Після початку повномасштабного вторгнення стримувати незаконну вирубку лісу і забудову стало ще складніше. І основна перешкода тут — загальний вплив війни на громадянське суспільство. 

Нещодавно, 9 жовтня 2024 року Верховний суд України визнав недійсним розпорядження Рахівської та Тячівської райдержадміністрацій про затвердження детального плану курорту «Свидовець». За це рішення місцеві мешканці разом з ініціативною групою Free Svydovets боролися в різних судах довгі 7 років. Зокрема нам вдалося довести, що влада не поінформувала людей про майбутнє будівництво і не узгодила з ними свої плани, як мала би то зробити за Орхуською конвенцією.

Чи означає це, що Свидовець у безпеці? На жаль, поки ні. Рішення суду стосується початкового плану курорту «Свидовець», який забудовники мали станом на 2017 рік. Зараз їхні апетити зростають — за новими документами це буде навіть не один курорт, а три окремих: «Свидовець», «Турбат» і «Бистриця», які межуватимуть із «Буковелем». А інвесторами в усіх цих проєктах виступають одні й ті самі люди: син і колишня дружина народного депутата Ігоря Палиці, які є бенефіціарними власниками товариства з обмеженою відповідальністю «Буковель», та їхні бізнес-партнери. 

Це продумана і хитра стратегія, адже так легше отримати дозволи, оформити всі документи і просунути частинками один мегакурорт.

Уявіть: серед лісу вирубають і забудують територію розміром як дві третини Ужгорода, там відпочиватиме половина населення цього обласного центра — близько 65 тисяч людей. Такого за масштабами монстра компанія-власниця курорту «Буковель» хоче збудувати на Свидовці та прилеглих територіях, від селища Ясіня до села Бистриця й уздовж Братківського хребта. Там хочуть прокласти понад дві сотні кілометрів лижних трас із підйомниками, звести майже 400 котеджів, понад сотню ресторанів і 60 готелів. 

Вже зараз на Свидовці прокладають дороги: за документами нібито для працівників лісництва, а насправді — для майбутньої інфраструктури курортів. Тож ми постійно маємо справу з хитруванням, потаємністю, спробами обійти законодавство чи знайти в ньому шпарини. А в часи великої війни цьому важко протидіяти.

По-перше, на час воєнного стану заборонені будь-які форми протесту чи зібрання, а без цього складно ефективно висловлювати невдоволення діями влади. По-друге, задля безпеки доступ до багатьох документів, пов’язаних зі станом лісів, нині або обмежений, або повністю закритий. Ідеться зокрема про карти лісів, кадастрові карти й оцінки впливу на довкілля. Також досі існують часткові заборони на відвідування лісів, хоча зараз із цим вже легше, ніж на початку вторгнення. Не забуваймо й важливе по-третє: чимало активістів, які боролися за збереження екосистем, нині воюють чи виїхали з України. Та й загалом суспільство передусім переймається подіями на фронті й іншими більш нагальними новинами. 

Тому важливо змінити законодавство так, аби рішення щодо забудови природних зон загальнодержавного значення ухвалювали на центральному, а не місцевому рівні. Тоді доля цілого гірського масиву не залежатиме лише від частини мешканців, яким дозволили бути на обговоренні. 

І, звісно, дуже на часі зараз ухвалення закону про території Смарагдової мережі, частиною якої є Свидовецький масив. Ми вже кілька років маємо потрібний законопроєкт, однак і тут на заваді війна — вона слугує зручною відмовкою там, де не вистачає політичної волі депутатів. 

Та не можна зараз природозахист поставити на паузу і списати все на війну. Бізнесмени-забудовники свої мрії про курортну монополію на паузу не ставлять. 

Мусимо зберегти унікальні природні зони. На Свидовці практично незаймані високогірно-льодовикові ландшафти, більшість льодовикових озер України і букові праліси, що належать до Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Чотири ділянки на Свидовецькому масиві є природоохоронними територіями. На масиві можна побачити десятки червонокнижних видів рослин і тварин.

Чимало наших активістів і активісток зараз у лавах Збройних Сил, і вони дуже обурюються, коли бачать бездіяльність влади і свавілля корупціонерів щодо карпатських лісів. Тому ми, як і раніше, продовжуємо писати петиції, звертатися до депутатів і держустанов, стежимо за спробами забудовників обійти закони й залучаємо міжнародну спільноту до захисту Свидовця. Закликаю кожного і кожну цікавитися тим, що відбувається в наших Карпатах і поширювати в соцмережах природозахисні ініціативи. 

Тексти в рубриці «Колонки» відображають виключно думку автора чи авторки й не обов’язково відповідають позиції редакції UAnimals media.

Існує стійкий стереотип, мовляв, болото — це гниль, морок і суцільне трясовиння, яке відразу ж із головою затягує у свої нетрі. Я погоджуюся лише з останнім твердженням: болото затягує — хочеться ще і ще досліджувати його особливості. Хочеться і треба заради збереження.

Відразу поясню: для спрощення в цьому тексті болотом називаю водно-болотні угіддя. Їх поділяють на 5 категорій: морські, лиманні, озерні, річкові й болотисті. І всі ці різновиди у світі дбайливо охороняють і пильно вивчають, бо вони надзвичайно цінні. 

Так, ще 1971 року світові лідери створили Рамсарську конвенцію про водно-болотні угіддя міжнародного значення. Країни, які її ратифікували, зобов’язалися створювати природні резервати для збереження боліт. На сьогодні цю конвенцію ратифікували 172 країни — з 1996 року серед них і Україна. Але, на жаль, і досі не всі значущі болотисті ділянки стали Рамсарськими угіддями.

То чому ж болотами важливо опікуватися? Бо це природні резервуари з прісною водою. Так-так, там ніяка не гнила вода, як вважають деякі. За допомогою особливих ґрунтів — торфовищ — вода в болотах очищується, а завдяки рослинності на поверхні боліт ця прісна вода не надто активно випаровується на сонці. 

Також болота поглинають сезонні надлишки води, захищаючи людей від повеней і підтоплень, та працюють як місцеві терморегулятори у надто спекотні періоди. Тому вони такі надважливі в нашу епоху кліматичних змін.

А ще болото — це осередок життя і взаємодії видів. Тут живе, розмножується і харчується 40 % живих організмів Землі. Кожен із них знаходить у водоймі затишну й безпечну місцину для себе. Наприклад, у центрі болота, де максимально волого і куди не дістатись хижакам, кладуть гнізда такі птахи, як ремез звичайний, очеретянки прудка, чагарникова і велика. 

Саме про водоплавних птахів найбільше печеться Рамсарська конвенція. І саме через птахів я долучився до болотно-дослідницького двіжу. Абсолютно випадково.

Усе почалося з дитячої мрії — купити будинок біля озера. У 2019 році я її втілив і вже навесні 2020-го, під час пандемії COVID-19, оселився поблизу Супію. Тут село з усього однієї вулиці і всі городи виходять до води. Відтак я став постійним глядачем театру природи і якось уранці побачив неймовірне: близько 100 лебедів-шипунів заполонили небо, а тоді сіли на озеро. Раніше я бачив таке лише в «National Geographic». Мене настільки вразило це видовище, що я почав активніше пізнавати нашу болотисту місцину. А згодом зареєстрував громадську організацію для досліджень і збереження тутешньої природи.

Відтоді я дізнався, що в нашому краї є тягла історія нищення боліт заради сільськогосподарських успіхів. Ще за радянщини на Супої і більшості малих річок цієї частини України збудували системи осушування боліт, а самі річки каналізували і спрямляли. Русло, яке мало природні вигини, за допомогою виритих каналів пускали навпростець. А ті ділянки, де річка текла раніше, засаджували соняшником. Так водно-болотні угіддя у промислових масштабах перетворювали на орні поля, зламавши природні процеси.

Я бачився з тими українськими науковцями, які планували і втілювали осушувальні проєкти. Вони розповідали, що наміри мали позитивні: збільшити врожаї та підтримати економіку країни. Зараз ці науковці припускають: навіть якщо відновити всі «зламані» тоді річки, то екосистема відновиться лише на 20 %. Решту ми втратили. Назавжди. 

Але й досі сільськогосподарська техніка щороку виорює дедалі ближче до межі боліт на Супої. Щоб розуміти, як це впливає на природу, наша громадська організація постійно моніторить місцеве біорізноманіття. Майже щодня фіксуємо флору і фауну на одних і тих самих ділянках у застосунку «iNaturalist» від «National Geographic». Також спостерігаємо за птахами за допомогою застосунку «Merlin Bird ID» від Університету Корнелла. 

Наприклад, цього літа помітили, що через розорювання поблизу боліт зменшується популяція очеретянки прудкої. А це вразливий вид з Червоного списку Міжнародного союзу охорони природи та природних ресурсів.

Щоб зберегти наше вразливе птаство і їхню домівку — болото, треба створювати Рамсарські угіддя на Супої та в інших болотистих місцинах. Рамсарська конвенція має не просто лишатися на папері з підписами — вона має працювати. Як активіст я переконаний, що в цьому серед іншого допомагає небайдужість до природи та обізнаність кожного і кожної з нас. Тому не стомлююсь пояснювати: болота мають цінність, природа продумала ці екосистеми до дрібниць, а наша справа — лиш досліджувати їх і не втручатись. 

Тексти в рубриці «Колонки» відображають виключно думку автора чи авторки й не обов’язково відповідають позиції редакції UAnimals media.

Одним із найбільш поширених міфів про середньовіччя є поголос, мовляв тоді жахливо ставились до котів. Звісно, чорні коти, яким доводилось страждати у вогні разом із хазяйками-відьмами, — що може слугувати кращим образом «темних віків»? Утім, як і інші міфи, середньовічна нелюбов до котів не витримує перевірки джерелами. Там можна віднайти свідчення ніжності, піклування та щирої цікавості, з якими європейці ставилися до котів усіх порід і забарвлень. За допомогою цих джерел я спробую довести, що повсюдна демонізація котів у середньовіччі не більш правдива, ніж тодішня віра у пласку Землю.

