— А сюди не будемо залазить? — питаю тоном шестирічної дитини біля дерев’яних сходів, що ховаються у кроні груші.

— Чого ж, залазьте, — каже наш провідник, біолог Володимир Бучко. У гіллі прихована платформа і стіл із лавкою. — Тут я п’ю каву ввечері й дивлюся, як тварини виходять на відкриту місцевість. Там баран вийшов, там олень…

З тераси на груші видно горбистий західноукраїнський степ, Бурштинське водосховище й поодинокі зарості, де ховаються від спеки олені, сарни й муфлони. Центр збереження та відновлення екосистем «Касова гора» лежить неподалік міста Галича на Івано-Франківщині, де жив колись король Данило. Володимир, схоже, має не менше причин пишатися, ніж сам галицький король, бо тут здійснилася його давня мрія — найбільший в Україні реабілітаційний центр для копитних, де тварини відновлюються самі й відновлюють степ.

«Беріть косу й косіть»

Минаємо село, петляємо ґрунтівкою й підіймаємося вгору. Ось і знак «Центр збереження і відновлення екосистем “Касова гора”». Хух, не заблукали. Врешті бачимо Володимира, який махає нам зверху й іде відчинити хвіртку. За вхід грошей не беруть, але є скринька для пожертв і благодійний рахунок.

Одразу біля входу в холодку відпочивають лані. Бачать нас і зриваються з місць. А ми підіймаємося вище — з-за виднокола вигулькують труби Бурштинської теплоелектростанції і синіє водосховище на річці Гнила Липа.

На горизонті простяглися Горгани. Видно далеко, бо ж «Касова гора» — справді гора.

До чого тут каса? Місцеві кажуть, що король Данило Галицький буцімто сховав у одній із багатьох місцевих печер свою «касу», тобто скарб. Все ж вірогідніше, що назва походить від слова «косовиця». Косіння відіграє тут важливу роль!

Та хай і справді тут є Данилові скарби, цінніший і не прихований скарб — ділянка рідкісної природи. 

Урочище Касова Гора — найбільший фрагмент лучного степу в регіоні. «Це еталон західноукраїнського степу. Інші ділянки є, але дуже малі, — пояснює Володимир, міряючи його впевненими кроками в «кроксах». — Тут дуже багата екосистема. 380 видів вищих судинних рослин, більше 30 з них — у Червоній книзі».

Охороняти цей степ уперше захотів Всеволод Левицький, фахівець з охорони природи львівського Наукового товариства імені Тараса Шевченка. У 1936 році він написав листа митрополитові Андрею Шептицькому, щоб той дозволив заповісти землі Касової Гори, які тоді належали церкві. Науковці й представники греко-католицької церкви зібралися на конференції й разом вирішили створити на Касовій Горі заповідник. Однак плани зірвала Друга світова. У радянський час тут таки створили заповідник. Спершу охороняли 7 гектарів, а з 1988 року — 65.

На іншій території люди косили сіно, а там, де зараз відпочивали лані, аж до 90-х тримали овець. Орати тут не могли: на поверхню виходять вапняки й гіпси, тому плуг не пройде. Це і врятувало шматочок степу.

У 2019-му на Касову Гору приїхав знаний ботанік Яків Дідух, розповідає Володимир. Сказав, що не впізнає її. Степ так заріс чагарниками й інвазійними видами, що на Касовій скоро не лишилося б нічого цінного в природоохоронному сенсі. 

— Я сказав, що ми її збережемо, — згадує Володимир. — А він на те: «Беріть косу і косіть». Стільки обкосити — це нереально. Тоді в мене й виникла ідея створити центр реабілітації копитних.

— Щоб вони паслися й косили замість вас? 

— Правильно!

Зуби й роги проти чагарів

Об’їдаючи дерева й чагарі, копитні тварини зберігають степ. Якщо цього не відбувається, плюс ділянку не косять, вона заростає: зникають цінні види, їх перемагають інвазійні та нехарактерні для степу. 

Задум Володимира привезти на Касову Гору копитних підтримав фонд IFAW, який профінансував перші витрати. Науковці спорядили сюди експедицію. Разом створили проєкт, як саме організувати тут територію. У 2023 році його підтримала міська рада Бурштина і віддала землю в оренду Володимирові Бучку на 20 років, щоб під його керівництвом можна було втілити задумане. 

Повернення екосистеми в первісний вигляд називають ревайлдинг. Цей процес на Касовій взяли у свої руки чи скоріше зуби копитні тварини. «Касова гора» — це два в одному: реабілітація копитних, які доти мешкали в неналежних умовах, та відновлення степу.

На додачу, тут у дику природу повертають види, які жили на Поділлі раніше. Це реінтродукція. 

Підсумуймо:

• реабілітація — тварини відновлюють здоров’я, живуть у кращих умовах, ніж доти;
• реінтродукція — у дику природу з допомогою людини повертаються види, які зникли з певних територій;
• ревайлдинг — відновлення екосистеми.

На величезній території працює сам Володимир, його дружина, спеціалістка з ботаніки Леся Бучко, та один найманий працівник. Зараз Володимир служить у війську, тому бути на Касовій може тільки у відпустці. Було б значно важче, якби не волонтери й волонтерки.

«UAnimals нам організували роботу волонтерської спільноти. А я вам зараз покажу, що вони тут робили!». 

Володимир веде нас на ділянку, де видно зрізані кущі й дерева. Це місце розчистили від чагарів. Більшість гілля й колод повиносили звідси волонтери й волонтерки. Таких ділянок на Касовій три. Ботаніки зробили їх описи й тепер стежитимуть, коли на цих місцях відновиться степ.

Володимир присідає біля обгризеного поросту: «Ось деревце всохло, і це дуже добре. Об нього самці сарни європейської терлися рогами й обтесали всю кору. Тому воно і вмерло. Окремі дерева ми допускаємо, але якщо їх надто багато, степ заросте. Якщо деревце зрізати пилкою, все одно лишається підросток — і воно росте далі. А так тут все обкусане, не ростиме. Тобто сарни регулюють екосистему».

Петрик і Василь. Де решта?

Ось і сарна в невеликому карантинному вольєрі. Щоправда, ця тварина ще не стала до роботи над екосистемою: це мале козеня, яке біжить до пляшки з молоком і завзято смокче. «Це Петрик, його знайшли на Петра й Павла, то й назвали так», — каже Леся.

Косуль на Касовій 11 — усіх передали приватні власники. «У всіх одна історія, — нарікає Володимир. — Прийшов у ліс, знайшов косулю, забрав. Косуля виросла й почала все об’їдати. І тоді просять: заберіть та заберіть. Скільки не розказуєш, що забирати дитинчат із лісу не можна, все одно людям руки сверблять забрати від мами те дитинча».

У сусідньому вольєрі в холодку вмостився Василь — олень із Борисполя, якого теж привезли від приватного власника.

— А чому він у карантинному? — питаю.

— А він був побився з іншим оленем. Скоро ми його випустимо. Він флегмат, дуже ручний. Як його привезли, він став і з клітки не хотів виходити. Щоб він ішов, треба ззаду підпихати. Хоча дуже боїться техніки. Може, був у якійсь аварії.

Решта тварин бродить Касовою куди заманеться, проте ця площа теж обмежена і становить 23 гектари. Саме стільки Володимир зміг поки що обгородити. Копитні живуть тут в умовах, близьких до природних. Тому ховаються від людей, і побачити тварин не так просто.

«Діти приходять: “Ми хочемо на тварин подивитися”, — розповідає Володимир. — Дітки, кажу, в нас не зоопарк, дикі тварини живуть своїм життям. Можна погуляти, пошукати. Можливо, ви їх знайдете, але гарантії вам ніхто не дає. Це своєрідний квест».

Герої першого плану — копитні 

Квести я люблю, і ми простуємо далі. Попереду з трави вигулькує рудувата зацікавлена голова. Це самиця коня Пржевальського.

Вона була першою мешканкою центру і поселилася тут за сприяння UAnimals. Кобила жила в колишній мисливській резиденції експрезидента-втікача Віктора Януковича в Сухолуччі. Тепер там парк відпочинку. Тварина мала запальну вдачу, тож зрештою навесні 2022 року працівники вирішили її приспати. Втрутилися небайдужі люди, до справи долучилися і UAnimals. Фонд оплатив седацію, ветеринарний супровід і перевезення тварини на Івано-Франківщину. Ще рік вона прожила на стадіоні в Бурштині, бо ж на Касовій Горі ще не було вольєра.

Сусіди кобили — стадо з 9 плямистих оленів, які жили на Львівщині в тісному вольєрі на території комплексу відпочинку. Місце збанкрутіло, й утримувати оленів не було кому. UAnimals разом із Володимиром перевезли їх на Касову Гору, де олені тепер мають незрівнянно більше свободи. Згодом в однієї самиці народилося оленя, тож тепер у стаді десятеро тварин. Простори Касової ділять із ними ще двоє плямистих оленів, три європейські лані, четверо муфлонів і 11 європейських сарн.

Розмножуватися тварини тут не будуть, тому під час гону самців і самиць розділять. Для цього їх заманять у маніпуляційний коридор (спеціальний вольєр) їжею. «Вони собі заходять і рухаються по колу. А в один момент зайшло все стадо — і я їх закрив, — пояснює Володимир. — Самець підійшов до краю — я закрив його в ящик і повіз на іншу ділянку, випустив». 

Тварини отримують мінімальний догляд: їм роблять щеплення й обробляють від кліщів (заманивши стадо в маніпуляційний коридор, посипають зверху пудрою, що захищає від паразитів). Узимку дають трохи вівса й кукурудзи. Влітку лише ставлять солонці. Все інше — як у природі. 

«Сусліки» повертаються: реінтродукція крапчастого ховраха

На сонці блищить огорожа з бляхи, мало не ріже око. «А це в нас ховрашине гніздо», — представляє Володимир.

70 років тому на Касовій і довкола теж було повно цих тварин. Звірівник Ігор із тутешнього села казав, що в місцевості жили «сусліки», яких він ганяв малим разом із друзями. Справжня назва «сусліка» — крапчастий ховрах (Spermophilus suslicus). В Україні цей вид перебуває на межі вимирання.

Люди нищили ховрахів без жалю, бо ті добряче шкодили полям і городам. До того ж ховрахові для життя потрібні степи та луки, а їх теж меншає: незоране орють, меншає худоби, яка б паслася і «розчищувала» ділянки. Ще трохи — і вид, може, зник би з України взагалі. Тому науковці зараз докладають зусиль, щоб його відтворити, зокрема й тут, на Касовій. Увесь проєкт з реінтродукції ховраха профінансував фонд UAnimals.

Ховрахи, які поселилися на Касовій, приїхали зі Львівщини. Місцевість, де вони з родичами жили, частково переорали. Фахівці виловили там кілька особин і переселили сюди. 

«Гніздо» ховрахів на Касовій — це велика ділянка, обгороджена бляхою. По центру — менший вольєр із сітки. Там ховрахи жили два тижні, звикаючи до нового місця. Потім цей мінівольєр відкрили — і ховрахи пішли освоювати адаптаційний вольєр площею пів гектара.

Чи не прокопаються вони через огорожу? Ні, бо метал закопаний у землю на глибину 50 сантиметрів. Ще тут є камера, щоб спостерігати, як вони прижилися. Невдовзі поставлять ще одну з більшим зумом. 

У траві шугає ховрах, але я як на біду саме розглядаю камеру. Та нори, ходи видно гарно, де-не-де — лушпайки соняшника. «Все поз’їдали, — інспектує Володимир. — Соняшника насипаємо їм. Він жирний, а їм треба багато жиру, щоб добре перезимувати. А в природі насіння їдять, на жуків полюють — коників, саранчу. Їхня улюблена їжа — жук кравчик».

Ховрахи живуть тут з першого червня. Пізніше вони покинуть і цей вольєр та житимуть на Касовій там, де їм сподобається. Володимир і причетні до проєкту прагнуть, щоб колонія розрослася принаймні до 500 тварин. А поки що цих кількох бережуть від хижаків.

Зовні вольєра для цього натягнули електропастух. «Якщо приходить тхір або лисиця, вона носом обнюхає, її стукне — і вона втече. А для птахів он у нас дядько стоїть», — Володимир вказує на опудало.

«Дядька» лякаюся навіть я: він моторошно ворушиться від вітру. 

«Я спеціально зробив, щоб він ворушився. Найбільший ворог ховраха — підорлик малий. Він побачить людину — і не нападе. Так що він нам гарно охороняє колонію». Клацаю Володимира з «дядьком» — «Назвіть “двоє на охороні ховрахів”».

Волинський молочай (Euphorbia volhynica) — ендемік Східної Європи (росте тільки тут, більше ніде у світі). Це ще й релікт — рослина, яка збереглася з дуже давніх часів, коли природа була геть іншою. Волинський молочай — свідок минулих епох 

Натрапляємо на червонокнижний весняний горицвіт (Adonis vernalis). Без квітки він схожий на кріп, а одна з його народних назв — польовий кріп. А ще кажуть «пожарна квітка» — за яскравий жовтий цвіт. З рослини виготовляють серцеві препарати. Проте просто так заварити собі горицвіту не можна: він отруйний.

То тут, то там росте подільська зіновать (Chamaecytisus podolicus) — теж місцевий ендемік, що любить скелясті схили. Зіновать захищають міжнародні природоохоронні списки. Під кросівками кущиться приємна на дотик гостра костриця.

Ми на Опіллі, західній частині Поділля. У попередні геологічні епохи ці пагорби вкривали моря. На дні формувалися гіпси й вапняки, які тепер виходять на поверхню як скелясті гірські схили. Такі ділянки не обробляли, тож вони залишилися реліктовими (зазнали мало впливу людини і зберегли багато видів). Це найбагатші в регіоні екосистеми — тут найбільше видів тварин і рослин.

Виходимо на вершину. Вітряно. Над нами полює великий яструб. З оглядової вежі видно, яка крихка ця краса — одразу за огорожею густо росте соя, внизу видно кукурудзу, а сусідній пагорб — у чагарях. «На цій горі теж був степ, — показує Володимир. — А тепер він заріс. Його або переорють, або він перетвориться в малоцінний ліс». Такі ліси небагаті з погляду біорізноманіття — там мало видів рослин і тварин. 

Спускаємось деякий час через очеретяну молінію й папороть орляк. Вони тут серед небажаних видів: не характерні для степу й ідуть суцільними хащами, пригнічуючи інші рослини. «Ми орляк косимо, а він знову бабах — і поліз». Так само заважають трав’яниста бузина й сиза ожина. Копитні їдять не все: від бузини відмовляються, вона їм смердить. 

«Тут погана ділянка, — киває Володимир на зарості орляку й бузини. — А ці схили — це класно». Вони сиві від ковил. Там знову вигулькує кобила Пржевальського й стежить за нами блискучим темним оком.

Крім копитних і ховрахів

Присідаємо біля куп землі. Вони такі, наче там попрацював невеличкий екскаватор. Насправді це робота подільського сліпака (Spalax zemni). Це ендемік — тварина, що трапляється лише в цьому регіоні. Він справді сліпий: очі редуковані, бо вони йому не треба, життя він проводить під землею. За однією з легенд, на прохання сліпака дати йому зір Бог наказав йому нарити стільки купок землі, «скільки зірок на небі». 

Зате в сліпака є довгі різці, якими він прогризає собі ходи в землі. Сліпак їсть підземні частини рослин. Живе самотою й зустрічається з іншими сліпаками хіба для народження малят.

На Касовій «чудом збереглася популяція», каже Володимир. Ще одна є на Миколаївщині. 

Зі ссавців на горі ще збірна України з 9 зайців — усі на реабілітації, з різних куточків країни.

Де багато рослин, там багато й комах. На Касовій живе рідкісний фіолетовий джміль — звичайна ксилокопа, або бджола-тесляр (Xylocopa valga). Самиця будує контейнери із квіткового пилку для кожного зі своїх яєць. Унизу «Касової гори» є дерев’яні будиночки, готові приймати рідкісну комаху.

Крім неї, на Касовій Горі живе український пилкохвіст (Poecilimon ukrainicus) — коник без крил. У природі збереглися тільки поодинокі особини — все через зникнення степів. Тож пилкохвіст занесений до Червоних книг України й Польщі.

Ще один безкрилий коник — степова дибка (Saga pedo). У дибок самі «дівчата». Самці у природі існують, проте трапляються надзвичайно рідко. Розмноження відбувається без їхньої участі: нові комахи розвиваються з яйця без запліднення. Такий тип розмноження називається партеногенез. Дибки — хижачки, ловлять інших комах із засідки.

Бредемо травою до яблуні-дички. Нарешті холодок! Володимир шукає на землі стигле яблуко, але там нічого нема. Врешті зриває одне з гілки.

«Бачите, копитні все виїдають. Яблука терпкі, але їм смакує. Ще тут борсук приходить їсти. Він тут і жив, але браконьєри постійно виловлювали. А тепер не можуть!».

У обвалених схилах гори є нори бджолоїдок, ластівок-берегівок і диких бджіл. Одне таке місце для птахів Володимир із працівником створили вручну — заступами. Там справді оселилися птахи. 

Поки я дивлюся на ковилу, мене кличуть униз, під ще одне поодиноке деревце. Виявляється, там ще й печера. «Це печера сонцевиків Іо. Вони там зимують, туди їх купа набивається», — вмостившись у холодку, розказує Володимир.

Сонцевик павиче око — відомий усім нам червоний метелик, а його латинська назва — Aglais io, на честь красуні Іо — однієї з пасій Зевса.

У кроні дикої груші прихована фотопастка, щоб стежити, які птахи сюди прилітають. На знімки потрапляють сороки, сірий сорокопуд, великий яструб, малий підорлик, дрозди. 

Ще один спостережний пункт розташований на іншій груші. Виходимо дерев’яною драбинкою на невеличку терасу просто в кроні дички. Для Володимира це ще й місце кавування й роздумів.

Планування на груші

«Роботи повно, — каже Володимир, відкинувшись на лавці, де приємний вітерець нарешті долає спеку. — Зараз я роблю польову кухню для волонтерів. Таку, знаєте, з великими сковорідками, щоб картоплю по-домашньому можна було приготувати».

Чоловік планує облаштувати вольєр для тварин, що живуть у воді. Вже було чотири випадки, коли можна було б поселити на Касовій вилучених видр. Проте місця не було, і видр довелося віддати в зоопарки. 

Однак ключове питання — обгородити наступні ділянки урочища. Загалом в оренді у Володимира 71 гектар землі, з них обгородили 23. Якщо обгородити інші ділянки, самців можна буде відділити від самиць у період гону, а також прийняти тварин, які не могли б жити разом в одному вольєрі, хай і великому. «Просили оленя благородного забрати, але я не зміг: він усіх тут поб’є».

Обгородивши другу за планом ділянку, центр зможе прийняти ще 50 копитних.

«Від того, що тут існує центр, всі у виграші. Громада, бо я зберігаю землі, які деградували, і плачу податок за землю. І я щасливий, бо це була моя мрія», — говорить Володимир.

