З квітня 2021 року у Верховній Раді лежить законопроєкт, який повністю забороняє використовувати тварин у циркових виставах. Але голосування щодо нього досі не відбулося. Директори державних цирків просять не ухвалювати таке рішення. На їхню думку, це призведе до занепаду циркової культури, а артисти й артистки залишаться без роботи. Тимчасом в українському суспільстві, як показало спільне дослідження UAnimals i Fama, понад 55 % людей вважають неприйнятною експлуатацію диких тварин для розваг. 

То що являють собою виступи на манежі з тваринами — циркову культуру чи експлуатацію беззахисних?  

Колесо смерті та півколо страху

У квітні 2025 року Національний цирк анонсував нову виставу «Бон кураж». Керівництво рекламувало це шоу як головну подію сезону. «А звірі теж будуть? — почали питати в інстаграмі. — Начебто заборонена вже експлуатація тварин». Це питання адміністрація цирку проігнорувала, але трохи нижче на схоже питання від іншої людини відповіла ствердно. Так, тварини будуть. «Погано, — написала користувачка, — інакше б пішла». 

Адміністрація цирку заявляла, що вистава збирала аншлаг. Але 20 травня в залі було так мало людей, що деякі повністю порожні сектори спеціально затемнили. Здебільшого глядачі й глядачки — це діти з батьками. У холі цирку вони купують попкорн, дехто фотографується у фотозонах. Врешті всі збираються у просторому залі. Перший номер — з тиграми. Манеж цирку вже обнесли сіткою, щоб тигри не змогли скочити до глядачів. Аби унеможливити напад хижаків, навпроти манежу також стоїть людина з брандспойтом. Якщо тварини раптом почнуть поводитись агресивно, їх поливатимуть крижаною водою — за принципом водомета на мітингах. 

Втім тигри не демонструють жодної агресії. Коли їх вивозять на арену в клітках, вони ліниво розсідаються на місця, а потім так само ліниво роблять нескладні трюки на кшталт ходіння колодою. Дресирувальниця тримає в руці шест зі шматочком м’яса — саме за допомогою нього вона керує тиграми. Номер триває близько 15 хвилин. Більшу частину часу тигри просто сидять на своїх місцях. Не дивно, що аплодисменти після номеру не дуже бурхливі. «Діти все чудово розуміють, — впевнений американець Стерлінг, який довгий час працював із європейськими цирками і брав участь у кампаніях за заборону використовувати у виставах тварин. — Вони розуміють, що участь тварин — це жорстокість. І їм нецікаво на це дивитися».

Наступний номер із тваринами — в середині програми. Це пантоміма, де беруть участь актор і акторка. Він зображує художника, вона — дивакувату жінку. Жінка виходить на арену з уже немолодим басет-гаундом, а потім дістає з кошика у формі куща інших тварин: дикобраза і кроликів. Вони бігають по колу манежем, їх підганяє жердина дресирувальниці. Потім тварин складають у кошик, де вони просидять майже до кінця номера. Невелика чорна лисиця не хоче бігти по колу. Вона притискається до підлоги та зупиняється, через що дресирувальниця активніше підганяє її жердиною. Але і це не допомагає, тож перелякану лисицю швидко виводять за лаштунки, хоча вона не пройшла повне коло, як інші.

Останній номер вистави — так зване колесо смерті. Артисти розкручують Лапендула — цирковий апарат, який складається з двох з’єднаних в один блок коліс. Його підвішують на висоті, аби колеса підіймались і опускались, та ще й обертались навколо своєї осі. Артисти виконують трюки як всередині колеса, так і зовні.лапендулу і починають виконувати трюки. Навіть скептичний до українського цирку Стерлінг каже, що це складний і небезпечний номер, адже артисти виконують трюки без страховки. Він впевнений, що саме з таких виступів має складатися програма цирку. Його слова підтверджують охи глядачів, які ледь чутно через гучну музику живого оркестру. Номери з тваринами такої реакції не викликали. 

Історія боротьби і заборон

В українському цирку тварин використовують ще з кінця ХІХ століття. Уже тоді вони були «родзинкою програми». Спочатку виступали коні й собаки, а пізніше й великі хижі тварини, як-от ведмеді. 

У радянські часи майже всі циркові вистави обов’язково включали виступи тварин. Дресирувальники і дресирувальниці були елітою радянського цирку, а тварин спримайли переважно як реквізит.

Після здобуття незалежності Україна ще довго залишала поза увагою питання ставлення до тварин у цирках. Лише в 2006 році ухвалили закон «Про захист тварин від жорстокого поводження». Там є окремий розділ про тварин, яких використовують у спорті, цирках і зоопарках. Закон забороняв пересувні зоопарки, жорстокі видовища на кшталт боїв між тваринами, також бити тварин під час дресирування чи примушувати їх виконувати небезпечні трюки. Жодної згадки про заборону тварин хоча б у пересувних цирках в законі немає. Але довгий час в українському суспільстві навіть не було активної дискусії про це. Показова ситуація: у 2015 році на сайті президента з’явилися перші чотири петиції за заборону використовувати тварин у цирку. Разом вони набрали 330 голосів. 

Вже у 2016 році ситуація змінилася. Петиція Олександра Тодорчука набрала 4 829 голосів, а міська рада Львова У 2017 році Господарський суд Львівської області скасував цю заборону.заборонила виступи мобільних цирків у місті. Раніше, взимку 2015 року у Львові помер У неволі жирафи можуть жити до 30 років.п’ятирічний жираф. Офіційною причиною смерті назвали вроджену серцеву ваду. Але були підозри, що жираф помер через тривалий переїзд з Італії до України. Мобільні цирки справді зазвичай використовують для тварин лише маленькі транспортувальні клітки, у яких вони не тільки пересуваються, а й живуть. Під час підготовки до вистави тварин обмежують у воді та їжі, щоб клітки треба було рідше прибирати. А в холодну пору року тварини страждають через переохолодження.

«Треба постійно придумувати якесь класне шоу. Треба бути креативними, щоб люди прийшли до вас. Але якщо ви використовуєте екзотичних тварин, можете не паритися, — пояснює Стерлінг, чому керівництво цирків завжди робить ставку на тварин. — Це буде дуже простий і нудний виступ, але зате з незвичайними тваринами». 

У 2016 році в парламенті зареєстрували законопроєкти №  5283, №  5119 та №  5229. Всі вони пропонували заборонити пересувні цирки з тваринами, а згодом і експлуатацію тварин у стаціонарних цирках. Незважаючи на те, що профільний комітет Верховної Ради рекомендував підтримати ці законопроєкти, їх так і не поставили на голосування. Директори цирків виступали проти і, можливо, впливали на рішення депутатів. А ще цю тему досі не обговорювали в суспільстві. Акції проти тварин у цирку були рідкісними та нечисленними. Того ж року в UAnimals запустили першу кампанію за цирк без тварин. Біля Національного цирку висіли білборди із зображенням слона та інформацією, що в цирках їх б’ють гаком, аби вони виконували трюки. Це і стало поштовхом для активної дискусії про те, чи можна в цирках використовувати тварин для вистави. 

У березні 2017 року в Прилуках із пересувного цирку втекла левиця. Її знайшли на городі в місцевого мешканця і пристрелили, бо в цирку не знайшлося транквілізаторів, щоб заспокоїти звіра. Вже наступного місяця в UAnimals провели перший Марш за тварин, де вимагали цирк без експлуатації. Туди прийшли тисячі людей, а згодом такі акції проводили щорічно в різних містах України. У 2021 році депутати ухвалили закон, який забороняє перевозити диких тварин у пересувних звіринцях, але прямої заборони виступів у пересувних цирках там немає. Однак у законі «Про місцеве самоврядування» того ж року надали право адміністраціям на місцях самим вирішувати, чи забороняти в межах своїх міст і громад роботу пересувних організацій, які екплуатують тварин: цирків, звіринців, зоопарків і виставок диких тварин. Відтоді пересувні цирки з тваринами заборонили у трьох десятках міст. Але в національних стаціонарних цирках тварин продовжують використовувати в шоу. Законопроєкт про заборону Рада ще навіть не розглядала. 

«Святая святих» Національного цирку

Директор Національного цирку України Владислав Корнієнко запевняє, що до того, як він обійняв цю посаду, також був проти використання тварин у цирку. Зараз він підтримує лише заборону цирків-шапіто з тваринами. Владислава призначили директором у 2019 році, раніше він 8 років очолював Київську муніципальну академію естрадного та циркового мистецтва. 

«Тварини завжди були ключовим суб’єктом художньо-творчих постановок, — каже він. — А циркове мистецтво для українців сакральне. І наша задача — зберегти традиції класичного цирку». 

Владислав Корнієнко — невисокий, худорлявий чоловік 62 років. У фойє цирку, де він нас зустрічає, душно, і директор просить швидше пройти в зал, де є протяг і прохолодніше. Він пояснює: нещодавно мав складну операцію на серці, тож спека і задуха для нього небезпечні. У залі вже стоять працівники цирку. Тут і комунікаційниця, і режисерка, і дресирувальники, і ветеринарний лікар. Разом із директором вони мають показати, як у цирку утримують тварин. Але спочатку Владислав доволі довго розповідає про історію Національного цирку і його важливість для України. Класична циркова культура, на його думку, неможлива без тварин. 

Я наводжу як приклад виставу «Бон кураж», на якій була у травні цього року. Чесно кажу, що з усіх номерів саме виступи з тваринами були найнуднішими. І на тлі складних акробатичних виступів вони виглядали несучасно і непотрібно. Директор не погоджується. 

«У нас є вистави, де тварини не залучені або залучені мінімально, — каже він. — Тварини [вражають глядача] легше, ніж акробат чи повітряний гімнаст. Ризик трюка заворожує, але коли виходить тварина, всі діти одразу в захваті. При цьому хижі тварини можуть виступати близько 20 хвилин, інші — до 7 хвилин. Тобто фактично несуть лише антуражне залучення». 

У списку, який дирекція Цирку надіслала на запит UAnimals, зазначили, що на балансі установи перебувають 19 ссавців і 34 птаха. Однак утримують тут більше тварин. Наприклад, я побачила не одного тигра, як це зазначило керівництво цирку у відповіді, а п’ять. Всі тварини постійно живуть у будівлі цирку. Це тигри, дикобрази, лисиці, макака, коза, коні та поні. Бегемотів, слонів і левів цирк уже не утримує. Директор стверджує, що останні 11 років цирк не закуповував тварин. А ті, що є зараз, купили у зоопарків, де тварини й народилися. 

Одразу за ареною цирку — вихід до частини, де живуть ссавці. Владислав жартує, що зараз буде показувати «святую святих». Дирекція зазвичай не погоджується проводити журналістів за лаштунки. За словами Владислава, це робиться виключно в інтересах тварин: «Вони живі істоти, і будь-яка стороння людина для них — це стрес». 

У коридорі вже відчувається характерний запах приміщення, де постійно живуть великі тварини. Тигри знаходяться у двох кімнатах, які розділені клітками. Троє з них сплять на соломі, ще двоє граються з великою колодою. Прогулюються вони лише під час репетицій на арені. Дресирувальниця Юлія Козирєва каже, тигри сплять до 20 годин на день. Тож такої активності їм достатньо. Проте це не зовсім так. «Wild Welfare» — організація, що бореться проти жорстокості утримання диких тварин у неволі — зазначає, що тиграм потрібне різноманітне середовище. Це мають бути великі вольєри з густою рослинністю, де тигри можуть ховатися та пересуватися, а також лізти на різні висоти. Також потрібен басейн для плавання і відпочинку. Цього ж вимагає і українське законодавство, встановлюючи мінімальну площу вольєра 200 квадратних метрів, а глибину басейну — 0,5 метра. Однак Національний цирк не зможе забезпечити дотримання всіх вимог у будівлі — там немає достатньо місця.

За кімнатою тигрів — кімнатка, де стоїть холодильник з м’ясом для хижаків і колода, на якій рубають тіла тварин для годівлі тигрів. Раціон для мешканців цирку складав зооінженерний факультет Національного аграрного університету. На моє зауваження, що цей факультет досліджує лише свійських тварин, ветеринарний лікар цирку Андрій Марунчин заперечує: раціон складали саме для хижаків. Тут же знаходиться ветеринарний кабінет. У ньому чисто й стерильно, тому вглиб нам пройти не дозволяють. Ветеринар каже, що всі тварини регулярно проходять профілактичні огляди. 

Рухаємося далі. У конюшні стоять близько 10 коней — удвічі більше, ніж в цирку зазначили у відповіді на запит. Клітки тісні. Я питаю, чи можна взагалі тримати коней у таких умовах. Мені відповідають, що коні тут довго не знаходяться — їх виводять на арену тренуватися. Тим не менш, утримувати коней треба в максимально схожому до природного середовищі. Конюшня повинна бути високою, добре освітленою та гарно провітрюваною. Також коням потрібні тренування на свіжому повітрі, а не тільки на арені. 

Поруч приміщення для інших ссавців. Клітки, у яких вони мешкають, значно менші, ніж у тигрів. У кутку в клітці спить чорна свиня. Юлія Козирєва каже, що свиня вже «на пенсії» і не бере участь у виставах. «Я підібрала її маленькою на фермі, — розповідає дресирувальниця. — У неї були відморожені вухо і хвіст, вони так і залишилися в мене в руках. Бачите, в неї вушка не гострі, як зазвичай у свиней, а круглі?». 

Юлія про тварин говорить м’яко і з любов’ю. Розповідає, як врятувала двох тигрів із ферми, де їх мали продати на хутро. Тигри, побачивши її, підходять до дверей клітки і ластяться. 

Видно, що Юлія щиро по-своєму любить тварин. Водночас вона впевнена, що використання тварин у цирку не можна назвати жорстокістю. Згадує, що на початку повномасштабного вторгнення тижнями ночувала в цирку з хижаками.

У неволі, додає дресирувальниця, ссавці живуть значно довше, ніж у дикій природі. Це дійсно так, але, як зауважує генеральний директор «Wild Welfare» Саймон Марш, це помилковий аргумент. Адже навіть якщо дика тварина живе в неволі довше, це не означає, що її життя якісне. 

Юлія, як і директор цирку, впевнена: традиції автентичного українського цирку потрібно зберігати. Як мінімум ще й тому, додає Владислав, що купа артистів і артисток у разі заборони тварин залишаться без роботи. Ми трохи сперечаємося про те, чи від традицій треба відмовлятися, якщо вони застарілі та неетичні. Але марно намагатися переконати цих людей. 

Частина, де живуть тварини, виглядає занедбано. Директор цього не приховує. Цирк, каже він, майже не отримує фінансування від держави. Гроші цирк здебільшого заробляє на закордонних виступах. Але там, каже Владислав Корнієнко, артисти виступають без тварин.  

«Сподіваємося, що прийде етап, коли ми об’єднаємося з громадськістю і внесемо унікальну пропозицію дозволити Національному цирку працювати з тваринами в умовах повного доступу відповідних державних інституцій, зоозахисників, всіх інстанцій. Наприкінці я хочу сказати — і я не знаю, чому це не доноситься, — тварини для людей, що працюють тут, стали членами родини». 

А що за кородоном? 

«Насправді, ми вже зробили цю роботу за вас, — каже Стерлінг. — У Європі більшість країн вже заборонили тварин у цирках, у багатьох штатах Америки — теж. Просто змініть закон». 

Однією з перших країн, що заборонила використовувати диких тварин у циркових виставах, стала Австрія — там закон ухвалили ще в 2005 році. У 2011-му австрійський суд остаточно визнав це рішення таким, що не суперечить конституції Австрії. У 2011 році про відмову від цирку з тваринами заявили Вельс і Шотландія. Станом на зараз у 32 європейських країнах заборонено використовувати диких, а в половині країн — будь-яких тварин у цирках. За даними організації «STOP CIRCUS SUFFERING», загалом у світі понад 50 країн запровадили повну або часткову заборону. В Америці така заборона діє в 34 штатах. 

Шлях до цього теж не був простим. Циркові дресирувальники, дресирувальниці, директори і директорки установ пручалися забороні. Їхні аргументи були майже такими самими, як зараз лунають в Україні: цирк із тваринами — це традиційне мистецтво, тварини не зможуть жити самостійно, бо народжені в неволі, купа артистів і артисток залишаться без роботи. Представники і представниці цирків тиснули на політиків, складали петиції, але врешті не змогли спинити зміни. Велику роль відіграв тиск суспільства, зокрема організації за права тварин PETA. Стерлінг пригадує, як активісти й активістки PETA виносили на загал жахливі факти про тварин у цирку. Браконьєри на замовлення цирків відловлювали диких тварин, наприклад, в Африці. У самих цирках тварин били, погано годували, тримали на ланцюгу. Через це дуже часто тварини тікали, щойно з’являлася така нагода. Тоді їх найчастіше вбивали. 

Ще один аргумент прибічників і прибічниць тварин у цирках — економічна вигода. Як каже директор Національного цирку України Владислав Корнієнко, виступами з дикими тваринами простіше вразити глядачів і глядачок, зокрема юних. Однак Стерлінг не погоджується з цим аргументом. Він наводить приклади таких відомих цирків, як Circus Smirkus, Cirque du Soleil, Flying Fruit Fly Circus, Circus Vargas, 7 Fingers Circus. Усі вони самостійно відмовилися використовувати тварин у виступах, однак залишилися успішними. Річний дохід Cirque du Soleil — 810 мільйонів доларів. Для порівняння: пересувний цирк Carson & Barnes у США, який використовує слонів і коней у виступах, за оцінками бізнес-видань заробляє лише близько 5 мільйонів доларів на рік. 

Насправді більша проблема — це що робити з тваринами, які живуть у цирках, після заборони. У Європі та США це питання вирішували так: тварин віддавали або в зоопарки, або в заповідники, або в спеціальні притулки. Але, звісно, були і проблеми. Притулків часто не вистачало, а деякі цирки продавали підопічних приватним особам, і що з тваринами було далі — невідомо. Ще одне з рішень, яке пропонують досі не розглянуті Радою законопроєкти, — запроваджувати заборону поступово. Тобто коли тварини в цирках помруть від природних причин, цирки не зможуть купувати нових. У 2019 році Міністерство культури України заявило, що припиняє купувати тварин для цирків. А в Національному цирку стверджують, що використовують лише тварин, куплених в зоопарках — і вони мають бути четвертим поколінням, народженим у неволі.

65-й сезон 

У вересні Національний цирк відкривав новий, 65-й сезон. Для цього команда цирку підготувала нову виставу — «Сяєво». Візуально людей прийшло більше, ніж на закриття сезону, але все одно декілька секторів повністю порожні. Першим номером традиційно йде виступ тигрів. Один із них, великий білий тигр, вже чекає в клітці біля манежу. Як завжди, арена огорожена сіткою, а з іншого боку стоїть брандспойт. Декілька батьків із дітьми підходять дуже близько до клітки, роздивляються і фотографують тигра. Врешті один із дресирувальників каже, що цього робити не можна, і люди йдуть, облишивши тигра. 

Юлія Козирєва в блискучому срібному костюмі починає свій номер. Цього разу він трохи важчий, ніж на закритті попереднього сезону. Тигри навіть скачуть крізь коло і проходять змійкою, хоч і роблять це дуже неохоче. Коли тварини виконують трюки, більшість залу аплодує. Помічаю, що багато хто знімає на телефон. Директор цирку має рацію: в декого номери з хижаками викликають захват, навіть якщо тварини просто виходять на арену. 

Але і загалом глядачі й глядачки цього разу більше відгукуються. Можливо, справа в тому, що номери краще підготовлені, а міми більше взаємодіють з публікою. Овації зривають не тільки тигри, а й акробати, що виконують трюки під куполом будівлі. Ще одним номером із тваринами був виступ, який мав іронічну назву «Свобода коней». Протягом 5 хвилин двоє коней і один чорний поні в накидках із кольоровими гірляндами, просто бігали по колу манежем. 

«Замість того, щоб інвестувати в нові формати, цирки думають, що треба більше використовувати тварин, — підсумовує Стерлінг. — Це дійсно простий шлях. Але цирки з тваринами — це вже несучасно і нецікаво. Коли люди бачать Cirque du Soleil, їм вже не потрібен тигр на арені. Заробляти можна навіть і більше без тварин. Гуманність теж може бути прибутковою».

За майже два роки роботи «Cat Кав’ярні» в Кропивницькому відвідувачі й відвідувачки залишили різношерсті відгуки: компліменти котам, скарги на запах сечі і хворобливий вигляд тварин. Але чимало відгуків, які вплинули на оцінку 3,8 у гугл-картах, стосуються керівниці: «Адміністратор чи “власниця” — окремий шедевр пихатості та невихованості», «власник ставилася зверхньо», «дуже неадекватна власниця, яка дозволяє собі підвищувати голос на дітей та батьків». Хто ця власниця, про яку так багато пишуть?

Після років роботи у квітковому бізнесі Олена Кузьмінська вирішила пірнути у нову галузь. Ідея майбутнього закладу прийшла за лічені години. Як вона пізніше розповіла працівницям, молодша донька Уляна обожнює котів, тож поступово кількість тварин у приватному будинку збільшувалась. Коли вдома стало затісно, Олена вигадала, куди переселити котів так, щоб іще й заробляти. Порадившись із чоловіком, вони розпочали пошук приміщення для майбутньої кав’ярні, а вже незабаром робили там ремонт.

«…саме я започаткувала цю хвостату темку у нас в місті… Маю 15 пухнастиків різних порід, з різними характерами та потребами. Живуть вони у закладі, де для них створені найліпші умови для перебування, неймовірна кількість дряпалок, лежачків, тренажорчиків котячих, фонтанчиків, іграшок, і навіть власна кімната, куди не заходять люди…», — написала Олена у фейсбуці.

У соціальних мережах жінка постійно демонструє «любов до тварин»: вона складала іспит із керування віслюком, навідувалась до контактного зоопарку, а торік здійснила мрію — поплавала з дельфіном у басейні. Спогад про цей день теж залишила на сторінці: «Я думала, що я знала про дельфінів майже все… про їх розум, унікальність, про почуття…». Але чи знає Олена, що дельфіни мають жити в морях і океанах, а не в хлорованих тісних басейнах? 

— Може, до «Cat Кав’ярні» щось з дельфінами в Кропивницькому замутити? — питає підписниця під дописом.

— Мрію про капібар, — відповідає Олена.

Наразі в закладі бігають лише коти, з якими вона охоче позує на фотосесіях, завжди усміхнена і зовсім не схожа на власницю з відгуків у гугл-картах. І коти виглядають гарно. У кожного, як пише власниця, є персональний ветеринар, регулярні щеплення, якісне харчування та догляд. 

Проте нещодавно колишня працівниця «Cat Кав’ярні» Ксенія звернулась до UAnimals з іншою правдою: відсутність належного лікування, економія корму, вітамінів і наповнювача для туалету. Тож що відбувається насправді в розрекламованому закладі в Кропивницькому? 

Тривожний дзвіночок

20-річна Ксенія працювала в Інституті післядипломної освіти на посаді з грізною назвою лаборант. Вона сиділа на кафедрі, розбирала папірці, формувала розклади й організовувала заходи. Дівчину влаштовувало все, крім одного — маленької, якщо не сказати мізерної, зарплатні.

Після року паперової тяганини вона вирішила знайти щось фінансово привабливіше. Так натрапила на вакансію в «Cat Кав’ярні», де раніше неодноразово відпочивала. Ксенія божеволіє від котів, тож ця вакансія здалася ідеальним варіантом: гідна зарплата, та ще й із котами постійно бавишся. 

Ксенія вже знала тварин у кав’ярні якщо не поіменно, то в обличчя: мейн-кунів Графа, Араміса і Опівніча, бенгалів Лео і Хілларі, бурманів Бентлі й Геліка, орієнталів Харлі й Холмса, британку Кнопу, девон-рекса Зодіака, безпородного Рижика, абіссинця Бубочку, сфінкса Кокоса, персидську кішку Жозефіну і шотландку Тефіті.

Вона одразу подзвонила за поданим в оголошенні номером телефону і домовилась про стажування, щоби випробувати власні сили. Працювати стоячи 12 годин не те саме, що сидіти на стільчику в кабінеті. Стажування тривало місяць замість обіцяних кількох днів. Стосунки між власницею і Ксенією не склались від початку. 

Якось дівчина захворіла, замінити її було ніким. «Ну, тоді виходь так», — дала вказівку Олена. Ксенія з високою температурою так-сяк дочовгала на роботу. Того дня кав’ярня була порожньою, без гостей, і ненароком дівчина заснула серед м’якеньких котів. Ксенія не встигла побачити жодного сновидіння — одразу подзвонив телефон. Власниця кав’ярні застукала працівницю на камерах і виявила невдоволення її роботою: «Що ти собі дозволяєш? Працюєш, як амеба», — згадує Ксенія слова Олени.

Цей випадок не вплинув на працевлаштування. За місяць Ксенія вивчила обов’язки, працювала на рівні з іншими. Тепер вже офіційно.

Як ви сюди потрапили?

Щоранку дівчата прибирали лотки і насипали туди свіжий наповнювач, потім годували котів і протирали вологими серветками очі, а хворих обробляли «Санодерм» — лікарський препарат, перед застосуванням якого обов’язкова консультація ветеринара чи ветеринарки. Це крем, яким лікують алергічні, грибкові й бактеріальні захворювання шкіри у тварин. В інструкції зазначають, що курс лікування може становити 2-4 тижні, а між курсами має бути щонайменше 20 днів перерви.«Санодермом» і «Хлоргексидин» — антисептик, який використовують для дезінфекції ран.«Хлоргексидином». 

15 котів і кішок потрапили до кав’ярні різними шляхами: когось купили, а когось безкоштовно принесли люди. Дехто навіть вдавався до брехні, щоби прилаштувати тварину в кав’ярню. Так було з британкою Кнопою. 

Власники запевняли, що кішка молода, стерилізована і не завдасть клопотів. Олена Кузьмінська повірила на слово. Та коли у Кнопи розпочався шлюбний період, всі здивувалися. Кішка тремтіла й мало не дерлася на стіну. Працівниці годували її пігулками, але нічого не допомагало. Тоді звернулися до ветеринара.

З’ясувалося, що Кнопі близько 5 років, вона перехворіла на котячий коронавірус і має хвору печінку. Звісно, колишніх власників годі було шукати, а Кнопа так і лишилася нестерилізованою — їй відмовили в операції через стан здоров’я.

Кімната відпочинку

Простір для відвідувачів на першому та другому поверсі «Cat Кав’ярні» імітує домашню атмосферу: килимове покриття, крісла і стелажі, але кімната для котів, де вони відпочивають, ходять у туалет і харчуються, виглядає сумніше: висячі дроти, гола плитка й незабиті цвяхи у відкосах і на дерев’яних поличках.

Ксенія кілька разів пробивала руку цвяхом і припускає, що так само травмувався і Рижик. Він полюбляв їсти на верхній поличці, і в кота переважно не виникало проблем, щоб застрибнути туди. Але одного разу дівчата помітили, що Рижик здер бік. Вони злякалися: рана нагадувала розріз. Дівчата просили власницю відвезти Рижика до ветеринара, а натомість Олена видала їм «Пантестин» — лікарський препарат, перед застосуванням якого обов’язкова консультація лікаря чи лікарки. Призначають людям у разі зовнішнього ураження шкіри з ризиком інфікування.«Пантестин» і сказала: «Пшикайте».

За два тижні поріз не загоювався, Рижик постійно зализував його. Тоді привезли бандаж, який дівчата вдягали вночі, а вдень — щоби відвідувачі не подумали лихого — знімали тканину. Довга шерсть Рижика ховала поранення, тож ніхто нічого не помічав. 

Інколи котів травмували і ображали самі відвідувачі й відвідувачки. Ще у дверях закладу дівчата попереджають: брати тварин на руки суворо заборонено; кричати і годувати принесеним кормом — теж. Однак відстежити дотримання правил вдається не завжди, адже на зміні лише дві працівниці. 

Остання крапля

Як розповідає Ксенія, усіх котів годували одним кормом — індивідуальних раціонів не було. Раз на два тижні привозили дві 7-кілограмових упаковки корму. Олена просила сипати його не «по-королівськи», а заощаджувати, аби вистачало на 4-5 тижнів. 

Працівниці також фасували корм у маленькі зіппакети на продаж. Відвідувачі й відвідувачки купували їх, щоб підгодовувати котів. Але ті все одно з жадібністю цупили в людей тістечка. Найбільші ласуни серед котів — бурмани і бенгалка. Часом їхній злочин помічали в ту мить, коли коти вже облизували вуса. Тоді в них починалась алергія: вони лисіли, а на шкірі з’являлися цятки. Люди помічали жир від мазі на шерсті та залисини й запитували, що з котами. Власниця ж забороняла відповідати правду. Можна було сказати щось на кшталт: «Та побилися просто».

Останньою краплею для Ксенії став трагічний випадок із Тефіті. Висловуха шотландка була однією з тих, кого підкинули в «Cat Кав’ярню». Вона лякалась голосних звуків, а після російського обстрілу в кішки почали заплітатись лапки. Тефіті відвезли до ветеринара: «Погано ходить, бо в неї збільшена матка», — повідомив лікар.

Поступово її стан погіршувався. Підійматися-спускатись стало важче, і дівчата гуртом облаштували Тефіті місце у вбиральні, щоб вона не мучилась ходити далеко. Майже місяць працівниці жалілись власниці на стан здоров’я кішки. Коли Тефіті перестала їсти, Ксенія попросила дозволу забрати кішку додому: «Будете до мене приїжджати, тільки віддайте її мені, щоб вона була у спокої», — благала дівчина, але Олена Кузьмінська не хотіла цього чути і забрала Тефіті до себе. 

Ксенія з колегами розпитували власницю про стан Тефіті. Олена або ігнорувала, або заспокоювала: «Буде жити». Але якось ненароком обмовилась: «Чи не краще було б її усипити?».

Незабаром кішка померла. Власниця запевняла дівчат, що це сталося природною смертю, але всі вже втратили до неї довіру. Як було насправді, ніхто не знає.

Ксенія хотіла написати заяву на звільнення й негайно розійтися. Утім Олена зобов’язувала відпрацьовувати два тижні. Коли дівчина відмовилася, в її бік полетіли погрози: «Я зроблю тобі славу на все місто». Олена казала, що має групу у фейсбуці, де є інші підприємці й підприємиці Кропивницького, і саме перед ними вона знеславить Ксенію. Можливо, тому дівчина не наважилася самотужки подати заяву до поліції про жорстокість до тварин у кав’ярні. Це зробили юристки UAnimals: 2 вересня звернулися до поліції з проханням перевірити умови утримання тварин у закладі, а ще — до Державної служби з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів, аби там з’ясували, чи має заклад всі необхідні дозволи.

Виконуючи вимоги статті 43 Закону України «Про медіа», що надає закладу право на відповідь. Нижче наведено повний текст відповіді, наданий представником заявниці без змін.

«Відповідь закладу «Cat Кав’ярня» на статтю ««САТ-кав’ярня» у Кропивницькому. Розповідь працівниці» від 24.09.2025

У відповідьна статтю, опубліковану на вашому ресурсі, ми, як представники закладу «CatКав’ярня», хочемо надати нашу позицію та уточнити фактичний стан справ щодо умов утримання тварин.

1. Щодо умов утримання та приміщень. У статті було продемонстровано відеозапис технічного приміщення. Хочемо зазначити, що, за нашою інформацією, цей запис було зроблено під час проведення робіт з утеплення однієї з кімнат. Це приміщення не є основним місцем перебування котів. Загальний простір, доступний для тварин у нашому закладі, складає понад 80 квадратних метрів на двохповерхах, що включає спеціально обладнані настінні комплекси, ігрові зони, бігове колесо та окрему кімнату відпочинку, обладнану іонізатором повітря.

2. Щодо ветеринарного догляду та лікування. Стан здоров’я тварин є нашим пріоритетом. Усі коти, що перебувають у закладі, мають ветеринарні паспорти, вчасно отримують необхідні щеплення та проходять регулярні огляди у фахівця. Будь-яке лікування, включно з обробкою від алергій чи дерматитів, призначається виключно ветеринарним лікарем за результатами огляду. Твердження про нібито самостійне призначення препаратів «Пантестин» чи «Санодерм» без консультації лікаря невідповідає дійсності. Ранки, які іноді з’являються у котів, є наслідком алергічних реакцій на стрес або людську їжу (якою, попри заборони, іноді пригощають відвідувачі) і лікуються за протоколом, наданим ветеринаром.

3. Щодо інформації про «епідемію». Інформація, що з’явилася в листуванні колишніх працівників, про нібито «епідемію» або хворобу 13 з 15 котів є хибною та невідображає реального стану речей. У закладі немає і не було спалаху грибкових чи інших інфекційних захворювань. Ми розуміємо суспільний інтерес до нашої роботи і завжди відкриті до конструктивного діалогу. Ми сподіваємося, що ця інформація надає більш повне уявлення про турботу, яку отримують наші тварини.»

Світлина заставки: відгуки на «Cat Кав’ярню» на гугл-картах. Авторка: користувачка Linka Cat.

«Дарсік», «Лордюнечка», «Чарлік», «Маргоша», «Спайчуня», «Барнюша», «Льолюнішка». Я вже дослідила тему поховань тварин-компаньйонів, але серед табличок з іменами на могилах емоції захоплюють вперше. Усі «пробач» і «дякуємо» в шаленій концентрації показують, наскільки сильним буває зв’язок між людьми та їхніми тваринами.

Кладовище ніхто не доглядає, тому надгробки ховаються у високій траві. З одного боку тягнеться колія, і люди прямують на станцію просто стежкою через цвинтар. З іншого — дорога, автобусна зупинка, буквально за якою стоять надгробки, розв’язка й заправка.

Це стихійний цвинтар домашніх тварин у Києві на Русанівці. Таких чимало в містах по цілій Україні. Усі вони несанкціоновані. Тому практично кожен цвинтар для тварин можуть ліквідувати будь-якої миті. 

Проте все ж у сучасному світі є багато можливостей вшанувати пам’ять про тварину в матеріальних речах — не похмурих і траурних, а часто ненав’язливих і світлих. Яких саме? Читайте далі. 

Чому немає офіційних кладовищ?

Рештки тварин виділяють токсини, як і будь-які мертві тіла. Ще небезпечнішими є тіла тварин, які померли від інфекційних хвороб. Зазвичай опікуни й опікунки копають неглибокі могили, тому до трупів легко можуть дістатися інші тварини, особливо собаки — запах розкладання їх часто дуже цікавить. Натрапити на трупи можуть і діти, особливо якщо могила десь у піску.

Навряд чи хтось, у кого померла тварина, досліджуватиме місце на залягання ґрунтових вод. А до них точно не мають дістатися речовини, що вивільняються під час розкладання тіла. Небезпечно ховати тварин і біля води. Проте кладовище на Русанівці, наприклад, зовсім недалеко від Русанівського каналу, інше кияни й киянки влаштували на березі Йорданського озера. 

Що в законах?

Тварин заборонено ховати «в невідведених для цього місцях». Про це йдеться у правилах утримання домашніх собак і котів у Києві. Оскільки спеціально відведених місць немає, то й ховати тварин не можна ніде. Також у документі згадують, що трупи тварин заборонено викидати у сміттєві контейнери. 

В інших містах є свої, місцеві правила утримання тварин, та часто вони застарілі й не пояснюють, що робити з тілом. Хіба що у львівських правилах чітко зазначили, що ховати домашніх тварин будь-де на території міста заборонено. 

Обговорюючи тему поховання домашніх тварин, звертаються ще й до наказу Державного комітету ветеринарної медицини. Цей документ описує, якими мають бути могильники та термічні ями для тварин. Яких саме тварин, не уточнюють. Однак за змістом йдеться про масові захоронення свійських: скажімо, правила постановляють робити насип навколо могильників, будувати через нього міст для вантажівок, після захоронення засипати в могилу знезаражувальні речовини. Навряд чи таке будівництво розгорнуть для поховання невеликих тварин-компаньйонів. Однак саме цей документ найчіткіше встановлює заборону ховати тварин у землю в населених пунктах: за наказом, відстань від могильника до житлових і громадських будівель чи інших місць, де перебувають люди, має бути не менше як кілометр.

Могильник і кладовище домашніх тварин — різні речі, тому вимагають різних підходів, говорить юристка UAnimals Анастасія Гевчук. Загальнодержавних вимог до цвинтаря тварин-компаньйонів в українському правовому полі просто немає. Щоб санкціоновані кладовища могли з’явитися, треба спочатку розробити до них вимоги. Місцеві адміністрації мають скоригувати застарілі правила утримання тварин і додати пункт про офіційні кладовища.

Невже жодного?

В Україні таки існує легальний цвинтар для домашніх тварин. Щоправда, один-єдиний на всю країну. Найбільш прогресивною в цій темі виявилася Харківщина. Тут з 2003 року існує цвинтар домашніх тварин. Розташований він поруч із селом Бабаї, що примикає до Харкова.

У 2017-му в Харкові також відкрили перший в Україні тваринний колумбарій. Це місце, де можна зберігати урну з прахом кремованої тварини. Заклад працює на базі комунального підприємства «Центр поводження з тваринами».

Тут люди можуть орендувати комірку для урни, а за бажанням — встановити меморіальну плиту. Загалом у колумбарії 1 560 комірок. У будівлі поруч — кімната для прощання з твариною.

Чи будуть в Україні ще пам’ятні місця для тварин?

«Незважаючи на те, що саме роблять із тілом (ховають або кремують), має бути місце, куди людина прийде вшанувати пам’ять тварини, — говорить психологиня Неля Тройчук, яка спеціалізується на втраті тварини. — Мати домашню тварину — значить розділяти з нею велику частину життя. Щоб психіці легше було пройти процес горювання, повинно бути місце вшанування пам’яті. Якщо в майбутньому можна буде створити легальні кладовища, це буде величезною опорою для людей».

Створити санкціоноване кладовище, збудувати колумбарій і крематорій для тварин планували у Києві та Львові. У Києві міська влада повідомляла про це у 2019-му, а Львівське комунальне підприємство «Лев» — на рік раніше.

Також у 2019 році школярка Катерина Целуйко пропонувала створити кладовище для тварин у Кропивницькому. Жителі, які дізналися про проєкт, навіть підписували звернення до міського голови з проханням облаштувати такий цвинтар.

Однак усі ці проєкти відійшли на задній план серед справ місцевих адміністрацій — жоден не втілили в життя.

Жителі продовжують створювати стихійні кладовища у Дніпрі, Миколаєві, Одесі й інших містах. Та досі єдиним легальним варіантом поводження з тілом тварини залишається кремація.

Кремація

Де кремують тварин?

«Мені телефонують — я записую, яка тварина, кличка і яка вага. Потім забираю тіло тварини, — розповідає Андрій, працівник одного з бюро ритуальних послуг для тварин у Києві. — Це переважно коти й собаки, черепахи, бували кози, ящірка, папуга, одного разу була й змія. Крематорій є лише людський, іншого немає. Зазвичай люди просять кремацію з видачею праху». 

Послуги кремації можуть надати ветеринарні клініки або ритуальне бюро для тварин. Таких в Україні дуже багато. Вони пропонують найрізноманітніші меморіальні послуги, і найбільший попит має саме кремація.

Деякі ритуальні бюро пропонують і поховати тварину в землю, однак попереджають клієнтів і клієнток, що кладовища нелегальні. Порушника чи порушницю теоретично можуть оштрафувати. «90 % людей звертаються по кремацію, 10 % просять поховання. Ми ховаємо тварин на кладовищі «Лісове» на Троєщині. Воно розташоване між озером і людським кладовищем. Там, мабуть, точно є мільйон поховань», — розповів Андрій. 

Спалюють тіла тварин у київському крематорії на Байковій. У Миколаєві крематорій для тварин працює на території «Центру захисту тварин». Львів’яни передають тіла тварин для спалювання підприємству «Укрветсанзавод» поблизу Жовкви. В Одесі власник чи власниця померлої тварини може звернутися на підприємство «Укрекопром». У Харкові крематорій працює на базі «Центру поводження з тваринами». Люди з інших населених пунктів користуються послугами цих закладів, доправляючи тіла туди.

У кожному бюро можна обрати спільну або індивідуальну кремацію. У спільній кілька тіл тварин спалюють водночас. Коли ж тіло спалюють окремо, опікуну чи опікунці можуть видати прах.

Куди подіти прах?

Ринок ритуальних послуг для тварин навдивовижу багатий. Вибрати урну для праху пропонують зазвичай у бюро ритуальних послуг — від чорних металевих контейнерів до білих керамічних мініурн із зображенням усміхнених котів чи собак.

У цій сфері з’явилися й незвичні українські стартапи. Наприклад, камені спогаду. У цьому разі з праху з додаванням інших матеріалів формують камінець пастельного кольору з вигравіюваним на ньому іменем тварини. Хтось створює вдома невеликий меморіал і тримає камінь там, а хтось навіть носить із собою в сумці.