Та спершу трохи докладніше про демонізацію: саме в середньовіччі чорних котів почали асоціювати з нечистою силою. Найбільш відомим проявом забобонів є Папська булла Григорія ІХ «Vox in Rama», яка вийшла в червні 1233 року і була направлена проти єресі люцифереанізму. Булла містила опис ініціації, який включав поцілунок велетенського чорного кота під хвіст. Ось така варіація на тему поклоніння Люциферу, з яким цього кота ототожнювали. 

Через таку пов’язаність чорних котів із диявольським впливом історик Дональд Енгельс дійшов висновків, що до поширення чуми в Європі призвело масове побиття котів. Буцімто багато котів убили і не було кому ловити пацюків, яких вважали головними рознощиками чуми. 

Так, від кінця XV століття, після публікації «Молоту відьом», почалися масштабні полювання на відьом, а котів (і чорних зокрема) вважали їхніми неодмінними супутниками. Вочевидь, передумовою цього став нічний спосіб життя котів. Нічна активність, як і у випадку із совами та жабами, для середньовічних теологів слугувала підтвердженням зв’язків із нечистою силою, яка проявляє себе саме вночі. 

Однак масових побиттів котів у середньовіччі таки не сталося. Найближчим до міфу про «велике котяче побиття» в реальності став випадок, який описав історик Роберт Дарнтон. Щоправда, він фокусувався на подіях вже не середньовіччя, але ранньомодерного часу. У Парижі, на вулиці Сен-Севрен, наприкінці 1730-х років підмайстри друкарів, розлючені страхітливими умовами свого життя, схопили, побили та врешті повісили котів майстрів. Коти постраждали за те, що їм господарі забезпечили набагато кращий спосіб життя, ніж був у бідних підмайстрів. Це «велике побиття» обмежувалось однією вулицею і було, наскільки знаю, найбільшим із тих, про які відомо історикам.

Найчастіше «жорстоке» середньовіччя протиставляють котолюбному давньому Єгипту, наводячи у приклад богиню Бастет із котячою головою та котячі мумії, на які багаті давньоєгипетські зали великих музеїв. 

Але нещодавно я помітила, як мережею ширився запис 899 року зі щоденника сімнадцятирічного японського імператора Уди про його чорного кота. «Мій кіт, — писав Уда, — рухається безшумно, не видаючи жодного звуку, як чорний дракон над хмарами». Одного разу імператор звернувся з такими словами до свого улюбленця: «Ти володієш силами інь та ян і маєш таке тіло, яким воно повинно бути. Підозрюю, що в глибині душі ти, можливо, навіть знаєш про мене все!». На це, записав Уда, «кіт зітхнув, підняв голову і пильно втупився в моє обличчя, здавалося, його серце було настільки переповнене емоціями, що він не міг нічого сказати у відповідь». 

Ці слова сповнені любові та м’якої іронії. Вони демонструють, що в середньовіччя емоційний зв’язок між котами і їхніми власниками не надто відрізнявся від теперішнього, хай навіть ідеться тут про азійську пам’ятку. До того ж свідчення про прихильне ставлення до котів є й у європейських книгах того періоду.

Почнімо з енциклопедій, чиї автори намагалися упорядкувати та пояснити навколишній світ. Ісидор Севільський у багатотомних «Етимологіях» шукав пояснення природи явищ через їхні назви. Так, він пов’язує різні назви котів з певними їхніми рисами: «Прості люди називають його котом (cattus) від “ловити” (captura). Інші кажуть, що він названий так тому, що cattat, тобто “бачить”, бо бачить так гостро, що блиском своїх очей долає темряву ночі. … слово “кіт” походить з грецької і означає “розумний”».

Фома з Кантімпре у своїй енциклопедії «Книга про природу речей» описує котів так: «Людям дуже легко спровокувати їх на гру; вони радіють лестощам. Люблять теплі місця, де від надмірної ліні обпалюють собі шкуру. У них довге волосся по краях, а його видалення призводить до втрати сміливості. Вони радіють, коли їх торкається рука людини, тому висловлюють свою радість співом. (…) Кота розбещує така кількість любові до нього». 

Бестіарії — середньовічні збірники історій і легенд про тварин, птахів, рослини і навіть каміння — візуалізують описи з енциклопедій, зображуючи котів із мишами в лапах, під час вмивання і навіть з короною на голові. Всі ці зображення мало відрізняються від сучасних світлин в інстаграмі.

Як бачимо, майже все, що писали про котів, базувалося на спостереженнях за їхньою природою. На відміну від левів, гепардів, драконів чи єдинорогів, коти були невід’ємною частиною побуту середньовічної людини. Ті самі монахи, які писали енциклопедії та оздоблювали манускрипти, теж тримали котів і навіть пускали до найціннішого — книг. Є багато доказів цього, і найбільш яскравий — відбитки котячих лап у манускриптах.

В англійській копії згаданих «Етимологій» Ісидора Севільського залишилися відбитки брудних котячих лап. Судячи з їх розміщення, кіт зайшов на сторінку (перший відбиток дуже чіткий) і почав влаштовуватися там зручніше — про це свідчать наступні, змазані відбитки на сторінці. До слова, матеріал манускрипту дозволяв стерти всі ці сліди, однак монах не став цього робити — чи не залишив він їх на згадку про свого улюбленця?

Натомість у трактаті XV століття з Державних архівів Дубровника є сліди того, як кіт спочатку вступив у чорнило, а потім смачно пройшовся по сторінках манускрипту. Це підтвердження любові котів утручатися в нашу роботу віднайшов історик Емір Філіпович. Він не очікував великого резонансу довкола свого відкриття. Однак згадки про котячі сліди у трактаті розлетілися мережею — від твіттера до особистих блогів. Про це також написали у відомих онлайн-виданнях, аж до «The Guardian», «The Atlantic» і «Smithsonian Magazine». Для декого це стало сенсацією: у світлин котів, які лежать на клавіатурах, є прямі попередники в середньовіччі!

Коти не лише фізично потрапляли до манускриптів. З’являються вони і в мініатюрах (ілюстраціях) та маргіналіях (малюнках на краях сторінок). Найпопулярнішим мотивом котячої «іконографії» на маргіналіях була сценка, де мавпа годує кота. Нерідко художники їх зображували як своєрідну пародію на різдвяні образи: котеня в пеленах лежить у яслах, поки над ним схиляється одна чи пара мавпочок.

Пробирались коти і в робочий простір святих. У Часослові початку XVI століття з Брюгге, поки Святий Матвій пише Євангеліє, за його спиною з німим докором в очах сидить кіт. Вочевидь, улюбленець терпляче чекає, коли робота скінчиться і господар його врешті нагодує. 

Любов до котів серед монахів і черниць була іноді настільки сильною, що зазнавала осуду. Монах-домініканець Джон Бром’ярд у своїй проповіді XIV століття звертався до монастирської еліти, докоряючи, зокрема, її надмірному захопленню котами. Він писав: «Коти, як каже вчений доктор, справді можуть звільнити наші домівки від паразитів, але, як показало життя, їм не можна довіряти. Я колись чув про одного дурня, який виявив, що його сир у дерев’яній скрині їдять миші; тому він посадив до скрині кота, щоб той захистив сир. Але що зробив кіт? Він з’їв не тільки мишей, але й сир». 

То чи була любов сильніша за упередження? Незважаючи на забобони й міфи про котів, які сформувались на сторінках середньовічних енциклопедій, трактатів, папських енциклік та врешті в усній популярній культурі, доказів любові до котів все ж більше. Варто лише глянути на мініатюри зі щирими обіймами котів та їхніх власників у середньовічних часословах. Ця любов до «драконів понад хмарами» у середньовіччі об’єднувала Схід і Захід, клір і селян так само, як об’єднує і нас зараз. А уявлення про непримиренну жорстокість середньовіччя до котів радше є міфом, ніж історичною реальністю!

Тексти в рубриці «Колонки» відображають виключно думку автора чи авторки й не обов’язково відповідають позиції редакції UAnimals media.

Уявляючи працю археологів, більшість людей думає про пошуки стародавніх поселень чи курганів, віднайдення золотих скіфських прикрас, трипільської кераміки чи сарматської зброї. Але вкрай рідко уявляють вивчення скелетів тварин. А цим якраз займається зооархеологія — дуже молода, але вже одна з найпрогресивніших нині наук. 

Зооархеологи зосереджуються на рештках тварин, які знаходять під час розкопок. І найбільше нас цікавлять аж ніяк не динозаври чи пошук напівміфічних істот, а ті види, які жили в історичному минулому та є сучасниками людей. 

Спробуйте прибрати з історії планети хоча б один вид — скажімо, коня — і подумайте, як вона змінилася б. Припускаю, в давнину відсутність коней ускладнила б контакти між регіонами і сповільнила обмін інформацією, а отже й цивілізація розвивалась би повільніше. Якщо правитель покидає столицю більш ніж на три місяці, вкрай висока ймовірність перевороту. Тож держави були б менших розмірів, а маленькі імперії зазвичай більш жорстокі. Без мобільної армії для придушення повстань на кордонах правителі вдаються до терору, щоб вдруге там нескоро захотіли бунтувати. Це лише деякі приклади — справжнє життя в світі без коней годі уявити. 

А в зооархеології ставлять саме такі непрості питання. Бо тут науковці вивчають, як тваринний світ і людство співіснували та змінювали одне одного протягом тисячоліть.

