За майже два роки роботи «Cat Кав’ярні» в Кропивницькому відвідувачі й відвідувачки залишили різношерсті відгуки: компліменти котам, скарги на запах сечі і хворобливий вигляд тварин. Але чимало відгуків, які вплинули на оцінку 3,8 у гугл-картах, стосуються керівниці: «Адміністратор чи “власниця” — окремий шедевр пихатості та невихованості», «власник ставилася зверхньо», «дуже неадекватна власниця, яка дозволяє собі підвищувати голос на дітей та батьків». Хто ця власниця, про яку так багато пишуть?

Після років роботи у квітковому бізнесі Олена Кузьмінська вирішила пірнути у нову галузь. Ідея майбутнього закладу прийшла за лічені години. Як вона пізніше розповіла працівницям, молодша донька Уляна обожнює котів, тож поступово кількість тварин у приватному будинку збільшувалась. Коли вдома стало затісно, Олена вигадала, куди переселити котів так, щоб іще й заробляти. Порадившись із чоловіком, вони розпочали пошук приміщення для майбутньої кав’ярні, а вже незабаром робили там ремонт.

«…саме я започаткувала цю хвостату темку у нас в місті… Маю 15 пухнастиків різних порід, з різними характерами та потребами. Живуть вони у закладі, де для них створені найліпші умови для перебування, неймовірна кількість дряпалок, лежачків, тренажорчиків котячих, фонтанчиків, іграшок, і навіть власна кімната, куди не заходять люди…», — написала Олена у фейсбуці.

У соціальних мережах жінка постійно демонструє «любов до тварин»: вона складала іспит із керування віслюком, навідувалась до контактного зоопарку, а торік здійснила мрію — поплавала з дельфіном у басейні. Спогад про цей день теж залишила на сторінці: «Я думала, що я знала про дельфінів майже все… про їх розум, унікальність, про почуття…». Але чи знає Олена, що дельфіни мають жити в морях і океанах, а не в хлорованих тісних басейнах? 

— Може, до «Cat Кав’ярні» щось з дельфінами в Кропивницькому замутити? — питає підписниця під дописом.

— Мрію про капібар, — відповідає Олена.

Наразі в закладі бігають лише коти, з якими вона охоче позує на фотосесіях, завжди усміхнена і зовсім не схожа на власницю з відгуків у гугл-картах. І коти виглядають гарно. У кожного, як пише власниця, є персональний ветеринар, регулярні щеплення, якісне харчування та догляд. 

Проте нещодавно колишня працівниця «Cat Кав’ярні» Ксенія звернулась до UAnimals з іншою правдою: відсутність належного лікування, економія корму, вітамінів і наповнювача для туалету. Тож що відбувається насправді в розрекламованому закладі в Кропивницькому? 

Тривожний дзвіночок

20-річна Ксенія працювала в Інституті післядипломної освіти на посаді з грізною назвою лаборант. Вона сиділа на кафедрі, розбирала папірці, формувала розклади й організовувала заходи. Дівчину влаштовувало все, крім одного — маленької, якщо не сказати мізерної, зарплатні.

Після року паперової тяганини вона вирішила знайти щось фінансово привабливіше. Так натрапила на вакансію в «Cat Кав’ярні», де раніше неодноразово відпочивала. Ксенія божеволіє від котів, тож ця вакансія здалася ідеальним варіантом: гідна зарплата, та ще й із котами постійно бавишся. 

Ксенія вже знала тварин у кав’ярні якщо не поіменно, то в обличчя: мейн-кунів Графа, Араміса і Опівніча, бенгалів Лео і Хілларі, бурманів Бентлі й Геліка, орієнталів Харлі й Холмса, британку Кнопу, девон-рекса Зодіака, безпородного Рижика, абіссинця Бубочку, сфінкса Кокоса, персидську кішку Жозефіну і шотландку Тефіті.

Вона одразу подзвонила за поданим в оголошенні номером телефону і домовилась про стажування, щоби випробувати власні сили. Працювати стоячи 12 годин не те саме, що сидіти на стільчику в кабінеті. Стажування тривало місяць замість обіцяних кількох днів. Стосунки між власницею і Ксенією не склались від початку. 

Якось дівчина захворіла, замінити її було ніким. «Ну, тоді виходь так», — дала вказівку Олена. Ксенія з високою температурою так-сяк дочовгала на роботу. Того дня кав’ярня була порожньою, без гостей, і ненароком дівчина заснула серед м’якеньких котів. Ксенія не встигла побачити жодного сновидіння — одразу подзвонив телефон. Власниця кав’ярні застукала працівницю на камерах і виявила невдоволення її роботою: «Що ти собі дозволяєш? Працюєш, як амеба», — згадує Ксенія слова Олени.

Цей випадок не вплинув на працевлаштування. За місяць Ксенія вивчила обов’язки, працювала на рівні з іншими. Тепер вже офіційно.

Як ви сюди потрапили?

Щоранку дівчата прибирали лотки і насипали туди свіжий наповнювач, потім годували котів і протирали вологими серветками очі, а хворих обробляли «Санодерм» — лікарський препарат, перед застосуванням якого обов’язкова консультація ветеринара чи ветеринарки. Це крем, яким лікують алергічні, грибкові й бактеріальні захворювання шкіри у тварин. В інструкції зазначають, що курс лікування може становити 2-4 тижні, а між курсами має бути щонайменше 20 днів перерви.«Санодермом» і «Хлоргексидин» — антисептик, який використовують для дезінфекції ран.«Хлоргексидином». 

15 котів і кішок потрапили до кав’ярні різними шляхами: когось купили, а когось безкоштовно принесли люди. Дехто навіть вдавався до брехні, щоби прилаштувати тварину в кав’ярню. Так було з британкою Кнопою. 

Власники запевняли, що кішка молода, стерилізована і не завдасть клопотів. Олена Кузьмінська повірила на слово. Та коли у Кнопи розпочався шлюбний період, всі здивувалися. Кішка тремтіла й мало не дерлася на стіну. Працівниці годували її пігулками, але нічого не допомагало. Тоді звернулися до ветеринара.

З’ясувалося, що Кнопі близько 5 років, вона перехворіла на котячий коронавірус і має хвору печінку. Звісно, колишніх власників годі було шукати, а Кнопа так і лишилася нестерилізованою — їй відмовили в операції через стан здоров’я.

Кімната відпочинку

Простір для відвідувачів на першому та другому поверсі «Cat Кав’ярні» імітує домашню атмосферу: килимове покриття, крісла і стелажі, але кімната для котів, де вони відпочивають, ходять у туалет і харчуються, виглядає сумніше: висячі дроти, гола плитка й незабиті цвяхи у відкосах і на дерев’яних поличках.

Ксенія кілька разів пробивала руку цвяхом і припускає, що так само травмувався і Рижик. Він полюбляв їсти на верхній поличці, і в кота переважно не виникало проблем, щоб застрибнути туди. Але одного разу дівчата помітили, що Рижик здер бік. Вони злякалися: рана нагадувала розріз. Дівчата просили власницю відвезти Рижика до ветеринара, а натомість Олена видала їм «Пантестин» — лікарський препарат, перед застосуванням якого обов’язкова консультація лікаря чи лікарки. Призначають людям у разі зовнішнього ураження шкіри з ризиком інфікування.«Пантестин» і сказала: «Пшикайте».

За два тижні поріз не загоювався, Рижик постійно зализував його. Тоді привезли бандаж, який дівчата вдягали вночі, а вдень — щоби відвідувачі не подумали лихого — знімали тканину. Довга шерсть Рижика ховала поранення, тож ніхто нічого не помічав. 

Інколи котів травмували і ображали самі відвідувачі й відвідувачки. Ще у дверях закладу дівчата попереджають: брати тварин на руки суворо заборонено; кричати і годувати принесеним кормом — теж. Однак відстежити дотримання правил вдається не завжди, адже на зміні лише дві працівниці. 

Остання крапля

Як розповідає Ксенія, усіх котів годували одним кормом — індивідуальних раціонів не було. Раз на два тижні привозили дві 7-кілограмових упаковки корму. Олена просила сипати його не «по-королівськи», а заощаджувати, аби вистачало на 4-5 тижнів. 

Працівниці також фасували корм у маленькі зіппакети на продаж. Відвідувачі й відвідувачки купували їх, щоб підгодовувати котів. Але ті все одно з жадібністю цупили в людей тістечка. Найбільші ласуни серед котів — бурмани і бенгалка. Часом їхній злочин помічали в ту мить, коли коти вже облизували вуса. Тоді в них починалась алергія: вони лисіли, а на шкірі з’являлися цятки. Люди помічали жир від мазі на шерсті та залисини й запитували, що з котами. Власниця ж забороняла відповідати правду. Можна було сказати щось на кшталт: «Та побилися просто».

Останньою краплею для Ксенії став трагічний випадок із Тефіті. Висловуха шотландка була однією з тих, кого підкинули в «Cat Кав’ярню». Вона лякалась голосних звуків, а після російського обстрілу в кішки почали заплітатись лапки. Тефіті відвезли до ветеринара: «Погано ходить, бо в неї збільшена матка», — повідомив лікар.

Поступово її стан погіршувався. Підійматися-спускатись стало важче, і дівчата гуртом облаштували Тефіті місце у вбиральні, щоб вона не мучилась ходити далеко. Майже місяць працівниці жалілись власниці на стан здоров’я кішки. Коли Тефіті перестала їсти, Ксенія попросила дозволу забрати кішку додому: «Будете до мене приїжджати, тільки віддайте її мені, щоб вона була у спокої», — благала дівчина, але Олена Кузьмінська не хотіла цього чути і забрала Тефіті до себе. 

Ксенія з колегами розпитували власницю про стан Тефіті. Олена або ігнорувала, або заспокоювала: «Буде жити». Але якось ненароком обмовилась: «Чи не краще було б її усипити?».

Незабаром кішка померла. Власниця запевняла дівчат, що це сталося природною смертю, але всі вже втратили до неї довіру. Як було насправді, ніхто не знає.

Ксенія хотіла написати заяву на звільнення й негайно розійтися. Утім Олена зобов’язувала відпрацьовувати два тижні. Коли дівчина відмовилася, в її бік полетіли погрози: «Я зроблю тобі славу на все місто». Олена казала, що має групу у фейсбуці, де є інші підприємці й підприємиці Кропивницького, і саме перед ними вона знеславить Ксенію. Можливо, тому дівчина не наважилася самотужки подати заяву до поліції про жорстокість до тварин у кав’ярні. Це зробили юристки UAnimals: 2 вересня звернулися до поліції з проханням перевірити умови утримання тварин у закладі, а ще — до Державної служби з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів, аби там з’ясували, чи має заклад всі необхідні дозволи.

Виконуючи вимоги статті 43 Закону України «Про медіа», що надає закладу право на відповідь. Нижче наведено повний текст відповіді, наданий представником заявниці без змін.

«Відповідь закладу «Cat Кав’ярня» на статтю ««САТ-кав’ярня» у Кропивницькому. Розповідь працівниці» від 24.09.2025

У відповідьна статтю, опубліковану на вашому ресурсі, ми, як представники закладу «CatКав’ярня», хочемо надати нашу позицію та уточнити фактичний стан справ щодо умов утримання тварин.

1. Щодо умов утримання та приміщень. У статті було продемонстровано відеозапис технічного приміщення. Хочемо зазначити, що, за нашою інформацією, цей запис було зроблено під час проведення робіт з утеплення однієї з кімнат. Це приміщення не є основним місцем перебування котів. Загальний простір, доступний для тварин у нашому закладі, складає понад 80 квадратних метрів на двохповерхах, що включає спеціально обладнані настінні комплекси, ігрові зони, бігове колесо та окрему кімнату відпочинку, обладнану іонізатором повітря.

2. Щодо ветеринарного догляду та лікування. Стан здоров’я тварин є нашим пріоритетом. Усі коти, що перебувають у закладі, мають ветеринарні паспорти, вчасно отримують необхідні щеплення та проходять регулярні огляди у фахівця. Будь-яке лікування, включно з обробкою від алергій чи дерматитів, призначається виключно ветеринарним лікарем за результатами огляду. Твердження про нібито самостійне призначення препаратів «Пантестин» чи «Санодерм» без консультації лікаря невідповідає дійсності. Ранки, які іноді з’являються у котів, є наслідком алергічних реакцій на стрес або людську їжу (якою, попри заборони, іноді пригощають відвідувачі) і лікуються за протоколом, наданим ветеринаром.

3. Щодо інформації про «епідемію». Інформація, що з’явилася в листуванні колишніх працівників, про нібито «епідемію» або хворобу 13 з 15 котів є хибною та невідображає реального стану речей. У закладі немає і не було спалаху грибкових чи інших інфекційних захворювань. Ми розуміємо суспільний інтерес до нашої роботи і завжди відкриті до конструктивного діалогу. Ми сподіваємося, що ця інформація надає більш повне уявлення про турботу, яку отримують наші тварини.»

Світлина заставки: відгуки на «Cat Кав’ярню» на гугл-картах. Авторка: користувачка Linka Cat.

Перевірка документів: що треба оформити для мандрівки 

Передусім для подорожей із твариною необхідний ветеринарно-санітарний паспорт. Його достатньо оформити один раз: він буде чинний впродовж усього життя тварини. Видати його можуть районні адміністрації та Державна служба України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів (Держпродспоживслужба). Для цього туди треба звернутися із заявою та ветеринарною карткою про клінічний огляд тварини. Картку можуть вам надати лише ліцензовані лікарі ветеринарної медицини, заповнивши інформацію про щеплення. 

Якщо ви плануєте подорож за кордон, обов’язково отримайте міжнародний ветеринарний сертифікат для тварини за додатком 12 до Правил заповнення, зберігання, списання ветеринарних документів та вимог до їх обліку. А ось тут знайдете форму європейського зразка.

Міжнародний ветеринарний сертифікат видає державний ветеринарний інспектор міжрегіонального головного управління Держпродспоживслужби. Однак цю послугу можна отримати онлайн у Дії. Адреси інспекторів у Києві розміщені на цій сторінці, а всі інші контакти Держпродспоживслужб у регіонах можна знайти тут. 

Для оформлення сертифікату знадобиться такий пакет документів: заява, ветеринарні документи та експертні висновки державних лабораторій ветеринарної медицини, а ще фото тварини 3,5 на 4,5 сантиметрів. Весь актуальний перелік документів і уточнення стосовно країн, які ви можете відвідати із сертифікатом, знайдете за цим посиланням. 

Оформлення і паспорта, і сертифікату платне. А паспорти старих зразків не підходять для виїзду за кордон. Зараз під час оформлення ветеринарного паспорту тварині встановлюють мікрочип, і номер чипу вносять у паспорт. Також туди записують особисті дані власника чи власниці англійською мовою.

За додаткову плату лікар чи лікарка вносить дані з ветеринарного паспорту в міжнародну онлайн-базу даних Animal ID. Або ж ви самі можете зробити це безкоштовно. 

Також перед виїздом з України власники й власниці тварин оформляють ветеринарне свідоцтво за формою № 1 і довідку про визначення в крові тваринного титру антитіл проти вірусу сказу. Форму видають державні лікар чи лікарка ветеринарної медицини щонайраніше за 3 дні до поїздки за кордон. А довідку треба отримати між 4-м і 12-м місяцем після щеплення від сказу.

В умовах війни тварину можна вивезти з України і без цього пакету документів. Зокрема, для перетину кордону з Польщею власник чи власниця просто заповнює декларацію (заявку) та повідомляє, де перебуватиме тварина. І, звісно, ваша тварина повинна бути в переносці або в наморднику та на повідці. 

Для перевезення свійських тварин міжнародними рейсами потрібний дещо інший пакет документів: крім міжнародного ветеринарного сертифікату, знадобиться дозвіл на ввезення або вивезення. Коров, свиней, коней і кіз, домашню птицю (курей, індичок, гусей) перевозять, узгоджуючи це з управліннями ветеринарної медицини держадміністрацій і Державним департаментом ветеринарної медицини. На державному кордоні вивезення контролюють регіональні служби державного ветеринарно-санітарного контролю.

На кожний вагон, контейнер або невелику кількість тварин власник чи власниця має пред’явити на відправній станції ветеринарний документ, відповідно до Порядку видачі ветеринарних документів.

Ветеринарні свідоцтва форми № 1 дійсні протягом трьох днів з дня їх отримання, а форм № 2 і 3 — протягом 5 днів. Якщо термін ветеринарного свідоцтва сплив, державний ветеринарно-санітарний контроль на свій розсуд вирішує, чи можна вашим свійським тваринам виїхати за кордон.

Злітаємо! Особливості перельотів із твариною

Для мандрівок із тваринами літаком дотримуйтесь вимог авіакомпанії, країн вильоту та прибуття. Майже всюди власники і власниці тварин мусять на додачу до квитка заплатити за перевезення свого улюбленця. Службові тварини, приміром, собаки-поводирі, можуть подорожувати безкоштовно. 

Деякі авіалінії перевозять виключно котів і собак — у салоні, щоб тварини менше хвилювались. За їхнє місце переважно потрібно сплатити завчасно, бо кількість тварин на борту обмежена. 

Авіакомпанії часом мають обмеження для певних порід хатніх тварин. Наприклад, собакам чи котам брахіцефалам (бостон-тер’єр, боксер бульдог; бірманська, гімалайська, персидська) відмовляють у перевезенні через їхні розміри або особливості догляду. 

Папуги, кролики та інші тварини до 32 кілограмів можуть потрапити лише в окремі зони цивільного літака. Наприклад, спеціальні відсіки у бізнес-класі або вантажні відсіки. Часто там потрібні контейнери для тварин, які відповідають стандартам Міжнародної асоціації повітряного транспорту (IATA). В інших випадках використовують вантажні літаки для перевезення тварин. 

У вкрай рідкісних випадках використовують спеціалізовані літаки для домашніх тварин. Наприклад, такий рейс здійснили торік у США, назвавши його собачим еквівалентом першого класу. У салоні були лише 10 собак і їхні люди. Чотирилапим пасажирам і пасажиркам дозволили перебувати на сидіннях і тинятись по салону.

До тварин, які подорожують у багажному відділенні, теж є свої вимоги. Наприклад, там ніколи не опиняться цуценята і кошенята, молодші за 56 днів, чи вагітні тварини. 

Якщо авіаційним транспортом летить дика чи свійська тварина, власники чи відправники мають розмістити її у транспортний контейнер із належним доступом повітря, водонепроникним дном, покритим адсорбуючим матеріалом, і дверима, які можна закрити на замок. У пасажирському салоні літака розмір цього контейнера може бути щонайбільше 30 х 50 х 40 сантиметрів.

Дізнатись вимоги вашої авіакомпанії зазвичай можна на її офіційному сайті. 

Місце у вагоні: як перевозити тварину потягом

Для подорожі Укрзалізницею з твариною візьміть документи з першого розділу цієї статті, а також квиток для тварини. Пасажири й пасажирки поїздів мають право перевозити хатніх тварин, декоративних і свійських птахів, які не створюють загрозу навколишнім. 

Службові собаки представників Сил оборони, а також собаки-поводирі незалежно від розмірів тварини можуть безоплатно їздити в усіх типах вагонів. Вони обов’язково мають бути у наморднику та на повідці.

Великих собак, від 45 сантиметрів у холці, і тих, що належать до Переліку небезпечних порід собак, теж перевозять з намордником і повідцем. Для них діють такі правила залежно від типу вагону і потягу:

•  у швидкісному потягу Інтерсіті+ власник чи власниця собаки має викупити всі місця, розміщені єдиним блоком. Собака повинна перебувати біля своєї людини (поряд з її місцем або ж під ним);

•  у купейному, спальному вагоні класу «Люкс» і вагонах міжнародного призначення (RIC) треба викупити всі місця в купе. Там не може одночасно подорожувати більше двох собак;
• у регіональних поїздах (приміські електропоїзди та електропоїзди City Express) можна перевозити собаку лише в крайніх тамбурах першого й останнього вагонів під наглядом опікуна чи опікунки;
• у плацкартному вагоні їх заборонено перевозити. 

Малі хатні тварини мають перебувати у сумках, рюкзаках, ящиках, кошиках чи інших переносках з водонепроникним дном. В одній такій переносці можуть перебувати не більше двох тварин. Розміщувати переноски потрібно на місцях для ручної поклажі, на руках у пасажира чи пасажирки або під місцями для сидіння.

Для здорової активності та сну тварини можуть перебувати в купе і без переноски, якщо їхні опікуни чи опікунки викупили всі місця в купе. Перш ніж випустити тварину в купе, треба подбати про підстилку чи лежанку.

Кур, індиків, гусей, качок та інших свійських птахів можна також перевозити в регіональних поїздах у спеціальних ємностях, які займають не більше одного місця ручної поклажі. Крупних свійських тварин залізницею перевозять в окремих товарних вагонах. Ці вагони повинні бути критими, мати великі вентиляційні отвори і спеціальне маркування. Тварин розміщують окремо завдяки перегородкам або прив’язуючи. 

Мандри на колесах: як їхати з твариною автобусом

Цьогоріч у липні Кабінет Міністрів України затвердив правила перевезення тварин у міжміському і міжнародному автобусному сполученні. Їх розробило Міністерство розвитку громад та територій України спільно з UAnimals. 

Хатні тварини, які важать менш ніж 10 кілограмів, (коти, собаки, гризуни, декоративні птахи) мають їздити у спеціальних контейнерах, клітках або сумках з адсорбуючим дном. Їх можна розмістити на руках, під сидінням або на окремому місці, якщо його попередньо викупили за тарифом дорослого пасажира чи пасажирки.

Собаки середнього й великого розміру (10–45 кілограмів) можуть їздити тільки в наморднику і на повідці. Їхня людина повинна викупити всі сусідні місця в одному ряду і розмістити тварину на спеціальній підстилці на підлозі. В салоні автобуса може бути лише один такий пес (два, якщо їх супроводжує одна й та сама людина); 

Собаки, які важать більш ніж 45 кілограмів, можуть їхати лише за особливими умовами перевізника на спеціально обладнаному транспорті.

Собаки-поводирі, які супроводжують людину з інвалідністю, можуть їхати безкоштовно, викуповувати місця поруч із ними не потрібно. Але ці собаки повинні бути в наморднику та на короткому повідці біля людини, яку супроводжують.

Обов’язково візьміть із собою ветеринарні документи на тварину.

Світлина заставки: © damedeeso via Canva.com

Пса Еріка згубили під час російської атаки на Кропивницький, Річарда — на Київ, а кота Лакі — на Харків. Такі історії є в різних містах України. Тварини лякаються й тікають або лишаються заблокованими у напівзруйнованих будівлях. 

Про те, як мінімізувати ризики втратити кота чи собаку під час обстрілу, UAnimals поговорили з Ольгою Бібіковою, керівницею загону кінологічної пошуково-рятувальної команди SARcan. Ольга розповіла, як убезпечити тварину заздалегідь, що робити під час обстрілу та як діяти, якщо кіт чи собака все ж загубились. 

