— А сюди не будемо залазить? — питаю тоном шестирічної дитини біля дерев’яних сходів, що ховаються у кроні груші.

— Чого ж, залазьте, — каже наш провідник, біолог Володимир Бучко. У гіллі прихована платформа і стіл із лавкою. — Тут я п’ю каву ввечері й дивлюся, як тварини виходять на відкриту місцевість. Там баран вийшов, там олень…

З тераси на груші видно горбистий західноукраїнський степ, Бурштинське водосховище й поодинокі зарості, де ховаються від спеки олені, сарни й муфлони. Центр збереження та відновлення екосистем «Касова гора» лежить неподалік міста Галича на Івано-Франківщині, де жив колись король Данило. Володимир, схоже, має не менше причин пишатися, ніж сам галицький король, бо тут здійснилася його давня мрія — найбільший в Україні реабілітаційний центр для копитних, де тварини відновлюються самі й відновлюють степ.

«Беріть косу й косіть»

Минаємо село, петляємо ґрунтівкою й підіймаємося вгору. Ось і знак «Центр збереження і відновлення екосистем “Касова гора”». Хух, не заблукали. Врешті бачимо Володимира, який махає нам зверху й іде відчинити хвіртку. За вхід грошей не беруть, але є скринька для пожертв і благодійний рахунок.

Одразу біля входу в холодку відпочивають лані. Бачать нас і зриваються з місць. А ми підіймаємося вище — з-за виднокола вигулькують труби Бурштинської теплоелектростанції і синіє водосховище на річці Гнила Липа.

На горизонті простяглися Горгани. Видно далеко, бо ж «Касова гора» — справді гора.

До чого тут каса? Місцеві кажуть, що король Данило Галицький буцімто сховав у одній із багатьох місцевих печер свою «касу», тобто скарб. Все ж вірогідніше, що назва походить від слова «косовиця». Косіння відіграє тут важливу роль!

Та хай і справді тут є Данилові скарби, цінніший і не прихований скарб — ділянка рідкісної природи. 

Урочище Касова Гора — найбільший фрагмент лучного степу в регіоні. «Це еталон західноукраїнського степу. Інші ділянки є, але дуже малі, — пояснює Володимир, міряючи його впевненими кроками в «кроксах». — Тут дуже багата екосистема. 380 видів вищих судинних рослин, більше 30 з них — у Червоній книзі».

Охороняти цей степ уперше захотів Всеволод Левицький, фахівець з охорони природи львівського Наукового товариства імені Тараса Шевченка. У 1936 році він написав листа митрополитові Андрею Шептицькому, щоб той дозволив заповісти землі Касової Гори, які тоді належали церкві. Науковці й представники греко-католицької церкви зібралися на конференції й разом вирішили створити на Касовій Горі заповідник. Однак плани зірвала Друга світова. У радянський час тут таки створили заповідник. Спершу охороняли 7 гектарів, а з 1988 року — 65.

На іншій території люди косили сіно, а там, де зараз відпочивали лані, аж до 90-х тримали овець. Орати тут не могли: на поверхню виходять вапняки й гіпси, тому плуг не пройде. Це і врятувало шматочок степу.

У 2019-му на Касову Гору приїхав знаний ботанік Яків Дідух, розповідає Володимир. Сказав, що не впізнає її. Степ так заріс чагарниками й інвазійними видами, що на Касовій скоро не лишилося б нічого цінного в природоохоронному сенсі. 

— Я сказав, що ми її збережемо, — згадує Володимир. — А він на те: «Беріть косу і косіть». Стільки обкосити — це нереально. Тоді в мене й виникла ідея створити центр реабілітації копитних.

— Щоб вони паслися й косили замість вас? 

— Правильно!

Зуби й роги проти чагарів

Об’їдаючи дерева й чагарі, копитні тварини зберігають степ. Якщо цього не відбувається, плюс ділянку не косять, вона заростає: зникають цінні види, їх перемагають інвазійні та нехарактерні для степу. 

Задум Володимира привезти на Касову Гору копитних підтримав фонд IFAW, який профінансував перші витрати. Науковці спорядили сюди експедицію. Разом створили проєкт, як саме організувати тут територію. У 2023 році його підтримала міська рада Бурштина і віддала землю в оренду Володимирові Бучку на 20 років, щоб під його керівництвом можна було втілити задумане. 

Повернення екосистеми в первісний вигляд називають ревайлдинг. Цей процес на Касовій взяли у свої руки чи скоріше зуби копитні тварини. «Касова гора» — це два в одному: реабілітація копитних, які доти мешкали в неналежних умовах, та відновлення степу.

На додачу, тут у дику природу повертають види, які жили на Поділлі раніше. Це реінтродукція. 

Підсумуймо:

• реабілітація — тварини відновлюють здоров’я, живуть у кращих умовах, ніж доти;
• реінтродукція — у дику природу з допомогою людини повертаються види, які зникли з певних територій;
• ревайлдинг — відновлення екосистеми.

На величезній території працює сам Володимир, його дружина, спеціалістка з ботаніки Леся Бучко, та один найманий працівник. Зараз Володимир служить у війську, тому бути на Касовій може тільки у відпустці. Було б значно важче, якби не волонтери й волонтерки.

«UAnimals нам організували роботу волонтерської спільноти. А я вам зараз покажу, що вони тут робили!». 

Володимир веде нас на ділянку, де видно зрізані кущі й дерева. Це місце розчистили від чагарів. Більшість гілля й колод повиносили звідси волонтери й волонтерки. Таких ділянок на Касовій три. Ботаніки зробили їх описи й тепер стежитимуть, коли на цих місцях відновиться степ.

Володимир присідає біля обгризеного поросту: «Ось деревце всохло, і це дуже добре. Об нього самці сарни європейської терлися рогами й обтесали всю кору. Тому воно і вмерло. Окремі дерева ми допускаємо, але якщо їх надто багато, степ заросте. Якщо деревце зрізати пилкою, все одно лишається підросток — і воно росте далі. А так тут все обкусане, не ростиме. Тобто сарни регулюють екосистему».

Петрик і Василь. Де решта?

Ось і сарна в невеликому карантинному вольєрі. Щоправда, ця тварина ще не стала до роботи над екосистемою: це мале козеня, яке біжить до пляшки з молоком і завзято смокче. «Це Петрик, його знайшли на Петра й Павла, то й назвали так», — каже Леся.

Косуль на Касовій 11 — усіх передали приватні власники. «У всіх одна історія, — нарікає Володимир. — Прийшов у ліс, знайшов косулю, забрав. Косуля виросла й почала все об’їдати. І тоді просять: заберіть та заберіть. Скільки не розказуєш, що забирати дитинчат із лісу не можна, все одно людям руки сверблять забрати від мами те дитинча».

У сусідньому вольєрі в холодку вмостився Василь — олень із Борисполя, якого теж привезли від приватного власника.

— А чому він у карантинному? — питаю.

— А він був побився з іншим оленем. Скоро ми його випустимо. Він флегмат, дуже ручний. Як його привезли, він став і з клітки не хотів виходити. Щоб він ішов, треба ззаду підпихати. Хоча дуже боїться техніки. Може, був у якійсь аварії.

Решта тварин бродить Касовою куди заманеться, проте ця площа теж обмежена і становить 23 гектари. Саме стільки Володимир зміг поки що обгородити. Копитні живуть тут в умовах, близьких до природних. Тому ховаються від людей, і побачити тварин не так просто.

«Діти приходять: “Ми хочемо на тварин подивитися”, — розповідає Володимир. — Дітки, кажу, в нас не зоопарк, дикі тварини живуть своїм життям. Можна погуляти, пошукати. Можливо, ви їх знайдете, але гарантії вам ніхто не дає. Це своєрідний квест».

Герої першого плану — копитні 

Квести я люблю, і ми простуємо далі. Попереду з трави вигулькує рудувата зацікавлена голова. Це самиця коня Пржевальського.

Вона була першою мешканкою центру і поселилася тут за сприяння UAnimals. Кобила жила в колишній мисливській резиденції експрезидента-втікача Віктора Януковича в Сухолуччі. Тепер там парк відпочинку. Тварина мала запальну вдачу, тож зрештою навесні 2022 року працівники вирішили її приспати. Втрутилися небайдужі люди, до справи долучилися і UAnimals. Фонд оплатив седацію, ветеринарний супровід і перевезення тварини на Івано-Франківщину. Ще рік вона прожила на стадіоні в Бурштині, бо ж на Касовій Горі ще не було вольєра.

Сусіди кобили — стадо з 9 плямистих оленів, які жили на Львівщині в тісному вольєрі на території комплексу відпочинку. Місце збанкрутіло, й утримувати оленів не було кому. UAnimals разом із Володимиром перевезли їх на Касову Гору, де олені тепер мають незрівнянно більше свободи. Згодом в однієї самиці народилося оленя, тож тепер у стаді десятеро тварин. Простори Касової ділять із ними ще двоє плямистих оленів, три європейські лані, четверо муфлонів і 11 європейських сарн.

Розмножуватися тварини тут не будуть, тому під час гону самців і самиць розділять. Для цього їх заманять у маніпуляційний коридор (спеціальний вольєр) їжею. «Вони собі заходять і рухаються по колу. А в один момент зайшло все стадо — і я їх закрив, — пояснює Володимир. — Самець підійшов до краю — я закрив його в ящик і повіз на іншу ділянку, випустив». 

Тварини отримують мінімальний догляд: їм роблять щеплення й обробляють від кліщів (заманивши стадо в маніпуляційний коридор, посипають зверху пудрою, що захищає від паразитів). Узимку дають трохи вівса й кукурудзи. Влітку лише ставлять солонці. Все інше — як у природі. 

«Сусліки» повертаються: реінтродукція крапчастого ховраха

На сонці блищить огорожа з бляхи, мало не ріже око. «А це в нас ховрашине гніздо», — представляє Володимир.

70 років тому на Касовій і довкола теж було повно цих тварин. Звірівник Ігор із тутешнього села казав, що в місцевості жили «сусліки», яких він ганяв малим разом із друзями. Справжня назва «сусліка» — крапчастий ховрах (Spermophilus suslicus). В Україні цей вид перебуває на межі вимирання.

Люди нищили ховрахів без жалю, бо ті добряче шкодили полям і городам. До того ж ховрахові для життя потрібні степи та луки, а їх теж меншає: незоране орють, меншає худоби, яка б паслася і «розчищувала» ділянки. Ще трохи — і вид, може, зник би з України взагалі. Тому науковці зараз докладають зусиль, щоб його відтворити, зокрема й тут, на Касовій. Увесь проєкт з реінтродукції ховраха профінансував фонд UAnimals.

Ховрахи, які поселилися на Касовій, приїхали зі Львівщини. Місцевість, де вони з родичами жили, частково переорали. Фахівці виловили там кілька особин і переселили сюди. 

«Гніздо» ховрахів на Касовій — це велика ділянка, обгороджена бляхою. По центру — менший вольєр із сітки. Там ховрахи жили два тижні, звикаючи до нового місця. Потім цей мінівольєр відкрили — і ховрахи пішли освоювати адаптаційний вольєр площею пів гектара.

Чи не прокопаються вони через огорожу? Ні, бо метал закопаний у землю на глибину 50 сантиметрів. Ще тут є камера, щоб спостерігати, як вони прижилися. Невдовзі поставлять ще одну з більшим зумом. 

У траві шугає ховрах, але я як на біду саме розглядаю камеру. Та нори, ходи видно гарно, де-не-де — лушпайки соняшника. «Все поз’їдали, — інспектує Володимир. — Соняшника насипаємо їм. Він жирний, а їм треба багато жиру, щоб добре перезимувати. А в природі насіння їдять, на жуків полюють — коників, саранчу. Їхня улюблена їжа — жук кравчик».

Ховрахи живуть тут з першого червня. Пізніше вони покинуть і цей вольєр та житимуть на Касовій там, де їм сподобається. Володимир і причетні до проєкту прагнуть, щоб колонія розрослася принаймні до 500 тварин. А поки що цих кількох бережуть від хижаків.

Зовні вольєра для цього натягнули електропастух. «Якщо приходить тхір або лисиця, вона носом обнюхає, її стукне — і вона втече. А для птахів он у нас дядько стоїть», — Володимир вказує на опудало.

«Дядька» лякаюся навіть я: він моторошно ворушиться від вітру. 

«Я спеціально зробив, щоб він ворушився. Найбільший ворог ховраха — підорлик малий. Він побачить людину — і не нападе. Так що він нам гарно охороняє колонію». Клацаю Володимира з «дядьком» — «Назвіть “двоє на охороні ховрахів”».

Волинський молочай (Euphorbia volhynica) — ендемік Східної Європи (росте тільки тут, більше ніде у світі). Це ще й релікт — рослина, яка збереглася з дуже давніх часів, коли природа була геть іншою. Волинський молочай — свідок минулих епох 

Натрапляємо на червонокнижний весняний горицвіт (Adonis vernalis). Без квітки він схожий на кріп, а одна з його народних назв — польовий кріп. А ще кажуть «пожарна квітка» — за яскравий жовтий цвіт. З рослини виготовляють серцеві препарати. Проте просто так заварити собі горицвіту не можна: він отруйний.

То тут, то там росте подільська зіновать (Chamaecytisus podolicus) — теж місцевий ендемік, що любить скелясті схили. Зіновать захищають міжнародні природоохоронні списки. Під кросівками кущиться приємна на дотик гостра костриця.

Ми на Опіллі, західній частині Поділля. У попередні геологічні епохи ці пагорби вкривали моря. На дні формувалися гіпси й вапняки, які тепер виходять на поверхню як скелясті гірські схили. Такі ділянки не обробляли, тож вони залишилися реліктовими (зазнали мало впливу людини і зберегли багато видів). Це найбагатші в регіоні екосистеми — тут найбільше видів тварин і рослин.

Виходимо на вершину. Вітряно. Над нами полює великий яструб. З оглядової вежі видно, яка крихка ця краса — одразу за огорожею густо росте соя, внизу видно кукурудзу, а сусідній пагорб — у чагарях. «На цій горі теж був степ, — показує Володимир. — А тепер він заріс. Його або переорють, або він перетвориться в малоцінний ліс». Такі ліси небагаті з погляду біорізноманіття — там мало видів рослин і тварин. 

Спускаємось деякий час через очеретяну молінію й папороть орляк. Вони тут серед небажаних видів: не характерні для степу й ідуть суцільними хащами, пригнічуючи інші рослини. «Ми орляк косимо, а він знову бабах — і поліз». Так само заважають трав’яниста бузина й сиза ожина. Копитні їдять не все: від бузини відмовляються, вона їм смердить. 

«Тут погана ділянка, — киває Володимир на зарості орляку й бузини. — А ці схили — це класно». Вони сиві від ковил. Там знову вигулькує кобила Пржевальського й стежить за нами блискучим темним оком.

Крім копитних і ховрахів

Присідаємо біля куп землі. Вони такі, наче там попрацював невеличкий екскаватор. Насправді це робота подільського сліпака (Spalax zemni). Це ендемік — тварина, що трапляється лише в цьому регіоні. Він справді сліпий: очі редуковані, бо вони йому не треба, життя він проводить під землею. За однією з легенд, на прохання сліпака дати йому зір Бог наказав йому нарити стільки купок землі, «скільки зірок на небі». 

Зате в сліпака є довгі різці, якими він прогризає собі ходи в землі. Сліпак їсть підземні частини рослин. Живе самотою й зустрічається з іншими сліпаками хіба для народження малят.

На Касовій «чудом збереглася популяція», каже Володимир. Ще одна є на Миколаївщині. 

Зі ссавців на горі ще збірна України з 9 зайців — усі на реабілітації, з різних куточків країни.

Де багато рослин, там багато й комах. На Касовій живе рідкісний фіолетовий джміль — звичайна ксилокопа, або бджола-тесляр (Xylocopa valga). Самиця будує контейнери із квіткового пилку для кожного зі своїх яєць. Унизу «Касової гори» є дерев’яні будиночки, готові приймати рідкісну комаху.

Крім неї, на Касовій Горі живе український пилкохвіст (Poecilimon ukrainicus) — коник без крил. У природі збереглися тільки поодинокі особини — все через зникнення степів. Тож пилкохвіст занесений до Червоних книг України й Польщі.

Ще один безкрилий коник — степова дибка (Saga pedo). У дибок самі «дівчата». Самці у природі існують, проте трапляються надзвичайно рідко. Розмноження відбувається без їхньої участі: нові комахи розвиваються з яйця без запліднення. Такий тип розмноження називається партеногенез. Дибки — хижачки, ловлять інших комах із засідки.

Бредемо травою до яблуні-дички. Нарешті холодок! Володимир шукає на землі стигле яблуко, але там нічого нема. Врешті зриває одне з гілки.

«Бачите, копитні все виїдають. Яблука терпкі, але їм смакує. Ще тут борсук приходить їсти. Він тут і жив, але браконьєри постійно виловлювали. А тепер не можуть!».

У обвалених схилах гори є нори бджолоїдок, ластівок-берегівок і диких бджіл. Одне таке місце для птахів Володимир із працівником створили вручну — заступами. Там справді оселилися птахи. 

Поки я дивлюся на ковилу, мене кличуть униз, під ще одне поодиноке деревце. Виявляється, там ще й печера. «Це печера сонцевиків Іо. Вони там зимують, туди їх купа набивається», — вмостившись у холодку, розказує Володимир.

Сонцевик павиче око — відомий усім нам червоний метелик, а його латинська назва — Aglais io, на честь красуні Іо — однієї з пасій Зевса.

У кроні дикої груші прихована фотопастка, щоб стежити, які птахи сюди прилітають. На знімки потрапляють сороки, сірий сорокопуд, великий яструб, малий підорлик, дрозди. 

