— А сюди не будемо залазить? — питаю тоном шестирічної дитини біля дерев’яних сходів, що ховаються у кроні груші.

— Чого ж, залазьте, — каже наш провідник, біолог Володимир Бучко. У гіллі прихована платформа і стіл із лавкою. — Тут я п’ю каву ввечері й дивлюся, як тварини виходять на відкриту місцевість. Там баран вийшов, там олень…

З тераси на груші видно горбистий західноукраїнський степ, Бурштинське водосховище й поодинокі зарості, де ховаються від спеки олені, сарни й муфлони. Центр збереження та відновлення екосистем «Касова гора» лежить неподалік міста Галича на Івано-Франківщині, де жив колись король Данило. Володимир, схоже, має не менше причин пишатися, ніж сам галицький король, бо тут здійснилася його давня мрія — найбільший в Україні реабілітаційний центр для копитних, де тварини відновлюються самі й відновлюють степ.

«Беріть косу й косіть»

Минаємо село, петляємо ґрунтівкою й підіймаємося вгору. Ось і знак «Центр збереження і відновлення екосистем “Касова гора”». Хух, не заблукали. Врешті бачимо Володимира, який махає нам зверху й іде відчинити хвіртку. За вхід грошей не беруть, але є скринька для пожертв і благодійний рахунок.

Одразу біля входу в холодку відпочивають лані. Бачать нас і зриваються з місць. А ми підіймаємося вище — з-за виднокола вигулькують труби Бурштинської теплоелектростанції і синіє водосховище на річці Гнила Липа.

На горизонті простяглися Горгани. Видно далеко, бо ж «Касова гора» — справді гора.

До чого тут каса? Місцеві кажуть, що король Данило Галицький буцімто сховав у одній із багатьох місцевих печер свою «касу», тобто скарб. Все ж вірогідніше, що назва походить від слова «косовиця». Косіння відіграє тут важливу роль!

Та хай і справді тут є Данилові скарби, цінніший і не прихований скарб — ділянка рідкісної природи. 

Урочище Касова Гора — найбільший фрагмент лучного степу в регіоні. «Це еталон західноукраїнського степу. Інші ділянки є, але дуже малі, — пояснює Володимир, міряючи його впевненими кроками в «кроксах». — Тут дуже багата екосистема. 380 видів вищих судинних рослин, більше 30 з них — у Червоній книзі».

Охороняти цей степ уперше захотів Всеволод Левицький, фахівець з охорони природи львівського Наукового товариства імені Тараса Шевченка. У 1936 році він написав листа митрополитові Андрею Шептицькому, щоб той дозволив заповісти землі Касової Гори, які тоді належали церкві. Науковці й представники греко-католицької церкви зібралися на конференції й разом вирішили створити на Касовій Горі заповідник. Однак плани зірвала Друга світова. У радянський час тут таки створили заповідник. Спершу охороняли 7 гектарів, а з 1988 року — 65.

На іншій території люди косили сіно, а там, де зараз відпочивали лані, аж до 90-х тримали овець. Орати тут не могли: на поверхню виходять вапняки й гіпси, тому плуг не пройде. Це і врятувало шматочок степу.

У 2019-му на Касову Гору приїхав знаний ботанік Яків Дідух, розповідає Володимир. Сказав, що не впізнає її. Степ так заріс чагарниками й інвазійними видами, що на Касовій скоро не лишилося б нічого цінного в природоохоронному сенсі. 

— Я сказав, що ми її збережемо, — згадує Володимир. — А він на те: «Беріть косу і косіть». Стільки обкосити — це нереально. Тоді в мене й виникла ідея створити центр реабілітації копитних.

— Щоб вони паслися й косили замість вас? 

— Правильно!

Зуби й роги проти чагарів

Об’їдаючи дерева й чагарі, копитні тварини зберігають степ. Якщо цього не відбувається, плюс ділянку не косять, вона заростає: зникають цінні види, їх перемагають інвазійні та нехарактерні для степу. 

Задум Володимира привезти на Касову Гору копитних підтримав фонд IFAW, який профінансував перші витрати. Науковці спорядили сюди експедицію. Разом створили проєкт, як саме організувати тут територію. У 2023 році його підтримала міська рада Бурштина і віддала землю в оренду Володимирові Бучку на 20 років, щоб під його керівництвом можна було втілити задумане. 

Повернення екосистеми в первісний вигляд називають ревайлдинг. Цей процес на Касовій взяли у свої руки чи скоріше зуби копитні тварини. «Касова гора» — це два в одному: реабілітація копитних, які доти мешкали в неналежних умовах, та відновлення степу.

На додачу, тут у дику природу повертають види, які жили на Поділлі раніше. Це реінтродукція. 

Підсумуймо:

• реабілітація — тварини відновлюють здоров’я, живуть у кращих умовах, ніж доти;
• реінтродукція — у дику природу з допомогою людини повертаються види, які зникли з певних територій;
• ревайлдинг — відновлення екосистеми.

На величезній території працює сам Володимир, його дружина, спеціалістка з ботаніки Леся Бучко, та один найманий працівник. Зараз Володимир служить у війську, тому бути на Касовій може тільки у відпустці. Було б значно важче, якби не волонтери й волонтерки.

«UAnimals нам організували роботу волонтерської спільноти. А я вам зараз покажу, що вони тут робили!». 

Володимир веде нас на ділянку, де видно зрізані кущі й дерева. Це місце розчистили від чагарів. Більшість гілля й колод повиносили звідси волонтери й волонтерки. Таких ділянок на Касовій три. Ботаніки зробили їх описи й тепер стежитимуть, коли на цих місцях відновиться степ.

Володимир присідає біля обгризеного поросту: «Ось деревце всохло, і це дуже добре. Об нього самці сарни європейської терлися рогами й обтесали всю кору. Тому воно і вмерло. Окремі дерева ми допускаємо, але якщо їх надто багато, степ заросте. Якщо деревце зрізати пилкою, все одно лишається підросток — і воно росте далі. А так тут все обкусане, не ростиме. Тобто сарни регулюють екосистему».

Петрик і Василь. Де решта?

Ось і сарна в невеликому карантинному вольєрі. Щоправда, ця тварина ще не стала до роботи над екосистемою: це мале козеня, яке біжить до пляшки з молоком і завзято смокче. «Це Петрик, його знайшли на Петра й Павла, то й назвали так», — каже Леся.

Косуль на Касовій 11 — усіх передали приватні власники. «У всіх одна історія, — нарікає Володимир. — Прийшов у ліс, знайшов косулю, забрав. Косуля виросла й почала все об’їдати. І тоді просять: заберіть та заберіть. Скільки не розказуєш, що забирати дитинчат із лісу не можна, все одно людям руки сверблять забрати від мами те дитинча».

У сусідньому вольєрі в холодку вмостився Василь — олень із Борисполя, якого теж привезли від приватного власника.

— А чому він у карантинному? — питаю.

— А він був побився з іншим оленем. Скоро ми його випустимо. Він флегмат, дуже ручний. Як його привезли, він став і з клітки не хотів виходити. Щоб він ішов, треба ззаду підпихати. Хоча дуже боїться техніки. Може, був у якійсь аварії.

Решта тварин бродить Касовою куди заманеться, проте ця площа теж обмежена і становить 23 гектари. Саме стільки Володимир зміг поки що обгородити. Копитні живуть тут в умовах, близьких до природних. Тому ховаються від людей, і побачити тварин не так просто.

«Діти приходять: “Ми хочемо на тварин подивитися”, — розповідає Володимир. — Дітки, кажу, в нас не зоопарк, дикі тварини живуть своїм життям. Можна погуляти, пошукати. Можливо, ви їх знайдете, але гарантії вам ніхто не дає. Це своєрідний квест».

Герої першого плану — копитні 

Квести я люблю, і ми простуємо далі. Попереду з трави вигулькує рудувата зацікавлена голова. Це самиця коня Пржевальського.

Вона була першою мешканкою центру і поселилася тут за сприяння UAnimals. Кобила жила в колишній мисливській резиденції експрезидента-втікача Віктора Януковича в Сухолуччі. Тепер там парк відпочинку. Тварина мала запальну вдачу, тож зрештою навесні 2022 року працівники вирішили її приспати. Втрутилися небайдужі люди, до справи долучилися і UAnimals. Фонд оплатив седацію, ветеринарний супровід і перевезення тварини на Івано-Франківщину. Ще рік вона прожила на стадіоні в Бурштині, бо ж на Касовій Горі ще не було вольєра.

Сусіди кобили — стадо з 9 плямистих оленів, які жили на Львівщині в тісному вольєрі на території комплексу відпочинку. Місце збанкрутіло, й утримувати оленів не було кому. UAnimals разом із Володимиром перевезли їх на Касову Гору, де олені тепер мають незрівнянно більше свободи. Згодом в однієї самиці народилося оленя, тож тепер у стаді десятеро тварин. Простори Касової ділять із ними ще двоє плямистих оленів, три європейські лані, четверо муфлонів і 11 європейських сарн.

Розмножуватися тварини тут не будуть, тому під час гону самців і самиць розділять. Для цього їх заманять у маніпуляційний коридор (спеціальний вольєр) їжею. «Вони собі заходять і рухаються по колу. А в один момент зайшло все стадо — і я їх закрив, — пояснює Володимир. — Самець підійшов до краю — я закрив його в ящик і повіз на іншу ділянку, випустив». 

Тварини отримують мінімальний догляд: їм роблять щеплення й обробляють від кліщів (заманивши стадо в маніпуляційний коридор, посипають зверху пудрою, що захищає від паразитів). Узимку дають трохи вівса й кукурудзи. Влітку лише ставлять солонці. Все інше — як у природі. 

«Сусліки» повертаються: реінтродукція крапчастого ховраха

На сонці блищить огорожа з бляхи, мало не ріже око. «А це в нас ховрашине гніздо», — представляє Володимир.

70 років тому на Касовій і довкола теж було повно цих тварин. Звірівник Ігор із тутешнього села казав, що в місцевості жили «сусліки», яких він ганяв малим разом із друзями. Справжня назва «сусліка» — крапчастий ховрах (Spermophilus suslicus). В Україні цей вид перебуває на межі вимирання.

Люди нищили ховрахів без жалю, бо ті добряче шкодили полям і городам. До того ж ховрахові для життя потрібні степи та луки, а їх теж меншає: незоране орють, меншає худоби, яка б паслася і «розчищувала» ділянки. Ще трохи — і вид, може, зник би з України взагалі. Тому науковці зараз докладають зусиль, щоб його відтворити, зокрема й тут, на Касовій. Увесь проєкт з реінтродукції ховраха профінансував фонд UAnimals.

Ховрахи, які поселилися на Касовій, приїхали зі Львівщини. Місцевість, де вони з родичами жили, частково переорали. Фахівці виловили там кілька особин і переселили сюди. 

«Гніздо» ховрахів на Касовій — це велика ділянка, обгороджена бляхою. По центру — менший вольєр із сітки. Там ховрахи жили два тижні, звикаючи до нового місця. Потім цей мінівольєр відкрили — і ховрахи пішли освоювати адаптаційний вольєр площею пів гектара.

Чи не прокопаються вони через огорожу? Ні, бо метал закопаний у землю на глибину 50 сантиметрів. Ще тут є камера, щоб спостерігати, як вони прижилися. Невдовзі поставлять ще одну з більшим зумом. 

У траві шугає ховрах, але я як на біду саме розглядаю камеру. Та нори, ходи видно гарно, де-не-де — лушпайки соняшника. «Все поз’їдали, — інспектує Володимир. — Соняшника насипаємо їм. Він жирний, а їм треба багато жиру, щоб добре перезимувати. А в природі насіння їдять, на жуків полюють — коників, саранчу. Їхня улюблена їжа — жук кравчик».

Ховрахи живуть тут з першого червня. Пізніше вони покинуть і цей вольєр та житимуть на Касовій там, де їм сподобається. Володимир і причетні до проєкту прагнуть, щоб колонія розрослася принаймні до 500 тварин. А поки що цих кількох бережуть від хижаків.

Зовні вольєра для цього натягнули електропастух. «Якщо приходить тхір або лисиця, вона носом обнюхає, її стукне — і вона втече. А для птахів он у нас дядько стоїть», — Володимир вказує на опудало.

«Дядька» лякаюся навіть я: він моторошно ворушиться від вітру. 

«Я спеціально зробив, щоб він ворушився. Найбільший ворог ховраха — підорлик малий. Він побачить людину — і не нападе. Так що він нам гарно охороняє колонію». Клацаю Володимира з «дядьком» — «Назвіть “двоє на охороні ховрахів”».

Волинський молочай (Euphorbia volhynica) — ендемік Східної Європи (росте тільки тут, більше ніде у світі). Це ще й релікт — рослина, яка збереглася з дуже давніх часів, коли природа була геть іншою. Волинський молочай — свідок минулих епох 

Натрапляємо на червонокнижний весняний горицвіт (Adonis vernalis). Без квітки він схожий на кріп, а одна з його народних назв — польовий кріп. А ще кажуть «пожарна квітка» — за яскравий жовтий цвіт. З рослини виготовляють серцеві препарати. Проте просто так заварити собі горицвіту не можна: він отруйний.

То тут, то там росте подільська зіновать (Chamaecytisus podolicus) — теж місцевий ендемік, що любить скелясті схили. Зіновать захищають міжнародні природоохоронні списки. Під кросівками кущиться приємна на дотик гостра костриця.

Ми на Опіллі, західній частині Поділля. У попередні геологічні епохи ці пагорби вкривали моря. На дні формувалися гіпси й вапняки, які тепер виходять на поверхню як скелясті гірські схили. Такі ділянки не обробляли, тож вони залишилися реліктовими (зазнали мало впливу людини і зберегли багато видів). Це найбагатші в регіоні екосистеми — тут найбільше видів тварин і рослин.

Виходимо на вершину. Вітряно. Над нами полює великий яструб. З оглядової вежі видно, яка крихка ця краса — одразу за огорожею густо росте соя, внизу видно кукурудзу, а сусідній пагорб — у чагарях. «На цій горі теж був степ, — показує Володимир. — А тепер він заріс. Його або переорють, або він перетвориться в малоцінний ліс». Такі ліси небагаті з погляду біорізноманіття — там мало видів рослин і тварин. 

Спускаємось деякий час через очеретяну молінію й папороть орляк. Вони тут серед небажаних видів: не характерні для степу й ідуть суцільними хащами, пригнічуючи інші рослини. «Ми орляк косимо, а він знову бабах — і поліз». Так само заважають трав’яниста бузина й сиза ожина. Копитні їдять не все: від бузини відмовляються, вона їм смердить. 

«Тут погана ділянка, — киває Володимир на зарості орляку й бузини. — А ці схили — це класно». Вони сиві від ковил. Там знову вигулькує кобила Пржевальського й стежить за нами блискучим темним оком.

Крім копитних і ховрахів

Присідаємо біля куп землі. Вони такі, наче там попрацював невеличкий екскаватор. Насправді це робота подільського сліпака (Spalax zemni). Це ендемік — тварина, що трапляється лише в цьому регіоні. Він справді сліпий: очі редуковані, бо вони йому не треба, життя він проводить під землею. За однією з легенд, на прохання сліпака дати йому зір Бог наказав йому нарити стільки купок землі, «скільки зірок на небі». 

Зате в сліпака є довгі різці, якими він прогризає собі ходи в землі. Сліпак їсть підземні частини рослин. Живе самотою й зустрічається з іншими сліпаками хіба для народження малят.

На Касовій «чудом збереглася популяція», каже Володимир. Ще одна є на Миколаївщині. 

Зі ссавців на горі ще збірна України з 9 зайців — усі на реабілітації, з різних куточків країни.

Де багато рослин, там багато й комах. На Касовій живе рідкісний фіолетовий джміль — звичайна ксилокопа, або бджола-тесляр (Xylocopa valga). Самиця будує контейнери із квіткового пилку для кожного зі своїх яєць. Унизу «Касової гори» є дерев’яні будиночки, готові приймати рідкісну комаху.

Крім неї, на Касовій Горі живе український пилкохвіст (Poecilimon ukrainicus) — коник без крил. У природі збереглися тільки поодинокі особини — все через зникнення степів. Тож пилкохвіст занесений до Червоних книг України й Польщі.

Ще один безкрилий коник — степова дибка (Saga pedo). У дибок самі «дівчата». Самці у природі існують, проте трапляються надзвичайно рідко. Розмноження відбувається без їхньої участі: нові комахи розвиваються з яйця без запліднення. Такий тип розмноження називається партеногенез. Дибки — хижачки, ловлять інших комах із засідки.

Бредемо травою до яблуні-дички. Нарешті холодок! Володимир шукає на землі стигле яблуко, але там нічого нема. Врешті зриває одне з гілки.

«Бачите, копитні все виїдають. Яблука терпкі, але їм смакує. Ще тут борсук приходить їсти. Він тут і жив, але браконьєри постійно виловлювали. А тепер не можуть!».

У обвалених схилах гори є нори бджолоїдок, ластівок-берегівок і диких бджіл. Одне таке місце для птахів Володимир із працівником створили вручну — заступами. Там справді оселилися птахи. 

Поки я дивлюся на ковилу, мене кличуть униз, під ще одне поодиноке деревце. Виявляється, там ще й печера. «Це печера сонцевиків Іо. Вони там зимують, туди їх купа набивається», — вмостившись у холодку, розказує Володимир.

Сонцевик павиче око — відомий усім нам червоний метелик, а його латинська назва — Aglais io, на честь красуні Іо — однієї з пасій Зевса.

У кроні дикої груші прихована фотопастка, щоб стежити, які птахи сюди прилітають. На знімки потрапляють сороки, сірий сорокопуд, великий яструб, малий підорлик, дрозди. 

Ще один спостережний пункт розташований на іншій груші. Виходимо дерев’яною драбинкою на невеличку терасу просто в кроні дички. Для Володимира це ще й місце кавування й роздумів.

Планування на груші

«Роботи повно, — каже Володимир, відкинувшись на лавці, де приємний вітерець нарешті долає спеку. — Зараз я роблю польову кухню для волонтерів. Таку, знаєте, з великими сковорідками, щоб картоплю по-домашньому можна було приготувати».

Чоловік планує облаштувати вольєр для тварин, що живуть у воді. Вже було чотири випадки, коли можна було б поселити на Касовій вилучених видр. Проте місця не було, і видр довелося віддати в зоопарки. 

Однак ключове питання — обгородити наступні ділянки урочища. Загалом в оренді у Володимира 71 гектар землі, з них обгородили 23. Якщо обгородити інші ділянки, самців можна буде відділити від самиць у період гону, а також прийняти тварин, які не могли б жити разом в одному вольєрі, хай і великому. «Просили оленя благородного забрати, але я не зміг: він усіх тут поб’є».

Обгородивши другу за планом ділянку, центр зможе прийняти ще 50 копитних.

«Від того, що тут існує центр, всі у виграші. Громада, бо я зберігаю землі, які деградували, і плачу податок за землю. І я щасливий, бо це була моя мрія», — говорить Володимир.

На Касовій тепер бувають туристи, сюди привозять поважних гостей. Задоволені не всі: декому конче треба побачити тварин, але це не завжди виходить — ті не сидять в очікуванні відвідувачів. Приїжджають і школи. У місцевій громаді запровадили урок просто неба на Касовій Горі для різних класів, починаючи з 6-го. «Спочатку в нас екскурсія, потім сідаємо й спілкуємося з дітьми, — розказує Володимир. — Виховуємо почуття гуманності до диких тварин. Показуємо, як має жити тварина. А дика тварина має жити в дикій природі».

