З квітня 2021 року у Верховній Раді лежить законопроєкт, який повністю забороняє використовувати тварин у циркових виставах. Але голосування щодо нього досі не відбулося. Директори державних цирків просять не ухвалювати таке рішення. На їхню думку, це призведе до занепаду циркової культури, а артисти й артистки залишаться без роботи. Тимчасом в українському суспільстві, як показало спільне дослідження UAnimals i Fama, понад 55 % людей вважають неприйнятною експлуатацію диких тварин для розваг. 

То що являють собою виступи на манежі з тваринами — циркову культуру чи експлуатацію беззахисних?  

Колесо смерті та півколо страху

У квітні 2025 року Національний цирк анонсував нову виставу «Бон кураж». Керівництво рекламувало це шоу як головну подію сезону. «А звірі теж будуть? — почали питати в інстаграмі. — Начебто заборонена вже експлуатація тварин». Це питання адміністрація цирку проігнорувала, але трохи нижче на схоже питання від іншої людини відповіла ствердно. Так, тварини будуть. «Погано, — написала користувачка, — інакше б пішла». 

Адміністрація цирку заявляла, що вистава збирала аншлаг. Але 20 травня в залі було так мало людей, що деякі повністю порожні сектори спеціально затемнили. Здебільшого глядачі й глядачки — це діти з батьками. У холі цирку вони купують попкорн, дехто фотографується у фотозонах. Врешті всі збираються у просторому залі. Перший номер — з тиграми. Манеж цирку вже обнесли сіткою, щоб тигри не змогли скочити до глядачів. Аби унеможливити напад хижаків, навпроти манежу також стоїть людина з брандспойтом. Якщо тварини раптом почнуть поводитись агресивно, їх поливатимуть крижаною водою — за принципом водомета на мітингах. 

Втім тигри не демонструють жодної агресії. Коли їх вивозять на арену в клітках, вони ліниво розсідаються на місця, а потім так само ліниво роблять нескладні трюки на кшталт ходіння колодою. Дресирувальниця тримає в руці шест зі шматочком м’яса — саме за допомогою нього вона керує тиграми. Номер триває близько 15 хвилин. Більшу частину часу тигри просто сидять на своїх місцях. Не дивно, що аплодисменти після номеру не дуже бурхливі. «Діти все чудово розуміють, — впевнений американець Стерлінг, який довгий час працював із європейськими цирками і брав участь у кампаніях за заборону використовувати у виставах тварин. — Вони розуміють, що участь тварин — це жорстокість. І їм нецікаво на це дивитися».

Наступний номер із тваринами — в середині програми. Це пантоміма, де беруть участь актор і акторка. Він зображує художника, вона — дивакувату жінку. Жінка виходить на арену з уже немолодим басет-гаундом, а потім дістає з кошика у формі куща інших тварин: дикобраза і кроликів. Вони бігають по колу манежем, їх підганяє жердина дресирувальниці. Потім тварин складають у кошик, де вони просидять майже до кінця номера. Невелика чорна лисиця не хоче бігти по колу. Вона притискається до підлоги та зупиняється, через що дресирувальниця активніше підганяє її жердиною. Але і це не допомагає, тож перелякану лисицю швидко виводять за лаштунки, хоча вона не пройшла повне коло, як інші.

Останній номер вистави — так зване колесо смерті. Артисти розкручують Лапендула — цирковий апарат, який складається з двох з’єднаних в один блок коліс. Його підвішують на висоті, аби колеса підіймались і опускались, та ще й обертались навколо своєї осі. Артисти виконують трюки як всередині колеса, так і зовні.лапендулу і починають виконувати трюки. Навіть скептичний до українського цирку Стерлінг каже, що це складний і небезпечний номер, адже артисти виконують трюки без страховки. Він впевнений, що саме з таких виступів має складатися програма цирку. Його слова підтверджують охи глядачів, які ледь чутно через гучну музику живого оркестру. Номери з тваринами такої реакції не викликали. 

Історія боротьби і заборон

В українському цирку тварин використовують ще з кінця ХІХ століття. Уже тоді вони були «родзинкою програми». Спочатку виступали коні й собаки, а пізніше й великі хижі тварини, як-от ведмеді. 

У радянські часи майже всі циркові вистави обов’язково включали виступи тварин. Дресирувальники і дресирувальниці були елітою радянського цирку, а тварин спримайли переважно як реквізит.

Після здобуття незалежності Україна ще довго залишала поза увагою питання ставлення до тварин у цирках. Лише в 2006 році ухвалили закон «Про захист тварин від жорстокого поводження». Там є окремий розділ про тварин, яких використовують у спорті, цирках і зоопарках. Закон забороняв пересувні зоопарки, жорстокі видовища на кшталт боїв між тваринами, також бити тварин під час дресирування чи примушувати їх виконувати небезпечні трюки. Жодної згадки про заборону тварин хоча б у пересувних цирках в законі немає. Але довгий час в українському суспільстві навіть не було активної дискусії про це. Показова ситуація: у 2015 році на сайті президента з’явилися перші чотири петиції за заборону використовувати тварин у цирку. Разом вони набрали 330 голосів. 

Вже у 2016 році ситуація змінилася. Петиція Олександра Тодорчука набрала 4 829 голосів, а міська рада Львова У 2017 році Господарський суд Львівської області скасував цю заборону.заборонила виступи мобільних цирків у місті. Раніше, взимку 2015 року у Львові помер У неволі жирафи можуть жити до 30 років.п’ятирічний жираф. Офіційною причиною смерті назвали вроджену серцеву ваду. Але були підозри, що жираф помер через тривалий переїзд з Італії до України. Мобільні цирки справді зазвичай використовують для тварин лише маленькі транспортувальні клітки, у яких вони не тільки пересуваються, а й живуть. Під час підготовки до вистави тварин обмежують у воді та їжі, щоб клітки треба було рідше прибирати. А в холодну пору року тварини страждають через переохолодження.

«Треба постійно придумувати якесь класне шоу. Треба бути креативними, щоб люди прийшли до вас. Але якщо ви використовуєте екзотичних тварин, можете не паритися, — пояснює Стерлінг, чому керівництво цирків завжди робить ставку на тварин. — Це буде дуже простий і нудний виступ, але зате з незвичайними тваринами». 

У 2016 році в парламенті зареєстрували законопроєкти №  5283, №  5119 та №  5229. Всі вони пропонували заборонити пересувні цирки з тваринами, а згодом і експлуатацію тварин у стаціонарних цирках. Незважаючи на те, що профільний комітет Верховної Ради рекомендував підтримати ці законопроєкти, їх так і не поставили на голосування. Директори цирків виступали проти і, можливо, впливали на рішення депутатів. А ще цю тему досі не обговорювали в суспільстві. Акції проти тварин у цирку були рідкісними та нечисленними. Того ж року в UAnimals запустили першу кампанію за цирк без тварин. Біля Національного цирку висіли білборди із зображенням слона та інформацією, що в цирках їх б’ють гаком, аби вони виконували трюки. Це і стало поштовхом для активної дискусії про те, чи можна в цирках використовувати тварин для вистави. 

У березні 2017 року в Прилуках із пересувного цирку втекла левиця. Її знайшли на городі в місцевого мешканця і пристрелили, бо в цирку не знайшлося транквілізаторів, щоб заспокоїти звіра. Вже наступного місяця в UAnimals провели перший Марш за тварин, де вимагали цирк без експлуатації. Туди прийшли тисячі людей, а згодом такі акції проводили щорічно в різних містах України. У 2021 році депутати ухвалили закон, який забороняє перевозити диких тварин у пересувних звіринцях, але прямої заборони виступів у пересувних цирках там немає. Однак у законі «Про місцеве самоврядування» того ж року надали право адміністраціям на місцях самим вирішувати, чи забороняти в межах своїх міст і громад роботу пересувних організацій, які екплуатують тварин: цирків, звіринців, зоопарків і виставок диких тварин. Відтоді пересувні цирки з тваринами заборонили у трьох десятках міст. Але в національних стаціонарних цирках тварин продовжують використовувати в шоу. Законопроєкт про заборону Рада ще навіть не розглядала. 

«Святая святих» Національного цирку

Директор Національного цирку України Владислав Корнієнко запевняє, що до того, як він обійняв цю посаду, також був проти використання тварин у цирку. Зараз він підтримує лише заборону цирків-шапіто з тваринами. Владислава призначили директором у 2019 році, раніше він 8 років очолював Київську муніципальну академію естрадного та циркового мистецтва. 

«Тварини завжди були ключовим суб’єктом художньо-творчих постановок, — каже він. — А циркове мистецтво для українців сакральне. І наша задача — зберегти традиції класичного цирку». 

Владислав Корнієнко — невисокий, худорлявий чоловік 62 років. У фойє цирку, де він нас зустрічає, душно, і директор просить швидше пройти в зал, де є протяг і прохолодніше. Він пояснює: нещодавно мав складну операцію на серці, тож спека і задуха для нього небезпечні. У залі вже стоять працівники цирку. Тут і комунікаційниця, і режисерка, і дресирувальники, і ветеринарний лікар. Разом із директором вони мають показати, як у цирку утримують тварин. Але спочатку Владислав доволі довго розповідає про історію Національного цирку і його важливість для України. Класична циркова культура, на його думку, неможлива без тварин. 

Я наводжу як приклад виставу «Бон кураж», на якій була у травні цього року. Чесно кажу, що з усіх номерів саме виступи з тваринами були найнуднішими. І на тлі складних акробатичних виступів вони виглядали несучасно і непотрібно. Директор не погоджується. 

«У нас є вистави, де тварини не залучені або залучені мінімально, — каже він. — Тварини [вражають глядача] легше, ніж акробат чи повітряний гімнаст. Ризик трюка заворожує, але коли виходить тварина, всі діти одразу в захваті. При цьому хижі тварини можуть виступати близько 20 хвилин, інші — до 7 хвилин. Тобто фактично несуть лише антуражне залучення». 

У списку, який дирекція Цирку надіслала на запит UAnimals, зазначили, що на балансі установи перебувають 19 ссавців і 34 птаха. Однак утримують тут більше тварин. Наприклад, я побачила не одного тигра, як це зазначило керівництво цирку у відповіді, а п’ять. Всі тварини постійно живуть у будівлі цирку. Це тигри, дикобрази, лисиці, макака, коза, коні та поні. Бегемотів, слонів і левів цирк уже не утримує. Директор стверджує, що останні 11 років цирк не закуповував тварин. А ті, що є зараз, купили у зоопарків, де тварини й народилися. 

Одразу за ареною цирку — вихід до частини, де живуть ссавці. Владислав жартує, що зараз буде показувати «святую святих». Дирекція зазвичай не погоджується проводити журналістів за лаштунки. За словами Владислава, це робиться виключно в інтересах тварин: «Вони живі істоти, і будь-яка стороння людина для них — це стрес». 

У коридорі вже відчувається характерний запах приміщення, де постійно живуть великі тварини. Тигри знаходяться у двох кімнатах, які розділені клітками. Троє з них сплять на соломі, ще двоє граються з великою колодою. Прогулюються вони лише під час репетицій на арені. Дресирувальниця Юлія Козирєва каже, тигри сплять до 20 годин на день. Тож такої активності їм достатньо. Проте це не зовсім так. «Wild Welfare» — організація, що бореться проти жорстокості утримання диких тварин у неволі — зазначає, що тиграм потрібне різноманітне середовище. Це мають бути великі вольєри з густою рослинністю, де тигри можуть ховатися та пересуватися, а також лізти на різні висоти. Також потрібен басейн для плавання і відпочинку. Цього ж вимагає і українське законодавство, встановлюючи мінімальну площу вольєра 200 квадратних метрів, а глибину басейну — 0,5 метра. Однак Національний цирк не зможе забезпечити дотримання всіх вимог у будівлі — там немає достатньо місця.

За кімнатою тигрів — кімнатка, де стоїть холодильник з м’ясом для хижаків і колода, на якій рубають тіла тварин для годівлі тигрів. Раціон для мешканців цирку складав зооінженерний факультет Національного аграрного університету. На моє зауваження, що цей факультет досліджує лише свійських тварин, ветеринарний лікар цирку Андрій Марунчин заперечує: раціон складали саме для хижаків. Тут же знаходиться ветеринарний кабінет. У ньому чисто й стерильно, тому вглиб нам пройти не дозволяють. Ветеринар каже, що всі тварини регулярно проходять профілактичні огляди. 

Рухаємося далі. У конюшні стоять близько 10 коней — удвічі більше, ніж в цирку зазначили у відповіді на запит. Клітки тісні. Я питаю, чи можна взагалі тримати коней у таких умовах. Мені відповідають, що коні тут довго не знаходяться — їх виводять на арену тренуватися. Тим не менш, утримувати коней треба в максимально схожому до природного середовищі. Конюшня повинна бути високою, добре освітленою та гарно провітрюваною. Також коням потрібні тренування на свіжому повітрі, а не тільки на арені. 

Поруч приміщення для інших ссавців. Клітки, у яких вони мешкають, значно менші, ніж у тигрів. У кутку в клітці спить чорна свиня. Юлія Козирєва каже, що свиня вже «на пенсії» і не бере участь у виставах. «Я підібрала її маленькою на фермі, — розповідає дресирувальниця. — У неї були відморожені вухо і хвіст, вони так і залишилися в мене в руках. Бачите, в неї вушка не гострі, як зазвичай у свиней, а круглі?». 

Юлія про тварин говорить м’яко і з любов’ю. Розповідає, як врятувала двох тигрів із ферми, де їх мали продати на хутро. Тигри, побачивши її, підходять до дверей клітки і ластяться. 

Видно, що Юлія щиро по-своєму любить тварин. Водночас вона впевнена, що використання тварин у цирку не можна назвати жорстокістю. Згадує, що на початку повномасштабного вторгнення тижнями ночувала в цирку з хижаками.