Ще один спостережний пункт розташований на іншій груші. Виходимо дерев’яною драбинкою на невеличку терасу просто в кроні дички. Для Володимира це ще й місце кавування й роздумів.

Планування на груші

«Роботи повно, — каже Володимир, відкинувшись на лавці, де приємний вітерець нарешті долає спеку. — Зараз я роблю польову кухню для волонтерів. Таку, знаєте, з великими сковорідками, щоб картоплю по-домашньому можна було приготувати».

Чоловік планує облаштувати вольєр для тварин, що живуть у воді. Вже було чотири випадки, коли можна було б поселити на Касовій вилучених видр. Проте місця не було, і видр довелося віддати в зоопарки. 

Однак ключове питання — обгородити наступні ділянки урочища. Загалом в оренді у Володимира 71 гектар землі, з них обгородили 23. Якщо обгородити інші ділянки, самців можна буде відділити від самиць у період гону, а також прийняти тварин, які не могли б жити разом в одному вольєрі, хай і великому. «Просили оленя благородного забрати, але я не зміг: він усіх тут поб’є».

Обгородивши другу за планом ділянку, центр зможе прийняти ще 50 копитних.

«Від того, що тут існує центр, всі у виграші. Громада, бо я зберігаю землі, які деградували, і плачу податок за землю. І я щасливий, бо це була моя мрія», — говорить Володимир.

На Касовій тепер бувають туристи, сюди привозять поважних гостей. Задоволені не всі: декому конче треба побачити тварин, але це не завжди виходить — ті не сидять в очікуванні відвідувачів. Приїжджають і школи. У місцевій громаді запровадили урок просто неба на Касовій Горі для різних класів, починаючи з 6-го. «Спочатку в нас екскурсія, потім сідаємо й спілкуємося з дітьми, — розказує Володимир. — Виховуємо почуття гуманності до диких тварин. Показуємо, як має жити тварина. А дика тварина має жити в дикій природі».

— Хто-хто вас вкусив? 

— Перегузня. 

— О, вас такі цікаві тварини кусають. Це десь у тропіках? 

— Ні, в Україні. 

Чекаючи на вакцину від сказу, зоолог Володимир Яроцький намагався пояснити людям у коридорах харківського травмпункту, який звір його вкусив. Такої тварини там ніхто не знав. 

Хто ж така перегузня? Кажуть, мала пташка, та гострий дзьобик. Перегузня хоч і не пташка, та прислів’я їй пасує. Ця невеличка хижа тварина схожа на лісового тхора, проте має особливості. У неї довгі кігті, сильні м’язи, а ще перегузня вміє голосно верещати.

Володимир Яроцький пережив цілу пригоду, намагаючись повернути перегузню в дику природу. Далі — про те, як це було. А паралельно ви більше дізнаєтеся, що вміє перегузня і що допомагає й заважає їй відродитися в українських степах.

Перша особиста зустріч

Володимир: «Влітку 2020-го я проводив екскурсію в Національному природному парку “Гомільшанські ліси” [на Харківщині]. І саме тоді колеги подзвонили мені й сказали, що зловили перегузню на біостанції Харківського національного університету в Гайдари — село в Харківській області.Гайдарах. Ми туди поїхали подивитися на перегузню. Вона була в поганому стані, а ще вона мене вкусила. Я знав, як правильно тримати тхора — під передні лапи. Тоді він не може вкусити. А в перегузні кута нахилу голови вистачає, щоб тебе хряснути за палець. У куницевих є особливість: вони, як пітбулі, коли кусають, то просто продавлюють тіло. Хоч у мене були рукавиці, як у зварювальника, перегузня їх прокусила. Це був мій перший контакт із твариною».

Перегузня — представниця родини куницевих, сильних і водночас пластичних тварин. Отже, вона родичка лісового тхора, куниці, борсука, видри, а ще скунса. І з ним має дещо спільне, але про це далі.

У латину її назва — Vormela peregusna — прийшла саме з української мови! Це щодо другого слова в назві. Vormela ж означає «маленький черв’як». Її тіло справді довге і граційне, втім, як і у тхора чи ласиці.

Завдяки кольору англійською перегузню називають Marbled polecat — мармурова кішка. Частинка pole означає «курча» й натякає на те, що перегузня може красти домашню птицю. За цим заняттям її справді заставали.

Перегузні — самітники й самітниці. Разом вони проводять час хіба в шлюбний сезон.

У цій статті українські зоологи відносять перегузню до так званої окупованої фауни — тварин, які перебувають поза моніторингом українських біологів. Наукові установи, де охороняли тварину, зараз в окупації, а з’являється вона там, де йдуть бої.

Прикинутися мертвим у мить небезпеки — не рідкість серед тварин, це явище має назву танатоз. Навіщо? Вірогідне пояснення таке: хижаки цікавляться рухливим об’єктом; щось, що не проявляє ознак життя, не приваблюватиме хижачої уваги. Хоча в деяких тварин є й інші причини: певні змії можуть вичікувати здобич, а мурахи — уникати конфліктів.

Мертвими прикидаються не лише змії, риби, комахи, а й ссавці. Наприклад, опосуми. Play possum англійською означає «прикидатися, що тебе нема або ти ні до чого». А ще так уміють американський тхір, скунс, ласиця. І перегузня — майстриня зіграти роль померлої.

Та спочатку перегузня випробує й інші методи. Побачивши щось небезпечне, вона стає на задні лапи й демонструє своє яскраве забарвлення — це у тваринному світі теж слугує попереджувальним сигналом. До всього, перегузня має спеціальні анальні залози, здатні випускати секрет із різким запахом. Це вона теж робить — і коли прикидається мертвою, і коли просто відчуває загрозу.

Зруйновані плани

Володимир: «Дівчата поселили перегузню в одну покинуту й завалену мотлохом квартиру, посадивши в клітку для кроликів.

Я поїхав у Лисичанськ через Кремінну, бо там у мене родичі. І був у мене знайомий Браян зі США, який полюбив українські ліси і жив у Сіверськодонецьку. Я кажу: “Браяне, підвези мене з Кремінної в Лисичанськ. Треба забрати рідкісних тварин, поїхати до лісу й випустити. Година туди, година сюди…” — “А вони не смердять?” — “Та все буде нормально”. Його дружина саме була вагітна — переживала, щоб і машина була чистою, і чоловік вернувся якнайшвидше.

Я збирався вакцинувати перегузень від сказу, хотів взяти відбитки лап, матеріал на ДНК. А дзуськи! Виявилось, що одна перегузня зламала клітку й утекла. Години три шукали. Знайшли за унітазом в місці, де було пів цеглини вибито. Вона там згорнулася й спала. Довелося демонтувати унітаз, щоб дістати перегузню. Звісно, тварини розхвилювалися, я вже не міг із ними нічого зробити [вакцинувати і провести дослідження]. Треба було їхати до лісу, але мене знову вкусили».

Своїми сильними лапами і довгими кігтями перегузня викопує простору нору. Хоча, коли настрою копати в неї немає, може поспати в чужій. 

За допомогою радіостежень встановили, що перегузня долає до одного кілометра на добу, рідко повторюючи свій попередній маршрут і змінюючи своє лігво та територію активності кожні 2-3 дні. Час проводить у полюванні, а коли втомилася — спить. 

Тимчасові незручності

Володимир: «Коли перегузня вкусила мене вдруге, я зрозумів, що треба самому вакцинуватися від сказу. 

І ось уже 10-та вечора. Ми їдемо до травмпункту. Там не знають, хто така перегузня. А ще у вакцини від сказу, що там була, 6 доз… Врешті мені дуже суворо кажуть, що я маю знову приїхати до них отримати наступну дозу або знайти вакцину тієї ж серії. 

Дві години вони спостерігали за мною після вакцинації. А перегузні тим часом верещали. Плюс у машині наче скунси побували. 

Врешті ми вночі поїхали випускати тварин. Браян привіз мене в Сіверськодонецьк і каже: “Я тебе в Кремінну не повезу, бо дружина чекає, але замовлю таксі”. А тут така злива! Просто ріки. Ще й їздили по всьому Сіверськодонецьку в пошуках банкомата о другій ночі. Дороги не видно, скрізь потоки води. 

У Кремінній швидко перевірили, чи є серія тієї вакцини. Вона була, тож я там вакцинувався. А потім поїхав додому в Харків і зробив 7 дзвінків, щоб отримати направлення на подальшу вакцинацію. Здавалося б, ХХІ століття, але не всі проходять вакцинацію до кінця. Люди приходять у перший день, а потім не продовжують і помирають від сказу». 

Перегузні більшає. Побачили — не чіпайте

Володимир: «У 2022–2023 роках була хвиля, коли в окопах розплодилися миші. Тоді з’являлося чимало повідомлень, що там бачили і перегузню. Це не дуже гарні історії, бо ці перегузні опинялися в приватних руках. Ми з колегами з громадської організації “Ferret Galaxy” всіх продзвонювали і дізнавалися, якою була подальша доля тварин. Нам казали, що їх випустили. Та з’ясовувалося, що це не завжди так.

Бувало, люди розуміли, що не зможуть утримувати перегузню, бо тварина специфічна. Хоч і виглядає няшно, але кидається, кусається, плюс запах. І тоді їх випускали. Нам відомо про два таких випадки. 

Це найрідкісніший вид серед куницевих. Проте їх часто ловлять.

Ше одна перегузня, про яку мені відомо, була в Донецькій області. Її знайшли біля Краматорська і намагалися продати на вулиці. А тоді чоловік звернувся у “Ferret Galaxy”, щоб проконсультуватися стосовно утримання… Він божився, що випустив перегузню. Але що відбулося насправді, мені невідомо».

На початку ХХ століття перегузня була типовою мешканкою приазовських степів і земель сучасної Донеччини. У другій половині століття тварина почала вимирати.

Цілинний степ розорювали дедалі інтенсивніше, а на його залишках випасали худобу. Пси, які допомагали пастухам заганяти отару, виловлювали у степах диких тварин, зокрема й перегузню.

У 90-х роках вчені вважали, що в Україні живе лише 100–150 перегузень. Та потроху скотарство на Сході стало занепадати. А хижого звірка зустрічали частіше. Відродження перегузні почалося в 1998-му, як пізніше фіксували вчені. А з 2009-го спостерігали бум перегузні (якщо це так можна назвати, адже загальна кількість знахідок — всього-навсього 29 тварин за 43 роки). 

У 2010-му на Приазов’ї бачили турнір двох самців, за яким спостерігала ще одна перегузня, напевно, самиця. У 2016-му перегузню спіймали біля Краматорська — це була місцева сенсація. Якщо вірити авторці дослідження, навколо Краматорська з 2016 до 2023 року знайшли 7 перегузень.

Останніми роками відео перегузні з окопів справді поширювали в мережі. Торік «мармурову кішку» бачили біля озера в Дніпрі. А цьогоріч також фіксують біля позицій військових.

Якщо перегузня навідається у ваше місто, ось коротке нагадування: тримати червонокнижну тварину в неволі чи продавати її забороняє закон.

Світлина заставки: перегузня в зоопарку Магдебурга в Німеччині. Автор фото: Клаус Рудлофф. Джерело: http://www.biolib.cz

Чи траплявся вам на очі дикий хом’як в українській природі? Якщо ви зараз уявили сирійського хом’ячка, якого часто тримають удома, то  можете скласти хибне враження про його родича з України. Він — справжній велетень серед гризунів: найбільші важать понад кілограм! 

Європейський, або звичайний хом’як — це боєць за місце під сонцем. Він відчайдушно відганятиме кожного, хто тільки спробує порушити його кордони. Однак європейський хом’як, попри такий міцний характер, опинився під загрозою вимирання. Він перебуває в Червоному списку Міжнародного союзу охорони природи як вид під загрозою зникнення. 

Хом’якові полюбилися українські городи, тож люди записали його в категорію небезпечних шкідників. «Щороку в Україні, за моєю оцінкою, вбивають більше тисячі хом’яків, — каже зоолог Михайло Русін. — В ютубі, тіктоці, буває, з’являється відео дикого хом’яка. Половина коментарів під ним — у стилі “яка няшечка”, а друга половина — про те, що “цього шкідника треба негайно вбити”. Коли ми пишемо, що це червонокнижна тварина, відповідь зазвичай така: “А ви приїдьте і заберіть з мого городу вашого цінного хом’яка!”». Що ж, приїду й заберу, вирішив колись Михайло Русін, читаючи такі коментарі. І заснував Центр порятунку хом’яків.

Команда спеціалістів справді виловлює диких хом’яків на ділянках, за потреби лікує й відселяє у природу. Ця ініціатива принесла  Михайлові спеціальну відзнаку Всеукраїнської зоозахисної премії 2024 року.

Гризун у бойовій стійці

— Чи є у європейського хом’яка особливості поведінки, яких в інших тварин немає?

— Є, і це бойова стійка. Якщо хом’якові загрожує людина чи тварина, він стає на задні лапки й кидається на неї, намагаючись відігнати. Це дуже характерна поведінка.   

Хом’як — тварина жадібна. Так він пристосувався до життя в природі. Він збирає корм і забиває собі за щоки, потім приносить у нору і лапою лупцює себе по щоках, вибиваючи це все назовні. Коли хом’як із набитими щоками біжить, вони ширші за його тіло. Знаєте, він із цими здоровезними щоками схожий на акулу-молот.  

— Чим зайнятий дикий хом’як протягом доби?

— Хом’яки можуть виходити з нори й удень, але все ж основний період активності для них — ніч. Уночі хом’як збирає харчі та заносить собі в нору, у спеціальну комору. Він їсть рослинну їжу, проте може з’їсти й комах, навіть дрібних мишей чи яйця маленьких пташок.

До речі, хом’як ніколи не повзає під землею, під’їдаючи картоплю чи моркву. Це роблять зовсім інші види.

— Що європейський хом’як робить узимку?

— У нормі — спить. Це справжнісінька сплячка: температура тіла падає до 8 градусів, серце сповільнюється до одного удару на хвилину. Як і всі види, які взимку неактивні, восени він жирує: багато їсть, щоб запастися жиром. А ще робить собі склад харчів у коморі, аби було що їсти, коли прокинеться.   

Агресивні побачення 

— Як дикі хом’яки взаємодіють між собою?

— Це жорсткі одинаки — вони не утворюють сімей. Самець і самиця живуть окремо, часто вони одне одного дуже сильно б’ють лапами й кусають.  Самиця може навіть убити самця — таке часто буває під час парування. Хоча самці зазвичай більші, самиці агресивніші й жорстокіше б’ються.  

Під час перетримки ми завжди селимо їх окремо, щоб не допускати бійок. Якщо їх тримати групами, велика ймовірність, що залишиться лише один. 

— А як вони реагують на інші види?

— Дикі хом’яки — бойові тварини. Вони стають у свою бойову стійку й починають стрибати, захищаючись чи нападаючи. Буває, хом’як намагається так прогнати собаку або кота. Незважаючи на це, коти часто вбивають хом’яків, і це велика проблема. 

Чому щезають дикі хом’яки

— Ми вже згадували, що дикий хом’як під загрозою зникнення. Наскільки ситуація критична? 

— Прогнозують, що до 2050 року хом’яків як виду просто не буде. Про це говорить математична модель, побудована на показниках народжуваності й смертності. Хом’як — вид, що дає дуже багато потомства. В ідеальних умовах самиця здатна народити малят тричі на рік, і в кожному приплоді може бути 6, 8, а то й 10 хом’ячат.

Колись воно так і було, але в останнє десятиліття приплід є вже тільки раз на рік. Кількість малюків у приплоді теж зменшується.

У природі хом’як не надто піклується про потомство: самиця зазвичай покидає малих приблизно за місяць. Водночас серед них висока смертність — передовсім через хижаків.

Якщо змодельована тенденція триватиме, за прогнозами науковців, вид справді може повністю зникнути. 

— Чому дикому хом’якові живеться гірше?

— Клімат теплішає, і зима тепер менш стабільна. Раніше європейський хом’як залягав у сплячку в листопаді і до березня спав. А зараз сніг випав, на Новий рік вже й дощ іде, потім знову сніг… І хом’як то засинає, то прокидається.

Це дуже високі енергетичні затрати. Якщо в хом’яка постійно ці гойдалки, тварина виснажується. Часто європейські хом’яки гинуть під час зимових відлиг.

Диким хом’якам загрожує і велика кількість пестицидів на полях. Тут відіграє роль і занепад дрібного фермерства. Це дуже важливо: на дрібних городах у хомʼяків завжди багато калорійної їжі, але тепер вони дедалі частіше опиняються на величезних полях, засіяних однією культурою. Нею і мусить харчуватися тварина. Однак, за дослідженнями французьких учених, монодієта погіршує здоров’я хом’яків.

— Воєнні дії якось впливають на хом’яків?

— Припускаю, що так. На північний схід від Харкова була популяція європейського хом’яка. І саме через той район, де жили хом’яки, був наступ у 2022 році. Там все перерито, все в бліндажах. А бліндажі — це пастки для тварин. 

Головне — це людський фактор. Іноді я бачу заклики тримати європейського хом’яка вдома. Такі заклики — злочинні. Українські закони забороняють тримати вдома червонокнижні види. 

Іноді хтось або скуповує хом’яків, або пропонує, щоб ми в центрі за них платили людям. Для мене це все є шоком! Червонокнижних тварин і рослини не продають — ніколи і нікому. 

Як не з’їм, то понадкусюю: кредо хом’яка

— Навіщо з лук хом’якам іти на городи? 

— Вони туди приходять поживитися. Виходить небезпечна пастка. З одного боку, хом’якам подобається, що там повно різноманітної і смачної їжі. З іншого — люди хочуть їх позбутися, вбити, бо вважають шкідниками, а коти й собаки теж намагаються їх вполювати. Для того, щоб безпечно забрати європейського хом’яка з людської ділянки, й існує Центр порятунку хом’яків.  

