Перевірка документів: що треба оформити для мандрівки 

Передусім для подорожей із твариною необхідний ветеринарно-санітарний паспорт. Його достатньо оформити один раз: він буде чинний впродовж усього життя тварини. Видати його можуть районні адміністрації та Державна служба України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів (Держпродспоживслужба). Для цього туди треба звернутися із заявою та ветеринарною карткою про клінічний огляд тварини. Картку можуть вам надати лише ліцензовані лікарі ветеринарної медицини, заповнивши інформацію про щеплення. 

Якщо ви плануєте подорож за кордон, обов’язково отримайте міжнародний ветеринарний сертифікат для тварини за додатком 12 до Правил заповнення, зберігання, списання ветеринарних документів та вимог до їх обліку. А ось тут знайдете форму європейського зразка.

Міжнародний ветеринарний сертифікат видає державний ветеринарний інспектор міжрегіонального головного управління Держпродспоживслужби. Однак цю послугу можна отримати онлайн у Дії. Адреси інспекторів у Києві розміщені на цій сторінці, а всі інші контакти Держпродспоживслужб у регіонах можна знайти тут. 

Для оформлення сертифікату знадобиться такий пакет документів: заява, ветеринарні документи та експертні висновки державних лабораторій ветеринарної медицини, а ще фото тварини 3,5 на 4,5 сантиметрів. Весь актуальний перелік документів і уточнення стосовно країн, які ви можете відвідати із сертифікатом, знайдете за цим посиланням. 

Оформлення і паспорта, і сертифікату платне. А паспорти старих зразків не підходять для виїзду за кордон. Зараз під час оформлення ветеринарного паспорту тварині встановлюють мікрочип, і номер чипу вносять у паспорт. Також туди записують особисті дані власника чи власниці англійською мовою.

За додаткову плату лікар чи лікарка вносить дані з ветеринарного паспорту в міжнародну онлайн-базу даних Animal ID. Або ж ви самі можете зробити це безкоштовно. 

Також перед виїздом з України власники й власниці тварин оформляють ветеринарне свідоцтво за формою № 1 і довідку про визначення в крові тваринного титру антитіл проти вірусу сказу. Форму видають державні лікар чи лікарка ветеринарної медицини щонайраніше за 3 дні до поїздки за кордон. А довідку треба отримати між 4-м і 12-м місяцем після щеплення від сказу.

В умовах війни тварину можна вивезти з України і без цього пакету документів. Зокрема, для перетину кордону з Польщею власник чи власниця просто заповнює декларацію (заявку) та повідомляє, де перебуватиме тварина. І, звісно, ваша тварина повинна бути в переносці або в наморднику та на повідці. 

Для перевезення свійських тварин міжнародними рейсами потрібний дещо інший пакет документів: крім міжнародного ветеринарного сертифікату, знадобиться дозвіл на ввезення або вивезення. Коров, свиней, коней і кіз, домашню птицю (курей, індичок, гусей) перевозять, узгоджуючи це з управліннями ветеринарної медицини держадміністрацій і Державним департаментом ветеринарної медицини. На державному кордоні вивезення контролюють регіональні служби державного ветеринарно-санітарного контролю.

На кожний вагон, контейнер або невелику кількість тварин власник чи власниця має пред’явити на відправній станції ветеринарний документ, відповідно до Порядку видачі ветеринарних документів.

Ветеринарні свідоцтва форми № 1 дійсні протягом трьох днів з дня їх отримання, а форм № 2 і 3 — протягом 5 днів. Якщо термін ветеринарного свідоцтва сплив, державний ветеринарно-санітарний контроль на свій розсуд вирішує, чи можна вашим свійським тваринам виїхати за кордон.

Злітаємо! Особливості перельотів із твариною

Для мандрівок із тваринами літаком дотримуйтесь вимог авіакомпанії, країн вильоту та прибуття. Майже всюди власники і власниці тварин мусять на додачу до квитка заплатити за перевезення свого улюбленця. Службові тварини, приміром, собаки-поводирі, можуть подорожувати безкоштовно. 

Деякі авіалінії перевозять виключно котів і собак — у салоні, щоб тварини менше хвилювались. За їхнє місце переважно потрібно сплатити завчасно, бо кількість тварин на борту обмежена. 

Авіакомпанії часом мають обмеження для певних порід хатніх тварин. Наприклад, собакам чи котам брахіцефалам (бостон-тер’єр, боксер бульдог; бірманська, гімалайська, персидська) відмовляють у перевезенні через їхні розміри або особливості догляду. 

Папуги, кролики та інші тварини до 32 кілограмів можуть потрапити лише в окремі зони цивільного літака. Наприклад, спеціальні відсіки у бізнес-класі або вантажні відсіки. Часто там потрібні контейнери для тварин, які відповідають стандартам Міжнародної асоціації повітряного транспорту (IATA). В інших випадках використовують вантажні літаки для перевезення тварин. 

У вкрай рідкісних випадках використовують спеціалізовані літаки для домашніх тварин. Наприклад, такий рейс здійснили торік у США, назвавши його собачим еквівалентом першого класу. У салоні були лише 10 собак і їхні люди. Чотирилапим пасажирам і пасажиркам дозволили перебувати на сидіннях і тинятись по салону.

До тварин, які подорожують у багажному відділенні, теж є свої вимоги. Наприклад, там ніколи не опиняться цуценята і кошенята, молодші за 56 днів, чи вагітні тварини. 

Якщо авіаційним транспортом летить дика чи свійська тварина, власники чи відправники мають розмістити її у транспортний контейнер із належним доступом повітря, водонепроникним дном, покритим адсорбуючим матеріалом, і дверима, які можна закрити на замок. У пасажирському салоні літака розмір цього контейнера може бути щонайбільше 30 х 50 х 40 сантиметрів.

Дізнатись вимоги вашої авіакомпанії зазвичай можна на її офіційному сайті. 

Місце у вагоні: як перевозити тварину потягом

Для подорожі Укрзалізницею з твариною візьміть документи з першого розділу цієї статті, а також квиток для тварини. Пасажири й пасажирки поїздів мають право перевозити хатніх тварин, декоративних і свійських птахів, які не створюють загрозу навколишнім. 

Службові собаки представників Сил оборони, а також собаки-поводирі незалежно від розмірів тварини можуть безоплатно їздити в усіх типах вагонів. Вони обов’язково мають бути у наморднику та на повідці.

Великих собак, від 45 сантиметрів у холці, і тих, що належать до Переліку небезпечних порід собак, теж перевозять з намордником і повідцем. Для них діють такі правила залежно від типу вагону і потягу:

•  у швидкісному потягу Інтерсіті+ власник чи власниця собаки має викупити всі місця, розміщені єдиним блоком. Собака повинна перебувати біля своєї людини (поряд з її місцем або ж під ним);

•  у купейному, спальному вагоні класу «Люкс» і вагонах міжнародного призначення (RIC) треба викупити всі місця в купе. Там не може одночасно подорожувати більше двох собак;
• у регіональних поїздах (приміські електропоїзди та електропоїзди City Express) можна перевозити собаку лише в крайніх тамбурах першого й останнього вагонів під наглядом опікуна чи опікунки;
• у плацкартному вагоні їх заборонено перевозити. 

Малі хатні тварини мають перебувати у сумках, рюкзаках, ящиках, кошиках чи інших переносках з водонепроникним дном. В одній такій переносці можуть перебувати не більше двох тварин. Розміщувати переноски потрібно на місцях для ручної поклажі, на руках у пасажира чи пасажирки або під місцями для сидіння.

Для здорової активності та сну тварини можуть перебувати в купе і без переноски, якщо їхні опікуни чи опікунки викупили всі місця в купе. Перш ніж випустити тварину в купе, треба подбати про підстилку чи лежанку.

Кур, індиків, гусей, качок та інших свійських птахів можна також перевозити в регіональних поїздах у спеціальних ємностях, які займають не більше одного місця ручної поклажі. Крупних свійських тварин залізницею перевозять в окремих товарних вагонах. Ці вагони повинні бути критими, мати великі вентиляційні отвори і спеціальне маркування. Тварин розміщують окремо завдяки перегородкам або прив’язуючи. 

Мандри на колесах: як їхати з твариною автобусом

Цьогоріч у липні Кабінет Міністрів України затвердив правила перевезення тварин у міжміському і міжнародному автобусному сполученні. Їх розробило Міністерство розвитку громад та територій України спільно з UAnimals. 

Хатні тварини, які важать менш ніж 10 кілограмів, (коти, собаки, гризуни, декоративні птахи) мають їздити у спеціальних контейнерах, клітках або сумках з адсорбуючим дном. Їх можна розмістити на руках, під сидінням або на окремому місці, якщо його попередньо викупили за тарифом дорослого пасажира чи пасажирки.

Собаки середнього й великого розміру (10–45 кілограмів) можуть їздити тільки в наморднику і на повідці. Їхня людина повинна викупити всі сусідні місця в одному ряду і розмістити тварину на спеціальній підстилці на підлозі. В салоні автобуса може бути лише один такий пес (два, якщо їх супроводжує одна й та сама людина); 

Собаки, які важать більш ніж 45 кілограмів, можуть їхати лише за особливими умовами перевізника на спеціально обладнаному транспорті.

Собаки-поводирі, які супроводжують людину з інвалідністю, можуть їхати безкоштовно, викуповувати місця поруч із ними не потрібно. Але ці собаки повинні бути в наморднику та на короткому повідці біля людини, яку супроводжують.

Обов’язково візьміть із собою ветеринарні документи на тварину.

Світлина заставки: © damedeeso via Canva.com

Пса Еріка згубили під час російської атаки на Кропивницький, Річарда — на Київ, а кота Лакі — на Харків. Такі історії є в різних містах України. Тварини лякаються й тікають або лишаються заблокованими у напівзруйнованих будівлях. 

Про те, як мінімізувати ризики втратити кота чи собаку під час обстрілу, UAnimals поговорили з Ольгою Бібіковою, керівницею загону кінологічної пошуково-рятувальної команди SARcan. Ольга розповіла, як убезпечити тварину заздалегідь, що робити під час обстрілу та як діяти, якщо кіт чи собака все ж загубились. 

Як завчасно попіклуватись про безпеку тварини?

Якщо у вас собака, обов’язково замовте тварині адресник, де буде написане її ім’я та ваш номер телефону. Він допоможе, якщо тварина загубиться чи втече за будь-яких обставин — під час обстрілу чи ні. Адресник краще одягти не на основний ошийник собаки, а на окремий шнурок. Тоді навіть якщо пес злякається гучних звуків, звільнить голову з ошийника та втече, адресник залишиться на ньому. 

«Для котів адресники небезпечні, — говорить керівниця загону кінологічної пошуково-рятувальної команди SARcan Ольга Бібікова. — Вони зачіпляються адресниками за паркан або гілку дерева, і це може мати фатальні наслідки». 

Ще один спосіб заздалегідь подбати про безпеку собаки під час обстрілу — купити трекер, який відстежує, де знаходиться пес, і передає дані на ваш телефон. Трекери бувають різних видів, коштують від однієї до кількох тисяч гривень. Якщо і ви, і собака знаходитесь там, де є зв’язок, ви зможете в реальному часі бачити місцезнаходження тварини. Якщо зв’язку немає, періодично вам будуть надходити повідомлення з геолокацією. 

Важливо користуватись надійною амуніцією для собак — повідцями, що не рвуться, шлейками та нашийниками, з яких пес не може просто звільнитися, карабінами, що витримують вагу собаки. «Коли ви купуєте амуніцію, в першу чергу звертайте увагу на її надійність, а вже потім думайте про красу, — каже Ольга Бібікова. — Або купуйте амуніцію брендів, що спеціалізуються саме на ній, або принаймні ставте виробнику питання, яку вагу тварини витримає конкретний карабін і повідець. Якщо виробник не знає відповіді, купувати не варто». 

Ще один спосіб, який допоможе знайти й кота, й собаку, якщо вони загубляться чи втечуть, — завчасно чипувати тварину. Мікрочип можна вживити майже у будь-якій ветеринарній клініці, а потім внести його дані в Єдиний державний реєстр домашніх тварин. Людина, яка знайде тварину, зможе звернутися у ветклініку — там просканують чип і дізнаються ім’я та контактні дані власника чи власниці. 

Що робити, якщо лунає тривога, а піти разом із твариною в укриття можливості немає?

Маленьких собак і котів можна заздалегідь привчити до переносок, під час повітряної тривоги саджати їх туди та ставити переноски поруч із собою в коридорі або іншому місці. Велику собаку варто взяти на повідець та бути поруч із нею. 

Якщо обстріл застав вас із собакою на вулиці, швидше прямуйте разом хоча б в умовне укриття — підземний перехід чи під’їзд. Якщо пес боїться вибухів, візьміть його на короткий повідець і міцно тримайте, адже від страху він може різко побігти. 

А якщо все ж стався приліт?

Відповісти на це питання однозначно неможливо — все залежить від конкретної ситуації. Якщо ваша частина будинку лишилась більш-менш неушкодженою і ви бачите, що сходи між поверхами цілі, треба забирати всіх тварин і виходити на вулицю. 

«Якщо ж так вийшло, що в момент вибуху тварин не було поруч із вами, а тепер ви бачите задимлення і є вірогідність обвалу будинку, але своїх тварин ви не бачите і вони не реагують, коли ви їх гукаєте, також виходьте на вулицю, поки така можливість є, — говорить Ольга Бібікова. — Інакше ви можете загинути разом із тваринами». 

Вже на вулиці підійдіть до рятувальників і скажіть, у якій квартирі в будинку може бути тварина. На місці працюватиме координаційний центр — треба звернутися туди. Шукати самотужки вас не пустять — працюватиме поліція, буде очеплення. «Пустити вас шукати тварину можуть лише тоді, коли вже не буде загрози життю, тобто пожежі та вірогідності обвалу будинку, — розповідає Ольга. — Тоді ви або підете на пошуки свого кота чи собаки разом із рятувальниками, або вони підуть самі». 

Як діяти, якщо після обстрілу та влучання тварина все ж загубилась?

За словами Ольги Бібікової, шанси знайти тварину живою є досить довго. «Бувало, що проходило більше ніж тиждень, а з котами — навіть близько двох тижнів, і зрештою їх знаходили у сховку худих, але живих», — розповідає Ольга. 