Перші фахівці цієї галузі досліджували тварин у господарстві: які види люди приручали в різні епохи. Нині зооархеологія також допомагає вивчати вплив людей на екосистеми, зв’язок тварин із кліматом, а найважливіше — що ми можемо зробити, аби вберегти довкілля від невідворотних змін.

Людина завжди була кмітливим і вправним хижаком, тож так чи інакше впливала на довкілля. Homo erectus чи найдавніші представники Homo sapiens були десь на рівні з іншими хижаками: навіть якщо й шкодили довкіллю, то не більше, ніж, скажімо, тигр. Чимало залежало й від умов, у яких доводилося виживати. Що сприятливішим було оточення, то більше хижакові можна було розгулятися. Уявімо, що на острів потрапляє кішка і зустрічає там слабших конкурентів, легку здобич — місцевій фауні від цього може стати дуже сумно. Давні люди також бували такими кішками, нерідко домінуючи в певній місцевості. 

Однак те, що почало відбуватися з пізнього палеоліту, цікавить зооархеологів найбільше. Саме тоді людина взяла до рук якісну зброю, вивчила найбільш ефективні методи полювання й почала змінювати вигляд цілих континентів. 

Тут варто зауважити, що в уяві багатьох досі існує стереотип про «bon sauvage», тобто «шляхетного дикуна»: мовляв, люди давнини жили з природою в гармонії та злагоді. Таке можна почути, зокрема, про австралійських аборигенів чи корінні народи Америки. На жаль, мушу вас розчарувати. По-перше, вони не були аж такими дикими і примітивними: австралійці опанували мореплавство ще раніш за європейців, та й загалом були розумними й винахідливими. По-друге, завдяки цій винахідливості вони суттєво (ба навіть жорстоко) змінили екосистеми, у яких проживали. Австралійські аборигени не мали у своїй місцевості конкурентів за інтелектом і майстерністю полювання, тому винищували чимало тварин. Одним із їхніх методів мисливства, до речі, було підпалювання рослинності. Вже здогадуєтесь, чому такий палкий сучасний австралійський буш — порослий чагарником ландшафт материка? Приблизно 60 тисяч років тому предки австралійських аборигенів практикували масові пали тамтешніх лісів. Так сформувались екосистеми, пристосовані до цього.

У Північній Америці діялося те саме: там культура Кловіс за 300 років свого існування 12 тисяч років тому цілковито знищила чимало видів, докорінно змінивши історію людства. Та не варто звинувачувати давні народи в тому, що вони були недостатньо екосвідомими. Такий етап у розвитку людства був логічним і неминучим. Нагадую: люди — вправні хижаки, а для хижака це звична поведінка — домінувати над конкурентами і брати все від оточення. 

Проте є унікальна риса, що відрізняє нас від інших мисливців. На відміну від, скажімо, лева, людина здатна рефлексувати над своїми діями і сумніватися, чи правильно вона чинить. Уявімо, що в якийсь момент леви з’їли б усіх людей і стерли нашу популяцію з планети. Навряд чи вони потім бідкалися б: «Як шкода, люди були такі хороші!» Натомість людина, особливо сучасна, попри весь негативний вплив на екосистему, все-таки зрозуміла: треба цей вплив зменшити, а вразливі види охороняти. 

Тут і потрібна зооархеологія з дослідженнями минулого цих видів. Передусім вона допомагає визначити, як коливалися популяції тих чи інших тварин, наскільки і де вони були поширені, ну і, звісно, як на все це впливало людство. До прикладу, зараз ми з доктором Олександром Ковальчуком і Титом Волинським досліджуємо фауну території сучасної України — ті види, на які наші пращури полювали найчастіше. Так втілюємо проєкт «Цінні види тварин фауни України за археологічними матеріалами: таксономічний склад, динаміка чисельності та просторове розповсюдження». Звісно, словосполучення «цінні види» в назві дещо застаріле і підкреслює споживацьке ставлення до природи. Однак воно доречне, коли говоримо про минуле. Адже для людей давнини зубр, наприклад, був більш вартісним і потрібним для виживання, ніж водяна полівка. Цінним видам жилося нелегко, бо люди нерідко скорочували, а то й знищували їхні популяції. 

Дослідження показують, що найціннішими для людей на землях України були копитні й хижі тварини, денні й нічні птахи, а ще осетрові риби. Зокрема, до бронзового віку на території України активно полювали на пугача, який найімовірніше мав велике ритуальне значення. У залізному віці йому стало трохи легше, натомість почали переслідувати денних хижаків, передусім орлів, канюків, шулік. А в часи Київської Русі багато полювали на яструба великого. Також у всі часи чомусь особливо цінним вважали орлана білохвостого, проте він зумів пристосуватися й залишався досить численним аж до ХХ століття, поки за радянських часів цих птахів не почали цілеспрямовано відстрілювати. 

Спостереження за екосистемою просто так, без порівняння з минулим, не дасть нам вдосталь інформації про її нормальний стан. Ось, наприклад, маємо дискусію про баклана великого — птаха, що живе колоніями, селиться поблизу моря, а також по Дніпру й Бугу та їсть дуже багато риби. Рибалки, які працюють на річках, цим дуже невдоволені й наполягають, що бакланів треба відстрілювати. Їхній аргумент у тому, що сама присутність цього птаха на річках є аномалією: мовляв, вони відлетіли далеко від моря задля водосховищ, створених людьми. Проте зооархеологи знають: баклан великий завжди піднімався вгору по Дніпру й Бугу в період потепління, навіть коли жодних водосховищ там ще не існувало. Тож це не аномалія, яку можна знищити й забути, а реальність місцевої природи, якою би збитковою і прикрою вона не була для декого. 

Є й протилежні історії, коли ми сприймаємо певні види як належне, хоча нашій екосистемі вони взагалі не притаманні. Ось, до прикладу, фазан може видаватися багатьом цілком «нашим». Побутує думка, буцімто предки фазанів були в Україні ще 2,5 мільйони років тому, а отже це вид нашої фауни, який треба охороняти. Але зібравши матеріали, я зрозумів, що все-таки фазан — це вид, завезений людьми, ймовірно у XVIII столітті. Його батьківщина — Кавказ, але до України могли завезти вже напівдомашніх птахів зі Середземноморʼя або Центральної Європи. Хоча і є дані, нібито фазана знаходили в античності, проте серед цих решток одна кістка не піддається аналізу, одна виявилася качиною, інша — соколиною, а ще одна належала дрібній курці. Тобто всі ті описані «фазани» — які завгодно інші птахи. А якщо так, то, виходить, фазан — це такий само непритаманний нашій території вид, як і, наприклад, каштан. Так чи інакше вони потісняють «наші» (по-науковому автохтонні) види. Тож перш ніж перейматися збереженням популяції фазанів, варто дослідити ступінь їхнього впливу на екосистему. 

Є види, які потрапили на наші території відносно нещодавно і становлять загрозу місцевим тваринам — ми називаємо їх інвазивними. Деякі з цих видів потрапляють в нове середовище самостійно, інші — з допомогою людини, часто через жахливий недогляд. Наприклад, медузи в Дніпрі з’явилися, певно, через акваріумістів, які їх випустили в річку. Деякі комахи чи слимаки мандрують на великі відстані із зерном, розмножуються на новій території, а потім можуть шкодити врожаю. Також поступово поширюється папуга Крамера — це кмітливий і сильний птах, який виграє в конкуренції з багатьма іншими видами. До слова, це цікавий приклад відтермінованого ефекту привезених видів: зараз багатьом цей папуга видається цілком звичною для Середземноморського регіону, а от його присутність у Чернівцях викликає занепокоєння. Насправді ж для Європи папуга Крамера аж ніяк не притаманний — цього птаха привезли з Індії війська Олександра Македонського ще 2300 років тому. Поки ми не знаємо, що можна зробити із такими видами — лише досліджуємо і визначаємо, які тварини є «нашими» і справді потребують захисту, а які чужі для екосистеми.

Що ж наука може зробити для збереження саме наших видів?

По-перше, допомогти їх відновити. Завдяки дослідженню решток ми знаємо, де жили ці види і чи було їхнє поширення природним. Якщо, приміром, захочемо відновити сайгу чи орла степового, то за археологічними знахідками знатимемо, де вони мешкали і відповідно куди їх потрібно випускати. Важливо знати й природну кількість виду, адже не всіх має бути багато — є самі по собі рідкісні тварини, як-от журавель степовий. Він хоч і є в Червоній книзі, але його знахідки завжди були нечисленними, особливо порівняно зі схожим видом — журавлем сірим.

По-друге, ми можемо передбачити деякі зміни в популяціях, аби шукати способи їх вберегти. Тут, наприклад, можна поєднати кліматологію із зооархеологією. Кліматологія вивчає клімат як систему, де є рослини і тварини, а зміни в цій системі — це не тільки коливання температури, а й поява чи зникнення видів. Наприклад, у Червоній книзі України є дрохва — її чисельність більш-менш велика в часи похолодань і зменшується в періоди потепління. Однак на планеті стає дедалі спекотніше, і така зміна температури спричиняє додатковий тиск на популяцію цих птахів. Отже, нам варто ставитися до дрохви уважніше — вона не пристосована до нових, гарячіших кліматичних умов. 

Сподіваюсь, тепер на слові «археологія» у вас виникатиме трішки більше асоціацій із тваринами і їхнім збереженням. Бо дослідження минувшини тварин і усвідомлення ролі людства у зникненні деяких із них може стати першим кроком до відновлення популяцій вразливих видів. І зооархеологи роблять ці кроки, торуючи шлях зоозахисникам. 

Тексти в рубриці «Колонки» відображають виключно думку автора чи авторки й не обов’язково відповідають позиції редакції UAnimals media.

Немає нічого красивого в тому, як риба бореться за життя і поволі вмирає в усіх на очах. 

