Перевірка документів: що треба оформити для мандрівки 

Передусім для подорожей із твариною необхідний ветеринарно-санітарний паспорт. Його достатньо оформити один раз: він буде чинний впродовж усього життя тварини. Видати його можуть районні адміністрації та Державна служба України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів (Держпродспоживслужба). Для цього туди треба звернутися із заявою та ветеринарною карткою про клінічний огляд тварини. Картку можуть вам надати лише ліцензовані лікарі ветеринарної медицини, заповнивши інформацію про щеплення. 

Якщо ви плануєте подорож за кордон, обов’язково отримайте міжнародний ветеринарний сертифікат для тварини за додатком 12 до Правил заповнення, зберігання, списання ветеринарних документів та вимог до їх обліку. А ось тут знайдете форму європейського зразка.

Міжнародний ветеринарний сертифікат видає державний ветеринарний інспектор міжрегіонального головного управління Держпродспоживслужби. Однак цю послугу можна отримати онлайн у Дії. Адреси інспекторів у Києві розміщені на цій сторінці, а всі інші контакти Держпродспоживслужб у регіонах можна знайти тут. 

Для оформлення сертифікату знадобиться такий пакет документів: заява, ветеринарні документи та експертні висновки державних лабораторій ветеринарної медицини, а ще фото тварини 3,5 на 4,5 сантиметрів. Весь актуальний перелік документів і уточнення стосовно країн, які ви можете відвідати із сертифікатом, знайдете за цим посиланням. 

Оформлення і паспорта, і сертифікату платне. А паспорти старих зразків не підходять для виїзду за кордон. Зараз під час оформлення ветеринарного паспорту тварині встановлюють мікрочип, і номер чипу вносять у паспорт. Також туди записують особисті дані власника чи власниці англійською мовою.

За додаткову плату лікар чи лікарка вносить дані з ветеринарного паспорту в міжнародну онлайн-базу даних Animal ID. Або ж ви самі можете зробити це безкоштовно. 

Також перед виїздом з України власники й власниці тварин оформляють ветеринарне свідоцтво за формою № 1 і довідку про визначення в крові тваринного титру антитіл проти вірусу сказу. Форму видають державні лікар чи лікарка ветеринарної медицини щонайраніше за 3 дні до поїздки за кордон. А довідку треба отримати між 4-м і 12-м місяцем після щеплення від сказу.

В умовах війни тварину можна вивезти з України і без цього пакету документів. Зокрема, для перетину кордону з Польщею власник чи власниця просто заповнює декларацію (заявку) та повідомляє, де перебуватиме тварина. І, звісно, ваша тварина повинна бути в переносці або в наморднику та на повідці. 

Для перевезення свійських тварин міжнародними рейсами потрібний дещо інший пакет документів: крім міжнародного ветеринарного сертифікату, знадобиться дозвіл на ввезення або вивезення. Коров, свиней, коней і кіз, домашню птицю (курей, індичок, гусей) перевозять, узгоджуючи це з управліннями ветеринарної медицини держадміністрацій і Державним департаментом ветеринарної медицини. На державному кордоні вивезення контролюють регіональні служби державного ветеринарно-санітарного контролю.

На кожний вагон, контейнер або невелику кількість тварин власник чи власниця має пред’явити на відправній станції ветеринарний документ, відповідно до Порядку видачі ветеринарних документів.

Ветеринарні свідоцтва форми № 1 дійсні протягом трьох днів з дня їх отримання, а форм № 2 і 3 — протягом 5 днів. Якщо термін ветеринарного свідоцтва сплив, державний ветеринарно-санітарний контроль на свій розсуд вирішує, чи можна вашим свійським тваринам виїхати за кордон.

Злітаємо! Особливості перельотів із твариною

Для мандрівок із тваринами літаком дотримуйтесь вимог авіакомпанії, країн вильоту та прибуття. Майже всюди власники і власниці тварин мусять на додачу до квитка заплатити за перевезення свого улюбленця. Службові тварини, приміром, собаки-поводирі, можуть подорожувати безкоштовно. 

Деякі авіалінії перевозять виключно котів і собак — у салоні, щоб тварини менше хвилювались. За їхнє місце переважно потрібно сплатити завчасно, бо кількість тварин на борту обмежена. 

Авіакомпанії часом мають обмеження для певних порід хатніх тварин. Наприклад, собакам чи котам брахіцефалам (бостон-тер’єр, боксер бульдог; бірманська, гімалайська, персидська) відмовляють у перевезенні через їхні розміри або особливості догляду. 

Папуги, кролики та інші тварини до 32 кілограмів можуть потрапити лише в окремі зони цивільного літака. Наприклад, спеціальні відсіки у бізнес-класі або вантажні відсіки. Часто там потрібні контейнери для тварин, які відповідають стандартам Міжнародної асоціації повітряного транспорту (IATA). В інших випадках використовують вантажні літаки для перевезення тварин. 

У вкрай рідкісних випадках використовують спеціалізовані літаки для домашніх тварин. Наприклад, такий рейс здійснили торік у США, назвавши його собачим еквівалентом першого класу. У салоні були лише 10 собак і їхні люди. Чотирилапим пасажирам і пасажиркам дозволили перебувати на сидіннях і тинятись по салону.

До тварин, які подорожують у багажному відділенні, теж є свої вимоги. Наприклад, там ніколи не опиняться цуценята і кошенята, молодші за 56 днів, чи вагітні тварини. 

Якщо авіаційним транспортом летить дика чи свійська тварина, власники чи відправники мають розмістити її у транспортний контейнер із належним доступом повітря, водонепроникним дном, покритим адсорбуючим матеріалом, і дверима, які можна закрити на замок. У пасажирському салоні літака розмір цього контейнера може бути щонайбільше 30 х 50 х 40 сантиметрів.

Дізнатись вимоги вашої авіакомпанії зазвичай можна на її офіційному сайті. 

Місце у вагоні: як перевозити тварину потягом

Для подорожі Укрзалізницею з твариною візьміть документи з першого розділу цієї статті, а також квиток для тварини. Пасажири й пасажирки поїздів мають право перевозити хатніх тварин, декоративних і свійських птахів, які не створюють загрозу навколишнім. 

Службові собаки представників Сил оборони, а також собаки-поводирі незалежно від розмірів тварини можуть безоплатно їздити в усіх типах вагонів. Вони обов’язково мають бути у наморднику та на повідці.

Великих собак, від 45 сантиметрів у холці, і тих, що належать до Переліку небезпечних порід собак, теж перевозять з намордником і повідцем. Для них діють такі правила залежно від типу вагону і потягу:

•  у швидкісному потягу Інтерсіті+ власник чи власниця собаки має викупити всі місця, розміщені єдиним блоком. Собака повинна перебувати біля своєї людини (поряд з її місцем або ж під ним);

•  у купейному, спальному вагоні класу «Люкс» і вагонах міжнародного призначення (RIC) треба викупити всі місця в купе. Там не може одночасно подорожувати більше двох собак;
• у регіональних поїздах (приміські електропоїзди та електропоїзди City Express) можна перевозити собаку лише в крайніх тамбурах першого й останнього вагонів під наглядом опікуна чи опікунки;
• у плацкартному вагоні їх заборонено перевозити. 

Малі хатні тварини мають перебувати у сумках, рюкзаках, ящиках, кошиках чи інших переносках з водонепроникним дном. В одній такій переносці можуть перебувати не більше двох тварин. Розміщувати переноски потрібно на місцях для ручної поклажі, на руках у пасажира чи пасажирки або під місцями для сидіння.

Для здорової активності та сну тварини можуть перебувати в купе і без переноски, якщо їхні опікуни чи опікунки викупили всі місця в купе. Перш ніж випустити тварину в купе, треба подбати про підстилку чи лежанку.

Кур, індиків, гусей, качок та інших свійських птахів можна також перевозити в регіональних поїздах у спеціальних ємностях, які займають не більше одного місця ручної поклажі. Крупних свійських тварин залізницею перевозять в окремих товарних вагонах. Ці вагони повинні бути критими, мати великі вентиляційні отвори і спеціальне маркування. Тварин розміщують окремо завдяки перегородкам або прив’язуючи. 

Мандри на колесах: як їхати з твариною автобусом

Цьогоріч у липні Кабінет Міністрів України затвердив правила перевезення тварин у міжміському і міжнародному автобусному сполученні. Їх розробило Міністерство розвитку громад та територій України спільно з UAnimals. 

Хатні тварини, які важать менш ніж 10 кілограмів, (коти, собаки, гризуни, декоративні птахи) мають їздити у спеціальних контейнерах, клітках або сумках з адсорбуючим дном. Їх можна розмістити на руках, під сидінням або на окремому місці, якщо його попередньо викупили за тарифом дорослого пасажира чи пасажирки.

Собаки середнього й великого розміру (10–45 кілограмів) можуть їздити тільки в наморднику і на повідці. Їхня людина повинна викупити всі сусідні місця в одному ряду і розмістити тварину на спеціальній підстилці на підлозі. В салоні автобуса може бути лише один такий пес (два, якщо їх супроводжує одна й та сама людина); 

Собаки, які важать більш ніж 45 кілограмів, можуть їхати лише за особливими умовами перевізника на спеціально обладнаному транспорті.

Собаки-поводирі, які супроводжують людину з інвалідністю, можуть їхати безкоштовно, викуповувати місця поруч із ними не потрібно. Але ці собаки повинні бути в наморднику та на короткому повідці біля людини, яку супроводжують.

Обов’язково візьміть із собою ветеринарні документи на тварину.

Світлина заставки: © damedeeso via Canva.com

У вересні 2024 року блогерка Олена Мандзюк розповіла в інстаграмі, що випадково збила на дорозі кота. «Це сталося швидко, дорога в чотири смуги, кіт під колесами, дивлюсь у бокове дзеркало — …ніби побіг далі… — написала Олена. — Я розвертаю авто і повертаюсь на місце, де все сталось. Бачу, що кіт зміг пройти 20 метрів і лежить, важко дихає та не рухаються задні кінцівки». Блогерка одразу відвезла потерпілого до ветеринара, за декілька днів кіт уже почав ходити. Свою історію Олена підсумувала закликом до водіїв і водійок не залишати тварин на дорогах, якщо їх збила машина. Розповідаємо, що робити, якщо ви потрапили у схожу ситуацію та як допомогти тваринам, що постраждали в дорожньо-транспортній пригоді (ДТП). 

Скільки тварин збивають на дорогах?

Точна цифра невідома. Ми відправили запит до Міністерства внутрішніх справ України, але так і не отримали відповіді. Останні дані, що є у відкритих джерелах — за перші пів року 2020-го. Тоді зареєстрували 579 випадків ДТП із тваринами. Ця цифра теж не точна, адже часто водії та водійки не повідомляють в поліцію про такі випадки. 

Ще в 1995 році данські вчені з’ясували, що майже 80% опитаних водіїв і водійок хоча б раз бачили збиту тварину на дорозі. В Україні науковець Віктор Пархоменко зазначав, що з 2000 до 2020 року кількість збитих на дорогах тварин стабільно збільшувалася з кожним роком через стрімку автомобілізацію. 

Яких тварин частіше збивають — домашніх чи диких?

До 2022 року Віктор Пархоменко зазначав, що в населених пунктах гинуло більше свійських і домашніх тварин, натомість на автомагістралях — диких. Серед диких тварин на дорогах найчастіше гинули їжаки й лисиці. Однак повномасштабне вторгнення вплинуло на кількість і місця перебування як диких, так і домашніх тварин. «Покинутих домашніх тварин стало значно більше, вони часто опиняються на трасах у пошуках їжі або людей. Пошкоджена інфраструктура унеможливлює безпечні умови руху. Ареали проживання диких тварин через війну зміщуються ближче до доріг і населених пунктів», — пояснює юристка UAnimals Аліна Сорока. 

Які причини аварій із тваринами?

Їх багато і вони комплексні: 

• відсутність огорож, дорожніх знаків, тунелів або переходів для тварин; 
• недостатня освітленість доріг; 
• поведінка водіїв і водійок — перевищення швидкості, неуважність; 
• поведінка тварин — особливо диких у період міграцій або розмноження. Наприклад, у сильну спеку деякі тварини, зокрема безхребетні, можуть прилипнути до розплавленого асфальту. А восени часто збивають птахів, які мігрують;
• відсутність системи контролю над безпритульними тваринами. Аліна Сорока пояснює, що така система має включати комплекс превентивних і реактивних заходів, які б зменшили кількість безпритульних тварин. Це стерилізація з обов’язковим обліком і маркуванням тварин (чипування або бірки), муніципальні притулки, реєстр безпритульних тварин у місті або громаді. 

Чи існує безпечна для тварин швидкість їзди на авто?

За словами Аліни Сороки, це дуже умовна межа, але якщо авто їде зі швидкістю до 30–40 кілометрів на годину, після зіткнення з ним тварина має шанс вижити (особливо якщо вона дрібна). А от від авто на швидкості 50 кілометрів на годину й більше є високий ризик смертельних травм. Тому автомагістралі, де дозволена швидкість до 130 кілометрів на годину, більш небезпечні для тварин, ніж міські дороги. Також дуже впливає тип авто і розмір тварини. 

Так сталося, що я збив чи збила тварину. Що робити?

Найперше правило — не залишайте тварину лежати на дорозі! Зупиніться, переконайтеся у власній безпеці, а після цього огляньте тварину. Якщо тварина жива, допоможіть їй, наприклад, відвезіть до ветклініки. Не беріть тварину на руки, а краще обережно перекладіть її на пальто чи куртку — так не погіршите стан, якщо у тварини щось зламане. І обов’язково повідомте про факт аварії в поліцію, зокрема якщо тварина загинула. 

А якщо я бачу, що хтось збив тварину, я можу їй якось допомогти?

Можна спробувати. Ви можете зупинити водія або водійку (якщо це безпечно), відвезти тварину в клініку чи викликати ветеринара або ветеринарку на місце події. Також бажано зафільмувати те що сталося, записати номер авто, час і місце, викликати поліцію.

За збиття тварини є кримінальна відповідальність?

В українському законодавстві немає кримінальної відповідальності саме за ДТП із твариною. Однак наїзд на тварину зазвичай спричиняє тілесні ушкодження, каліцтво чи навіть загибель. І за це вже передбачена кримінальна відповідальність за статтею 299 Кримінального кодексу України (жорстоке поводження з тваринами), пояснює Аліна Сорока. Щоправда, кримінальна відповідальність можлива лише за наявності корисливих чи хуліганських мотивів. Тобто дуже важливо довести, що тварину або умисно збили, або залишили її без допомоги. 

Чи різниться відповідальність за збиття дикої, домашньої та безпритульної тварини? 

Ні. Закон однаково захищає як свійських і домашніх тварин, так і безпритульних чи диких. За жорстоке поводження з ними людину можуть покарати Обмеження волі від одного року застосовують за насильницькі дії стосовно тварини або заклики до таких дій. Позбавлення волі до 8 років застосовують за ті самі дії, але зроблені з особливою жорстокістю або в групі людей.обмеженням волі від 1 до 3 років або позбавленням волі від 2 до 8 років.

Якщо ви можете підтвердити право власності на тварину, яку хтось збив, варто це зробити. Лише в такому разі вас визнають потерпілим чи потерпілою у кримінальному провадженні, а відтак ви зможете претендувати на відшкодування завданої вам матеріальної та моральної шкоди.

Чи можна домогтися покарання для людини, яка збила тварину? 

Можна. Для цього потрібні: 

• докази умисності або грубої необережності;
• фіксація події поліцією;
• медичні / ветеринарні висновки;
• свідки аварії. 

«Випадки [коли людину покарали за те, що вона збила тварину] є, але вони поодинокі та переважно стосуються домашніх тварин, у яких є власник чи власниця, — каже Аліна Сорока. — А от якщо тварина безпритульна, до покарання майже ніколи не доходить». 

Що треба, щоб зменшити кількість таких ДТП?

Цей підхід також має бути комплексним. 