Прах також кладуть у найрізноманітніші прикраси: кулони, браслети, намиста, каблучки й іноді навіть сережки. Закордонний ринок рясніє такими оздобами, та їх не проблема замовити й в Україні. Часто після замовлення клієнтам і клієнткам надсилають спеціальний набір, щоб можна було самотужки покласти прах у прикрасу — засипати в намистину крізь таку собі малесеньку лійку. В інших випадках прах треба надіслати майстрам чи майстриням — тоді в наборі буде спеціальна ложечка й торбинка для праху. Чоловічий варіант прикраси — браслет, зроблений із фрагмента нашийника померлого собаки.

За кордоном набирає обертів ще один тренд — додавати невелику кількість попелу в чорнила для татуювань і робити тату, що нагадує про дорогу вам тварину. Чи роблять таку послугу в нас? Я не знайшла таких пропозицій. Та якщо ви чули про тату з праху, яке роблять в Україні, дайте нам знати. 

Якщо обрали не зберігати

Звісно, прах не обов’язково зберігати. У чеському місті Брно, наприклад, біля крематорію для тварин є меморіальний садок спеціально для розвіювання праху. У нас такого місця немає. Однак, на відміну від поховання, розвіювати прах не заборонено.

Якщо не можете тримати прах тварини вдома, але все ж хочете мати матеріальний спогад про неї, посадіть дерево. Для цього можна замовити біорозкладну урну — вона повністю розкладеться в ґрунті, а на поверхні з’явиться рослина. Іноді такі урни вже містять насіння, а іноді насіння або саджанець можна вибрати й додати самостійно перед похованням. Таких урн в Україні поки не роблять, наскільки знаю, — замовити їх можна в Європі. Утім ви цілком вільні посадити дерево й без урни. Прах стане основою для нового життя.

Право на горювання

«Перша реакція на смерть тварини — це шок, — каже Неля Тройчук. — Тому всі іграшки, миски, нашийники будуть тригером і посилюватимуть горювання. Та не треба позбуватися всього цього нашвидкоруч — просто приберіть з очей». 

Речі, які залишилися після тварини, психологиня пропонує згодом скласти у так звану коробку спогадів. Вона вважає, що це допоможе зберегти світлі спогади про спільне життя з твариною. І коли ви зазиратимете в цю коробку, це навіть даватиме ресурс.

Люди мають чимало упереджень щодо втрати тварини, говорить Неля Тройчук. «Он люди гинуть, а ти за тварину переживаєш!» Горе людини, у якої померла тварина, часто вважають не вартим уваги, відтак колишні опікун чи опікунка ніби не мають права голосно говорити про свої почуття, вповні проживати горювання.

Такий вид горя називають безправним горем, розповідає Неля. Поняття запровадив американський професор геронтології Кеннет Дока. 

Однак це горе справжнє й може бути дуже глибоким. «Дехто пів року може плакати. Відплакується глибина любові», — каже психологиня. 

Щоб допомогти людям прожити процес горювання, цієї весни Неля Тройчук створила лінію підтримки в телеграмі @bezpravnegore_animals. Ще минулого літа вона почала вести перші групи, учасники й учасниці яких підтримували одне одного після втрати тварини. На лінії підтримки працює також психіатр, який надає волонтерські консультації. 

За словами Нелі, найкраще розуміють горе ті, хто пережив щось схоже. Тому вона створила ще й групу на фейсбуку — там одне одного підтримують люди, що пережили однаковий вид горя — втрату тварини.

«Всі люди, які втратили тварин, потребують, щоб їх вислухали. Краще виговоритися тим, хто нас почує. Якщо поруч у когось є таке горе, вислухайте — це вже допоможе. Я хочу, щоб більше людей були почутими».

Перевірка документів: що треба оформити для мандрівки 

Передусім для подорожей із твариною необхідний ветеринарно-санітарний паспорт. Його достатньо оформити один раз: він буде чинний впродовж усього життя тварини. Видати його можуть районні адміністрації та Державна служба України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів (Держпродспоживслужба). Для цього туди треба звернутися із заявою та ветеринарною карткою про клінічний огляд тварини. Картку можуть вам надати лише ліцензовані лікарі ветеринарної медицини, заповнивши інформацію про щеплення. 

Якщо ви плануєте подорож за кордон, обов’язково отримайте міжнародний ветеринарний сертифікат для тварини за додатком 12 до Правил заповнення, зберігання, списання ветеринарних документів та вимог до їх обліку. А ось тут знайдете форму європейського зразка.

Міжнародний ветеринарний сертифікат видає державний ветеринарний інспектор міжрегіонального головного управління Держпродспоживслужби. Однак цю послугу можна отримати онлайн у Дії. Адреси інспекторів у Києві розміщені на цій сторінці, а всі інші контакти Держпродспоживслужб у регіонах можна знайти тут. 

Для оформлення сертифікату знадобиться такий пакет документів: заява, ветеринарні документи та експертні висновки державних лабораторій ветеринарної медицини, а ще фото тварини 3,5 на 4,5 сантиметрів. Весь актуальний перелік документів і уточнення стосовно країн, які ви можете відвідати із сертифікатом, знайдете за цим посиланням. 

Оформлення і паспорта, і сертифікату платне. А паспорти старих зразків не підходять для виїзду за кордон. Зараз під час оформлення ветеринарного паспорту тварині встановлюють мікрочип, і номер чипу вносять у паспорт. Також туди записують особисті дані власника чи власниці англійською мовою.

За додаткову плату лікар чи лікарка вносить дані з ветеринарного паспорту в міжнародну онлайн-базу даних Animal ID. Або ж ви самі можете зробити це безкоштовно. 

Також перед виїздом з України власники й власниці тварин оформляють ветеринарне свідоцтво за формою № 1 і довідку про визначення в крові тваринного титру антитіл проти вірусу сказу. Форму видають державні лікар чи лікарка ветеринарної медицини щонайраніше за 3 дні до поїздки за кордон. А довідку треба отримати між 4-м і 12-м місяцем після щеплення від сказу.

В умовах війни тварину можна вивезти з України і без цього пакету документів. Зокрема, для перетину кордону з Польщею власник чи власниця просто заповнює декларацію (заявку) та повідомляє, де перебуватиме тварина. І, звісно, ваша тварина повинна бути в переносці або в наморднику та на повідці. 

Для перевезення свійських тварин міжнародними рейсами потрібний дещо інший пакет документів: крім міжнародного ветеринарного сертифікату, знадобиться дозвіл на ввезення або вивезення. Коров, свиней, коней і кіз, домашню птицю (курей, індичок, гусей) перевозять, узгоджуючи це з управліннями ветеринарної медицини держадміністрацій і Державним департаментом ветеринарної медицини. На державному кордоні вивезення контролюють регіональні служби державного ветеринарно-санітарного контролю.

На кожний вагон, контейнер або невелику кількість тварин власник чи власниця має пред’явити на відправній станції ветеринарний документ, відповідно до Порядку видачі ветеринарних документів.

Ветеринарні свідоцтва форми № 1 дійсні протягом трьох днів з дня їх отримання, а форм № 2 і 3 — протягом 5 днів. Якщо термін ветеринарного свідоцтва сплив, державний ветеринарно-санітарний контроль на свій розсуд вирішує, чи можна вашим свійським тваринам виїхати за кордон.

Злітаємо! Особливості перельотів із твариною

Для мандрівок із тваринами літаком дотримуйтесь вимог авіакомпанії, країн вильоту та прибуття. Майже всюди власники і власниці тварин мусять на додачу до квитка заплатити за перевезення свого улюбленця. Службові тварини, приміром, собаки-поводирі, можуть подорожувати безкоштовно. 

Деякі авіалінії перевозять виключно котів і собак — у салоні, щоб тварини менше хвилювались. За їхнє місце переважно потрібно сплатити завчасно, бо кількість тварин на борту обмежена. 

Авіакомпанії часом мають обмеження для певних порід хатніх тварин. Наприклад, собакам чи котам брахіцефалам (бостон-тер’єр, боксер бульдог; бірманська, гімалайська, персидська) відмовляють у перевезенні через їхні розміри або особливості догляду. 

Папуги, кролики та інші тварини до 32 кілограмів можуть потрапити лише в окремі зони цивільного літака. Наприклад, спеціальні відсіки у бізнес-класі або вантажні відсіки. Часто там потрібні контейнери для тварин, які відповідають стандартам Міжнародної асоціації повітряного транспорту (IATA). В інших випадках використовують вантажні літаки для перевезення тварин. 

У вкрай рідкісних випадках використовують спеціалізовані літаки для домашніх тварин. Наприклад, такий рейс здійснили торік у США, назвавши його собачим еквівалентом першого класу. У салоні були лише 10 собак і їхні люди. Чотирилапим пасажирам і пасажиркам дозволили перебувати на сидіннях і тинятись по салону.

До тварин, які подорожують у багажному відділенні, теж є свої вимоги. Наприклад, там ніколи не опиняться цуценята і кошенята, молодші за 56 днів, чи вагітні тварини. 

Якщо авіаційним транспортом летить дика чи свійська тварина, власники чи відправники мають розмістити її у транспортний контейнер із належним доступом повітря, водонепроникним дном, покритим адсорбуючим матеріалом, і дверима, які можна закрити на замок. У пасажирському салоні літака розмір цього контейнера може бути щонайбільше 30 х 50 х 40 сантиметрів.

Дізнатись вимоги вашої авіакомпанії зазвичай можна на її офіційному сайті. 

Місце у вагоні: як перевозити тварину потягом

Для подорожі Укрзалізницею з твариною візьміть документи з першого розділу цієї статті, а також квиток для тварини. Пасажири й пасажирки поїздів мають право перевозити хатніх тварин, декоративних і свійських птахів, які не створюють загрозу навколишнім. 

Службові собаки представників Сил оборони, а також собаки-поводирі незалежно від розмірів тварини можуть безоплатно їздити в усіх типах вагонів. Вони обов’язково мають бути у наморднику та на повідці.

Великих собак, від 45 сантиметрів у холці, і тих, що належать до Переліку небезпечних порід собак, теж перевозять з намордником і повідцем. Для них діють такі правила залежно від типу вагону і потягу:

•  у швидкісному потягу Інтерсіті+ власник чи власниця собаки має викупити всі місця, розміщені єдиним блоком. Собака повинна перебувати біля своєї людини (поряд з її місцем або ж під ним);

•  у купейному, спальному вагоні класу «Люкс» і вагонах міжнародного призначення (RIC) треба викупити всі місця в купе. Там не може одночасно подорожувати більше двох собак;
• у регіональних поїздах (приміські електропоїзди та електропоїзди City Express) можна перевозити собаку лише в крайніх тамбурах першого й останнього вагонів під наглядом опікуна чи опікунки;
• у плацкартному вагоні їх заборонено перевозити. 

Малі хатні тварини мають перебувати у сумках, рюкзаках, ящиках, кошиках чи інших переносках з водонепроникним дном. В одній такій переносці можуть перебувати не більше двох тварин. Розміщувати переноски потрібно на місцях для ручної поклажі, на руках у пасажира чи пасажирки або під місцями для сидіння.

Для здорової активності та сну тварини можуть перебувати в купе і без переноски, якщо їхні опікуни чи опікунки викупили всі місця в купе. Перш ніж випустити тварину в купе, треба подбати про підстилку чи лежанку.

Кур, індиків, гусей, качок та інших свійських птахів можна також перевозити в регіональних поїздах у спеціальних ємностях, які займають не більше одного місця ручної поклажі. Крупних свійських тварин залізницею перевозять в окремих товарних вагонах. Ці вагони повинні бути критими, мати великі вентиляційні отвори і спеціальне маркування. Тварин розміщують окремо завдяки перегородкам або прив’язуючи. 

Мандри на колесах: як їхати з твариною автобусом

Цьогоріч у липні Кабінет Міністрів України затвердив правила перевезення тварин у міжміському і міжнародному автобусному сполученні. Їх розробило Міністерство розвитку громад та територій України спільно з UAnimals. 

Хатні тварини, які важать менш ніж 10 кілограмів, (коти, собаки, гризуни, декоративні птахи) мають їздити у спеціальних контейнерах, клітках або сумках з адсорбуючим дном. Їх можна розмістити на руках, під сидінням або на окремому місці, якщо його попередньо викупили за тарифом дорослого пасажира чи пасажирки.

Собаки середнього й великого розміру (10–45 кілограмів) можуть їздити тільки в наморднику і на повідці. Їхня людина повинна викупити всі сусідні місця в одному ряду і розмістити тварину на спеціальній підстилці на підлозі. В салоні автобуса може бути лише один такий пес (два, якщо їх супроводжує одна й та сама людина); 

Собаки, які важать більш ніж 45 кілограмів, можуть їхати лише за особливими умовами перевізника на спеціально обладнаному транспорті.

Собаки-поводирі, які супроводжують людину з інвалідністю, можуть їхати безкоштовно, викуповувати місця поруч із ними не потрібно. Але ці собаки повинні бути в наморднику та на короткому повідці біля людини, яку супроводжують.

Обов’язково візьміть із собою ветеринарні документи на тварину.

Світлина заставки: © damedeeso via Canva.com

У вересні 2024 року блогерка Олена Мандзюк розповіла в інстаграмі, що випадково збила на дорозі кота. «Це сталося швидко, дорога в чотири смуги, кіт під колесами, дивлюсь у бокове дзеркало — …ніби побіг далі… — написала Олена. — Я розвертаю авто і повертаюсь на місце, де все сталось. Бачу, що кіт зміг пройти 20 метрів і лежить, важко дихає та не рухаються задні кінцівки». Блогерка одразу відвезла потерпілого до ветеринара, за декілька днів кіт уже почав ходити. Свою історію Олена підсумувала закликом до водіїв і водійок не залишати тварин на дорогах, якщо їх збила машина. Розповідаємо, що робити, якщо ви потрапили у схожу ситуацію та як допомогти тваринам, що постраждали в дорожньо-транспортній пригоді (ДТП). 

Скільки тварин збивають на дорогах?

Точна цифра невідома. Ми відправили запит до Міністерства внутрішніх справ України, але так і не отримали відповіді. Останні дані, що є у відкритих джерелах — за перші пів року 2020-го. Тоді зареєстрували 579 випадків ДТП із тваринами. Ця цифра теж не точна, адже часто водії та водійки не повідомляють в поліцію про такі випадки. 

Ще в 1995 році данські вчені з’ясували, що майже 80% опитаних водіїв і водійок хоча б раз бачили збиту тварину на дорозі. В Україні науковець Віктор Пархоменко зазначав, що з 2000 до 2020 року кількість збитих на дорогах тварин стабільно збільшувалася з кожним роком через стрімку автомобілізацію. 

Яких тварин частіше збивають — домашніх чи диких?

До 2022 року Віктор Пархоменко зазначав, що в населених пунктах гинуло більше свійських і домашніх тварин, натомість на автомагістралях — диких. Серед диких тварин на дорогах найчастіше гинули їжаки й лисиці. Однак повномасштабне вторгнення вплинуло на кількість і місця перебування як диких, так і домашніх тварин. «Покинутих домашніх тварин стало значно більше, вони часто опиняються на трасах у пошуках їжі або людей. Пошкоджена інфраструктура унеможливлює безпечні умови руху. Ареали проживання диких тварин через війну зміщуються ближче до доріг і населених пунктів», — пояснює юристка UAnimals Аліна Сорока. 

Які причини аварій із тваринами?

Їх багато і вони комплексні: 

• відсутність огорож, дорожніх знаків, тунелів або переходів для тварин; 
• недостатня освітленість доріг; 
• поведінка водіїв і водійок — перевищення швидкості, неуважність; 
• поведінка тварин — особливо диких у період міграцій або розмноження. Наприклад, у сильну спеку деякі тварини, зокрема безхребетні, можуть прилипнути до розплавленого асфальту. А восени часто збивають птахів, які мігрують;
• відсутність системи контролю над безпритульними тваринами. Аліна Сорока пояснює, що така система має включати комплекс превентивних і реактивних заходів, які б зменшили кількість безпритульних тварин. Це стерилізація з обов’язковим обліком і маркуванням тварин (чипування або бірки), муніципальні притулки, реєстр безпритульних тварин у місті або громаді. 

Чи існує безпечна для тварин швидкість їзди на авто?

За словами Аліни Сороки, це дуже умовна межа, але якщо авто їде зі швидкістю до 30–40 кілометрів на годину, після зіткнення з ним тварина має шанс вижити (особливо якщо вона дрібна). А от від авто на швидкості 50 кілометрів на годину й більше є високий ризик смертельних травм. Тому автомагістралі, де дозволена швидкість до 130 кілометрів на годину, більш небезпечні для тварин, ніж міські дороги. Також дуже впливає тип авто і розмір тварини. 

Так сталося, що я збив чи збила тварину. Що робити?

Найперше правило — не залишайте тварину лежати на дорозі! Зупиніться, переконайтеся у власній безпеці, а після цього огляньте тварину. Якщо тварина жива, допоможіть їй, наприклад, відвезіть до ветклініки. Не беріть тварину на руки, а краще обережно перекладіть її на пальто чи куртку — так не погіршите стан, якщо у тварини щось зламане. І обов’язково повідомте про факт аварії в поліцію, зокрема якщо тварина загинула. 

А якщо я бачу, що хтось збив тварину, я можу їй якось допомогти?

Можна спробувати. Ви можете зупинити водія або водійку (якщо це безпечно), відвезти тварину в клініку чи викликати ветеринара або ветеринарку на місце події. Також бажано зафільмувати те що сталося, записати номер авто, час і місце, викликати поліцію.

За збиття тварини є кримінальна відповідальність?

В українському законодавстві немає кримінальної відповідальності саме за ДТП із твариною. Однак наїзд на тварину зазвичай спричиняє тілесні ушкодження, каліцтво чи навіть загибель. І за це вже передбачена кримінальна відповідальність за статтею 299 Кримінального кодексу України (жорстоке поводження з тваринами), пояснює Аліна Сорока. Щоправда, кримінальна відповідальність можлива лише за наявності корисливих чи хуліганських мотивів. Тобто дуже важливо довести, що тварину або умисно збили, або залишили її без допомоги. 

Чи різниться відповідальність за збиття дикої, домашньої та безпритульної тварини? 

Ні. Закон однаково захищає як свійських і домашніх тварин, так і безпритульних чи диких. За жорстоке поводження з ними людину можуть покарати Обмеження волі від одного року застосовують за насильницькі дії стосовно тварини або заклики до таких дій. Позбавлення волі до 8 років застосовують за ті самі дії, але зроблені з особливою жорстокістю або в групі людей.обмеженням волі від 1 до 3 років або позбавленням волі від 2 до 8 років.

Якщо ви можете підтвердити право власності на тварину, яку хтось збив, варто це зробити. Лише в такому разі вас визнають потерпілим чи потерпілою у кримінальному провадженні, а відтак ви зможете претендувати на відшкодування завданої вам матеріальної та моральної шкоди.

Чи можна домогтися покарання для людини, яка збила тварину? 

Можна. Для цього потрібні: 

• докази умисності або грубої необережності;
• фіксація події поліцією;
• медичні / ветеринарні висновки;
• свідки аварії. 

«Випадки [коли людину покарали за те, що вона збила тварину] є, але вони поодинокі та переважно стосуються домашніх тварин, у яких є власник чи власниця, — каже Аліна Сорока. — А от якщо тварина безпритульна, до покарання майже ніколи не доходить». 

Що треба, щоб зменшити кількість таких ДТП?

Цей підхід також має бути комплексним. 

1. Власна відповідальність. Це найперше і найпростіше, що можна контролювати. Тобто не перевищувати швидкісний режим, особливо в населених пунктах і біля лісів. У місті не відпускати тварину на самовигул або без повідця. Також варто використовувати нашийники зі світловідбивними елементами для домашніх тварин. Це особливо актуально в умовах блекауту, коли водії часто можуть просто не побачити тварину на дорозі. 
2. Стан доріг. Треба встановлювати дорожні знаки «Обережно, тварини», облаштовувати підземні або надземні переходи для диких тварин. Будь-який громадянин може звернутися до місцевої влади з подібним проханням. 
3. Законодавство. В першу чергу, каже Аліна Сорока, треба створити єдиний реєстр ДТП з тваринами — це допоможе виявити небезпечні ділянки доріг. Друге — встановити чітку відповідальність за залишення тварини без допомоги. «Хоча відповідальність за жорстоке поводження з тваринами існує, її складно застосовувати без явного наміру або серйозних наслідків», — пояснює юристка. Третє — робити місцеві програми для безпеки диких і безпритульних тварин. Наприклад, встановлювати екодуки для тварин, навчати поліцію реагувати на ДТП із тваринами, проводити інформаційні кампанії для водіїв і водійок про те, що робити у разі наїзду на тварину. Це, каже Аліна Сорока, допоможе створити безпечне середовище не тільки тварин, але і для людей.

Світлина: © Niklas Emmoth via Canva.com 

Пса Еріка згубили під час російської атаки на Кропивницький, Річарда — на Київ, а кота Лакі — на Харків. Такі історії є в різних містах України. Тварини лякаються й тікають або лишаються заблокованими у напівзруйнованих будівлях. 

Про те, як мінімізувати ризики втратити кота чи собаку під час обстрілу, UAnimals поговорили з Ольгою Бібіковою, керівницею загону кінологічної пошуково-рятувальної команди SARcan. Ольга розповіла, як убезпечити тварину заздалегідь, що робити під час обстрілу та як діяти, якщо кіт чи собака все ж загубились. 

Як завчасно попіклуватись про безпеку тварини?

Якщо у вас собака, обов’язково замовте тварині адресник, де буде написане її ім’я та ваш номер телефону. Він допоможе, якщо тварина загубиться чи втече за будь-яких обставин — під час обстрілу чи ні. Адресник краще одягти не на основний ошийник собаки, а на окремий шнурок. Тоді навіть якщо пес злякається гучних звуків, звільнить голову з ошийника та втече, адресник залишиться на ньому. 

«Для котів адресники небезпечні, — говорить керівниця загону кінологічної пошуково-рятувальної команди SARcan Ольга Бібікова. — Вони зачіпляються адресниками за паркан або гілку дерева, і це може мати фатальні наслідки». 

Ще один спосіб заздалегідь подбати про безпеку собаки під час обстрілу — купити трекер, який відстежує, де знаходиться пес, і передає дані на ваш телефон. Трекери бувають різних видів, коштують від однієї до кількох тисяч гривень. Якщо і ви, і собака знаходитесь там, де є зв’язок, ви зможете в реальному часі бачити місцезнаходження тварини. Якщо зв’язку немає, періодично вам будуть надходити повідомлення з геолокацією. 

Важливо користуватись надійною амуніцією для собак — повідцями, що не рвуться, шлейками та нашийниками, з яких пес не може просто звільнитися, карабінами, що витримують вагу собаки. «Коли ви купуєте амуніцію, в першу чергу звертайте увагу на її надійність, а вже потім думайте про красу, — каже Ольга Бібікова. — Або купуйте амуніцію брендів, що спеціалізуються саме на ній, або принаймні ставте виробнику питання, яку вагу тварини витримає конкретний карабін і повідець. Якщо виробник не знає відповіді, купувати не варто». 

Ще один спосіб, який допоможе знайти й кота, й собаку, якщо вони загубляться чи втечуть, — завчасно чипувати тварину. Мікрочип можна вживити майже у будь-якій ветеринарній клініці, а потім внести його дані в Єдиний державний реєстр домашніх тварин. Людина, яка знайде тварину, зможе звернутися у ветклініку — там просканують чип і дізнаються ім’я та контактні дані власника чи власниці. 

Що робити, якщо лунає тривога, а піти разом із твариною в укриття можливості немає?

Маленьких собак і котів можна заздалегідь привчити до переносок, під час повітряної тривоги саджати їх туди та ставити переноски поруч із собою в коридорі або іншому місці. Велику собаку варто взяти на повідець та бути поруч із нею. 

Якщо обстріл застав вас із собакою на вулиці, швидше прямуйте разом хоча б в умовне укриття — підземний перехід чи під’їзд. Якщо пес боїться вибухів, візьміть його на короткий повідець і міцно тримайте, адже від страху він може різко побігти. 

А якщо все ж стався приліт?

Відповісти на це питання однозначно неможливо — все залежить від конкретної ситуації. Якщо ваша частина будинку лишилась більш-менш неушкодженою і ви бачите, що сходи між поверхами цілі, треба забирати всіх тварин і виходити на вулицю. 

«Якщо ж так вийшло, що в момент вибуху тварин не було поруч із вами, а тепер ви бачите задимлення і є вірогідність обвалу будинку, але своїх тварин ви не бачите і вони не реагують, коли ви їх гукаєте, також виходьте на вулицю, поки така можливість є, — говорить Ольга Бібікова. — Інакше ви можете загинути разом із тваринами». 

Вже на вулиці підійдіть до рятувальників і скажіть, у якій квартирі в будинку може бути тварина. На місці працюватиме координаційний центр — треба звернутися туди. Шукати самотужки вас не пустять — працюватиме поліція, буде очеплення. «Пустити вас шукати тварину можуть лише тоді, коли вже не буде загрози життю, тобто пожежі та вірогідності обвалу будинку, — розповідає Ольга. — Тоді ви або підете на пошуки свого кота чи собаки разом із рятувальниками, або вони підуть самі». 

Як діяти, якщо після обстрілу та влучання тварина все ж загубилась?

За словами Ольги Бібікової, шанси знайти тварину живою є досить довго. «Бувало, що проходило більше ніж тиждень, а з котами — навіть близько двох тижнів, і зрештою їх знаходили у сховку худих, але живих», — розповідає Ольга. 

У випадку, якщо в будинок було влучання, але ваша квартира вціліла або частково вціліла, а кіт зник, Ольга радить періодично приносити туди корм і воду. «Навіть якщо кіт десь ховається, боїться гучних звуків техніки та людей, з часом він почне обережно виходити та зможе поїсти й попити. А ви побачите, що їжі та води стає менше, значить він живий та знаходиться тут», — пояснює Ольга. 

Вона радить дати оголошення про пошук тварини в соцмережах — зробити дописи на своїх сторінках і попросити про репости друзів, написати в місцеві телеграм-чати і фейсбук-групи. Можна також розвісити оголошення на вулицях: якщо загубився кіт, то в межах району, якщо собака — то й далі, адже з переляку пси можуть забігти далеко. В оголошенні треба обов’язково написати, за яких обставин загубилась тварина. 

«За досвідом, я бачу, що сильно допомагає ще додати суму винагороди за допомогу в пошуках, — каже Ольга. — Люди, у яких є тварини і які мають до них емпатію, у будь-якому разі захочуть допомогти. А для інших винагорода має значення. Правда, треба бути готовими до шквалу хибних дзвінків і повідомлень. Можуть телефонувати шахраї або просто люди, які нібито бачили схожу тварину та хочуть отримати винагороду». 

Ще один спосіб пошуку тварини — звернутися до місцевих зооволонтерів і притулків. Можливо, вони вже прихистили вашого кота чи собаку та якраз шукають вас. 

Світлина заставки: Ольга Бібікова із собакою працює на завалах. Фото надала героїня

Спільне дослідження UAnimals i Fama показує: понад 97 % власників і власниць домашніх тварин розуміють, що мають належним чином доглядати підопічних котів і собак. А отже, їм треба організовувати регулярні візити у ветклініку, вчасно вакцинувати, купувати якісний корм чи необхідні засоби для догляду. Однак чи всі гаджети і процедури насправді потрібні й безпечні для тварин? 

Сучасна індустрія пропонує багато різноманітних виробів і послуг для тварин. Щоправда, деякі з них привабливі передусім для опікунів і опікунок тварин, а не потрібні самим котам і собакам. Щось виявляється просто зайвою покупкою, а деякі речі можуть стати причиною негараздів у тварин і їхніх людей.

Ми попросили розповісти про користь і шкоду окремих продуктів і процедур Олену Кузнецову, завідувачку відділення інтенсивної терапії ветеринарної клініки «Хелс».

Автоматичні годівниці чи звичайні мисочки — що ліпше?

Наразі набувають поширення автоматичні годівниці для котів і собак. Деякі з них мають програму дозування і таймінгу — це допомагає налагодити необхідний режим годування для тварин із потребами в особливій дієті, приміром, у разі захворювань чи схильності до переїдання, каже Олена Кузнецова.

Натомість автоматичні годівниці, що мають вертикальний контейнер і наповнюють миску під силою ваги корму, надають тварині необмежений доступ до їжі. Вони підходять радше для годування вуличних тварин.

«Звичайні мисочки для корму нічим не гірші, — каже ветеринарка. — До того ж із ними досить легко відстежувати кількість з’їденого, а отже апетит і стан тварини».

Чим коригують поведінку тварин

Часто власники і власниці купують строгі металеві нашийники або спеціальні електронашийники для дресування собак великих порід. Існує думка, що це дисциплінує тварину, яка автоматично, майже без зусиль з боку людини стає слухняною та безпечною. Але це гаджети, купівля яких — майже як поради фізично карати дітей різками за погане навчання. Вони застарілі та негуманні.

«Вжиток цих засобів потребує спеціальних знань і навичок для використання у виняткових випадках! — наголошує Олена. — Неправильне користування ними не тільки не розв’язує проблем, а додає нових. На щастя, фахівці дедалі частіше рекомендують для дресування модернізовані методи корекції, які ґрунтуються на вивченні психології поведінки тварин».

Нашийники «Антилай» також є засобом, що загрожує здоров’ю тварин і аж ніяк не допомагає піклуватися про їхні справжні потреби. Дія цього гаджету заснована на ударах собаки електричним струмом під час гавкоту — так тварину відучають виконувати природну функцію. Замість пошуку та усунення причин надмірного або тривожного лаю опікунам і опікункам пропонують лякати собаку, поглиблюючи страх і недовіру.

«Якщо чесно, це нагадує методи старої психіатричної практики, — каже Олена Кузнецова. — Тому я точно не рекомендую використання таких приладів».

У статті про подолання зооагресії кінологині та фахівчиня з поведінки собак теж висловилися проти бездумного використання спеціальної амуніції. На їхню думку, це підпадає під визначення жорстокого поводження з тваринами, а за таке закон передбачає покарання.

Тваринам у стресі можуть допомогти заспокоїтись не гаджети для жорсткого дресування, а препарати з феромонами. Вони містять запахи, що близькі до природних, викликають відчуття спокою і комфорту.

«Заспокійливі з феромонами створюють ефект безпечного місця, такий собі хімічний спогад дитинства, коли мама поруч і цуценя або кошеня відчуває затишок», — каже Олена. Тому їх застосовують під час адаптації на новому місці, особливо для тварин із притулку або дуже маленьких за віком.

Однак феромони корисні, тільки якщо це сертифікована продукція, яку застосовують після консультації з лікарем. «Також дізнайтеся у вашого ветеринарного лікаря, як розрізняти прояви стресу в улюбленця і як їх усувати», — радить ветеринарка.

Як вибрати безпечні іграшки для котів і собак

Стосовно іграшок ветеринарка Олена Кузнецова має загальну рекомендацію: звертайте увагу на матеріал. Пластик має бути не таким, що на виробах з нього внаслідок гризіння з’являються гострі краї. Якщо тканина, то міцна — така, що її нелегко пошматувати. А ще в іграшки не повинно бути деталей, які легко відгризти і проковтнути.

Котам також не можна купувати як забавку лазерну чи світлодіодну указку. Олена пояснює, що на те є декілька причин: «По-перше, іграшка повинна задовольняти природну поведінку під час “полювання” — це не тільки бажання наздогнати, але й контакт з об’єктом: носіння в зубах, погризування. Звісно, світлова пляма цього не забезпечить. По-друге, треба враховувати шкідливість такої іграшки для зору кішки. Пучок світла від указки і навіть його відблиск від скляних, дзеркальних, полірованих поверхонь може засліпити тварину. І врешті, той, хто водить указкою, може навмисно або ненавмисно направляти промінь на небезпечні для тварини предмети і місця — захоплений грою кіт не помітить перешкоди і може травмуватися».

Що робити з кігтями і зубами у тварин

Періодичне підстригання кігтів — майже завжди необхідна процедура. Коти, до прикладу, можуть зачепитись кігтем, як гачком, за тканинні речі й сильно травмуватись, намагаючись висмикнути лапу. А собаки на прогулянках, коли копають землю, можуть зламати кігті, якщо вони занадто довгі.

«І собаки, і коти з надмірно відрослими кігтями починають неправильно спиратись на кінцівки, що призводить до запалення суглобів і м’язів, — каже ветеринарка. — Також є суто медичні рекомендації для котів, що схильні до патологічного росту кігтів. Яскравий приклад — шотландська порода. Але обов’язково поцікавтесь у ветеринарного лікаря, чи є потреба в обрізанні кігтів саме у вашої тварини та як це робити правильно, щоб не завдати шкоди».

Також є річ, яку варто купити опікунам і опікункам котів, — дряпалка. Її можна пропонувати, сподіваючись відвернути увагу від диванів чи шпалер. «Кігтедряпалки підтримують природну поведінку котів, — каже Олена. — Але варто знати, що тварини насправді це роблять зовсім не для точіння кігтів, а для маркування своєї території, в площині якої може опинитися й диван».

У більшості домашніх тварин є схильність до захворювання зубів. На це багато в чому вплинула людина. Так, виведення деяких порід собак змінило будову зубної системи. Також на стан зубів впливає їжа: зараз це вже не природна здобич, а корми і людські страви. Тому чистити зуби котам і собакам — корисна опція, якою не варто нехтувати, щоб не звертатися потім до ветеринара-стоматолога по більш серйозну допомогу.

Які процедури небезпечні для тварин 

У проведенні процедур, як і в купівлі гаджетів, важливо орієнтуватися на добробут тварин і природність методів, а в деяких випадках можна ще й керуватися законами.

З 1 серпня 2014 року в Україні набула чинності Європейська конвенція про захист домашніх тварин, яка забороняє суто косметичні процедури, позбавлені лікувальної мети: купірування вух і хвоста, операції на голосових зв’язках для позбавлення голосу, видалення кігтів і зубів. Однак ці процедури досі розповсюджені, адже в українському законодавстві немає прямої заборони та покарання за їх проведення. Законопроєкт, який це передбачає, розробили експерти й експертки зі Всеукраїнської спілки громадських організацій «Асоціація зоозахисних організацій України», міжфракційного об’єднання «Гуманна країна» і гуманістичного руху UAnimals. Його вже розглянув Профільний Комітет Верховної Ради з питань екологічної політики та природокористування і рекомендував ухвалити за основу — тепер потрібне винесення на голосування і підтримка більшості у Верховній Раді.

Але вже зараз важливо, аби опікуни й опікунки тварин усвідомлювали шкоду і неактуальність таких процедур. Наприклад, купірування вух і хвостів — операції, які втратили практичний сенс, але продовжують загрожувати здоров’ю та життю тварин.

«У давнину обрізання вух і хвостів у деяких порід було потрібно, щоб собаки не травмували ці частини тіла під час полювання чи захисту. Але згодом утилітарні функції порід змінились (іноді до суто декоративних), тож обрізання вух і хвостів втратило сенс, — пояснює Олена Кузнецова. — Варто пам’ятати, що це досить специфічні операції, які мають болісний післяопераційний період загоєння, а деякі ускладнення можуть призвести до хронічних захворювань. Але інколи за медичними показниками такі операції рекомендують самі ветеринари. Наприклад, через травми або патології, що були вроджені чи набуті».

Також не рекомендують вкорочувати шерсть котам чи взагалі голити їх. Влітку це не допоможе охолодити тварину, а навпаки, може призвести до перегріву.

Шерсть у тварин є частиною шкіри — найбільшого органа, який захищає їхній організм від негативних впливів зовнішнього середовища. Для регулювання щільності шерстяного покриву у тварин є природний процес — линяння.

«[Після стрижки] шерсть може відростати повільно і не в повному обсязі, тварина не зможе вчасно підготуватися до збереження тепла в холодну пору року, — пояснює ветеринарка. — І навіть якщо казати про практичну зручність для власників, стрижка не зменшить кількості шерсті вдома, бо кількість волосся залишиться — воно просто буде “сипатись” вкороченим».

Тож піклуйтеся про своїх улюбленців із любов’ю і повагою. Не ставте власний комфорт вище за здоров’я тварини, консультуйтеся з фаховими ветеринарами і ветеринарками, вибирайте безпечні й корисні способи турботи!

Світлина заставки: фото з подарунком для тварин притулку «Друг» від волонтерської спільноти UAnimals в рамках акції «Таємний Санта»

— Хто-хто вас вкусив? 

— Перегузня. 

— О, вас такі цікаві тварини кусають. Це десь у тропіках? 

— Ні, в Україні. 

Чекаючи на вакцину від сказу, зоолог Володимир Яроцький намагався пояснити людям у коридорах харківського травмпункту, який звір його вкусив. Такої тварини там ніхто не знав. 

Хто ж така перегузня? Кажуть, мала пташка, та гострий дзьобик. Перегузня хоч і не пташка, та прислів’я їй пасує. Ця невеличка хижа тварина схожа на лісового тхора, проте має особливості. У неї довгі кігті, сильні м’язи, а ще перегузня вміє голосно верещати.

Володимир Яроцький пережив цілу пригоду, намагаючись повернути перегузню в дику природу. Далі — про те, як це було. А паралельно ви більше дізнаєтеся, що вміє перегузня і що допомагає й заважає їй відродитися в українських степах.

Перша особиста зустріч

Володимир: «Влітку 2020-го я проводив екскурсію в Національному природному парку “Гомільшанські ліси” [на Харківщині]. І саме тоді колеги подзвонили мені й сказали, що зловили перегузню на біостанції Харківського національного університету в Гайдари — село в Харківській області.Гайдарах. Ми туди поїхали подивитися на перегузню. Вона була в поганому стані, а ще вона мене вкусила. Я знав, як правильно тримати тхора — під передні лапи. Тоді він не може вкусити. А в перегузні кута нахилу голови вистачає, щоб тебе хряснути за палець. У куницевих є особливість: вони, як пітбулі, коли кусають, то просто продавлюють тіло. Хоч у мене були рукавиці, як у зварювальника, перегузня їх прокусила. Це був мій перший контакт із твариною».

Перегузня — представниця родини куницевих, сильних і водночас пластичних тварин. Отже, вона родичка лісового тхора, куниці, борсука, видри, а ще скунса. І з ним має дещо спільне, але про це далі.

У латину її назва — Vormela peregusna — прийшла саме з української мови! Це щодо другого слова в назві. Vormela ж означає «маленький черв’як». Її тіло справді довге і граційне, втім, як і у тхора чи ласиці.

Завдяки кольору англійською перегузню називають Marbled polecat — мармурова кішка. Частинка pole означає «курча» й натякає на те, що перегузня може красти домашню птицю. За цим заняттям її справді заставали.

Перегузні — самітники й самітниці. Разом вони проводять час хіба в шлюбний сезон.

У цій статті українські зоологи відносять перегузню до так званої окупованої фауни — тварин, які перебувають поза моніторингом українських біологів. Наукові установи, де охороняли тварину, зараз в окупації, а з’являється вона там, де йдуть бої.

Прикинутися мертвим у мить небезпеки — не рідкість серед тварин, це явище має назву танатоз. Навіщо? Вірогідне пояснення таке: хижаки цікавляться рухливим об’єктом; щось, що не проявляє ознак життя, не приваблюватиме хижачої уваги. Хоча в деяких тварин є й інші причини: певні змії можуть вичікувати здобич, а мурахи — уникати конфліктів.

Мертвими прикидаються не лише змії, риби, комахи, а й ссавці. Наприклад, опосуми. Play possum англійською означає «прикидатися, що тебе нема або ти ні до чого». А ще так уміють американський тхір, скунс, ласиця. І перегузня — майстриня зіграти роль померлої.

Та спочатку перегузня випробує й інші методи. Побачивши щось небезпечне, вона стає на задні лапи й демонструє своє яскраве забарвлення — це у тваринному світі теж слугує попереджувальним сигналом. До всього, перегузня має спеціальні анальні залози, здатні випускати секрет із різким запахом. Це вона теж робить — і коли прикидається мертвою, і коли просто відчуває загрозу.

Зруйновані плани

Володимир: «Дівчата поселили перегузню в одну покинуту й завалену мотлохом квартиру, посадивши в клітку для кроликів.

Я поїхав у Лисичанськ через Кремінну, бо там у мене родичі. І був у мене знайомий Браян зі США, який полюбив українські ліси і жив у Сіверськодонецьку. Я кажу: “Браяне, підвези мене з Кремінної в Лисичанськ. Треба забрати рідкісних тварин, поїхати до лісу й випустити. Година туди, година сюди…” — “А вони не смердять?” — “Та все буде нормально”. Його дружина саме була вагітна — переживала, щоб і машина була чистою, і чоловік вернувся якнайшвидше.