Як завчасно попіклуватись про безпеку тварини?

Якщо у вас собака, обов’язково замовте тварині адресник, де буде написане її ім’я та ваш номер телефону. Він допоможе, якщо тварина загубиться чи втече за будь-яких обставин — під час обстрілу чи ні. Адресник краще одягти не на основний ошийник собаки, а на окремий шнурок. Тоді навіть якщо пес злякається гучних звуків, звільнить голову з ошийника та втече, адресник залишиться на ньому. 

«Для котів адресники небезпечні, — говорить керівниця загону кінологічної пошуково-рятувальної команди SARcan Ольга Бібікова. — Вони зачіпляються адресниками за паркан або гілку дерева, і це може мати фатальні наслідки». 

Ще один спосіб заздалегідь подбати про безпеку собаки під час обстрілу — купити трекер, який відстежує, де знаходиться пес, і передає дані на ваш телефон. Трекери бувають різних видів, коштують від однієї до кількох тисяч гривень. Якщо і ви, і собака знаходитесь там, де є зв’язок, ви зможете в реальному часі бачити місцезнаходження тварини. Якщо зв’язку немає, періодично вам будуть надходити повідомлення з геолокацією. 

Важливо користуватись надійною амуніцією для собак — повідцями, що не рвуться, шлейками та нашийниками, з яких пес не може просто звільнитися, карабінами, що витримують вагу собаки. «Коли ви купуєте амуніцію, в першу чергу звертайте увагу на її надійність, а вже потім думайте про красу, — каже Ольга Бібікова. — Або купуйте амуніцію брендів, що спеціалізуються саме на ній, або принаймні ставте виробнику питання, яку вагу тварини витримає конкретний карабін і повідець. Якщо виробник не знає відповіді, купувати не варто». 

Ще один спосіб, який допоможе знайти й кота, й собаку, якщо вони загубляться чи втечуть, — завчасно чипувати тварину. Мікрочип можна вживити майже у будь-якій ветеринарній клініці, а потім внести його дані в Єдиний державний реєстр домашніх тварин. Людина, яка знайде тварину, зможе звернутися у ветклініку — там просканують чип і дізнаються ім’я та контактні дані власника чи власниці. 

Що робити, якщо лунає тривога, а піти разом із твариною в укриття можливості немає?

Маленьких собак і котів можна заздалегідь привчити до переносок, під час повітряної тривоги саджати їх туди та ставити переноски поруч із собою в коридорі або іншому місці. Велику собаку варто взяти на повідець та бути поруч із нею. 

Якщо обстріл застав вас із собакою на вулиці, швидше прямуйте разом хоча б в умовне укриття — підземний перехід чи під’їзд. Якщо пес боїться вибухів, візьміть його на короткий повідець і міцно тримайте, адже від страху він може різко побігти. 

А якщо все ж стався приліт?

Відповісти на це питання однозначно неможливо — все залежить від конкретної ситуації. Якщо ваша частина будинку лишилась більш-менш неушкодженою і ви бачите, що сходи між поверхами цілі, треба забирати всіх тварин і виходити на вулицю. 

«Якщо ж так вийшло, що в момент вибуху тварин не було поруч із вами, а тепер ви бачите задимлення і є вірогідність обвалу будинку, але своїх тварин ви не бачите і вони не реагують, коли ви їх гукаєте, також виходьте на вулицю, поки така можливість є, — говорить Ольга Бібікова. — Інакше ви можете загинути разом із тваринами». 

Вже на вулиці підійдіть до рятувальників і скажіть, у якій квартирі в будинку може бути тварина. На місці працюватиме координаційний центр — треба звернутися туди. Шукати самотужки вас не пустять — працюватиме поліція, буде очеплення. «Пустити вас шукати тварину можуть лише тоді, коли вже не буде загрози життю, тобто пожежі та вірогідності обвалу будинку, — розповідає Ольга. — Тоді ви або підете на пошуки свого кота чи собаки разом із рятувальниками, або вони підуть самі». 

Як діяти, якщо після обстрілу та влучання тварина все ж загубилась?

За словами Ольги Бібікової, шанси знайти тварину живою є досить довго. «Бувало, що проходило більше ніж тиждень, а з котами — навіть близько двох тижнів, і зрештою їх знаходили у сховку худих, але живих», — розповідає Ольга. 

У випадку, якщо в будинок було влучання, але ваша квартира вціліла або частково вціліла, а кіт зник, Ольга радить періодично приносити туди корм і воду. «Навіть якщо кіт десь ховається, боїться гучних звуків техніки та людей, з часом він почне обережно виходити та зможе поїсти й попити. А ви побачите, що їжі та води стає менше, значить він живий та знаходиться тут», — пояснює Ольга. 

Вона радить дати оголошення про пошук тварини в соцмережах — зробити дописи на своїх сторінках і попросити про репости друзів, написати в місцеві телеграм-чати і фейсбук-групи. Можна також розвісити оголошення на вулицях: якщо загубився кіт, то в межах району, якщо собака — то й далі, адже з переляку пси можуть забігти далеко. В оголошенні треба обов’язково написати, за яких обставин загубилась тварина. 

«За досвідом, я бачу, що сильно допомагає ще додати суму винагороди за допомогу в пошуках, — каже Ольга. — Люди, у яких є тварини і які мають до них емпатію, у будь-якому разі захочуть допомогти. А для інших винагорода має значення. Правда, треба бути готовими до шквалу хибних дзвінків і повідомлень. Можуть телефонувати шахраї або просто люди, які нібито бачили схожу тварину та хочуть отримати винагороду». 

Ще один спосіб пошуку тварини — звернутися до місцевих зооволонтерів і притулків. Можливо, вони вже прихистили вашого кота чи собаку та якраз шукають вас. 

Світлина заставки: Ольга Бібікова із собакою працює на завалах. Фото надала героїня

Спільне дослідження UAnimals i Fama показує: понад 97 % власників і власниць домашніх тварин розуміють, що мають належним чином доглядати підопічних котів і собак. А отже, їм треба організовувати регулярні візити у ветклініку, вчасно вакцинувати, купувати якісний корм чи необхідні засоби для догляду. Однак чи всі гаджети і процедури насправді потрібні й безпечні для тварин? 

Сучасна індустрія пропонує багато різноманітних виробів і послуг для тварин. Щоправда, деякі з них привабливі передусім для опікунів і опікунок тварин, а не потрібні самим котам і собакам. Щось виявляється просто зайвою покупкою, а деякі речі можуть стати причиною негараздів у тварин і їхніх людей.

Ми попросили розповісти про користь і шкоду окремих продуктів і процедур Олену Кузнецову, завідувачку відділення інтенсивної терапії ветеринарної клініки «Хелс».

Автоматичні годівниці чи звичайні мисочки — що ліпше?

Наразі набувають поширення автоматичні годівниці для котів і собак. Деякі з них мають програму дозування і таймінгу — це допомагає налагодити необхідний режим годування для тварин із потребами в особливій дієті, приміром, у разі захворювань чи схильності до переїдання, каже Олена Кузнецова.

Натомість автоматичні годівниці, що мають вертикальний контейнер і наповнюють миску під силою ваги корму, надають тварині необмежений доступ до їжі. Вони підходять радше для годування вуличних тварин.

«Звичайні мисочки для корму нічим не гірші, — каже ветеринарка. — До того ж із ними досить легко відстежувати кількість з’їденого, а отже апетит і стан тварини».

Чим коригують поведінку тварин

Часто власники і власниці купують строгі металеві нашийники або спеціальні електронашийники для дресування собак великих порід. Існує думка, що це дисциплінує тварину, яка автоматично, майже без зусиль з боку людини стає слухняною та безпечною. Але це гаджети, купівля яких — майже як поради фізично карати дітей різками за погане навчання. Вони застарілі та негуманні.

«Вжиток цих засобів потребує спеціальних знань і навичок для використання у виняткових випадках! — наголошує Олена. — Неправильне користування ними не тільки не розв’язує проблем, а додає нових. На щастя, фахівці дедалі частіше рекомендують для дресування модернізовані методи корекції, які ґрунтуються на вивченні психології поведінки тварин».

Нашийники «Антилай» також є засобом, що загрожує здоров’ю тварин і аж ніяк не допомагає піклуватися про їхні справжні потреби. Дія цього гаджету заснована на ударах собаки електричним струмом під час гавкоту — так тварину відучають виконувати природну функцію. Замість пошуку та усунення причин надмірного або тривожного лаю опікунам і опікункам пропонують лякати собаку, поглиблюючи страх і недовіру.

«Якщо чесно, це нагадує методи старої психіатричної практики, — каже Олена Кузнецова. — Тому я точно не рекомендую використання таких приладів».

У статті про подолання зооагресії кінологині та фахівчиня з поведінки собак теж висловилися проти бездумного використання спеціальної амуніції. На їхню думку, це підпадає під визначення жорстокого поводження з тваринами, а за таке закон передбачає покарання.

Тваринам у стресі можуть допомогти заспокоїтись не гаджети для жорсткого дресування, а препарати з феромонами. Вони містять запахи, що близькі до природних, викликають відчуття спокою і комфорту.

«Заспокійливі з феромонами створюють ефект безпечного місця, такий собі хімічний спогад дитинства, коли мама поруч і цуценя або кошеня відчуває затишок», — каже Олена. Тому їх застосовують під час адаптації на новому місці, особливо для тварин із притулку або дуже маленьких за віком.

Однак феромони корисні, тільки якщо це сертифікована продукція, яку застосовують після консультації з лікарем. «Також дізнайтеся у вашого ветеринарного лікаря, як розрізняти прояви стресу в улюбленця і як їх усувати», — радить ветеринарка.

Як вибрати безпечні іграшки для котів і собак

Стосовно іграшок ветеринарка Олена Кузнецова має загальну рекомендацію: звертайте увагу на матеріал. Пластик має бути не таким, що на виробах з нього внаслідок гризіння з’являються гострі краї. Якщо тканина, то міцна — така, що її нелегко пошматувати. А ще в іграшки не повинно бути деталей, які легко відгризти і проковтнути.

Котам також не можна купувати як забавку лазерну чи світлодіодну указку. Олена пояснює, що на те є декілька причин: «По-перше, іграшка повинна задовольняти природну поведінку під час “полювання” — це не тільки бажання наздогнати, але й контакт з об’єктом: носіння в зубах, погризування. Звісно, світлова пляма цього не забезпечить. По-друге, треба враховувати шкідливість такої іграшки для зору кішки. Пучок світла від указки і навіть його відблиск від скляних, дзеркальних, полірованих поверхонь може засліпити тварину. І врешті, той, хто водить указкою, може навмисно або ненавмисно направляти промінь на небезпечні для тварини предмети і місця — захоплений грою кіт не помітить перешкоди і може травмуватися».

Що робити з кігтями і зубами у тварин

Періодичне підстригання кігтів — майже завжди необхідна процедура. Коти, до прикладу, можуть зачепитись кігтем, як гачком, за тканинні речі й сильно травмуватись, намагаючись висмикнути лапу. А собаки на прогулянках, коли копають землю, можуть зламати кігті, якщо вони занадто довгі.

«І собаки, і коти з надмірно відрослими кігтями починають неправильно спиратись на кінцівки, що призводить до запалення суглобів і м’язів, — каже ветеринарка. — Також є суто медичні рекомендації для котів, що схильні до патологічного росту кігтів. Яскравий приклад — шотландська порода. Але обов’язково поцікавтесь у ветеринарного лікаря, чи є потреба в обрізанні кігтів саме у вашої тварини та як це робити правильно, щоб не завдати шкоди».

Також є річ, яку варто купити опікунам і опікункам котів, — дряпалка. Її можна пропонувати, сподіваючись відвернути увагу від диванів чи шпалер. «Кігтедряпалки підтримують природну поведінку котів, — каже Олена. — Але варто знати, що тварини насправді це роблять зовсім не для точіння кігтів, а для маркування своєї території, в площині якої може опинитися й диван».

У більшості домашніх тварин є схильність до захворювання зубів. На це багато в чому вплинула людина. Так, виведення деяких порід собак змінило будову зубної системи. Також на стан зубів впливає їжа: зараз це вже не природна здобич, а корми і людські страви. Тому чистити зуби котам і собакам — корисна опція, якою не варто нехтувати, щоб не звертатися потім до ветеринара-стоматолога по більш серйозну допомогу.

Які процедури небезпечні для тварин 

У проведенні процедур, як і в купівлі гаджетів, важливо орієнтуватися на добробут тварин і природність методів, а в деяких випадках можна ще й керуватися законами.

З 1 серпня 2014 року в Україні набула чинності Європейська конвенція про захист домашніх тварин, яка забороняє суто косметичні процедури, позбавлені лікувальної мети: купірування вух і хвоста, операції на голосових зв’язках для позбавлення голосу, видалення кігтів і зубів. Однак ці процедури досі розповсюджені, адже в українському законодавстві немає прямої заборони та покарання за їх проведення. Законопроєкт, який це передбачає, розробили експерти й експертки зі Всеукраїнської спілки громадських організацій «Асоціація зоозахисних організацій України», міжфракційного об’єднання «Гуманна країна» і гуманістичного руху UAnimals. Його вже розглянув Профільний Комітет Верховної Ради з питань екологічної політики та природокористування і рекомендував ухвалити за основу — тепер потрібне винесення на голосування і підтримка більшості у Верховній Раді.

Але вже зараз важливо, аби опікуни й опікунки тварин усвідомлювали шкоду і неактуальність таких процедур. Наприклад, купірування вух і хвостів — операції, які втратили практичний сенс, але продовжують загрожувати здоров’ю та життю тварин.

«У давнину обрізання вух і хвостів у деяких порід було потрібно, щоб собаки не травмували ці частини тіла під час полювання чи захисту. Але згодом утилітарні функції порід змінились (іноді до суто декоративних), тож обрізання вух і хвостів втратило сенс, — пояснює Олена Кузнецова. — Варто пам’ятати, що це досить специфічні операції, які мають болісний післяопераційний період загоєння, а деякі ускладнення можуть призвести до хронічних захворювань. Але інколи за медичними показниками такі операції рекомендують самі ветеринари. Наприклад, через травми або патології, що були вроджені чи набуті».

Також не рекомендують вкорочувати шерсть котам чи взагалі голити їх. Влітку це не допоможе охолодити тварину, а навпаки, може призвести до перегріву.

Шерсть у тварин є частиною шкіри — найбільшого органа, який захищає їхній організм від негативних впливів зовнішнього середовища. Для регулювання щільності шерстяного покриву у тварин є природний процес — линяння.

«[Після стрижки] шерсть може відростати повільно і не в повному обсязі, тварина не зможе вчасно підготуватися до збереження тепла в холодну пору року, — пояснює ветеринарка. — І навіть якщо казати про практичну зручність для власників, стрижка не зменшить кількості шерсті вдома, бо кількість волосся залишиться — воно просто буде “сипатись” вкороченим».

Тож піклуйтеся про своїх улюбленців із любов’ю і повагою. Не ставте власний комфорт вище за здоров’я тварини, консультуйтеся з фаховими ветеринарами і ветеринарками, вибирайте безпечні й корисні способи турботи!

Світлина заставки: фото з подарунком для тварин притулку «Друг» від волонтерської спільноти UAnimals в рамках акції «Таємний Санта»

Олену представляють мені як військову, «поведену на тваринах». «Служила в нашому підрозділі, постійно в неї тварини були, багато забирала додому в Київ», — каже мені її побратим. Коли відкриваю контакт, мене огортає збентеження: виявляється, це Олена Білозерська, яка вражала сміливістю не лише мене з 2014 року. Олена — колишня журналістка й блогерка. Спочатку воювала у складі Добровольчого українського корпусу «Правий сектор» і Української добровольчої армії, де була снайперкою. Здобувши спеціальність артилеристки, стала офіцеркою Збройних сил України. 

Жінка пише вірші й малює. Ну а поруч з Оленою завжди є тварини-компаньйони. Багатьох із них військова знайшла і вилікувала, деяких забрала із зони бойових дій. 

Поговоримо з Оленою про тварин, які супроводжують її на фронті й у тилу. 

Собаки на бойових 

— Чи бувають тварини на самій лінії бойового зіткнення? 

— Так, історій про них безліч. Найдраматичніша — за участі собаки породи кане-корсо на ім’я Вася. Його господарем був боєць 503-го батальйону морської піхоти, де я тоді служила. Собака був з цим бійцем всюди, зокрема і в окопах на чергуванні. Розвантажку навіть носив. Одного дня Вася зник. Побратими шукали. Підняли дрон — і побачили таке, що краще не бачити. Васька потрапив у пастку — просто перед окопами бойовиків заплутався у дроті. Врятувати його було майже нереально, бо туди не пролізеш непомітно. Розвідники все одно планували вночі йти на евакуацію собаки, але не встигли…

Васька прийшов. Відгриз собі лапу і прийшов на трьох. Не схотів лишатися в полоні. Його відправили на дембель, до батьків господаря, а потім я зробила Васю відомим, написавши про його долю. Його історія отримала величезний розголос, всі захоплювались подвигом собаки, і зрештою йому оплатили лікування і протезування у найкращій клініці в Польщі. 

— Чи бувало, щоб тварини якось допомагали в бойових завданнях? 

— Восени 2014-го у Водяному під Донецьким аеропортом прибився до нас старий собака. Він ходив із нашою розвідгрупою на всі виходи в сіру зону. Звичайно, ми не хотіли брати із собою собаку, проганяли його. Він тікав, але потім якимсь дивом знав, якою дорогою ми підемо, і чекав нас на якомусь перехресті. Цей собака зрештою дуже допомагав на виходах: біг у 20 метрах попереду групи і знімав собою розтяжки. Людина від такого як мінімум отримала б серйозні поранення — а собаці нічого, бо він низький порівняно з людиною і швидко бігає: почувши «гуп» капсюля-детонатора, за 3-4 секунди до вибуху встигав утекти із зони ураження уламками. Тож усі цілі — і люди, і собака. 

Як Ефку виміняли на гранати-«ефки» 

— Найбільше у вас фото з рудим цуценям. Розкажете про нього?

— Це Ефка, метиска бельгійської вівчарки. Ми її підібрали з товаришем під кіоском біля траси влітку 2016 року. Хлопці назвали її Ефкою, бо коли була маленьким кругленьким цуценям, нагадувала за формою тіла гранату Ф-1. 

Вона теж їздила з нами на бойові, була поранена — рятували її тоді, як пораненого бійця. Гнали вночі в лікарю, піднімали з ліжка ветеринара, потім доглядали, робили перев’язки і уколи… Коли я йшла чергувати на позиції, Ефку прив’язували, щоб вона не бігла за мною. 

Одного разу я лежала хвора на нашій базі під Маріуполем, а мій чоловік рано-вранці поїхав у справах в інше місто. Ефка пішла за ним до автобусної зупинки. Там він сів на автобус і поїхав, а вона залишилася. Він був упевнений, що по власному сліду повернеться на базу.

До наступного ранку її не було. Ми з чоловіком їдемо на ту зупинку, розпитуємо людей, розклеюємо оголошення — пів міста ними заклеїли. Купили гучномовець на батарейках, щоб їздити автівкою по вуличках і крутити оголошення про зниклу Ефку… Вона знайшлася три доби потому. Зрозумівши, що не потрапить додому, пішла за першими-ліпшими людьми у військовій формі і прийшла з ними на базу «Азова». Там її залишили, а потім побачили оголошення і повернули. Грошей, звичайно, не взяли, але кілька гранат «ефок» я їм за свою Ефку віддала.

Сіля, Шкавулик, Бусоль 

— А які у вас стосунки з котами? 

— Найпершим у мене був Ватник, він же Комочок, або Комця, — чорне кошеня з коротким переламаним хвостом. Ватник — тому, що в 2014-му всіх тварин, підібраних на Донеччині, вояки називали якщо не Ватниками, то Сєпарами. Він прийшов на тилову базу, а потім їздив зі мною всюди, по всіх базах підскоку (це ті, що в парі кілометрів від лінії фронту). Коли я ходила на виходи, він залишався на цих базах. Не хотів мене відпускати: коли бачив, що я екіпіруюся, хапав за ноги і кричав. Коли нас починали обстрілювати, за ногу тягнув мене у сховище. Він пройшов багато дуже небезпечних місць, а загинув на мирній території. Вполював отруєного пацюка і помер. Решта моїх вихованців зараз, на щастя, живі.

За кілька місяців після Ефки з’явився Сільвер — кошеня породи невська маскарадна. Побратим десь підібрав, а ми забрали у нього. Дуже розумний кіт, і теж хворів. 

Разом з котом ріс у нас ще один пес — Шкавулик. На початку грудня безпритульна собака привела у нашому підвалі цуценят. Усі ці 9 цуценят захворіли на ентерит. На новий рік моя кімната на базі перетворилася на собачий лазарет. Врятувати вдалося лише чотирьох. Один найменший цуцик лишився у мене. 

Шкавуликом назвала, бо весь час жалісно скавчав. Шкавулик ріс із Сільвером, вони один в одного переймали повадки, Сільвер гарчав і пробував гавкати, Шкавулик крався за мишами… А коли у двір заходили чужі коти, проганяти їх вилітала вся трійця. Ефка і Шкавулик заганяли зайду на дерево, а далі вже Сілька ліз нагору розбиратись. 

Спали всі троє — чималенька Ефка (вагою 30 кг), Шкавулик і Сільвер — зі мною в ліжку. Килимки були, але ж вони хотіли спати зі мною — прогнати було неможливо. 

Годувати їх було дуже важко, бо ми тоді були неоформлені добровольці, які не мали зарплат. Дійшло до того, що інших двох собак, які прибилися до нас на базу, нам довелося вивезти і підкинути на бази іншим військовим, які жили багатше, ніж ми. 

Пізніше, коли я служила в артилерії морської піхоти, на полігоні під Мелітополем взяла собі триколірне кошеня. Назвала Бусоль (Буся). Бусоль — це по-простому «артилерійський компас». Вона їздила зі мною на міжнародні навчання «СіБріз», і там її намагалися у мене вкрасти й забрати на свій корабель американські морпіхи. Буська — метис мейн-куна, вимахала кілограмів на 6-7. Справжня мажорка — лащитись приходить тільки коли сама хоче. 

На момент повномасштабного вторгнення собаки — Ефка і Шкавулик — жили на Черкащині у мого свекра, а коти — Сільвер, Бусолька і Кася — у мене вдома в Києві. Я відправила їх теж до свекра. Скінчиться війна — я своїх заберу. А поки що вони дорослішають і старіють без мене. 

— Чи може тварина якось змінити настрій — ваш чи людей поруч?

— О, в цьому вони профі Його просто погладиш — і легше на душі стає. Поцілуєш оте пухнасте чи плюшеве в отой його лобик, воно тебе оближе — і ніби зразу є для чого жити.

— Чи є у вас вірші про фронтових тварин?

Це про мою кицю Бусоль. 

*   *   *

Десь далеко від дому, від наших безсонь,

Де над Ятранню небо безкрає,

Ходить киця пухнаста на ймення Бусоль,

На себе реп’яхи набирає.

