— А сюди не будемо залазить? — питаю тоном шестирічної дитини біля дерев’яних сходів, що ховаються у кроні груші.

— Чого ж, залазьте, — каже наш провідник, біолог Володимир Бучко. У гіллі прихована платформа і стіл із лавкою. — Тут я п’ю каву ввечері й дивлюся, як тварини виходять на відкриту місцевість. Там баран вийшов, там олень…

З тераси на груші видно горбистий західноукраїнський степ, Бурштинське водосховище й поодинокі зарості, де ховаються від спеки олені, сарни й муфлони. Центр збереження та відновлення екосистем «Касова гора» лежить неподалік міста Галича на Івано-Франківщині, де жив колись король Данило. Володимир, схоже, має не менше причин пишатися, ніж сам галицький король, бо тут здійснилася його давня мрія — найбільший в Україні реабілітаційний центр для копитних, де тварини відновлюються самі й відновлюють степ.

«Беріть косу й косіть»

Минаємо село, петляємо ґрунтівкою й підіймаємося вгору. Ось і знак «Центр збереження і відновлення екосистем “Касова гора”». Хух, не заблукали. Врешті бачимо Володимира, який махає нам зверху й іде відчинити хвіртку. За вхід грошей не беруть, але є скринька для пожертв і благодійний рахунок.

Одразу біля входу в холодку відпочивають лані. Бачать нас і зриваються з місць. А ми підіймаємося вище — з-за виднокола вигулькують труби Бурштинської теплоелектростанції і синіє водосховище на річці Гнила Липа.

На горизонті простяглися Горгани. Видно далеко, бо ж «Касова гора» — справді гора.

До чого тут каса? Місцеві кажуть, що король Данило Галицький буцімто сховав у одній із багатьох місцевих печер свою «касу», тобто скарб. Все ж вірогідніше, що назва походить від слова «косовиця». Косіння відіграє тут важливу роль!

Та хай і справді тут є Данилові скарби, цінніший і не прихований скарб — ділянка рідкісної природи. 

Урочище Касова Гора — найбільший фрагмент лучного степу в регіоні. «Це еталон західноукраїнського степу. Інші ділянки є, але дуже малі, — пояснює Володимир, міряючи його впевненими кроками в «кроксах». — Тут дуже багата екосистема. 380 видів вищих судинних рослин, більше 30 з них — у Червоній книзі».

Охороняти цей степ уперше захотів Всеволод Левицький, фахівець з охорони природи львівського Наукового товариства імені Тараса Шевченка. У 1936 році він написав листа митрополитові Андрею Шептицькому, щоб той дозволив заповісти землі Касової Гори, які тоді належали церкві. Науковці й представники греко-католицької церкви зібралися на конференції й разом вирішили створити на Касовій Горі заповідник. Однак плани зірвала Друга світова. У радянський час тут таки створили заповідник. Спершу охороняли 7 гектарів, а з 1988 року — 65.

На іншій території люди косили сіно, а там, де зараз відпочивали лані, аж до 90-х тримали овець. Орати тут не могли: на поверхню виходять вапняки й гіпси, тому плуг не пройде. Це і врятувало шматочок степу.

У 2019-му на Касову Гору приїхав знаний ботанік Яків Дідух, розповідає Володимир. Сказав, що не впізнає її. Степ так заріс чагарниками й інвазійними видами, що на Касовій скоро не лишилося б нічого цінного в природоохоронному сенсі. 

— Я сказав, що ми її збережемо, — згадує Володимир. — А він на те: «Беріть косу і косіть». Стільки обкосити — це нереально. Тоді в мене й виникла ідея створити центр реабілітації копитних.

— Щоб вони паслися й косили замість вас? 

— Правильно!

Зуби й роги проти чагарів

Об’їдаючи дерева й чагарі, копитні тварини зберігають степ. Якщо цього не відбувається, плюс ділянку не косять, вона заростає: зникають цінні види, їх перемагають інвазійні та нехарактерні для степу. 

Задум Володимира привезти на Касову Гору копитних підтримав фонд IFAW, який профінансував перші витрати. Науковці спорядили сюди експедицію. Разом створили проєкт, як саме організувати тут територію. У 2023 році його підтримала міська рада Бурштина і віддала землю в оренду Володимирові Бучку на 20 років, щоб під його керівництвом можна було втілити задумане. 

Повернення екосистеми в первісний вигляд називають ревайлдинг. Цей процес на Касовій взяли у свої руки чи скоріше зуби копитні тварини. «Касова гора» — це два в одному: реабілітація копитних, які доти мешкали в неналежних умовах, та відновлення степу.

На додачу, тут у дику природу повертають види, які жили на Поділлі раніше. Це реінтродукція. 

Підсумуймо:

• реабілітація — тварини відновлюють здоров’я, живуть у кращих умовах, ніж доти;
• реінтродукція — у дику природу з допомогою людини повертаються види, які зникли з певних територій;
• ревайлдинг — відновлення екосистеми.

На величезній території працює сам Володимир, його дружина, спеціалістка з ботаніки Леся Бучко, та один найманий працівник. Зараз Володимир служить у війську, тому бути на Касовій може тільки у відпустці. Було б значно важче, якби не волонтери й волонтерки.

«UAnimals нам організували роботу волонтерської спільноти. А я вам зараз покажу, що вони тут робили!». 

Володимир веде нас на ділянку, де видно зрізані кущі й дерева. Це місце розчистили від чагарів. Більшість гілля й колод повиносили звідси волонтери й волонтерки. Таких ділянок на Касовій три. Ботаніки зробили їх описи й тепер стежитимуть, коли на цих місцях відновиться степ.

Володимир присідає біля обгризеного поросту: «Ось деревце всохло, і це дуже добре. Об нього самці сарни європейської терлися рогами й обтесали всю кору. Тому воно і вмерло. Окремі дерева ми допускаємо, але якщо їх надто багато, степ заросте. Якщо деревце зрізати пилкою, все одно лишається підросток — і воно росте далі. А так тут все обкусане, не ростиме. Тобто сарни регулюють екосистему».

Петрик і Василь. Де решта?

Ось і сарна в невеликому карантинному вольєрі. Щоправда, ця тварина ще не стала до роботи над екосистемою: це мале козеня, яке біжить до пляшки з молоком і завзято смокче. «Це Петрик, його знайшли на Петра й Павла, то й назвали так», — каже Леся.

Косуль на Касовій 11 — усіх передали приватні власники. «У всіх одна історія, — нарікає Володимир. — Прийшов у ліс, знайшов косулю, забрав. Косуля виросла й почала все об’їдати. І тоді просять: заберіть та заберіть. Скільки не розказуєш, що забирати дитинчат із лісу не можна, все одно людям руки сверблять забрати від мами те дитинча».

У сусідньому вольєрі в холодку вмостився Василь — олень із Борисполя, якого теж привезли від приватного власника.

— А чому він у карантинному? — питаю.

— А він був побився з іншим оленем. Скоро ми його випустимо. Він флегмат, дуже ручний. Як його привезли, він став і з клітки не хотів виходити. Щоб він ішов, треба ззаду підпихати. Хоча дуже боїться техніки. Може, був у якійсь аварії.

Решта тварин бродить Касовою куди заманеться, проте ця площа теж обмежена і становить 23 гектари. Саме стільки Володимир зміг поки що обгородити. Копитні живуть тут в умовах, близьких до природних. Тому ховаються від людей, і побачити тварин не так просто.

«Діти приходять: “Ми хочемо на тварин подивитися”, — розповідає Володимир. — Дітки, кажу, в нас не зоопарк, дикі тварини живуть своїм життям. Можна погуляти, пошукати. Можливо, ви їх знайдете, але гарантії вам ніхто не дає. Це своєрідний квест».

Герої першого плану — копитні 

Квести я люблю, і ми простуємо далі. Попереду з трави вигулькує рудувата зацікавлена голова. Це самиця коня Пржевальського.

Вона була першою мешканкою центру і поселилася тут за сприяння UAnimals. Кобила жила в колишній мисливській резиденції експрезидента-втікача Віктора Януковича в Сухолуччі. Тепер там парк відпочинку. Тварина мала запальну вдачу, тож зрештою навесні 2022 року працівники вирішили її приспати. Втрутилися небайдужі люди, до справи долучилися і UAnimals. Фонд оплатив седацію, ветеринарний супровід і перевезення тварини на Івано-Франківщину. Ще рік вона прожила на стадіоні в Бурштині, бо ж на Касовій Горі ще не було вольєра.

Сусіди кобили — стадо з 9 плямистих оленів, які жили на Львівщині в тісному вольєрі на території комплексу відпочинку. Місце збанкрутіло, й утримувати оленів не було кому. UAnimals разом із Володимиром перевезли їх на Касову Гору, де олені тепер мають незрівнянно більше свободи. Згодом в однієї самиці народилося оленя, тож тепер у стаді десятеро тварин. Простори Касової ділять із ними ще двоє плямистих оленів, три європейські лані, четверо муфлонів і 11 європейських сарн.

Розмножуватися тварини тут не будуть, тому під час гону самців і самиць розділять. Для цього їх заманять у маніпуляційний коридор (спеціальний вольєр) їжею. «Вони собі заходять і рухаються по колу. А в один момент зайшло все стадо — і я їх закрив, — пояснює Володимир. — Самець підійшов до краю — я закрив його в ящик і повіз на іншу ділянку, випустив». 

Тварини отримують мінімальний догляд: їм роблять щеплення й обробляють від кліщів (заманивши стадо в маніпуляційний коридор, посипають зверху пудрою, що захищає від паразитів). Узимку дають трохи вівса й кукурудзи. Влітку лише ставлять солонці. Все інше — як у природі. 

«Сусліки» повертаються: реінтродукція крапчастого ховраха

На сонці блищить огорожа з бляхи, мало не ріже око. «А це в нас ховрашине гніздо», — представляє Володимир.

70 років тому на Касовій і довкола теж було повно цих тварин. Звірівник Ігор із тутешнього села казав, що в місцевості жили «сусліки», яких він ганяв малим разом із друзями. Справжня назва «сусліка» — крапчастий ховрах (Spermophilus suslicus). В Україні цей вид перебуває на межі вимирання.

Люди нищили ховрахів без жалю, бо ті добряче шкодили полям і городам. До того ж ховрахові для життя потрібні степи та луки, а їх теж меншає: незоране орють, меншає худоби, яка б паслася і «розчищувала» ділянки. Ще трохи — і вид, може, зник би з України взагалі. Тому науковці зараз докладають зусиль, щоб його відтворити, зокрема й тут, на Касовій. Увесь проєкт з реінтродукції ховраха профінансував фонд UAnimals.

Ховрахи, які поселилися на Касовій, приїхали зі Львівщини. Місцевість, де вони з родичами жили, частково переорали. Фахівці виловили там кілька особин і переселили сюди. 

«Гніздо» ховрахів на Касовій — це велика ділянка, обгороджена бляхою. По центру — менший вольєр із сітки. Там ховрахи жили два тижні, звикаючи до нового місця. Потім цей мінівольєр відкрили — і ховрахи пішли освоювати адаптаційний вольєр площею пів гектара.

Чи не прокопаються вони через огорожу? Ні, бо метал закопаний у землю на глибину 50 сантиметрів. Ще тут є камера, щоб спостерігати, як вони прижилися. Невдовзі поставлять ще одну з більшим зумом. 

У траві шугає ховрах, але я як на біду саме розглядаю камеру. Та нори, ходи видно гарно, де-не-де — лушпайки соняшника. «Все поз’їдали, — інспектує Володимир. — Соняшника насипаємо їм. Він жирний, а їм треба багато жиру, щоб добре перезимувати. А в природі насіння їдять, на жуків полюють — коників, саранчу. Їхня улюблена їжа — жук кравчик».

Ховрахи живуть тут з першого червня. Пізніше вони покинуть і цей вольєр та житимуть на Касовій там, де їм сподобається. Володимир і причетні до проєкту прагнуть, щоб колонія розрослася принаймні до 500 тварин. А поки що цих кількох бережуть від хижаків.

Зовні вольєра для цього натягнули електропастух. «Якщо приходить тхір або лисиця, вона носом обнюхає, її стукне — і вона втече. А для птахів он у нас дядько стоїть», — Володимир вказує на опудало.

«Дядька» лякаюся навіть я: він моторошно ворушиться від вітру. 

«Я спеціально зробив, щоб він ворушився. Найбільший ворог ховраха — підорлик малий. Він побачить людину — і не нападе. Так що він нам гарно охороняє колонію». Клацаю Володимира з «дядьком» — «Назвіть “двоє на охороні ховрахів”».

Волинський молочай (Euphorbia volhynica) — ендемік Східної Європи (росте тільки тут, більше ніде у світі). Це ще й релікт — рослина, яка збереглася з дуже давніх часів, коли природа була геть іншою. Волинський молочай — свідок минулих епох 

Натрапляємо на червонокнижний весняний горицвіт (Adonis vernalis). Без квітки він схожий на кріп, а одна з його народних назв — польовий кріп. А ще кажуть «пожарна квітка» — за яскравий жовтий цвіт. З рослини виготовляють серцеві препарати. Проте просто так заварити собі горицвіту не можна: він отруйний.

То тут, то там росте подільська зіновать (Chamaecytisus podolicus) — теж місцевий ендемік, що любить скелясті схили. Зіновать захищають міжнародні природоохоронні списки. Під кросівками кущиться приємна на дотик гостра костриця.

Ми на Опіллі, західній частині Поділля. У попередні геологічні епохи ці пагорби вкривали моря. На дні формувалися гіпси й вапняки, які тепер виходять на поверхню як скелясті гірські схили. Такі ділянки не обробляли, тож вони залишилися реліктовими (зазнали мало впливу людини і зберегли багато видів). Це найбагатші в регіоні екосистеми — тут найбільше видів тварин і рослин.

Виходимо на вершину. Вітряно. Над нами полює великий яструб. З оглядової вежі видно, яка крихка ця краса — одразу за огорожею густо росте соя, внизу видно кукурудзу, а сусідній пагорб — у чагарях. «На цій горі теж був степ, — показує Володимир. — А тепер він заріс. Його або переорють, або він перетвориться в малоцінний ліс». Такі ліси небагаті з погляду біорізноманіття — там мало видів рослин і тварин. 

Спускаємось деякий час через очеретяну молінію й папороть орляк. Вони тут серед небажаних видів: не характерні для степу й ідуть суцільними хащами, пригнічуючи інші рослини. «Ми орляк косимо, а він знову бабах — і поліз». Так само заважають трав’яниста бузина й сиза ожина. Копитні їдять не все: від бузини відмовляються, вона їм смердить. 

«Тут погана ділянка, — киває Володимир на зарості орляку й бузини. — А ці схили — це класно». Вони сиві від ковил. Там знову вигулькує кобила Пржевальського й стежить за нами блискучим темним оком.