На Касовій тепер бувають туристи, сюди привозять поважних гостей. Задоволені не всі: декому конче треба побачити тварин, але це не завжди виходить — ті не сидять в очікуванні відвідувачів. Приїжджають і школи. У місцевій громаді запровадили урок просто неба на Касовій Горі для різних класів, починаючи з 6-го. «Спочатку в нас екскурсія, потім сідаємо й спілкуємося з дітьми, — розказує Володимир. — Виховуємо почуття гуманності до диких тварин. Показуємо, як має жити тварина. А дика тварина має жити в дикій природі».

Тут мав би лунати дитячий сміх, гупати лунко об підлогу м’яч, а свисток учителя фізкультури — зупиняти човниковий біг. Натомість тут без упину впродовж чотирьох днів тривали ветеринарні консультації, процедури та операції. Це шкільна спортивна зала у Воздвижівській громаді на Запоріжжі, де команда UAnimals тимчасово облаштувала «ветеринарну клініку». 

Допомогу надають як безхатнім котам і собакам, так і тваринам місцевих мешканців. Люди з громади приносять підопічних на огляд і консультації.

Ловець Роман Бідненко відповідає за те, аби спіймати на вулицях громади стількох тварин, скількох лікарки встигнуть прийняти. А ще в цій місії Романові випадково вдалося прилаштувати в родину одне з цуценят, яких він відловив. 

Люди прийняли цуценя в родину вже після стерилізації, з обробками від паразитів, вакциноване і чиповане. Такий захист отримали всі тварини, які потрапили до «ветклініки» UAnimals у спортивній залі. Хіба що аж надто малих пацієнтів не стерилізують.

Деякі тварини потребують лікування, а окремих із них доводиться оперувати.

Загалом у цій місії вдалося допомогти понад 250 тваринам.

Ніколи раніше я так уважно не розглядала двері супермаркету. На цих наліпка: перекреслений пес. А в мене на повідці неспокійне цуценя, яке нізащо не хоче лишатися саме. Ну, я миттю, думаю собі, одна нога тут, друга там. Може, ніхто й не помітить. Набравши продуктів, біжу до каси. «А хто це в нас тут такий?» — голосно видає мене прибиральниця. У мого пса екстаз від швабр і мітел, тому він кидається до жінки. «Ану ж ходи сюди!» — додає друга. І цуценя стає центром уваги. Поки довкола всі розважаються, я мрію перетворитися на восьминога, щоб усе контролювати: повідець, сумку, продукти, гаманець… Мене не вигнали, проте чи був цей досвід корисним для самого цуценяти? Виявляється, тут є нюанс. І навіть багато нюансів. Про те, як я вчилася жити в місті зі своїм першим собакою — в цьому матеріалі. 

Замість дисклеймера 

Ранок народився серед вибухів, і жодні звуки не заважали йому мирно сопіти. Коли ми зустрілися, він спокійнісінько тупцяв серед інших собак, котів, людей і, здавалося, хотів дружити з кожним і кожною. Щоправда, тоді він був більше схожий на картоплину, ніж на собаку. Пес із самого дитинства був налаштований на дослідження та знайомства. 

Проте не всі собаки такі, пояснюють кінологи, і соціалізація з кожним псом буде різною. До того ж, вона не має стати для собаки великим сюрпризом. Якщо пса, який ніде не бував, одного прекрасного дня привести в гамірне людне місце, це стане для нього стресом. 

Хай там як, а й з активним і сміливим собакою впоратися нелегко. Несподіваних порад не буде: найкраща допомога в цьому — робота з професійним кінологом чи кінологинею. Це ми з Ранком вам відповідально заявляємо. 

Психологічна «швидка»: початок марафону

«Ох ти ж моя солодка булочка!! Ох ти ж пиріжечок!» У перші тижні з Ранком я відчуваю себе швидкою допомогою. Тільки ми рятуємо не від хвороб, а від поганого настрою. Однак пройти вулицею нереально: забагато охочих спілкуватись. 

Згодом коментарі стають іншими, а від кількості порадників голова йде обертом: «Ніколи не підвищуйте голос!», «Його треба сварити!!!», «Якщо він кусає, ви теж повинні його вкусити!»… 

В роботі мені не раз доводилося говорити з досвідченими опікунами собак. Тож я вже чула про сепараційну тривогу цуценят: жодне з них не хоче, щоб його розділяли з його людиною. Проте я не уявляла, наскільки сильною може бути ця тривога.   

Ранок скавчить навіть тоді, коли я зачиняю двері ванної кімнати, краючи мені серце. Рішення, що першим спадає на думку: брати пса із собою всюди. 

Раніше я працювала в коворкінгу, куди часто приходили люди із собаками. Ті мирно сопіли поруч. От би так і мені! Ото було б життя! Я роблю спробу взяти цуценя в коворкінг. Початок ніби ок: він тупцяє кімнатами, щоб познайомитися з кожним і кожною. Люди отримують психологічну допомогу, я працюю.

Наступного разу там мене зустрічають холодно: «Собаку тримайте при собі. У вівторок він нам наробив купок по всіх кутках, і це все порозносили відвідувачі». Я ладна крізь землю провалитися.

З часом пес таки призвичаюється ходити надвір, гавкає на пам’ятники й манекени. Заводить друзів: Цукерочка, Кава, Лютік, Тостер, Вівсянка, Бренді… Їде на свої перші заняття з кінологинею. Як саме їде? Гм, ну…  

Транспорт: мандри тролейбусами, метро, таксі та власною автівкою

Ранок любив кататися ще зовсім малим. Ми їздили поміж селами Куп’янщини в кабіні ветавто, а потім звідти рушили до Харкова. 

У місті Ранок пересів у сумку-переноску, куплену в найближчому до вокзалу зоомагазині, відразу ж прокатався в метро й подався маршруткою до Києва. Так він далі й подорожував, у сумці — автобусом, тролейбусом, метро. І звісно, автомобілем.

У наземний транспорт в Києві собак брати можна: малих — у сумку, більших — на задній майданчик, з повідцем і намордником. Правила вимагають мати при собі документи на реєстрацію тварини. Однак відтоді, як рішення про це ухвалила міська рада Києва, механізми реєстрації змінилися. У правилах досі вимагають мати номерний знак та жетон тварини. Проте тепер тварин реєструють за допомогою чипа.

У метро великого собаку не провезеш. Можна лише малого, та ще й закритого в контейнер, сума сторін якого — не більш як 120 сантиметрів. Про це говорять Правила користування метрополітеном. Зайти в підземку власними лапами може лише собака-поводир.

Поки Ранок у сумці, проблем нема. Та пес росте, сумка стає тіснішою, а світ — цікавішим, тому він починає вередувати. Торба в метро відкривається, і звідти вигулькує Ранкова зацікавлена довбешка.

Одного дня він влаштовує собачу істерику. Перед Золотими воротами не хоче залазити в сумку, а в мене, недосвідченої роззяви, саме немає із собою ані смаколиків, ані корму, щоб заманити вередливого пасажира всередину. Ранок пищить, привертає увагу публіки, боляче гризе мене, вистрибує із сумки й істерично гасає перед стародавнім в’їздом до Києва. Вуличний музикант із трубою намагається пожартувати: опускає трубу, коли Ранок пробігає повз, і щосили в неї дме. Невдалий жарт — я ледь ловлю собаку. Веду до парку Шевченка. Може, він втомиться, заспокоїться й таки залізе в сумку? Дорогою пес ставить жирну крапку в тому, що він про все це думає: прямісінько перед Оперним театром вмощується на бруківку і робить свою справу. А на вулиці як на зло жодного смітника.

Мабуть, доведеться таки викликати таксі.

Для цього в застосунку перевізника треба обрати відповідну опцію. Іноді її доводиться добряче пошукати. Спершу мене це збило з пантелику: обрати послугу з перевезення тварини можна зазвичай аж після того, як уводите адресу й бачите доступні авто. У деяких сервісів такої опції взагалі немає: радять вибрати машину й телефонувати водієві. 

Собаку в таксі дозволяють перевозити Правила транспортування тварин. За ними, пес має бути в наморднику та з повідцем, а сидіти такому пасажиру треба на підлозі. Якщо є підстилка, то собака може й на сидіння сісти. 

Що ж, підстилка — це легко! Я взяла в таксі величезний рушник. Водій був дуже люб’язний, та й салон у нього виблискував. Зачарований такою обстановкою, Ранок зразково сидів стовпчиком на рушнику й дивився на дорогу. Я мовчки пишалася, які ми модні чуваки й у якій гарній машині їдемо, та ще й так чемно. Аж ось у самісінькому кінці після кількох поворотів пса раптово знудило. Та ще й не на рушник, а на рифлений килимок! Настав час мені вдруге провалитися під землю.

З водієм розійшлися мирно: спочатку разом поприбирали як могли, потім я відшкодувала чищення салону. Тепер, Раночку, годі й думати про корм години за дві перед поїздкою. А ще, якщо ваш пес — поки не досвідчений пасажир, варто взяти підстилку й для килимка. Або перевозити пса в боксі-переносці — такі є не лише для малих песиків, а й для солідних собачих особистостей. А водій, зі свого боку, може керувати автомобілем якомога плавніше й обережніше. Що менше різких маневрів, то спокійніша поїздка. 

З часом ми пересіли у власне авто. Все здавалося ідеальним, поки Ранок не вигулькнув у мене з-за спини й не поставив важкенькі лапи на кермо. 

Світ собачих прибамбасів не припиняв дивувати: виявляється, існують автокрісла для собак! Це ємність, схожа на лежак, що кріпиться до сидіння. Всередині — короткий повідець, який прищібають до шлеї чи нашийника. Це недешева річ, та краще витратитися, ніж аби Ранок керував автомобілем замість мене. Також песиків перевозять у боксах (клітках).  

А в громадському транспорті поки рятує великий рюкзак для собак до 12 кілограмів і де-не-де почуття гумору.

Крамниці: коли краще лишитися вдома

Першою крамницею, до якої я зайшла з «картоплиною» на руках, був зоомагазин. Сюди собакам можна, але є нюанс. Всі виставлені смаколики й вивішені іграшки в зоомагазинах Ранок вважає своїми. Чому б не пожувати й не випробувати те, що для цього створено? Якось встиг навіть залізти в будиночок для кота.

Законодавчої заборони заходити з тваринами в магазини в Україні немає. Проте є рішення місцевих рад, які можуть таку заборону встановити. У Києві формально діє рішення міської ради, що забороняє «приводити тварин (крім собак-поводирів) у приміщення магазинів і кафе (крім спеціалізованих магазинів для тварин)». Та водночас власники магазинів самі регулюють, пускати їм собак чи ні.

Спершу я таки заходила до крамниць із собакою. Це був челендж: поки вибирала шампунь на верхній полиці, він уже ласував фарбою для волосся з нижньої. Художні магазини Києва, куди я часто навідуюся, всі петфрендлі. Та не скажу, щоб там усе йшло як по маслу: якось я висмикнула зі собачої пащі розчинник для фарб — дуже токсичний засіб. 

Для дорослих собак, які краще тримають себе в лапах, це працює. Проте я особисто цю практику припинила. 

Не в останню чергу через пояснення нашої кінологині Анастасії Саакян: «З точки зору санітарної безпеки загрози в тому, щоб брати собаку в магазин, немає. Однак поруч із вами можуть опинитися люди, які бояться собак. До того ж на нижніх поличках, до яких дістає пес, можуть справді бути небезпечні речі. У магазинах ціла купа запахів, які можуть перезбуджувати собаку». 

Взяти собаку й прив’язати біля входу — теж не рішення. Це забороняє стаття 22 закону «Про захист тварин від жорстокого поводження»: «Забороняється залишати домашню тварину прив’язаною без нагляду у громадських місцях чи місцях скупчення людей (поблизу зупинок, магазинів тощо)».

Анастасія Саакян додає: «Прив’язувати собаку біля магазину — табу. На моїх очах на пса, прив’язаного біля крамниці, напали безпритульні собаки. І навпаки, навіть найдобріший собака у стресі може на когось накинутися. Я за те, щоб продумувати похід до магазину заздалегідь і все-таки залишити собаку вдома».

У Києві один мережевий супермаркет має опцію «песомобіль»: тварину можна посадити в спеціально маркований візок. Там є відділення для собаки, і поки що Ранок залюбки там катався.

Кав’ярні: головний гавкучий гість 

Ранок — колись безпритульний собака — любить зазирати в скляні двері різних фешенебельних закладів. І що заклад крутіший, то скоріше він встромить у двері свого носа.

Ми саме спускаємося центральною вулицею до Хрещатика, вечір, поз’являлися різдвяні оздоби. Фасад ресторану увесь прикрашений ялиновими гілками, на яких мерехтять ліхтарики. Ранок преться до них. Гаразд, помилуйся мерехтінням, думаю я й дозволяю йому пройти ближче до фасаду. Ранок зачудовано дивиться на лампочки й гілочки і підіймає на них задню лапу.  

Я даю драпака.

За своє коротке життя Ранок побував у кількох кав’ярнях і в центрі міста, і на околицях. Вихованих псів, напевно, можна брати й на офіційні дипломатичні прийоми. Проте він зазвичай зчиняв рейвах.

Раніше згадане рішення Київради формально забороняє також приводити тварин до «кафе, … об’єктів громадського харчування».

Проте в деяких закладах навпаки припрошують відвідувачів із тваринами. Принаймні на моїх очах персонал ніколи не відмовлявся прийняти когось із собакою.

Якось після довгої прогулянки Ранок уже ледь волочився, та й я вже давно хотіла хоч на хвилину кудись забігти. Довго видивлялася заклад і готувалася тримати вже важкенького пса на руках. Та все було таке яскраве й фешенебельне… Коли вже відчула, що терпець от-от лусне, прочинила двері до недешевого закладу. За секунду нікому вже було не цікаво, чи давати мені те капучино й чи я за нього взагалі заплачу. Головне — налити собаці водички! 

НЕ бути петфрендлі в Києві — моветон.

Заходи: «Він створений для цієї миті!»  

— А його можна брати із собою на ці урочистості? А якщо на сцену вибіжить? — кажуть мені.

— Там запросили приходити з тваринами.

— Тоді він створений для цієї миті!

Ми йшли на вручення премії «Гуманна книжка» від UAnimals. Там Ранок увімкнув свій зірковий режим. Не боявся, та від його бажання гасати по залі мені було непереливки. Згодом нас знову запросили вийти в люди: поїхали на нагородження переможців конкурсу від виробника кормів. Крім вихованих дорослих собак, у залі зібралися журналісти, які пишуть про тварин, політики, продюсери, керівники компаній… Там Ранок поводився цілком пристойно. Аж поки не вийшов у центр зали, підійшов до стійки, за якою стояла ведуча, і підняв біля неї лапу. Потім із діловим виглядом відірвав з ялинки прикрасу та двічі вихлебтав каву в пані, яка раз-по-раз ставила чашку на підлогу. Добре, що це були події для людей із тваринами й публіка зібралася толерантна до всіх його витівок.

А якось довелося взяти Ранка на зовсім несобачу подію. Разом з іншими художницями і художниками ми збиралися у п’ятничні вечори, щоб робити начерки фігури, і на цю сесію я взяла його із собою. Ох і давав він усім жару! Смакував олівці й фарби, вистрибував на подіум до моделі. Коли його звідти прибрали, він спершу вкрав у когось з акварелістів склянку з водою, пробігся з нею в зубах по всій кімнаті, розбризкуючи кольорові патьоки, а потім знову повернувся на подіум. 

Кінологиня Анастасія Саакян каже: «Якщо це подія, не пов’язана з собаками, їх краще залишати вдома чи на перетримці, щоб вам не довелося червоніти. Це не завжди окей з точки зору психіки собаки. Пса не варто брати на заходи, де гучна музика, різні запахи, можуть бути люди напідпитку. Тварина там стресуватиме, а завтра, наприклад, попісяє на ліжко. Плюс собака має спати 15-16 годин на добу, а цуценя ще більше. Якщо берете кудись собаку, подумайте, чи вона виспиться». 

В заклади Києва — як крамниці, так і кав’ярні — собак здебільшого пускають. З міського транспорту особливих умов вимагає метро для собак великих порід — їх не можна взяти в підземку, якщо це не повітряна тривога. 

Сказати, що з іще не вихованим собакою в місті складно, — нічого не сказати. Однак не через заборони. У виховання й соціалізацію доведеться вкласти зусилля і гроші. За свої кілька місяців життя з цуценям я зрозуміла, що термін «петперентінг» досить точно передає цей процес. 

«Куп’янський рай»: кілька бетонних букв повідпадали від стели, і від слова «район» лишився тільки «рай». Важко вигадати щось іронічніше.

Прапори майорять на вітрі. На фарбованому бетоні — мерехтіння з написів тих, хто минав цю стелу. Вітер віє в обличчя. Слідом за моїми супутницями-ветеринарками з машини вихоплюються собаки: красивий Лиман і смішна до неможливості Річі. Знімаю всіх. За хвилину — знову по машинах.

Пірнаємо під перехняблений залізничний міст: його шматки звисають над дорогою, наче це кадр із якогось фільму з вибухами і якісною графікою. Машина звертає на ґрунтівку, нами підкидає, здіймається курява.

В якийсь момент авто клює носом, лишає збоку кількох втомлених військових — і я бачу навколо воду. Шматки мосту підіймаються з дна, мов іржавий хребет із ребрами. Оскіл? Я вихоплюю свій телефон, знімаю кілька секунд, але на записі видно лише куряву й чути пісеньку з радіо «Підкаже серце, бо має зір. Це точно він! Це точно він!».

Разом із командою ветеринарок їдемо в напрямку Ківшарівки: тут вони стерилізуватимуть і лікуватимуть тварин. І ось щоденники цих 8 неймовірних задимлених днів.

Дійові особи:

o   Наталія Соколова (Наталка) — керівниця проєкту «Доступна стерилізація», ветеринарка;

o   Лоліта Поліщук (Лола) — асистентка ветеринарки;

o   Юлія Ткаченко — ветеринарка;

o   Роман Бідненко (Рома) — ловець тварин;

o   Олександр Погребний (Саша) — водій ветавто UAnimals;

o   Ольга Слинько (Оля) — волонтерка;

o   Андрій Харчишин (Андрій) — менеджер відділу порятунку UAnimals; 

o   Лілія Флоринська (Ліля) — зооволонтерка з Куп’янська;

o   Пес Ранок;

o   Голова сільради — голова сільської ради Осинова Василь Боков; 

o   Тьотя Валя, Зіна та інші. 

Вівторок, 3 вересня

Авто дико хитається між білуватими крейдяними горами. Ландшафт схожий на порізаний київський торт. 

Ось і стела Ківшарівки — синьо-жовта. На ній теж полощеться прапор, щоправда, сильно вицвілий, кольору лаванди. Рухаємося трохи на південь, до першої точки, де стоятиме мобільна клініка, — до села Новоосинового. 