Хом’яки люблять ягоди, фрукти, овочі. При чому на городі гризуть сам овоч — стебло їх не цікавить. Цукрові бурячки люблять понадкушувать. Особливо їм до смаку полуниці. Дикий хом’як не з’їдає одну полуницю повністю, а бігає собі й надкушує багато ягід. Буває, що буряки, кабачки, огірки надкушує.

Якось на Рівненщині люди побачили хом’яка і розповіли нам. Казали, що він не дуже-то й заважає. Аж поки не побачили, скільки полуниць він понадкушував! Вже тоді ми того хом’ячка виловили й переселили.

— Він може зробити нору прямо на ділянці?

— Так, але це частіше буває там, де мало ходять або подвір’я занедбане. Наприклад, старенькі господарі не можуть всі бур’яни виполювати, і десь там під грушею хом’як вирив нору. А буває, що він шукає собі місце під сараєм чи під вуличним туалетом.

Відрізнити нору дикого хомʼяка досить просто, але для цього потрібен певний досвід. Зазвичай це велика нора — часто в неї може зайти ціла рука. Тунель іде або вертикально вниз, або під кутом у 45 градусів. Якщо це нора для зимування, то її глибина — до двох метрів. Може бути й насип, особливо ранньою весною: якщо хом’як там зимував, то він розчищає нору й виносить ґрунт.

Зверніть увагу,  що хомʼяки ніколи не роблять поверхневих горизонтальних ходів. То попрацювали кроти або полівки-економки. Чи навіть сліпаки, особливо якщо це схід або південь України. 

— Як зазвичай до диких хом’яків налаштовані люди?

— До нас звернулася жіночка з Харкова: спитала, що їй посадити на ділянці, щоб там навпаки жили хом’яки! Начебто були дикі хом’яки в сусідів. І от вона каже: як би так зробити, щоб вони у мене більше жили? Ми  домовилися, що вона половину свого городу засіє люцерною, бо в люцерні диким хомʼякам дуже подобається. Ця історія мене найбільше потішила.

Річ не в тому, що ми кілька десятків хом’яків врятуємо з ділянок, а в тому, що ми можемо потрошку змінювати ставлення людей до тварин. Рухатися в тому напрямку, щоб люди гуманніше до них ставилися.

— Уявімо, що хтось понадгризав мої овочі, і я зрозуміла, що це хом’як. Що далі?

— Я б попросив вас дати якісь докази. Показати фотографію тварини чи відео на телефоні. Буває, люди встигають зняти хом’яка. Та якщо людина просто бачила дикого хом’яка й може адекватно його описати, тоді віримо.

Якщо з’ясовуємо, що це дійсно європейський хом’як, то ми спочатку вмовляємо людей його не вбивати. І далі можемо виїхати до них. Там ми спробуємо відловити тварину і випустити подалі від людей.

— Як можна зловити дикого хом’яка?

— Це не виглядає як екшн. Він же нічний, то що тут робити? Вночі бігати з приладом нічного бачення? Хом’як біжить, ми за ним… Такого нема. Вдень ми оглядаємо територію, знаходимо сліди життєдіяльності, а тоді виставляємо спеціальні пастки — живоловки. Якщо є нори, от біля нір і ставимо.

Всередину кладемо принаду. Дикий хом’як не пропускає нічого смачного — він точно залізе туди.

Людям без досвіду краще такого не робити, навіть якщо в них добрі наміри. Хом’яки можуть загинути. У нас ніколи такого не було, адже ми професіонали.

Є всілякі народні методи у стилі позаливати нори водою, але це все негуманно.

— Ви відразу його в коробку садите й везете подалі від людей?

— Прямо в живоловці й веземо — це ніби кліточка. Стараємося випускати там, де вже є дикі хом’яки, щоб тварина могла знайти собі пару. Але ми не робимо «хард реліз». У перекладі це «жорсткий випуск». Це коли просто відкривають дверцята клітки, копняком під задок — і пішов далі! Це може мати гарний вигляд на відео, як тварина з кліточки красиво біжить вдалину. Проте з хом’яком такий метод використовувати не можна.

Якщо випускають зубра чи кабана, йому відчиняють двері — і він собі пішов. Ніхто нічого йому не зробить. А хом’яка буквально всі хочуть вбити або з’їсти: хижі птахи, тхори, коти. На новій території хом’як дезорієнтований. Треба дати йому хоча б мінімальний прихисток, щоб він трошки затримався на місці випуску.

Ми робимо нору десь завглибшки пів метра — метр, запускаємо туди хом’яка, корм накладаємо, зверху нору закриваємо чимось важким. Останнім часом беремо тротуарну плитку, яку можна купити в будівельному магазині. Всередину кладемо невеликий запас кормів: яблука, моркву, трохи зерна.

Дикий хомʼяк вже за добу прокопує собі вихід і починає освоювати територію. Так ми даємо тварині можливість закріпитися на новій місцевості: у нього одразу ж буде прихисток. Інакше він просто побіжить куди-небудь, і вся робота, яку ми виконали, буде даремною.

Збільшити популяцію європейського хом’яка в Україні намагаються і в Центрі відновлення рідкісних видів у Київському зоопарку. Тут ми розмножуємо хом’яків згідно зі спеціальною програмою, а потім заселяємо їх у природу. Програма діє з 2019 року.

Центр відновлення рідкісних видів

— Скільки зараз мешкає диких хом’яків у цьому центрі?

— Близько 30. Спочатку було кілька відловлених. Зараз там природних хом’яків — одна-дві особини, всі інші народилися в неволі.

— Ви їх якось розрізняєте?

— Вони абсолютно різні. Є флегматичні, спокійні, є дуже агресивні, істеричні прямо. Самці намагаються якомога менше енергії витрачати, знаєте, такі ледачі жирні самці є. Самиці менші й більш тривожні. Хоча бувають і навпаки спокійні самички та дуже агресивні самці. Один самець мене багато разів кусав, коли я його обстежував чи зважував.

— Хіба ви були не в рукавичках?

— Вони будь-які рукавички прокушують! У них настільки гострі зуби, що  вони пробивають навіть спеціальні ветеринарні кевларові рукавиці.

— Не боїтеся їх брати?

— Боюсь. Дуже глибоко оці різці проникають. Є техніка, як максимально безпечно брати диких хом’яків. Та й то буває так, що не вдається уникнути укусів. Це проблема, коли працюєш із тваринами: завжди існує небезпека, що тебе вкусять або подряпають. Саме тому ми нікому не дозволяємо брати в руки диких тварин, окрім тих людей, які пройшли навчання і інструктаж.

— Куди потрапляють хом’яки з Центру відновлення рідкісних видів?

— Випускаємо їх на Одещині в Тарутинському степу спільно з організацією «Rewilding Ukraine». Там побудовані вольєри для адаптації.

Торік ми випустили у вільне життя трохи більше 20 тварин. Цьогоріч продовжимо: у планах випустити в степ 50 хом’яків. 

Уявіть: тисячі людей у великій залі затамували подих, їхні погляди прикуті до сцени.

Ведучі нарешті відкривають конверт, що приховує ім’я переможця чи переможниці. Після паузи, що, здається, триває вічність, вони нарешті говорять: «Цю нагороду отримує…».

Ще мить — і вони назвуть ваше ім’я. Готуйтеся підійматися на сцену по свою відзнаку. Але зачекайте… яку саме? Пропонуємо зʼясувати в нашому тесті!

Військова промисловість викидає багато парникових газів, підігріваючи планету. Через викиди, пов’язані з війною в Україні, росія прискорює глобальне потепління. А до підвищення середньорічної температури у світі на 1,5 °C від доіндустріального рівня вже й так лишається не більш як 4 роки.

Чому це важливо і чи можливо щось вдіяти?

Про це керівниця відділу стратегічних ініціатив UAnimals Ольга Чевганюк у прямому етері поспілкувалися з Леннардом де Клерком. Ділимося тезами цієї бесіди. 

Зелений Капіталіст з нідерландського села  

Як сталося, що ви пов’язали свою роботу зі збереженням довкілля, та ще й у контексті України?

Я виріс у селі в Нідерландах разом із трьома старшими братами. Кожен із нас мав по кілька прізвиськ. Мене називали Зелений Капіталіст. Капіталіст — тому що я був не проти заробити грошенят. А Зелений — бо завжди думав про довкілля, про те, як ми, люди, маємо зменшити шкоду, якої наробили природі.

У мого батька була фабрика. Там виробляли матеріали для пакування квітів — важлива штука в Нідерландах! У дитинстві на літніх канікулах я працював на цій фабриці. Напевно, тому й зацікавився темою довкілля. Знаєте, я бачив увесь цей пластик і відходи… Часто я працював із невеличкою машиною для переробки пластику. Це були такі собі початки економіки замкненого циклу.

Я вступив до університу в 90-х, коли розпався Радянський Союз. Тоді я зрозумів, що ми на Заході уявлення не маємо про всі ці країни й нації, які називали Східним блоком. У батьків була супутникова тарілка, і я з нею чимало грався, щоб подивитися телеканали з Угорщини, Румунії, країн Балтії. Мене цікавила ця невідома для нас частина Європи. Невдовзі я почав працювати на інженерну фірму, у якої найбільший офіс був у Києві.

Приїхавши туди, я нічого не знав про Україну. Дуже соромно це казати, але мені здавалося, як і багатьом із нас, що це «типу росія, але трошки інша».

Я прожив в Україні кілька років, подорожував, дізнавався про різні регіони, про історію, якою українці пишаються, і трохи закохався у цю країну.

Це були 1999-2001 роки — важкі часи для України. Тоді сталося вбивство Георгія Гонгадзе, президентом був Леонід Кучма, не все розвивалося найкращим чином. Проте я бачив країну, яка йде іншим шляхом, ніж росія.

Повернувшись до Нідерландів, я почав працювати з урядом у справах, пов’язаних зі зміною клімату. Ми допомагали зменшити викиди парникових газів.

Що спонукало вас досліджувати вплив війни на клімат?

Я живу в Угорщині й керую єдиним у Центральній Європі курортом, нейтральним для клімату. Коли відбулося повномасштабне вторгнення росії в Україну, ми з колегами прихистили багатьох українців, які їхали до Європи і хотіли відпочити після тижня в машині. Потім я подумав: що ще я можу зробити, крім допомоги біженцям?

Оскільки я знаюся на кліматичних змінах, то зацікавився, як російська агресія впливає на клімат. Коли розказав про свої дослідження друзям і колегам, ми зрозуміли, що раніше ніхто не вивчав впливу воєнних конфліктів на клімат. 

Так, війна впливає передовсім на природу України. Проте вона також збільшує викиди парникових газів і пришвидшує кліматичні зміни. Думаю, важливо пояснювати це людям — так зможемо показати, що російська агресія впливає на увесь світ.

Чому змінюється клімат на планеті?

Клімат змінюється через викиди газів, які ми називаємо парниковими. Вуглекислий газ — найбільш поширений серед них, проте є й інші типи таких газів: метан, озон, оксид азоту, фторовані гази і галогеновмісні гази. Шкідливим для атмосфери також є сірчистий газ, аміак, випари від спалювання кам’яного вугілля. 

Вони накопичуються в атмосфері й затримують сонячне тепло. Саме тому середньорічна температура на Землі зростає.

Паризька кліматична угода — міжнародна угода щодо змін клімату, обов’язкова до виконання всіма, хто її підписав. Її уклали в Парижі у 2015 році. На сьогодні угоду ратифікували Європейський Союз і 194 держави, зокрема Україна і росія. Паризька кліматична угода, яку підписали країни-членкині Організації Об’єднаних Націй, зобов’язує їх зробити все, щоб середньорічна температура не перевищувала доіндустріальний показник більш ніж на 1,5 °C. Ми не можемо зупинити зміни клімату — занадто пізно. Проте якщо ми обмежимо подальше зростання температури, то ще подужаємо наслідки. 

А от якщо температура зросте на 2 °C чи більше, настануть великі проблеми: катастрофічні погодні умови, люди мігруватимуть… і це ще не все.

Вже скоро кількість парникових газів, накопичених в атмосфері, буде достатня для того, аби температура зросла на 1,5 °C порівняно з доіндустріальним рівнем. До цього залишилося тільки 4 роки.

Тому нам треба справді дуже важко працювати, щоб значно зменшити викиди парникових газів. А росія з війною робить протилежне — вона збільшує кількість викидів. Це прискорює глобальне потепління.

Війна в Україні й парникові гази — який зв’язок?

Яка ситуація з викидами парникових газів внаслідок війни?

За нашими підрахунками, загальна кількість викидів, які спричинила війна в Україні, відповідає 175 мільйонам тонн вуглекислого газу. 

•   Це стільки, скільки Нідерланди з їх 18 мільйонами жителів виробляють за рік. А Нідерланди — промислова країна.
•   Це приблизно стільки викидів, скільки створили б 90 мільйонів нових машин на бензині на одній дорозі.
•   Або це те саме, що збудувати 260 енергоблоків вугільних електростанцій потужністю 200 мегават кожен.

Це значна кількість. 

Звісно, якщо подивитися на загальну картину викидів у світі, це лише маленька їх частка. Проте ми повинні зменшити викиди, їх треба спрямувати до нуля — і негайно. А війна кількість викидів навпаки збільшує.

Чи впливають на клімат пожежі на російських нафтобазах?

Ми вивчали різні категорії викидів, зокрема й ті, що стосуються енергетичної інфраструктури. Сюди належать і викиди від горіння нафтобаз як у росії, так і в Україні. Загальна частка викидів від енергетичної інфраструктури становить 10 %. Проте саме горіння нафтобаз має відносно низьку частку — менш ніж 1 % всіх викидів.

Більший вплив має пряме застосування воєнної техніки. Всі ці танки, бойові машини використовують страшенно багато дизельного пального й гасу. А це дає величезну кількість викидів.

У росії більшає викидів? Адже там економіка воєнного часу, більше виробництва та використання енергії. 

Так, адже там виробляють нову зброю. Росіяни використовують багато сталі — це матеріал, виробництво якого лишає високий вуглецевий слід. Ми поки не бачили цифр. Кожна країна повинна подати дані про свої викиди Організації Об’єднаних Націй протягом двох років від звітного періоду, а росія ще не опублікувала звіт за 2022-й. Однак я впевнений, що там буде зростання викидів.

Де місце росії у світовому рейтингу викидів?

Перше місце за викидами вуглекислого газу посідає Китай, а друге — Сполучені Штати. росія на 5-му місці. Україна значно нижче, бо це просто менша країна.

Якщо війна не зупиниться зараз, які наслідки чекають на людство?

Клімат буде змінюватися. Може статися так, що шкідливі викиди в атмосферу, які спричинила російська агресія, вплинуть не на Україну, а спровокують повінь у Бангладеші або пожежі в Амазонії. Це стосуватиметься всієї планети. Тут вже не можна розділити, що до чого конкретно призвело. Йдеться про накопичення парникових газів на планеті загалом.

Непрямий вплив

Війна стосується все-таки найбільше українців. Чи відчуваєте ви, що якось впливаєте на рішення, які приймають у світі?

Мої дослідження розкривають очі. Цей аналіз відкрив очі мені й багатьом іншим людям, які й гадки не мали, як сильно впливають конфлікти на зміни клімату.

Військова промисловість у світі викидає дуже багато вуглекислого газу, навіть коли нема війни. Такі викиди становлять 5 % світових. Адже солдати тренуються, практикуються на танках та іншому транспорті…

Російська агресія також змусила Європу зрозуміти, що вона в небезпеці, тож треба інвестувати в оборону. Багато країн підвищили свої військові витрати — і викиди від військової промисловості теж зросли. Це збільшує загальну кількість викидів у світі.

Я цілком розумію, що зміна клімату — це зараз не найбільша проблема для України. Ви намагаєтеся вижити як нація. Тому ця тема не потрапляє на перші шпальти в Україні, і це нормально.

Проте в Європі військові структури розуміють, що вони роблять свій внесок у зміни клімату. Одна з останніх конференцій, де я побував, була в Осло у червні. Кілька мілітарних інституцій зібралися, щоб поговорити, як зменшити вплив на довкілля. Кліматичні зміни були однією з головних тем. Вони хочуть зменшувати викиди, особливо вуглекислого газу.

А ще цікаво, що воєнні конфлікти змінюють транспортні ланцюжки у світі.

росія закрила повітряний простір над Сибіром для західних літаків. Тож політ із Лондона до Токіо, що зазвичай тривав 11 годин, тепер триває на 4 години довше. Літаки летять іншим маршрутом, над Канадою. Отож, у повітря потрапляє більше вуглекислого газу. 

Простежуємо тут паралелі з іншими конфліктами на планеті. Наприклад, Хусити — учасники руху відродження секти шиїтського ісламу, яка колись правила в Ємені.хусити нападають на кораблі в Червоному морі. Щоб уникнути цього, морський транспорт часто обходить Червоне море і обпливає всю Африку. Це означає більше дизелю, більше викидів.

Після війни 

Якого ефекту ви сподіваєтеся від ваших студій?

Найбільший ефект буде тоді, коли росія відповість за ці викиди перед судом. Це тривалий процес, бо судова система працює повільно. Особливо в цьому разі, адже у нас немає прецеденту. Це справа на роки. Однак, коли росію притягнуть до відповідальності, це буде показово для світу. Агресор мусить відповісти за злочини проти природи.

У науковому журналі «Nature» у вересні 2022 року опублікували дослідження: кожна тонна вуглекислого газу, який викидають люди в атмосферу, завдасть збитків на 185 американських доларів. Якщо ми говоримо про 175 мільйонів тонн викидів, то виходить, що це шкода на майже 33 мільярди доларів. Щось десь станеться у світі й завдасть таких збитків. Ми не знаємо коли, не знаємо де, але це станеться.