У неволі, додає дресирувальниця, ссавці живуть значно довше, ніж у дикій природі. Це дійсно так, але, як зауважує генеральний директор «Wild Welfare» Саймон Марш, це помилковий аргумент. Адже навіть якщо дика тварина живе в неволі довше, це не означає, що її життя якісне. 

Юлія, як і директор цирку, впевнена: традиції автентичного українського цирку потрібно зберігати. Як мінімум ще й тому, додає Владислав, що купа артистів і артисток у разі заборони тварин залишаться без роботи. Ми трохи сперечаємося про те, чи від традицій треба відмовлятися, якщо вони застарілі та неетичні. Але марно намагатися переконати цих людей. 

Частина, де живуть тварини, виглядає занедбано. Директор цього не приховує. Цирк, каже він, майже не отримує фінансування від держави. Гроші цирк здебільшого заробляє на закордонних виступах. Але там, каже Владислав Корнієнко, артисти виступають без тварин.  

«Сподіваємося, що прийде етап, коли ми об’єднаємося з громадськістю і внесемо унікальну пропозицію дозволити Національному цирку працювати з тваринами в умовах повного доступу відповідних державних інституцій, зоозахисників, всіх інстанцій. Наприкінці я хочу сказати — і я не знаю, чому це не доноситься, — тварини для людей, що працюють тут, стали членами родини». 

А що за кородоном? 

«Насправді, ми вже зробили цю роботу за вас, — каже Стерлінг. — У Європі більшість країн вже заборонили тварин у цирках, у багатьох штатах Америки — теж. Просто змініть закон». 

Однією з перших країн, що заборонила використовувати диких тварин у циркових виставах, стала Австрія — там закон ухвалили ще в 2005 році. У 2011-му австрійський суд остаточно визнав це рішення таким, що не суперечить конституції Австрії. У 2011 році про відмову від цирку з тваринами заявили Вельс і Шотландія. Станом на зараз у 32 європейських країнах заборонено використовувати диких, а в половині країн — будь-яких тварин у цирках. За даними організації «STOP CIRCUS SUFFERING», загалом у світі понад 50 країн запровадили повну або часткову заборону. В Америці така заборона діє в 34 штатах. 

Шлях до цього теж не був простим. Циркові дресирувальники, дресирувальниці, директори і директорки установ пручалися забороні. Їхні аргументи були майже такими самими, як зараз лунають в Україні: цирк із тваринами — це традиційне мистецтво, тварини не зможуть жити самостійно, бо народжені в неволі, купа артистів і артисток залишаться без роботи. Представники і представниці цирків тиснули на політиків, складали петиції, але врешті не змогли спинити зміни. Велику роль відіграв тиск суспільства, зокрема організації за права тварин PETA. Стерлінг пригадує, як активісти й активістки PETA виносили на загал жахливі факти про тварин у цирку. Браконьєри на замовлення цирків відловлювали диких тварин, наприклад, в Африці. У самих цирках тварин били, погано годували, тримали на ланцюгу. Через це дуже часто тварини тікали, щойно з’являлася така нагода. Тоді їх найчастіше вбивали. 

Ще один аргумент прибічників і прибічниць тварин у цирках — економічна вигода. Як каже директор Національного цирку України Владислав Корнієнко, виступами з дикими тваринами простіше вразити глядачів і глядачок, зокрема юних. Однак Стерлінг не погоджується з цим аргументом. Він наводить приклади таких відомих цирків, як Circus Smirkus, Cirque du Soleil, Flying Fruit Fly Circus, Circus Vargas, 7 Fingers Circus. Усі вони самостійно відмовилися використовувати тварин у виступах, однак залишилися успішними. Річний дохід Cirque du Soleil — 810 мільйонів доларів. Для порівняння: пересувний цирк Carson & Barnes у США, який використовує слонів і коней у виступах, за оцінками бізнес-видань заробляє лише близько 5 мільйонів доларів на рік. 

Насправді більша проблема — це що робити з тваринами, які живуть у цирках, після заборони. У Європі та США це питання вирішували так: тварин віддавали або в зоопарки, або в заповідники, або в спеціальні притулки. Але, звісно, були і проблеми. Притулків часто не вистачало, а деякі цирки продавали підопічних приватним особам, і що з тваринами було далі — невідомо. Ще одне з рішень, яке пропонують досі не розглянуті Радою законопроєкти, — запроваджувати заборону поступово. Тобто коли тварини в цирках помруть від природних причин, цирки не зможуть купувати нових. У 2019 році Міністерство культури України заявило, що припиняє купувати тварин для цирків. А в Національному цирку стверджують, що використовують лише тварин, куплених в зоопарках — і вони мають бути четвертим поколінням, народженим у неволі.

65-й сезон 

У вересні Національний цирк відкривав новий, 65-й сезон. Для цього команда цирку підготувала нову виставу — «Сяєво». Візуально людей прийшло більше, ніж на закриття сезону, але все одно декілька секторів повністю порожні. Першим номером традиційно йде виступ тигрів. Один із них, великий білий тигр, вже чекає в клітці біля манежу. Як завжди, арена огорожена сіткою, а з іншого боку стоїть брандспойт. Декілька батьків із дітьми підходять дуже близько до клітки, роздивляються і фотографують тигра. Врешті один із дресирувальників каже, що цього робити не можна, і люди йдуть, облишивши тигра. 

Юлія Козирєва в блискучому срібному костюмі починає свій номер. Цього разу він трохи важчий, ніж на закритті попереднього сезону. Тигри навіть скачуть крізь коло і проходять змійкою, хоч і роблять це дуже неохоче. Коли тварини виконують трюки, більшість залу аплодує. Помічаю, що багато хто знімає на телефон. Директор цирку має рацію: в декого номери з хижаками викликають захват, навіть якщо тварини просто виходять на арену. 

Але і загалом глядачі й глядачки цього разу більше відгукуються. Можливо, справа в тому, що номери краще підготовлені, а міми більше взаємодіють з публікою. Овації зривають не тільки тигри, а й акробати, що виконують трюки під куполом будівлі. Ще одним номером із тваринами був виступ, який мав іронічну назву «Свобода коней». Протягом 5 хвилин двоє коней і один чорний поні в накидках із кольоровими гірляндами, просто бігали по колу манежем. 

«Замість того, щоб інвестувати в нові формати, цирки думають, що треба більше використовувати тварин, — підсумовує Стерлінг. — Це дійсно простий шлях. Але цирки з тваринами — це вже несучасно і нецікаво. Коли люди бачать Cirque du Soleil, їм вже не потрібен тигр на арені. Заробляти можна навіть і більше без тварин. Гуманність теж може бути прибутковою».

— А сюди не будемо залазить? — питаю тоном шестирічної дитини біля дерев’яних сходів, що ховаються у кроні груші.

— Чого ж, залазьте, — каже наш провідник, біолог Володимир Бучко. У гіллі прихована платформа і стіл із лавкою. — Тут я п’ю каву ввечері й дивлюся, як тварини виходять на відкриту місцевість. Там баран вийшов, там олень…

З тераси на груші видно горбистий західноукраїнський степ, Бурштинське водосховище й поодинокі зарості, де ховаються від спеки олені, сарни й муфлони. Центр збереження та відновлення екосистем «Касова гора» лежить неподалік міста Галича на Івано-Франківщині, де жив колись король Данило. Володимир, схоже, має не менше причин пишатися, ніж сам галицький король, бо тут здійснилася його давня мрія — найбільший в Україні реабілітаційний центр для копитних, де тварини відновлюються самі й відновлюють степ.

«Беріть косу й косіть»

Минаємо село, петляємо ґрунтівкою й підіймаємося вгору. Ось і знак «Центр збереження і відновлення екосистем “Касова гора”». Хух, не заблукали. Врешті бачимо Володимира, який махає нам зверху й іде відчинити хвіртку. За вхід грошей не беруть, але є скринька для пожертв і благодійний рахунок.

Одразу біля входу в холодку відпочивають лані. Бачать нас і зриваються з місць. А ми підіймаємося вище — з-за виднокола вигулькують труби Бурштинської теплоелектростанції і синіє водосховище на річці Гнила Липа.

На горизонті простяглися Горгани. Видно далеко, бо ж «Касова гора» — справді гора.

До чого тут каса? Місцеві кажуть, що король Данило Галицький буцімто сховав у одній із багатьох місцевих печер свою «касу», тобто скарб. Все ж вірогідніше, що назва походить від слова «косовиця». Косіння відіграє тут важливу роль!

Та хай і справді тут є Данилові скарби, цінніший і не прихований скарб — ділянка рідкісної природи. 

Урочище Касова Гора — найбільший фрагмент лучного степу в регіоні. «Це еталон західноукраїнського степу. Інші ділянки є, але дуже малі, — пояснює Володимир, міряючи його впевненими кроками в «кроксах». — Тут дуже багата екосистема. 380 видів вищих судинних рослин, більше 30 з них — у Червоній книзі».

Охороняти цей степ уперше захотів Всеволод Левицький, фахівець з охорони природи львівського Наукового товариства імені Тараса Шевченка. У 1936 році він написав листа митрополитові Андрею Шептицькому, щоб той дозволив заповісти землі Касової Гори, які тоді належали церкві. Науковці й представники греко-католицької церкви зібралися на конференції й разом вирішили створити на Касовій Горі заповідник. Однак плани зірвала Друга світова. У радянський час тут таки створили заповідник. Спершу охороняли 7 гектарів, а з 1988 року — 65.

На іншій території люди косили сіно, а там, де зараз відпочивали лані, аж до 90-х тримали овець. Орати тут не могли: на поверхню виходять вапняки й гіпси, тому плуг не пройде. Це і врятувало шматочок степу.

У 2019-му на Касову Гору приїхав знаний ботанік Яків Дідух, розповідає Володимир. Сказав, що не впізнає її. Степ так заріс чагарниками й інвазійними видами, що на Касовій скоро не лишилося б нічого цінного в природоохоронному сенсі. 

— Я сказав, що ми її збережемо, — згадує Володимир. — А він на те: «Беріть косу і косіть». Стільки обкосити — це нереально. Тоді в мене й виникла ідея створити центр реабілітації копитних.

— Щоб вони паслися й косили замість вас? 

— Правильно!

Зуби й роги проти чагарів

Об’їдаючи дерева й чагарі, копитні тварини зберігають степ. Якщо цього не відбувається, плюс ділянку не косять, вона заростає: зникають цінні види, їх перемагають інвазійні та нехарактерні для степу. 

Задум Володимира привезти на Касову Гору копитних підтримав фонд IFAW, який профінансував перші витрати. Науковці спорядили сюди експедицію. Разом створили проєкт, як саме організувати тут територію. У 2023 році його підтримала міська рада Бурштина і віддала землю в оренду Володимирові Бучку на 20 років, щоб під його керівництвом можна було втілити задумане. 

Повернення екосистеми в первісний вигляд називають ревайлдинг. Цей процес на Касовій взяли у свої руки чи скоріше зуби копитні тварини. «Касова гора» — це два в одному: реабілітація копитних, які доти мешкали в неналежних умовах, та відновлення степу.

На додачу, тут у дику природу повертають види, які жили на Поділлі раніше. Це реінтродукція. 

Підсумуймо:

• реабілітація — тварини відновлюють здоров’я, живуть у кращих умовах, ніж доти;
• реінтродукція — у дику природу з допомогою людини повертаються види, які зникли з певних територій;
• ревайлдинг — відновлення екосистеми.

На величезній території працює сам Володимир, його дружина, спеціалістка з ботаніки Леся Бучко, та один найманий працівник. Зараз Володимир служить у війську, тому бути на Касовій може тільки у відпустці. Було б значно важче, якби не волонтери й волонтерки.

«UAnimals нам організували роботу волонтерської спільноти. А я вам зараз покажу, що вони тут робили!». 

Володимир веде нас на ділянку, де видно зрізані кущі й дерева. Це місце розчистили від чагарів. Більшість гілля й колод повиносили звідси волонтери й волонтерки. Таких ділянок на Касовій три. Ботаніки зробили їх описи й тепер стежитимуть, коли на цих місцях відновиться степ.

Володимир присідає біля обгризеного поросту: «Ось деревце всохло, і це дуже добре. Об нього самці сарни європейської терлися рогами й обтесали всю кору. Тому воно і вмерло. Окремі дерева ми допускаємо, але якщо їх надто багато, степ заросте. Якщо деревце зрізати пилкою, все одно лишається підросток — і воно росте далі. А так тут все обкусане, не ростиме. Тобто сарни регулюють екосистему».

Петрик і Василь. Де решта?

Ось і сарна в невеликому карантинному вольєрі. Щоправда, ця тварина ще не стала до роботи над екосистемою: це мале козеня, яке біжить до пляшки з молоком і завзято смокче. «Це Петрик, його знайшли на Петра й Павла, то й назвали так», — каже Леся.

Косуль на Касовій 11 — усіх передали приватні власники. «У всіх одна історія, — нарікає Володимир. — Прийшов у ліс, знайшов косулю, забрав. Косуля виросла й почала все об’їдати. І тоді просять: заберіть та заберіть. Скільки не розказуєш, що забирати дитинчат із лісу не можна, все одно людям руки сверблять забрати від мами те дитинча».

У сусідньому вольєрі в холодку вмостився Василь — олень із Борисполя, якого теж привезли від приватного власника.

— А чому він у карантинному? — питаю.

— А він був побився з іншим оленем. Скоро ми його випустимо. Він флегмат, дуже ручний. Як його привезли, він став і з клітки не хотів виходити. Щоб він ішов, треба ззаду підпихати. Хоча дуже боїться техніки. Може, був у якійсь аварії.

Решта тварин бродить Касовою куди заманеться, проте ця площа теж обмежена і становить 23 гектари. Саме стільки Володимир зміг поки що обгородити. Копитні живуть тут в умовах, близьких до природних. Тому ховаються від людей, і побачити тварин не так просто.