1. Власна відповідальність. Це найперше і найпростіше, що можна контролювати. Тобто не перевищувати швидкісний режим, особливо в населених пунктах і біля лісів. У місті не відпускати тварину на самовигул або без повідця. Також варто використовувати нашийники зі світловідбивними елементами для домашніх тварин. Це особливо актуально в умовах блекауту, коли водії часто можуть просто не побачити тварину на дорозі. 
2. Стан доріг. Треба встановлювати дорожні знаки «Обережно, тварини», облаштовувати підземні або надземні переходи для диких тварин. Будь-який громадянин може звернутися до місцевої влади з подібним проханням. 
3. Законодавство. В першу чергу, каже Аліна Сорока, треба створити єдиний реєстр ДТП з тваринами — це допоможе виявити небезпечні ділянки доріг. Друге — встановити чітку відповідальність за залишення тварини без допомоги. «Хоча відповідальність за жорстоке поводження з тваринами існує, її складно застосовувати без явного наміру або серйозних наслідків», — пояснює юристка. Третє — робити місцеві програми для безпеки диких і безпритульних тварин. Наприклад, встановлювати екодуки для тварин, навчати поліцію реагувати на ДТП із тваринами, проводити інформаційні кампанії для водіїв і водійок про те, що робити у разі наїзду на тварину. Це, каже Аліна Сорока, допоможе створити безпечне середовище не тільки тварин, але і для людей.

Світлина: © Niklas Emmoth via Canva.com 

Пса Еріка згубили під час російської атаки на Кропивницький, Річарда — на Київ, а кота Лакі — на Харків. Такі історії є в різних містах України. Тварини лякаються й тікають або лишаються заблокованими у напівзруйнованих будівлях. 

Про те, як мінімізувати ризики втратити кота чи собаку під час обстрілу, UAnimals поговорили з Ольгою Бібіковою, керівницею загону кінологічної пошуково-рятувальної команди SARcan. Ольга розповіла, як убезпечити тварину заздалегідь, що робити під час обстрілу та як діяти, якщо кіт чи собака все ж загубились. 

Як завчасно попіклуватись про безпеку тварини?

Якщо у вас собака, обов’язково замовте тварині адресник, де буде написане її ім’я та ваш номер телефону. Він допоможе, якщо тварина загубиться чи втече за будь-яких обставин — під час обстрілу чи ні. Адресник краще одягти не на основний ошийник собаки, а на окремий шнурок. Тоді навіть якщо пес злякається гучних звуків, звільнить голову з ошийника та втече, адресник залишиться на ньому. 

«Для котів адресники небезпечні, — говорить керівниця загону кінологічної пошуково-рятувальної команди SARcan Ольга Бібікова. — Вони зачіпляються адресниками за паркан або гілку дерева, і це може мати фатальні наслідки». 

Ще один спосіб заздалегідь подбати про безпеку собаки під час обстрілу — купити трекер, який відстежує, де знаходиться пес, і передає дані на ваш телефон. Трекери бувають різних видів, коштують від однієї до кількох тисяч гривень. Якщо і ви, і собака знаходитесь там, де є зв’язок, ви зможете в реальному часі бачити місцезнаходження тварини. Якщо зв’язку немає, періодично вам будуть надходити повідомлення з геолокацією. 

Важливо користуватись надійною амуніцією для собак — повідцями, що не рвуться, шлейками та нашийниками, з яких пес не може просто звільнитися, карабінами, що витримують вагу собаки. «Коли ви купуєте амуніцію, в першу чергу звертайте увагу на її надійність, а вже потім думайте про красу, — каже Ольга Бібікова. — Або купуйте амуніцію брендів, що спеціалізуються саме на ній, або принаймні ставте виробнику питання, яку вагу тварини витримає конкретний карабін і повідець. Якщо виробник не знає відповіді, купувати не варто». 

Ще один спосіб, який допоможе знайти й кота, й собаку, якщо вони загубляться чи втечуть, — завчасно чипувати тварину. Мікрочип можна вживити майже у будь-якій ветеринарній клініці, а потім внести його дані в Єдиний державний реєстр домашніх тварин. Людина, яка знайде тварину, зможе звернутися у ветклініку — там просканують чип і дізнаються ім’я та контактні дані власника чи власниці. 

Що робити, якщо лунає тривога, а піти разом із твариною в укриття можливості немає?

Маленьких собак і котів можна заздалегідь привчити до переносок, під час повітряної тривоги саджати їх туди та ставити переноски поруч із собою в коридорі або іншому місці. Велику собаку варто взяти на повідець та бути поруч із нею. 

Якщо обстріл застав вас із собакою на вулиці, швидше прямуйте разом хоча б в умовне укриття — підземний перехід чи під’їзд. Якщо пес боїться вибухів, візьміть його на короткий повідець і міцно тримайте, адже від страху він може різко побігти. 

А якщо все ж стався приліт?

Відповісти на це питання однозначно неможливо — все залежить від конкретної ситуації. Якщо ваша частина будинку лишилась більш-менш неушкодженою і ви бачите, що сходи між поверхами цілі, треба забирати всіх тварин і виходити на вулицю. 

«Якщо ж так вийшло, що в момент вибуху тварин не було поруч із вами, а тепер ви бачите задимлення і є вірогідність обвалу будинку, але своїх тварин ви не бачите і вони не реагують, коли ви їх гукаєте, також виходьте на вулицю, поки така можливість є, — говорить Ольга Бібікова. — Інакше ви можете загинути разом із тваринами». 

Вже на вулиці підійдіть до рятувальників і скажіть, у якій квартирі в будинку може бути тварина. На місці працюватиме координаційний центр — треба звернутися туди. Шукати самотужки вас не пустять — працюватиме поліція, буде очеплення. «Пустити вас шукати тварину можуть лише тоді, коли вже не буде загрози життю, тобто пожежі та вірогідності обвалу будинку, — розповідає Ольга. — Тоді ви або підете на пошуки свого кота чи собаки разом із рятувальниками, або вони підуть самі». 

Як діяти, якщо після обстрілу та влучання тварина все ж загубилась?

За словами Ольги Бібікової, шанси знайти тварину живою є досить довго. «Бувало, що проходило більше ніж тиждень, а з котами — навіть близько двох тижнів, і зрештою їх знаходили у сховку худих, але живих», — розповідає Ольга. 

У випадку, якщо в будинок було влучання, але ваша квартира вціліла або частково вціліла, а кіт зник, Ольга радить періодично приносити туди корм і воду. «Навіть якщо кіт десь ховається, боїться гучних звуків техніки та людей, з часом він почне обережно виходити та зможе поїсти й попити. А ви побачите, що їжі та води стає менше, значить він живий та знаходиться тут», — пояснює Ольга. 

Вона радить дати оголошення про пошук тварини в соцмережах — зробити дописи на своїх сторінках і попросити про репости друзів, написати в місцеві телеграм-чати і фейсбук-групи. Можна також розвісити оголошення на вулицях: якщо загубився кіт, то в межах району, якщо собака — то й далі, адже з переляку пси можуть забігти далеко. В оголошенні треба обов’язково написати, за яких обставин загубилась тварина. 

«За досвідом, я бачу, що сильно допомагає ще додати суму винагороди за допомогу в пошуках, — каже Ольга. — Люди, у яких є тварини і які мають до них емпатію, у будь-якому разі захочуть допомогти. А для інших винагорода має значення. Правда, треба бути готовими до шквалу хибних дзвінків і повідомлень. Можуть телефонувати шахраї або просто люди, які нібито бачили схожу тварину та хочуть отримати винагороду». 

Ще один спосіб пошуку тварини — звернутися до місцевих зооволонтерів і притулків. Можливо, вони вже прихистили вашого кота чи собаку та якраз шукають вас. 

Світлина заставки: Ольга Бібікова із собакою працює на завалах. Фото надала героїня

Чи траплявся вам на очі дикий хом’як в українській природі? Якщо ви зараз уявили сирійського хом’ячка, якого часто тримають удома, то  можете скласти хибне враження про його родича з України. Він — справжній велетень серед гризунів: найбільші важать понад кілограм! 

Європейський, або звичайний хом’як — це боєць за місце під сонцем. Він відчайдушно відганятиме кожного, хто тільки спробує порушити його кордони. Однак європейський хом’як, попри такий міцний характер, опинився під загрозою вимирання. Він перебуває в Червоному списку Міжнародного союзу охорони природи як вид під загрозою зникнення. 

Хом’якові полюбилися українські городи, тож люди записали його в категорію небезпечних шкідників. «Щороку в Україні, за моєю оцінкою, вбивають більше тисячі хом’яків, — каже зоолог Михайло Русін. — В ютубі, тіктоці, буває, з’являється відео дикого хом’яка. Половина коментарів під ним — у стилі “яка няшечка”, а друга половина — про те, що “цього шкідника треба негайно вбити”. Коли ми пишемо, що це червонокнижна тварина, відповідь зазвичай така: “А ви приїдьте і заберіть з мого городу вашого цінного хом’яка!”». Що ж, приїду й заберу, вирішив колись Михайло Русін, читаючи такі коментарі. І заснував Центр порятунку хом’яків.

Команда спеціалістів справді виловлює диких хом’яків на ділянках, за потреби лікує й відселяє у природу. Ця ініціатива принесла  Михайлові спеціальну відзнаку Всеукраїнської зоозахисної премії 2024 року.

Гризун у бойовій стійці

— Чи є у європейського хом’яка особливості поведінки, яких в інших тварин немає?

— Є, і це бойова стійка. Якщо хом’якові загрожує людина чи тварина, він стає на задні лапки й кидається на неї, намагаючись відігнати. Це дуже характерна поведінка.   

Хом’як — тварина жадібна. Так він пристосувався до життя в природі. Він збирає корм і забиває собі за щоки, потім приносить у нору і лапою лупцює себе по щоках, вибиваючи це все назовні. Коли хом’як із набитими щоками біжить, вони ширші за його тіло. Знаєте, він із цими здоровезними щоками схожий на акулу-молот.  

— Чим зайнятий дикий хом’як протягом доби?

— Хом’яки можуть виходити з нори й удень, але все ж основний період активності для них — ніч. Уночі хом’як збирає харчі та заносить собі в нору, у спеціальну комору. Він їсть рослинну їжу, проте може з’їсти й комах, навіть дрібних мишей чи яйця маленьких пташок.

До речі, хом’як ніколи не повзає під землею, під’їдаючи картоплю чи моркву. Це роблять зовсім інші види.

— Що європейський хом’як робить узимку?

— У нормі — спить. Це справжнісінька сплячка: температура тіла падає до 8 градусів, серце сповільнюється до одного удару на хвилину. Як і всі види, які взимку неактивні, восени він жирує: багато їсть, щоб запастися жиром. А ще робить собі склад харчів у коморі, аби було що їсти, коли прокинеться.   

Агресивні побачення 

— Як дикі хом’яки взаємодіють між собою?

— Це жорсткі одинаки — вони не утворюють сімей. Самець і самиця живуть окремо, часто вони одне одного дуже сильно б’ють лапами й кусають.  Самиця може навіть убити самця — таке часто буває під час парування. Хоча самці зазвичай більші, самиці агресивніші й жорстокіше б’ються.  

Під час перетримки ми завжди селимо їх окремо, щоб не допускати бійок. Якщо їх тримати групами, велика ймовірність, що залишиться лише один. 

— А як вони реагують на інші види?

— Дикі хом’яки — бойові тварини. Вони стають у свою бойову стійку й починають стрибати, захищаючись чи нападаючи. Буває, хом’як намагається так прогнати собаку або кота. Незважаючи на це, коти часто вбивають хом’яків, і це велика проблема. 

Чому щезають дикі хом’яки

— Ми вже згадували, що дикий хом’як під загрозою зникнення. Наскільки ситуація критична? 

— Прогнозують, що до 2050 року хом’яків як виду просто не буде. Про це говорить математична модель, побудована на показниках народжуваності й смертності. Хом’як — вид, що дає дуже багато потомства. В ідеальних умовах самиця здатна народити малят тричі на рік, і в кожному приплоді може бути 6, 8, а то й 10 хом’ячат.

Колись воно так і було, але в останнє десятиліття приплід є вже тільки раз на рік. Кількість малюків у приплоді теж зменшується.

У природі хом’як не надто піклується про потомство: самиця зазвичай покидає малих приблизно за місяць. Водночас серед них висока смертність — передовсім через хижаків.

Якщо змодельована тенденція триватиме, за прогнозами науковців, вид справді може повністю зникнути. 

— Чому дикому хом’якові живеться гірше?

— Клімат теплішає, і зима тепер менш стабільна. Раніше європейський хом’як залягав у сплячку в листопаді і до березня спав. А зараз сніг випав, на Новий рік вже й дощ іде, потім знову сніг… І хом’як то засинає, то прокидається.

Це дуже високі енергетичні затрати. Якщо в хом’яка постійно ці гойдалки, тварина виснажується. Часто європейські хом’яки гинуть під час зимових відлиг.

Диким хом’якам загрожує і велика кількість пестицидів на полях. Тут відіграє роль і занепад дрібного фермерства. Це дуже важливо: на дрібних городах у хомʼяків завжди багато калорійної їжі, але тепер вони дедалі частіше опиняються на величезних полях, засіяних однією культурою. Нею і мусить харчуватися тварина. Однак, за дослідженнями французьких учених, монодієта погіршує здоров’я хом’яків.

— Воєнні дії якось впливають на хом’яків?

— Припускаю, що так. На північний схід від Харкова була популяція європейського хом’яка. І саме через той район, де жили хом’яки, був наступ у 2022 році. Там все перерито, все в бліндажах. А бліндажі — це пастки для тварин. 

Головне — це людський фактор. Іноді я бачу заклики тримати європейського хом’яка вдома. Такі заклики — злочинні. Українські закони забороняють тримати вдома червонокнижні види. 

Іноді хтось або скуповує хом’яків, або пропонує, щоб ми в центрі за них платили людям. Для мене це все є шоком! Червонокнижних тварин і рослини не продають — ніколи і нікому. 

Як не з’їм, то понадкусюю: кредо хом’яка

— Навіщо з лук хом’якам іти на городи? 

— Вони туди приходять поживитися. Виходить небезпечна пастка. З одного боку, хом’якам подобається, що там повно різноманітної і смачної їжі. З іншого — люди хочуть їх позбутися, вбити, бо вважають шкідниками, а коти й собаки теж намагаються їх вполювати. Для того, щоб безпечно забрати європейського хом’яка з людської ділянки, й існує Центр порятунку хом’яків.  

Хом’яки люблять ягоди, фрукти, овочі. При чому на городі гризуть сам овоч — стебло їх не цікавить. Цукрові бурячки люблять понадкушувать. Особливо їм до смаку полуниці. Дикий хом’як не з’їдає одну полуницю повністю, а бігає собі й надкушує багато ягід. Буває, що буряки, кабачки, огірки надкушує.

Якось на Рівненщині люди побачили хом’яка і розповіли нам. Казали, що він не дуже-то й заважає. Аж поки не побачили, скільки полуниць він понадкушував! Вже тоді ми того хом’ячка виловили й переселили.

— Він може зробити нору прямо на ділянці?

— Так, але це частіше буває там, де мало ходять або подвір’я занедбане. Наприклад, старенькі господарі не можуть всі бур’яни виполювати, і десь там під грушею хом’як вирив нору. А буває, що він шукає собі місце під сараєм чи під вуличним туалетом.

Відрізнити нору дикого хомʼяка досить просто, але для цього потрібен певний досвід. Зазвичай це велика нора — часто в неї може зайти ціла рука. Тунель іде або вертикально вниз, або під кутом у 45 градусів. Якщо це нора для зимування, то її глибина — до двох метрів. Може бути й насип, особливо ранньою весною: якщо хом’як там зимував, то він розчищає нору й виносить ґрунт.

Зверніть увагу,  що хомʼяки ніколи не роблять поверхневих горизонтальних ходів. То попрацювали кроти або полівки-економки. Чи навіть сліпаки, особливо якщо це схід або південь України. 

— Як зазвичай до диких хом’яків налаштовані люди?

— До нас звернулася жіночка з Харкова: спитала, що їй посадити на ділянці, щоб там навпаки жили хом’яки! Начебто були дикі хом’яки в сусідів. І от вона каже: як би так зробити, щоб вони у мене більше жили? Ми  домовилися, що вона половину свого городу засіє люцерною, бо в люцерні диким хомʼякам дуже подобається. Ця історія мене найбільше потішила.