Крім копитних і ховрахів

Присідаємо біля куп землі. Вони такі, наче там попрацював невеличкий екскаватор. Насправді це робота подільського сліпака (Spalax zemni). Це ендемік — тварина, що трапляється лише в цьому регіоні. Він справді сліпий: очі редуковані, бо вони йому не треба, життя він проводить під землею. За однією з легенд, на прохання сліпака дати йому зір Бог наказав йому нарити стільки купок землі, «скільки зірок на небі». 

Зате в сліпака є довгі різці, якими він прогризає собі ходи в землі. Сліпак їсть підземні частини рослин. Живе самотою й зустрічається з іншими сліпаками хіба для народження малят.

На Касовій «чудом збереглася популяція», каже Володимир. Ще одна є на Миколаївщині. 

Зі ссавців на горі ще збірна України з 9 зайців — усі на реабілітації, з різних куточків країни.

Де багато рослин, там багато й комах. На Касовій живе рідкісний фіолетовий джміль — звичайна ксилокопа, або бджола-тесляр (Xylocopa valga). Самиця будує контейнери із квіткового пилку для кожного зі своїх яєць. Унизу «Касової гори» є дерев’яні будиночки, готові приймати рідкісну комаху.

Крім неї, на Касовій Горі живе український пилкохвіст (Poecilimon ukrainicus) — коник без крил. У природі збереглися тільки поодинокі особини — все через зникнення степів. Тож пилкохвіст занесений до Червоних книг України й Польщі.

Ще один безкрилий коник — степова дибка (Saga pedo). У дибок самі «дівчата». Самці у природі існують, проте трапляються надзвичайно рідко. Розмноження відбувається без їхньої участі: нові комахи розвиваються з яйця без запліднення. Такий тип розмноження називається партеногенез. Дибки — хижачки, ловлять інших комах із засідки.

Бредемо травою до яблуні-дички. Нарешті холодок! Володимир шукає на землі стигле яблуко, але там нічого нема. Врешті зриває одне з гілки.

«Бачите, копитні все виїдають. Яблука терпкі, але їм смакує. Ще тут борсук приходить їсти. Він тут і жив, але браконьєри постійно виловлювали. А тепер не можуть!».

У обвалених схилах гори є нори бджолоїдок, ластівок-берегівок і диких бджіл. Одне таке місце для птахів Володимир із працівником створили вручну — заступами. Там справді оселилися птахи. 

Поки я дивлюся на ковилу, мене кличуть униз, під ще одне поодиноке деревце. Виявляється, там ще й печера. «Це печера сонцевиків Іо. Вони там зимують, туди їх купа набивається», — вмостившись у холодку, розказує Володимир.

Сонцевик павиче око — відомий усім нам червоний метелик, а його латинська назва — Aglais io, на честь красуні Іо — однієї з пасій Зевса.

У кроні дикої груші прихована фотопастка, щоб стежити, які птахи сюди прилітають. На знімки потрапляють сороки, сірий сорокопуд, великий яструб, малий підорлик, дрозди. 

Ще один спостережний пункт розташований на іншій груші. Виходимо дерев’яною драбинкою на невеличку терасу просто в кроні дички. Для Володимира це ще й місце кавування й роздумів.

Планування на груші

«Роботи повно, — каже Володимир, відкинувшись на лавці, де приємний вітерець нарешті долає спеку. — Зараз я роблю польову кухню для волонтерів. Таку, знаєте, з великими сковорідками, щоб картоплю по-домашньому можна було приготувати».

Чоловік планує облаштувати вольєр для тварин, що живуть у воді. Вже було чотири випадки, коли можна було б поселити на Касовій вилучених видр. Проте місця не було, і видр довелося віддати в зоопарки. 

Однак ключове питання — обгородити наступні ділянки урочища. Загалом в оренді у Володимира 71 гектар землі, з них обгородили 23. Якщо обгородити інші ділянки, самців можна буде відділити від самиць у період гону, а також прийняти тварин, які не могли б жити разом в одному вольєрі, хай і великому. «Просили оленя благородного забрати, але я не зміг: він усіх тут поб’є».

Обгородивши другу за планом ділянку, центр зможе прийняти ще 50 копитних.

«Від того, що тут існує центр, всі у виграші. Громада, бо я зберігаю землі, які деградували, і плачу податок за землю. І я щасливий, бо це була моя мрія», — говорить Володимир.

На Касовій тепер бувають туристи, сюди привозять поважних гостей. Задоволені не всі: декому конче треба побачити тварин, але це не завжди виходить — ті не сидять в очікуванні відвідувачів. Приїжджають і школи. У місцевій громаді запровадили урок просто неба на Касовій Горі для різних класів, починаючи з 6-го. «Спочатку в нас екскурсія, потім сідаємо й спілкуємося з дітьми, — розказує Володимир. — Виховуємо почуття гуманності до диких тварин. Показуємо, як має жити тварина. А дика тварина має жити в дикій природі».

— Хто-хто вас вкусив? 

— Перегузня. 

— О, вас такі цікаві тварини кусають. Це десь у тропіках? 

— Ні, в Україні. 

Чекаючи на вакцину від сказу, зоолог Володимир Яроцький намагався пояснити людям у коридорах харківського травмпункту, який звір його вкусив. Такої тварини там ніхто не знав. 

Хто ж така перегузня? Кажуть, мала пташка, та гострий дзьобик. Перегузня хоч і не пташка, та прислів’я їй пасує. Ця невеличка хижа тварина схожа на лісового тхора, проте має особливості. У неї довгі кігті, сильні м’язи, а ще перегузня вміє голосно верещати.

Володимир Яроцький пережив цілу пригоду, намагаючись повернути перегузню в дику природу. Далі — про те, як це було. А паралельно ви більше дізнаєтеся, що вміє перегузня і що допомагає й заважає їй відродитися в українських степах.

Перша особиста зустріч

Володимир: «Влітку 2020-го я проводив екскурсію в Національному природному парку “Гомільшанські ліси” [на Харківщині]. І саме тоді колеги подзвонили мені й сказали, що зловили перегузню на біостанції Харківського національного університету в Гайдари — село в Харківській області.Гайдарах. Ми туди поїхали подивитися на перегузню. Вона була в поганому стані, а ще вона мене вкусила. Я знав, як правильно тримати тхора — під передні лапи. Тоді він не може вкусити. А в перегузні кута нахилу голови вистачає, щоб тебе хряснути за палець. У куницевих є особливість: вони, як пітбулі, коли кусають, то просто продавлюють тіло. Хоч у мене були рукавиці, як у зварювальника, перегузня їх прокусила. Це був мій перший контакт із твариною».

Перегузня — представниця родини куницевих, сильних і водночас пластичних тварин. Отже, вона родичка лісового тхора, куниці, борсука, видри, а ще скунса. І з ним має дещо спільне, але про це далі.

У латину її назва — Vormela peregusna — прийшла саме з української мови! Це щодо другого слова в назві. Vormela ж означає «маленький черв’як». Її тіло справді довге і граційне, втім, як і у тхора чи ласиці.

Завдяки кольору англійською перегузню називають Marbled polecat — мармурова кішка. Частинка pole означає «курча» й натякає на те, що перегузня може красти домашню птицю. За цим заняттям її справді заставали.

Перегузні — самітники й самітниці. Разом вони проводять час хіба в шлюбний сезон.

У цій статті українські зоологи відносять перегузню до так званої окупованої фауни — тварин, які перебувають поза моніторингом українських біологів. Наукові установи, де охороняли тварину, зараз в окупації, а з’являється вона там, де йдуть бої.

Прикинутися мертвим у мить небезпеки — не рідкість серед тварин, це явище має назву танатоз. Навіщо? Вірогідне пояснення таке: хижаки цікавляться рухливим об’єктом; щось, що не проявляє ознак життя, не приваблюватиме хижачої уваги. Хоча в деяких тварин є й інші причини: певні змії можуть вичікувати здобич, а мурахи — уникати конфліктів.

Мертвими прикидаються не лише змії, риби, комахи, а й ссавці. Наприклад, опосуми. Play possum англійською означає «прикидатися, що тебе нема або ти ні до чого». А ще так уміють американський тхір, скунс, ласиця. І перегузня — майстриня зіграти роль померлої.

Та спочатку перегузня випробує й інші методи. Побачивши щось небезпечне, вона стає на задні лапи й демонструє своє яскраве забарвлення — це у тваринному світі теж слугує попереджувальним сигналом. До всього, перегузня має спеціальні анальні залози, здатні випускати секрет із різким запахом. Це вона теж робить — і коли прикидається мертвою, і коли просто відчуває загрозу.

Зруйновані плани

Володимир: «Дівчата поселили перегузню в одну покинуту й завалену мотлохом квартиру, посадивши в клітку для кроликів.

Я поїхав у Лисичанськ через Кремінну, бо там у мене родичі. І був у мене знайомий Браян зі США, який полюбив українські ліси і жив у Сіверськодонецьку. Я кажу: “Браяне, підвези мене з Кремінної в Лисичанськ. Треба забрати рідкісних тварин, поїхати до лісу й випустити. Година туди, година сюди…” — “А вони не смердять?” — “Та все буде нормально”. Його дружина саме була вагітна — переживала, щоб і машина була чистою, і чоловік вернувся якнайшвидше.

Я збирався вакцинувати перегузень від сказу, хотів взяти відбитки лап, матеріал на ДНК. А дзуськи! Виявилось, що одна перегузня зламала клітку й утекла. Години три шукали. Знайшли за унітазом в місці, де було пів цеглини вибито. Вона там згорнулася й спала. Довелося демонтувати унітаз, щоб дістати перегузню. Звісно, тварини розхвилювалися, я вже не міг із ними нічого зробити [вакцинувати і провести дослідження]. Треба було їхати до лісу, але мене знову вкусили».

Своїми сильними лапами і довгими кігтями перегузня викопує простору нору. Хоча, коли настрою копати в неї немає, може поспати в чужій. 

За допомогою радіостежень встановили, що перегузня долає до одного кілометра на добу, рідко повторюючи свій попередній маршрут і змінюючи своє лігво та територію активності кожні 2-3 дні. Час проводить у полюванні, а коли втомилася — спить. 

Тимчасові незручності

Володимир: «Коли перегузня вкусила мене вдруге, я зрозумів, що треба самому вакцинуватися від сказу. 

І ось уже 10-та вечора. Ми їдемо до травмпункту. Там не знають, хто така перегузня. А ще у вакцини від сказу, що там була, 6 доз… Врешті мені дуже суворо кажуть, що я маю знову приїхати до них отримати наступну дозу або знайти вакцину тієї ж серії. 

Дві години вони спостерігали за мною після вакцинації. А перегузні тим часом верещали. Плюс у машині наче скунси побували. 

Врешті ми вночі поїхали випускати тварин. Браян привіз мене в Сіверськодонецьк і каже: “Я тебе в Кремінну не повезу, бо дружина чекає, але замовлю таксі”. А тут така злива! Просто ріки. Ще й їздили по всьому Сіверськодонецьку в пошуках банкомата о другій ночі. Дороги не видно, скрізь потоки води. 

У Кремінній швидко перевірили, чи є серія тієї вакцини. Вона була, тож я там вакцинувався. А потім поїхав додому в Харків і зробив 7 дзвінків, щоб отримати направлення на подальшу вакцинацію. Здавалося б, ХХІ століття, але не всі проходять вакцинацію до кінця. Люди приходять у перший день, а потім не продовжують і помирають від сказу». 

Перегузні більшає. Побачили — не чіпайте

Володимир: «У 2022–2023 роках була хвиля, коли в окопах розплодилися миші. Тоді з’являлося чимало повідомлень, що там бачили і перегузню. Це не дуже гарні історії, бо ці перегузні опинялися в приватних руках. Ми з колегами з громадської організації “Ferret Galaxy” всіх продзвонювали і дізнавалися, якою була подальша доля тварин. Нам казали, що їх випустили. Та з’ясовувалося, що це не завжди так.

Бувало, люди розуміли, що не зможуть утримувати перегузню, бо тварина специфічна. Хоч і виглядає няшно, але кидається, кусається, плюс запах. І тоді їх випускали. Нам відомо про два таких випадки. 

Це найрідкісніший вид серед куницевих. Проте їх часто ловлять.

Ше одна перегузня, про яку мені відомо, була в Донецькій області. Її знайшли біля Краматорська і намагалися продати на вулиці. А тоді чоловік звернувся у “Ferret Galaxy”, щоб проконсультуватися стосовно утримання… Він божився, що випустив перегузню. Але що відбулося насправді, мені невідомо».

На початку ХХ століття перегузня була типовою мешканкою приазовських степів і земель сучасної Донеччини. У другій половині століття тварина почала вимирати.

Цілинний степ розорювали дедалі інтенсивніше, а на його залишках випасали худобу. Пси, які допомагали пастухам заганяти отару, виловлювали у степах диких тварин, зокрема й перегузню.

У 90-х роках вчені вважали, що в Україні живе лише 100–150 перегузень. Та потроху скотарство на Сході стало занепадати. А хижого звірка зустрічали частіше. Відродження перегузні почалося в 1998-му, як пізніше фіксували вчені. А з 2009-го спостерігали бум перегузні (якщо це так можна назвати, адже загальна кількість знахідок — всього-навсього 29 тварин за 43 роки). 

У 2010-му на Приазов’ї бачили турнір двох самців, за яким спостерігала ще одна перегузня, напевно, самиця. У 2016-му перегузню спіймали біля Краматорська — це була місцева сенсація. Якщо вірити авторці дослідження, навколо Краматорська з 2016 до 2023 року знайшли 7 перегузень.

Останніми роками відео перегузні з окопів справді поширювали в мережі. Торік «мармурову кішку» бачили біля озера в Дніпрі. А цьогоріч також фіксують біля позицій військових.

Якщо перегузня навідається у ваше місто, ось коротке нагадування: тримати червонокнижну тварину в неволі чи продавати її забороняє закон.

Світлина заставки: перегузня в зоопарку Магдебурга в Німеччині. Автор фото: Клаус Рудлофф. Джерело: http://www.biolib.cz

Олену представляють мені як військову, «поведену на тваринах». «Служила в нашому підрозділі, постійно в неї тварини були, багато забирала додому в Київ», — каже мені її побратим. Коли відкриваю контакт, мене огортає збентеження: виявляється, це Олена Білозерська, яка вражала сміливістю не лише мене з 2014 року. Олена — колишня журналістка й блогерка. Спочатку воювала у складі Добровольчого українського корпусу «Правий сектор» і Української добровольчої армії, де була снайперкою. Здобувши спеціальність артилеристки, стала офіцеркою Збройних сил України. 

Жінка пише вірші й малює. Ну а поруч з Оленою завжди є тварини-компаньйони. Багатьох із них військова знайшла і вилікувала, деяких забрала із зони бойових дій. 

Поговоримо з Оленою про тварин, які супроводжують її на фронті й у тилу. 

Собаки на бойових 

— Чи бувають тварини на самій лінії бойового зіткнення? 