14:02 — ми на місці. Невідомий солдат ледь схиляє голову під старою березою. Туди ж паркуємо ветавто й обвішуємо гілляччям. Речі несемо в покинуту амбулаторію. В одній із кімнат вивішені позивні й кодові слова військових. Там кидаю свій рюкзак.

У стіні амбулаторії дірка, а поруч квітне трояндовий кущ. Дах потрощений, тут і там звисають гірлянди обірваних дротів. Йду далі. Вибиті вікна шкіряться залишками скла. Де-не-де чорні сліди, ніби щось гаряче чиркнуло об будинок. Паркан обписаний побажаннями ворогам. І нарешті люди — жінки на лавочках в оточенні котів. «А ви волонтьор? Я хочу з вами поговорить».

Я навіть не встигаю сказати, яка саме в нас волонтерська місія, як жінки починають розповідати про своїх тварин. 

— А хто це у вас пописав паркан? — питаю.

— То Валя писала, а Костя їй диктував. Лучче б вона не писала! Там 4 помилки в кожному слові.

Справді, на шляху назад помічаю «рускій корабиль». Коли повертаюся, ловець Рома саме приїздить зі свого першого відлову. З автомобіля, як із рукавички, «висипаються» собаки й коти. То здається, що висипаються, — насправді вони сидять у клітках. Це безпритульні тварини, яких будуть стерилізувати й обробляти від паразитів.

Одне цуценя не в клітці, бо зовсім мале. Його просто пускають на траву, і воно перевальцем швендяє поміж клітками. Цяп-цяп-цяп. 

— Зараз ми його вакцинуємо, — каже Наталка, — це можна буде записать на відео. Беріть його на руки… 

— Мені треба взяти петличку… — кажу, але не можу випустити цуценяти з рук.

— Давай мені, потримаю, — пропонує Андрій, наш менеджер.

Я починаю ревнувати. 

— Ідіть удвох! — ставить крапку Наталка.

Я шкварю по петличку в амбулаторію, тримаючи малечу. Цуценя труситься, як осика, але слухняно сидить на кушетці, поки я шукаю потрібне. Потому малого вакцинують від інфекцій і чипують. Знімаю цей процес і вже починаю розуміти, що більше не відпущу його від себе. 

Тим часом Наталка, Лола і Юля поступово проводять седацію тваринам у клітках і починають оперувати. Всіх цих котів і собак згодом вакцинують від сказу й оброблять від шкідників. А Рома й волонтерка Оля вже збираються на наступний відлов. Хапаю фотоапарат і ледь встигаю застрибнути в машину з ними. 

«Розверніться, щоб він мене не бачив!» — видається, це головна фраза цього дня. Рома кричить її кожному і кожній, хто несе кота чи собаку до авто. Він переконаний: якщо тварину відвернути й вона не побачить ловця, тоді він зможе безпечно взяти її у господарів і швидко посадити в клітку. 

Збираємо котів по Новоосиновому й Ківшарівці. Когось віддають люди, інших Рома ловить у спеціальну клітку — котоловку, насипавши туди духмяного корму. Когось вдається схопити голіруч, а когось — сачком. Повертаємося вже в сутінках, у клітках веземо 18 котів.

Лікарки закінчують операції: за перший день — 15 стерилізованих тварин. Ніби й небагато, але попереду ще досить часу.

Фронт стугонить, тому спати в амбулаторії сьогодні не випадає. Ми забираємо звідти речі й простуємо в підвал п’ятиповерхівки. Будинок виглядає порожнім. Та раптом біля під’їзду матеріалізується жінка з велосипедом: «А вам же треба помитися! Там є квартира пуста, розбомблена, і там же є вода. Військові туди ходили митися. Ох, скільки ми з ними тут прожили! Вони поїхали якось, а тоді повернулися — боялися, що тьоті Валі нема. А я є. І зустрінуть мене, і велосипед заведуть… Другий поверх, там ложка в замку стирчить». 

Середа, 4 вересня 

Зранку знову їду з ловцем Романом і Олею. Рома — за кермом, Оля з блокнотом і телефоном контролює запити, що приходять їй від Андрія й іноді від Наталки. Віддавши господарям тварин у Новоосиновому, вирушаємо у село Подоли на адреси з тих запитів. Хитаємося у мікроавтобусі по ґрунтівці, мов блудні бедуїни на верблюдах. У повітрі постійно дим. 

У Подолах нас зустрічає Зіна — місцева волонтерка, яка прихищає покинутих собак і знає, де є інші. Вона фактично наша дипломатична представниця в цьому селі. Зіна сідає в машину і впевнено вистромлює з вікна засмаглого пальця, показуючи дорогу. 

Перша зупинка — у жінки, яка забирає вже стерилізовану собаку Пушинку. Господиня плаче від радості, коли отримує собаку, і плаче, коли дає цуценят Пушинки на стерилізацію: «Так ви завтра привезете їх, да?».

Через дюни, які наробила військова техніка, наше авто виповзає на куток, де досі живе чимало людей.

«А де твоя друга кицька?» — «Кума її ще ловить», — говорять між собою. «То мої коти, — махає рукою жінка в білісінькій хустці. — Це переселенці. Отам у воєнній хаті жили, а тоді до мене перейшли. Кішка і троє кошенят. Солдати поїхали, і ніхто ж не годував».

Спілкування з людьми йде як по маслу, поки ми не доїжджаємо до хати місцевих пияк. Біля їхнього будинку гуртуються собаки. Хоча дипломатичне представництво розгортає свою діяльність наповну, пробитися крізь нерозуміння тут не вдається. Чоловік і жінка кричать і посилають нас разом із Зіною куди подалі. Вдається забрати на стерилізацію лише одну собаку.

Сьогодні простерилізували 46 тварин. Роздавали місцевим обробки й вакцини від сказу — тут цього купити ні՛де.

Четвер, 5 вересня

Виходжу з підвалу — і очі довго звикають до світла.

Починається гуркіт: два гвинтокрили проносять просто наді мною свої важкі черева і буквально за дві хвилини вертають. Видно синьо-жовті відзнаки. Сподіваюсь, ви успішно зробили все, що мали. 

Все довкола стугонить і вібрує. А біля мобільної клініки першою клієнткою стає кішка Сімка. Її приносить на руках немолодий уже Олександр Васильович. Каже, у нього є ще киця Білка і троє кошенят. Може, їх вдасться спіймати й вакцинувати? Чимчикуємо разом на його подвір’я. 

Тут, під виноградом, кошенята збилися на сидінні старого іржавого мопеда.

«Я можу звідси поїхати, — бідкається Олександр Васильович. — Собачку я одпустю. А цих куди дівать? Ну просто безвихідь такая! Я не знаю, що з ними робити! Мене вивезти ні՛куди, не те що їх. Мені якщо їхати, то це в Сумську область. Вони там не нужні».

Ловимо двох, несемо. Виходить ще один кіт. «Мурчик, ходім проведеш! У мене сьогодні день рождєнія. Я спочатку не знав, бо електрики ж нема, а тоді зарядив телефон і бачу, шо сьогодні».

Тим часом місцеві продовжують з’їжджатися до мобільної клініки: жінки привозять у буквальному сенсі котів у мішках. Усі обговорюють нічний обстріл у Ківшарівці. Крім іншого, снаряд влучив у автостанцію біля кіоску, де ми вчора купували їсти. 

Пізнього ранку знову з Романом вирушаємо в Ківшарівку й Подоли. Після прильотів димить сильніше. Автостанція розгромлена й почорніла. Багато де тліє трава.

12:01 — починається чи не найбільш насичений епізод за всю ветеринарну місію. Порозвозивши простерилізованих тварин у Подолах, ми довго розшукуємо розвалений будинок. Там, кажуть, аж семеро цуценят. Всі дикі, і їх треба відловити на вакцинацію. 

Нарешті знаходимо потрібне місце: решето замість парканів, будинок, одна стіна якого повністю зруйнована. Цегла розсипана купами, а всередині видно полиці з консервами й хатнім начинням. Заходимо з Романом у колишню кухню — там темрява і безлад.

Присвічуємо ліхтарями, але вдається знайти тільки двох цуценят. Інші тікають у дірку під підлогою, і наступні хвилин 20 минають для мене в куряві й шаленому тріскотінні. Рома ламає підлогу якоюсь рейкою, припадає до дірок і намагається дістати цуциків руками. Малеча скавчить, але врешті-решт вдається виловити всіх.

Опинившись знову в Новоосиновому, я пішки вирушаю шукати іншу крамницю. Десь глухо гупає. На перехресті лежить спалена машина, а над нею — дерев’яна табличка «Магазин» зі стрілкою ліворуч. Звертаю туди. У будинків погнуті стіни, і на відносно свіжій рожевій фарбі напис: «слава украине смерть ворогам!». 

«А у вас є хліб?» — «Хліб сьогодні не доїхав. Завтра буде».

Крім хліба, тут є абсолютно все. 

За цей день прооперували 37 тварин, більшість — з відлову. Продовжували роздавати засоби від паразитів.

Коли сонце вже заходило, я вийшла трохи подивитися на село. Доглянуті, але порожні городи. Кукурудза, незібрані помідори. Скрізь цвітуть чорнобривці.

П’ятниця, 6 вересня

Ми на новому місці, але назва села не дуже й відрізняється. Це Осиново, вже з правого боку Осколу. Мобільну клініку знову встановлюємо біля сільради та клубу, де вже зібралися люди. Деякі чекають із котами й собаками, яких принесли на стерилізацію, інші просто хочуть поговорити. Сідають поруч із нами на лавку й говорять, говорять, говорять… Тема, що всіх тут пов’язує, — їхні собаки й кішки. 

У середині дня військові привозять на стерилізацію собаку Санді, схожу на хаскі. 

«Це наша посестра, — каже військовий Саша, мружачись від сонця. — Вона з нами по бліндажах, по окопах… І з нами завжди ховається в укриття. Із самого малечку вона в нас живе». 

Роман питає мене: «Поїдемо на мусорку?» — «Авжеж». 

Кажуть, місцеве звалище — справжній клондайк для ловця безпритульних тварин. Ми приїжджаємо туди саме в золоту годину, коли все навколо вкривається теплими променями низького сонця. Позолочене сміття покриває пагорби. 

За нами ходить пан неймовірної ерудиції: «Я знаю 3 мови, — запевняє він. — Українську, російську й циганську! А ось моя собака. Бомба, іди сюди!». 

Поїздка на звалище була не дуже успішною: звідси вдалося забрати лише одного собаку і потім ще одного на шляху назад.

Та сьогодні господарі почали привозити більше тварин на стерилізацію, ніж доти. Загалом стерилізували 59 котів і собак: 33 тварин принесли власники, а решта, як і раніше, — з відлову.

На ніч розташовуємося в сільському клубі. Голова сільради привозить нам ковдри: свою я стелю під плакатом із радянським воїном. Ані вайфаю, ані зв’язку тут немає: щоб зловити інтернет від «старлінка», треба вийти на ґанок сільради. Зате в клубі є бібліотека з відносно сучасними книжками. Вгорі напис червоною аквареллю: «Куп’янщина! Рідний край».

Субота, 7 вересня

«Я привезла з Куп’янська 7 кішок, — каже волонтерка Юля, поставивши всі 7 переносок в рядок. — Збирала по людях, які не мають змоги самі привезти їх на стерилізацію. Багато людей повиїжджали, покидали тварин. А вони самі не можуть про себе подбати. Я прихистила кішку й чотирьох собак. А деяких ходимо годувати». 

Сьогодні тварин везуть із Куп’янська, приходять військові й дехто із села. А після обіду туди ж, у Куп’янськ, вирушаю і я разом із Романом. Ми знову катаємося не самі: в авто підсідає волонтерка Ліля з блокнотом, пописаним адресами. 

«Як у вас із ветеринарною допомогою?» — питаю. — «Ніяк, — каже Ліля. — Допомоги нема місяців 10 точно. Іноді онлайн зв’язуються з ветеринарами Харкова або везуть самі в Чугуїв чи Харків. Раніше була клініка в Шевченковому, тепер теж немає. Телефоном тільки можна щось вирішити».

За день лікарі стерилізували 67 котів і собак.

Неділя, 8 вересня

«Це в нас дєвочка Софа. У неї характер добрячки, шкоди не робить, — розказує про свою собаку місцева жінка, мама трьох дітей. — Хоч як не крути, її треба на стерилізацію. Для собаки це краще, та й для нас, бо інакше це буде достобіса собак. Ще в мене є Ляля. Якщо вибухає сильно близько, вони починають бігать у всі боки і гавкать. Софа під машиною в мене спить, бо боїться вибухів».

Чекати черги доводиться довгенько, тож згодом жінка переходить на спогади про окупацію.

«Всіх возили в підвали, змушували гімн російський співати. Хтось вийшов звідти, а хтось і ні. Було страшно, як літаки летіли над дахами. Спочатку я забивалася в кут, хапалася за голову й сиділа… Не знаю, як я взяла себе в руки. Із лісу їх довго виганяли. Зараз не так страшно, як наші стали тут. Не дай бог знов».

Чисте осіннє небо в легких прозорих хмаринках.

Це вже Пристін, третє село на нашому шляху. Тут мобільна клініка теж розташувалася поруч із сільрадою та клубом. Під лавочкою в акуратний стосик зібране шмаття від снарядів — гладенький метал із колючими розірваними краями.

17:37. Дим. Перше вакциноване у місії цуценя спить, не реагуючи на жоден вибух. В Осинові я вже назвала його Ранком. Дехто сидить під «старлінком» і ловить зв’язок. Андрій говорить із менеджеркою UAnimals Настею телефоном: «Я буду тобі кожну годину писать “все ок, все ок”». 

Це тому, що незадовго до цього неподалік свистіло й падало. Ми теж падали за стіну, хоча невідомо, чим би це в разі чого допомогло. 

Одразу потому водій Саша гукає: «Дрон!» — і ми на кілька хвилин припадаємо до берези. 

Я бачу, як за селом люди прив’язують пастися трьох корів. Дівчата продовжують оперувати, Рома на відлові. 

Надвечір знову приходить голова сільської ради: «Оце ж дрон полетів, отам скинув біля мого дому. Ще й друге було щось, у двір впало до жіночки. Зараз сходжу до неї — скажу, що то було. А це якийсь мармуровий буде?» — киває на Ранка. У того справді рудуватий колір із якимись мармуровими розводами. 

Ветеринарки, як завше, працюють допізна: за сьогодні — 41 прооперована тварина. 

Оскільки бажано менше вмикати світло, воно горить лише у ветавто. А коли згасає там, все поринає в густу темряву. Лише блимає за Ківшарівкою небо. 

Понеділок, 9 вересня

Вранці щось знову вшкварило зовсім близько. Чую, як голова просить когось по телефону: «Принеси пару каністр води хоч, бо прильот, щоб вогонь не пішов на соняшники…». 

Передостанній день, тому з менеджером Андрієм записуємо відео про підсумки. Він бере на руки кудлатого Лимана. «“Гради” вночі запам’яталися», — напівсміється Андрій. 

Та час і справді підбити підсумки: ветмісія надала допомогу 390 тваринам, більшість із яких — безпритульні.

Сьогодні зірок мало, зате видно місяць. Він зростає, але це вже не тоненький серпик. У небі він ширший і — якогось кривавого кольору.

Вівторок, 10 вересня

Пакуємо речі, беремо в машину Ранка і потихеньку їдемо ветавтомобілем до Харкова з Сашею. Ветеринарки, Роман і Андрій вирушають другим мікроавтобусом. У ветавто неполадки, тому ми їдемо лише на другій передачі й устигаємо дуже пильно роздивитися Харківщину — прекрасну й задимлену. У приймач пробивається російське радіо. 

У Харкові я йду в зоомагазин, купую сумку для собаки і їду додому.

До Києва прибуваємо ввечері паралельно — і лікарі, і Андрій, і Саша, і ми із собакою.

Перед приїздом пишу Наталці: «Як ви?» — «Все добре, — відповідає вона й шле мені фото з машини з келихом у руці. — Святкуємо життя». І малий «мармуровий» пес заважає писати цей текст. 

Будум… Будум… Будум… Білий мікроавтобус повзе крізь 300-річні сосни. Це Литовський бір у Гетьманському національному природному парку. До створення заповідної зони тут буяло браконьєрство: електровудки, сітки і 12-й мисливський калібр. 

Згодом, коли ці території стали природоохоронними, деякі місцеві писали листи тодішньому президентові Януковичу і закликали розформувати парк. «За кілька років вам ні՛де буде пасти корів, бо ці землі приватизують, а поля розпахають», — переконував їх заступник начальника відділу екологічної освіти. І мешканці поступово звикли до правил. Можливо тому, що штрафи зросли вдесятеро. 

Тррр… Керівник служби державної охорони Гетьманського парку глушить свою «цукерочку». Він мусить оглядати територію. Паркує машину на рекреаційному майданчику, де стоять альтанки, столики і гойдалки. Раніше сюди приїздили із Сум, Полтави й Харкова подихати свіжим повітрям. Зараз таке задоволення можуть дозволити собі лише працівники парку.

Відвідування лісів заборонене. Парк на початку повномасштабної війни майже місяць пробув під російською окупацією і потенційно забруднений вибухівкою. Щоправда, сапери донині не оглянули його територію, зате її вже оглядають працівники-науковці.

Природа адаптується

Микола Григорович наводить об’єктив фотоапарата на уламок у поваленому стовбурі. Поруч — вирва від авіанальоту, який стався ще в лютому 2022 року. Чоловік задирає голову і розглядає верхівки дерев. На одному боці галявини побувала смерть: випалені, трухляві, мертві гілки. На іншому — зелені та живі сосни. Так можна зрозуміти напрямок вітру в день нальоту: північний, бо саме південна сторона дерев постраждала. 

Микола Григорович — новоспечений керівник науково-дослідницького відділу парку. Раніше він учителював на кафедрі екології в Сумському національному аграрному університеті, привозив сюди студентів досліджувати видовий склад рослин і влаштовував експедиції науковців. А зараз він разом із колегою — ентомологом Олександром Володимировичем — оглядає воронку від снаряда.

Спершу викопує зразки ґрунту і складає в маленькі баночки. Це проби для моніторингу, які покажуть вплив війни на природу. Щоправда, зараз говорити про висновки зарано: зміни в ґрунті можуть проявитися лише з часом. Тому за 20-30 років зроблять повноцінний атомний спектральний аналіз: він допоможе дізнатись, які елементи з ґрунту мігрують у рослину. 

Але зараз поверховий огляд дає зрозуміти: рослини налаштовані долати труднощі та зміни. Тут уже відновлюються береза і сосна. Можливо, вони росли тут до удару і снаряд не знищив вщент коріння. А можливо, якась птаха зронила шишку і так проросли нові дерева. Також приживається перший переселенець — мох. Таку послідовну зміну в екосистемі називають сукцесією. Та часом її прояви бувають геть непередбачуваними.