Ви, напевно, таке бачили. Модний бутік, салон краси, нотаріальна контора чи кав’ярня. На столі — невеличка округла скляна посудина з чистою водою. На дні кілька декоративних камінців, пластмасова квіточка чи взагалі нічого. У посудині невпинно кружляє золота рибка, періодично хапаючи ротом повітря з поверхні. Що з цим не так? Та буквально все. 

Сама ідея, що тварину можна використати суто як прикрасу, — вкрай сумнівна з погляду і етики, і естетики. Навряд чи комусь спало б на думку приліпити до стіни живого кота чи прикрасити ялинку хом’ячками. Але риб, як ми вже з’ясували, люди сприймають не так, як інших тварин: їх не шкода. Тому їх можуть помістити в умови, у яких ці істоти не можуть жити, а лише певний час виживати. До того ж просигналізувати, що їй у цих умовах нестерпно, риба може в єдиний спосіб: перевернутись догори черевом і померти. 

«Безтурботність», із якою риба навертає кола посудиною, оманлива. Риби холоднокровні, а отже, мають порівняно малий запас енергії й не марнують його на рух без потреби. За нормальних умов риба плаває, коли мігрує, розмножується, взаємодіє з іншими рибами в групі, втікає від небезпек або шукає поживу. У банці вона кружляє в інстинктивних пошуках виходу з невидимої в’язниці. Плаваючи, інтенсивно дихає; концентрація кисню, розчиненого у воді, знижується, тому рибка хапає ротом верхній шар, щоб не задихнутись. І почувається аж ніяк не «як риба в воді». 

Банка з водою — це не акваріум, а просто банка з водою. У професійних акваріумах ми зазвичай бачимо 5 речей, яких немає в описаній вище посудині: 

• ґрунт (камінці або пісок); 
• живі водні рослини; 
• світло, воно ж часто підігрів; 
• аератор (те, що пускає бульбашки); 
• фільтр для очищення. 

Усе це — необхідні складові, які наближують акваріум до природного середовища, у якому рибі притаманно жити. Навіть із цими атрибутами акваріум залишається надто обмеженим простором (у природі риби зазвичай живуть у водоймах набагато більшого об’єму), а його умови — далеко не повноцінні.

Акваріумісти враховують купу нюансів: риби родом з Амазонії і з Південної Азії потребують різної кислотності води, різних ґрунтів, світла, температурного режиму, об’єму води на одну особину і так далі. А ще — різного корму: не всім смакує смердючий порошок із рачків. Звісно, за десятиліття життя в неволі й селекції акваріумні рибки змінили звички, але умов, які повністю підходять їм усім, не існує. 

Наприклад, усім відомих гупі — маленьких живородних рибок родом із Південної Америки, які в природі живуть у зарослих теплих водоймах повністю або майже без течії — в народі вважають «універсальними». Мовляв, з ними не треба заморочуватись, їх можна подарувати на день народження п’ятирічній дитині, кинути в акваріум на 20 літрів, а далі — якось воно буде, пристосуються, ще й розмножаться. Далі до них підселять суматранських барбусів — у природі вони живуть у струмках, люблять чисту, багату киснем воду й потребують прóстору, щоб гасати. Докинуть анциструса, щоб кумедно присмоктувався до скла (він довго не проживе без спеціального рослинного корму). А на додачу — пару скалярій, вони ж такі красиві. Щоправда, акваріум такого об’єму був би затісний і для однієї скалярії. Але ж риби плавають, їдять, живуть. 

Як їм живеться? Приблизно як пасажирам у купе: ніч переспати ніби не проблема, а ось якщо уявити місяць або рік… 

Нема нічого дивного в тому, що риби часто вистрибують із подібних «акваріумів» і вмирають. Це не самогубство, а інстинктивне намагання вирватись із несприятливого середовища.

Більшість риб за психотипом затяті виживальники. У їхньому природному середовищі бувають потопи, посухи, брак харчів, хвороби, нашестя хижаків, і до всього треба вміти пристосовуватись. Дикі кузени золотої рибки — карасі — зимують під кригою, влітку занурюються в мул, довго не вмирають на повітрі і вкрай неперебірливі в їжі. Але для жодного виду риб не є нормою постійно або  більшість часу перебувати в невеликому об’ємі стоячої води без ґрунту й рослин. Тож якщо люди заспокоюються й долають стрес, споглядаючи сновигання рибок у банці, то рибки в цей час стресують (так, стрес у риб науково доведений), мучаться.

Щоб не мучити рибок, потрібно для початку прочитати книжку з акваріумістики. Наголошу: саме книжку, а не гугл, адже на будь-який запит, пов’язаний з акваріумними рибками, гугл видає сотні рекламних сторінок зоокрамниць і компаній-виробників. Там ви прочитаєте, що будь-якій рибці підійде будь-що, головне — купити це «будь-що» саме в цієї компанії чи в цій крамниці.  

Хороша книжка з акваріумістики може зіпсувати вам настрій: доведеться вийти із зони комфорту, щоб дотриматись викладених там рекомендацій. Догляд за правильно й гуманно (щодо риб) облаштованим акваріумом — тривала й марудна робота.

Уявіть, вам потрібен буде спеціальний набір для тестування хімічного складу води! Види риб, які вам кортить поєднати, виявляться несумісними, а прості рішення на зразок пластикових рослин — неприйнятними. Навіть якщо ви купите достатньо просторий акваріум, за рік, коли  рибки виростуть, він стане затісним. Запустити багато різнобарвних рибок у маленький об’єм води і змусити їх мерехтіти, прикрашаючи помешкання, не вийде. Краще плазмовий екран зі скринсейвером.

Компанії й фахівці, які займаються акваріумами для краси, часто більше дбають про красу, ніж про добробут мешканців акваріуму. Тоді як у глобальному контексті професійний акваріуміст — це радше не про вміння розставляти камінці по феншую, а про етику й відповідальність. 

«Пам’ятайте, що в основі цього захоплення — наша повна відповідальність за стан і самопочуття живих істот, і ми повинні завжди діяти в їхніх інтересах. Навіть якщо інші [акваріумісти] так не роблять», — розмірковує канадський акваріуміст Дерек Тастін. Чи є акваріуми етичними в принципі — серйозна дискусія, у якій зоозахисники і любителі плодити рибок є очевидними опонентами; але, сприймаючи критику й розуміючи тенденції в ставленні суспільства до експлуатації тварин, асоціації професійних акваріумістів проголошують своїм пріоритетом турботу про тварин і забезпечення їм гідних умов життя. До речі, і наша Всеукраїнська асоціація акваріумістів, хоча вона переважно зосереджена на проведенні конкурсів, називає однією зі своїх цілей «пропаганду гуманного ставлення до тварин, консультативну допомогу у створенні оптимальних умов життя, за можливості наближених до природного середовища».

(Про всяк випадок нагадаю: «визволяти» рибок та інших акваріумних мешканців, випускаючи їх у став або річку, дуже небезпечно — можна наробити біди не тільки самим рибкам, черепашкам і равликам, а й цілій екосистемі. Випускати після утримання в акваріумі не можна не тільки екзотичних, а й місцевих тварин і рослини. Але це тема для окремої розмови.)

Якщо людина бере на себе відповідальність за шматочок водного середовища зі специфічними мешканцями, які потребують постійного догляду, їй варто брати на себе повну відповідальність. А це достатньо дорого й виснажливо, аби зрештою коло акваріумістів обмежилось справжніми ентузіастами і фахівцями, які знають, що і як робити. А власнику чи власниці банки із золотою рибкою варто аргументовано пояснити, що вони повільно вбивають свого домашнього улюбленця в усіх на очах — і в цьому немає нічого красивого.  

P.S. Поки цей текст готували до публікації, я закликав адміністрацію кав’ярні, куди часом заходжу на каву, пощадити вуалехвоста в банці. Молода рибка виглядала виснаженою й задихалася під поверхнею. Невдовзі після мого повідомлення посудина з рибкою зникла з прилавка. На жаль, це зовсім не історія успіху — вуалехвіст, який міг би в нормальних умовах жити десять або й більше років, помер. 

Хочеться сподіватися, що принаймні в цій кав’ярні справді більше не влаштовуватимуть вмиральню на прилавку. 

Тексти в рубриці «Колонки» відображають виключно думку автора чи авторки й не обов’язково відповідають позиції редакції UAnimals media.

Мене часто запитували про життя середньовічних людей: що вони їли й пили, чим лікувалися, чому раділи, як кохали та в чому шукали щастя. Однак ніколи не запитували про життя середньовічних собак. Чи купували їм м’якеньку подушку та іграшки, чи вишукували незнані до того смаколики, щоб нагодувати? Словом, чи було життя середньовічних собак незрівнянно важчим, ніж сучасних?

На моє переконання, відповідь на це питання може сказати про середньовічне суспільство не менше, ніж вивчення виключно «людської» історії. У ставленні суспільства до тварин якнайкраще видно його ключові цінності. Тому пропоную поринути у складну історію собачого середньовіччя.

Складною цю історію робить зовсім не відсутність джерел. Їх багато, і вони дуже різноманітні. Складність виникає там, де ми намагаємось відділити символічне від реального. Адже собаки в середньовічних пам’ятках постають не лише як реальні тварини з плоті й крові, але також як символи — дружби, вірності, цивілізованості й навіть дикості та заздрощів.

Собаки були невід’ємною частиною середньовічних господарств. Зрештою, давні римляни так само тримали собак для охорони й товариства. Численні мозаїки «Cave canem» (у перекладі з латини — «остерігайтесь собаки») біля входу до будинків натякають на цю постійну присутність собак в античному світі.