«Діти приходять: “Ми хочемо на тварин подивитися”, — розповідає Володимир. — Дітки, кажу, в нас не зоопарк, дикі тварини живуть своїм життям. Можна погуляти, пошукати. Можливо, ви їх знайдете, але гарантії вам ніхто не дає. Це своєрідний квест».

Герої першого плану — копитні 

Квести я люблю, і ми простуємо далі. Попереду з трави вигулькує рудувата зацікавлена голова. Це самиця коня Пржевальського.

Вона була першою мешканкою центру і поселилася тут за сприяння UAnimals. Кобила жила в колишній мисливській резиденції експрезидента-втікача Віктора Януковича в Сухолуччі. Тепер там парк відпочинку. Тварина мала запальну вдачу, тож зрештою навесні 2022 року працівники вирішили її приспати. Втрутилися небайдужі люди, до справи долучилися і UAnimals. Фонд оплатив седацію, ветеринарний супровід і перевезення тварини на Івано-Франківщину. Ще рік вона прожила на стадіоні в Бурштині, бо ж на Касовій Горі ще не було вольєра.

Сусіди кобили — стадо з 9 плямистих оленів, які жили на Львівщині в тісному вольєрі на території комплексу відпочинку. Місце збанкрутіло, й утримувати оленів не було кому. UAnimals разом із Володимиром перевезли їх на Касову Гору, де олені тепер мають незрівнянно більше свободи. Згодом в однієї самиці народилося оленя, тож тепер у стаді десятеро тварин. Простори Касової ділять із ними ще двоє плямистих оленів, три європейські лані, четверо муфлонів і 11 європейських сарн.

Розмножуватися тварини тут не будуть, тому під час гону самців і самиць розділять. Для цього їх заманять у маніпуляційний коридор (спеціальний вольєр) їжею. «Вони собі заходять і рухаються по колу. А в один момент зайшло все стадо — і я їх закрив, — пояснює Володимир. — Самець підійшов до краю — я закрив його в ящик і повіз на іншу ділянку, випустив». 

Тварини отримують мінімальний догляд: їм роблять щеплення й обробляють від кліщів (заманивши стадо в маніпуляційний коридор, посипають зверху пудрою, що захищає від паразитів). Узимку дають трохи вівса й кукурудзи. Влітку лише ставлять солонці. Все інше — як у природі. 

«Сусліки» повертаються: реінтродукція крапчастого ховраха

На сонці блищить огорожа з бляхи, мало не ріже око. «А це в нас ховрашине гніздо», — представляє Володимир.

70 років тому на Касовій і довкола теж було повно цих тварин. Звірівник Ігор із тутешнього села казав, що в місцевості жили «сусліки», яких він ганяв малим разом із друзями. Справжня назва «сусліка» — крапчастий ховрах (Spermophilus suslicus). В Україні цей вид перебуває на межі вимирання.

Люди нищили ховрахів без жалю, бо ті добряче шкодили полям і городам. До того ж ховрахові для життя потрібні степи та луки, а їх теж меншає: незоране орють, меншає худоби, яка б паслася і «розчищувала» ділянки. Ще трохи — і вид, може, зник би з України взагалі. Тому науковці зараз докладають зусиль, щоб його відтворити, зокрема й тут, на Касовій. Увесь проєкт з реінтродукції ховраха профінансував фонд UAnimals.

Ховрахи, які поселилися на Касовій, приїхали зі Львівщини. Місцевість, де вони з родичами жили, частково переорали. Фахівці виловили там кілька особин і переселили сюди. 

«Гніздо» ховрахів на Касовій — це велика ділянка, обгороджена бляхою. По центру — менший вольєр із сітки. Там ховрахи жили два тижні, звикаючи до нового місця. Потім цей мінівольєр відкрили — і ховрахи пішли освоювати адаптаційний вольєр площею пів гектара.

Чи не прокопаються вони через огорожу? Ні, бо метал закопаний у землю на глибину 50 сантиметрів. Ще тут є камера, щоб спостерігати, як вони прижилися. Невдовзі поставлять ще одну з більшим зумом. 

У траві шугає ховрах, але я як на біду саме розглядаю камеру. Та нори, ходи видно гарно, де-не-де — лушпайки соняшника. «Все поз’їдали, — інспектує Володимир. — Соняшника насипаємо їм. Він жирний, а їм треба багато жиру, щоб добре перезимувати. А в природі насіння їдять, на жуків полюють — коників, саранчу. Їхня улюблена їжа — жук кравчик».

Ховрахи живуть тут з першого червня. Пізніше вони покинуть і цей вольєр та житимуть на Касовій там, де їм сподобається. Володимир і причетні до проєкту прагнуть, щоб колонія розрослася принаймні до 500 тварин. А поки що цих кількох бережуть від хижаків.

Зовні вольєра для цього натягнули електропастух. «Якщо приходить тхір або лисиця, вона носом обнюхає, її стукне — і вона втече. А для птахів он у нас дядько стоїть», — Володимир вказує на опудало.

«Дядька» лякаюся навіть я: він моторошно ворушиться від вітру. 

«Я спеціально зробив, щоб він ворушився. Найбільший ворог ховраха — підорлик малий. Він побачить людину — і не нападе. Так що він нам гарно охороняє колонію». Клацаю Володимира з «дядьком» — «Назвіть “двоє на охороні ховрахів”».

Волинський молочай (Euphorbia volhynica) — ендемік Східної Європи (росте тільки тут, більше ніде у світі). Це ще й релікт — рослина, яка збереглася з дуже давніх часів, коли природа була геть іншою. Волинський молочай — свідок минулих епох 

Натрапляємо на червонокнижний весняний горицвіт (Adonis vernalis). Без квітки він схожий на кріп, а одна з його народних назв — польовий кріп. А ще кажуть «пожарна квітка» — за яскравий жовтий цвіт. З рослини виготовляють серцеві препарати. Проте просто так заварити собі горицвіту не можна: він отруйний.

То тут, то там росте подільська зіновать (Chamaecytisus podolicus) — теж місцевий ендемік, що любить скелясті схили. Зіновать захищають міжнародні природоохоронні списки. Під кросівками кущиться приємна на дотик гостра костриця.

Ми на Опіллі, західній частині Поділля. У попередні геологічні епохи ці пагорби вкривали моря. На дні формувалися гіпси й вапняки, які тепер виходять на поверхню як скелясті гірські схили. Такі ділянки не обробляли, тож вони залишилися реліктовими (зазнали мало впливу людини і зберегли багато видів). Це найбагатші в регіоні екосистеми — тут найбільше видів тварин і рослин.

Виходимо на вершину. Вітряно. Над нами полює великий яструб. З оглядової вежі видно, яка крихка ця краса — одразу за огорожею густо росте соя, внизу видно кукурудзу, а сусідній пагорб — у чагарях. «На цій горі теж був степ, — показує Володимир. — А тепер він заріс. Його або переорють, або він перетвориться в малоцінний ліс». Такі ліси небагаті з погляду біорізноманіття — там мало видів рослин і тварин. 

Спускаємось деякий час через очеретяну молінію й папороть орляк. Вони тут серед небажаних видів: не характерні для степу й ідуть суцільними хащами, пригнічуючи інші рослини. «Ми орляк косимо, а він знову бабах — і поліз». Так само заважають трав’яниста бузина й сиза ожина. Копитні їдять не все: від бузини відмовляються, вона їм смердить. 

«Тут погана ділянка, — киває Володимир на зарості орляку й бузини. — А ці схили — це класно». Вони сиві від ковил. Там знову вигулькує кобила Пржевальського й стежить за нами блискучим темним оком.

Крім копитних і ховрахів

Присідаємо біля куп землі. Вони такі, наче там попрацював невеличкий екскаватор. Насправді це робота подільського сліпака (Spalax zemni). Це ендемік — тварина, що трапляється лише в цьому регіоні. Він справді сліпий: очі редуковані, бо вони йому не треба, життя він проводить під землею. За однією з легенд, на прохання сліпака дати йому зір Бог наказав йому нарити стільки купок землі, «скільки зірок на небі». 

Зате в сліпака є довгі різці, якими він прогризає собі ходи в землі. Сліпак їсть підземні частини рослин. Живе самотою й зустрічається з іншими сліпаками хіба для народження малят.

На Касовій «чудом збереглася популяція», каже Володимир. Ще одна є на Миколаївщині. 

Зі ссавців на горі ще збірна України з 9 зайців — усі на реабілітації, з різних куточків країни.

Де багато рослин, там багато й комах. На Касовій живе рідкісний фіолетовий джміль — звичайна ксилокопа, або бджола-тесляр (Xylocopa valga). Самиця будує контейнери із квіткового пилку для кожного зі своїх яєць. Унизу «Касової гори» є дерев’яні будиночки, готові приймати рідкісну комаху.

Крім неї, на Касовій Горі живе український пилкохвіст (Poecilimon ukrainicus) — коник без крил. У природі збереглися тільки поодинокі особини — все через зникнення степів. Тож пилкохвіст занесений до Червоних книг України й Польщі.

Ще один безкрилий коник — степова дибка (Saga pedo). У дибок самі «дівчата». Самці у природі існують, проте трапляються надзвичайно рідко. Розмноження відбувається без їхньої участі: нові комахи розвиваються з яйця без запліднення. Такий тип розмноження називається партеногенез. Дибки — хижачки, ловлять інших комах із засідки.

Бредемо травою до яблуні-дички. Нарешті холодок! Володимир шукає на землі стигле яблуко, але там нічого нема. Врешті зриває одне з гілки.

«Бачите, копитні все виїдають. Яблука терпкі, але їм смакує. Ще тут борсук приходить їсти. Він тут і жив, але браконьєри постійно виловлювали. А тепер не можуть!».

У обвалених схилах гори є нори бджолоїдок, ластівок-берегівок і диких бджіл. Одне таке місце для птахів Володимир із працівником створили вручну — заступами. Там справді оселилися птахи. 

Поки я дивлюся на ковилу, мене кличуть униз, під ще одне поодиноке деревце. Виявляється, там ще й печера. «Це печера сонцевиків Іо. Вони там зимують, туди їх купа набивається», — вмостившись у холодку, розказує Володимир.

Сонцевик павиче око — відомий усім нам червоний метелик, а його латинська назва — Aglais io, на честь красуні Іо — однієї з пасій Зевса.

У кроні дикої груші прихована фотопастка, щоб стежити, які птахи сюди прилітають. На знімки потрапляють сороки, сірий сорокопуд, великий яструб, малий підорлик, дрозди. 

Ще один спостережний пункт розташований на іншій груші. Виходимо дерев’яною драбинкою на невеличку терасу просто в кроні дички. Для Володимира це ще й місце кавування й роздумів.

Планування на груші

«Роботи повно, — каже Володимир, відкинувшись на лавці, де приємний вітерець нарешті долає спеку. — Зараз я роблю польову кухню для волонтерів. Таку, знаєте, з великими сковорідками, щоб картоплю по-домашньому можна було приготувати».

Чоловік планує облаштувати вольєр для тварин, що живуть у воді. Вже було чотири випадки, коли можна було б поселити на Касовій вилучених видр. Проте місця не було, і видр довелося віддати в зоопарки. 

Однак ключове питання — обгородити наступні ділянки урочища. Загалом в оренді у Володимира 71 гектар землі, з них обгородили 23. Якщо обгородити інші ділянки, самців можна буде відділити від самиць у період гону, а також прийняти тварин, які не могли б жити разом в одному вольєрі, хай і великому. «Просили оленя благородного забрати, але я не зміг: він усіх тут поб’є».

Обгородивши другу за планом ділянку, центр зможе прийняти ще 50 копитних.

«Від того, що тут існує центр, всі у виграші. Громада, бо я зберігаю землі, які деградували, і плачу податок за землю. І я щасливий, бо це була моя мрія», — говорить Володимир.

На Касовій тепер бувають туристи, сюди привозять поважних гостей. Задоволені не всі: декому конче треба побачити тварин, але це не завжди виходить — ті не сидять в очікуванні відвідувачів. Приїжджають і школи. У місцевій громаді запровадили урок просто неба на Касовій Горі для різних класів, починаючи з 6-го. «Спочатку в нас екскурсія, потім сідаємо й спілкуємося з дітьми, — розказує Володимир. — Виховуємо почуття гуманності до диких тварин. Показуємо, як має жити тварина. А дика тварина має жити в дикій природі».

У вересні 2024 року блогерка Олена Мандзюк розповіла в інстаграмі, що випадково збила на дорозі кота. «Це сталося швидко, дорога в чотири смуги, кіт під колесами, дивлюсь у бокове дзеркало — …ніби побіг далі… — написала Олена. — Я розвертаю авто і повертаюсь на місце, де все сталось. Бачу, що кіт зміг пройти 20 метрів і лежить, важко дихає та не рухаються задні кінцівки». Блогерка одразу відвезла потерпілого до ветеринара, за декілька днів кіт уже почав ходити. Свою історію Олена підсумувала закликом до водіїв і водійок не залишати тварин на дорогах, якщо їх збила машина. Розповідаємо, що робити, якщо ви потрапили у схожу ситуацію та як допомогти тваринам, що постраждали в дорожньо-транспортній пригоді (ДТП). 

Скільки тварин збивають на дорогах?

Точна цифра невідома. Ми відправили запит до Міністерства внутрішніх справ України, але так і не отримали відповіді. Останні дані, що є у відкритих джерелах — за перші пів року 2020-го. Тоді зареєстрували 579 випадків ДТП із тваринами. Ця цифра теж не точна, адже часто водії та водійки не повідомляють в поліцію про такі випадки. 

Ще в 1995 році данські вчені з’ясували, що майже 80% опитаних водіїв і водійок хоча б раз бачили збиту тварину на дорозі. В Україні науковець Віктор Пархоменко зазначав, що з 2000 до 2020 року кількість збитих на дорогах тварин стабільно збільшувалася з кожним роком через стрімку автомобілізацію. 