Олену представляють мені як військову, «поведену на тваринах». «Служила в нашому підрозділі, постійно в неї тварини були, багато забирала додому в Київ», — каже мені її побратим. Коли відкриваю контакт, мене огортає збентеження: виявляється, це Олена Білозерська, яка вражала сміливістю не лише мене з 2014 року. Олена — колишня журналістка й блогерка. Спочатку воювала у складі Добровольчого українського корпусу «Правий сектор» і Української добровольчої армії, де була снайперкою. Здобувши спеціальність артилеристки, стала офіцеркою Збройних сил України. 

Жінка пише вірші й малює. Ну а поруч з Оленою завжди є тварини-компаньйони. Багатьох із них військова знайшла і вилікувала, деяких забрала із зони бойових дій. 

Поговоримо з Оленою про тварин, які супроводжують її на фронті й у тилу. 

Собаки на бойових 

— Чи бувають тварини на самій лінії бойового зіткнення? 

— Так, історій про них безліч. Найдраматичніша — за участі собаки породи кане-корсо на ім’я Вася. Його господарем був боєць 503-го батальйону морської піхоти, де я тоді служила. Собака був з цим бійцем всюди, зокрема і в окопах на чергуванні. Розвантажку навіть носив. Одного дня Вася зник. Побратими шукали. Підняли дрон — і побачили таке, що краще не бачити. Васька потрапив у пастку — просто перед окопами бойовиків заплутався у дроті. Врятувати його було майже нереально, бо туди не пролізеш непомітно. Розвідники все одно планували вночі йти на евакуацію собаки, але не встигли…

Васька прийшов. Відгриз собі лапу і прийшов на трьох. Не схотів лишатися в полоні. Його відправили на дембель, до батьків господаря, а потім я зробила Васю відомим, написавши про його долю. Його історія отримала величезний розголос, всі захоплювались подвигом собаки, і зрештою йому оплатили лікування і протезування у найкращій клініці в Польщі. 

— Чи бувало, щоб тварини якось допомагали в бойових завданнях? 

— Восени 2014-го у Водяному під Донецьким аеропортом прибився до нас старий собака. Він ходив із нашою розвідгрупою на всі виходи в сіру зону. Звичайно, ми не хотіли брати із собою собаку, проганяли його. Він тікав, але потім якимсь дивом знав, якою дорогою ми підемо, і чекав нас на якомусь перехресті. Цей собака зрештою дуже допомагав на виходах: біг у 20 метрах попереду групи і знімав собою розтяжки. Людина від такого як мінімум отримала б серйозні поранення — а собаці нічого, бо він низький порівняно з людиною і швидко бігає: почувши «гуп» капсюля-детонатора, за 3-4 секунди до вибуху встигав утекти із зони ураження уламками. Тож усі цілі — і люди, і собака. 

Як Ефку виміняли на гранати-«ефки» 

— Найбільше у вас фото з рудим цуценям. Розкажете про нього?

— Це Ефка, метиска бельгійської вівчарки. Ми її підібрали з товаришем під кіоском біля траси влітку 2016 року. Хлопці назвали її Ефкою, бо коли була маленьким кругленьким цуценям, нагадувала за формою тіла гранату Ф-1. 

Вона теж їздила з нами на бойові, була поранена — рятували її тоді, як пораненого бійця. Гнали вночі в лікарю, піднімали з ліжка ветеринара, потім доглядали, робили перев’язки і уколи… Коли я йшла чергувати на позиції, Ефку прив’язували, щоб вона не бігла за мною. 

Одного разу я лежала хвора на нашій базі під Маріуполем, а мій чоловік рано-вранці поїхав у справах в інше місто. Ефка пішла за ним до автобусної зупинки. Там він сів на автобус і поїхав, а вона залишилася. Він був упевнений, що по власному сліду повернеться на базу.

До наступного ранку її не було. Ми з чоловіком їдемо на ту зупинку, розпитуємо людей, розклеюємо оголошення — пів міста ними заклеїли. Купили гучномовець на батарейках, щоб їздити автівкою по вуличках і крутити оголошення про зниклу Ефку… Вона знайшлася три доби потому. Зрозумівши, що не потрапить додому, пішла за першими-ліпшими людьми у військовій формі і прийшла з ними на базу «Азова». Там її залишили, а потім побачили оголошення і повернули. Грошей, звичайно, не взяли, але кілька гранат «ефок» я їм за свою Ефку віддала.

Сіля, Шкавулик, Бусоль 

— А які у вас стосунки з котами? 

— Найпершим у мене був Ватник, він же Комочок, або Комця, — чорне кошеня з коротким переламаним хвостом. Ватник — тому, що в 2014-му всіх тварин, підібраних на Донеччині, вояки називали якщо не Ватниками, то Сєпарами. Він прийшов на тилову базу, а потім їздив зі мною всюди, по всіх базах підскоку (це ті, що в парі кілометрів від лінії фронту). Коли я ходила на виходи, він залишався на цих базах. Не хотів мене відпускати: коли бачив, що я екіпіруюся, хапав за ноги і кричав. Коли нас починали обстрілювати, за ногу тягнув мене у сховище. Він пройшов багато дуже небезпечних місць, а загинув на мирній території. Вполював отруєного пацюка і помер. Решта моїх вихованців зараз, на щастя, живі.

За кілька місяців після Ефки з’явився Сільвер — кошеня породи невська маскарадна. Побратим десь підібрав, а ми забрали у нього. Дуже розумний кіт, і теж хворів. 

Разом з котом ріс у нас ще один пес — Шкавулик. На початку грудня безпритульна собака привела у нашому підвалі цуценят. Усі ці 9 цуценят захворіли на ентерит. На новий рік моя кімната на базі перетворилася на собачий лазарет. Врятувати вдалося лише чотирьох. Один найменший цуцик лишився у мене. 

Шкавуликом назвала, бо весь час жалісно скавчав. Шкавулик ріс із Сільвером, вони один в одного переймали повадки, Сільвер гарчав і пробував гавкати, Шкавулик крався за мишами… А коли у двір заходили чужі коти, проганяти їх вилітала вся трійця. Ефка і Шкавулик заганяли зайду на дерево, а далі вже Сілька ліз нагору розбиратись. 

Спали всі троє — чималенька Ефка (вагою 30 кг), Шкавулик і Сільвер — зі мною в ліжку. Килимки були, але ж вони хотіли спати зі мною — прогнати було неможливо. 

Годувати їх було дуже важко, бо ми тоді були неоформлені добровольці, які не мали зарплат. Дійшло до того, що інших двох собак, які прибилися до нас на базу, нам довелося вивезти і підкинути на бази іншим військовим, які жили багатше, ніж ми. 

Пізніше, коли я служила в артилерії морської піхоти, на полігоні під Мелітополем взяла собі триколірне кошеня. Назвала Бусоль (Буся). Бусоль — це по-простому «артилерійський компас». Вона їздила зі мною на міжнародні навчання «СіБріз», і там її намагалися у мене вкрасти й забрати на свій корабель американські морпіхи. Буська — метис мейн-куна, вимахала кілограмів на 6-7. Справжня мажорка — лащитись приходить тільки коли сама хоче. 

На момент повномасштабного вторгнення собаки — Ефка і Шкавулик — жили на Черкащині у мого свекра, а коти — Сільвер, Бусолька і Кася — у мене вдома в Києві. Я відправила їх теж до свекра. Скінчиться війна — я своїх заберу. А поки що вони дорослішають і старіють без мене. 

— Чи може тварина якось змінити настрій — ваш чи людей поруч?

— О, в цьому вони профі Його просто погладиш — і легше на душі стає. Поцілуєш оте пухнасте чи плюшеве в отой його лобик, воно тебе оближе — і ніби зразу є для чого жити.

— Чи є у вас вірші про фронтових тварин?

Це про мою кицю Бусоль. 

*   *   *

Десь далеко від дому, від наших безсонь,

Де над Ятранню небо безкрає,

Ходить киця пухнаста на ймення Бусоль,

На себе реп’яхи набирає.

Закрутились ми з нею, що я, що вона,

У ворожому злому нашесті.

І чіпляється міцно до мене війна,

Мов реп’ях до пухнастої шерсті.

Де ми вчора жили, там сьогодні бої,

А ми тягнемо й тягнемо віз цей…

Окуповані зараз курорти мої

І Бусольки народження місце.

І вже скільки покладено на вівтарях,

І вже скільки шляхів ти пройшов тих…

І все більшає, більшає на цвинтарях

Прапорів, прапорів синьо-жовтих…

А без нас, а без нас пацюки й хробаки

Підгризають зерно і кордони.

Люди ходять, пліткують, плетуть масксітки,

Вірять фейкам, донатять на дрони.

Та хай як від заброд вистачає скорбот —

В’ється Ятрань повз цю боротьбу всю.

І безпафосний дід — український народ —

Так терпляче вичісує Бусю.

З авто виходить жінка в уніформі кінологині. «Ви рано», — каже вона. Обличчя в неї м’яке, але тримається впевнено, навіть строго. Це Пілла Осборн, спеціалістка з поведінки собак, головна адміністраторка притулку для тварин в естонському місті Тарту. 

На паркувальному майданчику не чути гавкоту: одразу й не скажеш, що за парканом — вольєри для собак. Вхід до притулку перекривають чистісінькі скляні двері. Щоб потрапити всередину, перш за все треба набрати номер адміністратора. Зазвичай до людей виходить Пілла й веде углиб притулку. 

І не думайте, що кожен і кожна так просто зможе вийти звідси з твариною, яку вподобали. Спершу треба пройти тест Пілли Осборн. 

Вона розповіла UAnimals media, як влаштоване життя притулків у Естонії, чи користуються вони благодійними внесками. А ще — як кіт Тіку жив у окремій кімнаті, чому з дружніми котами не завжди виходять гарні фото та що ж потрібно зробити, щоб узяти тварину з естонського притулку додому.   

Безпритульні в Естонії: три ловці на пів країни

— Чи є в Естонії проблема з безпритульними тваринами? 

— У більшості собак в Естонії є опікуни й опікунки. Майже всі собаки, які живуть у притулку, потрапили сюди від власників чи власниць, які з якоїсь причини від них відмовилися. А от із котами проблема є. Ми стерилізуємо тварин і всіляко пропагуємо стерилізацію. Однак поки що полями, селами вештаються безхатні коти. Вони приводять дуже багато потомства — і ці тварини зрештою потрапляють до нас. 

— Хто віддає вам безпритульних котів?  

— Нам телефонують люди й кажуть, що бачили безпритульних. Ці тварини не дуже товариські. Якщо коти здичавіли й живуть без людей вже кілька поколінь, їх будь-хто не впіймає. Це робота ловця чи ловчині. 

Ми використовуємо спеціальні пастки. Пневматичною рушницею (шприцометом) ми вже не користувалися 7 років. Вона потрібна тільки для того, щоб ловити собак — з котами її не можна застосувати. До того ж треба, щоб поруч був ветеринар чи ветеринарка. Коли ми хочемо знерухомити собаку, треба вгадати, скільки він важить. Адже треба знати, скільки ліків заправити у шприц. Тварина в цей час далеко — хто ж знає, скільки вона важить! Можна вгадати приблизно, але ж не точно. Це питання життя і смерті. Можна заправити забагато седаційних ліків, влучити не туди… Через всі ці причини ми не користуємося рушницею. Хоча одна в нас таки є. 

— Що відбувається після дзвінка?  

— Спочатку ми розпитуємо в людини, яка подзвонила, всі деталі: де й коли вона бачила тварину, як часто бачить її, якщо це відбувається регулярно, якими шляхами тварина ходить. Це для того, щоб ми могли встановити пастки в потрібний час і в потрібному місці. 

— Тобто ловці й ловчині виїжджають у довгі маршрути, щоб покрити кілька місць? 

— Так і є. Ми формуємо для цього графік: на виклики, які прийшли раніше, ми відповідаємо швидше. Наші ловці працюють щодня, і не тільки в Тарту. Кожен повіт має вирішувати проблему з безпритульними тваринами. Тож місцева влада наймає якийсь із притулків, щоб їм у цьому допомагали. Наш притулок знаний у повіті Тартумаа, а наших ловців найняли в половині повітів Естонії. Ловців у нас троє.  

— Лише троє ловців на половину Естонії? 

— Саме так! Доводиться багато планувати. І навіть якщо ловці працюють десь далеко, ми мусимо перш за все відповідати на запити з Тарту. Ловець повинен приїхати на виклик протягом години, тому що такий у нас контракт із містом. 

Притулки в Естонії: як це працює? 

— Що відбувається з котом після того, як він потрапляє до вашого притулку? 

По-перше, нам треба з’ясувати, чи є у тварини мікрочип. Якщо так, ми негайно телефонуємо власникові чи власниці — ті приїжджають і забирають тварину. В Естонії заборонено, щоб тварини ходили вулицями самотою. Якщо виявиться, що опікуни просто відпустили її, ми мусимо з ними поговорити, щоб більше цього не робили. Це найпростіша ситуація. 

Якщо чипа немає, ми фотографуємо тварину і викладаємо фото на нашому сайті. 14 днів чекаємо, чи не з’явиться попередній власник або власниця. Ми мусимо так робити за законом. 

Весь цей час коти живуть у клітках. Котові важливо відчувати, що жоден інший кіт не зайде на його територію. Тому його територія обмежена цією кліткою.

За 14 днів рівень кортизолу в крові тварини падає. Коти звикають до клітки, до всього, що їх оточує, тож менше проявляють захисної агресії. 

У нас є різні кімнати для котів. Спочатку кіт живе в карантинній кімнаті. Якщо він не чипований, ветеринар чи ветеринарка приходить і чипує його, вакцинує, обробляє від паразитів. А за 14 днів, коли кіт уже щасливий і більш товариський, він їде на стерилізацію до клініки. 

Там тварині роблять ще й аналіз крові. Треба з’ясувати, чи кіт не є носієм вірусу імунодефіциту котів (FIV). 

Якщо кіт — носій, це випадок для евтаназії. Багато безпритульних котів Естонії заражені цим вірусом. Він передається з укусом від тварини-носія в котячих бійках. Зазвичай після такого укусу кіт може прожити 6-7 років. Проте потім органи відмовляють один за одним, і кіт може заразити цим вірусом інших котів. У нас немає ліків від нього. Також після аналізу ми не можемо сказати, як довго цей вірус вже є в кота. Вважаємо, що гуманніше зробити евтаназію. 

Якщо кіт не заражений FIV, ми забираємо його з клініки. Далі він живе у притулку, чекаючи, поки хтось забере його додому. 

Собаки, якщо мали власника чи власницю, вже не потребують всіх ветеринарних процедур. Єдине — ми так само маємо зачекати 14 днів, а потім пес живе у вольєрі до можливої адопції. Із собаками гуляють волонтери й волонтерки. Щомісяця ми проводимо для цих людей тренінги. 

— Скільки тварин у вашому притулку зараз? 

— У нас 33 собаки, а котів… рівно 100! Отже, 133 тварини. 

— Цей притулок вважають великим чи малим в Естонії? 

— Я не знаю, скільки тварин зазвичай в інших притулках. Є такі притулки, де навіть всередину не зайдеш, тому важко про щось дізнатися. Ми прагнемо бути відкритими. 

— Хто є власником притулку? 

— Місто Тарту. Ми муніципальний заклад. 

— А в Естонії є приватні притулки? 

— Так. То тут, то там з’являються такі. Люди часом намагаються робити те саме, що й ми, у своїх вітальнях. Насправді закон не ставить чітких вимог до притулків. Тому фактично кожен і кожна може почати рятувати тварин і сподіватися на благодійну підтримку. Але невідомо, яка доля тварин, що до нього потраплять. 

— Це місце було збудоване як притулок чи переобладнане?

— Було збудоване як притулок. Ми тут з 2006 року. Перед тим у нас було приміщення, яке колись будували для інших потреб: там був офіс чотири на чотири метри. Оцей будинок, у якому ми розмовляємо, звели рік тому за гроші міста.  

— Чи працює тут лікар або медсестра? 

— У нас є контракти з двома ветеринарними лікарями. Лікар приходить, коли може, раз на день, а роль медсестри виконує піклувальниця з притулку. 

— Ви отримуєте благодійні внески? 

— Так, бо ми їх сравді потребуємо. Місто не платить за стерилізацію. Також донати потрібні, щоб оплатити ветеринарні послуги. Заробітну платню мені забезпечує держава. Місто фінансує потреби тварин на перші 14 днів перебування. А далі ми вже маємо фінансувати все самі. Ось тоді починаємо використовувати внески. 

— Хто ваші благодійники і благодійниці?

— Це звичайні люди, які бачать нашу роботу й пристрасть, з якою ми її робимо.

— Тобто ви проводите якісь кампанії для збирання внесків?  

— Ні. Ми не в захваті від такого. Всі інші постійно збирають гроші, особливо ці незалежні маленькі притулки. Вони експлуатують хворих тварин. Наприклад, це може бути тварина, якій потрібна трансплантація серця. Це мало б зачепити людей за живе. Проте мені видається, що люди втомилися постійно чути «допоможіть». Тому ми взагалі такого не робимо. Ми намагаємося забезпечити тваринам найкраще життя, а спільноті надати найкращі послуги. Ми запрошуємо фахівців, які хочуть навчатися. Тому люди просто це бачать і роблять внески з власної волі. А ми думаємо, як зробити кожен наступний день кращим, ніж був учора. 

Знаю, що час тут — на вагу золота, тож рухаюся швидко. В якусь мить, щоб сфотографувати собаку, я відбігаю з камерою трохи далі. 

— Ніколи, ніколи не можна бігати у притулку! — суворо зупиняє мене Пілла.

Ніяковію. В Україні такого ніколи не чула. Тим часом ми йдемо до будинку котів. Тут дві кімнати — з більшими й меншими клітками. У тій, що з меншими, живуть коти після операції. Інші мають просторіше двоповерхове житло. Пілла пояснює:

— Кожна клітка розділена на два поверхи. Вгорі — простір для життя й відпочинку, а внизу — кухня й в іншому куті туалет. Хоч приміщення невелике, кіт почувається в безпеці, адже жоден інший не зайде на його територію. В один момент чистять одну клітку, кіт у цей час гуляє. Зазвичай всі вони стрибають на підвіконня й дивляться, що там роблять надворі собаки. 

На кожній клітці — картка з іменем та різними позначками. «Дієта» — написано на одній.  

— На кожній картці є номер. Це ніби порядковий номер тварини — позначає, коли вона потрапила до притулку. Також тут ми часто пишемо «заброньовано» — це якщо хтось вже вирішив взяти тварину додому. 

Намагаюся сфотографувати мешканців притулку в Тарту, але коти відвертаються.

— Камера для кота — ніби велетенське око, яке на нього витріщається, — розповідає Пілла. — Тому для них це створює певний дискомфорт. Якщо кіт досить дружній, не агресивний, сором’язливий, він буде відвертатися. А більш агресивний буде з викликом дивитися просто в це «око». З агресивнішими котами виходять кращі знімки. 

Поруч із кімнатою з клітками є ще й окрема — зі справжньою лазанкою для кота й фото тигрів на стінах. Тут живуть один або двоє котів, які були в притулку найдовше. Щойно звідси виселився попередній мешканець, тож тепер в’їжджає наступний — той, що на дієті.

Кошенята мають окремий будиночок. На вході — санітайзер і для ніг, і для рук. Проте кошенят не торкаються, щоб ті не підчепили хвороб. На стіні — дошка з іменами кошенят і пришпиленими прапорцями: кошеня з блакитним прапорцем саме захворіло, а з жовтим потребує ліків.  