Таку суму компенсації треба отримати від росії за викиди.

Частина грошей пішла б на відбудову України. Наприклад, на те, щоб висадити ліси, які згоріли під час обстрілів, а також відновити будівлі, використовуючи менше викопного палива, менше сталі, більше дружніх до клімату матеріалів. 

Інша частина має піти Глобальному Півдню — країнам, що розвиваються і яких найбільше зачіпають кліматичні зміни. Наприклад, для того, щоб зробити доступнішою воду.

В Україні таке сильне громадянське суспільство. Щойно ця жахлива війна закінчиться, почнеться відбудова — продумана й дружня до довкілля.

Громадські організації мають голосно говорити до уряду про те, як відбудовувати країну. Багато грошей прибуде із Заходу, щоб допомогти Україні відновитися, а завдання громадянського суспільства — впевнитися, що ці гроші використають як треба.

Це буде нелегко, але я впевнений, що ви це зробите — відбудуєте країну в спосіб, дружній до довкілля. Адже ви — міцні горішки.

Головна світлина: Леннард де Клерк. Джерело: Міністерство захисту довкілля і природних ресурсів України. 

«22 лютого 2022 року ми були на території парку в експедиції. Приїхали досліджувати популяцію червонокнижної рослини — шафрана сітчастого. Така тиша стояла, — згадує працівник Національного природного парку “Кам’янська Січ” Олександр Ходосовцев. — Тоді ми вперше зафіксували там орлана-білохвоста, а під вечір вийшли на мис Пугач. Десь о четвертій вирушили в Херсон. До початку повномасштабного вторгнення залишалося 36 годин».

Окупанти прийшли в Кам’янську Січ 9 березня. За 9 місяців Збройні сили витіснили їх зі степу на півночі Херсонщини, проте й досі росіяни дошкуляють парку з лівого берега Дніпра. Над місцевістю кружляють ворожі дрони, а сапери сотнями вивозять міни. 

А ще в парку добре видно наслідки підриву дамби гідроелектростанції в Новій Каховці. Адже до Кам’янської Січі належала частина акваторії колишнього Каховського водосховища. 

Як змінили природу бойові дії та як впливають на неї тепер? Що відбувається в природному парку під постійним вогнем? Про це UAnimals media розповіли наукові співробітники парку, які й ініціювали його створення, — Іван Мойсієнко й Олександр Ходосовцев. Обидва — професори кафедри ботаніки Херсонського державного університету. 

Різноликі степи

Здебільшого степові заповідники України розташовані на лівому березі Дніпра і на півдні. Кам’янська Січ натомість зберігає степ на правобережжі, на півночі Херсонської області. Та ще й який степ!

Це — зона справжніх, або помірних, степів, як пояснює Іван Мойсієнко. Однак тут є не лише вони. На схилах, направлених на південь, є фрагменти пустельних степів. Їхня рідна природна зона в Україні тягнеться тонкою смужечкою вздовж Чорного моря. Крім цього, у парку є гості й з лучних степів лісостепу: вузьколиста й пірчаста ковила.  

«Пустельні степи розташовані за 150 кілометрів на південь, а лісостеп — це кілометрів 200 на північ. І виходить, що все це є в Кам’янській Січі! Отаке унікальне різноманіття степів», — підсумовує Іван Мойсієнко. 

Ботанік також пишається своєю знахідкою в парку: «В експедиції я побачив дивний злак. Це був ламкоколосник ситниковий. Це його четверте місцезнаходження в Україні і перше на правому березі Дніпра. Зазвичай ламкоколосник живе в напівпустелях Казахстану». 

Загалом же в парку росте близько 500 видів рослин — 10 % з них охороняють.

Чому степ тут зберігся? Частина його була пасовищем для овець, тому її не орали. Нерозораними залишилися й досить широкі балки Милівська і Кам’янка з вапняковими схилами, де річка Кам’янка колись утворювала Меандри — вигини річища. меандри. Іван Мойсієнко й Олександр Ходосовцев запропонували уряду створити на цій місцевості природоохоронну територію. Вони вивчали степ задовго до того, як у 2019-му врешті офіційно підписали наказ про створення парку. Іван пригадує: «Спочатку цей степ здавався нам просто великим. А стали вивчати — виявляється, він ще й надзвичайно багатий!». І не лише на рослини. 

«Цей сліпачок нам усі розкопки зіпсував!»

«Археологи копають пізньоскіфське городище. А розкоп весь у дірочках, аж червивий. Вони питають, хто це такий порив тут?» — згадує Іван Мойсієнко, як досліджував територію майбутнього парку. Дірок наробив червонокнижний степовий сліпачок. «Цей ваш сліпачок нам усі розкопки зіпсував!» — бідкалися тоді археологи.

У Кам’янській Січі живе велика популяція сліпачка. Це невеличкий гризун, який більшість часу проводить під землею і їсть підземні частини рослин. В Україні має статус виду, що зникає. 

І ще одна тварина не дає археологам спокою — сольпуга, яка належить до павукоподібних. «Цей унікальний вид заходить до нас зі сходу в Крим і трапляється в Кам’янській Січі. Бігає там така страшна! — каже Іван. — Ми ховалися від тих сольпуг під час експедиції в Казахстані. Вони величезні вночі ганяли. Я і в Марокко її бачив. А тут в Січі є!». 

Вперше Іван Мойсієнко зустрів сольпугу на Херсонщині в 2017-му, і це була без перебільшення зустріч століття. Іван і його польські колеги зафіксували знахідку в «Українському ентомологічному журналі». Готуючи наукову статтю, вони відшукали запис, що сольпугу в Херсонській губернії фіксували в 1886-1887 роках. Однак опісля в цій місцевості її ніхто не бачив, аж поки 130 років потому сольпугу не зустріли в околицях Кам’янської Січі! 

В парку після навали

Парк звільнили від російських військ 10 листопада 2022 року. Уперше після окупації Іван Мойсієнко й Олександр Ходосовцев зайшли туди 1 грудня 2022-го. Побачили тонни сміття по окупантах.

«Ми чули про “любов до чистоти” російського війська, та коли побачили наживо… Це шокувало. Було дуже багато побутового сміття: з парку вивезли близько 300 тонн», — розповідає Олександр. Від майна парку нічого не залишилося: адміністративна будівля перетворилася на руїни. За окупацію росіяни вивезли і оргтехніку, і наземний транспорт, і човни.  

У цей перший приїзд дослідники оглянули степові схили Милівської балки. Вдруге в те саме місце не пустили військові, бо його дистанційно замінували «пелюстками», каже Олександр: «Досі не можна туди потрапити, бо ці “пелюстки” ніхто не збирав».

30 червня вчені вперше спустилися на дно колишнього Каховського водосховища. «По вертикалі вода відійшла більш ніж на 10 метрів. Це були якісь марсіанські ландшафти», — згадує Олександр.

Ще однією знахідкою стала невеличка річка Кам’янка, що існувала на тій місцевості до 1956 року і тепер знову потекла степом. У ХVIII столітті на її березі була козацька фортеця — так звана Кам’янська Січ, чию назву носить парк.

«Ми до цього досліджували природу. Я — лишайники, Іван — рослини, — каже Олександр. — Ми й не думали, що будемо вивчати вплив війни на довкілля. А з першої експедиції взялися саме за це».

Що впливає на природу парку?

·       ЗМІНЕНИЙ РЕЛЬЄФ

У степу вибухи утворили вирви — зони Бомботурбації — порушення ґрунтового покриву бомбардуваннями.бомботурбації. На схилах балок росіяни залишили окопи й інші фортифікаційні споруди. «Найгірше, що декілька окопів вирили прямо в цілинному степу в заповідній зоні. Небагато, але є», — каже Олександр Ходосовцев.

Фортифікації змінюють рельєф рівнинного степу. У ці заглибини миттєво вселяються бур’яни, які потім заважають зростати степовим рослинам. 

«А ще це пастка для тварин. Землерийні тварини доривають до окопа, падають і не можуть вилізти — і комахи, і гризуни. У Кам’янській Січі навіть косуля впала в окоп і загинула», — додає Іван Мойсієнко.

Для відновлення степу потрібна допомога людини, кажуть працівники парку. Траншеї треба засипати шарами: зверху шар ґрунту, внизу — вапняк. У ґрунт висіяти насіння степових рослин. Проте це можна робити тільки після повного розмінування.

·       МІНУВАННЯ

«Вплив мінування на природу мінімальний. Навіть у деяких випадках, можна сказати — позитивний, переважно для рослинного покриву. Адже людина вже не може зайти на ці території для протизаконних дій. Це тимчасова додаткова охорона заповідної зони», — пояснює Олександр.

Проте водночас на замінованих територіях не можна проводити польових досліджень і вести моніторинг — лише дистанційно. До того ж на мінах можуть підриватися тварини. Міни — це ще й хімічне забруднення ґрунту на десятки років.

Розміновують парк директор Сергій Скорик і шестеро працівників-добровольців, які пройшли навчання і стали демінерами. Частково розміновують парк самі, а частково — разом із підрозділами Збройних сил. 

На початок вересня в парку виявили і знешкодили 639 протитанкових мін ТМ-62. Працівники передали їх штурмовому полку Національної поліції України «Цунамі», який входить до окремої штурмової бригади «Лють». Цю зброю використають, звільняючи лівобережжя Херсонщини.

·       ПОЖЕЖІ

«Пожежі, що стаються раз на 5-10 років, можуть навіть бути корисними для степу. Але часті пожежі шкідливі, — говорить Іван. — Трав’янисті рослини від них зазвичай не страждають: вони мають під землею бульби, завдяки яким наступного року відновляться. Страждають чагарники, тому що їхні бруньки відновлення розташовані над поверхнею ґрунту».

Степу, каже вчений, пожежа не завдає катастрофічної шкоди. Однак статистика пожеж уже перевалила за «безпечну»: місцевість постійно горить від артилерії чи вибухівки з дронів. Якщо у 2021 році в парку зафіксували 3 пожежі, то у 2022-му — 26, у 2023-му — 34, а у 2024-му вже зараз їх понад 30, тож за весь рік може статися більш ніж 50. 

На різні елементи Біотоп — ділянка землі або частина водойми з однорідним рельєфом та комплекс живих організмів, які його населяють.біотопів вогонь і тепло впливають по-різному, каже Олександр. Сам він досліджує лишайники: «Якщо вранці, коли все вологе, лишайники отримали теплове випромінювання від вибуху, вони загинуть. Ми досліджували зону одного такого вибуху, і в радіусі 100 метрів від епіцентру дерева були живі, а лишайники на них загинули». 

Водночас лишайники, що живуть на вапняках, надзвичайно витривалі. «Ми дослідили вирву в кам’янистому степу після попадання “граду”, і за метр від епіцентру вибуху знайшли на камінні живі лишайники», — розповідає Олександр. 

·       ПІДРИВ ДАМБИ

«Що не кажи, а найбільше вплинув на стан біотопів парку підрив дамби [Каховської гідроелектростанції]», — стверджує Олександр Ходосовцев. Відтоді тутешній ландшафт змінився, а перед вченими постало питання: що ж буде з цією територією? Це була катастрофа для водних екосистем. Їх просто не стало. «Однак відновлення наземних екосистем на місці колишнього Каховського водосховища йде шаленими темпами», — каже Олександр. 

Мало хто не чув про вербові зарості, які зросли з мулу на дні колишнього Каховського водосховища. Таких темпів від природи не чекали й ботаніки. «А от схили, вкриті метровими товщами мертвих мушель, слабко заростають», — каже Іван Мойсієнко. 

На його думку, степовій рослинності заважає пробратися до схилів смужка верб і очеретів, що росли на колишньому березі. Все ж професор певен, що на мушлях врешті з’явиться так званий Петрофіти — рослини, що можуть рости на камінні без ґрунтового покриву. петрофітний степ: «Це оптимум існування для таких степів. Нема сумніву, що вони відновляться, просто це забере час. Якби війна закінчилася, то ми могли б започаткувати проєкт відновлення петрофітного степу». Для цього треба було б косити степові рослини й розкидати сіно з насінням на мушлі. Інакше туди спочатку прийдуть бур’яни і сповільнять відновлення степу.

У 2024 році ботаніки поїхали спостерігати дно колишнього Каховського водосховища в Запорізьку область. Воно було широке: до лівого берега — 15 кілометрів. Там, вважають учені, ситуація в природі схожа на ту, що склалася в Кам’янській Січі. 

Виявляється, вербові зарості справді скоро стануть лісом. До цього їх називали лісом лише умовно, адже справжній ліс повинен мати різні яруси. І ось ці яруси вже формуються. Іван пояснює: «У цьому році ми побачили ускладнення структури рослин і розподіл їх на яруси. Найвищі верби вже відірвалися від трав’яного ярусу — це тепер чагарниковий шар; з’явилися мохоподібні — мохово-лишайниковий ярус. А до деревного ми за своєю методикою зараховуємо рослини заввишки від 5 метрів. Наступного року вже точно з’явиться деревний ярус і сформується ліс».

Збільшилася і кількість видів на дні колишнього водосховища. Під час першої експедиції їх віднайшли 11, другої — 69, під час третьої в Запорізьку область — ще близько 30 видів. Якщо додати результати досліджень на всіх ділянках, то виходить, що за рік тут з’явилося понад 100 видів рослин.

А ще на колишньому дні вперше знайшли вид, який охороняють, — житню осоку. «Це означає, що рослинний покрив набуває природоохоронного значення», — каже Іван.

«На нас навели вогонь»

Біля Січі ширина Дніпра — 4-5 кілометрів, мінімальна ж — три кілометри і 300 метрів. «Можна в бінокль побачити, що людина ходить [на іншому березі]», — каже Іван Мойсієнко. Це зона досяжності для російських дронів і артилерії, які регулярно обстрілюють парк. Однак на території залишаються служба охорони і директор парку Сергій Скорик. Вони розміновують місцевість, фіксують пожежі й моніторять стан водойм.

Проте й на розмінованих ділянках дослідження неможливі через російські дрони. Олександр Ходосовцев згадує, як у жовтні 2023 року над ним висів дрон-розвідник: «На нас навели вогонь. За 5 хвилин після того, як ми відійшли, туди вистрелили трьома мінами». FPV-дрони, які літають тепер, можна просто не помітити, та й не завжди встигнеш зреагувати. «Від них лише РЕБ — тут засоби радіоелектронної боротьби.РЕБи допомагають. Але ж не будеш весь час у машині — все одно ж вийдеш у природу. Щоб зробити нормальний опис рослинності на моніторинговій ділянці, треба година. За цей час тебе точно помітять ворожі дрони». Зоологів на території взагалі не було — для їхніх завдань треба значно більше часу.

Колег цікавить зараз не тільки природа: вони взялися збирати дані й про діяльність людей. Насамперед це спогади працівників парку — інспекторів з охорони природи. Під час окупації вони допомагали Збройним силам України — завдяки їм знищили багато ворожої техніки.

Також ботаніки тепер шукають інформацію про перших українських військових, які заходили в Кам’янську Січ після деокупації. Олександр каже: «Ми хочемо дізнатися прізвища загиблих українських героїв, які першими зайшли на степовий схил парку, і вшановувати їхню пам’ять. На жаль, їхнє авто підірвалося на міні, вони всі загинули». 

Дістатися старого русла

Іван Мойсієнко й Олександр Ходосовцев запевняють, що не припиняють наукових досліджень. Вони сподіваються навіть за теперішніх умов ще попрацювати безпосередньо на території Кам’янської Січі. Поки що їм вдалося побувати на північних відрогах двох балок, які раніше були затоками Каховського водосховища. Тепер ботаніки прагнуть дістатися Дніпрового русла. 

«Я думаю, у нас з Іваном Івановичем буде новий емоційний сплеск, коли ми зможемо потрапити на берег Дніпра в Кам’янській Січі», — каже Олександр.

Вчені хочуть дістатися саме берега Дніпра, який існував до 1956 року й існує на тому ж місці знову. Дійти туди й дослідити головне русло, спостерігаючи з правого берега звільнене лівобережжя Херсонщини.

Існує стійкий стереотип, мовляв, болото — це гниль, морок і суцільне трясовиння, яке відразу ж із головою затягує у свої нетрі. Я погоджуюся лише з останнім твердженням: болото затягує — хочеться ще і ще досліджувати його особливості. Хочеться і треба заради збереження.

Відразу поясню: для спрощення в цьому тексті болотом називаю водно-болотні угіддя. Їх поділяють на 5 категорій: морські, лиманні, озерні, річкові й болотисті. І всі ці різновиди у світі дбайливо охороняють і пильно вивчають, бо вони надзвичайно цінні. 

Так, ще 1971 року світові лідери створили Рамсарську конвенцію про водно-болотні угіддя міжнародного значення. Країни, які її ратифікували, зобов’язалися створювати природні резервати для збереження боліт. На сьогодні цю конвенцію ратифікували 172 країни — з 1996 року серед них і Україна. Але, на жаль, і досі не всі значущі болотисті ділянки стали Рамсарськими угіддями.

То чому ж болотами важливо опікуватися? Бо це природні резервуари з прісною водою. Так-так, там ніяка не гнила вода, як вважають деякі. За допомогою особливих ґрунтів — торфовищ — вода в болотах очищується, а завдяки рослинності на поверхні боліт ця прісна вода не надто активно випаровується на сонці. 

Також болота поглинають сезонні надлишки води, захищаючи людей від повеней і підтоплень, та працюють як місцеві терморегулятори у надто спекотні періоди. Тому вони такі надважливі в нашу епоху кліматичних змін.