Яких тварин частіше збивають — домашніх чи диких?

До 2022 року Віктор Пархоменко зазначав, що в населених пунктах гинуло більше свійських і домашніх тварин, натомість на автомагістралях — диких. Серед диких тварин на дорогах найчастіше гинули їжаки й лисиці. Однак повномасштабне вторгнення вплинуло на кількість і місця перебування як диких, так і домашніх тварин. «Покинутих домашніх тварин стало значно більше, вони часто опиняються на трасах у пошуках їжі або людей. Пошкоджена інфраструктура унеможливлює безпечні умови руху. Ареали проживання диких тварин через війну зміщуються ближче до доріг і населених пунктів», — пояснює юристка UAnimals Аліна Сорока. 

Які причини аварій із тваринами?

Їх багато і вони комплексні: 

• відсутність огорож, дорожніх знаків, тунелів або переходів для тварин; 
• недостатня освітленість доріг; 
• поведінка водіїв і водійок — перевищення швидкості, неуважність; 
• поведінка тварин — особливо диких у період міграцій або розмноження. Наприклад, у сильну спеку деякі тварини, зокрема безхребетні, можуть прилипнути до розплавленого асфальту. А восени часто збивають птахів, які мігрують;
• відсутність системи контролю над безпритульними тваринами. Аліна Сорока пояснює, що така система має включати комплекс превентивних і реактивних заходів, які б зменшили кількість безпритульних тварин. Це стерилізація з обов’язковим обліком і маркуванням тварин (чипування або бірки), муніципальні притулки, реєстр безпритульних тварин у місті або громаді. 

Чи існує безпечна для тварин швидкість їзди на авто?

За словами Аліни Сороки, це дуже умовна межа, але якщо авто їде зі швидкістю до 30–40 кілометрів на годину, після зіткнення з ним тварина має шанс вижити (особливо якщо вона дрібна). А от від авто на швидкості 50 кілометрів на годину й більше є високий ризик смертельних травм. Тому автомагістралі, де дозволена швидкість до 130 кілометрів на годину, більш небезпечні для тварин, ніж міські дороги. Також дуже впливає тип авто і розмір тварини. 

Так сталося, що я збив чи збила тварину. Що робити?

Найперше правило — не залишайте тварину лежати на дорозі! Зупиніться, переконайтеся у власній безпеці, а після цього огляньте тварину. Якщо тварина жива, допоможіть їй, наприклад, відвезіть до ветклініки. Не беріть тварину на руки, а краще обережно перекладіть її на пальто чи куртку — так не погіршите стан, якщо у тварини щось зламане. І обов’язково повідомте про факт аварії в поліцію, зокрема якщо тварина загинула. 

А якщо я бачу, що хтось збив тварину, я можу їй якось допомогти?

Можна спробувати. Ви можете зупинити водія або водійку (якщо це безпечно), відвезти тварину в клініку чи викликати ветеринара або ветеринарку на місце події. Також бажано зафільмувати те що сталося, записати номер авто, час і місце, викликати поліцію.

За збиття тварини є кримінальна відповідальність?

В українському законодавстві немає кримінальної відповідальності саме за ДТП із твариною. Однак наїзд на тварину зазвичай спричиняє тілесні ушкодження, каліцтво чи навіть загибель. І за це вже передбачена кримінальна відповідальність за статтею 299 Кримінального кодексу України (жорстоке поводження з тваринами), пояснює Аліна Сорока. Щоправда, кримінальна відповідальність можлива лише за наявності корисливих чи хуліганських мотивів. Тобто дуже важливо довести, що тварину або умисно збили, або залишили її без допомоги. 

Чи різниться відповідальність за збиття дикої, домашньої та безпритульної тварини? 

Ні. Закон однаково захищає як свійських і домашніх тварин, так і безпритульних чи диких. За жорстоке поводження з ними людину можуть покарати Обмеження волі від одного року застосовують за насильницькі дії стосовно тварини або заклики до таких дій. Позбавлення волі до 8 років застосовують за ті самі дії, але зроблені з особливою жорстокістю або в групі людей.обмеженням волі від 1 до 3 років або позбавленням волі від 2 до 8 років.

Якщо ви можете підтвердити право власності на тварину, яку хтось збив, варто це зробити. Лише в такому разі вас визнають потерпілим чи потерпілою у кримінальному провадженні, а відтак ви зможете претендувати на відшкодування завданої вам матеріальної та моральної шкоди.

Чи можна домогтися покарання для людини, яка збила тварину? 

Можна. Для цього потрібні: 

• докази умисності або грубої необережності;
• фіксація події поліцією;
• медичні / ветеринарні висновки;
• свідки аварії. 

«Випадки [коли людину покарали за те, що вона збила тварину] є, але вони поодинокі та переважно стосуються домашніх тварин, у яких є власник чи власниця, — каже Аліна Сорока. — А от якщо тварина безпритульна, до покарання майже ніколи не доходить». 

Що треба, щоб зменшити кількість таких ДТП?

Цей підхід також має бути комплексним. 

1. Власна відповідальність. Це найперше і найпростіше, що можна контролювати. Тобто не перевищувати швидкісний режим, особливо в населених пунктах і біля лісів. У місті не відпускати тварину на самовигул або без повідця. Також варто використовувати нашийники зі світловідбивними елементами для домашніх тварин. Це особливо актуально в умовах блекауту, коли водії часто можуть просто не побачити тварину на дорозі. 
2. Стан доріг. Треба встановлювати дорожні знаки «Обережно, тварини», облаштовувати підземні або надземні переходи для диких тварин. Будь-який громадянин може звернутися до місцевої влади з подібним проханням. 
3. Законодавство. В першу чергу, каже Аліна Сорока, треба створити єдиний реєстр ДТП з тваринами — це допоможе виявити небезпечні ділянки доріг. Друге — встановити чітку відповідальність за залишення тварини без допомоги. «Хоча відповідальність за жорстоке поводження з тваринами існує, її складно застосовувати без явного наміру або серйозних наслідків», — пояснює юристка. Третє — робити місцеві програми для безпеки диких і безпритульних тварин. Наприклад, встановлювати екодуки для тварин, навчати поліцію реагувати на ДТП із тваринами, проводити інформаційні кампанії для водіїв і водійок про те, що робити у разі наїзду на тварину. Це, каже Аліна Сорока, допоможе створити безпечне середовище не тільки тварин, але і для людей.

Світлина: © Niklas Emmoth via Canva.com 

— Хто-хто вас вкусив? 

— Перегузня. 

— О, вас такі цікаві тварини кусають. Це десь у тропіках? 

— Ні, в Україні. 

Чекаючи на вакцину від сказу, зоолог Володимир Яроцький намагався пояснити людям у коридорах харківського травмпункту, який звір його вкусив. Такої тварини там ніхто не знав. 

Хто ж така перегузня? Кажуть, мала пташка, та гострий дзьобик. Перегузня хоч і не пташка, та прислів’я їй пасує. Ця невеличка хижа тварина схожа на лісового тхора, проте має особливості. У неї довгі кігті, сильні м’язи, а ще перегузня вміє голосно верещати.

Володимир Яроцький пережив цілу пригоду, намагаючись повернути перегузню в дику природу. Далі — про те, як це було. А паралельно ви більше дізнаєтеся, що вміє перегузня і що допомагає й заважає їй відродитися в українських степах.

Перша особиста зустріч

Володимир: «Влітку 2020-го я проводив екскурсію в Національному природному парку “Гомільшанські ліси” [на Харківщині]. І саме тоді колеги подзвонили мені й сказали, що зловили перегузню на біостанції Харківського національного університету в Гайдари — село в Харківській області.Гайдарах. Ми туди поїхали подивитися на перегузню. Вона була в поганому стані, а ще вона мене вкусила. Я знав, як правильно тримати тхора — під передні лапи. Тоді він не може вкусити. А в перегузні кута нахилу голови вистачає, щоб тебе хряснути за палець. У куницевих є особливість: вони, як пітбулі, коли кусають, то просто продавлюють тіло. Хоч у мене були рукавиці, як у зварювальника, перегузня їх прокусила. Це був мій перший контакт із твариною».

Перегузня — представниця родини куницевих, сильних і водночас пластичних тварин. Отже, вона родичка лісового тхора, куниці, борсука, видри, а ще скунса. І з ним має дещо спільне, але про це далі.

У латину її назва — Vormela peregusna — прийшла саме з української мови! Це щодо другого слова в назві. Vormela ж означає «маленький черв’як». Її тіло справді довге і граційне, втім, як і у тхора чи ласиці.

Завдяки кольору англійською перегузню називають Marbled polecat — мармурова кішка. Частинка pole означає «курча» й натякає на те, що перегузня може красти домашню птицю. За цим заняттям її справді заставали.

Перегузні — самітники й самітниці. Разом вони проводять час хіба в шлюбний сезон.

У цій статті українські зоологи відносять перегузню до так званої окупованої фауни — тварин, які перебувають поза моніторингом українських біологів. Наукові установи, де охороняли тварину, зараз в окупації, а з’являється вона там, де йдуть бої.

Прикинутися мертвим у мить небезпеки — не рідкість серед тварин, це явище має назву танатоз. Навіщо? Вірогідне пояснення таке: хижаки цікавляться рухливим об’єктом; щось, що не проявляє ознак життя, не приваблюватиме хижачої уваги. Хоча в деяких тварин є й інші причини: певні змії можуть вичікувати здобич, а мурахи — уникати конфліктів.

Мертвими прикидаються не лише змії, риби, комахи, а й ссавці. Наприклад, опосуми. Play possum англійською означає «прикидатися, що тебе нема або ти ні до чого». А ще так уміють американський тхір, скунс, ласиця. І перегузня — майстриня зіграти роль померлої.

Та спочатку перегузня випробує й інші методи. Побачивши щось небезпечне, вона стає на задні лапи й демонструє своє яскраве забарвлення — це у тваринному світі теж слугує попереджувальним сигналом. До всього, перегузня має спеціальні анальні залози, здатні випускати секрет із різким запахом. Це вона теж робить — і коли прикидається мертвою, і коли просто відчуває загрозу.

Зруйновані плани

Володимир: «Дівчата поселили перегузню в одну покинуту й завалену мотлохом квартиру, посадивши в клітку для кроликів.

Я поїхав у Лисичанськ через Кремінну, бо там у мене родичі. І був у мене знайомий Браян зі США, який полюбив українські ліси і жив у Сіверськодонецьку. Я кажу: “Браяне, підвези мене з Кремінної в Лисичанськ. Треба забрати рідкісних тварин, поїхати до лісу й випустити. Година туди, година сюди…” — “А вони не смердять?” — “Та все буде нормально”. Його дружина саме була вагітна — переживала, щоб і машина була чистою, і чоловік вернувся якнайшвидше.

Я збирався вакцинувати перегузень від сказу, хотів взяти відбитки лап, матеріал на ДНК. А дзуськи! Виявилось, що одна перегузня зламала клітку й утекла. Години три шукали. Знайшли за унітазом в місці, де було пів цеглини вибито. Вона там згорнулася й спала. Довелося демонтувати унітаз, щоб дістати перегузню. Звісно, тварини розхвилювалися, я вже не міг із ними нічого зробити [вакцинувати і провести дослідження]. Треба було їхати до лісу, але мене знову вкусили».

Своїми сильними лапами і довгими кігтями перегузня викопує простору нору. Хоча, коли настрою копати в неї немає, може поспати в чужій. 

За допомогою радіостежень встановили, що перегузня долає до одного кілометра на добу, рідко повторюючи свій попередній маршрут і змінюючи своє лігво та територію активності кожні 2-3 дні. Час проводить у полюванні, а коли втомилася — спить. 

Тимчасові незручності

Володимир: «Коли перегузня вкусила мене вдруге, я зрозумів, що треба самому вакцинуватися від сказу. 

І ось уже 10-та вечора. Ми їдемо до травмпункту. Там не знають, хто така перегузня. А ще у вакцини від сказу, що там була, 6 доз… Врешті мені дуже суворо кажуть, що я маю знову приїхати до них отримати наступну дозу або знайти вакцину тієї ж серії. 

Дві години вони спостерігали за мною після вакцинації. А перегузні тим часом верещали. Плюс у машині наче скунси побували. 

Врешті ми вночі поїхали випускати тварин. Браян привіз мене в Сіверськодонецьк і каже: “Я тебе в Кремінну не повезу, бо дружина чекає, але замовлю таксі”. А тут така злива! Просто ріки. Ще й їздили по всьому Сіверськодонецьку в пошуках банкомата о другій ночі. Дороги не видно, скрізь потоки води. 

У Кремінній швидко перевірили, чи є серія тієї вакцини. Вона була, тож я там вакцинувався. А потім поїхав додому в Харків і зробив 7 дзвінків, щоб отримати направлення на подальшу вакцинацію. Здавалося б, ХХІ століття, але не всі проходять вакцинацію до кінця. Люди приходять у перший день, а потім не продовжують і помирають від сказу». 

Перегузні більшає. Побачили — не чіпайте

Володимир: «У 2022–2023 роках була хвиля, коли в окопах розплодилися миші. Тоді з’являлося чимало повідомлень, що там бачили і перегузню. Це не дуже гарні історії, бо ці перегузні опинялися в приватних руках. Ми з колегами з громадської організації “Ferret Galaxy” всіх продзвонювали і дізнавалися, якою була подальша доля тварин. Нам казали, що їх випустили. Та з’ясовувалося, що це не завжди так.

Бувало, люди розуміли, що не зможуть утримувати перегузню, бо тварина специфічна. Хоч і виглядає няшно, але кидається, кусається, плюс запах. І тоді їх випускали. Нам відомо про два таких випадки. 

Це найрідкісніший вид серед куницевих. Проте їх часто ловлять.

