергій розповідає, що іноді доводиться добряче побігати, щоб зловити пса. 

«Все залежить від темпераменту собаки: деякі миттєво засинають, інші тікають, але є ще пси “на адреналіні” — цей гормон нівелює наркоз, який ми встрілюємо. Якось я тричі стріляв у пса снодійним, а він не заснув. Потім довго не міг його знайти. Аж бачу: стоїть і дивиться на мене, хоч за всіма підрахунками мав би вже лежати і спати», — розповідає Сергій.

А от Христині морально найскладніше працювати з петлями для відлову тварин. Каже, що собака у спробах звільнитися може прикусити собі язика або вдаритися мордою. Дівчині важко на це дивитися.

Христина раніше намагалася ловити собак руками, але через це тепер має чимало шрамів, тож припинила так робити. Каже: за кожен укус хвилювалася, аби не сказ. Робочий виїзд іноді триває аж до місяця, а там дівчина не може звернутися до лікарні: часу бракує або ж самої лікарні поблизу немає. 

«Ледь вмовила лікарів зробити мені щеплення від сказу. Розповіла їм, що працюю в зоні бойових дій і виловлюю тварин, які мене дуже часто кусають. На що лікарі відповідали: поки немає укусу, ми не можемо вас вакцинувати. Мовляв, препарат дуже дорогий, і вони його не хочуть витрачати марно», — розповідає про свій шлях до вакцинації від сказу Христина. На щастя, дівчині врешті вдалося переконати лікарів аргументами, що таких, як вона, — небагато і кожен укус для неї може стати летальним.

Згодом це врятувало Христині життя. Одного разу вона знехтувала правилами безпеки — не вдягнула гумові рукавички під час роботи зі псом. Дівчина торкнулась його слизу й, не помивши руки, почухала своє око. Пес виявився скаженим і зрештою помер, а Христина зробила нову вакцинацію лише за тиждень після взаємодії з ним. Ловчиня впевнена: якби не перше щеплення, за такий довгий термін інфекція могла б уже вразити мозок. 

Ще більше за укуси собак дівчина боїться подряпин від котів. Каже, що не розуміє цей феномен, але їхні подряпини набагато болісніші, ніж укуси собак. До того ж як наслідок з’являються інфекційні подразнення чи гнійні виділення.

Та укуси й подряпини не єдина небезпека, яка загрожує ловцям тварин, адже часом вони працюють за лічені десятки кілометрів до місць бойових дій. Тож у стерилізаційних місіях слід не забувати про власну безпеку: уважно дивитися під ноги й реагувати на сторонні звуки.

Водночас Христина каже, що близько до лінії розмежування буває простіше працювати, бо немає людей. Вона пояснює: люди часто не знають про її фах і кидаються захищати тварин, іноді навіть із бійкою.

«Була ситуація, коли я вистрелила снодійним у собаку. До мене відразу підбігла бабуся і прокляла до десятого коліна», — ділиться Христина.

Сергій має протилежну думку: «Важче працювати у прифронтових зонах, бо собаки теж переживають стрес від вибухів. Вони не розуміють, що відбувається, і панікують». 

Мрії та сенси в роботі ловців

Христина наголошує: її мрія як професійної ловчині полягає в тому, щоб в Україні не залишилося безпритульних тварин. Дівчина переконана, що тварини мають з’являтися в людей після спеціальних навчань чи опитувань. Людина має показати, що може утримувати тварину, оплачувати їй лікування. А ще зменшенню безпритульних тварин сприяє їхня стерилізація. Власну хатню собаку на ім’я Міледі дівчина також стерилізувала.

«У мене вівчарка, і я її стерилізувала. Потомства від Міледі мені не треба. Це моя подруга, а не засіб заробітку на породі», — пояснює Христина. 

Христина та Сергій кажуть, що бути ловцями — дуже виснажливо. Щоб надовго затриматися в цій справі, треба мати стресостійкість і витривалість, а ще — розуміти важливість своєї роботи. 

«На цю роботу мало хто погодиться. Є люди, які на роботі виконують те, що можуть тисячі інших. А для того, щоб стати ловчинею, потрібна не просто любов до тварин — тут треба бажання розібратися, як це працює, розуміння психології тварин», — розмірковує Христина. 

Сергій підтверджує слова колеги: «Це клопітка робота, брудна. Лазити по кущах, помийках, канавах за собаками вимагає фізичних і розумових зусиль. Але це спосіб допомогти безпритульним тваринам. Бо дивишся інколи, як їх стає більше й більше, і розумієш: треба якось це питання вирішувати».

Хлопець каже, що інколи доводиться виконувати не лише свої основні обов’язки: «Бути ловцем — означає бути універсальним бійцем». Наприклад, якщо собака поранений або має травмовану лапу, ловець ще й сам возить тварину на рентген. 

Буває й так, що робота ловців у прямому сенсі рятує тваринам життя.

«Хтось залізякою так зав’язав морду собаці, що він взагалі не міг відкрити пащу. Через такий “намордник” пес зо 2 тижні нічого не їв. Приїхали зоозахисники, намагалися його спіймати голіруч, бігали, метушились. Собака злякався і забився у закинутий курник. Коли я підійшов, пес сидів спокійно — напевно, вирішив здатися. Ми зняли йому під наркозом залізяку, а там — до кісток зрізана морда», — розповідає Сергій. Він неабияк радіє, коли такі випадки завершуються щасливо: пес не просто вижив, а й знайшов родину. 

Світлини Сергія надав фотограф Gian Marco Benedetto