— Так, історій про них безліч. Найдраматичніша — за участі собаки породи кане-корсо на ім’я Вася. Його господарем був боєць 503-го батальйону морської піхоти, де я тоді служила. Собака був з цим бійцем всюди, зокрема і в окопах на чергуванні. Розвантажку навіть носив. Одного дня Вася зник. Побратими шукали. Підняли дрон — і побачили таке, що краще не бачити. Васька потрапив у пастку — просто перед окопами бойовиків заплутався у дроті. Врятувати його було майже нереально, бо туди не пролізеш непомітно. Розвідники все одно планували вночі йти на евакуацію собаки, але не встигли…

Васька прийшов. Відгриз собі лапу і прийшов на трьох. Не схотів лишатися в полоні. Його відправили на дембель, до батьків господаря, а потім я зробила Васю відомим, написавши про його долю. Його історія отримала величезний розголос, всі захоплювались подвигом собаки, і зрештою йому оплатили лікування і протезування у найкращій клініці в Польщі. 

— Чи бувало, щоб тварини якось допомагали в бойових завданнях? 

— Восени 2014-го у Водяному під Донецьким аеропортом прибився до нас старий собака. Він ходив із нашою розвідгрупою на всі виходи в сіру зону. Звичайно, ми не хотіли брати із собою собаку, проганяли його. Він тікав, але потім якимсь дивом знав, якою дорогою ми підемо, і чекав нас на якомусь перехресті. Цей собака зрештою дуже допомагав на виходах: біг у 20 метрах попереду групи і знімав собою розтяжки. Людина від такого як мінімум отримала б серйозні поранення — а собаці нічого, бо він низький порівняно з людиною і швидко бігає: почувши «гуп» капсюля-детонатора, за 3-4 секунди до вибуху встигав утекти із зони ураження уламками. Тож усі цілі — і люди, і собака. 

Як Ефку виміняли на гранати-«ефки» 

— Найбільше у вас фото з рудим цуценям. Розкажете про нього?

— Це Ефка, метиска бельгійської вівчарки. Ми її підібрали з товаришем під кіоском біля траси влітку 2016 року. Хлопці назвали її Ефкою, бо коли була маленьким кругленьким цуценям, нагадувала за формою тіла гранату Ф-1. 

Вона теж їздила з нами на бойові, була поранена — рятували її тоді, як пораненого бійця. Гнали вночі в лікарю, піднімали з ліжка ветеринара, потім доглядали, робили перев’язки і уколи… Коли я йшла чергувати на позиції, Ефку прив’язували, щоб вона не бігла за мною. 

Одного разу я лежала хвора на нашій базі під Маріуполем, а мій чоловік рано-вранці поїхав у справах в інше місто. Ефка пішла за ним до автобусної зупинки. Там він сів на автобус і поїхав, а вона залишилася. Він був упевнений, що по власному сліду повернеться на базу.

До наступного ранку її не було. Ми з чоловіком їдемо на ту зупинку, розпитуємо людей, розклеюємо оголошення — пів міста ними заклеїли. Купили гучномовець на батарейках, щоб їздити автівкою по вуличках і крутити оголошення про зниклу Ефку… Вона знайшлася три доби потому. Зрозумівши, що не потрапить додому, пішла за першими-ліпшими людьми у військовій формі і прийшла з ними на базу «Азова». Там її залишили, а потім побачили оголошення і повернули. Грошей, звичайно, не взяли, але кілька гранат «ефок» я їм за свою Ефку віддала.

Сіля, Шкавулик, Бусоль 

— А які у вас стосунки з котами? 

— Найпершим у мене був Ватник, він же Комочок, або Комця, — чорне кошеня з коротким переламаним хвостом. Ватник — тому, що в 2014-му всіх тварин, підібраних на Донеччині, вояки називали якщо не Ватниками, то Сєпарами. Він прийшов на тилову базу, а потім їздив зі мною всюди, по всіх базах підскоку (це ті, що в парі кілометрів від лінії фронту). Коли я ходила на виходи, він залишався на цих базах. Не хотів мене відпускати: коли бачив, що я екіпіруюся, хапав за ноги і кричав. Коли нас починали обстрілювати, за ногу тягнув мене у сховище. Він пройшов багато дуже небезпечних місць, а загинув на мирній території. Вполював отруєного пацюка і помер. Решта моїх вихованців зараз, на щастя, живі.

За кілька місяців після Ефки з’явився Сільвер — кошеня породи невська маскарадна. Побратим десь підібрав, а ми забрали у нього. Дуже розумний кіт, і теж хворів. 

Разом з котом ріс у нас ще один пес — Шкавулик. На початку грудня безпритульна собака привела у нашому підвалі цуценят. Усі ці 9 цуценят захворіли на ентерит. На новий рік моя кімната на базі перетворилася на собачий лазарет. Врятувати вдалося лише чотирьох. Один найменший цуцик лишився у мене. 

Шкавуликом назвала, бо весь час жалісно скавчав. Шкавулик ріс із Сільвером, вони один в одного переймали повадки, Сільвер гарчав і пробував гавкати, Шкавулик крався за мишами… А коли у двір заходили чужі коти, проганяти їх вилітала вся трійця. Ефка і Шкавулик заганяли зайду на дерево, а далі вже Сілька ліз нагору розбиратись. 

Спали всі троє — чималенька Ефка (вагою 30 кг), Шкавулик і Сільвер — зі мною в ліжку. Килимки були, але ж вони хотіли спати зі мною — прогнати було неможливо. 

Годувати їх було дуже важко, бо ми тоді були неоформлені добровольці, які не мали зарплат. Дійшло до того, що інших двох собак, які прибилися до нас на базу, нам довелося вивезти і підкинути на бази іншим військовим, які жили багатше, ніж ми. 

Пізніше, коли я служила в артилерії морської піхоти, на полігоні під Мелітополем взяла собі триколірне кошеня. Назвала Бусоль (Буся). Бусоль — це по-простому «артилерійський компас». Вона їздила зі мною на міжнародні навчання «СіБріз», і там її намагалися у мене вкрасти й забрати на свій корабель американські морпіхи. Буська — метис мейн-куна, вимахала кілограмів на 6-7. Справжня мажорка — лащитись приходить тільки коли сама хоче. 

На момент повномасштабного вторгнення собаки — Ефка і Шкавулик — жили на Черкащині у мого свекра, а коти — Сільвер, Бусолька і Кася — у мене вдома в Києві. Я відправила їх теж до свекра. Скінчиться війна — я своїх заберу. А поки що вони дорослішають і старіють без мене. 

— Чи може тварина якось змінити настрій — ваш чи людей поруч?

— О, в цьому вони профі Його просто погладиш — і легше на душі стає. Поцілуєш оте пухнасте чи плюшеве в отой його лобик, воно тебе оближе — і ніби зразу є для чого жити.

— Чи є у вас вірші про фронтових тварин?

Це про мою кицю Бусоль. 

*   *   *

Десь далеко від дому, від наших безсонь,

Де над Ятранню небо безкрає,

Ходить киця пухнаста на ймення Бусоль,

На себе реп’яхи набирає.

Закрутились ми з нею, що я, що вона,

У ворожому злому нашесті.

І чіпляється міцно до мене війна,

Мов реп’ях до пухнастої шерсті.

Де ми вчора жили, там сьогодні бої,

А ми тягнемо й тягнемо віз цей…

Окуповані зараз курорти мої

І Бусольки народження місце.

І вже скільки покладено на вівтарях,

І вже скільки шляхів ти пройшов тих…

І все більшає, більшає на цвинтарях

Прапорів, прапорів синьо-жовтих…

А без нас, а без нас пацюки й хробаки

Підгризають зерно і кордони.

Люди ходять, пліткують, плетуть масксітки,

Вірять фейкам, донатять на дрони.

Та хай як від заброд вистачає скорбот —

В’ється Ятрань повз цю боротьбу всю.

І безпафосний дід — український народ —

Так терпляче вичісує Бусю.

Невдоволена курка Баба Зіна, собаки Ромка і Граф, Майк і Джина, свиня Дуся й коза Марта живуть у притулках чи в родинах по різних куточках України. Скоріш за все, ці тварини та тисячі інших не вижили б, якби їх вчасно не прихистили, вивезли чи вилікували. Зокрема й ті люди, яких UAnimals нагородили на Всеукраїнській зоозахисній премії.

Вони щодня спостерігають всі грані ставлення до тварин у суспільстві. Знають, як часто байдужість переплітається з відданістю в історіях однієї й тієї ж тварини.

Ми запитали в них про випадки, які залишили найяскравіші спогади. І ось що почули.

«Ніхто й не сподівався, що він житиме» 

Анастасія Клімнюк — засновниця та керівниця громадської організації «Дім порятунку тварин»

Харків / Полтавщина

Це спогад з 26 лютого 2022 року. У Харкові було важко знайти харчі для тварин: натуральної їжі не купиш, всі магазини з кормами зачинені. В одному гаражі відкрився склад з товарами для тварин. Ми стояли в черзі по корм для собак, там було ще людей 60. Це момент, якого я ніколи не забуду. Підійшов чоловік із котом у переносці. Йому зруйнували будинок, дружина виїхала. Чоловік вирішив іти захищати країну, і йому не було де діти кота. І він звернувся до людей — питав, чи може хоч хтось прийняти до себе котика. Ніхто з черги не відгукнувся. Ми з чоловіком перезирнулися і майже миттєво вирішили його забрати. Так у нас почали з’являтися тварини.

Пізніше ми дізналися, що це був кіт сина того чоловіка. У них із дружиною народилася дитина, на момент початку війни їй було два тижні. Тож вони вирішили на місяць залишити котика з батьками. Коли чоловік підійшов до тієї черги, молоді батьки були в окупації. Пізніше мені прийшло від них повідомлення: «У вас, може, досі є наш котик?». І скидають мені фото ще кошенятка. Значить, коли ми забрали його, він був зовсім молодий. У 2022 році кіт поїхав до своїх людей.

Є в нашій місцевості приклади дуже турботливого ставлення до тварин. Якось люди побачили біля свого двору вівчарку. Спочатку подумали, що пес неживий, бо він не ворушив навіть вухами. Зрештою зрозуміли, що дихає. Потім звернулися до нас, і ми вже повезли собаку до ветеринарної клініки. Ніхто й не сподівався, що він житиме. Чутливості в собаки не було взагалі. На МРТ з’ясували, що в нього був вивих шийного відділу хребта. 

З клініки ми забирали вже собаку, який почав сам ходити в туалет і їсти. Люди, які його знайшли, погодилися забрати до себе собаку з інвалідністю й доглядати. Назвали Графом. Зараз він повзає, лежить у позі сфінкса, може просидіти близько 40 секунд, сам їсть. Йому збудували конструкцію типу візочка, щоб він міг пересуватися. 

Пішки з-під обстрілів — з дитиною й цуценям

Олена Русіна, керівниця притулку «Пегас»

Малозахарине, Дніпропетровщина

Дніпро

Нещодавно нас викликали в село, бо там був великий травмований собака. Він просто з’явився на вулицях, ще й у нашийнику, де взявся — невідомо.  

Його помітили місцеві старші жіночки. Це не молоді мобільні люди, які легко користуються інтернетом, і все одно вони намагалися виставити його фото в соцмережах, шукали господаря. Вони навіть скинулись на препарати від шкідників для цього собаки.

Коли він побився з іншим собакою, то вже викликали нас. Ми приїжджаємо, а нас зустрічають жінки, всі з ціпками. Це цивілізовані люди, які не кинули тварину напризволяще. Вони не сказали, як це буває: «Десь там пес валяється, самі шукайте». Вони йшли за машиною, підвели до точки, де був собака, дбали про нас, волонтерів. Це дуже приємно. Собаку ще лікують, він зараз живе в «Пегасі».

Ще був випадок, коли почався наступ на Вовчанськ. Бувало таке, що люди тікали звідти навіть пішки. До нас тоді звернулася дівчина, просила прилаштувати цуценя. Та ми не хотіли: притулок переповнений, і для нас це важко. А виявилося, що ця молода жінка тікала від обстрілів пішки. Взяла тільки дитину в візочку. Уявіть, у якому стані була ця жінка! На дорозі побачила цуценя — мале, виснажене. Воно було в такій же ситуації, як і вона. І дівчина бере це цуценя і кладе в піддон візочка!

Потім вона потрапила у Дніпро, і в місті його не кинула. А тоді вже звернулася до нас, каже, «куди ж мені з цуценям і дитиною?». Я виставила цю історію в соцмережі — одразу ж відгукнулася сім’я й забрала собаку.

«Майку, пробач»

Сергій Луденський — засновник і голова громадської організації «Save animals Ukraine»

Нещодавно до мене звернулися з проханням вивезти двох ротвейлерів із прифронтового села — Олександрополя на Донеччині. Там залишався старий дідусь, на якого в Польщі чекала онучка. Питання було лише в собаках: на подвір’ї в дідуся жили двоє ротвейлерів: 7-річний Майк і 5-річна Джина. З такими великими псами дідусеві важко було б їхати. Він і сам не виїжджав саме через собак.

У день евакуації дідусь приїхав до свого двору на велосипеді. Перед тим був на сусідньому хуторі, куди менше прилітало артилерії. Позаду його хати по прильоту горіло поле. І загалом усе це відбувалося під канонаду артилерії.

Найщемкішим моментом стало прощання чоловіка із собаками. Він обійняв Майка за голову і сказав: Переклали слова дідуся українською.«Майку, пробач. У мене вибору нема».

Це відео в моєму тіктоці зібрало мільйон переглядів: думаю, багатьом українцям і українкам відгукнувся цей біль.

Ми знали, що Майк агресивний. Щоб його завантажити, я виліз на дах нашого бусу й так затяг його за повідець.

Дідусь попросив нас швидше виїхати, аби не розтягувати момент прощання. Ми так і зробили.

Привезли собак до нашого шелтеру під Дніпром. Згодом виявилося, що Майк агресивний тільки до інших собак. А за деякий час обох ротвейлерів прийняли прекрасні сім’ї. Я дуже щасливий від того, що є такі люди, які не залишають тварин напризволяще, і ті, які приймають їх у себе.

Два скелети на прив’язі

Тетяна Нельга — засновниця благодійного фонду та притулку «Зоосім’я»

Павлиш, Кіровоградщина

У ставленні людей до тварин я постійно бачу дві сторони медалі, і це мене шокує. Дивлюся на військових, на рятівників, які із зони бойових дій вивозять тварин, ризикуючи життям. Вони великі молодці. А з іншого боку, у нашій місцевості є люди, які не стерилізують тварин, викидають цуценят, кошенят дуже жорстоко — то в пакетах на смітники, то в лісосмуги. Одні їдуть під обстріли, щоб врятувати тварин, інші їх нищать.

У нашій місцевості були люди, які весь час виїжджали, залишали на ланцюгах тварин і не годували їх. За законом, ми не маємо права зайти в чужий двір і забрати тварин. Доводилося добиватися, щоб поліція разом із нами туди пішла знімати з ланцюгів собак. Це були вже два скелети. Зараз іде розслідування проти тих людей, тому більше розказати не можу. Я забрала тварин на лікування й реабілітацію в «Зоосім’ю».