Ше одна перегузня, про яку мені відомо, була в Донецькій області. Її знайшли біля Краматорська і намагалися продати на вулиці. А тоді чоловік звернувся у “Ferret Galaxy”, щоб проконсультуватися стосовно утримання… Він божився, що випустив перегузню. Але що відбулося насправді, мені невідомо».

На початку ХХ століття перегузня була типовою мешканкою приазовських степів і земель сучасної Донеччини. У другій половині століття тварина почала вимирати.

Цілинний степ розорювали дедалі інтенсивніше, а на його залишках випасали худобу. Пси, які допомагали пастухам заганяти отару, виловлювали у степах диких тварин, зокрема й перегузню.

У 90-х роках вчені вважали, що в Україні живе лише 100–150 перегузень. Та потроху скотарство на Сході стало занепадати. А хижого звірка зустрічали частіше. Відродження перегузні почалося в 1998-му, як пізніше фіксували вчені. А з 2009-го спостерігали бум перегузні (якщо це так можна назвати, адже загальна кількість знахідок — всього-навсього 29 тварин за 43 роки). 

У 2010-му на Приазов’ї бачили турнір двох самців, за яким спостерігала ще одна перегузня, напевно, самиця. У 2016-му перегузню спіймали біля Краматорська — це була місцева сенсація. Якщо вірити авторці дослідження, навколо Краматорська з 2016 до 2023 року знайшли 7 перегузень.

Останніми роками відео перегузні з окопів справді поширювали в мережі. Торік «мармурову кішку» бачили біля озера в Дніпрі. А цьогоріч також фіксують біля позицій військових.

Якщо перегузня навідається у ваше місто, ось коротке нагадування: тримати червонокнижну тварину в неволі чи продавати її забороняє закон.

Світлина заставки: перегузня в зоопарку Магдебурга в Німеччині. Автор фото: Клаус Рудлофф. Джерело: http://www.biolib.cz

Автобазою у Білогородці рідко хтось проходив. Коли саме там з’явився фургон, укритий яскравою тканиною, ніхто точно й не скаже. Схоже, фургон був цирковий. Кузов сильно заіржавів. Біля машини стояло відро, на дно кузова хтось насипав трохи тирси.

Підійшовши до фургона впритул, з несподіванки можна було б і заціпеніти: в кузові сиділи двоє ведмедиць, кожна зачинена в іржаву клітку завбільшки приблизно квадратний метр. Клітки заледве вміщали самих тварин.

Саме це побачили зоозахисники, які приїхали до Білогородки на Київщині у 2015-му. Власник представив їм своїх «артисток» — ведмедиць Юлю і Зою. Тварини працювали у сфері розваг. Виступивши, ведмедиці поверталися у тісні клітки. 

Як склалася подальша доля Юлі та Зої? Як позначилася на психіці та здоров’ї цих тварин циркова кар’єра? У цьому матеріалі шукаємо відповіді на запитання про життя Юлі й Зої зокрема та циркових ведмедів загалом. 

Як і де захисники тварин вперше зустріли Юлю й Зою? 

«Я дуже добре пам’ятаю цей день. Був червень. На автобазі стояла машина, не дуже велика, отака, як хліб возять. Клітки були маленькі, тому вони обидві ставали поруч у цей фургон. На місці був і власник. Здається, це й був дресирувальник, але до кінця не зрозуміло. Він багато не розказував», — пригадує керівник фонду «Чотири лапи» Тарас Бойко. Телефон власника ведмедів у фонду залишився, але за номером можна почути хіба що запис «Цей номер не обслуговується».

Чи то ведмедів хтось помітив і сповістив зооактивістів, чи до них звернувся сам власник, достеменно невідомо. Фахівчиня з поведінки ведмедів Марина Шквиря тоді працювала консультанткою фонду «Чотири лапи», який опікувався ведмежим притулом у Березівці на Житомирщині. «Мені подзвонила Яна Ренк, зоозахисниця, — згадує Марина. — Яни вже немає серед живих, її вбили росіяни в перші дні повномасштабного… Вона тоді розповіла про машину з ведмедями. Сказала, що власник згоден їх віддати. Я взяла таксі, поїхала в Білогородку, сфотографувала, відправила фото керівникам фонду. Вони прониклися, сказали “беремо”».

Тоді працівники «Чотирьох лап» приїхали в Білогородку й підписали з власником договір про передачу тварин. Серед підписантів був Тарас Бойко, який переповідає слова колишнього власника Юлі та Зої. То був молодий хлопець, який сказав Тарасові: «Я вже їх тримати не можу. Користі від них небагато, бо вони старі й хворі. Тому забирайте».

Ведмедиць повантажили у транспортувальні клітки й перевезли в Березівку. Днів за 10 підготували вольєри, у які їх зрештою випустили.

Чотири роки потому Зою і Юлю переселили до ведмежого притулку «Домажир», де вони живуть і тепер.

У якому стані було здоров’я ведмедиць?

Ще в Березівці Зої видалили багато зубів, зіпсованих і сточених об ґрати. Юля мала схожі проблеми, тому їй теж довелося лікувати зуби.

Зої ветеринари встановили цілий набір діагнозів: цироз печінки, запалення сечового міхура, зламаний палець і кіготь, важкий неврологічний розлад та епілептичні напади. Крім того, з’ясували, що ведмедиця майже повністю сліпа.

Обидві ведмедиці проявляли патологічну поведінку: у них була важка стереотипія.

«Юля перетоптується з лапи на лапу й хитає головою, — розповідає менеджерка з комунікацій ведмежого притулку «Домажир» Оля Федорів. — Коли відвідувачі й відвідувачки це бачать, радіють, що “ведмідь танцює”. Тут важливо наголосити, що це ознака стресу і це зовсім не весело». 

Часто тварини реагують на стрес повторюваними рухами. Дещо схоже буває і в людей: нервуючи, хтось несвідомо заламує пальці, хтось гризе нігті чи олівці, хтось розгойдується з боку на бік. Одноманітні рухи можуть повторювати люди з аутизмом у стані стресу. Таку поведінку називають стереотипія. Вона трапляється і у тварин, які живуть у бідному середовищі й тісноті. Тварина починає ходити по колу, рухатися туди-сюди вздовж огорожі, хитати головою або чухатися. Поводитися так може, скажімо, слон, кінь, ведмідь, вовк чи папуга. Коли тварині є на що відволіктися, стереотипія може й не заважати повноцінному життю. Інша ситуація, коли вона мешкає в замкнутому просторі, і її дні не наповнені абсолютно нічим. Тоді тварина може фіксуватися на цій поведінці, часто аж до того, що завдає собі шкоди чи не зважає на інші подразники. Навіть тоді, коли у такої тварини з’явиться вибір, чим зайнятися, вона не відразу подолає стереотипію. Їй може знадобитися чимало часу, щоб відмовитися від нав’язливих дій і піти, наприклад, досліджувати вольєр. 

Повністю перемогти стереотипію зазвичай не вдається, особливо у старих тварин. Проте фахівці намагаються хоча б зменшити її прояви. Для цього використовують так звані збагачення вольєрів. Це спеціальні іграшки, які стимулюють цікавість тварин, змушують рухатися й відволікають від стереотипної поведінки. 

Оля Федорів розповідає про все, чим збагачують вольєри в «Домажирі»: «У нас є дерев’яна скринька, всередину якої доглядачі кладуть їжу. У ведмедя дуже розвинений нюх, він відчуває запах їжі й намагається її дістати. Ведмеді не ламають скриньку. Вони пробують взаємодіяти з іграшкою і зрештою розуміють, яку дошку треба посунути, щоб випала їжа. Є дерев’яний барабан, зверху дірочка, куди доглядачі кладуть їжу. Ведмідь знає, що треба покрутити барабан і запхати лапу всередину, щоб добути звідти ласощі.

Є перекладини, на які можна вилазити. На деяких можна й полежати. А є такі, на яких розкладають їжу, і треба її звідти дістати. Є дерев’яні м’ячики — з ними ведмеді дуже люблять бавитися. Якщо хтось проявляє сильну стереотипію, доглядачі реагують, підкидають ведмедям горішки з медом. Ведмідь відчуває запах, відволікається і йде шукати ці горішки». 

Хто ще з циркових мешкав у «Домажирі»? 

Ще до Зої та Юлі в Домажирі жила циркова ведмедиця Христина. Це одна з перших мешканок притулку. Її більше немає: Христина померла торік. Проте розказати про Христю варто. Її розтин показав багато важких хронічних хвороб.

Христина була тянь-шанською ведмедицею — це підвид бурих. Мала красиву пісочну шерсть. «Цей підвид у нас використовують лише в цирку, бо такі ведмеді маленькі, компактні. Їх легше перевозити й контролювати», — пояснює Наталія Галайко. 

Христину вилучили від власника в серпні 2017 року. Пані Наталія пригадує: «Ведмедиця жила в пересувному цирку. Власник їздив по всій Україні. Він перевозив не дуже доглянуту Христину в тісній клітці. Одягав на неї спіднички й усіляке інше вбрання, вона виконувала циркові трюки. Тут недалеко від нас є селище Івано-Франкове, і він приїхав із виступом туди. Тоді вже діяла заборона утримання диких тварин у пересувних цирках. І зооактивісти разом із поліцією вилучили ведмедицю».

На шиї у тварини була запалена ділянка, повністю позбавлена шерсті, — це місце, з якого роками не знімали нашийник. У Христини виявили багато хронічних хвороб: вона страждала на артрити, артрози, мала страшну стереотипію. У Христини була глаукома одного ока, яке довелося видалити. Зуби у ведмедиці зіпсувалися, тому працівники купували для неї корм, який вона могла пережувати.

Христина добре освоїлася у вольєрі, любила плавати й грітися на сонці. Проте хронічні хвороби все одно нагадували про себе. Два роки тому Христя почала дуже важко хворіти й страждала. У «Домажирі» ухвалили рішення про евтаназію. Христина прожила 27 років. 

Чому в циркових тварин стільки хвороб?

Коли ведмедя утримують приватно, здебільшого власники не можуть забезпечити нормального для нього харчування, пояснює заступниця директора ведмежого притулку «Домажир» Наталія Галайко. Тварини живуть у тісних клітках, і малорухомий спосіб життя шкодить опорно-руховому апарату. Циркова тварина в постійному стресі: яскраве світло, багато людей, шум, оплески, музика, багато запахів. 

Наталія Галайко розповідає: «Видно, що наші ведмеді, які прибули з цирків, зазнавали знущань у попередніх місцях утримання. У них великі проблеми із зором, слухом і важка стереотипія».

Іноді в цирках чи на мисливських станціях тварині завдають шкоди свідомо. У «Домажирі» не знають про випадки, коли б когось зловили на гарячому. Однак про це свідчать висновки ветеринарів, які оглядали ведмедів. Наталія розповідає: «Наша Зоя не бачить. Ветеринари припускають, що ведмедицю могли осліпити навмисно, щоб вона не реагувала на яскраве світло. Наприклад, іноді тварин б’ють палицями по шийному відділу хребта, через що порушується іннервація. Якщо порівняти стан здоров’я циркового ведмедя і тварини, яку просто утримували в клітці, то стан здоров’я циркових тварин набагато гірший».

Дізнатися, як насправді жила тварина до того, як потрапила в реабілітаційний центр, не так просто: «Якщо тварину примусово вилучають, часто не вдається навіть зустрітися з власниками, не те що докладно дізнатися про життя тварини. Власники не завжди з’являються на вилучення. Іноді кажуть: “Приїжджайте, там буде представник”. Ми забираємо — і все».

У ведмедя, якого використовують у сфері розваг, немає зимового сну. Це теж впливає на ведмедяче здоров’я: процеси в його організмі протікають зовсім не так, як це природно для виду: «У природі буває, що ведмідь не доїв і не пішов спати. Але це одиниці. На наступний рік такий ведмідь може залягти на зимовий сон. А в неволі у ведмедя вибору немає: йому рік у рік просто не дають спати. Фізіологічні процеси порушуються. У зимовому сні має відновлюватися шкіра на лапах, спалюватися помаленьку жир до весни. А цього всього не відбувається.

Взимку в природі ведмеді нічого не їдять. Навесні тварина трошки їсть, потім починається парувальний сезон — вона худне. Їсти багато починає в серпні. На зиму тварина може збільшити свою вагу аж на 40 %. У неволі все по-іншому. Зоя і Юля були худі, а буває, що в неволі ведмеді перегодовані, і це їм теж шкодить». 

Як Зоя і Юля приживалися в «Домажирі»?

Вольєр для Зої збудований так, щоб вона вільно пересувалася. Вона живе сама. Поселяти її з родичами небезпечно: ведмеді можуть конфліктувати, а це для сліпої ведмедиці великий ризик.

Інша справа — Юля. Два роки тому її перевели з адаптаційного вольєра у великий. У сусідньому живуть Маня та Квітка. «Можливо, Юля зможе соціалізуватися й жити у великому вольєрі з Манею і Квіткою, — сподівається пані Наталія. — Маня й Квітка теж жили раніше окремо. А тепер їдять поруч, сплять разом. Щодо стосунків між ними і Юлею — бувають кращі дні, бувають гірші… Ми сподіваємося, що вони подружаться. Це вже четвертий рік соціалізації. Ми йдемо дуже маленькими кроками. 

Соціалізація ведмедів інколи триває роками. У разі успішної соціалізації вони живуть разом. Це покращує їхню якість життя».

Чи має ведмідь особистість?

Ще й яку! «Характери ведмедів дуже відрізняються, — розповідає Оля Федорів. — Кілька ведмедів у нас спокійні, гуляють собі помаленьку, нікуди не поспішають. Є активні, які носяться від самого ранку, в обід трошечки посплять і знову бігають, граються».