Річ не в тому, що ми кілька десятків хом’яків врятуємо з ділянок, а в тому, що ми можемо потрошку змінювати ставлення людей до тварин. Рухатися в тому напрямку, щоб люди гуманніше до них ставилися.

— Уявімо, що хтось понадгризав мої овочі, і я зрозуміла, що це хом’як. Що далі?

— Я б попросив вас дати якісь докази. Показати фотографію тварини чи відео на телефоні. Буває, люди встигають зняти хом’яка. Та якщо людина просто бачила дикого хом’яка й може адекватно його описати, тоді віримо.

Якщо з’ясовуємо, що це дійсно європейський хом’як, то ми спочатку вмовляємо людей його не вбивати. І далі можемо виїхати до них. Там ми спробуємо відловити тварину і випустити подалі від людей.

— Як можна зловити дикого хом’яка?

— Це не виглядає як екшн. Він же нічний, то що тут робити? Вночі бігати з приладом нічного бачення? Хом’як біжить, ми за ним… Такого нема. Вдень ми оглядаємо територію, знаходимо сліди життєдіяльності, а тоді виставляємо спеціальні пастки — живоловки. Якщо є нори, от біля нір і ставимо.

Всередину кладемо принаду. Дикий хом’як не пропускає нічого смачного — він точно залізе туди.

Людям без досвіду краще такого не робити, навіть якщо в них добрі наміри. Хом’яки можуть загинути. У нас ніколи такого не було, адже ми професіонали.

Є всілякі народні методи у стилі позаливати нори водою, але це все негуманно.

— Ви відразу його в коробку садите й везете подалі від людей?

— Прямо в живоловці й веземо — це ніби кліточка. Стараємося випускати там, де вже є дикі хом’яки, щоб тварина могла знайти собі пару. Але ми не робимо «хард реліз». У перекладі це «жорсткий випуск». Це коли просто відкривають дверцята клітки, копняком під задок — і пішов далі! Це може мати гарний вигляд на відео, як тварина з кліточки красиво біжить вдалину. Проте з хом’яком такий метод використовувати не можна.

Якщо випускають зубра чи кабана, йому відчиняють двері — і він собі пішов. Ніхто нічого йому не зробить. А хом’яка буквально всі хочуть вбити або з’їсти: хижі птахи, тхори, коти. На новій території хом’як дезорієнтований. Треба дати йому хоча б мінімальний прихисток, щоб він трошки затримався на місці випуску.

Ми робимо нору десь завглибшки пів метра — метр, запускаємо туди хом’яка, корм накладаємо, зверху нору закриваємо чимось важким. Останнім часом беремо тротуарну плитку, яку можна купити в будівельному магазині. Всередину кладемо невеликий запас кормів: яблука, моркву, трохи зерна.

Дикий хомʼяк вже за добу прокопує собі вихід і починає освоювати територію. Так ми даємо тварині можливість закріпитися на новій місцевості: у нього одразу ж буде прихисток. Інакше він просто побіжить куди-небудь, і вся робота, яку ми виконали, буде даремною.

Збільшити популяцію європейського хом’яка в Україні намагаються і в Центрі відновлення рідкісних видів у Київському зоопарку. Тут ми розмножуємо хом’яків згідно зі спеціальною програмою, а потім заселяємо їх у природу. Програма діє з 2019 року.

Центр відновлення рідкісних видів

— Скільки зараз мешкає диких хом’яків у цьому центрі?

— Близько 30. Спочатку було кілька відловлених. Зараз там природних хом’яків — одна-дві особини, всі інші народилися в неволі.

— Ви їх якось розрізняєте?

— Вони абсолютно різні. Є флегматичні, спокійні, є дуже агресивні, істеричні прямо. Самці намагаються якомога менше енергії витрачати, знаєте, такі ледачі жирні самці є. Самиці менші й більш тривожні. Хоча бувають і навпаки спокійні самички та дуже агресивні самці. Один самець мене багато разів кусав, коли я його обстежував чи зважував.

— Хіба ви були не в рукавичках?

— Вони будь-які рукавички прокушують! У них настільки гострі зуби, що  вони пробивають навіть спеціальні ветеринарні кевларові рукавиці.

— Не боїтеся їх брати?

— Боюсь. Дуже глибоко оці різці проникають. Є техніка, як максимально безпечно брати диких хом’яків. Та й то буває так, що не вдається уникнути укусів. Це проблема, коли працюєш із тваринами: завжди існує небезпека, що тебе вкусять або подряпають. Саме тому ми нікому не дозволяємо брати в руки диких тварин, окрім тих людей, які пройшли навчання і інструктаж.

— Куди потрапляють хом’яки з Центру відновлення рідкісних видів?

— Випускаємо їх на Одещині в Тарутинському степу спільно з організацією «Rewilding Ukraine». Там побудовані вольєри для адаптації.

Торік ми випустили у вільне життя трохи більше 20 тварин. Цьогоріч продовжимо: у планах випустити в степ 50 хом’яків. 

«Продам хом’яків диких європейських». Таке оголошення я залишила на olx. Обіцяла здорових і активних самця й самицю. Хом’як європейський — тварина з Червоної книги, тому просила мінімум по 800 гривень «за штуку». Пів дня оголошення чекало на модерацію, а ввечері його відхилили. Цей товар був у переліку заборонених до публікації.

Проте згодом я зробила спробу номер два і не вписала повну наукову назву виду, проте детально описала моїх червонокнижних «улюбленців». І от — оголошення прийняли.

У мене не було жодного хом’яка, а диких хом’яків я взагалі ніколи не бачила. А якби був, мені легко вдалося б порушити норми права. Так, українське законодавство забороняє торгувати червонокнижними тваринами й рослинами. Попри це, такий продаж донедавна відкрито процвітав на одному з найпопулярніших сайтів оголошень.

Рись на olx

7 вересня 2023 року біля торгового центру в Обухівському районі під Києвом припаркувалися два авто. З одного вийшла модно вдягнена пані та ще одна жінка з блокнотом. З іншої машини випірнув чолов’яга з переноскою для котів.

— Ви документи на тварину привезли? — спитала пані з блокнотом. 

— Треба документи — зробимо! Потримайте в руках, не бійтеся!Нужны документы? Сделаем! Подержите в руках, не бойтесь!

Чоловік витяг з переноски невеличку рись і вручив модно вбраній жінці. Авжеж, нехай потримає, щоб остаточно пройнятися почуттями й врешті-решт купити рись! Вона цілих два тижні думає! Заможна молода матуся відгукнулася на оголошення з olx, у якому він пропонував рись. Річ у тім, що донька покупчині подивилася «Мавку» й просто закохалася в персонажа на ім’я Квусь, схожого на рисеня. Дівчинці кортіло мати рисеня вдома. За живу тварину чолов’яга просив 3 800 доларів.

Щойно матуся взяла рисеня, з’явилася поліція. Тварину вилучили силою. Жінку в модному вбранні звали Марина Іванюсько, вона юристка зоозахисної організації URSA. Роль помічниці з блокнотом зіграла співзасновниця URSA Ярослава Коба, яка й вигадала легенду для прикриття.

«Ми запитували, чи вона не кусається, чим годувати, чи стерилізувати, скільки їй місця треба. Нам розписували в повідомленнях, що це ледь не найпростіша в утриманні тварина, яка не страждає від того, що живе в будинку і їсть котячий корм», — згадує Ярослава.

Чоловік писав, що зводить дорослу рись із самцем раз на рік і розпродує приплід. Молода вилучена рись мала недостатню вагу й багато хвороб. 

«Поїхати до них і довести, що там розводять тварин, не вийшло. Вони ж своє місце не розкривають, — говорить Ярослава. — За місцем реєстрації того чоловіка рисей немає. Для того, щоб простежити за ним і обшукати місце, потрібен ордер на обшук, але в Україні це адміністративне правопорушення і ордер в таких випадках не роблять». Тож продавець відбувся штрафом.

Кошеня рисі назвали Урсою. Зараз Урса на реабілітації в Центрі порятунку диких тварин на Київщині. Їй шукають притулок за кордоном, щоб вона могла жити принаймні в напіввільних умовах, розповіла Ярослава Коба. 

«Коли вилучили цю рись, у мене обривався телефон, — пригадує юристка Ніна Арзамасцева, яка робить юридичний супровід під час перетину кордону з тваринами. — Дзвонили якісь незрозумілі люди, питали, чи можуть вони повернути вилучену рись собі. Я почала їм ставити питання. Врешті сказала: забудьте».

Не тільки великі

Закон забороняє продавати й купувати не лише ведмедя чи велику кішку, а й навіть найдрібнішу тварину з Червоної книги. Тому я й вирішила почати свій експеримент з хом’яка.

Щоправда, дикий червонокнижний хом’як не такий уже й малий — до пів кіло. І дуже любить понадкушувати все, що є на городі. Тому люди зазвичай прагнуть позбутися такого постояльця.

У Центрі порятунку хом’яків цих тварин просять не вбивати, а повідомляти про них зоологам. Тоді фахівці відловлюють хом’яка на ділянці й відселяють у природу. Керівникові центру Михайлові Русіну не раз давали поради: мовляв, платіть людям за хом’яків, тоді власники городів охочіше їх віддаватимуть. Порадники навіть не розуміли абсурдності цієї пропозиції. Та й це ще не все. «У нас був кейс, коли якісь невідомі хотіли скуповувати хом’яків по дві тисячі гривень хтозна навіщо, — говорить Михайло. — Ми відмовили, й історія не мала продовження. А може, вони десь таки знайшли браконьєрів, які їм постачають тварин. Ми цього не знаємо».

Чи не найбільш популярними героями оголошень на olx серед червонокнижних ставали куницеві — тхори й перегузні. А може, про них просто найбільше відомо, адже зоологи Центру реабілітації та допомоги куницевим в Україні пильно моніторили сайти з продажу протягом останніх років. Якщо бачили оголошення про продаж рідкісної тварини, зв’язувалися з продавцями й вели наполегливі перемовини. Випадки закінчувалися по-різному: іноді тварин у доброму здоров’ї вдавалося повернути у природу, іноді кейс закінчувався смертю тварини. Як оцей.

У 2020-му на Донеччині люди подали оголошення, що продають домашнього тхора, якого знайшли на вулиці. Оголошення потрапило на очі фахівцям. На фото був не тхір, а рідкісна степова перегузня. Працівники Центру допомоги куницевим почали перемовини. Спершу попросили випустити перегузню в місце, де взяли, якщо вона здорова. Ті відмовилися, мовляв, тварина кульгає. Та врешті згодилися віддати перегузню волонтеру. Директорка Центру Віка Мойсєєва розповідає: «Передаючи перегузню, ці люди вимагали у волонтера “премію” за “порятунок рідкісної тварини”. Волонтер одразу пішов до ветеринара: жодних проблем з лапами у перегузні не було, зате виявили рану на голові. На фото, зроблених одразу після того, як перегузню зловили, травми не видно. Це пошкодження — наслідок утримання дикої тварини в просторі, що не підходить для цього виду. Намагаючись вибратися з клітки, перегузня розбила собі чоло. Тварина не вижила в ході реабілітації».

У 2022 році у приватного власника на Львівщині опинився степовий тхір. Той чоловік теж подав оголошення, що продасть його. Після розмови із зоологами продавець погодився випустити тварину, але не так сталося, як гадалося. Виявилося, що тхір після кількох місяців у клітці мав зіпсоване здоров’я. Усі чотири ікла — основні інструменти тхорів для виживання — були зламані.

«Вірогідно, він сам зламав собі зуби об прути клітки, намагаючись вибратись. Згодом проявилися ознаки епілепсії, тож малюк залишився жити в неволі», — каже Вікторія.

Деяких тварин таки повернули у природу. Пощастило шістьом лісовим тхорам, яких у 2021 році продавали за оголошенням на Дніпропетровщині. Люди передали тварин майже без опору. Щоправда, тхорів спочатку було семеро — тварини ослабли, й один малюк все ж помер. Проте решта шестеро успішно пройшли реабілітацію і повернулися до лісу.

Показовий випадок стався на Волині у 2024-му. «Ми познайомилися з чоловіком, у якого опинилося п’ятеро лісових тхориків. Він залюбки передав їх на реабілітацію. Наскільки ми знали, тварин зловив браконьєр і намагався продати через знайомих. Тхорів ми повернули у природу. Згодом із нами знову зв’язався той чоловік: питав, чи варто купувати в браконьєра ще й дорослого тхора. Тоді ми попросили надати відомості про браконьєра». Проте цього вже не сталося.

Купити дику тварину — такий же злочин, як і продати. Адже поки є попит, буде й пропозиція.

Чи є легальний спосіб купити червонокнижну тварину?

Добувати для продажу об’єкти Червоної книги (наприклад, ловити тварин у лісі) прямо забороняє стаття 19 закону «Про Червону книгу України».

Кодекс про адміністративні правопорушення також фактично встановлює заборону на продаж червонокнижних тварин. Однак людина без юридичної освіти може таку заборону й не розпізнати: йдеться про «порушення порядку придбання чи збуту об’єктів тваринного світу» (стаття 88-1). Самого такого документа («порядку») не існує. Хоча норми продажу тварин, звісно, є — вони розкидані по різних документах. У нашому випадку це закон «Про Червону книгу» та деякі міжнародні норми. Людині, яка продала чи придбала червонокнижну тварину, загрожує штраф від 1 700 до 3 655 гривень та конфіскація самої тварини. 

Всередині країни продаж і купівля будь-яких червонокнижних видів заборонені. Проте іноді таку тварину купують за кордоном і завозять до України. 

Перелік усіх тварин світу, яким загрожує чи може загрожувати вимирання, зветься Червоний список Міжнародного союзу охорони природи (IUCN Red List).

Торгівлю рідкісними тваринами у світі регулює угода, відома як CITES — Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення. Ця угода має три додатки зі списками видів. Залежно від статусу тварини торгівля може бути контрольована або й повністю заборонена. У Додатку I зібрали всі види, що перебувають під загрозою зникнення. Торгівля тваринами цих видів заборонена. Проте її можуть допускати у виняткових обставинах і для некомерційних цілей.

Щоб перевезти дику тварину через кордон, потрібно оформити дозвіл CITES. Якщо його нема, тварину — в найкращому варіанті подій — конфіскують на кордоні.

У деяких країнах Європейського Союзу рідкісних тварин можна розводити та продавати легально. У такому разі придбати тварину може й громадянин чи громадянка України, оформивши дозвіл CITES. Вже в Україні тварину треба зареєструвати в Державній екологічній інспекції. У практиці юристки Ніни Арзамасцевої до України так ввозили хижих птахів — балабанів і сапсанів. 

В Україні також працюють заводчики, які легально розводять екзотичних тварин — ті не є частиною української фауни й не входять до Червоної книги України, однак можуть перебувати під охороною міжнародного права. Водночас процвітає і чорний ринок торгівлі цими видами. 

Перекупники продають тварин із нелегальних розплідників, де ті народжуються й живуть у геть невідповідних умовах, пояснює юристка. «До мене потрапила інформація про кошеня пантери, яке померло, — наводить приклад Ніна Арзамасцева. — Його утримували в цих бариг у таких умовах, що воно не змогло набрати нормальної ваги. Його придбали, й кошеня померло в покупця. Ці чорні заводчики створили громадську організацію, яка видає документи абсолютно на будь-яку тварину. Перекупники посилають своїх клієнтів до цієї громадської організації, і та видає всі папери: реєстраційні свідоцтва, різноманітні сертифікати походження тварини. Проте насправді вони ніяк не стосуються її справжнього походження. Так сталося і з цим кошеням».

Приблизно до минулого року olx мерехтів оголошеннями про продаж червонокнижних, каже Ніна. Тепер там більше пильнують заборонені товари, проте нелегальний ринок досі активний: «Все одно створюють телеграм-канали з продажу, закриті чати, навіть щодо червонокнижних тварин. Все перейшло в тінь».

Головна світлина: Фонд «Центр реабілітації та допомоги куницевим в Україні»

Військова промисловість викидає багато парникових газів, підігріваючи планету. Через викиди, пов’язані з війною в Україні, росія прискорює глобальне потепління. А до підвищення середньорічної температури у світі на 1,5 °C від доіндустріального рівня вже й так лишається не більш як 4 роки.

Чому це важливо і чи можливо щось вдіяти?