Утім у середньовіччі охорона була лише додатковим завданням порівняно з мисливством. Уся феодальна знать мала брати участь у регулярних полюваннях, під час яких собаки були помічниками. Детально про перебіг полювань і про мисливських собак можна прочитати у трактаті «Книга полювання» Гастона ІІІ де Фуа. Граф почав писати цей трактат 1 травня 1387 року, за кілька днів до урочистості Чесного Хреста, яка знаменувала початок сезону полювань. Два роки витратив Гастон ІІІ де Фуа на написання трактату, унікального у своєму роді. Книга має 85 глав і чудових мініатюр-ілюстрацій. На одній із мініатюр художник зобразив сцени повсякденного догляду за мисливськими собаками: миття лап і тіла, підрізання кігтів, перевірку зубів тощо. Автор трактату розповідає про тварин, на яких полюють і з якими полюють, не обмежуючись формальним описом, але й говорячи про їхню психологію.

Однак мисливські собаки були значно більшим, ніж просто помічниками в полюванні: вони були друзями як в житті, так і в смерті. Це підтверджують середньовічні надгробки — гізанти. Вони рідко обходились без псів, що клубочком згорнулися в ногах господаря. Наприклад, на надгробку архієпископа Кентерберійського (у 1381–1396 роках) біля ніг господаря чемно примостився пес у коштовному нашийнику. Його очі відкриті, голова піднята — він ніби все ще охороняє спокій архієпископа.

Нашийники в середньовіччі були не лише предметом матеріальної культури чи прикрасою. Вони мали і символічний сенс. На мініатюрі «Стримані і нестримані» з нідерландського манускрипту «Пам’ятних діянь та висловів давніх римлян» за двома столами бенкетують селяни й аристократія. Хоча мініатюра і оздоблювала античний трактат, утім ілюструє вона реалії пізнього середньовіччя. Селяни нестримно п’ють, їдять і обіймаються, натомість знать чинно і благородно споживає трапезу. Спостерігачем цієї повчальної картини є пес: він стоїть між такими різними столами, ніби порівнюючи дві життєві стратегії. А те, що він має на собі нашийник, символізує тут приборкану людську природу, яка підіймається над інстинктами. 

Для порівняння достатньо поглянути на собак, що б’ються за кістку в численних пізньосередньовічних і ренесансних «Таємних вечерях». Так, на «Таємній вечері» 1527 року нідерландського майстра Пітера Кука ван Альста двоє псів б’ються за кістку біля ніг Юди. Один із них має біло-руде хутро, що нагадує руде волосся самого Юди на картині (руді люди в середньовіччі мали славу зрадників). Ці пси символізують «низьку», «тваринну» природу, зокрема й Юди, тож не мають нашийників.

У середньовіччі мисливський собака міг навіть, хай і незумисне, стати святим. Така доля спіткала ґрейгаунда, який після трагічної загибелі перетворився на святого Гінефорта. Чернець-домініканець Стефан Бурбонський у трактаті «Про забобони» переповідає цю історію, не приховуючи осуду. Якось батьки та годувальниця залишили немовля без нагляду. У цей час до колиски підповзла велетенська змія, яка надумала вбити дитину. Пес, який вірно охороняв спадкоємця, накинувся на змію й убив її. Годувальниця повернулась і побачила таку картину: кров на підлозі, морді пса, колисці та дитині. Тож жінка зробила поспішні висновки — заголосила, що собака вбив дитину. Розлючений господар прибіг і одразу вбив пса. Лише опісля всі помітили, що дитина спокійно спить у колисці, а на підлозі є рештки змії.

«Зрозумівши тоді істинні обставини справи і глибоко шкодуючи, що несправедливо вбили такого корисного пса, вони кинули його в колодязь перед дверима маєтку, накидали зверху велику купу каміння і посадили дерева на згадку про цю подію. Тепер, з Божої волі, — не без праведного задоволення писав Стефан Бурбонський, — маєток зруйнований, а його мешканці покинули його, і місцевість перетворилася на пустку. Але селяни, почувши про поведінку пса і про те, як він був убитий за гідний похвали вчинок, відвідували це місце, вшановували пса як мученика, молилися до нього, коли хворіли або чогось потребували, і багато хто там став жертвою спокус і ілюзій диявола, який таким чином вводив людей в оману. Але передусім сюди приходили жінки з хворими або слабкими дітьми, які приводили їх до цього місця».

Як тільки не намагалась Католицька церква викорінити цей забобон, але не досягла успіху. Звичай приходити і молити «святого Гінефорта» про здоров’я та одужання для себе чи своєї дитини проіснував до кінця ХХ століття.

Якщо чоловіки надавали перевагу мисливським породам — ґрейгаундам, аланам, мастифам і спанієлям, то біля жінок ми часто бачимо мальтійських болонок. На відміну від мисливських псів, які жили поза будинком під наглядом приставлених до них слуг, болонки (а від XVI століття — мопси і пекінеси) жили у приватному просторі своїх господинь. Інколи настільки близько, що пані страждали на бліх не менше, ніж самі песики.

Саме такі домашні улюбленці з’являються в тогочасному мистецтві як символи подружньої вірності. Найбільш відомим є, мабуть, «Портрет подружжя Арнольфіні» Яна ван Ейка, де між чоловіком і дружиною на першому плані стоїть мальтійська болонка, ніби уособлюючи першість вірності серед шлюбних чеснот. Її хутро майже одного кольору з вовняним плащем Джованні Арнольфіні, однак стоїть болонка ближче до жінки, пов’язуючи їх в одне ціле.

Пані дбали про наближених тварин. Із жартівливим осудом Джофрі Чосер у «Кентерберійських оповідках» зображує абатису, яка згодовувала своїм песикам смажене м’ясо та білий хліб — продукти, малодоступні для більшості середньовічних людей.

Отож, не так багато змінилося від середньовічних часів у ставленні до собак. Вони супроводжували своїх господарів усюди; їм дарували гарні нашийники та годували найсмачнішими наїдками. Гастон ІІІ де Фуа хвалився подібно до інших власників псів у всі століття: «Я говорю до своїх собак, як говорив би до людини […], і вони розуміють і виконують мою волю краще за будь-якого чоловіка в моєму господарстві». Сьогодні вже, мабуть, ніхто з нас не очікує, що нашу волю виконуватимуть слуги, утім ми все ще впевнені, що ніхто нас не зрозуміє краще за друзів-собак.

Тексти в рубриці «Колонки» відображають виключно думку автора чи авторки й не обов’язково відповідають позиції редакції UAnimals media.

До того, як у нашому житті зʼявився пітбуль Піксель, я мала спершу пуделя, а потім бордоського дога. До жодної з цих двох собак я не бачила такої нетерпимості від людей, як до пітбуля. Чи справді ця порода заслужила на ту агресію, яку на неї спрямовує суспільство? Іноді мені хочеться футболку з написом «Не буль мого буля!».

Це був 2019-й. Я побачила фото тоді-ще-не-Пікселя у пості на фейсбуці: знайома написала, мовляв, хтось вивіз на трасу пітбуля й лишив, третій день не можемо забрати, нікого до себе не підпускає. Знайома шукала когось на перетримку собаки після того, як вони його таки зловлять. Я переконала чоловіка, що ми можемо взяти цього собаку на кілька днів. Чому б ні, що може піти не так?

До Пікселя ні я, ні мій чоловік не мали досвіду співіснування з пітбулями. Ми чули про них те саме, що й усі: щелепи мають кількатонне стискання, собаки агресивні, «бійцівські». Я не знаю, як ми не піддалися стереотипам у власній голові та наважилися взяти пітбуля з вулиці. Але ми це зробили. Якісь люди змогли виловити собаку на трасі та доправити його до лікарні. І ось мій чоловік по 5 годин на день сидить поруч із Пікселем і «тримає його за лапу», доки тривають крапельниці. Тоді десь і склався їхній надзвичайний звʼязок.

Памʼятаю, коли ми вперше привели Пікселя додому, моя мама лежала горілиць на ліжку, затуливши очі руками, та голосила: «Ні! Ні! Якщо ви лишите його, то ви мене тут більше не побачите! Або він, або я!». Вона боялася, що «бійцівський» пес нас усіх роздере, особливо дітей. Вона з надривом питала, навіщо ми притягли з вулиці здоровенного пса, а не миле цуценятко. І коли я відмахнулася, що не хочу морочитися зі сцяками від цуценяти, мій син підтакував бабусі: «Краще калюжі сечі по дому, ніж калюжі крові!». Так, їм усім було тяжко продертися крізь упереджене ставлення до пітбулів. Але Піксель сам пішов назустріч і продерся до їхніх сердець.

Рішення лишити його собі на постійно далося нам непросто. Собака без історії (точніше, там було забагато невідомої нам історії), зооагресивний, з купою травм. Він боявся проходити у пройму дверей, боявся занесеної руки, не дозволяв зняти із себе мірки (для зимового одягу), не вмів гратися з іграшками, не дозволяв торкатися шиї… Він потребував великого розуміння, підходу до його зраненої душі та інтенсивної роботи з кінологами. І ми за це взялися.

Ми підлаштували своє життя під нього — він був того вартий. Ми обирали дім в Ірпені з огляду на Пікселя: щоб був великий закритий двір, де він міг би бігати (через зооагресію прогулянки містом були нам майже недоступні: 34 кілограми мʼязів досить непросто втримати, особливо мені). Ми змінили спосіб життя та графіки роботи так, аби щодня вибігувати його далеко в лісі, де нікого не було.

Але, попри зооагресію, Піксель був безпечним для людей. Він був найбільш ніжною собакою з усіх, кого я знала, розумним і чуйним. Та й зооагресія в нього була скерована лиш на великих тварин: менших Піксель не зачіпав. Він охороняв гусенят, яких дали йому на виховання. Був такий ніжний до чивави Латочки, що зʼявилась у нас у 2020-му… А ще він був такий вражений світом іграшок, що цінував кожен подарунок! Піксель не знищив жодної іграшки за своє життя, натомість вилизував їх і «дбав» про них. Так, пес був дуже специфічним, але яким же неймовірним (пишу «був», бо в 2021 році Піксель не переніс хірургічне втручання і помер на операційному столі)!