Я збирався вакцинувати перегузень від сказу, хотів взяти відбитки лап, матеріал на ДНК. А дзуськи! Виявилось, що одна перегузня зламала клітку й утекла. Години три шукали. Знайшли за унітазом в місці, де було пів цеглини вибито. Вона там згорнулася й спала. Довелося демонтувати унітаз, щоб дістати перегузню. Звісно, тварини розхвилювалися, я вже не міг із ними нічого зробити [вакцинувати і провести дослідження]. Треба було їхати до лісу, але мене знову вкусили».

Своїми сильними лапами і довгими кігтями перегузня викопує простору нору. Хоча, коли настрою копати в неї немає, може поспати в чужій. 

За допомогою радіостежень встановили, що перегузня долає до одного кілометра на добу, рідко повторюючи свій попередній маршрут і змінюючи своє лігво та територію активності кожні 2-3 дні. Час проводить у полюванні, а коли втомилася — спить. 

Тимчасові незручності

Володимир: «Коли перегузня вкусила мене вдруге, я зрозумів, що треба самому вакцинуватися від сказу. 

І ось уже 10-та вечора. Ми їдемо до травмпункту. Там не знають, хто така перегузня. А ще у вакцини від сказу, що там була, 6 доз… Врешті мені дуже суворо кажуть, що я маю знову приїхати до них отримати наступну дозу або знайти вакцину тієї ж серії. 

Дві години вони спостерігали за мною після вакцинації. А перегузні тим часом верещали. Плюс у машині наче скунси побували. 

Врешті ми вночі поїхали випускати тварин. Браян привіз мене в Сіверськодонецьк і каже: “Я тебе в Кремінну не повезу, бо дружина чекає, але замовлю таксі”. А тут така злива! Просто ріки. Ще й їздили по всьому Сіверськодонецьку в пошуках банкомата о другій ночі. Дороги не видно, скрізь потоки води. 

У Кремінній швидко перевірили, чи є серія тієї вакцини. Вона була, тож я там вакцинувався. А потім поїхав додому в Харків і зробив 7 дзвінків, щоб отримати направлення на подальшу вакцинацію. Здавалося б, ХХІ століття, але не всі проходять вакцинацію до кінця. Люди приходять у перший день, а потім не продовжують і помирають від сказу». 

Перегузні більшає. Побачили — не чіпайте

Володимир: «У 2022–2023 роках була хвиля, коли в окопах розплодилися миші. Тоді з’являлося чимало повідомлень, що там бачили і перегузню. Це не дуже гарні історії, бо ці перегузні опинялися в приватних руках. Ми з колегами з громадської організації “Ferret Galaxy” всіх продзвонювали і дізнавалися, якою була подальша доля тварин. Нам казали, що їх випустили. Та з’ясовувалося, що це не завжди так.

Бувало, люди розуміли, що не зможуть утримувати перегузню, бо тварина специфічна. Хоч і виглядає няшно, але кидається, кусається, плюс запах. І тоді їх випускали. Нам відомо про два таких випадки. 

Це найрідкісніший вид серед куницевих. Проте їх часто ловлять.

Ше одна перегузня, про яку мені відомо, була в Донецькій області. Її знайшли біля Краматорська і намагалися продати на вулиці. А тоді чоловік звернувся у “Ferret Galaxy”, щоб проконсультуватися стосовно утримання… Він божився, що випустив перегузню. Але що відбулося насправді, мені невідомо».

На початку ХХ століття перегузня була типовою мешканкою приазовських степів і земель сучасної Донеччини. У другій половині століття тварина почала вимирати.

Цілинний степ розорювали дедалі інтенсивніше, а на його залишках випасали худобу. Пси, які допомагали пастухам заганяти отару, виловлювали у степах диких тварин, зокрема й перегузню.

У 90-х роках вчені вважали, що в Україні живе лише 100–150 перегузень. Та потроху скотарство на Сході стало занепадати. А хижого звірка зустрічали частіше. Відродження перегузні почалося в 1998-му, як пізніше фіксували вчені. А з 2009-го спостерігали бум перегузні (якщо це так можна назвати, адже загальна кількість знахідок — всього-навсього 29 тварин за 43 роки). 

У 2010-му на Приазов’ї бачили турнір двох самців, за яким спостерігала ще одна перегузня, напевно, самиця. У 2016-му перегузню спіймали біля Краматорська — це була місцева сенсація. Якщо вірити авторці дослідження, навколо Краматорська з 2016 до 2023 року знайшли 7 перегузень.

Останніми роками відео перегузні з окопів справді поширювали в мережі. Торік «мармурову кішку» бачили біля озера в Дніпрі. А цьогоріч також фіксують біля позицій військових.

Якщо перегузня навідається у ваше місто, ось коротке нагадування: тримати червонокнижну тварину в неволі чи продавати її забороняє закон.

Світлина заставки: перегузня в зоопарку Магдебурга в Німеччині. Автор фото: Клаус Рудлофф. Джерело: http://www.biolib.cz

Я лежу, прикрита бетонною плитою, і притискаюся спиною до стіни. Навколо — шматки бетону, цегли, автопокришки й сухий бур’ян. У щілину бачу, як мене швидко оббігає прудка невеличка собака. Потім кидається до плити і гучно гавкає просто в обличчя. Вона, звісно, чарівна, але перед очима змикаються чималі ікла й гавкіт стоїть оглушливий. Так триває кілька довгих хвилин, поки не підходить Ольга, опікунка собаки, й не кидає тій м’яч. Тоді я виповзаю з-під тренувального завалу на полігоні Державної служби з надзвичайних ситуацій.

Це була п’ятирічна службова собака Ніндзя, яка шукає під завалами живих людей. А цей яскраво-червоний м’яч для неї — найбільша мотивація. Понад усе Ніндзя хоче його «вполювати».

Службові собаки є в усіх силових структурах України: Національній гвардії та Збройних силах, Національній поліції, Прикордонній службі та Державній службі з надзвичайних ситуацій. Крім того, всередині цих структур є підрозділи з абсолютно різними завданнями: одні собаки здійснюють поліцейський конвой, інші шукають вибухівку. Пошуково-рятувальні собаки навчені шукати живих людей на завалах чи в природі. Тут поговоримо саме про них.

Де живе службовий собака

Спершу я зустріла Ніндзю у вольєрі всередині приміщення, яке на полігоні називають «кінологія». Проте вона тут не живе. Ніндзя мешкає вдома в рятувальниці й кінологині Ольги Бібікової разом зі своєю мамою та двома іншими собаками. Одну з них звати Клюква, вона теж була пошуковою собакою, другий сусід — Кузя зі Слов’янська з паралізованими задніми ногами.

На тренувальний полігон Мобільного рятувального центру швидкого реагування на Київщині Ніндзя приїжджає на роботу. Всі тутешні собаки належать кінологам і кінологиням та живуть разом із ними.

«Ми, кінологи, як і рятувальники, заступаємо на чергування доба — через три. У разі надзвичайної ситуації виїжджаємо ліквідувати наслідки. Чергуємо з 8-ї ранку до 9-ї наступного дня. Коли їдемо додому, собаки їдуть разом з нами», — розказує Оля.

Водночас більшість собак у ДСНС належать державі. Мешкають вони не у квартирах, а в кінологічних центрах. «У нас тут є огороджене містечко, а в ньому близько 50 вольєрів», — розповідає майор служби цивільного захисту, ветеринар Владислав Пухальський із Міжрегіонального центру швидкого реагування в Ромнах. Тут є три кінологічні підрозділи: аварійно-рятувальний, саперний і група підготовки службових собак, де Владислав і працює.

Як саме мають виглядати вольєри для собак, регулює наказ ДСНС № 597. Спираючись на інструкцію з нього, будували і центр у Ромнах.

Собаки виїжджають із цього центру на чергування в інші області, переважно на менші пункти постійної дислокації. Там у них теж є вольєри — напівстаціонарні. «Їх можна краном перевозити. Там є будки, вони вкриті зверху, щоб не текла вода», — каже Владислав.

Коли щось стається й лунає команда про виїзд, собаку садять у бокс (невелику клітку) й спеціальним авто разом із людьми везуть працювати. 

На виїзді

Відрізки праці й відпочинку 

«Там щось горить, там гостре, там задимленість, там пилюка, там всі працюють… Напружена обстановка. Це не те саме, що тренування», — згадує свою поїздку в Дніпропетровську область Владислав. 

Розшукові собаки ДСНС зараз постійно виїжджають «на прильоти». З міжрегіонального центру — на Харківщину, Сумщину, Дніпропетровщину. З Мобільного — здебільшого на Київщину, але можуть бути й інші міста й навіть країни. 

За словами рятувальників, кінолог не пускає собаку туди, де надто небезпечно, і тварина, скажімо, може провалитися. Собака не працює годинами безперервно, говорить Владислав. «Хвилин 20 попрацював — і все. Обстежив квадрат і назад, а людям треба розбирати завали в цьому місці. Навіть 20 хвилин не чекають, це максимум. Далі собаці треба дати води — і в бокс. Знову залучають вже за ситуацією». 

Хоча собаки працюють короткими періодами, та поблизу завалів можуть бути цілий день або й більше. «Бувало, що й добу собаки перебували біля місця, де треба було шукати», — каже ветеринар. Коли собаки чергують на виїздах багато днів, тоді живуть в авто, вольєрах чи іноді гуляють: пес не перебуває весь час у боксі.

В Антак’ї

Уже під час повномасштабного вторгнення Ніндзя встигла попрацювати не тільки на завалах в Україні, а й за кордоном. 6 лютого 2023 року в Туреччині стався потужний землетрус, і на поміч до міста Антак’я вирушила команда українських рятувальників і рятувальниць. 

«Це вражає. Ідеш по вулиці — а все зруйновано…» — згадує Оля. Спочатку українці й українки обшукували зруйновані будівлі, потім розбирали завали. Працювали 9 днів. Зміна тривала 6 годин, потім 6 годин відпочивали й знову бралися до роботи.

«Одну будівлю розбирав екскаватор. То був багатоповерховий будинок, який просто склався. У міжнародній класифікації це називається панкейк («млинець»). І тоді хтось почув підозрілий звук. Там було повно людей, і нас покликали. Ніндзя почала шукати й позначила голосом місце. Турецькі рятувальники дістали звідти 30-річну жінку», — розказує Оля. Жінку одразу поклали на ноші й занесли у швидку. Вона була у свідомості, проте її стан у формах позначили як критичний. Того року Українська кінологічна спілка присудила Ніндзі відзнаку «За врятоване життя». 

Захист від поранень 

Ніндзя працювала без жодних додаткових засобів. Для собак-саперів існує багато засобів захисту: різноманітні окуляри й навіть бронежилети. Проте собаки, натреновані на пошук людей, для захисту використовують лише бахіли, та й то не в усіх випадках.

«Якщо там багато скла, одягають на лапи бахіли, — каже Оля. — Якщо лише елементи будівельних конструкцій, нічого не одягаємо. Чутливість лап так більша: коли лежить стіна з кахлями, собака відчує, що ця поверхня слизька, і не буде на неї спиратися. Без нічого собака краще контролює своє тіло. Ми й нашийники знімаємо, щоб вона ні за що не зачепилася в щілині». 

Більші шанси стати на службу має те цуценя, у якого сильна харчова мотивація — воно хоче працювати за їжу. Ігрова мотивація теж важлива: виконати якесь завдання собаку мотивує іграшка. 

Навички формують з кінця

«Усіх навичок собак навчають з кінця, — пояснює Оля. — Що ми хочемо бачити? Щоб собака знайшов людину й позначив її голосом — гавкав. Людина бере мотиваційний предмет — щось, що хоче отримати собака, — іграшку чи корм. Показує це собаці. Якщо він гавкнув, йому видають іграшку чи їжу. Потім потрошку людина ховається. Якщо це ліс, то за дерево, а якщо техногенний завал, то за якесь укриття. Собака дуже швидко розуміє, що треба нюхати. Це природно для собаки, він живе носом».

Загиблих людей і, наприклад, наркотики навчають шукати на зразку. В іншому процес схожий. Різниця в тому, що собака-шукач людей має отримати заохочення від людини, яку знайшла, а не від власника. Саме тому собаки повинні бути дружніми до людей.

Собаки, які пройшли підготовку до служби, складають іспити разом зі своїми опікунами чи опікунками. Є три етапи атестації. Перший іспит — тестування на придатність. Пес має знайти на завалі чи в лісі одну людину, пройти перевірку на послух і спритність. Потім іде так званий іспит на клас А: треба знайти двох людей за певний час. Наступний етап — клас В: шукають трьох людей. І для кожного класу зона пошуку збільшується.

Тренінг — корисно чи шкідливо?

«Коли ми беремо хижака, органи чуттів і вся фізика тіла якого призначені для активного руху і здобування їжі, і саджаємо його нехай у дуже затишну квартиру з м’якеньким лежачком, якщо такій тварині нема куди прикласти свої фізичні здібності й інтелект, це страждання», — говорить фахівчиня з поведінки собак Рія Смульська. Жінка виховує 6 вуличних собак і працює з домашніми псами. За її словами, до пошукової роботи собаку не можна примусити жорстокими методами. Він працює на відстані — без повідця чи електричного нашийника. Тож тварина сама обирає співпрацювати з людиною й виконувати команду.

«Для собаки такі тренування — це кайф. Вони можуть використати свій ніс — демонструвати видотипову поведінку. Працюють у парі з улюбленою людиною. Жоден провідник, який підготував собаку, не буде ставитися до неї як до витратного матеріалу. Це твій партнер, якого ти виростив і викохав. Тренування дуже енерговитратні й для провідника», — стверджує Рія. 

Можна самому подивитися, як відбуваються тренування, принаймні у волонтерських групах пошуково-рятувальних собак. Там завжди потрібні «статисти» — люди, які ховатимуться в лісі або в укриттях і яких повинні знайти собаки. 

З цуценятами займаються щодня. Що старший собака, то рідше треба тренуватися, каже Оля Бібікова. «Собака повинен сумувати за пошуком. Якщо щодня проводити годинне тренування, пес буде туди ледь плентатися: ну знов, це надовго, мені вже нудно… Ніндзя займається пошуком раз на тиждень. Це частина мисливського інстинкту. Коли вона знаходить людину і та викидає їй м’яч, це ніби вона знайшла і вполювала здобич».

Що їсть службовий собака

У Мобільному центрі реагування кожному собаці щомісяця видають корм від держави. «Це їхня зарплатня», — кажуть тут. Однак чи давати собаці саме його — рішення кінолога чи кінологині. 

В інших центрах собак годують сухим кормом, який закуповує держава. «Це фінансове питання, яке залежить не так від ветеринара, як від того, що скаже відділ матеріально-технічного забезпечення, — розповідає Владислав. — Корм, який видають, хоч і не преміум-клас, але доволі якісний». 

«Якщо собака постійно в роботі, його треба годувати кормом із підвищеним вмістом білка та жиру, — каже ветеринарка, дієтологиня та гастроентерологиня собак Влада Тарасенко. — Якщо собака не постійно в роботі, тоді раціон змінюється залежно від ситуації: в ідеалі за тиждень до роботи та за тиждень після. Якщо навантаження бувають кілька разів на тиждень, тоді такий раціон має бути постійно».

За її словами, в комерційної лінійки кормів, що видають собакам у Міжрегіональному центрі, немає ідеальної їжі для службових собак. Однак одним із його різновидів — для оптимальної ваги та здорових суглобів, — можна було б годувати собак на службі тривалий час, вважає Влада. «Я б радила переходити на натуральний раціон, бо його легше коригувати в таких випадках, але можна дібрати й комерційний. Розумію, що собак дуже багато, але кожна тварина індивідуальна і не кожен раціон підходить усім».

Від чого лікують пошукових собак

«Щойно була на прийомі Єва. Обробляв їй шкіру, — розповідає ветеринар Владислав. — У мене під опікою 34 штатні собаки».

Раніше у підрозділі було троє працівників. Зараз він один, але штат планують розширювати. Владислав регулярно оглядає собак, робить щеплення й обробки. Проте здоров’я пошукових собак — не лише його відповідальність, а й кінологів і кінологинь. «Кінологи побачили, що щось не те із собакою, тоді вже ведуть до мене. У діагностиці захворювання важлива не тільки клінічна картина, а ще й анамнез — історія. Як собака поводиться, чи вона рухлива, чи апатична, чи вона десь стрибала, скавчала. Треба зібрати максимум інформації».

Перш ніж заступити на службу, кінологи і кінологині проходять курси службового собаківництва. Там вивчають і доветеринарну допомогу. «Я їм пояснюю, як оглядати собак, як кліщі викручувати, як термометрію робити, що колоти, якщо потрібно. А ще вони завжди можуть подзвонити і спитати», — говорить Владислав. Ветеринари комплектують кінологам аптечки, щоб в екстреній ситуації ті могли самі допомогти собаці. Найтиповіші випадки, за словами Владислава, — це подряпини або укуси бджіл. А ще частіше бувають розлади травлення: «Поїхали в інше місце, там інша вода. Собаки сильно реагують на воду — починається розлад».

Пошуково-рятувальні собаки навіть із прагматичної точки зору повинні бути здорові: вони не можуть мати ожиріння, проблем із руховим апаратом чи страждати від болю. Інакше собака не зможе працювати.

Після роботи на завалах собаки час від часу повертаються з порізами, розповідає Владислав. Серйозніші пошкодження, за його словами, — рідкість: «Торік був випадок, що після пошуку на завалах собака поранилася. Тоді людський медик накладав їй шви». 

Випадків загибелі собак на службі в Міжрегіональному центрі не було за всю історію кінологічних розрахунків, стверджують там. Центр існує в сучасному вигляді з 2018 року. ДСНС після початку повномасштабного вторгнення не оприлюднювала інформації про летальні випадки. Проте службові собаки гинули в інших структурах: наприклад, з 2022 року загинуло щонайменше 25 службових собак Збройних сил України. Це були не розшукові тварини, а здебільшого охоронці, які загинули через російські обстріли. 

Замість собаки

Чому собака?

Мікроскопічні роботи допомагають оперувати людей, дрони замінюють розвідників-людей, а штучний інтелект веде з нами філософські розмови. Чому ж у такому технологічному суспільстві після катастрофи негайно беруть саме живих собак?

Рятувальні місії приїжджають на завали не з порожніми руками. Є спеціальні мікрофони та камери, зокрема й інфрачервоні. Ці технології допомагають знайти тих жертв, яких можна побачити, почути або вловити їхній тепловий слід. Якщо це неможливо, то допоможуть лише кінологічні загони.

Собака швидко визначає жертв на запах. Техніка не може замінити собачий ніс, що еволюціонував протягом мільйонів років. Поки що не може. 

Потрібна платформа

«Привіт! Його звати Спот!»

На численних відео науковці показують на кумедного жовтого пса. Кажуть, його так і хочеться погладити. Яким би прикольним не здавався цей собака, він не наділений душею чи думками. Спот — робот компанії «Boston Dynamics», призначений насамперед для збирання даних.

Щоб замість собаки щось працювало на завалах, потрібно, аби це «щось» могло рухатися так само динамічно, як тварина або людина.

На українському ринку активно продають гонконгську розробку Unitree Go2. Її також демонструють у нас на різноманітних виставках технічних інновацій. 

Є багато інших робособак. Деякі вже використовує українська армія, проте не для розшуку, а для деяких логістичних завдань. 

Робот не втомлюється й не відчуває болю. Можливо, він замінить собаку на завалах, якщо його обладнати так званим електронним носом. 

Потрібен ніс

Скоріше за все, окрім собачих лап, у Спота буде ще й електронний ніс, каже розробник одного з таких «носів» доктор Нік Денлер.

«Електронний ніс» — це сенсор. Він аналізує те, що ми й тварини сприймаємо як запах. Це леткі речовини, що їх виділяють об’єкти. Ці молекули потрапляють на сенсор, і комп’ютер перетворює дані на сигнал — у нашому випадку про те, чи є людина під завалами.

«Електронні носи» застосовуватимуть і в інших сферах: вони вловлюватимуть присутність хвороб на рослинах і запах лісових пожеж. Вже зараз такі пристрої визначають якість повітря, зокрема й в Україні. Однак для пошуку людей після катастроф у реальних умовах «електронні носи» ще не замінювали живих собак.

Лише в експериментах

«Ніс» розробки британця Ніка Денлера зміг розпізнати запахи бананів, сиру, ананаса та евкаліпту, навіть якщо вони змінювали одне одного 60 разів на хвилину.

Пристрій розміром із банківську картку він розробив разом із колегами з Університету в Гертфордширі. Хоча метою розробки було замінити поліцейських собак роботами, поки цей експеримент підтвердив тільки те, що техніка загалом може аналізувати запахи.

Водночас є «носи», що вже аналізують на запах людське тіло. Наприклад, розробка швейцарських учених.

У 2018-му в Університеті Інсбруку 5 чоловіків і 4 жінки по одному заходили у спеціальну герметичну камеру з неіржавної сталі та скла. Перед тим камеру очищували від запахів, а спеціальний фен перемішував повітря. Волонтери й волонтерки заходили туди лише в спідній білизні й без косметики, а 8 годин перед тим вони нічого не їли, щоб імітувати перебування під завалами. Першу годину людина дихала через маску, другу — без. У цей час новітній пристрій вимірював леткі речовини — спочатку ті, що виділяються через шкіру, потім — через шкіру та дихання.

«Електронний ніс» впорався із завданням і показав присутність людей.

Цей пристрій — один із найвідоміших запахових сенсорів, призначений для пошуку живих людей під завалами. Його розробив Федеральний інститут технологій у Цюриху. 

Це поєднання сенсорів: деякі вловлюють ацетон та ізопрен — речовини, що ми видихаємо. Інші вловлюють аміак, що виділяється зі шкіри. У пристрій учені додали сенсори вологи та вуглекислого газу. Все разом у певних пропорціях виділяє тіло живої людини.

«Наразі наш пристрій — найменший і найдешевший девайс, достатньо ефективний для пошуку живих людей. Наступним кроком ми хотіли б випробувати його в реальних умовах після землетрусів чи лавин», — каже провідний розробник Сотіріс Пратсініс.

Вчені самі назвали свою розробку електронним рятувальним собакою. Проте далі за лабораторію він ще на пошуках не був.

Є ще французька розробка — сенсор Sniffer («нюхач») для пошуку живих людей, яку вже інтегрували в робота на ім’я Смурф. Ця установка їздить на колесах, тож Смурф не може переміщуватися так вільно, як пес. 

«Нюхача» і Смурфа в парі тестували протягом проєкту «CURSOR» (європейської наукової ініціативи для розробки різних рятувальних пристроїв). Ця парочка могла визначити присутність людини приблизно на відстані двох метрів. Вони працювали тільки в навчальних умовах. 

Коли стається катастрофа, собаки потрібні негайно. Вони — цінні співробітники рятувальних служб, у яких дуже багато вкладено і які живуть у спеціальних умовах. Вони не чатують у кожному віддаленому місці, де може статися землетрус, лавина чи вибух. На місце події їх треба перевезти або ж навіть доправити літаками чи гелікоптерами. Тож прилади потенційно можуть стати навіть доступнішим рішенням, ніж живі собаки.

Водночас багатьох людей турбує інша колізія: собака ніколи не зможе дати усвідомленої згоди на небезпечну працю. Як би добре не дбали про собак, так чи інакше вони піддаються ризику. Техніка могла б зняти це питання.

Замінити собаку роботом — це сфера прискіпливої уваги й зацікавленості для вчених. Тож «електронні носи» — широка й динамічна галузь досліджень. Проте поки що жоден Спот не рухається так вправно, як Ніндзя, а електронні сенсори не перевершили її чутливий вологий ніс.

Автобазою у Білогородці рідко хтось проходив. Коли саме там з’явився фургон, укритий яскравою тканиною, ніхто точно й не скаже. Схоже, фургон був цирковий. Кузов сильно заіржавів. Біля машини стояло відро, на дно кузова хтось насипав трохи тирси.

Підійшовши до фургона впритул, з несподіванки можна було б і заціпеніти: в кузові сиділи двоє ведмедиць, кожна зачинена в іржаву клітку завбільшки приблизно квадратний метр. Клітки заледве вміщали самих тварин.

Саме це побачили зоозахисники, які приїхали до Білогородки на Київщині у 2015-му. Власник представив їм своїх «артисток» — ведмедиць Юлю і Зою. Тварини працювали у сфері розваг. Виступивши, ведмедиці поверталися у тісні клітки. 

Як склалася подальша доля Юлі та Зої? Як позначилася на психіці та здоров’ї цих тварин циркова кар’єра? У цьому матеріалі шукаємо відповіді на запитання про життя Юлі й Зої зокрема та циркових ведмедів загалом. 

Як і де захисники тварин вперше зустріли Юлю й Зою? 

«Я дуже добре пам’ятаю цей день. Був червень. На автобазі стояла машина, не дуже велика, отака, як хліб возять. Клітки були маленькі, тому вони обидві ставали поруч у цей фургон. На місці був і власник. Здається, це й був дресирувальник, але до кінця не зрозуміло. Він багато не розказував», — пригадує керівник фонду «Чотири лапи» Тарас Бойко. Телефон власника ведмедів у фонду залишився, але за номером можна почути хіба що запис «Цей номер не обслуговується».

Чи то ведмедів хтось помітив і сповістив зооактивістів, чи до них звернувся сам власник, достеменно невідомо. Фахівчиня з поведінки ведмедів Марина Шквиря тоді працювала консультанткою фонду «Чотири лапи», який опікувався ведмежим притулом у Березівці на Житомирщині. «Мені подзвонила Яна Ренк, зоозахисниця, — згадує Марина. — Яни вже немає серед живих, її вбили росіяни в перші дні повномасштабного… Вона тоді розповіла про машину з ведмедями. Сказала, що власник згоден їх віддати. Я взяла таксі, поїхала в Білогородку, сфотографувала, відправила фото керівникам фонду. Вони прониклися, сказали “беремо”».

Тоді працівники «Чотирьох лап» приїхали в Білогородку й підписали з власником договір про передачу тварин. Серед підписантів був Тарас Бойко, який переповідає слова колишнього власника Юлі та Зої. То був молодий хлопець, який сказав Тарасові: «Я вже їх тримати не можу. Користі від них небагато, бо вони старі й хворі. Тому забирайте».

Ведмедиць повантажили у транспортувальні клітки й перевезли в Березівку. Днів за 10 підготували вольєри, у які їх зрештою випустили.

Чотири роки потому Зою і Юлю переселили до ведмежого притулку «Домажир», де вони живуть і тепер.

У якому стані було здоров’я ведмедиць?

Ще в Березівці Зої видалили багато зубів, зіпсованих і сточених об ґрати. Юля мала схожі проблеми, тому їй теж довелося лікувати зуби.

Зої ветеринари встановили цілий набір діагнозів: цироз печінки, запалення сечового міхура, зламаний палець і кіготь, важкий неврологічний розлад та епілептичні напади. Крім того, з’ясували, що ведмедиця майже повністю сліпа.

Обидві ведмедиці проявляли патологічну поведінку: у них була важка стереотипія.

«Юля перетоптується з лапи на лапу й хитає головою, — розповідає менеджерка з комунікацій ведмежого притулку «Домажир» Оля Федорів. — Коли відвідувачі й відвідувачки це бачать, радіють, що “ведмідь танцює”. Тут важливо наголосити, що це ознака стресу і це зовсім не весело». 

Часто тварини реагують на стрес повторюваними рухами. Дещо схоже буває і в людей: нервуючи, хтось несвідомо заламує пальці, хтось гризе нігті чи олівці, хтось розгойдується з боку на бік. Одноманітні рухи можуть повторювати люди з аутизмом у стані стресу. Таку поведінку називають стереотипія. Вона трапляється і у тварин, які живуть у бідному середовищі й тісноті. Тварина починає ходити по колу, рухатися туди-сюди вздовж огорожі, хитати головою або чухатися. Поводитися так може, скажімо, слон, кінь, ведмідь, вовк чи папуга. Коли тварині є на що відволіктися, стереотипія може й не заважати повноцінному життю. Інша ситуація, коли вона мешкає в замкнутому просторі, і її дні не наповнені абсолютно нічим. Тоді тварина може фіксуватися на цій поведінці, часто аж до того, що завдає собі шкоди чи не зважає на інші подразники. Навіть тоді, коли у такої тварини з’явиться вибір, чим зайнятися, вона не відразу подолає стереотипію. Їй може знадобитися чимало часу, щоб відмовитися від нав’язливих дій і піти, наприклад, досліджувати вольєр. 

Повністю перемогти стереотипію зазвичай не вдається, особливо у старих тварин. Проте фахівці намагаються хоча б зменшити її прояви. Для цього використовують так звані збагачення вольєрів. Це спеціальні іграшки, які стимулюють цікавість тварин, змушують рухатися й відволікають від стереотипної поведінки. 

Оля Федорів розповідає про все, чим збагачують вольєри в «Домажирі»: «У нас є дерев’яна скринька, всередину якої доглядачі кладуть їжу. У ведмедя дуже розвинений нюх, він відчуває запах їжі й намагається її дістати. Ведмеді не ламають скриньку. Вони пробують взаємодіяти з іграшкою і зрештою розуміють, яку дошку треба посунути, щоб випала їжа. Є дерев’яний барабан, зверху дірочка, куди доглядачі кладуть їжу. Ведмідь знає, що треба покрутити барабан і запхати лапу всередину, щоб добути звідти ласощі.

Є перекладини, на які можна вилазити. На деяких можна й полежати. А є такі, на яких розкладають їжу, і треба її звідти дістати. Є дерев’яні м’ячики — з ними ведмеді дуже люблять бавитися. Якщо хтось проявляє сильну стереотипію, доглядачі реагують, підкидають ведмедям горішки з медом. Ведмідь відчуває запах, відволікається і йде шукати ці горішки». 

Хто ще з циркових мешкав у «Домажирі»? 

Ще до Зої та Юлі в Домажирі жила циркова ведмедиця Христина. Це одна з перших мешканок притулку. Її більше немає: Христина померла торік. Проте розказати про Христю варто. Її розтин показав багато важких хронічних хвороб.

Христина була тянь-шанською ведмедицею — це підвид бурих. Мала красиву пісочну шерсть. «Цей підвид у нас використовують лише в цирку, бо такі ведмеді маленькі, компактні. Їх легше перевозити й контролювати», — пояснює Наталія Галайко. 

Христину вилучили від власника в серпні 2017 року. Пані Наталія пригадує: «Ведмедиця жила в пересувному цирку. Власник їздив по всій Україні. Він перевозив не дуже доглянуту Христину в тісній клітці. Одягав на неї спіднички й усіляке інше вбрання, вона виконувала циркові трюки. Тут недалеко від нас є селище Івано-Франкове, і він приїхав із виступом туди. Тоді вже діяла заборона утримання диких тварин у пересувних цирках. І зооактивісти разом із поліцією вилучили ведмедицю».

На шиї у тварини була запалена ділянка, повністю позбавлена шерсті, — це місце, з якого роками не знімали нашийник. У Христини виявили багато хронічних хвороб: вона страждала на артрити, артрози, мала страшну стереотипію. У Христини була глаукома одного ока, яке довелося видалити. Зуби у ведмедиці зіпсувалися, тому працівники купували для неї корм, який вона могла пережувати.

Христина добре освоїлася у вольєрі, любила плавати й грітися на сонці. Проте хронічні хвороби все одно нагадували про себе. Два роки тому Христя почала дуже важко хворіти й страждала. У «Домажирі» ухвалили рішення про евтаназію. Христина прожила 27 років. 

Чому в циркових тварин стільки хвороб?

Коли ведмедя утримують приватно, здебільшого власники не можуть забезпечити нормального для нього харчування, пояснює заступниця директора ведмежого притулку «Домажир» Наталія Галайко. Тварини живуть у тісних клітках, і малорухомий спосіб життя шкодить опорно-руховому апарату. Циркова тварина в постійному стресі: яскраве світло, багато людей, шум, оплески, музика, багато запахів. 

Наталія Галайко розповідає: «Видно, що наші ведмеді, які прибули з цирків, зазнавали знущань у попередніх місцях утримання. У них великі проблеми із зором, слухом і важка стереотипія».

Іноді в цирках чи на мисливських станціях тварині завдають шкоди свідомо. У «Домажирі» не знають про випадки, коли б когось зловили на гарячому. Однак про це свідчать висновки ветеринарів, які оглядали ведмедів. Наталія розповідає: «Наша Зоя не бачить. Ветеринари припускають, що ведмедицю могли осліпити навмисно, щоб вона не реагувала на яскраве світло. Наприклад, іноді тварин б’ють палицями по шийному відділу хребта, через що порушується іннервація. Якщо порівняти стан здоров’я циркового ведмедя і тварини, яку просто утримували в клітці, то стан здоров’я циркових тварин набагато гірший».

Дізнатися, як насправді жила тварина до того, як потрапила в реабілітаційний центр, не так просто: «Якщо тварину примусово вилучають, часто не вдається навіть зустрітися з власниками, не те що докладно дізнатися про життя тварини. Власники не завжди з’являються на вилучення. Іноді кажуть: “Приїжджайте, там буде представник”. Ми забираємо — і все».

У ведмедя, якого використовують у сфері розваг, немає зимового сну. Це теж впливає на ведмедяче здоров’я: процеси в його організмі протікають зовсім не так, як це природно для виду: «У природі буває, що ведмідь не доїв і не пішов спати. Але це одиниці. На наступний рік такий ведмідь може залягти на зимовий сон. А в неволі у ведмедя вибору немає: йому рік у рік просто не дають спати. Фізіологічні процеси порушуються. У зимовому сні має відновлюватися шкіра на лапах, спалюватися помаленьку жир до весни. А цього всього не відбувається.

Взимку в природі ведмеді нічого не їдять. Навесні тварина трошки їсть, потім починається парувальний сезон — вона худне. Їсти багато починає в серпні. На зиму тварина може збільшити свою вагу аж на 40 %. У неволі все по-іншому. Зоя і Юля були худі, а буває, що в неволі ведмеді перегодовані, і це їм теж шкодить». 

Як Зоя і Юля приживалися в «Домажирі»?

Вольєр для Зої збудований так, щоб вона вільно пересувалася. Вона живе сама. Поселяти її з родичами небезпечно: ведмеді можуть конфліктувати, а це для сліпої ведмедиці великий ризик.

Інша справа — Юля. Два роки тому її перевели з адаптаційного вольєра у великий. У сусідньому живуть Маня та Квітка. «Можливо, Юля зможе соціалізуватися й жити у великому вольєрі з Манею і Квіткою, — сподівається пані Наталія. — Маня й Квітка теж жили раніше окремо. А тепер їдять поруч, сплять разом. Щодо стосунків між ними і Юлею — бувають кращі дні, бувають гірші… Ми сподіваємося, що вони подружаться. Це вже четвертий рік соціалізації. Ми йдемо дуже маленькими кроками. 

Соціалізація ведмедів інколи триває роками. У разі успішної соціалізації вони живуть разом. Це покращує їхню якість життя».

Чи має ведмідь особистість?

Ще й яку! «Характери ведмедів дуже відрізняються, — розповідає Оля Федорів. — Кілька ведмедів у нас спокійні, гуляють собі помаленьку, нікуди не поспішають. Є активні, які носяться від самого ранку, в обід трошечки посплять і знову бігають, граються».

Зоя — розважлива пані. Вона залюбки все обнюхує й часто підіймає голову вгору, щоб відчути запахи в повітрі. Юля дуже любить гратися зі збагаченнями і демонструє химерні пози. Оля Федорів навіть створила в соцмережах рубрику «Пози йоги від Юлі». Особливо полюбилася ведмедиці підвішена на ланцюгах колода, каже Оля: «Вона під цю колоду лягає і ну її чотирма лапами розхитувати! Або любить в басейні сидіти, вона там сидить довго. Любить мордочку у воду занурити, і видно тільки очі. Я кажу на неї “крокодил”».

У всіх у «Домажирі» свої смаки. Наприклад, місцева ведмедиця Маша відома своєю любов’ю до помідорів, а Потап обожнює рибу. У Зої улюблена їжа — це банани. Юля не перебирає — їй смакує все. 

Як думає ведмідь?

Наталія Галайко розповідає: «Інтелект ведмедя десь на рівні собаки.

Ведмідь має дуже добру пам’ять. На 80 % харчування ведмедів складається з рослин, тому їм треба пересуватися чагарниками, де можуть бути ягоди або інша їжа. Тож вони створюють власні маршрути. Ведмеді думають, куди вирушити по їжу. 

Ведмедиці дуже дбайливо виховують ведмежат два-три роки. Ведмедиця може прийняти і чуже ведмежа, якщо це сирота. Буває, що молода ведмедиця народжує дитинчат і не може дати їм усіх навичок, тоді стара ведмедиця може їх забрати. 

Ми їздили в Карпати й спілкувалися з місцевими людьми. Нам розповідали, що ведмідь, помітивши мисливців, може піти задки, щоб поставити сліди не в той бік і надурити людей. Це справді тварини, які думають».

Науковці застерігають, що не варто наділяти тварину людськими рисами. Проте це аж ніяк не означає, що ведмідь добре почувається в клітці. Дискомфорт тварини, яка живе в тісному й бідному середовищі, — це не тільки обмеження в рухах. У таких умовах у неї мало сенсорного навантаження, простою мовою — їй страхітливо нудно. Особливо це стосується тварин із розвиненим інтелектом. А ведмеді точно належать до таких.

Збагачення вольєрів у «Домажирі» — і для відволікання від стереотипії, і для того, щоб ведмеді могли поміркувати. Навіть їдять вони з «манерами»: мають власні способи посмакувати улюбленою їжею. Ольга ділиться своїми спостереженнями: «Ми даємо їм апельсини. Я не раз помічала, як вони виїдають всю м’якоть, а шкірку залишають. Колись привезли кавуни. Вони легенько зверху надавлювали, кавун тріскав, вони його розгортали й виїдали все зсередини. Вони не заковтують все одразу. Навіть яблучко на лапку собі ставлять і потрошку їдять. Правда, ведмідь вкусив двічі-тричі — і вже яблучка нема». 

Що відбувається після реабілітації та соціалізації ведмедів?

Часто люди питають, чому ведмедів не випускають із реабілітаційного центру в природу, каже пані Наталія. «Є центри, які займаються ведмежатами з дикої природи, у яких, наприклад, мама загинула. Їх безконтактно вчать виживати. Якщо ж тварина народжена в неволі й звикла до людини, це величезний ризик. Можливо, ведмідь дасть собі раду в природі. Проте він буде підходити до людей. А контакт із людьми не завжди закінчується позитивно».

Ведмеді, які потрапили в «Домажир», житимуть тут все своє життя. Вони якоюсь мірою стоять на захисті своїх родичів у неволі. У притулку люди можуть побачити ведмедя в умовах, близьких до природи, і послухати історії про їхню долю. Після цього навряд чи у цих відвідувачів і відвідувачок виникне бажання замкнути таку тварину в клітку, начепити на неї спідницю чи надіти нашийник.

Ми вже показували залаштунки роботи контактного зоопарку «Звірополіс» — тоді журналіст UAnimals media побував там у ролі стажера і працював під прикриттям два дні, аби дізнатися про умови утримання тварин. Однак після публікації матеріалу до нас звернулася колишня працівниця «Звірополісу». Дівчина кілька місяців доглядала тамтешніх тварин, і цей досвід змінив її світогляд. Ділимося її історією — раптом вона відкриє очі ще комусь. Якщо минулий репортаж був драмою, то ця стаття — фільм жахів. 

Ліки від депресії

Олександра щойно закінчила Київський політехнічний інститут і пірнула в доросле життя. Ось тільки не знала, куди плисти. Продовжувати бути лінгвісткою не хотілося. Дівчина шукала себе, та екзистенційні питання тягнули на мулисте дно. Потонути завадив хлопець.

Саша давно дзижчала йому на вухо про контактний зоопарк, який побачила в соціальних мережах у подруги. «Тваринки рятують від депресії», — сказав хлопець і запропонував нарешті відвідати омріяне місце. Олександра погодилась, вона ж бо ніколи не бачила на власні очі мавпочок, дикобраза і сурикатів, а тут ще й пожамкати усіх можна! Вона схопилась за це рятівне коло і поїхала в торгово-розважальний центр «Cosmo Multimall» у контактний зоопарк «Звірополіс».

Дівчина пустувала з тваринами, і сум щезав. 