Про це керівниця відділу стратегічних ініціатив UAnimals Ольга Чевганюк у прямому етері поспілкувалися з Леннардом де Клерком. Ділимося тезами цієї бесіди. 

Зелений Капіталіст з нідерландського села  

Як сталося, що ви пов’язали свою роботу зі збереженням довкілля, та ще й у контексті України?

Я виріс у селі в Нідерландах разом із трьома старшими братами. Кожен із нас мав по кілька прізвиськ. Мене називали Зелений Капіталіст. Капіталіст — тому що я був не проти заробити грошенят. А Зелений — бо завжди думав про довкілля, про те, як ми, люди, маємо зменшити шкоду, якої наробили природі.

У мого батька була фабрика. Там виробляли матеріали для пакування квітів — важлива штука в Нідерландах! У дитинстві на літніх канікулах я працював на цій фабриці. Напевно, тому й зацікавився темою довкілля. Знаєте, я бачив увесь цей пластик і відходи… Часто я працював із невеличкою машиною для переробки пластику. Це були такі собі початки економіки замкненого циклу.

Я вступив до університу в 90-х, коли розпався Радянський Союз. Тоді я зрозумів, що ми на Заході уявлення не маємо про всі ці країни й нації, які називали Східним блоком. У батьків була супутникова тарілка, і я з нею чимало грався, щоб подивитися телеканали з Угорщини, Румунії, країн Балтії. Мене цікавила ця невідома для нас частина Європи. Невдовзі я почав працювати на інженерну фірму, у якої найбільший офіс був у Києві.

Приїхавши туди, я нічого не знав про Україну. Дуже соромно це казати, але мені здавалося, як і багатьом із нас, що це «типу росія, але трошки інша».

Я прожив в Україні кілька років, подорожував, дізнавався про різні регіони, про історію, якою українці пишаються, і трохи закохався у цю країну.

Це були 1999-2001 роки — важкі часи для України. Тоді сталося вбивство Георгія Гонгадзе, президентом був Леонід Кучма, не все розвивалося найкращим чином. Проте я бачив країну, яка йде іншим шляхом, ніж росія.

Повернувшись до Нідерландів, я почав працювати з урядом у справах, пов’язаних зі зміною клімату. Ми допомагали зменшити викиди парникових газів.

Що спонукало вас досліджувати вплив війни на клімат?

Я живу в Угорщині й керую єдиним у Центральній Європі курортом, нейтральним для клімату. Коли відбулося повномасштабне вторгнення росії в Україну, ми з колегами прихистили багатьох українців, які їхали до Європи і хотіли відпочити після тижня в машині. Потім я подумав: що ще я можу зробити, крім допомоги біженцям?

Оскільки я знаюся на кліматичних змінах, то зацікавився, як російська агресія впливає на клімат. Коли розказав про свої дослідження друзям і колегам, ми зрозуміли, що раніше ніхто не вивчав впливу воєнних конфліктів на клімат. 

Так, війна впливає передовсім на природу України. Проте вона також збільшує викиди парникових газів і пришвидшує кліматичні зміни. Думаю, важливо пояснювати це людям — так зможемо показати, що російська агресія впливає на увесь світ.

Чому змінюється клімат на планеті?

Клімат змінюється через викиди газів, які ми називаємо парниковими. Вуглекислий газ — найбільш поширений серед них, проте є й інші типи таких газів: метан, озон, оксид азоту, фторовані гази і галогеновмісні гази. Шкідливим для атмосфери також є сірчистий газ, аміак, випари від спалювання кам’яного вугілля. 

Вони накопичуються в атмосфері й затримують сонячне тепло. Саме тому середньорічна температура на Землі зростає.

Паризька кліматична угода — міжнародна угода щодо змін клімату, обов’язкова до виконання всіма, хто її підписав. Її уклали в Парижі у 2015 році. На сьогодні угоду ратифікували Європейський Союз і 194 держави, зокрема Україна і росія. Паризька кліматична угода, яку підписали країни-членкині Організації Об’єднаних Націй, зобов’язує їх зробити все, щоб середньорічна температура не перевищувала доіндустріальний показник більш ніж на 1,5 °C. Ми не можемо зупинити зміни клімату — занадто пізно. Проте якщо ми обмежимо подальше зростання температури, то ще подужаємо наслідки. 

А от якщо температура зросте на 2 °C чи більше, настануть великі проблеми: катастрофічні погодні умови, люди мігруватимуть… і це ще не все.

Вже скоро кількість парникових газів, накопичених в атмосфері, буде достатня для того, аби температура зросла на 1,5 °C порівняно з доіндустріальним рівнем. До цього залишилося тільки 4 роки.

Тому нам треба справді дуже важко працювати, щоб значно зменшити викиди парникових газів. А росія з війною робить протилежне — вона збільшує кількість викидів. Це прискорює глобальне потепління.

Війна в Україні й парникові гази — який зв’язок?

Яка ситуація з викидами парникових газів внаслідок війни?

За нашими підрахунками, загальна кількість викидів, які спричинила війна в Україні, відповідає 175 мільйонам тонн вуглекислого газу. 

•   Це стільки, скільки Нідерланди з їх 18 мільйонами жителів виробляють за рік. А Нідерланди — промислова країна.
•   Це приблизно стільки викидів, скільки створили б 90 мільйонів нових машин на бензині на одній дорозі.
•   Або це те саме, що збудувати 260 енергоблоків вугільних електростанцій потужністю 200 мегават кожен.

Це значна кількість. 

Звісно, якщо подивитися на загальну картину викидів у світі, це лише маленька їх частка. Проте ми повинні зменшити викиди, їх треба спрямувати до нуля — і негайно. А війна кількість викидів навпаки збільшує.

Чи впливають на клімат пожежі на російських нафтобазах?

Ми вивчали різні категорії викидів, зокрема й ті, що стосуються енергетичної інфраструктури. Сюди належать і викиди від горіння нафтобаз як у росії, так і в Україні. Загальна частка викидів від енергетичної інфраструктури становить 10 %. Проте саме горіння нафтобаз має відносно низьку частку — менш ніж 1 % всіх викидів.

Більший вплив має пряме застосування воєнної техніки. Всі ці танки, бойові машини використовують страшенно багато дизельного пального й гасу. А це дає величезну кількість викидів.

У росії більшає викидів? Адже там економіка воєнного часу, більше виробництва та використання енергії. 

Так, адже там виробляють нову зброю. Росіяни використовують багато сталі — це матеріал, виробництво якого лишає високий вуглецевий слід. Ми поки не бачили цифр. Кожна країна повинна подати дані про свої викиди Організації Об’єднаних Націй протягом двох років від звітного періоду, а росія ще не опублікувала звіт за 2022-й. Однак я впевнений, що там буде зростання викидів.

Де місце росії у світовому рейтингу викидів?

Перше місце за викидами вуглекислого газу посідає Китай, а друге — Сполучені Штати. росія на 5-му місці. Україна значно нижче, бо це просто менша країна.

Якщо війна не зупиниться зараз, які наслідки чекають на людство?

Клімат буде змінюватися. Може статися так, що шкідливі викиди в атмосферу, які спричинила російська агресія, вплинуть не на Україну, а спровокують повінь у Бангладеші або пожежі в Амазонії. Це стосуватиметься всієї планети. Тут вже не можна розділити, що до чого конкретно призвело. Йдеться про накопичення парникових газів на планеті загалом.

Непрямий вплив

Війна стосується все-таки найбільше українців. Чи відчуваєте ви, що якось впливаєте на рішення, які приймають у світі?

Мої дослідження розкривають очі. Цей аналіз відкрив очі мені й багатьом іншим людям, які й гадки не мали, як сильно впливають конфлікти на зміни клімату.

Військова промисловість у світі викидає дуже багато вуглекислого газу, навіть коли нема війни. Такі викиди становлять 5 % світових. Адже солдати тренуються, практикуються на танках та іншому транспорті…

Російська агресія також змусила Європу зрозуміти, що вона в небезпеці, тож треба інвестувати в оборону. Багато країн підвищили свої військові витрати — і викиди від військової промисловості теж зросли. Це збільшує загальну кількість викидів у світі.

Я цілком розумію, що зміна клімату — це зараз не найбільша проблема для України. Ви намагаєтеся вижити як нація. Тому ця тема не потрапляє на перші шпальти в Україні, і це нормально.

Проте в Європі військові структури розуміють, що вони роблять свій внесок у зміни клімату. Одна з останніх конференцій, де я побував, була в Осло у червні. Кілька мілітарних інституцій зібралися, щоб поговорити, як зменшити вплив на довкілля. Кліматичні зміни були однією з головних тем. Вони хочуть зменшувати викиди, особливо вуглекислого газу.

А ще цікаво, що воєнні конфлікти змінюють транспортні ланцюжки у світі.

росія закрила повітряний простір над Сибіром для західних літаків. Тож політ із Лондона до Токіо, що зазвичай тривав 11 годин, тепер триває на 4 години довше. Літаки летять іншим маршрутом, над Канадою. Отож, у повітря потрапляє більше вуглекислого газу. 

Простежуємо тут паралелі з іншими конфліктами на планеті. Наприклад, Хусити — учасники руху відродження секти шиїтського ісламу, яка колись правила в Ємені.хусити нападають на кораблі в Червоному морі. Щоб уникнути цього, морський транспорт часто обходить Червоне море і обпливає всю Африку. Це означає більше дизелю, більше викидів.

Після війни 

Якого ефекту ви сподіваєтеся від ваших студій?

Найбільший ефект буде тоді, коли росія відповість за ці викиди перед судом. Це тривалий процес, бо судова система працює повільно. Особливо в цьому разі, адже у нас немає прецеденту. Це справа на роки. Однак, коли росію притягнуть до відповідальності, це буде показово для світу. Агресор мусить відповісти за злочини проти природи.

У науковому журналі «Nature» у вересні 2022 року опублікували дослідження: кожна тонна вуглекислого газу, який викидають люди в атмосферу, завдасть збитків на 185 американських доларів. Якщо ми говоримо про 175 мільйонів тонн викидів, то виходить, що це шкода на майже 33 мільярди доларів. Щось десь станеться у світі й завдасть таких збитків. Ми не знаємо коли, не знаємо де, але це станеться.

Таку суму компенсації треба отримати від росії за викиди.

Частина грошей пішла б на відбудову України. Наприклад, на те, щоб висадити ліси, які згоріли під час обстрілів, а також відновити будівлі, використовуючи менше викопного палива, менше сталі, більше дружніх до клімату матеріалів. 

Інша частина має піти Глобальному Півдню — країнам, що розвиваються і яких найбільше зачіпають кліматичні зміни. Наприклад, для того, щоб зробити доступнішою воду.

В Україні таке сильне громадянське суспільство. Щойно ця жахлива війна закінчиться, почнеться відбудова — продумана й дружня до довкілля.

Громадські організації мають голосно говорити до уряду про те, як відбудовувати країну. Багато грошей прибуде із Заходу, щоб допомогти Україні відновитися, а завдання громадянського суспільства — впевнитися, що ці гроші використають як треба.

Це буде нелегко, але я впевнений, що ви це зробите — відбудуєте країну в спосіб, дружній до довкілля. Адже ви — міцні горішки.

Головна світлина: Леннард де Клерк. Джерело: Міністерство захисту довкілля і природних ресурсів України. 

Росіяни риють окопи в цінних ґрунтах, закладають вибухівку під червонокнижними рослинами, проводять навчальні стрільби по місцях гніздування птахів — чинять в Україні кричущі екозлочини. Про кожен такий випадок важливо знати, аби притягнути окупантів до відповідальності.

Проходьте цей тест — дізнавайтеся більше про скривджену українську заповідну природу, плекайте небайдужість і пильність.

На світлині-заставці — національний природний парк «Нижньодніпровський». Автор фото: Олег Марчук

У Червоній книзі України зараз 687 тварин. Кожна з них має особливості поведінки й по-своєму сприймає світ. А яка червонокнижна тварина з нашої добірки найбільше відображає ваш характер? Може, ви любите занурюватися вглиб речей, як хохуля на дно річок? А може, вам до смаку досліджувати нові горизонти, як робить це смілива й допитлива рись? 

Відповідайте на прості питання тесту — дізнаєтесь, з якою червонокнижною твариною маєте найбільше схожості та яка річ з благодійної крамниці Animalism допоможе про це розповісти іншим!

Щукайте більше пізнавальних тестів за посиланням.

Початок травня, ліс у Чорнобильському біосферному заповіднику. Прикордонники чують вибух неподалік від поста. Вони підіймають квадрокоптер — і тепловізійна камера фіксує кадр, де видно: на міні підірвалася рідкісна червонокнижна тварина — кінь Пржевальського. 

Цьогоріч міністр захисту довкілля і природних ресурсів заявив, що наша держава — найбільш замінована серед усіх. Ліси, луки й водойми на сході, півночі та півдні України ховають не тільки міни окупантів: для захисту кордону вибухівку ставлять і українські сили.

Міни в природних парках 

Час від часу директор Деснянсько-Старогутського національного природного парку Сергій Кубраков їздить на зруйновану базу «Деснянка». Там він фотографує нерозірваний снаряд «граду». «Снаряд лежить на ґанку однієї будівлі вже півтора року, — каже Сергій Кубраков. — Розповідали рибалки, що і в березі «гради» стирчать нерозірвані. Це те, що ми виявили. А скільки цього деінде, де воно там встромилося?».

Червоний колір на цій мапі показує заміновані й потенційно небезпечні зони, а жовтий — можливо заміновані. 

У червоній зоні опинилися природні парки та заказники. На Сумщині, наприклад, це національні парки «Деснянсько-Старогутський», «Гетьманський», «Тростянець», регіональний парк «Сеймський», на Харківщині — Дворічанський національний парк. 

Природні місцевості, якими б цінними вони не були, розміновують в останню чергу, говорять у Державній службі з надзвичайних ситуацій. На деокупованій території демінери спершу беруться за місця, де живуть люди, далі — за дороги та критичну інфраструктуру. Потім працюють із сільськогосподарською землею. І лише після цього настає етап розмінування лісів, лук чи акваторій.

Навіть якби й зараз піротехніки готові були взятися до розмінування природних територій, більшість із них доступні лише військовим. У багатьох лісах і поблизу річкових заплав тривають бої. А під вогнем гуманітарне розмінування неможливе.

Деснянсько-Старогутський парк тягнеться вздовж державного кордону із сусідкою-терористкою. До нього належать заплави Десни — ця частина парку частково доступна працівникам. А от Старогутські ліси вздовж кордону начинені мінами як українських сил, так і російськими.

«Були випадки, що прикордонники у нас мало не попідривалися на протитанкових і протипіхотних мінах. Дуже часто заходять диверсійні групи ворога: вони ставлять тут розтяжки, мінують протипіхотними мінами», — розповідає Сергій Кубраков.

У парку лежать не лише міни, а й нерозірвані боєприпаси. Офіційно заборон від надзвичайників нема, каже директор парку: «Ідіть у будь-якому напрямку, а це дорога в один кінець. Крім мін, є ще й російські диверсійники: торік розстріляли молоковоз, убили 10 людей, серед них пенсіонерів».

На ще один парк на Сумщині — «Сеймський» — летять снаряди з боку російського Тьоткіно. Береги Сейму теж повнісінькі мін, говорять там. 

Дворічанський парк на річці Оскіл, що на Харківщині, теж прилягає до кордону. Зараз він у зоні активних бойових дій. «Ми не маємо доступу до території: вона постійно під обстрілами. Ситуація з мінуванням невідома», — кажуть працівники.

Першим парком, який лежить близько до лінії фронту і в якому почали розмінування, стали «Святі Гори» на Донеччині. Майже всю територію деокупували в жовтні. Після роботи саперів у парку планують проорати мінералізовані смуги — ділянки землі без гілля й інших займистих матеріалів. Це допоможе зупинити лісові пожежі, що виникають через обстріли. 

Ліси поблизу з Білоруссю частково доступні працівникам парків і відвідувачам, та не менш наповнені мінами. Збирачів чорниць і грибів попереджають спеціальними знаками. Щоправда, дехто і грубу тими знаками намагався топити, дехто — помідори до них підв’язувати. Проте більшість збирачів «чорного хліба» тримаються від небезпечних ділянок подалі. 