— Собаки — моя професія, — каже Пілла, — але я ентузіастка в психології котів також. Вони мені дуже цікаві, і я навіть беру роботу додому. У нас тут багато кошенят, вони дикі, тому я інколи забираю їх до себе, щоб соціалізувати. Кожне кошеня не може отримати багато індивідуальної уваги у притулку. А вдома я можу багато з ними контактувати, тоді вони звикнуть до людей і їм буде легше знайти дім. За це мені ніхто не платить, це моє бажання. 

— А як ваша сім’я до цього ставиться? 

— У мене є кіт і собака. Ну, і чоловік. Коли ми одружилися, він казав, що не любить котів. Це було 9 років тому. А тепер він мене квапить: ну що, яких ти кошенят завтра привезеш? Він працює з дому, тому фактично проводить з ними більше часу. Я маю тепер вчити його виховувати кошенят. 

Тіку вирушає до нового дому 

Поки ми говоримо, до офісу приходить літня пара з переноскою. Там сидить чималенький волохатий кіт. 

Пілла робить позначки в паперах:

— Цього кота звати Тіку. Він був у притулку найдовше і жив у тій окремій кімнаті. Тіку з нами був від минулого року, з мого дня народження — 26 листопада. Перед тим він жив на вулиці на дачі ще з одним котом — Таку. Люди забрали їх з дачі до квартири, але там уже був кіт, і почалися бійки. Господарі не познайомили котів правильно. Тіку дуже бив Таку в конкуренції за кішку, бо Тіку, як ви бачите, кіт нівроку. Тож опікуни не захотіли розбиратися в проблемі й терпіти бійки — і привезли обох сюди. А сьогодні нарешті Тіку їде додому. Його забирає пара. У цих людей були коти й раніше, і вони хотіли знайти собі друга. Це не перший їхній візит сюди. Щоб узяти тварину, треба прийти і поспілкуватися з нею кілька разів. 

— Це правило притулку? 

— Так. З точки зору тварини це необхідність. Тварини не були у вас вдома — там для них все нове. Було б добре, щоб у новому місці ви стали для них людиною, що приносить їм спокій, тобто щоб вони вже вас знали. Це психологія тварин, яку ми тут багато вивчаємо. 

— То як це працює, коли хтось хоче адоптувати тварину? 

— Охоча людина приходить у прийомні години й каже, який кіт чи собака їй потрібен. Я ходжу по притулку з кожним і кожною, щоб відчути енергію цієї людини та тварини, якою вона зацікавилася, подумати, чи гарна для них ідея — бути разом. Я хочу знати все про цю людину. Тому я ставлю багато запитань. Питаю, чи хоче він чи вона кота, що житиме на вулиці. Якщо так, то я кажу: «Вибачте, але ми проти. Все працює навпаки: ми забираємо котів з вулиці». Ще я запитую, чи є у них вже тварини. Є коти, які не толерують інших котів. Така тварина вважає, що вона — єдиний кіт на планеті. Чи є у вас малі діти? Який у вас розпорядок? Скільки часу у вас є на тварину? Як ви можете її соціалізувати? Коли ми віддаємо на адопцію собак, буває навіть конкурс серед кандидатів і кандидаток. З котами такого немає. Люди іноді не хочуть розбиратися в проблемах, приносять тварин назад.           

— Буває, що хтось відмовляється від тварини? 

— Авжеж. Взяти тварину — це вам не казочка. Якщо це собака, треба бути у стабільному фінансовому становищі, мати час — ходити на тренінги для собак. Треба подумати, що тебе чекає 15 років із цим собакою. Не можна просто взяти випадкове цуценя. Ми дуже проти, щоб тварин давали як подарунок-сюрприз.

— Коли віддали Тіку, ви закреслили щось на аркуші паперу отам на стіні. Виглядало як детективна дошка!  

— Я закреслила портрет Тіку. На наших сторінках в інтернеті є фото тварин. Там же було й фото Тіку як кота, який найдовше прожив у притулку. Тепер його треба зняти із сайту. Про тварин, які затримуються на довше, треба більше й розповідати, щоб їх могли нарешті взяти додому. Та й ми знаємо більше про таких тварин, тож пишемо про них маленькі історії. Можливо, хтось прочитає, щось відгукнеться в його серці й він чи вона зрозуміє: «Це мій кіт». Я закреслюю всіх, хто поїхав додому. 

— Мені здалося, що там закреслені вже всі? 

— Ще ні, але більшість котів на цьому аркуші закреслені!

Невдоволена курка Баба Зіна, собаки Ромка і Граф, Майк і Джина, свиня Дуся й коза Марта живуть у притулках чи в родинах по різних куточках України. Скоріш за все, ці тварини та тисячі інших не вижили б, якби їх вчасно не прихистили, вивезли чи вилікували. Зокрема й ті люди, яких UAnimals нагородили на Всеукраїнській зоозахисній премії.

Вони щодня спостерігають всі грані ставлення до тварин у суспільстві. Знають, як часто байдужість переплітається з відданістю в історіях однієї й тієї ж тварини.

Ми запитали в них про випадки, які залишили найяскравіші спогади. І ось що почули.

«Ніхто й не сподівався, що він житиме» 

Анастасія Клімнюк — засновниця та керівниця громадської організації «Дім порятунку тварин»

Харків / Полтавщина

Це спогад з 26 лютого 2022 року. У Харкові було важко знайти харчі для тварин: натуральної їжі не купиш, всі магазини з кормами зачинені. В одному гаражі відкрився склад з товарами для тварин. Ми стояли в черзі по корм для собак, там було ще людей 60. Це момент, якого я ніколи не забуду. Підійшов чоловік із котом у переносці. Йому зруйнували будинок, дружина виїхала. Чоловік вирішив іти захищати країну, і йому не було де діти кота. І він звернувся до людей — питав, чи може хоч хтось прийняти до себе котика. Ніхто з черги не відгукнувся. Ми з чоловіком перезирнулися і майже миттєво вирішили його забрати. Так у нас почали з’являтися тварини.

Пізніше ми дізналися, що це був кіт сина того чоловіка. У них із дружиною народилася дитина, на момент початку війни їй було два тижні. Тож вони вирішили на місяць залишити котика з батьками. Коли чоловік підійшов до тієї черги, молоді батьки були в окупації. Пізніше мені прийшло від них повідомлення: «У вас, може, досі є наш котик?». І скидають мені фото ще кошенятка. Значить, коли ми забрали його, він був зовсім молодий. У 2022 році кіт поїхав до своїх людей.

Є в нашій місцевості приклади дуже турботливого ставлення до тварин. Якось люди побачили біля свого двору вівчарку. Спочатку подумали, що пес неживий, бо він не ворушив навіть вухами. Зрештою зрозуміли, що дихає. Потім звернулися до нас, і ми вже повезли собаку до ветеринарної клініки. Ніхто й не сподівався, що він житиме. Чутливості в собаки не було взагалі. На МРТ з’ясували, що в нього був вивих шийного відділу хребта. 

З клініки ми забирали вже собаку, який почав сам ходити в туалет і їсти. Люди, які його знайшли, погодилися забрати до себе собаку з інвалідністю й доглядати. Назвали Графом. Зараз він повзає, лежить у позі сфінкса, може просидіти близько 40 секунд, сам їсть. Йому збудували конструкцію типу візочка, щоб він міг пересуватися. 

Пішки з-під обстрілів — з дитиною й цуценям

Олена Русіна, керівниця притулку «Пегас»

Малозахарине, Дніпропетровщина

Дніпро

Нещодавно нас викликали в село, бо там був великий травмований собака. Він просто з’явився на вулицях, ще й у нашийнику, де взявся — невідомо.  

Його помітили місцеві старші жіночки. Це не молоді мобільні люди, які легко користуються інтернетом, і все одно вони намагалися виставити його фото в соцмережах, шукали господаря. Вони навіть скинулись на препарати від шкідників для цього собаки.

Коли він побився з іншим собакою, то вже викликали нас. Ми приїжджаємо, а нас зустрічають жінки, всі з ціпками. Це цивілізовані люди, які не кинули тварину напризволяще. Вони не сказали, як це буває: «Десь там пес валяється, самі шукайте». Вони йшли за машиною, підвели до точки, де був собака, дбали про нас, волонтерів. Це дуже приємно. Собаку ще лікують, він зараз живе в «Пегасі».

Ще був випадок, коли почався наступ на Вовчанськ. Бувало таке, що люди тікали звідти навіть пішки. До нас тоді звернулася дівчина, просила прилаштувати цуценя. Та ми не хотіли: притулок переповнений, і для нас це важко. А виявилося, що ця молода жінка тікала від обстрілів пішки. Взяла тільки дитину в візочку. Уявіть, у якому стані була ця жінка! На дорозі побачила цуценя — мале, виснажене. Воно було в такій же ситуації, як і вона. І дівчина бере це цуценя і кладе в піддон візочка!

Потім вона потрапила у Дніпро, і в місті його не кинула. А тоді вже звернулася до нас, каже, «куди ж мені з цуценям і дитиною?». Я виставила цю історію в соцмережі — одразу ж відгукнулася сім’я й забрала собаку.

«Майку, пробач»

Сергій Луденський — засновник і голова громадської організації «Save animals Ukraine»

Нещодавно до мене звернулися з проханням вивезти двох ротвейлерів із прифронтового села — Олександрополя на Донеччині. Там залишався старий дідусь, на якого в Польщі чекала онучка. Питання було лише в собаках: на подвір’ї в дідуся жили двоє ротвейлерів: 7-річний Майк і 5-річна Джина. З такими великими псами дідусеві важко було б їхати. Він і сам не виїжджав саме через собак.

У день евакуації дідусь приїхав до свого двору на велосипеді. Перед тим був на сусідньому хуторі, куди менше прилітало артилерії. Позаду його хати по прильоту горіло поле. І загалом усе це відбувалося під канонаду артилерії.

Найщемкішим моментом стало прощання чоловіка із собаками. Він обійняв Майка за голову і сказав: Переклали слова дідуся українською.«Майку, пробач. У мене вибору нема».

Це відео в моєму тіктоці зібрало мільйон переглядів: думаю, багатьом українцям і українкам відгукнувся цей біль.

Ми знали, що Майк агресивний. Щоб його завантажити, я виліз на дах нашого бусу й так затяг його за повідець.

Дідусь попросив нас швидше виїхати, аби не розтягувати момент прощання. Ми так і зробили.

Привезли собак до нашого шелтеру під Дніпром. Згодом виявилося, що Майк агресивний тільки до інших собак. А за деякий час обох ротвейлерів прийняли прекрасні сім’ї. Я дуже щасливий від того, що є такі люди, які не залишають тварин напризволяще, і ті, які приймають їх у себе.

Два скелети на прив’язі

Тетяна Нельга — засновниця благодійного фонду та притулку «Зоосім’я»

Павлиш, Кіровоградщина

У ставленні людей до тварин я постійно бачу дві сторони медалі, і це мене шокує. Дивлюся на військових, на рятівників, які із зони бойових дій вивозять тварин, ризикуючи життям. Вони великі молодці. А з іншого боку, у нашій місцевості є люди, які не стерилізують тварин, викидають цуценят, кошенят дуже жорстоко — то в пакетах на смітники, то в лісосмуги. Одні їдуть під обстріли, щоб врятувати тварин, інші їх нищать.

У нашій місцевості були люди, які весь час виїжджали, залишали на ланцюгах тварин і не годували їх. За законом, ми не маємо права зайти в чужий двір і забрати тварин. Доводилося добиватися, щоб поліція разом із нами туди пішла знімати з ланцюгів собак. Це були вже два скелети. Зараз іде розслідування проти тих людей, тому більше розказати не можу. Я забрала тварин на лікування й реабілітацію в «Зоосім’ю».

Коли ветеринар стає зооволонтером

Альона Грінник — засновниця громадської організації «Дай лапу ЮУ»

Південноукраїнськ, Миколаївщина

Одного разу задзвонив телефон: «Добрий день, я ветлікар. Я написав у гуглі “волонтери Южноукраїнськ” — і пошук відразу видав мені ваш телефон. Я хочу бути корисним — хоча б порадою». Це був Олександр Соколов, який переїхав з Енергодара. Ми зустрілися, і я відразу запропонувала йому робити спільні проєкти зі стерилізації.

Перед цим я орендувала будинок у сусідньому селі, Костянтинівці, щоб перетримувати там тварин. Ну, будинком це важко було назвати: він вже розвалювався. Там були стіни, купи сміття й трави по шию. І от ми з чоловіком і батьком почали приводити його до ладу. Люди потрошку допомагали — хто відро приніс, хто віник. Було кілька активних волонтерів, які приходили бур’яни викорчовувати. Все це ми впорядкували й організували там перетримку.

Коли з’явися Олександр, ми з волонтерами скинулися, закупили нитки, наркоз, і влаштували в цьому домі в одній кімнаті операційну. Почали там стерилізувати безхатніх кішок і собак. 

Ішов час. Я перейшла на іншу роботу — розширилися фінансові можливості. Ми вклали гроші, і у вересні 2024 року відкрили клініку вже в місті. 

Тут ми лікуємо домашніх тварин за гроші: щоб допомагати бездомним, треба звідкись брати ресурси. Для військових, переселенців діють знижки, для деяких це безкоштовно. Якщо бабуся-пенсіонерка приходить навіть із домашньою твариною, то ми лікуємо зі знижкою або й безкоштовно. Плюс ми робимо безплатні стерилізації — поки що тільки кішок. У нас у місті є притулок. За договором, ми оперуємо їхніх собак. Іноді привозять полікувати — за це гроші ми не беремо. Для безхатніх тварин під опікунством — це ціна витратних матеріалів.

Проводимо акції з безкоштовної стерилізації безхатніх. Ми робимо на стерилізацію акцент: у нас місто маленьке, і тварин тут більше, ніж людей.

У тому будинку в селі зараз післяопераційна перетримка, а ще там живуть тварини з інвалідністю. А Олександр Соколов досі працює зі мною в клініці. 

«Їх вбили не обстріли, а голод»

Аліна Остапенко — членкиня Сумського товариства захисту тварин

Суми

Майже не памʼятаю життя до війни. 24.02.22 став переломним у моїй свідомості. Відтоді почалася моя справжня перевірка на міцність як зоозахисниці. Здавалось, після деокупації Сумщини життя мало стати легшим, але почались обстріли прикордоння, примусові евакуації. 

Рік тому в Юнаківці, прикордонному селі Сумської області, місцева жінка знайшла по дворах 8 мертвих собак. Їх вбили не обстріли, а голод. Більшість тварин до самої загибелі лишались на ланцюгах і не могли знайти хоч якогось харчу. Усіх їх залишили люди. 

Потрібно було їхати туди рятувати залишених на ланцюгах тварин. У першому рейсі на прикордоння ми вивезли з Юнаківки двох собак — Бруно та Алекса. 

Бруно дивом лишився живим: ми знайшли його привʼязаним у дворі, де вже бездиханно лежали дві інші собаки. Алекс вижив, бо їв сиру кукурудзу.

Після Алекса й Бруно ми вивезли з Юнаківки ще близько 15 собак. 

Зараз Бруно в притулку, і ми все ще шукаємо для нього родину. Алекс торік знайшов родину, де його дуже люблять.

Саме після зустрічі з цими собаками ми почали активно евакуювати тварин із прикордоння. Охочих їздити по селах Сумщини особливо не було, тому я вирішила йти вчитися керувати автівкою. Так почалася нова сторінка життя, коли тижнями доводилось пропадати у віддалених куточках області, які обстрілювали. На жаль, не всіх встигали врятувати.

За 3 роки ми прилаштували в сім’ї близько тисячі тварин. Відсутність покинутих — ось результат, якого я прагну. 

Такі несхожі сусідки

Ольга Волкова, керівниця притулку «Душі бродяг»

Лупареве, Миколаївщина

Це сталося перед поїздкою на Зоозахисну премію у селі Лимани. Там одна жінка отруїла близько 20 собак.

До мене прийшла знайома та й каже: «Уявляєш, Олю, ти рятуєш тварин, а тут одна жінка мене питала: “Ти поїдеш у місто? Так купи мені щурячої отрути, бо мені тут не вистачило. Потрую собак”». Почувши це, я поїхала в те село. Але собаки вже були мертві, я не встигла нічого зробити. Побачила там цю жінку, що їх отруїла. Запитала, невже їй не шкода собак. А вона каже: «Ні, труїла їх і буду труїти». 

Ольга передала свої свідчення юридичному відділу UAnimals і сподівається притягнути жінку до відповідальності.

Роман Олександрович, Баба Зіна, Дуся та інші

Вікторія Жидкова — засновниця товариства захисту тварин «Вірність» і громадської організації «Громадська правова ініціатива»

Добропілля, Донеччина

У серпні 2019-го чоловік пішов виносити сміття. А на смітнику лежав пакет із цуценятами. Живе було лише одне. Йому було години дві від народження. Відтоді почалася в нас боротьба за життя того цуценяти. Чоловік зробив йому спеціальну коробочку — по суті, штучну маму. По годинах годували, вночі вставали. Якось мій чоловік як заверещить на всю кімнату: «Іди сюди!» Я думала, щось погане сталося. Підходжу — а то в малюка очки відкрилися. Ніколи мій чоловік так не радів. І цей собака тепер — наш знаменитий Роман Олександрович. Ромка. 

І ще один справжній прояв людяності був, коли спрацював цілий ланцюжок добра, — це порятунок фермерського господарства з Удачного. Я вегетаріанка, і для мене принципово, щоб господарство рятували не для того, щоб тварин порізали. Я хотіла зробити шелтер, який би приймав рогату худобу. Розказала про це в соцмережах.

Тоді мені й подзвонив чоловік з Удачного, в якого було господарство зі свійськими. Я разів 10 перепитала: «Ви тварин їсти будете?». А він говорить, що в них гуска, якій 15 років, козам по 17 років…

В евакуації цього господарства були задіяні багато людей. І тварини з Удачного живуть у мене в шелтері. У нас там є свиня Дуся, яка дає лапку. Є коза Марта — вона завжди зустрічає, по-своєму мекає і простягає передню ногу. Є курка, яку ми звемо Баба Зіна, бо вічно невдоволена. Щойно в курник заходиш, квокче: не так ідеш, не так стоїш, не те робиш. У неї дзьоб не закривається. 

Коля і цуцики 

Інна Бородуля — засновниця та керівниця громадської організації «Щасливий кіт»

Запоріжжя

Зі мною тісно співпрацює військовий Славік. Дуже багатьох вивозить або шукає, кому і як їх передати, щоб тварин забрали із зони бойових дій. Своїм коштом стерилізує, лікує. Ось я саме поїду вакцинувати цуценят туди, де він служить. Я б і рада всіх забрати в притулок, але це просто неможливо. Це для мене людина з великої літери. 

Але маю ще одного кумира. Коля — високий простий парубок, працює на заводі. Якщо чесно, мені спочатку здавалося, що він якийсь нетямущий. Та не завжди все так, як здається на перший погляд. Позаторік улітку Коля знайшов на смітнику новонароджених цуценят. Він не побоявся труднощів — забрав їх і вигодував. Сам! Це при тому, що він позмінно працював на важкій роботі! І всі цуценята в нього вижили. Він їх прилаштував, а одного залишив у себе. Я відтоді кажу: «Колю, ти мій кумир». 

***

Отримавши нагороди, лауреати Зоозахисної премії поспішають вийти зі світла софітів, щоб якомога швидше повернутися до своїх тварин. Вдома вони знову перевдягнуться в робоче й закотять рукави. Протягом трьох років великої війни ці люди приймають у притулках собак і котів, свійських і диких тварин, евакуйованих з фронту чи прифронтових місцевостей, а часом і самі їх евакуюють. Це сотні, а подекуди тисячі нових тварин на рік. Тварини продовжують прибувати, бо війна триває. Проте ми можемо подбати про те, щоб роботи у зоозахисників і зоозахисниць не більшало хоча б через покинутих і скривджених тварин у тилу.