У випадку, якщо в будинок було влучання, але ваша квартира вціліла або частково вціліла, а кіт зник, Ольга радить періодично приносити туди корм і воду. «Навіть якщо кіт десь ховається, боїться гучних звуків техніки та людей, з часом він почне обережно виходити та зможе поїсти й попити. А ви побачите, що їжі та води стає менше, значить він живий та знаходиться тут», — пояснює Ольга. 

Вона радить дати оголошення про пошук тварини в соцмережах — зробити дописи на своїх сторінках і попросити про репости друзів, написати в місцеві телеграм-чати і фейсбук-групи. Можна також розвісити оголошення на вулицях: якщо загубився кіт, то в межах району, якщо собака — то й далі, адже з переляку пси можуть забігти далеко. В оголошенні треба обов’язково написати, за яких обставин загубилась тварина. 

«За досвідом, я бачу, що сильно допомагає ще додати суму винагороди за допомогу в пошуках, — каже Ольга. — Люди, у яких є тварини і які мають до них емпатію, у будь-якому разі захочуть допомогти. А для інших винагорода має значення. Правда, треба бути готовими до шквалу хибних дзвінків і повідомлень. Можуть телефонувати шахраї або просто люди, які нібито бачили схожу тварину та хочуть отримати винагороду». 

Ще один спосіб пошуку тварини — звернутися до місцевих зооволонтерів і притулків. Можливо, вони вже прихистили вашого кота чи собаку та якраз шукають вас. 

Світлина заставки: Ольга Бібікова із собакою працює на завалах. Фото надала героїня

Спільне дослідження UAnimals i Fama показує: понад 97 % власників і власниць домашніх тварин розуміють, що мають належним чином доглядати підопічних котів і собак. А отже, їм треба організовувати регулярні візити у ветклініку, вчасно вакцинувати, купувати якісний корм чи необхідні засоби для догляду. Однак чи всі гаджети і процедури насправді потрібні й безпечні для тварин? 

Сучасна індустрія пропонує багато різноманітних виробів і послуг для тварин. Щоправда, деякі з них привабливі передусім для опікунів і опікунок тварин, а не потрібні самим котам і собакам. Щось виявляється просто зайвою покупкою, а деякі речі можуть стати причиною негараздів у тварин і їхніх людей.

Ми попросили розповісти про користь і шкоду окремих продуктів і процедур Олену Кузнецову, завідувачку відділення інтенсивної терапії ветеринарної клініки «Хелс».

Автоматичні годівниці чи звичайні мисочки — що ліпше?

Наразі набувають поширення автоматичні годівниці для котів і собак. Деякі з них мають програму дозування і таймінгу — це допомагає налагодити необхідний режим годування для тварин із потребами в особливій дієті, приміром, у разі захворювань чи схильності до переїдання, каже Олена Кузнецова.

Натомість автоматичні годівниці, що мають вертикальний контейнер і наповнюють миску під силою ваги корму, надають тварині необмежений доступ до їжі. Вони підходять радше для годування вуличних тварин.

«Звичайні мисочки для корму нічим не гірші, — каже ветеринарка. — До того ж із ними досить легко відстежувати кількість з’їденого, а отже апетит і стан тварини».

Чим коригують поведінку тварин

Часто власники і власниці купують строгі металеві нашийники або спеціальні електронашийники для дресування собак великих порід. Існує думка, що це дисциплінує тварину, яка автоматично, майже без зусиль з боку людини стає слухняною та безпечною. Але це гаджети, купівля яких — майже як поради фізично карати дітей різками за погане навчання. Вони застарілі та негуманні.

«Вжиток цих засобів потребує спеціальних знань і навичок для використання у виняткових випадках! — наголошує Олена. — Неправильне користування ними не тільки не розв’язує проблем, а додає нових. На щастя, фахівці дедалі частіше рекомендують для дресування модернізовані методи корекції, які ґрунтуються на вивченні психології поведінки тварин».

Нашийники «Антилай» також є засобом, що загрожує здоров’ю тварин і аж ніяк не допомагає піклуватися про їхні справжні потреби. Дія цього гаджету заснована на ударах собаки електричним струмом під час гавкоту — так тварину відучають виконувати природну функцію. Замість пошуку та усунення причин надмірного або тривожного лаю опікунам і опікункам пропонують лякати собаку, поглиблюючи страх і недовіру.

«Якщо чесно, це нагадує методи старої психіатричної практики, — каже Олена Кузнецова. — Тому я точно не рекомендую використання таких приладів».

У статті про подолання зооагресії кінологині та фахівчиня з поведінки собак теж висловилися проти бездумного використання спеціальної амуніції. На їхню думку, це підпадає під визначення жорстокого поводження з тваринами, а за таке закон передбачає покарання.

Тваринам у стресі можуть допомогти заспокоїтись не гаджети для жорсткого дресування, а препарати з феромонами. Вони містять запахи, що близькі до природних, викликають відчуття спокою і комфорту.

«Заспокійливі з феромонами створюють ефект безпечного місця, такий собі хімічний спогад дитинства, коли мама поруч і цуценя або кошеня відчуває затишок», — каже Олена. Тому їх застосовують під час адаптації на новому місці, особливо для тварин із притулку або дуже маленьких за віком.

Однак феромони корисні, тільки якщо це сертифікована продукція, яку застосовують після консультації з лікарем. «Також дізнайтеся у вашого ветеринарного лікаря, як розрізняти прояви стресу в улюбленця і як їх усувати», — радить ветеринарка.

Як вибрати безпечні іграшки для котів і собак

Стосовно іграшок ветеринарка Олена Кузнецова має загальну рекомендацію: звертайте увагу на матеріал. Пластик має бути не таким, що на виробах з нього внаслідок гризіння з’являються гострі краї. Якщо тканина, то міцна — така, що її нелегко пошматувати. А ще в іграшки не повинно бути деталей, які легко відгризти і проковтнути.

Котам також не можна купувати як забавку лазерну чи світлодіодну указку. Олена пояснює, що на те є декілька причин: «По-перше, іграшка повинна задовольняти природну поведінку під час “полювання” — це не тільки бажання наздогнати, але й контакт з об’єктом: носіння в зубах, погризування. Звісно, світлова пляма цього не забезпечить. По-друге, треба враховувати шкідливість такої іграшки для зору кішки. Пучок світла від указки і навіть його відблиск від скляних, дзеркальних, полірованих поверхонь може засліпити тварину. І врешті, той, хто водить указкою, може навмисно або ненавмисно направляти промінь на небезпечні для тварини предмети і місця — захоплений грою кіт не помітить перешкоди і може травмуватися».

Що робити з кігтями і зубами у тварин

Періодичне підстригання кігтів — майже завжди необхідна процедура. Коти, до прикладу, можуть зачепитись кігтем, як гачком, за тканинні речі й сильно травмуватись, намагаючись висмикнути лапу. А собаки на прогулянках, коли копають землю, можуть зламати кігті, якщо вони занадто довгі.

«І собаки, і коти з надмірно відрослими кігтями починають неправильно спиратись на кінцівки, що призводить до запалення суглобів і м’язів, — каже ветеринарка. — Також є суто медичні рекомендації для котів, що схильні до патологічного росту кігтів. Яскравий приклад — шотландська порода. Але обов’язково поцікавтесь у ветеринарного лікаря, чи є потреба в обрізанні кігтів саме у вашої тварини та як це робити правильно, щоб не завдати шкоди».

Також є річ, яку варто купити опікунам і опікункам котів, — дряпалка. Її можна пропонувати, сподіваючись відвернути увагу від диванів чи шпалер. «Кігтедряпалки підтримують природну поведінку котів, — каже Олена. — Але варто знати, що тварини насправді це роблять зовсім не для точіння кігтів, а для маркування своєї території, в площині якої може опинитися й диван».

У більшості домашніх тварин є схильність до захворювання зубів. На це багато в чому вплинула людина. Так, виведення деяких порід собак змінило будову зубної системи. Також на стан зубів впливає їжа: зараз це вже не природна здобич, а корми і людські страви. Тому чистити зуби котам і собакам — корисна опція, якою не варто нехтувати, щоб не звертатися потім до ветеринара-стоматолога по більш серйозну допомогу.

Які процедури небезпечні для тварин 

У проведенні процедур, як і в купівлі гаджетів, важливо орієнтуватися на добробут тварин і природність методів, а в деяких випадках можна ще й керуватися законами.

З 1 серпня 2014 року в Україні набула чинності Європейська конвенція про захист домашніх тварин, яка забороняє суто косметичні процедури, позбавлені лікувальної мети: купірування вух і хвоста, операції на голосових зв’язках для позбавлення голосу, видалення кігтів і зубів. Однак ці процедури досі розповсюджені, адже в українському законодавстві немає прямої заборони та покарання за їх проведення. Законопроєкт, який це передбачає, розробили експерти й експертки зі Всеукраїнської спілки громадських організацій «Асоціація зоозахисних організацій України», міжфракційного об’єднання «Гуманна країна» і гуманістичного руху UAnimals. Його вже розглянув Профільний Комітет Верховної Ради з питань екологічної політики та природокористування і рекомендував ухвалити за основу — тепер потрібне винесення на голосування і підтримка більшості у Верховній Раді.

Але вже зараз важливо, аби опікуни й опікунки тварин усвідомлювали шкоду і неактуальність таких процедур. Наприклад, купірування вух і хвостів — операції, які втратили практичний сенс, але продовжують загрожувати здоров’ю та життю тварин.

«У давнину обрізання вух і хвостів у деяких порід було потрібно, щоб собаки не травмували ці частини тіла під час полювання чи захисту. Але згодом утилітарні функції порід змінились (іноді до суто декоративних), тож обрізання вух і хвостів втратило сенс, — пояснює Олена Кузнецова. — Варто пам’ятати, що це досить специфічні операції, які мають болісний післяопераційний період загоєння, а деякі ускладнення можуть призвести до хронічних захворювань. Але інколи за медичними показниками такі операції рекомендують самі ветеринари. Наприклад, через травми або патології, що були вроджені чи набуті».

Також не рекомендують вкорочувати шерсть котам чи взагалі голити їх. Влітку це не допоможе охолодити тварину, а навпаки, може призвести до перегріву.

Шерсть у тварин є частиною шкіри — найбільшого органа, який захищає їхній організм від негативних впливів зовнішнього середовища. Для регулювання щільності шерстяного покриву у тварин є природний процес — линяння.

«[Після стрижки] шерсть може відростати повільно і не в повному обсязі, тварина не зможе вчасно підготуватися до збереження тепла в холодну пору року, — пояснює ветеринарка. — І навіть якщо казати про практичну зручність для власників, стрижка не зменшить кількості шерсті вдома, бо кількість волосся залишиться — воно просто буде “сипатись” вкороченим».

Тож піклуйтеся про своїх улюбленців із любов’ю і повагою. Не ставте власний комфорт вище за здоров’я тварини, консультуйтеся з фаховими ветеринарами і ветеринарками, вибирайте безпечні й корисні способи турботи!

Світлина заставки: фото з подарунком для тварин притулку «Друг» від волонтерської спільноти UAnimals в рамках акції «Таємний Санта»

З авто виходить жінка в уніформі кінологині. «Ви рано», — каже вона. Обличчя в неї м’яке, але тримається впевнено, навіть строго. Це Пілла Осборн, спеціалістка з поведінки собак, головна адміністраторка притулку для тварин в естонському місті Тарту. 

На паркувальному майданчику не чути гавкоту: одразу й не скажеш, що за парканом — вольєри для собак. Вхід до притулку перекривають чистісінькі скляні двері. Щоб потрапити всередину, перш за все треба набрати номер адміністратора. Зазвичай до людей виходить Пілла й веде углиб притулку. 

І не думайте, що кожен і кожна так просто зможе вийти звідси з твариною, яку вподобали. Спершу треба пройти тест Пілли Осборн. 

Вона розповіла UAnimals media, як влаштоване життя притулків у Естонії, чи користуються вони благодійними внесками. А ще — як кіт Тіку жив у окремій кімнаті, чому з дружніми котами не завжди виходять гарні фото та що ж потрібно зробити, щоб узяти тварину з естонського притулку додому.   

Безпритульні в Естонії: три ловці на пів країни

— Чи є в Естонії проблема з безпритульними тваринами? 

— У більшості собак в Естонії є опікуни й опікунки. Майже всі собаки, які живуть у притулку, потрапили сюди від власників чи власниць, які з якоїсь причини від них відмовилися. А от із котами проблема є. Ми стерилізуємо тварин і всіляко пропагуємо стерилізацію. Однак поки що полями, селами вештаються безхатні коти. Вони приводять дуже багато потомства — і ці тварини зрештою потрапляють до нас. 

— Хто віддає вам безпритульних котів?  

— Нам телефонують люди й кажуть, що бачили безпритульних. Ці тварини не дуже товариські. Якщо коти здичавіли й живуть без людей вже кілька поколінь, їх будь-хто не впіймає. Це робота ловця чи ловчині. 

Ми використовуємо спеціальні пастки. Пневматичною рушницею (шприцометом) ми вже не користувалися 7 років. Вона потрібна тільки для того, щоб ловити собак — з котами її не можна застосувати. До того ж треба, щоб поруч був ветеринар чи ветеринарка. Коли ми хочемо знерухомити собаку, треба вгадати, скільки він важить. Адже треба знати, скільки ліків заправити у шприц. Тварина в цей час далеко — хто ж знає, скільки вона важить! Можна вгадати приблизно, але ж не точно. Це питання життя і смерті. Можна заправити забагато седаційних ліків, влучити не туди… Через всі ці причини ми не користуємося рушницею. Хоча одна в нас таки є. 

— Що відбувається після дзвінка?  

— Спочатку ми розпитуємо в людини, яка подзвонила, всі деталі: де й коли вона бачила тварину, як часто бачить її, якщо це відбувається регулярно, якими шляхами тварина ходить. Це для того, щоб ми могли встановити пастки в потрібний час і в потрібному місці. 

— Тобто ловці й ловчині виїжджають у довгі маршрути, щоб покрити кілька місць? 

— Так і є. Ми формуємо для цього графік: на виклики, які прийшли раніше, ми відповідаємо швидше. Наші ловці працюють щодня, і не тільки в Тарту. Кожен повіт має вирішувати проблему з безпритульними тваринами. Тож місцева влада наймає якийсь із притулків, щоб їм у цьому допомагали. Наш притулок знаний у повіті Тартумаа, а наших ловців найняли в половині повітів Естонії. Ловців у нас троє.  

— Лише троє ловців на половину Естонії? 

— Саме так! Доводиться багато планувати. І навіть якщо ловці працюють десь далеко, ми мусимо перш за все відповідати на запити з Тарту. Ловець повинен приїхати на виклик протягом години, тому що такий у нас контракт із містом. 