Чи підриваються на мінах тварини

«Такі випадки непоодинокі, хоча й не щоденні. Після загибелі коня Пржевальського ми таких випадків не фіксували», — каже пресофіцер 9-го прикордонного загону Юрій Шахрайчук.

У лютому цього року на Київщині, неподалік від Макарова зірвав розтяжку лось. У травні ситуація повторилася в Чорнобильській зоні: від підриву загинула самиця, а військові знайшли її лосеня. Попри всі докладені зусилля, воно теж померло.

«У 2022-му році ми тиждень працювали із саперами за Бахмутом, —  пригадує піхотинець 30-ї бригади, який побажав не називатися. — Сапери весь цей час ставили розтяжки. І щоночі якась тварина їх знімала. Це могли бути лисиця, кабан, зайчик. Ми чекали наступу, а коли на нас наступали, майже всі розтяжки були зняті». 

Водночас зареєстровані випадки з підривом тварин можна перелічити на пальцях: важко підтвердити, що саме сталося в глухому лісі, напханому мінами. «Я на постійному контакті з військовими. З їхніх слів, бувають випадки, коли в лісі точно людей немає, а чути поодинокі вибухи. Висока вірогідність, що це дикі тварини попадають на розтяжки. З цікавості на вибух серед лісу ніхто не піде, бо це може коштувати життя», — каже директор Деснянсько-Старогутського парку Сергій Кубраков.

У парку до повномасштабного вторгнення були ведмеді, рисі, глухарі, багато лосів, бували зубри й олені. Чи залишилися ці тварини в лісах, невідомо, говорить директор: «Вся територія потребує обстеження. Ми не знаємо, як бойові дії відобразилися на популяціях тварин, зокрема й рідкісних. Коли в нас буде хоча б умовний доступ до територій — хоч по просіках, зможемо робити висновки».

На міни можна наштовхнутися не тільки в лісі, а й у воді. З березня 2022-го до липня цього року в Тузлівських лиманах виявили 68 трупів чорноморських китоподібних, повідомляють у Міністерстві довкілля. Ймовірні причини загибелі — бомбардування і підрив на морських мінах. Якщо тварина не гинула відразу, згодом вона вмирала від уражень. 

Які міни і в яких випадках загрожують тваринам 

«Трупи тварин із травмами кінцівок чи корпуса — це ознака мінного поля, яку вивчають усі військові», — каже Юрій із позивним Рам.

Юрій — професійний військовий. Хоча він і не сапер за військовою спеціальністю, Юрій опанував чи не все, що стосується мінної безпеки. Рам став інструктором із цієї дисципліни в «Українському Легіоні» — громадській організації, що навчає цивільних азів військової справи з 2014 року. Він і пояснить, чим загрожують міни живим істотам у лісах, на луках, у річках чи морі.

Не кожна тварина, зачепивши міну чи нерозірваний снаряд, спричинить вибух. Якщо міна спрацьовує від натискання, розвиток подій залежить від того, скільки тварина важить, біжить вона чи йде. Кожна міна має зусилля спрацювання (або чутливість), що вимірюють у кілограмах. Скажімо, чутливість міни — 5 кілограмів. Щоб така міна вибухнула, на неї має натиснути щось, не легше за цю вагу.

Натискні міни

Юрій на своєму міцному військовому ноуті показує фото смертоносних «консервних бляшанок». Міжнародна Оттавська конвенція, яку підписала Україна, забороняє нашим військам встановлювати протипіхотні міни. Росія цієї конвенції не підписала.

Одні з «найпопулярніших» протипіхотних мін, що їх росіяни наставили в полях і лісах України, — це ПМН і ПМН-2. Вони мають чутливість 8–25 кілограмів. Теж часто трапляється ПМН-4 — 5–15 кілограмів. Ці міни небезпечні для багатьох диких ссавців, крім зовсім маленьких: для зайця (4–10 кілограмів), лисиці (3–14 кілограмів), вовка (45–60 кілограмів), вепра (60–200 кілограмів), косулі (20–37 кілограмів), лося (360–600 кілограмів). Ці міни можуть нести небезпеку роками — аж поки їх не знешкодять. 

Міни-«пелюстки» (ПФМ) використовують по всьому фронту. Їх вистрілюють зі спеціальних пускових установок у великих кількостях — і вони хаотично лягають по землі. Знайти «пелюстку» важко: вона невелика, пластикова, і навіть сам встановлювач не знає, де точно вона лежить. Така міна зазвичай не вбиває, але призводить до кровотеч і страждань. Зусилля спрацювання — 5–25 кілограмів. 

Протитранспортні міни, що вибухають від натискання, мають вищу чутливість: ТМ-57 — 200 кілограмів, міни серії ТМ-62 — від 120 кілограмів. Деякі з них мають вигляд циліндрів, а деякі — таких же консервних бляшанок, як і протипіхотні. 

Протитранспортні міни можуть загрожувати важким тваринам: «В густому лісі таких мін не буде, але їх можуть ставити на просіках-дорогах, — каже Юрій. — Якщо лось подумає, що краще йому пробігти по нормальній стежці, а не по чагарнику, то це для нього може бути фатально». Ці міни можуть поставити й на степових ділянках — будь-де, де немає болота чи стрімкого схилу.

Використовують міни із сейсмічними, магнітними та інфрачервоними датчиками. Ці теоретично реагують лише на транспорт. 

Міни з розтяжками

Розтяжка — це дріт чи волосінь, що поєднує підривач і міну натяжної дії. Той, хто зачепив дріт, провокує моментальний вибух. Розтяжку можна натягти й зовсім низько, де повзає, скажімо, їжак, а можна і на рівні плечей людини. Будь-яка тварина, яка зможе докласти достатнє зусилля і зніме розтяжку, найімовірніше загине.

Часто росіяни використовують міну ОЗМ-72 — ще одну видовжену «консерву». Її закопують у землю, а детонатор під’єднують до розтяжки. Чутливість — від 500 грамів. Якщо тварина або людина зачепить розтяжку, міна вистрибує із землі, вибухає в повітрі та вражає жертву уламками. 

ПОМ-2 — найчутливіша міна з тих, що трапляються дуже часто. Такі міни розкидають засобами дистанційного мінування (вистрілюють зі спеціальних апаратів). На землю падає бляшанка з вибухівкою, а навколо неї лягають чотири дротики-розтяжки. «Вони розпадаються хаотично, можуть впасти на дерево, на квіточку, одна просто так лежать буде. Зачепився, потягнув за собою волосінь із зусиллям 350 грамів… Це і їжак може», — пояснює Юрій. Міна має самоліквідатор, що повинен спрацювати не пізніш, як за 100 годин після встановлення. 

Міни у воді

Річкові якірні міни (ЯРМ) — сіруваті бляшанки, що ховаються під рівнем води. Зверху міна має хрестовий датчик, теж занурений у воду. Розгледіти таку шансів мало. Зусилля спрацювання — від 600 грамів. Такі міни стоять на Дніпрі та в його притоках на Херсонщині: «Від вибуху буде сильний гідродинамічний удар — риби багато загине».

А ще в прибережних зонах або на мілині можна наштовхнутися на ПДМ-1М. Це напівсфера зі стержнем, який зазвичай покриває вода. Якщо відхилити стержень із зусиллям 18 кілограмів і більше, станеться вибух. «Із часом ці міни можуть зриватися зі своїх місць, їх відносить у море після шторму. Підрив Каховської гідроелектростанції зніс багато мін у Чорне море, їх понесло в Туреччину й Одесу. Якщо міна зірвалася з місця, вона буде плавати, як буйок, поки не вдариться об перешкоду. А це може бути і дельфін, і людина, яка зачепить його рукою чи веслом». На відстані кількох метрів міна знищить все живе, а ті, хто далі, можуть отримати контузії.

Чому не варто ходити по гриби туди, де вели бойові дії 

«“Я до лісу по гриби не піду”, — улюблена фраза старого сапера», — гірко жартує Юрій. Поки демінери не видали кваліфікованих висновків, що певна ділянка чиста, ходити туди — зась, застерігає він. «Там може стояти стільки розтяжок… Щось військові познімали, а щось могли пропустить. Міна може бути закопана в землю, замаскована в дерн, траву, гілля так, що без спеціальних приладів її не знайдеш. Плюс у військового є із собою два турнікети. А грибник піде з ножем і кошиком… Ця людина зачепить міну і стече кров’ю в лісі. Телефон не буде працювати, турнікета немає — і що?». 

Хоча тварини й можуть зривати розтяжки або підриватися на протипіхотних мінах, все ж головну небезпеку міни несуть для людей: «Якщо вона лежатиме під снігом, їжачок спокійно проповзе по верху. Людина, бува, побачить сліди: тут їжачок пройшов — і я пройду. Але їжак кілограмчик важить, а людина — 80».  

А ще існують міни, до яких людині достатньо лише підійти, аби стався вибух. Йдеться про ПОМ-3 — міну із сейсмічним датчиком. Для того, щоб вона вибухнула, не треба ані наступати на неї, ані зривати розтяжку. Сейсмічний датчик реагує на вібрації від кроків людини — спрацьовує підривач.  

Коли ми звільнимося від мін

Пропоную знову поглянути на мапу і знайти в Атлантиці Фолклендські острови. Два з половиною місяці у 1982 році тут тривала війна між Британією і Аргентиною — сперечалися про контроль над островами. Інтенсивність бойових дій була меншою, ніж в Україні, та й площа Фолклендів майже в 50 разів менша за площу України. І тільки у 2020-му Велика Британія урочисто оголосила, що острови повністю розмінували: на це знадобилося 38 років.

Деякі міни самознищуються через певний час. Ті, в яких немає самоліквідатора, залишаться на роки: «Ці штуки можуть лежати в стані, готовому до вбивства, десятиріччями. Метал і пластмаса може розкладатися роками. Навіть якщо щось десь неправильно зроблено і всередину затече вода, на боєздатність міни це не впливає», — каже Юрій.

Коли можна буде ходити по гриби на всій території України?

Після першого року війни прогнози становили сотні років. З часом з’явилася нова техніка, в Україні почали працювати багато операторів розмінування — і сотні років змінилися десятками. 

Один день бойових дій в Україні — це місяць розмінування. Такі підрахунки зробив керівник The Halo Trust — благодійна організація, що проводить гуманітарне розмінування.The HALO Trust Джеймс Ковен. Тож поки від грибного кошика в Старогутському лісі нас відділяє щонайменше 75 років. 

Уявляючи працю археологів, більшість людей думає про пошуки стародавніх поселень чи курганів, віднайдення золотих скіфських прикрас, трипільської кераміки чи сарматської зброї. Але вкрай рідко уявляють вивчення скелетів тварин. А цим якраз займається зооархеологія — дуже молода, але вже одна з найпрогресивніших нині наук. 

Зооархеологи зосереджуються на рештках тварин, які знаходять під час розкопок. І найбільше нас цікавлять аж ніяк не динозаври чи пошук напівміфічних істот, а ті види, які жили в історичному минулому та є сучасниками людей. 

Спробуйте прибрати з історії планети хоча б один вид — скажімо, коня — і подумайте, як вона змінилася б. Припускаю, в давнину відсутність коней ускладнила б контакти між регіонами і сповільнила обмін інформацією, а отже й цивілізація розвивалась би повільніше. Якщо правитель покидає столицю більш ніж на три місяці, вкрай висока ймовірність перевороту. Тож держави були б менших розмірів, а маленькі імперії зазвичай більш жорстокі. Без мобільної армії для придушення повстань на кордонах правителі вдаються до терору, щоб вдруге там нескоро захотіли бунтувати. Це лише деякі приклади — справжнє життя в світі без коней годі уявити. 

А в зооархеології ставлять саме такі непрості питання. Бо тут науковці вивчають, як тваринний світ і людство співіснували та змінювали одне одного протягом тисячоліть.

Перші фахівці цієї галузі досліджували тварин у господарстві: які види люди приручали в різні епохи. Нині зооархеологія також допомагає вивчати вплив людей на екосистеми, зв’язок тварин із кліматом, а найважливіше — що ми можемо зробити, аби вберегти довкілля від невідворотних змін.

Людина завжди була кмітливим і вправним хижаком, тож так чи інакше впливала на довкілля. Homo erectus чи найдавніші представники Homo sapiens були десь на рівні з іншими хижаками: навіть якщо й шкодили довкіллю, то не більше, ніж, скажімо, тигр. Чимало залежало й від умов, у яких доводилося виживати. Що сприятливішим було оточення, то більше хижакові можна було розгулятися. Уявімо, що на острів потрапляє кішка і зустрічає там слабших конкурентів, легку здобич — місцевій фауні від цього може стати дуже сумно. Давні люди також бували такими кішками, нерідко домінуючи в певній місцевості. 

Однак те, що почало відбуватися з пізнього палеоліту, цікавить зооархеологів найбільше. Саме тоді людина взяла до рук якісну зброю, вивчила найбільш ефективні методи полювання й почала змінювати вигляд цілих континентів. 

Тут варто зауважити, що в уяві багатьох досі існує стереотип про «bon sauvage», тобто «шляхетного дикуна»: мовляв, люди давнини жили з природою в гармонії та злагоді. Таке можна почути, зокрема, про австралійських аборигенів чи корінні народи Америки. На жаль, мушу вас розчарувати. По-перше, вони не були аж такими дикими і примітивними: австралійці опанували мореплавство ще раніш за європейців, та й загалом були розумними й винахідливими. По-друге, завдяки цій винахідливості вони суттєво (ба навіть жорстоко) змінили екосистеми, у яких проживали. Австралійські аборигени не мали у своїй місцевості конкурентів за інтелектом і майстерністю полювання, тому винищували чимало тварин. Одним із їхніх методів мисливства, до речі, було підпалювання рослинності. Вже здогадуєтесь, чому такий палкий сучасний австралійський буш — порослий чагарником ландшафт материка? Приблизно 60 тисяч років тому предки австралійських аборигенів практикували масові пали тамтешніх лісів. Так сформувались екосистеми, пристосовані до цього.

У Північній Америці діялося те саме: там культура Кловіс за 300 років свого існування 12 тисяч років тому цілковито знищила чимало видів, докорінно змінивши історію людства. Та не варто звинувачувати давні народи в тому, що вони були недостатньо екосвідомими. Такий етап у розвитку людства був логічним і неминучим. Нагадую: люди — вправні хижаки, а для хижака це звична поведінка — домінувати над конкурентами і брати все від оточення. 

Проте є унікальна риса, що відрізняє нас від інших мисливців. На відміну від, скажімо, лева, людина здатна рефлексувати над своїми діями і сумніватися, чи правильно вона чинить. Уявімо, що в якийсь момент леви з’їли б усіх людей і стерли нашу популяцію з планети. Навряд чи вони потім бідкалися б: «Як шкода, люди були такі хороші!» Натомість людина, особливо сучасна, попри весь негативний вплив на екосистему, все-таки зрозуміла: треба цей вплив зменшити, а вразливі види охороняти. 

Тут і потрібна зооархеологія з дослідженнями минулого цих видів. Передусім вона допомагає визначити, як коливалися популяції тих чи інших тварин, наскільки і де вони були поширені, ну і, звісно, як на все це впливало людство. До прикладу, зараз ми з доктором Олександром Ковальчуком і Титом Волинським досліджуємо фауну території сучасної України — ті види, на які наші пращури полювали найчастіше. Так втілюємо проєкт «Цінні види тварин фауни України за археологічними матеріалами: таксономічний склад, динаміка чисельності та просторове розповсюдження». Звісно, словосполучення «цінні види» в назві дещо застаріле і підкреслює споживацьке ставлення до природи. Однак воно доречне, коли говоримо про минуле. Адже для людей давнини зубр, наприклад, був більш вартісним і потрібним для виживання, ніж водяна полівка. Цінним видам жилося нелегко, бо люди нерідко скорочували, а то й знищували їхні популяції. 

Дослідження показують, що найціннішими для людей на землях України були копитні й хижі тварини, денні й нічні птахи, а ще осетрові риби. Зокрема, до бронзового віку на території України активно полювали на пугача, який найімовірніше мав велике ритуальне значення. У залізному віці йому стало трохи легше, натомість почали переслідувати денних хижаків, передусім орлів, канюків, шулік. А в часи Київської Русі багато полювали на яструба великого. Також у всі часи чомусь особливо цінним вважали орлана білохвостого, проте він зумів пристосуватися й залишався досить численним аж до ХХ століття, поки за радянських часів цих птахів не почали цілеспрямовано відстрілювати. 