«Звідки тут взялися болотні види? — дивується Микола Григорович, розглядаючи вузьколистий рогіз і дрючок очерету всередині воронки. — Можливо, дощі посприяли… але ж наче опадів не було».

Микола Григорович кличе на допомогу Олександра Володимировича. Той відмахується, мовляв, просто зібралася волога. Все ж ентомологові цікавіші комахи. Він колупає ґрунт паличкою і помічає нірки оси. Смугасті комахи закопуються в пісочних схилах і там розмножуються. Отож, популяція ос і бджіл збільшується з кожною новою воронкою від снарядів.

Також у воронці є одна нірка тарантула. Проте не тільки комахи оселяються в таких створених війною апартаментах. 

Микола Григорович присів навколішки в іншій воронці і вдивляється в чорну діру під обпаленими гілками. Тут мешкає лисиця, яка нещодавно народила потомство. За кілька метрів має бути ще одна діра, крізь яку звірі тікають у разі форс-мажорів. Чоловік визирає з вирви, роздивляється навкруги, але не віднаходить цього аварійного виходу. Рушає на пошуки, долаючи перешкоди — повалені та посічені осколками дерева, але так і не знаходить бажаного. Лисиці добре приховали запасний вихід від цікавих очей. 

Зате Микола Григорович помітив дещо інше. Біля обгорілого стовбура, що був в епіцентрі вибуху, з’являються накипні лишайники. І що далі від місця удару, то більше видніється цих рослин. Дослідник каже, це гарний знак: повітря чистішає. Є цілий напрям науки, який оцінює стан довкілля за накипними лишайниками, — ліхеноіндикація. Та займатись цим тут бракує рук — ще один з наслідків війни.

Як великий захоплюється малим

«Ой, який красивий адмірал літає!» — Олександр Володимирович запримітив метелика.

Чоловік зростом під два метри досліджує маленьких комах. Олександр Володимирович вже 7 років працює ентомологом у Гетьманському парку. Разом із колегами він спостеріг, що за три роки до повномасштабного вторгнення сюди в лісостеп мігрували метелики з Криму. Ентомолог каже, ймовірно, повпливало глобальне потепління. 

Дослідження комах у парку оберталися і відкриттям нових видів. Так, у 2014 році тут віднайшли  унікальний вид мінуючих мушок — Ophiomyia adunca Guglya, який назвали на честь харківської науковиці Юлії Гуглі.

Тож щойно звільнили Тростянець, Олександр Володимирович одразу заспішив у поля — ану ж там чекають нові відкриття. Написав у військову адміністрацію з проханням дозволити йому з колегами використовувати світло під час нічних досліджень. Пояснив: це щоб відстежити видовий стан популяції комах. Звісно, можна й не світлом заманювати, а зі сачком бігати за комахами, але Олександр Володимирович вже не в тій формі. Та й у замінованому парку сильно не побігаєш.

Військові довго сумнівались, бо лиш два місяці тому тут вщухли активні бойові дії. Врешті дозволили, обрали безпечне місце і залишили дослідників на цілу ніч. Тоді в лісі у селі Журавне панувала тиша, якби не дзижчання комах. Вони зліталися на лампу, а науковець описував усіх кого бачив. 

Раніше таких експедицій було 5 на рік, тепер — аби одна. Багато науковців пішли служити, а деякі через безпекову ситуацію не можуть їздити в поля. Кажуть, навіть у найвіддаленішій ділянці парку біля Полтавщини може бути вибухівка. 

Старі дуби-рятівники

Сьогодні до парку навідались колишні працівники, які тепер служать у Збройних силах України. Серед них — Олександр, який з 2013-го впевнено підіймався кар’єрними сходами і напередодні великої війни обіймав посаду провідного інженера з охорони тваринного світу. Ловив браконьєрів, проводив рейди. Та після 24 лютого обов’язки Олександра дещо змінились: з’явилась нагальна потреба замість браконьєрів ганяти лісом росіян. 

У перші дні повномасштабної війни Олександр евакуював родину в Полтаву і повертався захищати свій дім. Він зідзвонився з друзями, щоб заїхати в місто разом. Тростянець на той час уже окупували, тож єдиний варіант потрапити туди — йти лісовими стежками, які не завжди й місцеві знають. 

Саме на цих стежках Олександр із друзями натрапили на хлопців із 93-ї бригади «Холодний яр». Познайомились і домовились показати холодноярівцям кожний прохід у місто, де знаходилися росіяни. Жили разом у ярах і планували, звідки найкраще зненацька напасти на окупантів. Та генерали постійно відкладали штурм. 

Якщо вдень температура надворі трималася поблизу 0 °C, то вночі сягала -17 °C. Спальників у хлопців не було, ватру не палили. Мерзли під старими дубами з пишними кронами. А росіяни закидали їх мінами, і часто ті розривались у гілках. Так парк обороняв хлопців. 

Врешті 21 березня розпочався штурм. Росіяни розбігалися навсібіч і потрапляли в типові мисливські засідки. Того дня Олександр отримав 7 осколкових поранень і опинився у шпиталі. За кілька місяців відновився та повноцінно мобілізувався у військо. Тепер світиться від щастя, коли розповідає про нічні збиття «шахедів»: «Сьогодні 8 вальнули».

Проте залізяки не спопеляються в повітрі, а часто падають у ліси — там займаються пожежі і згодом можуть тліти декілька днів, а то й тижнів.

Зараз у Гетьманському парку досі курить дим у місці, де «шахед» впав на торфяники. Густа земля, повалені дерева і сморід. Збили «мопед» близько двох тижнів тому. Пріоритет для військових — людське життя, а вже потім природа. Цей шахед міг дістатись цілі — хтозна якої. Цілком можливо, звичайної житлової забудови або чергової лікарні.

«Парк і сам відновиться, а ми допомагатимемо йому, — каже Олександр. — Дерева можна посадити, і вони виростуть за 30 років — з людським життям так не працює».

Життя змінилося

До 24 лютого тоді-ще-не-військовий Олександр часто гуляв зі своїм собакою в парку. Непосидючий пес гацапурив лісом 40 хвилин, потім відлежувався і знову накручував кола. Зараз таке дозвілля небезпечне. Навесні після деокупації тварини часто підривалися на розтяжках: лисиці, зайці та собаки. Тепер Олександрів пес бачить лише власний двір. «Я не знаю, де гуляти із собакою в Тростянці, — каже військовий. — Пес скоро здуріє в тому вольєрі». 

Війна вплинула і на життя диких — птахів і великих ссавців. Деякі з них вимушені мігрувати у тихіші місця, а деякі тікають від вибухів навіть до рук людей.

Після окупації на околицях Тростянця бачили сліди вовка. Олександр каже, ймовірно, вовки мігрували з прикордоння росії чи Донеччини, бо там зараз гучні бої. Раніше хижаки в Гетьманському парку бували тільки проходом — десь раз на два роки. 

Військовий і сам на службі бачив диких тварин: на закидане мінами поле виходило кілька стад кабанів. А його колега Віктор, що до мобілізації працював у відділі туризму та екології парку, розповів про зустріч із риссю. Тоді вони з побратимами стояли на Чернігівщині, рили окопи. Раптом на позиції завітала рись і зухвало вляглася на лавочку. Хлопці перелякались: «Командире, може, застрелимо її? Бо зараз на голову застрибне — страшно ж». Віктор не дозволив. Рись віддячила за гуманне рішення й не скривдила ані його, ані підлеглих. На цьому й розійшлись. 

«Тварини звикають до вибухів і вільніше почуваються, ніж до війни, — каже Віктор. — Це тому, що зараз немає браконьєрів і мисливців».

Природа достосовується попри все, аби її тільки облишили у спокої.

Керівник служби державної охорони дістає гондолу, точніше — надувний човен, і вирушає на оглядову екскурсію Ворсклою. Річка цьогоріч обміліла, хіба мальки влаштовують перегони. Коряги, які вчора були під водою, сьогодні дивують своїми вигинами на суходолі. Та деякі все ще знаходяться на дні. Похмурий чоловік проривається крізь дерева, колючі гілки та випливає «у відкрите море». Ворскла мовчить і відпочиває. Здається, спокій можливий і сюди таки повертається життя. До найближчої лінії фронту від Гетьманського парку менше 100 кілометрів.

Ми зустрічаємося з мером міста Остер Леонідом Мисливцем на березі Десни, біля рятувальної станції. Чоловік розкладає на капоті автомобіля карту громади, аби показати протяжність русла річки: від села Білики на півночі до села Крехаїв на півдні. Загалом понад 50 кілометрів. Майже щодня рятувальники тут виходять на воду, аби пошукати, чи не з’явилася під берегами мертва риба.

Чорна вода

Остер стоїть на Десні, якраз посередині між Києвом і Черніговом. Автівкою сюди з обох міст десь 1,5–2 години їзди. Трохи на південь від міста — природний парк «Беремицьке». До повномасштабної війни тут намагалися розвивати зелений туризм. Втім російське вторгнення, а згодом отруєння росією річок Сейм і Десна відчутно зменшило потік відвідувачів. 

Забруднення Сейму на Сумщині почалося орієнтовно 14 серпня: тоді з’явилися перші повідомлення про погіршення якості води. У вересні дійшло до Чернігівщини. У соцмережах з’являлися фото й відео, де мертва риба сотнями, а то й тисячами лежить вздовж берегів. Побоювалися, що ця вода може дійти і до Києва. 

Загалом від середини серпня до середини вересня на Сумщині й Чернігівщині місцева влада разом із волонтерами зібрали майже 40 тонн мертвої риби.

«Отруєна вода прийшла до нас 12 вересня. Ми тоді встановили дві невеличкі станції аерації на березі і від них кинули у воду трубки — одну 40, іншу 70 метрів довжиною. У трубках пробили дірочки. Це нам порадили зробити в басейному управлінні (Деснянське басейнове управління водних ресурсів — прим. ред.). Вода так потихеньку насичується киснем: наші водолази пірнали туди і казали, що біля джерел кисню збирається риба, аби врятуватися», — розповідає Леонід.

Спускаємося на причал, з якого чути дирчання. Це не російські «шахеди», які літають ночами вздовж русла Десни. Біля води стоїть два невеликих насоси, кожен потужністю десь у 400–450 літрів на хвилину. Від них у воду справді відходять кілька трубок. А від середини річки видно хвилі бульбашок, які зносить течією.

«Вода досі недостатньо світла й прозора, але 13 вересня, скажімо, вона була мов дьоготь. І на берегах був темний осад. Зараз його сильно менше. Але якщо ситуація погіршиться, станцій аерації ми поставимо більше — вже домовилися з місцевим бізнесом про додаткові 4 штуки різної потужності», — розповідає мер Остра.

За розмовою вдягаємо на себе жилети, які приніс рятувальник Олексій. Він допомагає нам розміститися в човні, заводить двигун і виводить човен на середину річки. Ми, набираючи швидкість, ідемо вгору течією. І лівий, і правий береги порожні. Лише іноді можна побачити поодиноких мартинів, які ширяють над водою, чи шуліку, який кружляє у височині.

«В Остері до мору риби, на щастя, не дійшло. Є такий показник — кількість розчиненого кисню у воді. Нормальне значення — це 7 міліграмів на кубічний дециметр і вище. У нас він опускався до 5, а від 4 уже починає гинути риба. Інший показник — це хімічне споживання кисню. Також у міліграмах на кубічний дециметр. Тут норма — десь 30. У нас цифра доходила до 50 і більше. Знаю, що вище за течією могло бути понад 100», — пояснює Леонід.

Падіння першого показника і завищення другого показує, що відбувається хімічна реакція, яка випалює кисень із води. Коли ж починає вмирати риба, вона починає розкладатися — для цього гниття також потрібен кисень. 

«У разі мору риби треба її швидко збирати. Ми до цього готувалися, та й досі готуємося. Бо читали новини, що знову в Сейм скинули забруднення. У рятувальної станції є 6 човнів, є підсаки, аби витягати мертву рибу. Є навіть місцеві, які самі цікавилися, чи не треба допомога. Тому, сподіваюся, у разі чого ми готові», — розповідає Леонід.

Ми саме підходимо до межі громади на річці. Мертвої риби попід берегами не видно. Нині на Остерщині, як і всюди на Десні й Сеймі, діє заборона на будь-яке використання води, купання та рибальство. Однак це не зупиняє місцевих. Поки підіймалися течією, бачили кількох рибалок: один вудив рибу з човна, ще двоє — з берега. Забачивши нас, усі вдавали, нібито просто відпочивають, а вудки й спінінги не їхні.

«І що ти з ними зробиш, — посміюючись говорить Олексій. — Декому байдуже на заборони. Сподіваюся, вони не отруяться. На ринку хоч якось намагаються контролювати, аби люди мертву рибу не продавали. А на річці як ти проконтролюєш? Так, ми щодня виходимо на воду, підіймаємося течією. Але ж не можемо їздити туди-сюди весь день», — скаржиться рятувальник.

Заводить наш човен до «старика» — старого, природного русла Десни. Те, яким ми рухалися раніше, викопали за радянщини. Десна була хоч і судноплавною, але надто звивистою. Тож вирішили прокопати прямішу річку. Старе ж русло під час мору риби стало порятунком.

«Риба заходила у старе русло, у ці заводі, аби врятуватися. Тут вода була чистішою — люди казали, що помічали це. Зараз ви то вже не побачите, бо вода стала кращою, — пояснює Олексій, вдивляючись у воду, — О, боброві нори. Сподіваюся, ми їх не сильно потурбували. Бо бобри тут господарі насправді», — знову вивертаємо в нове русло.

Дорогою назад на одному з берегів бачимо туристів з наметом. Леонід зауважує, що це перші, яких він бачить від початку забруднення річок. До повномасштабної війни лише через парк «Беремицьке», точніше його паркінг, на день проходило від 300 до 500 авто. 

«Зазвичай з кінця травня і до жовтня люди приїздили на Десну з наметами. В районі Остра за сезон могло бути і 5 тисяч людей. Тепер берег порожній. Щойно з’явилися новини про отруєння річок, люди перестали їхати», — пояснює Леонід.

Причалюємо до берега. Гудять станції аерації. Рятувальники кажуть, що вони працюють навіть під час відключень світла — для того є окремий генератор.

Як ховають рибу

Село Слабин, що за 60 кілометрів від Остра, — це вже сусідня Гончарівська громада. З місцевим старостою, Сергієм Красковим, теж зустрічаємося біля Десни. Він саме дає інтерв’ю британським журналістам. 

Хоча ми й стоїмо на крутому правому березі, вітер все одно доносить від води важкий і в’язкий запах гнилизни. Щойно спускаємося вниз, від смороду забиває памороки. На воді видно темні плями, вздовж берега — чорні розводи від осаду. Та мертвої риби на березі майже немає — більшість зібрали напередодні. Щоправда, у прибережних заростях все ще можна помітити мертвих карасів, а на березі лежить щука десь метрової довжини.

«Береги у нас позаростали, то туди багато мертвої риби набилося. Ми в неділю, 15 вересня йшли вздовж берега і витягали її підсаками. З нами були працівники сільради, будинку культури, фельдшерського пункту. Було ще кілька добровольців із човнами — вони йшли іншим берегом. Тоді ми зібрали майже півтори тонни», — розповідає Сергій.

Просто так викинути чи закопати зібране не можна: продукти розкладу можуть отруїти і землю, і підземні води. Тож для цього треба зробити спеціальний могильник — глибоку яму, в яку ставлять бетонні колодязі з бетонованим дном. Закривають могильники такою самою бетонованою кришкою і ставлять віддалік від джерел водопостачання й населених пунктів. 

«У нас у громаді ще з радянських часів лишився могильник. Але з 80-х ним ніхто не користувався. Пам’ятаю, я ще говорив про нього з Черніговом (Державною екологічною інспекцією у Чернігівській області — прим. ред.), коли гнила вода до них дійшла і там мертву рибу збирали. То я питав, чи воно до нас не дійде. А мені так спокійно відповіли: “Не переживай, дійде”», — говорить Сергій.

Їдемо поглянути на цей могильник. Це десь кількадесят кілометрів їзди поганими польовими дорогами. Поки авто підстрибує на ямах, староста продовжує розповідати про мор: загинуло багато великої риби. Найбільше, що довелося бачити, — метрової довжини сом. З берегів забирали лящів, карасів, судаків, а найбільше було щук.

«Я не знаю, як це все буде відновлюватися. Якщо вимерла і велика, і мала риба, хто буде ікру відкладати? Хіба що робити штучне зарибнення. Плюс, може, з верхів’я Десни щось прийде, куди отруєна вода не потрапила. Але навіть якщо так, де гарантії, що за рік-два цього не повториться? росія ж нікуди не зникне», — обурюється староста.

Перетинаємо трасу, що з’єднує Київ із Черніговом, і їдемо в густі лісисті посадки між полями. В одній із них зупиняємося й виходимо. Далі — пішки укатаною ґрунтовою дорогою до глибокої ями. Що ближче до неї підходимо, то відчутніший сморід. Яма займає близько 4 метрів у глибину, приблизно стільки ж у ширину й до десятка метрів у довжину. Якби не два бетонних колодязі, вона цілком могла б зійти за капонір для бронетехніки. 

«З 13 вересня я цим могильником займався. У місцевого бізнесу ми терміново замовили бетонні кільця, аби поставити колодязі. Виявилося, що за 40 років могильник повністю заріс деревами. Доступу до нього не було, тож довелося частину посадки випиляти. Тепер треба прокласти сюди асфальтову дорогу», — розповідає староста.

Підходимо ближче до колодязів. Один із них порожній, а другий майже повністю завалений мішками, пересипаними хлором. На дні ями, попри бетон, починають збиратися калюжі — наслідки розкладання мертвої риби. Нестерпно гудуть зелені мухи, яких тут, здається, з тисячу.

«Оскільки ми старостат, у нас повільна бюрократія: швидкі проплати зробити не зможемо, особливо у вечір п’ятниці. Але дякую місцевим бізнесменам, які вже в суботу привезли перші три бетонні кільця. А в понеділок, 16 вересня привезли ще три. Це відбулося на довірі: людина повірила, що ми заплатимо їй гроші пізніше. А рибу треба ховати вже», — говорить Сергій.

Громада замовила другий колодязь про всяк випадок, оскільки очікувала більшого мору риби. Проте вже 17 вересня мертвої риби поменшало, тож він поки не знадобився. 

Заповнений колодязь згодом закриють бетонною кришкою й зариють. А по периметру могильника мають встановити огорожу й попереджувальні знаки, аби місцеві через десяток-другий років ненароком його не розрили.

Нове забруднення

Начальник екологічної інспекції Чернігівської області Сергій Жук 17 вересня розповів у коментарі UAnimals media, що ситуація в річках на Чернігівщині врешті стала ліпшою: «Риба більше не гине. Можу про це говорити, бо своїми ногами ходив вздовж берегів. Ми ще знаходимо мертву рибу, але це та, що померла 3–5 днів тому, спливала з дна чи з-за корчів. Звісно, у водах Сейму і Десни досі не можна купатися. Там вимерло майже все живе, є неприємний запах. Але показники кисню, амонію та заліза нормалізуються». 