А ще болото — це осередок життя і взаємодії видів. Тут живе, розмножується і харчується 40 % живих організмів Землі. Кожен із них знаходить у водоймі затишну й безпечну місцину для себе. Наприклад, у центрі болота, де максимально волого і куди не дістатись хижакам, кладуть гнізда такі птахи, як ремез звичайний, очеретянки прудка, чагарникова і велика. 

Саме про водоплавних птахів найбільше печеться Рамсарська конвенція. І саме через птахів я долучився до болотно-дослідницького двіжу. Абсолютно випадково.

Усе почалося з дитячої мрії — купити будинок біля озера. У 2019 році я її втілив і вже навесні 2020-го, під час пандемії COVID-19, оселився поблизу Супію. Тут село з усього однієї вулиці і всі городи виходять до води. Відтак я став постійним глядачем театру природи і якось уранці побачив неймовірне: близько 100 лебедів-шипунів заполонили небо, а тоді сіли на озеро. Раніше я бачив таке лише в «National Geographic». Мене настільки вразило це видовище, що я почав активніше пізнавати нашу болотисту місцину. А згодом зареєстрував громадську організацію для досліджень і збереження тутешньої природи.

Відтоді я дізнався, що в нашому краї є тягла історія нищення боліт заради сільськогосподарських успіхів. Ще за радянщини на Супої і більшості малих річок цієї частини України збудували системи осушування боліт, а самі річки каналізували і спрямляли. Русло, яке мало природні вигини, за допомогою виритих каналів пускали навпростець. А ті ділянки, де річка текла раніше, засаджували соняшником. Так водно-болотні угіддя у промислових масштабах перетворювали на орні поля, зламавши природні процеси.

Я бачився з тими українськими науковцями, які планували і втілювали осушувальні проєкти. Вони розповідали, що наміри мали позитивні: збільшити врожаї та підтримати економіку країни. Зараз ці науковці припускають: навіть якщо відновити всі «зламані» тоді річки, то екосистема відновиться лише на 20 %. Решту ми втратили. Назавжди. 

Але й досі сільськогосподарська техніка щороку виорює дедалі ближче до межі боліт на Супої. Щоб розуміти, як це впливає на природу, наша громадська організація постійно моніторить місцеве біорізноманіття. Майже щодня фіксуємо флору і фауну на одних і тих самих ділянках у застосунку «iNaturalist» від «National Geographic». Також спостерігаємо за птахами за допомогою застосунку «Merlin Bird ID» від Університету Корнелла. 

Наприклад, цього літа помітили, що через розорювання поблизу боліт зменшується популяція очеретянки прудкої. А це вразливий вид з Червоного списку Міжнародного союзу охорони природи та природних ресурсів.

Щоб зберегти наше вразливе птаство і їхню домівку — болото, треба створювати Рамсарські угіддя на Супої та в інших болотистих місцинах. Рамсарська конвенція має не просто лишатися на папері з підписами — вона має працювати. Як активіст я переконаний, що в цьому серед іншого допомагає небайдужість до природи та обізнаність кожного і кожної з нас. Тому не стомлююсь пояснювати: болота мають цінність, природа продумала ці екосистеми до дрібниць, а наша справа — лиш досліджувати їх і не втручатись. 

Тексти в рубриці «Колонки» відображають виключно думку автора чи авторки й не обов’язково відповідають позиції редакції UAnimals media.

У Чорному й Азовському морях мешкають три види дельфінів, і кожен із них по-своєму страждає від російської агресії. Що ми вже знаємо про те, як на них впливають бойові дії, і як допомогти природі встояти? Про це розповів Павло Гольдін — зоолог, еколог, фахівець із сучасних і викопних морських ссавців.

Наразі є багато суперечливих даних стосовно кількості дельфінів, які загинули внаслідок повномасштабного вторгнення. Хтось каже, що 50 тисяч, хтось — 60 і більше, а дехто, навпаки, називає такі цифри завищеними. А як вважаєте ви?

Будь-яка цифра, яку називають зараз, — чи це 10 дельфінів, чи 100 тисяч, не має жодного наукового підґрунтя. У 2019 році українські науковці робили великий авіаційний облік акваторії Чорного моря. Після війни, після нашої перемоги, можна буде полетіти ще раз і охопити всі наші води разом із кримськими. Так побачимо, де дельфінів стало більше, де менше, скільки їх стало загалом, а відтак оцінимо, скільки могло загинути.

Я думаю, що до того не варто робити якісь остаточні висновки. Наразі є лише цифри, які ми (Інститут зоології Національної академії наук України та Український науковий центр екології моря — прим. ред.) повідомляємо, і вони стосуються знайдених на узбережжі трупів тварин. Звичайно, цю оцінку можна і треба буде в майбутньому доповнити екологічним моделюванням і екстраполювати на загальні втрати.

То які є підтверджені дані?

У 2022 році зафіксували понад 900 випадків загибелі дельфінів в акваторії Чорного моря. Йдеться про Україну, Румунію, Болгарію, Туреччину та Грузію. Звичайно, це не всі випадки, які траплялися, але це та оцінка, з якої можна стартувати аналіз і моделювання. 

Тут також маю зауважити, що ми опрацьовуємо лише верифіковані світлини й відеозаписи загиблих дельфінів. Якщо нам надсилають записи, завжди оцінюємо, чи це не фейк. Бо неодноразово в медіа повідомляли, мовляв, тоді й там бачили мертвого дельфіна, а потім виявлялось, що візуальну частину цих новин відзняли не в тому місці або зовсім в інший час.

Чи можу я припустити, що такі вкиди, особливо якщо вони йдуть від росіян, мають на меті знецінити, дискредитувати фіксацію екоциду?

Не знаю. Але якщо ми подивимося на офіційний дискурс росіян, то вони намагаються применшити масштаби загибелі й кажуть, що нічого не відбувається, навіть коли труп дельфіна викидає в центрі Севастополя.

Є дуже велика різниця між офіційним російським дискурсом і неофіційним. Єдина їхня схожість у тому, що все це брехня. 

Чи можна визначити подію або низку подій, які найімовірніше призводять до загибелі дельфінів?

Єдине, що я можу обережно сказати: тварини гинуть з різних причин. Навряд ми з’ясуємо, що всі тварини загинули від чогось одного. 

Ця аналогія може видатись некоректною, але все ж таки подивімось, як впливають бойові дії на людей. У нас є чинники прямої загрози для життя, наприклад, обстріли з різної зброї. Але також люди гинуть від інфарктів, інсультів, від того, що не отримали вчасно медичної допомоги, що їм бракує чистої води і підвищується рівень інфекцій тощо.

Коли померлих людей обстежують патологоанатоми, констатують дуже різні причини смерті. Але потім слідчі і прокурори можуть дійти висновку, що першопричина їхньої смерті — війна.

Так само і з дикими тваринами, зокрема з дельфінами. Існують різні загрози для їхнього життя і здоров’я. Можуть бути пуски ракет із надводних і підводних суден, і тут небезпечні не лише вдалі старти. Ракета, яка через невдалий пуск падає в море з усім своїм ракетним паливом, забруднює середовище дельфінів. Якщо ж підводну ракету успішно запустили, то тварини страждають від шуму. До слова, є ще одне джерело шумового забруднення, яке шкодить морським ссавцям, — це дія російських радарів. Так внаслідок війни тварини страждають від акустичних травм і хімічного забруднення.

Ще тваринам загрожує стрес. І стресують не тільки самі дельфіни, а й риби, якими вони  харчуються. Якщо казати спрощено, то риба лякається і відходить. Вона може поплисти в іншу частину моря, а за нею попливуть і дельфіни. Таке переміщення у незвичні умови підвищує ризик загибелі в сітках. 

Також є припущення, що навіть віддалік від обстрілів морських ссавців контузить. Нещодавно в журналі Science вийшла замітка, у якій авторка називає слабкі контузії ймовірною причиною викидів китоподібних у світі. Щоб це підтвердити, потрібні технологічно складні дослідження. Але не можна виключати, що це пов’язано з бойовими діями. 

Небезпечні для дельфінів і руйнування каналізаційних споруд або й більш масштабні події, як підрив російськими військами каховської греблі. Так у море вивільняється чимало різних органічних речовин — як добрива з полів, так і стічні води міських каналізацій. Звичайно, це підвищує ризики інфекційних хвороб. А ще органічні сполуки стають базою для такого явища, як «червоні припливи», тобто масового цвітіння водоростей. Деякі з цих водоростей виділяють токсини в море.

А якщо дельфіна викинуло на берег не в Україні, а в Болгарії чи, наприклад, Грузії, це також можна пов’язати з бойовими діями? 

Це повинні підтвердити біологічні й ветеринарні аналізи. Коли ми досліджуємо, що відбувається з дельфінами в Чорному морі, маємо брати до уваги все, тому що для тварин немає лінії державного кордону. Вплив може бути в нашій економічній зоні, наприклад, на пів шляху між Зміїним і Кримом, а наслідки — в Болгарії чи Туреччині. 

Тоді важливо налагодити співпрацю з іншими країнами, щоб спільно робити висновки про вплив бойових дій на морських тварин. Чи є така співпраця і як вона виглядає?

Так, співпраця налагоджена. Колеги в Румунії, Болгарії, Туреччині і Грузії роблять розтини загиблих дельфінів, проводять лабораторні аналізи та діляться з нами даними й висновками.

Але, як і в Україні, в усіх чорноморських країнах можливості таких досліджень обмежені: ніде держава не фінансує ані розтини, ані аналізи. Науковці роблять їх лише за можливості та з власної ініціативи.

А враховуючи те, що тіла загиблих дельфінів дуже швидко розкладаються, небагато з них придатні для розтину. Тому даних отримуємо зовсім мало. 

Наскільки мені відомо, дельфіни перебувають на вершині харчового ланцюга. А як їхня загибель впливає на акваторію Чорного моря? 

Так, дельфіни — на вершині харчової мережі. Ми кажемо «мережа», тому що це не єдиний ланцюг, а купа пов’язаних між собою ланцюжків.

Дельфінів навіть називають наріжними каменями екосистеми (англійською — keystone species), тому що будь-який кінцевий хижак стабілізує всю екосистему. У Чорному морі дельфіни впливають на чисельність риби, а риба своєю чергою регулює чисельність зоопланктону, фітопланктону, ракоподібних тощо.

Отже, якщо немає дельфінів (або їх замало), то починається безконтрольне розмноження риби. Коли риб багато, то зоопланктону бракує: вони його весь виїдають. І тоді починають розмножуватися мікроводорості, а від їхніх токсинів гине все — і зоопланктон, і риба. У підсумку ми отримуємо сповнене водоростей море, де більше нічого не живе. 

Також, коли вимирають дельфіни, їхнє місце займають медузи або — що гірше — реброплави. В історії вже були випадки, коли масова загибель дельфінів призводила до екологічної катастрофи.

Так, у 80–90-х роках загинуло до 90 % дельфінів Чорного моря. Підвалини для цього заклав дельфінобійний промисел, який процвітав до 1983 року. Орієнтовно в ті ж роки в Чорне море разом із баластними водами потрапив один із видів реброплавів — мнеміопсіс. За відсутності конкуренції він почав активно розмножуватись — таке агресивне поширення чужорідного виду в науці називають біоінвазією. Як наслідок, у 90-х роках мнеміопсіс з’їв ікру майже всіх масових видів риби, а вилови хамси у 1991 році знизились у 100–200 разів. Тоді казали, що Чорне море може стати мертвим.

Іронічно, але відновилась популяція дельфінів також через біонвазію, причому випадкову. У 1997–1999 роках у Чорне море завезли берое — інших реброплавів, які харчуються саме мнеміопсісом. 

На вашу думку, наскільки важко буде відновити популяцію дельфінів після війни?

В Україні є різні популяції дельфінів. У нас є три види: морська свиня, звичайний дельфін і афаліна. У кожного з цих видів — свій цикл і тривалість життя, своя швидкість розмноження і так далі.

Станом на зараз найкраще ведеться дельфінові звичайному, або білобочці. Цей вид переважно перебуває у відкритому морі та тримається подалі від берегів.

А от морська свиня дуже страждає від людей. Її ніхто спеціально не виловлює, але вона випадково заплутується в рибальських сітках. Щорічно через це гине 12–16 тисяч особин — чи не найбільше у світі. Через цей постійний тиск морська свиня дуже швидко плодиться: самиці народжують майже щорічно і сягають статевої зрілості вже у три роки, можливо, зараз навіть раніше.

Натомість чорноморська афаліна народжує раз на три роки і досягає статевої зрілості у 5-6 років, а іноді й пізніше. Цей червонокнижний вид — найбільший дельфін у наших водах із найменшою чисельністю. 

Афаліни розділені на декілька локальних стад. Ці стада можуть бути численними — до сотень особин, а можуть бути і невеликими. Наприклад, біля острова Джарилгач у 2016-2020 роках ми досліджували групу з менш як 50 афалін. 

Афалінам притаманні культурні традиції, у них розвинені соціальні відносини — ці дельфіни чіпляються за своє місце. Якщо якийсь росіянин перестріляє їх біля Джарилгача, афалін там просто не буде і ця місцевість спорожніє на десятки років. 

Тому навіть якщо припустити, що загалом у дельфінів Чорного моря все буде гаразд, це не означає, що з кожним із маленьких афалінових стад нічого не трапиться. Цілком можлива така ситуація, що в центрі моря все буде добре, а на околицях — на наших околицях — все буде дуже погано. І тут важливо зрозуміти головне: популяцію афаліни не відтворити в неволі. Там не народжується потомство другого покоління.

Отож, афаліни знаходяться під найбільшою загрозою, зокрема на периферії, де ведуть бойові дії. Та й там, де небойові, — також.

А які небойові дії негативно впливають на них?

Росіяни спотворюють природу. Вони не лише руйнують греблі, а ще й створюють нові. І це теж погано. 

Вони збудували перемичку між островом Джарилгач і окупованою материковою частиною України. На щастя, природа позбавилася її: у 2023 році був величезний шторм, який все змив. Але ця перемичка загрожувала екосистемі Джарилгацької затоки, унеможливлюючи водообмін з відкритим морем.

А ось Керченській міст не просто загрожує, а вже зашкодив природі. 

По-перше, його будівництво створювало страшне акустичне забруднення, шкідливе для дельфінів.

По-друге, тепер існує гребля між островом Тузла і Кавказьким берегом — це шкодить екосистемі Таманської затоки і Керченської протоки, де живуть невеликі стада афалін. Це також становить небезпеку для всієї екосистеми Азовського моря, де живе унікальна популяція морської свині.

Що Україна може зробити, щоб зберегти чорноморських ссавців? Як ми можемо зменшити принаймні власний негативний вплив на них?

Науковці пропонують три основні напрями роботи. Ці напрями відповідають міжнародній конвенції, яка в Україні набула чинності ще 2003 року. 

• Перший — знижувати кількість випадкових смертей серед дельфінів. Ми можемо скористатися досвідом Румунії та Болгарії, де встановлюють на рибальські сітки спеціальні прилади для відлякування морських свиней.
• Другий — розширювати мережу природоохоронних територій. Тут важлива політична воля: потрібні зміни в законодавстві. Дуже важливо почати цей процес уже зараз, поки триває війна, зокрема створити ці природоохоронні акваторії в кримських водах.
• І третій напрям — посилювати державний контроль над джерелами забруднення. І біологічного, і хімічного, і акустичного. Йдеться не про покарання, а про системні рекомендації. Іншими словами, мають стояти фахівці й казати: «зараз тут не працюємо, бо має прийти риба» або «тут можна працювати».

Чи відмова від дельфінаріїв вплине на стан популяції дельфінів? 

Вплине і дуже суттєво. У нас немає таких величезних стад афалін, як у Тихому океані, де їх тисячі й тисячі. У нас малі групи, кожна з яких має свій маршрут, свої кормові ділянки. Коли приходить якийсь дельфінарник-браконьєр і виловлює 5 афалін, це може мати фатальні наслідки для всієї групи.

Для нашої країни дельфінарії — це зло. Тут важливий суспільний тиск: ходити в дельфінарії повинно стати моветоном. 

Головна світлина: NGL media. Автор світлини: Максим Козменко

Одним із найбільш поширених міфів про середньовіччя є поголос, мовляв тоді жахливо ставились до котів. Звісно, чорні коти, яким доводилось страждати у вогні разом із хазяйками-відьмами, — що може слугувати кращим образом «темних віків»? Утім, як і інші міфи, середньовічна нелюбов до котів не витримує перевірки джерелами. Там можна віднайти свідчення ніжності, піклування та щирої цікавості, з якими європейці ставилися до котів усіх порід і забарвлень. За допомогою цих джерел я спробую довести, що повсюдна демонізація котів у середньовіччі не більш правдива, ніж тодішня віра у пласку Землю.

Та спершу трохи докладніше про демонізацію: саме в середньовіччі чорних котів почали асоціювати з нечистою силою. Найбільш відомим проявом забобонів є Папська булла Григорія ІХ «Vox in Rama», яка вийшла в червні 1233 року і була направлена проти єресі люцифереанізму. Булла містила опис ініціації, який включав поцілунок велетенського чорного кота під хвіст. Ось така варіація на тему поклоніння Люциферу, з яким цього кота ототожнювали. 

Через таку пов’язаність чорних котів із диявольським впливом історик Дональд Енгельс дійшов висновків, що до поширення чуми в Європі призвело масове побиття котів. Буцімто багато котів убили і не було кому ловити пацюків, яких вважали головними рознощиками чуми. 

Так, від кінця XV століття, після публікації «Молоту відьом», почалися масштабні полювання на відьом, а котів (і чорних зокрема) вважали їхніми неодмінними супутниками. Вочевидь, передумовою цього став нічний спосіб життя котів. Нічна активність, як і у випадку із совами та жабами, для середньовічних теологів слугувала підтвердженням зв’язків із нечистою силою, яка проявляє себе саме вночі. 