Зоя — розважлива пані. Вона залюбки все обнюхує й часто підіймає голову вгору, щоб відчути запахи в повітрі. Юля дуже любить гратися зі збагаченнями і демонструє химерні пози. Оля Федорів навіть створила в соцмережах рубрику «Пози йоги від Юлі». Особливо полюбилася ведмедиці підвішена на ланцюгах колода, каже Оля: «Вона під цю колоду лягає і ну її чотирма лапами розхитувати! Або любить в басейні сидіти, вона там сидить довго. Любить мордочку у воду занурити, і видно тільки очі. Я кажу на неї “крокодил”».

У всіх у «Домажирі» свої смаки. Наприклад, місцева ведмедиця Маша відома своєю любов’ю до помідорів, а Потап обожнює рибу. У Зої улюблена їжа — це банани. Юля не перебирає — їй смакує все. 

Як думає ведмідь?

Наталія Галайко розповідає: «Інтелект ведмедя десь на рівні собаки.

Ведмідь має дуже добру пам’ять. На 80 % харчування ведмедів складається з рослин, тому їм треба пересуватися чагарниками, де можуть бути ягоди або інша їжа. Тож вони створюють власні маршрути. Ведмеді думають, куди вирушити по їжу. 

Ведмедиці дуже дбайливо виховують ведмежат два-три роки. Ведмедиця може прийняти і чуже ведмежа, якщо це сирота. Буває, що молода ведмедиця народжує дитинчат і не може дати їм усіх навичок, тоді стара ведмедиця може їх забрати. 

Ми їздили в Карпати й спілкувалися з місцевими людьми. Нам розповідали, що ведмідь, помітивши мисливців, може піти задки, щоб поставити сліди не в той бік і надурити людей. Це справді тварини, які думають».

Науковці застерігають, що не варто наділяти тварину людськими рисами. Проте це аж ніяк не означає, що ведмідь добре почувається в клітці. Дискомфорт тварини, яка живе в тісному й бідному середовищі, — це не тільки обмеження в рухах. У таких умовах у неї мало сенсорного навантаження, простою мовою — їй страхітливо нудно. Особливо це стосується тварин із розвиненим інтелектом. А ведмеді точно належать до таких.

Збагачення вольєрів у «Домажирі» — і для відволікання від стереотипії, і для того, щоб ведмеді могли поміркувати. Навіть їдять вони з «манерами»: мають власні способи посмакувати улюбленою їжею. Ольга ділиться своїми спостереженнями: «Ми даємо їм апельсини. Я не раз помічала, як вони виїдають всю м’якоть, а шкірку залишають. Колись привезли кавуни. Вони легенько зверху надавлювали, кавун тріскав, вони його розгортали й виїдали все зсередини. Вони не заковтують все одразу. Навіть яблучко на лапку собі ставлять і потрошку їдять. Правда, ведмідь вкусив двічі-тричі — і вже яблучка нема». 

Що відбувається після реабілітації та соціалізації ведмедів?

Часто люди питають, чому ведмедів не випускають із реабілітаційного центру в природу, каже пані Наталія. «Є центри, які займаються ведмежатами з дикої природи, у яких, наприклад, мама загинула. Їх безконтактно вчать виживати. Якщо ж тварина народжена в неволі й звикла до людини, це величезний ризик. Можливо, ведмідь дасть собі раду в природі. Проте він буде підходити до людей. А контакт із людьми не завжди закінчується позитивно».

Ведмеді, які потрапили в «Домажир», житимуть тут все своє життя. Вони якоюсь мірою стоять на захисті своїх родичів у неволі. У притулку люди можуть побачити ведмедя в умовах, близьких до природи, і послухати історії про їхню долю. Після цього навряд чи у цих відвідувачів і відвідувачок виникне бажання замкнути таку тварину в клітку, начепити на неї спідницю чи надіти нашийник.

Чи траплявся вам на очі дикий хом’як в українській природі? Якщо ви зараз уявили сирійського хом’ячка, якого часто тримають удома, то  можете скласти хибне враження про його родича з України. Він — справжній велетень серед гризунів: найбільші важать понад кілограм! 

Європейський, або звичайний хом’як — це боєць за місце під сонцем. Він відчайдушно відганятиме кожного, хто тільки спробує порушити його кордони. Однак європейський хом’як, попри такий міцний характер, опинився під загрозою вимирання. Він перебуває в Червоному списку Міжнародного союзу охорони природи як вид під загрозою зникнення. 

Хом’якові полюбилися українські городи, тож люди записали його в категорію небезпечних шкідників. «Щороку в Україні, за моєю оцінкою, вбивають більше тисячі хом’яків, — каже зоолог Михайло Русін. — В ютубі, тіктоці, буває, з’являється відео дикого хом’яка. Половина коментарів під ним — у стилі “яка няшечка”, а друга половина — про те, що “цього шкідника треба негайно вбити”. Коли ми пишемо, що це червонокнижна тварина, відповідь зазвичай така: “А ви приїдьте і заберіть з мого городу вашого цінного хом’яка!”». Що ж, приїду й заберу, вирішив колись Михайло Русін, читаючи такі коментарі. І заснував Центр порятунку хом’яків.

Команда спеціалістів справді виловлює диких хом’яків на ділянках, за потреби лікує й відселяє у природу. Ця ініціатива принесла  Михайлові спеціальну відзнаку Всеукраїнської зоозахисної премії 2024 року.

Гризун у бойовій стійці

— Чи є у європейського хом’яка особливості поведінки, яких в інших тварин немає?

— Є, і це бойова стійка. Якщо хом’якові загрожує людина чи тварина, він стає на задні лапки й кидається на неї, намагаючись відігнати. Це дуже характерна поведінка.   

Хом’як — тварина жадібна. Так він пристосувався до життя в природі. Він збирає корм і забиває собі за щоки, потім приносить у нору і лапою лупцює себе по щоках, вибиваючи це все назовні. Коли хом’як із набитими щоками біжить, вони ширші за його тіло. Знаєте, він із цими здоровезними щоками схожий на акулу-молот.  

— Чим зайнятий дикий хом’як протягом доби?

— Хом’яки можуть виходити з нори й удень, але все ж основний період активності для них — ніч. Уночі хом’як збирає харчі та заносить собі в нору, у спеціальну комору. Він їсть рослинну їжу, проте може з’їсти й комах, навіть дрібних мишей чи яйця маленьких пташок.

До речі, хом’як ніколи не повзає під землею, під’їдаючи картоплю чи моркву. Це роблять зовсім інші види.

— Що європейський хом’як робить узимку?

— У нормі — спить. Це справжнісінька сплячка: температура тіла падає до 8 градусів, серце сповільнюється до одного удару на хвилину. Як і всі види, які взимку неактивні, восени він жирує: багато їсть, щоб запастися жиром. А ще робить собі склад харчів у коморі, аби було що їсти, коли прокинеться.   

Агресивні побачення 

— Як дикі хом’яки взаємодіють між собою?

— Це жорсткі одинаки — вони не утворюють сімей. Самець і самиця живуть окремо, часто вони одне одного дуже сильно б’ють лапами й кусають.  Самиця може навіть убити самця — таке часто буває під час парування. Хоча самці зазвичай більші, самиці агресивніші й жорстокіше б’ються.  

Під час перетримки ми завжди селимо їх окремо, щоб не допускати бійок. Якщо їх тримати групами, велика ймовірність, що залишиться лише один. 

— А як вони реагують на інші види?

— Дикі хом’яки — бойові тварини. Вони стають у свою бойову стійку й починають стрибати, захищаючись чи нападаючи. Буває, хом’як намагається так прогнати собаку або кота. Незважаючи на це, коти часто вбивають хом’яків, і це велика проблема. 

Чому щезають дикі хом’яки

— Ми вже згадували, що дикий хом’як під загрозою зникнення. Наскільки ситуація критична? 

— Прогнозують, що до 2050 року хом’яків як виду просто не буде. Про це говорить математична модель, побудована на показниках народжуваності й смертності. Хом’як — вид, що дає дуже багато потомства. В ідеальних умовах самиця здатна народити малят тричі на рік, і в кожному приплоді може бути 6, 8, а то й 10 хом’ячат.

Колись воно так і було, але в останнє десятиліття приплід є вже тільки раз на рік. Кількість малюків у приплоді теж зменшується.

У природі хом’як не надто піклується про потомство: самиця зазвичай покидає малих приблизно за місяць. Водночас серед них висока смертність — передовсім через хижаків.

Якщо змодельована тенденція триватиме, за прогнозами науковців, вид справді може повністю зникнути. 

— Чому дикому хом’якові живеться гірше?

— Клімат теплішає, і зима тепер менш стабільна. Раніше європейський хом’як залягав у сплячку в листопаді і до березня спав. А зараз сніг випав, на Новий рік вже й дощ іде, потім знову сніг… І хом’як то засинає, то прокидається.

Це дуже високі енергетичні затрати. Якщо в хом’яка постійно ці гойдалки, тварина виснажується. Часто європейські хом’яки гинуть під час зимових відлиг.

Диким хом’якам загрожує і велика кількість пестицидів на полях. Тут відіграє роль і занепад дрібного фермерства. Це дуже важливо: на дрібних городах у хомʼяків завжди багато калорійної їжі, але тепер вони дедалі частіше опиняються на величезних полях, засіяних однією культурою. Нею і мусить харчуватися тварина. Однак, за дослідженнями французьких учених, монодієта погіршує здоров’я хом’яків.

— Воєнні дії якось впливають на хом’яків?

— Припускаю, що так. На північний схід від Харкова була популяція європейського хом’яка. І саме через той район, де жили хом’яки, був наступ у 2022 році. Там все перерито, все в бліндажах. А бліндажі — це пастки для тварин. 

Головне — це людський фактор. Іноді я бачу заклики тримати європейського хом’яка вдома. Такі заклики — злочинні. Українські закони забороняють тримати вдома червонокнижні види. 

Іноді хтось або скуповує хом’яків, або пропонує, щоб ми в центрі за них платили людям. Для мене це все є шоком! Червонокнижних тварин і рослини не продають — ніколи і нікому. 

Як не з’їм, то понадкусюю: кредо хом’яка

— Навіщо з лук хом’якам іти на городи? 

— Вони туди приходять поживитися. Виходить небезпечна пастка. З одного боку, хом’якам подобається, що там повно різноманітної і смачної їжі. З іншого — люди хочуть їх позбутися, вбити, бо вважають шкідниками, а коти й собаки теж намагаються їх вполювати. Для того, щоб безпечно забрати європейського хом’яка з людської ділянки, й існує Центр порятунку хом’яків.  

Хом’яки люблять ягоди, фрукти, овочі. При чому на городі гризуть сам овоч — стебло їх не цікавить. Цукрові бурячки люблять понадкушувать. Особливо їм до смаку полуниці. Дикий хом’як не з’їдає одну полуницю повністю, а бігає собі й надкушує багато ягід. Буває, що буряки, кабачки, огірки надкушує.

Якось на Рівненщині люди побачили хом’яка і розповіли нам. Казали, що він не дуже-то й заважає. Аж поки не побачили, скільки полуниць він понадкушував! Вже тоді ми того хом’ячка виловили й переселили.

— Він може зробити нору прямо на ділянці?

— Так, але це частіше буває там, де мало ходять або подвір’я занедбане. Наприклад, старенькі господарі не можуть всі бур’яни виполювати, і десь там під грушею хом’як вирив нору. А буває, що він шукає собі місце під сараєм чи під вуличним туалетом.

Відрізнити нору дикого хомʼяка досить просто, але для цього потрібен певний досвід. Зазвичай це велика нора — часто в неї може зайти ціла рука. Тунель іде або вертикально вниз, або під кутом у 45 градусів. Якщо це нора для зимування, то її глибина — до двох метрів. Може бути й насип, особливо ранньою весною: якщо хом’як там зимував, то він розчищає нору й виносить ґрунт.

Зверніть увагу,  що хомʼяки ніколи не роблять поверхневих горизонтальних ходів. То попрацювали кроти або полівки-економки. Чи навіть сліпаки, особливо якщо це схід або південь України. 

— Як зазвичай до диких хом’яків налаштовані люди?

— До нас звернулася жіночка з Харкова: спитала, що їй посадити на ділянці, щоб там навпаки жили хом’яки! Начебто були дикі хом’яки в сусідів. І от вона каже: як би так зробити, щоб вони у мене більше жили? Ми  домовилися, що вона половину свого городу засіє люцерною, бо в люцерні диким хомʼякам дуже подобається. Ця історія мене найбільше потішила.

Річ не в тому, що ми кілька десятків хом’яків врятуємо з ділянок, а в тому, що ми можемо потрошку змінювати ставлення людей до тварин. Рухатися в тому напрямку, щоб люди гуманніше до них ставилися.

— Уявімо, що хтось понадгризав мої овочі, і я зрозуміла, що це хом’як. Що далі?

— Я б попросив вас дати якісь докази. Показати фотографію тварини чи відео на телефоні. Буває, люди встигають зняти хом’яка. Та якщо людина просто бачила дикого хом’яка й може адекватно його описати, тоді віримо.

Якщо з’ясовуємо, що це дійсно європейський хом’як, то ми спочатку вмовляємо людей його не вбивати. І далі можемо виїхати до них. Там ми спробуємо відловити тварину і випустити подалі від людей.

— Як можна зловити дикого хом’яка?

— Це не виглядає як екшн. Він же нічний, то що тут робити? Вночі бігати з приладом нічного бачення? Хом’як біжить, ми за ним… Такого нема. Вдень ми оглядаємо територію, знаходимо сліди життєдіяльності, а тоді виставляємо спеціальні пастки — живоловки. Якщо є нори, от біля нір і ставимо.

Всередину кладемо принаду. Дикий хом’як не пропускає нічого смачного — він точно залізе туди.

Людям без досвіду краще такого не робити, навіть якщо в них добрі наміри. Хом’яки можуть загинути. У нас ніколи такого не було, адже ми професіонали.

Є всілякі народні методи у стилі позаливати нори водою, але це все негуманно.

— Ви відразу його в коробку садите й везете подалі від людей?