Ветеринар Ендрю Кушнір сидить у лобі київського готелю з велетенським жовтим рюкзаком і кількома торбами. «Ніколи не знаєш, що брати із собою в Україну, може знадобитися будь-що», — знизує плечима.

Ендрю вже давно живе на валізах. Він допомагав у притулку в Індії ще до того, як вивчився на ветеринара, а навчаючись, у перервах пас буйволів на Закарпатті. Кілька місяців провів у центрах для диких тварин у Коста-Ріці. Після нашої зустрічі в Києві Ендрю побував у Херсоні зі стерилізаційною місією й уже встиг повернутися до США та прооперувати травмованого алігатора і змію, яка проковтнула м’ячик для гольфу. 

Ендрю мандрує світом, змінюючи проєкти. Та в Україну їздить найчастіше — звідси походить його родина. 

Хірург у притулках для тварин; музикант-любитель, який грає на бандурі; волонтер, що плаває африканськими островами, аби лікувати худобу місцевих жителів… І йдеться про одну й ту ж особистість. Напевно, вже тільки через це хотілося не проґавити момент, коли Ендрю ще сидить серед зібраних рюкзаків у київському готелі. 

Ендрю чи Андрій? 

Можна лишитися в готелі, але Ендрю не сидиться на місці: ми вирушаємо до кав’ярні, але центральні вулички перекриті, і мандрівка горбистим правим берегом Дніпра в Києві затягується майже на годину. Здається, за цей час я втомилася більше, ніж він. Всю дорогу говоримо з Ендрю українською, на місці переходимо на англійську. 

Ти тільки-но приїхав до Києва. Звідки?

Я був у Львові, де з організацією «Worldwide vets» працював у притулку «Домівка врятованих тварин». Ми стерилізували там котів і собак, лікували поранення, інфекційні хвороби. Також я зробив кілька операцій диким тваринам. Це вже вп’яте я приїхав до України.

У тебе на руці татуювання з візерунком вишиванки. Звідки воно?

Коли я був маленький, бабуся вишила для мене сорочку. Тату нагадує мені про це. Я його зробив на початку повномасштабного вторгнення у Львові. 

Розкажи, що пов’язує тебе з Україною.

Мій тато Ярослав народився в Дніпропетровській області, в маленькому селі Спаське під час Другої світової. Коли йому було 2 роки, всю сім’ю забрали до Німеччини на примусові роботи. 10 років після війни він з батьками жив там у таборі для біженців. А потім сім’я виїхала до Сполучених Штатів: мої дідусь і бабуся, батько і двоє його братів. Я народився в Сан-Дієго, зараз там живуть мої родичі. У мене дві сестри і брат. Мама — американка, але трохи розуміє українську. 

Ми з тобою говорили українською. Як так склалося, що ти знаєш нашу мову?

Коли я був малим, батьки заснували українську церкву в Сан-Дієго. При ній була й школа, де ми вивчали українську мову та культуру. Зараз церкви й школи вже немає. 

А чи практикуєш щось, пов’язане з українською культурою? 

Я граю на бандурі. У нашої сім’ї був друг, який теж походив з України і дуже добре грав на бандурі. Він був мені як дядько. От він мене й навчав грати на цьому інстументі. Ми замовили бандуру в Харкові, і у 5 років я почав грати. Зараз уже граю понад 30 років.

Яка твоя улюблена пісня?

«Думи мої» і «Щедрик». Я і співаю. До речі, ще іноді готую борщ.

Ветеринар-кочівник 

Ти свідомо вирішив стати ветеринаром чи так склалося?

Все почалося з книжки Оригінальна назва книжки — «Appointments at the end of the world», William B. Karesh.«Зустрічі на краю світу» Вільяма Кареша. Це спогади ветеринара, який подорожував світом і працював з дуже екзотичними видами. Я прочитав її і подумав: ого, це неймовірно, теж хочу жити так своє життя! 

Я відчував, що можу змінити багато і в житті тварин, і в житті людей, якщо допомагатиму вуличним тваринам, тваринам у притулках і диким — тим, чиїм здоров’ям не опікується конкретний власник чи власниця.

Я працюю в різних країнах у зовсім різних обставинах. Завжди пристосовуюся до ситуації. Все щоразу нове, і я отримую дедалі більше цінного досвіду.

То яке ж у тебе щоденне життя?

Воно змінюється з місяця в місяць. Зараз працюю в українських притулках, ось саме збираюся в Херсон. Коли приїду додому, працюватиму в центрах для диких тварин у Флориді — з тиграми, птахами, рептиліями. А потім вирушу на місяць до Уганди. Після цього за графіком Каліфорнія, де живе моя родина: на 3–4 місяці залишуся із сім’єю, працюватиму з котами й собаками. Сподіваюся опісля знову приїхати в Україну як волонтер і тут стерилізувати тварин.

Я незалежний, самозайнятий ветеринар. Беру участь у проєктах різних організацій. Також чимало волонтерю. Ця поїздка до України якраз волонтерська: за роботу тут не мені платять, а навпаки, я сам збирав гроші, щоб приїхати сюди попрацювати. 

У якому найнезвичайнішому місці ти був?

Напевно, це Уганда. Вона унікальна. Щороку на липень я їду в заповідник із шимпанзе, розташований на острові Нґамба посеред озера Вікторія. Це найбільше озеро Африки — воно просто велетенське.

На тому острові живе близько 50 мавп. Щороку ми з командою заповідника проводимо їм медичні огляди.

А цьогоріч після всіх клопотів із шимпанзе ми візьмемо маленький човен, столи, приладдя й попливемо з острова Нґамба. Будемо приставати до берега на інших островах, розкладати столи й наше приладдя, облаштовуючи такі собі мобільні клініки. Запрошуватимемо до них людей з їхніми тваринами: там у жителів є кози, корови, свині, кури, коти й собаки. 

Це пілотний проєкт, тому ми поки не могли залучити на нього пожертви. Проте, якщо цього разу все вийде, я звернуся до різних фондів, щоб зібрати гроші на наступні такі поїздки. 

Що в Уганді тобі запам’яталося найбільше?

Торік я взяв туди портативний стоматологічний апарат. Насправді він для людей, але можна працювати й з мавпами. До речі, у шимпанзе стільки ж зубів, як у людей. І я зміг почистити зуби мавпам уперше в їхньому житті — це було круто! Звісно, вони були під загальною анестезією. 

Ти помітив якусь різницю в ставленні до тварин у різних країнах?

Коли подорожую, я бачу багато різних прикладів взаємодії з тваринами. І помітив таке: куди б я не їхав, якщо в людей висока якість життя, вони добре дбають про тварин, а якщо навпаки, люди часто про них не піклуються. Може, не знають як, а може, у них забагато інших проблем.

Як щодо ставлення до тварин в Україні — яке твоє враження?

В Україні я бачив повний спектр ставлення до тварин. Не сказав би, що загалом воно чимось гірше, ніж в інших країнах. 

Коли я приїжджаю допомагати, працюю з дуже відданими своїй справі людьми, які поважають і люблять тварин, навіть наражають себе на небезпеку, щоб їх, наприклад, евакуювати.

Однак я бачив й іншу сторону цього спектру, коли люди садили собак на ланцюг чи прив’язували худобу, а тоді кидали. 

Власних тварин маєш?

У мене є пес Генрі. Я працював у притулку в Каліфорнії, оглядав собак перед стерилізацією — упевнитися, що вони витримають анестезію. Одного ранку я зустрів там Генрі й одразу його полюбив. Він лінивий і емоційний, хоч і вигляд у нього вічно сумний. Він боксер, а собаки цієї породи завжди здаються сумними — у них просто таке обличчя. Генрі дуже відданий. А ще, як і я, він може спати де завгодно. 

Коли я мандрую Штатами, Генрі їде зі мною, але в інші країни я його не беру.

В Україну під час війни

Як ти вперше приїхав до України після 24 лютого 2022-го?

Коли почалося повномасштабне вторгнення, я припинив усе, чим займався доти. У мене була робота на повний день, і я покинув її, щоб приїхати й допомагати, де міг. На другий тиждень вторгнення я був на кордоні з Польщею, у пункті Пшемишль — Шегині. Ми з людьми з Міжнародного фонду захисту тварин (IFAW) працювали в наметі й допомагали біженкам і біженцям із тваринами. Там я провів два місяці. Було важко слухати трагічні історії від людей, що тікали з Маріуполя, Херсона, Харкова. Та я й не замислювався про те, щоб покинути цю роботу, для мене було важливо бути там.

Маєш якісь особливі спогади?

Це було у мій третій день на кордоні. Тоді я мало спав. Десь опівночі до намету зайшла жінка з котом. Вона виїхала з Маріуполя разом із матір’ю. Жінка дуже непокоїлася, що її кіт два дні не пісяв. А в нас були спеціальні клітки для відпочинку. Ми посадили туди кота, і він одразу пішов у туалет. Тобто з його здоров’ям все було гаразд. Жінка одразу почала плакати. Весь стрес, який вона стримувала, просто виходив з неї. І я теж заплакав.

Вона сказала, що її дім у Маріуполі знищила ракета. Ось вона, ця жінка, яка спакувала життя в кілька валіз, і її найбільша проблема — щоб кіт був здоровий…

Я працював на кордоні саме тому, що так багато людей тікали з тваринами — вони не покинули їх.

Куди ти вирушив із прикордонного пункту?

Я поїхав в Україну і працював у Львові й Одесі, а на червень і липень вирушив додому. У серпні повернувся в Україну: планував 3 тижні попрацювати на волонтерських засадах в Одесі. З іншими місцевими ветеринарами і ветеринарками ми лікували екзотичних тварин, я також вакцинував тварин у тамтешньому притулку. 

Та замість трьох тижнів моя подорож протривала 4 місяці, адже треба було допомогти вивезти з Одеси у безпеку, за кордон трьох левенят.

Евакуація левиного прайду 

Левенят звали Стефанія, Леся й Тарас. Я звернувся до друзів у IFAW, щоб вони допомогли отримати дозволи на вивезення левів з України до Польщі, а потім до США. Навіть під час війни для цього потрібно зробити купу документів. В Україні, до всього, були блекаути, й офіс, що видає такі дозволи, не працював. Врешті польська сторона запросила нас до себе. Тоді ми вирушили з Одеси до Києва: я, двоє моїх друзів — ветеринар і ветеринарка — і троє левенят.

Ми приїхали до Центру порятунку диких тварин Наталії Попової. У неї було левеня, яке теж мало б долучитися до нашого прайду. А ще — дитинча чорного леопарда, шестеро дорослих левів і азійський чорний ведмідь. Усі разом ми поїхали до Польщі.

У вантажівку поставили клітки з великими тваринами, а малих посадили в переноски — вони їхали з нами в кабіні. Левенята і леопард були зовсім малі, я ще годував їх із пляшечки. Подорож із Києва до Познані тривала 36 годин.

Тимчасовим притулком для тварин став Познанський зоопарк. Мені шкода було його працівників і працівниць: ми привезли їм так багато роботи! Левенят і малого леопарда треба було годувати 4-5 разів на день. Тож я лишився там. Жив у зоопарку, їздив на спеціальній машинці для гольфу до малечі й годував з пляшечки.

Через місяць ми нарешті отримали дозволи перевезти левів до США. Малий леопард спершу лишився в Познані, а зараз він вже живе у Франції. Людина з Нью-Йорка зробила надзвичайно щедру пожертву й заплатила за окремий переліт для мене й тварин. 

Ми летіли з Варшави до Чикаго 12 годин. Може, не було б проблемою, якби левенята ходили вільно по салону літака, але правила міжнародних авіаліній це забороняють. Тож левенята сиділи в переносках, але з людьми в салоні. Думаю, вони стресували, бо їх розділили по клітках, плюс звук літака… 

У Чикаго нас відразу зустріли люди із Заповідника для диких котів (TWS). Саме там леви й живуть зараз (біля Сандстона в Міннесоті). 

Я бачила твоє відео з такими подряпаними руками!.. 

О так… У левенят дуже гострі кігті. І коли я годував їх із пляшечки, вони весь час намагалися тримати лапами мої руки. Коли я запостив це відео, ми саме збиралися переїжджати і в мене не було часу навіть купити рукавиці. Але щойно ми дісталися Познані, я дуже швидко собі їх купив.

Чи потрібно людям припиняти контакт із дитинчатами великої кішки в неволі?

Авжеж. Заповідник-резервація, де леви зараз, — це місце з нульовим фізичним контактом. Це найкращий для них спосіб життя, найбезпечніший і для людей, і для тварин.

У нас, людей, є фантазії, ніби ми можемо чухати й обіймати будь-якого звіра. У соцмережах повно відео, де люди обіймають мавп, леопардів чи лежать поруч із тиграми. Може, у 90% випадків обійми з твариною, яка все життя прожила в неволі, закінчуються без пригод. Але інші 10% — це випадки, коли люди втрачають пальці й руки. Після того, як лев чи тигр напав на людину, зазвичай проводять евтаназію таких тварин, бо в них уже є цей досвід і вони можуть його повторити. Хоча тварина просто поводилася природно.

Відео на 20-30 секунд ніяк не схоже на те, як це насправді — утримувати дику тварину. Це погана ідея.

Люди часто заводять котячих, коли вони малесенькі, дуже гарненькі. Але вони не будуть такими завжди. Через пів року це вже тварина вагою 60 кілограмів, і навіть граючись, вона може зашкодити. Реакція на ці зміни в більшості людей така: «Я з тобою більше не можу гратися, тож сідай у цю маленьку клітку й сиди там усе життя».

Таке буває в Америці?

Так. Здається, в Техасі більше тигрів у неволі, ніж у дикій природі в світі.

У кожного штату свої закони про приватне утримання диких тварин, але ситуація покращується. Дотримання законів про те, хто може їх утримувати і розводити, контролюють жорсткіше. Мета зоозахисників і зоозахиниць у США — щоб у приватній власності більше не було великих диких тварин.

Притулки для тварин: Україна і США

У США взагалі є безпритульні тварини?

О так. Дуже багато котів. Можливо, було б і багато собак, але є притулки. Якщо на вулиці з’являється пес, він досить швидко опиняється у притулку.

Притулки в Сполучених Штатах відрізняються від українських?

Багато притулків дуже гарно спроєктовані, їх будували саме як притулки, а не пристосовували якісь інші будівлі до утримання тварин. У більшості випадків тварини живуть в приміщенні з доступом до подвір’я. У кожного кота й собаки є власна кімната. Так, це реально велетенські будинки з подвір’ями. І вони розташовані в межах міста, бо тоді більше людей може приїхати й узяти тварину собі.

У притулків зазвичай достатньо грошей з пожертв, щоб платити персоналу. Плюс усі притулки мають контракт із містом.

Є дуже успішні притулки, де цілі команди працюють над тим, щоб знайти гроші. Насамперед вони звертаються до заможних донорів, які щороку роблять пожертви.

У притулку, де я був інтерном, я бачив 90 тисяч тварин. Але це за рік, а не в один момент: їх постійно прилаштовують. 

У більшості притулків на повний день працює мінімум один лікар чи лікарка, а також є клініка, де постійно відбуваються операції. Думаю, це найбільша відмінність притулків в Україні та Сполучених Штатах. В українських часто немає своїх ветеринарів чи ветеринарок, працюють якісь «бабушки». Якщо в притулку є лікар чи лікарка та ветеринарна медсестра чи медбрат, поширення хвороб швидше зупиниться, вони швидше вилікують травми, ніж коли тварин треба везти у клініки. А ще тоді швидше стерилізують тварин. Що довше у притулку лишається нестерилізована кішка чи собака, то вищий шанс, що будуть дітлахи. Так притулок сам собі створює клопоти. 

Які найбільші проблеми ти побачив в українських притулках?

Найбільший виклик, як на мене, — це те, що тварин забагато, а ресурсів замало. Скажімо, є киця, якій двічі на день треба давати ліки, а в притулку просто немає кому їй ці ліки дати.

Буває, притулки беруть собак і просто підселяють їх до інших. Тоді починаються бійки, гризня та хвороби.

Що можна зробити, щоб покращити ситуацію?

Стерилізувати тварин — кожну, яку вдається спіймати на вулиці. Одна собака може народити 10 цуценят, через два покоління їх уже буде тисяча. Стерилізація не тільки зменшує кількість безпритульних, а й знижує ризик поширення хвороб. Це питання громадського здоров’я.

Розділяти тварин теж дуже важливо. У кількох притулках я бачив, як усі тварини бігали де хотіли, але ж це небезпечно: вони б’ються, та ще й заражають одне одного. Треба, щоб ті собаки, що живуть в одному вольєрі, не змішувалися з іншими. 

Треба мати план, як зменшувати кількість тварин. Я знаю, це легше сказати, ніж зробити.

Чи є різниця у ветеринарній медицині в США та в Україні?

Я працював в Україні з дуже розумними і здібними ветеринарами й ветеринарками. Різниця в тому, що у нас більший доступ до найсучаснішого обладнання. Воно є і в Україні, але його тут менше.

У нас є спеціалізація «медицина в притулках». Я рік був на практиці у притулку, коли здобував цю спеціальність.

Тут такої спеціалізації нема. А дарма, адже лікарська робота в притулках дуже відрізняється від роботи в клініці. У притулку багато тварин і обмежені ресурси, ще й треба моніторити поширення хвороб. 

Разом з організацією «Ветеринари без кордонів» («Veterinarians Without Borders») ти провів і опублікував вебінар про медицину в українських притулках. Які основні поради пролунали в цій розлогій лекції? 

Основне — зменшити стрес для тварин, тоді вони будуть здоровішими. Коли тварини стресують, їхня імунна система слабшає, і так легше захворіти. У людей так само. Також треба, наприклад, мати окремі кімнати чи відділення для тварин. Якщо це можливо, не варто поселяти котів поруч із собаками, а ще старайтеся зменшити шум.

Які твої улюблені моменти в роботі?

Коли я працюю з дикими звірами і зустрічаю якусь тварину — травмовану або хвору, допомагаю їй і повертаю в середовище її життя. Оці миті, коли я випускаю тварину в дику природу, — мої улюблені.

Волонтерській спільноті UAnimals — рік! Зараз це понад 2 300 людей, кожен і кожна з яких по-своєму запалює в зоозахисті. Волонтери й волонтерки допомагають у притулках, долучаються до прибирань на природі, евакуюють тварин із небезпечних зон чи роздають корм у прифронтових містах і селах.

Саме з такої поїздки тільки-но повернулася Вікторія Овсяннікова. Жінка роздала центнер корму для котів і собак на Харківщині: у Золочеві, селах Губарівка й Калинове, понищених обстрілами. В таких містах і селах жителі дбають про багатьох тварин, яких покинули попередні власники.   

Вікторія й сама мешкає на Харківщині, в Богодухові. Там працює секретаркою в медичному закладі. Її чоловік, який спочатку допомагав у зооволонтерстві, цьогоріч став до лав Збройних сил.

Поза співпрацею з UAnimals Вікторія також має бурхливе зоозахисне життя. Завдяки їй та її подрузі Юлії Качкарьовій багато безхатніх тварин знаходять родини. Жінки також опікуються їх стерилізацією, щоб на вулицях Богодухова жило якомога менше собак і котів без догляду. Про все це Вікторія Овсяннікова розповідає в інтерв’ю.