Спостереження за екосистемою просто так, без порівняння з минулим, не дасть нам вдосталь інформації про її нормальний стан. Ось, наприклад, маємо дискусію про баклана великого — птаха, що живе колоніями, селиться поблизу моря, а також по Дніпру й Бугу та їсть дуже багато риби. Рибалки, які працюють на річках, цим дуже невдоволені й наполягають, що бакланів треба відстрілювати. Їхній аргумент у тому, що сама присутність цього птаха на річках є аномалією: мовляв, вони відлетіли далеко від моря задля водосховищ, створених людьми. Проте зооархеологи знають: баклан великий завжди піднімався вгору по Дніпру й Бугу в період потепління, навіть коли жодних водосховищ там ще не існувало. Тож це не аномалія, яку можна знищити й забути, а реальність місцевої природи, якою би збитковою і прикрою вона не була для декого. 

Є й протилежні історії, коли ми сприймаємо певні види як належне, хоча нашій екосистемі вони взагалі не притаманні. Ось, до прикладу, фазан може видаватися багатьом цілком «нашим». Побутує думка, буцімто предки фазанів були в Україні ще 2,5 мільйони років тому, а отже це вид нашої фауни, який треба охороняти. Але зібравши матеріали, я зрозумів, що все-таки фазан — це вид, завезений людьми, ймовірно у XVIII столітті. Його батьківщина — Кавказ, але до України могли завезти вже напівдомашніх птахів зі Середземноморʼя або Центральної Європи. Хоча і є дані, нібито фазана знаходили в античності, проте серед цих решток одна кістка не піддається аналізу, одна виявилася качиною, інша — соколиною, а ще одна належала дрібній курці. Тобто всі ті описані «фазани» — які завгодно інші птахи. А якщо так, то, виходить, фазан — це такий само непритаманний нашій території вид, як і, наприклад, каштан. Так чи інакше вони потісняють «наші» (по-науковому автохтонні) види. Тож перш ніж перейматися збереженням популяції фазанів, варто дослідити ступінь їхнього впливу на екосистему. 

Є види, які потрапили на наші території відносно нещодавно і становлять загрозу місцевим тваринам — ми називаємо їх інвазивними. Деякі з цих видів потрапляють в нове середовище самостійно, інші — з допомогою людини, часто через жахливий недогляд. Наприклад, медузи в Дніпрі з’явилися, певно, через акваріумістів, які їх випустили в річку. Деякі комахи чи слимаки мандрують на великі відстані із зерном, розмножуються на новій території, а потім можуть шкодити врожаю. Також поступово поширюється папуга Крамера — це кмітливий і сильний птах, який виграє в конкуренції з багатьма іншими видами. До слова, це цікавий приклад відтермінованого ефекту привезених видів: зараз багатьом цей папуга видається цілком звичною для Середземноморського регіону, а от його присутність у Чернівцях викликає занепокоєння. Насправді ж для Європи папуга Крамера аж ніяк не притаманний — цього птаха привезли з Індії війська Олександра Македонського ще 2300 років тому. Поки ми не знаємо, що можна зробити із такими видами — лише досліджуємо і визначаємо, які тварини є «нашими» і справді потребують захисту, а які чужі для екосистеми.

Що ж наука може зробити для збереження саме наших видів?

По-перше, допомогти їх відновити. Завдяки дослідженню решток ми знаємо, де жили ці види і чи було їхнє поширення природним. Якщо, приміром, захочемо відновити сайгу чи орла степового, то за археологічними знахідками знатимемо, де вони мешкали і відповідно куди їх потрібно випускати. Важливо знати й природну кількість виду, адже не всіх має бути багато — є самі по собі рідкісні тварини, як-от журавель степовий. Він хоч і є в Червоній книзі, але його знахідки завжди були нечисленними, особливо порівняно зі схожим видом — журавлем сірим.

По-друге, ми можемо передбачити деякі зміни в популяціях, аби шукати способи їх вберегти. Тут, наприклад, можна поєднати кліматологію із зооархеологією. Кліматологія вивчає клімат як систему, де є рослини і тварини, а зміни в цій системі — це не тільки коливання температури, а й поява чи зникнення видів. Наприклад, у Червоній книзі України є дрохва — її чисельність більш-менш велика в часи похолодань і зменшується в періоди потепління. Однак на планеті стає дедалі спекотніше, і така зміна температури спричиняє додатковий тиск на популяцію цих птахів. Отже, нам варто ставитися до дрохви уважніше — вона не пристосована до нових, гарячіших кліматичних умов. 

Сподіваюсь, тепер на слові «археологія» у вас виникатиме трішки більше асоціацій із тваринами і їхнім збереженням. Бо дослідження минувшини тварин і усвідомлення ролі людства у зникненні деяких із них може стати першим кроком до відновлення популяцій вразливих видів. І зооархеологи роблять ці кроки, торуючи шлях зоозахисникам. 

Тексти в рубриці «Колонки» відображають виключно думку автора чи авторки й не обов’язково відповідають позиції редакції UAnimals media.

«Бухкає там, да? — питає чоловік із борідкою, сидячи в бліндажі. — Не бійся, ніхто тебе не скривдить… Ти в теплі, в добрі будеш». Він розмовляє з кошеням. Мабуть, більшість із вас впізнали описану сцену. Військовий виклав це відео на своїй сторінці в тіктоці, і тільки там ролик переглянули майже три мільйони людей. 

Чоловік на відео — командир танкового взводу Віталій Петров. До повномасштабної війни жив у Києві, працював водієм — спершу як найманий працівник, а згодом вже перевозив вантажі як підприємець. В тилу у Віталієвій сім’ї залишилася собака Айза. А тут він став опікуном кішки, яку й зробив зіркою соцмереж. 

Віталій взяв собі позивний Джокер — ім’я лиходія з коміксів DC, у якого була подруга Гарлі Квінн. Схоже ім’я — Харлі — носить чорна кицька Джокера з реального життя. 

На момент нашої з Віталієм розмови його підрозділ захищає лінію фронту на одних позиціях вже 5 місяців. Чотири з них там живе Харлі. 

Джокер каже, у тіктоці Харлі «підкинула жару». У нього там тепер понад 125 тисяч підписників, які активно діляться порадами з виховання кицьки й навіть корм присилають. Зідзвонюємося. Джокер вмикає відео з бліндажа. 

— Кішка зараз біля вас?

— Так. Он вона, обідає. 

— Я разів 15 передивилась, як ви її маленьку тримали…

— Так, тоді в нас були дуже серйозні обстріли. Я її зловив перелякану, заніс у бліндаж. Говорив із нею, а вона так уважно слухала — просто капець… І після закінчення обстрілу ще годину не виходила з бліндажа.

— А як вона до вас потрапила?

— Коли ми зайшли на ці позиції, тут була вагітна кішка. У нашому підрозділі є ветеринар — він і приймав пологи. Коли новонароджені підросли, почали туди-сюди бігать, і мені серед них припала до вподоби чорненька кицька. Я її собі взяв. 

У Джокера ж була Харлі, от я її так і назвав.

Все своє життя вона мешкає з нами в бліндажі. Інші кошенята гасають по посадці… Раніше вона теж туди тікала. А зараз стала такою домашньою.

Я насипаю їй їсти, вона сидить і їсть з іншими котами, а ми йдемо працювати. Приходимо — ті четверо котів, що з нею були, тікають. А ця мадам сидить, як у себе вдома, нічого не боїться.

— Як вам вдалося її приручити, якщо інші коти дикі?

— Харлі — то катастрофа якась. Десь проволока — вона лізе-лізе, заплутається й сидить. Вічно я її витягував.

Якось прийшов з поста, ліг відпочивати. Забігає побратим, каже: «Бери ніж і гайда за мною». Я: «Нафіга мені ніж, як є автомат?». — «Ні, бери ніж». — «Та давай автомат! Ми шо, в рукопашку підем воювати чи шо?». Він: «Та твоє дурне оце повісилось, ходім бистріше!». Я зриваюся, біжу за ним, а Харлі в сітці висить. Була над бліндажем, провалилася й повисла за горло. Вирізав я її, дістав, вона аж труситься почала. Я її до себе взяв — заспокоїлася.

Не знаю, як так вийшло, що я її приручив. Може, тепер іде до рук, бо шукав її і проявляв любов.

— А вона до вас любов проявляє?

— Ой, це капець. Вранці то цілий ритуал. Я збираюся на роботу, Харлі приходить і починає кричать. Поки не погладжу, поки об лице мені не потреться — а ля не поцілує, вона не заспокоїться. От не може вона, щоб я спокійно вдягнув екіпіровку й пішов працювати. Їй треба увагу приділити, а тоді «ну ладно, іди, але ненадовго». Вона до хлопців теж іде, щоб погладили, але коли лягаю відпочивати, йде на ліжко тільки до мене. 

— Як проходить ваш із нею день?

— Буває таке, що роботи дуже-дуже багато, а буває, просто встаєш і стежиш за периметром зони відповідальності. Бувають стрілецькі бої, відбиття штурму. Я її на цей час не замикаю, бо якщо замкнути, вона ще більше починає біситися. 

Переважно вона в бліндажі або біля нього. А ми трохи далі займаємося своєю справою. Одного разу я був на посту, а вона прийшла в гості. Я аж абалдєл. Погладив, але потім все ж заніс її назад, бо не треба… Це демаскує позиції.

«Орлани» дуже гарно все з камер бачать. Росіяни завжди дивляться: де є собаки або багато котів, значить, є люди. Не треба їм знати.

— У Харлі є улюблене місце?

— Як лежиш на ліжку, то її улюблене місце — на грудях, де плече. Лягає і спить.

— Як реагує на обстріли?

— Маленькою боялася. Зараз ні. Вередує тільки, коли я вдягаю броню і беру зброю. Бачить, що я кудись збираюся, і показує, що їй це не до вподоби.

— Може змінити ваш настрій?

— Звісно! Коли я її ще маленькою шукав, то знаходив цей клубочок щастя і капець як радів. 

Або, як були обстріли, навпаки переживав. Думав, щоб по ній не попало… 

— А іншим вона може підняти настрій?

— Без неї було б скучніше. Ми завжди згадуємо з хлопцями, як під обстрілами лазили й шукали Харлі. 

У мене настрій пропадав, коли я її тиждень не міг знайти. А потім побачу мамку її — ага, значить, вони десь тут. Настрій покращувався. 

Буває, сидимо з хлопцями, а Харлі оце прийде і до всіх починає лізти, нявчить. Коли на неї звернули увагу, поговорили з нею, всьо, довольна. Може піти десь лягти або сидить і слухає.

— На відео ви з нею так ніжно говорите. Побратими не підсміюються з цього?

— Мені спочатку казали: «Ти що, увагу дружини вирішив замінити увагою кішки?». Або називали «котячим татком». Думайте, як хочете, хай буде так. Ну, і я вам так скажу: на війні без жартів нереально.

Немає нічого красивого в тому, як риба бореться за життя і поволі вмирає в усіх на очах. 

Ви, напевно, таке бачили. Модний бутік, салон краси, нотаріальна контора чи кав’ярня. На столі — невеличка округла скляна посудина з чистою водою. На дні кілька декоративних камінців, пластмасова квіточка чи взагалі нічого. У посудині невпинно кружляє золота рибка, періодично хапаючи ротом повітря з поверхні. Що з цим не так? Та буквально все. 

Сама ідея, що тварину можна використати суто як прикрасу, — вкрай сумнівна з погляду і етики, і естетики. Навряд чи комусь спало б на думку приліпити до стіни живого кота чи прикрасити ялинку хом’ячками. Але риб, як ми вже з’ясували, люди сприймають не так, як інших тварин: їх не шкода. Тому їх можуть помістити в умови, у яких ці істоти не можуть жити, а лише певний час виживати. До того ж просигналізувати, що їй у цих умовах нестерпно, риба може в єдиний спосіб: перевернутись догори черевом і померти. 

«Безтурботність», із якою риба навертає кола посудиною, оманлива. Риби холоднокровні, а отже, мають порівняно малий запас енергії й не марнують його на рух без потреби. За нормальних умов риба плаває, коли мігрує, розмножується, взаємодіє з іншими рибами в групі, втікає від небезпек або шукає поживу. У банці вона кружляє в інстинктивних пошуках виходу з невидимої в’язниці. Плаваючи, інтенсивно дихає; концентрація кисню, розчиненого у воді, знижується, тому рибка хапає ротом верхній шар, щоб не задихнутись. І почувається аж ніяк не «як риба в воді». 

Банка з водою — це не акваріум, а просто банка з водою. У професійних акваріумах ми зазвичай бачимо 5 речей, яких немає в описаній вище посудині: 

• ґрунт (камінці або пісок); 
• живі водні рослини; 
• світло, воно ж часто підігрів; 
• аератор (те, що пускає бульбашки); 
• фільтр для очищення. 

Усе це — необхідні складові, які наближують акваріум до природного середовища, у якому рибі притаманно жити. Навіть із цими атрибутами акваріум залишається надто обмеженим простором (у природі риби зазвичай живуть у водоймах набагато більшого об’єму), а його умови — далеко не повноцінні.

Акваріумісти враховують купу нюансів: риби родом з Амазонії і з Південної Азії потребують різної кислотності води, різних ґрунтів, світла, температурного режиму, об’єму води на одну особину і так далі. А ще — різного корму: не всім смакує смердючий порошок із рачків. Звісно, за десятиліття життя в неволі й селекції акваріумні рибки змінили звички, але умов, які повністю підходять їм усім, не існує. 

Наприклад, усім відомих гупі — маленьких живородних рибок родом із Південної Америки, які в природі живуть у зарослих теплих водоймах повністю або майже без течії — в народі вважають «універсальними». Мовляв, з ними не треба заморочуватись, їх можна подарувати на день народження п’ятирічній дитині, кинути в акваріум на 20 літрів, а далі — якось воно буде, пристосуються, ще й розмножаться. Далі до них підселять суматранських барбусів — у природі вони живуть у струмках, люблять чисту, багату киснем воду й потребують прóстору, щоб гасати. Докинуть анциструса, щоб кумедно присмоктувався до скла (він довго не проживе без спеціального рослинного корму). А на додачу — пару скалярій, вони ж такі красиві. Щоправда, акваріум такого об’єму був би затісний і для однієї скалярії. Але ж риби плавають, їдять, живуть. 

Як їм живеться? Приблизно як пасажирам у купе: ніч переспати ніби не проблема, а ось якщо уявити місяць або рік… 

Нема нічого дивного в тому, що риби часто вистрибують із подібних «акваріумів» і вмирають. Це не самогубство, а інстинктивне намагання вирватись із несприятливого середовища.

Більшість риб за психотипом затяті виживальники. У їхньому природному середовищі бувають потопи, посухи, брак харчів, хвороби, нашестя хижаків, і до всього треба вміти пристосовуватись. Дикі кузени золотої рибки — карасі — зимують під кригою, влітку занурюються в мул, довго не вмирають на повітрі і вкрай неперебірливі в їжі. Але для жодного виду риб не є нормою постійно або  більшість часу перебувати в невеликому об’ємі стоячої води без ґрунту й рослин. Тож якщо люди заспокоюються й долають стрес, споглядаючи сновигання рибок у банці, то рибки в цей час стресують (так, стрес у риб науково доведений), мучаться.

Щоб не мучити рибок, потрібно для початку прочитати книжку з акваріумістики. Наголошу: саме книжку, а не гугл, адже на будь-який запит, пов’язаний з акваріумними рибками, гугл видає сотні рекламних сторінок зоокрамниць і компаній-виробників. Там ви прочитаєте, що будь-якій рибці підійде будь-що, головне — купити це «будь-що» саме в цієї компанії чи в цій крамниці.  

Хороша книжка з акваріумістики може зіпсувати вам настрій: доведеться вийти із зони комфорту, щоб дотриматись викладених там рекомендацій. Догляд за правильно й гуманно (щодо риб) облаштованим акваріумом — тривала й марудна робота.