Закрутились ми з нею, що я, що вона,

У ворожому злому нашесті.

І чіпляється міцно до мене війна,

Мов реп’ях до пухнастої шерсті.

Де ми вчора жили, там сьогодні бої,

А ми тягнемо й тягнемо віз цей…

Окуповані зараз курорти мої

І Бусольки народження місце.

І вже скільки покладено на вівтарях,

І вже скільки шляхів ти пройшов тих…

І все більшає, більшає на цвинтарях

Прапорів, прапорів синьо-жовтих…

А без нас, а без нас пацюки й хробаки

Підгризають зерно і кордони.

Люди ходять, пліткують, плетуть масксітки,

Вірять фейкам, донатять на дрони.

Та хай як від заброд вистачає скорбот —

В’ється Ятрань повз цю боротьбу всю.

І безпафосний дід — український народ —

Так терпляче вичісує Бусю.

З авто виходить жінка в уніформі кінологині. «Ви рано», — каже вона. Обличчя в неї м’яке, але тримається впевнено, навіть строго. Це Пілла Осборн, спеціалістка з поведінки собак, головна адміністраторка притулку для тварин в естонському місті Тарту. 

На паркувальному майданчику не чути гавкоту: одразу й не скажеш, що за парканом — вольєри для собак. Вхід до притулку перекривають чистісінькі скляні двері. Щоб потрапити всередину, перш за все треба набрати номер адміністратора. Зазвичай до людей виходить Пілла й веде углиб притулку. 

І не думайте, що кожен і кожна так просто зможе вийти звідси з твариною, яку вподобали. Спершу треба пройти тест Пілли Осборн. 

Вона розповіла UAnimals media, як влаштоване життя притулків у Естонії, чи користуються вони благодійними внесками. А ще — як кіт Тіку жив у окремій кімнаті, чому з дружніми котами не завжди виходять гарні фото та що ж потрібно зробити, щоб узяти тварину з естонського притулку додому.   

Безпритульні в Естонії: три ловці на пів країни

— Чи є в Естонії проблема з безпритульними тваринами? 

— У більшості собак в Естонії є опікуни й опікунки. Майже всі собаки, які живуть у притулку, потрапили сюди від власників чи власниць, які з якоїсь причини від них відмовилися. А от із котами проблема є. Ми стерилізуємо тварин і всіляко пропагуємо стерилізацію. Однак поки що полями, селами вештаються безхатні коти. Вони приводять дуже багато потомства — і ці тварини зрештою потрапляють до нас. 

— Хто віддає вам безпритульних котів?  

— Нам телефонують люди й кажуть, що бачили безпритульних. Ці тварини не дуже товариські. Якщо коти здичавіли й живуть без людей вже кілька поколінь, їх будь-хто не впіймає. Це робота ловця чи ловчині. 

Ми використовуємо спеціальні пастки. Пневматичною рушницею (шприцометом) ми вже не користувалися 7 років. Вона потрібна тільки для того, щоб ловити собак — з котами її не можна застосувати. До того ж треба, щоб поруч був ветеринар чи ветеринарка. Коли ми хочемо знерухомити собаку, треба вгадати, скільки він важить. Адже треба знати, скільки ліків заправити у шприц. Тварина в цей час далеко — хто ж знає, скільки вона важить! Можна вгадати приблизно, але ж не точно. Це питання життя і смерті. Можна заправити забагато седаційних ліків, влучити не туди… Через всі ці причини ми не користуємося рушницею. Хоча одна в нас таки є. 

— Що відбувається після дзвінка?  

— Спочатку ми розпитуємо в людини, яка подзвонила, всі деталі: де й коли вона бачила тварину, як часто бачить її, якщо це відбувається регулярно, якими шляхами тварина ходить. Це для того, щоб ми могли встановити пастки в потрібний час і в потрібному місці. 

— Тобто ловці й ловчині виїжджають у довгі маршрути, щоб покрити кілька місць? 

— Так і є. Ми формуємо для цього графік: на виклики, які прийшли раніше, ми відповідаємо швидше. Наші ловці працюють щодня, і не тільки в Тарту. Кожен повіт має вирішувати проблему з безпритульними тваринами. Тож місцева влада наймає якийсь із притулків, щоб їм у цьому допомагали. Наш притулок знаний у повіті Тартумаа, а наших ловців найняли в половині повітів Естонії. Ловців у нас троє.  

— Лише троє ловців на половину Естонії? 

— Саме так! Доводиться багато планувати. І навіть якщо ловці працюють десь далеко, ми мусимо перш за все відповідати на запити з Тарту. Ловець повинен приїхати на виклик протягом години, тому що такий у нас контракт із містом. 

Притулки в Естонії: як це працює? 

— Що відбувається з котом після того, як він потрапляє до вашого притулку? 

По-перше, нам треба з’ясувати, чи є у тварини мікрочип. Якщо так, ми негайно телефонуємо власникові чи власниці — ті приїжджають і забирають тварину. В Естонії заборонено, щоб тварини ходили вулицями самотою. Якщо виявиться, що опікуни просто відпустили її, ми мусимо з ними поговорити, щоб більше цього не робили. Це найпростіша ситуація. 

Якщо чипа немає, ми фотографуємо тварину і викладаємо фото на нашому сайті. 14 днів чекаємо, чи не з’явиться попередній власник або власниця. Ми мусимо так робити за законом. 

Весь цей час коти живуть у клітках. Котові важливо відчувати, що жоден інший кіт не зайде на його територію. Тому його територія обмежена цією кліткою.

За 14 днів рівень кортизолу в крові тварини падає. Коти звикають до клітки, до всього, що їх оточує, тож менше проявляють захисної агресії. 

У нас є різні кімнати для котів. Спочатку кіт живе в карантинній кімнаті. Якщо він не чипований, ветеринар чи ветеринарка приходить і чипує його, вакцинує, обробляє від паразитів. А за 14 днів, коли кіт уже щасливий і більш товариський, він їде на стерилізацію до клініки. 

Там тварині роблять ще й аналіз крові. Треба з’ясувати, чи кіт не є носієм вірусу імунодефіциту котів (FIV). 

Якщо кіт — носій, це випадок для евтаназії. Багато безпритульних котів Естонії заражені цим вірусом. Він передається з укусом від тварини-носія в котячих бійках. Зазвичай після такого укусу кіт може прожити 6-7 років. Проте потім органи відмовляють один за одним, і кіт може заразити цим вірусом інших котів. У нас немає ліків від нього. Також після аналізу ми не можемо сказати, як довго цей вірус вже є в кота. Вважаємо, що гуманніше зробити евтаназію. 

Якщо кіт не заражений FIV, ми забираємо його з клініки. Далі він живе у притулку, чекаючи, поки хтось забере його додому. 

Собаки, якщо мали власника чи власницю, вже не потребують всіх ветеринарних процедур. Єдине — ми так само маємо зачекати 14 днів, а потім пес живе у вольєрі до можливої адопції. Із собаками гуляють волонтери й волонтерки. Щомісяця ми проводимо для цих людей тренінги. 

— Скільки тварин у вашому притулку зараз? 

— У нас 33 собаки, а котів… рівно 100! Отже, 133 тварини. 

— Цей притулок вважають великим чи малим в Естонії? 

— Я не знаю, скільки тварин зазвичай в інших притулках. Є такі притулки, де навіть всередину не зайдеш, тому важко про щось дізнатися. Ми прагнемо бути відкритими. 

— Хто є власником притулку? 

— Місто Тарту. Ми муніципальний заклад. 

— А в Естонії є приватні притулки? 

— Так. То тут, то там з’являються такі. Люди часом намагаються робити те саме, що й ми, у своїх вітальнях. Насправді закон не ставить чітких вимог до притулків. Тому фактично кожен і кожна може почати рятувати тварин і сподіватися на благодійну підтримку. Але невідомо, яка доля тварин, що до нього потраплять. 

— Це місце було збудоване як притулок чи переобладнане?

— Було збудоване як притулок. Ми тут з 2006 року. Перед тим у нас було приміщення, яке колись будували для інших потреб: там був офіс чотири на чотири метри. Оцей будинок, у якому ми розмовляємо, звели рік тому за гроші міста.  

— Чи працює тут лікар або медсестра? 

— У нас є контракти з двома ветеринарними лікарями. Лікар приходить, коли може, раз на день, а роль медсестри виконує піклувальниця з притулку. 

— Ви отримуєте благодійні внески? 

— Так, бо ми їх сравді потребуємо. Місто не платить за стерилізацію. Також донати потрібні, щоб оплатити ветеринарні послуги. Заробітну платню мені забезпечує держава. Місто фінансує потреби тварин на перші 14 днів перебування. А далі ми вже маємо фінансувати все самі. Ось тоді починаємо використовувати внески. 

— Хто ваші благодійники і благодійниці?

— Це звичайні люди, які бачать нашу роботу й пристрасть, з якою ми її робимо.

— Тобто ви проводите якісь кампанії для збирання внесків?  

— Ні. Ми не в захваті від такого. Всі інші постійно збирають гроші, особливо ці незалежні маленькі притулки. Вони експлуатують хворих тварин. Наприклад, це може бути тварина, якій потрібна трансплантація серця. Це мало б зачепити людей за живе. Проте мені видається, що люди втомилися постійно чути «допоможіть». Тому ми взагалі такого не робимо. Ми намагаємося забезпечити тваринам найкраще життя, а спільноті надати найкращі послуги. Ми запрошуємо фахівців, які хочуть навчатися. Тому люди просто це бачать і роблять внески з власної волі. А ми думаємо, як зробити кожен наступний день кращим, ніж був учора. 

Знаю, що час тут — на вагу золота, тож рухаюся швидко. В якусь мить, щоб сфотографувати собаку, я відбігаю з камерою трохи далі. 

— Ніколи, ніколи не можна бігати у притулку! — суворо зупиняє мене Пілла.

Ніяковію. В Україні такого ніколи не чула. Тим часом ми йдемо до будинку котів. Тут дві кімнати — з більшими й меншими клітками. У тій, що з меншими, живуть коти після операції. Інші мають просторіше двоповерхове житло. Пілла пояснює:

— Кожна клітка розділена на два поверхи. Вгорі — простір для життя й відпочинку, а внизу — кухня й в іншому куті туалет. Хоч приміщення невелике, кіт почувається в безпеці, адже жоден інший не зайде на його територію. В один момент чистять одну клітку, кіт у цей час гуляє. Зазвичай всі вони стрибають на підвіконня й дивляться, що там роблять надворі собаки. 

На кожній клітці — картка з іменем та різними позначками. «Дієта» — написано на одній.  

— На кожній картці є номер. Це ніби порядковий номер тварини — позначає, коли вона потрапила до притулку. Також тут ми часто пишемо «заброньовано» — це якщо хтось вже вирішив взяти тварину додому. 

Намагаюся сфотографувати мешканців притулку в Тарту, але коти відвертаються.

— Камера для кота — ніби велетенське око, яке на нього витріщається, — розповідає Пілла. — Тому для них це створює певний дискомфорт. Якщо кіт досить дружній, не агресивний, сором’язливий, він буде відвертатися. А більш агресивний буде з викликом дивитися просто в це «око». З агресивнішими котами виходять кращі знімки. 

Поруч із кімнатою з клітками є ще й окрема — зі справжньою лазанкою для кота й фото тигрів на стінах. Тут живуть один або двоє котів, які були в притулку найдовше. Щойно звідси виселився попередній мешканець, тож тепер в’їжджає наступний — той, що на дієті.

Кошенята мають окремий будиночок. На вході — санітайзер і для ніг, і для рук. Проте кошенят не торкаються, щоб ті не підчепили хвороб. На стіні — дошка з іменами кошенят і пришпиленими прапорцями: кошеня з блакитним прапорцем саме захворіло, а з жовтим потребує ліків.  

— Собаки — моя професія, — каже Пілла, — але я ентузіастка в психології котів також. Вони мені дуже цікаві, і я навіть беру роботу додому. У нас тут багато кошенят, вони дикі, тому я інколи забираю їх до себе, щоб соціалізувати. Кожне кошеня не може отримати багато індивідуальної уваги у притулку. А вдома я можу багато з ними контактувати, тоді вони звикнуть до людей і їм буде легше знайти дім. За це мені ніхто не платить, це моє бажання. 

— А як ваша сім’я до цього ставиться? 

— У мене є кіт і собака. Ну, і чоловік. Коли ми одружилися, він казав, що не любить котів. Це було 9 років тому. А тепер він мене квапить: ну що, яких ти кошенят завтра привезеш? Він працює з дому, тому фактично проводить з ними більше часу. Я маю тепер вчити його виховувати кошенят. 

Тіку вирушає до нового дому 

Поки ми говоримо, до офісу приходить літня пара з переноскою. Там сидить чималенький волохатий кіт. 

Пілла робить позначки в паперах:

— Цього кота звати Тіку. Він був у притулку найдовше і жив у тій окремій кімнаті. Тіку з нами був від минулого року, з мого дня народження — 26 листопада. Перед тим він жив на вулиці на дачі ще з одним котом — Таку. Люди забрали їх з дачі до квартири, але там уже був кіт, і почалися бійки. Господарі не познайомили котів правильно. Тіку дуже бив Таку в конкуренції за кішку, бо Тіку, як ви бачите, кіт нівроку. Тож опікуни не захотіли розбиратися в проблемі й терпіти бійки — і привезли обох сюди. А сьогодні нарешті Тіку їде додому. Його забирає пара. У цих людей були коти й раніше, і вони хотіли знайти собі друга. Це не перший їхній візит сюди. Щоб узяти тварину, треба прийти і поспілкуватися з нею кілька разів. 

— Це правило притулку? 

— Так. З точки зору тварини це необхідність. Тварини не були у вас вдома — там для них все нове. Було б добре, щоб у новому місці ви стали для них людиною, що приносить їм спокій, тобто щоб вони вже вас знали. Це психологія тварин, яку ми тут багато вивчаємо. 

— То як це працює, коли хтось хоче адоптувати тварину? 

— Охоча людина приходить у прийомні години й каже, який кіт чи собака їй потрібен. Я ходжу по притулку з кожним і кожною, щоб відчути енергію цієї людини та тварини, якою вона зацікавилася, подумати, чи гарна для них ідея — бути разом. Я хочу знати все про цю людину. Тому я ставлю багато запитань. Питаю, чи хоче він чи вона кота, що житиме на вулиці. Якщо так, то я кажу: «Вибачте, але ми проти. Все працює навпаки: ми забираємо котів з вулиці». Ще я запитую, чи є у них вже тварини. Є коти, які не толерують інших котів. Така тварина вважає, що вона — єдиний кіт на планеті. Чи є у вас малі діти? Який у вас розпорядок? Скільки часу у вас є на тварину? Як ви можете її соціалізувати? Коли ми віддаємо на адопцію собак, буває навіть конкурс серед кандидатів і кандидаток. З котами такого немає. Люди іноді не хочуть розбиратися в проблемах, приносять тварин назад.           

— Буває, що хтось відмовляється від тварини? 

— Авжеж. Взяти тварину — це вам не казочка. Якщо це собака, треба бути у стабільному фінансовому становищі, мати час — ходити на тренінги для собак. Треба подумати, що тебе чекає 15 років із цим собакою. Не можна просто взяти випадкове цуценя. Ми дуже проти, щоб тварин давали як подарунок-сюрприз.

— Коли віддали Тіку, ви закреслили щось на аркуші паперу отам на стіні. Виглядало як детективна дошка!  

— Я закреслила портрет Тіку. На наших сторінках в інтернеті є фото тварин. Там же було й фото Тіку як кота, який найдовше прожив у притулку. Тепер його треба зняти із сайту. Про тварин, які затримуються на довше, треба більше й розповідати, щоб їх могли нарешті взяти додому. Та й ми знаємо більше про таких тварин, тож пишемо про них маленькі історії. Можливо, хтось прочитає, щось відгукнеться в його серці й він чи вона зрозуміє: «Це мій кіт». Я закреслюю всіх, хто поїхав додому. 

— Мені здалося, що там закреслені вже всі? 

— Ще ні, але більшість котів на цьому аркуші закреслені!

Тут мав би лунати дитячий сміх, гупати лунко об підлогу м’яч, а свисток учителя фізкультури — зупиняти човниковий біг. Натомість тут без упину впродовж чотирьох днів тривали ветеринарні консультації, процедури та операції. Це шкільна спортивна зала у Воздвижівській громаді на Запоріжжі, де команда UAnimals тимчасово облаштувала «ветеринарну клініку». 

Допомогу надають як безхатнім котам і собакам, так і тваринам місцевих мешканців. Люди з громади приносять підопічних на огляд і консультації.

Ловець Роман Бідненко відповідає за те, аби спіймати на вулицях громади стількох тварин, скількох лікарки встигнуть прийняти. А ще в цій місії Романові випадково вдалося прилаштувати в родину одне з цуценят, яких він відловив. 

Люди прийняли цуценя в родину вже після стерилізації, з обробками від паразитів, вакциноване і чиповане. Такий захист отримали всі тварини, які потрапили до «ветклініки» UAnimals у спортивній залі. Хіба що аж надто малих пацієнтів не стерилізують.

Деякі тварини потребують лікування, а окремих із них доводиться оперувати.

Загалом у цій місії вдалося допомогти понад 250 тваринам.

Невдоволена курка Баба Зіна, собаки Ромка і Граф, Майк і Джина, свиня Дуся й коза Марта живуть у притулках чи в родинах по різних куточках України. Скоріш за все, ці тварини та тисячі інших не вижили б, якби їх вчасно не прихистили, вивезли чи вилікували. Зокрема й ті люди, яких UAnimals нагородили на Всеукраїнській зоозахисній премії.

Вони щодня спостерігають всі грані ставлення до тварин у суспільстві. Знають, як часто байдужість переплітається з відданістю в історіях однієї й тієї ж тварини.

Ми запитали в них про випадки, які залишили найяскравіші спогади. І ось що почули.

«Ніхто й не сподівався, що він житиме» 

Анастасія Клімнюк — засновниця та керівниця громадської організації «Дім порятунку тварин»

Харків / Полтавщина

Це спогад з 26 лютого 2022 року. У Харкові було важко знайти харчі для тварин: натуральної їжі не купиш, всі магазини з кормами зачинені. В одному гаражі відкрився склад з товарами для тварин. Ми стояли в черзі по корм для собак, там було ще людей 60. Це момент, якого я ніколи не забуду. Підійшов чоловік із котом у переносці. Йому зруйнували будинок, дружина виїхала. Чоловік вирішив іти захищати країну, і йому не було де діти кота. І він звернувся до людей — питав, чи може хоч хтось прийняти до себе котика. Ніхто з черги не відгукнувся. Ми з чоловіком перезирнулися і майже миттєво вирішили його забрати. Так у нас почали з’являтися тварини.

Пізніше ми дізналися, що це був кіт сина того чоловіка. У них із дружиною народилася дитина, на момент початку війни їй було два тижні. Тож вони вирішили на місяць залишити котика з батьками. Коли чоловік підійшов до тієї черги, молоді батьки були в окупації. Пізніше мені прийшло від них повідомлення: «У вас, може, досі є наш котик?». І скидають мені фото ще кошенятка. Значить, коли ми забрали його, він був зовсім молодий. У 2022 році кіт поїхав до своїх людей.

Є в нашій місцевості приклади дуже турботливого ставлення до тварин. Якось люди побачили біля свого двору вівчарку. Спочатку подумали, що пес неживий, бо він не ворушив навіть вухами. Зрештою зрозуміли, що дихає. Потім звернулися до нас, і ми вже повезли собаку до ветеринарної клініки. Ніхто й не сподівався, що він житиме. Чутливості в собаки не було взагалі. На МРТ з’ясували, що в нього був вивих шийного відділу хребта. 

З клініки ми забирали вже собаку, який почав сам ходити в туалет і їсти. Люди, які його знайшли, погодилися забрати до себе собаку з інвалідністю й доглядати. Назвали Графом. Зараз він повзає, лежить у позі сфінкса, може просидіти близько 40 секунд, сам їсть. Йому збудували конструкцію типу візочка, щоб він міг пересуватися. 

Пішки з-під обстрілів — з дитиною й цуценям

Олена Русіна, керівниця притулку «Пегас»

Малозахарине, Дніпропетровщина

Дніпро

Нещодавно нас викликали в село, бо там був великий травмований собака. Він просто з’явився на вулицях, ще й у нашийнику, де взявся — невідомо.  

Його помітили місцеві старші жіночки. Це не молоді мобільні люди, які легко користуються інтернетом, і все одно вони намагалися виставити його фото в соцмережах, шукали господаря. Вони навіть скинулись на препарати від шкідників для цього собаки.

Коли він побився з іншим собакою, то вже викликали нас. Ми приїжджаємо, а нас зустрічають жінки, всі з ціпками. Це цивілізовані люди, які не кинули тварину напризволяще. Вони не сказали, як це буває: «Десь там пес валяється, самі шукайте». Вони йшли за машиною, підвели до точки, де був собака, дбали про нас, волонтерів. Це дуже приємно. Собаку ще лікують, він зараз живе в «Пегасі».

Ще був випадок, коли почався наступ на Вовчанськ. Бувало таке, що люди тікали звідти навіть пішки. До нас тоді звернулася дівчина, просила прилаштувати цуценя. Та ми не хотіли: притулок переповнений, і для нас це важко. А виявилося, що ця молода жінка тікала від обстрілів пішки. Взяла тільки дитину в візочку. Уявіть, у якому стані була ця жінка! На дорозі побачила цуценя — мале, виснажене. Воно було в такій же ситуації, як і вона. І дівчина бере це цуценя і кладе в піддон візочка!

Потім вона потрапила у Дніпро, і в місті його не кинула. А тоді вже звернулася до нас, каже, «куди ж мені з цуценям і дитиною?». Я виставила цю історію в соцмережі — одразу ж відгукнулася сім’я й забрала собаку.

«Майку, пробач»

Сергій Луденський — засновник і голова громадської організації «Save animals Ukraine»

Нещодавно до мене звернулися з проханням вивезти двох ротвейлерів із прифронтового села — Олександрополя на Донеччині. Там залишався старий дідусь, на якого в Польщі чекала онучка. Питання було лише в собаках: на подвір’ї в дідуся жили двоє ротвейлерів: 7-річний Майк і 5-річна Джина. З такими великими псами дідусеві важко було б їхати. Він і сам не виїжджав саме через собак.

У день евакуації дідусь приїхав до свого двору на велосипеді. Перед тим був на сусідньому хуторі, куди менше прилітало артилерії. Позаду його хати по прильоту горіло поле. І загалом усе це відбувалося під канонаду артилерії.

Найщемкішим моментом стало прощання чоловіка із собаками. Він обійняв Майка за голову і сказав: Переклали слова дідуся українською.«Майку, пробач. У мене вибору нема».

Це відео в моєму тіктоці зібрало мільйон переглядів: думаю, багатьом українцям і українкам відгукнувся цей біль.

Ми знали, що Майк агресивний. Щоб його завантажити, я виліз на дах нашого бусу й так затяг його за повідець.