Притулки в Естонії: як це працює? 

— Що відбувається з котом після того, як він потрапляє до вашого притулку? 

По-перше, нам треба з’ясувати, чи є у тварини мікрочип. Якщо так, ми негайно телефонуємо власникові чи власниці — ті приїжджають і забирають тварину. В Естонії заборонено, щоб тварини ходили вулицями самотою. Якщо виявиться, що опікуни просто відпустили її, ми мусимо з ними поговорити, щоб більше цього не робили. Це найпростіша ситуація. 

Якщо чипа немає, ми фотографуємо тварину і викладаємо фото на нашому сайті. 14 днів чекаємо, чи не з’явиться попередній власник або власниця. Ми мусимо так робити за законом. 

Весь цей час коти живуть у клітках. Котові важливо відчувати, що жоден інший кіт не зайде на його територію. Тому його територія обмежена цією кліткою.

За 14 днів рівень кортизолу в крові тварини падає. Коти звикають до клітки, до всього, що їх оточує, тож менше проявляють захисної агресії. 

У нас є різні кімнати для котів. Спочатку кіт живе в карантинній кімнаті. Якщо він не чипований, ветеринар чи ветеринарка приходить і чипує його, вакцинує, обробляє від паразитів. А за 14 днів, коли кіт уже щасливий і більш товариський, він їде на стерилізацію до клініки. 

Там тварині роблять ще й аналіз крові. Треба з’ясувати, чи кіт не є носієм вірусу імунодефіциту котів (FIV). 

Якщо кіт — носій, це випадок для евтаназії. Багато безпритульних котів Естонії заражені цим вірусом. Він передається з укусом від тварини-носія в котячих бійках. Зазвичай після такого укусу кіт може прожити 6-7 років. Проте потім органи відмовляють один за одним, і кіт може заразити цим вірусом інших котів. У нас немає ліків від нього. Також після аналізу ми не можемо сказати, як довго цей вірус вже є в кота. Вважаємо, що гуманніше зробити евтаназію. 

Якщо кіт не заражений FIV, ми забираємо його з клініки. Далі він живе у притулку, чекаючи, поки хтось забере його додому. 

Собаки, якщо мали власника чи власницю, вже не потребують всіх ветеринарних процедур. Єдине — ми так само маємо зачекати 14 днів, а потім пес живе у вольєрі до можливої адопції. Із собаками гуляють волонтери й волонтерки. Щомісяця ми проводимо для цих людей тренінги. 

— Скільки тварин у вашому притулку зараз? 

— У нас 33 собаки, а котів… рівно 100! Отже, 133 тварини. 

— Цей притулок вважають великим чи малим в Естонії? 

— Я не знаю, скільки тварин зазвичай в інших притулках. Є такі притулки, де навіть всередину не зайдеш, тому важко про щось дізнатися. Ми прагнемо бути відкритими. 

— Хто є власником притулку? 

— Місто Тарту. Ми муніципальний заклад. 

— А в Естонії є приватні притулки? 

— Так. То тут, то там з’являються такі. Люди часом намагаються робити те саме, що й ми, у своїх вітальнях. Насправді закон не ставить чітких вимог до притулків. Тому фактично кожен і кожна може почати рятувати тварин і сподіватися на благодійну підтримку. Але невідомо, яка доля тварин, що до нього потраплять. 

— Це місце було збудоване як притулок чи переобладнане?

— Було збудоване як притулок. Ми тут з 2006 року. Перед тим у нас було приміщення, яке колись будували для інших потреб: там був офіс чотири на чотири метри. Оцей будинок, у якому ми розмовляємо, звели рік тому за гроші міста.  

— Чи працює тут лікар або медсестра? 

— У нас є контракти з двома ветеринарними лікарями. Лікар приходить, коли може, раз на день, а роль медсестри виконує піклувальниця з притулку. 

— Ви отримуєте благодійні внески? 

— Так, бо ми їх сравді потребуємо. Місто не платить за стерилізацію. Також донати потрібні, щоб оплатити ветеринарні послуги. Заробітну платню мені забезпечує держава. Місто фінансує потреби тварин на перші 14 днів перебування. А далі ми вже маємо фінансувати все самі. Ось тоді починаємо використовувати внески. 

— Хто ваші благодійники і благодійниці?

— Це звичайні люди, які бачать нашу роботу й пристрасть, з якою ми її робимо.

— Тобто ви проводите якісь кампанії для збирання внесків?  

— Ні. Ми не в захваті від такого. Всі інші постійно збирають гроші, особливо ці незалежні маленькі притулки. Вони експлуатують хворих тварин. Наприклад, це може бути тварина, якій потрібна трансплантація серця. Це мало б зачепити людей за живе. Проте мені видається, що люди втомилися постійно чути «допоможіть». Тому ми взагалі такого не робимо. Ми намагаємося забезпечити тваринам найкраще життя, а спільноті надати найкращі послуги. Ми запрошуємо фахівців, які хочуть навчатися. Тому люди просто це бачать і роблять внески з власної волі. А ми думаємо, як зробити кожен наступний день кращим, ніж був учора. 

Знаю, що час тут — на вагу золота, тож рухаюся швидко. В якусь мить, щоб сфотографувати собаку, я відбігаю з камерою трохи далі. 

— Ніколи, ніколи не можна бігати у притулку! — суворо зупиняє мене Пілла.

Ніяковію. В Україні такого ніколи не чула. Тим часом ми йдемо до будинку котів. Тут дві кімнати — з більшими й меншими клітками. У тій, що з меншими, живуть коти після операції. Інші мають просторіше двоповерхове житло. Пілла пояснює:

— Кожна клітка розділена на два поверхи. Вгорі — простір для життя й відпочинку, а внизу — кухня й в іншому куті туалет. Хоч приміщення невелике, кіт почувається в безпеці, адже жоден інший не зайде на його територію. В один момент чистять одну клітку, кіт у цей час гуляє. Зазвичай всі вони стрибають на підвіконня й дивляться, що там роблять надворі собаки. 

На кожній клітці — картка з іменем та різними позначками. «Дієта» — написано на одній.  

— На кожній картці є номер. Це ніби порядковий номер тварини — позначає, коли вона потрапила до притулку. Також тут ми часто пишемо «заброньовано» — це якщо хтось вже вирішив взяти тварину додому. 

Намагаюся сфотографувати мешканців притулку в Тарту, але коти відвертаються.

— Камера для кота — ніби велетенське око, яке на нього витріщається, — розповідає Пілла. — Тому для них це створює певний дискомфорт. Якщо кіт досить дружній, не агресивний, сором’язливий, він буде відвертатися. А більш агресивний буде з викликом дивитися просто в це «око». З агресивнішими котами виходять кращі знімки. 

Поруч із кімнатою з клітками є ще й окрема — зі справжньою лазанкою для кота й фото тигрів на стінах. Тут живуть один або двоє котів, які були в притулку найдовше. Щойно звідси виселився попередній мешканець, тож тепер в’їжджає наступний — той, що на дієті.

Кошенята мають окремий будиночок. На вході — санітайзер і для ніг, і для рук. Проте кошенят не торкаються, щоб ті не підчепили хвороб. На стіні — дошка з іменами кошенят і пришпиленими прапорцями: кошеня з блакитним прапорцем саме захворіло, а з жовтим потребує ліків.  

— Собаки — моя професія, — каже Пілла, — але я ентузіастка в психології котів також. Вони мені дуже цікаві, і я навіть беру роботу додому. У нас тут багато кошенят, вони дикі, тому я інколи забираю їх до себе, щоб соціалізувати. Кожне кошеня не може отримати багато індивідуальної уваги у притулку. А вдома я можу багато з ними контактувати, тоді вони звикнуть до людей і їм буде легше знайти дім. За це мені ніхто не платить, це моє бажання. 

— А як ваша сім’я до цього ставиться? 

— У мене є кіт і собака. Ну, і чоловік. Коли ми одружилися, він казав, що не любить котів. Це було 9 років тому. А тепер він мене квапить: ну що, яких ти кошенят завтра привезеш? Він працює з дому, тому фактично проводить з ними більше часу. Я маю тепер вчити його виховувати кошенят. 

Тіку вирушає до нового дому 

Поки ми говоримо, до офісу приходить літня пара з переноскою. Там сидить чималенький волохатий кіт. 

Пілла робить позначки в паперах:

— Цього кота звати Тіку. Він був у притулку найдовше і жив у тій окремій кімнаті. Тіку з нами був від минулого року, з мого дня народження — 26 листопада. Перед тим він жив на вулиці на дачі ще з одним котом — Таку. Люди забрали їх з дачі до квартири, але там уже був кіт, і почалися бійки. Господарі не познайомили котів правильно. Тіку дуже бив Таку в конкуренції за кішку, бо Тіку, як ви бачите, кіт нівроку. Тож опікуни не захотіли розбиратися в проблемі й терпіти бійки — і привезли обох сюди. А сьогодні нарешті Тіку їде додому. Його забирає пара. У цих людей були коти й раніше, і вони хотіли знайти собі друга. Це не перший їхній візит сюди. Щоб узяти тварину, треба прийти і поспілкуватися з нею кілька разів. 

— Це правило притулку? 

— Так. З точки зору тварини це необхідність. Тварини не були у вас вдома — там для них все нове. Було б добре, щоб у новому місці ви стали для них людиною, що приносить їм спокій, тобто щоб вони вже вас знали. Це психологія тварин, яку ми тут багато вивчаємо. 

— То як це працює, коли хтось хоче адоптувати тварину? 

— Охоча людина приходить у прийомні години й каже, який кіт чи собака їй потрібен. Я ходжу по притулку з кожним і кожною, щоб відчути енергію цієї людини та тварини, якою вона зацікавилася, подумати, чи гарна для них ідея — бути разом. Я хочу знати все про цю людину. Тому я ставлю багато запитань. Питаю, чи хоче він чи вона кота, що житиме на вулиці. Якщо так, то я кажу: «Вибачте, але ми проти. Все працює навпаки: ми забираємо котів з вулиці». Ще я запитую, чи є у них вже тварини. Є коти, які не толерують інших котів. Така тварина вважає, що вона — єдиний кіт на планеті. Чи є у вас малі діти? Який у вас розпорядок? Скільки часу у вас є на тварину? Як ви можете її соціалізувати? Коли ми віддаємо на адопцію собак, буває навіть конкурс серед кандидатів і кандидаток. З котами такого немає. Люди іноді не хочуть розбиратися в проблемах, приносять тварин назад.           

— Буває, що хтось відмовляється від тварини? 

— Авжеж. Взяти тварину — це вам не казочка. Якщо це собака, треба бути у стабільному фінансовому становищі, мати час — ходити на тренінги для собак. Треба подумати, що тебе чекає 15 років із цим собакою. Не можна просто взяти випадкове цуценя. Ми дуже проти, щоб тварин давали як подарунок-сюрприз.

— Коли віддали Тіку, ви закреслили щось на аркуші паперу отам на стіні. Виглядало як детективна дошка!  

— Я закреслила портрет Тіку. На наших сторінках в інтернеті є фото тварин. Там же було й фото Тіку як кота, який найдовше прожив у притулку. Тепер його треба зняти із сайту. Про тварин, які затримуються на довше, треба більше й розповідати, щоб їх могли нарешті взяти додому. Та й ми знаємо більше про таких тварин, тож пишемо про них маленькі історії. Можливо, хтось прочитає, щось відгукнеться в його серці й він чи вона зрозуміє: «Це мій кіт». Я закреслюю всіх, хто поїхав додому. 

— Мені здалося, що там закреслені вже всі? 

— Ще ні, але більшість котів на цьому аркуші закреслені!

Я лежу, прикрита бетонною плитою, і притискаюся спиною до стіни. Навколо — шматки бетону, цегли, автопокришки й сухий бур’ян. У щілину бачу, як мене швидко оббігає прудка невеличка собака. Потім кидається до плити і гучно гавкає просто в обличчя. Вона, звісно, чарівна, але перед очима змикаються чималі ікла й гавкіт стоїть оглушливий. Так триває кілька довгих хвилин, поки не підходить Ольга, опікунка собаки, й не кидає тій м’яч. Тоді я виповзаю з-під тренувального завалу на полігоні Державної служби з надзвичайних ситуацій.

Це була п’ятирічна службова собака Ніндзя, яка шукає під завалами живих людей. А цей яскраво-червоний м’яч для неї — найбільша мотивація. Понад усе Ніндзя хоче його «вполювати».

Службові собаки є в усіх силових структурах України: Національній гвардії та Збройних силах, Національній поліції, Прикордонній службі та Державній службі з надзвичайних ситуацій. Крім того, всередині цих структур є підрозділи з абсолютно різними завданнями: одні собаки здійснюють поліцейський конвой, інші шукають вибухівку. Пошуково-рятувальні собаки навчені шукати живих людей на завалах чи в природі. Тут поговоримо саме про них.

Де живе службовий собака

Спершу я зустріла Ніндзю у вольєрі всередині приміщення, яке на полігоні називають «кінологія». Проте вона тут не живе. Ніндзя мешкає вдома в рятувальниці й кінологині Ольги Бібікової разом зі своєю мамою та двома іншими собаками. Одну з них звати Клюква, вона теж була пошуковою собакою, другий сусід — Кузя зі Слов’янська з паралізованими задніми ногами.

На тренувальний полігон Мобільного рятувального центру швидкого реагування на Київщині Ніндзя приїжджає на роботу. Всі тутешні собаки належать кінологам і кінологиням та живуть разом із ними.

«Ми, кінологи, як і рятувальники, заступаємо на чергування доба — через три. У разі надзвичайної ситуації виїжджаємо ліквідувати наслідки. Чергуємо з 8-ї ранку до 9-ї наступного дня. Коли їдемо додому, собаки їдуть разом з нами», — розказує Оля.

Водночас більшість собак у ДСНС належать державі. Мешкають вони не у квартирах, а в кінологічних центрах. «У нас тут є огороджене містечко, а в ньому близько 50 вольєрів», — розповідає майор служби цивільного захисту, ветеринар Владислав Пухальський із Міжрегіонального центру швидкого реагування в Ромнах. Тут є три кінологічні підрозділи: аварійно-рятувальний, саперний і група підготовки службових собак, де Владислав і працює.

Як саме мають виглядати вольєри для собак, регулює наказ ДСНС № 597. Спираючись на інструкцію з нього, будували і центр у Ромнах.