Операція з вилову цуценят і зоозахист у Богодухові   

Я завжди співчувала безпритульним тваринам, але що я могла? Погодувати та й піти далі. В мене не було рішучості допомогти більше, поки не стався ось який випадок.  

У 2019 році в соцмережах нашої громади з’явилося відео про безхатню собаку в Богодухові, яка народила десятеро цуценят. У сюжеті людей просили їх розібрати. У нашому місті живе ветеринарка Юля Качкарьова — до того вона якось консультувала мене по телефону, коли захворів мій кіт. Потім ми потроху спілкувалися в соцмережах. І от ми водночас побачили пост про вуличних собак і вирішили разом поїхати й подивитися, чи зможемо чимось допомогти. 

А цуценята тим часом стали аж надто популярними: до них підходило чимало людей, а вони лякалися й ховались. Ми з Юлею протягом двох місяців виловлювали їх з-під бетонних плит і роздавали. У нас була ціла операція з вилову, і вона нас дуже згуртувала.

Завдяки цій дружбі в мене з’явилися сили й підтримка, щоб активніше допомагати тваринам. У Юлі вже був досвід пошуку домівок для безпритульних котів і собак. Тепер ми це робимо разом. А ще часто беремо тварин на перетримку, бо в місті немає притулків.

Юля безкоштовно стерилізує безпритульних собак і котів. У нас також є благодійна картка, на яку жителі Богодухівської громади переказують гроші на стерилізацію або лікування, якщо хочуть підтримати безпритульних тварин.   

Раніше богодухівці насторожено ставилися до стерилізації, особливо віряни. Вони вважали, що це гріх. А ось недавно місцевий священник стерилізував свого собаку й розповів про це прихожанам. Відтоді вони змінили своє ставлення. Кажуть: стерилізуй свою тварину — матимеш чисте сумління!

Практично всі безхатні тварини в нас уже стерилізовані. Думаю, завдяки цьому в Богодухові поменшало агресивних тварин. Вони спокійно ходять містом, ніхто їх не ганяє. Навпаки, останнім часом бачу, як тваринам почали ставити воду в парку й біля різних закладів. Багато людей біля ринку опікуються безхатніми. Ставлення в Богодухові до тварин змінюється. Сподіваюся, що й надалі конфліктів між людьми й тваринами буде мінімум. 

Юридична перемога  

У червні в нашій громаді покарали людину, яка жорстоко ставилася до тварин. Я 7 місяців оббивала пороги різних установ, щоб це сталося, і саме я заявила в поліцію.

У селі біля Богодухова є чоловік, який заводив тварин і не годував. Ми думаємо, що він вивіз у ліс свого собаку, посадивши в мішок. Собака прогриз той мішок і вижив, пізніше його знайшли люди. Але прямих доказів, що із собакою так вчинив саме власник, немає, хоча про його ставлення до тварин сусіди знали давно. Потім цей же чоловік завів собі цуценя й посадив на ланцюг. Через деякий час воно померло від холоду. 

Я не знала, як правильно діяти. Треба було викликати слідчо-оперативну групу, але приїхав патруль. Знову ж таки неможливо було довести, що дії власника призвели до смерті тварини. А я впевнена, що так і було.

Власнику присудили штраф за неналежне утримання тварини (за 154 статтею Кодексу про адміністративні правопорушення). Раніше такими справами у громаді ніхто не займався. Якщо хтось побив собаку чи завіз у ліс, казали: «Ну, то ж його собака — хай що хоче, те й робить». Тепер в нас є прецедент, коли за такі вчинки власника покарали. 

І я вже знаю, як діяти в таких випадках. 

Евакуація тварин із Харкова: бойові папуги та інші врятовані

На початку повномасштабного вторгнення ми з чоловіком перевозили багатьох тварин. Коли в Харкові почалися серйозні обстріли, в нас було тихо. Ми розуміли, що чимало людей із Харкова повиїжджають — і з тваринами там буде біда. Я була підписана на багато харківських груп, і люди справді почали там писати «заберіть собаку», «шукаємо родини для цуценят»… Ми привозили тварин з Харкова в Богодухів і шукали їм господарів. Мене найбільше дивувало, що в тяжкі часи знаходилися люди, які брали до себе тварин, дехто навіть по кілька.  

У першій нашій поїздці така екзотика була в машині! У багажнику в двох коробках сиділо по п’ятеро цуценят. На другому сидінні було дві клітки з папугами, а в маленькій переносці — морська свинка. Коли ми під’їхали до блокпоста, військові заглянули до нас у салон, а мій чоловік каже: «Вам бойові папуги не потрібні?».

Це були такі емоції, що не передати… Я зараз згадую зі сльозами на очах. Тоді було страшно, але все вдавалося завдяки людям, які згодні були брати тварин у родини.

Нам у Харкові дуже допомагала Віолетта Тогобицька, докторантка Національного університету цивільного захисту України. Вона перетримувала багатьох тварин. Віолетта живе в районі Холодної гори (місцевість у західній частині Харкова). Вона їздила на Салтівку (східна частина міста), яку тоді сильно обстрілювали, і забирала тварин до себе. А ми вже тоді зустрічалися з нею на Холодній горі, брали тварин і везли далі. Знаходилися такі люди в Харкові, які їхали в небезпечні райони заради того, щоб врятувати тварин.

Вівчарка Сара

У перші дні повномасштабного вторгнення, коли харків’яни ховалися в метро, мені подзвонила жінка. Каже: «Я ветеринарка, до мене вчора просто в метро привели собаку й попросили її приспати. Тепер сиджу в підземці з вівчаркою. Чи можна її прилаштувати?». Це була загалом здорова вівчарка на ім’я Сара. Люди сказали, що їдуть геть і не можуть взяти Сару із собою: «От хочете, ми її вам залишимо? Або щось їй вколемо, й на тому все». Звичайно, лікарка не погодилася. Ці люди прийшли на другий день знову й сказали, що спробували отруїти собаку, але отрута не подіяла. Сару просто кинули там і пішли.

Вівчарці було 9 років, і хоч не мала хвороб, в неї було поганенько із зором. Війна, люди виїжджають… І тут старенька вівчарка — кому вона треба?

Було 26 лютого 2022-го, люди боялися їхати в Харків, навіть мій чоловік відмовився. Я знайшла водія в Богодухові, який все ж поїхав і забрав Сару.

Я хвилювалася, бо це доросла собака, а в мене до того були тільки цуценята. А виявилося, що Сара дуже розумна, вихована й спокійна. Ми дійшли висновку, що собака службова, бо знала всі команди. 

Моя знайома Ольга погодилася її взяти. Настелила в котельні — там гарні умови. Та невдовзі телефонує й каже: «Ти знаєш, собака пропала». — «Як вона могла з котельні вийти, як у тебе там двері зачиняються?». Почали ми шукати. Вівчарка ж підсліпувата, до того ж у центрі жвавий рух! Я вже втратила надію, аж ось наступного дня помітила її на базарі. Сара знайшлася. 

В Ольги в тому приміщенні були камери. Ми переглянули записи: цікаво було, як же собака вийшла. Виявляється, Сара підійшла до дверей, лапою натисла на ручку й пішла собі.

Ольга брала вівчарку тимчасово, але вирішила залишити назавжди. То Сара досі живе в неї.

В укриття з цуценятами, але без чоловіка

За два роки ми прилаштували близько 300 тварин. Мене саму ці цифри вражають.

Спершу було страшно брати нових тварин додому. На початку повномасштабного вторгнення в мене було п’ятеро цуценят вдома. Я думала: «От нам доведеться швидко ховатися, то як я всіх тварин буду забирати в підвал?».

Згодом, коли в нас були вибухи, першою в підвал бігла дочка з двома собаками, а далі я з коробкою, у якій п’ятеро цуценят. Якось я застрягла з цією коробкою у дверях. За мною стояв чоловік, який не міг вийти, бо я перегородила шлях. Каже: «Розумієш, ти врятувала тварин, а мене ти тут забула!». А бувало, чоловік уже в підвалі, а я бігаю по хаті, збираю цуценят.

Мене завжди переповнює радість, як знаходжу котові чи собаці дім. І якщо я комусь живому допомогла, я собі кажу: «Віко, ти цей день прожила не дарма!». Я себе знайшла в тому, щоб бути корисною тваринам. Людина сама собі допоможе, а тварині допомогти може тільки людина.

5 червня 2023 року о 20:00 працівники гідрометцентру виміряли рівень води у Дніпрі: 532 сантиметри над Нуль гідрологічного поста — умовна горизонтальна площина, яку приймають за початок відліку рівня води на гідрологічному посту (спеціальному місці для спостережень за водним режимом).нулем гідрологічного поста «Херсон».  

Це був нормальний для початку червня рівень води. 

Приблизно через 6 годин окупаційні війська підірвали греблю Каховського водосховища на лівому березі Дніпра. Села й міста, розташовані вниз по течії, почало затоплювати. 

За рік після підриву спогади очевидців більш-менш вляглися в послідовні історії. Варто тільки запитати — і вони котяться, як вода, що повалила через підірвану греблю. Очевидці згадують про паводок: вони рятувалися самі й рятували з брудної води тих, хто не міг дати собі ради. 

6 червня

Наталя з Олешків 

Було пів на п’яту ранку. Чую, син із кимось розмовляє по телефону. А потім «гуп-гуп-гуп» — біжить. Я зрозуміла: щось сталося. Він справді прибіг і говорить: «Мам, дзвонили з Херсона, кажуть, Каховську ГЕС підірвали». Господи!

Ми були вдома, в Олешках. Моєму татові було 94 роки. Він немобільний, тому ми не могли виїхати. Ніхто не вірив, що таке могло статися. Ми вирішили перебратися на другий поверх у будинок сусідів. Вони виїхали ще в 2022-му, а ми гляділи їхнього собаку — вівчарку Арчика. Тож ми туди все попереносили, демонтували татове ліжко. А його самого загорнули в простирадло, й ото син його як в мішку ніс, я підпирала. Так вибралися на другий поверх. І вода валила хай Бог милує як…

Оксана з Херсона

О п’ятій ранку мені подзвонив син із Канади: «Що з вами, мам? Ми вже всі знаємо, що стався підрив».  

Спочатку вода прибувала потрошку. Ось по кісточки, тепер по коліна. Люди були в паніці й не хотіли йти зі своїх домівок. Ніхто не вірив, що води буде аж по дахи. 

08:00 — 660 см над 0 поста

Ганна з Миколаєва 

Пам’ятаю як зараз той ранок. Я фітнес-тренерка, мені іноді телефонують навіть серед ночі. Тож я тоді вирішила відпочити й вимкнула телефон. Прокидаюся — мільйон дзвінків. Що таке? Телефонує мій знайомий волонтер з Херсона: «Аню, почалося підтоплення». Ми виїхали до Херсона.  

Катя з Києва 

Зранку мені сказали по телефону, що через 30 хвилин команда евакуації UAnimals виїжджає в Херсон. Я кинула в рюкзак теплу кофту і купу техніки. А зубну щітку забула. 

Ситуація була нова, ніхто не вмів керувати човном. Навіть якщо його привезуть, що ми з ним робитимемо? Усі були такі налякані.

Алісія з Києва

Люди відразу ж кинулись питати, чи поїде команда Kyiv Animal Rescue Group (KARG) евакуювати тварин з Херсона. Звісно, ми вирішили їхати. Та потрібен був запасний човен, костюми хімзахисту, Заброди — водонепроникні чоботи або комбінезон, які використовують для риболовлі.заброди. Весь день минув у біганині й поспіху. Виїхали аж увечері. Машину набили під зав’язку.

15:00 — 796 см над 0 поста

Ганна з Миколаєва

Коли все тільки почалося, ми не бачили великої води — хіба калюжу. Ходили з ловцем тварин, неспішно собі збирали собак. Тут мені телефонує інший мій водій: «Негайно сюди!! Весь Острів — мікрорайон Херсона, оточений з одного боку річкою Кошева, з другого — Дніпром.Острів затоплений!». 

У нас очі по п’ять копійок, бо ми вже на той час напакували повну машину кліток із собаками. Почали їхати в тому напрямку — й розуміємо, що їхати ні́куди! Ми просто пливли. Перед нами їхали військові на джипі: вони розсікали хвилі, а ми «гребли» за ними.

Я молилась, щоб машина в цей момент не заглохла. Щойно ми вигребли, до нас військові кинулися: «Ви волонтери? Візьміть тварин!». Тож ми додали кішку, кота й кошенят, а ще вівчарку. І так поїхали на Миколаїв.

Наталя з Олешків

У нас тече річка Річка Чайка впадає в Конку, рукав Дніпра.Чайка. То люди збігалися на берег глянути, чи прийде до нас вода. Коли річка почала розливатися, побігли по домівках. 

З нами були дві вівчарки: сусідський Арчик і наша Луна. Ми їх теж витягли на другий поверх. Вони не хотіли, боялися. Поки витягали, Арчик покусав чоловіка. Через двері вже неможливо було зайти: ми драбину поставили і передавали собак через балкон. Вони ще стрибали з другого поверху вниз, у воду. Як згадаю, як ми їх ловили! Арчик вистрибнув, коли вище колін було, його чоловік з донькою спіймали убрід. А наступного дня вистрибнула Луна, то син її ловив уже з човна. 

А росіяни самі були в шоці, тікали! Люди казали, багато їх потопилося. 

Повз нас пропливали двоє росіян на надувному матраці, обидва з автоматами. Пришвартувалися до паркана, один забрав цуценя з двору, зірвав пів шиферини з даху, і попливли далі, гребучи тим шматком шиферу.

Росіяни до цього забирали в людей човни. Не перед самим потопом, а місяці за два, мабуть. То ми перетягнули човни за хати та й заклали їх теплицями. Накидали туди трави, піску, а потім ще й рейками закрили. Якщо зверху дивиться — бо дрони літали як дурні — мабуть, виглядало, як купа дров.

І слава Богу, що ми це зробили. Коли вода була вище колін, ми розібрали ці завали й приготували човни. 

19:00 — 867 см над 0 поста «Херсон»  

На заході сонця вода вже покрила паркани.

7 червня

07:00 — 1025 над 0 поста

Катя з Києва

Ми приїхали з евакуаційною командою UAnimals в Херсон. Виходиш із машини — одразу чуєш потужні вибухи. Якщо ти приїхав із Києва, контраст відчутно одразу. Здається, я чула вибух що п’ять хвилин. 

Алісія з Києва

Першою ми врятували мишку, яка вчепилася за кущ. Вона сиділа на гілочці посеред води, я забрала її і передала волонтерці. Миша була слабка, її ще довелося відгодувати.

Спеціально під цю місію в Херсоні відкрили тимчасовий притулок для тварин, куди їх звозили кілька організацій, зокрема й ми.

Телефон тоді не вмовкав, люди скидали адреси й просили допомоги. З цих адрес ми формували приблизний план на день, але знайти ті місця було важко: номери будинків під водою, навігатор веде неточно… Але найбільше ми рятували, поки шукали потрібні адреси. Звідкись гавкіт, звідкись нявкання, там кури квокчуть, там півні кричать, і нікого ж не можна залишити!

15:00 — 1048 см над 0 поста 

Ганна з Миколаєва

Ми йшли до вулиці Чайковського. Забрели по коліна у воду, далі вже йти не могли — було глибоко. Почали збирати собак — хапали й садили в переноски. Тут підбігають хлопчаки: «Допоможіть нашому другові!». Виходить хлопець років 20-ти з ДЦП. Він важко йшов, падав і знову вставав. Вів двох вівчарок. Плакав, не хотів із ними розлучатися, але його дім затоплювало. Ми їх у нього взяли, а хлопець пообіцяв пізніше забрати назад. Вода тим часом прибувала, а ми відступали далі й збирали тварин з води.

Того дня врятували найвідомішу собаку. Пам’ятаєте фото: вівчарка обхопила ногу свого рятівника? Назвали її Багіра. Ми вивозили Багіру з Херсона. 

Оксана з Херсона

Ми заходили у воду по шию, збивали руки, ноги. Де кішка чи собака випливали, тягнули їх на сухе. Там були звичайні люди, ми навіть не питали, як кого звати. Тут люди тягли речі, тут волонтери вивозили на човнах бабусь, дідусів, собак, курей, кіз. 

Ростислав із Херсона

Я взяв у човен двох дівчат із Миколаївського центру захисту тварин — ловчиню тварин і ветеринарку. Ми почали з Нафтогавань — мікрорайон Херсона, частина району Острів. Раніше тут був порт, де вантажили нафтопродукти.Нафтогавані. Там можна було плавати понад парканами: вода була понад 5 метрів, одні горища стирчали.

Там майже ніхто не «катався»: за 400 метрів вже були рашисти. Ми побачили гараж для вантажівки, і поруч тонув собака. Потім виявилося, що в нього лапа була колись зламана й неправильно зрослася, тому він не міг плисти. Його за гриву схопили, витягли й почали відкачувати. 15 хвилин він не дихав. Дівчата не здавалися до останнього. Собака залишився живий. 

8 червня  

07:00 — 1060 над 0 поста 

Алісія з Києва

Ми вже набили наші переноски тваринами й поверталися на точку. Раптом закукурікав півень. Пошукали його поглядом — виявилося, там на дереві багато курей. Міша по них поліз, і в ту мить почався обстріл. Місце, куди б ми за хвилину випливли, крило осколками. Вийшло, що півень нас врятував.

На якийсь час ми знайшли схованку. Сиділи там, бачили, як поруч пливе чийсь човен без людей… Що там сталося?

А потім продовжили з курми, але їх було дуже багато — близько 20. У човен їх було нікуди садити. А по тій садибі плавала порожня пластикова бочка, і ми наповнили її курми. Назад пливли так: моторний човен, до нього прив’язаний гумовий, а до нього — цей резервуар з курми.  

У перший-другий день був вільний вихід на воду, а потім почалися обстріли. Поліція і військовий комендант забороняли виходити на воду… Один дозволив, інший не пускає. Ми витратили на дозволи купу часу.

Ростислав із Херсона

Ми ловили тварин у Зимівник — село під Херсоном.Зимівнику. Там було багато потоплених собак, бо люди покидали їх на ланцюгах. 

В одному сараї під дахом бовталися кошенята. Сарай був заґратований, тому вони ніяк не могли вибратися. Ми зламали дах і дістали їх. Одне кошеня назвали Жак Ів Кусто, а друге лишилося безіменним. 

Ще ми вивозили на човні козу Торпеду. Це ми її так назвали, бо коза шустра, тікала від нас. Вона якось вийшла на другий поверх будинку, на веранду, ледве її спіймали.  

І потім була така зворушлива зустріч цієї кози з хазяйкою! Жінка стояла за блокпостом, ми привели цю козу. Вона кричить: «Зорька, Зорька!». Та: «Ме-е-е!». Як рвонула до тієї хазяйки, хазяйка — до неї! Така зустріч!

Ганна з Миколаєва

Третій день був найстрашнішим. Ми витягали тварин у Нафтогавані. Вони були в мазуті, в бруді, воно все погано пахло…

Я була вражена, наскільки наш народ згуртувався. Ще в житті не бачила, щоб волонтери так помагали одне одному. Мабуть, то був єдиний в історії зоозахисних організацій день, коли вони одна в одної крали тварин. Ледь встигала з води дістати собаку, як переноска з нею зникала. Кажу, люди, не можна ж так! 

Я як була в літніх шортах і футболці, так і пливла. Але того дня мені одесити підігнали дорогу яхту, й відтоді ми рятували вже на човні.

Пливли по Острову, шкрябали об усе дном: там же не видно, де ти! Допливали, наприклад, до паркана, залазили на нього й перелазили на дахи. А там ловили тварин. 