Коли ветеринар стає зооволонтером

Альона Грінник — засновниця громадської організації «Дай лапу ЮУ»

Південноукраїнськ, Миколаївщина

Одного разу задзвонив телефон: «Добрий день, я ветлікар. Я написав у гуглі “волонтери Южноукраїнськ” — і пошук відразу видав мені ваш телефон. Я хочу бути корисним — хоча б порадою». Це був Олександр Соколов, який переїхав з Енергодара. Ми зустрілися, і я відразу запропонувала йому робити спільні проєкти зі стерилізації.

Перед цим я орендувала будинок у сусідньому селі, Костянтинівці, щоб перетримувати там тварин. Ну, будинком це важко було назвати: він вже розвалювався. Там були стіни, купи сміття й трави по шию. І от ми з чоловіком і батьком почали приводити його до ладу. Люди потрошку допомагали — хто відро приніс, хто віник. Було кілька активних волонтерів, які приходили бур’яни викорчовувати. Все це ми впорядкували й організували там перетримку.

Коли з’явися Олександр, ми з волонтерами скинулися, закупили нитки, наркоз, і влаштували в цьому домі в одній кімнаті операційну. Почали там стерилізувати безхатніх кішок і собак. 

Ішов час. Я перейшла на іншу роботу — розширилися фінансові можливості. Ми вклали гроші, і у вересні 2024 року відкрили клініку вже в місті. 

Тут ми лікуємо домашніх тварин за гроші: щоб допомагати бездомним, треба звідкись брати ресурси. Для військових, переселенців діють знижки, для деяких це безкоштовно. Якщо бабуся-пенсіонерка приходить навіть із домашньою твариною, то ми лікуємо зі знижкою або й безкоштовно. Плюс ми робимо безплатні стерилізації — поки що тільки кішок. У нас у місті є притулок. За договором, ми оперуємо їхніх собак. Іноді привозять полікувати — за це гроші ми не беремо. Для безхатніх тварин під опікунством — це ціна витратних матеріалів.

Проводимо акції з безкоштовної стерилізації безхатніх. Ми робимо на стерилізацію акцент: у нас місто маленьке, і тварин тут більше, ніж людей.

У тому будинку в селі зараз післяопераційна перетримка, а ще там живуть тварини з інвалідністю. А Олександр Соколов досі працює зі мною в клініці. 

«Їх вбили не обстріли, а голод»

Аліна Остапенко — членкиня Сумського товариства захисту тварин

Суми

Майже не памʼятаю життя до війни. 24.02.22 став переломним у моїй свідомості. Відтоді почалася моя справжня перевірка на міцність як зоозахисниці. Здавалось, після деокупації Сумщини життя мало стати легшим, але почались обстріли прикордоння, примусові евакуації. 

Рік тому в Юнаківці, прикордонному селі Сумської області, місцева жінка знайшла по дворах 8 мертвих собак. Їх вбили не обстріли, а голод. Більшість тварин до самої загибелі лишались на ланцюгах і не могли знайти хоч якогось харчу. Усіх їх залишили люди. 

Потрібно було їхати туди рятувати залишених на ланцюгах тварин. У першому рейсі на прикордоння ми вивезли з Юнаківки двох собак — Бруно та Алекса. 

Бруно дивом лишився живим: ми знайшли його привʼязаним у дворі, де вже бездиханно лежали дві інші собаки. Алекс вижив, бо їв сиру кукурудзу.

Після Алекса й Бруно ми вивезли з Юнаківки ще близько 15 собак. 

Зараз Бруно в притулку, і ми все ще шукаємо для нього родину. Алекс торік знайшов родину, де його дуже люблять.

Саме після зустрічі з цими собаками ми почали активно евакуювати тварин із прикордоння. Охочих їздити по селах Сумщини особливо не було, тому я вирішила йти вчитися керувати автівкою. Так почалася нова сторінка життя, коли тижнями доводилось пропадати у віддалених куточках області, які обстрілювали. На жаль, не всіх встигали врятувати.

За 3 роки ми прилаштували в сім’ї близько тисячі тварин. Відсутність покинутих — ось результат, якого я прагну. 

Такі несхожі сусідки

Ольга Волкова, керівниця притулку «Душі бродяг»

Лупареве, Миколаївщина

Це сталося перед поїздкою на Зоозахисну премію у селі Лимани. Там одна жінка отруїла близько 20 собак.

До мене прийшла знайома та й каже: «Уявляєш, Олю, ти рятуєш тварин, а тут одна жінка мене питала: “Ти поїдеш у місто? Так купи мені щурячої отрути, бо мені тут не вистачило. Потрую собак”». Почувши це, я поїхала в те село. Але собаки вже були мертві, я не встигла нічого зробити. Побачила там цю жінку, що їх отруїла. Запитала, невже їй не шкода собак. А вона каже: «Ні, труїла їх і буду труїти». 

Ольга передала свої свідчення юридичному відділу UAnimals і сподівається притягнути жінку до відповідальності.

Роман Олександрович, Баба Зіна, Дуся та інші

Вікторія Жидкова — засновниця товариства захисту тварин «Вірність» і громадської організації «Громадська правова ініціатива»

Добропілля, Донеччина

У серпні 2019-го чоловік пішов виносити сміття. А на смітнику лежав пакет із цуценятами. Живе було лише одне. Йому було години дві від народження. Відтоді почалася в нас боротьба за життя того цуценяти. Чоловік зробив йому спеціальну коробочку — по суті, штучну маму. По годинах годували, вночі вставали. Якось мій чоловік як заверещить на всю кімнату: «Іди сюди!» Я думала, щось погане сталося. Підходжу — а то в малюка очки відкрилися. Ніколи мій чоловік так не радів. І цей собака тепер — наш знаменитий Роман Олександрович. Ромка. 

І ще один справжній прояв людяності був, коли спрацював цілий ланцюжок добра, — це порятунок фермерського господарства з Удачного. Я вегетаріанка, і для мене принципово, щоб господарство рятували не для того, щоб тварин порізали. Я хотіла зробити шелтер, який би приймав рогату худобу. Розказала про це в соцмережах.

Тоді мені й подзвонив чоловік з Удачного, в якого було господарство зі свійськими. Я разів 10 перепитала: «Ви тварин їсти будете?». А він говорить, що в них гуска, якій 15 років, козам по 17 років…

В евакуації цього господарства були задіяні багато людей. І тварини з Удачного живуть у мене в шелтері. У нас там є свиня Дуся, яка дає лапку. Є коза Марта — вона завжди зустрічає, по-своєму мекає і простягає передню ногу. Є курка, яку ми звемо Баба Зіна, бо вічно невдоволена. Щойно в курник заходиш, квокче: не так ідеш, не так стоїш, не те робиш. У неї дзьоб не закривається. 

Коля і цуцики 

Інна Бородуля — засновниця та керівниця громадської організації «Щасливий кіт»

Запоріжжя

Зі мною тісно співпрацює військовий Славік. Дуже багатьох вивозить або шукає, кому і як їх передати, щоб тварин забрали із зони бойових дій. Своїм коштом стерилізує, лікує. Ось я саме поїду вакцинувати цуценят туди, де він служить. Я б і рада всіх забрати в притулок, але це просто неможливо. Це для мене людина з великої літери. 

Але маю ще одного кумира. Коля — високий простий парубок, працює на заводі. Якщо чесно, мені спочатку здавалося, що він якийсь нетямущий. Та не завжди все так, як здається на перший погляд. Позаторік улітку Коля знайшов на смітнику новонароджених цуценят. Він не побоявся труднощів — забрав їх і вигодував. Сам! Це при тому, що він позмінно працював на важкій роботі! І всі цуценята в нього вижили. Він їх прилаштував, а одного залишив у себе. Я відтоді кажу: «Колю, ти мій кумир». 

***

Отримавши нагороди, лауреати Зоозахисної премії поспішають вийти зі світла софітів, щоб якомога швидше повернутися до своїх тварин. Вдома вони знову перевдягнуться в робоче й закотять рукави. Протягом трьох років великої війни ці люди приймають у притулках собак і котів, свійських і диких тварин, евакуйованих з фронту чи прифронтових місцевостей, а часом і самі їх евакуюють. Це сотні, а подекуди тисячі нових тварин на рік. Тварини продовжують прибувати, бо війна триває. Проте ми можемо подбати про те, щоб роботи у зоозахисників і зоозахисниць не більшало хоча б через покинутих і скривджених тварин у тилу.

Наталка сидить на порозі сільського клубу в Новоосиновому, що на Харківщині. Чути гуркіт фронту. На горизонті димить. «Що ви зараз робите?» — запитую. «Готую розчин. Он собака зле почувається. Будемо робити їй крапельницю». Масивний темний пес спить у клітці під березою, йому ставлять крапельницю й вішають її на нижню гілку дерева. Поруч — клітки з тваринами, яких скоро прооперують у ветавто UAnimals.

Ми говоримо з Наталкою під час ветмісії UAnimals на Харківщині, неподалік від Куп’янська, де вже давно немає ветеринарів. Тут Наталка і її команда стерилізують тварин і допомагають їх лікувати. 

— У Новоосиновому місцеві вас знають. Не вперше зустрічають вашу команду?

— Ми були тут влітку, і люди до нас трошки звикли. Тоді це місце було набагато живішим: працювали магазини, було більше жителів. Проте відтоді ситуація погіршилася. Поменшало людей, і загалом стало сумніше. У магазині, що тоді працював,  зараз у нас перетримка тварин. 

— Коли ви обирали професію, так уявляли своє життя?

— Ні, зовсім ні! Жоден ветеринар так його не уявляє!

Моя мама — лікарка, і я теж думала про лікарську професію. Проте не хотіла працювати з людьми і обрала роботу ветеринарки. Як виявилося, ветеринари все ж працюють більше з людьми, ніж з тваринами. Був період, коли у мене з’явилися сумніви стосовно життєвого вибору. Я тоді пішла з третього курсу університету. А вже потім свідомо повернулась і працюю в цій професії без упину.

Зараз кожен і кожна робить те, що може. Ми в рамках проєкту «Доступна стерилізація» можемо стерилізувати безхатніх тварин і вакцинувати їх від сказу. Це ми і робимо. Суть нашого проєкту в тому, щоб зробити стерилізацію і вакцинацію від сказу доступними навіть для безпритульних тварин і тварин, чиї господарі — це люди з низькими доходами. Також хочемо, щоб опікуни вуличних тварин могли їх стерилізувати.

Дуже давно — десь 15 років тому — я почала відвідувати притулки. Тоді я працювала в клініці, і мене запросили допомогти в Гостомельському притулку. Ситуація там була, м’яко кажучи, не дуже. Я побачила, що тварини народжують просто в притулку, бо їх не стерилізували. Багато цуценят і кошенят хворіли й помирали. Тоді в мене й виникла ідея зробити стерилізацію тварин більш доступною.

— Навіщо стерилізувати безхатніх чи вуличних тварин?

— Дуже багато тварин неконтрольовано народжуються. 

Чому в нас трапляється жорстоке поводження з тваринами? Думаю, основна проблема в тому, що їх забагато. Люди роблять всілякі вчинки, які принижують людську гідність, — топлять кошенят чи цуценят. Також кошенята, цуценята й дорослі тварини хворіють, якщо про них ніхто постійно не дбає. І це нескінченне коло страждань.

Немає законів, які контролюють розмноження тварин. І доволі часто люди відмовляються стерилізувати своїх підопічних. Зазвичай це інфантильна позиція. Їм нібито шкода тварину, але при цьому вони вбивають кошенят і цуценят. Це жорстокість, яку ми стараємося стримати.

— А як виглядає ваша робота?

— У нас із колегами — Юлею Ткаченко й Лолітою Поліщук — є стаціонарний кабінет у Києві, де ми кілька разів на місяць оперуємо тварин. 

Проте здебільшого наша робота — саме на виїздах. Ми працюємо у прифронтових містах, а також у Київській області. Оперуємо в Нових Петрівцях на північ від Києва та Іванкові, що біля Чорнобиля. Там винаймаємо приміщення та стерилізуємо котів і собак, яких приносять малозабезпечені люди. Запрошуємо охочих через різні групи в соцмережах. Також допомагаємо притулку «Сіріус», бо в них фінансові проблеми і немає лікаря.

— Пам’ятаєте свій перший виїзд?

— У селах ми почали оперувати ще до повномасштабної війни. Однак запам’ятався виїзд уже під час повномасштабки. Ми поїхали на північ від Києва в Кухарі — це село на березі річки Тетерів. Там наша армія стримувала наступ на Київ. Через це село йшли танки, був великий бій. Село було повністю зруйноване — залишилися тільки комини від хат. Це було наче у фільмі про Другу світову. Дуже вразило. Ми працювали в клубі, який самостійно намагався відбудувати сторож, хоч його хата вже теж була зруйнована. 

Коли ми приїхали, здавалося, що там зовсім нема людей. Прийом мав бути на десяту ранку, і раптом з усіх усюд почали приходити люди.

Незважаючи на те, що в них зруйновані будинки і життя повністю зламане, вони прийшли стерилізувати тварин!

А перший виїзд у прифронтові був у Лиман після його звільнення. Була зима, ми працювали в покинутій ветеринарній клініці. Дуже шкода було це бачити, адже це був чийсь бізнес. У клініці [під час окупації] стояли росіяни — вони там все пообписували. 

Місто було зруйноване. І от ми спостерігали, як у бік фронту рухалася наша техніка, наші хлопці… Але ми не бачили, щоб вони поверталися назад. Стояв постійний гуркіт. Небо було помаранчеве. Здавалося, що там, де фронт, — якісь великі жорна, які перемелюють людей.

— Яке ставлення до вашої роботи зазвичай у тих, до кого ви приїжджаєте?

— Військові дуже переймаються долею тварин. Просять евакуювати, лікують, приносять на стерилізації. Всі ті, кого вже торкнулись серйозні воєнні події, розуміють, для чого стерилізація і для чого вакцинувати тварин від сказу. Їм же і годувати цих тварин, їм про них дбати. 

Наприклад, у Запорізькій області, зокрема в Оріхові, зафіксовані випадки сказу, та ще й багато лисиць. Ми їздили туди вакцинувати тварин від сказу, і дуже багато людей добровільно йшли і брали вакцини. Ніхто не чинить там супротиву — навпаки, радіють, що є можливість вакцинувати тварин.

— А це хто прийшов до нас?

— Це Лиман і Річі — мої собаки. Вони з нами тут працюють.

Річі — собака з Кухарів, того найбільш зруйнованого села, у яке ми поїхали після звільнення Київщини.

Ми співпрацюємо там із волонтеркою, яка дуже стежить, аби не народжувалися безпритульні цуценята й кошенята. Але через повномасштабну війну вона не змогла встежити, і народилась Річі. Довелось забирати цуценят на прилаштування, а Річі я залишила собі. 

А Лиман ясно звідки! З Лимана.