Дідусь попросив нас швидше виїхати, аби не розтягувати момент прощання. Ми так і зробили.

Привезли собак до нашого шелтеру під Дніпром. Згодом виявилося, що Майк агресивний тільки до інших собак. А за деякий час обох ротвейлерів прийняли прекрасні сім’ї. Я дуже щасливий від того, що є такі люди, які не залишають тварин напризволяще, і ті, які приймають їх у себе.

Два скелети на прив’язі

Тетяна Нельга — засновниця благодійного фонду та притулку «Зоосім’я»

Павлиш, Кіровоградщина

У ставленні людей до тварин я постійно бачу дві сторони медалі, і це мене шокує. Дивлюся на військових, на рятівників, які із зони бойових дій вивозять тварин, ризикуючи життям. Вони великі молодці. А з іншого боку, у нашій місцевості є люди, які не стерилізують тварин, викидають цуценят, кошенят дуже жорстоко — то в пакетах на смітники, то в лісосмуги. Одні їдуть під обстріли, щоб врятувати тварин, інші їх нищать.

У нашій місцевості були люди, які весь час виїжджали, залишали на ланцюгах тварин і не годували їх. За законом, ми не маємо права зайти в чужий двір і забрати тварин. Доводилося добиватися, щоб поліція разом із нами туди пішла знімати з ланцюгів собак. Це були вже два скелети. Зараз іде розслідування проти тих людей, тому більше розказати не можу. Я забрала тварин на лікування й реабілітацію в «Зоосім’ю».

Коли ветеринар стає зооволонтером

Альона Грінник — засновниця громадської організації «Дай лапу ЮУ»

Південноукраїнськ, Миколаївщина

Одного разу задзвонив телефон: «Добрий день, я ветлікар. Я написав у гуглі “волонтери Южноукраїнськ” — і пошук відразу видав мені ваш телефон. Я хочу бути корисним — хоча б порадою». Це був Олександр Соколов, який переїхав з Енергодара. Ми зустрілися, і я відразу запропонувала йому робити спільні проєкти зі стерилізації.

Перед цим я орендувала будинок у сусідньому селі, Костянтинівці, щоб перетримувати там тварин. Ну, будинком це важко було назвати: він вже розвалювався. Там були стіни, купи сміття й трави по шию. І от ми з чоловіком і батьком почали приводити його до ладу. Люди потрошку допомагали — хто відро приніс, хто віник. Було кілька активних волонтерів, які приходили бур’яни викорчовувати. Все це ми впорядкували й організували там перетримку.

Коли з’явися Олександр, ми з волонтерами скинулися, закупили нитки, наркоз, і влаштували в цьому домі в одній кімнаті операційну. Почали там стерилізувати безхатніх кішок і собак. 

Ішов час. Я перейшла на іншу роботу — розширилися фінансові можливості. Ми вклали гроші, і у вересні 2024 року відкрили клініку вже в місті. 

Тут ми лікуємо домашніх тварин за гроші: щоб допомагати бездомним, треба звідкись брати ресурси. Для військових, переселенців діють знижки, для деяких це безкоштовно. Якщо бабуся-пенсіонерка приходить навіть із домашньою твариною, то ми лікуємо зі знижкою або й безкоштовно. Плюс ми робимо безплатні стерилізації — поки що тільки кішок. У нас у місті є притулок. За договором, ми оперуємо їхніх собак. Іноді привозять полікувати — за це гроші ми не беремо. Для безхатніх тварин під опікунством — це ціна витратних матеріалів.

Проводимо акції з безкоштовної стерилізації безхатніх. Ми робимо на стерилізацію акцент: у нас місто маленьке, і тварин тут більше, ніж людей.

У тому будинку в селі зараз післяопераційна перетримка, а ще там живуть тварини з інвалідністю. А Олександр Соколов досі працює зі мною в клініці. 

«Їх вбили не обстріли, а голод»

Аліна Остапенко — членкиня Сумського товариства захисту тварин

Суми

Майже не памʼятаю життя до війни. 24.02.22 став переломним у моїй свідомості. Відтоді почалася моя справжня перевірка на міцність як зоозахисниці. Здавалось, після деокупації Сумщини життя мало стати легшим, але почались обстріли прикордоння, примусові евакуації. 

Рік тому в Юнаківці, прикордонному селі Сумської області, місцева жінка знайшла по дворах 8 мертвих собак. Їх вбили не обстріли, а голод. Більшість тварин до самої загибелі лишались на ланцюгах і не могли знайти хоч якогось харчу. Усіх їх залишили люди. 

Потрібно було їхати туди рятувати залишених на ланцюгах тварин. У першому рейсі на прикордоння ми вивезли з Юнаківки двох собак — Бруно та Алекса. 

Бруно дивом лишився живим: ми знайшли його привʼязаним у дворі, де вже бездиханно лежали дві інші собаки. Алекс вижив, бо їв сиру кукурудзу.

Після Алекса й Бруно ми вивезли з Юнаківки ще близько 15 собак. 

Зараз Бруно в притулку, і ми все ще шукаємо для нього родину. Алекс торік знайшов родину, де його дуже люблять.

Саме після зустрічі з цими собаками ми почали активно евакуювати тварин із прикордоння. Охочих їздити по селах Сумщини особливо не було, тому я вирішила йти вчитися керувати автівкою. Так почалася нова сторінка життя, коли тижнями доводилось пропадати у віддалених куточках області, які обстрілювали. На жаль, не всіх встигали врятувати.

За 3 роки ми прилаштували в сім’ї близько тисячі тварин. Відсутність покинутих — ось результат, якого я прагну. 

Такі несхожі сусідки

Ольга Волкова, керівниця притулку «Душі бродяг»

Лупареве, Миколаївщина

Це сталося перед поїздкою на Зоозахисну премію у селі Лимани. Там одна жінка отруїла близько 20 собак.

До мене прийшла знайома та й каже: «Уявляєш, Олю, ти рятуєш тварин, а тут одна жінка мене питала: “Ти поїдеш у місто? Так купи мені щурячої отрути, бо мені тут не вистачило. Потрую собак”». Почувши це, я поїхала в те село. Але собаки вже були мертві, я не встигла нічого зробити. Побачила там цю жінку, що їх отруїла. Запитала, невже їй не шкода собак. А вона каже: «Ні, труїла їх і буду труїти». 

Ольга передала свої свідчення юридичному відділу UAnimals і сподівається притягнути жінку до відповідальності.

Роман Олександрович, Баба Зіна, Дуся та інші

Вікторія Жидкова — засновниця товариства захисту тварин «Вірність» і громадської організації «Громадська правова ініціатива»

Добропілля, Донеччина

У серпні 2019-го чоловік пішов виносити сміття. А на смітнику лежав пакет із цуценятами. Живе було лише одне. Йому було години дві від народження. Відтоді почалася в нас боротьба за життя того цуценяти. Чоловік зробив йому спеціальну коробочку — по суті, штучну маму. По годинах годували, вночі вставали. Якось мій чоловік як заверещить на всю кімнату: «Іди сюди!» Я думала, щось погане сталося. Підходжу — а то в малюка очки відкрилися. Ніколи мій чоловік так не радів. І цей собака тепер — наш знаменитий Роман Олександрович. Ромка. 

І ще один справжній прояв людяності був, коли спрацював цілий ланцюжок добра, — це порятунок фермерського господарства з Удачного. Я вегетаріанка, і для мене принципово, щоб господарство рятували не для того, щоб тварин порізали. Я хотіла зробити шелтер, який би приймав рогату худобу. Розказала про це в соцмережах.

Тоді мені й подзвонив чоловік з Удачного, в якого було господарство зі свійськими. Я разів 10 перепитала: «Ви тварин їсти будете?». А він говорить, що в них гуска, якій 15 років, козам по 17 років…

В евакуації цього господарства були задіяні багато людей. І тварини з Удачного живуть у мене в шелтері. У нас там є свиня Дуся, яка дає лапку. Є коза Марта — вона завжди зустрічає, по-своєму мекає і простягає передню ногу. Є курка, яку ми звемо Баба Зіна, бо вічно невдоволена. Щойно в курник заходиш, квокче: не так ідеш, не так стоїш, не те робиш. У неї дзьоб не закривається. 

Коля і цуцики 

Інна Бородуля — засновниця та керівниця громадської організації «Щасливий кіт»

Запоріжжя

Зі мною тісно співпрацює військовий Славік. Дуже багатьох вивозить або шукає, кому і як їх передати, щоб тварин забрали із зони бойових дій. Своїм коштом стерилізує, лікує. Ось я саме поїду вакцинувати цуценят туди, де він служить. Я б і рада всіх забрати в притулок, але це просто неможливо. Це для мене людина з великої літери. 

Але маю ще одного кумира. Коля — високий простий парубок, працює на заводі. Якщо чесно, мені спочатку здавалося, що він якийсь нетямущий. Та не завжди все так, як здається на перший погляд. Позаторік улітку Коля знайшов на смітнику новонароджених цуценят. Він не побоявся труднощів — забрав їх і вигодував. Сам! Це при тому, що він позмінно працював на важкій роботі! І всі цуценята в нього вижили. Він їх прилаштував, а одного залишив у себе. Я відтоді кажу: «Колю, ти мій кумир». 

***

Отримавши нагороди, лауреати Зоозахисної премії поспішають вийти зі світла софітів, щоб якомога швидше повернутися до своїх тварин. Вдома вони знову перевдягнуться в робоче й закотять рукави. Протягом трьох років великої війни ці люди приймають у притулках собак і котів, свійських і диких тварин, евакуйованих з фронту чи прифронтових місцевостей, а часом і самі їх евакуюють. Це сотні, а подекуди тисячі нових тварин на рік. Тварини продовжують прибувати, бо війна триває. Проте ми можемо подбати про те, щоб роботи у зоозахисників і зоозахисниць не більшало хоча б через покинутих і скривджених тварин у тилу.

«Усю ніч я запихала кожну щілинку автівки речами й собачим кормом. Боялася зачинити дверцята, щоб не видати зайвого звуку. Знадвору долинав тріск і автоматні черги». Так Марина з Херсона, власниця 8 собак, збиралася їхати з окупації. Залишати жодну з тварин жінка не мала наміру.

Нерідко громадські організації забирають з прифронтових територій тварин, яких залишили господарі — часто на прив’язі. Та деякі люди здатні на героїчні вчинки, щоб прогодувати тварин в окупації, а виїжджаючи, забрати їх із собою. Яких випадків більше? Цього ми не можемо порахувати, зате можемо розповісти кілька історій, коли люди евакуювалися разом зі своїми тваринами.

Вибратися з окупації з 8 собаками

Будинок на півночі Португалії, недалечко — евкаліптовий ліс. Ще недавно цей будинок був непридатним для життя, але Марина Скрипниченко з чоловіком вже багато чого відремонтували. Передовсім обгородили подвір’я, щоб не порозбігалися їхні собаки: Йолкін, Йожик, Йорік, Мартишка, Муха, Мотя, Миша і Чуча. Всі вони колись були безпритульними й бігали околицями Херсона. Марина почергово взяла їх до себе. Та коли почалася окупація, місце, де вона мешкала, перетворилося на пекло. Для свого ж порятунку треба було виїхати. З вісьмома собаками. Марина розповідає, як це було.

Будинок за містом

У нас був великий красивий дім під Херсоном на березі Інгульця. Я організовувала йогівські семінари і пленери для художників. Цей будинок справді був дуже світлим і добрим. Цієї зими він слугував прихистком для наших військових. 

Недавно ми дізнались, що нашого дому більше не існує: пряме влучання і пожежа. 

Мешкаючи на окраїні міста, я часто бачила цілі зграї безпритульних цуценят, і з цих зграй брала найслабших. Прихистила одну собаку, потім з’явилася друга… і так аж до 8. Чоловік збудував їм будки, вольєри — все в них було.

Місяць у підвалі

З початком війни росіяни одразу зайшли в Херсон. Мій чоловік — моряк, він був у рейсі. Я забрала маму з Херсона, бо вважала, що за містом буде безпечніше, але з першого ж дня нам довелося переїхати в підвал. Ми ще не знали про це, але над головою вже все носилося: і ракети, і дрони… Так ми прожили місяць разом із собаками.

Вони важко на все це реагували. Дуже боялися вибухів, і досі не люблять гучних звуків.

Минув десь тиждень після початку окупації, коли я побачила російських десантників — вони як з-під землі виросли. У повній екіпіровці — я в кіно таке тільки бачила! Один каже: «Чого ти не від’їжджаєш?» Я мовчу, бо ледь не вмерла зі страху. І він каже: «Вали в підвал і не виходь».

Сусіди дали мені карасів, то я варила цю рибу і давала собакам — своїм і вуличним. Зараз мої рибу категорично не їдять. 

Іноді я виходила по яйця до сусіда. І якось я зробила вигляд, що знов іду до того сусіда. А сама взяла балончик і пішла написати дещо на одному гаражі. Подзвонила подрузі, щоб вона говорила зі мною: якби мене розстріляли, то вона хоча б почула це. Один балончик закінчився — я дістала другий і таки дописала: «рускіє, ідітє на х**».

Виїзд

Окупанти забрали машини в усіх людей району. Моя автівка вціліла, бо гараж був у будинку. Вони не здогадалися, що він там є. Щоб виїхати, мені треба було якось вигнати авто з гаража. На це я не могла наважитися, бо вони б її забрали, як у всіх.

Знайома знайшла фермера, який намагався врятувати свої поля і якось із ними домовлявся про дозвіл працювати на землі. Він подзвонив і сказав мені: «Будь наготові». Усю ніч я запихала кожну щілинку автівки речами й собачим кормом. Боялася зачинити дверцята, щоб не видати зайвого звуку. Знадвору долинав тріск і автоматні черги. Кого чи що вони стріляли, я не знаю.

Десь о 6-й ранку телефонує фермер: «Виїжджай із гаража, але не відчиняй воріт. Коли появиться бронетранспортер із буквою z, тоді відчиняй».

Цей аграрій якось намовив окупантів послати на дачі бронетранспортер начебто «усмірять» тих військових, що все трощили. Коли транспортер заїхав на мою вулицю, мені цей чоловік знову дзвонить: «Виїжджай».

На той момент я вже спіймала всіх вісьмох собак. Половина з них ніколи не були в автівці, та я запхала їх усередину. На заднє сидіння наклала пледи, і зверху лягла мама, бо ж сидіти вже неможливо було. Собаки притихли, налякані.

Це було «прикольно»… Я проїхала 12 окупантських блокпостів! І на всіх ці тварюки оглядали машини. Коли я під’їжджала до поста, опускала вікна. З них одразу вистромлювалися 8 писків. То окупанти казали: «Їдь на х**».

Дісталася до Херсона. Там біля супермаркету щодня збиралися на автомобілях жінки з дітьми в колону, щоб не було так страшно їхати поодинці. Я теж прилаштувалася в цю колону. Щойно ми виїхали з Херсона, застрягли, бо йшов бій — їхати не можна було. Машин 200-300, купа дітей, купа собак… Врешті вся колона розвернулася і поїхала назад.

А я подумала: «Якого чорта? Помру так помру». І поїхала.

До Коблевого ми добиралися 12 годин. У нормальний час я доїжджала туди за дві з половиною години.

Собаки сиділи в машині як миші. Тільки в Коблевому я вперше їх випустила… Все одно було страшно, бо і там чулися вибухи. Ну, треш. Романтизму нуль!

У Португалію — з фанеркою замість скла

На митниці на кордоні з Румунією я опустила вікно й вийшла. І двоє псів вискочили надвір. Тоді ми вже стояли в черзі 3-4 години. Люди нудилися, так що моя біганина за собаками усіх там порозважала. Та й ми хоч розім’ялися.

У Румунії мене зустріло стільки волонтерів! Як побачили тварин, вони ну фотографувати, давати корм… Я кажу, що мені нікуди його класти. «Все одно візьміть!» Мене це до сліз вразило, досі згадую.

У першу ніч я вирішила спати надворі. Поставила 8 мисок для собак, та правоохоронці підійшли, попросили надворі не ночувати і провели до готелю. Там був ресторан: всі меблі прибрали, долі постелили матраци й поклали біженців.

Я подумала: «Якщо хтось пискне, то всі восьмеро собак як почнуть гавкати…» Тож вирішила все ж спати в машині біля готелю. Завела її, щоб зарядити телефон, тоді хтось підійшов, я відволіклася і вийшла з машини. А на підлокітнику в авто у мене кнопка блокування дверей. Собаки цю кнопку натискають і лишаються зачинені в заведеній машині! До 4-ї ранку я намагалась їх умовити знову натиснути кнопку, але марно. Тоді вже волонтери вибили вікно, я залізла… Заклеїла його фанеркою і так їхала далі Європою. 

Відтоді собаки відмовляються сідати в машину. Та я і не змушую.

Пам’ятаю, коли я сиділа в підвалі, мій чоловік телефонував і казав: «Я не можу жити у світі, де немає тебе». Це дало мені сили вийти. Ну уб’ють, то вб’ють, але труситися в підвалі й чекати, коли вони самі зайдуть по мене — це було занадто. Тож я забрала всіх і завела авто…

Нашого дому більше немає, але з тваринами все гаразд. Я щаслива, що всі наші собаки з нами.

Шестеро людей, п’ятеро собак, четверо котів і черепаха 

Родина із Селидового на Донеччині багатодітна і має чимало тварин. Чоловік Святослав Торхов працював на шахті, а дружина Юлія виховувала трьох дітей: Олександра, Артема і Аллу. Поруч жила і Юлина мама. Цього літа життя довелося кардинально змінити.

Після авіаудару

Юля: 23 червня було два удари по нашому місту. Десь о 4-й ранку снаряд потрапив у городи. У нас тільки шифер сповз і стеля де-не-де обвалилася, можна було поремонтувати. Отож, ми почали ремонтувати. Чоловік був на даху, а ми з дітьми, мамою й собаками — у дворі. О 5-й вечора вдарили вдруге і влучили за нашим двором. У будинку вибило вікна, стеля обвалилася. Чоловік злетів із даху — отримав черепно-мозкову травму і травму ребер. Ми стояли внизу, гараж затулив нас від уламків, але нас усіх контузило. У новинах повідомляли тоді, що це була авіабомба, а яка конкретно — не знаємо.

Собака Стіч сховався з нами за гараж. А його мати — алабайка Лавина — була біля паркана, там, де її будка. З нею було і зовсім мале цуценя Міша. Я бачила здалеку після удару, що Лавина лежить. Підійти боялася: думала, що вона мертва. А потім рятувальники оглянули чоловіка й кажуть: «А може, ви подивитеся, як ваша собака?». Тоді вже я підійшла і зрозуміла, що вона дихає. 

Я до неї: «Лавина, Лавина», почала гладити. А вона дитинку під себе ж заховала. Її сильно контузило, але інших травм не було, вона потроху прийшла до тями.

Тоді ми почали думати, куди переїжджати. Заходилися шукати житло. Ми багато їздили — так було шкода тих тварин, що вони нас довго чекали.

Крім Лавини та її цуценят, у нас ще є дворняжка Стелла, вівчарка Нора, четверо котів — висловуха Буся, кішка Аліса і її діти Борисич і Багіра. А ще — черепаха Бургер.

Шукали способів їх усіх перевезти — це було дуже нелегко.

Святослав: Врешті ми знайшли номер UAnimals і домовилися, щоб нам допомогли забрати тварин. Приїхали волонтери Марія Головіна і Андрій Жданов. Ми їх тепер часто згадуємо. 

Вони клітки підготували, сіно в машину поклали. Я садив тварин у клітки, а Марія і Андрій вже помагали в машину їх поставить. Тварини не скавчали, не тікали: наче відчували, що все добре буде.

У Петропавлівці

Святослав: Не всі пускають жити з дітьми, не те що з тваринами! У нас багатодітна родина — важко було орендувати дім, щоб дозволили жити і з дітьми, і з собаками. 

Я шахтар, то ми хотіли, щоб і шахта була недалеко. Нам вдалося — нарешті знайшли таке місце.

Юля: Ми переїхали до Петропавлівки у Дніпропетровську область. Я приїхала на три дні раніше, щоб навести лад і зустріти тварин. Усіх дочекалася й розмістила. Зараз вони себе добре почувають.

Коти як жили у нас на деревах, так і живуть. Лавина наших дітей дуже любить, а на інших людей гавкає. Якщо вибіжить надвір, вона нікого не чіпає. Але люди все одно її бояться, бо Лавина величезна. То живе у вольєрі. 

Стіч теж хотів вибігати на вулицю, а його ніяк не змусиш сидіти на місці. Довелося підселити у вольєр. Собаки все одно знайшли там лазівку і намагаються вибратись до нас у двір. 

Вівчарка Нора теж сторожова, але до нас прихильна, бо з дитинства з нами. А Стелла вже собачка у віці, підходиш до неї — лапки дає. Хоче, щоб їй увагу приділяли.

Як можна було їх покинути? Ми їх любимо і завели не для того, щоб кидати. Такої навіть і думки не було.

Святослав: Скоро заберемо тещу, вона ще в Селидовому. Буде в нас ще більша родина. Якщо ви у схожій ситуації, не опускайте руки. Забирайте тварин, бо тварини — члени сім’ї.

Кіт, який святкував звільнення Херсона

Євгенія Акубекова живе в Херсоні. До повномасштабного вторгнення вона працювала продавчинею у торговому центрі. З початком великої війни центр зруйнували, і жінка залишилася без роботи. У Євгенії було двоє котів, а буквально перед 24 лютого 2022-го з’явився третій — його тимчасово залишила сестра, яка поїхала працювати до Польщі. Виявилося, всі ці коти не бояться води: вони подорожували човном і ходили на риболовлю. Євгенія розказала про те, як переїжджала з місця на місце з трьома котами. 

Початок окупації

У нас дві киці — Зоя і Варюшка, а ще у 2022-му був кіт моєї сестри — Джої. Він з нами пробув і війну, і окупацію. Зараз уже знову живе із сестрою.

Коли Херсон захопили, ми з чоловіком два тижні не виходили з дому. Потім скінчився корм для котів, та й запаси людської їжі закінчувалися. Я пекла вдома хліб, але вже не було олії та цукру. Почали виходити купувати їжу. А 9 квітня ми виїхали на дачу.

На лівому березі Дніпра є багато проток і дачі на островах. Аж до 5 грудня ми жили там. Садили город і рибу ловили. У місті не було електрики, а на дачі була.

Коти дуже боялися обстрілів. Вони і зараз бояться й ховаються. Це страшне було, як над нами літали орківські літаки, щоб бомбардувати. Так низько летіли, аж над самими дротами. І бідні коти не знали куди бігти! Та й ми не знали, теж присідали від страху. Я котів гукала, але вони були в паніці. А уже як чули здалеку, що летить літак, то ховалися в хату.

А взагалі котам там було роздолля. Чоловік рибу ловив — підгодовував і наших котів, і сусідських. Ціна на корм тоді дико пішла вгору. Спершу наші почали піднімати ціни на залишки корму, а потім росіяни завезли його й продавали втридорога.