Дивувало тільки, що працівники лишають відвідувачів сам на сам із тваринами. Може, в контактному зоопарку замало персоналу? Саша наважилась запитати в адміністратора, чи не шукають людей у команду. «Шукаємо», — відповіли їй. Виявилось, що працівників тут завжди бракує. Дівчина зацікавилась роботою, але відразу попередила, що не має ветеринарної освіти. Однак, як їй відповіли, такі знання тут нікому й не потрібні. Головне — любити тварин. Цього у Саші по вінця. У дитинстві вона мріяла про кота, але батьки були проти. Тож зараз робота в контактному зоопарку здалась їй втіленням дитячої мрії. І тут будуть не тільки коти, а ще й екзотичні тварини. Після співбесіди, де обговорювали все, крім тварин: зарплату, графік, як правильно розмовляти з відвідувачами — її взяли на роботу. Адміністраторка лякала іспитом із раціону для тварин, але й того зрештою не провели. 

Саша вийшла на стажування вже наступного дня. Жодних паперів чи контрактів не було, а зарплату видавали в конверті. Згодом Саша дізналась, що власники працюють як фізичні особи-підприємці. Вона наполягала підписати бодай якийсь договір. «Тоді ще не вистачало свідомості зрозуміти те, що контактний зоопарк — це бізнес», — визнає дівчина. Сумніви підкрались уже на початку стажування. Тоді пролилася перша кров.

Саші призначили куратора — хлопець мав навчити її прибирати вольєри і пускати відвідувачів до тварин. Однак він ще й сам не до кінця тямив у всіх справах, бо працював у «Звірополісі» лише кілька місяців. Можливо, тому хлопець помилився. На третій день її стажування він відправив Сашу до носух, а ці тварини вміють відкривати двері й можуть боляче дряпати. Уникнути ран допомагає спеціальний одяг, та дівчину ніхто про це не попередив. Певно, вона навіть ще не вивчила імена всіх колег, коли пройшла бойове хрещення в носух.

Саша привела у їхній вольєр відвідувачів. Носуха цьому не зраділа — кинулась дряпати людей і агресувати. Саша відтягувала тварину, і та смачно вкусила дівчину за руку. Можливо, сплутала з іграшкою. Їх тут ціла (тобто напівціла) одна. Олександра глянула на рану: роздерта шкіра і ллється кров. 

«Ой, прикусила», — сказала відвідувачам і заховала руку за спину. Цієї фрази навчила адміністраторка: тварини у «Звірополісі» не кусають, а «лагідно-грайливо-люблячи прикусують».

Після такого «прикусила» дівчина негайно поїхала у травмпункт. Лікар не зашив рану, бо туди могла потрапити інфекція від тварини. «Звірополіс» оплатив дівчині медикаменти. 

Саша прийшла лікуватися сюди від депресії, а врешті загоювала інші рани — не душевні. Близько двох тижнів тривало відновлення, і вона знову вийшла на роботу.

«Сподіваюсь, до ранку доживе»

Надалі тривожні дзвіночки тільки гучнішали. В один з робочих днів, уже під вечір Олександра помітила в єнота нудотні позиви. Він кричав, притиснувшись до стіни. Дівчина подзвонила ветеринару, який періодично навідувався в контактний зоопарк: 

— А що з ним? — запитав.

— Кричить, — відповіла Саша.

— Ну, муркає, як завжди?

Далі дівчина впродовж двох годин переконувала і вмовляла його приїхати на Шулявку в торговий центр і оглянути єнота. Ще годину лікар звідкись їхав. Весь цей час єнот продовжував кричати. Врешті виявилось, що хтось погодував його чимось не тим. Працівники часом «балують» тварин забороненими ласощами. Наприклад, Катерина, яка працювала у «Звірополісі» вже хтозна-скільки, інколи давала шматок шоколадки улюбленцям. А такі смаколики для них особливо шкідливі. Лікарка ветеринарної медицини Інна Васильківська, яка часто має справу з дикими тваринами, пояснює: теобромін із шоколаду погано метаболізується в організмі єнотів — коли він накопичується, це вражає нервову систему, шлунково-кишковий тракт, серцево-судинну систему і нирки тварини. 

Цього разу дівчата побігли в аптеку і купили ліки — те, що лежало в шухляді у підсобці, не підходило. Ветеринар наколов єнота препаратами і сказав: «Сподіваюсь, до ранку доживе, а як ні — подзвоните». 

Наступного ранку єнотові стало краще. «Пощастило», — каже Саша. Гепіендом закінчувалась далеко не кожна подібна історія. Колеги розповідали Саші, що колись перегодували їжатицю горіхами. Після цього частування тварину не вдалось врятувати. Одні виправдовувались, мовляв, вона вже стара була. Інші сперечалися: «Та ні, молода». Олександрі на мить здалося, що вона в божевільні. Як виявилось, це і справді було так.

У «Звірополісі» настав особливий день: мавпа народила. Дитинчат тимчасово посадили в карантин — у клітку метр на метр в підсобці. Однак «тимчасово» затягнулося. Коли минув місяць, Саша поцікавилась у керівника про майбутнє малят. «Ми скоро добудуємо вольєр в іншому [контактному] зоопарку, і вони житимуть там», — відповів хлопець.

Добудували вольєр чи ні, Саша не знає, але якщо і так, було вже пізно. У мавпенят відмовили задні лапки. Вони спали там, де й ходили в туалет, а харчувались лежачи. Можливо, ще студінь у підсобці погіршила їхній стан.

Дівчина надокучала керівникові щоденними повідомленнями: «Заберіть їх, будь ласка». Хлопець обіцяв: «Завтра». Тваринок звільнили тільки за два місяці.

— А куди їх повезуть? — запитала дівчина. 

— У власника за містом є приватний [контактний] зоопарк, — відповів ветеринар.

Тут усі чули про цей міфічний «зоопарк», але ніхто його не бачив навіть на світлинах. Згодом адміністраторка потайки розповіла Саші, що насправді мавп присиплять. Ситуація настільки нажахала Сашу, що відтоді вона вирішила фотографувати і знімати відео для викриття жорстокості до тварин — хоча б у медіа, якщо не в поліції. Вона вже збагнула, що у «Звірополісі» багато проблем, але хотіла щось змінити перед звільненням. 

Чи можливі реформи в контактному зоопарку?

Щойно діти заходять у «Звірополіс», одразу ж підбігають до морських свинок. Та зовсім не тому, що обожнюють гризунів. Просто вольєр із морськими свинками перший від входу. Діти влаштовують тваринам справжню хитавицю. Гризуни тріпотять від таких атракціонів, тому Саша запропонувала пересадити гризунів подалі. А замість них посадити сцинка, який значно менш популярний. Та її ідею не втілили у життя — уже скоро це мало трагічний наслідок. 

Одного ранку Саша прийшла на роботу і не побачила морської свинки. Колеги розповіли, що напередодні хтось впустив тварину з висоти. Морська свинка померла в конвульсіях, але покарання не було ані для доглядачів, ані для відвідувача, ані для керівництва. А мало би. 

Стаття 299 Кримінального кодексу України говорить: «Жорстоке поводження з тваринами, що відносяться до хребетних, у тому числі безпритульними тваринами, що вчинене умисно та призвело до каліцтва чи загибелі тварини, … караються арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до трьох років».

Однак правопорушення приховали.

Тим, щоб недбалість у догляді за тваринами не була надто очевидною, опікувалась адміністраторка. Раніше ця дівчина працювала в дніпровському «Звірополісі» і привезла звідти багаж досвіду. З її ініціативи почали купати сурикатів, бо малі вже смерділи сечею. А хто з відвідувачів захоче бавитись із такими? Банні процедури влаштували в тазу, і Саша взялася фотографувати це. Але раптом адміністраторка сказала: «Нікуди не публікуй цього, бо зоозахисники нас закриють» (як показує досвід UAnimals, це не так легко. Навіть із фотодоказами жорстокості до тварин). 

Ще з нововведень від адміністраторки було миття поверхонь хімічним засобом — екоцидом. У Саші очі на лоба повилазили: «А раптом тварини нализькаються?».

Адміністраторка вважала, що змивання водою вистачить, щоб вберегти тварин від отруєння. Це підтверджує і лікарка ветеринарної медицини Інна Васильківська: «Екоцид — хороший препарат для дезінфекції, якщо його правильно використовувати. Під час прибирання вольєру можна застосовувати 0,5–1-відсотковий  розчин, дати препарату повністю висохнути, а за необхідності промити чистою водою і ще раз дати висохнути. Тоді препарат безпечний». Але водночас Інна говорить про інший ризик: якщо препарат разом із рідиною потрапить на шкіру тварини, може виникнути подразнення. Зате тепер у «Звірополісі» пахне квіточками. Відвідувачі усміхаються — і це головне.

До слова, на світлинах, які встигла зробити Саша, у тварин є шкірне захворювання. Лікарка говорить, що найімовірніше це дерматит. Він може бути алергічний, грибковий чи паразитирного походження. Звісно, за фото діагностувати складно — потрібні додаткові дослідження. 

Саша запропонувала купити іграшку для носух, бо вони вже гризли шпалери: дівчина ледве встигала вихопити шматки з їхнього рота. Та адміністраторка переконувала, що носухи не гратимуться іграшками. Одна працівниця обурилась і купила іграшку за власні гроші: невже втомлені тварини не заслуговують бодай на якусь радість після 12-годинного робочого дня? За конвенцією Міжнародної організації праці, люди працюють 40 годин на тиждень. Тварини у «Звірополісі», для порівняння, працюють всі 84, ще й без вихідних. Що це, як не рабство?

Такі умови тут не лише у тварин, а й у працівників. Після того, як відвідувачі залишають залу і контактний зоопарк зачиняється, працівниці прибирають вольєри, але ці години вже ніхто не рахує у зарплатню. А впродовж дня працівниці часто не встигали навіть пообідати, бо перерва тривала лише 20-30 хвилин. Саша попросила керівництво подвоїти час на відпочинок. І це чи не єдина з реформ, яку вдалось запровадити. 

Однак Саша вже не могла миритись з усім безладом і халатністю, тому вирішила звільнитись.

Пробудження свідомості

Чому не пішла раніше? Дівчина вважала колег досвідченішими за себе. «Вони точно знають, що роблять», — думала вона. Потім сподівалась на зміни. 

«Сюди приходять від любові до тварин, а потім через неї ж звільняються», — каже Саша. Дівчина зрозуміла, що тут тільки заробляють на тваринах, але не люблять їх. Принаймні не всі. 

Дівчина не відразу написала UAnimals — сумнівалась, що магнатів ринку вдасться притягнути до відповідальності. Однак вірить у силу розголосу. Зараз вступила на магістратуру з журналістики в університет Тараса Шевченка і нарешті знайшла себе — хоче змінювати суспільство. І першим, за що боротиметься, буде заборона контактних зоопарків.

«Продам хом’яків диких європейських». Таке оголошення я залишила на olx. Обіцяла здорових і активних самця й самицю. Хом’як європейський — тварина з Червоної книги, тому просила мінімум по 800 гривень «за штуку». Пів дня оголошення чекало на модерацію, а ввечері його відхилили. Цей товар був у переліку заборонених до публікації.

Проте згодом я зробила спробу номер два і не вписала повну наукову назву виду, проте детально описала моїх червонокнижних «улюбленців». І от — оголошення прийняли.

У мене не було жодного хом’яка, а диких хом’яків я взагалі ніколи не бачила. А якби був, мені легко вдалося б порушити норми права. Так, українське законодавство забороняє торгувати червонокнижними тваринами й рослинами. Попри це, такий продаж донедавна відкрито процвітав на одному з найпопулярніших сайтів оголошень.

Рись на olx

7 вересня 2023 року біля торгового центру в Обухівському районі під Києвом припаркувалися два авто. З одного вийшла модно вдягнена пані та ще одна жінка з блокнотом. З іншої машини випірнув чолов’яга з переноскою для котів.

— Ви документи на тварину привезли? — спитала пані з блокнотом. 

— Треба документи — зробимо! Потримайте в руках, не бійтеся!Нужны документы? Сделаем! Подержите в руках, не бойтесь!

Чоловік витяг з переноски невеличку рись і вручив модно вбраній жінці. Авжеж, нехай потримає, щоб остаточно пройнятися почуттями й врешті-решт купити рись! Вона цілих два тижні думає! Заможна молода матуся відгукнулася на оголошення з olx, у якому він пропонував рись. Річ у тім, що донька покупчині подивилася «Мавку» й просто закохалася в персонажа на ім’я Квусь, схожого на рисеня. Дівчинці кортіло мати рисеня вдома. За живу тварину чолов’яга просив 3 800 доларів.

Щойно матуся взяла рисеня, з’явилася поліція. Тварину вилучили силою. Жінку в модному вбранні звали Марина Іванюсько, вона юристка зоозахисної організації URSA. Роль помічниці з блокнотом зіграла співзасновниця URSA Ярослава Коба, яка й вигадала легенду для прикриття.

«Ми запитували, чи вона не кусається, чим годувати, чи стерилізувати, скільки їй місця треба. Нам розписували в повідомленнях, що це ледь не найпростіша в утриманні тварина, яка не страждає від того, що живе в будинку і їсть котячий корм», — згадує Ярослава.

Чоловік писав, що зводить дорослу рись із самцем раз на рік і розпродує приплід. Молода вилучена рись мала недостатню вагу й багато хвороб. 

«Поїхати до них і довести, що там розводять тварин, не вийшло. Вони ж своє місце не розкривають, — говорить Ярослава. — За місцем реєстрації того чоловіка рисей немає. Для того, щоб простежити за ним і обшукати місце, потрібен ордер на обшук, але в Україні це адміністративне правопорушення і ордер в таких випадках не роблять». Тож продавець відбувся штрафом.

Кошеня рисі назвали Урсою. Зараз Урса на реабілітації в Центрі порятунку диких тварин на Київщині. Їй шукають притулок за кордоном, щоб вона могла жити принаймні в напіввільних умовах, розповіла Ярослава Коба. 

«Коли вилучили цю рись, у мене обривався телефон, — пригадує юристка Ніна Арзамасцева, яка робить юридичний супровід під час перетину кордону з тваринами. — Дзвонили якісь незрозумілі люди, питали, чи можуть вони повернути вилучену рись собі. Я почала їм ставити питання. Врешті сказала: забудьте».

Не тільки великі

Закон забороняє продавати й купувати не лише ведмедя чи велику кішку, а й навіть найдрібнішу тварину з Червоної книги. Тому я й вирішила почати свій експеримент з хом’яка.

Щоправда, дикий червонокнижний хом’як не такий уже й малий — до пів кіло. І дуже любить понадкушувати все, що є на городі. Тому люди зазвичай прагнуть позбутися такого постояльця.

У Центрі порятунку хом’яків цих тварин просять не вбивати, а повідомляти про них зоологам. Тоді фахівці відловлюють хом’яка на ділянці й відселяють у природу. Керівникові центру Михайлові Русіну не раз давали поради: мовляв, платіть людям за хом’яків, тоді власники городів охочіше їх віддаватимуть. Порадники навіть не розуміли абсурдності цієї пропозиції. Та й це ще не все. «У нас був кейс, коли якісь невідомі хотіли скуповувати хом’яків по дві тисячі гривень хтозна навіщо, — говорить Михайло. — Ми відмовили, й історія не мала продовження. А може, вони десь таки знайшли браконьєрів, які їм постачають тварин. Ми цього не знаємо».

Чи не найбільш популярними героями оголошень на olx серед червонокнижних ставали куницеві — тхори й перегузні. А може, про них просто найбільше відомо, адже зоологи Центру реабілітації та допомоги куницевим в Україні пильно моніторили сайти з продажу протягом останніх років. Якщо бачили оголошення про продаж рідкісної тварини, зв’язувалися з продавцями й вели наполегливі перемовини. Випадки закінчувалися по-різному: іноді тварин у доброму здоров’ї вдавалося повернути у природу, іноді кейс закінчувався смертю тварини. Як оцей.

У 2020-му на Донеччині люди подали оголошення, що продають домашнього тхора, якого знайшли на вулиці. Оголошення потрапило на очі фахівцям. На фото був не тхір, а рідкісна степова перегузня. Працівники Центру допомоги куницевим почали перемовини. Спершу попросили випустити перегузню в місце, де взяли, якщо вона здорова. Ті відмовилися, мовляв, тварина кульгає. Та врешті згодилися віддати перегузню волонтеру. Директорка Центру Віка Мойсєєва розповідає: «Передаючи перегузню, ці люди вимагали у волонтера “премію” за “порятунок рідкісної тварини”. Волонтер одразу пішов до ветеринара: жодних проблем з лапами у перегузні не було, зате виявили рану на голові. На фото, зроблених одразу після того, як перегузню зловили, травми не видно. Це пошкодження — наслідок утримання дикої тварини в просторі, що не підходить для цього виду. Намагаючись вибратися з клітки, перегузня розбила собі чоло. Тварина не вижила в ході реабілітації».

У 2022 році у приватного власника на Львівщині опинився степовий тхір. Той чоловік теж подав оголошення, що продасть його. Після розмови із зоологами продавець погодився випустити тварину, але не так сталося, як гадалося. Виявилося, що тхір після кількох місяців у клітці мав зіпсоване здоров’я. Усі чотири ікла — основні інструменти тхорів для виживання — були зламані.

«Вірогідно, він сам зламав собі зуби об прути клітки, намагаючись вибратись. Згодом проявилися ознаки епілепсії, тож малюк залишився жити в неволі», — каже Вікторія.

Деяких тварин таки повернули у природу. Пощастило шістьом лісовим тхорам, яких у 2021 році продавали за оголошенням на Дніпропетровщині. Люди передали тварин майже без опору. Щоправда, тхорів спочатку було семеро — тварини ослабли, й один малюк все ж помер. Проте решта шестеро успішно пройшли реабілітацію і повернулися до лісу.

Показовий випадок стався на Волині у 2024-му. «Ми познайомилися з чоловіком, у якого опинилося п’ятеро лісових тхориків. Він залюбки передав їх на реабілітацію. Наскільки ми знали, тварин зловив браконьєр і намагався продати через знайомих. Тхорів ми повернули у природу. Згодом із нами знову зв’язався той чоловік: питав, чи варто купувати в браконьєра ще й дорослого тхора. Тоді ми попросили надати відомості про браконьєра». Проте цього вже не сталося.

Купити дику тварину — такий же злочин, як і продати. Адже поки є попит, буде й пропозиція.

Чи є легальний спосіб купити червонокнижну тварину?

Добувати для продажу об’єкти Червоної книги (наприклад, ловити тварин у лісі) прямо забороняє стаття 19 закону «Про Червону книгу України».

Кодекс про адміністративні правопорушення також фактично встановлює заборону на продаж червонокнижних тварин. Однак людина без юридичної освіти може таку заборону й не розпізнати: йдеться про «порушення порядку придбання чи збуту об’єктів тваринного світу» (стаття 88-1). Самого такого документа («порядку») не існує. Хоча норми продажу тварин, звісно, є — вони розкидані по різних документах. У нашому випадку це закон «Про Червону книгу» та деякі міжнародні норми. Людині, яка продала чи придбала червонокнижну тварину, загрожує штраф від 1 700 до 3 655 гривень та конфіскація самої тварини. 

Всередині країни продаж і купівля будь-яких червонокнижних видів заборонені. Проте іноді таку тварину купують за кордоном і завозять до України. 

Перелік усіх тварин світу, яким загрожує чи може загрожувати вимирання, зветься Червоний список Міжнародного союзу охорони природи (IUCN Red List).

Торгівлю рідкісними тваринами у світі регулює угода, відома як CITES — Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення. Ця угода має три додатки зі списками видів. Залежно від статусу тварини торгівля може бути контрольована або й повністю заборонена. У Додатку I зібрали всі види, що перебувають під загрозою зникнення. Торгівля тваринами цих видів заборонена. Проте її можуть допускати у виняткових обставинах і для некомерційних цілей.

Щоб перевезти дику тварину через кордон, потрібно оформити дозвіл CITES. Якщо його нема, тварину — в найкращому варіанті подій — конфіскують на кордоні.

У деяких країнах Європейського Союзу рідкісних тварин можна розводити та продавати легально. У такому разі придбати тварину може й громадянин чи громадянка України, оформивши дозвіл CITES. Вже в Україні тварину треба зареєструвати в Державній екологічній інспекції. У практиці юристки Ніни Арзамасцевої до України так ввозили хижих птахів — балабанів і сапсанів. 

В Україні також працюють заводчики, які легально розводять екзотичних тварин — ті не є частиною української фауни й не входять до Червоної книги України, однак можуть перебувати під охороною міжнародного права. Водночас процвітає і чорний ринок торгівлі цими видами. 

Перекупники продають тварин із нелегальних розплідників, де ті народжуються й живуть у геть невідповідних умовах, пояснює юристка. «До мене потрапила інформація про кошеня пантери, яке померло, — наводить приклад Ніна Арзамасцева. — Його утримували в цих бариг у таких умовах, що воно не змогло набрати нормальної ваги. Його придбали, й кошеня померло в покупця. Ці чорні заводчики створили громадську організацію, яка видає документи абсолютно на будь-яку тварину. Перекупники посилають своїх клієнтів до цієї громадської організації, і та видає всі папери: реєстраційні свідоцтва, різноманітні сертифікати походження тварини. Проте насправді вони ніяк не стосуються її справжнього походження. Так сталося і з цим кошеням».

Приблизно до минулого року olx мерехтів оголошеннями про продаж червонокнижних, каже Ніна. Тепер там більше пильнують заборонені товари, проте нелегальний ринок досі активний: «Все одно створюють телеграм-канали з продажу, закриті чати, навіть щодо червонокнижних тварин. Все перейшло в тінь».

Головна світлина: Фонд «Центр реабілітації та допомоги куницевим в Україні»

5 березня 2024 року, близько п’ятої вечора. Містечко Бердичів на Житомирщині. Мешканка вийшла на балкон і побачила таку сцену: надворі чоловік розкидав м’ясо, а жінка поруч почала з ним сваритися. Вона кричала, що чоловік розкидає отруту для безпритульних собак і намагалася вирвати в нього з рук м’ясо. Тоді облишила ці спроби й набрала 102. Поліція на виклик не приїхала. Тим часом у Бердичеві отруювача собак вже шукали, принаймні кримінальне провадження у цій справі вже було. Про випадок на вулиці дізналися слідчі й опитали свідків. Пані, яка бачила все з балкона, докладно описала події. Однак жінка, яка набирала 102, раптом усе «забула».

Далі розповідаємо, як розслідують цю та інші справи. Але спершу — дрібка зоозахисної теорії.

«Адміністративка» чи «кримінал»

Перш за все поліція має кваліфікувати злочин — вирішити, адміністративне це правопорушення чи кримінальне. Як їх розрізнити?

Якщо після того, як із твариною жорстоко повелися, вона залишилася живою й не отримала травм, йдеться про адміністративну відповідальність (за статтею 89 Кодексу України про адміністративні правопорушення). Кримінальна відповідальність настає тоді, коли тварина загинула або отримала тілесні ушкодження (стаття 299 Кримінального Кодексу).

За які саме дії карають за українським законодавством, зоозахисники разом із Національною поліцією детально описали в посібнику «Як захистити тварин від жорстокого поводження».  

Убивати, труїти тварин, бити так, щоб тварина отримала травми, залишати напризволяще — усе це тягне за собою кримінальну  відповідальність. Коли ви знаєте чи підозрюєте щось із цього, викликайте на місце злочину патрульну поліцію. 

Якщо диспетчер вирішує не скеровувати до вас патрульних, перенабирайте доти, доки поліція не вирушить на місце, радять зоозахисники. Адже чергує зазвичай не один диспетчер. Потім треба наполягати, щоб туди ж викликали слідчо-оперативну групу. Вона має зібрати докази на місці злочину й опитати свідків.

Президентка Асоціації зоозахисних організацій України Марина Суркова радить писати в соцмережі та знімати на камеру сам злочин і приїзд поліції. Публічність не дасть знехтувати справою.

До заяви в поліцію можна додати фото, відео й контакти свідків.

Опісля справу вносять до Єдиного реєстру досудових розслідувань й починається слідство. Тривати воно може кілька років. І все ж не факт, що справу передадуть до суду: частину проваджень закривають або тому, що підозрюваний хворий на тяжку хворобу, або його не вдається знайти. Підставою можуть бути й різні перешкоди для слідства, пов’язані з воєнним станом (статті 280, 284, 615 Кримінального процесуального кодексу).

Що говорить статистика

У чат-бот UAnimals по юридичну допомогу звертаються приблизно 50 людей щомісяця. «Найчастіше повідомляють про неналежне утримання тварин: вони або занедбані, або хворі, живуть то в машині, то в гаражі», — розповідає юристка організації Аліна Сорока. 

А загалом по країні статистика з різних джерел різниться. Дані про кількість кримінальних справ збирають у звітах Офісу Генерального прокурора. Тут за 2023 рік зареєстрували 393 кримінальні правопорушення щодо жорстокого поводження з тваринами. До суду з обвинувальним актом направили 53 з них. А от у 2024 році станом на кінець жовтня вже зареєстрували 304 такі справи, з яких 36 направили до суду. 

Як кількість зареєстрованих злочинів, так і рівень судимості зростає, кажуть в Асоціації зоозахисних організацій України. Можливо, тому, що про злочини почали більше говорити, а після змін до 299 статті Кримінального кодексу їх стало легше фіксувати. У 2017-му поняття «жорстоке поводження» в законі розкрили: це дії, після яких тварина зазнала каліцтва чи загинула, а також нацьковування й заклики до таких дій. У 2021-му до цього переліку додали створення чи збут продукції, що пропагує чи показує жорстокість до тварин, а також задоволення статевої пристрасті через насильство над твариною.  

«7 місяців оббивала пороги різних установ» 

В Опендатаботі на 25 листопада 2024 року є 222 документи, пов’язані з жорстоким поводженням із тваринами. Кримінальних справ стосується 88 з них, а з цього числа є 30 вироків суду. Майже в усіх випадках порушники отримали умовне покарання або мали сплатити штраф.

На Закарпатті чоловік пояснив суду, що одного дня «побачив безпритульну собаку, яка неодноразово поїдала курей з його подвір’я. Та в той день… вказана собака також згризла його курей… Тоді він пішов у будинок, взяв мисливську рушницю та здійснив один постріл у цю собаку».

На Харківщині чоловік образився на собаку через качок. Не знайшовши у дворі каченят, він пішов на їх пошуки з вилами. Цей чоловік вирішив, що птахів міг поїсти сусідський пес, і встромив у нього вила. Тварину довелося згодом евтаназувати.

В обох випадках винуватці визнали провину й отримали умовні терміни. Як і жінка з Києва, яка напідпитку жбурнула кота з вікна, чи чоловік із Житомирщини, що застрелив безхатнього собаку з рушниці.

В одному випадку винуватцю присудили громадські роботи. На Полтавщині чоловік їхав на мотоциклі і тяг за собою собаку на ланцюгу. Тварина опиралася і отримала травми. Злочинця зобов’язали провести 200 годин на громадських роботах.   

Ще одне рішення, яке вирізняється, — передати сина під нагляд матері. Він, власне, під її опікою і був. У Чернігові дев’ятикласник перед цілою компанією друзів убив голуба. Суд постановив «звільнити неповнолітнього … від покарання … із застосуванням до нього примусових заходів виховного характеру у виді передачі … під нагляд матері до досягнення повноліття».

Тільки в одному випадку підсудному призначили термін за ґратами, проте тут ідеться не тільки про тварин. У 2023 році на Дніпропетровщині чоловік напідпитку прийшов до знайомих, розмахуючи ножем, вкрав телефон, а надворі тим же ножем вдарив собаку. Чоловікові присудили 8 років ув’язнення за обидва злочини — розбій і жорстокість до тварини.

Волонтерка UAnimals Вікторія Овсяннікова з Харківщини також розповіла про випадок покарання кривдника тварини. Щоправда, там активісти заявляли про кримінальне правопорушення, а відповідального покарали за адміністративне. 

«Чоловік завів цуценя й посадив на ланцюг. Через деякий час воно померло від холоду, — розповідає жінка. — Я 7 місяців оббивала пороги різних установ, щоб винного покарали». Власникові присудили штраф за неналежне утримання тварини, хоча та померла.

Та одну з найгучніших справ, у якій важко все списати на адміністративку, зараз розслідують на Буковині.

«Злочинці просто приїхали під наші ворота»

«Це сталося посеред дня. Страшно навіть говорити. Сусіди приїхали додому, побачили закривавлених собак. Для дітей ще з однієї сім’ї це була травма: вони з однією із собак щодня гуляли, а тут побачили її закривавленою. Сусіди поклали собак в авто, привезли в клініку, але тварини померли», — згадує Анна Будей із Чернівців події 28 вересня цього року.

Коли Анна із сім’єю поселилися в селі Чагор, там вже жили кілька собак. Разом із сусідами тварин стерилізували і зробили їм будки. Серед собак були й ці двоє: 12-річна Топочка, якою опікувалася сім’я лікарів, і руда Аліса. Аліса вміла давати лапу і гралася з дітьми.

Мешканці вулиці, де все сталося, припустили, що собак збила машина. Почали переглядати відео з камер на будинках, проте такого моменту так і не побачили. Люди сушили голову над тим, як же могли загинути собаки. Невже в них вистрелили з машини з вогнепальної зброї?

У клініці підтвердили цей здогад: рентген виявив 10 куль у тілі однієї собаки і три — в тілі другої. Анна звернулася в поліцію. 

«Ми все робимо, щоб собаки не множилися, були нагодовані, — каже вона. — А тут злочинці просто приїхали під наші ворота. Люди кажуть: а може, собаки когось кусали? Ні, вони були дуже дружні».

У цьому випадку кримінальне провадження відкрили одразу ж. Анну визнали потерпілою, хоча довелося докласти багато зусиль. «Це був жах: забирати померлих собак із клініки, найняти транспорт. Треба був супроводжувальний лист із ветклініки, де вони померли. Якби ми просто знайшли собак на вулиці, якби не розголос, може, ніхто б і не звернув на цей випадок уваги».

Наприкінці листопада Анна ознайомилася з результатами справи. «Слідчий справді багато зробив, але все не так просто… Сподіваюся, ми разом із зоозахисними організаціями доб’ємося, щоб закони працювали».

У Бердичеві тим часом «тихо», каже волонтерка Юлія. Активісти знову пробували купити токсичний для собак препарат без рецепта — нарешті невдало. Проте й злочинець, ким би він не був, зараз на свободі й поки що навіть штрафу не сплатив.  

«Це був би чудовий прецедент, якби людину притягнули до відповідальності, — говорить Юлія Поліщук. — Якби дали умовний термін чи штраф, це було б гарним приводом для інших містян подумати, перш ніж іти на кримінальний злочин».   

«22 лютого 2022 року ми були на території парку в експедиції. Приїхали досліджувати популяцію червонокнижної рослини — шафрана сітчастого. Така тиша стояла, — згадує працівник Національного природного парку “Кам’янська Січ” Олександр Ходосовцев. — Тоді ми вперше зафіксували там орлана-білохвоста, а під вечір вийшли на мис Пугач. Десь о четвертій вирушили в Херсон. До початку повномасштабного вторгнення залишалося 36 годин».

Окупанти прийшли в Кам’янську Січ 9 березня. За 9 місяців Збройні сили витіснили їх зі степу на півночі Херсонщини, проте й досі росіяни дошкуляють парку з лівого берега Дніпра. Над місцевістю кружляють ворожі дрони, а сапери сотнями вивозять міни. 

А ще в парку добре видно наслідки підриву дамби гідроелектростанції в Новій Каховці. Адже до Кам’янської Січі належала частина акваторії колишнього Каховського водосховища. 

Як змінили природу бойові дії та як впливають на неї тепер? Що відбувається в природному парку під постійним вогнем? Про це UAnimals media розповіли наукові співробітники парку, які й ініціювали його створення, — Іван Мойсієнко й Олександр Ходосовцев. Обидва — професори кафедри ботаніки Херсонського державного університету. 

Різноликі степи

Здебільшого степові заповідники України розташовані на лівому березі Дніпра і на півдні. Кам’янська Січ натомість зберігає степ на правобережжі, на півночі Херсонської області. Та ще й який степ!

Це — зона справжніх, або помірних, степів, як пояснює Іван Мойсієнко. Однак тут є не лише вони. На схилах, направлених на південь, є фрагменти пустельних степів. Їхня рідна природна зона в Україні тягнеться тонкою смужечкою вздовж Чорного моря. Крім цього, у парку є гості й з лучних степів лісостепу: вузьколиста й пірчаста ковила.  

«Пустельні степи розташовані за 150 кілометрів на південь, а лісостеп — це кілометрів 200 на північ. І виходить, що все це є в Кам’янській Січі! Отаке унікальне різноманіття степів», — підсумовує Іван Мойсієнко. 

Ботанік також пишається своєю знахідкою в парку: «В експедиції я побачив дивний злак. Це був ламкоколосник ситниковий. Це його четверте місцезнаходження в Україні і перше на правому березі Дніпра. Зазвичай ламкоколосник живе в напівпустелях Казахстану». 

Загалом же в парку росте близько 500 видів рослин — 10 % з них охороняють.

Чому степ тут зберігся? Частина його була пасовищем для овець, тому її не орали. Нерозораними залишилися й досить широкі балки Милівська і Кам’янка з вапняковими схилами, де річка Кам’янка колись утворювала Меандри — вигини річища. меандри. Іван Мойсієнко й Олександр Ходосовцев запропонували уряду створити на цій місцевості природоохоронну територію. Вони вивчали степ задовго до того, як у 2019-му врешті офіційно підписали наказ про створення парку. Іван пригадує: «Спочатку цей степ здавався нам просто великим. А стали вивчати — виявляється, він ще й надзвичайно багатий!». І не лише на рослини. 

«Цей сліпачок нам усі розкопки зіпсував!»

«Археологи копають пізньоскіфське городище. А розкоп весь у дірочках, аж червивий. Вони питають, хто це такий порив тут?» — згадує Іван Мойсієнко, як досліджував територію майбутнього парку. Дірок наробив червонокнижний степовий сліпачок. «Цей ваш сліпачок нам усі розкопки зіпсував!» — бідкалися тоді археологи.

У Кам’янській Січі живе велика популяція сліпачка. Це невеличкий гризун, який більшість часу проводить під землею і їсть підземні частини рослин. В Україні має статус виду, що зникає. 

І ще одна тварина не дає археологам спокою — сольпуга, яка належить до павукоподібних. «Цей унікальний вид заходить до нас зі сходу в Крим і трапляється в Кам’янській Січі. Бігає там така страшна! — каже Іван. — Ми ховалися від тих сольпуг під час експедиції в Казахстані. Вони величезні вночі ганяли. Я і в Марокко її бачив. А тут в Січі є!». 

Вперше Іван Мойсієнко зустрів сольпугу на Херсонщині в 2017-му, і це була без перебільшення зустріч століття. Іван і його польські колеги зафіксували знахідку в «Українському ентомологічному журналі». Готуючи наукову статтю, вони відшукали запис, що сольпугу в Херсонській губернії фіксували в 1886-1887 роках. Однак опісля в цій місцевості її ніхто не бачив, аж поки 130 років потому сольпугу не зустріли в околицях Кам’янської Січі! 

В парку після навали

Парк звільнили від російських військ 10 листопада 2022 року. Уперше після окупації Іван Мойсієнко й Олександр Ходосовцев зайшли туди 1 грудня 2022-го. Побачили тонни сміття по окупантах.

«Ми чули про “любов до чистоти” російського війська, та коли побачили наживо… Це шокувало. Було дуже багато побутового сміття: з парку вивезли близько 300 тонн», — розповідає Олександр. Від майна парку нічого не залишилося: адміністративна будівля перетворилася на руїни. За окупацію росіяни вивезли і оргтехніку, і наземний транспорт, і човни.  

У цей перший приїзд дослідники оглянули степові схили Милівської балки. Вдруге в те саме місце не пустили військові, бо його дистанційно замінували «пелюстками», каже Олександр: «Досі не можна туди потрапити, бо ці “пелюстки” ніхто не збирав».

30 червня вчені вперше спустилися на дно колишнього Каховського водосховища. «По вертикалі вода відійшла більш ніж на 10 метрів. Це були якісь марсіанські ландшафти», — згадує Олександр.

Ще однією знахідкою стала невеличка річка Кам’янка, що існувала на тій місцевості до 1956 року і тепер знову потекла степом. У ХVIII столітті на її березі була козацька фортеця — так звана Кам’янська Січ, чию назву носить парк.

«Ми до цього досліджували природу. Я — лишайники, Іван — рослини, — каже Олександр. — Ми й не думали, що будемо вивчати вплив війни на довкілля. А з першої експедиції взялися саме за це».

Що впливає на природу парку?

·       ЗМІНЕНИЙ РЕЛЬЄФ

У степу вибухи утворили вирви — зони Бомботурбації — порушення ґрунтового покриву бомбардуваннями.бомботурбації. На схилах балок росіяни залишили окопи й інші фортифікаційні споруди. «Найгірше, що декілька окопів вирили прямо в цілинному степу в заповідній зоні. Небагато, але є», — каже Олександр Ходосовцев.

Фортифікації змінюють рельєф рівнинного степу. У ці заглибини миттєво вселяються бур’яни, які потім заважають зростати степовим рослинам. 

«А ще це пастка для тварин. Землерийні тварини доривають до окопа, падають і не можуть вилізти — і комахи, і гризуни. У Кам’янській Січі навіть косуля впала в окоп і загинула», — додає Іван Мойсієнко.

Для відновлення степу потрібна допомога людини, кажуть працівники парку. Траншеї треба засипати шарами: зверху шар ґрунту, внизу — вапняк. У ґрунт висіяти насіння степових рослин. Проте це можна робити тільки після повного розмінування.

·       МІНУВАННЯ

«Вплив мінування на природу мінімальний. Навіть у деяких випадках, можна сказати — позитивний, переважно для рослинного покриву. Адже людина вже не може зайти на ці території для протизаконних дій. Це тимчасова додаткова охорона заповідної зони», — пояснює Олександр.

Проте водночас на замінованих територіях не можна проводити польових досліджень і вести моніторинг — лише дистанційно. До того ж на мінах можуть підриватися тварини. Міни — це ще й хімічне забруднення ґрунту на десятки років.

Розміновують парк директор Сергій Скорик і шестеро працівників-добровольців, які пройшли навчання і стали демінерами. Частково розміновують парк самі, а частково — разом із підрозділами Збройних сил. 

На початок вересня в парку виявили і знешкодили 639 протитанкових мін ТМ-62. Працівники передали їх штурмовому полку Національної поліції України «Цунамі», який входить до окремої штурмової бригади «Лють». Цю зброю використають, звільняючи лівобережжя Херсонщини.

·       ПОЖЕЖІ

«Пожежі, що стаються раз на 5-10 років, можуть навіть бути корисними для степу. Але часті пожежі шкідливі, — говорить Іван. — Трав’янисті рослини від них зазвичай не страждають: вони мають під землею бульби, завдяки яким наступного року відновляться. Страждають чагарники, тому що їхні бруньки відновлення розташовані над поверхнею ґрунту».

Степу, каже вчений, пожежа не завдає катастрофічної шкоди. Однак статистика пожеж уже перевалила за «безпечну»: місцевість постійно горить від артилерії чи вибухівки з дронів. Якщо у 2021 році в парку зафіксували 3 пожежі, то у 2022-му — 26, у 2023-му — 34, а у 2024-му вже зараз їх понад 30, тож за весь рік може статися більш ніж 50. 

На різні елементи Біотоп — ділянка землі або частина водойми з однорідним рельєфом та комплекс живих організмів, які його населяють.біотопів вогонь і тепло впливають по-різному, каже Олександр. Сам він досліджує лишайники: «Якщо вранці, коли все вологе, лишайники отримали теплове випромінювання від вибуху, вони загинуть. Ми досліджували зону одного такого вибуху, і в радіусі 100 метрів від епіцентру дерева були живі, а лишайники на них загинули». 

Водночас лишайники, що живуть на вапняках, надзвичайно витривалі. «Ми дослідили вирву в кам’янистому степу після попадання “граду”, і за метр від епіцентру вибуху знайшли на камінні живі лишайники», — розповідає Олександр. 

·       ПІДРИВ ДАМБИ

«Що не кажи, а найбільше вплинув на стан біотопів парку підрив дамби [Каховської гідроелектростанції]», — стверджує Олександр Ходосовцев. Відтоді тутешній ландшафт змінився, а перед вченими постало питання: що ж буде з цією територією? Це була катастрофа для водних екосистем. Їх просто не стало. «Однак відновлення наземних екосистем на місці колишнього Каховського водосховища йде шаленими темпами», — каже Олександр. 

Мало хто не чув про вербові зарості, які зросли з мулу на дні колишнього Каховського водосховища. Таких темпів від природи не чекали й ботаніки. «А от схили, вкриті метровими товщами мертвих мушель, слабко заростають», — каже Іван Мойсієнко. 