Собаки виїжджають із цього центру на чергування в інші області, переважно на менші пункти постійної дислокації. Там у них теж є вольєри — напівстаціонарні. «Їх можна краном перевозити. Там є будки, вони вкриті зверху, щоб не текла вода», — каже Владислав.

Коли щось стається й лунає команда про виїзд, собаку садять у бокс (невелику клітку) й спеціальним авто разом із людьми везуть працювати. 

На виїзді

Відрізки праці й відпочинку 

«Там щось горить, там гостре, там задимленість, там пилюка, там всі працюють… Напружена обстановка. Це не те саме, що тренування», — згадує свою поїздку в Дніпропетровську область Владислав. 

Розшукові собаки ДСНС зараз постійно виїжджають «на прильоти». З міжрегіонального центру — на Харківщину, Сумщину, Дніпропетровщину. З Мобільного — здебільшого на Київщину, але можуть бути й інші міста й навіть країни. 

За словами рятувальників, кінолог не пускає собаку туди, де надто небезпечно, і тварина, скажімо, може провалитися. Собака не працює годинами безперервно, говорить Владислав. «Хвилин 20 попрацював — і все. Обстежив квадрат і назад, а людям треба розбирати завали в цьому місці. Навіть 20 хвилин не чекають, це максимум. Далі собаці треба дати води — і в бокс. Знову залучають вже за ситуацією». 

Хоча собаки працюють короткими періодами, та поблизу завалів можуть бути цілий день або й більше. «Бувало, що й добу собаки перебували біля місця, де треба було шукати», — каже ветеринар. Коли собаки чергують на виїздах багато днів, тоді живуть в авто, вольєрах чи іноді гуляють: пес не перебуває весь час у боксі.

В Антак’ї

Уже під час повномасштабного вторгнення Ніндзя встигла попрацювати не тільки на завалах в Україні, а й за кордоном. 6 лютого 2023 року в Туреччині стався потужний землетрус, і на поміч до міста Антак’я вирушила команда українських рятувальників і рятувальниць. 

«Це вражає. Ідеш по вулиці — а все зруйновано…» — згадує Оля. Спочатку українці й українки обшукували зруйновані будівлі, потім розбирали завали. Працювали 9 днів. Зміна тривала 6 годин, потім 6 годин відпочивали й знову бралися до роботи.

«Одну будівлю розбирав екскаватор. То був багатоповерховий будинок, який просто склався. У міжнародній класифікації це називається панкейк («млинець»). І тоді хтось почув підозрілий звук. Там було повно людей, і нас покликали. Ніндзя почала шукати й позначила голосом місце. Турецькі рятувальники дістали звідти 30-річну жінку», — розказує Оля. Жінку одразу поклали на ноші й занесли у швидку. Вона була у свідомості, проте її стан у формах позначили як критичний. Того року Українська кінологічна спілка присудила Ніндзі відзнаку «За врятоване життя». 

Захист від поранень 

Ніндзя працювала без жодних додаткових засобів. Для собак-саперів існує багато засобів захисту: різноманітні окуляри й навіть бронежилети. Проте собаки, натреновані на пошук людей, для захисту використовують лише бахіли, та й то не в усіх випадках.

«Якщо там багато скла, одягають на лапи бахіли, — каже Оля. — Якщо лише елементи будівельних конструкцій, нічого не одягаємо. Чутливість лап так більша: коли лежить стіна з кахлями, собака відчує, що ця поверхня слизька, і не буде на неї спиратися. Без нічого собака краще контролює своє тіло. Ми й нашийники знімаємо, щоб вона ні за що не зачепилася в щілині». 

Більші шанси стати на службу має те цуценя, у якого сильна харчова мотивація — воно хоче працювати за їжу. Ігрова мотивація теж важлива: виконати якесь завдання собаку мотивує іграшка. 

Навички формують з кінця

«Усіх навичок собак навчають з кінця, — пояснює Оля. — Що ми хочемо бачити? Щоб собака знайшов людину й позначив її голосом — гавкав. Людина бере мотиваційний предмет — щось, що хоче отримати собака, — іграшку чи корм. Показує це собаці. Якщо він гавкнув, йому видають іграшку чи їжу. Потім потрошку людина ховається. Якщо це ліс, то за дерево, а якщо техногенний завал, то за якесь укриття. Собака дуже швидко розуміє, що треба нюхати. Це природно для собаки, він живе носом».

Загиблих людей і, наприклад, наркотики навчають шукати на зразку. В іншому процес схожий. Різниця в тому, що собака-шукач людей має отримати заохочення від людини, яку знайшла, а не від власника. Саме тому собаки повинні бути дружніми до людей.

Собаки, які пройшли підготовку до служби, складають іспити разом зі своїми опікунами чи опікунками. Є три етапи атестації. Перший іспит — тестування на придатність. Пес має знайти на завалі чи в лісі одну людину, пройти перевірку на послух і спритність. Потім іде так званий іспит на клас А: треба знайти двох людей за певний час. Наступний етап — клас В: шукають трьох людей. І для кожного класу зона пошуку збільшується.

Тренінг — корисно чи шкідливо?

«Коли ми беремо хижака, органи чуттів і вся фізика тіла якого призначені для активного руху і здобування їжі, і саджаємо його нехай у дуже затишну квартиру з м’якеньким лежачком, якщо такій тварині нема куди прикласти свої фізичні здібності й інтелект, це страждання», — говорить фахівчиня з поведінки собак Рія Смульська. Жінка виховує 6 вуличних собак і працює з домашніми псами. За її словами, до пошукової роботи собаку не можна примусити жорстокими методами. Він працює на відстані — без повідця чи електричного нашийника. Тож тварина сама обирає співпрацювати з людиною й виконувати команду.

«Для собаки такі тренування — це кайф. Вони можуть використати свій ніс — демонструвати видотипову поведінку. Працюють у парі з улюбленою людиною. Жоден провідник, який підготував собаку, не буде ставитися до неї як до витратного матеріалу. Це твій партнер, якого ти виростив і викохав. Тренування дуже енерговитратні й для провідника», — стверджує Рія. 

Можна самому подивитися, як відбуваються тренування, принаймні у волонтерських групах пошуково-рятувальних собак. Там завжди потрібні «статисти» — люди, які ховатимуться в лісі або в укриттях і яких повинні знайти собаки. 

З цуценятами займаються щодня. Що старший собака, то рідше треба тренуватися, каже Оля Бібікова. «Собака повинен сумувати за пошуком. Якщо щодня проводити годинне тренування, пес буде туди ледь плентатися: ну знов, це надовго, мені вже нудно… Ніндзя займається пошуком раз на тиждень. Це частина мисливського інстинкту. Коли вона знаходить людину і та викидає їй м’яч, це ніби вона знайшла і вполювала здобич».

Що їсть службовий собака

У Мобільному центрі реагування кожному собаці щомісяця видають корм від держави. «Це їхня зарплатня», — кажуть тут. Однак чи давати собаці саме його — рішення кінолога чи кінологині. 

В інших центрах собак годують сухим кормом, який закуповує держава. «Це фінансове питання, яке залежить не так від ветеринара, як від того, що скаже відділ матеріально-технічного забезпечення, — розповідає Владислав. — Корм, який видають, хоч і не преміум-клас, але доволі якісний». 

«Якщо собака постійно в роботі, його треба годувати кормом із підвищеним вмістом білка та жиру, — каже ветеринарка, дієтологиня та гастроентерологиня собак Влада Тарасенко. — Якщо собака не постійно в роботі, тоді раціон змінюється залежно від ситуації: в ідеалі за тиждень до роботи та за тиждень після. Якщо навантаження бувають кілька разів на тиждень, тоді такий раціон має бути постійно».

За її словами, в комерційної лінійки кормів, що видають собакам у Міжрегіональному центрі, немає ідеальної їжі для службових собак. Однак одним із його різновидів — для оптимальної ваги та здорових суглобів, — можна було б годувати собак на службі тривалий час, вважає Влада. «Я б радила переходити на натуральний раціон, бо його легше коригувати в таких випадках, але можна дібрати й комерційний. Розумію, що собак дуже багато, але кожна тварина індивідуальна і не кожен раціон підходить усім».

Від чого лікують пошукових собак

«Щойно була на прийомі Єва. Обробляв їй шкіру, — розповідає ветеринар Владислав. — У мене під опікою 34 штатні собаки».

Раніше у підрозділі було троє працівників. Зараз він один, але штат планують розширювати. Владислав регулярно оглядає собак, робить щеплення й обробки. Проте здоров’я пошукових собак — не лише його відповідальність, а й кінологів і кінологинь. «Кінологи побачили, що щось не те із собакою, тоді вже ведуть до мене. У діагностиці захворювання важлива не тільки клінічна картина, а ще й анамнез — історія. Як собака поводиться, чи вона рухлива, чи апатична, чи вона десь стрибала, скавчала. Треба зібрати максимум інформації».

Перш ніж заступити на службу, кінологи і кінологині проходять курси службового собаківництва. Там вивчають і доветеринарну допомогу. «Я їм пояснюю, як оглядати собак, як кліщі викручувати, як термометрію робити, що колоти, якщо потрібно. А ще вони завжди можуть подзвонити і спитати», — говорить Владислав. Ветеринари комплектують кінологам аптечки, щоб в екстреній ситуації ті могли самі допомогти собаці. Найтиповіші випадки, за словами Владислава, — це подряпини або укуси бджіл. А ще частіше бувають розлади травлення: «Поїхали в інше місце, там інша вода. Собаки сильно реагують на воду — починається розлад».

Пошуково-рятувальні собаки навіть із прагматичної точки зору повинні бути здорові: вони не можуть мати ожиріння, проблем із руховим апаратом чи страждати від болю. Інакше собака не зможе працювати.

Після роботи на завалах собаки час від часу повертаються з порізами, розповідає Владислав. Серйозніші пошкодження, за його словами, — рідкість: «Торік був випадок, що після пошуку на завалах собака поранилася. Тоді людський медик накладав їй шви». 

Випадків загибелі собак на службі в Міжрегіональному центрі не було за всю історію кінологічних розрахунків, стверджують там. Центр існує в сучасному вигляді з 2018 року. ДСНС після початку повномасштабного вторгнення не оприлюднювала інформації про летальні випадки. Проте службові собаки гинули в інших структурах: наприклад, з 2022 року загинуло щонайменше 25 службових собак Збройних сил України. Це були не розшукові тварини, а здебільшого охоронці, які загинули через російські обстріли. 

Замість собаки

Чому собака?

Мікроскопічні роботи допомагають оперувати людей, дрони замінюють розвідників-людей, а штучний інтелект веде з нами філософські розмови. Чому ж у такому технологічному суспільстві після катастрофи негайно беруть саме живих собак?

Рятувальні місії приїжджають на завали не з порожніми руками. Є спеціальні мікрофони та камери, зокрема й інфрачервоні. Ці технології допомагають знайти тих жертв, яких можна побачити, почути або вловити їхній тепловий слід. Якщо це неможливо, то допоможуть лише кінологічні загони.

Собака швидко визначає жертв на запах. Техніка не може замінити собачий ніс, що еволюціонував протягом мільйонів років. Поки що не може. 

Потрібна платформа

«Привіт! Його звати Спот!»

На численних відео науковці показують на кумедного жовтого пса. Кажуть, його так і хочеться погладити. Яким би прикольним не здавався цей собака, він не наділений душею чи думками. Спот — робот компанії «Boston Dynamics», призначений насамперед для збирання даних.

Щоб замість собаки щось працювало на завалах, потрібно, аби це «щось» могло рухатися так само динамічно, як тварина або людина.

На українському ринку активно продають гонконгську розробку Unitree Go2. Її також демонструють у нас на різноманітних виставках технічних інновацій. 

Є багато інших робособак. Деякі вже використовує українська армія, проте не для розшуку, а для деяких логістичних завдань. 

Робот не втомлюється й не відчуває болю. Можливо, він замінить собаку на завалах, якщо його обладнати так званим електронним носом. 

Потрібен ніс

Скоріше за все, окрім собачих лап, у Спота буде ще й електронний ніс, каже розробник одного з таких «носів» доктор Нік Денлер.

«Електронний ніс» — це сенсор. Він аналізує те, що ми й тварини сприймаємо як запах. Це леткі речовини, що їх виділяють об’єкти. Ці молекули потрапляють на сенсор, і комп’ютер перетворює дані на сигнал — у нашому випадку про те, чи є людина під завалами.

«Електронні носи» застосовуватимуть і в інших сферах: вони вловлюватимуть присутність хвороб на рослинах і запах лісових пожеж. Вже зараз такі пристрої визначають якість повітря, зокрема й в Україні. Однак для пошуку людей після катастроф у реальних умовах «електронні носи» ще не замінювали живих собак.

Лише в експериментах

«Ніс» розробки британця Ніка Денлера зміг розпізнати запахи бананів, сиру, ананаса та евкаліпту, навіть якщо вони змінювали одне одного 60 разів на хвилину.

Пристрій розміром із банківську картку він розробив разом із колегами з Університету в Гертфордширі. Хоча метою розробки було замінити поліцейських собак роботами, поки цей експеримент підтвердив тільки те, що техніка загалом може аналізувати запахи.

Водночас є «носи», що вже аналізують на запах людське тіло. Наприклад, розробка швейцарських учених.

У 2018-му в Університеті Інсбруку 5 чоловіків і 4 жінки по одному заходили у спеціальну герметичну камеру з неіржавної сталі та скла. Перед тим камеру очищували від запахів, а спеціальний фен перемішував повітря. Волонтери й волонтерки заходили туди лише в спідній білизні й без косметики, а 8 годин перед тим вони нічого не їли, щоб імітувати перебування під завалами. Першу годину людина дихала через маску, другу — без. У цей час новітній пристрій вимірював леткі речовини — спочатку ті, що виділяються через шкіру, потім — через шкіру та дихання.

«Електронний ніс» впорався із завданням і показав присутність людей.

Цей пристрій — один із найвідоміших запахових сенсорів, призначений для пошуку живих людей під завалами. Його розробив Федеральний інститут технологій у Цюриху. 

Це поєднання сенсорів: деякі вловлюють ацетон та ізопрен — речовини, що ми видихаємо. Інші вловлюють аміак, що виділяється зі шкіри. У пристрій учені додали сенсори вологи та вуглекислого газу. Все разом у певних пропорціях виділяє тіло живої людини.

«Наразі наш пристрій — найменший і найдешевший девайс, достатньо ефективний для пошуку живих людей. Наступним кроком ми хотіли б випробувати його в реальних умовах після землетрусів чи лавин», — каже провідний розробник Сотіріс Пратсініс.