Найбільший наш пестунчик — це Джої. Він лагідний і гостинний. По острову він ходив за мною. Всі знали, що то мій кіт. Лізочка в нас широка й присадкувата. Вона в азарті бігала за вужами й за мишами, схудла й така ловка стала! А Варюшка найстарша. Дуже любила на горищі сидіть — у неї там своя опочивальня.

Коти взялися вужів носити в хату. Знали всі ті дірочки, щілини, де вони сиділи. Я вже кричала на них, щоб не тягали тих вужів бідних! 

Дуже котам подобалось, і вони важко переживали, що ми повернулися в місто. Джої тиждень не їв від туги.

Кожні вихідні я їздила човном у Херсон по продукти: олії купити, крупи якоїсь чи цукру — того, що ми не могли виростить. Ми їздили з чоловіком через мікрорайон Острів. А там пост орків був. Перевіряли сумки, телефони. Якось нас брали на абордаж катером орківським, трусили, перевіряли паспорти, телефони.

Звільнення

Пам’ятаю, як звільнили Херсон. Я поїхала човном скуплятися. Ми всі одне одного знаємо, хто теж їхав. То ми найняли одне таксі, їдемо й бачимо — пікап з одеськими номерами, і хлопець у камуфляжі нам махає. От, думаю, падло! Вже віджали нашу машину, ще й махає оцей. Ви знаєте, я від стресу навіть не зауважила, що форма не та! Приїхала на базар, а він аж кипить: «Там наші, там наші!». А перед цим нас застерігали, щоб ми не збиралися, бо можуть бути провокації, окупанти можуть перевдягатися… Я кажу: «Люди, не збирайтеся!» — «Ви що, не хочете, щоб то наші були?» — «Я хочу, але ж нас попереджали, що може бути провокація». Я не вірила. І гудів Херсон.

Приїхали ж на острів, і там так само: «Чули?» — «Чули! Правда? Ні?». Коли виявилося, що справді наші прийшли, ми зібралися всім островом і святкували. Кожен приготував, що в нього було найкраще, і сиділи за столом, співали, фотографувалися, плакали. І кіт знайшов, де ми сиділи, прийшов до нас і сидів з нами за столом!

Потім острови почали прицільно обстрілювати. Був дрон: дивилися, де люди ходять, і туди стріляли. Тоді вже всі втекли, і ми також похапцем тікали. 

Речі кинули там, але котів забрали. Три переноски, два рюкзаки. 

Дача під орками. Невідомо, чи ми туди повернемося. Чи там заміновано, чи там зруйновано? Ми не знаємо. Принаймні наші тварини з нами.

«Куп’янський рай»: кілька бетонних букв повідпадали від стели, і від слова «район» лишився тільки «рай». Важко вигадати щось іронічніше.

Прапори майорять на вітрі. На фарбованому бетоні — мерехтіння з написів тих, хто минав цю стелу. Вітер віє в обличчя. Слідом за моїми супутницями-ветеринарками з машини вихоплюються собаки: красивий Лиман і смішна до неможливості Річі. Знімаю всіх. За хвилину — знову по машинах.

Пірнаємо під перехняблений залізничний міст: його шматки звисають над дорогою, наче це кадр із якогось фільму з вибухами і якісною графікою. Машина звертає на ґрунтівку, нами підкидає, здіймається курява.

В якийсь момент авто клює носом, лишає збоку кількох втомлених військових — і я бачу навколо воду. Шматки мосту підіймаються з дна, мов іржавий хребет із ребрами. Оскіл? Я вихоплюю свій телефон, знімаю кілька секунд, але на записі видно лише куряву й чути пісеньку з радіо «Підкаже серце, бо має зір. Це точно він! Це точно він!».

Разом із командою ветеринарок їдемо в напрямку Ківшарівки: тут вони стерилізуватимуть і лікуватимуть тварин. І ось щоденники цих 8 неймовірних задимлених днів.

Дійові особи:

o   Наталія Соколова (Наталка) — керівниця проєкту «Доступна стерилізація», ветеринарка;

o   Лоліта Поліщук (Лола) — асистентка ветеринарки;

o   Юлія Ткаченко — ветеринарка;

o   Роман Бідненко (Рома) — ловець тварин;

o   Олександр Погребний (Саша) — водій ветавто UAnimals;

o   Ольга Слинько (Оля) — волонтерка;

o   Андрій Харчишин (Андрій) — менеджер відділу порятунку UAnimals; 

o   Лілія Флоринська (Ліля) — зооволонтерка з Куп’янська;

o   Пес Ранок;

o   Голова сільради — голова сільської ради Осинова Василь Боков; 

o   Тьотя Валя, Зіна та інші. 

Вівторок, 3 вересня

Авто дико хитається між білуватими крейдяними горами. Ландшафт схожий на порізаний київський торт. 

Ось і стела Ківшарівки — синьо-жовта. На ній теж полощеться прапор, щоправда, сильно вицвілий, кольору лаванди. Рухаємося трохи на південь, до першої точки, де стоятиме мобільна клініка, — до села Новоосинового. 

14:02 — ми на місці. Невідомий солдат ледь схиляє голову під старою березою. Туди ж паркуємо ветавто й обвішуємо гілляччям. Речі несемо в покинуту амбулаторію. В одній із кімнат вивішені позивні й кодові слова військових. Там кидаю свій рюкзак.

У стіні амбулаторії дірка, а поруч квітне трояндовий кущ. Дах потрощений, тут і там звисають гірлянди обірваних дротів. Йду далі. Вибиті вікна шкіряться залишками скла. Де-не-де чорні сліди, ніби щось гаряче чиркнуло об будинок. Паркан обписаний побажаннями ворогам. І нарешті люди — жінки на лавочках в оточенні котів. «А ви волонтьор? Я хочу з вами поговорить».

Я навіть не встигаю сказати, яка саме в нас волонтерська місія, як жінки починають розповідати про своїх тварин. 

— А хто це у вас пописав паркан? — питаю.

— То Валя писала, а Костя їй диктував. Лучче б вона не писала! Там 4 помилки в кожному слові.

Справді, на шляху назад помічаю «рускій корабиль». Коли повертаюся, ловець Рома саме приїздить зі свого першого відлову. З автомобіля, як із рукавички, «висипаються» собаки й коти. То здається, що висипаються, — насправді вони сидять у клітках. Це безпритульні тварини, яких будуть стерилізувати й обробляти від паразитів.

Одне цуценя не в клітці, бо зовсім мале. Його просто пускають на траву, і воно перевальцем швендяє поміж клітками. Цяп-цяп-цяп. 

— Зараз ми його вакцинуємо, — каже Наталка, — це можна буде записать на відео. Беріть його на руки… 

— Мені треба взяти петличку… — кажу, але не можу випустити цуценяти з рук.

— Давай мені, потримаю, — пропонує Андрій, наш менеджер.

Я починаю ревнувати. 

— Ідіть удвох! — ставить крапку Наталка.

Я шкварю по петличку в амбулаторію, тримаючи малечу. Цуценя труситься, як осика, але слухняно сидить на кушетці, поки я шукаю потрібне. Потому малого вакцинують від інфекцій і чипують. Знімаю цей процес і вже починаю розуміти, що більше не відпущу його від себе. 

Тим часом Наталка, Лола і Юля поступово проводять седацію тваринам у клітках і починають оперувати. Всіх цих котів і собак згодом вакцинують від сказу й оброблять від шкідників. А Рома й волонтерка Оля вже збираються на наступний відлов. Хапаю фотоапарат і ледь встигаю застрибнути в машину з ними. 

«Розверніться, щоб він мене не бачив!» — видається, це головна фраза цього дня. Рома кричить її кожному і кожній, хто несе кота чи собаку до авто. Він переконаний: якщо тварину відвернути й вона не побачить ловця, тоді він зможе безпечно взяти її у господарів і швидко посадити в клітку. 

Збираємо котів по Новоосиновому й Ківшарівці. Когось віддають люди, інших Рома ловить у спеціальну клітку — котоловку, насипавши туди духмяного корму. Когось вдається схопити голіруч, а когось — сачком. Повертаємося вже в сутінках, у клітках веземо 18 котів.

Лікарки закінчують операції: за перший день — 15 стерилізованих тварин. Ніби й небагато, але попереду ще досить часу.

Фронт стугонить, тому спати в амбулаторії сьогодні не випадає. Ми забираємо звідти речі й простуємо в підвал п’ятиповерхівки. Будинок виглядає порожнім. Та раптом біля під’їзду матеріалізується жінка з велосипедом: «А вам же треба помитися! Там є квартира пуста, розбомблена, і там же є вода. Військові туди ходили митися. Ох, скільки ми з ними тут прожили! Вони поїхали якось, а тоді повернулися — боялися, що тьоті Валі нема. А я є. І зустрінуть мене, і велосипед заведуть… Другий поверх, там ложка в замку стирчить». 

Середа, 4 вересня 

Зранку знову їду з ловцем Романом і Олею. Рома — за кермом, Оля з блокнотом і телефоном контролює запити, що приходять їй від Андрія й іноді від Наталки. Віддавши господарям тварин у Новоосиновому, вирушаємо у село Подоли на адреси з тих запитів. Хитаємося у мікроавтобусі по ґрунтівці, мов блудні бедуїни на верблюдах. У повітрі постійно дим. 

У Подолах нас зустрічає Зіна — місцева волонтерка, яка прихищає покинутих собак і знає, де є інші. Вона фактично наша дипломатична представниця в цьому селі. Зіна сідає в машину і впевнено вистромлює з вікна засмаглого пальця, показуючи дорогу. 

Перша зупинка — у жінки, яка забирає вже стерилізовану собаку Пушинку. Господиня плаче від радості, коли отримує собаку, і плаче, коли дає цуценят Пушинки на стерилізацію: «Так ви завтра привезете їх, да?».

Через дюни, які наробила військова техніка, наше авто виповзає на куток, де досі живе чимало людей.

«А де твоя друга кицька?» — «Кума її ще ловить», — говорять між собою. «То мої коти, — махає рукою жінка в білісінькій хустці. — Це переселенці. Отам у воєнній хаті жили, а тоді до мене перейшли. Кішка і троє кошенят. Солдати поїхали, і ніхто ж не годував».

Спілкування з людьми йде як по маслу, поки ми не доїжджаємо до хати місцевих пияк. Біля їхнього будинку гуртуються собаки. Хоча дипломатичне представництво розгортає свою діяльність наповну, пробитися крізь нерозуміння тут не вдається. Чоловік і жінка кричать і посилають нас разом із Зіною куди подалі. Вдається забрати на стерилізацію лише одну собаку.

Сьогодні простерилізували 46 тварин. Роздавали місцевим обробки й вакцини від сказу — тут цього купити ні՛де.

Четвер, 5 вересня

Виходжу з підвалу — і очі довго звикають до світла.

Починається гуркіт: два гвинтокрили проносять просто наді мною свої важкі черева і буквально за дві хвилини вертають. Видно синьо-жовті відзнаки. Сподіваюсь, ви успішно зробили все, що мали. 

Все довкола стугонить і вібрує. А біля мобільної клініки першою клієнткою стає кішка Сімка. Її приносить на руках немолодий уже Олександр Васильович. Каже, у нього є ще киця Білка і троє кошенят. Може, їх вдасться спіймати й вакцинувати? Чимчикуємо разом на його подвір’я. 

Тут, під виноградом, кошенята збилися на сидінні старого іржавого мопеда.

«Я можу звідси поїхати, — бідкається Олександр Васильович. — Собачку я одпустю. А цих куди дівать? Ну просто безвихідь такая! Я не знаю, що з ними робити! Мене вивезти ні՛куди, не те що їх. Мені якщо їхати, то це в Сумську область. Вони там не нужні».

Ловимо двох, несемо. Виходить ще один кіт. «Мурчик, ходім проведеш! У мене сьогодні день рождєнія. Я спочатку не знав, бо електрики ж нема, а тоді зарядив телефон і бачу, шо сьогодні».

Тим часом місцеві продовжують з’їжджатися до мобільної клініки: жінки привозять у буквальному сенсі котів у мішках. Усі обговорюють нічний обстріл у Ківшарівці. Крім іншого, снаряд влучив у автостанцію біля кіоску, де ми вчора купували їсти. 

Пізнього ранку знову з Романом вирушаємо в Ківшарівку й Подоли. Після прильотів димить сильніше. Автостанція розгромлена й почорніла. Багато де тліє трава.

12:01 — починається чи не найбільш насичений епізод за всю ветеринарну місію. Порозвозивши простерилізованих тварин у Подолах, ми довго розшукуємо розвалений будинок. Там, кажуть, аж семеро цуценят. Всі дикі, і їх треба відловити на вакцинацію. 

Нарешті знаходимо потрібне місце: решето замість парканів, будинок, одна стіна якого повністю зруйнована. Цегла розсипана купами, а всередині видно полиці з консервами й хатнім начинням. Заходимо з Романом у колишню кухню — там темрява і безлад.

Присвічуємо ліхтарями, але вдається знайти тільки двох цуценят. Інші тікають у дірку під підлогою, і наступні хвилин 20 минають для мене в куряві й шаленому тріскотінні. Рома ламає підлогу якоюсь рейкою, припадає до дірок і намагається дістати цуциків руками. Малеча скавчить, але врешті-решт вдається виловити всіх.

Опинившись знову в Новоосиновому, я пішки вирушаю шукати іншу крамницю. Десь глухо гупає. На перехресті лежить спалена машина, а над нею — дерев’яна табличка «Магазин» зі стрілкою ліворуч. Звертаю туди. У будинків погнуті стіни, і на відносно свіжій рожевій фарбі напис: «слава украине смерть ворогам!». 

«А у вас є хліб?» — «Хліб сьогодні не доїхав. Завтра буде».

Крім хліба, тут є абсолютно все. 

За цей день прооперували 37 тварин, більшість — з відлову. Продовжували роздавати засоби від паразитів.

Коли сонце вже заходило, я вийшла трохи подивитися на село. Доглянуті, але порожні городи. Кукурудза, незібрані помідори. Скрізь цвітуть чорнобривці.

П’ятниця, 6 вересня

Ми на новому місці, але назва села не дуже й відрізняється. Це Осиново, вже з правого боку Осколу. Мобільну клініку знову встановлюємо біля сільради та клубу, де вже зібралися люди. Деякі чекають із котами й собаками, яких принесли на стерилізацію, інші просто хочуть поговорити. Сідають поруч із нами на лавку й говорять, говорять, говорять… Тема, що всіх тут пов’язує, — їхні собаки й кішки. 

У середині дня військові привозять на стерилізацію собаку Санді, схожу на хаскі. 

«Це наша посестра, — каже військовий Саша, мружачись від сонця. — Вона з нами по бліндажах, по окопах… І з нами завжди ховається в укриття. Із самого малечку вона в нас живе». 

Роман питає мене: «Поїдемо на мусорку?» — «Авжеж». 

Кажуть, місцеве звалище — справжній клондайк для ловця безпритульних тварин. Ми приїжджаємо туди саме в золоту годину, коли все навколо вкривається теплими променями низького сонця. Позолочене сміття покриває пагорби. 

За нами ходить пан неймовірної ерудиції: «Я знаю 3 мови, — запевняє він. — Українську, російську й циганську! А ось моя собака. Бомба, іди сюди!». 

Поїздка на звалище була не дуже успішною: звідси вдалося забрати лише одного собаку і потім ще одного на шляху назад.

Та сьогодні господарі почали привозити більше тварин на стерилізацію, ніж доти. Загалом стерилізували 59 котів і собак: 33 тварин принесли власники, а решта, як і раніше, — з відлову.

На ніч розташовуємося в сільському клубі. Голова сільради привозить нам ковдри: свою я стелю під плакатом із радянським воїном. Ані вайфаю, ані зв’язку тут немає: щоб зловити інтернет від «старлінка», треба вийти на ґанок сільради. Зате в клубі є бібліотека з відносно сучасними книжками. Вгорі напис червоною аквареллю: «Куп’янщина! Рідний край».

Субота, 7 вересня

«Я привезла з Куп’янська 7 кішок, — каже волонтерка Юля, поставивши всі 7 переносок в рядок. — Збирала по людях, які не мають змоги самі привезти їх на стерилізацію. Багато людей повиїжджали, покидали тварин. А вони самі не можуть про себе подбати. Я прихистила кішку й чотирьох собак. А деяких ходимо годувати». 

Сьогодні тварин везуть із Куп’янська, приходять військові й дехто із села. А після обіду туди ж, у Куп’янськ, вирушаю і я разом із Романом. Ми знову катаємося не самі: в авто підсідає волонтерка Ліля з блокнотом, пописаним адресами. 

«Як у вас із ветеринарною допомогою?» — питаю. — «Ніяк, — каже Ліля. — Допомоги нема місяців 10 точно. Іноді онлайн зв’язуються з ветеринарами Харкова або везуть самі в Чугуїв чи Харків. Раніше була клініка в Шевченковому, тепер теж немає. Телефоном тільки можна щось вирішити».

За день лікарі стерилізували 67 котів і собак.

Неділя, 8 вересня

«Це в нас дєвочка Софа. У неї характер добрячки, шкоди не робить, — розказує про свою собаку місцева жінка, мама трьох дітей. — Хоч як не крути, її треба на стерилізацію. Для собаки це краще, та й для нас, бо інакше це буде достобіса собак. Ще в мене є Ляля. Якщо вибухає сильно близько, вони починають бігать у всі боки і гавкать. Софа під машиною в мене спить, бо боїться вибухів».

Чекати черги доводиться довгенько, тож згодом жінка переходить на спогади про окупацію.

«Всіх возили в підвали, змушували гімн російський співати. Хтось вийшов звідти, а хтось і ні. Було страшно, як літаки летіли над дахами. Спочатку я забивалася в кут, хапалася за голову й сиділа… Не знаю, як я взяла себе в руки. Із лісу їх довго виганяли. Зараз не так страшно, як наші стали тут. Не дай бог знов».

Чисте осіннє небо в легких прозорих хмаринках.

Це вже Пристін, третє село на нашому шляху. Тут мобільна клініка теж розташувалася поруч із сільрадою та клубом. Під лавочкою в акуратний стосик зібране шмаття від снарядів — гладенький метал із колючими розірваними краями.

17:37. Дим. Перше вакциноване у місії цуценя спить, не реагуючи на жоден вибух. В Осинові я вже назвала його Ранком. Дехто сидить під «старлінком» і ловить зв’язок. Андрій говорить із менеджеркою UAnimals Настею телефоном: «Я буду тобі кожну годину писать “все ок, все ок”». 

Це тому, що незадовго до цього неподалік свистіло й падало. Ми теж падали за стіну, хоча невідомо, чим би це в разі чого допомогло. 

Одразу потому водій Саша гукає: «Дрон!» — і ми на кілька хвилин припадаємо до берези. 

Я бачу, як за селом люди прив’язують пастися трьох корів. Дівчата продовжують оперувати, Рома на відлові. 

Надвечір знову приходить голова сільської ради: «Оце ж дрон полетів, отам скинув біля мого дому. Ще й друге було щось, у двір впало до жіночки. Зараз сходжу до неї — скажу, що то було. А це якийсь мармуровий буде?» — киває на Ранка. У того справді рудуватий колір із якимись мармуровими розводами. 

Ветеринарки, як завше, працюють допізна: за сьогодні — 41 прооперована тварина. 

Оскільки бажано менше вмикати світло, воно горить лише у ветавто. А коли згасає там, все поринає в густу темряву. Лише блимає за Ківшарівкою небо. 

Понеділок, 9 вересня

Вранці щось знову вшкварило зовсім близько. Чую, як голова просить когось по телефону: «Принеси пару каністр води хоч, бо прильот, щоб вогонь не пішов на соняшники…». 

Передостанній день, тому з менеджером Андрієм записуємо відео про підсумки. Він бере на руки кудлатого Лимана. «“Гради” вночі запам’яталися», — напівсміється Андрій. 

Та час і справді підбити підсумки: ветмісія надала допомогу 390 тваринам, більшість із яких — безпритульні.

Сьогодні зірок мало, зате видно місяць. Він зростає, але це вже не тоненький серпик. У небі він ширший і — якогось кривавого кольору.

Вівторок, 10 вересня

Пакуємо речі, беремо в машину Ранка і потихеньку їдемо ветавтомобілем до Харкова з Сашею. Ветеринарки, Роман і Андрій вирушають другим мікроавтобусом. У ветавто неполадки, тому ми їдемо лише на другій передачі й устигаємо дуже пильно роздивитися Харківщину — прекрасну й задимлену. У приймач пробивається російське радіо. 

У Харкові я йду в зоомагазин, купую сумку для собаки і їду додому.

До Києва прибуваємо ввечері паралельно — і лікарі, і Андрій, і Саша, і ми із собакою.

Перед приїздом пишу Наталці: «Як ви?» — «Все добре, — відповідає вона й шле мені фото з машини з келихом у руці. — Святкуємо життя». І малий «мармуровий» пес заважає писати цей текст. 

Одним із найбільш поширених міфів про середньовіччя є поголос, мовляв тоді жахливо ставились до котів. Звісно, чорні коти, яким доводилось страждати у вогні разом із хазяйками-відьмами, — що може слугувати кращим образом «темних віків»? Утім, як і інші міфи, середньовічна нелюбов до котів не витримує перевірки джерелами. Там можна віднайти свідчення ніжності, піклування та щирої цікавості, з якими європейці ставилися до котів усіх порід і забарвлень. За допомогою цих джерел я спробую довести, що повсюдна демонізація котів у середньовіччі не більш правдива, ніж тодішня віра у пласку Землю.

Та спершу трохи докладніше про демонізацію: саме в середньовіччі чорних котів почали асоціювати з нечистою силою. Найбільш відомим проявом забобонів є Папська булла Григорія ІХ «Vox in Rama», яка вийшла в червні 1233 року і була направлена проти єресі люцифереанізму. Булла містила опис ініціації, який включав поцілунок велетенського чорного кота під хвіст. Ось така варіація на тему поклоніння Люциферу, з яким цього кота ототожнювали. 

Через таку пов’язаність чорних котів із диявольським впливом історик Дональд Енгельс дійшов висновків, що до поширення чуми в Європі призвело масове побиття котів. Буцімто багато котів убили і не було кому ловити пацюків, яких вважали головними рознощиками чуми. 

Так, від кінця XV століття, після публікації «Молоту відьом», почалися масштабні полювання на відьом, а котів (і чорних зокрема) вважали їхніми неодмінними супутниками. Вочевидь, передумовою цього став нічний спосіб життя котів. Нічна активність, як і у випадку із совами та жабами, для середньовічних теологів слугувала підтвердженням зв’язків із нечистою силою, яка проявляє себе саме вночі. 