Чернігівщина і Сумщина досі підраховують збитки. Наразі шкоду оцінюють орієнтовно у 450 мільйонів гривень. 

Цей екозлочин має російський слід. У департаменті захисту довкілля та природних ресурсів Сумської обласної державної адміністрації вважають, до українських річок потрапили стічні води з цукрового заводу в селищі Тьоткіно, що в Курській області росії. Цього висновку дійшли, проаналізувавши супутникові знімки: там видно, що на початку серпня басейн накопичення стічних вод на заводі був заповненим, а вже у другій половині серпня (коли з’явились повідомлення про забруднення українських річок) спорожнів. До того ж у воді за допомогою лабораторних досліджень виявили «специфічні для цукрового виробництва» речовини.

І це вже не вперше росіяни забруднюють українські річки стічними водами. Науковий співробітник Регіонального ландшафтного парку «Сеймський» Олександр Ємець розповідав, що на його пам’яті таке відбувалося щонайменше двічі: у 2011 році, коли на очисних спорудах Курська сталася аварія і у греблі поблизу Тьоткіно зумисне спустили брудну воду в Україну, та цьогоріч наприкінці травня. Тоді теж загинула риба і ракоподібні. А ще щоразу це збільшує ризик зникнення унікальної червонокнижної тварини регіону — хохулі звичайної.

Ймовірно, це не останній такий екозлочин. 16 вересня в Міністерстві захисту довкілля та природних ресурсів повідомили про нове погіршення показників води в Сеймі. Проби, які взяли в селі Манухівка (приблизно у трьох кілометрах від російського кордону), показали зниження рівня кисню у воді. Найімовірніше забруднення і цього разу прийшло з росії. Однак точно назвати його джерело і причину складно через бойові дії в Курській області, з якою межує Сумщина.

Станом на 25 вересня брудна вода дійшла до Батурина на Чернігівщині. Показник розчиненого кисню, про який ми згадували на початку тексту, там становив менше одиниці — 0,3–0,8 міліграма на кубічний дециметр. На Сумщині ж, між селищами Мутин і Озаричі, розчинений кисень у воді відсутній взагалі. Наступного дня ситуація у Сеймі на Чернігівщині ще погіршилась.

У Міністерстві довкілля переконують: це забруднення не настільки критичне, як серпневе. Тож річки мають впоратися з ним швидше. Втім, якщо мор риби повториться, громадам вздовж Сейму та Десни знову доведеться виходити на береги і збирати мертву рибу.

Поміж кам’янистих колон чорніє безодня. Скелі покриті кучерявою зеленню, а важка хмара погрожує зливою. Це національний парк Чжанцзяцзе у провінції Хунань, точніше фотошпалери з ним біля вольєру із сурками в «Звірополісі». У Чжанцзяцзе мешкають макаки, саламандри, олені. Туристи приїжджають туди запізнатись із природою, зокрема тваринами. Мавпи тут вільно гуляють серед людей. Контактувати чи ні — це вибір тварин.

Натомість у самому «Звірополісі» займати тварин можуть усі охочі. У лемурів Майло і Коко ніхто не питає згоди. Навіть із папугою Джонні, який вміє говорити, не радяться. Шпалери джунглів, «звуки природи.mp3», жменя сіна й тирси — почувайтеся як удома.

Чи є тут хтось справді контактний?

Вже за годину відвідувачі кинуться в обійми до тварин. Та поки тут смердить фекаліями і сечею. Сонні працівниці сповзаються на роботу, щоб причепурити клітки до рекламного вигляду. 

Щоправда, не всі «моделі» готові торгувати мордочкою. Деякі встановлюють свої правила. Наприклад, лемур Шкіпер допускає у вольєр тільки чоловіків. Він нервово скрипить зубами, коли його навідують жінки або діти. Бувало, виривав їм волосся. Шкіпер набув такого мізогінного світогляду, відколи його покусала самка. 

Лемура відсадили від неї — тепер мешкає сам у «чудових» апартаментах. Два метри квадратних, холодний кахель і три голі деревини. Єдина радість — це гумовий м’ячик і ультрафіолетова лампа над гамаком.

«Нарешті», — адміністраторка Марго пильно розглядає послід свинки Рембо. Дівчина обходить вольєри і оцінює стан здоров’я тварин. У неї немає ветеринарної освіти, натомість є досвід: вона ж бо понад рік працює в «Звірополісі», вже не раз чула лікарські поради. Часом до тварин у зоопарк навідується ветеринар, інколи віртуально. Однак такі дрібниці, як рідкі випорожнення Рембо, вирішують самотужки. Часто просто змінюють раціон і схрещують пальці. Сьогодні свинку не пронесло, тож пронесло працівників — лікаря викликати не доведеться.

Слідом за Марго збираються й інші працівниці зоопарку. Карина, Валерія, Люба. Усім ледве за 20. Валерія вчиться на заочці в академії поліції, Люба — в авіаційному неподалік, а Карина цьогоріч вступила в економічний. 

Нині є ще один: патлатий хлопець прямує на кухню і зникає. Назвався Денисом, але плутає власне ім’я, списуючи помилку на важкий ранок. На позір черговий стажер, а насправді журналіст під прикриттям.

Сюди не просять резюме, головне — бажання працювати. Щоправда, 66 гривень за годину притягують лише бідних студенток і студентів з далеких від зоології спеціальностей. Та «любов до тварин» компенсує брак знань, малу зарплатню і втомлені ноги після 12-годинного робочого дня.

«Ось цей сіренький мені подобається», — показує Марго на мишку. Адміністраторка дістала контейнер, у якому сьогодні народилось мишаче потомство. Малеча розміром із пів мізинця загорнута в серветку, а навколо дитинчат куйовдиться мама. В іншій коробці миші побільше — незабаром на них чекає паща удава або пітона.

Валерія просить зберегти життя мишці з плямою. Вона хотіла забрати її додому, та батько не дозволив. Йому вистачає кота і собаки. Подруга теж відмовилась, бо має вдома кролика. Рано чи пізно мишку таки згодують плазунам Еллі чи Аріель. 

Марго досипає їжу мишкам і забирає контейнери. Досить сентиментів — час прибирати лайно і витирати сечу. 

Ранком на кухні безлад. У мийці барикади з мисок, на підлозі відкритий корм для гризунів, жмути ганчір’я. Посередині кімнати теліпається шторка, яка допомагає працівницям сховатися від камери та переодягтися без зайвих поглядів. Також тут знаходиться карантин для тварин на продаж: найбільш войовничих збувають у зоомагазини.

Так, колись у «Звірополісі» жили чилійські білки, або дегу. Марго розповідає, що перші з них були ручними. Та дегу активно розмножувались: приплід сягав 16 дитинчат, які за місяць вже любилися поміж собою. І всі ці нащадки не успадкували лояльності до людей: вони кусались і не давались до рук відвідувачам. Утримувати гризунів стало невигідно: забагато тварин, які до того ж шкодять клієнтам. Відтак дегу порозпихували по зоомагазинах. Замість них посадили їжаків — ось така своєрідна сансара контактного зоопарку.

Зараз у карантинних комірках сидять морські свинки. Валерія обізвала одного з них Гітлером, бо той безперестанку воював з іншими за територію. 

На кухні теж бракує території, важко розвернутись — це така собі копія вольєра, тільки для людей. Марго готує їжу й вітаміни тваринам, а в сантиметрах від неї — брудні відра і «хімія».

Дівчата насипають у відра засіб, який вбиває запах фекалій. Потім ділять між собою вольєри. Денисові (чи як мене там) випадають легкі в догляді тварини: фретки Пломбір і Кокос, кіт Геркулес і киця Афродіта, тамарини Олівія і Джекі. Про них перед стажуванням розповіли небагато: головне — нікому не сувати пальці, бо можуть «прикусити».

Цим лагідно-пестливим словом у зоопарку маскують перед клієнтами захисну агресію тварин. Марго пояснює: «… такі, як ігрунки, сурикати, носухи, єноти, лемури, можуть прикусити. Але ми ніколи не кажемо, що тваринка кусає — завжди тільки прикушує». Насправді ж «тваринки» ще й як кусають.

Чи є тут хтось і справді контактний? Боязко відкриваю двері, притримую фреток, щоб не втекли. «Я прийшов вас рятувати», — бубоню з переляку.

Операція «Втеча»

Фретки-пестуни заважають прибирати. Пересаджую тварин на дерев’яний будиночок. Поки шкрябаю засохлі фекалії, Пломбір і Кокос нюхають моє волосся. Ще із забавок у фреток є гнучка труба. Щоправда, вони рідко нею граються. 

Частіше просто дрімають. Навіть гомінливі відвідувачі не порушують цей сон. Фретки сплять до 20 годин на добу. Така їхня природа. А можливо, так виглядає нудьга у просторі без натяку на природність. Тут хіба кахель зеленого кольору нагадує траву. 

Змиваю хімію водою, роблю кілька світлин для керівництва: так вони контролюють роботу підлеглих. Зачиняю вольєр. Упс, ледь не забув повернути Пломбіра й Кокоса на землю (тобто на кахель).

Марго ощадливо насипає сіно й тирсу козі Дорі. Інших адміністраторка теж просить заощаджувати: «Те, що не запісяне, — не викидайте».

Тимчасом коза заскочила на диван і щипає рослини. «Дора, злізь з дивана, дурочка», — лагідно просять працівниці. Карина і Валерія намагаються зігнати Дору, але та буцається і втікає від них. Дівчата використовують наживку — спеціальний корм. Кидають шматочки і заманюють козу до вольєра. Раніше такий спосіб працював, та цього разу Дора виявилась хитрішою. 

Раптом працівниці помінялися з твариною ролями: тепер не коза бігає від дівчат, а вони від кози. Карина і Валерія сваряться на Дору, що та наставила на них роги. Може, коза затаїла образу через житлове питання. Дівчата пропонували керівникові пересадити Дору в більший вольєр, але той відмовив. Мовляв, згризе меблі. 

Наразі більші апартаменти обіцяють лише папузі Джонні — за нього керівництво просила Марго. Птах змушений тіснитись у клітці й, певно, вже забув, як це — вільно літати. Через це агресує й боляче кусається, тож Люба жартівливо називає його Деганом або Сатаною.

Дора махає головою і розганяється на повну швидкість. Врешті на допомогу дівчатам приходить Марго. За понад рік роботи вона бачила всяке. Колись Дора вже поривалась на волю: втекла аж до ковзанки — ловили всією командою. Сьогодні операція «Втеча» закінчується поразкою, та цього разу коза змусила понервувати і досвідчену Марго. Дівчина давить зростом і перешкоджає рух козі. Після кількох невдалих спроб заганяє куди прийдеться — у передпокій до тамаринів. Лише хвилин за 10 козу вдається перегнати у її власний вольєр. 

Ініціативу перехоплює єнот Добі: він також хоче гуляти. Вже за декілька хвилин єнот крутить замок і відчиняє дверцята клітки. Та малого спіймали на гарячому. Карина підбігає, накидає на нього кофту і транспортує хвостатого до клітки. Так реальний Добі не став вільним, бо Каринина кофта — це вам не шкарпетка Гаррі Поттера. 

Аж тут папуга Джонні теж зажадав свободи. Він непомітно вилазить на клітку й летить до каси — пурхає вперше за кілька днів, а то й місяців. Перелякані працівниці кидають справи, аби лиш упіймати втікача. 

Якщо Джонні приземлиться на клітку єнотів, усім буде непереливки: і папузі, і доглядачкам. Ситуацію ускладнює ще й те, що зоопарк вже відчинили: щойно у двері зайшли мама й донька.

Гості зоопарку 

Просто перед першими відвідувачками бігають Люба, Карина і Валерія. «Тільки не до вольєру єнотів», — тихенько вмовляє Марго собі під ніс. Джонні ніби чує це і робить навпаки: широко розводить крила і летить прямісінько до єнотів. Добі і його друг Ронні швидко видряпуються до самої стелі та нападають на папугу. Марго його рятує, але той випурхує і знову опиняється біля каси. А там вже прибувають нові й нові відвідувачі. 

Тоді Марго вигадує інший спосіб зловити Джонні. Вона приносить з кухні арахіс, чистить від шкаралупи і намагається приманити птаха. «Ти ж любиш», — простягає плід, поки Валерія крадеться до папуги ззаду. Однак Джонні відлітає від них.

«Не міняє свободу на горішки», — жартує Люба.

Врешті папугу ловлять підсаком. Цей спосіб найбільш небезпечний для Джонні — той може заплутатись крилами у сітці. Однак кілька невдалих спроб і… «Попався», — говорить Марго, простягаючи впольованого птаха Любі. 

Допоки тривала вся ця операція, відвідувачі позбиралися біля вольєрів.

«А вона ходить?» — питає хлопчик. Малий вперше побачив 15-річну черепаху. Він намагається підігнати Сабріну вигуками: «Тікі-тікі-тікі». Фотографка підходить до хлопця і просить сказати «чіз» — готову світлину продадуть батькам на виході, треба ж якомога ефективніше монетизувати жамкання тварин. 

Сабріна потрапляє в зону турбулентності: юний дослідник фауни крутить її туди-сюди, допоки не перемикається на ящірок Ліло і Стіча. Їх легко розрізнити: нещодавно парочка посварилася, і Стіч відкусив сусідці хвоста. Тепер Ліло — безхвоста ящірка.

Якийсь чоловік коментує цю історію так: «Ну, подруга, буває. Щоб знала, де твоє місце!». Дівчина поряд жартома лупцює свого легіня. 

Ця пара забігла в зоопарк між справами. Часу небагато, та ще встигають зазирнути до сонних фреток. Вона тримає на руках Кокоса і, здається, зараз лусне від щастя. Просить зробити кілька фото. Але чоловік навіть не знає, як розблокувати телефон. Врешті розібрався. А відтак дівчина передає Кокоса йому. Раптом фретка позіхає та потягається — чоловік сахнувся і, здається, ледве в штани не наклав: «Братішка, я свій». 

З папугою він почувається сміливіше, бо Джонні сидить у клітці. «Брат, можна тебе погладить?», — питає і тикає пальцями. Папуга мовчить: сьогодні в нього немає настрою. 

Тут усі хочуть помацати екзотику. Однак трапився і той, хто лише спостерігав за тваринами. Поки тато із сестрою намагаються бавитись з лемурами, які ховаються під стелею, він стежить за агамами. Потім перебігає до сцинка Аїда і низько вклоняється йому. Деякі діти гуманніші за своїх дорослих. 

Шухер, керівництво!

Надвечір тварини помітно втомились. Дикобраз Адель тиняється туди-сюди. Схоже, в неї стереотипія — безцільне повторення рухів, яким тварина може реагувати на стрес.

Протягом дня Адель рила нірку, та врешті зішкребла тільки зелену фарбу на підлозі. Сурикати також намагалися задіяти кігті і так само не змогли пробити пластик. 

Почастішали випадки кусанини. Наприклад, хтось з ігрунок — Катя чи Мартін — не втримались і прикусили (а, це ж уже не стажування, отже — вгризли) хлопця за щічку. Той аж хникати почав, але все одно продовжив доймати тварин.

Потомились не тільки ігрунки та дикобраз, а й працівниці. Та керівник вирішив збадьорити своїм приїздом наприкінці робочого дня. 

Його звати Паша, він одягнений у чорну кофту, на пузі висить барсетка. Паша наводить кіпішу і заглядає в усі вольєри. Потім підзиває адміністратора — у цій ролі Марго вже замінив Саїд — і майже тикає його носом: «Чому тут брудно? А тут?».

Жодного разу Паша не посміхнувся тваринам. Здається, він зовсім не помічає їх. Проте нового стажера таки зауважив і беземоційно розпитав про робочий день. Переконував залишитись у «Звірополісі». Мовляв, тут буває краще — це сьогодні брудно і важко, бо колеги погано працювали. 

Насправді ж у команди лише 10 рук на 22 тварини. До того ж працівниці мають спілкуватися з відвідувачами і відвідувачками. Паша з удаваним розумінням киває на це головою.

Та вже час закінчувати робочу зміну. Лишається вечірнє прибирання — і нарешті додому. 

Гості в зоопарку гуляють до останньої хвилини, тому прибирати треба при них. Беру віник і совок… Раптом гучно кричить самиця дикобраза — Адель. Вона бігає кругами, настовбурчивши голки. Ніхто не може точно сказати, що з нею. 

Саїд стенає плечима, каже, мабуть, чогось злякалась. Він човгає на кухню, щоб принести їй смаколик — най заспокоїться. Лишаюся з Адель наодинці.

«Тихо-тихо, все буде…», — не можу договорити фразу. Нащо брехати? Добре тут не буде нікому: ані дикобразу, ані іншим тваринам, ані працівницям чи працівникам. Хіба, може, комусь із відвідувачок та відвідувачів пощастить і вони підуть без слідів від укусів на щоках, досхочу награвшись із поневоленими живими істотами.

Кілька хвилин на авто від Києва — і ви в селі Чубинське. Тут, у притулку «Біла скеля», живе четверо ведмедів і вовчиця. Заходжу через ворота цілком упевнена, що ведмеді будуть десь далеко і побачу їх хіба в об’єктив камери з п’ятикратним зумом. Хоч би носа вистромили!

Проте майже 300-кілограмовий ведмідь на ім’я Синочок відразу підходить до огорожі й пильно спостерігає за кожним моїм кроком.

«Стежити за рухомим об’єктом — природна поведінка для хижака. Це не значить, що він збирається напасти, але йому цікаво. Коли приходять люди з камерами, він відверто розважається. Ви — потенційна здобич», — каже співзасновниця притулку, фахівчиня з поведінки та екології хижаків Марина Шквиря.  

Що ж, добре, що ведмідь зацікавився й підійшов. Адже ніщо, крім допитливості, не примусить його покинути важливі справи в глибині вольєру. У нього є вибір, де перебувати, коли і чим зайнятися. Завдання реабілітаційного центру для тварин, врятованих із кліток, полягає саме в цьому: створити умови, які допоможуть їм робити вибір. Виявляється, це може бути доволі важко.

Лазити, бігати, купатися, гризти

У «Білій скелі» насправді жодної скелі немає. Штучна скеля білого кольору колись стояла у вольєрі, де жили ведмеді Любочка й Михасик. Щоправда, цей вольєр був не тут, а в притулку на Житомирщині. 

Той осередок з’явився в Березівці ще у 2012 році й тоді мав назву «Надія». Ним опікувався міжнародний фонд «Чотири лапи», який згодом заснував інший ведмежий притулок — «Домажир» на Львівщині. Відтак «Надія» перейшов під опіку фонду «Збережи дикість» і став притулком «Біла скеля». Деякі тамтешні ведмеді поступово переїхали в «Домажир». А «Білу скелю» розбудували на новому місці, у Чубинському. Працювати почали у 2020-му. 