Вчені самі назвали свою розробку електронним рятувальним собакою. Проте далі за лабораторію він ще на пошуках не був.

Є ще французька розробка — сенсор Sniffer («нюхач») для пошуку живих людей, яку вже інтегрували в робота на ім’я Смурф. Ця установка їздить на колесах, тож Смурф не може переміщуватися так вільно, як пес. 

«Нюхача» і Смурфа в парі тестували протягом проєкту «CURSOR» (європейської наукової ініціативи для розробки різних рятувальних пристроїв). Ця парочка могла визначити присутність людини приблизно на відстані двох метрів. Вони працювали тільки в навчальних умовах. 

Коли стається катастрофа, собаки потрібні негайно. Вони — цінні співробітники рятувальних служб, у яких дуже багато вкладено і які живуть у спеціальних умовах. Вони не чатують у кожному віддаленому місці, де може статися землетрус, лавина чи вибух. На місце події їх треба перевезти або ж навіть доправити літаками чи гелікоптерами. Тож прилади потенційно можуть стати навіть доступнішим рішенням, ніж живі собаки.

Водночас багатьох людей турбує інша колізія: собака ніколи не зможе дати усвідомленої згоди на небезпечну працю. Як би добре не дбали про собак, так чи інакше вони піддаються ризику. Техніка могла б зняти це питання.

Замінити собаку роботом — це сфера прискіпливої уваги й зацікавленості для вчених. Тож «електронні носи» — широка й динамічна галузь досліджень. Проте поки що жоден Спот не рухається так вправно, як Ніндзя, а електронні сенсори не перевершили її чутливий вологий ніс.

Ніколи раніше я так уважно не розглядала двері супермаркету. На цих наліпка: перекреслений пес. А в мене на повідці неспокійне цуценя, яке нізащо не хоче лишатися саме. Ну, я миттю, думаю собі, одна нога тут, друга там. Може, ніхто й не помітить. Набравши продуктів, біжу до каси. «А хто це в нас тут такий?» — голосно видає мене прибиральниця. У мого пса екстаз від швабр і мітел, тому він кидається до жінки. «Ану ж ходи сюди!» — додає друга. І цуценя стає центром уваги. Поки довкола всі розважаються, я мрію перетворитися на восьминога, щоб усе контролювати: повідець, сумку, продукти, гаманець… Мене не вигнали, проте чи був цей досвід корисним для самого цуценяти? Виявляється, тут є нюанс. І навіть багато нюансів. Про те, як я вчилася жити в місті зі своїм першим собакою — в цьому матеріалі. 

Замість дисклеймера 

Ранок народився серед вибухів, і жодні звуки не заважали йому мирно сопіти. Коли ми зустрілися, він спокійнісінько тупцяв серед інших собак, котів, людей і, здавалося, хотів дружити з кожним і кожною. Щоправда, тоді він був більше схожий на картоплину, ніж на собаку. Пес із самого дитинства був налаштований на дослідження та знайомства. 

Проте не всі собаки такі, пояснюють кінологи, і соціалізація з кожним псом буде різною. До того ж, вона не має стати для собаки великим сюрпризом. Якщо пса, який ніде не бував, одного прекрасного дня привести в гамірне людне місце, це стане для нього стресом. 

Хай там як, а й з активним і сміливим собакою впоратися нелегко. Несподіваних порад не буде: найкраща допомога в цьому — робота з професійним кінологом чи кінологинею. Це ми з Ранком вам відповідально заявляємо. 

Психологічна «швидка»: початок марафону

«Ох ти ж моя солодка булочка!! Ох ти ж пиріжечок!» У перші тижні з Ранком я відчуваю себе швидкою допомогою. Тільки ми рятуємо не від хвороб, а від поганого настрою. Однак пройти вулицею нереально: забагато охочих спілкуватись. 

Згодом коментарі стають іншими, а від кількості порадників голова йде обертом: «Ніколи не підвищуйте голос!», «Його треба сварити!!!», «Якщо він кусає, ви теж повинні його вкусити!»… 

В роботі мені не раз доводилося говорити з досвідченими опікунами собак. Тож я вже чула про сепараційну тривогу цуценят: жодне з них не хоче, щоб його розділяли з його людиною. Проте я не уявляла, наскільки сильною може бути ця тривога.   

Ранок скавчить навіть тоді, коли я зачиняю двері ванної кімнати, краючи мені серце. Рішення, що першим спадає на думку: брати пса із собою всюди. 

Раніше я працювала в коворкінгу, куди часто приходили люди із собаками. Ті мирно сопіли поруч. От би так і мені! Ото було б життя! Я роблю спробу взяти цуценя в коворкінг. Початок ніби ок: він тупцяє кімнатами, щоб познайомитися з кожним і кожною. Люди отримують психологічну допомогу, я працюю.

Наступного разу там мене зустрічають холодно: «Собаку тримайте при собі. У вівторок він нам наробив купок по всіх кутках, і це все порозносили відвідувачі». Я ладна крізь землю провалитися.

З часом пес таки призвичаюється ходити надвір, гавкає на пам’ятники й манекени. Заводить друзів: Цукерочка, Кава, Лютік, Тостер, Вівсянка, Бренді… Їде на свої перші заняття з кінологинею. Як саме їде? Гм, ну…  

Транспорт: мандри тролейбусами, метро, таксі та власною автівкою

Ранок любив кататися ще зовсім малим. Ми їздили поміж селами Куп’янщини в кабіні ветавто, а потім звідти рушили до Харкова. 

У місті Ранок пересів у сумку-переноску, куплену в найближчому до вокзалу зоомагазині, відразу ж прокатався в метро й подався маршруткою до Києва. Так він далі й подорожував, у сумці — автобусом, тролейбусом, метро. І звісно, автомобілем.

У наземний транспорт в Києві собак брати можна: малих — у сумку, більших — на задній майданчик, з повідцем і намордником. Правила вимагають мати при собі документи на реєстрацію тварини. Однак відтоді, як рішення про це ухвалила міська рада Києва, механізми реєстрації змінилися. У правилах досі вимагають мати номерний знак та жетон тварини. Проте тепер тварин реєструють за допомогою чипа.

У метро великого собаку не провезеш. Можна лише малого, та ще й закритого в контейнер, сума сторін якого — не більш як 120 сантиметрів. Про це говорять Правила користування метрополітеном. Зайти в підземку власними лапами може лише собака-поводир.

Поки Ранок у сумці, проблем нема. Та пес росте, сумка стає тіснішою, а світ — цікавішим, тому він починає вередувати. Торба в метро відкривається, і звідти вигулькує Ранкова зацікавлена довбешка.

Одного дня він влаштовує собачу істерику. Перед Золотими воротами не хоче залазити в сумку, а в мене, недосвідченої роззяви, саме немає із собою ані смаколиків, ані корму, щоб заманити вередливого пасажира всередину. Ранок пищить, привертає увагу публіки, боляче гризе мене, вистрибує із сумки й істерично гасає перед стародавнім в’їздом до Києва. Вуличний музикант із трубою намагається пожартувати: опускає трубу, коли Ранок пробігає повз, і щосили в неї дме. Невдалий жарт — я ледь ловлю собаку. Веду до парку Шевченка. Може, він втомиться, заспокоїться й таки залізе в сумку? Дорогою пес ставить жирну крапку в тому, що він про все це думає: прямісінько перед Оперним театром вмощується на бруківку і робить свою справу. А на вулиці як на зло жодного смітника.

Мабуть, доведеться таки викликати таксі.

Для цього в застосунку перевізника треба обрати відповідну опцію. Іноді її доводиться добряче пошукати. Спершу мене це збило з пантелику: обрати послугу з перевезення тварини можна зазвичай аж після того, як уводите адресу й бачите доступні авто. У деяких сервісів такої опції взагалі немає: радять вибрати машину й телефонувати водієві. 

Собаку в таксі дозволяють перевозити Правила транспортування тварин. За ними, пес має бути в наморднику та з повідцем, а сидіти такому пасажиру треба на підлозі. Якщо є підстилка, то собака може й на сидіння сісти. 

Що ж, підстилка — це легко! Я взяла в таксі величезний рушник. Водій був дуже люб’язний, та й салон у нього виблискував. Зачарований такою обстановкою, Ранок зразково сидів стовпчиком на рушнику й дивився на дорогу. Я мовчки пишалася, які ми модні чуваки й у якій гарній машині їдемо, та ще й так чемно. Аж ось у самісінькому кінці після кількох поворотів пса раптово знудило. Та ще й не на рушник, а на рифлений килимок! Настав час мені вдруге провалитися під землю.

З водієм розійшлися мирно: спочатку разом поприбирали як могли, потім я відшкодувала чищення салону. Тепер, Раночку, годі й думати про корм години за дві перед поїздкою. А ще, якщо ваш пес — поки не досвідчений пасажир, варто взяти підстилку й для килимка. Або перевозити пса в боксі-переносці — такі є не лише для малих песиків, а й для солідних собачих особистостей. А водій, зі свого боку, може керувати автомобілем якомога плавніше й обережніше. Що менше різких маневрів, то спокійніша поїздка. 

З часом ми пересіли у власне авто. Все здавалося ідеальним, поки Ранок не вигулькнув у мене з-за спини й не поставив важкенькі лапи на кермо. 

Світ собачих прибамбасів не припиняв дивувати: виявляється, існують автокрісла для собак! Це ємність, схожа на лежак, що кріпиться до сидіння. Всередині — короткий повідець, який прищібають до шлеї чи нашийника. Це недешева річ, та краще витратитися, ніж аби Ранок керував автомобілем замість мене. Також песиків перевозять у боксах (клітках).  

А в громадському транспорті поки рятує великий рюкзак для собак до 12 кілограмів і де-не-де почуття гумору.

Крамниці: коли краще лишитися вдома

Першою крамницею, до якої я зайшла з «картоплиною» на руках, був зоомагазин. Сюди собакам можна, але є нюанс. Всі виставлені смаколики й вивішені іграшки в зоомагазинах Ранок вважає своїми. Чому б не пожувати й не випробувати те, що для цього створено? Якось встиг навіть залізти в будиночок для кота.

Законодавчої заборони заходити з тваринами в магазини в Україні немає. Проте є рішення місцевих рад, які можуть таку заборону встановити. У Києві формально діє рішення міської ради, що забороняє «приводити тварин (крім собак-поводирів) у приміщення магазинів і кафе (крім спеціалізованих магазинів для тварин)». Та водночас власники магазинів самі регулюють, пускати їм собак чи ні.

Спершу я таки заходила до крамниць із собакою. Це був челендж: поки вибирала шампунь на верхній полиці, він уже ласував фарбою для волосся з нижньої. Художні магазини Києва, куди я часто навідуюся, всі петфрендлі. Та не скажу, щоб там усе йшло як по маслу: якось я висмикнула зі собачої пащі розчинник для фарб — дуже токсичний засіб. 

Для дорослих собак, які краще тримають себе в лапах, це працює. Проте я особисто цю практику припинила. 

Не в останню чергу через пояснення нашої кінологині Анастасії Саакян: «З точки зору санітарної безпеки загрози в тому, щоб брати собаку в магазин, немає. Однак поруч із вами можуть опинитися люди, які бояться собак. До того ж на нижніх поличках, до яких дістає пес, можуть справді бути небезпечні речі. У магазинах ціла купа запахів, які можуть перезбуджувати собаку». 

Взяти собаку й прив’язати біля входу — теж не рішення. Це забороняє стаття 22 закону «Про захист тварин від жорстокого поводження»: «Забороняється залишати домашню тварину прив’язаною без нагляду у громадських місцях чи місцях скупчення людей (поблизу зупинок, магазинів тощо)».

Анастасія Саакян додає: «Прив’язувати собаку біля магазину — табу. На моїх очах на пса, прив’язаного біля крамниці, напали безпритульні собаки. І навпаки, навіть найдобріший собака у стресі може на когось накинутися. Я за те, щоб продумувати похід до магазину заздалегідь і все-таки залишити собаку вдома».

У Києві один мережевий супермаркет має опцію «песомобіль»: тварину можна посадити в спеціально маркований візок. Там є відділення для собаки, і поки що Ранок залюбки там катався.

Кав’ярні: головний гавкучий гість 

Ранок — колись безпритульний собака — любить зазирати в скляні двері різних фешенебельних закладів. І що заклад крутіший, то скоріше він встромить у двері свого носа.

Ми саме спускаємося центральною вулицею до Хрещатика, вечір, поз’являлися різдвяні оздоби. Фасад ресторану увесь прикрашений ялиновими гілками, на яких мерехтять ліхтарики. Ранок преться до них. Гаразд, помилуйся мерехтінням, думаю я й дозволяю йому пройти ближче до фасаду. Ранок зачудовано дивиться на лампочки й гілочки і підіймає на них задню лапу.  

Я даю драпака.

За своє коротке життя Ранок побував у кількох кав’ярнях і в центрі міста, і на околицях. Вихованих псів, напевно, можна брати й на офіційні дипломатичні прийоми. Проте він зазвичай зчиняв рейвах.

Раніше згадане рішення Київради формально забороняє також приводити тварин до «кафе, … об’єктів громадського харчування».

Проте в деяких закладах навпаки припрошують відвідувачів із тваринами. Принаймні на моїх очах персонал ніколи не відмовлявся прийняти когось із собакою.

Якось після довгої прогулянки Ранок уже ледь волочився, та й я вже давно хотіла хоч на хвилину кудись забігти. Довго видивлялася заклад і готувалася тримати вже важкенького пса на руках. Та все було таке яскраве й фешенебельне… Коли вже відчула, що терпець от-от лусне, прочинила двері до недешевого закладу. За секунду нікому вже було не цікаво, чи давати мені те капучино й чи я за нього взагалі заплачу. Головне — налити собаці водички! 

НЕ бути петфрендлі в Києві — моветон.

Заходи: «Він створений для цієї миті!»  

— А його можна брати із собою на ці урочистості? А якщо на сцену вибіжить? — кажуть мені.

— Там запросили приходити з тваринами.

— Тоді він створений для цієї миті!