Однак масових побиттів котів у середньовіччі таки не сталося. Найближчим до міфу про «велике котяче побиття» в реальності став випадок, який описав історик Роберт Дарнтон. Щоправда, він фокусувався на подіях вже не середньовіччя, але ранньомодерного часу. У Парижі, на вулиці Сен-Севрен, наприкінці 1730-х років підмайстри друкарів, розлючені страхітливими умовами свого життя, схопили, побили та врешті повісили котів майстрів. Коти постраждали за те, що їм господарі забезпечили набагато кращий спосіб життя, ніж був у бідних підмайстрів. Це «велике побиття» обмежувалось однією вулицею і було, наскільки знаю, найбільшим із тих, про які відомо історикам.

Найчастіше «жорстоке» середньовіччя протиставляють котолюбному давньому Єгипту, наводячи у приклад богиню Бастет із котячою головою та котячі мумії, на які багаті давньоєгипетські зали великих музеїв. 

Але нещодавно я помітила, як мережею ширився запис 899 року зі щоденника сімнадцятирічного японського імператора Уди про його чорного кота. «Мій кіт, — писав Уда, — рухається безшумно, не видаючи жодного звуку, як чорний дракон над хмарами». Одного разу імператор звернувся з такими словами до свого улюбленця: «Ти володієш силами інь та ян і маєш таке тіло, яким воно повинно бути. Підозрюю, що в глибині душі ти, можливо, навіть знаєш про мене все!». На це, записав Уда, «кіт зітхнув, підняв голову і пильно втупився в моє обличчя, здавалося, його серце було настільки переповнене емоціями, що він не міг нічого сказати у відповідь». 

Ці слова сповнені любові та м’якої іронії. Вони демонструють, що в середньовіччя емоційний зв’язок між котами і їхніми власниками не надто відрізнявся від теперішнього, хай навіть ідеться тут про азійську пам’ятку. До того ж свідчення про прихильне ставлення до котів є й у європейських книгах того періоду.

Почнімо з енциклопедій, чиї автори намагалися упорядкувати та пояснити навколишній світ. Ісидор Севільський у багатотомних «Етимологіях» шукав пояснення природи явищ через їхні назви. Так, він пов’язує різні назви котів з певними їхніми рисами: «Прості люди називають його котом (cattus) від “ловити” (captura). Інші кажуть, що він названий так тому, що cattat, тобто “бачить”, бо бачить так гостро, що блиском своїх очей долає темряву ночі. … слово “кіт” походить з грецької і означає “розумний”».

Фома з Кантімпре у своїй енциклопедії «Книга про природу речей» описує котів так: «Людям дуже легко спровокувати їх на гру; вони радіють лестощам. Люблять теплі місця, де від надмірної ліні обпалюють собі шкуру. У них довге волосся по краях, а його видалення призводить до втрати сміливості. Вони радіють, коли їх торкається рука людини, тому висловлюють свою радість співом. (…) Кота розбещує така кількість любові до нього». 

Бестіарії — середньовічні збірники історій і легенд про тварин, птахів, рослини і навіть каміння — візуалізують описи з енциклопедій, зображуючи котів із мишами в лапах, під час вмивання і навіть з короною на голові. Всі ці зображення мало відрізняються від сучасних світлин в інстаграмі.

Як бачимо, майже все, що писали про котів, базувалося на спостереженнях за їхньою природою. На відміну від левів, гепардів, драконів чи єдинорогів, коти були невід’ємною частиною побуту середньовічної людини. Ті самі монахи, які писали енциклопедії та оздоблювали манускрипти, теж тримали котів і навіть пускали до найціннішого — книг. Є багато доказів цього, і найбільш яскравий — відбитки котячих лап у манускриптах.

В англійській копії згаданих «Етимологій» Ісидора Севільського залишилися відбитки брудних котячих лап. Судячи з їх розміщення, кіт зайшов на сторінку (перший відбиток дуже чіткий) і почав влаштовуватися там зручніше — про це свідчать наступні, змазані відбитки на сторінці. До слова, матеріал манускрипту дозволяв стерти всі ці сліди, однак монах не став цього робити — чи не залишив він їх на згадку про свого улюбленця?

Натомість у трактаті XV століття з Державних архівів Дубровника є сліди того, як кіт спочатку вступив у чорнило, а потім смачно пройшовся по сторінках манускрипту. Це підтвердження любові котів утручатися в нашу роботу віднайшов історик Емір Філіпович. Він не очікував великого резонансу довкола свого відкриття. Однак згадки про котячі сліди у трактаті розлетілися мережею — від твіттера до особистих блогів. Про це також написали у відомих онлайн-виданнях, аж до «The Guardian», «The Atlantic» і «Smithsonian Magazine». Для декого це стало сенсацією: у світлин котів, які лежать на клавіатурах, є прямі попередники в середньовіччі!

Коти не лише фізично потрапляли до манускриптів. З’являються вони і в мініатюрах (ілюстраціях) та маргіналіях (малюнках на краях сторінок). Найпопулярнішим мотивом котячої «іконографії» на маргіналіях була сценка, де мавпа годує кота. Нерідко художники їх зображували як своєрідну пародію на різдвяні образи: котеня в пеленах лежить у яслах, поки над ним схиляється одна чи пара мавпочок.

Пробирались коти і в робочий простір святих. У Часослові початку XVI століття з Брюгге, поки Святий Матвій пише Євангеліє, за його спиною з німим докором в очах сидить кіт. Вочевидь, улюбленець терпляче чекає, коли робота скінчиться і господар його врешті нагодує. 

Любов до котів серед монахів і черниць була іноді настільки сильною, що зазнавала осуду. Монах-домініканець Джон Бром’ярд у своїй проповіді XIV століття звертався до монастирської еліти, докоряючи, зокрема, її надмірному захопленню котами. Він писав: «Коти, як каже вчений доктор, справді можуть звільнити наші домівки від паразитів, але, як показало життя, їм не можна довіряти. Я колись чув про одного дурня, який виявив, що його сир у дерев’яній скрині їдять миші; тому він посадив до скрині кота, щоб той захистив сир. Але що зробив кіт? Він з’їв не тільки мишей, але й сир». 

То чи була любов сильніша за упередження? Незважаючи на забобони й міфи про котів, які сформувались на сторінках середньовічних енциклопедій, трактатів, папських енциклік та врешті в усній популярній культурі, доказів любові до котів все ж більше. Варто лише глянути на мініатюри зі щирими обіймами котів та їхніх власників у середньовічних часословах. Ця любов до «драконів понад хмарами» у середньовіччі об’єднувала Схід і Захід, клір і селян так само, як об’єднує і нас зараз. А уявлення про непримиренну жорстокість середньовіччя до котів радше є міфом, ніж історичною реальністю!

Тексти в рубриці «Колонки» відображають виключно думку автора чи авторки й не обов’язково відповідають позиції редакції UAnimals media.

«Бухкає там, да? — питає чоловік із борідкою, сидячи в бліндажі. — Не бійся, ніхто тебе не скривдить… Ти в теплі, в добрі будеш». Він розмовляє з кошеням. Мабуть, більшість із вас впізнали описану сцену. Військовий виклав це відео на своїй сторінці в тіктоці, і тільки там ролик переглянули майже три мільйони людей. 

Чоловік на відео — командир танкового взводу Віталій Петров. До повномасштабної війни жив у Києві, працював водієм — спершу як найманий працівник, а згодом вже перевозив вантажі як підприємець. В тилу у Віталієвій сім’ї залишилася собака Айза. А тут він став опікуном кішки, яку й зробив зіркою соцмереж. 

Віталій взяв собі позивний Джокер — ім’я лиходія з коміксів DC, у якого була подруга Гарлі Квінн. Схоже ім’я — Харлі — носить чорна кицька Джокера з реального життя. 

На момент нашої з Віталієм розмови його підрозділ захищає лінію фронту на одних позиціях вже 5 місяців. Чотири з них там живе Харлі. 

Джокер каже, у тіктоці Харлі «підкинула жару». У нього там тепер понад 125 тисяч підписників, які активно діляться порадами з виховання кицьки й навіть корм присилають. Зідзвонюємося. Джокер вмикає відео з бліндажа. 

— Кішка зараз біля вас?

— Так. Он вона, обідає. 

— Я разів 15 передивилась, як ви її маленьку тримали…

— Так, тоді в нас були дуже серйозні обстріли. Я її зловив перелякану, заніс у бліндаж. Говорив із нею, а вона так уважно слухала — просто капець… І після закінчення обстрілу ще годину не виходила з бліндажа.

— А як вона до вас потрапила?

— Коли ми зайшли на ці позиції, тут була вагітна кішка. У нашому підрозділі є ветеринар — він і приймав пологи. Коли новонароджені підросли, почали туди-сюди бігать, і мені серед них припала до вподоби чорненька кицька. Я її собі взяв. 

У Джокера ж була Харлі, от я її так і назвав.

Все своє життя вона мешкає з нами в бліндажі. Інші кошенята гасають по посадці… Раніше вона теж туди тікала. А зараз стала такою домашньою.

Я насипаю їй їсти, вона сидить і їсть з іншими котами, а ми йдемо працювати. Приходимо — ті четверо котів, що з нею були, тікають. А ця мадам сидить, як у себе вдома, нічого не боїться.

— Як вам вдалося її приручити, якщо інші коти дикі?

— Харлі — то катастрофа якась. Десь проволока — вона лізе-лізе, заплутається й сидить. Вічно я її витягував.

Якось прийшов з поста, ліг відпочивати. Забігає побратим, каже: «Бери ніж і гайда за мною». Я: «Нафіга мені ніж, як є автомат?». — «Ні, бери ніж». — «Та давай автомат! Ми шо, в рукопашку підем воювати чи шо?». Він: «Та твоє дурне оце повісилось, ходім бистріше!». Я зриваюся, біжу за ним, а Харлі в сітці висить. Була над бліндажем, провалилася й повисла за горло. Вирізав я її, дістав, вона аж труситься почала. Я її до себе взяв — заспокоїлася.

Не знаю, як так вийшло, що я її приручив. Може, тепер іде до рук, бо шукав її і проявляв любов.

— А вона до вас любов проявляє?

— Ой, це капець. Вранці то цілий ритуал. Я збираюся на роботу, Харлі приходить і починає кричать. Поки не погладжу, поки об лице мені не потреться — а ля не поцілує, вона не заспокоїться. От не може вона, щоб я спокійно вдягнув екіпіровку й пішов працювати. Їй треба увагу приділити, а тоді «ну ладно, іди, але ненадовго». Вона до хлопців теж іде, щоб погладили, але коли лягаю відпочивати, йде на ліжко тільки до мене. 

— Як проходить ваш із нею день?

— Буває таке, що роботи дуже-дуже багато, а буває, просто встаєш і стежиш за периметром зони відповідальності. Бувають стрілецькі бої, відбиття штурму. Я її на цей час не замикаю, бо якщо замкнути, вона ще більше починає біситися. 

Переважно вона в бліндажі або біля нього. А ми трохи далі займаємося своєю справою. Одного разу я був на посту, а вона прийшла в гості. Я аж абалдєл. Погладив, але потім все ж заніс її назад, бо не треба… Це демаскує позиції.

«Орлани» дуже гарно все з камер бачать. Росіяни завжди дивляться: де є собаки або багато котів, значить, є люди. Не треба їм знати.

— У Харлі є улюблене місце?

— Як лежиш на ліжку, то її улюблене місце — на грудях, де плече. Лягає і спить.

— Як реагує на обстріли?

— Маленькою боялася. Зараз ні. Вередує тільки, коли я вдягаю броню і беру зброю. Бачить, що я кудись збираюся, і показує, що їй це не до вподоби.

— Може змінити ваш настрій?

— Звісно! Коли я її ще маленькою шукав, то знаходив цей клубочок щастя і капець як радів. 

Або, як були обстріли, навпаки переживав. Думав, щоб по ній не попало… 

— А іншим вона може підняти настрій?

— Без неї було б скучніше. Ми завжди згадуємо з хлопцями, як під обстрілами лазили й шукали Харлі. 

У мене настрій пропадав, коли я її тиждень не міг знайти. А потім побачу мамку її — ага, значить, вони десь тут. Настрій покращувався. 

Буває, сидимо з хлопцями, а Харлі оце прийде і до всіх починає лізти, нявчить. Коли на неї звернули увагу, поговорили з нею, всьо, довольна. Може піти десь лягти або сидить і слухає.

— На відео ви з нею так ніжно говорите. Побратими не підсміюються з цього?

— Мені спочатку казали: «Ти що, увагу дружини вирішив замінити увагою кішки?». Або називали «котячим татком». Думайте, як хочете, хай буде так. Ну, і я вам так скажу: на війні без жартів нереально.

«Побачила на фейсбук-сторінці однієї ветеринарної клініки оголошення, що принесли приспати незряче кошеня. Я всю ніч не спала — думала про Моха — і все ж таки вирішила його взяти. Це моя перша тварина з інвалідністю. Я не знала, що робитиму з ним удома — мені було страшно», — ділиться Ірина Якименко.

Зараз у неї мешкають 8 котів, і половина з них мають інвалідність. У двох кішок порушення координації, інша має лише три лапки. А ще один кіт ані не бачить, ані не чує — це і є той самий врятований від присипляння Мох. Йому вже 11 років. 

Опікунство над тваринами з порушенням зору — це часто історії порятунку. Люди знаходять на вулиці тварину, яка встигла підхопити очну інфекцію, і не можуть покинути на загибель. Так сталося з кошеням у родині Катерини Семенюк.

«Я довго не наважувалася на те, щоб завести тварину. Але доля підкинула мені саме таку кішку, до якої я була готова. Мама мого хлопця знайшла її ще кошеням, в киці вже були проблеми з очками», — згадує Катерина. Через інфекцію маленькій Савані довелось видалити око. Після операції Катерина з хлопцем забрали її додому. 

Катерина каже, ще до Савани замислювалась над тим, щоб взяти тварину з інвалідністю з притулку: «Більшість людей в останню чергу хочуть брати додому тварину з інвалідністю. Проте це дає можливість стати кращою людиною. Усі тварини заслуговують на любов».

Та не завжди опіка над твариною з порушеннями зору — це вибір сім’ї. Іноді сліпота виникає з віком, після довгих років разом. І тут теж важливі відповідальність і любов, які не дадуть покинути хвору тварину напризволяще.

У Юлії Ведьмової 7 років жила здорова й активна собака — спаніель Лола. А тоді в собаки почалося запалення вух, і Юлія одразу звернулася до ветеринарної клініки. Як виявилося пізніше, там Лолі лише полегшували симптоми хвороби, а не лікували причину. В іншій клініці, до якої Юлія повела собаку, сказали, що вухо необхідно видалити. Та після операції виникли нові проблеми. 

«У неї на оці з’явилася червона гулька. Ветеринар сказав, що це на зір не впливає. Та одного разу під час прогулянки я помітила, що Лола не розуміє, куди їй іти. У мене був шок. Знову почали шукати інших ветеринарів», — розповідає Юлія. 

Врешті в черговій клініці виявили запалення, але воно вже спричинило незворотні зміни. Так Лола втратила ще й зір.

«Лолі пропонували видалити очі та ще одне вушко для естетичного вигляду. Ми ж не хотіли мучити собаку заради краси, — згадує Юлія. — А одна жінка навіть запитала, чи не хочемо ми приспати собаку. Мій чоловік на це відповів: “Я не буду здорову собаку усипляти”. Вона їсть, грається, спить, як всі собаки».

Про причини порушень зору у тварин

Лікарка інтенсивної терапії та реанімації Центру ветеринарної медицини «Хелс» Олена Кузнецова каже, проблеми з будь-якою зі структур ока можуть вплинути на зір — з очними яблуками, повіками, сльозовими залозами, очною орбітою черепа, м’язами й нервами тощо. Це можуть бути як вроджені особливості, так і травматичні випадки чи інфекційні системні хвороби.

Вродженими бувають аномалії розвитку і породні особливості. Найяскравіший приклад проблем із зором через породу — навислі товсті повіки, що закривають очі в шар-пеїв і сфінксів. 

«З-поміж порушень у розвитку, які призводять до проблем з очима, найчастішими є мікрофтальмія і анофтальмія. Це недорозвинення або повна відсутність одного чи обох очей. Зауважу, що собаки такого модного на сьогодні мармурового окрасу можуть успадковувати ці проблеми», — розповідає Олена.

Також є породи собак, які перебувають у групі ризику через важке перенесення травм очей. Зокрема, це мопси, ши-тцу та інші породи з особливостями очної орбіти черепа. 

«Травми очей — доволі поширена причина відвідування ветеринарного лікаря, — каже Олена. — Це подряпини кігтями або укуси, контузії через наїзд велосипедів, автівок та іншого транспорту, сторонні тіла в оці: скалки, комахи, шипи рослин».

Деякі інфекційні хвороби теж впливають на зір. Олена наводить приклади: «Герпес у маленьких кошенят може призвести не тільки до запалення, але і до повного руйнування очей. А такі захворювання, як ерліхіоз у собак, коронавірусний перитоніт чи імунодефіцит у котів, порушують окремі структури ока, судини, викликають хронічний біль».

І насамкінець погіршення зору у вікових тварин — катаракта чи глаукома — можуть бути наслідком усіх названих вище причин.

Щоб вчасно помітити, що в тварини погіршується зір, будьте уважні до неї, радить Олена. Якщо помітите зміну кольору очей, розгубленість і припадання до підлоги, натикання на предмети, звертайтесь по ветеринарну допомогу.

«Окрім загального клінічного й офтальмологічного огляду, потрібна додаткова діагностика для виявлення першопричини, уточнення перебігу хвороби. Лікар чи лікарка поставить багато запитань, і вам може здатися, що вони ніяк не пов’язані із зором. Але, будь-ласка, надавайте повну і правдиву інформацію — іноді це замінює аналізи», — каже Олена.

Коли вуха — це очі й ніс: як собі радять незрячі тварини

Під опікою Дар’ї Бугаєвської троє тварин: собака, кіт і киця. Першою в сім’ї була собака Буся, а тоді два роки тому Дар’я взяла кішку на ім’я Ванга з притулку для собак. 

«Ми з чоловіком іноді навідувалися до собачого притулку, щоб чимось допомогти. Одного разу хтось залишив там кішку з кошенятами. Ми на неї подивилися, і Ванга одразу припала нам до серця своєю незвичністю», — розповідає Дар’я.

Ванга й справді незвична: киця не бачить, її передні лапи коротші за задні, а ще вона не має хвоста. У Ванги залишилась тільки частинка одного ока, а решту вона втратила через інфекцію або травму. Так припускають лікарі, до яких Дар’я зверталася по допомогу: жінка довгий час сподівалася, що киця зможе хоч трохи бачити. Допомогти не вдалося. Та, за словами Дар’ї, Ванга й без зору має повноцінне котяче життя.

«Незрячі коти дуже добре реагують на звук: вуха — це їхні очі. Ванга майже нікуди не врізається і самотужки залазить на диван. Ідеально ходить на лоток, знає, де її тарілка, а де собача. Вона навіть горобців ловила! А найзагадковіша її здібність — знаходити коробки. Щойно вдома з’являється коробочка, Ванга за 10 секунд вже сидить там», — ділиться Дар’я.

Опікунка Моха Ірина зауважує, що у тварин із порушенням зору добре розвинений нюх — саме він допомагає орієнтуватися у просторі. Так Мох знаходить туалет, воду, їжу та іграшки. 

«Компенсація функцій одних органів чуття іншими — дуже важлива реакція організму задля безпеки і виживання, — каже ветеринарна лікарка. — Але власники не повинні розраховувати тільки на це. Ми мусимо підтримувати якість життя хворої тварини на належному рівні. Вони лише частина нашого життя, а ми для них — єдине».

«Потрібно трішки більше уваги»: як доглядати за незрячими тваринами 

«Мох спершу був хворобливим, але не через сліпоту. Тварини без порушення зору теж мають свої болячки. Тепер ми з Мохом раз на рік здаємо кров, щоб бачити, чи потрібні йому вітаміни або спеціальний корм», — каже Ірина.

Жінка переймалася комфотом кота, тому завчасно дізналася про догляд за незрячими тваринами. Виявилося, що необхідно обмежити простір, щоб тварина поступово звикала до помешкання. Тож на початках Ірина відокремлювала в квартирі ділянку для Моха серветками та парканчиком, коли кудись ішла з дому. 

А ось Дар’я каже, здебільшого вдома не доводиться створювати особливі умови для її незрячих котів. Після Ванги сім’я вкотовила ще Льоху — кошеня з очною інфекцією, яке Дар’я знайшла біля смітників. І Ванга, І Льоха дуже рідко кудись врізаються. Якщо ж так сталося, наступного разу перебудовують свій маршрут.

Коли родина переїхала в новий двоповерховий будинок, хвилювалися за котів через сходи з дірками: ануж упадуть, як будуть необережні? Дар’я згадує: «Ми зайшли в цей дім і відразу поставили їх лапками на сходи, щоб коти їх відчули. На це пішла рівно хвилина. І все: коти зараз гоцають тими сходами без падінь».

Для облаштування простору незрячим тваринам Олена Кузнецова радить: «Заплющіть очі і подумайте, як би вам було зручно у такому стані. Так ви краще зрозумієте хвору тварину. Звісно, все повинно бути на своїх місцях, усуньте перепони на шляху до миски з водою, кормом, пелюшки і місць відпочинку. Повідомте про це всім, хто вас навідує. На прогулянках тримайте тварину на короткому повідці. Бажано гуляти усамітнено».

Якщо йдеться про тварин з одним оком, то лікарка каже, вони досить добре пристосовуються. Але завжди залишається ризик щось недобачити. Катерина підтверджує: «Буває, Савана врізається в якісь поверхні, особливо коли сильно заграється. Але наша кішка дуже активна. Вона навіть перестрибує з дверей на двері, якщо вони відкриті. Я ще не бачила, щоб таке робили коти з двома очима!».

Однак ветеринарка наголошує, що важливо звертати увагу на щоденну гігієну тварин з одним оком: «Чим і як правильно користуватись, запитуйте у лікаря. І ніякого протирання чаєм!».

Що ж до Лоли, яка втратила зір у 8 років, то Юлія після операції часто водила її на огляд до ветеринара, але зараз це не потрібно. Час від часу собаці призначають уколи, щоб зняти запалення, і дають зволожувальні краплі для очей. А ще Юлія що три тижні возить Лолу на грумінг, де собаку миють, стрижуть і вичищають їй вушка. Опікунка також зауважила: після втрати зору Лолі потрібно трішки більше уваги й тактильності, ніж раніше:

«Ми спимо в одному ліжку. Раніше Лола могла прийти до мене сама, а зараз я беру її на руки і несу до ліжка. Вона притуляється до мене та засинає. А коли я готую їсти, Лола впирається мені в ногу і сидить. Ми все робимо разом».

Тварини з порушеннями зору, як і без них, такі ж пухнасті (або ні), спокійні чи бешкетні, горнуться чи показують характер. Вони теж потребують дбайливих і відповідальних людей. 