Однак масових побиттів котів у середньовіччі таки не сталося. Найближчим до міфу про «велике котяче побиття» в реальності став випадок, який описав історик Роберт Дарнтон. Щоправда, він фокусувався на подіях вже не середньовіччя, але ранньомодерного часу. У Парижі, на вулиці Сен-Севрен, наприкінці 1730-х років підмайстри друкарів, розлючені страхітливими умовами свого життя, схопили, побили та врешті повісили котів майстрів. Коти постраждали за те, що їм господарі забезпечили набагато кращий спосіб життя, ніж був у бідних підмайстрів. Це «велике побиття» обмежувалось однією вулицею і було, наскільки знаю, найбільшим із тих, про які відомо історикам.

Найчастіше «жорстоке» середньовіччя протиставляють котолюбному давньому Єгипту, наводячи у приклад богиню Бастет із котячою головою та котячі мумії, на які багаті давньоєгипетські зали великих музеїв. 

Але нещодавно я помітила, як мережею ширився запис 899 року зі щоденника сімнадцятирічного японського імператора Уди про його чорного кота. «Мій кіт, — писав Уда, — рухається безшумно, не видаючи жодного звуку, як чорний дракон над хмарами». Одного разу імператор звернувся з такими словами до свого улюбленця: «Ти володієш силами інь та ян і маєш таке тіло, яким воно повинно бути. Підозрюю, що в глибині душі ти, можливо, навіть знаєш про мене все!». На це, записав Уда, «кіт зітхнув, підняв голову і пильно втупився в моє обличчя, здавалося, його серце було настільки переповнене емоціями, що він не міг нічого сказати у відповідь». 

Ці слова сповнені любові та м’якої іронії. Вони демонструють, що в середньовіччя емоційний зв’язок між котами і їхніми власниками не надто відрізнявся від теперішнього, хай навіть ідеться тут про азійську пам’ятку. До того ж свідчення про прихильне ставлення до котів є й у європейських книгах того періоду.

Почнімо з енциклопедій, чиї автори намагалися упорядкувати та пояснити навколишній світ. Ісидор Севільський у багатотомних «Етимологіях» шукав пояснення природи явищ через їхні назви. Так, він пов’язує різні назви котів з певними їхніми рисами: «Прості люди називають його котом (cattus) від “ловити” (captura). Інші кажуть, що він названий так тому, що cattat, тобто “бачить”, бо бачить так гостро, що блиском своїх очей долає темряву ночі. … слово “кіт” походить з грецької і означає “розумний”».

Фома з Кантімпре у своїй енциклопедії «Книга про природу речей» описує котів так: «Людям дуже легко спровокувати їх на гру; вони радіють лестощам. Люблять теплі місця, де від надмірної ліні обпалюють собі шкуру. У них довге волосся по краях, а його видалення призводить до втрати сміливості. Вони радіють, коли їх торкається рука людини, тому висловлюють свою радість співом. (…) Кота розбещує така кількість любові до нього». 

Бестіарії — середньовічні збірники історій і легенд про тварин, птахів, рослини і навіть каміння — візуалізують описи з енциклопедій, зображуючи котів із мишами в лапах, під час вмивання і навіть з короною на голові. Всі ці зображення мало відрізняються від сучасних світлин в інстаграмі.

Як бачимо, майже все, що писали про котів, базувалося на спостереженнях за їхньою природою. На відміну від левів, гепардів, драконів чи єдинорогів, коти були невід’ємною частиною побуту середньовічної людини. Ті самі монахи, які писали енциклопедії та оздоблювали манускрипти, теж тримали котів і навіть пускали до найціннішого — книг. Є багато доказів цього, і найбільш яскравий — відбитки котячих лап у манускриптах.

В англійській копії згаданих «Етимологій» Ісидора Севільського залишилися відбитки брудних котячих лап. Судячи з їх розміщення, кіт зайшов на сторінку (перший відбиток дуже чіткий) і почав влаштовуватися там зручніше — про це свідчать наступні, змазані відбитки на сторінці. До слова, матеріал манускрипту дозволяв стерти всі ці сліди, однак монах не став цього робити — чи не залишив він їх на згадку про свого улюбленця?

Натомість у трактаті XV століття з Державних архівів Дубровника є сліди того, як кіт спочатку вступив у чорнило, а потім смачно пройшовся по сторінках манускрипту. Це підтвердження любові котів утручатися в нашу роботу віднайшов історик Емір Філіпович. Він не очікував великого резонансу довкола свого відкриття. Однак згадки про котячі сліди у трактаті розлетілися мережею — від твіттера до особистих блогів. Про це також написали у відомих онлайн-виданнях, аж до «The Guardian», «The Atlantic» і «Smithsonian Magazine». Для декого це стало сенсацією: у світлин котів, які лежать на клавіатурах, є прямі попередники в середньовіччі!

Коти не лише фізично потрапляли до манускриптів. З’являються вони і в мініатюрах (ілюстраціях) та маргіналіях (малюнках на краях сторінок). Найпопулярнішим мотивом котячої «іконографії» на маргіналіях була сценка, де мавпа годує кота. Нерідко художники їх зображували як своєрідну пародію на різдвяні образи: котеня в пеленах лежить у яслах, поки над ним схиляється одна чи пара мавпочок.

Пробирались коти і в робочий простір святих. У Часослові початку XVI століття з Брюгге, поки Святий Матвій пише Євангеліє, за його спиною з німим докором в очах сидить кіт. Вочевидь, улюбленець терпляче чекає, коли робота скінчиться і господар його врешті нагодує. 

Любов до котів серед монахів і черниць була іноді настільки сильною, що зазнавала осуду. Монах-домініканець Джон Бром’ярд у своїй проповіді XIV століття звертався до монастирської еліти, докоряючи, зокрема, її надмірному захопленню котами. Він писав: «Коти, як каже вчений доктор, справді можуть звільнити наші домівки від паразитів, але, як показало життя, їм не можна довіряти. Я колись чув про одного дурня, який виявив, що його сир у дерев’яній скрині їдять миші; тому він посадив до скрині кота, щоб той захистив сир. Але що зробив кіт? Він з’їв не тільки мишей, але й сир». 

То чи була любов сильніша за упередження? Незважаючи на забобони й міфи про котів, які сформувались на сторінках середньовічних енциклопедій, трактатів, папських енциклік та врешті в усній популярній культурі, доказів любові до котів все ж більше. Варто лише глянути на мініатюри зі щирими обіймами котів та їхніх власників у середньовічних часословах. Ця любов до «драконів понад хмарами» у середньовіччі об’єднувала Схід і Захід, клір і селян так само, як об’єднує і нас зараз. А уявлення про непримиренну жорстокість середньовіччя до котів радше є міфом, ніж історичною реальністю!

Тексти в рубриці «Колонки» відображають виключно думку автора чи авторки й не обов’язково відповідають позиції редакції UAnimals media.

Уявляючи працю археологів, більшість людей думає про пошуки стародавніх поселень чи курганів, віднайдення золотих скіфських прикрас, трипільської кераміки чи сарматської зброї. Але вкрай рідко уявляють вивчення скелетів тварин. А цим якраз займається зооархеологія — дуже молода, але вже одна з найпрогресивніших нині наук. 

Зооархеологи зосереджуються на рештках тварин, які знаходять під час розкопок. І найбільше нас цікавлять аж ніяк не динозаври чи пошук напівміфічних істот, а ті види, які жили в історичному минулому та є сучасниками людей. 

Спробуйте прибрати з історії планети хоча б один вид — скажімо, коня — і подумайте, як вона змінилася б. Припускаю, в давнину відсутність коней ускладнила б контакти між регіонами і сповільнила обмін інформацією, а отже й цивілізація розвивалась би повільніше. Якщо правитель покидає столицю більш ніж на три місяці, вкрай висока ймовірність перевороту. Тож держави були б менших розмірів, а маленькі імперії зазвичай більш жорстокі. Без мобільної армії для придушення повстань на кордонах правителі вдаються до терору, щоб вдруге там нескоро захотіли бунтувати. Це лише деякі приклади — справжнє життя в світі без коней годі уявити. 

А в зооархеології ставлять саме такі непрості питання. Бо тут науковці вивчають, як тваринний світ і людство співіснували та змінювали одне одного протягом тисячоліть.

Перші фахівці цієї галузі досліджували тварин у господарстві: які види люди приручали в різні епохи. Нині зооархеологія також допомагає вивчати вплив людей на екосистеми, зв’язок тварин із кліматом, а найважливіше — що ми можемо зробити, аби вберегти довкілля від невідворотних змін.

Людина завжди була кмітливим і вправним хижаком, тож так чи інакше впливала на довкілля. Homo erectus чи найдавніші представники Homo sapiens були десь на рівні з іншими хижаками: навіть якщо й шкодили довкіллю, то не більше, ніж, скажімо, тигр. Чимало залежало й від умов, у яких доводилося виживати. Що сприятливішим було оточення, то більше хижакові можна було розгулятися. Уявімо, що на острів потрапляє кішка і зустрічає там слабших конкурентів, легку здобич — місцевій фауні від цього може стати дуже сумно. Давні люди також бували такими кішками, нерідко домінуючи в певній місцевості. 

Однак те, що почало відбуватися з пізнього палеоліту, цікавить зооархеологів найбільше. Саме тоді людина взяла до рук якісну зброю, вивчила найбільш ефективні методи полювання й почала змінювати вигляд цілих континентів. 

Тут варто зауважити, що в уяві багатьох досі існує стереотип про «bon sauvage», тобто «шляхетного дикуна»: мовляв, люди давнини жили з природою в гармонії та злагоді. Таке можна почути, зокрема, про австралійських аборигенів чи корінні народи Америки. На жаль, мушу вас розчарувати. По-перше, вони не були аж такими дикими і примітивними: австралійці опанували мореплавство ще раніш за європейців, та й загалом були розумними й винахідливими. По-друге, завдяки цій винахідливості вони суттєво (ба навіть жорстоко) змінили екосистеми, у яких проживали. Австралійські аборигени не мали у своїй місцевості конкурентів за інтелектом і майстерністю полювання, тому винищували чимало тварин. Одним із їхніх методів мисливства, до речі, було підпалювання рослинності. Вже здогадуєтесь, чому такий палкий сучасний австралійський буш — порослий чагарником ландшафт материка? Приблизно 60 тисяч років тому предки австралійських аборигенів практикували масові пали тамтешніх лісів. Так сформувались екосистеми, пристосовані до цього.

У Північній Америці діялося те саме: там культура Кловіс за 300 років свого існування 12 тисяч років тому цілковито знищила чимало видів, докорінно змінивши історію людства. Та не варто звинувачувати давні народи в тому, що вони були недостатньо екосвідомими. Такий етап у розвитку людства був логічним і неминучим. Нагадую: люди — вправні хижаки, а для хижака це звична поведінка — домінувати над конкурентами і брати все від оточення. 

Проте є унікальна риса, що відрізняє нас від інших мисливців. На відміну від, скажімо, лева, людина здатна рефлексувати над своїми діями і сумніватися, чи правильно вона чинить. Уявімо, що в якийсь момент леви з’їли б усіх людей і стерли нашу популяцію з планети. Навряд чи вони потім бідкалися б: «Як шкода, люди були такі хороші!» Натомість людина, особливо сучасна, попри весь негативний вплив на екосистему, все-таки зрозуміла: треба цей вплив зменшити, а вразливі види охороняти. 

Тут і потрібна зооархеологія з дослідженнями минулого цих видів. Передусім вона допомагає визначити, як коливалися популяції тих чи інших тварин, наскільки і де вони були поширені, ну і, звісно, як на все це впливало людство. До прикладу, зараз ми з доктором Олександром Ковальчуком і Титом Волинським досліджуємо фауну території сучасної України — ті види, на які наші пращури полювали найчастіше. Так втілюємо проєкт «Цінні види тварин фауни України за археологічними матеріалами: таксономічний склад, динаміка чисельності та просторове розповсюдження». Звісно, словосполучення «цінні види» в назві дещо застаріле і підкреслює споживацьке ставлення до природи. Однак воно доречне, коли говоримо про минуле. Адже для людей давнини зубр, наприклад, був більш вартісним і потрібним для виживання, ніж водяна полівка. Цінним видам жилося нелегко, бо люди нерідко скорочували, а то й знищували їхні популяції. 

Дослідження показують, що найціннішими для людей на землях України були копитні й хижі тварини, денні й нічні птахи, а ще осетрові риби. Зокрема, до бронзового віку на території України активно полювали на пугача, який найімовірніше мав велике ритуальне значення. У залізному віці йому стало трохи легше, натомість почали переслідувати денних хижаків, передусім орлів, канюків, шулік. А в часи Київської Русі багато полювали на яструба великого. Також у всі часи чомусь особливо цінним вважали орлана білохвостого, проте він зумів пристосуватися й залишався досить численним аж до ХХ століття, поки за радянських часів цих птахів не почали цілеспрямовано відстрілювати. 

Спостереження за екосистемою просто так, без порівняння з минулим, не дасть нам вдосталь інформації про її нормальний стан. Ось, наприклад, маємо дискусію про баклана великого — птаха, що живе колоніями, селиться поблизу моря, а також по Дніпру й Бугу та їсть дуже багато риби. Рибалки, які працюють на річках, цим дуже невдоволені й наполягають, що бакланів треба відстрілювати. Їхній аргумент у тому, що сама присутність цього птаха на річках є аномалією: мовляв, вони відлетіли далеко від моря задля водосховищ, створених людьми. Проте зооархеологи знають: баклан великий завжди піднімався вгору по Дніпру й Бугу в період потепління, навіть коли жодних водосховищ там ще не існувало. Тож це не аномалія, яку можна знищити й забути, а реальність місцевої природи, якою би збитковою і прикрою вона не була для декого. 

Є й протилежні історії, коли ми сприймаємо певні види як належне, хоча нашій екосистемі вони взагалі не притаманні. Ось, до прикладу, фазан може видаватися багатьом цілком «нашим». Побутує думка, буцімто предки фазанів були в Україні ще 2,5 мільйони років тому, а отже це вид нашої фауни, який треба охороняти. Але зібравши матеріали, я зрозумів, що все-таки фазан — це вид, завезений людьми, ймовірно у XVIII столітті. Його батьківщина — Кавказ, але до України могли завезти вже напівдомашніх птахів зі Середземноморʼя або Центральної Європи. Хоча і є дані, нібито фазана знаходили в античності, проте серед цих решток одна кістка не піддається аналізу, одна виявилася качиною, інша — соколиною, а ще одна належала дрібній курці. Тобто всі ті описані «фазани» — які завгодно інші птахи. А якщо так, то, виходить, фазан — це такий само непритаманний нашій території вид, як і, наприклад, каштан. Так чи інакше вони потісняють «наші» (по-науковому автохтонні) види. Тож перш ніж перейматися збереженням популяції фазанів, варто дослідити ступінь їхнього впливу на екосистему. 

Є види, які потрапили на наші території відносно нещодавно і становлять загрозу місцевим тваринам — ми називаємо їх інвазивними. Деякі з цих видів потрапляють в нове середовище самостійно, інші — з допомогою людини, часто через жахливий недогляд. Наприклад, медузи в Дніпрі з’явилися, певно, через акваріумістів, які їх випустили в річку. Деякі комахи чи слимаки мандрують на великі відстані із зерном, розмножуються на новій території, а потім можуть шкодити врожаю. Також поступово поширюється папуга Крамера — це кмітливий і сильний птах, який виграє в конкуренції з багатьма іншими видами. До слова, це цікавий приклад відтермінованого ефекту привезених видів: зараз багатьом цей папуга видається цілком звичною для Середземноморського регіону, а от його присутність у Чернівцях викликає занепокоєння. Насправді ж для Європи папуга Крамера аж ніяк не притаманний — цього птаха привезли з Індії війська Олександра Македонського ще 2300 років тому. Поки ми не знаємо, що можна зробити із такими видами — лише досліджуємо і визначаємо, які тварини є «нашими» і справді потребують захисту, а які чужі для екосистеми.

Що ж наука може зробити для збереження саме наших видів?

По-перше, допомогти їх відновити. Завдяки дослідженню решток ми знаємо, де жили ці види і чи було їхнє поширення природним. Якщо, приміром, захочемо відновити сайгу чи орла степового, то за археологічними знахідками знатимемо, де вони мешкали і відповідно куди їх потрібно випускати. Важливо знати й природну кількість виду, адже не всіх має бути багато — є самі по собі рідкісні тварини, як-от журавель степовий. Він хоч і є в Червоній книзі, але його знахідки завжди були нечисленними, особливо порівняно зі схожим видом — журавлем сірим.

По-друге, ми можемо передбачити деякі зміни в популяціях, аби шукати способи їх вберегти. Тут, наприклад, можна поєднати кліматологію із зооархеологією. Кліматологія вивчає клімат як систему, де є рослини і тварини, а зміни в цій системі — це не тільки коливання температури, а й поява чи зникнення видів. Наприклад, у Червоній книзі України є дрохва — її чисельність більш-менш велика в часи похолодань і зменшується в періоди потепління. Однак на планеті стає дедалі спекотніше, і така зміна температури спричиняє додатковий тиск на популяцію цих птахів. Отже, нам варто ставитися до дрохви уважніше — вона не пристосована до нових, гарячіших кліматичних умов. 

Сподіваюсь, тепер на слові «археологія» у вас виникатиме трішки більше асоціацій із тваринами і їхнім збереженням. Бо дослідження минувшини тварин і усвідомлення ролі людства у зникненні деяких із них може стати першим кроком до відновлення популяцій вразливих видів. І зооархеологи роблять ці кроки, торуючи шлях зоозахисникам. 

Тексти в рубриці «Колонки» відображають виключно думку автора чи авторки й не обов’язково відповідають позиції редакції UAnimals media.