Уявіть, вам потрібен буде спеціальний набір для тестування хімічного складу води! Види риб, які вам кортить поєднати, виявляться несумісними, а прості рішення на зразок пластикових рослин — неприйнятними. Навіть якщо ви купите достатньо просторий акваріум, за рік, коли  рибки виростуть, він стане затісним. Запустити багато різнобарвних рибок у маленький об’єм води і змусити їх мерехтіти, прикрашаючи помешкання, не вийде. Краще плазмовий екран зі скринсейвером.

Компанії й фахівці, які займаються акваріумами для краси, часто більше дбають про красу, ніж про добробут мешканців акваріуму. Тоді як у глобальному контексті професійний акваріуміст — це радше не про вміння розставляти камінці по феншую, а про етику й відповідальність. 

«Пам’ятайте, що в основі цього захоплення — наша повна відповідальність за стан і самопочуття живих істот, і ми повинні завжди діяти в їхніх інтересах. Навіть якщо інші [акваріумісти] так не роблять», — розмірковує канадський акваріуміст Дерек Тастін. Чи є акваріуми етичними в принципі — серйозна дискусія, у якій зоозахисники і любителі плодити рибок є очевидними опонентами; але, сприймаючи критику й розуміючи тенденції в ставленні суспільства до експлуатації тварин, асоціації професійних акваріумістів проголошують своїм пріоритетом турботу про тварин і забезпечення їм гідних умов життя. До речі, і наша Всеукраїнська асоціація акваріумістів, хоча вона переважно зосереджена на проведенні конкурсів, називає однією зі своїх цілей «пропаганду гуманного ставлення до тварин, консультативну допомогу у створенні оптимальних умов життя, за можливості наближених до природного середовища».

(Про всяк випадок нагадаю: «визволяти» рибок та інших акваріумних мешканців, випускаючи їх у став або річку, дуже небезпечно — можна наробити біди не тільки самим рибкам, черепашкам і равликам, а й цілій екосистемі. Випускати після утримання в акваріумі не можна не тільки екзотичних, а й місцевих тварин і рослини. Але це тема для окремої розмови.)

Якщо людина бере на себе відповідальність за шматочок водного середовища зі специфічними мешканцями, які потребують постійного догляду, їй варто брати на себе повну відповідальність. А це достатньо дорого й виснажливо, аби зрештою коло акваріумістів обмежилось справжніми ентузіастами і фахівцями, які знають, що і як робити. А власнику чи власниці банки із золотою рибкою варто аргументовано пояснити, що вони повільно вбивають свого домашнього улюбленця в усіх на очах — і в цьому немає нічого красивого.  

P.S. Поки цей текст готували до публікації, я закликав адміністрацію кав’ярні, куди часом заходжу на каву, пощадити вуалехвоста в банці. Молода рибка виглядала виснаженою й задихалася під поверхнею. Невдовзі після мого повідомлення посудина з рибкою зникла з прилавка. На жаль, це зовсім не історія успіху — вуалехвіст, який міг би в нормальних умовах жити десять або й більше років, помер. 

Хочеться сподіватися, що принаймні в цій кав’ярні справді більше не влаштовуватимуть вмиральню на прилавку. 

Тексти в рубриці «Колонки» відображають виключно думку автора чи авторки й не обов’язково відповідають позиції редакції UAnimals media.

Ветеринар Ендрю Кушнір сидить у лобі київського готелю з велетенським жовтим рюкзаком і кількома торбами. «Ніколи не знаєш, що брати із собою в Україну, може знадобитися будь-що», — знизує плечима.

Ендрю вже давно живе на валізах. Він допомагав у притулку в Індії ще до того, як вивчився на ветеринара, а навчаючись, у перервах пас буйволів на Закарпатті. Кілька місяців провів у центрах для диких тварин у Коста-Ріці. Після нашої зустрічі в Києві Ендрю побував у Херсоні зі стерилізаційною місією й уже встиг повернутися до США та прооперувати травмованого алігатора і змію, яка проковтнула м’ячик для гольфу. 

Ендрю мандрує світом, змінюючи проєкти. Та в Україну їздить найчастіше — звідси походить його родина. 

Хірург у притулках для тварин; музикант-любитель, який грає на бандурі; волонтер, що плаває африканськими островами, аби лікувати худобу місцевих жителів… І йдеться про одну й ту ж особистість. Напевно, вже тільки через це хотілося не проґавити момент, коли Ендрю ще сидить серед зібраних рюкзаків у київському готелі. 

Ендрю чи Андрій? 

Можна лишитися в готелі, але Ендрю не сидиться на місці: ми вирушаємо до кав’ярні, але центральні вулички перекриті, і мандрівка горбистим правим берегом Дніпра в Києві затягується майже на годину. Здається, за цей час я втомилася більше, ніж він. Всю дорогу говоримо з Ендрю українською, на місці переходимо на англійську. 

Ти тільки-но приїхав до Києва. Звідки?

Я був у Львові, де з організацією «Worldwide vets» працював у притулку «Домівка врятованих тварин». Ми стерилізували там котів і собак, лікували поранення, інфекційні хвороби. Також я зробив кілька операцій диким тваринам. Це вже вп’яте я приїхав до України.

У тебе на руці татуювання з візерунком вишиванки. Звідки воно?

Коли я був маленький, бабуся вишила для мене сорочку. Тату нагадує мені про це. Я його зробив на початку повномасштабного вторгнення у Львові. 

Розкажи, що пов’язує тебе з Україною.

Мій тато Ярослав народився в Дніпропетровській області, в маленькому селі Спаське під час Другої світової. Коли йому було 2 роки, всю сім’ю забрали до Німеччини на примусові роботи. 10 років після війни він з батьками жив там у таборі для біженців. А потім сім’я виїхала до Сполучених Штатів: мої дідусь і бабуся, батько і двоє його братів. Я народився в Сан-Дієго, зараз там живуть мої родичі. У мене дві сестри і брат. Мама — американка, але трохи розуміє українську. 

Ми з тобою говорили українською. Як так склалося, що ти знаєш нашу мову?

Коли я був малим, батьки заснували українську церкву в Сан-Дієго. При ній була й школа, де ми вивчали українську мову та культуру. Зараз церкви й школи вже немає. 

А чи практикуєш щось, пов’язане з українською культурою? 

Я граю на бандурі. У нашої сім’ї був друг, який теж походив з України і дуже добре грав на бандурі. Він був мені як дядько. От він мене й навчав грати на цьому інстументі. Ми замовили бандуру в Харкові, і у 5 років я почав грати. Зараз уже граю понад 30 років.

Яка твоя улюблена пісня?

«Думи мої» і «Щедрик». Я і співаю. До речі, ще іноді готую борщ.

Ветеринар-кочівник 

Ти свідомо вирішив стати ветеринаром чи так склалося?

Все почалося з книжки Оригінальна назва книжки — «Appointments at the end of the world», William B. Karesh.«Зустрічі на краю світу» Вільяма Кареша. Це спогади ветеринара, який подорожував світом і працював з дуже екзотичними видами. Я прочитав її і подумав: ого, це неймовірно, теж хочу жити так своє життя! 

Я відчував, що можу змінити багато і в житті тварин, і в житті людей, якщо допомагатиму вуличним тваринам, тваринам у притулках і диким — тим, чиїм здоров’ям не опікується конкретний власник чи власниця.

Я працюю в різних країнах у зовсім різних обставинах. Завжди пристосовуюся до ситуації. Все щоразу нове, і я отримую дедалі більше цінного досвіду.

То яке ж у тебе щоденне життя?

Воно змінюється з місяця в місяць. Зараз працюю в українських притулках, ось саме збираюся в Херсон. Коли приїду додому, працюватиму в центрах для диких тварин у Флориді — з тиграми, птахами, рептиліями. А потім вирушу на місяць до Уганди. Після цього за графіком Каліфорнія, де живе моя родина: на 3–4 місяці залишуся із сім’єю, працюватиму з котами й собаками. Сподіваюся опісля знову приїхати в Україну як волонтер і тут стерилізувати тварин.

Я незалежний, самозайнятий ветеринар. Беру участь у проєктах різних організацій. Також чимало волонтерю. Ця поїздка до України якраз волонтерська: за роботу тут не мені платять, а навпаки, я сам збирав гроші, щоб приїхати сюди попрацювати. 

У якому найнезвичайнішому місці ти був?

Напевно, це Уганда. Вона унікальна. Щороку на липень я їду в заповідник із шимпанзе, розташований на острові Нґамба посеред озера Вікторія. Це найбільше озеро Африки — воно просто велетенське.

На тому острові живе близько 50 мавп. Щороку ми з командою заповідника проводимо їм медичні огляди.

А цьогоріч після всіх клопотів із шимпанзе ми візьмемо маленький човен, столи, приладдя й попливемо з острова Нґамба. Будемо приставати до берега на інших островах, розкладати столи й наше приладдя, облаштовуючи такі собі мобільні клініки. Запрошуватимемо до них людей з їхніми тваринами: там у жителів є кози, корови, свині, кури, коти й собаки. 

Це пілотний проєкт, тому ми поки не могли залучити на нього пожертви. Проте, якщо цього разу все вийде, я звернуся до різних фондів, щоб зібрати гроші на наступні такі поїздки. 

Що в Уганді тобі запам’яталося найбільше?

Торік я взяв туди портативний стоматологічний апарат. Насправді він для людей, але можна працювати й з мавпами. До речі, у шимпанзе стільки ж зубів, як у людей. І я зміг почистити зуби мавпам уперше в їхньому житті — це було круто! Звісно, вони були під загальною анестезією. 

Ти помітив якусь різницю в ставленні до тварин у різних країнах?

Коли подорожую, я бачу багато різних прикладів взаємодії з тваринами. І помітив таке: куди б я не їхав, якщо в людей висока якість життя, вони добре дбають про тварин, а якщо навпаки, люди часто про них не піклуються. Може, не знають як, а може, у них забагато інших проблем.

Як щодо ставлення до тварин в Україні — яке твоє враження?

В Україні я бачив повний спектр ставлення до тварин. Не сказав би, що загалом воно чимось гірше, ніж в інших країнах. 

Коли я приїжджаю допомагати, працюю з дуже відданими своїй справі людьми, які поважають і люблять тварин, навіть наражають себе на небезпеку, щоб їх, наприклад, евакуювати.

Однак я бачив й іншу сторону цього спектру, коли люди садили собак на ланцюг чи прив’язували худобу, а тоді кидали. 

Власних тварин маєш?

У мене є пес Генрі. Я працював у притулку в Каліфорнії, оглядав собак перед стерилізацією — упевнитися, що вони витримають анестезію. Одного ранку я зустрів там Генрі й одразу його полюбив. Він лінивий і емоційний, хоч і вигляд у нього вічно сумний. Він боксер, а собаки цієї породи завжди здаються сумними — у них просто таке обличчя. Генрі дуже відданий. А ще, як і я, він може спати де завгодно. 

Коли я мандрую Штатами, Генрі їде зі мною, але в інші країни я його не беру.

В Україну під час війни

Як ти вперше приїхав до України після 24 лютого 2022-го?

Коли почалося повномасштабне вторгнення, я припинив усе, чим займався доти. У мене була робота на повний день, і я покинув її, щоб приїхати й допомагати, де міг. На другий тиждень вторгнення я був на кордоні з Польщею, у пункті Пшемишль — Шегині. Ми з людьми з Міжнародного фонду захисту тварин (IFAW) працювали в наметі й допомагали біженкам і біженцям із тваринами. Там я провів два місяці. Було важко слухати трагічні історії від людей, що тікали з Маріуполя, Херсона, Харкова. Та я й не замислювався про те, щоб покинути цю роботу, для мене було важливо бути там.

Маєш якісь особливі спогади?

Це було у мій третій день на кордоні. Тоді я мало спав. Десь опівночі до намету зайшла жінка з котом. Вона виїхала з Маріуполя разом із матір’ю. Жінка дуже непокоїлася, що її кіт два дні не пісяв. А в нас були спеціальні клітки для відпочинку. Ми посадили туди кота, і він одразу пішов у туалет. Тобто з його здоров’ям все було гаразд. Жінка одразу почала плакати. Весь стрес, який вона стримувала, просто виходив з неї. І я теж заплакав.

Вона сказала, що її дім у Маріуполі знищила ракета. Ось вона, ця жінка, яка спакувала життя в кілька валіз, і її найбільша проблема — щоб кіт був здоровий…

Я працював на кордоні саме тому, що так багато людей тікали з тваринами — вони не покинули їх.

Куди ти вирушив із прикордонного пункту?

Я поїхав в Україну і працював у Львові й Одесі, а на червень і липень вирушив додому. У серпні повернувся в Україну: планував 3 тижні попрацювати на волонтерських засадах в Одесі. З іншими місцевими ветеринарами і ветеринарками ми лікували екзотичних тварин, я також вакцинував тварин у тамтешньому притулку. 

Та замість трьох тижнів моя подорож протривала 4 місяці, адже треба було допомогти вивезти з Одеси у безпеку, за кордон трьох левенят.

Евакуація левиного прайду 

Левенят звали Стефанія, Леся й Тарас. Я звернувся до друзів у IFAW, щоб вони допомогли отримати дозволи на вивезення левів з України до Польщі, а потім до США. Навіть під час війни для цього потрібно зробити купу документів. В Україні, до всього, були блекаути, й офіс, що видає такі дозволи, не працював. Врешті польська сторона запросила нас до себе. Тоді ми вирушили з Одеси до Києва: я, двоє моїх друзів — ветеринар і ветеринарка — і троє левенят.

Ми приїхали до Центру порятунку диких тварин Наталії Попової. У неї було левеня, яке теж мало б долучитися до нашого прайду. А ще — дитинча чорного леопарда, шестеро дорослих левів і азійський чорний ведмідь. Усі разом ми поїхали до Польщі.

У вантажівку поставили клітки з великими тваринами, а малих посадили в переноски — вони їхали з нами в кабіні. Левенята і леопард були зовсім малі, я ще годував їх із пляшечки. Подорож із Києва до Познані тривала 36 годин.

Тимчасовим притулком для тварин став Познанський зоопарк. Мені шкода було його працівників і працівниць: ми привезли їм так багато роботи! Левенят і малого леопарда треба було годувати 4-5 разів на день. Тож я лишився там. Жив у зоопарку, їздив на спеціальній машинці для гольфу до малечі й годував з пляшечки.

Через місяць ми нарешті отримали дозволи перевезти левів до США. Малий леопард спершу лишився в Познані, а зараз він вже живе у Франції. Людина з Нью-Йорка зробила надзвичайно щедру пожертву й заплатила за окремий переліт для мене й тварин. 

Ми летіли з Варшави до Чикаго 12 годин. Може, не було б проблемою, якби левенята ходили вільно по салону літака, але правила міжнародних авіаліній це забороняють. Тож левенята сиділи в переносках, але з людьми в салоні. Думаю, вони стресували, бо їх розділили по клітках, плюс звук літака… 

У Чикаго нас відразу зустріли люди із Заповідника для диких котів (TWS). Саме там леви й живуть зараз (біля Сандстона в Міннесоті). 

Я бачила твоє відео з такими подряпаними руками!.. 

О так… У левенят дуже гострі кігті. І коли я годував їх із пляшечки, вони весь час намагалися тримати лапами мої руки. Коли я запостив це відео, ми саме збиралися переїжджати і в мене не було часу навіть купити рукавиці. Але щойно ми дісталися Познані, я дуже швидко собі їх купив.

Чи потрібно людям припиняти контакт із дитинчатами великої кішки в неволі?

Авжеж. Заповідник-резервація, де леви зараз, — це місце з нульовим фізичним контактом. Це найкращий для них спосіб життя, найбезпечніший і для людей, і для тварин.

У нас, людей, є фантазії, ніби ми можемо чухати й обіймати будь-якого звіра. У соцмережах повно відео, де люди обіймають мавп, леопардів чи лежать поруч із тиграми. Може, у 90% випадків обійми з твариною, яка все життя прожила в неволі, закінчуються без пригод. Але інші 10% — це випадки, коли люди втрачають пальці й руки. Після того, як лев чи тигр напав на людину, зазвичай проводять евтаназію таких тварин, бо в них уже є цей досвід і вони можуть його повторити. Хоча тварина просто поводилася природно.