На ВДНГ людно: у 6-му павільйоні проходить тату-фестиваль. А на сходах перед ним — дівчина з блакитною переноскою для котів. Вчора вона мала стати моделлю для тату-майстра, проте переплутала дні й запізнилась. Тепер замість нового візерунку на шкірі має пухнасту чорно-білу подругу: «Я пішла гуляти виставковим центром, а в павільйоні № 4 день адопції тварин. І там вона — Лінда. Так колись звали мою собаку — дуже сумую за нею, тому дам киці інше ім’я».

Отже, для поки що Лінди фестиваль «Adopt Me Days» завершився — вона прямує у блакитній переносці в новий дім. Але сотні котів і собак з 60 благодійних організацій все ще чекають на своїх людей у павільйоні. 

Міра з Новообухівської траси

Біля входу відвідувачів зустрічає велика собака. Це Міра. Її ледь живою знайшла Альона на Новообухівській трасі, виплекала і вже готова передати в хорошу сім’ю. Може, зараз?

«Я дуже хочу її забрати, у нас із хлопцем приватний дім, — ділиться Лєра, чухаючи Мірі пузо. — Не можу додзвонитись до нього, чекаю».

Та Альона скептична: «Люди підходять, їм подобається Міра. Але вона велика. Тому думають…» 

Праворуч від входу — собаки, ліворуч — коти. Всюди вивіски, вказівники, стенди компаній-партнерів. Панує святкова атмосфера: видають ветпаспорти, роблять подарунки. У центрі павільйону — фотозона: тут фотографується молода кото- чи собакородина. 

Але є й офіційна частина свята: майбутні опікуни підписують договір про утримання. У ньому вони зобов’язуються добре піклуватися про тварину і скидати час від часу в притулок чи волонтерам фото- та відеодокази, що з нею все гаразд. Якщо раптом щось іде не так, повертає тварину. У договір вписують паспортні та інші дані. Так убезпечують тварин від безвідповідальних людей. 

Тим, хто ставить свій підпис у договорі, на перший час дають корм для тварини, іграшки та інші необхідні речі. Плюс усі коти й собаки вже оброблені від паразитів і щеплені. 

Цуцик із Донеччини

Біля масивних колон павільйону — манежі для цуценят. Вони граються, пролізають крізь щілини. Волонтери їх ловлять сміючись. Найменшому цуцикові — місяць.

«Військові привезли з Донецької області. Дуже втомився, спить. Він один вижив: ні мами, ні братів-сестер не знайшли. Зараз третина тварин у нашому притулку — від військових. “Сіріус” переповнений, але їм ми відмовити не можемо».

Кільком песикам цього притулку вже пощастило: вони облаштовуються в нових домівках. Але під опікою Олександри ще понад 3 000 тварин. Навіть якщо одна з них поїде додому, це буде великим успіхом. Кожне життя важливе. 

«Бійцівських» порід не існує

У великих клітках — «страшні та небезпечні громили бійцівських порід» із благодійного фонду «Пітбульхелп». Тато з трирічним сином підходять до однієї з кліток:

— Вони дуже агресивні?

— Ні, — відповідає засновниця фонду Альона Кутіль. — Вони для людини зроблять усе… Тільки інших тварин не люблять. Краще брати в сім’ю, де вони будуть одні.

Альона прагне донести людям, що пітбулі, стафи, бульдоги та інші породи, якими нас лякали, насправді добрі та лагідні. Вона гладить пітбуля Лою і розповідає:

«У 90-х було модно “пацанам” заводити таких собак, щоб виглядати загрозливо. Звідти і пішла про них дурна слава. Ці породи настільки віддані людям, що заради них готові помирати і вбивати одне одного. Тому їх використовують для собачих боїв. Але щоб надресирувати так собаку, потрібно дуже багато часу. Вони не хочуть нападати». 

«Страшна й небезпечна» Лоя тикається в Альону мордою і падає на спину, мовляв, гладь мене. Її врятували з живодерні, де побита й голодна Лоя сиділа на ланцюгу під лютневим снігом. Невідомо, як вона не загинула тоді. Зараз собака спить у двох ковдрах: короткошерсті породи сильно мерзнуть. Лої 5 років — це чудовий вік, щоб поїхати у новий дім.

«Коли берете дорослу тварину, точно знаєте її вдачу і чи підходите ви одне одному. А “бійцівських” порід не існує. Це міф», — каже Альона.

Забрати всіх

Павільйоном проходить дівчина в сльозах.

«Тут часто плачуть, коли не можуть взяти ще одну тварину. Або забрати їх усіх, — пояснює організаторка «Adopt Me Days» і власниця Гостомельського притулку Марія Вронська. — Сумна реальність така: як би ми не старалися, близько 80% тварин залишаться у притулках. Тому там у них мають бути хороші умови».

На питання, чому вона цим займається, каже: «Мама навчила поважати тварин… Не просто любити, а поважати».

Марія дістає з клітки цуценя та притискає до себе. Тут взагалі багато хто носить собак на руках, наче дітей. Майбутні опікуни теж беруть їх на руки — обережно, лагідно. Притискають до серця і подумки питають: «Ти мій чи ні?».

Хаскі Вінтер і кошеня Кай

Разом із безпорідними та метисами, у притулках є й порідні тварини:

«На жаль, зараз легко й дешево купити тварину без документів. Набридло — викинули, — з гіркотою каже волонтерка з команди «Пітбульхелп» Настя. Вона виводить красуню хаскі розім’яти лапи. — У Вінтер була зламана лапа… Я її ви́ходила, виростила. У мене ще дві собаки, а хаскі потрібно багато уваги. Може, тут знайдеться той, хто зможе дати їй кращі умови. Та підсвідомо я радію, що фест добігає кінця, а вона ще зі мною».

«Тримайте паспорт, вітаю!» — поруч сім’я бере під опіку смугасте кошеня. Поки мати оформлює документи, її син Ростислав чекає за столиком. Хлопець каже: «Це дуже спокійне кошеня. Ми назвали його Кай. Я уже його сильно люблю».

Далі Ростислав з мамою та Каєм отримують купу пакетів із корисностями й позують у фотозоні перед камерами. 

Такий фест обходиться більше ніж у пів мільйона гривень. Гроші надає спонсор — магазин товарів для тварин «Pethouse». Завдяки підтримці організатори облаштовують красивий простір, куди приємно зайти. Не всі можуть доїхати до притулків, тому «Adopt Me Days» — чи не єдина можливість показати тварин звідти.

Та під кінець фестивалю собака Міра досі не поїхала додому, а маленький цуцик так і залишився на руках Олександри Мезінової. Може, їхню щасливу історію розповімо наступного разу?

Кабачок жив на Донеччині. Де саме — державна таємниця, адже військові знайшли його на завданні. За породою Кабачок — в’єтнамська свиня, та за поведінкою більше нагадує собаку. На позиціях і в дорозі він жив у ящику з-під патронів. Тепер у нього значно більше житло. До притулку Кабачка везли аж восьмеро військових і двоє журналістів.

«Він абсолютно ручний. Їсть усе, але ми стежимо за його харчуванням, щоб не набирав зайвої ваги. Кабачок має бути “спортіво”», — каже Андреа Чистерніно, власник притулку «Ріфуджіо» в Лісовичах.

Цей стрункий італієць у гумових чоботях колись був фешн-фотографом. Тепер його заняття — опікуватися сотнями тварин на півночі Київщини.

Майже 10 років у притулку «Ріфуджіо» знаходять дім безпритульні тварини чи ті, з якими погано обходилися. Віднедавна тут живуть прибулі з Херсонщини, прифронтових сіл і міст. А ще ті, кого віддали на перетримку військові. Зараз у притулку близько 500 тварин. Скільки саме, ніхто точно й не знає. Коли цифра перевищила 400, працівники просто збилися з ліку.

НЕ ПОКЛАДАЮЧИ РУК

«О шостій ранку я розпалюю грубу в котів і цуценят, — розповідає Наталя з Любимівки. — А друга робітниця розпалює грубу на кухні й стає варить кашу. Потім я прибираю в котів і йду до кухні. Роздаємо кашу собакам. Тоді годуємо поросят, чистимо в них. І одна працівниця йде каструлі мить, а я промиваю очі кошенятам. Кому які процедури треба, роблю. І йдемо прибирати в собак. Наливаємо їм свіжу воду».

Робота триває до пізнього вечора.

Наталя та її колега опікуються свинями, котами й собаками. Ще троє чоловіків працюють з кіньми, козами й вівцями. Власник теж часто бере до рук вила, але в нього є й інші обов’язки — шукати гроші на утримання притулку. Андреа каже: «Моє основне завдання — зробити так, щоб усі ці тварини були ситі».

З ІТАЛІЇ — В ЛІСОВИЧІ

Поруч із вольєрами, на краю лісу Андреа збудував ще й фотостудію. Поки тут мало фото: на корковій дошці пришпилені тільки дві світлини. На одній — собаки Чупі й Бруно. На другій позує супермодель Гелена Крістенсен. Обидва знімки зробив Андреа. В Італії він знімав топмоделей і спортивні авто. Тут же висять і потерті перепустки на «Формулу-1» та модні покази. 

Фешн-фотограф Андреа одружився з українкою Владою й у 2009-му переїхав до коханої. На той час він уже долучився до зоозахисного руху, і чоловіка шокували масштаби Доґхантери (з англійської — «мисливці на собак») — люди, які знищують безхатніх собак із власної ініціативи (наприклад, труять). доґхантерства в Україні.

Тоді Київ готувався до чемпіонату з футболу Євро-2012. Аби «очистити вулиці», безпритульних тварин просто знищували. Андреа каже, що чиновники заплющували на догхантерів очі. Ба більше, до винищення тварин була причетна і сама тогочасна влада. 

У Києві Андреа роззнайомився з волонтерами, які опікувалися бездомними тваринами. «Якось мене викликав волонтер, який доглядав за групою з 35 собак. Тоді я задокументував вбивство 20 з них, вчинене в жахливий спосіб за один день. Це лише один із десятків випадків, які я документував. Я приносив ці докази українським політикам, але вони завжди говорили, що нічого не знають», — говорить Андреа.

Відтоді він почав публічно виступати проти жорстокого поводження з тваринами. Доґхантери у відповідь на своїх інтернет-сторінках розмістили особисту інформацію про Андреа. Відтак італійське посольство призначило йому охоронця.

Андреа з дружиною Владою ставили собі питання: які конструктивні кроки можна зробити, щоб рятувати безпритульних собак? Тоді подружжя вирішило створити для них притулок. Проте це вимагало величезних витрат.

І тут сталося дещо, що, здавалося, буває тільки в кіно.

Напередодні Різдва в Мілані Андреа познайомився з італійкою, яка прочитала інтерв’ю з ним і захотіла побачитись:

«Ми випили кави та проговорили півтори години. Потім вона запитала, чи є в мене якісь термінові потреби. Я сказав, що їх багато, але найважливіше — придбати землю, щоб нас не вигнали. І пані виписала чек на потрібну суму. Це було чудове Різдво».

«Ріфуджіо» почали будувати у 2014-му. Андреа спершу заходився збирати безпритульних собак.

У перший же рік існування в притулку сталася пожежа. Тоді загинула 71 тварина. Андреа показує татуювання на руці: «Назавжди в моєму серці». Воно присвячене загиблим собакам. 

Поліція не знайшла слідів підпалу, тож кримінальної справи не відкрила. Однак згодом причетні самі зізналися в підпалі та прийшли з вибаченнями. За їх словами, вони не розуміли, чим і навіщо займається Андреа. Це вибачення підтвердило підозру чоловіка, що злочин таки був, та адвокат відмовив його позиватися.

Після трагедії Андреа не опустив руки. Навпаки, зараз у «Ріфуджіо» вп’ятеро більше тварин, ніж на початку, і не лише собаки. Притулок живе здебільшого за рахунок італійських спонсорів. Налагодили також співпрацю з українськими волонтерами. Селяни, каже він, тепер співпрацюють. 

«Місцеві тепер зовсім по-іншому ставляться до притулку завдяки нашій багаторічній роботі. Ми з італійськими друзями проводили дні безкоштовної стерилізації, і люди приносили до нас своїх улюбленців. Дехто із селян працює тут. Якщо раніше я бачив в Україні доґхантерів, то тепер нам телефонують, просять про допомогу чи самі привозять безпритульних тварин», — розповідає Андреа.

А зовсім нещодавно від притулку могло не лишитися й сліду. 

40 ДНІВ ОКУПАЦІЇ 

«Я чистив стайні, коли почув звук двох російських військових літаків. Один із них почав опускатися. Я думав, що він от-от вистрелить, і притулку настане кінець. Літак опустився настільки, що я міг бачити пілота», — згадує Андреа весну 2022 року.

Пізнього ранку 24 лютого навколо притулку загули літаки та гвинтокрили. Авіація вела бої просто над селом. Андреа вмикає відео зі звуками вибухів: «Отак було день і ніч, день і ніч».

«Один із найгірших моментів настав, коли ми почули, що в росіян закінчується їжа», — каже Андреа. Їжа тим часом закінчувалася і тут — як для тварин, так і для людей. Хоча за місяць до бойових дій у притулку почали робити запаси, до середини березня вони майже вичерпалися.

Андреа схуд на 12 кілограмів, та ще й зламав два ребра. 

«Я прибирав стайні, послизнувся і зламав собі ребра. Звісно, я не міг піти до російських або чеченських солдатів, щоб мене полікували. Я стиснув зуби й чекав, поки українці звільнять нашу місцевість».

Наталя теж схудла: частину своєї їжі жінка віддавала підопічним собакам. Працівники притулку знали, що допомога для тварин надходить до Києва, але з Лісовичів до першого українського блокпосту — 30 кілометрів, подолати які тоді ніхто не ризикував.

Андреа не раз пропонували виїхати. Навіть під час окупації італійське посольство наполягало на тому, щоб евакуювати чоловіка. Для цього розробили план, узгодили його з військовими… 

«Я спитав: ви всіх заберете — моїх працівників і тварин теж? Мені сказали, що ні, тільки мене. І я залишився зі своїми тваринами», — розповідає Андреа.

Загалом в окупації Андреа провів 40 днів. Однак це він зміг підрахувати вже потім.

2 квітня, як розповідає чоловік, у незвичній на той час тиші раптом засигналила машина. У притулку з’явилися незнайомці. Росіяни перелізли через паркан? Хтось із них гукнув італійською: «Андреа, привіт, це я!»

«Російські солдати говорять італійською? Не посіблє!» — згадує Андреа.

Насправді біля входу стояли італійський журналіст Клаудіо, перекладачка Тетяна й український волонтер. Під парканом чекала машина з допомогою і — українським прапором. 

«Я думав, що це сон. І тільки коли Клаудіо дуже міцно мене обійняв, я відчув біль, згадав про свої поламані ребра і зрозумів, що це реальність».

НАЙСОЛІДНІШІ ПЕРСОНИ

Першою великою твариною в притулку стала корова Марго. Тепер із нею живе ще й Мікаела. А по сусідству — ще дві поважні синьйори. 

«Фріда, Фріда, Капла! — гукає Андреа. Нарешті з хліва неквапом виходять чималенькі свині, мружачись від сонця. — Ооо, бон джорно!»

Ці панянки понад усе люблять грязьові ванни і щоб їх чухали. Свині розрізняють людей і навіть відгукуються на імена. 

Крім домашніх свиней, тут живуть ще дві в’єтнамські: знайомий вам Кабачок і Гері. Гері хоч і найближчий родич Кабачкові, характер має протилежний: знайти його можна тільки у хліву на сіні. Гері плямкає уві сні, показуючи чималі ікла. Сон — улюблене його заняття.

«Гері подружився з качкою, — каже Андреа. — Її інші качки ображали, тож вона знайшла собі прихисток у нього. Вони разом сплять і їдять».

Марсіо, Сер, Міна, Мамі, Аннушка, Роза і Лола — овечий колектив. Сюди вони потрапили з масштабних господарств, де тварин вирощують на м’ясо. Так само з’явилися тут кури, гуси та качки.

З хліва вистромлюють голови кози й цапи. Вони й самі, здається, охочі дати інтерв’ю. Бо ж є що розказати. От хоча б цап Бербек: він самотньо блукав попід кордоном із Білоруссю, поки місцеві жителі не запропонували Андреа взяти тварину в притулок. 

Поні Мері була в дорозі на бійню, коли її забрав Андреа. А згодом виявилося, що Мері врятували вагітною. У неї народився Оп, і він аж ніяк не поні. Кінь живе у вольєрі з мамою і зараз чи не втричі за неї більший. 

Скаковий кінь Ворон закінчив спортивну кар’єру й теж уникнув бійні завдяки працівникам притулку. Тельма й Луїза дісталися Андреа від української кінної поліції. Раніше у вигоні з ними жила ще кобила Татанка. Влітку 2023-го вона загинула через російську ракету, що впала поблизу притулку. У Татанки зупинилося серце.

«А цей — із Лісовичів, — Андреа представляє нам мишастого Барона. — Все життя він був робочим конем. Його привела жінка із села, бо двоє її синів пішли служити, а сама вона вже не могла опікуватися конем. Обережно, кусається! Хоча… Сьогодні він у доброму гуморі».

КОТОХАТА

У котів — окреме помешкання. Тут колишні вуличні тварини: деяких знайшов Андреа, інших йому віддали волонтери. Щойно я переступаю поріг, вони обліплюють мене з муркотінням, хтось вилазить на коліна, хтось на плечі, зацікавлено обнюхують. Їх можна просто оберемками брати.

Житло в котів комфортне, з меблями. Мешканці Лісовичів передали диван спеціально для них. Андреа показує на табличку «Туалет»: «Наші коти вміють читати».

Надворі порається Наталя. «Коти пили воду з відра, з якого підлогу миють, то я його виніс», — каже Андреа італійською. «А, та то я побігла собак розборонять, забула те відро», — відповідає Наталя українською. «Я розумію його італійську, — каже. — Як? Іноді через перекладач. А так ото потроху й навчилися одне одного розуміти».

Бере хворостинку й веде мене в окремий світ — собачий.

ПОТАП, НЕ ЧІПАЙ БАБАЙКУ!

– Діти! Тихо, діти! — махає Наталя гілкою в бік кліток.

– Ви їх дітьми називаєте?

– Ну це ж діти. Хоча декого й по батькові називаємо. У нас є Діна Ніколаєвна й Тамара Петрівна. 

Вольєри із собаками — це довгий багатоквартирний будинок, населений радісними й меланхолійними, товариськими й не дуже псами. На якого собаку я б не вказала, Наталя може розповісти про вдачу кожнісінького з них:

«Собак розселяю по вольєрах за характером. Тут ось шестеро собак, у них між собою ніколи нема проблем. До них можна посадить спокійну собаку. Гарольд коли поселився з ними, зразу лідером став. Він нікого не ображає. Просто він може до кожної миски підійти, понюхать, а потім вже всі стають їсти… А де вже такі агресори, то до них із характером треба собаку садить. І тоді вони одне одного ставлять на місце. Тихо, Діна Ніколаєвна! Потап, не чіпай Бабайку! Ось Гера. Гера, йди сюди. Вона дуже розумна. Гера, хто робив скандал у вольєрі? Хто робив скандал, га?»

Щоб нагодувати всіх, щодня робітниці варять 300 літрів каші. 

«Мопедом розвозимо вдвох. На роздачу каші — 40 хвилин. А це в нас вольєр “Верховна Рада”. Ляшко, іди сюди! Він найбільш балакучий. Ото Порошенко — товстенький». — продовжує знайомити із собаками Наталя. «Ведіть себе чемно, я сказала!» — гукає до «депутатів». 

Серед собак чимало приїхали з волонтерами з прифронтових територій. Наприклад, вівчарку з Маріуполія зустріли поміж руїн чоловік і жінка, коли виїжджали з міста, і просто забрали з собою в машину.

Є й прибульці з Херсонщини. Чотирьох херсонських собак Андреа вже прилаштував до Італії. Ще двоє збираються в поїздку.

«До нас із Херсона приїхало двоє диванних собачок, що жили в квартирах, — каже Наталя. — Не розуміли вони вольєра. От Стасік… Він весь час сидів у будці, плакав і всьо. То ми йому поставили ліжко, зробили кімнату. Двоє херсонців ось їдуть у нас в Італію. А Стасік уже поїхав».

У котельні живе Цефіна — американський стаффордширський тер’єр. Ще в притулку є грайлива Лулу та велетенський, не менш грайливий Лакі. У «Ріфуджіо» ці собаки чекають на своїх господарів, поки ті захищають Україну на бойових.

«…Запам’ятала, що він був маленький, бо ми його посадили в мій невеличкий рюкзак. Він там сидів і слині пускав, може, їсти хотів. Ми його принесли додому, і він впісявся, як всі маленькі цуценятка. Ще він дуже плакав першу ніч. Ми зробили йому окреме місце на підлозі, але потім взяли до себе в ліжко. І він заспокоївся. У нього був дуже емоційний характер».

Харків’янка Юлія згадує свого собаку. Його звали Тимчик. Він ненавидів салюти, сильно линяв, важко переносив дорогу.

Коли велика війна вибухнула в Харкові, треба було їхати. Бойові дії не обмежуються одним днем, як салюти в новорічну ніч.

Родина зупинилась у Кременчуку і заночувала в квартирі, не дуже придатній для життя. Але вони були щасливі, що вибрались. І що вони разом. Всі. Із собакою.

«Собаку треба обов’язково забирати. Будь-яку тварину треба. Собака — це частинка дому. Коли ти забираєш із собою собаку, то частинка дому з тобою», — згадує Юлія.

А потім Тимчик захворів і помер. Далі спогади родини тісно переплітаються з відчуттям провини.

«Я думаю, переїзд повпливав на його здоров’я. Також він підчепив кліща, а ми не помітили й вчасно не обробили. Ми теж винні. Через те, що проґавили, він сильно захворів. Ми його ледве тоді врятували. Але все одно були наслідки для здоров’я, від яких, власне, знову захворів і помер», — розповідає Юлія.

Провина — це те, що обтяжує втрату тварини. І те, що згадують чи не всі згорьовані опікуни та опікунки.

Руслана втратила кота Пиріжка декілька місяців тому. Він часто хворів, але тоді погіршення стану було як грім серед ясного неба. Дівчина припускає, що анестезія під час чищення зубів спровокувала загострення панкреатиту.

«Я досі не змирилась. Маю дуже багато питань. Думаю, подолати це мені допоможе лише професійний психолог. Не лише лікарі ухвалювали рішення. Багато в чому це моя відповідальність, і я часто думаю, чи не припустилась я десь помилки. Так, ми всі помиляємось, але помилка ціною життя тварини — це занадто важко», — каже вона.

Найважчим для Руслани було рішення про евтаназію. Поки кіт хворів і перебував у лікарні, йому ставало гірше. Тож родина очікувала на той самий дзвінок. І одного разу він стався.

«Ми були в метро. Нам сказали, що надалі його мучити вже не можна. Ми поїхали в клініку і думали побачити зморену тварину. Він лежав, коли ми прийшли, але потім підвівся. Впізнав нас. Проте це була дія ліків, не більше. Настав час ухвалювати найважче рішення», — розповідає Руслана.