Мене часто запитували про життя середньовічних людей: що вони їли й пили, чим лікувалися, чому раділи, як кохали та в чому шукали щастя. Однак ніколи не запитували про життя середньовічних собак. Чи купували їм м’якеньку подушку та іграшки, чи вишукували незнані до того смаколики, щоб нагодувати? Словом, чи було життя середньовічних собак незрівнянно важчим, ніж сучасних?

На моє переконання, відповідь на це питання може сказати про середньовічне суспільство не менше, ніж вивчення виключно «людської» історії. У ставленні суспільства до тварин якнайкраще видно його ключові цінності. Тому пропоную поринути у складну історію собачого середньовіччя.

Складною цю історію робить зовсім не відсутність джерел. Їх багато, і вони дуже різноманітні. Складність виникає там, де ми намагаємось відділити символічне від реального. Адже собаки в середньовічних пам’ятках постають не лише як реальні тварини з плоті й крові, але також як символи — дружби, вірності, цивілізованості й навіть дикості та заздрощів.

Собаки були невід’ємною частиною середньовічних господарств. Зрештою, давні римляни так само тримали собак для охорони й товариства. Численні мозаїки «Cave canem» (у перекладі з латини — «остерігайтесь собаки») біля входу до будинків натякають на цю постійну присутність собак в античному світі.

Утім у середньовіччі охорона була лише додатковим завданням порівняно з мисливством. Уся феодальна знать мала брати участь у регулярних полюваннях, під час яких собаки були помічниками. Детально про перебіг полювань і про мисливських собак можна прочитати у трактаті «Книга полювання» Гастона ІІІ де Фуа. Граф почав писати цей трактат 1 травня 1387 року, за кілька днів до урочистості Чесного Хреста, яка знаменувала початок сезону полювань. Два роки витратив Гастон ІІІ де Фуа на написання трактату, унікального у своєму роді. Книга має 85 глав і чудових мініатюр-ілюстрацій. На одній із мініатюр художник зобразив сцени повсякденного догляду за мисливськими собаками: миття лап і тіла, підрізання кігтів, перевірку зубів тощо. Автор трактату розповідає про тварин, на яких полюють і з якими полюють, не обмежуючись формальним описом, але й говорячи про їхню психологію.

Однак мисливські собаки були значно більшим, ніж просто помічниками в полюванні: вони були друзями як в житті, так і в смерті. Це підтверджують середньовічні надгробки — гізанти. Вони рідко обходились без псів, що клубочком згорнулися в ногах господаря. Наприклад, на надгробку архієпископа Кентерберійського (у 1381–1396 роках) біля ніг господаря чемно примостився пес у коштовному нашийнику. Його очі відкриті, голова піднята — він ніби все ще охороняє спокій архієпископа.

Нашийники в середньовіччі були не лише предметом матеріальної культури чи прикрасою. Вони мали і символічний сенс. На мініатюрі «Стримані і нестримані» з нідерландського манускрипту «Пам’ятних діянь та висловів давніх римлян» за двома столами бенкетують селяни й аристократія. Хоча мініатюра і оздоблювала античний трактат, утім ілюструє вона реалії пізнього середньовіччя. Селяни нестримно п’ють, їдять і обіймаються, натомість знать чинно і благородно споживає трапезу. Спостерігачем цієї повчальної картини є пес: він стоїть між такими різними столами, ніби порівнюючи дві життєві стратегії. А те, що він має на собі нашийник, символізує тут приборкану людську природу, яка підіймається над інстинктами. 

Для порівняння достатньо поглянути на собак, що б’ються за кістку в численних пізньосередньовічних і ренесансних «Таємних вечерях». Так, на «Таємній вечері» 1527 року нідерландського майстра Пітера Кука ван Альста двоє псів б’ються за кістку біля ніг Юди. Один із них має біло-руде хутро, що нагадує руде волосся самого Юди на картині (руді люди в середньовіччі мали славу зрадників). Ці пси символізують «низьку», «тваринну» природу, зокрема й Юди, тож не мають нашийників.

У середньовіччі мисливський собака міг навіть, хай і незумисне, стати святим. Така доля спіткала ґрейгаунда, який після трагічної загибелі перетворився на святого Гінефорта. Чернець-домініканець Стефан Бурбонський у трактаті «Про забобони» переповідає цю історію, не приховуючи осуду. Якось батьки та годувальниця залишили немовля без нагляду. У цей час до колиски підповзла велетенська змія, яка надумала вбити дитину. Пес, який вірно охороняв спадкоємця, накинувся на змію й убив її. Годувальниця повернулась і побачила таку картину: кров на підлозі, морді пса, колисці та дитині. Тож жінка зробила поспішні висновки — заголосила, що собака вбив дитину. Розлючений господар прибіг і одразу вбив пса. Лише опісля всі помітили, що дитина спокійно спить у колисці, а на підлозі є рештки змії.

«Зрозумівши тоді істинні обставини справи і глибоко шкодуючи, що несправедливо вбили такого корисного пса, вони кинули його в колодязь перед дверима маєтку, накидали зверху велику купу каміння і посадили дерева на згадку про цю подію. Тепер, з Божої волі, — не без праведного задоволення писав Стефан Бурбонський, — маєток зруйнований, а його мешканці покинули його, і місцевість перетворилася на пустку. Але селяни, почувши про поведінку пса і про те, як він був убитий за гідний похвали вчинок, відвідували це місце, вшановували пса як мученика, молилися до нього, коли хворіли або чогось потребували, і багато хто там став жертвою спокус і ілюзій диявола, який таким чином вводив людей в оману. Але передусім сюди приходили жінки з хворими або слабкими дітьми, які приводили їх до цього місця».

Як тільки не намагалась Католицька церква викорінити цей забобон, але не досягла успіху. Звичай приходити і молити «святого Гінефорта» про здоров’я та одужання для себе чи своєї дитини проіснував до кінця ХХ століття.

Якщо чоловіки надавали перевагу мисливським породам — ґрейгаундам, аланам, мастифам і спанієлям, то біля жінок ми часто бачимо мальтійських болонок. На відміну від мисливських псів, які жили поза будинком під наглядом приставлених до них слуг, болонки (а від XVI століття — мопси і пекінеси) жили у приватному просторі своїх господинь. Інколи настільки близько, що пані страждали на бліх не менше, ніж самі песики.

Саме такі домашні улюбленці з’являються в тогочасному мистецтві як символи подружньої вірності. Найбільш відомим є, мабуть, «Портрет подружжя Арнольфіні» Яна ван Ейка, де між чоловіком і дружиною на першому плані стоїть мальтійська болонка, ніби уособлюючи першість вірності серед шлюбних чеснот. Її хутро майже одного кольору з вовняним плащем Джованні Арнольфіні, однак стоїть болонка ближче до жінки, пов’язуючи їх в одне ціле.

Пані дбали про наближених тварин. Із жартівливим осудом Джофрі Чосер у «Кентерберійських оповідках» зображує абатису, яка згодовувала своїм песикам смажене м’ясо та білий хліб — продукти, малодоступні для більшості середньовічних людей.

Отож, не так багато змінилося від середньовічних часів у ставленні до собак. Вони супроводжували своїх господарів усюди; їм дарували гарні нашийники та годували найсмачнішими наїдками. Гастон ІІІ де Фуа хвалився подібно до інших власників псів у всі століття: «Я говорю до своїх собак, як говорив би до людини […], і вони розуміють і виконують мою волю краще за будь-якого чоловіка в моєму господарстві». Сьогодні вже, мабуть, ніхто з нас не очікує, що нашу волю виконуватимуть слуги, утім ми все ще впевнені, що ніхто нас не зрозуміє краще за друзів-собак.

Тексти в рубриці «Колонки» відображають виключно думку автора чи авторки й не обов’язково відповідають позиції редакції UAnimals media.

Одна донація крові може врятувати 3 людини. А торік лише в Україні донори здали кров щонайменше 14 000 разів. Тож за роки, навіть століття існування переливання крові маємо мільйони врятованих життів. І це можливо завдяки тваринам, а саме першим переливанням крові від собаки до собаки. Тож пропонуємо зануритися в історію й довідатися, які ризиковані й часто антигуманні експерименти прислужилися для створення сучасної донації — рятівної і безпечної. 

Печінка чи серце: як влаштований кровообіг

Уявіть: надворі початок XVII століття. Коперник уже розповів, що Земля обертається навколо Сонця. Але люди все ще не до кінця розуміють навіть будову власного організму, зокрема системи кровообігу. Ще з часів Стародавнього Риму панує теорія Клавдія Галена, мовляв, печінка виробляє кров, яку розподіляє по тілу за принципом центрифуги. 

Та одна людина в Королівстві Англія заповзялася довести, що такі уявлення хибні. Це фізіолог і анатом Вільям Гарвей. Спостерігаючи за серцем живих тварин, він збагнув, що під час систоли (скорочення шлуночків і передсердь) виштовхується кров. Опісля науковець довів: клапани у венах дозволяють крові текти лише в одному напрямку — так кров повертається до серця. 

Зрештою Вільям Гарвей припустив, що кров циркулює в організмі тварин. У восьмому розділі своєї книги «De Motu Cordis» («Про рух серця») він пояснив це так: «…протягом розтинів живих тварин для експериментів, спостерігаючи симетрію та величину шлуночків серця і судин, що входять і виходять, … я довго обмірковував, наскільки велика кількість крові передається і за який короткий час це відбувається… І я почав думати, що вона може здійснювати рух по колу».

Завдяки дослідженням Вільям Гарвей виявив і описав у науковій праці, що:

• серце скорочується 1000 разів на пів години і запускає кровообіг;
• з кожним скороченням крізь серце проходить приблизно 6 грамів крові, а загалом його місткість — 43 грами;
• кров рухається колами системою кровоносних судин в одному напрямку (від серця — артеріями, а назад — венами).

Від теорії кровообігу — до практики переливання

Після відкриття Вільяма Гарвея розвиток цього напряму медицини поточився жвавіше, і вже в 1665 році лікар Річард Ловер провів перше переливання крові між собаками. Для цього він зробив кровопускання собаці середнього розміру, «аж поки сили не покинули її», а потім перелив їй кров від двох великих мастифів.

І все пройшло успішно — це, звичайно, спокушало повторити процедуру на людях. Але був один нюанс: спершу лікарі пробували переливати їм кров не від інших людей, а від… тварин. Така затія не могла обійтися без втрат: кров тварин не імітує людську через відмінності у властивостях еритроцитів серед різних видів.

Проте є дослідження, що серед перевірених тварин кров овець найбільше відповідає в’язкості людської крові. Це пояснює задокументований випадок міжвидового переливання без летальних наслідків: 1667 року французький лікар Жан-Батист Дені провів переливання крові від ягняти 15-річному юнакові та породіллі. Обидвоє вижили, проте мали важку анемію. Але не всім піддослідним пацієнтам так пощастило, були й випадки смерті. Тож незабаром переливання крові від тварин людям заборонили.

Від практики — до пояснень засад донації

У 1818 році науковець і лікар Джеймс Бланделл провів перше успішне й задокументоване переливання крові від людини до людини.

Бланделлова пацієнтка помирала від кровотечі після пологів, тому для порятунку породіллі лікар використав її чоловіка як донора. Між 1825 і 1830 роками Джеймс Бланделл провів 10 переливань крові, та лиш половина з них були успішними. Чому ж іноді кров не підходила?

Ще трохи менше століття пішло в науки на з’ясування того, що таке групи крові і як це важливо для успішного переливання. Тут найбільше завдячуємо Карлові Ландштайнеру, який в 1900-х роках описав всі групи крові й отримав за це Нобелівську премію. 

До слова, тут не обійшлося й без зоологів. У 1875 році один із них — Герман Ландуа — виявив, що під час переливання людині крові тварин чужорідні кров’яні тільця «злипаються» і руйнуються в її кровоносних судинах, вивільняючи гемоглобін. У 1901–1903 роках Карл Ландштайнер зазначив, що подібна реакція буває і під час переливання крові від однієї людини до іншої — це може спричиняти шок, жовтяницю та гемоглобінурію (аномальний розпад еритроцитів), які спостерігали після ранніх спроб переливання крові.

Спочатку на це не звернули належної уваги. Але в 1909 році Карл Ландштайнер класифікував кров людей на відомі тепер групи A (II), B (III), AB (IV) і O (I) й показав: якщо перелити кров групи А людині з такою ж групою крові, це не призведе до руйнування кров’яних клітин. Однак коли цій людині перелиють кров іншої групи — В чи АВ, то кров’яні клітини будуть нищитись. А є й універсальні донори — люди з першою групою крові (О).

Це лише короткий опис шляху до налагодженої системи донації крові між людьми. Але погодьтеся, ми добряче завдячуємо всім цим великим відкриттям тваринам. Тож чом би й їм не скористатися перевагами науки, аби жити довше та якісніше? Нумо розбиратись у донації крові між тваринами.

Тварини-донори

Приблизно в той самий час, коли дослідили групи крові людей, науковці вивчали і групи крові собак. Але тут повний перелік склали аж у 50-х роках ХХ століття. Для собак послуговуються системою DEA (dog erythrocyte antigen — собачий еритроцитарний антиген), а для котів — системою AB (вона дещо нагадує нашу систему груп крові).

Тварини, які регулярно беруть участь в донації, стають справжніми героями. Ось пес Вуді з графства Лестершир, що в Англії, врятував 88 собак — він регулярно донатив кров рідкісної групи.

Для порятунку тварин уже створюють цілі банки крові. Наприклад, у Великій Британії є Pet Blood Bank. В Україні також існують такі банки на базі наукових установ і ветеринарних клінік. 

Однак через брак донорів серед тварин науковці також шукають альтернативи препаратам крові. Наразі розглядають синтетичні колоїди та оксигемоглобін, і вони не є ефективними. Так, наприклад, синтетичні колоїди не здатні переносити кисень. А серед недоліків оксигемоглобіну — обмежена доступність і висока ціна. Крім того, такий гемоглобін виконує свою функцію лише 3 дні.

Саме тому, поки дослідники працюють, лишається спрощувати пошук донорів. Для цього в UAnimals створили «Платформу донорства для тварин». Тут реєструються ті, чиї коти й собаки можуть поділитися кров’ю, а також пошукачі донорів для своїх підопічних тварин. А далі все як на сайтах знайомств, от тільки побачення відбувається в клініці й часто вирішальне для життя тварини.

Шлях до винайдення і вдосконалення донації крові був важким. З помилками і жертвами. Нехай же отримані знання рятують якомога більше життів — і людей, і тварин. 

70 років тому плавні, луки й степи на півдні України повнилися життям: зеленіли дикою буйною рослинністю, клекотіли птаством, були домом для різних риб і рептилій. Цю місцевість радянські інженери відвели під водосховище, яке й заповнило її протягом 1955–1958-го. Водосховище поховало під собою цікавий і різноманітний ландшафт, що надалі десятиліттями буквально гнив під водою.

Це не була вода, що греблі рве. Вона стояла й цвіла пишним цвітом ціанобактерій.  

Проте за понад 65 років існування Каховського водосховища на ньому таки утворилися важливі для природного різноманіття Біотоп — ділянка землі або частина водойми з однорідним рельєфом та комплекс живих організмів, які його населяють. біотопи — переважно колонії водно-болотного птаства.  

Навколо «Каховки» вибудували і систему водопостачання, яка забезпечувала прісною водою південні регіони України.

Торік у червні Каховське водосховище пострумувало через підірвану росіянами греблю й частково оголило близько 2 000 квадратних кілометрів — це територія завбільшки з 250 тисяч футбольних полів. 

Постало питання, звідки брати прісну воду для частини Херсонщини, Запоріжжя, Миколаївщини й навіть Дніпропетровської області. 

Держава планує відновлювати водосховище: за урядовою постановою, територію «Каховки» під час війни та 5 років після неї дозволено використовувати лише для відновлення водосховища та будівництва гідротехнічних споруд. 

Частина екологів вважає, що це програшна ідея: на місці застійної водойми може відродитися місцевість, далеко цінніша для біорізноманіття.

Так чи інак, на практиці будівництво неможливе, поки майже весь лівий берег колишнього водосховища зайнятий окупаційними військами. Тож природа зараз — єдиний дизайнер і конструктор простору на колишньому дні водосховища.

Наука під обстрілами 

«Це були просто гори сміття. Ми назвали їх «горкуленти». Що росіяни їли, там усе й викидали, плюс у селі вони крали різні речі: килими, стільці, столи. Це все лежало просто неба», — розповідає про свою першу подорож на берег водосховища ботанік Іван Мойсієнко, співзасновник Української природоохоронної групи. Він прибув до Національного природного парку «Кам’янська Січ» через 3 тижні після звільнення Херсона — 1 грудня 2022 року. 

Національний парк вивіз сміття, але на місці досі залишаються окопи й бліндажі окупантів: лінія фронту проходила там понад місяць. 

Наступні поїздки ботаніка до водосховища, тепер вже колишнього, теж безпечними не назвеш: «Нас із колегою супроводжували працівники парку, бо територія була тотально замінована: треба знати, де ходити. Вперше ми їхали дорогою Херсон — Берислав — Мар’янське (понад колишнім водосховищем). На блокпосту нас попередили, що є загроза атаки FPV-дронами. Наступного разу ця дорога вже була закрита для проїзду, тому що перед цим FPV-дрони обстрілювали цивільні авто. Ми об’їхали, зробивши великий гак».

Сам процес досліджень місцевості — неабиякий ризик. Перебувати на території колишнього водосховища — значить бути в зоні досяжності російської артилерії. Крім того, на будь-які рухи ворог може зреагувати ударними дронами. 

«Дослідження можна дуже швидко закінчити — ледь почавши», — каже кандидат біологічних наук, співробітник Інституту зоології Василь Костюшин. 