На його думку, степовій рослинності заважає пробратися до схилів смужка верб і очеретів, що росли на колишньому березі. Все ж професор певен, що на мушлях врешті з’явиться так званий Петрофіти — рослини, що можуть рости на камінні без ґрунтового покриву. петрофітний степ: «Це оптимум існування для таких степів. Нема сумніву, що вони відновляться, просто це забере час. Якби війна закінчилася, то ми могли б започаткувати проєкт відновлення петрофітного степу». Для цього треба було б косити степові рослини й розкидати сіно з насінням на мушлі. Інакше туди спочатку прийдуть бур’яни і сповільнять відновлення степу.

У 2024 році ботаніки поїхали спостерігати дно колишнього Каховського водосховища в Запорізьку область. Воно було широке: до лівого берега — 15 кілометрів. Там, вважають учені, ситуація в природі схожа на ту, що склалася в Кам’янській Січі. 

Виявляється, вербові зарості справді скоро стануть лісом. До цього їх називали лісом лише умовно, адже справжній ліс повинен мати різні яруси. І ось ці яруси вже формуються. Іван пояснює: «У цьому році ми побачили ускладнення структури рослин і розподіл їх на яруси. Найвищі верби вже відірвалися від трав’яного ярусу — це тепер чагарниковий шар; з’явилися мохоподібні — мохово-лишайниковий ярус. А до деревного ми за своєю методикою зараховуємо рослини заввишки від 5 метрів. Наступного року вже точно з’явиться деревний ярус і сформується ліс».

Збільшилася і кількість видів на дні колишнього водосховища. Під час першої експедиції їх віднайшли 11, другої — 69, під час третьої в Запорізьку область — ще близько 30 видів. Якщо додати результати досліджень на всіх ділянках, то виходить, що за рік тут з’явилося понад 100 видів рослин.

А ще на колишньому дні вперше знайшли вид, який охороняють, — житню осоку. «Це означає, що рослинний покрив набуває природоохоронного значення», — каже Іван.

«На нас навели вогонь»

Біля Січі ширина Дніпра — 4-5 кілометрів, мінімальна ж — три кілометри і 300 метрів. «Можна в бінокль побачити, що людина ходить [на іншому березі]», — каже Іван Мойсієнко. Це зона досяжності для російських дронів і артилерії, які регулярно обстрілюють парк. Однак на території залишаються служба охорони і директор парку Сергій Скорик. Вони розміновують місцевість, фіксують пожежі й моніторять стан водойм.

Проте й на розмінованих ділянках дослідження неможливі через російські дрони. Олександр Ходосовцев згадує, як у жовтні 2023 року над ним висів дрон-розвідник: «На нас навели вогонь. За 5 хвилин після того, як ми відійшли, туди вистрелили трьома мінами». FPV-дрони, які літають тепер, можна просто не помітити, та й не завжди встигнеш зреагувати. «Від них лише РЕБ — тут засоби радіоелектронної боротьби.РЕБи допомагають. Але ж не будеш весь час у машині — все одно ж вийдеш у природу. Щоб зробити нормальний опис рослинності на моніторинговій ділянці, треба година. За цей час тебе точно помітять ворожі дрони». Зоологів на території взагалі не було — для їхніх завдань треба значно більше часу.

Колег цікавить зараз не тільки природа: вони взялися збирати дані й про діяльність людей. Насамперед це спогади працівників парку — інспекторів з охорони природи. Під час окупації вони допомагали Збройним силам України — завдяки їм знищили багато ворожої техніки.

Також ботаніки тепер шукають інформацію про перших українських військових, які заходили в Кам’янську Січ після деокупації. Олександр каже: «Ми хочемо дізнатися прізвища загиблих українських героїв, які першими зайшли на степовий схил парку, і вшановувати їхню пам’ять. На жаль, їхнє авто підірвалося на міні, вони всі загинули». 

Дістатися старого русла

Іван Мойсієнко й Олександр Ходосовцев запевняють, що не припиняють наукових досліджень. Вони сподіваються навіть за теперішніх умов ще попрацювати безпосередньо на території Кам’янської Січі. Поки що їм вдалося побувати на північних відрогах двох балок, які раніше були затоками Каховського водосховища. Тепер ботаніки прагнуть дістатися Дніпрового русла. 

«Я думаю, у нас з Іваном Івановичем буде новий емоційний сплеск, коли ми зможемо потрапити на берег Дніпра в Кам’янській Січі», — каже Олександр.

Вчені хочуть дістатися саме берега Дніпра, який існував до 1956 року й існує на тому ж місці знову. Дійти туди й дослідити головне русло, спостерігаючи з правого берега звільнене лівобережжя Херсонщини.

600 мільярдів доларів — щонайменше у стільки Міністерство захисту довкілля та природних ресурсів оцінює збитки, які вторгнення росії завдало заповідному фонду й біорізноманіттю України. Утім ця шкода значно більша, ніж можна оцінити в грошах. Це тисячі загиблих тварин, скалічені екосистеми та вкрадені рідні місця. Рідні для кожного й кожної з нас.

У цьому матеріалі про свої улюблені місця, які через росію ми втратили чи втрачаємо просто зараз, розповідають українські лідерки й лідери думок.

Крим Саші Таба

«На мисі Айя біля Севастополя я вперше побачив планктон, який світиться. Ми купалися вночі. Я просто не міг повірити власним очам, що мої руки перетворилися на якесь неонове світло. Це неймовірні спогади! Більше, на жаль, так і не бачив цей магічний планктон», — пригадує Саша Таб, вокаліст Kalush Orchestra.

Йому пощастило не раз побувати в Криму: ще в юному віці Саша Таб відвідав Ялту, Партеніт, Коктебель, Гурзуф, Феодосію, Кайгадор (тоді ще Орджонікідзе).

Через 10-річну окупацію півострова вкрай важко оцінити шкоду унікальній природі, заподіяну росіянами. Однак достеменно відомо, що в Опуцькому заповіднику проводять військові навчання із запусками ракет і скиданням бомб. А в ландшафтному парку «Бакальська коса» незаконно видобувають пісок, затопивши приблизно 10 гектарів території.

Та безліч російських злочинів можуть не потрапляти в обʼєктиви журналістів і дослідників. Стикнутися з наслідками нам доведеться вже після звільнення Криму.

«Найкращі мої спогади — про Крим, — каже Саша Таб. — Хлопці з мого гурту молодші й ніколи не були там. Це прикро. Але я дуже щасливий мати ці спогади й сподіваюсь, у нас ще буде можливість поглянути на ці місця». 

Чорнобиль Наталії Жижченко

«Востаннє я була в Чорнобилі 26 квітня, здається, 2021 року. О 1-й годині 23 хвилини — рівно в річницю катастрофи. Я була з працівниками станції, повезла туди тата. Ми були в об’єкті “Укриття” і вшановували пам’ять загиблих», — ділиться спогадом солістка гурту «ONUKA» Наталія Жижченко.

З дитинства вона знала деталі чорнобильської катастрофи, адже її батько працював на станції з 1986 до 1988 року і був ліквідатором аварії.

«У цьому місці є історія, уроки, і, на жаль, вони повторюються. Чорнобиль мені болів і болить, але так само надихає та захоплює».

У Чорнобильській зоні Наталія була разів зо 20: проходила практику на станції, знімала документальне кіно, знімалася для «Vogue», писала пісні. Як сама вона каже, відпочивала від людей і наповнювала себе.

Після майже чотирьох десятиліть, впродовж яких природа Чорнобильської зони почала відновлюватися, ця територія знову потерпає від росіян — цього разу через повномасштабне вторгнення. У 2022 році Державна інспекція ядерного регулювання України фіксувала підвищення рівня гамма-випромінювання, ймовірно спричинене тим, що російська військова техніка підняла в повітря забруднений радіацією пил.

«Природа там унікальна, — каже Наталія. — І заповідник унікальний насамперед через відсутність людини й екологічну ситуацію. Коли я там була, бачила просто на вулиці Прип’яті лиса. Бачила самку лося з лосенятами, коли зупинила машину на узбіччі. Вона подивилася прямо в очі, оцінила ситуацію і просто пішла геть. У цей момент усі [в машині] затамували подих».

У зоні відчуження можна зустріти й інших тварин: оленів, косуль, вовків, єнотів, кабанів, лелек, рисей, ведмедів. Загалом там живуть понад 300 видів хребетних тварин, 75 з яких — у Червоній книзі України. 

«Людина, уже настільки познущавшись з цієї території, навряд чи зможе ще якось зашкодити їй. Природа і це переможе. Вона і це пробачить. Напевно, з одного боку, на жаль, але з іншого — на щастя», — каже Наталія.

Тузловські лимани Антона Птушкіна

Спогади блогера Антона Птушкіна про Тузловські лимани стосуються недалекого минулого. У серпні 2022 року він почав знімати там документальний фільм про тварин під час повномасштабної війни.

«Ми знімали масовий мор дельфінів і китоподібних через російську агресію, — розповідає Антон. — Я на власні очі бачив мертвих дельфінів, які лежали на березі».

Тузловські лимани — група солоних лиманів на півдні Одещини. Тут гніздуються десятки видів птахів, серед яких є червонокнижні. Попри причину приїзду, Антон звернув увагу на красу цих місць. Особливо вразили пелікани. Стільки цих птахів, каже, ніколи не бачив.

Також ця частина Чорного моря — домівка морських свиней. Це один із найменших видів китоподібних, окремий підвид яких — азовка — мешкає в Україні.

Природний парк піддавався ворожим обстрілам, там можна знайти уламки російських ракет. Разом з Антоном сюди прибув прокурор, залучений у розслідування злочинів проти екосистеми України. Цей чоловік проводив розтин тварин для того, щоб відправити зразки в Німеччину й Італію та дізнатися, що саме спричинило їхню смерть.

«Власне, директор цього парку, який багато років досліджує китоподібних, вважає, що сонари і пуски ракет спричинили масовий мор дельфінів», — каже Антон.

Асканія-Нова Ангеліни Усанової

«Коли я думаю про моменти в Асканії-Новій, то пригадую мирну атмосферу. Але зараз це взагалі не місце відпочинку та єднання з природою», — каже переможниця конкурсу «Міс Україна Всесвіт 2023» Ангеліна Усанова.

У заповіднику вона побувала в дитинстві, коли відпочивала в таборі неподалік. Пригадує, як із книжок дізналася про коней Пржевальського й будь-що хотіла їх побачити. Натрапити на них не вдалося, але маленька Ангеліна побачила чимало інших тварин. Адже там мешкає багато екзотів: кафрські буйволи, зебри Чапмана, олені Давида, американські бізони.

Тепер життя цих тварин під загрозою. Ми вже писали про пожежі в Асканії-Новій, найбільші з яких сталися 22 серпня та 1 вересня 2023 року. Тоді вогонь знищив занесені до Зеленої книги України рослини. А загалом від початку великої війни вигоріло понад 5,5 тисяч гектарів заповідника, або майже п’ята частина всієї території.

Директор Асканії-Нової Віктор Шаповал розповів, що троє кафрських буйволів загинули через те, що окупаційна адміністрація вчасно не перемістила їх у приміщення для зимівлі. Окрім того, із заповідника протизаконно вивозять у росію та Крим цінні червонокнижні види тварин. Найчастіше вони потрапляють у гірші умови й не можуть вільно пересуватися, як це було в Асканії-Новій.

Ґрунтовно оцінити, як саме російська окупація вплинула на екосистему заповідника, можна буде лише після його звільнення. Тож після перемоги Ангеліна хоче поїхати туди з волонтерською місією.

«Бо наша земля потребує дуже багато праці, щоб відновити все. А особливо такі неймовірні місця, як Асканія-Нова. Її цінність неможливо вирахувати в грошах, вона просто безцінна».

Кінбурнська Коса Ольги Мартиновської

«Коли була студенткою, ми їздили відпочивати в Коблеве, Очаків — місця на морі поблизу Миколаєва. А Кінбурнська коса була чимось на кшталт закордону для нас, якоюсь екзотикою», — пригадує суддя кулінарного проєкту «МастерШеф» Ольга Мартиновська.

Тож якось з одногрупницями вони вирушили на косу, що так «тендітно й делікатно заходить у відкрите море». 

«Після цього було багато закордонів, островів, півостровів, океанів, морів, але ось це перше — як перше кохання. Воно назавжди залишається, і Кінбурнська коса — це місце сили для мене».

Зараз Кінбурнська коса — частина окупованої росією території, звідки регулярно обстрілюють материкову частину України. На півострові часто відбуваються пожежі, а за свідченнями місцевих мешканців, окупанти забороняють їх гасити. В очікуванні наступу Збройних сил України росіяни замінували косу — це ризик для тамтешніх тварин.

«Коли Україна звільнить Кінбурнську косу, я піду шукати косуль і зайців, яких колись там зустрічала», — ділиться планами Ольга Мартиновська.

Кияниця Поліни Уварової

«Памʼятаю, у Кияниці було класно чути птахів, і ми прям зупинялися, щоб послухати їх. А зараз там разом із птахами літають КАБи й “шахеди”», — каже тревел-блогерка Поліна Уварова.

Кияниця — невеличке селище в Сумській області за 30 кілометрів від кордону з росією. Поліна з друзями любили їздити в Кияницю, щоб насолодитися природою і спокоєм.

«Там є дуже гарна архітектурна пам’ятка — Кияницький палац, а ще просто неймовірно красива природа», — пригадує Поліна.

Ліс із безліччю струмків, багато диких тварин і мальовниче озеро — такими Поліна памʼятає ці місця. Та нині через постійні обстріли сумчани не їздять у Кияницю на відпочинок.

«Після перемоги я б із задоволенням туди повернулася і пройшлася тими самими стежечками. Пошукала б джерельця, пройшлася біля озера і просто насолоджувалася енергетикою цього місця».

Джарилгач Саші Шабаліної

«Джарилгач — це місце, яке в мене вкрала росія», — каже комікеса Саша Шабаліна. Цей острів — найбільший в Україні та Чорному морі. Саша побувала там улітку 2020 року: «Ютуб мене змусив поїхати на Джарилгач: дуже багато роликів було про те, що це українські Мальдіви».

І Саша поїхала та була вражена красою природи. А також тим, як спокійно себе почували тварини. Наприклад, буквально одразу після приїзду вони з друзями побачили дельфіна, що плескався біля берега.

«Було відчуття того, що ми в гостях, а господарі поблизу, тож треба поводитися нормально. І я вперше побачила, з якою повагою люди можуть ставитися до природи й одне до одного».

Майже від початку вторгнення Джарилгач окупований росіянами. Відтоді місцева екосистема бореться за виживання. Росіяни використовують острів як полігон. У серпні 2023 року впродовж тижня на Джарилгачі тривала пожежа — у частині, де мешкають рідкісні тварини. Наприклад, від вогню могли постраждати червонокнижна степова гадюка й унікальна смугаста емпуза — вид богомола, який уміє прикидатися краплиною води.

Нині Джарилгачу загрожує перетворення із заповідної зони на промисловий обʼєкт і курорт. Зокрема, 2023 року росіяни дозволили рибальство, полювання, лісозаготівлю, видобуток глини, солі, нафти й природного газу, а також будівництво готелів і ресторанів на території національного парку.

До того ж окупанти зробили насип між селищем Лазурним на материковій частині й островом, щоб діставатися туди на військовій техніці. Еколог і зоолог Павло Гольдін пояснював, що така штучна перемичка загрожувала екосистемі Джарилгацької затоки. На щастя, море змило цей насип потужним штормом.

«Я б, мені здається, власноруч прибирала цей насип. Це екоцид, — обурюється Саша Шабаліна. — Дуже хочеться вірити, що природа себе відновить. Відтоді, як дізналася про окупацію Джарилгача, я мрію, щоб усі тварини повстали та знищили окупантів, як у фільмі “Джуманджі”».

Світлина заставки: Наталія Жижченко у Чорнобильській зоні. Джерело: архів «ONUKA» і «Vogue Ukraine».

Світлина останнього банера: розтин у «Тузловських лиманах». Джерело: особистий архів Антона Птушкіна.

Початок травня, ліс у Чорнобильському біосферному заповіднику. Прикордонники чують вибух неподалік від поста. Вони підіймають квадрокоптер — і тепловізійна камера фіксує кадр, де видно: на міні підірвалася рідкісна червонокнижна тварина — кінь Пржевальського. 

Цьогоріч міністр захисту довкілля і природних ресурсів заявив, що наша держава — найбільш замінована серед усіх. Ліси, луки й водойми на сході, півночі та півдні України ховають не тільки міни окупантів: для захисту кордону вибухівку ставлять і українські сили.

Міни в природних парках 

Час від часу директор Деснянсько-Старогутського національного природного парку Сергій Кубраков їздить на зруйновану базу «Деснянка». Там він фотографує нерозірваний снаряд «граду». «Снаряд лежить на ґанку однієї будівлі вже півтора року, — каже Сергій Кубраков. — Розповідали рибалки, що і в березі «гради» стирчать нерозірвані. Це те, що ми виявили. А скільки цього деінде, де воно там встромилося?».

Червоний колір на цій мапі показує заміновані й потенційно небезпечні зони, а жовтий — можливо заміновані. 

У червоній зоні опинилися природні парки та заказники. На Сумщині, наприклад, це національні парки «Деснянсько-Старогутський», «Гетьманський», «Тростянець», регіональний парк «Сеймський», на Харківщині — Дворічанський національний парк. 

Природні місцевості, якими б цінними вони не були, розміновують в останню чергу, говорять у Державній службі з надзвичайних ситуацій. На деокупованій території демінери спершу беруться за місця, де живуть люди, далі — за дороги та критичну інфраструктуру. Потім працюють із сільськогосподарською землею. І лише після цього настає етап розмінування лісів, лук чи акваторій.

Навіть якби й зараз піротехніки готові були взятися до розмінування природних територій, більшість із них доступні лише військовим. У багатьох лісах і поблизу річкових заплав тривають бої. А під вогнем гуманітарне розмінування неможливе.

Деснянсько-Старогутський парк тягнеться вздовж державного кордону із сусідкою-терористкою. До нього належать заплави Десни — ця частина парку частково доступна працівникам. А от Старогутські ліси вздовж кордону начинені мінами як українських сил, так і російськими.

«Були випадки, що прикордонники у нас мало не попідривалися на протитанкових і протипіхотних мінах. Дуже часто заходять диверсійні групи ворога: вони ставлять тут розтяжки, мінують протипіхотними мінами», — розповідає Сергій Кубраков.

У парку лежать не лише міни, а й нерозірвані боєприпаси. Офіційно заборон від надзвичайників нема, каже директор парку: «Ідіть у будь-якому напрямку, а це дорога в один кінець. Крім мін, є ще й російські диверсійники: торік розстріляли молоковоз, убили 10 людей, серед них пенсіонерів».

На ще один парк на Сумщині — «Сеймський» — летять снаряди з боку російського Тьоткіно. Береги Сейму теж повнісінькі мін, говорять там. 

Дворічанський парк на річці Оскіл, що на Харківщині, теж прилягає до кордону. Зараз він у зоні активних бойових дій. «Ми не маємо доступу до території: вона постійно під обстрілами. Ситуація з мінуванням невідома», — кажуть працівники.

Першим парком, який лежить близько до лінії фронту і в якому почали розмінування, стали «Святі Гори» на Донеччині. Майже всю територію деокупували в жовтні. Після роботи саперів у парку планують проорати мінералізовані смуги — ділянки землі без гілля й інших займистих матеріалів. Це допоможе зупинити лісові пожежі, що виникають через обстріли. 

Ліси поблизу з Білоруссю частково доступні працівникам парків і відвідувачам, та не менш наповнені мінами. Збирачів чорниць і грибів попереджають спеціальними знаками. Щоправда, дехто і грубу тими знаками намагався топити, дехто — помідори до них підв’язувати. Проте більшість збирачів «чорного хліба» тримаються від небезпечних ділянок подалі. 

Чи підриваються на мінах тварини

«Такі випадки непоодинокі, хоча й не щоденні. Після загибелі коня Пржевальського ми таких випадків не фіксували», — каже пресофіцер 9-го прикордонного загону Юрій Шахрайчук.

У лютому цього року на Київщині, неподалік від Макарова зірвав розтяжку лось. У травні ситуація повторилася в Чорнобильській зоні: від підриву загинула самиця, а військові знайшли її лосеня. Попри всі докладені зусилля, воно теж померло.

«У 2022-му році ми тиждень працювали із саперами за Бахмутом, —  пригадує піхотинець 30-ї бригади, який побажав не називатися. — Сапери весь цей час ставили розтяжки. І щоночі якась тварина їх знімала. Це могли бути лисиця, кабан, зайчик. Ми чекали наступу, а коли на нас наступали, майже всі розтяжки були зняті». 

Водночас зареєстровані випадки з підривом тварин можна перелічити на пальцях: важко підтвердити, що саме сталося в глухому лісі, напханому мінами. «Я на постійному контакті з військовими. З їхніх слів, бувають випадки, коли в лісі точно людей немає, а чути поодинокі вибухи. Висока вірогідність, що це дикі тварини попадають на розтяжки. З цікавості на вибух серед лісу ніхто не піде, бо це може коштувати життя», — каже директор Деснянсько-Старогутського парку Сергій Кубраков.

У парку до повномасштабного вторгнення були ведмеді, рисі, глухарі, багато лосів, бували зубри й олені. Чи залишилися ці тварини в лісах, невідомо, говорить директор: «Вся територія потребує обстеження. Ми не знаємо, як бойові дії відобразилися на популяціях тварин, зокрема й рідкісних. Коли в нас буде хоча б умовний доступ до територій — хоч по просіках, зможемо робити висновки».

На міни можна наштовхнутися не тільки в лісі, а й у воді. З березня 2022-го до липня цього року в Тузлівських лиманах виявили 68 трупів чорноморських китоподібних, повідомляють у Міністерстві довкілля. Ймовірні причини загибелі — бомбардування і підрив на морських мінах. Якщо тварина не гинула відразу, згодом вона вмирала від уражень. 

Які міни і в яких випадках загрожують тваринам 

«Трупи тварин із травмами кінцівок чи корпуса — це ознака мінного поля, яку вивчають усі військові», — каже Юрій із позивним Рам.

Юрій — професійний військовий. Хоча він і не сапер за військовою спеціальністю, Юрій опанував чи не все, що стосується мінної безпеки. Рам став інструктором із цієї дисципліни в «Українському Легіоні» — громадській організації, що навчає цивільних азів військової справи з 2014 року. Він і пояснить, чим загрожують міни живим істотам у лісах, на луках, у річках чи морі.

Не кожна тварина, зачепивши міну чи нерозірваний снаряд, спричинить вибух. Якщо міна спрацьовує від натискання, розвиток подій залежить від того, скільки тварина важить, біжить вона чи йде. Кожна міна має зусилля спрацювання (або чутливість), що вимірюють у кілограмах. Скажімо, чутливість міни — 5 кілограмів. Щоб така міна вибухнула, на неї має натиснути щось, не легше за цю вагу.

Натискні міни

Юрій на своєму міцному військовому ноуті показує фото смертоносних «консервних бляшанок». Міжнародна Оттавська конвенція, яку підписала Україна, забороняє нашим військам встановлювати протипіхотні міни. Росія цієї конвенції не підписала.

Одні з «найпопулярніших» протипіхотних мін, що їх росіяни наставили в полях і лісах України, — це ПМН і ПМН-2. Вони мають чутливість 8–25 кілограмів. Теж часто трапляється ПМН-4 — 5–15 кілограмів. Ці міни небезпечні для багатьох диких ссавців, крім зовсім маленьких: для зайця (4–10 кілограмів), лисиці (3–14 кілограмів), вовка (45–60 кілограмів), вепра (60–200 кілограмів), косулі (20–37 кілограмів), лося (360–600 кілограмів). Ці міни можуть нести небезпеку роками — аж поки їх не знешкодять. 

Міни-«пелюстки» (ПФМ) використовують по всьому фронту. Їх вистрілюють зі спеціальних пускових установок у великих кількостях — і вони хаотично лягають по землі. Знайти «пелюстку» важко: вона невелика, пластикова, і навіть сам встановлювач не знає, де точно вона лежить. Така міна зазвичай не вбиває, але призводить до кровотеч і страждань. Зусилля спрацювання — 5–25 кілограмів. 

Протитранспортні міни, що вибухають від натискання, мають вищу чутливість: ТМ-57 — 200 кілограмів, міни серії ТМ-62 — від 120 кілограмів. Деякі з них мають вигляд циліндрів, а деякі — таких же консервних бляшанок, як і протипіхотні. 

Протитранспортні міни можуть загрожувати важким тваринам: «В густому лісі таких мін не буде, але їх можуть ставити на просіках-дорогах, — каже Юрій. — Якщо лось подумає, що краще йому пробігти по нормальній стежці, а не по чагарнику, то це для нього може бути фатально». Ці міни можуть поставити й на степових ділянках — будь-де, де немає болота чи стрімкого схилу.

Використовують міни із сейсмічними, магнітними та інфрачервоними датчиками. Ці теоретично реагують лише на транспорт. 

Міни з розтяжками

Розтяжка — це дріт чи волосінь, що поєднує підривач і міну натяжної дії. Той, хто зачепив дріт, провокує моментальний вибух. Розтяжку можна натягти й зовсім низько, де повзає, скажімо, їжак, а можна і на рівні плечей людини. Будь-яка тварина, яка зможе докласти достатнє зусилля і зніме розтяжку, найімовірніше загине.

Часто росіяни використовують міну ОЗМ-72 — ще одну видовжену «консерву». Її закопують у землю, а детонатор під’єднують до розтяжки. Чутливість — від 500 грамів. Якщо тварина або людина зачепить розтяжку, міна вистрибує із землі, вибухає в повітрі та вражає жертву уламками. 

ПОМ-2 — найчутливіша міна з тих, що трапляються дуже часто. Такі міни розкидають засобами дистанційного мінування (вистрілюють зі спеціальних апаратів). На землю падає бляшанка з вибухівкою, а навколо неї лягають чотири дротики-розтяжки. «Вони розпадаються хаотично, можуть впасти на дерево, на квіточку, одна просто так лежать буде. Зачепився, потягнув за собою волосінь із зусиллям 350 грамів… Це і їжак може», — пояснює Юрій. Міна має самоліквідатор, що повинен спрацювати не пізніш, як за 100 годин після встановлення. 

Міни у воді

Річкові якірні міни (ЯРМ) — сіруваті бляшанки, що ховаються під рівнем води. Зверху міна має хрестовий датчик, теж занурений у воду. Розгледіти таку шансів мало. Зусилля спрацювання — від 600 грамів. Такі міни стоять на Дніпрі та в його притоках на Херсонщині: «Від вибуху буде сильний гідродинамічний удар — риби багато загине».

А ще в прибережних зонах або на мілині можна наштовхнутися на ПДМ-1М. Це напівсфера зі стержнем, який зазвичай покриває вода. Якщо відхилити стержень із зусиллям 18 кілограмів і більше, станеться вибух. «Із часом ці міни можуть зриватися зі своїх місць, їх відносить у море після шторму. Підрив Каховської гідроелектростанції зніс багато мін у Чорне море, їх понесло в Туреччину й Одесу. Якщо міна зірвалася з місця, вона буде плавати, як буйок, поки не вдариться об перешкоду. А це може бути і дельфін, і людина, яка зачепить його рукою чи веслом». На відстані кількох метрів міна знищить все живе, а ті, хто далі, можуть отримати контузії.

Чому не варто ходити по гриби туди, де вели бойові дії 

«“Я до лісу по гриби не піду”, — улюблена фраза старого сапера», — гірко жартує Юрій. Поки демінери не видали кваліфікованих висновків, що певна ділянка чиста, ходити туди — зась, застерігає він. «Там може стояти стільки розтяжок… Щось військові познімали, а щось могли пропустить. Міна може бути закопана в землю, замаскована в дерн, траву, гілля так, що без спеціальних приладів її не знайдеш. Плюс у військового є із собою два турнікети. А грибник піде з ножем і кошиком… Ця людина зачепить міну і стече кров’ю в лісі. Телефон не буде працювати, турнікета немає — і що?». 

Хоча тварини й можуть зривати розтяжки або підриватися на протипіхотних мінах, все ж головну небезпеку міни несуть для людей: «Якщо вона лежатиме під снігом, їжачок спокійно проповзе по верху. Людина, бува, побачить сліди: тут їжачок пройшов — і я пройду. Але їжак кілограмчик важить, а людина — 80».  

А ще існують міни, до яких людині достатньо лише підійти, аби стався вибух. Йдеться про ПОМ-3 — міну із сейсмічним датчиком. Для того, щоб вона вибухнула, не треба ані наступати на неї, ані зривати розтяжку. Сейсмічний датчик реагує на вібрації від кроків людини — спрацьовує підривач.  

Коли ми звільнимося від мін

Пропоную знову поглянути на мапу і знайти в Атлантиці Фолклендські острови. Два з половиною місяці у 1982 році тут тривала війна між Британією і Аргентиною — сперечалися про контроль над островами. Інтенсивність бойових дій була меншою, ніж в Україні, та й площа Фолклендів майже в 50 разів менша за площу України. І тільки у 2020-му Велика Британія урочисто оголосила, що острови повністю розмінували: на це знадобилося 38 років.

Деякі міни самознищуються через певний час. Ті, в яких немає самоліквідатора, залишаться на роки: «Ці штуки можуть лежати в стані, готовому до вбивства, десятиріччями. Метал і пластмаса може розкладатися роками. Навіть якщо щось десь неправильно зроблено і всередину затече вода, на боєздатність міни це не впливає», — каже Юрій.

Коли можна буде ходити по гриби на всій території України?

Після першого року війни прогнози становили сотні років. З часом з’явилася нова техніка, в Україні почали працювати багато операторів розмінування — і сотні років змінилися десятками. 

Один день бойових дій в Україні — це місяць розмінування. Такі підрахунки зробив керівник The Halo Trust — благодійна організація, що проводить гуманітарне розмінування.The HALO Trust Джеймс Ковен. Тож поки від грибного кошика в Старогутському лісі нас відділяє щонайменше 75 років. 

«Це вже був кінець дня, сонце сідало. Добре, що ми були на веслах:  потихеньку хлюпали собі. Дивимося — о, сидить! Вона гризла щось на лататті. Побачила нас теж — контакт був секунд 5. А потім одразу пірнула й сховалася під латаття».   

Зоолог Олександр Ємець, науковий співробітник Регіонального ландшафтного парку «Сеймський», досліджує хохулю вже багато років. А бачив її в дикій природі єдиний раз у житті! І то, каже, йому неймовірно пощастило.

Тварина настільки рідкісна, що її охороняють усі можливі природоохоронні документи. У Червоній книзі вона має статус реліктового виду під загрозою вимирання.

До того ж хохуля дуже обережна. Зачувши якогось зайду, вона пірне на дно, закривши хоботок спеціальними клапанами. А потім, можливо, взагалі спробує відселитися з місця, де її турбують.

Проблема в тому, що в сучасних умовах хохулю турбують всюди — і на території України вона практично вимерла. Єдина популяція хохулі залишилася в Сейм — найбільша притока Десни. В Україні річка тече на Сумщині й Чернігівщині. Сеймі та у двох його притоках.

Тепер ця місцевість стала прифронтовою: у колись тихих заводях постійно чути вибухи. Тож чи хохуля ще живе на Сеймі і що ми про неї взагалі знаємо? Про це оповідаємо в межах проєкту #StopEcocideUkraine.

Хохуля — найдавніша представниця сучасної фауни Європи

Хохуля — це невеличкий ссавець, який багато часу проводить у воді. За способом життя вона схожа на ондатру, проте за походженням тварини не такі вже й близькі. Хохуля — родичка крота. У родині кротових є рід хохулі. А от вид у природі залишився лише один: це і є хохуля руська, або звичайна. Колись видів хохуль було багато, та знаємо ми про це тільки з викопних решток.  

Найдавніші рештки цих тварин, знайдені в Європі, датують міоценом. Це епоха в розвитку Землі, що почалася приблизно 23 мільйони років тому, а закінчилася близько 5 мільйонів років тому. Тваринний світ тоді був іншим. Хохуля жила, наприклад, поруч із предками коней, носорогів чи велетенськими мастодонтами. А людини як виду тоді ще взагалі не існувало!

Отож, хохуля руська — це тварина-релікт, що залишилася в сучасній фауні з долюдських епох і не надто пристосована до теперішніх умов існування. Вже 20 мільйонів років тому хохуля еволюціонувала до такої форми, у якій ми її знаємо, й далі не змінювала своїх ознак. А навіщо змінювати?

Все ж ідеально! Є чотиригранний хоботок, обладнаний шкірними клапанами, — так усередину не заливається вода, коли хохуля пірнає. Вона спокійно може пробути під водою 4 хвилини. Цим же хоботком зручно копати мул на дні, шукаючи поживи.

Зір у хохулі слабенький, та для її способу життя цього цілком досить.  Хохуля плаває в темних заростях і активна вночі.  

Тіло невеличке — сантиметрів 20, має такий же завдовжки хвіст, вкритий лусочками. Біля основи він круглий, а до кінця стає пласким, наче кіль човна, і чудово допомагає плавати. Поміж пальцями хохуля розвинула перетинки, щоб зручніше було плисти. Ще й торочки з шерсті є по краях лап, які теж збільшують поверхню гребка.

Пальці хохулі на задніх лапах розташовані не так, як в інших ссавців, а ніби у стовпчик — один над одним. Повзати так не дуже зручно, зате добре гребти. Шерсть, густа й шовковиста, дозволяє не сильно мокнути й утворює навколо хохулі повітряну подушку. Чи ж не ідеально для життя у воді?

Хохуля любить всілякі Стариця — ділянка колишнього річища, відокремлена від річки. стариці, заплавні озера, селиться і в самому руслі річок. Вхід до нори робить під водою, але сама нірка продовжується в товщі берега вгору й опиняється над рівнем води. Так сім’я хохуль може накопати собі ходів на 20 метрів, ще й іноді в кілька ярусів: а що, як нижні поверхи затопить? Нору встилає рештками рослин.  

В їжі хохуля неперебірлива: у її меню й рослинна, і тваринна їжа. Це молюски, рогіз, латаття, личинки комах, п’явки, а взимку — риба. Коли в радянські часи хохуль утримували в штучних умовах, тварина погоджувалася їсти навіть капусту й картоплю.

Запашний звірок

Хохуля не має жодного чубчика, якщо ви про це подумали. Її назва звучала так само в праслов’янській мові й могла підкреслювати, як спритно ця тварина зникає з очей (від праслов’янського «xaxuliti» («хахуліті») — зникати, ховатися). А ще вчені припускають зв’язок зі старовинним словом «хух» — дух. Тоді б її назва означала «тварина із сильним запахом». Який із варіантів достовірний, мовознавці не певні.

А от в латині саме аромат відіграв роль. За латинську родову назву прийняли слово «desmana», що означає «мускус». Видова назва — «moschata» — теж означає «з мускусним запахом».

Так, хохуля справді пахне. У неї є залози, що виділяють секрет — мускус. Він виконує роль хімічного сигналу — приваблює тварин протилежної статі, а ще секрет змащує шерсть. Цю речовину — як тваринного походження, так і синтезовану — використовують у парфумерії: кажуть, мускус викликає еротичне збудження.

А от сама хохуля стримана в цьому плані — у період розмноження вона моногамна! Сімейне життя й побут влаштовує тільки зі своєю парою.

Коли востаннє бачили хохулю

Вчені у 2009 році припускали, що на Сеймі та його притоках залишалося близько 300–500 хохуль. Проте й ці дані неточні: ґрунтовних досліджень сеймської популяції хохуль не проводили.

Крім України, є ще невеликі популяції хохулі в росії й західному Казахстані. Хоч раніше хохуля жила в річках Західної Європи, зараз тварину там не реєструють. Що її вигубило?

Серед іншого, полювання. Зафіксовані цифри щодо полювання на хохулю в росії: перед Першою світовою там продавали 100 тисяч шкур на рік.

Хохуля почала вимирати. За радянських часів популяцію пробували відтворити: тварину відловлювали, тримали в штучних умовах, навіть робили різні плотики з хмизу й плавучі дуплянки з колод. Потім розселяли по річках. У 1929–1940 роках тварин випускали й в Україні, але хохуля не прижилася ніде.

В Україні хохуля жила на Дніпрі, але у 30-х роках минулого століття вимерла.

Жила вона й у Сіверському Дінці і його притоках. Там рідкісну тварину взялися охороняти ще в 1928-му: на базі заплавних озер річки Красної на Луганщині створили так зване хохулеве господарство «Кремінне». В сучасному розумінні це був заказник. Спочатку популяція зросла, а тоді знову впала до початкової. Заказник у 1954 році ліквідували й на місці створили мисливські угіддя. Відтоді хохулю ще час від часу зустрічали на Дінці, але поступово перестали. Вважається, що в 70-х вид на цій річці зовсім зник.  

Однак тоді ж, коли хохуля практично вимерла на Дінці, вона з’явилася на Сеймі. Це була популяція, яку штучно заселили і яка, на диво, прижилася. Хохулю випустили на території Курської області в 1961-му, і їй сподобалося на Сеймі. Річка бере початок з території росії, плине Україною й впадає в Десну. Хохуля поступово розселилася вниз за течією, освоївши й українську частину Сейму на Сумщині. Місця, де може жити хохуля, належать зараз до Середньосеймського заказника та Регіонального ландшафтного парку «Сеймський».

«Інформація, яка в нас є по Сейму, — це реєстрації знахідок: люди просто розказують, що їм на очі потрапляла ця тваринка. Є фотографії хохулі в притоці Сейму, річці Вир — там точно була невеличка популяція», — говорить дослідник Олександр Ємець.  

Сам Олександр зустрів хохулю в річці Клевень. Це сталося поблизу села Литвиновичі Конотопського району 6 серпня 2018-го. Зоологи тоді не чекали на хохулю: вони вийшли на маршрутні обстеження птахів.

Схоже, це був останній зафіксований випадок, коли в Україні бачили хохулю.

Чому хохуль так мало

Тварина страшенно вимоглива до умов життя. Щойно її щось не влаштовує, вона йде геть. Було б куди…  

Хохулі загрожують і природні фактори, і людські. Невідомо, чи переживе тварина нове випробування — військові дії. Отже, що губить хохулю?

• Зміни клімату

Хохуля погано пристосовується до змін температур, може не пережити засухи.

Крім того, тварина розселяється з розливами річки, а їх в останні роки нема. «Її нори заливає, вона їх кидає і з водою пливе шукати нових територій, — розповідає Олександр Ємець. — Хохулю в такий час можна побачити на якійсь колоді, чи її просто носить вода. Тварині треба десь поспати, поїсти, а тут нора затоплена! От вона й покидає домівку. Завдяки цьому є розселення. Ви бачили розлив Сейму? Це неймовірна картина: море води під весняним сонцем, краса! На жаль, останній розлив був років 20 тому».

• Сільське господарство

Хохулю турбує присутність людей і худоби, лякають звуки.

• Рибальство

На Сіверському Дінці до зникнення хохулі доклалися рибалки. Тварина потрапляла в тенета, люди також часто приїжджали машинами на річку чи користувалися електровудками — це відлякувало або нищило тварин.

• Неочищені стоки

«За роки, що я працюю в Сеймському парку, було дві серйозні екологічні катастрофи. І обидві пов’язані з росією», — гнівається Олександр Ємець.

27 червня 2011 року на очисних спорудах Курська сталася аварія. Стічні води зазвичай очищують так званим активним мулом: це ціла екосистема мікроорганізмів, які можуть живитися речовинами зі стічних вод, «звільняючи» від них воду. На очисній станції Курська ці мікоорганізми загинули й не виконали свою роботу. Неочищені стоки потрапили в Сейм, припливши й до України.

«Коли оця вся маса отруєної води підійшла до греблі біля Тьоткіно — селище в росії, що межує з Україною.Тьоткіно, замість того, щоб це утилізувати на своїй території, вони відкрили шлюз і спустили воду в Україну. В результаті у нас повмирала колосальна кількість риби. Постраждала мінога українська — вид рибоподібних організмів, який охороняється багатьма природоохоронними актами!» — злиться чоловік.

Другий значний випадок забруднення стався цьогоріч наприкінці травня. Вчергове брудна вода потрапила з півночі — загинула риба.   

Крім того, у 2012 році щонайменше 4 підприємства оштрафували за скидання неочищених стічних вод у Сейм в самій росії, а в 2023-му «Курсьководоканал» отримав штраф за недостатню очистку води, що потрапляла до річки.

«Брудна вода — це катастрофічна ситуація!» — бідкається Олександр. Змінюється бактеріальний фон води, і в ній різко зменшується кількість розчиненого кисню. Від цього гинуть молюски й дрібна риба — в хохулі меншає їжі.

• Війна

Найбільше війна вплине на популяцію хохулі в річці Вир, каже Олександр Ємець.