Через російську агресію ми втрачаємо тварин у тих ситуаціях, коли б нібито могли їх врятувати. Наші дії обмежують обстріли, дефіцит пального, умови надзвичайного стресу.

Журналіст і блогер, відомий читачам як Юрій Кошмарченко, багато й дотепно писав про свого мопса на ім’я Агамемнон. Чимало людей заходили на сторінку Юрія, щоб почитати саме про собаку. Проте в березні 2022 року Агамемнон загинув. Через обстріли та дефіцит пального Юрій не встиг вчасно відвезти його до ветеринара.

«Виникають думки, що можна було б поїхати до ветлікарні раніше. Швидше знайти бензин. Або обхідний маршрут (у певний момент прямо перед нашою машиною підірвали міст). Або ще щось. Мені досі боляче через це. Я не знаю, що сказати. Просто бережіть своїх. Ким би ці “свої” не були», — розповідає він.

Психотерапевтка Оксана Зінько каже, що почуття провини — одне з найважчих переживань. Воно стосується, звісно, і періоду після смерті тварини. Це стан, на якому люди часто застрягають у своєму горюванні.

«Цю ситуацію можна пояснити тим, що на людині лежить велика відповідальність за долю тварини. І опікуни не можуть собі пробачити, як усе склалося», — пояснює психотерапевтка.

А ще люди, які втратили друга — собаку, кота чи іншу тварину, часто не відчувають розуміння і бажаної підтримки. То як впоратись із втратою того, хто став для вас таким рідним?

Втрата людини чи тварини часто не має радикальних відмінностей.

За словами Оксани Зінько, применшувати значущість втрати тварини й порівнювати це зі втратою людини категорично не можна.

«Так само, як між людиною і людиною, між твариною і людиною будуються стосунки, — пояснює вона. — І часто тварини дають нам особливе: безумовну любов і відданість. Опікун чи опікунка тварини після її втрати переживає ті самі етапи горювання, що й у разі смерті близької людини. Це і заперечення, і шок, і відчуття провини, і депресивний стан».

Юлія згадує, що їй буквально фізично хотілося повернути ритуали прогулянок:

«Думала навіть оголошення дати, що буду гуляти з будь-якою собакою. І я заміняла це тим, що просто гуляла. Спочатку я брала повідець, укладала в рюкзак і ходила нашими з Тимчиком місцями. Сиділа на лавці, розмовляла з ним, пригадувала, плакала. Це тривало десь місяць».

Юрій ділиться, що сумує навіть за тим, що колись дратувало: храпом, купками по закутках, куди є ризик вступити. Але найболючіше те, що тепер ніхто не зустрічає вдома: «Перший час відсутність цих стрибків на голову щоразу била прямо в серце». Про це говорить і Руслана: «Коли приходиш додому і там тебе ніхто не зустрічає, відчуття, що цього не може бути».

Часто люди не розуміють чужого горювання за твариною. Зокрема, порівнюють цю втрату з утратою матеріальних речей. Та Оксана Зінько пояснює: коли ми втрачаємо когось, із ким у нас були близькі стосунки, горюємо також і за своїм станом — за тим, як почувалися, коли був живий наш собака, кіт, друг, батько.

Як допомогти собі пережити та прийняти втрату?

«Тварина давала нам багато любові. І тепер постає важке завдання — дати трохи цієї любові самому собі, піклуватися про себе», — зауважує Оксана Зінько.

Вона розповідає, що є класична дуальна модель горювання. У чому її суть? Ми маємо дозволити собі горювати, плакати, обурюватися цією несправедливістю, не озираючись на думки чи критику інших людей.

Колишня опікунка Тимчика слушно зазначає: «Якщо людина відчуває, що це сильна втрата, вона має прожити її. Зі сторони, може, здавалося, що я надто переживала. Пригадую, до нас друзі заходили, і я розплакалась, коли сказала “ми малому пояснювали, як Тіму поховали в пісочку”. Мені здається, не треба звертати увагу на те, як люди будуть це зі сторони сприймати».

Але водночас важливо допомогти собі з бажанням жити.

«Пізнавайте нове, будуйте нові плани, спілкуйтесь із людьми. Нормально, якщо в якийсь момент ви знову впадете в смуток і випадете з активного соціального життя. Вашими опорами повинні залишитись, а точніше, укріпитися особистісні форми підтримки — вміння спиратися на себе», — пояснює Оксана Зінько.

Корисно також знайти спільноту людей, яка пройшла через схожі випробування.

Юрій каже, що завжди отримував щиру підтримку від інших: «Я думаю, це одна з важливих рис українців — вміння цінувати будь-яке життя. Зверніть увагу: коли ми читаємо про те, як рятують з-під завалів після обстрілів, там обов’язково є інформація, що врятували стільки-то людей, а ще кішку, собаку чи папугу. Будь-яке життя священне. Українці це навіть не стільки знають, скільки природно відчувають. Ну а я відчув це на собі — щирими співчуттями багатьох людей».

Тематичні групи, чати, подруга чи хороша знайома, яка також має досвід втрати тварини, — вони допоможуть пройти цей шлях трохи легше, не застрягнути в почутті провини. До речі, а як у ньому не застрягнути?

Почуття провини часто виникає незалежно від того, як і чому померла тварина.

«Жаль і злість на себе виникають у багатьох людей, навіть якщо в глибині душі є розуміння, що зробили все можливе для порятунку тварини, — каже психотерапевтка. — Звичайно, коли людина постає перед ситуацією, їй потрібен час, щоб прийняти те, що трапилося, пережити, відгорювати. Однак залишена без контролю провина може поступово руйнувати життя. У нас є вибір: контролювати ці почуття та емоції або ж дозволити їм контролювати нас».

Пані Оксана пояснює, що почуття провини не просто емоція. За своєю суттю провина — це переконання в тому, що ви вчинили неправильно і маєте постраждати за це. Єдиний спосіб вплинути на це переконання — змінити те, у що віримо. Тут є декілька варіантів.

Спостерігайте за своїм почуттям провини. Ви помічаєте, що повторюєте ті самі думки про вину знову і знову? Оберіть сигнал «стоп», щоб зійти з цього болісного ментального шляху. Це може бути фізична дія, наприклад, глибоко вдихнути й різко видихнути. Потім свідомо зосередьтеся на чомусь іншому, наприклад, на своїх планах на завтра. Так пригадаєте, що у вашому житті є щось позитивне попереду, а не лише негативи з минулого. 

Виберіть мужність прийняти те, що не можна змінити. Покаяння за помилки не змінює та не компенсує минуле. Це просто заганяє вас у глухий кут. Єдине, що ви можете змінити зараз, — це ваше майбутнє. Прийміть цей факт.

Виберіть баланс. Почуття провини змушує зосередитися на тих часах, які сприймаємо як невдалі — коли були «надто зайняті», щоб погуляти з домашньою твариною, пограти з нею або обійняти її. Або коли не змогли раніше відвезти до лікаря, звернути увагу на симптоми хвороби. Це заважає об’єктивно побачити весь інший час, коли були разом із вихованцем. Тому наступного разу, коли ваш розум порине в ці нещасні думки, вирішіть переорієнтуватися. Активно нагадуйте собі про добрі часи, коли ви були справді відповідальними та дбайливими власниками домашніх тварин. Найімовірніше це була велика частина часу. 

Як допомогти людині поряд, яка горює через втрату тварини

«Найгірше, що може бути, — це знецінення. Якщо ви не знаєте, як підтримати, краще промовчати, ніж казати, що я “просто можу завести собі ще одного кота”», — ділиться Руслана.

Якщо ви хочете підтримати людину, яка переживає горювання, і уникнути недоречностей, то найкраще поцікавитись, а, власне, як вона.

«Наше уявлення про те, як ми можемо допомогти, іноді суттєво відрізняється від того, чого потребує людина. Хтось хоче побути на самоті. Комусь важливо поїхати в місце, де вони з твариною провели особливий час разом, комусь треба виговоритись. Дайте можливість озвучити потребу. Якщо ми не можемо допомогти, то дуже важливо не нашкодити», — каже Оксана Зінько.

Психологиня радить декілька універсальних слів підтримки: «мабуть, це дуже непросто», «не можу навіть уявити, як важко це пережити». 

А от фраз типу «я знаю, як тобі боляче» краще уникати. Бо ми ніколи не можемо вповні відчути біль іншої людини. Кожній і кожному болить по-різному. 

Психотерапевтка також радить бути обережними з релігійною тематикою. Релігія зачіпає дуже глибинні цінності, тому може викликати й сильні емоції.

Як допомогти дитині осмислити втрату

«Тіма помер на наших очах, — згадує Юлія, — малий був вдома. Він побачив нашу реакцію, але тоді не сильно зрозумів, що відбувається. Він запитав, і ми йому пояснили, що сталося. Сказали, що Тіма помер і що Ден (тато) закопав його у пісочок».

Часто смерть тварини — це перша смерть, з якою зустрілася дитина. І те, як дорослі допоможуть це пережити, може впливати на подальше ставлення дитини до смерті. Найкраще, що ви можете зробити, — це бути чесними з дитиною, каже психотерапевтка.

«Важливо завчасно пояснювати, що кожна тварина старіє і зрештою помирає. Кажіть дитині правду, але обережно. У жодному разі не розповідайте про хмаринки чи інші вигадки. Це формує недовіру до батьків і світу, яку потім дуже важко подолати. — каже Оксана Зінько. — Коли ж смерть тварини вже сталася, то певні ритуали можуть допомогти попрощатись із твариною, пережити втрату та поступово прийняти це».

У виборі ритуалу орієнтуйтесь на те, що може відгукнутись вашій родині. Можна висадити дерево на честь тварини чи написати прощального листа. Можливо, ритуал буде пов’язаний із чимось важливим у житті самої тварини.

«Ми кремували Пиріжка та забрали урну з ним додому. А потім вирішили розвіяти його попіл із вікна. Пиріжок обожнював вікна, міг сидіти там годинами. Це був такий собі котячий “Нетфлікс”. І ми вирішили, що таке прощання буде найправильнішим», — згадує Руслана.

***

Незабаром після втрати Пиріжка родина Руслани взяла додому кошеня з притулку. Дівчина каже, що це не вона його врятувала, а він її. Юлія поки не готова до нового собаки, але радісно спілкується з іншими псами на вулиці й це трохи заміняє їй відсутність Тимчика. Юрій уже рік без Агамемнона і наразі теж не готовий до відповідальності за іншу тварину. 

Оксана Зінько розповідає, що люди обирають різні стратегії: хтось відразу заводить тварину, хтось назавжди закриває для себе це питання. Тут не може бути універсальної відповіді. Шлях прийняття у кожного свій. Але найголовніше, аби він приніс у душу спокій. 

Лише 22% квартир, що здають в Україні, доступні для людей із тваринами. Це з’ясували UAnimals і DIM.RIA під час спільного дослідження ринку оренди житла у вересні 2023 року.

Тимчасом через повномасштабне вторгнення росії в нашій країні триває внутрішня міграція. Люди переїжджають з окупованих чи прифронтових регіонів до більш безпечних місць цілими родинами, часто залишаючи вдома набутки за все життя, але забираючи своїх друзів-тварин.

Про те, як їм вдається орендувати житло в Україні та що в цьому допомагає, — у нашій сьогоднішній статті. Ділимося історіями внутрішньо переміщених власників тварин і порадами від людей із досвідом на ринку оренди. 

«А людям похилого віку можна?»: історія власників Рудіка та Багіри з Бахмута

Наталя Зубар евакуювалася з Бахмута зі своєю великою родиною. Коли в місті стало дуже гучно, виїхали всі: вона з чоловіком, сестра із сином, літні батьки, кіт і кішка. Кіт Рудик — сільський парубок, якого вони взяли ще маленьким кошеням, а кішка Багіра — чорна красуня, яка потрапила до них на перетримку та лікування після важкої травми, але її так нікому й не віддали. Тварини доїхали у звичайних сумках до самої столиці, де жив і навчався син Наталі — Петро. Там родина почала пошук окремого житла. 

«Ми берегли свої нерви: навіть не розглядали оголошення, де категорично писали “без тварин”. Але все одно траплялися дивні упередження. Наприклад, одна рієлторка заявила, що сліди від котячої сечі видно під ультрафіолетом. І якщо хтось із моїх малих “проштрафиться”, навіть коли я одразу приберу, квартиру потім нікому не здати, — каже Наталя. — Я так і уявила, як охочі винайняти квартиру ходять з ультрафіолетом і шукають сліди від котів». 

Згодом родина знайшла доволі простору трикімнатну квартиру — таку, про яку зазвичай пишуть «потребує ремонту». Щоб жити у більш-менш комфортних умовах, вони й справді його зробили. Але досі процес пошуку житла згадують із нервовою посмішкою. 

«Ми так обережно завжди запитували: А людям похилого віку можна? А з тваринами? А людині з інвалідністю? — каже пані Наталя, яка вже багато років пересувається колісним кріслом. — Інколи розмова закінчувалася навіть не на котиках». 

Пані Наталя розповідає: все може складатися по-різному. Нещодавно на балкон до її сина залетів папуга, який чи то втік, чи то його зумисне випустили «на волю». У договорі оренди не було пункту про тварин, але власниця квартири перейнялася історією, що папуга самостійно обрав її помешкання, і не стала вимагати його виселити. 

Поради 

Антоніна Семенова, власниця житла: «Шукайте різні варіанти. У мене, наприклад, наймачі житла без тварин і дітей стабільно “вбивали” квартири сильніше, ніж “табун коней плюс 3 старших групи дитсадка”. Тому якщо в майбутньому знов здаватиму своє житло у передмісті Києва в оренду, то буду писати “виключно з дітьми та/чи тваринами”».

Катерина Гончар, орендарка: «За ці майже два роки тричі змінювала житло. Маю кота і кицьку. Коли шукала з допомогою рієлторів, то просили заставу $1000 за тварин — у тих, хто не планував переїзд, а вимушено рятувався від війни, не завжди є такі “зайві” кошти. Але це не єдиний спосіб. На попередній квартирі за умови тривалої оренди, нашим тваринам дали випробувальний термін 3 місяці. У нас вони виховані, тому все пройшло добре».

«А, у вас коти? В жодному разі»: історія власників кішки й кошенят із Сіверська

Юлія Дейнеко у квітні 2022 року евакуювалася з міста Сіверськ, що на Донеччині, до села Горинь на Франківщині. А рік потому сім’я переїхала до столиці, бо діти вступили туди на навчання. До Києва  взяли і свою велику котячу родину — маму-кішку та її новонароджених кошенят. 

«Ми довго поневірялися по хостелах, переїжджали, намагалися орендувати житло. Виходило не завжди, — згадує Юлія. — Коли шукали, одна рієлторка запевняла, що з котами ми нічого не знайдемо. Здайте їх, каже, в притулок — і проблем не буде. А я не можу так!»

Юля називає ті часи пошуку житла колами пекла, бо вона була у відчаї від постійних образ, натяків на можливість позбутися тварин, категоричних відмов і лякалок про неминуче зіпсовані шпалери чи зруйнований паркет. 

«У вухах досі ці слова: “А, у вас коти? В жодному разі…”» — каже жінка. — Вважаю, нам пощастило: власниця квартири терміново здавала її, бо переїздила. Я постійно моніторила оголошення, і щойно з’являлося свіже, одразу телефонувала. Ми зустрілися, поговорили, погодили питання котів. У неї самої є кішка, тому до наших тварин поставилася нормально». 

Родина орендує квартиру на лівому березі Києва. Мешкають разом із котами, які так нічого й не пошкодили.

Поради

Олена Вінсент, орендарка житла в Грузії: «У Батумі житла набагато більше, ніж тих, хто хоче його зняти. У новобудовах  мешканці є щонайбільше в третині квартир. За останні пів року дуже багато людей поїхали з Грузії, до високого сезону далеко, та й не факт, що він взагалі буде. Тому ціни падають, а власники раді знайти охочих знімати їхнє житло У мене половина знайомих орендують квартири із собаками, дві подруги — з чотирма котами, я — з трьома котами та собакою. І йдеться про більш-менш нові, хороші квартири — в радянському стані чи без техніки тут здають дуже рідко».

Олена Антіпова, адміністраторка групи у фейсбуці з пошуку житла для орендарів із тваринами: «Я б порадила писати в оголошеннях якомога детальніше про себе, тварину та вимоги до житла. Розкажіть, звідки ви, де навчаєтесь або працюєте, у якій локації шукаєте житло та скільки готові платити. Якщо є можливість, додайте фото своєї тварини. Мені запам’ятався один випадок, коли квартиру після ремонту здавали з умовою “без тварин”. На перегляд прийшла дівчина із собакою. Побачивши її, власниця помешкання погодилась. На жаль, не всім так щастить. Знайти житло з домашніми улюбленцями дуже важко, але можливо». 

«Ми вирішили взяти цуценя»: історія лікарки та військового, які їздять прифронтовими регіонами із собакою»

Дар’я Волкова — остання лікарка, яка виїхала вже з напівоточеного Соледара. Вона у сховищах і підвалах допомагала людям, які залишалися в рідному місті. Евакуювалася вже в бронежилеті, у який вчепився 13-річний улюблений кіт Арчі. Це, згадує Дар’я, допомогло швидко проходити блокпости: втомлена жінка з червоними очима, на шиї в якої сидить переляканий кіт, одним своїм виглядом відповідала на всі можливі запитання. 

«Їхали до Покровська, де подруга прилаштувала мене безоглядно на кота у порожню “трьошку” біля залізничного вокзалу. Арчі витримав місяць зі мною в Покровську. А потім були ще три щасливих місяці у моїх батьків на орендованій дачі в Полтаві. Однієї ночі він пішов і не повернувся. Мабуть, настав його час. Це досі мій великий біль», — розповідає пані Дар’я. 

Її чоловік Олексій пішов до ЗСУ. І його шлях — це й шлях Дар’ї, яка за ці два роки жила майже по всій лінії фронту. 

«Що 2-4 місяці я змінювала оселю. Пам’ятаю це, як у калейдоскопі. Коли жила у Слов’янську, ми вирішили взяти цуценя фокстер’єра. Шукали саме цю породу, бо в чоловіка дитячо-підліткові незакриті запити, — посміхається Дар’я. — І Тобік виявився порятунком для нас обох — мені, щоб не з’їхати з глузду від усього, що відбувається навколо, а йому — своєрідна реабілітація. Пес допомагає пережити все. Не можу описати, як він чекає, зустрічає, любить Олексія!»

Дар’я каже, що орендувати житло із собакою непросто. Особливо зважаючи на те, що змінювати його доводиться часто. Зараз вони живуть у Харківській області.

«Неймовірними зусиллями зняли приватний будинок. Цілеспрямовано шукали з територією, щоб випускати собаку-підлітка, привчати до туалету, — розповідає жінка. — Як оселились, під час огляду житла і території виявилось, що за нами “закріпили” тільки бетонну доріжку до хвіртки, все інше — господаря, який мешкає поруч за парканом. Хоча в оголошенні обіцяли 3 сотки землі. Довелося шукати інше житло».

Хоча, пригадує Дар’я, траплялися й неймовірні історії. Якось вона знімала будиночок на території садиби розміром із базу відпочинку. Господарі — сімейна пара — полюбили песика, як свого, і майже все йому дозволяли. Дар’я згадує цю щиру людяність із вдячністю. 

«Гадаю, ми зробили для своїх улюбленців все що могли. Інколи дивлюся “собачі групи”: люди кидають тварин і їдуть назавжди, іноді на ланцюгу залишають. Можливо, бояться, зокрема, цих складностей із пошуком житла…»

Поради

Ольга Кононенко, подруга орендарки з твариною: «Моя подруга якось подала оголошення в соцмережах від імені свого кота, і все вийшло. Він написав у вступі щось типу такого: “Мене звуть Джанго, і я кіт. Досить розумний кіт, бо сам веду свої сторінки в соцмережах. Так-так, я це вмію, а чим я гірший за моїх співмешканців-людей, які тільки так цілими днями й роблять: тик-тик, тик-тик за клавішами ноутбуків?”. Цей текст був кумедним, але містив інформацію, яка зазвичай цікавить власників квартир. Наприклад, кіт поскаржився, що ще в глибокому дитинстві його позбавили того самого, що дехто пов’язує з гідністю. Тому він не мітить територію та пахне тільки шампунем. Творчо, оригінально, допомогло».

Наталя Адамович, орендарка: «Приховувати, що є тварини, як на мене, зовсім не ок. Єдине, що казати про них простіше вже під час зустрічі. Коли орендодавцям у спілкуванні подобається потенційний орендар чи орендарка, то в деяких питаннях вони стають поступливішими».

Коментар фахівчині

Для орендарів 

У нашій країні наразі власникам тварин важко орендувати житло, тому раджу за можливості пропонувати збільшений гарантійний платіж. Так часто вдається переконати навіть тих, хто , пише в оголошенні великими літерами «БЕЗ ТВАРИН». Це не тільки про гроші — таким чином ви покажете усвідомлену відповідальність. 

На моїй пам’яті ще ніхто не сказав: «Так, моя тварина може щось пошкодити». Але знаю такі випадки, коли улюбленці, що 10 років прожили у квартирі й жодного разу нічого не зіпсували, у нових умовах починають шкодити. Варто бути готовими — морально і матеріально — відповідати за наслідки. Навіть якщо власник чи власниця помешкання петфрендлі і не вимагає подвійний гарантійний платіж чи компенсацію за пошкоджене майно.

Можна надати рекомендації з попереднього місця проживання — це величезний плюс. Інколи люди кажуть, що готові запросити до квартири, де зараз мешкають, дати контакти власника чи власниці, надіслати відео та фото житла. Це працює. 

У жодному разі не вмовляйте власників — краще пошукайте «свою» людину. Бо це порушує рівноцінність стосунків: часто люди, відчувши, що вам просто немає куди діватися, починають, як то кажуть, «пити кров». Навіть якщо у вас справді безвихідь, не кажіть про це. Ви не нещасна людина, яку з жалю хтось пустив пожити з твариною, а орендар чи орендарка, що оплачує послугу за спільними домовленостями.

Для орендодавців

Раджу спілкуватися з майбутніми орендарями, цікавитися їхньою історією, оцінювати адекватність і відповідальність. Зокрема, варто дізнаватися про людей із різних джерел — від відкритих реєстрів до відгуків у групах. Бо, з мого досвіду, саме люди шкодять майну набагато більше, ніж тварини. Від них, а не від тварин залежатиме порядок в оселі.

Ретельно готуйте договір, у якому прописуйте всі деталі. Договір має захищати обидві сторони — і вас, і орендарів.

Одразу домовляйтеся про регулярні візити в погоджений час. Раз на місяць-два варто дивитися, що відбувається з вашим майном, щоб за пів року не виявилося, що воно повністю зіпсоване. Зазвичай орендарі з тваринами самі пропонують навідуватися, щоб засвідчити, що все гаразд.

Прописуйте обов’язковий клінінг після виселення. Наступними орендарями можуть бути алергіки, а попереднє перебування тварини в помешканні не має шкодити їм і вашому бізнесу загалом.