Ми їхали по цуценят, яких попросив вивезти військовий, але помилилися тоді блокпостом. Кажемо: «Ми по жовтих цуценят». А нам виносять Лимана. Чорного! Без зубів, дуже малого… Ми кажемо: «Нам його нема куди діти…» — «Забирайте, він тут помре». Ми його забрали, довелося вигодовувати. Я думала віддати його на адопцію, але цей пес зробив мене щасливою. Тому він зараз у мене.

— Ви відчуваєте, що ваша робота дає результат?

В Іванкові, де ми методично стерилізуємо безхатніх тварин, вже немає нестерилізованих безпритульних. І взагалі там небагато тварин на вулицях. Навіть було кілька сезонів, коли люди не могли знайти собі кошеня. Це дуже добрий показник.

Ми в Лиман їздили три чи чотири рази й досить задоволені тим, як попрацювали. Більшість собак там із кліпсами, отже стерилізовані.

А ще відчуваю, що робота недаремна, коли кажуть «дякую». 

«Куп’янський рай»: кілька бетонних букв повідпадали від стели, і від слова «район» лишився тільки «рай». Важко вигадати щось іронічніше.

Прапори майорять на вітрі. На фарбованому бетоні — мерехтіння з написів тих, хто минав цю стелу. Вітер віє в обличчя. Слідом за моїми супутницями-ветеринарками з машини вихоплюються собаки: красивий Лиман і смішна до неможливості Річі. Знімаю всіх. За хвилину — знову по машинах.

Пірнаємо під перехняблений залізничний міст: його шматки звисають над дорогою, наче це кадр із якогось фільму з вибухами і якісною графікою. Машина звертає на ґрунтівку, нами підкидає, здіймається курява.

В якийсь момент авто клює носом, лишає збоку кількох втомлених військових — і я бачу навколо воду. Шматки мосту підіймаються з дна, мов іржавий хребет із ребрами. Оскіл? Я вихоплюю свій телефон, знімаю кілька секунд, але на записі видно лише куряву й чути пісеньку з радіо «Підкаже серце, бо має зір. Це точно він! Це точно він!».

Разом із командою ветеринарок їдемо в напрямку Ківшарівки: тут вони стерилізуватимуть і лікуватимуть тварин. І ось щоденники цих 8 неймовірних задимлених днів.

Дійові особи:

o   Наталія Соколова (Наталка) — керівниця проєкту «Доступна стерилізація», ветеринарка;

o   Лоліта Поліщук (Лола) — асистентка ветеринарки;

o   Юлія Ткаченко — ветеринарка;

o   Роман Бідненко (Рома) — ловець тварин;

o   Олександр Погребний (Саша) — водій ветавто UAnimals;

o   Ольга Слинько (Оля) — волонтерка;

o   Андрій Харчишин (Андрій) — менеджер відділу порятунку UAnimals; 

o   Лілія Флоринська (Ліля) — зооволонтерка з Куп’янська;

o   Пес Ранок;

o   Голова сільради — голова сільської ради Осинова Василь Боков; 

o   Тьотя Валя, Зіна та інші. 

Вівторок, 3 вересня

Авто дико хитається між білуватими крейдяними горами. Ландшафт схожий на порізаний київський торт. 

Ось і стела Ківшарівки — синьо-жовта. На ній теж полощеться прапор, щоправда, сильно вицвілий, кольору лаванди. Рухаємося трохи на південь, до першої точки, де стоятиме мобільна клініка, — до села Новоосинового. 

14:02 — ми на місці. Невідомий солдат ледь схиляє голову під старою березою. Туди ж паркуємо ветавто й обвішуємо гілляччям. Речі несемо в покинуту амбулаторію. В одній із кімнат вивішені позивні й кодові слова військових. Там кидаю свій рюкзак.

У стіні амбулаторії дірка, а поруч квітне трояндовий кущ. Дах потрощений, тут і там звисають гірлянди обірваних дротів. Йду далі. Вибиті вікна шкіряться залишками скла. Де-не-де чорні сліди, ніби щось гаряче чиркнуло об будинок. Паркан обписаний побажаннями ворогам. І нарешті люди — жінки на лавочках в оточенні котів. «А ви волонтьор? Я хочу з вами поговорить».

Я навіть не встигаю сказати, яка саме в нас волонтерська місія, як жінки починають розповідати про своїх тварин. 

— А хто це у вас пописав паркан? — питаю.

— То Валя писала, а Костя їй диктував. Лучче б вона не писала! Там 4 помилки в кожному слові.

Справді, на шляху назад помічаю «рускій корабиль». Коли повертаюся, ловець Рома саме приїздить зі свого першого відлову. З автомобіля, як із рукавички, «висипаються» собаки й коти. То здається, що висипаються, — насправді вони сидять у клітках. Це безпритульні тварини, яких будуть стерилізувати й обробляти від паразитів.

Одне цуценя не в клітці, бо зовсім мале. Його просто пускають на траву, і воно перевальцем швендяє поміж клітками. Цяп-цяп-цяп. 

— Зараз ми його вакцинуємо, — каже Наталка, — це можна буде записать на відео. Беріть його на руки… 

— Мені треба взяти петличку… — кажу, але не можу випустити цуценяти з рук.

— Давай мені, потримаю, — пропонує Андрій, наш менеджер.

Я починаю ревнувати. 

— Ідіть удвох! — ставить крапку Наталка.

Я шкварю по петличку в амбулаторію, тримаючи малечу. Цуценя труситься, як осика, але слухняно сидить на кушетці, поки я шукаю потрібне. Потому малого вакцинують від інфекцій і чипують. Знімаю цей процес і вже починаю розуміти, що більше не відпущу його від себе. 

Тим часом Наталка, Лола і Юля поступово проводять седацію тваринам у клітках і починають оперувати. Всіх цих котів і собак згодом вакцинують від сказу й оброблять від шкідників. А Рома й волонтерка Оля вже збираються на наступний відлов. Хапаю фотоапарат і ледь встигаю застрибнути в машину з ними. 

«Розверніться, щоб він мене не бачив!» — видається, це головна фраза цього дня. Рома кричить її кожному і кожній, хто несе кота чи собаку до авто. Він переконаний: якщо тварину відвернути й вона не побачить ловця, тоді він зможе безпечно взяти її у господарів і швидко посадити в клітку. 

Збираємо котів по Новоосиновому й Ківшарівці. Когось віддають люди, інших Рома ловить у спеціальну клітку — котоловку, насипавши туди духмяного корму. Когось вдається схопити голіруч, а когось — сачком. Повертаємося вже в сутінках, у клітках веземо 18 котів.

Лікарки закінчують операції: за перший день — 15 стерилізованих тварин. Ніби й небагато, але попереду ще досить часу.

Фронт стугонить, тому спати в амбулаторії сьогодні не випадає. Ми забираємо звідти речі й простуємо в підвал п’ятиповерхівки. Будинок виглядає порожнім. Та раптом біля під’їзду матеріалізується жінка з велосипедом: «А вам же треба помитися! Там є квартира пуста, розбомблена, і там же є вода. Військові туди ходили митися. Ох, скільки ми з ними тут прожили! Вони поїхали якось, а тоді повернулися — боялися, що тьоті Валі нема. А я є. І зустрінуть мене, і велосипед заведуть… Другий поверх, там ложка в замку стирчить». 

Середа, 4 вересня 

Зранку знову їду з ловцем Романом і Олею. Рома — за кермом, Оля з блокнотом і телефоном контролює запити, що приходять їй від Андрія й іноді від Наталки. Віддавши господарям тварин у Новоосиновому, вирушаємо у село Подоли на адреси з тих запитів. Хитаємося у мікроавтобусі по ґрунтівці, мов блудні бедуїни на верблюдах. У повітрі постійно дим. 

У Подолах нас зустрічає Зіна — місцева волонтерка, яка прихищає покинутих собак і знає, де є інші. Вона фактично наша дипломатична представниця в цьому селі. Зіна сідає в машину і впевнено вистромлює з вікна засмаглого пальця, показуючи дорогу. 

Перша зупинка — у жінки, яка забирає вже стерилізовану собаку Пушинку. Господиня плаче від радості, коли отримує собаку, і плаче, коли дає цуценят Пушинки на стерилізацію: «Так ви завтра привезете їх, да?».

Через дюни, які наробила військова техніка, наше авто виповзає на куток, де досі живе чимало людей.

«А де твоя друга кицька?» — «Кума її ще ловить», — говорять між собою. «То мої коти, — махає рукою жінка в білісінькій хустці. — Це переселенці. Отам у воєнній хаті жили, а тоді до мене перейшли. Кішка і троє кошенят. Солдати поїхали, і ніхто ж не годував».

Спілкування з людьми йде як по маслу, поки ми не доїжджаємо до хати місцевих пияк. Біля їхнього будинку гуртуються собаки. Хоча дипломатичне представництво розгортає свою діяльність наповну, пробитися крізь нерозуміння тут не вдається. Чоловік і жінка кричать і посилають нас разом із Зіною куди подалі. Вдається забрати на стерилізацію лише одну собаку.

Сьогодні простерилізували 46 тварин. Роздавали місцевим обробки й вакцини від сказу — тут цього купити ні՛де.

Четвер, 5 вересня

Виходжу з підвалу — і очі довго звикають до світла.

Починається гуркіт: два гвинтокрили проносять просто наді мною свої важкі черева і буквально за дві хвилини вертають. Видно синьо-жовті відзнаки. Сподіваюсь, ви успішно зробили все, що мали. 

Все довкола стугонить і вібрує. А біля мобільної клініки першою клієнткою стає кішка Сімка. Її приносить на руках немолодий уже Олександр Васильович. Каже, у нього є ще киця Білка і троє кошенят. Може, їх вдасться спіймати й вакцинувати? Чимчикуємо разом на його подвір’я. 

Тут, під виноградом, кошенята збилися на сидінні старого іржавого мопеда.

«Я можу звідси поїхати, — бідкається Олександр Васильович. — Собачку я одпустю. А цих куди дівать? Ну просто безвихідь такая! Я не знаю, що з ними робити! Мене вивезти ні՛куди, не те що їх. Мені якщо їхати, то це в Сумську область. Вони там не нужні».

Ловимо двох, несемо. Виходить ще один кіт. «Мурчик, ходім проведеш! У мене сьогодні день рождєнія. Я спочатку не знав, бо електрики ж нема, а тоді зарядив телефон і бачу, шо сьогодні».

Тим часом місцеві продовжують з’їжджатися до мобільної клініки: жінки привозять у буквальному сенсі котів у мішках. Усі обговорюють нічний обстріл у Ківшарівці. Крім іншого, снаряд влучив у автостанцію біля кіоску, де ми вчора купували їсти. 

Пізнього ранку знову з Романом вирушаємо в Ківшарівку й Подоли. Після прильотів димить сильніше. Автостанція розгромлена й почорніла. Багато де тліє трава.

12:01 — починається чи не найбільш насичений епізод за всю ветеринарну місію. Порозвозивши простерилізованих тварин у Подолах, ми довго розшукуємо розвалений будинок. Там, кажуть, аж семеро цуценят. Всі дикі, і їх треба відловити на вакцинацію. 

Нарешті знаходимо потрібне місце: решето замість парканів, будинок, одна стіна якого повністю зруйнована. Цегла розсипана купами, а всередині видно полиці з консервами й хатнім начинням. Заходимо з Романом у колишню кухню — там темрява і безлад.

Присвічуємо ліхтарями, але вдається знайти тільки двох цуценят. Інші тікають у дірку під підлогою, і наступні хвилин 20 минають для мене в куряві й шаленому тріскотінні. Рома ламає підлогу якоюсь рейкою, припадає до дірок і намагається дістати цуциків руками. Малеча скавчить, але врешті-решт вдається виловити всіх.

Опинившись знову в Новоосиновому, я пішки вирушаю шукати іншу крамницю. Десь глухо гупає. На перехресті лежить спалена машина, а над нею — дерев’яна табличка «Магазин» зі стрілкою ліворуч. Звертаю туди. У будинків погнуті стіни, і на відносно свіжій рожевій фарбі напис: «слава украине смерть ворогам!». 

«А у вас є хліб?» — «Хліб сьогодні не доїхав. Завтра буде».

Крім хліба, тут є абсолютно все. 

За цей день прооперували 37 тварин, більшість — з відлову. Продовжували роздавати засоби від паразитів.

Коли сонце вже заходило, я вийшла трохи подивитися на село. Доглянуті, але порожні городи. Кукурудза, незібрані помідори. Скрізь цвітуть чорнобривці.

П’ятниця, 6 вересня

Ми на новому місці, але назва села не дуже й відрізняється. Це Осиново, вже з правого боку Осколу. Мобільну клініку знову встановлюємо біля сільради та клубу, де вже зібралися люди. Деякі чекають із котами й собаками, яких принесли на стерилізацію, інші просто хочуть поговорити. Сідають поруч із нами на лавку й говорять, говорять, говорять… Тема, що всіх тут пов’язує, — їхні собаки й кішки. 

У середині дня військові привозять на стерилізацію собаку Санді, схожу на хаскі. 

«Це наша посестра, — каже військовий Саша, мружачись від сонця. — Вона з нами по бліндажах, по окопах… І з нами завжди ховається в укриття. Із самого малечку вона в нас живе». 

Роман питає мене: «Поїдемо на мусорку?» — «Авжеж». 

Кажуть, місцеве звалище — справжній клондайк для ловця безпритульних тварин. Ми приїжджаємо туди саме в золоту годину, коли все навколо вкривається теплими променями низького сонця. Позолочене сміття покриває пагорби. 

За нами ходить пан неймовірної ерудиції: «Я знаю 3 мови, — запевняє він. — Українську, російську й циганську! А ось моя собака. Бомба, іди сюди!». 

Поїздка на звалище була не дуже успішною: звідси вдалося забрати лише одного собаку і потім ще одного на шляху назад.

Та сьогодні господарі почали привозити більше тварин на стерилізацію, ніж доти. Загалом стерилізували 59 котів і собак: 33 тварин принесли власники, а решта, як і раніше, — з відлову.

На ніч розташовуємося в сільському клубі. Голова сільради привозить нам ковдри: свою я стелю під плакатом із радянським воїном. Ані вайфаю, ані зв’язку тут немає: щоб зловити інтернет від «старлінка», треба вийти на ґанок сільради. Зате в клубі є бібліотека з відносно сучасними книжками. Вгорі напис червоною аквареллю: «Куп’янщина! Рідний край».

Субота, 7 вересня

«Я привезла з Куп’янська 7 кішок, — каже волонтерка Юля, поставивши всі 7 переносок в рядок. — Збирала по людях, які не мають змоги самі привезти їх на стерилізацію. Багато людей повиїжджали, покидали тварин. А вони самі не можуть про себе подбати. Я прихистила кішку й чотирьох собак. А деяких ходимо годувати». 