Ми йшли на вручення премії «Гуманна книжка» від UAnimals. Там Ранок увімкнув свій зірковий режим. Не боявся, та від його бажання гасати по залі мені було непереливки. Згодом нас знову запросили вийти в люди: поїхали на нагородження переможців конкурсу від виробника кормів. Крім вихованих дорослих собак, у залі зібралися журналісти, які пишуть про тварин, політики, продюсери, керівники компаній… Там Ранок поводився цілком пристойно. Аж поки не вийшов у центр зали, підійшов до стійки, за якою стояла ведуча, і підняв біля неї лапу. Потім із діловим виглядом відірвав з ялинки прикрасу та двічі вихлебтав каву в пані, яка раз-по-раз ставила чашку на підлогу. Добре, що це були події для людей із тваринами й публіка зібралася толерантна до всіх його витівок.

А якось довелося взяти Ранка на зовсім несобачу подію. Разом з іншими художницями і художниками ми збиралися у п’ятничні вечори, щоб робити начерки фігури, і на цю сесію я взяла його із собою. Ох і давав він усім жару! Смакував олівці й фарби, вистрибував на подіум до моделі. Коли його звідти прибрали, він спершу вкрав у когось з акварелістів склянку з водою, пробігся з нею в зубах по всій кімнаті, розбризкуючи кольорові патьоки, а потім знову повернувся на подіум. 

Кінологиня Анастасія Саакян каже: «Якщо це подія, не пов’язана з собаками, їх краще залишати вдома чи на перетримці, щоб вам не довелося червоніти. Це не завжди окей з точки зору психіки собаки. Пса не варто брати на заходи, де гучна музика, різні запахи, можуть бути люди напідпитку. Тварина там стресуватиме, а завтра, наприклад, попісяє на ліжко. Плюс собака має спати 15-16 годин на добу, а цуценя ще більше. Якщо берете кудись собаку, подумайте, чи вона виспиться». 

В заклади Києва — як крамниці, так і кав’ярні — собак здебільшого пускають. З міського транспорту особливих умов вимагає метро для собак великих порід — їх не можна взяти в підземку, якщо це не повітряна тривога. 

Сказати, що з іще не вихованим собакою в місті складно, — нічого не сказати. Однак не через заборони. У виховання й соціалізацію доведеться вкласти зусилля і гроші. За свої кілька місяців життя з цуценям я зрозуміла, що термін «петперентінг» досить точно передає цей процес. 

Ми вже показували залаштунки роботи контактного зоопарку «Звірополіс» — тоді журналіст UAnimals media побував там у ролі стажера і працював під прикриттям два дні, аби дізнатися про умови утримання тварин. Однак після публікації матеріалу до нас звернулася колишня працівниця «Звірополісу». Дівчина кілька місяців доглядала тамтешніх тварин, і цей досвід змінив її світогляд. Ділимося її історією — раптом вона відкриє очі ще комусь. Якщо минулий репортаж був драмою, то ця стаття — фільм жахів. 

Ліки від депресії

Олександра щойно закінчила Київський політехнічний інститут і пірнула в доросле життя. Ось тільки не знала, куди плисти. Продовжувати бути лінгвісткою не хотілося. Дівчина шукала себе, та екзистенційні питання тягнули на мулисте дно. Потонути завадив хлопець.

Саша давно дзижчала йому на вухо про контактний зоопарк, який побачила в соціальних мережах у подруги. «Тваринки рятують від депресії», — сказав хлопець і запропонував нарешті відвідати омріяне місце. Олександра погодилась, вона ж бо ніколи не бачила на власні очі мавпочок, дикобраза і сурикатів, а тут ще й пожамкати усіх можна! Вона схопилась за це рятівне коло і поїхала в торгово-розважальний центр «Cosmo Multimall» у контактний зоопарк «Звірополіс».

Дівчина пустувала з тваринами, і сум щезав. 

Дивувало тільки, що працівники лишають відвідувачів сам на сам із тваринами. Може, в контактному зоопарку замало персоналу? Саша наважилась запитати в адміністратора, чи не шукають людей у команду. «Шукаємо», — відповіли їй. Виявилось, що працівників тут завжди бракує. Дівчина зацікавилась роботою, але відразу попередила, що не має ветеринарної освіти. Однак, як їй відповіли, такі знання тут нікому й не потрібні. Головне — любити тварин. Цього у Саші по вінця. У дитинстві вона мріяла про кота, але батьки були проти. Тож зараз робота в контактному зоопарку здалась їй втіленням дитячої мрії. І тут будуть не тільки коти, а ще й екзотичні тварини. Після співбесіди, де обговорювали все, крім тварин: зарплату, графік, як правильно розмовляти з відвідувачами — її взяли на роботу. Адміністраторка лякала іспитом із раціону для тварин, але й того зрештою не провели. 

Саша вийшла на стажування вже наступного дня. Жодних паперів чи контрактів не було, а зарплату видавали в конверті. Згодом Саша дізналась, що власники працюють як фізичні особи-підприємці. Вона наполягала підписати бодай якийсь договір. «Тоді ще не вистачало свідомості зрозуміти те, що контактний зоопарк — це бізнес», — визнає дівчина. Сумніви підкрались уже на початку стажування. Тоді пролилася перша кров.

Саші призначили куратора — хлопець мав навчити її прибирати вольєри і пускати відвідувачів до тварин. Однак він ще й сам не до кінця тямив у всіх справах, бо працював у «Звірополісі» лише кілька місяців. Можливо, тому хлопець помилився. На третій день її стажування він відправив Сашу до носух, а ці тварини вміють відкривати двері й можуть боляче дряпати. Уникнути ран допомагає спеціальний одяг, та дівчину ніхто про це не попередив. Певно, вона навіть ще не вивчила імена всіх колег, коли пройшла бойове хрещення в носух.

Саша привела у їхній вольєр відвідувачів. Носуха цьому не зраділа — кинулась дряпати людей і агресувати. Саша відтягувала тварину, і та смачно вкусила дівчину за руку. Можливо, сплутала з іграшкою. Їх тут ціла (тобто напівціла) одна. Олександра глянула на рану: роздерта шкіра і ллється кров. 

«Ой, прикусила», — сказала відвідувачам і заховала руку за спину. Цієї фрази навчила адміністраторка: тварини у «Звірополісі» не кусають, а «лагідно-грайливо-люблячи прикусують».

Після такого «прикусила» дівчина негайно поїхала у травмпункт. Лікар не зашив рану, бо туди могла потрапити інфекція від тварини. «Звірополіс» оплатив дівчині медикаменти. 

Саша прийшла лікуватися сюди від депресії, а врешті загоювала інші рани — не душевні. Близько двох тижнів тривало відновлення, і вона знову вийшла на роботу.

«Сподіваюсь, до ранку доживе»

Надалі тривожні дзвіночки тільки гучнішали. В один з робочих днів, уже під вечір Олександра помітила в єнота нудотні позиви. Він кричав, притиснувшись до стіни. Дівчина подзвонила ветеринару, який періодично навідувався в контактний зоопарк: 

— А що з ним? — запитав.

— Кричить, — відповіла Саша.

— Ну, муркає, як завжди?

Далі дівчина впродовж двох годин переконувала і вмовляла його приїхати на Шулявку в торговий центр і оглянути єнота. Ще годину лікар звідкись їхав. Весь цей час єнот продовжував кричати. Врешті виявилось, що хтось погодував його чимось не тим. Працівники часом «балують» тварин забороненими ласощами. Наприклад, Катерина, яка працювала у «Звірополісі» вже хтозна-скільки, інколи давала шматок шоколадки улюбленцям. А такі смаколики для них особливо шкідливі. Лікарка ветеринарної медицини Інна Васильківська, яка часто має справу з дикими тваринами, пояснює: теобромін із шоколаду погано метаболізується в організмі єнотів — коли він накопичується, це вражає нервову систему, шлунково-кишковий тракт, серцево-судинну систему і нирки тварини. 

Цього разу дівчата побігли в аптеку і купили ліки — те, що лежало в шухляді у підсобці, не підходило. Ветеринар наколов єнота препаратами і сказав: «Сподіваюсь, до ранку доживе, а як ні — подзвоните». 

Наступного ранку єнотові стало краще. «Пощастило», — каже Саша. Гепіендом закінчувалась далеко не кожна подібна історія. Колеги розповідали Саші, що колись перегодували їжатицю горіхами. Після цього частування тварину не вдалось врятувати. Одні виправдовувались, мовляв, вона вже стара була. Інші сперечалися: «Та ні, молода». Олександрі на мить здалося, що вона в божевільні. Як виявилось, це і справді було так.

У «Звірополісі» настав особливий день: мавпа народила. Дитинчат тимчасово посадили в карантин — у клітку метр на метр в підсобці. Однак «тимчасово» затягнулося. Коли минув місяць, Саша поцікавилась у керівника про майбутнє малят. «Ми скоро добудуємо вольєр в іншому [контактному] зоопарку, і вони житимуть там», — відповів хлопець.

Добудували вольєр чи ні, Саша не знає, але якщо і так, було вже пізно. У мавпенят відмовили задні лапки. Вони спали там, де й ходили в туалет, а харчувались лежачи. Можливо, ще студінь у підсобці погіршила їхній стан.

Дівчина надокучала керівникові щоденними повідомленнями: «Заберіть їх, будь ласка». Хлопець обіцяв: «Завтра». Тваринок звільнили тільки за два місяці.

— А куди їх повезуть? — запитала дівчина. 

— У власника за містом є приватний [контактний] зоопарк, — відповів ветеринар.

Тут усі чули про цей міфічний «зоопарк», але ніхто його не бачив навіть на світлинах. Згодом адміністраторка потайки розповіла Саші, що насправді мавп присиплять. Ситуація настільки нажахала Сашу, що відтоді вона вирішила фотографувати і знімати відео для викриття жорстокості до тварин — хоча б у медіа, якщо не в поліції. Вона вже збагнула, що у «Звірополісі» багато проблем, але хотіла щось змінити перед звільненням. 

Чи можливі реформи в контактному зоопарку?

Щойно діти заходять у «Звірополіс», одразу ж підбігають до морських свинок. Та зовсім не тому, що обожнюють гризунів. Просто вольєр із морськими свинками перший від входу. Діти влаштовують тваринам справжню хитавицю. Гризуни тріпотять від таких атракціонів, тому Саша запропонувала пересадити гризунів подалі. А замість них посадити сцинка, який значно менш популярний. Та її ідею не втілили у життя — уже скоро це мало трагічний наслідок. 

Одного ранку Саша прийшла на роботу і не побачила морської свинки. Колеги розповіли, що напередодні хтось впустив тварину з висоти. Морська свинка померла в конвульсіях, але покарання не було ані для доглядачів, ані для відвідувача, ані для керівництва. А мало би. 

Стаття 299 Кримінального кодексу України говорить: «Жорстоке поводження з тваринами, що відносяться до хребетних, у тому числі безпритульними тваринами, що вчинене умисно та призвело до каліцтва чи загибелі тварини, … караються арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до трьох років».

Однак правопорушення приховали.

Тим, щоб недбалість у догляді за тваринами не була надто очевидною, опікувалась адміністраторка. Раніше ця дівчина працювала в дніпровському «Звірополісі» і привезла звідти багаж досвіду. З її ініціативи почали купати сурикатів, бо малі вже смерділи сечею. А хто з відвідувачів захоче бавитись із такими? Банні процедури влаштували в тазу, і Саша взялася фотографувати це. Але раптом адміністраторка сказала: «Нікуди не публікуй цього, бо зоозахисники нас закриють» (як показує досвід UAnimals, це не так легко. Навіть із фотодоказами жорстокості до тварин). 

Ще з нововведень від адміністраторки було миття поверхонь хімічним засобом — екоцидом. У Саші очі на лоба повилазили: «А раптом тварини нализькаються?».

Адміністраторка вважала, що змивання водою вистачить, щоб вберегти тварин від отруєння. Це підтверджує і лікарка ветеринарної медицини Інна Васильківська: «Екоцид — хороший препарат для дезінфекції, якщо його правильно використовувати. Під час прибирання вольєру можна застосовувати 0,5–1-відсотковий  розчин, дати препарату повністю висохнути, а за необхідності промити чистою водою і ще раз дати висохнути. Тоді препарат безпечний». Але водночас Інна говорить про інший ризик: якщо препарат разом із рідиною потрапить на шкіру тварини, може виникнути подразнення. Зате тепер у «Звірополісі» пахне квіточками. Відвідувачі усміхаються — і це головне.

До слова, на світлинах, які встигла зробити Саша, у тварин є шкірне захворювання. Лікарка говорить, що найімовірніше це дерматит. Він може бути алергічний, грибковий чи паразитирного походження. Звісно, за фото діагностувати складно — потрібні додаткові дослідження. 

Саша запропонувала купити іграшку для носух, бо вони вже гризли шпалери: дівчина ледве встигала вихопити шматки з їхнього рота. Та адміністраторка переконувала, що носухи не гратимуться іграшками. Одна працівниця обурилась і купила іграшку за власні гроші: невже втомлені тварини не заслуговують бодай на якусь радість після 12-годинного робочого дня? За конвенцією Міжнародної організації праці, люди працюють 40 годин на тиждень. Тварини у «Звірополісі», для порівняння, працюють всі 84, ще й без вихідних. Що це, як не рабство?

Такі умови тут не лише у тварин, а й у працівників. Після того, як відвідувачі залишають залу і контактний зоопарк зачиняється, працівниці прибирають вольєри, але ці години вже ніхто не рахує у зарплатню. А впродовж дня працівниці часто не встигали навіть пообідати, бо перерва тривала лише 20-30 хвилин. Саша попросила керівництво подвоїти час на відпочинок. І це чи не єдина з реформ, яку вдалось запровадити. 

Однак Саша вже не могла миритись з усім безладом і халатністю, тому вирішила звільнитись.

Пробудження свідомості

Чому не пішла раніше? Дівчина вважала колег досвідченішими за себе. «Вони точно знають, що роблять», — думала вона. Потім сподівалась на зміни. 

«Сюди приходять від любові до тварин, а потім через неї ж звільняються», — каже Саша. Дівчина зрозуміла, що тут тільки заробляють на тваринах, але не люблять їх. Принаймні не всі. 

Дівчина не відразу написала UAnimals — сумнівалась, що магнатів ринку вдасться притягнути до відповідальності. Однак вірить у силу розголосу. Зараз вступила на магістратуру з журналістики в університет Тараса Шевченка і нарешті знайшла себе — хоче змінювати суспільство. І першим, за що боротиметься, буде заборона контактних зоопарків.

Життя киянки Віки Горчук ніяк не було пов’язане із собаками, поки у 2011 році вона не завела свого першого пса — йорка Дріма. Чому йорка? Віка дуже багато мандрувала й шукала малого собаку, якого можна буде брати із собою в салон літака. Дрім натомість вимахав настільки, що перевищив всі допустимі норми для «ручного багажу».