Однак що не могло не вразити мене, так це ставлення до Пікселя з боку навколишніх. Практично кожна наша прогулянка супроводжувалася ворожими коментарями щодо собаки та агресивними випадами в мій бік як господині. Кожна дискусія в соцмережах щодо пітбуля, де я пробувала стати на захист породи, спричинювала вибух хейту в коментарях. І я здогадувалася, звідки це. 

Я виявляла публікації, де пітбулів подавали виключно як собак-вбивць. Наприклад, у медіа використовували фотоколаж, де нібито оскал пітбуля спрямований на дитину. Хлопчик нажахано прикриває обличчя руками, зуби пітбуля майже торкаються його лиця… А насправді тут дизайнери взяли фото пітбулів, які граються, вирізали зображення одного з них і вставили поруч із дитиною. Абсолютно маніпулятивний колаж! 

А коли в українських публікаціях йдеться про напад собак на людину, незважаючи на породу, ілюстративно до такого матеріалу часто використовують фото пітбуля. Мене такі речі обурювали! Я підсвічувала ці маніпуляції у своїх соцмережах, аби розвіяти стереотип про породу. Бо розуміла, що саме тому на нас із Пікселем так агресивно кидаються на вулиці, викликають поліцію.

Та мої читачі не хотіли чути про ці маніпуляції, вони казали: але ж пітбулі ПОСТІЙНО нападають на дітей, ось про це пишуть в американській пресі!

Навіть ті опції відпочинку, які позиціонували як дружні до собак, були нам недоступні. Люди боялися пітбулів. Ми не спускали собаку з повідця ніколи, окрім глибокого лісу без людей, постійно носили намордник. Та це не допомагало. Я почувалася затюканою весь час, куди б ми не приходили.

До Пікселя гарно ставилися лиш старі бабці, які були виключені з цього постійного інформаційного потоку про «собак-убивць». Пригадую, як гуляю в центрі, і тут бабця, ще здалеку побачивши Пікселя, гукає: «Оооооой, яка собачічка! Який хорооооший» — і до нього! А він до неї, і всі обіймаються та цілуються: зубатий крокодил і бабуся-кульбабка.

З початком війни я тимчасово переїхала до Штатів, де отримала пропозицію роботи в університеті. Зі мною була та сама Латка — чивава, вивезена з України. Але туга за пітом давала про себе знати: собаки має бути багато.

Попри всю специфіку Пікселя (а специфіка була через його непросту історію, яка так і лишилася для нас за кадром), я розуміла, що пітбулі особисто для мене — найкраща порода. Розумні та активні, віддані та дурбецькі, прості, як двері, та без «підлянки».

Після місяця шукань у нашому житті зʼявилася Буря, сіра півбуля («півбуля» — бо вона вдвічі менша за Пікселя).

Перше, що я тоді зробила, — це взяла курс інструктора з service dog (українською найкраще це перекласти як собака-помічниця). У США є три «різновиди» собак для підтримки людини: emotional support dog (або собака емоційної підтримки, вона не потребує навчання і може бути будь-якою), service dog (як-от собаки-поводирі) та psychiatric service dog (це собаки психіатричної підтримки). Останні дві повинні мати відповідні якості та проходять програму з трьох складових. Це загальний послух, далі щось подібне до курсу з поведінки собак у місті, і нарешті вони навчаються виконувати специфічні завдання залежно від потреб людини, якій допомагають. Вже у 5 місяців Буря знала всю необхідну програму, а пізніше успішно склала цей іспит.

Чому я вирішила так зробити? Памʼятаючи історію з Пікселем в Україні, я хотіла зняти всі питання до собаки через її породу. Все ж, коли на собаці червона шлея та бейджик service dog, люди дивляться передусім на це, а не на породу.

А проте, носити шлею та бейдж не довелося: не було потреби. Різниця у ставленні до пітбулів у Штатах і в Україні — разюча. Тут уже багато років існують проєкти, спрямовані на подолання стереотипів, — і вони працюють! Так, не у всіх штатах дозволені пітбулі. Але де дозволені, там вони просто собі собаки. Я мешкала в штатах Колорадо, Пенсильванії та Нью-Джерсі, тому можу розповісти саме про них.

По-перше, собаки тут не носять намордників, незалежно від породи. Ви не купите намордник у мережевому супермаркеті для тварин, бо це не ходовий продукт. Напевно, намордники є в спеціалізованих магазинах, але я особисто ніде не бачила: ні в продажу, ні на вулиці. 

По-друге, перебування собак на повідці — повсюдна вимога, до всіх порід. Нема такого, що от ці породи обмежуємо повідцями / намордниками, бо вони «вбивці», а ось ці — ні. Правила для всіх. Ви не можете спустити собаку навіть у лісі. Єдине місце — спеціально обладнані собачі парки, які є всюди, у легкій доступності. 

Собачі парки діляться на зону для «ніжних» і «грубих» псів. Бамбулисті пітбулі можуть вільно гратися в середовищі таких самих за статурою собак, без небезпеки когось затоптати… Парки чудово обладнані: тут є іграшки, стільці для господарів, вода, якісь тренажери для собак. Тому так, попри вимогу ходити виключно на повідці, є альтернатива у вигляді ось таких середовищ.

По-третє, те, що у вас пітбуль, не змінює ставлення до вас. Ніхто з жахом не забирає дітей, не сахається на прогулянці, не відводить собак: навпаки, всі готові цьомати й обіймати Бурю. Ставлення до неї чудове! Скрізь, де дозволені тварини, їй раді. Нема жодного упередження через форму її черепа чи загалом фенотип.

Притулки в Штатах переповнені пітбулями. Мені стало цікаво, чому ж так. Працівники кажуть, що ця порода є дуже популярною серед незаможних людей. Тож таких собак часто віддають у притулки, коли господарям, наприклад, нема змоги їх утримувати (в Америці це шалено дорого). Лише побачивши популярність породи тут, я зрозуміла, чому відносно часто в американській пресі, на яку посилаються противники пітбулів в Україні, зʼявляються повідомлення про напади цієї породи на людей. Все елементарно: аби умовні лабрадори були такими ж популярними, то саме ними були б переповнені притулки і саме за цією породою фіксували б найбільше нападів на людину.

А щодо «бійцівської породи», то такого в класифікації порід немає. Бійцівським може бути будь-який собака, який бере участь у боях. Історично пітбулів частіше використовували для цього, так. Спершу пращурів сучасних пітбулів використовували для цькування великих тварин: биків, ведмедів та інших. Така собі антигуманна розвага. Вони ідеально підходили, адже є сильними та витривалими. Коли ж у 30-х роках ХІХ століття цю «розвагу» заборонили, власники собак перейшли на собачі бої. З часом пітбулів селекційно вивели так, аби вони ідеально підходили для цих завдань: були ще сильнішими, мали низький больовий поріг, високу витривалість і лояльність до господарів: людина повинна мати змогу висмикнути собаку з розпалу бою і не бути укушеною. 

Собака не є бійцівським сам по собі. «Бійцівськими» собак роблять люди. Будь-якого собаку можна зробити агресивним. Ці ж люди можуть зробити його «таким, що допомагає», «помічником», «нянькою», «охоронцем». Вкладіть у будь-яку породу чи не-породу любов, і у вас буде собака-цілувака. Бийте та ламайте будь-якій породі чи не-породі психіку, ведіть її на бої — і у вас вийде «бійцівський пес».

Пітбулі — це собаки, яким не пощастило. З них вперто робили «бійцівських». Але це не те, що в їхній натурі. Тож нумо робити з них цілувак, чи що? Для цього потрібно лише терпіння, любов і звільнення від стереотипного мислення.

20% заповідних територій в Україні постраждали від війни. Окремі території — цінні екосистеми, водно-болотні угіддя, по яких пройшлися танками, спалені ліси Донеччини та Луганщини, які росіяни нищать з 2014 року, — ми втратили назавжди. Однак здебільшого природа може відновлюватися сама, і їй для цього не потрібні спеціальні умови, головне — не заважати.

Наше спільне завдання — оцінити збитки від бойових дій для довкілля і виставити справедливий рахунок окупантові.

У перші місяці війни ми запитували себе: «А що далі?». Ми не завжди можемо зупинити ракету, яка прилітає і випалює ліс, нищить землю, забруднює ґрунти й води. Зрозуміло, що такі випадки будуть повторюватись. Що з цим робити?

Ми вивчали попередній досвід війн і репарацій. Останній кейс, який розглянули, — війна Іраку та Кувейту. Там 10% репарацій становили так звані екологічні репарації. Однак це не зовсім втрати живої природи — радше природних ресурсів: скільки природного газу спалили, скільки корисних копалин знищили і так далі. Ми зацікавилися, чому не рахували збитки для біорізноманіття — рослин, тварин, решти живих організмів. Історія показала, що не було належної фіксації злочинів проти довкілля, належного обрахунку і процедури. Тому ми взялися будувати цю роботу з нуля.

Є кілька важливих кроків, які необхідні для фіксації збитків та притягнення росії до відповідальності.

По-перше, слід прискіпливо моніторити й обліковувати біорізноманіття на території України. Зараз ми здебільшого користуємося застарілими методами, але у співпраці з фінськими колегами осучаснюємо підхід. Це одна з ключових реформ для вступу України до Європейського Союзу.

Зокрема, хочемо впровадити супутниковий моніторинг, який дозволить фіксувати кожну тварину, а не просто підставляти дані про кількість побачених тварин у спеціальну формулу.