Тварини живуть у річці поблизу сіл Старі Вирки, Нові Вирки, Бояри-Лежаче, Рижівка. «Зараз там пекло. Туди летить усе підряд і вибухає. Від бідної Рижівки нічого вже не залишилося! А біля Рижівки помічали хохулю, і вона десь там і живе», — каже Олександр Ємець.

Не обов’язково, щоб снаряд потрапив у хохулю, аби її популяція постраждала. Будь-яка тварина тікає з місць, де їй заважають шуми й вібрації. Коли вибухову хвилю приймає вода, водні організми страждають від гідродинамічного удару. Простими словами — отримують контузії. «Якщо це повторюється регулярно, для тварини це катастрофа. А оце регулярно вже триває два роки. Хохуля ж дуже обережна тварина! Там, де біля води пасуться корови, хохулі не буде. Де всього-навсього корови! А тут снаряд!»

Розриви снарядів — це не лише звук. Вони забруднюють воду, ґрунт і повітря, зокрема важкими металами.

Чи могла б тварина просто переселитися вниз по ріці? Для цього їй потрібні умови проживання, яких дедалі меншає. І тут вже не тільки війна відіграє роль: іноді фермери незаконно зорюють луки впритул до Сейму та інших водойм, а це хохулю не влаштовує. Олександр підсумовує: «Туди, де жила, зараз летить. Тому вона точно буде йти геть, а чи знайде вона нове місце, це дуже велике питання. Клімат сильно помінявся, стариці попересихали. Тож хохуля буде шукати Затон — місце, яке затопила річкова чи озерна вода під час розливу, або ж спокійна затока річки чи озера. затончики безпосередньо в Сеймі. Проте не так і багато таких, які б задовольняли її вимоги до життя».

Як вивчають і рахують хохулю

Влітку виявити хохулю важко: тварина нічна, до того ж живе поміж водоростями й ряскою. Тож її обліковують взимку.

Методика така: коли вода замерзає вперше і лід прозорий, науковці йдуть по ньому й дивляться вниз, під кригу. Вони шукають сліди хохулі. «Там, де є нори, стежечка буде протоптана — видно, що вона  цією норою користується, — розповідає Олександр. — Як правило, біля таких нірок збираються мушлі: вона поїла, накидала мушель і сама в нірці сидить».

Останні серйозні дослідження проводили в басейні Сіверського Дінця у 2001 році, однак хохулі так і не знайшли.

«Ми хотіли робити обліки в ландшафтному парку. Але організувати таку експедицію непросто. Це досить дорого, потрібне обладнання. А тут війна», — шкодує Олександр.

В останні роки на Сеймі принаймні фіксували випадки, коли випадково бачили хохулю. Тепер у місця її проживання ніхто, крім військових, фактично й не потрапляє: ця зона під активними обстрілами. 

Їздити катером чи човном по водних об’єктах науковцям заборонила Державна служба України з надзвичайних ситуацій: береги можуть бути заміновані.

Тільки інспектори з охорони природи мають право перевірити стан ландшафтного парку. Кажуть, сіток зараз практично нема, що і добре. Разом з тим, ніхто не знає, чи є ще хохуля в Сеймі.

Чи можна зберегти хохулю

До кінця бойових дій на Сумщині говорити про збереження хохулі рано. Олександр Ємець каже: «Це ж родзинка, це козирна карта нашого ландшафтного парку. Це тварина з минулих епох! Якщо росіяни підуть з нашої землі, ми проведемо дослідження. Тоді буде ясно, що можливо зробити, аби спочатку зберегти популяцію. І ситуація виправиться. Треба зберегти цю унікальну тварину, яка залишилася у нас тільки на Сумщині».  

Одна донація крові може врятувати 3 людини. А торік лише в Україні донори здали кров щонайменше 14 000 разів. Тож за роки, навіть століття існування переливання крові маємо мільйони врятованих життів. І це можливо завдяки тваринам, а саме першим переливанням крові від собаки до собаки. Тож пропонуємо зануритися в історію й довідатися, які ризиковані й часто антигуманні експерименти прислужилися для створення сучасної донації — рятівної і безпечної. 

Печінка чи серце: як влаштований кровообіг

Уявіть: надворі початок XVII століття. Коперник уже розповів, що Земля обертається навколо Сонця. Але люди все ще не до кінця розуміють навіть будову власного організму, зокрема системи кровообігу. Ще з часів Стародавнього Риму панує теорія Клавдія Галена, мовляв, печінка виробляє кров, яку розподіляє по тілу за принципом центрифуги. 

Та одна людина в Королівстві Англія заповзялася довести, що такі уявлення хибні. Це фізіолог і анатом Вільям Гарвей. Спостерігаючи за серцем живих тварин, він збагнув, що під час систоли (скорочення шлуночків і передсердь) виштовхується кров. Опісля науковець довів: клапани у венах дозволяють крові текти лише в одному напрямку — так кров повертається до серця. 

Зрештою Вільям Гарвей припустив, що кров циркулює в організмі тварин. У восьмому розділі своєї книги «De Motu Cordis» («Про рух серця») він пояснив це так: «…протягом розтинів живих тварин для експериментів, спостерігаючи симетрію та величину шлуночків серця і судин, що входять і виходять, … я довго обмірковував, наскільки велика кількість крові передається і за який короткий час це відбувається… І я почав думати, що вона може здійснювати рух по колу».

Завдяки дослідженням Вільям Гарвей виявив і описав у науковій праці, що:

• серце скорочується 1000 разів на пів години і запускає кровообіг;
• з кожним скороченням крізь серце проходить приблизно 6 грамів крові, а загалом його місткість — 43 грами;
• кров рухається колами системою кровоносних судин в одному напрямку (від серця — артеріями, а назад — венами).

Від теорії кровообігу — до практики переливання

Після відкриття Вільяма Гарвея розвиток цього напряму медицини поточився жвавіше, і вже в 1665 році лікар Річард Ловер провів перше переливання крові між собаками. Для цього він зробив кровопускання собаці середнього розміру, «аж поки сили не покинули її», а потім перелив їй кров від двох великих мастифів.

І все пройшло успішно — це, звичайно, спокушало повторити процедуру на людях. Але був один нюанс: спершу лікарі пробували переливати їм кров не від інших людей, а від… тварин. Така затія не могла обійтися без втрат: кров тварин не імітує людську через відмінності у властивостях еритроцитів серед різних видів.

Проте є дослідження, що серед перевірених тварин кров овець найбільше відповідає в’язкості людської крові. Це пояснює задокументований випадок міжвидового переливання без летальних наслідків: 1667 року французький лікар Жан-Батист Дені провів переливання крові від ягняти 15-річному юнакові та породіллі. Обидвоє вижили, проте мали важку анемію. Але не всім піддослідним пацієнтам так пощастило, були й випадки смерті. Тож незабаром переливання крові від тварин людям заборонили.

Від практики — до пояснень засад донації

У 1818 році науковець і лікар Джеймс Бланделл провів перше успішне й задокументоване переливання крові від людини до людини.

Бланделлова пацієнтка помирала від кровотечі після пологів, тому для порятунку породіллі лікар використав її чоловіка як донора. Між 1825 і 1830 роками Джеймс Бланделл провів 10 переливань крові, та лиш половина з них були успішними. Чому ж іноді кров не підходила?

Ще трохи менше століття пішло в науки на з’ясування того, що таке групи крові і як це важливо для успішного переливання. Тут найбільше завдячуємо Карлові Ландштайнеру, який в 1900-х роках описав всі групи крові й отримав за це Нобелівську премію. 

До слова, тут не обійшлося й без зоологів. У 1875 році один із них — Герман Ландуа — виявив, що під час переливання людині крові тварин чужорідні кров’яні тільця «злипаються» і руйнуються в її кровоносних судинах, вивільняючи гемоглобін. У 1901–1903 роках Карл Ландштайнер зазначив, що подібна реакція буває і під час переливання крові від однієї людини до іншої — це може спричиняти шок, жовтяницю та гемоглобінурію (аномальний розпад еритроцитів), які спостерігали після ранніх спроб переливання крові.

Спочатку на це не звернули належної уваги. Але в 1909 році Карл Ландштайнер класифікував кров людей на відомі тепер групи A (II), B (III), AB (IV) і O (I) й показав: якщо перелити кров групи А людині з такою ж групою крові, це не призведе до руйнування кров’яних клітин. Однак коли цій людині перелиють кров іншої групи — В чи АВ, то кров’яні клітини будуть нищитись. А є й універсальні донори — люди з першою групою крові (О).

Це лише короткий опис шляху до налагодженої системи донації крові між людьми. Але погодьтеся, ми добряче завдячуємо всім цим великим відкриттям тваринам. Тож чом би й їм не скористатися перевагами науки, аби жити довше та якісніше? Нумо розбиратись у донації крові між тваринами.

Тварини-донори

Приблизно в той самий час, коли дослідили групи крові людей, науковці вивчали і групи крові собак. Але тут повний перелік склали аж у 50-х роках ХХ століття. Для собак послуговуються системою DEA (dog erythrocyte antigen — собачий еритроцитарний антиген), а для котів — системою AB (вона дещо нагадує нашу систему груп крові).

Тварини, які регулярно беруть участь в донації, стають справжніми героями. Ось пес Вуді з графства Лестершир, що в Англії, врятував 88 собак — він регулярно донатив кров рідкісної групи.

Для порятунку тварин уже створюють цілі банки крові. Наприклад, у Великій Британії є Pet Blood Bank. В Україні також існують такі банки на базі наукових установ і ветеринарних клінік. 

Однак через брак донорів серед тварин науковці також шукають альтернативи препаратам крові. Наразі розглядають синтетичні колоїди та оксигемоглобін, і вони не є ефективними. Так, наприклад, синтетичні колоїди не здатні переносити кисень. А серед недоліків оксигемоглобіну — обмежена доступність і висока ціна. Крім того, такий гемоглобін виконує свою функцію лише 3 дні.

Саме тому, поки дослідники працюють, лишається спрощувати пошук донорів. Для цього в UAnimals створили «Платформу донорства для тварин». Тут реєструються ті, чиї коти й собаки можуть поділитися кров’ю, а також пошукачі донорів для своїх підопічних тварин. А далі все як на сайтах знайомств, от тільки побачення відбувається в клініці й часто вирішальне для життя тварини.

Шлях до винайдення і вдосконалення донації крові був важким. З помилками і жертвами. Нехай же отримані знання рятують якомога більше життів — і людей, і тварин. 

70 років тому плавні, луки й степи на півдні України повнилися життям: зеленіли дикою буйною рослинністю, клекотіли птаством, були домом для різних риб і рептилій. Цю місцевість радянські інженери відвели під водосховище, яке й заповнило її протягом 1955–1958-го. Водосховище поховало під собою цікавий і різноманітний ландшафт, що надалі десятиліттями буквально гнив під водою.

Це не була вода, що греблі рве. Вона стояла й цвіла пишним цвітом ціанобактерій.  

Проте за понад 65 років існування Каховського водосховища на ньому таки утворилися важливі для природного різноманіття Біотоп — ділянка землі або частина водойми з однорідним рельєфом та комплекс живих організмів, які його населяють. біотопи — переважно колонії водно-болотного птаства.  

Навколо «Каховки» вибудували і систему водопостачання, яка забезпечувала прісною водою південні регіони України.

Торік у червні Каховське водосховище пострумувало через підірвану росіянами греблю й частково оголило близько 2 000 квадратних кілометрів — це територія завбільшки з 250 тисяч футбольних полів. 

Постало питання, звідки брати прісну воду для частини Херсонщини, Запоріжжя, Миколаївщини й навіть Дніпропетровської області. 

Держава планує відновлювати водосховище: за урядовою постановою, територію «Каховки» під час війни та 5 років після неї дозволено використовувати лише для відновлення водосховища та будівництва гідротехнічних споруд. 

Частина екологів вважає, що це програшна ідея: на місці застійної водойми може відродитися місцевість, далеко цінніша для біорізноманіття.

Так чи інак, на практиці будівництво неможливе, поки майже весь лівий берег колишнього водосховища зайнятий окупаційними військами. Тож природа зараз — єдиний дизайнер і конструктор простору на колишньому дні водосховища.

Наука під обстрілами 

«Це були просто гори сміття. Ми назвали їх «горкуленти». Що росіяни їли, там усе й викидали, плюс у селі вони крали різні речі: килими, стільці, столи. Це все лежало просто неба», — розповідає про свою першу подорож на берег водосховища ботанік Іван Мойсієнко, співзасновник Української природоохоронної групи. Він прибув до Національного природного парку «Кам’янська Січ» через 3 тижні після звільнення Херсона — 1 грудня 2022 року. 

Національний парк вивіз сміття, але на місці досі залишаються окопи й бліндажі окупантів: лінія фронту проходила там понад місяць. 

Наступні поїздки ботаніка до водосховища, тепер вже колишнього, теж безпечними не назвеш: «Нас із колегою супроводжували працівники парку, бо територія була тотально замінована: треба знати, де ходити. Вперше ми їхали дорогою Херсон — Берислав — Мар’янське (понад колишнім водосховищем). На блокпосту нас попередили, що є загроза атаки FPV-дронами. Наступного разу ця дорога вже була закрита для проїзду, тому що перед цим FPV-дрони обстрілювали цивільні авто. Ми об’їхали, зробивши великий гак».

Сам процес досліджень місцевості — неабиякий ризик. Перебувати на території колишнього водосховища — значить бути в зоні досяжності російської артилерії. Крім того, на будь-які рухи ворог може зреагувати ударними дронами. 

«Дослідження можна дуже швидко закінчити — ледь почавши», — каже кандидат біологічних наук, співробітник Інституту зоології Василь Костюшин. 

Ботаніки хоча б мають шанс дослідити рослинність скраю колишнього берега або за допомогою аерозйомки. Зоологам же треба заходити вглиб території. Та й швидко впоратися з більшістю завдань не вийде, пояснює еколог Олексій Василюк, керівник Української природоохоронної групи: «Щоб дослідити наземних тварин, треба встановлювати спеціальні зоологічні пастки різних типів і обстежувати їх щопівгодини. Для повної картини треба досліджувати комах. Різні види літають в різні періоди, тому такі експедиції доведеться проводити багато разів. Чимало комах мають нічний спосіб життя, і щоб про них щось дізнатися, треба встановлювати потужні прожектори й кілька ночей ними світити». 

Щоб подивитися, як живеться великим ссавцям, вздовж їхніх шляхів встановлюють фотопастки. А ці звірячі стежки теж треба насамперед відшукати. «Інформації про те, що зараз із фауною водосховища, немає. Невідомо, чи вийде провести зоологічні дослідження до повної деокупації», — додає Олексій Василюк. 

То що все-таки вдалося дізнатися дослідникам за рік після катастрофи?

Великий Луг насправді не луг

Місцевість, яку в 50-х роках минулого століття заповнило водосховище, історично зветься Великим Лугом. Обережно: назва може ввести в оману. Окрім лук, до затоплення тут було й багато інших біотопів: існувала ціла мережа проток, озер, боліт, заплавних лісів і фрагментів степу.

Олексій Василюк каже, що до 50-х це була територія номер один в Україні за біорізноманіттям: «Дивлячись на рельєф цієї території, можна стверджувати, що її займав найбільш різноманітний і динамічний ландшафт в Україні. Вона відігравала важливу роль для глобальних сезонних міграцій птахів. З 1920-х наукові і державні інституції добивались створення тут заповідника».

Шанси на відновлення проток і заплав є, адже рельєф під товщею води не вирівнявся: він досі зберіг заглиблення колишніх заплав і боліт. Такий висновок зробили в Інституті зоології Національної академії наук України, вивчаючи космічні знімки.

Вже зараз місцевістю побігла річка Кам’янка, що була похована під стоячою водою 65 років. 

Однак марно сподіватись, що природа відновиться точно в тому ж вигляді, який і був до водосховища, говорить біолог Василь Костюшин. «Всі рукави й заплави формуються, коли річка жива, тобто є щорічні повені. Проте зараз русло Дніпра майже ніде не природне: його повністю регулюють водосховища. Ми не можемо знати, чи будуть повені», — пояснює фахівець. 

Він сумнівається, що Дніпрові дадуть повернутися у природне русло: від Каховського водосховища відходили канали, що постачали воду в Херсонську й Запорізьку області та Криворізький район, у минулому також до Криму. До того ж підземні води були пов’язані з водосховищем. Частково вода із цього резервуару надходила до колодязів, бо природні підземні води солонуваті й непридатні для пиття. 

«Навряд чи біорізноманіття буде в пріоритеті. Сподіваюся, уряд погодить хоча б проміжний варіант», — каже Василь Костюшин. 

Такий варіант запропонував Інститут гідробіології: там хочуть відокремити дамбою північно-східну мілководну частину річки від водосховища. Якщо така дамба ще й регулюватиме рівень води, можна буде імітувати повінь, пояснює біолог. Тоді з’являться лучні та заплавні біотопи: це буде не те саме, що існувало до «Каховки», але схоже на попередні ландшафти Великого Лугу.

Василь Костюшин припускає: «Думаю, тут буде суміш відкритих біотопів і ділянок, зарослих чагарником і новими лісами. За відсутності води це може бути пустеля». На дні колишнього водосховища може з’явитися ціла мозаїка екосистем. Якою саме вона буде, повністю залежить від рівня води.

Верба-переможниця й коштовний степ

Колишнє дно водосховища зазеленіло вербою. Це здивувало й порадувало ботаніків: вони боялися, що воно заросте чужорідними видами. Верба виросла на мулах. Та вербові пагони ще боротимуться за виживання — з часом зарості порідшають. 

Окрім того, на місцевості, куди дослідники мали доступ, мав би відновитися петрофільний (кам’янистий) степ — цінна ділянка для біорізноманіття не лише України, а і Європи. Тому експедиції ботаніків дослідили вапнякові Геологічні відслонення — оголення, вихід на поверхню гірських порід, давніших, ніж ті, що їх покривають.відслонення на схилах балок. Степ не поспішав виростати знову, розповідає Іван Мойсієнко: 

«Моя версія така. Ділянки степу, які є зараз, були відділені від водосховища заростями верби, очерету, чагарників. Степи, що існували до водосховища і тепер оголилися, ізольовані від інших степових ділянок. Насіння степових видів не потрапляло на ці вапняки. Ми стали шукати таке місце, де степ доходив практично до води. І знайшли».

Там дослідники відшукали близько 10 степових видів. До гербарію, наприклад, вклали степовий вид льонок довгохвостий, Linaria macroura. Іван Мойсієнко каже: «Я думаю, що степ відновиться на відслоненнях, які були дном водосховища. Але це забере трохи часу, поки насіння до них дістанеться».

Любителі течії

В останні роки існування Каховського водосховища там нараховувалось близько 46 видів риб, розповідає іхітіологиня Юлія Куцоконь. Там жили плітка звичайна, лящ звичайний, товстолобики, тюлька звичайна. Але головним був карась сріблястий: «Він становив близько 70 % усього промислу. Це чужорідний вид риб», — каже Юлія. Цей карась, до речі, невимогливий до якості води, може жити в замулених водоймах із низьким вмістом кисню. Більшість його сусідів теж були чужорідними для Дніпра, і їх штучно відтворювали для рибного господарства. 

До того, як збудували водосховище, риб’ячий світ на цій ділянці Дніпра був багатшим і різноманітнішим. Тут жили близько 60 видів: білуга, осетер руський, оселедець чорноморський, рибець звичайний, вирозуб, підуст звичайний, шемая чорноморська, синець, клепець, пічкур звичайний, марена дніпровська, в’юн звичайний, минь річковий, носар, глось. У водосховищі ці види або зникли, або настільки знизили чисельність, що ніхто не бачив їх довгі роки.

«Якщо на цій ділянці знову буде річка, з природоохоронної точки зору це точно матиме позитивний вплив», — говорить Юлія Куцоконь. Тоді мають шанс з’явитися популяції реофільних риб — тих, що люблять течію.

Наприклад, течія потрібна для нересту чехоні, каже Юлія: «Чехоня потребує великої річки. Її ікра розвивається в товщі води, але повинна бути течія, бо інакше ікра осідає і гине». Чехоня внесена до міжнародних природоохоронних переліків.

Також можуть поступово з’явитися види, що мігрували з моря до річки, якщо їх таки трохи лишилось або в пониззі Дніпра або в притоках. «Десна, наприклад, є потужним місцем збереження багатьох реофільних популяцій. Там є цікава риба підуст. У Случі є марена дніпровська — надзвичайно рідкісна тепер риба, занесена до Червоної книги. Може, щось і сюди вернеться».

Зі ссавців у заплави можуть прийти бобри та видра річкова, яка і зараз живе нижче від колишнього водосховища. 

А що на суходолі?

Яка сформується мозаїка біотопів, таким буде і тваринний світ. Відкрита вода і мілководдя — це водно-болотні птахи, розповідає Василь Костюшин. Якщо буде сухо, на території житимуть жайворонки, кам’янки; будуть кущі — з’являться славки, різні горобцеподібні; якщо ліси — в них поселяться дрозди, дятли, хижі птахи.

«Лисиця, може, зараз вже освоює ці території. Кабан — невибагливий хлопець, використовує все — від ставків з очеретом до вікових лісів», — каже біолог. 

Що було з фауною Великого Лугу до затоплення, достеменно невідомо, каже Олексій Василюк: «Не існує жодної публікації, що б описувала цю територію нормально, і жодного живого зоолога, хто пам’ятає територію до затоплення».

Українська природоохоронна група сподівається організувати зоологічні експедиції, щойно це стане можливим. Опісля обіцяє опублікувати детальніші дослідження про те, у якому стані тваринний світ на дні колишнього водосховища, і які перспективи у Великого Лугу.

Головна світлина: Національний природний парк загальнодержавного значення «Кам’янська Січ» у серпні 2023 року. Рослинний покрив на частині річища. Фото Сергія Скорика

«Побачила на фейсбук-сторінці однієї ветеринарної клініки оголошення, що принесли приспати незряче кошеня. Я всю ніч не спала — думала про Моха — і все ж таки вирішила його взяти. Це моя перша тварина з інвалідністю. Я не знала, що робитиму з ним удома — мені було страшно», — ділиться Ірина Якименко.

Зараз у неї мешкають 8 котів, і половина з них мають інвалідність. У двох кішок порушення координації, інша має лише три лапки. А ще один кіт ані не бачить, ані не чує — це і є той самий врятований від присипляння Мох. Йому вже 11 років. 

Опікунство над тваринами з порушенням зору — це часто історії порятунку. Люди знаходять на вулиці тварину, яка встигла підхопити очну інфекцію, і не можуть покинути на загибель. Так сталося з кошеням у родині Катерини Семенюк.

«Я довго не наважувалася на те, щоб завести тварину. Але доля підкинула мені саме таку кішку, до якої я була готова. Мама мого хлопця знайшла її ще кошеням, в киці вже були проблеми з очками», — згадує Катерина. Через інфекцію маленькій Савані довелось видалити око. Після операції Катерина з хлопцем забрали її додому. 

Катерина каже, ще до Савани замислювалась над тим, щоб взяти тварину з інвалідністю з притулку: «Більшість людей в останню чергу хочуть брати додому тварину з інвалідністю. Проте це дає можливість стати кращою людиною. Усі тварини заслуговують на любов».

Та не завжди опіка над твариною з порушеннями зору — це вибір сім’ї. Іноді сліпота виникає з віком, після довгих років разом. І тут теж важливі відповідальність і любов, які не дадуть покинути хвору тварину напризволяще.

У Юлії Ведьмової 7 років жила здорова й активна собака — спаніель Лола. А тоді в собаки почалося запалення вух, і Юлія одразу звернулася до ветеринарної клініки. Як виявилося пізніше, там Лолі лише полегшували симптоми хвороби, а не лікували причину. В іншій клініці, до якої Юлія повела собаку, сказали, що вухо необхідно видалити. Та після операції виникли нові проблеми. 

«У неї на оці з’явилася червона гулька. Ветеринар сказав, що це на зір не впливає. Та одного разу під час прогулянки я помітила, що Лола не розуміє, куди їй іти. У мене був шок. Знову почали шукати інших ветеринарів», — розповідає Юлія. 

Врешті в черговій клініці виявили запалення, але воно вже спричинило незворотні зміни. Так Лола втратила ще й зір.

«Лолі пропонували видалити очі та ще одне вушко для естетичного вигляду. Ми ж не хотіли мучити собаку заради краси, — згадує Юлія. — А одна жінка навіть запитала, чи не хочемо ми приспати собаку. Мій чоловік на це відповів: “Я не буду здорову собаку усипляти”. Вона їсть, грається, спить, як всі собаки».

Про причини порушень зору у тварин

Лікарка інтенсивної терапії та реанімації Центру ветеринарної медицини «Хелс» Олена Кузнецова каже, проблеми з будь-якою зі структур ока можуть вплинути на зір — з очними яблуками, повіками, сльозовими залозами, очною орбітою черепа, м’язами й нервами тощо. Це можуть бути як вроджені особливості, так і травматичні випадки чи інфекційні системні хвороби.

Вродженими бувають аномалії розвитку і породні особливості. Найяскравіший приклад проблем із зором через породу — навислі товсті повіки, що закривають очі в шар-пеїв і сфінксів. 

«З-поміж порушень у розвитку, які призводять до проблем з очима, найчастішими є мікрофтальмія і анофтальмія. Це недорозвинення або повна відсутність одного чи обох очей. Зауважу, що собаки такого модного на сьогодні мармурового окрасу можуть успадковувати ці проблеми», — розповідає Олена.

Також є породи собак, які перебувають у групі ризику через важке перенесення травм очей. Зокрема, це мопси, ши-тцу та інші породи з особливостями очної орбіти черепа. 

«Травми очей — доволі поширена причина відвідування ветеринарного лікаря, — каже Олена. — Це подряпини кігтями або укуси, контузії через наїзд велосипедів, автівок та іншого транспорту, сторонні тіла в оці: скалки, комахи, шипи рослин».

Деякі інфекційні хвороби теж впливають на зір. Олена наводить приклади: «Герпес у маленьких кошенят може призвести не тільки до запалення, але і до повного руйнування очей. А такі захворювання, як ерліхіоз у собак, коронавірусний перитоніт чи імунодефіцит у котів, порушують окремі структури ока, судини, викликають хронічний біль».

І насамкінець погіршення зору у вікових тварин — катаракта чи глаукома — можуть бути наслідком усіх названих вище причин.

Щоб вчасно помітити, що в тварини погіршується зір, будьте уважні до неї, радить Олена. Якщо помітите зміну кольору очей, розгубленість і припадання до підлоги, натикання на предмети, звертайтесь по ветеринарну допомогу.

«Окрім загального клінічного й офтальмологічного огляду, потрібна додаткова діагностика для виявлення першопричини, уточнення перебігу хвороби. Лікар чи лікарка поставить багато запитань, і вам може здатися, що вони ніяк не пов’язані із зором. Але, будь-ласка, надавайте повну і правдиву інформацію — іноді це замінює аналізи», — каже Олена.

Коли вуха — це очі й ніс: як собі радять незрячі тварини

Під опікою Дар’ї Бугаєвської троє тварин: собака, кіт і киця. Першою в сім’ї була собака Буся, а тоді два роки тому Дар’я взяла кішку на ім’я Ванга з притулку для собак. 

«Ми з чоловіком іноді навідувалися до собачого притулку, щоб чимось допомогти. Одного разу хтось залишив там кішку з кошенятами. Ми на неї подивилися, і Ванга одразу припала нам до серця своєю незвичністю», — розповідає Дар’я.

Ванга й справді незвична: киця не бачить, її передні лапи коротші за задні, а ще вона не має хвоста. У Ванги залишилась тільки частинка одного ока, а решту вона втратила через інфекцію або травму. Так припускають лікарі, до яких Дар’я зверталася по допомогу: жінка довгий час сподівалася, що киця зможе хоч трохи бачити. Допомогти не вдалося. Та, за словами Дар’ї, Ванга й без зору має повноцінне котяче життя.

«Незрячі коти дуже добре реагують на звук: вуха — це їхні очі. Ванга майже нікуди не врізається і самотужки залазить на диван. Ідеально ходить на лоток, знає, де її тарілка, а де собача. Вона навіть горобців ловила! А найзагадковіша її здібність — знаходити коробки. Щойно вдома з’являється коробочка, Ванга за 10 секунд вже сидить там», — ділиться Дар’я.

Опікунка Моха Ірина зауважує, що у тварин із порушенням зору добре розвинений нюх — саме він допомагає орієнтуватися у просторі. Так Мох знаходить туалет, воду, їжу та іграшки. 

«Компенсація функцій одних органів чуття іншими — дуже важлива реакція організму задля безпеки і виживання, — каже ветеринарна лікарка. — Але власники не повинні розраховувати тільки на це. Ми мусимо підтримувати якість життя хворої тварини на належному рівні. Вони лише частина нашого життя, а ми для них — єдине».

«Потрібно трішки більше уваги»: як доглядати за незрячими тваринами 

«Мох спершу був хворобливим, але не через сліпоту. Тварини без порушення зору теж мають свої болячки. Тепер ми з Мохом раз на рік здаємо кров, щоб бачити, чи потрібні йому вітаміни або спеціальний корм», — каже Ірина.

Жінка переймалася комфотом кота, тому завчасно дізналася про догляд за незрячими тваринами. Виявилося, що необхідно обмежити простір, щоб тварина поступово звикала до помешкання. Тож на початках Ірина відокремлювала в квартирі ділянку для Моха серветками та парканчиком, коли кудись ішла з дому. 

А ось Дар’я каже, здебільшого вдома не доводиться створювати особливі умови для її незрячих котів. Після Ванги сім’я вкотовила ще Льоху — кошеня з очною інфекцією, яке Дар’я знайшла біля смітників. І Ванга, І Льоха дуже рідко кудись врізаються. Якщо ж так сталося, наступного разу перебудовують свій маршрут.

Коли родина переїхала в новий двоповерховий будинок, хвилювалися за котів через сходи з дірками: ануж упадуть, як будуть необережні? Дар’я згадує: «Ми зайшли в цей дім і відразу поставили їх лапками на сходи, щоб коти їх відчули. На це пішла рівно хвилина. І все: коти зараз гоцають тими сходами без падінь».

Для облаштування простору незрячим тваринам Олена Кузнецова радить: «Заплющіть очі і подумайте, як би вам було зручно у такому стані. Так ви краще зрозумієте хвору тварину. Звісно, все повинно бути на своїх місцях, усуньте перепони на шляху до миски з водою, кормом, пелюшки і місць відпочинку. Повідомте про це всім, хто вас навідує. На прогулянках тримайте тварину на короткому повідці. Бажано гуляти усамітнено».

Якщо йдеться про тварин з одним оком, то лікарка каже, вони досить добре пристосовуються. Але завжди залишається ризик щось недобачити. Катерина підтверджує: «Буває, Савана врізається в якісь поверхні, особливо коли сильно заграється. Але наша кішка дуже активна. Вона навіть перестрибує з дверей на двері, якщо вони відкриті. Я ще не бачила, щоб таке робили коти з двома очима!».

Однак ветеринарка наголошує, що важливо звертати увагу на щоденну гігієну тварин з одним оком: «Чим і як правильно користуватись, запитуйте у лікаря. І ніякого протирання чаєм!».

Що ж до Лоли, яка втратила зір у 8 років, то Юлія після операції часто водила її на огляд до ветеринара, але зараз це не потрібно. Час від часу собаці призначають уколи, щоб зняти запалення, і дають зволожувальні краплі для очей. А ще Юлія що три тижні возить Лолу на грумінг, де собаку миють, стрижуть і вичищають їй вушка. Опікунка також зауважила: після втрати зору Лолі потрібно трішки більше уваги й тактильності, ніж раніше:

«Ми спимо в одному ліжку. Раніше Лола могла прийти до мене сама, а зараз я беру її на руки і несу до ліжка. Вона притуляється до мене та засинає. А коли я готую їсти, Лола впирається мені в ногу і сидить. Ми все робимо разом».

Тварини з порушеннями зору, як і без них, такі ж пухнасті (або ні), спокійні чи бешкетні, горнуться чи показують характер. Вони теж потребують дбайливих і відповідальних людей. 

Понад 26 тисяч людей підписали петицію від UAnimals до Організації об’єднаних націй і Європейського парламенту «Зупиніть екоцид в Україні: покарайте росію за екологічні злочини». Олександр Тодорчук, засновник UAnimals, створив її ще до того, як росіяни вчинили найбільший акт екоциду за час повномасштабної війни — зруйнували дамбу Каховської гідроелектростанції. 

Збір підписів до петиції досі триває. Однак в українському праві бракує інструментів, аби притягнути до відповідальності за екоцид цілу державу, а в законодавстві Європейського Союзу відсутнє навіть поняття «екоцид». Які ж законодавчі інструменти допоможуть покарати росію за екозлочини, читайте далі в нашій статті. 

Екоцид в Україні: закон і реальність

У 441 статті Кримінального кодексу України читаємо, що екоцид — «це масове знищення рослинного або тваринного світу, отруєння атмосфери або водних ресурсів, а також вчинення інших дій, що можуть спричинити екологічну катастрофу». Чи можна стверджувати, що за цим визначенням росіяни своїми воєнними діями чинять екоцид в Україні ще з 2014 року? Для відповіді згадаймо наслідки для української природи. 

В окупованому з 2014 року Криму росія завдає шкоди довкіллю, порушуючи міжнародне право про управління окупованою територією — передусім Женевську конвенцію про захист цивільного населення під час війни. Держава-окупантка повинна зберігати природне середовище на захоплених територіях. Натомість росія націоналізувала всі природні заповідники в Криму та скасувала дію українських законів, запровадивши власні. Для деяких заповідників російська влада припинила захисний статус, надає доступ до них відвідувачам, а ще дозволяє вирубувати наші ліси та розбудовує інфраструктуру під військові бази. 

Після повномасштабного вторгнення росії в Україну в лютому 2022 року загроза екосистемі ще збільшилась. Територія забруднення Чорного моря поширилась на Одеський і Миколаївський порти (до повномасштабного вторгнення найбільше забруднювали Чорне море продукти фармацевтики та пестициди із сільськогосподарських угідь). Обстріли інфраструктури порту Одеса росіянами призвели до витоку у воду небезпечного хімічного вантажу та пального. А через мінування моря гинуть популяції дельфінів.

Російська армія також пошкодила бомбардуваннями промислові підприємства «Азовсталь», Авдіївський коксохімічний завод, Лисичанський нафтопереробний завод. Оцінити наслідки пошкоджень і завданих екосистемі збитків зараз неможливо через окупацію частини території України.

6 червня 2023 року російські війська підірвали греблю Каховської гідроелектростанції. росіяни затопили 5 населених пунктів і понад 63 тисячі гектарів лісу. Остаточно наслідки цієї трагедії можна встановити після деокупації постраждалих від підриву регіонів півдня України. Україна розглядає цю катастрофу як воєнний злочин росії проти України та акт екоциду.

Однак народна депутатка України від партії «Слуга народу», кандидатка біологічних наук та експертка Комітету Ради Європи із захисту довкілля через кримінальне право Юлія Овчинникова в коментарі UAnimals говорить, що для притягнення росії до відповідальності за екоцид потрібні зміни і в національному, і в міжнародному законодавстві.

«441 статтю Кримінального кодексу України впровадили у 2001 році — 22 роки вона незмінна. Існує багато оціночних понять: масове знищення, отруєння атмосфери, екологічна катастрофа. Тому треба обережно і фахово переглянути національне законодавство», — пояснює Юлія Овчинникова. 

Натомість адвокатка Софія Шутяк вважає, що українське законодавство, зокрема й стаття 441 Кримінального кодексу, не допоможе притягнути до відповідальності росію як державу — тільки окремих російських посадових осіб.

«Для притягнення держав до відповідальності слід звертатися до міжнародного права. Зазвичай для цього має бути низка умов: передусім — міжнародно-правове зобов’язання між двома і більше державами. Наприклад, статут ООН зобов’язує країни не воювати, а в мирний спосіб вирішувати всі проблеми. Також повинна бути дія чи бездіяльність відповідальної держави, які порушують це зобов’язання. росія з 2014 року приховано, з 2022 року відкрито втрутилась у кордони України та знищує громадян України — цивільних і військових. І насамкінець наслідком цієї дії мають бути втрата чи збитки. Таких втрат і збитків внаслідок війни є багато», — пояснює Софія Шутяк.

Президент Володимир Зеленський у промові на саміті G20 у 2022 році заявив про підготовку платформи для оцінки завданих збитків екосистемі України росією. Також у «Формулі миру» — українській ініціативі для завершення війни президент говорить про утворення механізмів протидії екоциду та притягнення до відповідальності росії за вчинення цього злочину. Це може стати масштабним прецедентом для майбутніх подібних процесів у світі.

«Важливо те, що на міжнародному рівні є ряд кроків. Перший (і основний) — це 8-й пункт “Формули миру” — фактична протидія екоциду та негайний захист. Завдяки президенту на цю проблему звернув увагу майже весь світ, і це був справжній рушій для подальших дій», — пояснює Юлія Овчинникова.

Екоцид у закордонному праві: від невизначеності до нового бачення 

Під час переговорного процесу з Європейським Союзом Україна адаптуватиме своє законодавство під європейські норми, зокрема ті, що стосуються навколишнього середовища. Екологічна політика ЄС орієнтована на те, щоб запобігати шкоді довкіллю. Вона базується на спільній відповідальності, інтеграції захисту навколишнього середовища у всі сфери життя та на принципі «платить забруднювач». 

Але поняття «екоцид» не існує в європейському праві. Лише цьогоріч Європарламент ухвалив директиву про криміналізацію «випадків, подібних до екоциду» — дій, які завдають широкомасштабної, суттєвої та незворотної або тривалої шкоди великим екосистемам, середовищам існування або якості повітря, ґрунту чи води. 

Деякі європейські країни самостійно вводять поняття «екоцид» до свого законодавства. Україна може використовувати їхні напрацювання для оновлення власного закону про екоцид. На думку Юлії Овчинникової, прикладом для оновлення законодавства може стати бельгійський закон про екоцид. Уряд Бельгії затвердив цей законопроєкт нещодавно, у 2023 році. Відтепер Бельгія визначає екоцид як «серйозну, широкомасштабну та довгострокову шкоду довкіллю, яку завдали незаконними діями». 

Ключовою в бельгійському законі є саме остання фраза: «шкода довкіллю, яку завдали незаконними діями». Це означає, що притягнути до відповідальності можна не тільки за ведення війни, а й за будь-які інші протизаконні дії, наслідком яких стала екологічна катастрофа.

Шотландія почала розглядати законопроєкт про криміналізацію екоциду у 2023 році. Автори законопроєкту пропонують ввести покарання за «серйозні порушення», тобто за несприятливі впливи на людське життя або природні, культурні чи економічні ресурси. Також важливі масштаби поширення шкоди, тобто порушення має впливати й на інші території, перетинати державні кордони, від нього може страждати ціла екосистема чи вид.

«Екоцид — це будь-яка діяльність, яка може призвести до екологічної катастрофи. Тому великі підприємства, бізнес, органи влади опираються [змінам законодавства]…», — пояснює народна депутатка Юлія Овчинникова. За її словами, необхідно створити таку систему, де нищити довкілля шкідливо для репутації.

Міжнародний фонд «Stop Ecocide International» також розробив концепт визначення екоциду для внесення цього злочину до міжнародного права, зокрема й Римського статуту. Саме їхнє визначення адаптують під своє національне законодавство країни, які вирішили криміналізувати екоцид. Серед них — Бельгія і Шотландія.

Юлія Овчинникова теж вважає, що Україна має звернути увагу на концепт, який розробив фонд «Stop Ecocide International»: «Ми будемо адаптувати наше законодавство, тому нам треба єдине визначення, яке буде в європейських країнах. Євросоюз здебільшого Тут ідеться про концепт від «Stop Ecocide International».його приймає. Офіс генпрокурора вважає, що це визначення є близьким і для нас».

Відплата за екоцид: досвід та інструменти впливу

Попри відсутність поняття «екоцид» у Римському статуті та складність доведення цього порушення, прецеденти у притягненні за злочини проти навколишнього середовища у міжнародному праві вже існують. 

У 1991 році війська під егідою Організації об’єднаних націй (ООН) звільнили Кувейт від окупації Іраку. Кувейт разом з іншими країнами Перської затоки одразу подали позов до Міжнародного суду ООН, аби їм відшкодували збитки від виливу нафти в акваторію затоки, коли іракські війська пошкодили там танкер. У тому році ООН створила Компенсаційну комісію для опрацювання позовів проти Іраку, зокрема й за шкоду природному середовищу. Комісія завершила роботу в 2005 році. За її підрахунками, загальна сума компенсації постраждалим склала понад 52 мільярди доларів.

Гроші постраждалим виплачував Компенсаційний фонд ООН, який отримував відсоток від експортних продажів іракської нафти та нафтопродуктів. Останній платіж здійснили в січні 2022 року. У лютому того ж року ООН розпустив комісію.