Так врятували собаку, якого я найбільше запам’ятала. Я вилізла на дах і провалилася. Моя подруга Юля пішла далі, каже: «Тут собака стоїть на дошці в одну лінію, лапи в нього до крові подерті». Пес так хотів жити, що хтозна-скільки стояв на тій паличці. 

Щойно ми витягли собаку на берег, його тут же забрала жінка і задоволена досі. Уявляєте, на березі вже чекали не тільки люди з притулків, а й ті, що брали тварин собі.

А якось присилають мені адресу: Дорофєєва, 24 — 12 собак, 20 котів. Пливемо ми туди, шкребемо цю яхту, а тут жінка з вікна: «Я вам сказала, я нікуди не поїду без своїх тварин!». Людей, які так вчиняли, як ця Аня, я вважаю героями. Ми вивезли її з котами й собаками.

Оксана з Херсона

Я виставила перші фотографії на фейсбук, і до мене почали звертатися люди. Казали, що заберуть тварин. Тоді я стала звозити врятованих до себе в гараж, у квартиру, у квартиру сина і сусідки, яка виїхала. Якось у мене було 80 котів одночасно — мокрі, брудні, перелякані. Витягли цих котів, випустили, насипали їсти й заново поїхали. І так до ночі. Та не було коли й води попить!

9 червня

07:00 — 1035 над 0 поста 

Наталя з Олешків

Вода почала спадати. Об 11-й ранку ми вже побачили першу сходинку і вирішили: якщо ми не виїдемо зараз, поки окупанти не оговталися, то нам це зовсім не світить.

Ми сіли в човен, повантажили собак. Я кричу: «Моліться! Моліться хто як може!»

Ми пропливали повз свою хату (плаче). Видно тільки дах. Це було дуже боляче.  

Вийшли вже на річку, а там… От суцільний океан! Я такої води ще не бачила. Вірите, так було страшно. 

І Херсон же видно як на долоні. Син і чоловік обидва капітанами працювали, то вони орієнтувалися. Ми припливли до Дачі — поселення на лівому березі Дніпра біля колишнього Антонівського мосту.Дач. А наші хлопці, військові, слава Богу, вже нас зустріли.  

Пес Арчик, батько, син і старший онук лишалися в нашому човні, їх забрали окремо. А ми взяли із собою Лунку, вівчарку, сіли до хлопців, і вони привезли нас у Херсон.

15:00 — 1011 см над 0 поста  

Катя з Києва

Ми зачепилися дном за електромережу, і наш човен почав тонути.

Під водою могло бути будь-що. Якщо це промислова зона, там міг, наприклад, стояти потяг, і ти цього не знав би.

Нас тоді врятував чоловік, який пропливав поруч. Він каже: «Я не можу підплисти, бо мене так само зараз підхопить і ми разом на дно підемо». Та все-таки він до нас підплив і розрізав той дріт. Сказав, що двох військових затягнуло під баржу цими днями, й вони загинули. Там ніхто не був застрахований.

11 червня, 15:00 — 900 см над 0 поста

12–18 червня. Тиждень після підриву

Алісія з Києва

Ми працювали в Херсоні 8 днів. Увесь цей час були мокрі. Ми не вилазили з води, одяг ледь встигав вночі висохнути. Вода була огидна, бо там було багато мертвих тіл. А потім почалися дощі. Ти випірнула з води, а зверху злива. Вадим і Міша як влазили в гідрокостюми зранку, так вилазили аж вночі.

Якось нам довелося зробити вибір. На купі непотребу сиділи двоє собак, які не йшли на контакт — їх треба було відловити за допомогою петлі. Петля була лише одна. Ми розуміли: поки ловитимемо одну тварину, інша втече. Вибрали собаку, в якого не було частини лапи. Другий по дошках і смітті кудись утік. А врятований пес і досі шукає дім. Ці тварини після хвилі хайпу перестали бути цікавими людям.

Катя з Києва

Я вирішила змонтувати фільм зі знятих матеріалів. Він мав би показати суто те, що я бачила. Хотіла, щоб ці кадри не померли. Думаю, мало хто уявляє, що насправді там відбувалося. 

Коли я приїхала в Херсон, зрозуміла, наскільки тяжко там жити. Виглядає як пекло якесь, чесно. У таких умовах ти повертаєшся до базових потреб: де взяти воду, їжу… І люди згуртовані навколо однієї мети — вижити. 

Дехто не виїжджає з Херсона, щоб годувати безхатніх тварин. Знаю бабусю Тетяну. Вона каже: «Тварини чекають мене щодня о другій. І я мушу йти їх годувати».

20 червня. Коли вода зійшла

15:00 — 560 см над 0 поста 

З повідомлення Гідрометеорологічного центру: з 23 червня рівень води утримується в значеннях, характерних для гідрологічного режиму Дніпра.

Оксана з Херсона

Коли вода зійшла, все було в жахливому стані. Там такий сморід стояв! Багато тварин же померли. Люди виносили зі своїх квартир всі речі, скрізь лежали гори сміття. Всі ці холодильники, пралки — все було зіпсоване й непотрібне. Тут же й обстріли. Спека страшенна, а ми в бронежилетах возили гуманітарну допомогу й корм для тварин.

Наталя з Олешків

Вівчарку сусідів ми тримали, поки волонтери не відправили Арчика в Польщу до господині. А Лунку ми теж віддали, бо самі мусили виїхати в Миколаїв у квартиру. Ми не виїжджали, поки її не прилаштували. Вона живе в Миколаївській області: там у чоловіка будинок і город. Він присилає нам відео, показує, як їй живеться.  

Ганна з Миколаєва

Для мене символ цієї трагедії — Багіра. Нею довго опікувалася моя подруга Людмила Мельникова в одеському притулку «Мої живі собаки». Багіра була немолода, та ще й просиділа дві доби у воді. Вона ледве ходила. Ми найняли реабілітолога, який щодня з нею працював.

Вона не могла терпіти ні інших собак, ні котів. Дуже любила тільки людей. Важко було прилаштувати таку собаку. Ми рік шукали їй сім’ю — рік! Весь світ про неї знав, всі питали, але так ніхто й не забирав. 

Тільки в лютому я відвезла її батькам знайомого. І вона від господаря не відходить. От любить людей і все.  

Оксана з Херсона

Кількох котів я залишила собі, не змогла розпрощатися. Зараз у мене 9 котів. І 28 на вулиці. Усіх знаю! 

Вони щоранку приходять. Годую і котів, і собак. Щовечора варю по дві 5-літрові каструлі каші. І одну віддаю сусідці тьоті Тані. Вона їжу тваринам розносить, але боїться обстрілів: весь час питає, тривога чи відбій. Кажу «одбой» — уже тьотя Таня побігла з тими відрами.

Наталя з Олешків

Люди зазвичай співчувають, але є такі: «Ну, ми теж були під обстрілами — й нічого». Найстрашніше було чуть, коли вночі люди кричали «Рятуйте!» І це майже цілу ніч. От я балакаю зараз, а в мене мороз поза шкірою.  

Це стало частиною нас.

***

Розповіли: 

Ганна Куркуріна — паверліфтерка, зооволонтерка, живе в Миколаєві. 

Наталя — жителька Олешків, колись телефоністка, зараз живе в Миколаєві.

Алісія Полиха — рятувальниця тварин з команди KARG. З нею в Херсоні були Марія, Михайло, Вадим. 

Ростислав Кулик — волонтер організації «Сильні, бо вільні», власник пітбуля та трьох котів, херсонець. 

Оксана Синенко — медична працівниця, волонтерка та зоозахисниця, живе в Херсоні.

Катерина Кроха — документалістка, відеографиня UAnimals, живе в Києві. 

Гідрологічні рівні на посту «Херсон» надав відділ гідрологічних прогнозів Українського гідрометцентру.  

Розмовляла Наталія Пендюр — 508 см над 0 поста «Київ». 

Головна світлина: Associated press. Інші світлини надали герої та KARG, якщо в підписі не зазначене інше джерело.

На ВДНГ людно: у 6-му павільйоні проходить тату-фестиваль. А на сходах перед ним — дівчина з блакитною переноскою для котів. Вчора вона мала стати моделлю для тату-майстра, проте переплутала дні й запізнилась. Тепер замість нового візерунку на шкірі має пухнасту чорно-білу подругу: «Я пішла гуляти виставковим центром, а в павільйоні № 4 день адопції тварин. І там вона — Лінда. Так колись звали мою собаку — дуже сумую за нею, тому дам киці інше ім’я».

Отже, для поки що Лінди фестиваль «Adopt Me Days» завершився — вона прямує у блакитній переносці в новий дім. Але сотні котів і собак з 60 благодійних організацій все ще чекають на своїх людей у павільйоні. 

Міра з Новообухівської траси

Біля входу відвідувачів зустрічає велика собака. Це Міра. Її ледь живою знайшла Альона на Новообухівській трасі, виплекала і вже готова передати в хорошу сім’ю. Може, зараз?

«Я дуже хочу її забрати, у нас із хлопцем приватний дім, — ділиться Лєра, чухаючи Мірі пузо. — Не можу додзвонитись до нього, чекаю».

Та Альона скептична: «Люди підходять, їм подобається Міра. Але вона велика. Тому думають…» 

Праворуч від входу — собаки, ліворуч — коти. Всюди вивіски, вказівники, стенди компаній-партнерів. Панує святкова атмосфера: видають ветпаспорти, роблять подарунки. У центрі павільйону — фотозона: тут фотографується молода кото- чи собакородина. 

Але є й офіційна частина свята: майбутні опікуни підписують договір про утримання. У ньому вони зобов’язуються добре піклуватися про тварину і скидати час від часу в притулок чи волонтерам фото- та відеодокази, що з нею все гаразд. Якщо раптом щось іде не так, повертає тварину. У договір вписують паспортні та інші дані. Так убезпечують тварин від безвідповідальних людей. 

Тим, хто ставить свій підпис у договорі, на перший час дають корм для тварини, іграшки та інші необхідні речі. Плюс усі коти й собаки вже оброблені від паразитів і щеплені. 

Цуцик із Донеччини

Біля масивних колон павільйону — манежі для цуценят. Вони граються, пролізають крізь щілини. Волонтери їх ловлять сміючись. Найменшому цуцикові — місяць.

«Військові привезли з Донецької області. Дуже втомився, спить. Він один вижив: ні мами, ні братів-сестер не знайшли. Зараз третина тварин у нашому притулку — від військових. “Сіріус” переповнений, але їм ми відмовити не можемо».

Кільком песикам цього притулку вже пощастило: вони облаштовуються в нових домівках. Але під опікою Олександри ще понад 3 000 тварин. Навіть якщо одна з них поїде додому, це буде великим успіхом. Кожне життя важливе. 

«Бійцівських» порід не існує

У великих клітках — «страшні та небезпечні громили бійцівських порід» із благодійного фонду «Пітбульхелп». Тато з трирічним сином підходять до однієї з кліток:

— Вони дуже агресивні?

— Ні, — відповідає засновниця фонду Альона Кутіль. — Вони для людини зроблять усе… Тільки інших тварин не люблять. Краще брати в сім’ю, де вони будуть одні.

Альона прагне донести людям, що пітбулі, стафи, бульдоги та інші породи, якими нас лякали, насправді добрі та лагідні. Вона гладить пітбуля Лою і розповідає:

«У 90-х було модно “пацанам” заводити таких собак, щоб виглядати загрозливо. Звідти і пішла про них дурна слава. Ці породи настільки віддані людям, що заради них готові помирати і вбивати одне одного. Тому їх використовують для собачих боїв. Але щоб надресирувати так собаку, потрібно дуже багато часу. Вони не хочуть нападати». 

«Страшна й небезпечна» Лоя тикається в Альону мордою і падає на спину, мовляв, гладь мене. Її врятували з живодерні, де побита й голодна Лоя сиділа на ланцюгу під лютневим снігом. Невідомо, як вона не загинула тоді. Зараз собака спить у двох ковдрах: короткошерсті породи сильно мерзнуть. Лої 5 років — це чудовий вік, щоб поїхати у новий дім.

«Коли берете дорослу тварину, точно знаєте її вдачу і чи підходите ви одне одному. А “бійцівських” порід не існує. Це міф», — каже Альона.

Забрати всіх

Павільйоном проходить дівчина в сльозах.

«Тут часто плачуть, коли не можуть взяти ще одну тварину. Або забрати їх усіх, — пояснює організаторка «Adopt Me Days» і власниця Гостомельського притулку Марія Вронська. — Сумна реальність така: як би ми не старалися, близько 80% тварин залишаться у притулках. Тому там у них мають бути хороші умови».

На питання, чому вона цим займається, каже: «Мама навчила поважати тварин… Не просто любити, а поважати».

Марія дістає з клітки цуценя та притискає до себе. Тут взагалі багато хто носить собак на руках, наче дітей. Майбутні опікуни теж беруть їх на руки — обережно, лагідно. Притискають до серця і подумки питають: «Ти мій чи ні?».

Хаскі Вінтер і кошеня Кай

Разом із безпорідними та метисами, у притулках є й порідні тварини:

«На жаль, зараз легко й дешево купити тварину без документів. Набридло — викинули, — з гіркотою каже волонтерка з команди «Пітбульхелп» Настя. Вона виводить красуню хаскі розім’яти лапи. — У Вінтер була зламана лапа… Я її ви́ходила, виростила. У мене ще дві собаки, а хаскі потрібно багато уваги. Може, тут знайдеться той, хто зможе дати їй кращі умови. Та підсвідомо я радію, що фест добігає кінця, а вона ще зі мною».

«Тримайте паспорт, вітаю!» — поруч сім’я бере під опіку смугасте кошеня. Поки мати оформлює документи, її син Ростислав чекає за столиком. Хлопець каже: «Це дуже спокійне кошеня. Ми назвали його Кай. Я уже його сильно люблю».

Далі Ростислав з мамою та Каєм отримують купу пакетів із корисностями й позують у фотозоні перед камерами. 

Такий фест обходиться більше ніж у пів мільйона гривень. Гроші надає спонсор — магазин товарів для тварин «Pethouse». Завдяки підтримці організатори облаштовують красивий простір, куди приємно зайти. Не всі можуть доїхати до притулків, тому «Adopt Me Days» — чи не єдина можливість показати тварин звідти.

Та під кінець фестивалю собака Міра досі не поїхала додому, а маленький цуцик так і залишився на руках Олександри Мезінової. Може, їхню щасливу історію розповімо наступного разу?

Якщо зустрінете їх «на волонтерці» й захочете привітатися, навряд чи вони потиснуть руку. Не тому, що не дружні — навпаки, тільки руки в них зазвичай зайняті дровами, дошками, інструментами чи повідцями, на яких вони вигулюють собак. А на обличчях — і втома, і задоволення. Це суміш відчуттів після роботи, що наповнює.

Мої співрозмовники — з волонтерської спільноти UAnimals. Вона працює так: люди з будь-яких міст і сіл України реєструються в телеграм-боті, який пропонує різні завдання у сфері зоозахисту. Волонтери вибирають, яке з них їм цікаво виконати, і зголошуються до участі. Можна роздавати корм для тварин тим, хто цього потребує, допомагати в притулках, прибирати парки чи висаджувати сіянці. Розібратися з деталями допомагає кураторка Анастасія Ковальчук. Зараз волонтерів у спільноті понад 1500, і вони є в усіх областях України.

Акторка? Дизайнерка? Механік? Топменеджер? Та хоч прем’єр-міністр чи перша леді! Приєднатися до спільноти може будь-хто, хто розділяє цінності UAnimals — гуманне ставлення до тварин. Я поспілкувалася з волонтерами з чотирьох областей. Знайомтеся:

•   Ліза із Запоріжжя, працює у сфері реклами й маркетингу;
•   Наталія з Миколаєва, керівниця філії енергетичної компанії;
•   Віка з Богодухова на Харківщині, секретарка в медичній установі;
•   Марія з Києва, стилістка, візажистка;
•   Анжеліка з Києва, фоторедакторка;
•   Іван із Києва, топменеджер у технічній компанії;
•   Ангеліна з Миколаєва і Києва навчається на журналістку і грає в театрі.

«Cамі напросилися щось поробити»: про завдання у волонтерській спільноті UAnimals

Віка: Я їздила з гуманітарною допомогою Харківщиною — роздавала корм для котів і собак. Була в Золочеві, Чорноглазівці, потім у своєму місті, Богодухові. У Золочеві мені допомогла все організувати місцева волонтерка Настя Нечаєва. В нас було 200 кілограмів корму. Спершу я думала, доведеться цілий день ходити й пропонувати його людям по дворах. Та коли Настя покликала людей із ринку, коли ми побачили цей натовп, ми були в шоці. Підходили люди, в яких багато тварин — по семеро собак, дев’ятеро котів. Нам вистачило 20 хвилин, щоб оце все роздати!

Ліза: Я теж кілька разів розвозила корм. Тоді ще було більш-менш спокійно в напрямку Комишувахи, тож я їздила туди автомобілем. Була в селах Щасливе, Кущове, Новоіванівка, Ясна Поляна, Григорівка й Жовтеньке. Мені присилали по 100 кілограмів корму на поїздку. Ми з Дар’єю, моєю подругою, розподіляли все це по кілограму на собаку чи кота, самі зважували й розсипали у пакети. Удвох і поїхали, бо так зручніше: хтось набирає корм, хтось у цей час говорить із місцевими.

У першій поїздці ми хвилювалися, особливо коли блокпост проїжджали: треба було докладно розказати, чому їдемо, куди, там записали всі наші дані. Потім трохи звикли. Останні дві поїздки були в Григорівку й Жовтеньке, там складно з кормом, людям звідти важко виїжджати в місто. Їхали вулицею, бачили людину, гукали, питали. У кожної родини, яка там залишилась, багато тварин: від трьох собак, а котів буває й по десять. Люди доглядають тварин сусідів, які повиїжджали, підбирають і годують вуличних. А ще туди вивезли багато тварин з Оріхова. Тож корм дуже швидко розлетівся. 

Наталія: Та що ж там розказувать: роздала корми під ракетами та й поїхала! Почала їздити з літа і регулярно їжджу у прифронтові села: Прибузьке, Лимани, Дмитрівка. Їздила в Очаків і ще в село Куцуруб: там обстріли постійні з артилерії, бо русня стоїть за 5 кілометрів, на Кінбурнській косі. Із танка дістає навіть туди.

Коли їхала вперше, просто людям на вулицях роздала корми. А потім я познайомилася з військовою волонтеркою. Вона вже мені показувала, де живуть пенсіонери, і ми адресно привозили корми їм додому.

Ті села, що на самій лінії фронту були, геть потрощені — кожен дім поруйнований. Під час боїв там нікого не було, а зараз люди повертаються, відновлюють хто що може… Важко морально бачити руїни, чути трагічні історії, але якщо не ми, то хто?

Іван: Ми беремося за кожне завдання. З Марією, Ангеліною, Анжелікою часто зустрічаємося на прибираннях, ремонтах чи вигулах собак у притулках. Ось в останній поїздці були в притулку «Ріфуджіо». Нам провели екскурсію, розказали, як живуть тварини, як їх годують. Це був більше такий ненапряжний візит, щоб погодувати тварин, почухати. Та ми самі напросилися щось поробити, бо ми ж волонтери. Тож мінімально переклали дрова, дошки поперетягували. Погодували кіз, коней — усі ж приїхали з якимись смаколиками. 

Особисто мені не так важливо, що саме робити в притулку, головне — ми долучаємося до процесу. Я одного разу їхав у притулок, щоб прибирати. Запізнився на 15 хвилин, а всі вже були зайняті прибиранням, то мені просто дали вигулювати собак. Та й це дуже важлива робота! Коли в притулку 300 собак і їх вигулюють раз на три дні, то їм це дуже потрібно. Берусь за будь-яку роботу: погодувати, налити води безхатнім тваринам. Ми в спільноті не перебираємо: «це я буду робити, це не буду».