— Прямо в живоловці й веземо — це ніби кліточка. Стараємося випускати там, де вже є дикі хом’яки, щоб тварина могла знайти собі пару. Але ми не робимо «хард реліз». У перекладі це «жорсткий випуск». Це коли просто відкривають дверцята клітки, копняком під задок — і пішов далі! Це може мати гарний вигляд на відео, як тварина з кліточки красиво біжить вдалину. Проте з хом’яком такий метод використовувати не можна.

Якщо випускають зубра чи кабана, йому відчиняють двері — і він собі пішов. Ніхто нічого йому не зробить. А хом’яка буквально всі хочуть вбити або з’їсти: хижі птахи, тхори, коти. На новій території хом’як дезорієнтований. Треба дати йому хоча б мінімальний прихисток, щоб він трошки затримався на місці випуску.

Ми робимо нору десь завглибшки пів метра — метр, запускаємо туди хом’яка, корм накладаємо, зверху нору закриваємо чимось важким. Останнім часом беремо тротуарну плитку, яку можна купити в будівельному магазині. Всередину кладемо невеликий запас кормів: яблука, моркву, трохи зерна.

Дикий хомʼяк вже за добу прокопує собі вихід і починає освоювати територію. Так ми даємо тварині можливість закріпитися на новій місцевості: у нього одразу ж буде прихисток. Інакше він просто побіжить куди-небудь, і вся робота, яку ми виконали, буде даремною.

Збільшити популяцію європейського хом’яка в Україні намагаються і в Центрі відновлення рідкісних видів у Київському зоопарку. Тут ми розмножуємо хом’яків згідно зі спеціальною програмою, а потім заселяємо їх у природу. Програма діє з 2019 року.

Центр відновлення рідкісних видів

— Скільки зараз мешкає диких хом’яків у цьому центрі?

— Близько 30. Спочатку було кілька відловлених. Зараз там природних хом’яків — одна-дві особини, всі інші народилися в неволі.

— Ви їх якось розрізняєте?

— Вони абсолютно різні. Є флегматичні, спокійні, є дуже агресивні, істеричні прямо. Самці намагаються якомога менше енергії витрачати, знаєте, такі ледачі жирні самці є. Самиці менші й більш тривожні. Хоча бувають і навпаки спокійні самички та дуже агресивні самці. Один самець мене багато разів кусав, коли я його обстежував чи зважував.

— Хіба ви були не в рукавичках?

— Вони будь-які рукавички прокушують! У них настільки гострі зуби, що  вони пробивають навіть спеціальні ветеринарні кевларові рукавиці.

— Не боїтеся їх брати?

— Боюсь. Дуже глибоко оці різці проникають. Є техніка, як максимально безпечно брати диких хом’яків. Та й то буває так, що не вдається уникнути укусів. Це проблема, коли працюєш із тваринами: завжди існує небезпека, що тебе вкусять або подряпають. Саме тому ми нікому не дозволяємо брати в руки диких тварин, окрім тих людей, які пройшли навчання і інструктаж.

— Куди потрапляють хом’яки з Центру відновлення рідкісних видів?

— Випускаємо їх на Одещині в Тарутинському степу спільно з організацією «Rewilding Ukraine». Там побудовані вольєри для адаптації.

Торік ми випустили у вільне життя трохи більше 20 тварин. Цьогоріч продовжимо: у планах випустити в степ 50 хом’яків. 

До складу журі Всеукраїнської зоозахисної премії цьогоріч увійшли кілька міжнародних експертів, зокрема колишній детектив і фахівець із розслідування злочинів проти тварин Марк Ренделл із Великої Британії.

Понад 30 років Марк Ренделл працював у поліції Сассекса. Почавши як патрульний, з часом він став спеціалістом із розвідки й таємних операцій. Аби зібрати докази, Маркові доводилося тісно спілкуватися з небезпечними порушниками законів, і самому прикидаючись злочинцем. Під прикриттям він допомагав розкривати справи, пов’язані з організованою злочинністю — вбивства, торгівлю людьми, зброєю та наркотиками. Та був тип криміналу, на який поліція за часів роботи Марка серйозно не реагувала, — злочини проти тварин. Вийшовши на пенсію, Марк Ренделл взявся розслідувати саме їх. 

Марк очолив організацію «Hidden in Sight», що протидіє жорстокому поводженню з тваринами. Разом з чинними поліцейськими, медіа та захисниками тварин Марк продовжив таємні операції. То чи є сенс витрачати ресурси на злочини проти тварин, коли й людських проблем у поліцейських вистачає? Про це й не тільки говоримо з Марком Ренделлом. 

«Не можу пройти повз тварину й не заговорити з нею» 

— Переді мною фото 5-річного Марка Ренделла. Хто це з вами поруч?

— Це фото зробила одна з моїх сестер. Маленький пес поруч зі мною — це такса на ім’я Джо. Він був у мене, коли мені було 5. Він був одним із моїх найкращих друзів. Ми разом робили всіляку шкоду і які-завгодно витівки. У кого є такси, ті знають, що вони не зважди чемно поводяться. Ми були спільниками у «злочинах». Одного разу я вирішив, що він матиме кращий вигляд зі смужками. І він мені дозволив намалювати на ньому смужки борошном. Ми копали дірки в саду моєї мами. Ми все робили разом. 

— Зараз маєте тварин удома? 

— У мене є діти, тож ми з дружиною піклуємося про їхніх тварин. Зараз біля мене десь є двоє врятованих собак: Бонні з Боснії та Татьяна з Румунії. Їх врятувала моя дочка. Бонні дуже розумна, вона все обмірковує, а Татьяна просто шалена. Бонні, мабуть, спить десь на ліжку, бо вона ж принцеса, а інша собака десь у саду. Вони дуже різні.

— Ви відчуваєте якийсь особливий зв’язок із тваринами? 

— Авжеж. Я радію, коли мене оточують тварини, я з ними розмовляю. Ми добре ладнаємо. Сподіваюся, що це взаємне відчуття.

Якщо я зустрічаю кота, не можу його проігнорувати. Якщо бачу собаку чи коня, то я обов’язково підійду й трохи з ними побуду. Не можу пройти повз тварину й не побалакати з нею. 

— Чому ви почали розслідувати та вивчати злочини проти тварин? 

— Коли я пішов на пенсію з поліції, вирішив попрацювати в цій царині, бо люблю тварин і хочу їм допомагати. 

Поліція має захищати вразливих людей, сприяти тому, щоб громади були в безпеці. 

Коли я почав прискіпливіше вивчати людей, які проявляли жорстокість до тварин, я зрозумів, що ті самі люди залучені в публічні злочини. У них була та сама «доріжка» до скоєння злочину, та ж мотивація, що в інших злочинців. Я все думав, чому ми [в поліції] інакше ставилися до злочинів проти тварин, ніж до злочинів проти людей? Адже в них задіяні ті самі злочинці! 

Це не була кардинальна зміна робочої сфери. Я просто перейшов від служби в поліції до того, щоб пояснювати іншим офіцерам, що тварини — частина громади. Тому, коли ти відповідаєш за безпеку громади, або сім’ї, або ще якоїсь групи, ти маєш дбати про кожного і кожну. Зокрема і про тварин. Я знав: захищаючи тварин, я захищаю і людей.

Як пов’язане насильство над тваринами та насильство над людьми 

— Ви стверджуєте, що кривдники тварин можуть кривдити й людей. Поясніть, як це пов’язано. 

— Злочинці переважно ледачі, вони шукають найпростіших шляхів скоїти злочин. Вони не хочуть надто сильно ризикувати. А це часто призводить до злочинів проти тварин. 

Аб’юзери, які завдають шкоди людям, зазвичай обирають жертвою найслабшу чи найслабшого в групі: це може бути жінка або дитина, або й тварина. 

Скривдивши тварину, вони так показують іншим людям свою владу й контроль. Або це погроза: вони дають зрозуміти, що можуть заподіяти щось схоже й людині. 

Наприклад, злочинець убиває тварину, аби показати комусь: ось як я можу розгніватись, якщо ти не зробиш, як я кажу. Часто це відбувається, якщо хтось хоче здійснити сексуальне насильство, особливо над жінками чи дітьми. 

Також буває, що тварина — це важіль впливу. Кривдник каже: «Якщо ти не зробиш так, як я хочу, я завдам шкоди твоїй тварині». Так можуть чинити з дитиною чи старшою людиною: ви ж знаєте, часом тварини — це єдині друзі для старших людей. Аб’юзери розуміють, як психологічно вплинути на своїх жертв і які взаємини у нас із домашніми тваринами. Або це може бути частиною домашнього насильства в традиційному сенсі між чоловіком і дружиною. Це відбувається досить часто в кожній країні — як у Великій Британії, так і в Україні. 

Існує зв’язок між тим, щоб завдавати шкоди тваринам, і тим, щоб шкодити людям. Це не обов’язково означає, що вони спочатку кривдять тварин, а потім переходять до людей. Вони можуть спочатку завдавати шкоди людям, а потім тваринам. Або робити це одночасно. Якщо розуміти, як діють злочинці та кривдники, можна запобігти їхнім злочинам ще на початковому етапі.

Розслідуючи вбивство людини, треба звернути увагу на тих підозрюваних, хто в минулому кривдив тварин. Також, якщо поліцейський отримує повідомлення про злочин проти тварини, його треба розглянути серйозно. Якщо ви бачите когось, хто завдавав шкоди тваринам, особливо в юності, це має вас стривожити. Є ймовірність, що така людина може завдати шкоди й людям. Краще запобігти вбивству, ніж його розслідувати. Це краще не тільки для самої жертви чи її близьких. У ширшому сенсі більше грошей та інших ресурсів витрачають на розслідування, ніж на те, щоб попередити злочин. 

— Мені запам’ятався випадок, який у 2024 році розглядав суд: підліток жорстоко вбив птаха на очах у друзів. За рішенням суду, відтоді його мала б доглядати мати, під опікою якої хлопець був і доти. На вашу думку, чи достатньо такого присуду, щоб запобігти злочинам у майбутньому? Що взагалі можна робити в таких випадках?

— Посадити когось за ґрати — це лише один аспект правосуддя. Як на мене, важливо також, щоб різні фахівці та фахівчині могли стежити за людиною, в якій помітили загрозу для громади.

Можливо, в того хлопця щось сталося чи були проблеми в його освіті. Але якщо людина кривдить багатьох тварин чи робить це в жахливий спосіб, за нею треба стежити. Потрібна система та фахівці й фахівчині, наприклад, психологи і психологині. Це попередить злочини. Важливо розуміти кримінальну психологію і те, що за чим слідує.

— Окрім випадку із собачими боями, які ще розслідування ви робили для медіа?

— Ми з колегами зняли фільм про полювання на фазанів. Хоча ці птахи не живуть у Британії, полювання на них тут вважають чимось на кшталт традиційного спорту. Фазанів спеціально вирощують на фермах в інших країнах Європи. Життя фазанів, принаймні на час створення фільму, починалося в жахливих умовах. Потім їх переправляли поромами через Ла-Манш і випускали на мисливських угіддях Британії, де їх із легкістю стріляли мисливці — не для їжі, а для розваги. Так убивали близько 35 мільйонів фазанів за один мисливський сезон.

Я працював у Лізі проти жорстоких видів спорту. Ми з колегами хотіли показати людям, що відбувається, і тому в 2015 році зняли документальний фільм про життя цих фазанів. Він став частиною кампанії проти полювання на птахів, яка триває й досі.

Компанії-перевізники, які володіли поромами, через тиск громадської думки того ж 2015 року Пізніше французькі фермери судилися проти поромних операторів. На їхню думку, їх дискримінували, відмовляючись перевозити їхні товари. Перевізники відстояли своє рішення в судах. Однак птахів все ще перевозять через тунель під Ла-Маншем. Кампанія проти відстрілу фазанів триває. перестали перевозити фазанів. Ймовірно, вони погодилися на це, бо опиратися громадській думці було б фінансово невигідно.

У «Hidden in Sight» ми розслідували, як мавп тримають удома. Робили це разом із зоозахисними організаціями Born Free Foundation та «Four Paws». Наші фото та інформацію зоозахисники брали у звіти, ці фото потрапили в медіа, їх показували у британському парламенті. Зрештою торік у березні в країні заборонили тримати мавп удома. Щоправда, всі передбачені заходи (ліцензування власників) наберуть чинності у 2026 році. 

Іноді так само важливо показати яскраву історію в медіа, як і піти з певним випадком до суду.

«Щоб оберігати громаду, зважайте на злочини проти тварин» 

— Чи є у вас дані про те, скільки щороку реєструють випадків жорстокого поводження з тваринами у Британії? 

— На це питання важко відповісти, бо кількість повідомлень про жорстокість значно відрізняється від числа судових переслідувань, а дані не завжди є достовірними. У 2021 році було 400 судових справ. За перші 6 місяців 2024 року зафіксували 44 800 повідомлень про жорстокість до тварин, але не всі з них можуть бути злочинами.

— Чи хтось отримує реальні строки у в’язниці? 

— Так, є чимало злочинців, які за жорстоке поводження з тваринами отримали реальні терміни за ґратами. Перший п’ятирічний тюремний строк присудили торік організаторам собачих боїв.

— На вашу думку, наскільки активно розслідують злочини проти тварин у різних країнах? 

— У Великій Британії є благодійні організації, які борються зі злочинами проти тварин, але зацікавити поліцію цією проблемою складно. У більшості країн ситуація схожа. Я не думаю, що котрась із них справді досягла успіху в цьому питанні. 

Проте дедалі більше людей у прокуратурі, політиці та поліції починають розуміти, що серйозне ставлення до злочинів проти тварин — необхідність. З 2016 року Федеральне бюро розслідувань США визнає жорстоке поводження з тваринами одним із правопорушень, які треба реєструвати в національній базі даних. Деякі країни також починають усвідомлювати важливість цього питання: у Франції проходять спеціальні тренінги для поліцейських, я сам треную в Греції, а на Різдво проводив навчання в Косові.