По-друге, — максимально ретельно фіксувати злочини проти природи, які вже відбулися. З перших днів повномасштабної війни Державна екологічна інспекція фіксує кожен такий злочин з виїздом на місце, де це можливо, із фотографіями та всіма належними доказами. Зібрані дані переносять у застосунок «Екозагроза», який може поповнювати і будь-хто з українців і українок.

Методики, які використовує Державна екологічна інспекція, значно ширші, ніж ті, які використовують правоохоронні органи під час проведення експертизи для притягнення до відповідальності за кримінальні злочини. Бо одна справа — злочин і його доведення, а зовсім інша — оцінювання того, скільки насправді ми втратили. Як, наприклад, порахувати, скільки коштує дерево, яке зростало 80 років?

Втім треба додати, що повноцінні підрахунки збитків стануть можливими лише після розмінування — наразі понад 25% українських територій заміновані й потребують обстеження.

У лютому українські прокурори вперше повідомили російським військовим про підозру за скоєння екоциду на території України. Притягнення ж до відповідальності росії загалом — це площина міжнародного права. 2 квітня запрацював Реєстр збитків, де є екологічна складова. Понад 40 країн підтримали створення цього «міжнародного трибуналу».

Та поки ми збираємо докази російських злочинів проти природи, маємо також подбати і про інституційні зміни всередині країни. Одна з найважливіших таких змін — розглянути й ухвалити закон про державну кліматичну політику, якої в Україні досі не було. Ця політика дозволить запустити систему торгівлі викидами, як у країнах Європейського Союзу. Крім того, ми підтримали ініціативу Європейської комісії щодо збільшення до 2030 року частки енергоносіїв, отриманих з відновлюваних джерел енергії. В Україні є унікальні території, наприклад, зона відчуження, де на вільних площах можна збудувати зелені енергетичні об’єкти й поступово перетворити Україну на енергетичний хаб.

Ми вже сьогодні впливаємо на те, якою буде українська економіка та спроможність країни до післявоєнного відновлення. Ці питання неможливо відкласти до кращої нагоди. Тому маємо імплементувати європейські норми щодо використання природних ресурсів і водночас — ретельно фіксувати все, за що росія згодом обов’язково заплатить.

Тексти в рубриці «Колонки» відображають виключно думку автора чи авторки й не обов’язково відповідають позиції редакції UAnimals media.

Усе почалося з найменшого: усе почалося з мурашок. А також із того, що буквально кожного дня заледве не від Дарусиного народження я звертала і досі звертаю багато її уваги на все живе. Це було методично: я хотіла відкрити дитині можливість спостерігати за світом, а не тільки споживати його похапцем. Тож Даруся іще не вміла добре ходити, як уже вистежувала мурашок, опершись заради надійності на стовбур нашої старої яблуні.

Спершу ми разом уважно спостерігали, як працьовита мурашка завзято щось несе до свого дому чи просто тікає від небезпеки у глибокі тріщини спраглої землі, а потім Даруся і без мене день у день зависала над тими тріщинами, щоб знову побачити іще бодай одненьку.

Ми милувались, коли наприкінці весни щастило на мурашок у шлюбний період, із крилами! Я так і пояснювала ту дивовижу: це наречені. Правду кажучи, до моменту необхідності це пояснити й сама не знала тих фактів із мурашиного життя. Довелось учитись!

Даруся одного року (чи навіть двох) насправді уявлення не мала, хто такі наречені і що ними бувають навіть мурахи, але нехай. Бо ще з того часу вона й досі — вже у п’ять — зачаровано дивиться, як метушиться будь-яка мурашина зграя. Хоч навіть і без крил. А як трапляються нам раз у ніколи все ж крилаті, Даруся каже, що це ж наречені, мам. Отак і пояснює! І досі слідкує за мурашками — водить поперед ними пальчиком, ніби малює шлях.

Колись вона так само любила, коли мураха лізла їй на руку чи по нозі. У ті миті, однак, доводилось пильнувати, аби ніхто поруч не лементував і не скрикував дитині «о боже», власне вселяючи тим чи не найбільший страх. Я не могла дозволити комусь так категорично руйнувати довіру до світу, з якою дитина приходить його пізнавати й завдяки якій може зараз і завжди потім відчувати його повноту. Цю довіру так легко сполохати! І батьки мають всеохопну владу керувати нею — підтримати або навпаки.

Зізнатись, для мене самої було великим зусиллям не зриватися до дитини одразу змітати ту мураху з руки! Ні-ні. Треба просто бути обережною, донь. Просто без різких рухів.

І тоді, одержуючи мамине схвалення, Дара буквально завмирала, впиваючись очима в мурашку, залюблюючись у кожну. Вона позирала на мене перевірити, чи я теж захоплююсь, а потім знову дивилась на мурашок; на мене — на мурашок; на мене — й знову швидко на них, щоб раптом не згубити поглядом. Беззвучно показувала мені вказівним пальчиком цсссс і знову дивилась, як ті лізуть.

А потім були черв’яки, равлики, цвіркуни, хрущі, жаби, риби, кожна пташка, курочка чи білочка — байдуже: абсолютно кожна живність, яку Дарусі доводилось бачити. Мені ж тим часом доводилось лише підживлювати її допитливість. Це не дуже складно! Але це робота. І в результаті були навіть бджоли, які лоскочуть золотими крильцями. Тут я уже протестувала! Але Даруся наказала врешті втихомиритись і просто не дуже махати руками. Тоді це спрацювало. Так, заради справедливости — воно не завжди спрацьовує, але ми з Дарусею знаємо: ніщо не кусає, не дзьобає і не драпає просто так, тож на звірів не гніваємось. О! Було, дитина регулярно приходила і до нори пані миші запитати, як справи, хоч сама я гризунів боюсь достобіса!

Я й слимака навряд чи візьму в руки. Щоб посадити жабу на долоню — то й поготів! Але щоразу, коли охоче це збирається робити Даруся, я вимикаю свої упередження (якщо це безпечно), а тоді вмикаю її довіру. Чи то пак свою? Вона ж у мене теж колись була.

З міркувань здорового глузду пояснюю, що невідомого жука краще не брати заради своєї безпеки і безпеки невідомого жука, але й не чинити йому жодної шкоди. Не маємо права, як не маємо права вбивати. І сьогодні Даруся уже питає, чому якщо вбити людину, то сідаєш у тюрму, а якщо звірятко — то ні?!!

Кицю маємо гласкати лагідно й погідно, щоб часом їй не боліло. Ти ж відчуваєш біль? Тварини так само, донь. І хапати за хвоста не можна навіть з великої любови, бо навіть з великої любови можна нашкодити. Кому, як не батькам, це знати.

Донедавна Даруся мріяла піти до цирку — це ж так цікаво! У театрі вона була разів зо двадцять, а в цирку — ніколи. А там світломузика, акробати і ведмеді ходять по канатах, вау! Довелось пояснити, що тварин на репетиціях дресирують, а це жорстоко, неприємно і боляче; їх, голодних, змушують виконувати абсолютно неприродні для них речі за їжу заради розваги людей, що потім сидять на трибунах і втішаються цим насиллям. Чи ми хочемо бути серед тих, хто сидить на трибуні? Ні? Тож ми маємо відмовитись. Ми не можемо і не будемо підтримувати цього ні своєю присутністю, ні грішми.

Як не знати бекґраунду, на рилзах в інстаграмі ця вселенська Дарусина любов до тварин може здатися якимсь унікальним вродженим даром. І так було б зручно вважати, але правда в тому, що з цими знаннями не народжуються. Жодна цінність не виникає нізвідки, жодна. Будь-яку треба формувати — на те я і мама. А ще на те, щоб лагідно у житті провадити, не проєктуючи своїх страхів і не нав’язуючи категорично поглядів.

Наприклад, я уже менш скептично ставлюсь до того, що Даруся зі своєю уже сформованою емпатією потенційно може відмовитись споживати м’ясо, птицю, рибу. У нас традиційна галицька сім’я з певним культом їжі. Ніхто з нас не веган чи веганка і не вегетеріанець чи вегетаріанка поки що, але на п’ятому році життя дитина пояснює зі своєї любови, що не буде їсти крілика, бо крілик хоче жити. А рибку? А рибка має плавати, звичайно, мам! І, випереджаючи запитання: я не збираюсь її до цього змушувати.

А коли учора ішли зі садочка, мама похопилась дітям зловити метелика у траві, але замість зрадіти Даруся розплакалась дуже, аж поки я переконливо не запевнила, що більше ніколи не буду так робити, чесно-чесно!

Так соромно стало.

Навряд чи у житті хтось навчив мене більше, ніж мої діти.

Фото Юлії зробила Галина Кучманич

Тексти в рубриці «Колонки» відображають виключно думку автора чи авторки й не обов’язково відповідають позиції редакції UAnimals media.

Ця проблема не лежить на поверхні, але її наслідки можуть зачепити кожного і кожну. І всі ми можемо зробити щось для риб.

Якщо просто сказати, що риби в Україні меншає, це звучатиме як типове бідкання про давні часи, коли дерева були вищими й трава зеленішою. Не вражає.

Можна було б звернутися до статистики, яка засвідчує скорочення «запасів» риби як природного ресурсу. За перші два десятиліття незалежності ці «запаси» зменшились у 6 разів. Відтоді ситуація, якщо вірити оцінкам рибоохоронних органів, лише погіршувалась, а деякі в минулому звичні види риби в наших водах перевелися чи близькі до цього.

Але я більше вірю власним очам. Усе моє свідоме життя минуло біля українських водойм у спостереженнях за рибами. Спорожнілу річку чи озеро, де раніше вирувало і хлюпало життя, не переплутаєш ні з чим — як незаселений дім чи безлюдне місто.