Ліза: У зоозахисті дуже багато напрямів. Можна грішми підтримати притулки. Можна вигулювати тварин у притулках. У Запоріжжі є ветлікарня, де тримають тимчасово безпритульних тварин. То можна, наприклад, туди приходити й вигулювати собак. Важливий напрям — вчити дітей спілкуватися з тваринами, пояснювати, що це теж живі істоти, які відчувають. А найпростіше — брати із собою пакет корму й годувати безпритульних тварин. Це кожен може.

«Наповнюєшся, коли даруєш любов»: навіщо волонтерити? 

Марія: Це мотивує, підіймає настрій, особливо коли вдається зробити щось у притулку. Зазвичай там приємна атмосфера, збираються цікаві люди. Це навіть більше про задоволення.

Ангеліна: Задоволення від того, щоб бути потрібним.

Анжеліка: Я навіть егоїстично користуюсь тим, що у вихідні можна виїхати у притулок — фактично на природу, де є якась фізична робота. Мені це в кайф. Особливо люблю вигулювати собак, бо не можу поки мати власну.

Іван: Для мене це теж відпочинок. У мене була відпустка тиждень тому. Три дні з неї я провів у притулках. У «Зоопатрулі», «Патроні» та «Ріфуджіо». Дивлюсь на свої фотографії — і після волонтерки завжди очі світяться. Як би важко не було, це завжди додає енергії.

Ангеліна: Коли йдеш на волонтерські завдання, у тебе є мета. Коли ти її досяг, повертаєшся додому і такий: «Клас…». Ти наповнюєшся. Наповнюєшся, коли торкаєшся щасливих тварин, коли допомагаєш тваринам, які постраждали від війни чи від людей, коли даруєш любов. І не важливо, віддаєш ти цю любов людям чи тваринами.

Якось я фотографувала у притулку Рижика. Це, мабуть, найфотогенічніший у світі котик. Він був справді як супермодель: і лапки підіймав, і мордочку в камеру, і різні вирази робив… Я виклала все в інстаграм, і за деякий час бачу: його фото комусь припали до душі, і в нього тепер є дім. От у такі моменти розумієш, для чого це все.

«Хлопці, тихше, ви кажана розбудите»: найяскравіші згадки  

Віка: Ми з чоловіком забирали тварин з Харкова, коли там були сильні обстріли. То з Олексіївки, то із Салтівки… У нас були й морські свинки, й папуги. А коли люди готові були брати тварин, то ми відвозили їх у Красний Кут, Мерефу, навіть у Красноград… Я готова була їхати куди завгодно, щоб у тварини була родина. Як згадую це все, сльози на очах.

Люди дуже здивували тим, що готові були брати тварин. Не було такого, щоб у нас цуценята затримувалися більше ніж на два місяці. У 2022 році, від початку повномасштабної війни, близько 300 тварин роздали.

Марія: В мене є яскравий спогад з дитинства: коли мені було десь 13 років, я витягла цуценят зі сміттєвого бака. Ми з мамою почули, як щось скавчить, і пішли подивитися. Виявилося, ще сліпі цуценята лежать у тому баку, і їх так просто не дістати. То мені довелося туди залізти. Я собою досі пишаюся, що не побоялася. Ми їх до себе забрали, виходили, а сусід потім роздав.

Анжеліка: Коли я була малою, ми з мамою знайшли голуба з пораненим крилом і виходили його. Коли вже побачили, що він хоче на волю, віднесли туди, де знайшли. І він полетів. Я ридала три дні, бо дуже до нього звикла.

Іван: А я пам’ятаю свій день народження кілька років тому. Було 28 грудня. Я приходжу на балкон, а там щось наче тріщить. Піднімаю ковдру — а там кажан. Вони вже мали спати. Він заліз десь на балкон, впав на ковдру й проснувся. Я дзвоню організації, що займалася кажанами, а мені кажуть: ти бери його в коробочку, накрий сіточкою, поклади в холодильник — і він там засне. Так я і зробив. Приїхали до мене мити вікна, грюкали. Я кажу: «Хлопці, тихше, ви кажана розбудите». І ці здоровенні дядьки: «А покажи!». А він спить у коробочці й тільки лапка стирчить. Так у мене кажан жив у холодильнику до весни.

Ангеліна: Мені запам’яталася Сара — дворова собака, яка живе в «Патроні». Я її вигулювала. Сара без передніх кінцівок, але намагається йти. Це собака з такою силою волі, з жагою до життя. Вона довіряє людям, йде на контакт і продовжує жити. Сара дає мені силу, мотивацію, натхнення.

Середа, П’ятниця, Маргарин та інші: хто живе у волонтерів удома 

Ліза: Зараз у мене кішка на перетримці. І є собака Луна. 4 роки тому я знайшла 11 цуценят біля закинутого будинку. Ми з друзями їх вилікували, стерилізували. Луну я забрала собі.

Наталія: Коти Барсік, Сніжок, Нюша, Толстий, Соня. І собака є. Її теж знайшов хтось на смітнику й прилаштовував. Цуценя не йшло до рук, було перелякане. Виявилося, що її покусав собака. В лікарні сказали, ще б день-два, і померло б це цуценя. А так живе в мене собака Дана, вони з котом Толстим дружбани.

Віка: У харківській групі було відео, що на центральному ринку знайшли п’ятьох цуценят. Серед них чорненьке було. Я на нього глянула: ну все, це моє. Тепер це мій пес Лумі. Люди навіть не вірять, що він не породистий. Виріс такий красивучий, що це наче мені такий бонус за волонтерство. 

Ще в мене є Жуля, яка народила 10 цуценят: малих роздали, а собаку я забрала собі. І ще двоє котів — Маркуша і Боня, всі знайди. 

Жуля лагідна, але дуже ляклива. Налагодила зв’язок тільки зі мною. А Лумі дуже контактний, весь на енергії, на емоціях. Він оце копія мене!

Боню я з помийки забрала. А Маркуша, якого моя дитина знайшла в коробці біля ставка, — це просто кіт моєї мрії. Чорна маска, чорні вушка, а сам бежевий. Ніхто не вірить, що він підібраний.

Анжеліка: У мене троє котів. П’ятниця, Середа і Маргарин. Перші киця і кіт з одного притулку з різницею в рік. Киця була не соціальна. Коли освоїлась, знову приїхали в притулок і взяли кішку. А останнього кота взяли вже торік. П’ятницю й Середу ми назвали за днями, коли забирали їх із притулку. А Маргарин — хлопчик, ми засоціювали його з чимось м’якеньким і товстеньким.

Іван: У мене одна киця Філя. Вона породиста — вибивається з цієї картини. І з таким характером, що мені однієї вистачає!

«Краще б людям допомагала»: про ставлення інших до зооволонтерства

Іван: Часто мене питають: чому ти цим займаєшся, витрачаєш час і ресурси? Не всі розуміють, як замість того, щоб у суботу полежати, можна встати й поїхати попрацювати.

Анжеліка: Мене друзі підтримують у волонтерстві: я збирала речі для утеплення вольєрів, і друзі фактично зібрали все потрібне.

Ліза: Раніше казали «ой, краще б людям допомагала». Ті, хто так говорить, і людям не допомагають. Це балачки.

Все ж переважно люди, коли бачать небайдужість, і самі надихаються. Якось я знайшла кошенят, виклала в інстаграм, і друзі забрали їх. Хоча раніше казали «жодних тварин».

Наталія: Чоловік мене підтримує в зооволонтерстві, їздив зі мною іноді роздавати корм. Звісно, він не був дуже задоволений, що я додому підселяла кота за котом, але змирився. Донька в мене доросла. Коли треба було вигодовувати малих кошенят, ми робили це всією сім’єю: донька приїхала, та ще й моя мама. Це було як з маленькими дітьми. Сім’я в цьому зі мною, я не сама.

Іван: Коли нові люди приїжджають у притулки, це відповідальність. Якщо ви приїхали, важливо вміти поводитися з тваринами чи хоча б слухати тих, хто поряд. Буває, люди під час вигулу собаки куди бачать, туди й ідуть. З іншими собаками зустрічаються — ті починають гризтись. Чи собака втік, і вони не знають, що робити. Волонтерство — це кльово, але мають бути здоровий глузд і відповідальність. Звісно, всіх запрошую і намагаюсь долучити, але це не просто розвага чи плюс у карму. Приїхавши у притулок, треба відповідати за свої дії.

«Один пост — і вже п’ятеро людей щось зробили»: навіщо розповідати про волонтерство 

Іван: Я покликав знайому в притулок у Макарові, і вона попросила зробити про це пост. Сказала тоді: що більше ти показуватимеш людям, як можна допомагати, то більше людей, можливо, почнуть це робити. Ти про це можеш і не знати, але трошечки хтось задумається, хтось нагодує, хтось задонатить… Я зробив цей пост тільки для неї. І опісля мене троє друзів попросили їх взяти на наступну волонтерку і двоє спитали про реквізити, куди задонатити. Один пост — і п’ятеро людей вже щось зробили. І це тільки ті, кого я знаю. Раніше я завжди думав, що добрі справи, як кажуть, робляться в тиші. А тепер змінив свою думку: треба розказувати, постити й долучати інших людей.

Ангеліна: у мене так було з «Патроном». Я до них приїздила на прибирання. І мене так надихнув цей притулок, що запустила для них власний збір. Зібрала кошти, купила те, що в той момент було потрібно: ліки, мийні засоби… Я до них приїжджаю, а власниця мене з цими торбами фотографує, постить. Вона вважала, що це того варте. Будь ласка, показуйте, що ви волонтерите. Ви таким чином надихаєте інших людей.

Марія: Ніхто з моїх друзів не займався волонтерством, пов’язаним із тваринами. Та коли я почала постити сторіз із притулків, знайомі почали писати: «О, прикольно, давай з тобою поїду». Не всі ж уявляють, що треба робити, як це проходить. Раптом не могли наважитися, бо не знали, що саме там буде. А якщо знайома людина вже це робила, легше. Багато знайомих захотіли приєднатися. Коли волонтериш, важливо про це розповідати.

Розповідаємо про те, як врятувати тварин від жорстокого ставлення власників, на прикладі історії Олега Пасюка з Волині. Впродовж трьох років цей чоловік мучить тварин: морить голодом, тримає в зачиненому домі або на короткій мотузці на подвір’ї.

Про події в будинку Олега Пасюка розповіла волонтерка Оксана, яка вже декілька років підгодовує його тварин, аби вони не їли одна одну й не нападали на перехожих. Законодавчі нюанси процедури вилучення тварин у недбалих господарів пояснила Ярина Люта — керівниця юридичного відділу UAnimals.

Що робити, якщо людина мучить тварин

Волонтерка Оксана дізналася про Олега Пасюка, коли три роки тому розшукувала власного пса, який втік із дому. Тоді їй порадили поїхати в сусіднє село, де чоловік збирає собак із вулиці та тримає їх зачиненими вдома.

«Сморід стояв такий, що виїдало очі, а за десять хвилин можна було втратити свідомість», — розповіла Оксана.

Всередині занедбаного будинку жінка знайшла близько 35 собак, які жили серед неприбраних екскрементів і недоїдків. Відтоді волонтерка намагається годувати тварин, яких тримає чоловік, а також шукає для них нове затишне місце.

У таких випадках юристка Ярина Люта радить: «Повідомте про знущання над тваринами представникам зоозахисних організацій, волонтерам, службам органів місцевого самоврядування, оскільки саме вони зацікавлені у створенні безпечного середовища в селі».

Якщо ви побачили жорстоке поводження з тваринами, зафіксуйте це на фото чи відео і за можливості якнайшвидше зупиніть знущання. Згода на зйомку злочину не потрібна — ви маєте право знімати подію, яку бачите на власні очі.

Однак зауважте: запис телефонної розмови або інший аудіозапис у поліції та суді доказом не вважають.

Якщо інші люди теж бачили цю ситуацію, обов’язково потрібно заручитись їхньою підтримкою, взяти контакти та в майбутньому долучити їхні свідчення до справи. Доказами також будуть висновки ветеринарних лікарів про стан здоров’я тварини або ж протоколи розтину, якщо тварина загинула.

По допомогу в оформленні заяви та інших документів можна звернутись до зоозахисних організацій, як-от UAnimals. Але варто зважати, що активісти — це звичайні люди, які мають такі самі права та громадянські обов’язки, як і будь-яка інша людина. Зупинити злочин і заявити до поліції — обов’язок кожної та кожного, хто бачить правопорушення. 

«Щодня люди звертаються до нас із проханням щось зробити, наприклад, з чоловіком, який б’є собак. Я їм даю готовий матеріал, зразок заяви — тільки запишіть дані й занесіть у відділок поліції у своєму регіоні України, бо ми фізично там не знаходимось. А вони не йдуть і очікують, що це будемо робити ми. Якщо ви свідок правопорушення, реагуйте», — говорить Ярина Люта.

Є два способи, як повідомити про цей випадок поліцію: написати заяву або викликати на місце події. У першому випадку правоохоронні органи мають «нагрянути» до підозрюваних неочікувано та зробити перевірку, у другому — негайно приїхати, щоб скласти протокол і зафіксувати злочин, який побачили на власні очі. Такі повноваження мають і патрульні, і дільничний інспектор.

Якщо поліція не фіксує злочин, ви маєте право зняти на відео їхню відмову. Запишіть контактні дані поліцейських, з якими спілкувались, а також зміст і результати ваших обговорень.

Якщо ви вирішили писати заяву, а не викликати на місце подій, варто зробити копію документів, фотографій і самої заяви та вимагати документ, що підтверджує її прийняття і реєстрацію (талон) або позначку на копії заяви (вхідний номер і дату реєстрації).

Оксана, за її словами, неодноразово викликала поліцію до Олега Пасюка, щоб засвідчити факт жорстокого поводження з тваринами, однак щоразу стикалася з небажанням органів влади вирішувати проблему, а іноді навіть зі звинуваченнями на свою адресу.

«Жінку покусали. Мені із сільради дзвонив староста, мовляв, я годувала [тварин] й випустила їх. Але ж у Пасюка 5-7 постійно десь бігають, бо він не може їх спіймати. Однак староста мені почав погрожувати, що я буду нести відповідальність за жінку, яка опинилась у лікарні через покусані ноги і руки», — розповідає волонтерка.

Як має діяти поліція на місці злочину

Навіть попри небажання господарів, поліція має право увійти на територію, де є ознаки порушення, наприклад, коли з-за дверей чутно крики від знущання над твариною. Якщо поліцейські знайдуть тварину вже мертвою, мають викликати слідчо-оперативну групу, яка забере її на експертизу та збере докази вбивства.

Якщо тварина має ознаки побиття, також наполягайте на виклику слідчо-оперативної групи, огляді тварини та житла згідно зі статтею 237 Кримінального процесуального кодексу України.

Однак поліція проігнорувала те, що тварини помирали «під опікою» Олега Пасюка. Оксана поділилася з UAnimals декількома відео з будинку Олега, де є мертві тварини. І навіть за таких доказів поліція бездіяла до літа 2023 року. Лише 4 липня врешті склали адміністративний протокол.

Поліція зобов’язана відреагувати на заяву про кримінальний злочин впродовж 24 годин, внести відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань і почати, власне, розслідування. Або видати документ про відмову у відкритті справи про правопорушення.

«Якщо поліція не реагує на виклик, поскаржтеся на лінію 102 або на номер 0-800-50-02-02, повідомивши прізвище, ім’я та по батькові, посаду та звання поліцейського чи поліцейської. Крім цього, вже за 10 днів ви можете подати скаргу на бездіяльність працівників поліції до місцевого суду з вимогою зобов’язати слідчого внести відомості в Єдиний реєстр досудових розслідувань», — каже юристка UAnimals.

Натомість Оксана домоглась реакції поліції завдяки розголосу в медіа та соціальних мережах. Про знущання Олега Пасюка над тваринами писали Волинська служба новин, ВолиньPost, ZAXID.NET, Конкурент і UAnimals. Громадян ситуація обурила: в коментарях у соцмережах навіть обіцяли чоловікові фізичну розправу. Однак поліція врешті застосувала законні методи.

У разі розслідування поліцейські згодом передають матеріали до суду, щоб там винесли вирок. У справі Олега Пасюка суд постановив (справа № 161/11894/23) вилучити тварин.

Як забрати тварин у кривдників

Тварин можна вилучити ще до судового рішення, якщо подальше перебування у власника чи власниці загрожує їхньому життю, але щонайпізніше наступного дня після виявлення злочину. Цю процедуру  виконують за Порядком тимчасового вилучення тварини у справах про адміністративні правопорушення.

У протоколі про тимчасове вилучення поліція зазначає біологічний вид, породу, приблизний вік, стать, зовнішній вигляд та інші особливі ознаки тварини. Передати на перетримку можуть до притулку, комунальної служби або підприємства з питань утримання та поводження з тваринами й іншим відповідним установам, а також фізичним особам. Із цією людиною або організацією укладають договір про утримування тварин до рішення суду — шаблон цього документу є за посиланням вище. 

За законом, людина, яка скоїла адміністративне правопорушення проти тварин, не має права утримувати їх упродовж року. Якщо ж це кримінальне порушення, то цей термін збільшується до 10 років.

Однак, попри всі закони та адміністративний вирок, собаки та коза досі в Олега Пасюка. Він продовжує свої катування просто зараз, поки ви читаєте цей текст. У чому ж проблема?

Виявляється, через те, що суд не конкретизував вид і кількість тварин, виконавці вироку не можуть ідентифікувати їх. Тому мають право повернути наказ назад до суду і не виконувати його.

Якщо до суду прилаштуванням тварин має займатися поліція, то після — виконавча служба. Вони можуть звернутися по допомогу до:

1. комунальних притулків або підприємств;
2. представників громадських організацій, які спеціалізуються на тваринах;
3. регіональних центрів порятунку та реабілітації диких тварин;
4. центрів реабілітації тварин;
5. зоологічних парків;
6. сільськогосподарських підприємств.

У справі Олега Пасюка саме на цьому етапі виникла проблема: таку кількість собак просто нікуди подіти на Волині. Та й для свійських тварин, як коза, існує не так багато притулків.

Ми зв’язалися з Андрієм Ганем, начальником Луцького відділу державної виконавчої служби в Луцькому районі Волинської області — саме сюди передали для виконання постанову суду про вилучення тварин. Держслужбовець повідомив, що в постанові бракує інформації про тварин, яких треба забрати в Олега Пасюка: скільки їх і за якими прикметами їх розпізнати. Тому Луцький відділ державної виконавчої служби не взяв документ у роботу.

Отож, тварини й надалі перебувають у підвішеному стані між «вилучити» і «залишити». А поліція та UAnimals шукають притулки, які б погодилися їх прийняти.

Світлини: фейсбук-сторінка волонтерки Анни Романенко

Духові трубки зі снодійним, петлі, ліхтарики та смаколики — це те, що завжди тримають при собі ловці безпритульних тварин. Дехто прихоплює ще й лопату, щоб у разі потреби дістати тварину з-під завалів, і картон, щоб не лягати на холодну землю під час спостережень. Усе заради того, щоб непомітно наблизитися та спіймати вуличну тварину для стерилізації. 

З початком повномасштабного вторгнення ситуація з безпритульними тваринами значно погіршилась по всій Україні, особливо у прифронтових областях. Про це свідчать результати дослідження українського центру вивчення громадської думки «Соціоінформ». Так, у прифронтових регіонах кількість котів і собак, якими опікуються зооволонтери, у середньому зросла на 60%, а у притулках — більш ніж на 100%.