Спочатку Віка шукала, де б лишити немаленького Дріма на час подорожей. Згодом у неї з’явилися ще бобтейл Саммер і маленька метиска Блу Мун. Питання, де лишити підопічних, стало потрійним. Тож у 2019 році Віка відкрила власний готель для собак. Його символом на логотипі й візитівках стала саме Блу Мун.

Її засновниця готелю забрала від недбалих господарів. А втім Віка сама про все розкаже.

— Я забрала Мун на свій день народження.

Собаку я взяла не з притулку, але з дуже поганих умов. Натрапила на оголошення в інтернеті: продавали цуценя. Я побачила ту малечу і фон, на якому вона сиділа… Це була жахлива підлога, як у сараї, всюди бетон. Я дивлюсь і думаю: її треба звідти по-любому забирати. Перед тим я чимало розмірковувала, чи зможу опікуватися ще однією собакою і як почуватиметься Дрім. Та побачивши це цуценя, я тієї ж миті вирішила, що воно моє. 

Коли я приїхала познайомитись, мене навіть не пустили всередину подивитись, де живе собака. Я забрала її і відвезла у клініку: собака вся в блохах, покусана, жодних щеплень. Її довелося відправити в стаціонар на карантин. Там покупали, обробили, зробили всі щеплення, стерилізували. 

В англійській мові є вислів «once in a blue moon» — те, що трапляється дуже рідко. Ось тому я назвала її Блу Мун. Вона унікальна! Кожен метис унікальний за своєю природою. 

— За твоїми спостереженнями, метиси — кмітливі собаки чи їх важко чогось навчити?

— О, вони дуже кмітливі! Однак потрібно розуміти, що всі песики різні — багато залежить від їхнього життєвого досвіду та умов, у яких вони були раніше. Дрім розумний, Саммер розумний, але Мун просто суперхитрунка! Вона дуже швидко вчиться. Часто сама собі вигадує ігри. 

Вона знає: коли я приношу пакет із супермаркету, їй не можна туди лізти. Та Мун намагається мене перехитрити: закидає в пакет м’яч і таки зазирає туди. Я кажу: «Мун! Не можна». А вона дивиться на мене: «Так там же моя іграшка!».

Метиси, які бували в нас у готелі, теж усі суперкласні. Іноді вони більше бояться, ніж породисті собаки. Проте, коли вони розуміють, що їм безпечно, проявляються як дуже винахідливі й дружні тварини. Це просто любов.

— Які можуть виникнути складнощі, якщо людина бере собаку з притулку або з вулиці? Що траплялося в тебе?

— Ми приїхали з Мун додому — і почалося… Мун пісяла на ліжко. Постіль я міняла рази три на день. З часом я привчила Мун до пелюшки: вона отримувала смаколики як позитивне підкріплення. Мун прошарила, що коли вона ходить на пелюшку, отримує смаколик, і почала спеціально по трішки туди пісяти. Тепер ходить на вигул. 

Мун досі боїться ніг. Я лежу в ліжку, ноги під ковдрою. Якщо Мун помітить, як я ворухнула ногою, біжить в іншу частину квартири чи на лежанку. Я ніколи її не била. Можливо, били там, звідки я її взяла. 

Також вона побоюється незнайомців. Якщо хтось збирається до мене в гості, має спершу познайомитися з Мун надворі. Людина з нею трохи грається і потім заходить. Правило таке: не чіпати Мун і взагалі не звертати на неї уваги, поки вона сама не підійде.

— До чого ще треба готуватися, беручи собаку з притулку?

— Треба бути фінансово готовими. 

По-перше, доведеться витрачатися на корм. Моїм трьом на місяць корм коштує 10 тисяч гривень. Скільки будете витрачати ви, залежить від ваги собаки та якості корму. А ця якість впливає на здоров’я тварини. 

По-друге, — на препарати від бліх, кліщів і гельмінтів. Обробляти тварину треба весь рік. Собаці потрібно зробити базові щеплення, та є ще й додаткові. Наприклад, від розплідного кашлю. Цуценята й собаки зі слабким імунітетом до нього схильні, тому їх варто щепити.

Немало коштують заняття з кінологом, ветеринарні послуги. Я раз на пів року воджу собак у клініку на чекап. Плюс роблю їм чистку зубів. Також є витрати на повідці, іграшки, мисочки, можливо, зіпсовані речі вдома.

Будьте готові, що песик спочатку не зможе залишатися сам. До перебування наодинці його треба привчати поступово. Не можна також привчити собаку до того, що ви завжди поруч, а потім раптово залишити його самого в будинку чи квартирі. 

Песики, яких взяли під час епідемії ковіду чи на початку війни, постійно були з власниками. Потім людина в якийсь момент іде на роботу, а вони не можуть бути вдома самі. У них виникає так звана сепараційна тривога. Такі собаки починають псувати меблі або вити — це їхній спосіб вивільнити стрес. 

Неважливо, якого собаку ви хочете заводити — метиса чи ні, треба поставити собі запитання: чи готовий або ж чи готова я, що б не сталося, бути з цим собакою?

Всі ми хочемо здорових тварин, як хочемо здорових дітей, наприклад. Проте в житті може статися що завгодно. Можуть бути різні травматичні випадки. Знадобляться терпіння, час і готовність доглядати тварину. Однак усі складнощі перекриваються емоціями, відданими очима, тими миттєвостями, коли ти приходиш додому, а собаки стрибають навколо тебе, зустрічають… Або вранці ти розплющуєш очі, а собаки поруч: «Привіт, людино, чухай мене!». Ці емоції на 100 % варті всіх вкладених сил. Просто людина має бути чесною перед самою собою в тому, готова вона до складнощів чи ні.

— Чи приходять до готелю люди з метисами?

— Дуже багацько. І тішить те, що почали частіше забирати песиків із притулків і заводити безпородних собак. Сьогодні з метисів у нас Гові — Говерлочка, Міла, Мотя і Ландо. Кожен песик неповторний: немає такого більше у світі. До речі, метиси неймовірно чарівні. До нас час від часу приходить біла Теді, теж метиска. Нас уже не раз питали, що це за така класна порода!

— Розкажи про опікунів. Що мотивувало їх брати собак із притулків?

— Ті люди, яких я знаю через роботу, — дуже свідомі й залучені.

Іноді трапляється, що люди беруть породисту тварину, бо це «няшна-мілашна собачка». Вони не завжди залучені. Один породистий пес вдома з’їв пакет. Ми це помітили, коли прибирали за ним на прогулянці, і розповіли опікунам. А ті кажуть: «Та це нормально, це ж бігль!» Так, біглі активні, але це не норма поведінки. 

Перед тим, як опікуни залишать собаку в нас, ми спілкуємося, вони заповнюють анкету. Від опікунів метисів ми часто отримували набагато більше інформації про те, що песик любить, що не любить, чого боїться, що його тригерить, ніж від власників породистих.

Люди, які забрали собаку з притулку, діяли за принципом «не купуй — врятуй». Проте рятувати теж треба свідомо.

— А як гадаєш, чи змінилася ситуація після 2022 року?

— Якщо порівнювати, скільки метисів бувало в нас у готелі до повномасштабної війни і скільки їх зараз, то зараз більше. І до війни це були переважно собаки іноземців. Або з ними приходили айтівці чи люди, для яких порятунок тварин — цінність. Собак у притулках все ще дуже багато, але радує, що їх частіше забирають.

— Чи траплялися тобі випадки, коли люди відмовлялися від собак?

— За час моєї роботи з песиками було три випадки, коли їх залишали. Двічі собак просто кидали в нас. До речі, вони були породисті. А одного разу ми побачили, що опікуни відмовилися від метиса, у їхніх соцмережах. Цим собакам ми знайшли новий дім. 

Після підриву дамби Каховського водосховища ми допомагали притулку на Київщині. А до нього тоді зверталися з такими запитами: «Ми хочемо собаку забрати, але нам треба саме з Херсона» — «У нас є інші собаки в притулку!» — «Ні, ми хочемо ту». Це не дуже свідомий підхід. Ви хочете собаку, щоб що? Щоб сказати, що я такий герой і молодець, бо забрав собаку саме звідти?

Ви будете таким самим героєм, якщо заберете будь-якого собаку, який у притулку вже третій, п’ятий, сьомий рік…

— Також через війну багато людей змушені були переїхати. Якщо є тварини, це ускладнює процес, тож рятувальники UAnimals часто мусять прилаштовувати покинутих собак у притулки. 

— Як можна залишати члена родини, незалежно від того, метис це чи породиста собака? Буває, люди кажуть: «Ми їдемо і не можемо забрати собаку, це важко». Так, це важко! Але це реально. Я з трьома виїжджала за кордон і поверталася. Ви не на Марс звалюєте! Добре, коли люди хоч звертаються до волонтерів, а не просто прив’язують собаку в лісі (таке теж, на жаль, буває). 

В нас досі повно людей вважають, що пес у будці на ланцюгу завдовжки в метр — це нормально. Та ви що! І що їжу зі стола можна давати: кажуть, он у селі дають — і собаки нормально живуть. Ні, не нормально! У них вибору нема.

До собак у мене немає претензій, у мене завжди є питання до людей. Так, тварина може щось нищити чи бути зла, з нею може бути складно. Проте з поведінкою собаки можна працювати, і якщо опікун чи опікунка максимально залучені у виховання собаки, воно скоріш за все буде успішним. 

— Опікуватися собакою — ще та робота. У чому сенс таких зусиль? 

— Це те, що не дає бахнутися остаточно, якщо навіть уже нема сил. В якому б стані я не була, собаку треба вигуляти. Іноді я думаю, яким було б моє життя, якби я не завела Мун. Приходжу часом, настрій дурнуватий, всі дістали… А пес мене лизьнув, цьомнув, Мун свого крокодильчика на ноут кинула… Це просто щирі емоції, які підтримують.

Знаю про випадок, коли жінка віддавала пса, бо в неї з’явився новий чоловік і вони не подружилися. Сумно, бо пес уже ж був членом родини.

А в мене на сторінці в тіндері так і написано: «Якщо ви не готові спати в ліжку з собанями, тицяйте хрестик».

Немає нічого красивого в тому, як риба бореться за життя і поволі вмирає в усіх на очах. 

Ви, напевно, таке бачили. Модний бутік, салон краси, нотаріальна контора чи кав’ярня. На столі — невеличка округла скляна посудина з чистою водою. На дні кілька декоративних камінців, пластмасова квіточка чи взагалі нічого. У посудині невпинно кружляє золота рибка, періодично хапаючи ротом повітря з поверхні. Що з цим не так? Та буквально все. 

Сама ідея, що тварину можна використати суто як прикрасу, — вкрай сумнівна з погляду і етики, і естетики. Навряд чи комусь спало б на думку приліпити до стіни живого кота чи прикрасити ялинку хом’ячками. Але риб, як ми вже з’ясували, люди сприймають не так, як інших тварин: їх не шкода. Тому їх можуть помістити в умови, у яких ці істоти не можуть жити, а лише певний час виживати. До того ж просигналізувати, що їй у цих умовах нестерпно, риба може в єдиний спосіб: перевернутись догори черевом і померти. 

«Безтурботність», із якою риба навертає кола посудиною, оманлива. Риби холоднокровні, а отже, мають порівняно малий запас енергії й не марнують його на рух без потреби. За нормальних умов риба плаває, коли мігрує, розмножується, взаємодіє з іншими рибами в групі, втікає від небезпек або шукає поживу. У банці вона кружляє в інстинктивних пошуках виходу з невидимої в’язниці. Плаваючи, інтенсивно дихає; концентрація кисню, розчиненого у воді, знижується, тому рибка хапає ротом верхній шар, щоб не задихнутись. І почувається аж ніяк не «як риба в воді». 

Банка з водою — це не акваріум, а просто банка з водою. У професійних акваріумах ми зазвичай бачимо 5 речей, яких немає в описаній вище посудині: 

• ґрунт (камінці або пісок); 
• живі водні рослини; 
• світло, воно ж часто підігрів; 
• аератор (те, що пускає бульбашки); 
• фільтр для очищення. 

Усе це — необхідні складові, які наближують акваріум до природного середовища, у якому рибі притаманно жити. Навіть із цими атрибутами акваріум залишається надто обмеженим простором (у природі риби зазвичай живуть у водоймах набагато більшого об’єму), а його умови — далеко не повноцінні.

Акваріумісти враховують купу нюансів: риби родом з Амазонії і з Південної Азії потребують різної кислотності води, різних ґрунтів, світла, температурного режиму, об’єму води на одну особину і так далі. А ще — різного корму: не всім смакує смердючий порошок із рачків. Звісно, за десятиліття життя в неволі й селекції акваріумні рибки змінили звички, але умов, які повністю підходять їм усім, не існує. 

Наприклад, усім відомих гупі — маленьких живородних рибок родом із Південної Америки, які в природі живуть у зарослих теплих водоймах повністю або майже без течії — в народі вважають «універсальними». Мовляв, з ними не треба заморочуватись, їх можна подарувати на день народження п’ятирічній дитині, кинути в акваріум на 20 літрів, а далі — якось воно буде, пристосуються, ще й розмножаться. Далі до них підселять суматранських барбусів — у природі вони живуть у струмках, люблять чисту, багату киснем воду й потребують прóстору, щоб гасати. Докинуть анциструса, щоб кумедно присмоктувався до скла (він довго не проживе без спеціального рослинного корму). А на додачу — пару скалярій, вони ж такі красиві. Щоправда, акваріум такого об’єму був би затісний і для однієї скалярії. Але ж риби плавають, їдять, живуть. 

Як їм живеться? Приблизно як пасажирам у купе: ніч переспати ніби не проблема, а ось якщо уявити місяць або рік… 

Нема нічого дивного в тому, що риби часто вистрибують із подібних «акваріумів» і вмирають. Це не самогубство, а інстинктивне намагання вирватись із несприятливого середовища.

Більшість риб за психотипом затяті виживальники. У їхньому природному середовищі бувають потопи, посухи, брак харчів, хвороби, нашестя хижаків, і до всього треба вміти пристосовуватись. Дикі кузени золотої рибки — карасі — зимують під кригою, влітку занурюються в мул, довго не вмирають на повітрі і вкрай неперебірливі в їжі. Але для жодного виду риб не є нормою постійно або  більшість часу перебувати в невеликому об’ємі стоячої води без ґрунту й рослин. Тож якщо люди заспокоюються й долають стрес, споглядаючи сновигання рибок у банці, то рибки в цей час стресують (так, стрес у риб науково доведений), мучаться.