Люди, крім іхтіологів, екоактивістів і завзятих рибалок-спортсменів, не дуже переймаються зменшенням кількості риб у воді. Це не дивно: людина з рибою існують у різних вимірах. Риби не співають, як птахи, не пурхають, як метелики, не розважають нас, як білочки в парку. Навіть коли ми наближаємось до їхнього середовища, риби для нас — лише тіні, проблиски в глибині і кола на поверхні.

Я давно спостеріг, що асоціації з рибою в більшості людей — саме гастрономічні. Спробуйте опублікувати в соцмережі фото річкової риби, й у коментарях почнеться: юшка, таранька до пива, карасі в сметані, фарширована щука… Інших тварин — навіть ссавців «м’ясних порід» — не сприймають автоматично як майбутній стейк або печеню. Мовчазна смерть риби так мало важить, що її купують і несуть на кухню ще живою. За аналогією з розлюдненням можна вважати, що риби — найбільш розтваринені людьми тварини. Навіть м’ясо риби нашою мовою називають не «риб’ятина», як курятина чи телятина, а просто «риба» — жодної лінгвістичної різниці між живою й мертвою.

У житті поціновувачів форшмаку й суші нічого не змінилося б, навіть якби з басейнів Дніпра, Дністра, Прута й обох Бугів зникли всі риби до однієї. У крамницях продають переважно імпортну рибу. Виловлена українськими рибалками навіть до початку великої війни задовольняла 15—20% попиту. А 2022 року промисловий вилов в Україні зменшився в кілька разів порівняно з 2021-м, тож нині частка вітчизняної риби в легальному продажу мізерна.

Втім це зменшення пояснюється тим, що до статистики більше не потрапляє вилов у морі на окупованій території, а в частині регіонів промисловики не виходять на воду через бойові дії. Шанси на відновлення риб’ячої популяції в річках і озерах через зменшення промислового вилову не надто зростають. Бо інші чинники, через які риби меншає, нікуди не ділись; навпаки, деякі додалися.

Передусім це отруєння води. Тут до викидів промисловості, тваринництва, пестицидів, гербіцидів, добрив і сміття додалися «продукти» війни — вибухівка, пальне та інша нетипова «хімія». У деяких випадках, як нещодавно на Тернопільщині, ці наслідки фіксують, але що відбувається з водоймами в зоні бойових дій і прифронтовій смузі, не знає ніхто. Важко оцінити і шкоду від отруєння Дніпра й Чорного моря внаслідок каховської трагедії. 22 березня через влучання ракет у ДніпроГЕС у Дніпро вилилися нафтопродукти — стільки, що шкоду для довкілля оцінили у 140 мільйонів гривень; хоча міністр Руслан Стрілець припустив, що вони ще набагато вищі.

Риби не єдині жертви екоциду, який чинить росія, але одні з найвразливіших: їм ніде дітись від отрути. Так 40 років тому через викид відходів вимерло кількасот кілометрів Дністра.

«Хімія» вбиває риб і в інший спосіб. Добрива з полів і городів, потрапляючи у річки й водосховища, спричиняють бурхливе розмноження мікроскопічних водоростей — вода «цвіте». У таких умовах риба не може дихати, гине і розкладаючись ще дужче отруює воду.

Друга риб’яча згуба — браконьєрство. Ще до великої війни, за неофіційними оцінками, браконьєри виловлювали більше, ніж легальні промисловики. Штрафи за незаконний вилов риби в Україні солідні, але суворість закону компенсується необов’язковістю виконання. Рибоохоронці не всюди встигають і не завжди сумлінно працюють. До того ж браконьєрські знаряддя стають ефективнішими. До найпаскуднішого з них — «електровудки», яка вбиває у водоймі все живе, — додалися копійчані китайські сітки з тонкої жилки. Цей апгрейд дідівського методу дозволяє вичерпати з водойми все, що плаває, і браконьєри, на відміну від промисловиків і Держрибагентства, не переймаються відновленням популяції.

Заважає рибам забудова й руйнування берегів. Бетонні набережні, видобуток піску й намиті пляжі там, де були плавні. Це удар по місцях, де риба живе, і особливо по тих, де вона розмножується. Заборона забудовувати береги — певно, найнахабніше ігнорований закон України. Іхтіофауна забетонованої водойми бідніє, як рослинність заасфальтованого подвір’я.

Греблі гідроелектростанцій, які перетворили великі річки на озера майже стоячої води і зупинили нерестові міграції риби, — окрема важка тема. Але ГЕС будують і зараз — на малих річках у Карпатах, де живуть вразливі, примхливі й рідкісні види риб: форель, харіус, головатиця. Їхнє розмноження часто залежить від міграції. Ціною дещиці «зеленої» енергії стає мертва річка.

Компанії, які шкодять іхтіофауні, іноді примушують відшкодувати збитки — зарибити водойму, тобто заселити туди риб’ячий молодняк. Біда в тому, що гинуть різні види риб, а заселяють здебільшого так звані цінні (у споживчо-кулінарному плані).

А тут іще види-вселенці. У радіусі кількох кілометрів від вашого дому, напевно, є озерце з очеретом, лататтям і жабами. Якби ви пірнули в нього з аквалангом кількадесят років тому, побачили б золотого карася, лина, щуку і в’юна — види риб, із якими зналися в наших краях ще неандертальці. Зараз там мешкають азійський срібний карась, американський канальний сомик, далекосхідний ротань і всюдисуща риба-тарган — амурський чебачок. Вони витриваліші й плодючіші, тому стрімко витісняють місцеві види.

Шкодять не тільки риби-загарбники: водойми заростають елодеєю канадською, яка має промовисте прізвисько «водна чума». Щоб розчистити зарості, люди запускають травоїдних і знов-таки далекосхідних риб — товстолоба й амура. Є й «повітряна чума»: баклан — колись морський птах, який розселився по річках і озерах усієї України. Його назва в деяких мовах не дарма значить «ненажера»: птах може з’їсти до кілограма риби на день.

Звісно, для людей, які не відрізняють окуня від оселедця, заміна одних видів риб іншими в річках і озерах — невелика біда. Але зникнення звичних біологічних видів запускає ланцюжок змін, які загрожують екосистемам і довкіллю загалом.

І нарешті, неспортивна риболовля. Вудіння риби — одне з найпоширеніших хобі. Воно просте, доступне всім і може бути порівняно недорогим. І хоча рибалять переважно для азарту, заспокоєння і єднання з природою, всю рибу, яку вдалося виловити, заведено забирати додому — як не собі, то сусідському коту. Людину, яка принесла з риболовлі мішок з уловом, хвалять, а з тієї, яка повернулася з порожніми руками, — підсміюються.

Існує добова норма дозволеного вилову риби для рибалок-аматорів — три кілограми. Це ще одна традиція: міряти рибу на кілограми. Однак «кіло карася» може включати кількадесят недомірків, які вже ніколи не розмножаться. Або пару вагітних самиць — тоді замість тисяч майбутніх риб будуть «смачні млинці з ікрою карасячою». А потім — нарікання, що риби останнім часом нема.

Навесні й на початку літа діє нерестова заборона, але вона не повсюдна (можна вудити в межах населених пунктів із берега однією вудкою) і патрулів не вистачає, аби ганятися за всіма, кого вабить «нерестовий жор». На багатьох водоймах рибоохоронців не бачили ніколи. Звісно, рибалки там не перейматимуться ані нерестовими заборонами, ані затвердженими законом мінімальними розмірами риби, яку можна залишати собі. До того ж сучасне високотехнологічне риболовне знаряддя, на противагу дідівському гачку з поплавцем, дозволяє зловити більше, і насамперед невеликої риби, яка не встигла розмножитись.

«Та скільки він там зловить!? Заледве кілька хвостів», — скажуть про людину з вудкою.

Та коли десятки людей щодня вилучатимуть по кілька особин з обмеженої популяції, невдовзі настане момент, коли вона не зможе відтворюватись. Особливо це згубно для ставків, озер і маленьких річок, куди риба не може звідкись переселитися.

У цивілізованому світі рибалки дотримуються принципу «впіймав — відпусти». Зловлену рибу обережно знімають із гачка й повертають у водойму, якщо вона не сильно травмована. Десь цей принцип застосовують добровільно, а десь забирати рибу з водойми заборонено. У поєднанні з недешевою ліцензією і суворим контролем принцип «впіймав — відпусти» робить аматорську риболовлю менш доступною для мас і захищає рибу.

В Україні культура «впіймав — відпусти» поки що не дуже поширена, і навіть змусити рибалок дотримуватись правил не дуже виходить. Тому багато залежить від нашої доброї волі.

Якщо, відпочиваючи на березі, бачите, як ловлять сітками чи в інший спосіб порушують правила, викликайте рибоохоронний патруль. Якщо бачите, як зливають у воду отруйні речовини чи відходи, викидають сміття абощо, викликайте поліцію.

Якщо рибалите, відпускайте улов. Якщо рибалить хтось із ваших рідних і близьких, заохочуйте відпускати, а не нести додому. Культура сприйняття риби як їжі, завжди законного і бажаного трофею не зникне вмить, але може поступово відійти в минуле.

Я захоплювався риболовлею з дитинства — це і хобі, і пристрасть, і сімейна традиція. Мені теж потрібен був час, щоб засвоїти культуру «впіймав — відпусти». Допомогло відчуття, що риби — прекрасні. Цікаві, граційні, довершені складові нашої вразливої, крихкої природи, яку, втративши, неможливо відтворити штучно. Ми не можемо милуватись ними, як квітами, птахами чи білочками в парку, але здорово буде знову бачити багато кіл на воді і знати, що риба — є.

Тексти в рубриці «Колонки» відображають виключно думку автора чи авторки й не обов’язково відповідають позиції редакції UAnimals media.