Цей випадок може стати прикладом для України, вважають у громадській організації «Екологія. Право. Людина». 

«…Україна повинна звернутись до ООН і Ради Безпеки щодо прийняття відповідних резолюцій із засудженням збройної агресії РФ проти України та створення допоміжного органу для відшкодування збитків, завданих Україні. Україна має також домагатися створення спеціального фонду для виплати компенсацій державі, юридичним та фізичним особам, які постраждали від агресії росії», — йдеться в повідомленні організації.

Зміни в міжнародному праві пришвидшать процес для України. Після введення поняття «екоцид» до Римського статуту за цей злочин буде кримінальна відповідальність, і правопорушників арештовуватимуть і судитимуть у Міжнародному суді в Гаазі. Для того, щоб екоцид додали до Римського статуту, держави, які ратифікували статут, мають запропонувати цю поправку. Україна не ратифікувала Римський статут, але зобов’язана це зробити в рамках переговорного процесу з Європейським Союзом.

У лютому 2024 року Європейський парламент затвердив нову директиву щодо екологічних злочинів «подібних до екоциду» і відповідне покарання за них. Нова директива кваліфікує правопорушення, такі як масштабні лісові пожежі або повсюдне забруднення повітря, води та ґрунту, що призводить до руйнування екосистеми. За кваліфіковані злочини передбачено покарання у вигляді восьми років, ті, що спричинили смерть людини, — десять років позбавлення волі, інші злочини — до п’яти років позбавлення волі. Для компаній штрафи сягатимуть 3 або 5% від їх річного світового обороту або альтернативно 24 або 40 мільйонів євро залежно від характеру злочину.

Також Парламентська асамблея Ради Європи (ПАРЄ) в жовтні 2023 року ухвалила резолюцію про вплив збройних конфліктів на екологію. Резолюція закликає визнати екоцид злочином у національних законодавствах і міжнародному праві. А ще резолюція визначає, що «серйозне руйнування або погіршення стану природи, яке може бути кваліфіковане як екоцид, може відбуватися в мирний або військовий час». 

Резолюції ПАРЄ не є обов’язковими до виконання, та їх використовують як настанови інші організації та країни-учасниці асамблеї для адаптації власного законодавства.

Юлія Овчинникова вважає, що комплексні дії міжнародних організацій, ПАРЄ та Євросоюзу допоможуть криміналізувати екоцид в міжнародному праві.

«Такі постулати, як “Формула миру” президента, high level group міжнародного парламентського альянсу — це робота над просуванням криміналізації екоциду та визнанням його на міжнародному рівні», — підсумовує Юлія Овчинникова.

Що робити, якщо ваш пес ледь не зривається з повідця, коли бачить інших тварин, гарчить, гавкає та прагне вкусити? Чому собака так поводиться і як цьому зарадити? Розпитали кінологиню Марину Бойко, зоопсихологиню і фахівчиню з поведінки собак Дарину Васильчук та Юлію Марунич — ліцензовану кінологиню-інструкторку вищої категорії Кінологічної спілки України, засновницю та керівницю Кінологічного центру Humans & Dogs.

Що таке зооагресія

Експертки пояснюють, що термін «зооагресія» — умовний, адже під ним можуть розуміти різні поняття. Найчастіше фахівці називають так агресію собаки до інших тварин. Є й ті, хто застосовує це поняття до агресивних реакцій собак на людей. А дехто вважає, що зооагресія може бути не лише в собак, а й в інших тварин, зокрема котів. 

«Якщо узагальнювати, то зооагресія — це агресія однієї тварини до іншої, що має безліч причин. Це може бути територіальна агресія, коли пес не пускає нікого на свою територію, або статева, коли він погано ладнає з представниками своєї статі, чи просто реактивна реакція на подразник, — пояснює Марина Бойко. — Але наразі чіткого визначення цього явища немає».

Дарина Васильчук вважає, що варто розділяти зооагресію та певні особливості поведінки тварини. Скажімо, якщо пес реагує на представників конкретної породи, або на всіх великих собак, або регулярно кидається на котів, а до інших тварин ставиться спокійно, то це не зооагресія. Це окремі реакції, які, за потреби та бажання опікуна чи опікунки, можна корегувати. Це буде не роботою з «агресивним псом», а пропрацюванням реактивної реакції. 

Експертки радять не поспішати називати своїх вихованців зооагресивними. Для початку треба зрозуміти, що викликає таку поведінку.

Причини зооагресії 

Причин агресивної поведінки собак дуже багато. Аби розпізнати, що впливає на вашого пса та власноруч не провокувати агресію, важливо ще до його появи в сім’ї отримати від фахівців базові знання і про собак взагалі, і про представників певної породи, якщо пес породистий. Треба розуміти, які у вашого собаки особливості розвитку, коли в нього вікові кризи і як вони проявляються, як формується нервова система, чим можна годувати тощо. 

Юлія Марунич вважає, що однією з головних помилок власників собак є те, що вони вчасно не звертаються до кінологів-інструкторів. Навіть для того, щоб у разі проблем відвідати, потрібно розуміти, коли щось іде не так. 

Якщо ви підозрюєте свого пса в зооагресії, фахівці збирають про нього максимум інформації: як потрапив у сім’ю, який у нього стан здоров’я, чим харчується тощо. Важливо також поспостерігати, як ви поводитеся з псом у різних ситуаціях. Лише після цього кінолог чи зоопсихологиня може робити висновки та добирати індивідуальні методи корекції. Серед найчастіших причин зооагресії фахівці називають біль і страх собаки, тривожність самих опікунів і помилки у вихованні тварини.

Біль

Це природно — захищатися від болю та намагатися не допустити її посилення. У собак чи не найдієвішим із доступних способів є те, що люди вважають проявом агресії. Пес може спочатку показати зуби, потім рикнути, а якщо ці сигнали не спрацювали, то і вкусити. Тож коли ваш вихованець почав проявляти агресію, особливо якщо раніше таке було рідкістю, варто звернутися до ветеринарної клініки. Насправді будь-які різкі зміни в поведінці тварини, а не лише агресія, — привід записатися на прийом. 

«Перше питання, яке я ставлю людям, що звернулись до мене через агресивну поведінку пса, — чи були вони у ветеринара, чи зробили УЗД і клінічний аналіз крові. У більшості випадків агресія зникає після лікування того, що викликає біль», — говорить Дарина Васильчук. 

Агресію провокує і біль, який заподіює людина чи інша тварина: сіпання, натяжіння, побиття. Тож варто проаналізувати й відкоригувати власні дії.

Дарина зазначає, що біль може завдавати навіть звичайний нашийник, якщо пес не навчений не тягнути повідець. Фахівчиня радить обирати анатомічну шлею для прогулянок із собакою.

Марина Бойко наголошує, що важливо не лише правильно підібрати амуніцію, зважаючи на анатомічні особливості свого пса, а й правильно її надягати. Нашийник треба фіксувати під підборіддям собаки так, аби він досить щільно прилягав — між ним та шиєю мають проходити два пальці. Також Марина вважає, що шлея підходить не всім. Тому варто радитись із фахівцями, вибираючи аксесуари для собаки.

«Якщо біля іншої тварини чи, скажімо, дитини, собаці змалечку натягують нашийник, сіпають його, то це формує у тварини асоціативний зв’язок: під час наближення цих об’єктів я відчуваю біль, тому треба захищатися», — розповідає Дарина Васильчук.

Експертки також впевнені: бездумне використання спеціальної амуніції (строгі чи електронашийники, зашморги), яку все ще застосовують задля корекції зооагресії, можна вважати жорстоким поводженням із тваринами. За це закон України передбачає покарання. 

«В окремих випадках, коли всі інші методи не спрацювали, спеціальну амуніцію застосовують. Але це має бути під фаховим наглядом та з дуже обмеженої низки причин, — зауважує Юлія Марунич, — скажімо, коли йдеться про питання життя та смерті. Сама я роблю все, аби такої потреби не виникало».

Також Юлія наголосила, що строгі нашийники (парфорси) створили зовсім не для корекції агресивної поведінки. Їх використовували для захисту собак-пастухів від вовків та одягали гострими зубцями назовні. Однак згодом люди почали перевертати такі нашийники, аби сформувати у собак навички охоронців чи спонукати до атаки.

Тобто парфорси — це не та амуніція, яку можна вважати ефективною в роботі з агресивною поведінкою. Навпаки, вони можуть стати причиною її появи. 

Пес, котрий постійно зазнає болю, швидко призвичаюється до нього. Тому прихильники виховання через біль рано чи пізно стикнуться з тим, що болісні відчуття більше не стримують збудженого собаку. 

«Найгірше, що можуть зробити власники, — це надягти на собаку парфорс і використовувати повідець на рулетці. — ділиться Юлія. — Таке дуже боляче бачити!».

Причиною агресії може бути й негативний досвід. Скажімо, якщо пса вже кусали інші собаки, то є висока ймовірність, що в нього буде агресивна реакція на них. 

Страх у собаки

Ще одна причина агресивності пса — боягузтво. Це звична стратегія тварин — нападати, коли страшно, і якщо пес боязливий від народження або через виховання, то він може отримати ярлик «зооагресивного». 

Напад страху може викликати агресію й у небоязких зазвичай собак. І тому важливо аналізувати, чи не злякався ваш спокійний пес перед тим, як проявив агресію.

Наші експертки вважають: попри те, що виховання на страху досі для багатьох людей є варіантом норми, у сучасному світі такі підходи неприпустимі.

«Із собакою треба домовлятися і діяти гуманними методами, — каже кінологиня Марина Бойко. — Тоді він буде прихильним до вас, довірятиме вам. Страх не приведе до любові, а тому пес не захищатиме свою людину в разі потреби. Заляканий пес може просто чекати моменту, аби проявити себе так, як хоче. А це навряд чи сподобається власнику».

Знервованість і страх власників

Ще одна причини проявів собачої агресії — емоційний стан опікуна чи опікунки. Навіть якщо людина зазвичай не агресивна, не використовує залякування як метод виховання, не робить псу боляче, але часто знервована чи переповнена страхами, це впливатиме і на тварину.

«Якщо людина постійно в стресі й від неї пахне адреналіном, то собака, що тонко відчуває запахи, почне моніторити навколишню ситуацію та намагатися зрозуміти причини. У такій ситуації у пса перенапружується нервова система, тому він буде реагувати на подразники зовсім не так, як у спокійному стані», — пояснює Марина Бойко. 

«Господарям важливо вчитися заспокоюватися, коли вони поряд із собакою. Під час занять я часто прошу власників просто починати глибоко дихати. Це дуже простий метод, але він допомагає», — доповнює Юлія Марунич.

Помилки людей на різних етапах розвитку собаки та взаємодії з нею

Наші фахівчині назвали основні помилки людей, які можуть призвести до зооагресії — від моменту ухвалення рішення завести пса до його виховання у старшому віці. Однак є й універсальна помилка у взаємодії із собакою будь-якого віку — коли одне і те саме то дозволяють, то забороняють. Це відбувається через непослідовність і нескоординованість дій людей, що взаємодіють із твариною. Тож потрібно від початку мати спільну стратегію виховання.

Під час вибору собаки

Вже під час вибору вихованця можна знизити ризики виникнення в нього зооагресії в майбутньому. Щонайперше варто зважати на те, чи підходите ви із собакою одне одному. Є пси, яким для нормального розвитку і життя, потрібна висока щоденна активність. Якщо ви не готові постійно вдовольняти таку потребу, то переповнена емоціями та енергією тварина може проявляти агресію. 

Зважайте на характеристики породи, якщо плануєте брати в родину породистого пса, дізнавайтесь у власників розплідників чи у притулку, як зазвичай поводяться цуценя чи дорослий пес, робіть власні висновки після спілкування із собакою. Хорошим рішенням буде взяти на оглядини фахівця чи фахівчиню.

Також однією з причин проблем у поведінці пса є порушення правил розведення та виховання в перші місяці життя. Зокрема, раннє відлучення цуценяти від мами.

«Перший етап соціалізації, що важливий в контексті агресії, відбувається у віці до трьох місяців, коли цуценя вчиться спілкуватися з дорослими (через маму) та маленькими (братики-сестрички) собаками. Людина не може навчити всього, чого вчить мама-собака. — наголошує Юлія Марунич.

Тому за можливості треба залишати цуценя до трьох місяців із мамою.

Коли цуценя щойно потрапило в сім’ю

Перехід у новий дім — наступний етап соціалізації тварини. Якщо для цього вам бракує досвіду та знань, важливо завчасно звернутися по пояснення до фахівців, чиї цінності ви поділяєте. Скажімо, до тих, хто не вчитиме лякати тварину чи робити їй боляче. Йдеться про навчання для власників, поки без собаки.

«Дресування не настільки важливе, як соціалізація, бо собака має знати весь навколишній світ: що таке люди, інші собаки, коти, птахи та машини. Просто для того, щоб він почував себе на прогулянці комфортно. Бо коли собаці некомфортно, він переляканий, перезбуджений і не може себе контролювати. — говорить Марина Бойко. — Саме тому ми маємо щодня гуляти з цуциком — щоразу трішки далі від дому, у місця, де дещо більше подразників. Важливо також йому пояснювати, як правильно реагувати».

Йти на перші заняття до кінологів чи зоопсихологів рекомендують лише після того, як ваш цуцик адаптувався в новій сім’ї, та із закінченням карантину після вакцинації.

У підлітковому віці

Ще один важливий етап розвитку собаки — підлітковий вік, що настає у віці від 6 до 11 місяців. Тоді юні пси, як це буває і з людськими дітьми, проживають дуже непростий етап становлення. Прояви агресії в цей час — часте явище. 

«Під час статевого дозрівання милий раніше песик може перетворитися на динозавра, — жартує Юля. — Але якщо опікун чи опікунка знає, що така вірогідність є, то не будуть лякатися, а знатимуть, як реагувати, або коли звертатися по допомогу». 

«Якщо в цьому віці юний пес проявляє агресію, а господар ніяк не реагує, то така поведінка стане стереотипною. Ваш підліток має одразу почути, що такого робити не можна. — додає Марина Бойко. — Такі речі легше попередити, ніж потім змінювати». 

Проте всі експертки наголошують, що в більшості випадків відкоригувати поведінку пса в дорослому віці реально, хоча це й потребує більше часу й зусиль. Щоправда, повністю змінити стереотипи зазвичай не вдається. Та й не завжди доцільно перевиховувати собаку. Скажімо, зі псом, що всі свої 9-10 років взаємодіяв агресивно, а господарі це терпіли, починати корекцію немає сенсу. Це чимале випробування для тварини поважного віку. 

Методи профілактики й корекції зооагресивності

Юлія Марунич наголошує, що давати поради назагал — неправильно. Кожен собака потребує індивідуального підходу. 

Якщо узагальнювати, зазначають усі експертки, то основне завдання будь-яких тренувань — навчити пса концентруватися на опікуні чи опікунці. 

Марина Бойко пояснює: «Виконувати команди — це не головне. Важливо те, наскільки пес вміє зосереджуватися на господарі чи господарці, так, щоб у будь-якій ситуації, коли почує своє ім’я, міг перемкнутися. Для цього людина має бути цікавішою, ніж усе навколо. Це досить важко, бо світ такий великий і манкий! Саме тому ми починаємо дресування змалечку, аби закріпити навичку». 

Власникам потрібен час для того, аби пізнати тварину, навчитися самим і навчити її. Хороша стратегія — показати вихованцю, що бути зі своєю людиною вигідно: «Подивись на мене — і отримаєш смаколик, ласку чи гру…». Для різних тварин може бути свій набір вигод. 

«Варто починати з трюкових простих команд, аби зацікавити собаку. Примусити цуцика сидіти на витримці, може, й просто, але це йому не так цікаво. — розказує Марина. — Тому “базу” ми завжди розбавляємо трюками: походити змійкою, покрутитись, дати “п’ять” або носика».

Коли домашній улюбленець навчений бачити та чути свою людину за різних обставин, то навіть у разі агресивних проявів із ним буде легше впоратись. 

«Одна з простих технік навчання — зупинитися і стояти, не реагувати емоційно і не сіпати. Дати собаці можливість побігати по радіусу, а потім покликати до себе, дати смаколика, завести на позицію побіля себе, — каже Марина. — Але це може не спрацювати, і тоді треба шукати інші підходи». 

Потрібно вчити пса і як поводитись, коли є подразник. Якщо ви розумієте, що саме може викликати в нього ті чи інші реакції, треба відпрацювати алгоритм поведінки. Наприклад, він має підійти до опікуна чи опікунки, сісти поряд чи між ніг, а потім погратися, коли «подразник» пройде повз, аби скинути напругу. Це лиш один із варіантів протоколу дій, про який нам розповіла Марина Бойко. Саме такий є у її коргі Лакі. Але їх може бути безліч, для кожного пса — свій. Сформувати той, який буде дієвим і зрозумілим для вашого собаки, допоможе ваша наполеглива робота та супровід фахівця чи фахівчині.

Дарина Васильчук радить також займатися самоосвітою: слухати лекції, читати книги, скажімо, видання «Із ким я живу. Короткий курс для розуміння собаки» Оксани Галан. 

Успіх виховання залежить від наполегливої системної роботи опікуна чи опікунки, бажання бути в контакті із собакою, зчитувати його сигнали, розуміти особливості. А це можливо лише за безумовної любові та бажання зробити все так, як буде найкраще для друга.

— Протока Скагеррак. Ґотланд. Борнгольм…  

Я пам’ятаю, як читаю ці назви по складах і знову кладу мапу на коліна. Це моя найдовша подорож на північ. Сиджу на пасажирському сидінні, за вікном простилаються насичено-сірі хвилі затоки Балтійського моря. Невдовзі я забіжу в протоку Літтл-Белт. Хлюпатимуся в холодних хвилях і поняття не матиму про те, що десь на дні піді мною лежать сотні тисяч тонн отруйних снарядів. 

Природа щодня отримує нові рани від бойових дій: пожежі в лісах, забруднення моря, землі й повітря. А старі шрами ще далеко не всі загоєні. 

Балтійське море: 300 тисяч тонн хімічної зброї

Куди подіти непотрібні боєприпаси? Таке питання постало перед союзниками після Другої світової. Невикористаної зброї вирішили позбутися, здавалося, швидко й дешево — просто затопивши її в Балтійському морі. Як це вплине на морське життя, а отже і на людей, схоже, у сорокові роки мало кого хвилювало. 

Скільки боєприпасів скинули в море й куди саме, точно не відомо. За наявними даними, найбільше звичайних боєприпасів затопили поблизу Німеччини — їх було понад 100 тисяч тонн. Хімічні ж скинули в протоки Літтл-Белт, Скагеррак, басейни навколо островів Борнгольм і Ґотланд. Море поглинуло близько 300 тисяч тонн хімічних боєприпасів. 

Цієї жахливої «традиції» продовжували дотримуватися ще довго після війни. Наприклад, німецький уряд у 1961 році затопив циліндри з хімікатами в бухті біля Любека — лише за 8 кілометрів від берега. У циліндрах був хлор, фосген (задушливий газ) і так званий звеселяючий газ (оксид азоту, який зараз використовують для наркозу і знеболення).   

Усі ці баки кородують, потроху випускаючи вміст у море. Головний забруднювач звичайних боєприпасів — вибухівка тротил. Він токсичний для мікроорганізмів, водних рослин і риб. Викиди з хімічної зброї створюють у морській воді ще отруйніший коктейль. Він, наприклад, спричиняє рак у риб та інших морських жителів. Це ризик і для людей, які споживають таку рибу. 

«Токсини завдають шкоди морським екосистемам і ставлять під загрозу морське життя, — говорить Терренс Лонг, засновник недержавної організації «Міжнародний діалог про затоплені боєприпаси». — Тротил може спалити корали й активізувати шкідливе цвітіння водоростей… Хімікати також впливають на фотосинтез фітопланктону і розвиток яєць ракоподібних». 

Потерпають не лише морські жителі. 

У 2005 році троє нідерландських рибалок витягли свої сіті, та замість риби там були боєприпаси. Ті розірвалися — і рибалки загинули. А за весь час після війни щонайменше 91 німецький рибалка отримав поранення в таких інцидентах. 

Як запобігти витоку токсинів? Чи можна прибрати баки боєприпасів із Балтійського моря? Такі питання не ставили після Другої світової, проте вони гостро стоять зараз. Рішення тільки розробляють. Можливо, дно обстежуватиме дистанційно кероване судно. Німеччина ініціювала проєкт із пошуку боєприпасів у морі, який обійдеться у 100 мільйонів євро. 

Траплялися й невдалі спроби знешкодити боєприпаси. У 2019 році Німеччина спільно з НАТО підірвали 42 снаряди в самому серці морського заповідника у протоці Фемарн-белт. Тоді на німецькому узбережжі почали з’являтися загиблі морські ссавці — фоцени, або ж морські свині. Суспільство обурилося, і Міністерство оборони Німеччини того ж року заборонило підводні вибухи. 

У тому горезвісному випадку смерть від порушення ехолокації підтвердили у десятка тварин. У Чорному морі тільки у 2022-му загиблих дельфінів рахували тисячами.  

Робота сонарів (гідролокаторів) на воєнних кораблях дезорієнтує дельфінів: вони не можуть знайти поживи, худнуть, імунна система слабшає. Дельфіни гинуть від голоду та хвороб, з якими здоровий організм міг би впоратися. Російська агресія вбиває не тільки людей. 

Океан: протока із залізним дном 

У лютому 2001 року над кораловим островом Уліті в Мікронезії лютував тайфун. Коли він ущух, жителі острова відчули сильний запах нафти. Згодом одну з лагун застелила велетенська масна пляма. Виявилося, тайфун струсонув американський нафтовий танкер на дні океану, який ще в 1944-му затопила японська торпеда. Він нагадав про себе через десятки років після того, як пішов на дно. У 2001-му понад 90 тисяч літрів авіаційного пального витекли з танкера «USS Mississinewa» в океан. 

США прибрали цю пляму й викачали з баків корабля більш ніж 7,5 мільйонів літрів пального, але його там лишилося ще більше. На операцію витратили мільйони доларів, проте це лише крапля в морі. І вислів, на жаль, не такий вже й фігуральний. Уряди Тихоокеанського регіону дослідили, що на дні океану лежать понад 3 800 кораблів часів Другої світової. Серед них приблизно 50 нафтових танкерів. Всі ці кораблі та їхні баки кородують, вивільняючи токсичні речовини у воду. А коли іржа остаточно проїсть стінку котрогось бака, нафта чи пальне витікає в океан. 

Мастила й пальне — це не просто огидні плями на тлі синього моря. Вони згубні для прибережних екосистем океану. Крім того, можуть завдати шкоди  здоров’ю людей. Токсини виділяються в місцях, де ловлять рибу для японських суші. Цю ж рибу їдять місцеві жителі островів, нею ж годують і туристів, які приїхали насолодитися тропіками. Такими ідилічними й чистими зовні…   

Уряди країн Океанії час від часу нагадують, що флора й фауна коралових рифів гине через витоки нафти з потоплених кораблів. Місцеві жителі наполягають, щоб відповідальність за це взяли США та Японія. У більшості країн Океанії немає ресурсів самостійно підіймати судна чи очищувати море. 

Подекуди в океані можна знайти не поодинокі затоплені судна, а справжні могильники кораблів із Другої світової. 

Передовсім це протока Айрон-Боттом, або Залізне дно в дослівному перекладі з англійської. 

Ви знайдете її на карті в Океанії, серед Соломонових островів, а саме — поміж островами Гуадалканал і Малаїта. 

Цю назву протока отримала після війни. У 1942–1943 роках тут відбулося декілька битв — і в протоці затонули десятки кораблів і літаків. Її дно буквально вкрилося металом. Дослідники з Програми регіонального середовища Південно-Тихоокеанського регіону підрахували, що на «залізному дні» лежить 550 тисяч тонн металевого сміття.  

Тонни залізяччя приховує і лагуна Чуук у Мікронезії. У період Другої світової Японія вибрала невеличку, віддалену від іншого суходолу групу островів, щоб збудувати тут опорний пункт. Серед тропічних пейзажів виросли зброярні, піднялися радари, простяглися злітні смуги. Прозора лагуна Чуук (тоді вона звалася Трук) стала базою японського флоту. Тут стояли на якорях авіаносці, крейсери, танкери, субмарини — всі можливі види військових суден. У лютому 1944-го американські літаки піднялися в повітря з Маршаллових островів, наблизилися до лагуни Чуук і відкрили вогонь по японському флоту. Після цієї атаки на дні опинилося понад 60 кораблів. Вони затонули на дуже малій площі — лише 60 кілометрів у діаметрі. Тож лагуна перетворилася на корабельне кладовище. Можна навіть на власні очі побачити моторошні уламки, оповиті водоростями й коралами. Це якщо ви дістанетеся Мікронезії й будете не проти вдягти костюм для дайвінгу. 

Великий Бар’єрний риф Австралії — місце неймовірних кольорів і форм життя. Якщо не докласти зусиль, рано чи пізно туди потраплять токсини з корабельного пального. Неподалік від рифу в океані лежать два американські судна: авіаносець «Лексінгтон» і танкер «Неошо». 

Обидва потонули під час Битви в Кораловому морі у 1942 році. Дослідники вважають, що разом вони містять майже 19 мільйонів літрів нафти. 

Затоплені кораблі чи їх уламки — спадщина війни, якої не так просто позбутись. Те, що ракетний крейсер «Москва» й корабель «Цезар Куніков» затонули, — втішні події. Проте вони ставлять купу запитань: як і коли піднімати це сміття з Чорного моря, як його утилізувати? Окрім великих суден, Чорне море змушене поглинати уламки пошкоджених кораблів, маломірні катери, морські дрони й самі снаряди. Це все ставить перед державою й суспільством багато складних завдань.  

Ліс: вирубки, вибухи та грибок 

 «“Зеленка” захистить наших воїнів», — пам’ятаю, як це повторювали в соцмережах на початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, чекаючи весни. Ліс прикриває військових, у ньому ховається й ворог. Ліс приймає на себе удар, а сам отримує страшні шрами. Зараз ми є свідками нескінченних пожеж у лісах. Екологи стверджують, що війна зачепила близько третини всього природно-заповідного фонду України.   

Бойові дії калічили екосистеми ще за Першої світової. Звісно, що ні тваринам, ні рослинам під прямими ударами не вижити. Проте триваліші наслідки залишили не вогонь і вибухи, а вирубки для військових потреб. Вони сягнули величезних масштабів ще під час Першої світової. У Британії навіть виникла криза деревини. Після війни британці створили Комісію лісового господарства, яка взялася садити нові дерева. Друга світова війна звела ці старання нанівець, та Комісія не зупинила свою роботу. Вона діє й досі.  

За часів Другої світової люди використовували більше дерева, ніж сталі, — розповідають дослідники про історію американських лісів. З дерева будували казарми, кораблі й доки, військові заводи, житло для вояків, ящики для боєприпасів… 

Вирубаними чи знищеними лісами рясніли і Сполучені Штати Америки, і країни Європи, і навіть Японія. Тож новостворена Організація об’єднаних націй поставила питання порятунку лісів на порядок денний. У її складі з’явилася постійна організація, що відповідала за лісове господарство. Вона ухвалила програму з відновлення лісів. Однак рішення, що і як робити, залишалися за конкретною країною.  

Різні держави запроваджували нове законодавство у сфері охорони лісу. Наприклад, у Японії ухвалили закони про те, як саме відновлювати ліс. Вирубані ділянки засадили переважно японським кедром і кипарисами.

Тим часом у Сполучених Штатах провели велике дослідження — своєрідний аудит лісів. Як виявилося, деревина вичерпувалася в лісах у півтора рази швидше, ніж виростали нові дерева. 

Після війни Американська лісова асоціація прийняла програму, якою закликала ефективніше захищати ліси від пожеж, посилити контроль за шкідниками і хворобами лісу й суворіше регулювати вирубки. У 1947-му Конгрес ухвалив закон про контроль за лісовими шкідниками, трохи пізніше — різні законодавчі акти, які давали штатам механізми об’єднуватися між собою в боротьбі з лісовими пожежами. У 1949 році ухвалили закон для пришвидшеного відновлення лісу.

У Німеччині намагалися відродити не лише ліси, а й великі міські парки, зруйновані бомбардуваннями. У Гамбургу посадили липи, клени, берези й дуби, до 1980 року міська рослинність відновилась — зелені стало стільки ж, як і до війни. А в Дрездені ботанічні сади наймали хлопчиків, щоб ті шукали паростки дерев серед каміння. Деякі з тих врятованих дерев ростуть і досі. Однак зелень поверталася до міста значно повільніше, ніж у Гамбургу. 

В Україні теж активно насаджували ліси після війни. Проте підійшли до цього з характерним для радянських часів правилом: що більше і швидше, то краще. 

Напевно, ви не раз ходили лісом, висадженим у 50-60-ті, де сосни стоять рядочками. Сосна росте швидко, тому садили здебільшого її, а ще ялини та ялиці. Такі ліси мають неприродну структуру: дерева ростуть густіше, ніж зазвичай, більшість одного виду та одного віку. Вони значно частіше хворіють і висихають, ніж дерева у природному пралісі. 

Водночас Друга світова принесла й менш очевидні наслідки для лісу.  

У серпні 1944-го до французьких берегів Середземного моря підійшли американські десантні кораблі. На той час німці вже окупували Францію, і союзники мали намір відтіснити їх від морського узбережжя. Операцію назвали «Драґун». Вона стала успішною для союзників: південь Франції звільнили. Однак опісля почали хворіти тамтешні дерева.  

Під час операції «Драґун» солдати розвантажували ящики з боєприпасами. Ці ящики виготовляли з платана, чия деревина була заражена грибком Ceratocystis platani. 

Коли цей грибок вражає дерево, у рослині поступово переривається рух води й поживних речовин, під корою з’являються виразки, листя відмирає, кора вкривається плямами. Впродовж кількох років хворий платан вмирає. 

Платани Північної Америки розвинули імунітет до цієї хвороби, а от європейські дерева були до неї вразливими. Перші 15 років після війни хвороба платанів ніяк не проявлялась. А потім настала гостра фаза. Хвороба поширилася вздовж і впоперек Європи на півдні від Альп, зокрема на великих площах Італії, Греції, Швейцарії та південної Франції.    

Навіть через десятки років після війни хвороба вбивала дерева на півдні Європи. В італійському муніципалітеті Форте-дей-Мармі з 1972 до 1991 року вимерли 90% платанів. У Греції, де хворобу помітили аж у 2003-му, вона швидко знищила сотні дерев. 

У французькій Тулузі проблема зачепила об’єкт світової спадщини ЮНЕСКО — Південний канал. Туристи з’їжджаються сюди подивитися на неймовірні пейзажі: канал в оточенні розкішних платанів. У 2006 році тут зафіксували смертоносний грибок, і дерева почали гинути. За 5 років уздовж каналу вирубали 2500 платанів, замінивши їх більш стійкими видами.  

Земля: Червона зона, отруєний ліс 

Верденська битва — одна з найкривавіших у Першій світовій, що відбулася на півночі Франції у 1916-му. Понад сто років минуло, а місце битви досі вкрите кратерами, що утворилися через щільні артилерійські обстріли. Раніше тут були ферми й маленькі села, а тепер майже неторканий ліс. Проте в ньому особливо не погуляєш: доступ обмежений. І причина аж ніяк не в кратерах.  

По-перше, у місцевості між Верденом і Ліллем повно нерозірваних снарядів.  

«Вибухи, переміщення ґрунту під час війни мають короткочасні наслідки, але природа себе відновлює. А заміновані території — це загроза забруднення на десятки років», — розповідає фахівчиня з ґрунтознавства, кандидатка географічних наук Анастасія Сплодитель.  

По-друге, невидимі для неозброєного ока, але ще триваліші наслідки спричиняє хімічне забруднення ґрунту. 

«На місці Верденської битви вміст міді та свинцю у ґрунті досі перевищує норми для Франції. Ще багато миш’яку, особливо в місцях спалення боєприпасів», — каже Анастасія.   

Одразу після війни уряд Франції оголосив землі, де відбувалася Верденська битва, непридатними для життя й господарства. Найбільш уражені ділянки отримали назву Червона зона. Це не суцільна ділянка території, а окремі «плями» на карті неподалік від міста Нансі, далі від Вердена на захід до Суассона, і звідти на північ до Лілля. 

Протягом років Червона зона істотно зменшилася, бо частина земель поступово відновилась. Зараз це приблизно 170 квадратних кілометрів. Тут не можна жити й гуляти, і звісно, заборонено їсти рослини, які виросли в Червоній зоні.   

Токсичні речовини з ґрунту мігрують у воду, а потім і в продукти харчування, відповідно можуть опинитися в організмі тварини й людини. Свинець, наприклад, спричиняє порушення неврологічного розвитку в дітей, а мідь провокує рак органів дихання.  

Під час Другої світової ґрунт був забруднений повсюди, де відбувалися бої, однак даних про це вкрай мало. Крім залізяччя та вибухівки, у землю з ліками німецьких солдатів потрапляли хімічні речовини. Йдеться про лозантин (гіпохлорит кальцію). Ця речовина містить активних хлор, тому може пошкоджувати рослини й змінювати властивості ґрунту. Історик, працівник музею Другої світової війни Златко Златанов розповідає: «Німецькі війська використовували так звані хлорниці, або лозантинниці, для знезараження тіла у разі хімічної атаки. У нас в музеї є такі знахідки, їх нам надсилали. Ці лозантинниці — невеличкі коробочки, всередині яких були таблетки з хлором. На всіх фронтах вони мали таку річ». 

Відомостей про хімічний стан землі за сорокові роки взагалі немає: їх просто ніхто не збирав. Тому достеменно оцінити вплив війни науковці не можуть. Заходів для відновлення теж не було: проводили хіба що механічне розмінування. «Я спілкувалася з людьми, які були залучені в державні процеси відновлення. Нічого такого не було — відновлювали тільки інфраструктуру, — каже Анастасія Сплодитель. — Якщо збирали якісь вибухонебезпечні предмети, їх звозили на одне поле чи складали в одну яму й закопували. І ніхто досі не знає, скільки таких місць на території України».  

Яким би страшним не було забруднення земель після Другої світової, наслідки сучасних бойових дій будуть не менш відчутні. «Типи боєприпасів, особливості ведення війни змінилися і стали більш нищівними, ніж у період Другої світової, — пояснює дослідниця. — Використовують осколково-фугасні боєприпаси, бронебійні, фосфорні, а швидше за все, навіть бактеріальну зброю. Тобто застосовують весь спектр можливих впливів, а він суттєво відрізняється від технічних можливостей, що були в сорокових роках. Ударна хвиля і продукти вибуху розповсюджуються на більшу територію».  

Та не тільки іншою потужністю, а й кількістю залишених у природі зловісних «подарунків» вражає сучасна війна. Потенційно заміновано  близько 30 % території України, порахували в ДСНС. Це можна порівняти з площею Греції або, скажімо, чотирьох Швейцарій.  

Розмінування з тими ресурсами, які зараз є в України, займе понад 700 років. Втішає хоча б те, що самі міни технічно можливо знешкодити.    

Як же впоратися з іншими наслідками воєнних дій для землі?  

Однією зі світових практик є заповідання земель. Наприклад, на забруднених військовими діями територіях у Данії та Нідерландах створили заповідники. 

У Німеччині природоохоронними стали території колишніх військових полігонів. Їх активно використовували, поки тривала Холодна війна. Потім полігони стали непотрібними. Деякі землі держава продала під очищення й будівництво приватним власникам. Водночас близько 120 тисяч гектарів віддали під охорону — як частину програми National Nature Heritage. Наприклад, це території на острові Рюген у Балтійському морі або в Саксонії, у природних парках Дюбенер Гайде й Флемінґ.

*

Перед повномасштабною війною мені пощастило побувати на Джарилгачі. Я запливала якнайдалі, видивляючись зграї дельфінів. А вони й справді там були: безтурботно пірнали біля берегів Херсонщини. Чи зможе наше покоління без остраху купатися там знову, хлюпатися на Кінбурнській косі або спокійно блукати берегами Тузлівських лиманів, не натрапляючи на мертвих дельфінів? Чи знешкодять зброю з Балтійського моря за мого життя? Чи можна буде їсти ягоди з лісу на півночі Франції? Не впевнена. 

З часом земля, знищені рослини й поруйновані ландшафти відновляться самі. Проте, щоб позбутися інших наслідків воєн, потрібні мільярдні програми й довгі роки роботи.  

«…Запам’ятала, що він був маленький, бо ми його посадили в мій невеличкий рюкзак. Він там сидів і слині пускав, може, їсти хотів. Ми його принесли додому, і він впісявся, як всі маленькі цуценятка. Ще він дуже плакав першу ніч. Ми зробили йому окреме місце на підлозі, але потім взяли до себе в ліжко. І він заспокоївся. У нього був дуже емоційний характер».

Харків’янка Юлія згадує свого собаку. Його звали Тимчик. Він ненавидів салюти, сильно линяв, важко переносив дорогу.

Коли велика війна вибухнула в Харкові, треба було їхати. Бойові дії не обмежуються одним днем, як салюти в новорічну ніч.

Родина зупинилась у Кременчуку і заночувала в квартирі, не дуже придатній для життя. Але вони були щасливі, що вибрались. І що вони разом. Всі. Із собакою.

«Собаку треба обов’язково забирати. Будь-яку тварину треба. Собака — це частинка дому. Коли ти забираєш із собою собаку, то частинка дому з тобою», — згадує Юлія.

А потім Тимчик захворів і помер. Далі спогади родини тісно переплітаються з відчуттям провини.

«Я думаю, переїзд повпливав на його здоров’я. Також він підчепив кліща, а ми не помітили й вчасно не обробили. Ми теж винні. Через те, що проґавили, він сильно захворів. Ми його ледве тоді врятували. Але все одно були наслідки для здоров’я, від яких, власне, знову захворів і помер», — розповідає Юлія.

Провина — це те, що обтяжує втрату тварини. І те, що згадують чи не всі згорьовані опікуни та опікунки.

Руслана втратила кота Пиріжка декілька місяців тому. Він часто хворів, але тоді погіршення стану було як грім серед ясного неба. Дівчина припускає, що анестезія під час чищення зубів спровокувала загострення панкреатиту.

«Я досі не змирилась. Маю дуже багато питань. Думаю, подолати це мені допоможе лише професійний психолог. Не лише лікарі ухвалювали рішення. Багато в чому це моя відповідальність, і я часто думаю, чи не припустилась я десь помилки. Так, ми всі помиляємось, але помилка ціною життя тварини — це занадто важко», — каже вона.

Найважчим для Руслани було рішення про евтаназію. Поки кіт хворів і перебував у лікарні, йому ставало гірше. Тож родина очікувала на той самий дзвінок. І одного разу він стався.

«Ми були в метро. Нам сказали, що надалі його мучити вже не можна. Ми поїхали в клініку і думали побачити зморену тварину. Він лежав, коли ми прийшли, але потім підвівся. Впізнав нас. Проте це була дія ліків, не більше. Настав час ухвалювати найважче рішення», — розповідає Руслана.

Через російську агресію ми втрачаємо тварин у тих ситуаціях, коли б нібито могли їх врятувати. Наші дії обмежують обстріли, дефіцит пального, умови надзвичайного стресу.

Журналіст і блогер, відомий читачам як Юрій Кошмарченко, багато й дотепно писав про свого мопса на ім’я Агамемнон. Чимало людей заходили на сторінку Юрія, щоб почитати саме про собаку. Проте в березні 2022 року Агамемнон загинув. Через обстріли та дефіцит пального Юрій не встиг вчасно відвезти його до ветеринара.

«Виникають думки, що можна було б поїхати до ветлікарні раніше. Швидше знайти бензин. Або обхідний маршрут (у певний момент прямо перед нашою машиною підірвали міст). Або ще щось. Мені досі боляче через це. Я не знаю, що сказати. Просто бережіть своїх. Ким би ці “свої” не були», — розповідає він.

Психотерапевтка Оксана Зінько каже, що почуття провини — одне з найважчих переживань. Воно стосується, звісно, і періоду після смерті тварини. Це стан, на якому люди часто застрягають у своєму горюванні.

«Цю ситуацію можна пояснити тим, що на людині лежить велика відповідальність за долю тварини. І опікуни не можуть собі пробачити, як усе склалося», — пояснює психотерапевтка.

А ще люди, які втратили друга — собаку, кота чи іншу тварину, часто не відчувають розуміння і бажаної підтримки. То як впоратись із втратою того, хто став для вас таким рідним?

Втрата людини чи тварини часто не має радикальних відмінностей.

За словами Оксани Зінько, применшувати значущість втрати тварини й порівнювати це зі втратою людини категорично не можна.