«Важко було, — каже зоолог Єгор Яковлєв, чоловік Марини й співзасновник «Білої скелі». — Ескізи притулку малювали ми з Мариною, а більш точне планування і розрахунки для цього робив я. Потім почалися слюсарні й зварювальні роботи: їх виконував я і ще дев’ятеро людей. Ведмедів також перевезли у 2020-му. Поки вони зимували у маленьких вольєрах, ми будували великі. Працювали цілий рік». 

Синочок дивиться на мене з-за сітки: хоч його й добре видно, але, крім цієї огорожі заввишки 3,5 метра, він відділений від мене двома контурами Електричний пастух — це огорожа під напругою, що не дозволяє тваринам виходити за межі певної території.електричного пастуха. У конструкції ведмежих вольєрів питання номер один — безпека. Крім видимих огорож, є ще й приховані.

Єгор пояснює: «У землі теж є сітка, щоб ведмідь не міг прокопатися назовні. Ведмідь — компульсивна тварина. Наприклад, якщо він відчув, що на глибині тече вода, копатиме дуже довго й наполегливо, ламатиме конструкції. Ведмідь за день здатен викинути кубометр ґрунту. Для нас великий виклик лагодити все, що вони ламають».

Всередині кожного вольєра — невеликий басейн і барліг. Ведмеді люблять взаємодіяти з предметами, пробувати на дотик різні текстури. Тож у вольєрі також вдосталь колод, ломак, гілляччя й камінням різних форм, яке тварини можуть по-різному пересувати. 

Раніше Синочок нічого такого не бачив. 

Він прожив 9 років у цирковій клітці й уперше став лапами на траву вже в притулку на Житомирщині. Тут, у Чубинському, він сам заходився хазяйнувати: попересував камені й колоди і так переоблаштував собі барліг.  

Марина Шквиря каже: «Ведмідь у реабцентрі — це не дика тварина. Він не знає конкуренції з дикими родичами, не полює, не живе на великих територіях і не вступає в бійки за самицю. Проте все одно ведмедеві необхідно проявляти природну поведінку: лазити, бігати, купатися, гризти, рити землю. І для цього ми створюємо напівприродні умови».

Більше не завжди краще

Яким має бути ідеальний вольєр? «Порядок утримання та розведення диких тварин у неволі та напіввільних умовах вимагає, наприклад, аби вольєр на одного ведмедя мав площу щонайменше 200 квадратних метрів. 

Місця у мешканців «Білої скелі» досхочу. Хіба що басейн у Чади більше нагадує джакузі. Іноді відвідувачі скоса поглядають на невеличкий резервуар: може, їй потрібен більший?

«У Чади басейн маленький, щоб вона не втопилася. В разі чого ми не зможемо її витягти за шкірку, а якщо дати анестезію Летючий шприц, або шприц-дротик, — інструмент, який використовують ветеринари, щоб дистанційно зробити ін’єкції тварині. Деякі шприци метають рукою, інші запускають за допомогою пневматичного механізму.летючим шприцом, вона втоне, перш ніж ми до неї добіжимо», — пояснює Єгор. 

В стандартах утримання ведмедів у розвинутих країнах не стоять більші цифри: закордонні фахівці не вимагають більших площ чи глибших басейнів. Так само, як і в Україні, документи лише окреслюють мінімальні вимоги до утримання тварин. 

Щоб житло ведмедя в неволі було зручним і безпечним, треба насамперед врахувати особливості «орендаря». Для ведмежати, яке випустять у природу, потрібні одні умови, а для старої травмованої тварини — зовсім інші. 

У розвинутих країнах професійні асоціації безпосередньо впливають на те, хто і як утримує диких тварин у неволі. Вони видають ліцензії на утримання або штрафують безвідповідальних власників. Такі асоціації, стверджує Єгор, стежать не лише за дотриманням цифр, а й за безпекою та комфортом тварин. В Україні цей процес контролюють тільки державні органи. Оскільки далеко не кожен співробітник — фахівець із поведінки диких тварин, заборони чи дозволи здебільшого спираються на сухі цифри.

Задачі на перестановки

Зараз у притулку 5 вольєрів, один із яких недобудований. Скраю до вольєрів приєднані бокси — малі вольєри для ветеринарних процедур.

«У нас немає прямого контакту з ведмедями. Ми до них не заходимо — це тупо і небезпечно. Всі вольєри й бокси з’єднані між собою через шибери — невеличкі ворота, які можемо відкривати дистанційно. Це для того, щоб за потреби перевести тварину в інший вольєр, а самим зайти у вільний, скажімо, прибрати», — розповідає Марина.

Ці ведмежі пересування трохи нагадують гру в п’ятнашки. Наприклад, треба завезти колоду у вольєр до Синочка. Тоді Чаду, яка живе по сусідству, просять зайти в бокс, сполучений з її вольєром. А Синочка припрошують перейти у вольєр Чади. Коли шибер за ним зачинився, працівники можуть зайти у звільнений вольєр. Але як «попросити» ведмедя перейти в інше місце?

«Для цього існує ветеринарний тренінг, — пояснює Марина. — Коли тварина під опікою людини, так чи інакше ви її до чогось привчаєте. Наприклад, до імені. Коли ми кличемо тварину на ім’я, ведмідь знає: він прийде в бокс чи інший вольєр і тоді отримає смакоту. Він там трохи посидить, потім повернеться, а в нього вже більше води в басейні, нова іграшка чи ще щось приємне.   

Ще є таргет-тренінг. Це методика, яка використовує природну реакцію хижака на об’єкт. Таргетом називають предмет, який йому показують. У нас увагу ведмедя приваблює куля на палиці. Він приходить у бокс, і ми йому акуратно спеціальним пінцетом даємо корм. Наступного разу показуємо таргет, і він розуміє: “О, чудово, треба перейти, тут погодують, а там поки рабський персонал у мене прибере”».

Ведмедів привчають реагувати й на жести. Наприклад, у «Білій скелі» закрити й розтиснути кулак — це прохання показати зуби. В інших центрах тварин іноді просять стати на задні лапи й показати передні чи, скажімо, лягти. Це допомагає ветеринарам швидко оглянути тварину на відстані, перш ніж ухвалити рішення про анестезію. 

Дикі стосунки: аб’юз і любов

У сусідньому до Синочка вольєрі якась колотнеча. Шубовснуло в басейн щось нелегеньке. Виявляється, у воду вскочили одразу двоє ведмедів — Любочка й Михасик. Ведмедицю Любочку забрали від циркових артистів разом із Синочком. А Михась жив у клітці в ресторанному комплексі. 

Михасика забрали звідти у 2017-му. Це був апатичний, депресивний, схильний до меланхолії молодий ведмідь, згадує Марина. Через рік привезли Любочку, тоді ще дворічне ведмежа. Спочатку вона теж сильно стресувала, бо жила без матері, а ведмежата важко переживають сирітство. Люба билася об клітку, стрибала й падала. У притулку вирішили познайомити Любочку з Михасем, поки вони ще підлітки. І ці двоє швидко зійшлися.

Марина розповідає: «У їхніх стосунках Любочка головна. Самиці в природі часто більш активні й компульсивні, не тільки у ведмедів. Люба завжди першою щось перевірить, потім приведе Михасика. Якщо вона надто фіксується на чомусь, він її відволікає. Обіймає, спить коло неї, заспокоює. Може й ляпаса дати. У ведмедів все-таки існує аб’юз: у них хто сильніший, той і головний. Та оскільки Люба емоційна й драйвова, саме вона задає тон стосункам. Якщо Любочка прокинулася серед зими, то ще й Михасика розбудить, бо їй сумно. Якщо вона хоче плавати, то підійде і штовхне його у басейн. Буває, Михасик тягнеться до якогось яблука в басейні, а Люба підкрадається — і стук його в дупу! Він бовть у басейн! А Люба тікає».

У природі ведмеді живуть самотою. Попри це, в них теж трапляється поведінка, схожа на дружбу. Наприклад, старий і молодий ведмеді разом мандрують у пошуках їжі. 

Зазвичай у ведмедів «вільне кохання», але є пари, які завжди зустрічаються в період розмноження й можуть десятиріччями підтримувати стосунки. Трапляються і так звані весняні й осінні романи: молоді ведмеді, які ще не готові спаровуватись, просто гуляють разом. 

У «Білій скелі» час від часу живуть вовки: тут була полярна вовчиця Джа й сіра вовчиця Дора. Джа померла, а Дора вирушила до Греції — у ще кращі умови. Зараз окремий вольєр займає Німфадора — напіввовчиця, напівсобака. Браконьєри забрали її малою з лігва. А коли доросла тварина стала проявляти агресію, власник віддав її активістам. 

«Я бачу твій ніс, виходь!» — кличе Марина, але Німфадора не бажає вилазити з лігва. З вовками стосунки у ведмедів складаються по-різному.

Джа дружила з ведмедями. «Вони з Любою бігали наввипередки! — згадує Марина. — На сіру Дору — нуль реакції. А з Німфадорою Люба хотіла гратися, та вовчиця злякалася. Поки приглядається до сусідів».

Стереотипія у ведмедів

Любочка підходить до сітки й переступає з лапи на лапу. Це стереотипія — повторювані рухи, якими тварина може реагувати на стрес. Особливо до стереотипії схильні тварини, які жили в бідному середовищі — тісному, нецікавому місці, де тварині немає про що подумати і чим зайнятися. 

Марина пояснює: «Стереотипія — частина природної поведінки. Та коли тварина живе в неприйнятних умовах, така поведінка закріплюється й дедалі частішає. Доходить аж до самотравмування. Стереотипія не зникне — питання в частоті проявів та інтенсивності. Може, Любочка зараз проявляє стереотипію у відповідь на позитивний стрес: її цікавить наш собака, куди відро понесли… Головне, що вона не в клітці, тому може зупинитися в будь-який момент і зайнятися іншими справами».

Дуже важливо давати тварині можливість вибору: хоче — сховалась у барліг, хоче — підійшла ближче до відвідувача, хоче — відпочиває, хоче — купається. «Головне, що у циркових тварин забирають, — це можливість вибору, — каже Марина. — Вони живуть у клітках і не мають вибору, де їм спати, де й коли їсти. Зараз вибір є. Але багатьом врятованим дуже важко діяти самостійно й більш природно».  

З наступного вольєра чути хлюпання. Це бовтається в басейні тянь-шанський ведмідь — тварина підвиду, що зникає. 20 років ведмедиця Чада провела в тісній клітці, 12 з яких — у цирку. 

У «Білу скелю» вона приїхала в 2019-му. Зараз Чаді 26 років, а для ведмедиці це поважний вік. Вона поводиться, як примхлива бабуся, кажуть доглядачі. Чада, на відміну від інших, чхати хотіла на мене й мою камеру. Вона зосереджено здіймає бризки у своєму мінібасейні.  

Це залишки стереотипії, які перейшли у м’яку форму. В цьому випадку вона відіграє позитивну роль: стара тварина рухається й не впадає в апатію.  

Єгор розказує: «У неї є свої уявлення про рівень води в басейні: Чада перестає хлюпати на певному рівні. Іноді опускає голову й перевіряє: якщо вода вже занизько, сопе і показує невдоволення. Мовляв, слуги, долийте мені води. Вони тут всі нас як слуг сприймають».

Як ведмідь з електриком жартував

Щойно я хочу зняти Синочка зблизька, він розвертається спиною. Це в нього такий гумор, підказують Єгор і Марина. Невже у ведмедя є почуття гумору? 

— Їх смішить щось примітивне, на рівні «хтось посковзнувся на шкірці банана», — каже Марина. — Вони радіють, коли в тебе щось упало або ти спіткнувся. У ведмедів є цей досвід: вони теж падають. І видно, що вони можуть його екстраполювати. От вони бачать, що ти на драбину заліз, і стежать. Якщо ти впав, вони прямо щасливі. Якщо є нагода потрусити драбину, то вони це зроблять. 

— Якось у них була така нагода, — ділиться Єгор. — Електрик працював з кабелями на драбині біля боксу, де тоді був Михасик. А я стояв поряд і стежив, щоб все було безпечно. Михасик підійшов, вистромив лапу, прикрив її іншою лапою і тягнеться до драбини, щоб смикнути. Я на це звернув увагу. Електрик зліз, ми пересунули драбину. У Михасика була така фрустрація! Він навіть відвернувся. Йому не сподобалося, що його жарт зіпсували.

Це не єдиний такий випадок, сміється Марина:  

— Ведмеді швидко звикають до електропастуха. Деякі з них жодного разу не торкаються цієї огорожі. Якось ми закрили ведмедів у малих вольєрах, а працювали у великих. З нами зайшов пес Рафік і ходив біля пастуха. Ведмеді зрозуміли: є шанс, що Рафік втрапить у халепу. Вони зібралися рядочком і не дихають, стараються його не злякати. Пес таки наскочив на електропастух, і вони аж підстрибували від радісного збудження, бо просікли, як працює схема.

— А колись у нас були малі ведмежата, і ми до певного їхнього віку заходили у вольєр, — розповідає Єгор. — Вони завжди намагалися відправити людину в нокаут. Один відволікає увагу, а другий тим часом заходить ззаду, щоб тебе штовхнути. Для них це гра.

— Тут ще немає складних абстракцій, але це вже гумор. Це теж прояв інтелекту, — підсумовує Марина.

Сніданок туриста

Навряд чи в наших широтах існує ще якась велика тварина з настільки різноманітним харчуванням, як у ведмедя. Ведмеді всеїдні: можуть поласувати як рослинами, так і м’ясом — залежно від того, що пощастить знайти. У пошуках їжі вони проводять більшу частину свого активного дня і так можуть проходити 40 кілометрів на добу. Тому і в напівприродних умовах ви не побачите окремої годівниці для ведмедя. 

«Ми маємо підтримувати їхній природний спосіб харчування, — каже Марина. — Кілька разів на день розкидаємо різні види кормів по вольєру, щоб ведмідь їх шукав, як він робить це у природі».

Велика частина раціону ведмедів у притулку — морська риба, а також овочі й фрукти: морква, яблука, апельсини, гарбузи й кавуни. Крім цього, в раціон додають горіхи, варені яйця, іноді м’ясо, кисломолочний сир і трохи собачого корму, бо в ньому є мінеральні домішки. 

«Якщо це їжа, яку даємо раз на кілька днів, заходимо у вольєр і там її ховаємо. Іноді заморожуємо фрукти чи рибу в воді й кидаємо той лід у басейн, щоб вони діставали. Іноді завозимо рибу на тачці й розкладаємо під камені. Вона там починає пахнути, оця гидота. Вони таке люблять… Ведмеді й самі можуть сховати обід, щоб полежало. Роблять так і в природі. Тож якщо ви десь побачили мертвого оленя, прикиданого хмизом, треба брати ноги на плечі», — говорить Марина.

Ведмідь у реабілітаційному центрі: у чому сенс?

Отримавши інформацію про ведмедя, якого треба вилучити або від якого відмовляються господарі, притулки та центри реабілітації шукають для нього місце. Забирає тварину та організація, яка має відповідні умови та компетенцію. Рятівники спілкуються з власниками й готують ветеринарні документи на транспортування. Забирати тварину приїжджають разом із ветеринарами: вони швидко оглядають ведмедя й роблять седацію. Везуть тварину в спеціальній транспортній клітці. Вже в реабілітаційному центрі ведмідь спочатку сидить у боксі й потроху звикає до нових умов. Тільки після цього він переходить жити у вольєр: спочатку малий — адаптаційний, потім у більший.

«З усіма власниками ми підписуємо договір про те, що більше там ведмедів не буде. Ми прагнемо опосередковано зберегти вид, знизивши попит на утримання ведмежат. Тому не забираємо ведмедя, якщо знаємо, що на його місце прийдуть нові», — пояснює Марина. Єгор додає: «Ми хочемо зробити внесок у формування громадянського суспільства. Такі люди не мовчатимуть, коли бачать страшні умови утримання тварин».

Співзасновники притулку наголошують: для реабілітації недостатньо забрати тварину від недбалих господарів, не можна просто пересадити її з однієї клітки в іншу. 

«Це сфера, що базується на науці й стандартах, яких не можна порушувати», — говорить Марина. — Кількість тварин в неприйнятних умовах у неволі не змінюється. Проте є зміни в сприйнятті людей. Вже моветон іти в ресторан, де в клітці є ведмідь, у великих містах люди стали гірше ставитися до цирків з тваринами. Кампанія UAnimals про заборону пересувних цирків з тваринами спрацювала. Спрацювало й існування ведмежих притулків — у Домажирі, у парку Синевир. Люди з’їздили в реабілітаційні центри, і в них виникли питання: а чого десь ведмідь бігає по траві й зимує в барлозі, а десь сидить на бетоні в клітці? Вони пишуть про це в соцмережах. Люди в процесі зміни ставлення до диких тварин у неволі».

На ВДНГ людно: у 6-му павільйоні проходить тату-фестиваль. А на сходах перед ним — дівчина з блакитною переноскою для котів. Вчора вона мала стати моделлю для тату-майстра, проте переплутала дні й запізнилась. Тепер замість нового візерунку на шкірі має пухнасту чорно-білу подругу: «Я пішла гуляти виставковим центром, а в павільйоні № 4 день адопції тварин. І там вона — Лінда. Так колись звали мою собаку — дуже сумую за нею, тому дам киці інше ім’я».

Отже, для поки що Лінди фестиваль «Adopt Me Days» завершився — вона прямує у блакитній переносці в новий дім. Але сотні котів і собак з 60 благодійних організацій все ще чекають на своїх людей у павільйоні. 

Міра з Новообухівської траси

Біля входу відвідувачів зустрічає велика собака. Це Міра. Її ледь живою знайшла Альона на Новообухівській трасі, виплекала і вже готова передати в хорошу сім’ю. Може, зараз?

«Я дуже хочу її забрати, у нас із хлопцем приватний дім, — ділиться Лєра, чухаючи Мірі пузо. — Не можу додзвонитись до нього, чекаю».

Та Альона скептична: «Люди підходять, їм подобається Міра. Але вона велика. Тому думають…» 

Праворуч від входу — собаки, ліворуч — коти. Всюди вивіски, вказівники, стенди компаній-партнерів. Панує святкова атмосфера: видають ветпаспорти, роблять подарунки. У центрі павільйону — фотозона: тут фотографується молода кото- чи собакородина. 

Але є й офіційна частина свята: майбутні опікуни підписують договір про утримання. У ньому вони зобов’язуються добре піклуватися про тварину і скидати час від часу в притулок чи волонтерам фото- та відеодокази, що з нею все гаразд. Якщо раптом щось іде не так, повертає тварину. У договір вписують паспортні та інші дані. Так убезпечують тварин від безвідповідальних людей. 

Тим, хто ставить свій підпис у договорі, на перший час дають корм для тварини, іграшки та інші необхідні речі. Плюс усі коти й собаки вже оброблені від паразитів і щеплені. 

Цуцик із Донеччини

Біля масивних колон павільйону — манежі для цуценят. Вони граються, пролізають крізь щілини. Волонтери їх ловлять сміючись. Найменшому цуцикові — місяць.