Сьогодні тварин везуть із Куп’янська, приходять військові й дехто із села. А після обіду туди ж, у Куп’янськ, вирушаю і я разом із Романом. Ми знову катаємося не самі: в авто підсідає волонтерка Ліля з блокнотом, пописаним адресами. 

«Як у вас із ветеринарною допомогою?» — питаю. — «Ніяк, — каже Ліля. — Допомоги нема місяців 10 точно. Іноді онлайн зв’язуються з ветеринарами Харкова або везуть самі в Чугуїв чи Харків. Раніше була клініка в Шевченковому, тепер теж немає. Телефоном тільки можна щось вирішити».

За день лікарі стерилізували 67 котів і собак.

Неділя, 8 вересня

«Це в нас дєвочка Софа. У неї характер добрячки, шкоди не робить, — розказує про свою собаку місцева жінка, мама трьох дітей. — Хоч як не крути, її треба на стерилізацію. Для собаки це краще, та й для нас, бо інакше це буде достобіса собак. Ще в мене є Ляля. Якщо вибухає сильно близько, вони починають бігать у всі боки і гавкать. Софа під машиною в мене спить, бо боїться вибухів».

Чекати черги доводиться довгенько, тож згодом жінка переходить на спогади про окупацію.

«Всіх возили в підвали, змушували гімн російський співати. Хтось вийшов звідти, а хтось і ні. Було страшно, як літаки летіли над дахами. Спочатку я забивалася в кут, хапалася за голову й сиділа… Не знаю, як я взяла себе в руки. Із лісу їх довго виганяли. Зараз не так страшно, як наші стали тут. Не дай бог знов».

Чисте осіннє небо в легких прозорих хмаринках.

Це вже Пристін, третє село на нашому шляху. Тут мобільна клініка теж розташувалася поруч із сільрадою та клубом. Під лавочкою в акуратний стосик зібране шмаття від снарядів — гладенький метал із колючими розірваними краями.

17:37. Дим. Перше вакциноване у місії цуценя спить, не реагуючи на жоден вибух. В Осинові я вже назвала його Ранком. Дехто сидить під «старлінком» і ловить зв’язок. Андрій говорить із менеджеркою UAnimals Настею телефоном: «Я буду тобі кожну годину писать “все ок, все ок”». 

Це тому, що незадовго до цього неподалік свистіло й падало. Ми теж падали за стіну, хоча невідомо, чим би це в разі чого допомогло. 

Одразу потому водій Саша гукає: «Дрон!» — і ми на кілька хвилин припадаємо до берези. 

Я бачу, як за селом люди прив’язують пастися трьох корів. Дівчата продовжують оперувати, Рома на відлові. 

Надвечір знову приходить голова сільської ради: «Оце ж дрон полетів, отам скинув біля мого дому. Ще й друге було щось, у двір впало до жіночки. Зараз сходжу до неї — скажу, що то було. А це якийсь мармуровий буде?» — киває на Ранка. У того справді рудуватий колір із якимись мармуровими розводами. 

Ветеринарки, як завше, працюють допізна: за сьогодні — 41 прооперована тварина. 

Оскільки бажано менше вмикати світло, воно горить лише у ветавто. А коли згасає там, все поринає в густу темряву. Лише блимає за Ківшарівкою небо. 

Понеділок, 9 вересня

Вранці щось знову вшкварило зовсім близько. Чую, як голова просить когось по телефону: «Принеси пару каністр води хоч, бо прильот, щоб вогонь не пішов на соняшники…». 

Передостанній день, тому з менеджером Андрієм записуємо відео про підсумки. Він бере на руки кудлатого Лимана. «“Гради” вночі запам’яталися», — напівсміється Андрій. 

Та час і справді підбити підсумки: ветмісія надала допомогу 390 тваринам, більшість із яких — безпритульні.

Сьогодні зірок мало, зате видно місяць. Він зростає, але це вже не тоненький серпик. У небі він ширший і — якогось кривавого кольору.

Вівторок, 10 вересня

Пакуємо речі, беремо в машину Ранка і потихеньку їдемо ветавтомобілем до Харкова з Сашею. Ветеринарки, Роман і Андрій вирушають другим мікроавтобусом. У ветавто неполадки, тому ми їдемо лише на другій передачі й устигаємо дуже пильно роздивитися Харківщину — прекрасну й задимлену. У приймач пробивається російське радіо. 

У Харкові я йду в зоомагазин, купую сумку для собаки і їду додому.

До Києва прибуваємо ввечері паралельно — і лікарі, і Андрій, і Саша, і ми із собакою.

Перед приїздом пишу Наталці: «Як ви?» — «Все добре, — відповідає вона й шле мені фото з машини з келихом у руці. — Святкуємо життя». І малий «мармуровий» пес заважає писати цей текст. 

Будум… Будум… Будум… Білий мікроавтобус повзе крізь 300-річні сосни. Це Литовський бір у Гетьманському національному природному парку. До створення заповідної зони тут буяло браконьєрство: електровудки, сітки і 12-й мисливський калібр. 

Згодом, коли ці території стали природоохоронними, деякі місцеві писали листи тодішньому президентові Януковичу і закликали розформувати парк. «За кілька років вам ні՛де буде пасти корів, бо ці землі приватизують, а поля розпахають», — переконував їх заступник начальника відділу екологічної освіти. І мешканці поступово звикли до правил. Можливо тому, що штрафи зросли вдесятеро. 

Тррр… Керівник служби державної охорони Гетьманського парку глушить свою «цукерочку». Він мусить оглядати територію. Паркує машину на рекреаційному майданчику, де стоять альтанки, столики і гойдалки. Раніше сюди приїздили із Сум, Полтави й Харкова подихати свіжим повітрям. Зараз таке задоволення можуть дозволити собі лише працівники парку.

Відвідування лісів заборонене. Парк на початку повномасштабної війни майже місяць пробув під російською окупацією і потенційно забруднений вибухівкою. Щоправда, сапери донині не оглянули його територію, зате її вже оглядають працівники-науковці.

Природа адаптується

Микола Григорович наводить об’єктив фотоапарата на уламок у поваленому стовбурі. Поруч — вирва від авіанальоту, який стався ще в лютому 2022 року. Чоловік задирає голову і розглядає верхівки дерев. На одному боці галявини побувала смерть: випалені, трухляві, мертві гілки. На іншому — зелені та живі сосни. Так можна зрозуміти напрямок вітру в день нальоту: північний, бо саме південна сторона дерев постраждала. 

Микола Григорович — новоспечений керівник науково-дослідницького відділу парку. Раніше він учителював на кафедрі екології в Сумському національному аграрному університеті, привозив сюди студентів досліджувати видовий склад рослин і влаштовував експедиції науковців. А зараз він разом із колегою — ентомологом Олександром Володимировичем — оглядає воронку від снаряда.

Спершу викопує зразки ґрунту і складає в маленькі баночки. Це проби для моніторингу, які покажуть вплив війни на природу. Щоправда, зараз говорити про висновки зарано: зміни в ґрунті можуть проявитися лише з часом. Тому за 20-30 років зроблять повноцінний атомний спектральний аналіз: він допоможе дізнатись, які елементи з ґрунту мігрують у рослину. 

Але зараз поверховий огляд дає зрозуміти: рослини налаштовані долати труднощі та зміни. Тут уже відновлюються береза і сосна. Можливо, вони росли тут до удару і снаряд не знищив вщент коріння. А можливо, якась птаха зронила шишку і так проросли нові дерева. Також приживається перший переселенець — мох. Таку послідовну зміну в екосистемі називають сукцесією. Та часом її прояви бувають геть непередбачуваними.

«Звідки тут взялися болотні види? — дивується Микола Григорович, розглядаючи вузьколистий рогіз і дрючок очерету всередині воронки. — Можливо, дощі посприяли… але ж наче опадів не було».

Микола Григорович кличе на допомогу Олександра Володимировича. Той відмахується, мовляв, просто зібралася волога. Все ж ентомологові цікавіші комахи. Він колупає ґрунт паличкою і помічає нірки оси. Смугасті комахи закопуються в пісочних схилах і там розмножуються. Отож, популяція ос і бджіл збільшується з кожною новою воронкою від снарядів.

Також у воронці є одна нірка тарантула. Проте не тільки комахи оселяються в таких створених війною апартаментах. 

Микола Григорович присів навколішки в іншій воронці і вдивляється в чорну діру під обпаленими гілками. Тут мешкає лисиця, яка нещодавно народила потомство. За кілька метрів має бути ще одна діра, крізь яку звірі тікають у разі форс-мажорів. Чоловік визирає з вирви, роздивляється навкруги, але не віднаходить цього аварійного виходу. Рушає на пошуки, долаючи перешкоди — повалені та посічені осколками дерева, але так і не знаходить бажаного. Лисиці добре приховали запасний вихід від цікавих очей. 

Зате Микола Григорович помітив дещо інше. Біля обгорілого стовбура, що був в епіцентрі вибуху, з’являються накипні лишайники. І що далі від місця удару, то більше видніється цих рослин. Дослідник каже, це гарний знак: повітря чистішає. Є цілий напрям науки, який оцінює стан довкілля за накипними лишайниками, — ліхеноіндикація. Та займатись цим тут бракує рук — ще один з наслідків війни.

Як великий захоплюється малим

«Ой, який красивий адмірал літає!» — Олександр Володимирович запримітив метелика.

Чоловік зростом під два метри досліджує маленьких комах. Олександр Володимирович вже 7 років працює ентомологом у Гетьманському парку. Разом із колегами він спостеріг, що за три роки до повномасштабного вторгнення сюди в лісостеп мігрували метелики з Криму. Ентомолог каже, ймовірно, повпливало глобальне потепління. 

Дослідження комах у парку оберталися і відкриттям нових видів. Так, у 2014 році тут віднайшли  унікальний вид мінуючих мушок — Ophiomyia adunca Guglya, який назвали на честь харківської науковиці Юлії Гуглі.

Тож щойно звільнили Тростянець, Олександр Володимирович одразу заспішив у поля — ану ж там чекають нові відкриття. Написав у військову адміністрацію з проханням дозволити йому з колегами використовувати світло під час нічних досліджень. Пояснив: це щоб відстежити видовий стан популяції комах. Звісно, можна й не світлом заманювати, а зі сачком бігати за комахами, але Олександр Володимирович вже не в тій формі. Та й у замінованому парку сильно не побігаєш.

Військові довго сумнівались, бо лиш два місяці тому тут вщухли активні бойові дії. Врешті дозволили, обрали безпечне місце і залишили дослідників на цілу ніч. Тоді в лісі у селі Журавне панувала тиша, якби не дзижчання комах. Вони зліталися на лампу, а науковець описував усіх кого бачив. 

Раніше таких експедицій було 5 на рік, тепер — аби одна. Багато науковців пішли служити, а деякі через безпекову ситуацію не можуть їздити в поля. Кажуть, навіть у найвіддаленішій ділянці парку біля Полтавщини може бути вибухівка. 

Старі дуби-рятівники

Сьогодні до парку навідались колишні працівники, які тепер служать у Збройних силах України. Серед них — Олександр, який з 2013-го впевнено підіймався кар’єрними сходами і напередодні великої війни обіймав посаду провідного інженера з охорони тваринного світу. Ловив браконьєрів, проводив рейди. Та після 24 лютого обов’язки Олександра дещо змінились: з’явилась нагальна потреба замість браконьєрів ганяти лісом росіян. 

У перші дні повномасштабної війни Олександр евакуював родину в Полтаву і повертався захищати свій дім. Він зідзвонився з друзями, щоб заїхати в місто разом. Тростянець на той час уже окупували, тож єдиний варіант потрапити туди — йти лісовими стежками, які не завжди й місцеві знають. 

Саме на цих стежках Олександр із друзями натрапили на хлопців із 93-ї бригади «Холодний яр». Познайомились і домовились показати холодноярівцям кожний прохід у місто, де знаходилися росіяни. Жили разом у ярах і планували, звідки найкраще зненацька напасти на окупантів. Та генерали постійно відкладали штурм. 

Якщо вдень температура надворі трималася поблизу 0 °C, то вночі сягала -17 °C. Спальників у хлопців не було, ватру не палили. Мерзли під старими дубами з пишними кронами. А росіяни закидали їх мінами, і часто ті розривались у гілках. Так парк обороняв хлопців. 

Врешті 21 березня розпочався штурм. Росіяни розбігалися навсібіч і потрапляли в типові мисливські засідки. Того дня Олександр отримав 7 осколкових поранень і опинився у шпиталі. За кілька місяців відновився та повноцінно мобілізувався у військо. Тепер світиться від щастя, коли розповідає про нічні збиття «шахедів»: «Сьогодні 8 вальнули».

Проте залізяки не спопеляються в повітрі, а часто падають у ліси — там займаються пожежі і згодом можуть тліти декілька днів, а то й тижнів.

Зараз у Гетьманському парку досі курить дим у місці, де «шахед» впав на торфяники. Густа земля, повалені дерева і сморід. Збили «мопед» близько двох тижнів тому. Пріоритет для військових — людське життя, а вже потім природа. Цей шахед міг дістатись цілі — хтозна якої. Цілком можливо, звичайної житлової забудови або чергової лікарні.

«Парк і сам відновиться, а ми допомагатимемо йому, — каже Олександр. — Дерева можна посадити, і вони виростуть за 30 років — з людським життям так не працює».

Життя змінилося

До 24 лютого тоді-ще-не-військовий Олександр часто гуляв зі своїм собакою в парку. Непосидючий пес гацапурив лісом 40 хвилин, потім відлежувався і знову накручував кола. Зараз таке дозвілля небезпечне. Навесні після деокупації тварини часто підривалися на розтяжках: лисиці, зайці та собаки. Тепер Олександрів пес бачить лише власний двір. «Я не знаю, де гуляти із собакою в Тростянці, — каже військовий. — Пес скоро здуріє в тому вольєрі». 

Війна вплинула і на життя диких — птахів і великих ссавців. Деякі з них вимушені мігрувати у тихіші місця, а деякі тікають від вибухів навіть до рук людей.

Після окупації на околицях Тростянця бачили сліди вовка. Олександр каже, ймовірно, вовки мігрували з прикордоння росії чи Донеччини, бо там зараз гучні бої. Раніше хижаки в Гетьманському парку бували тільки проходом — десь раз на два роки. 

Військовий і сам на службі бачив диких тварин: на закидане мінами поле виходило кілька стад кабанів. А його колега Віктор, що до мобілізації працював у відділі туризму та екології парку, розповів про зустріч із риссю. Тоді вони з побратимами стояли на Чернігівщині, рили окопи. Раптом на позиції завітала рись і зухвало вляглася на лавочку. Хлопці перелякались: «Командире, може, застрелимо її? Бо зараз на голову застрибне — страшно ж». Віктор не дозволив. Рись віддячила за гуманне рішення й не скривдила ані його, ані підлеглих. На цьому й розійшлись. 

«Тварини звикають до вибухів і вільніше почуваються, ніж до війни, — каже Віктор. — Це тому, що зараз немає браконьєрів і мисливців».

Природа достосовується попри все, аби її тільки облишили у спокої.