Ботаніки хоча б мають шанс дослідити рослинність скраю колишнього берега або за допомогою аерозйомки. Зоологам же треба заходити вглиб території. Та й швидко впоратися з більшістю завдань не вийде, пояснює еколог Олексій Василюк, керівник Української природоохоронної групи: «Щоб дослідити наземних тварин, треба встановлювати спеціальні зоологічні пастки різних типів і обстежувати їх щопівгодини. Для повної картини треба досліджувати комах. Різні види літають в різні періоди, тому такі експедиції доведеться проводити багато разів. Чимало комах мають нічний спосіб життя, і щоб про них щось дізнатися, треба встановлювати потужні прожектори й кілька ночей ними світити». 

Щоб подивитися, як живеться великим ссавцям, вздовж їхніх шляхів встановлюють фотопастки. А ці звірячі стежки теж треба насамперед відшукати. «Інформації про те, що зараз із фауною водосховища, немає. Невідомо, чи вийде провести зоологічні дослідження до повної деокупації», — додає Олексій Василюк. 

То що все-таки вдалося дізнатися дослідникам за рік після катастрофи?

Великий Луг насправді не луг

Місцевість, яку в 50-х роках минулого століття заповнило водосховище, історично зветься Великим Лугом. Обережно: назва може ввести в оману. Окрім лук, до затоплення тут було й багато інших біотопів: існувала ціла мережа проток, озер, боліт, заплавних лісів і фрагментів степу.

Олексій Василюк каже, що до 50-х це була територія номер один в Україні за біорізноманіттям: «Дивлячись на рельєф цієї території, можна стверджувати, що її займав найбільш різноманітний і динамічний ландшафт в Україні. Вона відігравала важливу роль для глобальних сезонних міграцій птахів. З 1920-х наукові і державні інституції добивались створення тут заповідника».

Шанси на відновлення проток і заплав є, адже рельєф під товщею води не вирівнявся: він досі зберіг заглиблення колишніх заплав і боліт. Такий висновок зробили в Інституті зоології Національної академії наук України, вивчаючи космічні знімки.

Вже зараз місцевістю побігла річка Кам’янка, що була похована під стоячою водою 65 років. 

Однак марно сподіватись, що природа відновиться точно в тому ж вигляді, який і був до водосховища, говорить біолог Василь Костюшин. «Всі рукави й заплави формуються, коли річка жива, тобто є щорічні повені. Проте зараз русло Дніпра майже ніде не природне: його повністю регулюють водосховища. Ми не можемо знати, чи будуть повені», — пояснює фахівець. 

Він сумнівається, що Дніпрові дадуть повернутися у природне русло: від Каховського водосховища відходили канали, що постачали воду в Херсонську й Запорізьку області та Криворізький район, у минулому також до Криму. До того ж підземні води були пов’язані з водосховищем. Частково вода із цього резервуару надходила до колодязів, бо природні підземні води солонуваті й непридатні для пиття. 

«Навряд чи біорізноманіття буде в пріоритеті. Сподіваюся, уряд погодить хоча б проміжний варіант», — каже Василь Костюшин. 

Такий варіант запропонував Інститут гідробіології: там хочуть відокремити дамбою північно-східну мілководну частину річки від водосховища. Якщо така дамба ще й регулюватиме рівень води, можна буде імітувати повінь, пояснює біолог. Тоді з’являться лучні та заплавні біотопи: це буде не те саме, що існувало до «Каховки», але схоже на попередні ландшафти Великого Лугу.

Василь Костюшин припускає: «Думаю, тут буде суміш відкритих біотопів і ділянок, зарослих чагарником і новими лісами. За відсутності води це може бути пустеля». На дні колишнього водосховища може з’явитися ціла мозаїка екосистем. Якою саме вона буде, повністю залежить від рівня води.

Верба-переможниця й коштовний степ

Колишнє дно водосховища зазеленіло вербою. Це здивувало й порадувало ботаніків: вони боялися, що воно заросте чужорідними видами. Верба виросла на мулах. Та вербові пагони ще боротимуться за виживання — з часом зарості порідшають. 

Окрім того, на місцевості, куди дослідники мали доступ, мав би відновитися петрофільний (кам’янистий) степ — цінна ділянка для біорізноманіття не лише України, а і Європи. Тому експедиції ботаніків дослідили вапнякові Геологічні відслонення — оголення, вихід на поверхню гірських порід, давніших, ніж ті, що їх покривають.відслонення на схилах балок. Степ не поспішав виростати знову, розповідає Іван Мойсієнко: 

«Моя версія така. Ділянки степу, які є зараз, були відділені від водосховища заростями верби, очерету, чагарників. Степи, що існували до водосховища і тепер оголилися, ізольовані від інших степових ділянок. Насіння степових видів не потрапляло на ці вапняки. Ми стали шукати таке місце, де степ доходив практично до води. І знайшли».

Там дослідники відшукали близько 10 степових видів. До гербарію, наприклад, вклали степовий вид льонок довгохвостий, Linaria macroura. Іван Мойсієнко каже: «Я думаю, що степ відновиться на відслоненнях, які були дном водосховища. Але це забере трохи часу, поки насіння до них дістанеться».

Любителі течії

В останні роки існування Каховського водосховища там нараховувалось близько 46 видів риб, розповідає іхітіологиня Юлія Куцоконь. Там жили плітка звичайна, лящ звичайний, товстолобики, тюлька звичайна. Але головним був карась сріблястий: «Він становив близько 70 % усього промислу. Це чужорідний вид риб», — каже Юлія. Цей карась, до речі, невимогливий до якості води, може жити в замулених водоймах із низьким вмістом кисню. Більшість його сусідів теж були чужорідними для Дніпра, і їх штучно відтворювали для рибного господарства. 

До того, як збудували водосховище, риб’ячий світ на цій ділянці Дніпра був багатшим і різноманітнішим. Тут жили близько 60 видів: білуга, осетер руський, оселедець чорноморський, рибець звичайний, вирозуб, підуст звичайний, шемая чорноморська, синець, клепець, пічкур звичайний, марена дніпровська, в’юн звичайний, минь річковий, носар, глось. У водосховищі ці види або зникли, або настільки знизили чисельність, що ніхто не бачив їх довгі роки.

«Якщо на цій ділянці знову буде річка, з природоохоронної точки зору це точно матиме позитивний вплив», — говорить Юлія Куцоконь. Тоді мають шанс з’явитися популяції реофільних риб — тих, що люблять течію.

Наприклад, течія потрібна для нересту чехоні, каже Юлія: «Чехоня потребує великої річки. Її ікра розвивається в товщі води, але повинна бути течія, бо інакше ікра осідає і гине». Чехоня внесена до міжнародних природоохоронних переліків.

Також можуть поступово з’явитися види, що мігрували з моря до річки, якщо їх таки трохи лишилось або в пониззі Дніпра або в притоках. «Десна, наприклад, є потужним місцем збереження багатьох реофільних популяцій. Там є цікава риба підуст. У Случі є марена дніпровська — надзвичайно рідкісна тепер риба, занесена до Червоної книги. Може, щось і сюди вернеться».

Зі ссавців у заплави можуть прийти бобри та видра річкова, яка і зараз живе нижче від колишнього водосховища. 

А що на суходолі?

Яка сформується мозаїка біотопів, таким буде і тваринний світ. Відкрита вода і мілководдя — це водно-болотні птахи, розповідає Василь Костюшин. Якщо буде сухо, на території житимуть жайворонки, кам’янки; будуть кущі — з’являться славки, різні горобцеподібні; якщо ліси — в них поселяться дрозди, дятли, хижі птахи.

«Лисиця, може, зараз вже освоює ці території. Кабан — невибагливий хлопець, використовує все — від ставків з очеретом до вікових лісів», — каже біолог. 

Що було з фауною Великого Лугу до затоплення, достеменно невідомо, каже Олексій Василюк: «Не існує жодної публікації, що б описувала цю територію нормально, і жодного живого зоолога, хто пам’ятає територію до затоплення».

Українська природоохоронна група сподівається організувати зоологічні експедиції, щойно це стане можливим. Опісля обіцяє опублікувати детальніші дослідження про те, у якому стані тваринний світ на дні колишнього водосховища, і які перспективи у Великого Лугу.

Головна світлина: Національний природний парк загальнодержавного значення «Кам’янська Січ» у серпні 2023 року. Рослинний покрив на частині річища. Фото Сергія Скорика

Ретельні спостереження за поведінкою тварин, пошук локацій для їх безпечного пересування і благодійні художні виставки заради допомоги притулкам — усе це роблять учні й учениці Малої академії наук України у своїх проєктах. Ми познайомилися з кількома підлітками, щоб розпитати про їхні зоозахисні ідеї та дослідження.

Отже, нині спільно з Малою академією наук розповідаємо про юних авторів й авторок наукових і соціальних проєктів, які роблять цей світ гуманнішим.

Перейти дорогу має й лось, і краб

Єгор Басацький любить грати в баскетбол і вчити мови — англійську й німецьку. Навчається у Ліко-школі в Києві. 

Торік Єгор отримав почесну відзнаку на міжнародному конкурсі шкільних проєктів з екології GENIUS Olympiad Ukraine. Хлопець дослідив, де в майбутній Київській обхідній дорозі можна збудувати екодуки. Що це і для чого, він розкаже сам. 

Екодук — це міст над дорогою чи тунель під нею. Його зводять для того, щоб тварини могли безпечно перейти дорогу. Екодуки рятують і тварин, і людей від аварій.

Якщо, наприклад, ставок з одного боку від дороги, а тварина живе з іншого, їй треба якось дістатися до води. З екодуком не доведеться перебігати дорогу перед машинами. А ще, буває, в якійсь частині лісу живе тварина, а в іншій є здобич. Люди проклали дорогу й перекрили тварині її звичний маршрут. Щоб звірі могли рухатися через цю перешкоду, будують екодуки.

Коли я починав працювати над проєктом для Малої академії, то взагалі не знав, що таке екодуки. Потім заглибився в тему і дізнався, що їх багато будують і в Америці, і в Європі. Я поїхав у подорож і став помічати екодуки: бачив мости для великих тварин у Польщі й Австрії. Насправді там є й тунелі, просто їх важче помітити. 

Екодуки будують не тільки для великих тварин — оленів, кабанів, наприклад, а й для черепах чи крабів. На Острові Різдва в Індійському океані є незвичайний міст для крабів. Щороку мільйони цих тварин одночасно вирушають із центру острова до океану, щоб спаруватися. Для них побудували спеціальні тунелі, а в місці, де тунель зробити не можна, звели прямокутний міст заввишки 5 метрів. Його «дорожнє полотно» — це сітка, за яку крабам зручно чіплятися ногами. Також у Японії є прохід для черепах під залізницею. А найцікавіше для мене було дізнатися, що в Азії та Південній Америці існують екодуки для мавп: це канати над дорогою, що звисають, ніби ліани, щоб мавпи могли перебиратися з однієї частини лісу в іншу.

І біля Києва, і на Поліссі у нас є олені, вовки, лисиці, козулі. Та і для маленьких тварин — зайців, наприклад, — можна побудувати екодуки. 

Мій проєкт стосувався Київської обхідної дороги. Я подивився, де вона має проходити: де ліси, де водойми. Дізнався про навколишні заповідники і тварин, які там живуть. Також отримав статистику аварій із тваринами по Україні. Поміркував, як дорога може перешкоджати маршрутам звірів. Ось там, де автошляхи розділяють місця проживання тварин, я запропонував збудувати екодуки. Наприклад, біля Бучі дорога має проходити через ліс. В одній його частині є ставок на річці Буча. Там можна збудувати екодук, щоб до води могли безпечно діставатися лосі, олені, козулі чи дикі свині.

Як почуваються хижаки в зоопарку? 

Софія Бігун дуже любить тварин і легко знаходить із ними спільну мову. У неї живуть кіт, 4 морські свинки, 5 щурів і 4 миші. 

У науковій роботі для Малої академії наук дівчина вивчала, як кількість відвідувачів зоопарку впливає на поведінку левів і тигрів у неволі. Софія посіла друге місце на Всеукраїнському конкурсі-захисті науково-дослідницьких проєктів МАН у 2023 році в секції «Зоологія».

Дисклеймер від UAnimals media: ми проти вилучення тварин із дикої природи до зоопарків. Однак цінуємо дослідження Софії: важливо дбати про тварин, які опинилися в неволі, і враховувати їхні потреби в усамітненні та взаємодії.

Мені завжди подобалося спілкуватися з тваринами, тож я пішла на гурток юних натуралістів. Вже там я вирішила писати наукову роботу. Я хотіла досліджувати поведінку тигрів і левів, бо це дуже розумні тварини.

Ми з науковою керівницею думали про найкориснішу тему. Зупинилися на тому, щоб дослідити, як на тварин у зоопарку впливає кількість відвідувачів. Мені важливо, аби тигри та леви в неволі могли почуватися найбільш комфортно — наскільки це можливо. 

Леви, за якими я спостерігала в Київському зоопарку, — це Геркулес, Лілія, Христина і Дарина, а тигри — Рена, Малюк і Амба. Я приходила двічі-тричі на тиждень і з 15-ї до 16-ї години проводила спостереження. Важливо було дотримуватися графіка, бо тварини по-різному поводяться протягом доби. Якби я спостерігала їх у різний час, це могло б вплинути на результати. 

Погода, звісно, теж позначається на активності тигрів і левів. Вони ховаються і коли дощ, і коли надто жарко. Тож я відібрала спостереження, коли була приблизно однакова погода. Це були сонячні дні травня й червня. 

 У мене в руках був звичайний зошит. Раз на 5 хвилин я стояла біля вольєра й записувала, що робить тигр чи лев. Вольєри в Київському зоопарку розташовані по колу, тож мені доводилося дуже швидко бігати від однієї тварини до іншої. Спочатку було складно, та потім наловчилась. Наприклад, о 15:00 у мене леви, о 15:01 — тигр, о 15:02 — наступний тигр, о 15:03 — ще один, і потім знову леви. Тигри під кінець досліджень почали мене впізнавати.

Спочатку я писала, що конкретно тварина робить, бо не знала про їхні зразки поведінки — патерни. Вже потім я узагальнила записи й розподілила поведінку на такі патерни: неактивний — коли тварина спить чи лежить; комфортна поведінка — наприклад, тигр вилизує шерсть; взаємодія — тигр дивиться в очі відвідувачу, проявляє інтерес, може нявкнути; харчування; пересування; дослідницька поведінка — може щось нюхати, чіпати лапою; маркувальна — тварина залишає свої запахи в різних місцях вольєра; соціальна — тигри й леви можуть перегукуватися чи інакше взаємодіяти між собою.

Коли людей зовсім не було, тварини проводили час усередині вольєрів — у невидимій для відвідувачів частині конструкції. Вони також ховалися, коли людей надто багато. За моїми спостереженнями, найкомфортніше їм було в будні, коли середня кількість відвідувачів. Тоді леви й тигри проявляли найбільше комфортної та дослідницької поведінки.

Мистецьки допомогти притулку для собак

Тетяна Зимогляд навчається на архітекторку в Сумському коледжі будівництва та архітектури. 

У 2022 році дівчина долучилася до школи громадянської участі «Агенти змін». Це один із напрямів роботи Малої академії наук. Агентами змін тут називають підлітків, які втілюють власні проєкти, щоб змінювати країну й суспільство на краще. У цій школі Тетяна створила проєкт «Лапки в долоньках» — виставила й продала власні картини, щоб допомогти притулку для собак.

Коли я подавалася до школи «Агенти змін», то вже знала: мій проєкт точно буде пов’язаний із тваринами. За рік до цього в мене з’явився собака — шарпей Бакс. Протягом року він дуже багато хворів. І коли почалася війна, я замислилась ось про що: ми йому допомагаємо, бо ми в нього є. А в деяких тварин нікого немає. Мені дуже захотілося їм допомогти.

Тож я зробила благодійну виставку у філії міської бібліотеки. Мені просто допомогли знайти контакти і потім — вішати картини. А все інше я робила сама. 

Більшість картин на виставці теж були моїми, але деякі надали подруги. Там були й натюрморти, і пейзажі, і тварини. Я найбільше люблю працювати олійними фарбами, тому картини були написані олією.

На виставці ми продали 8 робіт. Найдорожче — картину моєї подруги Марії Кадуріної «Венеція в час свята». Це яскрава, велика, дуже позитивна картина.

Серед проданих робіт була і моя, з берізками — улюблена мамина картина. Звісно, було шкода її віддавати. Та коли я приїхала до притулку, зрозуміла, що готова хоч усі свої картини віддати заради цього. Це було неймовірно! По-перше, розуміння, що допомагаю. А по-друге, у мене все одно ці картини стояли б десь на балконі, а так вони приносять людям радість. 

Я тоді допомогла притулку громадської організації «Справжній друг». Це невеличкий притулок для собак. На зібрані за картини гроші ми з мамою купили крупу, миски, повідці, нашийники — різні речі на прохання працівників.

Чесно кажучи, до появи собаки я взагалі не цікавилася безпритульними тваринами. Коли працювала над проєктом, приїхала до притулку вперше. 

Собаки там дуже контактні! Вони й у вольєрах, і надворі бігають. Нас зустріли відразу кілька собак. Такі веселі — стрибали, гралися, їм було все цікаво. Це було круто.

Та й сумно теж було… Дівчата, які там працюють, розповідали, звідки ці собаки. Я навіть розплакалася, бо мені це дуже близько.

У майбутньому я хочу спроєктувати притулок і лікарню для тварин. Сподіваюсь, що зможу втілити цю ідею щонайшвидше. 

Світлини: особисті архіви героїв, Київський зоопарк, Parks Australia (Commonwealth of Australia), Mongabay, All That’s Interesting