«Військові привезли з Донецької області. Дуже втомився, спить. Він один вижив: ні мами, ні братів-сестер не знайшли. Зараз третина тварин у нашому притулку — від військових. “Сіріус” переповнений, але їм ми відмовити не можемо».

Кільком песикам цього притулку вже пощастило: вони облаштовуються в нових домівках. Але під опікою Олександри ще понад 3 000 тварин. Навіть якщо одна з них поїде додому, це буде великим успіхом. Кожне життя важливе. 

«Бійцівських» порід не існує

У великих клітках — «страшні та небезпечні громили бійцівських порід» із благодійного фонду «Пітбульхелп». Тато з трирічним сином підходять до однієї з кліток:

— Вони дуже агресивні?

— Ні, — відповідає засновниця фонду Альона Кутіль. — Вони для людини зроблять усе… Тільки інших тварин не люблять. Краще брати в сім’ю, де вони будуть одні.

Альона прагне донести людям, що пітбулі, стафи, бульдоги та інші породи, якими нас лякали, насправді добрі та лагідні. Вона гладить пітбуля Лою і розповідає:

«У 90-х було модно “пацанам” заводити таких собак, щоб виглядати загрозливо. Звідти і пішла про них дурна слава. Ці породи настільки віддані людям, що заради них готові помирати і вбивати одне одного. Тому їх використовують для собачих боїв. Але щоб надресирувати так собаку, потрібно дуже багато часу. Вони не хочуть нападати». 

«Страшна й небезпечна» Лоя тикається в Альону мордою і падає на спину, мовляв, гладь мене. Її врятували з живодерні, де побита й голодна Лоя сиділа на ланцюгу під лютневим снігом. Невідомо, як вона не загинула тоді. Зараз собака спить у двох ковдрах: короткошерсті породи сильно мерзнуть. Лої 5 років — це чудовий вік, щоб поїхати у новий дім.

«Коли берете дорослу тварину, точно знаєте її вдачу і чи підходите ви одне одному. А “бійцівських” порід не існує. Це міф», — каже Альона.

Забрати всіх

Павільйоном проходить дівчина в сльозах.

«Тут часто плачуть, коли не можуть взяти ще одну тварину. Або забрати їх усіх, — пояснює організаторка «Adopt Me Days» і власниця Гостомельського притулку Марія Вронська. — Сумна реальність така: як би ми не старалися, близько 80% тварин залишаться у притулках. Тому там у них мають бути хороші умови».

На питання, чому вона цим займається, каже: «Мама навчила поважати тварин… Не просто любити, а поважати».

Марія дістає з клітки цуценя та притискає до себе. Тут взагалі багато хто носить собак на руках, наче дітей. Майбутні опікуни теж беруть їх на руки — обережно, лагідно. Притискають до серця і подумки питають: «Ти мій чи ні?».

Хаскі Вінтер і кошеня Кай

Разом із безпорідними та метисами, у притулках є й порідні тварини:

«На жаль, зараз легко й дешево купити тварину без документів. Набридло — викинули, — з гіркотою каже волонтерка з команди «Пітбульхелп» Настя. Вона виводить красуню хаскі розім’яти лапи. — У Вінтер була зламана лапа… Я її ви́ходила, виростила. У мене ще дві собаки, а хаскі потрібно багато уваги. Може, тут знайдеться той, хто зможе дати їй кращі умови. Та підсвідомо я радію, що фест добігає кінця, а вона ще зі мною».

«Тримайте паспорт, вітаю!» — поруч сім’я бере під опіку смугасте кошеня. Поки мати оформлює документи, її син Ростислав чекає за столиком. Хлопець каже: «Це дуже спокійне кошеня. Ми назвали його Кай. Я уже його сильно люблю».

Далі Ростислав з мамою та Каєм отримують купу пакетів із корисностями й позують у фотозоні перед камерами. 

Такий фест обходиться більше ніж у пів мільйона гривень. Гроші надає спонсор — магазин товарів для тварин «Pethouse». Завдяки підтримці організатори облаштовують красивий простір, куди приємно зайти. Не всі можуть доїхати до притулків, тому «Adopt Me Days» — чи не єдина можливість показати тварин звідти.

Та під кінець фестивалю собака Міра досі не поїхала додому, а маленький цуцик так і залишився на руках Олександри Мезінової. Може, їхню щасливу історію розповімо наступного разу?

Софа зазирає мені через плече. Яблука, якими я її пригощала, давно з’їдені. І тепер великими м’якими губами вона хапає край об’єктива, а тоді язиком проходиться по лінзі. Що ж, об’єктив облизав кінь. А втім, навіть так усе, на що б я тут його не направила, видається живим і яскравим.

Софа живе у притулку «Пегас» серед лугів Дніпропетровщини.

Крім коней, тут живуть інші свійські тварини, коти, собаки та дикі звірі — усіх понад 800. Як у невеличкому селі в центральній Україні з’явився цілий осередок порятунку тварин? Вирушаймо — дізнаємось.

Прибулі звідусіль: Нулик і кози зі стріхи гаража

Якась година їзди від Дніпра, і ми звертаємо з траси на Малозахарине. Минувши його, котимося ґрунтовкою подалі від людських осель. Нарешті серед левад чути перегавкування. Приїхали.

«Сюди приходиш — і в тебе інший настрій. Ти з кожним вітаєшся. Це своя атмосфера, яку словами не передати», — усміхається Сава, керівник притулку. «Он там єноти у нас, вони негостинні, вічно відсипаються. Ходімо до свиней краще».

До свиней так до свиней. Проходимо повз стайні, за ними — територія, де живуть свині: декілька домашніх, чимало в’єтнамських, а в останньому відсіку — вепр.

«Цей вепр втік із ферми, і ми його забрали до себе, — каже Сава. — До нього заходить тільки Вова, щоб почистити. А я скільки вже тут працюю, все одно до вепра в стійло ніколи не зайду! Чесно кажучи, я його боюся. Ходімо ближче, я вас познайомлю».

Вепра звати Сьома, і в знайомстві він швидко переходить до панібратства: вимагає, щоб його чухали. Для цього тут є спеціальні щітки. Сава просить пошкрябати Сьомину щетину того самого Вову. Чоловік розказує: «Я до нього: “Сьома, Сьома!” — і він слухається. Але про всяк випадок із лопатою заходжу, щоб затулитися, якщо в нього зіпсується настрій».

Настрій у Сьоми нормальний. Поруч випускають із хліва кіз. Сава показує кількох із них: «Ось херсонські козенята — ми їх зняли зі стріхи гаража в Херсоні».

Коли росіяни підірвали Каховську гідроелектростанцію, багато місцевих із Дніпропетровщини купували човни й їхали забирати тварин, розповідає чоловік. Тоді з міста привезли в «Пегас» близько 200 собак. Серед них — маленька Чапа. Сава пригадує: «Ми під’їжджали до Антонівського мосту. ЗСУ нас попередили, що туди краще не їхати, бо там постійно йде артобстріл. Ми ризикнули. З-під мосту виїжджаємо — тут біжить собака. Починається обстріл, ми чуємо, як летить… Уявляєте цей адреналін! Різко зупиняємося, намагаємося зловити цю собаку. Вона контужена вже була, боялася різких звуків. Я схопив собаку, і недалеко від нас упали два чи три снаряди».

Тутешні коти мають проблеми зі здоров’ям. Усіх, кого можна було роздати, прилаштували. Собак набагато більше. Безпритульних тварин у «Пегасі» вже приймати не можуть: немає вольєрів. Зараз забирають лише евакуйованих із гарячих точок. «Оцей у нас глухий, з Бахмута, контужений, — представляють мені старенького пса, що живе перед будинком для карантину. — «А оце Нулик — знаєте чому? Він з фронту, з нуля приїхав».

30 врятованих пегасів 

«Ну що, ходімо!» — до мене підходить усміхнена жінка з відром моркви.

Це Олена Русіна, засновниця притулку. Відро ми беремо із собою в стайні, і по морквину одразу ж тягнеться Бембі. У неї трохи скривлений ніс, та навряд чи її це хвилює. Малою Бембі мала мізерні шанси на виживання. З таким дефектом носу, як у неї, кінь майже не може навчитися їсти самостійно. Бембі виставили на продаж, і її купили в «Пегас». Тут їй довго терли овочі й фрукти, привчали їсти. І ось вона спокійно відкусує яблуко в мене з рук.

Перші коні в притулку з’явилися 2013 року, ще в Антонівці. Зараз, в Малозахариному, їх 30.   

Усі ці коні — з особливостями. Ніхто з них не може бути «робочою конячкою» — хто через вік, а хто через здоров’я. Майже всіх викупили у власників, які віддавали їх на забій.

«Нам дзвонили люди, що треба допомогти коровам, вівцям, коням… Але розумієте, як важко ухвалити таке серйозне рішення? Їм же треба місце, догляд, утримання. Навіть здорового коня утримувати дорого, а тут хворий! Ми все ж пішли на ризик, взяли, і у нас вийшло», — згадує Олена.  

Серед коней є тезко самого притулку — Пегас. Має травму ноги, тому власникам було ясно: жеребець не зможе возити вантажі чи вершників. Тепер він живе тут.

Найбільше проблем, напевно, у кобили Любаші. В неї трапляються напади гіпоксії: тварині важко дихати, і її доводиться підключати до кисневого апарата. Кобила Адель має онкологічне захворювання. Кінь Блек, колишній спортсмен, тепер не може опиратися на задні ноги, як раніше. Цим тваринам краще жити в спеціалізованому приміщенні.

У притулку саме планують збудувати стаціонар для хворих коней. Там буде м’яке покриття і всі умови для роботи ветеринара, щоб надати тварині допомогу на місці. 

Притулок, що з’явився на дачі  

Олена отримала технічну освіту, а у 33 роки вирішила, що їй треба дещо інше. Жінка лікувала безпритульних тварин і вже поселила на дачі кілька десятків собак. Тому пішла вивчати ветеринарію: «Я не збиралася працювати в клініці — це треба було для моїх собак, — каже Олена. — Дівчата з навчання помагали: після занять швидко в машину — і на дачу. Там усіх полікували й назад. Коли всі почали користуватися інтернетом, стало легше знайомитися з такими ж. Хтось когось рятує, а везти потім нікуди! Їх же не викинеш!».

Ось так у 2006-му на дачі, яка тоді належала Олениному татові, утворився притулок для тварин. Однак там їм згодом стало тіснувато. 

У 2012-му всі собаки переїхали з дачі в село Антонівку. Там уже з’явилися свині й кози. Проте з Антонівки теж довелося перебиратись: у травні 2016-го на притулок зійшов селевий потік, яким на півтора кілометра віднесло будки та вольєри для собак. «Води в хаті було по шию. Тварин ми виносили на руках проти течії», — згадує працівниця притулку Яна. Люди й тварини досить швидко виїхали в Малозахарине, на підвищення. Почали розбудовувати «Пегас» вже там.

Ну а тато — власник дачі, де все починалося, — спочатку був налаштований скептично. Тепер і сам бере участь у житті притулку: «Тато допомагає навіть не уявляєте як! Ото він бурчав-бурчав, а тепер бере до себе на перетримку собак. А ще в мене є прийомчик: ми тут взагалі-то не плачемо, але для тата я навчилася. У нас були цуценята з ентеритом. Я оце телефоную, плачу, кажу, тату, будь ласочка, візьми їх до себе… І він погодився, ще й возив у клініку на процедури. Насправді батько мною пишається».

Оленин син Михайло теж допомагає притулку. Саме він будував перші вольєри, зробив огорожі для левади й зону для купання коней. Коли я приїжджаю в притулок, Михайло якраз будує стаціонар для хворих тварин.   

Робочі дні й ночі  

«Пегас» поділений на 4 зони: так звана дика, зона котів, зона собак і господарський двір, де живуть свійські тварини. Ця зона — місцева особливість і навіть гордість: «Пегас» серед зоозахисників знають як один з найбільших притулків зі свійськими тваринами.  

«Вихідні можуть бути пару годин. І ти щаслива, що є ці дві години. Але стоїш і не знаєш, що з ними робить. Бо ти звикла весь час бути в режимі», — каже Олена. Вона перебралася жити в село. Інакше вже не виходить: «У притулок, буває, вночі привозять хворих, тоді висмикую медсестру просто з ліжка. Або щось із кимось сталося, а вже глупа ніч! Телефоную лікарці — каже: “Я вдома, добре вже, везіть!”. І тоді веземо тварину до неї… Такий у мене спосіб життя».

Так, у притулку працює медсестра, навідується лікарка, а до копитних приїжджає коваль. В Олени ж основне завдання — все спланувати, особливо продумати логістику: кого і куди везти. Безпосередньо з тваринами працюють люди із села, всі між собою знайомі.

Поки я витягаю диктофон, вони збираються на подвір’ї біля купи з дровами. Всі зосереджені, а один з працівників націлився на купу сачком. Виявляється, вони підстерігають кота: йому треба зробити процедури, але хитрун ховається під дрова.

«Якщо я вільна, то теж працюю з тваринами, — розказує Олена. — Он коня Руслана треба ганяти на корді для здоров’я його ніг. Іноді йду до собак — їм потрібні увага й спілкування. Нема такого, щоб я щодня одне й те саме робила».

Задачі на множення 

Олена й показує виписку з рахунку: «Ого, в який мінус я іду! У мене кредиту 36 тисяч. Це клініка, сіно, аптека… А тут навіть витрат на бензин нема!».

Притулок живе за рахунок пожертв, іноді кормом для собак і котів допомагають благодійні фонди. Проте із сіном сутужно:

«Люди швидше донатять на котів і собак, — пояснює Олена. — А якщо пишеш, що тобі коней нічим годувать… Це важче. Якби були гроші, коли покоси йдуть, ми б закупили сіно заздалегідь — тоді й ціна найкраща. Того року тюк сіна в сезон коштував 50 гривень, а зараз — 75, 80, 100… Тюк — це їжа одного коня чи корови на день. На верблюда — 2 тюки. На 3 віслюків — 1 тюк. Але на сіно найважче зібрати гроші».

Яна і її дикуни

«Лєна діє серцем. А я відповідаю за раціо», — говорить Яна.

Жінка працює в притулку ще відтоді, як він з’явився в Антонівці. З Оленою вони познайомилися перед новим роком у 2012-му. Відтоді співпрацюють. 

«Мені було 17 років, — розповідає Яна. — Я працювала диспетчеркою у фірмі-перевізнику. Хтось викинув цуценя, і воно бігало біля моєї роботи. Прикольне таке. Я розуміла, що пес потрапить під машину, якщо там залишиться. Тому почала шукати, куди його можна прилаштувати. Знайшла притулок, а там сказали: або гроші плати, або приїжджай відробляти. Я пообіцяла попрацювати в них. Тільки робота виявилася зовсім не тією, про яку домовлялася. Тоді хтось потруїв собак у тому притулку. Я відробляла тим, що збирала трупи».

Яна не навчалася на ветеринарку, але самостійно опанувала протоколи лікування диких тварин. У притулок почали поступово приймати диких травмованих: лисиці, що потрапили в пастки, птахи з переломами крил. Потім з’явилися екзотичні тварини з розплідників та приватних зоопарків. Більшість прибули хворими. 

«Єноти у нас дуже товсті, — каже Яна. — Це моя помилка. Бігову доріжку вам поставити чи що? Канати он є… Дуся така неповоротка, як рукою мене відганяє. Я всіх єнотів розрізняю, вони для мене абсолютно різні». 

Апартаменти в «дикій зоні» мають степовий бабак, лисиці, двоє вовків. Їхні сусіди — єнотоподібні собаки. Попри свою назву, тварини ці з єнотами належать до різних родин. Одні й другі — хижі, проте саме єнотоподібні собаки особливо не проти куснути необережного відвідувача. Олена бідкається: «Іноді приходять екскурсії школярів, але діти умудряються просунути пальці у вольєр. Отак стоять: “Єнотик, гарненький…” І пальці всередину!».

Із крайнього вольєра в «дикій зоні» на мене пильно дивляться бурштинові очі. Це дикий лис. Коли хтось запалив сухостій, він потрапив у вогонь і повністю обгорів. Цей лис — єдиний, хто має хоч невеликий шанс повернутися в природу. Інші лисиці «Пегасу» там не виживуть: вони або дуже травмовані, або давно звикли до людини. 

Яна планує облаштувати їхній вольєр так, щоб умови були максимально близькі до природних. Можливо, лисиці навіть зможуть будувати собі нори. 

***

Машина знову м’яко хитається на ґрунтовці, віддаляючись від «Пегасу». На коліна мені вилазить Янина такса Іриска. І ось уже знову хтось пробує облизати камеру.

Кабачок жив на Донеччині. Де саме — державна таємниця, адже військові знайшли його на завданні. За породою Кабачок — в’єтнамська свиня, та за поведінкою більше нагадує собаку. На позиціях і в дорозі він жив у ящику з-під патронів. Тепер у нього значно більше житло. До притулку Кабачка везли аж восьмеро військових і двоє журналістів.

«Він абсолютно ручний. Їсть усе, але ми стежимо за його харчуванням, щоб не набирав зайвої ваги. Кабачок має бути “спортіво”», — каже Андреа Чистерніно, власник притулку «Ріфуджіо» в Лісовичах.

Цей стрункий італієць у гумових чоботях колись був фешн-фотографом. Тепер його заняття — опікуватися сотнями тварин на півночі Київщини.

Майже 10 років у притулку «Ріфуджіо» знаходять дім безпритульні тварини чи ті, з якими погано обходилися. Віднедавна тут живуть прибулі з Херсонщини, прифронтових сіл і міст. А ще ті, кого віддали на перетримку військові. Зараз у притулку близько 500 тварин. Скільки саме, ніхто точно й не знає. Коли цифра перевищила 400, працівники просто збилися з ліку.

НЕ ПОКЛАДАЮЧИ РУК

«О шостій ранку я розпалюю грубу в котів і цуценят, — розповідає Наталя з Любимівки. — А друга робітниця розпалює грубу на кухні й стає варить кашу. Потім я прибираю в котів і йду до кухні. Роздаємо кашу собакам. Тоді годуємо поросят, чистимо в них. І одна працівниця йде каструлі мить, а я промиваю очі кошенятам. Кому які процедури треба, роблю. І йдемо прибирати в собак. Наливаємо їм свіжу воду».

Робота триває до пізнього вечора.

Наталя та її колега опікуються свинями, котами й собаками. Ще троє чоловіків працюють з кіньми, козами й вівцями. Власник теж часто бере до рук вила, але в нього є й інші обов’язки — шукати гроші на утримання притулку. Андреа каже: «Моє основне завдання — зробити так, щоб усі ці тварини були ситі».

З ІТАЛІЇ — В ЛІСОВИЧІ

Поруч із вольєрами, на краю лісу Андреа збудував ще й фотостудію. Поки тут мало фото: на корковій дошці пришпилені тільки дві світлини. На одній — собаки Чупі й Бруно. На другій позує супермодель Гелена Крістенсен. Обидва знімки зробив Андреа. В Італії він знімав топмоделей і спортивні авто. Тут же висять і потерті перепустки на «Формулу-1» та модні покази. 