Керівник служби державної охорони дістає гондолу, точніше — надувний човен, і вирушає на оглядову екскурсію Ворсклою. Річка цьогоріч обміліла, хіба мальки влаштовують перегони. Коряги, які вчора були під водою, сьогодні дивують своїми вигинами на суходолі. Та деякі все ще знаходяться на дні. Похмурий чоловік проривається крізь дерева, колючі гілки та випливає «у відкрите море». Ворскла мовчить і відпочиває. Здається, спокій можливий і сюди таки повертається життя. До найближчої лінії фронту від Гетьманського парку менше 100 кілометрів.

«Бухкає там, да? — питає чоловік із борідкою, сидячи в бліндажі. — Не бійся, ніхто тебе не скривдить… Ти в теплі, в добрі будеш». Він розмовляє з кошеням. Мабуть, більшість із вас впізнали описану сцену. Військовий виклав це відео на своїй сторінці в тіктоці, і тільки там ролик переглянули майже три мільйони людей. 

Чоловік на відео — командир танкового взводу Віталій Петров. До повномасштабної війни жив у Києві, працював водієм — спершу як найманий працівник, а згодом вже перевозив вантажі як підприємець. В тилу у Віталієвій сім’ї залишилася собака Айза. А тут він став опікуном кішки, яку й зробив зіркою соцмереж. 

Віталій взяв собі позивний Джокер — ім’я лиходія з коміксів DC, у якого була подруга Гарлі Квінн. Схоже ім’я — Харлі — носить чорна кицька Джокера з реального життя. 

На момент нашої з Віталієм розмови його підрозділ захищає лінію фронту на одних позиціях вже 5 місяців. Чотири з них там живе Харлі. 

Джокер каже, у тіктоці Харлі «підкинула жару». У нього там тепер понад 125 тисяч підписників, які активно діляться порадами з виховання кицьки й навіть корм присилають. Зідзвонюємося. Джокер вмикає відео з бліндажа. 

— Кішка зараз біля вас?

— Так. Он вона, обідає. 

— Я разів 15 передивилась, як ви її маленьку тримали…

— Так, тоді в нас були дуже серйозні обстріли. Я її зловив перелякану, заніс у бліндаж. Говорив із нею, а вона так уважно слухала — просто капець… І після закінчення обстрілу ще годину не виходила з бліндажа.

— А як вона до вас потрапила?

— Коли ми зайшли на ці позиції, тут була вагітна кішка. У нашому підрозділі є ветеринар — він і приймав пологи. Коли новонароджені підросли, почали туди-сюди бігать, і мені серед них припала до вподоби чорненька кицька. Я її собі взяв. 

У Джокера ж була Харлі, от я її так і назвав.

Все своє життя вона мешкає з нами в бліндажі. Інші кошенята гасають по посадці… Раніше вона теж туди тікала. А зараз стала такою домашньою.

Я насипаю їй їсти, вона сидить і їсть з іншими котами, а ми йдемо працювати. Приходимо — ті четверо котів, що з нею були, тікають. А ця мадам сидить, як у себе вдома, нічого не боїться.

— Як вам вдалося її приручити, якщо інші коти дикі?

— Харлі — то катастрофа якась. Десь проволока — вона лізе-лізе, заплутається й сидить. Вічно я її витягував.

Якось прийшов з поста, ліг відпочивати. Забігає побратим, каже: «Бери ніж і гайда за мною». Я: «Нафіга мені ніж, як є автомат?». — «Ні, бери ніж». — «Та давай автомат! Ми шо, в рукопашку підем воювати чи шо?». Він: «Та твоє дурне оце повісилось, ходім бистріше!». Я зриваюся, біжу за ним, а Харлі в сітці висить. Була над бліндажем, провалилася й повисла за горло. Вирізав я її, дістав, вона аж труситься почала. Я її до себе взяв — заспокоїлася.

Не знаю, як так вийшло, що я її приручив. Може, тепер іде до рук, бо шукав її і проявляв любов.

— А вона до вас любов проявляє?

— Ой, це капець. Вранці то цілий ритуал. Я збираюся на роботу, Харлі приходить і починає кричать. Поки не погладжу, поки об лице мені не потреться — а ля не поцілує, вона не заспокоїться. От не може вона, щоб я спокійно вдягнув екіпіровку й пішов працювати. Їй треба увагу приділити, а тоді «ну ладно, іди, але ненадовго». Вона до хлопців теж іде, щоб погладили, але коли лягаю відпочивати, йде на ліжко тільки до мене. 

— Як проходить ваш із нею день?

— Буває таке, що роботи дуже-дуже багато, а буває, просто встаєш і стежиш за периметром зони відповідальності. Бувають стрілецькі бої, відбиття штурму. Я її на цей час не замикаю, бо якщо замкнути, вона ще більше починає біситися. 

Переважно вона в бліндажі або біля нього. А ми трохи далі займаємося своєю справою. Одного разу я був на посту, а вона прийшла в гості. Я аж абалдєл. Погладив, але потім все ж заніс її назад, бо не треба… Це демаскує позиції.

«Орлани» дуже гарно все з камер бачать. Росіяни завжди дивляться: де є собаки або багато котів, значить, є люди. Не треба їм знати.

— У Харлі є улюблене місце?

— Як лежиш на ліжку, то її улюблене місце — на грудях, де плече. Лягає і спить.

— Як реагує на обстріли?

— Маленькою боялася. Зараз ні. Вередує тільки, коли я вдягаю броню і беру зброю. Бачить, що я кудись збираюся, і показує, що їй це не до вподоби.

— Може змінити ваш настрій?

— Звісно! Коли я її ще маленькою шукав, то знаходив цей клубочок щастя і капець як радів. 

Або, як були обстріли, навпаки переживав. Думав, щоб по ній не попало… 

— А іншим вона може підняти настрій?

— Без неї було б скучніше. Ми завжди згадуємо з хлопцями, як під обстрілами лазили й шукали Харлі. 

У мене настрій пропадав, коли я її тиждень не міг знайти. А потім побачу мамку її — ага, значить, вони десь тут. Настрій покращувався. 

Буває, сидимо з хлопцями, а Харлі оце прийде і до всіх починає лізти, нявчить. Коли на неї звернули увагу, поговорили з нею, всьо, довольна. Може піти десь лягти або сидить і слухає.

— На відео ви з нею так ніжно говорите. Побратими не підсміюються з цього?

— Мені спочатку казали: «Ти що, увагу дружини вирішив замінити увагою кішки?». Або називали «котячим татком». Думайте, як хочете, хай буде так. Ну, і я вам так скажу: на війні без жартів нереально.

Кабачок жив на Донеччині. Де саме — державна таємниця, адже військові знайшли його на завданні. За породою Кабачок — в’єтнамська свиня, та за поведінкою більше нагадує собаку. На позиціях і в дорозі він жив у ящику з-під патронів. Тепер у нього значно більше житло. До притулку Кабачка везли аж восьмеро військових і двоє журналістів.

«Він абсолютно ручний. Їсть усе, але ми стежимо за його харчуванням, щоб не набирав зайвої ваги. Кабачок має бути “спортіво”», — каже Андреа Чистерніно, власник притулку «Ріфуджіо» в Лісовичах.

Цей стрункий італієць у гумових чоботях колись був фешн-фотографом. Тепер його заняття — опікуватися сотнями тварин на півночі Київщини.

Майже 10 років у притулку «Ріфуджіо» знаходять дім безпритульні тварини чи ті, з якими погано обходилися. Віднедавна тут живуть прибулі з Херсонщини, прифронтових сіл і міст. А ще ті, кого віддали на перетримку військові. Зараз у притулку близько 500 тварин. Скільки саме, ніхто точно й не знає. Коли цифра перевищила 400, працівники просто збилися з ліку.

НЕ ПОКЛАДАЮЧИ РУК

«О шостій ранку я розпалюю грубу в котів і цуценят, — розповідає Наталя з Любимівки. — А друга робітниця розпалює грубу на кухні й стає варить кашу. Потім я прибираю в котів і йду до кухні. Роздаємо кашу собакам. Тоді годуємо поросят, чистимо в них. І одна працівниця йде каструлі мить, а я промиваю очі кошенятам. Кому які процедури треба, роблю. І йдемо прибирати в собак. Наливаємо їм свіжу воду».

Робота триває до пізнього вечора.

Наталя та її колега опікуються свинями, котами й собаками. Ще троє чоловіків працюють з кіньми, козами й вівцями. Власник теж часто бере до рук вила, але в нього є й інші обов’язки — шукати гроші на утримання притулку. Андреа каже: «Моє основне завдання — зробити так, щоб усі ці тварини були ситі».

З ІТАЛІЇ — В ЛІСОВИЧІ

Поруч із вольєрами, на краю лісу Андреа збудував ще й фотостудію. Поки тут мало фото: на корковій дошці пришпилені тільки дві світлини. На одній — собаки Чупі й Бруно. На другій позує супермодель Гелена Крістенсен. Обидва знімки зробив Андреа. В Італії він знімав топмоделей і спортивні авто. Тут же висять і потерті перепустки на «Формулу-1» та модні покази. 

Фешн-фотограф Андреа одружився з українкою Владою й у 2009-му переїхав до коханої. На той час він уже долучився до зоозахисного руху, і чоловіка шокували масштаби Доґхантери (з англійської — «мисливці на собак») — люди, які знищують безхатніх собак із власної ініціативи (наприклад, труять). доґхантерства в Україні.

Тоді Київ готувався до чемпіонату з футболу Євро-2012. Аби «очистити вулиці», безпритульних тварин просто знищували. Андреа каже, що чиновники заплющували на догхантерів очі. Ба більше, до винищення тварин була причетна і сама тогочасна влада. 

У Києві Андреа роззнайомився з волонтерами, які опікувалися бездомними тваринами. «Якось мене викликав волонтер, який доглядав за групою з 35 собак. Тоді я задокументував вбивство 20 з них, вчинене в жахливий спосіб за один день. Це лише один із десятків випадків, які я документував. Я приносив ці докази українським політикам, але вони завжди говорили, що нічого не знають», — говорить Андреа.

Відтоді він почав публічно виступати проти жорстокого поводження з тваринами. Доґхантери у відповідь на своїх інтернет-сторінках розмістили особисту інформацію про Андреа. Відтак італійське посольство призначило йому охоронця.

Андреа з дружиною Владою ставили собі питання: які конструктивні кроки можна зробити, щоб рятувати безпритульних собак? Тоді подружжя вирішило створити для них притулок. Проте це вимагало величезних витрат.

І тут сталося дещо, що, здавалося, буває тільки в кіно.

Напередодні Різдва в Мілані Андреа познайомився з італійкою, яка прочитала інтерв’ю з ним і захотіла побачитись:

«Ми випили кави та проговорили півтори години. Потім вона запитала, чи є в мене якісь термінові потреби. Я сказав, що їх багато, але найважливіше — придбати землю, щоб нас не вигнали. І пані виписала чек на потрібну суму. Це було чудове Різдво».

«Ріфуджіо» почали будувати у 2014-му. Андреа спершу заходився збирати безпритульних собак.

У перший же рік існування в притулку сталася пожежа. Тоді загинула 71 тварина. Андреа показує татуювання на руці: «Назавжди в моєму серці». Воно присвячене загиблим собакам. 

Поліція не знайшла слідів підпалу, тож кримінальної справи не відкрила. Однак згодом причетні самі зізналися в підпалі та прийшли з вибаченнями. За їх словами, вони не розуміли, чим і навіщо займається Андреа. Це вибачення підтвердило підозру чоловіка, що злочин таки був, та адвокат відмовив його позиватися.

Після трагедії Андреа не опустив руки. Навпаки, зараз у «Ріфуджіо» вп’ятеро більше тварин, ніж на початку, і не лише собаки. Притулок живе здебільшого за рахунок італійських спонсорів. Налагодили також співпрацю з українськими волонтерами. Селяни, каже він, тепер співпрацюють. 

«Місцеві тепер зовсім по-іншому ставляться до притулку завдяки нашій багаторічній роботі. Ми з італійськими друзями проводили дні безкоштовної стерилізації, і люди приносили до нас своїх улюбленців. Дехто із селян працює тут. Якщо раніше я бачив в Україні доґхантерів, то тепер нам телефонують, просять про допомогу чи самі привозять безпритульних тварин», — розповідає Андреа.

А зовсім нещодавно від притулку могло не лишитися й сліду. 

40 ДНІВ ОКУПАЦІЇ 

«Я чистив стайні, коли почув звук двох російських військових літаків. Один із них почав опускатися. Я думав, що він от-от вистрелить, і притулку настане кінець. Літак опустився настільки, що я міг бачити пілота», — згадує Андреа весну 2022 року.

Пізнього ранку 24 лютого навколо притулку загули літаки та гвинтокрили. Авіація вела бої просто над селом. Андреа вмикає відео зі звуками вибухів: «Отак було день і ніч, день і ніч».

«Один із найгірших моментів настав, коли ми почули, що в росіян закінчується їжа», — каже Андреа. Їжа тим часом закінчувалася і тут — як для тварин, так і для людей. Хоча за місяць до бойових дій у притулку почали робити запаси, до середини березня вони майже вичерпалися.

Андреа схуд на 12 кілограмів, та ще й зламав два ребра. 

«Я прибирав стайні, послизнувся і зламав собі ребра. Звісно, я не міг піти до російських або чеченських солдатів, щоб мене полікували. Я стиснув зуби й чекав, поки українці звільнять нашу місцевість».

Наталя теж схудла: частину своєї їжі жінка віддавала підопічним собакам. Працівники притулку знали, що допомога для тварин надходить до Києва, але з Лісовичів до першого українського блокпосту — 30 кілометрів, подолати які тоді ніхто не ризикував.

Андреа не раз пропонували виїхати. Навіть під час окупації італійське посольство наполягало на тому, щоб евакуювати чоловіка. Для цього розробили план, узгодили його з військовими… 

«Я спитав: ви всіх заберете — моїх працівників і тварин теж? Мені сказали, що ні, тільки мене. І я залишився зі своїми тваринами», — розповідає Андреа.

Загалом в окупації Андреа провів 40 днів. Однак це він зміг підрахувати вже потім.

2 квітня, як розповідає чоловік, у незвичній на той час тиші раптом засигналила машина. У притулку з’явилися незнайомці. Росіяни перелізли через паркан? Хтось із них гукнув італійською: «Андреа, привіт, це я!»

«Російські солдати говорять італійською? Не посіблє!» — згадує Андреа.

Насправді біля входу стояли італійський журналіст Клаудіо, перекладачка Тетяна й український волонтер. Під парканом чекала машина з допомогою і — українським прапором. 

«Я думав, що це сон. І тільки коли Клаудіо дуже міцно мене обійняв, я відчув біль, згадав про свої поламані ребра і зрозумів, що це реальність».

НАЙСОЛІДНІШІ ПЕРСОНИ

Першою великою твариною в притулку стала корова Марго. Тепер із нею живе ще й Мікаела. А по сусідству — ще дві поважні синьйори. 