Відео на 20-30 секунд ніяк не схоже на те, як це насправді — утримувати дику тварину. Це погана ідея.

Люди часто заводять котячих, коли вони малесенькі, дуже гарненькі. Але вони не будуть такими завжди. Через пів року це вже тварина вагою 60 кілограмів, і навіть граючись, вона може зашкодити. Реакція на ці зміни в більшості людей така: «Я з тобою більше не можу гратися, тож сідай у цю маленьку клітку й сиди там усе життя».

Таке буває в Америці?

Так. Здається, в Техасі більше тигрів у неволі, ніж у дикій природі в світі.

У кожного штату свої закони про приватне утримання диких тварин, але ситуація покращується. Дотримання законів про те, хто може їх утримувати і розводити, контролюють жорсткіше. Мета зоозахисників і зоозахиниць у США — щоб у приватній власності більше не було великих диких тварин.

Притулки для тварин: Україна і США

У США взагалі є безпритульні тварини?

О так. Дуже багато котів. Можливо, було б і багато собак, але є притулки. Якщо на вулиці з’являється пес, він досить швидко опиняється у притулку.

Притулки в Сполучених Штатах відрізняються від українських?

Багато притулків дуже гарно спроєктовані, їх будували саме як притулки, а не пристосовували якісь інші будівлі до утримання тварин. У більшості випадків тварини живуть в приміщенні з доступом до подвір’я. У кожного кота й собаки є власна кімната. Так, це реально велетенські будинки з подвір’ями. І вони розташовані в межах міста, бо тоді більше людей може приїхати й узяти тварину собі.

У притулків зазвичай достатньо грошей з пожертв, щоб платити персоналу. Плюс усі притулки мають контракт із містом.

Є дуже успішні притулки, де цілі команди працюють над тим, щоб знайти гроші. Насамперед вони звертаються до заможних донорів, які щороку роблять пожертви.

У притулку, де я був інтерном, я бачив 90 тисяч тварин. Але це за рік, а не в один момент: їх постійно прилаштовують. 

У більшості притулків на повний день працює мінімум один лікар чи лікарка, а також є клініка, де постійно відбуваються операції. Думаю, це найбільша відмінність притулків в Україні та Сполучених Штатах. В українських часто немає своїх ветеринарів чи ветеринарок, працюють якісь «бабушки». Якщо в притулку є лікар чи лікарка та ветеринарна медсестра чи медбрат, поширення хвороб швидше зупиниться, вони швидше вилікують травми, ніж коли тварин треба везти у клініки. А ще тоді швидше стерилізують тварин. Що довше у притулку лишається нестерилізована кішка чи собака, то вищий шанс, що будуть дітлахи. Так притулок сам собі створює клопоти. 

Які найбільші проблеми ти побачив в українських притулках?

Найбільший виклик, як на мене, — це те, що тварин забагато, а ресурсів замало. Скажімо, є киця, якій двічі на день треба давати ліки, а в притулку просто немає кому їй ці ліки дати.

Буває, притулки беруть собак і просто підселяють їх до інших. Тоді починаються бійки, гризня та хвороби.

Що можна зробити, щоб покращити ситуацію?

Стерилізувати тварин — кожну, яку вдається спіймати на вулиці. Одна собака може народити 10 цуценят, через два покоління їх уже буде тисяча. Стерилізація не тільки зменшує кількість безпритульних, а й знижує ризик поширення хвороб. Це питання громадського здоров’я.

Розділяти тварин теж дуже важливо. У кількох притулках я бачив, як усі тварини бігали де хотіли, але ж це небезпечно: вони б’ються, та ще й заражають одне одного. Треба, щоб ті собаки, що живуть в одному вольєрі, не змішувалися з іншими. 

Треба мати план, як зменшувати кількість тварин. Я знаю, це легше сказати, ніж зробити.

Чи є різниця у ветеринарній медицині в США та в Україні?

Я працював в Україні з дуже розумними і здібними ветеринарами й ветеринарками. Різниця в тому, що у нас більший доступ до найсучаснішого обладнання. Воно є і в Україні, але його тут менше.

У нас є спеціалізація «медицина в притулках». Я рік був на практиці у притулку, коли здобував цю спеціальність.

Тут такої спеціалізації нема. А дарма, адже лікарська робота в притулках дуже відрізняється від роботи в клініці. У притулку багато тварин і обмежені ресурси, ще й треба моніторити поширення хвороб. 

Разом з організацією «Ветеринари без кордонів» («Veterinarians Without Borders») ти провів і опублікував вебінар про медицину в українських притулках. Які основні поради пролунали в цій розлогій лекції? 

Основне — зменшити стрес для тварин, тоді вони будуть здоровішими. Коли тварини стресують, їхня імунна система слабшає, і так легше захворіти. У людей так само. Також треба, наприклад, мати окремі кімнати чи відділення для тварин. Якщо це можливо, не варто поселяти котів поруч із собаками, а ще старайтеся зменшити шум.

Які твої улюблені моменти в роботі?

Коли я працюю з дикими звірами і зустрічаю якусь тварину — травмовану або хвору, допомагаю їй і повертаю в середовище її життя. Оці миті, коли я випускаю тварину в дику природу, — мої улюблені.

До того, як у нашому житті зʼявився пітбуль Піксель, я мала спершу пуделя, а потім бордоського дога. До жодної з цих двох собак я не бачила такої нетерпимості від людей, як до пітбуля. Чи справді ця порода заслужила на ту агресію, яку на неї спрямовує суспільство? Іноді мені хочеться футболку з написом «Не буль мого буля!».

Це був 2019-й. Я побачила фото тоді-ще-не-Пікселя у пості на фейсбуці: знайома написала, мовляв, хтось вивіз на трасу пітбуля й лишив, третій день не можемо забрати, нікого до себе не підпускає. Знайома шукала когось на перетримку собаки після того, як вони його таки зловлять. Я переконала чоловіка, що ми можемо взяти цього собаку на кілька днів. Чому б ні, що може піти не так?

До Пікселя ні я, ні мій чоловік не мали досвіду співіснування з пітбулями. Ми чули про них те саме, що й усі: щелепи мають кількатонне стискання, собаки агресивні, «бійцівські». Я не знаю, як ми не піддалися стереотипам у власній голові та наважилися взяти пітбуля з вулиці. Але ми це зробили. Якісь люди змогли виловити собаку на трасі та доправити його до лікарні. І ось мій чоловік по 5 годин на день сидить поруч із Пікселем і «тримає його за лапу», доки тривають крапельниці. Тоді десь і склався їхній надзвичайний звʼязок.

Памʼятаю, коли ми вперше привели Пікселя додому, моя мама лежала горілиць на ліжку, затуливши очі руками, та голосила: «Ні! Ні! Якщо ви лишите його, то ви мене тут більше не побачите! Або він, або я!». Вона боялася, що «бійцівський» пес нас усіх роздере, особливо дітей. Вона з надривом питала, навіщо ми притягли з вулиці здоровенного пса, а не миле цуценятко. І коли я відмахнулася, що не хочу морочитися зі сцяками від цуценяти, мій син підтакував бабусі: «Краще калюжі сечі по дому, ніж калюжі крові!». Так, їм усім було тяжко продертися крізь упереджене ставлення до пітбулів. Але Піксель сам пішов назустріч і продерся до їхніх сердець.

Рішення лишити його собі на постійно далося нам непросто. Собака без історії (точніше, там було забагато невідомої нам історії), зооагресивний, з купою травм. Він боявся проходити у пройму дверей, боявся занесеної руки, не дозволяв зняти із себе мірки (для зимового одягу), не вмів гратися з іграшками, не дозволяв торкатися шиї… Він потребував великого розуміння, підходу до його зраненої душі та інтенсивної роботи з кінологами. І ми за це взялися.

Ми підлаштували своє життя під нього — він був того вартий. Ми обирали дім в Ірпені з огляду на Пікселя: щоб був великий закритий двір, де він міг би бігати (через зооагресію прогулянки містом були нам майже недоступні: 34 кілограми мʼязів досить непросто втримати, особливо мені). Ми змінили спосіб життя та графіки роботи так, аби щодня вибігувати його далеко в лісі, де нікого не було.

Але, попри зооагресію, Піксель був безпечним для людей. Він був найбільш ніжною собакою з усіх, кого я знала, розумним і чуйним. Та й зооагресія в нього була скерована лиш на великих тварин: менших Піксель не зачіпав. Він охороняв гусенят, яких дали йому на виховання. Був такий ніжний до чивави Латочки, що зʼявилась у нас у 2020-му… А ще він був такий вражений світом іграшок, що цінував кожен подарунок! Піксель не знищив жодної іграшки за своє життя, натомість вилизував їх і «дбав» про них. Так, пес був дуже специфічним, але яким же неймовірним (пишу «був», бо в 2021 році Піксель не переніс хірургічне втручання і помер на операційному столі)!

Однак що не могло не вразити мене, так це ставлення до Пікселя з боку навколишніх. Практично кожна наша прогулянка супроводжувалася ворожими коментарями щодо собаки та агресивними випадами в мій бік як господині. Кожна дискусія в соцмережах щодо пітбуля, де я пробувала стати на захист породи, спричинювала вибух хейту в коментарях. І я здогадувалася, звідки це. 

Я виявляла публікації, де пітбулів подавали виключно як собак-вбивць. Наприклад, у медіа використовували фотоколаж, де нібито оскал пітбуля спрямований на дитину. Хлопчик нажахано прикриває обличчя руками, зуби пітбуля майже торкаються його лиця… А насправді тут дизайнери взяли фото пітбулів, які граються, вирізали зображення одного з них і вставили поруч із дитиною. Абсолютно маніпулятивний колаж! 

А коли в українських публікаціях йдеться про напад собак на людину, незважаючи на породу, ілюстративно до такого матеріалу часто використовують фото пітбуля. Мене такі речі обурювали! Я підсвічувала ці маніпуляції у своїх соцмережах, аби розвіяти стереотип про породу. Бо розуміла, що саме тому на нас із Пікселем так агресивно кидаються на вулиці, викликають поліцію.

Та мої читачі не хотіли чути про ці маніпуляції, вони казали: але ж пітбулі ПОСТІЙНО нападають на дітей, ось про це пишуть в американській пресі!

Навіть ті опції відпочинку, які позиціонували як дружні до собак, були нам недоступні. Люди боялися пітбулів. Ми не спускали собаку з повідця ніколи, окрім глибокого лісу без людей, постійно носили намордник. Та це не допомагало. Я почувалася затюканою весь час, куди б ми не приходили.

До Пікселя гарно ставилися лиш старі бабці, які були виключені з цього постійного інформаційного потоку про «собак-убивць». Пригадую, як гуляю в центрі, і тут бабця, ще здалеку побачивши Пікселя, гукає: «Оооооой, яка собачічка! Який хорооооший» — і до нього! А він до неї, і всі обіймаються та цілуються: зубатий крокодил і бабуся-кульбабка.

З початком війни я тимчасово переїхала до Штатів, де отримала пропозицію роботи в університеті. Зі мною була та сама Латка — чивава, вивезена з України. Але туга за пітом давала про себе знати: собаки має бути багато.

Попри всю специфіку Пікселя (а специфіка була через його непросту історію, яка так і лишилася для нас за кадром), я розуміла, що пітбулі особисто для мене — найкраща порода. Розумні та активні, віддані та дурбецькі, прості, як двері, та без «підлянки».

Після місяця шукань у нашому житті зʼявилася Буря, сіра півбуля («півбуля» — бо вона вдвічі менша за Пікселя).

Перше, що я тоді зробила, — це взяла курс інструктора з service dog (українською найкраще це перекласти як собака-помічниця). У США є три «різновиди» собак для підтримки людини: emotional support dog (або собака емоційної підтримки, вона не потребує навчання і може бути будь-якою), service dog (як-от собаки-поводирі) та psychiatric service dog (це собаки психіатричної підтримки). Останні дві повинні мати відповідні якості та проходять програму з трьох складових. Це загальний послух, далі щось подібне до курсу з поведінки собак у місті, і нарешті вони навчаються виконувати специфічні завдання залежно від потреб людини, якій допомагають. Вже у 5 місяців Буря знала всю необхідну програму, а пізніше успішно склала цей іспит.

Чому я вирішила так зробити? Памʼятаючи історію з Пікселем в Україні, я хотіла зняти всі питання до собаки через її породу. Все ж, коли на собаці червона шлея та бейджик service dog, люди дивляться передусім на це, а не на породу.

А проте, носити шлею та бейдж не довелося: не було потреби. Різниця у ставленні до пітбулів у Штатах і в Україні — разюча. Тут уже багато років існують проєкти, спрямовані на подолання стереотипів, — і вони працюють! Так, не у всіх штатах дозволені пітбулі. Але де дозволені, там вони просто собі собаки. Я мешкала в штатах Колорадо, Пенсильванії та Нью-Джерсі, тому можу розповісти саме про них.

По-перше, собаки тут не носять намордників, незалежно від породи. Ви не купите намордник у мережевому супермаркеті для тварин, бо це не ходовий продукт. Напевно, намордники є в спеціалізованих магазинах, але я особисто ніде не бачила: ні в продажу, ні на вулиці. 

По-друге, перебування собак на повідці — повсюдна вимога, до всіх порід. Нема такого, що от ці породи обмежуємо повідцями / намордниками, бо вони «вбивці», а ось ці — ні. Правила для всіх. Ви не можете спустити собаку навіть у лісі. Єдине місце — спеціально обладнані собачі парки, які є всюди, у легкій доступності. 

Собачі парки діляться на зону для «ніжних» і «грубих» псів. Бамбулисті пітбулі можуть вільно гратися в середовищі таких самих за статурою собак, без небезпеки когось затоптати… Парки чудово обладнані: тут є іграшки, стільці для господарів, вода, якісь тренажери для собак. Тому так, попри вимогу ходити виключно на повідці, є альтернатива у вигляді ось таких середовищ.

По-третє, те, що у вас пітбуль, не змінює ставлення до вас. Ніхто з жахом не забирає дітей, не сахається на прогулянці, не відводить собак: навпаки, всі готові цьомати й обіймати Бурю. Ставлення до неї чудове! Скрізь, де дозволені тварини, їй раді. Нема жодного упередження через форму її черепа чи загалом фенотип.

Притулки в Штатах переповнені пітбулями. Мені стало цікаво, чому ж так. Працівники кажуть, що ця порода є дуже популярною серед незаможних людей. Тож таких собак часто віддають у притулки, коли господарям, наприклад, нема змоги їх утримувати (в Америці це шалено дорого). Лише побачивши популярність породи тут, я зрозуміла, чому відносно часто в американській пресі, на яку посилаються противники пітбулів в Україні, зʼявляються повідомлення про напади цієї породи на людей. Все елементарно: аби умовні лабрадори були такими ж популярними, то саме ними були б переповнені притулки і саме за цією породою фіксували б найбільше нападів на людину.

А щодо «бійцівської породи», то такого в класифікації порід немає. Бійцівським може бути будь-який собака, який бере участь у боях. Історично пітбулів частіше використовували для цього, так. Спершу пращурів сучасних пітбулів використовували для цькування великих тварин: биків, ведмедів та інших. Така собі антигуманна розвага. Вони ідеально підходили, адже є сильними та витривалими. Коли ж у 30-х роках ХІХ століття цю «розвагу» заборонили, власники собак перейшли на собачі бої. З часом пітбулів селекційно вивели так, аби вони ідеально підходили для цих завдань: були ще сильнішими, мали низький больовий поріг, високу витривалість і лояльність до господарів: людина повинна мати змогу висмикнути собаку з розпалу бою і не бути укушеною. 

Собака не є бійцівським сам по собі. «Бійцівськими» собак роблять люди. Будь-якого собаку можна зробити агресивним. Ці ж люди можуть зробити його «таким, що допомагає», «помічником», «нянькою», «охоронцем». Вкладіть у будь-яку породу чи не-породу любов, і у вас буде собака-цілувака. Бийте та ламайте будь-якій породі чи не-породі психіку, ведіть її на бої — і у вас вийде «бійцівський пес».

Пітбулі — це собаки, яким не пощастило. З них вперто робили «бійцівських». Але це не те, що в їхній натурі. Тож нумо робити з них цілувак, чи що? Для цього потрібно лише терпіння, любов і звільнення від стереотипного мислення.