Про те, чому стерилізація тварин — правильне рішення за таких обставин і яка в цьому роль ловців, поговорили з Христиною Драгомарецькою і Сергієм Абрамовим — професійними відловлювачкою і відловлювачем тварин у стерилізаційних місіях UAnimals на сході й півдні країни.

Який він — професійний шлях ловців

Христину й Сергія об’єднує не лише співпраця з UAnimals, а й те, що в професію ловців тварин прийшли із зовсім інших сфер. Христина родом з Одещини і в минулому — архітекторка. Ця справа їй подобається, втім до архітектурних проєктів планує повернутися вже після війни. 

Поза роботою дівчина завжди багато волонтерила у притулку, де відгодовують і лікують собак, інколи сама прилаштовувала тварин або брала на перетримку. Після 24 лютого 2022 року Христина залишилась без роботи, тож у дівчини з’явилося більше часу для допомоги тваринам. Так поступово волонтерство переросло у нову для Христини професію — відловлювачки тварин.

«Почалося повномасштабне вторгнення, і треба було евакуювати дуже багато тварин. Пізніше ми вивозили їх у притулки також із деокупованих територій. Тоді глобально замислилася, як зменшити проблему популяції бездомних тварин. Тому знайомилася з іноземними волонтерами, які готові допомагати зі стерилізацією», — розповідає Христина.

Опановуючи новий для себе фах, дівчина розпитувала про все колег, а ще переглядала тематичні відео в інтернеті. Ще на початку шляху ловчині Христина зрозуміла: більшість безпритульних тварин не йдуть до рук. Тому придбала для відлову необхідне обладнання і вчилася на практиці. 

«Я намагалася говорити “підходь, не бійся”, але це не має сенсу. Дикий собака дивиться мені в очі і бачить загрозу: я його можу зловити й десь закрити. Однак якщо він дуже голодний, то піде на запашний котячий корм, навіть попри страх», — розповідає про свої хитрощі Христина.

Дівчина пояснює, що саме котячий корм найефективніше приваблює безпритульних тварин — навіть собак. Секрет тут у запаху: що ароматніший смаколик, то краще привертає увагу тварини. За цією ознакою навіть дешева ковбаса перевершує шматочки м’яса. А ще важлива консистенція їжі: тварина має довго пережовувати її на місці, а не вхопити та втекти. Тому як приманку ловці часто використовують паштети.

Сергій — теж із півдня України, із сусіднього Миколаєва. До повномасштабного вторгнення працював фотографом і відеографом. Каже, навіть подумати не міг, що його життя так кардинально зміниться. Його шлях до відловлювача тварин також розпочався з волонтерства.

«Я прийшов до своєї подруги Анни Куркуріної та запропонував їй допомагати чимось під час війни. Вона якраз розпочала інтенсивний процес стерилізації тварин за межами міста, і виникла проблема: немає кому їх відловлювати. Анна запитала, чи я можу цим зайнятись, і я вирішив спробувати. Досвід прийшов із часом», — згадує Сергій.

Чоловік каже, що найголовніше для нього під час відлову тварин  — спокій. Саме тому намагається очистити голову від зайвих думок, коли йде на роботу.

«Тварина відчуває настрій. Вона ще з відстані в декілька десятків метрів розуміє, що людина від неї хоче. Якщо будеш нервувати, вона це відчує і не дасть наблизитися. Якщо ж умієш справлятися з емоціями, тоді легше спіймати тварину», — розповідає Сергій.

Інсайди професії — від інструментів до ризиків

Як ловець Сергій уже об’їхав усю Миколаївщину, допомагав тваринам із затопленого Херсону та виконував так замовлення на сході країни. Наприклад, на Сумщині ловив величезного мастифа на прохання одного з притулків. Саме ця поїздка чи не найбільше запам’яталась чоловікові. Згадує, що йому довелося проїхати ледь не через всю країну крізь сніг і туман, щоб виконати це прохання. Декілька зоозахисників уже намагалися впіймати собаку, і нікому це не вдалося. Зловити цього пса справді виявилося завданням із зірочкою. Довелося навіть застосувати снодійне: Сергій тричі стріляв зі спеціальної трубки для наркозу. 

Коли ловці стріляють снодійним не з пневматики, а з духових трубок, тварина може ухилитися. Вона реагує швидше, ніж до неї долітає голка зі снодійним. Тож, щоб не змарнувати препарат, треба підійти щонайближче до тварини. Сергій згадує: перші рази стріляти в собаку, хай навіть зі снодійним зарядом, було не по собі.

«У мене є такий принцип: якщо в собаку можна не стріляти [з рушниці зі снодійним], то я цього не роблю. Так гуманніше. Звук пострілів може бути травматичним для тварини, а снодійним краще не зловживати», — каже Сергій.

У відлову зі снодійним є нюанс: собака, у якого влучили, засинає не одразу. Тим часом тварина від переляку починає тікати й ховається у важкодоступних для людей місцях, як-от у каналізації чи підвалі. Сергій розповідає, що іноді доводиться добряче побігати, щоб зловити пса. 

«Все залежить від темпераменту собаки: деякі миттєво засинають, інші тікають, але є ще пси “на адреналіні” — цей гормон нівелює наркоз, який ми встрілюємо. Якось я тричі стріляв у пса снодійним, а він не заснув. Потім довго не міг його знайти. Аж бачу: стоїть і дивиться на мене, хоч за всіма підрахунками мав би вже лежати і спати», — розповідає Сергій.

А от Христині морально найскладніше працювати з петлями для відлову тварин. Каже, що собака у спробах звільнитися може прикусити собі язика або вдаритися мордою. Дівчині важко на це дивитися.

Христина раніше намагалася ловити собак руками, але через це тепер має чимало шрамів, тож припинила так робити. Каже: за кожен укус хвилювалася, аби не сказ. Робочий виїзд іноді триває аж до місяця, а там дівчина не може звернутися до лікарні: часу бракує або ж самої лікарні поблизу немає. 

«Ледь вмовила лікарів зробити мені щеплення від сказу. Розповіла їм, що працюю в зоні бойових дій і виловлюю тварин, які мене дуже часто кусають. На що лікарі відповідали: поки немає укусу, ми не можемо вас вакцинувати. Мовляв, препарат дуже дорогий, і вони його не хочуть витрачати марно», — розповідає про свій шлях до вакцинації від сказу Христина. На щастя, дівчині врешті вдалося переконати лікарів аргументами, що таких, як вона, — небагато і кожен укус для неї може стати летальним.

Згодом це врятувало Христині життя. Одного разу вона знехтувала правилами безпеки — не вдягнула гумові рукавички під час роботи зі псом. Дівчина торкнулась його слизу й, не помивши руки, почухала своє око. Пес виявився скаженим і зрештою помер, а Христина зробила нову вакцинацію лише за тиждень після взаємодії з ним. Ловчиня впевнена: якби не перше щеплення, за такий довгий термін інфекція могла б уже вразити мозок. 

Ще більше за укуси собак дівчина боїться подряпин від котів. Каже, що не розуміє цей феномен, але їхні подряпини набагато болісніші, ніж укуси собак. До того ж як наслідок з’являються інфекційні подразнення чи гнійні виділення.

Та укуси й подряпини не єдина небезпека, яка загрожує ловцям тварин, адже часом вони працюють за лічені десятки кілометрів до місць бойових дій. Тож у стерилізаційних місіях слід не забувати про власну безпеку: уважно дивитися під ноги й реагувати на сторонні звуки.

Водночас Христина каже, що близько до лінії розмежування буває простіше працювати, бо немає людей. Вона пояснює: люди часто не знають про її фах і кидаються захищати тварин, іноді навіть із бійкою.

«Була ситуація, коли я вистрелила снодійним у собаку. До мене відразу підбігла бабуся і прокляла до десятого коліна», — ділиться Христина.

Сергій має протилежну думку: «Важче працювати у прифронтових зонах, бо собаки теж переживають стрес від вибухів. Вони не розуміють, що відбувається, і панікують». 

Мрії та сенси в роботі ловців

Христина наголошує: її мрія як професійної ловчині полягає в тому, щоб в Україні не залишилося безпритульних тварин. Дівчина переконана, що тварини мають з’являтися в людей після спеціальних навчань чи опитувань. Людина має показати, що може утримувати тварину, оплачувати їй лікування. А ще зменшенню безпритульних тварин сприяє їхня стерилізація. Власну хатню собаку на ім’я Міледі дівчина також стерилізувала.

«У мене вівчарка, і я її стерилізувала. Потомства від Міледі мені не треба. Це моя подруга, а не засіб заробітку на породі», — пояснює Христина. 

Христина та Сергій кажуть, що бути ловцями — дуже виснажливо. Щоб надовго затриматися в цій справі, треба мати стресостійкість і витривалість, а ще — розуміти важливість своєї роботи. 

«На цю роботу мало хто погодиться. Є люди, які на роботі виконують те, що можуть тисячі інших. А для того, щоб стати ловчинею, потрібна не просто любов до тварин — тут треба бажання розібратися, як це працює, розуміння психології тварин», — розмірковує Христина. 

Сергій підтверджує слова колеги: «Це клопітка робота, брудна. Лазити по кущах, помийках, канавах за собаками вимагає фізичних і розумових зусиль. Але це спосіб допомогти безпритульним тваринам. Бо дивишся інколи, як їх стає більше й більше, і розумієш: треба якось це питання вирішувати».

Хлопець каже, що інколи доводиться виконувати не лише свої основні обов’язки: «Бути ловцем — означає бути універсальним бійцем». Наприклад, якщо собака поранений або має травмовану лапу, ловець ще й сам возить тварину на рентген. 

Буває й так, що робота ловців у прямому сенсі рятує тваринам життя.

«Хтось залізякою так зав’язав морду собаці, що він взагалі не міг відкрити пащу. Через такий “намордник” пес зо 2 тижні нічого не їв. Приїхали зоозахисники, намагалися його спіймати голіруч, бігали, метушились. Собака злякався і забився у закинутий курник. Коли я підійшов, пес сидів спокійно — напевно, вирішив здатися. Ми зняли йому під наркозом залізяку, а там — до кісток зрізана морда», — розповідає Сергій. Він неабияк радіє, коли такі випадки завершуються щасливо: пес не просто вижив, а й знайшов родину. 

Світлини Сергія надав фотограф Gian Marco Benedetto

«Всі знають: якщо десь Брюлік, то там і Пастор!» — каже Ден Бабенко, капелан 107-го Маріупольського батальйону 109-ї окремої бригади територіальної оборони. Правило діє й навпаки: якщо десь Пастор, тут як тут і маленький йоркшир-тер’єр на ім’я Брюля.

Пастор — Денів позивний. Він і справді служить пастором протестантської конфесії в рідному Покровську. Задовго до повномасштабної війни він відкрив тут центр для людей із нарко- й алкозалежністю. У 2014-му заснував проєкт «Місто милосердя», у рамках якого годували нужденних на вулицях Покровська та Мирнограда. Проєкт діє й досі. Перед повномасштабним вторгненням Ден почав організовувати волонтерський центр у Покровську та в перші дні великої війни вступив до тероборони.

Тепер Ден служить військовим капеланом. Підрозділ дислокується в Покровську, та майже щодня чоловік їздить прифронтовими містами й селами, звідки евакуює цивільних. Часто виїжджає на нуль, щоб вивезти поранених чи доставити боєкомплекти. Ден організовує збори для закупівлі бронежилетів, авто, тепловізорів і перевозить потрібне на передову.

Щоб розказати про свого бойового товариша Брюлю, Ден телефонує сам:

— Вибачте, що вчора не зміг поговорити. Треба було вночі вивезти хлопців поранених, але мене до позицій на легковій не пустили. Сьогодні вранці їх вивезли.

— З вами їздив і пес?

— Так. Це не просто собака — це насправді друг, побратим, більше того — мій особистий психолог. Мій бойовий йорк Брюлька. Йому 6 років, і це мій домашній пес.  

— Якщо Брюля домашній, чому вирішили взяти його із собою?

— Через обставини. Я знав, що сюди будуть наступати росіяни. І в мене не було інших думок, крім як вивезти сім’ю. Найгірше, що могло б статися, — це якби вони дісталися до моєї родини. Тому я відправив свою колишню дружину з доньками в Англію, дружину із сином — у Німеччину. Брюлю не було з ким залишити. Я міг би відправити його із сім’єю, але ми не знали, що буде на кордоні. Тому вирішили, що пес залишається.

Я боявся, що до моїх рідних можуть дістатися орки, адже я з 2015 року в розшуку в «днр». Вони тоді не окупували Покровськ, але тут були дебілоїди їхні. Коли вони прийшли, в місті було тільки декілька місць, де висіли українські прапори. Один висів над моєю церквою. Мені почали дзвонити: мовляв, зніми, а то ми все підпалимо. Десь за тиждень, як їх вигнали з Покровська, мені подзвонили: «Доброго дня, це прокуратура “днр”. Якщо ви не приїдете протягом трьох днів, то ми оголосимо вас у розшук». Я кажу: «Добре, я тоді зі Збройними силами України приїду».

Спочатку я не брав Брюлю до війська. Тут залишилася моя теща, і я возив його до неї, як малу дитину: у понеділок відвозив до тещі, а у п’ятницю забирав на вихідні. У нас тоді була можливість відпочивати в суботу-неділю на базі. Так було пару місяців, а потім якось не вийшло його відвезти до тещі. Він побув зі мною тиждень чи два. А коли я знову відправив його до тещі, через деякий час вона мені телефонує й каже: «Приїжджай і забирай свого депресивного собаку. Він не їсть нічого, не п’є. Як заліз під диван, так і сидить». Як я приїхав, він одразу став їсти просту пшеничну кашу. Поїв — і в машину. Відтоді він завжди зі мною. Ми їздили в різні міста: Бахмут, Соледар, Лисичанськ… 

Я його дуже люблю і хотів би, щоб він був поруч.

— Де він із вами жив?

— Ми жили на базі. У мене бувають різні завдання: кудись приїхати, забрати людей, евакуювати… І він завжди зі мною! Завжди! Коли дозволяють, то ми вдома в Покровську ночуємо.

— У Брюлі за цей час змінився характер?

— Він до війни був спокійніший. А з війною став таким собі хазяїном.

— Котів ганяє?

— Зараз так. Раніше в нього був друг кіт, але при війні він вмер. Собак ганяє всіх, особливо великих. Одного разу потрапив так у халепу. Йому пощастило, що сніг тоді був. Підбіг до лайки, а вона його лапою — стук! Він провалився в кучугуру снігу, то його великий пес там не знайшов. Інакше отримав би на горіхи.

Брюлік тепер звик до військових, вважає їх за своїх. Був у мене випадок… Мені дали відпустку, я приїхав у Львів і з дружиною там зустрівся. І ось Брюлік біжить їй назустріч, дружина гукає «Брюлік!», розпростерла руки вже для обіймів, а він пробігає повз неї. Виявилося, за нею двоє солдатів стояли, і він біг до них. Дружина образилася: «Брюлік, оце ти зрадник!». А я кажу: «Ні-ні-ні, він вже військовий, до своїх біжить».

— А працювати заважає?

— Уявіть, це вперше в історії взагалі таке: він біля кафедри зі мною проповідує! Просто лягає на сцені й чекає, поки я закінчу проповідь. Знає, що треба почекати. Ви самі розумієте, що це таке — собака в церкві. Всі на неї звертають увагу. Я завжди кажу: «Гей, більше уваги на те, що я проповідую, а не на собаку!».

— Ділитеся пайком чи купуєте йому їжу окремо?

— Він крутий зараз. За останні пів року в нього з’явились особисті волонтери, які щосуботи присилають йому корм. Вони пропонували ще й комбінезон військовий йому пошити. Я кажу: «Та не витрачайте гроші, будь ласка, він не буде носить!». Він просто не любить одягатися, бо стає собакою-гальмом. Одягаєш, і він із лапи на лапу ледь переступає. У нього є один «кожух» на найсильніший мороз — у ньому більш-менш ходить. Я його зараз не стрижу, і він такий кудлатий-кудлатий став. «Пудель ти кучерявий», — я його називаю.

— Брюля вас якось підтримує психологічно?

— Авжеж! До війни ми жили одним життям, раділи… Все змінилося. Сина я хоч бачив від початку повномасштабної війни, а доньок ні — тільки в телеграмі. Буває, сумні настають дні. І він розуміє, що я сумую.

Коли всіх евакуювали з Покровська, я з ним спілкувався, як із людиною. Просто розповідав йому про свій біль і питав: «Розумієш?». І зараз я можу отак посидіти навпроти нього, поговорити.

А іноді сварю його. Приїжджаємо до позицій, кудись, де може прилетіти, і я кажу: «Ти залишайся в машині». А він вистрибує. Часу немає. Я біжу, і він за мною біжить. Забігаємо в підвал, я на нього кричу: «Ти що, дурний? Я тобі сказав сидіти!». А йому байдуже: хоч і боїться, все одно за мною йде.

— А інші військові як реагують на такого малого тер’єра на завданнях?

— Він для них теж як психолог працює. Особливо якщо зустрічаю фанатів йорків, вони мене готові розірвати. Питають: «Що він у вас їсть?». Я кажу: «Ну, все те, що і я». Вони: «Ви що, йому не можна!». Переключаються з війни.   

Під Авдіївку якось приїхали ми до хлопців 36-ї бригади. А вони гукають: «Пацани! Брюля приїхав!». Патрон зробили, щоб повісити йому на ошийник. Подарували і кажуть: «От дивись, Брюлю, Патрон сюди не їздить, з усією повагою до Патрона… А ти під Авдіївкою з морпіхами мочиш орків!»

Військові — це порятунок для тварин. Завжди їх погодують… Українська армія любить тварин, хлопці забирають їх із позицій.

— Буває, що Брюля підіймає настрій?

— Завжди! Це собака. Хоч він і друг мені, він залишається собакою.

Він щоранку отак лежить, дивиться, поки я розплющу очі. Щойно розплющую, він розганяється — і стриб на мене! Поки мене не вмиє всього, не заспокоїться.

А одного разу він мене врятував.

Колись у нас було завдання повний бус «смаколиків» привезти, щоб орків частувати. Я їхав біля Карлівки. Ми були вдвох із Брюлею. Він як почав метушитися: то з мене, то на мене стрибає… Він ніколи так не робив. Я кажу: «Ти що, надвір хочеш? Так давай». Я зупиняюсь, відчиняю двері… А він вибіг, сів і сидить. Я вже розсердився: «Коротше, або ти робиш своє діло, або я поїхав». Він посидів, тоді застрибнув назад, і ми поїхали. І тут перед нами лягають гради: бах, бах! Там поранені тоді були. І якби ми не зупинились… Я до нього повернувся й говорю: «Вибач, друже».

— А де він зараз?

Біля мене. Сьогодні дозволили переночувати вдома, помитися. То ми в кав’ярню заїхали в Покровську — тут усі його знають.

До речі, хай і мої побратими про Брюліка читають. Заступник комбата спочатку був не радий, як його побачив: «Ще нам із собаками тут не вистачало!». А за тиждень я приїжджаю, а він приносить мені кісточки: «Це для Брюліка». Це ж треба, ввечері їв і думав про Брюліка!

Дисклеймер від редакції UAnimals media: годувати собаку кістками — травмонебезпечно для тварини. А ще більше подробиць про правильне харчування собак — у нашому тесті.

Всі мого собаку в батальйоні знають. Кажуть, йому треба посвідчення учасника бойових дій!

Світлини — з особистого архіву Дена Бабенка.