«Фріда, Фріда, Капла! — гукає Андреа. Нарешті з хліва неквапом виходять чималенькі свині, мружачись від сонця. — Ооо, бон джорно!»

Ці панянки понад усе люблять грязьові ванни і щоб їх чухали. Свині розрізняють людей і навіть відгукуються на імена. 

Крім домашніх свиней, тут живуть ще дві в’єтнамські: знайомий вам Кабачок і Гері. Гері хоч і найближчий родич Кабачкові, характер має протилежний: знайти його можна тільки у хліву на сіні. Гері плямкає уві сні, показуючи чималі ікла. Сон — улюблене його заняття.

«Гері подружився з качкою, — каже Андреа. — Її інші качки ображали, тож вона знайшла собі прихисток у нього. Вони разом сплять і їдять».

Марсіо, Сер, Міна, Мамі, Аннушка, Роза і Лола — овечий колектив. Сюди вони потрапили з масштабних господарств, де тварин вирощують на м’ясо. Так само з’явилися тут кури, гуси та качки.

З хліва вистромлюють голови кози й цапи. Вони й самі, здається, охочі дати інтерв’ю. Бо ж є що розказати. От хоча б цап Бербек: він самотньо блукав попід кордоном із Білоруссю, поки місцеві жителі не запропонували Андреа взяти тварину в притулок. 

Поні Мері була в дорозі на бійню, коли її забрав Андреа. А згодом виявилося, що Мері врятували вагітною. У неї народився Оп, і він аж ніяк не поні. Кінь живе у вольєрі з мамою і зараз чи не втричі за неї більший. 

Скаковий кінь Ворон закінчив спортивну кар’єру й теж уникнув бійні завдяки працівникам притулку. Тельма й Луїза дісталися Андреа від української кінної поліції. Раніше у вигоні з ними жила ще кобила Татанка. Влітку 2023-го вона загинула через російську ракету, що впала поблизу притулку. У Татанки зупинилося серце.

«А цей — із Лісовичів, — Андреа представляє нам мишастого Барона. — Все життя він був робочим конем. Його привела жінка із села, бо двоє її синів пішли служити, а сама вона вже не могла опікуватися конем. Обережно, кусається! Хоча… Сьогодні він у доброму гуморі».

КОТОХАТА

У котів — окреме помешкання. Тут колишні вуличні тварини: деяких знайшов Андреа, інших йому віддали волонтери. Щойно я переступаю поріг, вони обліплюють мене з муркотінням, хтось вилазить на коліна, хтось на плечі, зацікавлено обнюхують. Їх можна просто оберемками брати.

Житло в котів комфортне, з меблями. Мешканці Лісовичів передали диван спеціально для них. Андреа показує на табличку «Туалет»: «Наші коти вміють читати».

Надворі порається Наталя. «Коти пили воду з відра, з якого підлогу миють, то я його виніс», — каже Андреа італійською. «А, та то я побігла собак розборонять, забула те відро», — відповідає Наталя українською. «Я розумію його італійську, — каже. — Як? Іноді через перекладач. А так ото потроху й навчилися одне одного розуміти».

Бере хворостинку й веде мене в окремий світ — собачий.

ПОТАП, НЕ ЧІПАЙ БАБАЙКУ!

– Діти! Тихо, діти! — махає Наталя гілкою в бік кліток.

– Ви їх дітьми називаєте?

– Ну це ж діти. Хоча декого й по батькові називаємо. У нас є Діна Ніколаєвна й Тамара Петрівна. 

Вольєри із собаками — це довгий багатоквартирний будинок, населений радісними й меланхолійними, товариськими й не дуже псами. На якого собаку я б не вказала, Наталя може розповісти про вдачу кожнісінького з них:

«Собак розселяю по вольєрах за характером. Тут ось шестеро собак, у них між собою ніколи нема проблем. До них можна посадить спокійну собаку. Гарольд коли поселився з ними, зразу лідером став. Він нікого не ображає. Просто він може до кожної миски підійти, понюхать, а потім вже всі стають їсти… А де вже такі агресори, то до них із характером треба собаку садить. І тоді вони одне одного ставлять на місце. Тихо, Діна Ніколаєвна! Потап, не чіпай Бабайку! Ось Гера. Гера, йди сюди. Вона дуже розумна. Гера, хто робив скандал у вольєрі? Хто робив скандал, га?»

Щоб нагодувати всіх, щодня робітниці варять 300 літрів каші. 

«Мопедом розвозимо вдвох. На роздачу каші — 40 хвилин. А це в нас вольєр “Верховна Рада”. Ляшко, іди сюди! Він найбільш балакучий. Ото Порошенко — товстенький». — продовжує знайомити із собаками Наталя. «Ведіть себе чемно, я сказала!» — гукає до «депутатів». 

Серед собак чимало приїхали з волонтерами з прифронтових територій. Наприклад, вівчарку з Маріуполія зустріли поміж руїн чоловік і жінка, коли виїжджали з міста, і просто забрали з собою в машину.

Є й прибульці з Херсонщини. Чотирьох херсонських собак Андреа вже прилаштував до Італії. Ще двоє збираються в поїздку.

«До нас із Херсона приїхало двоє диванних собачок, що жили в квартирах, — каже Наталя. — Не розуміли вони вольєра. От Стасік… Він весь час сидів у будці, плакав і всьо. То ми йому поставили ліжко, зробили кімнату. Двоє херсонців ось їдуть у нас в Італію. А Стасік уже поїхав».

У котельні живе Цефіна — американський стаффордширський тер’єр. Ще в притулку є грайлива Лулу та велетенський, не менш грайливий Лакі. У «Ріфуджіо» ці собаки чекають на своїх господарів, поки ті захищають Україну на бойових.

«Всі знають: якщо десь Брюлік, то там і Пастор!» — каже Ден Бабенко, капелан 107-го Маріупольського батальйону 109-ї окремої бригади територіальної оборони. Правило діє й навпаки: якщо десь Пастор, тут як тут і маленький йоркшир-тер’єр на ім’я Брюля.

Пастор — Денів позивний. Він і справді служить пастором протестантської конфесії в рідному Покровську. Задовго до повномасштабної війни він відкрив тут центр для людей із нарко- й алкозалежністю. У 2014-му заснував проєкт «Місто милосердя», у рамках якого годували нужденних на вулицях Покровська та Мирнограда. Проєкт діє й досі. Перед повномасштабним вторгненням Ден почав організовувати волонтерський центр у Покровську та в перші дні великої війни вступив до тероборони.

Тепер Ден служить військовим капеланом. Підрозділ дислокується в Покровську, та майже щодня чоловік їздить прифронтовими містами й селами, звідки евакуює цивільних. Часто виїжджає на нуль, щоб вивезти поранених чи доставити боєкомплекти. Ден організовує збори для закупівлі бронежилетів, авто, тепловізорів і перевозить потрібне на передову.

Щоб розказати про свого бойового товариша Брюлю, Ден телефонує сам:

— Вибачте, що вчора не зміг поговорити. Треба було вночі вивезти хлопців поранених, але мене до позицій на легковій не пустили. Сьогодні вранці їх вивезли.

— З вами їздив і пес?

— Так. Це не просто собака — це насправді друг, побратим, більше того — мій особистий психолог. Мій бойовий йорк Брюлька. Йому 6 років, і це мій домашній пес.  

— Якщо Брюля домашній, чому вирішили взяти його із собою?

— Через обставини. Я знав, що сюди будуть наступати росіяни. І в мене не було інших думок, крім як вивезти сім’ю. Найгірше, що могло б статися, — це якби вони дісталися до моєї родини. Тому я відправив свою колишню дружину з доньками в Англію, дружину із сином — у Німеччину. Брюлю не було з ким залишити. Я міг би відправити його із сім’єю, але ми не знали, що буде на кордоні. Тому вирішили, що пес залишається.

Я боявся, що до моїх рідних можуть дістатися орки, адже я з 2015 року в розшуку в «днр». Вони тоді не окупували Покровськ, але тут були дебілоїди їхні. Коли вони прийшли, в місті було тільки декілька місць, де висіли українські прапори. Один висів над моєю церквою. Мені почали дзвонити: мовляв, зніми, а то ми все підпалимо. Десь за тиждень, як їх вигнали з Покровська, мені подзвонили: «Доброго дня, це прокуратура “днр”. Якщо ви не приїдете протягом трьох днів, то ми оголосимо вас у розшук». Я кажу: «Добре, я тоді зі Збройними силами України приїду».

Спочатку я не брав Брюлю до війська. Тут залишилася моя теща, і я возив його до неї, як малу дитину: у понеділок відвозив до тещі, а у п’ятницю забирав на вихідні. У нас тоді була можливість відпочивати в суботу-неділю на базі. Так було пару місяців, а потім якось не вийшло його відвезти до тещі. Він побув зі мною тиждень чи два. А коли я знову відправив його до тещі, через деякий час вона мені телефонує й каже: «Приїжджай і забирай свого депресивного собаку. Він не їсть нічого, не п’є. Як заліз під диван, так і сидить». Як я приїхав, він одразу став їсти просту пшеничну кашу. Поїв — і в машину. Відтоді він завжди зі мною. Ми їздили в різні міста: Бахмут, Соледар, Лисичанськ… 

Я його дуже люблю і хотів би, щоб він був поруч.

— Де він із вами жив?

— Ми жили на базі. У мене бувають різні завдання: кудись приїхати, забрати людей, евакуювати… І він завжди зі мною! Завжди! Коли дозволяють, то ми вдома в Покровську ночуємо.

— У Брюлі за цей час змінився характер?

— Він до війни був спокійніший. А з війною став таким собі хазяїном.

— Котів ганяє?

— Зараз так. Раніше в нього був друг кіт, але при війні він вмер. Собак ганяє всіх, особливо великих. Одного разу потрапив так у халепу. Йому пощастило, що сніг тоді був. Підбіг до лайки, а вона його лапою — стук! Він провалився в кучугуру снігу, то його великий пес там не знайшов. Інакше отримав би на горіхи.

Брюлік тепер звик до військових, вважає їх за своїх. Був у мене випадок… Мені дали відпустку, я приїхав у Львів і з дружиною там зустрівся. І ось Брюлік біжить їй назустріч, дружина гукає «Брюлік!», розпростерла руки вже для обіймів, а він пробігає повз неї. Виявилося, за нею двоє солдатів стояли, і він біг до них. Дружина образилася: «Брюлік, оце ти зрадник!». А я кажу: «Ні-ні-ні, він вже військовий, до своїх біжить».

— А працювати заважає?

— Уявіть, це вперше в історії взагалі таке: він біля кафедри зі мною проповідує! Просто лягає на сцені й чекає, поки я закінчу проповідь. Знає, що треба почекати. Ви самі розумієте, що це таке — собака в церкві. Всі на неї звертають увагу. Я завжди кажу: «Гей, більше уваги на те, що я проповідую, а не на собаку!».

— Ділитеся пайком чи купуєте йому їжу окремо?

— Він крутий зараз. За останні пів року в нього з’явились особисті волонтери, які щосуботи присилають йому корм. Вони пропонували ще й комбінезон військовий йому пошити. Я кажу: «Та не витрачайте гроші, будь ласка, він не буде носить!». Він просто не любить одягатися, бо стає собакою-гальмом. Одягаєш, і він із лапи на лапу ледь переступає. У нього є один «кожух» на найсильніший мороз — у ньому більш-менш ходить. Я його зараз не стрижу, і він такий кудлатий-кудлатий став. «Пудель ти кучерявий», — я його називаю.

— Брюля вас якось підтримує психологічно?

— Авжеж! До війни ми жили одним життям, раділи… Все змінилося. Сина я хоч бачив від початку повномасштабної війни, а доньок ні — тільки в телеграмі. Буває, сумні настають дні. І він розуміє, що я сумую.

Коли всіх евакуювали з Покровська, я з ним спілкувався, як із людиною. Просто розповідав йому про свій біль і питав: «Розумієш?». І зараз я можу отак посидіти навпроти нього, поговорити.

А іноді сварю його. Приїжджаємо до позицій, кудись, де може прилетіти, і я кажу: «Ти залишайся в машині». А він вистрибує. Часу немає. Я біжу, і він за мною біжить. Забігаємо в підвал, я на нього кричу: «Ти що, дурний? Я тобі сказав сидіти!». А йому байдуже: хоч і боїться, все одно за мною йде.

— А інші військові як реагують на такого малого тер’єра на завданнях?

— Він для них теж як психолог працює. Особливо якщо зустрічаю фанатів йорків, вони мене готові розірвати. Питають: «Що він у вас їсть?». Я кажу: «Ну, все те, що і я». Вони: «Ви що, йому не можна!». Переключаються з війни.   

Під Авдіївку якось приїхали ми до хлопців 36-ї бригади. А вони гукають: «Пацани! Брюля приїхав!». Патрон зробили, щоб повісити йому на ошийник. Подарували і кажуть: «От дивись, Брюлю, Патрон сюди не їздить, з усією повагою до Патрона… А ти під Авдіївкою з морпіхами мочиш орків!»

Військові — це порятунок для тварин. Завжди їх погодують… Українська армія любить тварин, хлопці забирають їх із позицій.

— Буває, що Брюля підіймає настрій?

— Завжди! Це собака. Хоч він і друг мені, він залишається собакою.

Він щоранку отак лежить, дивиться, поки я розплющу очі. Щойно розплющую, він розганяється — і стриб на мене! Поки мене не вмиє всього, не заспокоїться.

А одного разу він мене врятував.

Колись у нас було завдання повний бус «смаколиків» привезти, щоб орків частувати. Я їхав біля Карлівки. Ми були вдвох із Брюлею. Він як почав метушитися: то з мене, то на мене стрибає… Він ніколи так не робив. Я кажу: «Ти що, надвір хочеш? Так давай». Я зупиняюсь, відчиняю двері… А він вибіг, сів і сидить. Я вже розсердився: «Коротше, або ти робиш своє діло, або я поїхав». Він посидів, тоді застрибнув назад, і ми поїхали. І тут перед нами лягають гради: бах, бах! Там поранені тоді були. І якби ми не зупинились… Я до нього повернувся й говорю: «Вибач, друже».

— А де він зараз?

Біля мене. Сьогодні дозволили переночувати вдома, помитися. То ми в кав’ярню заїхали в Покровську — тут усі його знають.

До речі, хай і мої побратими про Брюліка читають. Заступник комбата спочатку був не радий, як його побачив: «Ще нам із собаками тут не вистачало!». А за тиждень я приїжджаю, а він приносить мені кісточки: «Це для Брюліка». Це ж треба, ввечері їв і думав про Брюліка!

Дисклеймер від редакції UAnimals media: годувати собаку кістками — травмонебезпечно для тварини. А ще більше подробиць про правильне харчування собак — у нашому тесті.

Всі мого собаку в батальйоні знають. Кажуть, йому треба посвідчення учасника бойових дій!

Світлини — з особистого архіву Дена Бабенка.