Фешн-фотограф Андреа одружився з українкою Владою й у 2009-му переїхав до коханої. На той час він уже долучився до зоозахисного руху, і чоловіка шокували масштаби Доґхантери (з англійської — «мисливці на собак») — люди, які знищують безхатніх собак із власної ініціативи (наприклад, труять). доґхантерства в Україні.

Тоді Київ готувався до чемпіонату з футболу Євро-2012. Аби «очистити вулиці», безпритульних тварин просто знищували. Андреа каже, що чиновники заплющували на догхантерів очі. Ба більше, до винищення тварин була причетна і сама тогочасна влада. 

У Києві Андреа роззнайомився з волонтерами, які опікувалися бездомними тваринами. «Якось мене викликав волонтер, який доглядав за групою з 35 собак. Тоді я задокументував вбивство 20 з них, вчинене в жахливий спосіб за один день. Це лише один із десятків випадків, які я документував. Я приносив ці докази українським політикам, але вони завжди говорили, що нічого не знають», — говорить Андреа.

Відтоді він почав публічно виступати проти жорстокого поводження з тваринами. Доґхантери у відповідь на своїх інтернет-сторінках розмістили особисту інформацію про Андреа. Відтак італійське посольство призначило йому охоронця.

Андреа з дружиною Владою ставили собі питання: які конструктивні кроки можна зробити, щоб рятувати безпритульних собак? Тоді подружжя вирішило створити для них притулок. Проте це вимагало величезних витрат.

І тут сталося дещо, що, здавалося, буває тільки в кіно.

Напередодні Різдва в Мілані Андреа познайомився з італійкою, яка прочитала інтерв’ю з ним і захотіла побачитись:

«Ми випили кави та проговорили півтори години. Потім вона запитала, чи є в мене якісь термінові потреби. Я сказав, що їх багато, але найважливіше — придбати землю, щоб нас не вигнали. І пані виписала чек на потрібну суму. Це було чудове Різдво».

«Ріфуджіо» почали будувати у 2014-му. Андреа спершу заходився збирати безпритульних собак.

У перший же рік існування в притулку сталася пожежа. Тоді загинула 71 тварина. Андреа показує татуювання на руці: «Назавжди в моєму серці». Воно присвячене загиблим собакам. 

Поліція не знайшла слідів підпалу, тож кримінальної справи не відкрила. Однак згодом причетні самі зізналися в підпалі та прийшли з вибаченнями. За їх словами, вони не розуміли, чим і навіщо займається Андреа. Це вибачення підтвердило підозру чоловіка, що злочин таки був, та адвокат відмовив його позиватися.

Після трагедії Андреа не опустив руки. Навпаки, зараз у «Ріфуджіо» вп’ятеро більше тварин, ніж на початку, і не лише собаки. Притулок живе здебільшого за рахунок італійських спонсорів. Налагодили також співпрацю з українськими волонтерами. Селяни, каже він, тепер співпрацюють. 

«Місцеві тепер зовсім по-іншому ставляться до притулку завдяки нашій багаторічній роботі. Ми з італійськими друзями проводили дні безкоштовної стерилізації, і люди приносили до нас своїх улюбленців. Дехто із селян працює тут. Якщо раніше я бачив в Україні доґхантерів, то тепер нам телефонують, просять про допомогу чи самі привозять безпритульних тварин», — розповідає Андреа.

А зовсім нещодавно від притулку могло не лишитися й сліду. 

40 ДНІВ ОКУПАЦІЇ 

«Я чистив стайні, коли почув звук двох російських військових літаків. Один із них почав опускатися. Я думав, що він от-от вистрелить, і притулку настане кінець. Літак опустився настільки, що я міг бачити пілота», — згадує Андреа весну 2022 року.

Пізнього ранку 24 лютого навколо притулку загули літаки та гвинтокрили. Авіація вела бої просто над селом. Андреа вмикає відео зі звуками вибухів: «Отак було день і ніч, день і ніч».

«Один із найгірших моментів настав, коли ми почули, що в росіян закінчується їжа», — каже Андреа. Їжа тим часом закінчувалася і тут — як для тварин, так і для людей. Хоча за місяць до бойових дій у притулку почали робити запаси, до середини березня вони майже вичерпалися.

Андреа схуд на 12 кілограмів, та ще й зламав два ребра. 

«Я прибирав стайні, послизнувся і зламав собі ребра. Звісно, я не міг піти до російських або чеченських солдатів, щоб мене полікували. Я стиснув зуби й чекав, поки українці звільнять нашу місцевість».

Наталя теж схудла: частину своєї їжі жінка віддавала підопічним собакам. Працівники притулку знали, що допомога для тварин надходить до Києва, але з Лісовичів до першого українського блокпосту — 30 кілометрів, подолати які тоді ніхто не ризикував.

Андреа не раз пропонували виїхати. Навіть під час окупації італійське посольство наполягало на тому, щоб евакуювати чоловіка. Для цього розробили план, узгодили його з військовими… 

«Я спитав: ви всіх заберете — моїх працівників і тварин теж? Мені сказали, що ні, тільки мене. І я залишився зі своїми тваринами», — розповідає Андреа.

Загалом в окупації Андреа провів 40 днів. Однак це він зміг підрахувати вже потім.

2 квітня, як розповідає чоловік, у незвичній на той час тиші раптом засигналила машина. У притулку з’явилися незнайомці. Росіяни перелізли через паркан? Хтось із них гукнув італійською: «Андреа, привіт, це я!»

«Російські солдати говорять італійською? Не посіблє!» — згадує Андреа.

Насправді біля входу стояли італійський журналіст Клаудіо, перекладачка Тетяна й український волонтер. Під парканом чекала машина з допомогою і — українським прапором. 

«Я думав, що це сон. І тільки коли Клаудіо дуже міцно мене обійняв, я відчув біль, згадав про свої поламані ребра і зрозумів, що це реальність».

НАЙСОЛІДНІШІ ПЕРСОНИ

Першою великою твариною в притулку стала корова Марго. Тепер із нею живе ще й Мікаела. А по сусідству — ще дві поважні синьйори. 

«Фріда, Фріда, Капла! — гукає Андреа. Нарешті з хліва неквапом виходять чималенькі свині, мружачись від сонця. — Ооо, бон джорно!»

Ці панянки понад усе люблять грязьові ванни і щоб їх чухали. Свині розрізняють людей і навіть відгукуються на імена. 

Крім домашніх свиней, тут живуть ще дві в’єтнамські: знайомий вам Кабачок і Гері. Гері хоч і найближчий родич Кабачкові, характер має протилежний: знайти його можна тільки у хліву на сіні. Гері плямкає уві сні, показуючи чималі ікла. Сон — улюблене його заняття.

«Гері подружився з качкою, — каже Андреа. — Її інші качки ображали, тож вона знайшла собі прихисток у нього. Вони разом сплять і їдять».

Марсіо, Сер, Міна, Мамі, Аннушка, Роза і Лола — овечий колектив. Сюди вони потрапили з масштабних господарств, де тварин вирощують на м’ясо. Так само з’явилися тут кури, гуси та качки.

З хліва вистромлюють голови кози й цапи. Вони й самі, здається, охочі дати інтерв’ю. Бо ж є що розказати. От хоча б цап Бербек: він самотньо блукав попід кордоном із Білоруссю, поки місцеві жителі не запропонували Андреа взяти тварину в притулок. 

Поні Мері була в дорозі на бійню, коли її забрав Андреа. А згодом виявилося, що Мері врятували вагітною. У неї народився Оп, і він аж ніяк не поні. Кінь живе у вольєрі з мамою і зараз чи не втричі за неї більший. 

Скаковий кінь Ворон закінчив спортивну кар’єру й теж уникнув бійні завдяки працівникам притулку. Тельма й Луїза дісталися Андреа від української кінної поліції. Раніше у вигоні з ними жила ще кобила Татанка. Влітку 2023-го вона загинула через російську ракету, що впала поблизу притулку. У Татанки зупинилося серце.

«А цей — із Лісовичів, — Андреа представляє нам мишастого Барона. — Все життя він був робочим конем. Його привела жінка із села, бо двоє її синів пішли служити, а сама вона вже не могла опікуватися конем. Обережно, кусається! Хоча… Сьогодні він у доброму гуморі».

КОТОХАТА

У котів — окреме помешкання. Тут колишні вуличні тварини: деяких знайшов Андреа, інших йому віддали волонтери. Щойно я переступаю поріг, вони обліплюють мене з муркотінням, хтось вилазить на коліна, хтось на плечі, зацікавлено обнюхують. Їх можна просто оберемками брати.

Житло в котів комфортне, з меблями. Мешканці Лісовичів передали диван спеціально для них. Андреа показує на табличку «Туалет»: «Наші коти вміють читати».

Надворі порається Наталя. «Коти пили воду з відра, з якого підлогу миють, то я його виніс», — каже Андреа італійською. «А, та то я побігла собак розборонять, забула те відро», — відповідає Наталя українською. «Я розумію його італійську, — каже. — Як? Іноді через перекладач. А так ото потроху й навчилися одне одного розуміти».

Бере хворостинку й веде мене в окремий світ — собачий.

ПОТАП, НЕ ЧІПАЙ БАБАЙКУ!

– Діти! Тихо, діти! — махає Наталя гілкою в бік кліток.

– Ви їх дітьми називаєте?

– Ну це ж діти. Хоча декого й по батькові називаємо. У нас є Діна Ніколаєвна й Тамара Петрівна. 

Вольєри із собаками — це довгий багатоквартирний будинок, населений радісними й меланхолійними, товариськими й не дуже псами. На якого собаку я б не вказала, Наталя може розповісти про вдачу кожнісінького з них:

«Собак розселяю по вольєрах за характером. Тут ось шестеро собак, у них між собою ніколи нема проблем. До них можна посадить спокійну собаку. Гарольд коли поселився з ними, зразу лідером став. Він нікого не ображає. Просто він може до кожної миски підійти, понюхать, а потім вже всі стають їсти… А де вже такі агресори, то до них із характером треба собаку садить. І тоді вони одне одного ставлять на місце. Тихо, Діна Ніколаєвна! Потап, не чіпай Бабайку! Ось Гера. Гера, йди сюди. Вона дуже розумна. Гера, хто робив скандал у вольєрі? Хто робив скандал, га?»

Щоб нагодувати всіх, щодня робітниці варять 300 літрів каші. 

«Мопедом розвозимо вдвох. На роздачу каші — 40 хвилин. А це в нас вольєр “Верховна Рада”. Ляшко, іди сюди! Він найбільш балакучий. Ото Порошенко — товстенький». — продовжує знайомити із собаками Наталя. «Ведіть себе чемно, я сказала!» — гукає до «депутатів». 

Серед собак чимало приїхали з волонтерами з прифронтових територій. Наприклад, вівчарку з Маріуполія зустріли поміж руїн чоловік і жінка, коли виїжджали з міста, і просто забрали з собою в машину.

Є й прибульці з Херсонщини. Чотирьох херсонських собак Андреа вже прилаштував до Італії. Ще двоє збираються в поїздку.

«До нас із Херсона приїхало двоє диванних собачок, що жили в квартирах, — каже Наталя. — Не розуміли вони вольєра. От Стасік… Він весь час сидів у будці, плакав і всьо. То ми йому поставили ліжко, зробили кімнату. Двоє херсонців ось їдуть у нас в Італію. А Стасік уже поїхав».

У котельні живе Цефіна — американський стаффордширський тер’єр. Ще в притулку є грайлива Лулу та велетенський, не менш грайливий Лакі. У «Ріфуджіо» ці собаки чекають на своїх господарів, поки ті захищають Україну на бойових.

Зустріч із Віктором Шельвінським — власником реабілітаційного центру для птахів «Вільні крила» в селі Кожичі на Львівщині й цьогорічним переможцем Всеукраїнської зоозахисної премії — починається з порятунку птаха: 

«Зараз ми поїдемо до пані Ніни. Вона зателефонувала і сказала, що має травмовану пташечку — малого яструба-перепелятника. Якщо птах не зміг утекти, значить він безпорадний і потребує допомоги. Треба його забрати». 

До Віктора регулярно звертаються по допомогу з птахами: лиш за цей день — чотири рази. Він за освітою ветеринар, тому необхідну допомогу надає сам, забираючи птахів до себе. Але за потреби може проконсультувати телефоном або по відеозв’язку. 

Тварина має жити гідно

Коли приїжджаємо до пані Ніни, Віктор оглядає яструба: виявляється, що той має перелом ліктьової кістки правого крила. Згодом Віктор стрічкою тейпує крило птаха, щоб дорогою він не пошкодився ще сильніше. А на голову яструбу вдягає спеціальну шапочку, яка закриває очі, — клобук. Колись такі шапочки використовували, щоб заспокоювати мисливських птахів під час перевезення і на полюванні. Зараз клобук виконує таку ж роль для травмованого яструба. 

Далі на птаха чекають аналізи, лікування та реабілітація. Якщо все пройде успішно, то невдовзі яструб знову шугатиме в небі, на волі. 

За словами Віктора, найчастіше травмуються вороноподібні, яструбоподібні, гуси, качки, сови — найпоширеніші види, які живуть поруч із людиною. Вони зазвичай отримують травми, бо зіткнулися  з лініями електропередачі, автівками чи вікнами. 

Постраждалим птахам надають першу допомогу та за потреби відвозять до клініки. Після лікування їхня доля залежить від стану. Повністю здорових і життєздатних птахів випускають на волю.

«Якщо птах має несумісну з життєдіяльністю травму, до прикладу, у нього немає лапок, залишається тільки евтаназія. Бо ця тварина не зможе гідно жити навіть у штучно створених умовах», — каже ветеринар. 

Дім для себе і для птахів

Реабілітаційний центр для птахів «Вільні крила» існує вже 22 роки. Він облаштований навколо будинку Віктора. Коли керівник центру обирав місце для зведення дому, врахував і те, що там мають оселитися птахи для лікування та реабілітації. 

Птахам, які відновлюються після лікування, потрібно більше простору, тому їх перевозять, наприклад, до Галицького національного парку або заповідника «Розточчя». Там є всі умови для різних видів птахів: діє заборона на полювання і загалом майже відсутній вплив людини. А ще є озера для водоплавних і розлітні вольєри для червонокнижних птахів із вадами.

«Якби у мене було, наприклад, 36 гектарів, то це все можна було б зробити великим повноцінним комплексом, який надає допомогу — від ветеринарної до постреабілітаційної. Але це нереально, бо немає такого ресурсу. Тому ми співпрацюємо з орнітологами, біологами, нацпарками і так далі», — розповідає Віктор. 

Реабілітаційний центр працює на волонтерських засадах: Віктор утримує його на особисті гроші та благодійні пожертви. Нещодавно завдяки UAnimals центр отримав корм від чеських колег. Орнітолог каже, що тішиться такій допомозі, бо корму птахи потребують багато і нерідко він коштує великих грошей. Щомісячно Віктор вкладає в центр близько 48 тисяч гривень. 

Частими гостями центру є школярі. Інші люди теж приходять подивитися на птахів. Трапляється, що після відвідування забирають пташку, якій потрібний постійний догляд, собі. Віктор віддає їх лише тоді, коли розуміє: це виважене й усвідомлене рішення. Емоції в цьому випадку можуть зіграти злий жарт, бо догляд за твариною та життя з нею — це відповідальність, до якої готові не всі. І звичайно, для утримання птаха вдома треба створити відповідні умови. 

Іллюша, Лохудра і Тазіки

У «Вільних крилах» немає тихого місця — чути переспів птахів, який не вщухає ні на мить. Зараз там мешкають 63 види пернатих. Частина з них вільно гуляють територією. Інші ще до кінця не оговталися після травм, тож поки живуть у вольєрах, але згодом теж вийдуть назовні. 

Серед птахів, які є у «Вільних крилах», — щиглі, чижі, горлиці, сойки, сипухи, галки, снігурі, омелюхи, різні види папуг і не тільки. Там живуть нільські, або ж єгипетські, гуси — вони потрапили на Львівщину із заповідника Асканія-Нова після того, як там труїли гризунів на полях; дві вухаті сови з ампутованими правими крильми, вони втратили можливість полювати і не виживуть без допомоги людини; 21-річний папуга Марк, який все життя прожив у одній родині, а через війну його покинули; двоє павичів, які охороняють територію центру не гірше від собаки — англійського сетера. 

Також у центрі є троє круків: двоє з них живуть разом, бо змогли налагодити комунікацію, а ще один, новоприбулий, наразі в окремому вольєрі на карантині. Усіх круків у центрі називають Тазіками і додають порядкові номери, як у королівських родинах. На карантині зараз, наприклад, Тазік XVII. Його попередників вже вилікували, а 14 із них навіть випустили. 

Крім того, у центрі живуть міднокрилі голуби фапси з Харківщини. Як розповідає Віктор, вони вже налаштовані на сімейне життя, тож самці починають будувати гнізда, щоб завоювати самку. Одним вони не обмежуються — треба побудувати 5, аби був вибір. 

В одному вольєрі з харківськими голубами живе фазан Свайно, якого евакуювали із зоопарку в Миколаєві. Цих птахів поселили разом, бо вони без проблем співіснують. За таким самим принципом розселені й інші мешканці реабілітаційного центру. 

Свайно, Марк і Тазік XVIІ — винятки з правила, бо здебільшого у «Вільних крилах» безіменні птахи. 

«Я називаю на ім’я лише тих, яким багато років, — пояснює Віктор. — Цьому папузі 38 — він усе життя був Іллюшею. Це для нього важливо, бо Іллюша — інтелектуальна пташка. Він будує до мене місток довіри, бо чує своє ім’я. Всі інші — соколи, сови і так далі — цього не потребують». 

Також тут є Валєра і Лохудра — це пара папуг, які колись жили на Донеччині. Вони довгожителі центру реабілітації. Їх, як і багатьох інших екзотичних птахів, Віктор прийняв вимушено:

«Не хотів екзотів. Я до того працював у Національній академії наук, ми з орнітологами займалися виключно українськими дикими видами. Мені здавалося, що екзотичні — відповідальність людей, які завели собі таких улюбленців. Але екзотика прийшла так само, як війна: якщо вона вже є, тебе поставили перед фактом». 

За словами Віктора, на відміну від українських видів, які пристосовані до життя в нашій природі, для утримання кожної екзотичної пташки треба величезні ресурси: доводиться будувати будиночки з постійним теплом і вентиляцією, необхідне специфічне харчування і багато іншого. На його думку, не можна зациклюватись на утриманні таких птахів лише у клітці — треба допомагати їм пристосуватися до життя на волі. 

Найкраще і найприємніше, каже Віктор, — випускати птаха, коли він уже готовий. Саме тому керівник реабілітаційного центру до птахів не прив’язується. 

«Ти не можеш полюбити цю пташечку. Ти лиш можеш зробити все, щоб вона повернулася у своє середовище», — наголошує він.