Щоб не мучити рибок, потрібно для початку прочитати книжку з акваріумістики. Наголошу: саме книжку, а не гугл, адже на будь-який запит, пов’язаний з акваріумними рибками, гугл видає сотні рекламних сторінок зоокрамниць і компаній-виробників. Там ви прочитаєте, що будь-якій рибці підійде будь-що, головне — купити це «будь-що» саме в цієї компанії чи в цій крамниці.  

Хороша книжка з акваріумістики може зіпсувати вам настрій: доведеться вийти із зони комфорту, щоб дотриматись викладених там рекомендацій. Догляд за правильно й гуманно (щодо риб) облаштованим акваріумом — тривала й марудна робота.

Уявіть, вам потрібен буде спеціальний набір для тестування хімічного складу води! Види риб, які вам кортить поєднати, виявляться несумісними, а прості рішення на зразок пластикових рослин — неприйнятними. Навіть якщо ви купите достатньо просторий акваріум, за рік, коли  рибки виростуть, він стане затісним. Запустити багато різнобарвних рибок у маленький об’єм води і змусити їх мерехтіти, прикрашаючи помешкання, не вийде. Краще плазмовий екран зі скринсейвером.

Компанії й фахівці, які займаються акваріумами для краси, часто більше дбають про красу, ніж про добробут мешканців акваріуму. Тоді як у глобальному контексті професійний акваріуміст — це радше не про вміння розставляти камінці по феншую, а про етику й відповідальність. 

«Пам’ятайте, що в основі цього захоплення — наша повна відповідальність за стан і самопочуття живих істот, і ми повинні завжди діяти в їхніх інтересах. Навіть якщо інші [акваріумісти] так не роблять», — розмірковує канадський акваріуміст Дерек Тастін. Чи є акваріуми етичними в принципі — серйозна дискусія, у якій зоозахисники і любителі плодити рибок є очевидними опонентами; але, сприймаючи критику й розуміючи тенденції в ставленні суспільства до експлуатації тварин, асоціації професійних акваріумістів проголошують своїм пріоритетом турботу про тварин і забезпечення їм гідних умов життя. До речі, і наша Всеукраїнська асоціація акваріумістів, хоча вона переважно зосереджена на проведенні конкурсів, називає однією зі своїх цілей «пропаганду гуманного ставлення до тварин, консультативну допомогу у створенні оптимальних умов життя, за можливості наближених до природного середовища».

(Про всяк випадок нагадаю: «визволяти» рибок та інших акваріумних мешканців, випускаючи їх у став або річку, дуже небезпечно — можна наробити біди не тільки самим рибкам, черепашкам і равликам, а й цілій екосистемі. Випускати після утримання в акваріумі не можна не тільки екзотичних, а й місцевих тварин і рослини. Але це тема для окремої розмови.)

Якщо людина бере на себе відповідальність за шматочок водного середовища зі специфічними мешканцями, які потребують постійного догляду, їй варто брати на себе повну відповідальність. А це достатньо дорого й виснажливо, аби зрештою коло акваріумістів обмежилось справжніми ентузіастами і фахівцями, які знають, що і як робити. А власнику чи власниці банки із золотою рибкою варто аргументовано пояснити, що вони повільно вбивають свого домашнього улюбленця в усіх на очах — і в цьому немає нічого красивого.  

P.S. Поки цей текст готували до публікації, я закликав адміністрацію кав’ярні, куди часом заходжу на каву, пощадити вуалехвоста в банці. Молода рибка виглядала виснаженою й задихалася під поверхнею. Невдовзі після мого повідомлення посудина з рибкою зникла з прилавка. На жаль, це зовсім не історія успіху — вуалехвіст, який міг би в нормальних умовах жити десять або й більше років, помер. 

Хочеться сподіватися, що принаймні в цій кав’ярні справді більше не влаштовуватимуть вмиральню на прилавку. 

Тексти в рубриці «Колонки» відображають виключно думку автора чи авторки й не обов’язково відповідають позиції редакції UAnimals media.

«Побачила на фейсбук-сторінці однієї ветеринарної клініки оголошення, що принесли приспати незряче кошеня. Я всю ніч не спала — думала про Моха — і все ж таки вирішила його взяти. Це моя перша тварина з інвалідністю. Я не знала, що робитиму з ним удома — мені було страшно», — ділиться Ірина Якименко.

Зараз у неї мешкають 8 котів, і половина з них мають інвалідність. У двох кішок порушення координації, інша має лише три лапки. А ще один кіт ані не бачить, ані не чує — це і є той самий врятований від присипляння Мох. Йому вже 11 років. 

Опікунство над тваринами з порушенням зору — це часто історії порятунку. Люди знаходять на вулиці тварину, яка встигла підхопити очну інфекцію, і не можуть покинути на загибель. Так сталося з кошеням у родині Катерини Семенюк.

«Я довго не наважувалася на те, щоб завести тварину. Але доля підкинула мені саме таку кішку, до якої я була готова. Мама мого хлопця знайшла її ще кошеням, в киці вже були проблеми з очками», — згадує Катерина. Через інфекцію маленькій Савані довелось видалити око. Після операції Катерина з хлопцем забрали її додому. 

Катерина каже, ще до Савани замислювалась над тим, щоб взяти тварину з інвалідністю з притулку: «Більшість людей в останню чергу хочуть брати додому тварину з інвалідністю. Проте це дає можливість стати кращою людиною. Усі тварини заслуговують на любов».

Та не завжди опіка над твариною з порушеннями зору — це вибір сім’ї. Іноді сліпота виникає з віком, після довгих років разом. І тут теж важливі відповідальність і любов, які не дадуть покинути хвору тварину напризволяще.

У Юлії Ведьмової 7 років жила здорова й активна собака — спаніель Лола. А тоді в собаки почалося запалення вух, і Юлія одразу звернулася до ветеринарної клініки. Як виявилося пізніше, там Лолі лише полегшували симптоми хвороби, а не лікували причину. В іншій клініці, до якої Юлія повела собаку, сказали, що вухо необхідно видалити. Та після операції виникли нові проблеми. 

«У неї на оці з’явилася червона гулька. Ветеринар сказав, що це на зір не впливає. Та одного разу під час прогулянки я помітила, що Лола не розуміє, куди їй іти. У мене був шок. Знову почали шукати інших ветеринарів», — розповідає Юлія. 

Врешті в черговій клініці виявили запалення, але воно вже спричинило незворотні зміни. Так Лола втратила ще й зір.

«Лолі пропонували видалити очі та ще одне вушко для естетичного вигляду. Ми ж не хотіли мучити собаку заради краси, — згадує Юлія. — А одна жінка навіть запитала, чи не хочемо ми приспати собаку. Мій чоловік на це відповів: “Я не буду здорову собаку усипляти”. Вона їсть, грається, спить, як всі собаки».

Про причини порушень зору у тварин

Лікарка інтенсивної терапії та реанімації Центру ветеринарної медицини «Хелс» Олена Кузнецова каже, проблеми з будь-якою зі структур ока можуть вплинути на зір — з очними яблуками, повіками, сльозовими залозами, очною орбітою черепа, м’язами й нервами тощо. Це можуть бути як вроджені особливості, так і травматичні випадки чи інфекційні системні хвороби.

Вродженими бувають аномалії розвитку і породні особливості. Найяскравіший приклад проблем із зором через породу — навислі товсті повіки, що закривають очі в шар-пеїв і сфінксів. 

«З-поміж порушень у розвитку, які призводять до проблем з очима, найчастішими є мікрофтальмія і анофтальмія. Це недорозвинення або повна відсутність одного чи обох очей. Зауважу, що собаки такого модного на сьогодні мармурового окрасу можуть успадковувати ці проблеми», — розповідає Олена.

Також є породи собак, які перебувають у групі ризику через важке перенесення травм очей. Зокрема, це мопси, ши-тцу та інші породи з особливостями очної орбіти черепа. 

«Травми очей — доволі поширена причина відвідування ветеринарного лікаря, — каже Олена. — Це подряпини кігтями або укуси, контузії через наїзд велосипедів, автівок та іншого транспорту, сторонні тіла в оці: скалки, комахи, шипи рослин».

Деякі інфекційні хвороби теж впливають на зір. Олена наводить приклади: «Герпес у маленьких кошенят може призвести не тільки до запалення, але і до повного руйнування очей. А такі захворювання, як ерліхіоз у собак, коронавірусний перитоніт чи імунодефіцит у котів, порушують окремі структури ока, судини, викликають хронічний біль».

І насамкінець погіршення зору у вікових тварин — катаракта чи глаукома — можуть бути наслідком усіх названих вище причин.

Щоб вчасно помітити, що в тварини погіршується зір, будьте уважні до неї, радить Олена. Якщо помітите зміну кольору очей, розгубленість і припадання до підлоги, натикання на предмети, звертайтесь по ветеринарну допомогу.

«Окрім загального клінічного й офтальмологічного огляду, потрібна додаткова діагностика для виявлення першопричини, уточнення перебігу хвороби. Лікар чи лікарка поставить багато запитань, і вам може здатися, що вони ніяк не пов’язані із зором. Але, будь-ласка, надавайте повну і правдиву інформацію — іноді це замінює аналізи», — каже Олена.

Коли вуха — це очі й ніс: як собі радять незрячі тварини

Під опікою Дар’ї Бугаєвської троє тварин: собака, кіт і киця. Першою в сім’ї була собака Буся, а тоді два роки тому Дар’я взяла кішку на ім’я Ванга з притулку для собак. 

«Ми з чоловіком іноді навідувалися до собачого притулку, щоб чимось допомогти. Одного разу хтось залишив там кішку з кошенятами. Ми на неї подивилися, і Ванга одразу припала нам до серця своєю незвичністю», — розповідає Дар’я.

Ванга й справді незвична: киця не бачить, її передні лапи коротші за задні, а ще вона не має хвоста. У Ванги залишилась тільки частинка одного ока, а решту вона втратила через інфекцію або травму. Так припускають лікарі, до яких Дар’я зверталася по допомогу: жінка довгий час сподівалася, що киця зможе хоч трохи бачити. Допомогти не вдалося. Та, за словами Дар’ї, Ванга й без зору має повноцінне котяче життя.

«Незрячі коти дуже добре реагують на звук: вуха — це їхні очі. Ванга майже нікуди не врізається і самотужки залазить на диван. Ідеально ходить на лоток, знає, де її тарілка, а де собача. Вона навіть горобців ловила! А найзагадковіша її здібність — знаходити коробки. Щойно вдома з’являється коробочка, Ванга за 10 секунд вже сидить там», — ділиться Дар’я.

Опікунка Моха Ірина зауважує, що у тварин із порушенням зору добре розвинений нюх — саме він допомагає орієнтуватися у просторі. Так Мох знаходить туалет, воду, їжу та іграшки. 

«Компенсація функцій одних органів чуття іншими — дуже важлива реакція організму задля безпеки і виживання, — каже ветеринарна лікарка. — Але власники не повинні розраховувати тільки на це. Ми мусимо підтримувати якість життя хворої тварини на належному рівні. Вони лише частина нашого життя, а ми для них — єдине».

«Потрібно трішки більше уваги»: як доглядати за незрячими тваринами 

«Мох спершу був хворобливим, але не через сліпоту. Тварини без порушення зору теж мають свої болячки. Тепер ми з Мохом раз на рік здаємо кров, щоб бачити, чи потрібні йому вітаміни або спеціальний корм», — каже Ірина.

Жінка переймалася комфотом кота, тому завчасно дізналася про догляд за незрячими тваринами. Виявилося, що необхідно обмежити простір, щоб тварина поступово звикала до помешкання. Тож на початках Ірина відокремлювала в квартирі ділянку для Моха серветками та парканчиком, коли кудись ішла з дому. 

А ось Дар’я каже, здебільшого вдома не доводиться створювати особливі умови для її незрячих котів. Після Ванги сім’я вкотовила ще Льоху — кошеня з очною інфекцією, яке Дар’я знайшла біля смітників. І Ванга, І Льоха дуже рідко кудись врізаються. Якщо ж так сталося, наступного разу перебудовують свій маршрут.

Коли родина переїхала в новий двоповерховий будинок, хвилювалися за котів через сходи з дірками: ануж упадуть, як будуть необережні? Дар’я згадує: «Ми зайшли в цей дім і відразу поставили їх лапками на сходи, щоб коти їх відчули. На це пішла рівно хвилина. І все: коти зараз гоцають тими сходами без падінь».

Для облаштування простору незрячим тваринам Олена Кузнецова радить: «Заплющіть очі і подумайте, як би вам було зручно у такому стані. Так ви краще зрозумієте хвору тварину. Звісно, все повинно бути на своїх місцях, усуньте перепони на шляху до миски з водою, кормом, пелюшки і місць відпочинку. Повідомте про це всім, хто вас навідує. На прогулянках тримайте тварину на короткому повідці. Бажано гуляти усамітнено».

Якщо йдеться про тварин з одним оком, то лікарка каже, вони досить добре пристосовуються. Але завжди залишається ризик щось недобачити. Катерина підтверджує: «Буває, Савана врізається в якісь поверхні, особливо коли сильно заграється. Але наша кішка дуже активна. Вона навіть перестрибує з дверей на двері, якщо вони відкриті. Я ще не бачила, щоб таке робили коти з двома очима!».

Однак ветеринарка наголошує, що важливо звертати увагу на щоденну гігієну тварин з одним оком: «Чим і як правильно користуватись, запитуйте у лікаря. І ніякого протирання чаєм!».

Що ж до Лоли, яка втратила зір у 8 років, то Юлія після операції часто водила її на огляд до ветеринара, але зараз це не потрібно. Час від часу собаці призначають уколи, щоб зняти запалення, і дають зволожувальні краплі для очей. А ще Юлія що три тижні возить Лолу на грумінг, де собаку миють, стрижуть і вичищають їй вушка. Опікунка також зауважила: після втрати зору Лолі потрібно трішки більше уваги й тактильності, ніж раніше:

«Ми спимо в одному ліжку. Раніше Лола могла прийти до мене сама, а зараз я беру її на руки і несу до ліжка. Вона притуляється до мене та засинає. А коли я готую їсти, Лола впирається мені в ногу і сидить. Ми все робимо разом».

Тварини з порушеннями зору, як і без них, такі ж пухнасті (або ні), спокійні чи бешкетні, горнуться чи показують характер. Вони теж потребують дбайливих і відповідальних людей.