«Так само, як між людиною і людиною, між твариною і людиною будуються стосунки, — пояснює вона. — І часто тварини дають нам особливе: безумовну любов і відданість. Опікун чи опікунка тварини після її втрати переживає ті самі етапи горювання, що й у разі смерті близької людини. Це і заперечення, і шок, і відчуття провини, і депресивний стан».

Юлія згадує, що їй буквально фізично хотілося повернути ритуали прогулянок:

«Думала навіть оголошення дати, що буду гуляти з будь-якою собакою. І я заміняла це тим, що просто гуляла. Спочатку я брала повідець, укладала в рюкзак і ходила нашими з Тимчиком місцями. Сиділа на лавці, розмовляла з ним, пригадувала, плакала. Це тривало десь місяць».

Юрій ділиться, що сумує навіть за тим, що колись дратувало: храпом, купками по закутках, куди є ризик вступити. Але найболючіше те, що тепер ніхто не зустрічає вдома: «Перший час відсутність цих стрибків на голову щоразу била прямо в серце». Про це говорить і Руслана: «Коли приходиш додому і там тебе ніхто не зустрічає, відчуття, що цього не може бути».

Часто люди не розуміють чужого горювання за твариною. Зокрема, порівнюють цю втрату з утратою матеріальних речей. Та Оксана Зінько пояснює: коли ми втрачаємо когось, із ким у нас були близькі стосунки, горюємо також і за своїм станом — за тим, як почувалися, коли був живий наш собака, кіт, друг, батько.

Як допомогти собі пережити та прийняти втрату?

«Тварина давала нам багато любові. І тепер постає важке завдання — дати трохи цієї любові самому собі, піклуватися про себе», — зауважує Оксана Зінько.

Вона розповідає, що є класична дуальна модель горювання. У чому її суть? Ми маємо дозволити собі горювати, плакати, обурюватися цією несправедливістю, не озираючись на думки чи критику інших людей.

Колишня опікунка Тимчика слушно зазначає: «Якщо людина відчуває, що це сильна втрата, вона має прожити її. Зі сторони, може, здавалося, що я надто переживала. Пригадую, до нас друзі заходили, і я розплакалась, коли сказала “ми малому пояснювали, як Тіму поховали в пісочку”. Мені здається, не треба звертати увагу на те, як люди будуть це зі сторони сприймати».

Але водночас важливо допомогти собі з бажанням жити.

«Пізнавайте нове, будуйте нові плани, спілкуйтесь із людьми. Нормально, якщо в якийсь момент ви знову впадете в смуток і випадете з активного соціального життя. Вашими опорами повинні залишитись, а точніше, укріпитися особистісні форми підтримки — вміння спиратися на себе», — пояснює Оксана Зінько.

Корисно також знайти спільноту людей, яка пройшла через схожі випробування.

Юрій каже, що завжди отримував щиру підтримку від інших: «Я думаю, це одна з важливих рис українців — вміння цінувати будь-яке життя. Зверніть увагу: коли ми читаємо про те, як рятують з-під завалів після обстрілів, там обов’язково є інформація, що врятували стільки-то людей, а ще кішку, собаку чи папугу. Будь-яке життя священне. Українці це навіть не стільки знають, скільки природно відчувають. Ну а я відчув це на собі — щирими співчуттями багатьох людей».

Тематичні групи, чати, подруга чи хороша знайома, яка також має досвід втрати тварини, — вони допоможуть пройти цей шлях трохи легше, не застрягнути в почутті провини. До речі, а як у ньому не застрягнути?

Почуття провини часто виникає незалежно від того, як і чому померла тварина.

«Жаль і злість на себе виникають у багатьох людей, навіть якщо в глибині душі є розуміння, що зробили все можливе для порятунку тварини, — каже психотерапевтка. — Звичайно, коли людина постає перед ситуацією, їй потрібен час, щоб прийняти те, що трапилося, пережити, відгорювати. Однак залишена без контролю провина може поступово руйнувати життя. У нас є вибір: контролювати ці почуття та емоції або ж дозволити їм контролювати нас».

Пані Оксана пояснює, що почуття провини не просто емоція. За своєю суттю провина — це переконання в тому, що ви вчинили неправильно і маєте постраждати за це. Єдиний спосіб вплинути на це переконання — змінити те, у що віримо. Тут є декілька варіантів.

Спостерігайте за своїм почуттям провини. Ви помічаєте, що повторюєте ті самі думки про вину знову і знову? Оберіть сигнал «стоп», щоб зійти з цього болісного ментального шляху. Це може бути фізична дія, наприклад, глибоко вдихнути й різко видихнути. Потім свідомо зосередьтеся на чомусь іншому, наприклад, на своїх планах на завтра. Так пригадаєте, що у вашому житті є щось позитивне попереду, а не лише негативи з минулого. 

Виберіть мужність прийняти те, що не можна змінити. Покаяння за помилки не змінює та не компенсує минуле. Це просто заганяє вас у глухий кут. Єдине, що ви можете змінити зараз, — це ваше майбутнє. Прийміть цей факт.

Виберіть баланс. Почуття провини змушує зосередитися на тих часах, які сприймаємо як невдалі — коли були «надто зайняті», щоб погуляти з домашньою твариною, пограти з нею або обійняти її. Або коли не змогли раніше відвезти до лікаря, звернути увагу на симптоми хвороби. Це заважає об’єктивно побачити весь інший час, коли були разом із вихованцем. Тому наступного разу, коли ваш розум порине в ці нещасні думки, вирішіть переорієнтуватися. Активно нагадуйте собі про добрі часи, коли ви були справді відповідальними та дбайливими власниками домашніх тварин. Найімовірніше це була велика частина часу. 

Як допомогти людині поряд, яка горює через втрату тварини

«Найгірше, що може бути, — це знецінення. Якщо ви не знаєте, як підтримати, краще промовчати, ніж казати, що я “просто можу завести собі ще одного кота”», — ділиться Руслана.

Якщо ви хочете підтримати людину, яка переживає горювання, і уникнути недоречностей, то найкраще поцікавитись, а, власне, як вона.

«Наше уявлення про те, як ми можемо допомогти, іноді суттєво відрізняється від того, чого потребує людина. Хтось хоче побути на самоті. Комусь важливо поїхати в місце, де вони з твариною провели особливий час разом, комусь треба виговоритись. Дайте можливість озвучити потребу. Якщо ми не можемо допомогти, то дуже важливо не нашкодити», — каже Оксана Зінько.

Психологиня радить декілька універсальних слів підтримки: «мабуть, це дуже непросто», «не можу навіть уявити, як важко це пережити». 

А от фраз типу «я знаю, як тобі боляче» краще уникати. Бо ми ніколи не можемо вповні відчути біль іншої людини. Кожній і кожному болить по-різному. 

Психотерапевтка також радить бути обережними з релігійною тематикою. Релігія зачіпає дуже глибинні цінності, тому може викликати й сильні емоції.

Як допомогти дитині осмислити втрату

«Тіма помер на наших очах, — згадує Юлія, — малий був вдома. Він побачив нашу реакцію, але тоді не сильно зрозумів, що відбувається. Він запитав, і ми йому пояснили, що сталося. Сказали, що Тіма помер і що Ден (тато) закопав його у пісочок».

Часто смерть тварини — це перша смерть, з якою зустрілася дитина. І те, як дорослі допоможуть це пережити, може впливати на подальше ставлення дитини до смерті. Найкраще, що ви можете зробити, — це бути чесними з дитиною, каже психотерапевтка.

«Важливо завчасно пояснювати, що кожна тварина старіє і зрештою помирає. Кажіть дитині правду, але обережно. У жодному разі не розповідайте про хмаринки чи інші вигадки. Це формує недовіру до батьків і світу, яку потім дуже важко подолати. — каже Оксана Зінько. — Коли ж смерть тварини вже сталася, то певні ритуали можуть допомогти попрощатись із твариною, пережити втрату та поступово прийняти це».

У виборі ритуалу орієнтуйтесь на те, що може відгукнутись вашій родині. Можна висадити дерево на честь тварини чи написати прощального листа. Можливо, ритуал буде пов’язаний із чимось важливим у житті самої тварини.

«Ми кремували Пиріжка та забрали урну з ним додому. А потім вирішили розвіяти його попіл із вікна. Пиріжок обожнював вікна, міг сидіти там годинами. Це був такий собі котячий “Нетфлікс”. І ми вирішили, що таке прощання буде найправильнішим», — згадує Руслана.

***

Незабаром після втрати Пиріжка родина Руслани взяла додому кошеня з притулку. Дівчина каже, що це не вона його врятувала, а він її. Юлія поки не готова до нового собаки, але радісно спілкується з іншими псами на вулиці й це трохи заміняє їй відсутність Тимчика. Юрій уже рік без Агамемнона і наразі теж не готовий до відповідальності за іншу тварину. 

Оксана Зінько розповідає, що люди обирають різні стратегії: хтось відразу заводить тварину, хтось назавжди закриває для себе це питання. Тут не може бути універсальної відповіді. Шлях прийняття у кожного свій. Але найголовніше, аби він приніс у душу спокій. 

Розповідаємо про те, як врятувати тварин від жорстокого ставлення власників, на прикладі історії Олега Пасюка з Волині. Впродовж трьох років цей чоловік мучить тварин: морить голодом, тримає в зачиненому домі або на короткій мотузці на подвір’ї.

Про події в будинку Олега Пасюка розповіла волонтерка Оксана, яка вже декілька років підгодовує його тварин, аби вони не їли одна одну й не нападали на перехожих. Законодавчі нюанси процедури вилучення тварин у недбалих господарів пояснила Ярина Люта — керівниця юридичного відділу UAnimals.

Що робити, якщо людина мучить тварин

Волонтерка Оксана дізналася про Олега Пасюка, коли три роки тому розшукувала власного пса, який втік із дому. Тоді їй порадили поїхати в сусіднє село, де чоловік збирає собак із вулиці та тримає їх зачиненими вдома.

«Сморід стояв такий, що виїдало очі, а за десять хвилин можна було втратити свідомість», — розповіла Оксана.

Всередині занедбаного будинку жінка знайшла близько 35 собак, які жили серед неприбраних екскрементів і недоїдків. Відтоді волонтерка намагається годувати тварин, яких тримає чоловік, а також шукає для них нове затишне місце.

У таких випадках юристка Ярина Люта радить: «Повідомте про знущання над тваринами представникам зоозахисних організацій, волонтерам, службам органів місцевого самоврядування, оскільки саме вони зацікавлені у створенні безпечного середовища в селі».

Якщо ви побачили жорстоке поводження з тваринами, зафіксуйте це на фото чи відео і за можливості якнайшвидше зупиніть знущання. Згода на зйомку злочину не потрібна — ви маєте право знімати подію, яку бачите на власні очі.

Однак зауважте: запис телефонної розмови або інший аудіозапис у поліції та суді доказом не вважають.

Якщо інші люди теж бачили цю ситуацію, обов’язково потрібно заручитись їхньою підтримкою, взяти контакти та в майбутньому долучити їхні свідчення до справи. Доказами також будуть висновки ветеринарних лікарів про стан здоров’я тварини або ж протоколи розтину, якщо тварина загинула.

По допомогу в оформленні заяви та інших документів можна звернутись до зоозахисних організацій, як-от UAnimals. Але варто зважати, що активісти — це звичайні люди, які мають такі самі права та громадянські обов’язки, як і будь-яка інша людина. Зупинити злочин і заявити до поліції — обов’язок кожної та кожного, хто бачить правопорушення. 

«Щодня люди звертаються до нас із проханням щось зробити, наприклад, з чоловіком, який б’є собак. Я їм даю готовий матеріал, зразок заяви — тільки запишіть дані й занесіть у відділок поліції у своєму регіоні України, бо ми фізично там не знаходимось. А вони не йдуть і очікують, що це будемо робити ми. Якщо ви свідок правопорушення, реагуйте», — говорить Ярина Люта.

Є два способи, як повідомити про цей випадок поліцію: написати заяву або викликати на місце події. У першому випадку правоохоронні органи мають «нагрянути» до підозрюваних неочікувано та зробити перевірку, у другому — негайно приїхати, щоб скласти протокол і зафіксувати злочин, який побачили на власні очі. Такі повноваження мають і патрульні, і дільничний інспектор.

Якщо поліція не фіксує злочин, ви маєте право зняти на відео їхню відмову. Запишіть контактні дані поліцейських, з якими спілкувались, а також зміст і результати ваших обговорень.

Якщо ви вирішили писати заяву, а не викликати на місце подій, варто зробити копію документів, фотографій і самої заяви та вимагати документ, що підтверджує її прийняття і реєстрацію (талон) або позначку на копії заяви (вхідний номер і дату реєстрації).

Оксана, за її словами, неодноразово викликала поліцію до Олега Пасюка, щоб засвідчити факт жорстокого поводження з тваринами, однак щоразу стикалася з небажанням органів влади вирішувати проблему, а іноді навіть зі звинуваченнями на свою адресу.

«Жінку покусали. Мені із сільради дзвонив староста, мовляв, я годувала [тварин] й випустила їх. Але ж у Пасюка 5-7 постійно десь бігають, бо він не може їх спіймати. Однак староста мені почав погрожувати, що я буду нести відповідальність за жінку, яка опинилась у лікарні через покусані ноги і руки», — розповідає волонтерка.

Як має діяти поліція на місці злочину

Навіть попри небажання господарів, поліція має право увійти на територію, де є ознаки порушення, наприклад, коли з-за дверей чутно крики від знущання над твариною. Якщо поліцейські знайдуть тварину вже мертвою, мають викликати слідчо-оперативну групу, яка забере її на експертизу та збере докази вбивства.

Якщо тварина має ознаки побиття, також наполягайте на виклику слідчо-оперативної групи, огляді тварини та житла згідно зі статтею 237 Кримінального процесуального кодексу України.

Однак поліція проігнорувала те, що тварини помирали «під опікою» Олега Пасюка. Оксана поділилася з UAnimals декількома відео з будинку Олега, де є мертві тварини. І навіть за таких доказів поліція бездіяла до літа 2023 року. Лише 4 липня врешті склали адміністративний протокол.

Поліція зобов’язана відреагувати на заяву про кримінальний злочин впродовж 24 годин, внести відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань і почати, власне, розслідування. Або видати документ про відмову у відкритті справи про правопорушення.

«Якщо поліція не реагує на виклик, поскаржтеся на лінію 102 або на номер 0-800-50-02-02, повідомивши прізвище, ім’я та по батькові, посаду та звання поліцейського чи поліцейської. Крім цього, вже за 10 днів ви можете подати скаргу на бездіяльність працівників поліції до місцевого суду з вимогою зобов’язати слідчого внести відомості в Єдиний реєстр досудових розслідувань», — каже юристка UAnimals.

Натомість Оксана домоглась реакції поліції завдяки розголосу в медіа та соціальних мережах. Про знущання Олега Пасюка над тваринами писали Волинська служба новин, ВолиньPost, ZAXID.NET, Конкурент і UAnimals. Громадян ситуація обурила: в коментарях у соцмережах навіть обіцяли чоловікові фізичну розправу. Однак поліція врешті застосувала законні методи.

У разі розслідування поліцейські згодом передають матеріали до суду, щоб там винесли вирок. У справі Олега Пасюка суд постановив (справа № 161/11894/23) вилучити тварин.

Як забрати тварин у кривдників

Тварин можна вилучити ще до судового рішення, якщо подальше перебування у власника чи власниці загрожує їхньому життю, але щонайпізніше наступного дня після виявлення злочину. Цю процедуру  виконують за Порядком тимчасового вилучення тварини у справах про адміністративні правопорушення.

У протоколі про тимчасове вилучення поліція зазначає біологічний вид, породу, приблизний вік, стать, зовнішній вигляд та інші особливі ознаки тварини. Передати на перетримку можуть до притулку, комунальної служби або підприємства з питань утримання та поводження з тваринами й іншим відповідним установам, а також фізичним особам. Із цією людиною або організацією укладають договір про утримування тварин до рішення суду — шаблон цього документу є за посиланням вище. 

За законом, людина, яка скоїла адміністративне правопорушення проти тварин, не має права утримувати їх упродовж року. Якщо ж це кримінальне порушення, то цей термін збільшується до 10 років.

Однак, попри всі закони та адміністративний вирок, собаки та коза досі в Олега Пасюка. Він продовжує свої катування просто зараз, поки ви читаєте цей текст. У чому ж проблема?

Виявляється, через те, що суд не конкретизував вид і кількість тварин, виконавці вироку не можуть ідентифікувати їх. Тому мають право повернути наказ назад до суду і не виконувати його.

Якщо до суду прилаштуванням тварин має займатися поліція, то після — виконавча служба. Вони можуть звернутися по допомогу до:

1. комунальних притулків або підприємств;
2. представників громадських організацій, які спеціалізуються на тваринах;
3. регіональних центрів порятунку та реабілітації диких тварин;
4. центрів реабілітації тварин;
5. зоологічних парків;
6. сільськогосподарських підприємств.

У справі Олега Пасюка саме на цьому етапі виникла проблема: таку кількість собак просто нікуди подіти на Волині. Та й для свійських тварин, як коза, існує не так багато притулків.

Ми зв’язалися з Андрієм Ганем, начальником Луцького відділу державної виконавчої служби в Луцькому районі Волинської області — саме сюди передали для виконання постанову суду про вилучення тварин. Держслужбовець повідомив, що в постанові бракує інформації про тварин, яких треба забрати в Олега Пасюка: скільки їх і за якими прикметами їх розпізнати. Тому Луцький відділ державної виконавчої служби не взяв документ у роботу.

Отож, тварини й надалі перебувають у підвішеному стані між «вилучити» і «залишити». А поліція та UAnimals шукають притулки, які б погодилися їх прийняти.

Світлини: фейсбук-сторінка волонтерки Анни Романенко

Лише 22% квартир, що здають в Україні, доступні для людей із тваринами. Це з’ясували UAnimals і DIM.RIA під час спільного дослідження ринку оренди житла у вересні 2023 року.

Тимчасом через повномасштабне вторгнення росії в нашій країні триває внутрішня міграція. Люди переїжджають з окупованих чи прифронтових регіонів до більш безпечних місць цілими родинами, часто залишаючи вдома набутки за все життя, але забираючи своїх друзів-тварин.

Про те, як їм вдається орендувати житло в Україні та що в цьому допомагає, — у нашій сьогоднішній статті. Ділимося історіями внутрішньо переміщених власників тварин і порадами від людей із досвідом на ринку оренди. 

«А людям похилого віку можна?»: історія власників Рудіка та Багіри з Бахмута

Наталя Зубар евакуювалася з Бахмута зі своєю великою родиною. Коли в місті стало дуже гучно, виїхали всі: вона з чоловіком, сестра із сином, літні батьки, кіт і кішка. Кіт Рудик — сільський парубок, якого вони взяли ще маленьким кошеням, а кішка Багіра — чорна красуня, яка потрапила до них на перетримку та лікування після важкої травми, але її так нікому й не віддали. Тварини доїхали у звичайних сумках до самої столиці, де жив і навчався син Наталі — Петро. Там родина почала пошук окремого житла. 

«Ми берегли свої нерви: навіть не розглядали оголошення, де категорично писали “без тварин”. Але все одно траплялися дивні упередження. Наприклад, одна рієлторка заявила, що сліди від котячої сечі видно під ультрафіолетом. І якщо хтось із моїх малих “проштрафиться”, навіть коли я одразу приберу, квартиру потім нікому не здати, — каже Наталя. — Я так і уявила, як охочі винайняти квартиру ходять з ультрафіолетом і шукають сліди від котів». 

Згодом родина знайшла доволі простору трикімнатну квартиру — таку, про яку зазвичай пишуть «потребує ремонту». Щоб жити у більш-менш комфортних умовах, вони й справді його зробили. Але досі процес пошуку житла згадують із нервовою посмішкою. 

«Ми так обережно завжди запитували: А людям похилого віку можна? А з тваринами? А людині з інвалідністю? — каже пані Наталя, яка вже багато років пересувається колісним кріслом. — Інколи розмова закінчувалася навіть не на котиках». 

Пані Наталя розповідає: все може складатися по-різному. Нещодавно на балкон до її сина залетів папуга, який чи то втік, чи то його зумисне випустили «на волю». У договорі оренди не було пункту про тварин, але власниця квартири перейнялася історією, що папуга самостійно обрав її помешкання, і не стала вимагати його виселити. 

Поради 

Антоніна Семенова, власниця житла: «Шукайте різні варіанти. У мене, наприклад, наймачі житла без тварин і дітей стабільно “вбивали” квартири сильніше, ніж “табун коней плюс 3 старших групи дитсадка”. Тому якщо в майбутньому знов здаватиму своє житло у передмісті Києва в оренду, то буду писати “виключно з дітьми та/чи тваринами”».

Катерина Гончар, орендарка: «За ці майже два роки тричі змінювала житло. Маю кота і кицьку. Коли шукала з допомогою рієлторів, то просили заставу $1000 за тварин — у тих, хто не планував переїзд, а вимушено рятувався від війни, не завжди є такі “зайві” кошти. Але це не єдиний спосіб. На попередній квартирі за умови тривалої оренди, нашим тваринам дали випробувальний термін 3 місяці. У нас вони виховані, тому все пройшло добре».

«А, у вас коти? В жодному разі»: історія власників кішки й кошенят із Сіверська

Юлія Дейнеко у квітні 2022 року евакуювалася з міста Сіверськ, що на Донеччині, до села Горинь на Франківщині. А рік потому сім’я переїхала до столиці, бо діти вступили туди на навчання. До Києва  взяли і свою велику котячу родину — маму-кішку та її новонароджених кошенят. 

«Ми довго поневірялися по хостелах, переїжджали, намагалися орендувати житло. Виходило не завжди, — згадує Юлія. — Коли шукали, одна рієлторка запевняла, що з котами ми нічого не знайдемо. Здайте їх, каже, в притулок — і проблем не буде. А я не можу так!»

Юля називає ті часи пошуку житла колами пекла, бо вона була у відчаї від постійних образ, натяків на можливість позбутися тварин, категоричних відмов і лякалок про неминуче зіпсовані шпалери чи зруйнований паркет. 

«У вухах досі ці слова: “А, у вас коти? В жодному разі…”» — каже жінка. — Вважаю, нам пощастило: власниця квартири терміново здавала її, бо переїздила. Я постійно моніторила оголошення, і щойно з’являлося свіже, одразу телефонувала. Ми зустрілися, поговорили, погодили питання котів. У неї самої є кішка, тому до наших тварин поставилася нормально». 

Родина орендує квартиру на лівому березі Києва. Мешкають разом із котами, які так нічого й не пошкодили.

Поради

Олена Вінсент, орендарка житла в Грузії: «У Батумі житла набагато більше, ніж тих, хто хоче його зняти. У новобудовах  мешканці є щонайбільше в третині квартир. За останні пів року дуже багато людей поїхали з Грузії, до високого сезону далеко, та й не факт, що він взагалі буде. Тому ціни падають, а власники раді знайти охочих знімати їхнє житло У мене половина знайомих орендують квартири із собаками, дві подруги — з чотирма котами, я — з трьома котами та собакою. І йдеться про більш-менш нові, хороші квартири — в радянському стані чи без техніки тут здають дуже рідко».

Олена Антіпова, адміністраторка групи у фейсбуці з пошуку житла для орендарів із тваринами: «Я б порадила писати в оголошеннях якомога детальніше про себе, тварину та вимоги до житла. Розкажіть, звідки ви, де навчаєтесь або працюєте, у якій локації шукаєте житло та скільки готові платити. Якщо є можливість, додайте фото своєї тварини. Мені запам’ятався один випадок, коли квартиру після ремонту здавали з умовою “без тварин”. На перегляд прийшла дівчина із собакою. Побачивши її, власниця помешкання погодилась. На жаль, не всім так щастить. Знайти житло з домашніми улюбленцями дуже важко, але можливо». 

«Ми вирішили взяти цуценя»: історія лікарки та військового, які їздять прифронтовими регіонами із собакою»

Дар’я Волкова — остання лікарка, яка виїхала вже з напівоточеного Соледара. Вона у сховищах і підвалах допомагала людям, які залишалися в рідному місті. Евакуювалася вже в бронежилеті, у який вчепився 13-річний улюблений кіт Арчі. Це, згадує Дар’я, допомогло швидко проходити блокпости: втомлена жінка з червоними очима, на шиї в якої сидить переляканий кіт, одним своїм виглядом відповідала на всі можливі запитання. 

«Їхали до Покровська, де подруга прилаштувала мене безоглядно на кота у порожню “трьошку” біля залізничного вокзалу. Арчі витримав місяць зі мною в Покровську. А потім були ще три щасливих місяці у моїх батьків на орендованій дачі в Полтаві. Однієї ночі він пішов і не повернувся. Мабуть, настав його час. Це досі мій великий біль», — розповідає пані Дар’я. 

Її чоловік Олексій пішов до ЗСУ. І його шлях — це й шлях Дар’ї, яка за ці два роки жила майже по всій лінії фронту. 

«Що 2-4 місяці я змінювала оселю. Пам’ятаю це, як у калейдоскопі. Коли жила у Слов’янську, ми вирішили взяти цуценя фокстер’єра. Шукали саме цю породу, бо в чоловіка дитячо-підліткові незакриті запити, — посміхається Дар’я. — І Тобік виявився порятунком для нас обох — мені, щоб не з’їхати з глузду від усього, що відбувається навколо, а йому — своєрідна реабілітація. Пес допомагає пережити все. Не можу описати, як він чекає, зустрічає, любить Олексія!»

Дар’я каже, що орендувати житло із собакою непросто. Особливо зважаючи на те, що змінювати його доводиться часто. Зараз вони живуть у Харківській області.

«Неймовірними зусиллями зняли приватний будинок. Цілеспрямовано шукали з територією, щоб випускати собаку-підлітка, привчати до туалету, — розповідає жінка. — Як оселились, під час огляду житла і території виявилось, що за нами “закріпили” тільки бетонну доріжку до хвіртки, все інше — господаря, який мешкає поруч за парканом. Хоча в оголошенні обіцяли 3 сотки землі. Довелося шукати інше житло».

Хоча, пригадує Дар’я, траплялися й неймовірні історії. Якось вона знімала будиночок на території садиби розміром із базу відпочинку. Господарі — сімейна пара — полюбили песика, як свого, і майже все йому дозволяли. Дар’я згадує цю щиру людяність із вдячністю. 

«Гадаю, ми зробили для своїх улюбленців все що могли. Інколи дивлюся “собачі групи”: люди кидають тварин і їдуть назавжди, іноді на ланцюгу залишають. Можливо, бояться, зокрема, цих складностей із пошуком житла…»

Поради

Ольга Кононенко, подруга орендарки з твариною: «Моя подруга якось подала оголошення в соцмережах від імені свого кота, і все вийшло. Він написав у вступі щось типу такого: “Мене звуть Джанго, і я кіт. Досить розумний кіт, бо сам веду свої сторінки в соцмережах. Так-так, я це вмію, а чим я гірший за моїх співмешканців-людей, які тільки так цілими днями й роблять: тик-тик, тик-тик за клавішами ноутбуків?”. Цей текст був кумедним, але містив інформацію, яка зазвичай цікавить власників квартир. Наприклад, кіт поскаржився, що ще в глибокому дитинстві його позбавили того самого, що дехто пов’язує з гідністю. Тому він не мітить територію та пахне тільки шампунем. Творчо, оригінально, допомогло».

Наталя Адамович, орендарка: «Приховувати, що є тварини, як на мене, зовсім не ок. Єдине, що казати про них простіше вже під час зустрічі. Коли орендодавцям у спілкуванні подобається потенційний орендар чи орендарка, то в деяких питаннях вони стають поступливішими».

Коментар фахівчині

Для орендарів 

У нашій країні наразі власникам тварин важко орендувати житло, тому раджу за можливості пропонувати збільшений гарантійний платіж. Так часто вдається переконати навіть тих, хто , пише в оголошенні великими літерами «БЕЗ ТВАРИН». Це не тільки про гроші — таким чином ви покажете усвідомлену відповідальність. 

На моїй пам’яті ще ніхто не сказав: «Так, моя тварина може щось пошкодити». Але знаю такі випадки, коли улюбленці, що 10 років прожили у квартирі й жодного разу нічого не зіпсували, у нових умовах починають шкодити. Варто бути готовими — морально і матеріально — відповідати за наслідки. Навіть якщо власник чи власниця помешкання петфрендлі і не вимагає подвійний гарантійний платіж чи компенсацію за пошкоджене майно.

Можна надати рекомендації з попереднього місця проживання — це величезний плюс. Інколи люди кажуть, що готові запросити до квартири, де зараз мешкають, дати контакти власника чи власниці, надіслати відео та фото житла. Це працює. 

У жодному разі не вмовляйте власників — краще пошукайте «свою» людину. Бо це порушує рівноцінність стосунків: часто люди, відчувши, що вам просто немає куди діватися, починають, як то кажуть, «пити кров». Навіть якщо у вас справді безвихідь, не кажіть про це. Ви не нещасна людина, яку з жалю хтось пустив пожити з твариною, а орендар чи орендарка, що оплачує послугу за спільними домовленостями.

Для орендодавців

Раджу спілкуватися з майбутніми орендарями, цікавитися їхньою історією, оцінювати адекватність і відповідальність. Зокрема, варто дізнаватися про людей із різних джерел — від відкритих реєстрів до відгуків у групах. Бо, з мого досвіду, саме люди шкодять майну набагато більше, ніж тварини. Від них, а не від тварин залежатиме порядок в оселі.

Ретельно готуйте договір, у якому прописуйте всі деталі. Договір має захищати обидві сторони — і вас, і орендарів.

Одразу домовляйтеся про регулярні візити в погоджений час. Раз на місяць-два варто дивитися, що відбувається з вашим майном, щоб за пів року не виявилося, що воно повністю зіпсоване. Зазвичай орендарі з тваринами самі пропонують навідуватися, щоб засвідчити, що все гаразд.

Прописуйте обов’язковий клінінг після виселення. Наступними орендарями можуть бути алергіки, а попереднє перебування тварини в помешканні не має шкодити їм і вашому бізнесу загалом. 

Духові трубки зі снодійним, петлі, ліхтарики та смаколики — це те, що завжди тримають при собі ловці безпритульних тварин. Дехто прихоплює ще й лопату, щоб у разі потреби дістати тварину з-під завалів, і картон, щоб не лягати на холодну землю під час спостережень. Усе заради того, щоб непомітно наблизитися та спіймати вуличну тварину для стерилізації. 

З початком повномасштабного вторгнення ситуація з безпритульними тваринами значно погіршилась по всій Україні, особливо у прифронтових областях. Про це свідчать результати дослідження українського центру вивчення громадської думки «Соціоінформ». Так, у прифронтових регіонах кількість котів і собак, якими опікуються зооволонтери, у середньому зросла на 60%, а у притулках — більш ніж на 100%.

Про те, чому стерилізація тварин — правильне рішення за таких обставин і яка в цьому роль ловців, поговорили з Христиною Драгомарецькою і Сергієм Абрамовим — професійними відловлювачкою і відловлювачем тварин у стерилізаційних місіях UAnimals на сході й півдні країни.

Який він — професійний шлях ловців

Христину й Сергія об’єднує не лише співпраця з UAnimals, а й те, що в професію ловців тварин прийшли із зовсім інших сфер. Христина родом з Одещини і в минулому — архітекторка. Ця справа їй подобається, втім до архітектурних проєктів планує повернутися вже після війни. 

Поза роботою дівчина завжди багато волонтерила у притулку, де відгодовують і лікують собак, інколи сама прилаштовувала тварин або брала на перетримку. Після 24 лютого 2022 року Христина залишилась без роботи, тож у дівчини з’явилося більше часу для допомоги тваринам. Так поступово волонтерство переросло у нову для Христини професію — відловлювачки тварин.

«Почалося повномасштабне вторгнення, і треба було евакуювати дуже багато тварин. Пізніше ми вивозили їх у притулки також із деокупованих територій. Тоді глобально замислилася, як зменшити проблему популяції бездомних тварин. Тому знайомилася з іноземними волонтерами, які готові допомагати зі стерилізацією», — розповідає Христина.

Опановуючи новий для себе фах, дівчина розпитувала про все колег, а ще переглядала тематичні відео в інтернеті. Ще на початку шляху ловчині Христина зрозуміла: більшість безпритульних тварин не йдуть до рук. Тому придбала для відлову необхідне обладнання і вчилася на практиці. 

«Я намагалася говорити “підходь, не бійся”, але це не має сенсу. Дикий собака дивиться мені в очі і бачить загрозу: я його можу зловити й десь закрити. Однак якщо він дуже голодний, то піде на запашний котячий корм, навіть попри страх», — розповідає про свої хитрощі Христина.

Дівчина пояснює, що саме котячий корм найефективніше приваблює безпритульних тварин — навіть собак. Секрет тут у запаху: що ароматніший смаколик, то краще привертає увагу тварини. За цією ознакою навіть дешева ковбаса перевершує шматочки м’яса. А ще важлива консистенція їжі: тварина має довго пережовувати її на місці, а не вхопити та втекти. Тому як приманку ловці часто використовують паштети.

Сергій — теж із півдня України, із сусіднього Миколаєва. До повномасштабного вторгнення працював фотографом і відеографом. Каже, навіть подумати не міг, що його життя так кардинально зміниться. Його шлях до відловлювача тварин також розпочався з волонтерства.

«Я прийшов до своєї подруги Анни Куркуріної та запропонував їй допомагати чимось під час війни. Вона якраз розпочала інтенсивний процес стерилізації тварин за межами міста, і виникла проблема: немає кому їх відловлювати. Анна запитала, чи я можу цим зайнятись, і я вирішив спробувати. Досвід прийшов із часом», — згадує Сергій.

Чоловік каже, що найголовніше для нього під час відлову тварин  — спокій. Саме тому намагається очистити голову від зайвих думок, коли йде на роботу.

«Тварина відчуває настрій. Вона ще з відстані в декілька десятків метрів розуміє, що людина від неї хоче. Якщо будеш нервувати, вона це відчує і не дасть наблизитися. Якщо ж умієш справлятися з емоціями, тоді легше спіймати тварину», — розповідає Сергій.

Інсайди професії — від інструментів до ризиків

Як ловець Сергій уже об’їхав усю Миколаївщину, допомагав тваринам із затопленого Херсону та виконував так замовлення на сході країни. Наприклад, на Сумщині ловив величезного мастифа на прохання одного з притулків. Саме ця поїздка чи не найбільше запам’яталась чоловікові. Згадує, що йому довелося проїхати ледь не через всю країну крізь сніг і туман, щоб виконати це прохання. Декілька зоозахисників уже намагалися впіймати собаку, і нікому це не вдалося. Зловити цього пса справді виявилося завданням із зірочкою. Довелося навіть застосувати снодійне: Сергій тричі стріляв зі спеціальної трубки для наркозу. 

Коли ловці стріляють снодійним не з пневматики, а з духових трубок, тварина може ухилитися. Вона реагує швидше, ніж до неї долітає голка зі снодійним. Тож, щоб не змарнувати препарат, треба підійти щонайближче до тварини. Сергій згадує: перші рази стріляти в собаку, хай навіть зі снодійним зарядом, було не по собі.

«У мене є такий принцип: якщо в собаку можна не стріляти [з рушниці зі снодійним], то я цього не роблю. Так гуманніше. Звук пострілів може бути травматичним для тварини, а снодійним краще не зловживати», — каже Сергій.

У відлову зі снодійним є нюанс: собака, у якого влучили, засинає не одразу. Тим часом тварина від переляку починає тікати й ховається у важкодоступних для людей місцях, як-от у каналізації чи підвалі. Сергій розповідає, що іноді доводиться добряче побігати, щоб зловити пса. 

«Все залежить від темпераменту собаки: деякі миттєво засинають, інші тікають, але є ще пси “на адреналіні” — цей гормон нівелює наркоз, який ми встрілюємо. Якось я тричі стріляв у пса снодійним, а він не заснув. Потім довго не міг його знайти. Аж бачу: стоїть і дивиться на мене, хоч за всіма підрахунками мав би вже лежати і спати», — розповідає Сергій.

А от Христині морально найскладніше працювати з петлями для відлову тварин. Каже, що собака у спробах звільнитися може прикусити собі язика або вдаритися мордою. Дівчині важко на це дивитися.

Христина раніше намагалася ловити собак руками, але через це тепер має чимало шрамів, тож припинила так робити. Каже: за кожен укус хвилювалася, аби не сказ. Робочий виїзд іноді триває аж до місяця, а там дівчина не може звернутися до лікарні: часу бракує або ж самої лікарні поблизу немає. 

«Ледь вмовила лікарів зробити мені щеплення від сказу. Розповіла їм, що працюю в зоні бойових дій і виловлюю тварин, які мене дуже часто кусають. На що лікарі відповідали: поки немає укусу, ми не можемо вас вакцинувати. Мовляв, препарат дуже дорогий, і вони його не хочуть витрачати марно», — розповідає про свій шлях до вакцинації від сказу Христина. На щастя, дівчині врешті вдалося переконати лікарів аргументами, що таких, як вона, — небагато і кожен укус для неї може стати летальним.

Згодом це врятувало Христині життя. Одного разу вона знехтувала правилами безпеки — не вдягнула гумові рукавички під час роботи зі псом. Дівчина торкнулась його слизу й, не помивши руки, почухала своє око. Пес виявився скаженим і зрештою помер, а Христина зробила нову вакцинацію лише за тиждень після взаємодії з ним. Ловчиня впевнена: якби не перше щеплення, за такий довгий термін інфекція могла б уже вразити мозок. 

Ще більше за укуси собак дівчина боїться подряпин від котів. Каже, що не розуміє цей феномен, але їхні подряпини набагато болісніші, ніж укуси собак. До того ж як наслідок з’являються інфекційні подразнення чи гнійні виділення.

Та укуси й подряпини не єдина небезпека, яка загрожує ловцям тварин, адже часом вони працюють за лічені десятки кілометрів до місць бойових дій. Тож у стерилізаційних місіях слід не забувати про власну безпеку: уважно дивитися під ноги й реагувати на сторонні звуки.

Водночас Христина каже, що близько до лінії розмежування буває простіше працювати, бо немає людей. Вона пояснює: люди часто не знають про її фах і кидаються захищати тварин, іноді навіть із бійкою.

«Була ситуація, коли я вистрелила снодійним у собаку. До мене відразу підбігла бабуся і прокляла до десятого коліна», — ділиться Христина.

Сергій має протилежну думку: «Важче працювати у прифронтових зонах, бо собаки теж переживають стрес від вибухів. Вони не розуміють, що відбувається, і панікують». 

Мрії та сенси в роботі ловців

Христина наголошує: її мрія як професійної ловчині полягає в тому, щоб в Україні не залишилося безпритульних тварин. Дівчина переконана, що тварини мають з’являтися в людей після спеціальних навчань чи опитувань. Людина має показати, що може утримувати тварину, оплачувати їй лікування. А ще зменшенню безпритульних тварин сприяє їхня стерилізація. Власну хатню собаку на ім’я Міледі дівчина також стерилізувала.

«У мене вівчарка, і я її стерилізувала. Потомства від Міледі мені не треба. Це моя подруга, а не засіб заробітку на породі», — пояснює Христина. 

Христина та Сергій кажуть, що бути ловцями — дуже виснажливо. Щоб надовго затриматися в цій справі, треба мати стресостійкість і витривалість, а ще — розуміти важливість своєї роботи. 

«На цю роботу мало хто погодиться. Є люди, які на роботі виконують те, що можуть тисячі інших. А для того, щоб стати ловчинею, потрібна не просто любов до тварин — тут треба бажання розібратися, як це працює, розуміння психології тварин», — розмірковує Христина. 

Сергій підтверджує слова колеги: «Це клопітка робота, брудна. Лазити по кущах, помийках, канавах за собаками вимагає фізичних і розумових зусиль. Але це спосіб допомогти безпритульним тваринам. Бо дивишся інколи, як їх стає більше й більше, і розумієш: треба якось це питання вирішувати».

Хлопець каже, що інколи доводиться виконувати не лише свої основні обов’язки: «Бути ловцем — означає бути універсальним бійцем». Наприклад, якщо собака поранений або має травмовану лапу, ловець ще й сам возить тварину на рентген. 

Буває й так, що робота ловців у прямому сенсі рятує тваринам життя.

«Хтось залізякою так зав’язав морду собаці, що він взагалі не міг відкрити пащу. Через такий “намордник” пес зо 2 тижні нічого не їв. Приїхали зоозахисники, намагалися його спіймати голіруч, бігали, метушились. Собака злякався і забився у закинутий курник. Коли я підійшов, пес сидів спокійно — напевно, вирішив здатися. Ми зняли йому під наркозом залізяку, а там — до кісток зрізана морда», — розповідає Сергій. Він неабияк радіє, коли такі випадки завершуються щасливо: пес не просто вижив, а й знайшов родину. 

Світлини Сергія надав фотограф Gian Marco Benedetto