Поступово щораз більше правоохоронців розуміють, що жорстокість до тварин рідко буває ізольованим злочином: у більшості випадків кривдники і кривдниці тварин роблять не тільки це. Зазвичай вони вчиняють й інші злочини. Поліцейські дедалі більше усвідомлюють, що всі види злочинів треба розслідувати прискіпливо. Якщо ви працюєте в поліції і справді хочете захистити громаду, мусите зважати на злочини проти тварин. Не можна їх ігнорувати. 

Ми вже показували залаштунки роботи контактного зоопарку «Звірополіс» — тоді журналіст UAnimals media побував там у ролі стажера і працював під прикриттям два дні, аби дізнатися про умови утримання тварин. Однак після публікації матеріалу до нас звернулася колишня працівниця «Звірополісу». Дівчина кілька місяців доглядала тамтешніх тварин, і цей досвід змінив її світогляд. Ділимося її історією — раптом вона відкриє очі ще комусь. Якщо минулий репортаж був драмою, то ця стаття — фільм жахів. 

Ліки від депресії

Олександра щойно закінчила Київський політехнічний інститут і пірнула в доросле життя. Ось тільки не знала, куди плисти. Продовжувати бути лінгвісткою не хотілося. Дівчина шукала себе, та екзистенційні питання тягнули на мулисте дно. Потонути завадив хлопець.

Саша давно дзижчала йому на вухо про контактний зоопарк, який побачила в соціальних мережах у подруги. «Тваринки рятують від депресії», — сказав хлопець і запропонував нарешті відвідати омріяне місце. Олександра погодилась, вона ж бо ніколи не бачила на власні очі мавпочок, дикобраза і сурикатів, а тут ще й пожамкати усіх можна! Вона схопилась за це рятівне коло і поїхала в торгово-розважальний центр «Cosmo Multimall» у контактний зоопарк «Звірополіс».

Дівчина пустувала з тваринами, і сум щезав. 

Дивувало тільки, що працівники лишають відвідувачів сам на сам із тваринами. Може, в контактному зоопарку замало персоналу? Саша наважилась запитати в адміністратора, чи не шукають людей у команду. «Шукаємо», — відповіли їй. Виявилось, що працівників тут завжди бракує. Дівчина зацікавилась роботою, але відразу попередила, що не має ветеринарної освіти. Однак, як їй відповіли, такі знання тут нікому й не потрібні. Головне — любити тварин. Цього у Саші по вінця. У дитинстві вона мріяла про кота, але батьки були проти. Тож зараз робота в контактному зоопарку здалась їй втіленням дитячої мрії. І тут будуть не тільки коти, а ще й екзотичні тварини. Після співбесіди, де обговорювали все, крім тварин: зарплату, графік, як правильно розмовляти з відвідувачами — її взяли на роботу. Адміністраторка лякала іспитом із раціону для тварин, але й того зрештою не провели. 

Саша вийшла на стажування вже наступного дня. Жодних паперів чи контрактів не було, а зарплату видавали в конверті. Згодом Саша дізналась, що власники працюють як фізичні особи-підприємці. Вона наполягала підписати бодай якийсь договір. «Тоді ще не вистачало свідомості зрозуміти те, що контактний зоопарк — це бізнес», — визнає дівчина. Сумніви підкрались уже на початку стажування. Тоді пролилася перша кров.

Саші призначили куратора — хлопець мав навчити її прибирати вольєри і пускати відвідувачів до тварин. Однак він ще й сам не до кінця тямив у всіх справах, бо працював у «Звірополісі» лише кілька місяців. Можливо, тому хлопець помилився. На третій день її стажування він відправив Сашу до носух, а ці тварини вміють відкривати двері й можуть боляче дряпати. Уникнути ран допомагає спеціальний одяг, та дівчину ніхто про це не попередив. Певно, вона навіть ще не вивчила імена всіх колег, коли пройшла бойове хрещення в носух.

Саша привела у їхній вольєр відвідувачів. Носуха цьому не зраділа — кинулась дряпати людей і агресувати. Саша відтягувала тварину, і та смачно вкусила дівчину за руку. Можливо, сплутала з іграшкою. Їх тут ціла (тобто напівціла) одна. Олександра глянула на рану: роздерта шкіра і ллється кров. 

«Ой, прикусила», — сказала відвідувачам і заховала руку за спину. Цієї фрази навчила адміністраторка: тварини у «Звірополісі» не кусають, а «лагідно-грайливо-люблячи прикусують».

Після такого «прикусила» дівчина негайно поїхала у травмпункт. Лікар не зашив рану, бо туди могла потрапити інфекція від тварини. «Звірополіс» оплатив дівчині медикаменти. 

Саша прийшла лікуватися сюди від депресії, а врешті загоювала інші рани — не душевні. Близько двох тижнів тривало відновлення, і вона знову вийшла на роботу.

«Сподіваюсь, до ранку доживе»

Надалі тривожні дзвіночки тільки гучнішали. В один з робочих днів, уже під вечір Олександра помітила в єнота нудотні позиви. Він кричав, притиснувшись до стіни. Дівчина подзвонила ветеринару, який періодично навідувався в контактний зоопарк: 

— А що з ним? — запитав.

— Кричить, — відповіла Саша.

— Ну, муркає, як завжди?

Далі дівчина впродовж двох годин переконувала і вмовляла його приїхати на Шулявку в торговий центр і оглянути єнота. Ще годину лікар звідкись їхав. Весь цей час єнот продовжував кричати. Врешті виявилось, що хтось погодував його чимось не тим. Працівники часом «балують» тварин забороненими ласощами. Наприклад, Катерина, яка працювала у «Звірополісі» вже хтозна-скільки, інколи давала шматок шоколадки улюбленцям. А такі смаколики для них особливо шкідливі. Лікарка ветеринарної медицини Інна Васильківська, яка часто має справу з дикими тваринами, пояснює: теобромін із шоколаду погано метаболізується в організмі єнотів — коли він накопичується, це вражає нервову систему, шлунково-кишковий тракт, серцево-судинну систему і нирки тварини. 

Цього разу дівчата побігли в аптеку і купили ліки — те, що лежало в шухляді у підсобці, не підходило. Ветеринар наколов єнота препаратами і сказав: «Сподіваюсь, до ранку доживе, а як ні — подзвоните». 

Наступного ранку єнотові стало краще. «Пощастило», — каже Саша. Гепіендом закінчувалась далеко не кожна подібна історія. Колеги розповідали Саші, що колись перегодували їжатицю горіхами. Після цього частування тварину не вдалось врятувати. Одні виправдовувались, мовляв, вона вже стара була. Інші сперечалися: «Та ні, молода». Олександрі на мить здалося, що вона в божевільні. Як виявилось, це і справді було так.

У «Звірополісі» настав особливий день: мавпа народила. Дитинчат тимчасово посадили в карантин — у клітку метр на метр в підсобці. Однак «тимчасово» затягнулося. Коли минув місяць, Саша поцікавилась у керівника про майбутнє малят. «Ми скоро добудуємо вольєр в іншому [контактному] зоопарку, і вони житимуть там», — відповів хлопець.

Добудували вольєр чи ні, Саша не знає, але якщо і так, було вже пізно. У мавпенят відмовили задні лапки. Вони спали там, де й ходили в туалет, а харчувались лежачи. Можливо, ще студінь у підсобці погіршила їхній стан.

Дівчина надокучала керівникові щоденними повідомленнями: «Заберіть їх, будь ласка». Хлопець обіцяв: «Завтра». Тваринок звільнили тільки за два місяці.

— А куди їх повезуть? — запитала дівчина. 

— У власника за містом є приватний [контактний] зоопарк, — відповів ветеринар.

Тут усі чули про цей міфічний «зоопарк», але ніхто його не бачив навіть на світлинах. Згодом адміністраторка потайки розповіла Саші, що насправді мавп присиплять. Ситуація настільки нажахала Сашу, що відтоді вона вирішила фотографувати і знімати відео для викриття жорстокості до тварин — хоча б у медіа, якщо не в поліції. Вона вже збагнула, що у «Звірополісі» багато проблем, але хотіла щось змінити перед звільненням. 

Чи можливі реформи в контактному зоопарку?

Щойно діти заходять у «Звірополіс», одразу ж підбігають до морських свинок. Та зовсім не тому, що обожнюють гризунів. Просто вольєр із морськими свинками перший від входу. Діти влаштовують тваринам справжню хитавицю. Гризуни тріпотять від таких атракціонів, тому Саша запропонувала пересадити гризунів подалі. А замість них посадити сцинка, який значно менш популярний. Та її ідею не втілили у життя — уже скоро це мало трагічний наслідок. 

Одного ранку Саша прийшла на роботу і не побачила морської свинки. Колеги розповіли, що напередодні хтось впустив тварину з висоти. Морська свинка померла в конвульсіях, але покарання не було ані для доглядачів, ані для відвідувача, ані для керівництва. А мало би. 

Стаття 299 Кримінального кодексу України говорить: «Жорстоке поводження з тваринами, що відносяться до хребетних, у тому числі безпритульними тваринами, що вчинене умисно та призвело до каліцтва чи загибелі тварини, … караються арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до трьох років».

Однак правопорушення приховали.

Тим, щоб недбалість у догляді за тваринами не була надто очевидною, опікувалась адміністраторка. Раніше ця дівчина працювала в дніпровському «Звірополісі» і привезла звідти багаж досвіду. З її ініціативи почали купати сурикатів, бо малі вже смерділи сечею. А хто з відвідувачів захоче бавитись із такими? Банні процедури влаштували в тазу, і Саша взялася фотографувати це. Але раптом адміністраторка сказала: «Нікуди не публікуй цього, бо зоозахисники нас закриють» (як показує досвід UAnimals, це не так легко. Навіть із фотодоказами жорстокості до тварин). 

Ще з нововведень від адміністраторки було миття поверхонь хімічним засобом — екоцидом. У Саші очі на лоба повилазили: «А раптом тварини нализькаються?».

Адміністраторка вважала, що змивання водою вистачить, щоб вберегти тварин від отруєння. Це підтверджує і лікарка ветеринарної медицини Інна Васильківська: «Екоцид — хороший препарат для дезінфекції, якщо його правильно використовувати. Під час прибирання вольєру можна застосовувати 0,5–1-відсотковий  розчин, дати препарату повністю висохнути, а за необхідності промити чистою водою і ще раз дати висохнути. Тоді препарат безпечний». Але водночас Інна говорить про інший ризик: якщо препарат разом із рідиною потрапить на шкіру тварини, може виникнути подразнення. Зате тепер у «Звірополісі» пахне квіточками. Відвідувачі усміхаються — і це головне.

До слова, на світлинах, які встигла зробити Саша, у тварин є шкірне захворювання. Лікарка говорить, що найімовірніше це дерматит. Він може бути алергічний, грибковий чи паразитирного походження. Звісно, за фото діагностувати складно — потрібні додаткові дослідження. 

Саша запропонувала купити іграшку для носух, бо вони вже гризли шпалери: дівчина ледве встигала вихопити шматки з їхнього рота. Та адміністраторка переконувала, що носухи не гратимуться іграшками. Одна працівниця обурилась і купила іграшку за власні гроші: невже втомлені тварини не заслуговують бодай на якусь радість після 12-годинного робочого дня? За конвенцією Міжнародної організації праці, люди працюють 40 годин на тиждень. Тварини у «Звірополісі», для порівняння, працюють всі 84, ще й без вихідних. Що це, як не рабство?

Такі умови тут не лише у тварин, а й у працівників. Після того, як відвідувачі залишають залу і контактний зоопарк зачиняється, працівниці прибирають вольєри, але ці години вже ніхто не рахує у зарплатню. А впродовж дня працівниці часто не встигали навіть пообідати, бо перерва тривала лише 20-30 хвилин. Саша попросила керівництво подвоїти час на відпочинок. І це чи не єдина з реформ, яку вдалось запровадити. 

Однак Саша вже не могла миритись з усім безладом і халатністю, тому вирішила звільнитись.

Пробудження свідомості

Чому не пішла раніше? Дівчина вважала колег досвідченішими за себе. «Вони точно знають, що роблять», — думала вона. Потім сподівалась на зміни. 

«Сюди приходять від любові до тварин, а потім через неї ж звільняються», — каже Саша. Дівчина зрозуміла, що тут тільки заробляють на тваринах, але не люблять їх. Принаймні не всі. 

Дівчина не відразу написала UAnimals — сумнівалась, що магнатів ринку вдасться притягнути до відповідальності. Однак вірить у силу розголосу. Зараз вступила на магістратуру з журналістики в університет Тараса Шевченка і нарешті знайшла себе — хоче змінювати суспільство. І першим, за що боротиметься, буде заборона контактних зоопарків.

«Продам хом’яків диких європейських». Таке оголошення я залишила на olx. Обіцяла здорових і активних самця й самицю. Хом’як європейський — тварина з Червоної книги, тому просила мінімум по 800 гривень «за штуку». Пів дня оголошення чекало на модерацію, а ввечері його відхилили. Цей товар був у переліку заборонених до публікації.

Проте згодом я зробила спробу номер два і не вписала повну наукову назву виду, проте детально описала моїх червонокнижних «улюбленців». І от — оголошення прийняли.

У мене не було жодного хом’яка, а диких хом’яків я взагалі ніколи не бачила. А якби був, мені легко вдалося б порушити норми права. Так, українське законодавство забороняє торгувати червонокнижними тваринами й рослинами. Попри це, такий продаж донедавна відкрито процвітав на одному з найпопулярніших сайтів оголошень.

Рись на olx

7 вересня 2023 року біля торгового центру в Обухівському районі під Києвом припаркувалися два авто. З одного вийшла модно вдягнена пані та ще одна жінка з блокнотом. З іншої машини випірнув чолов’яга з переноскою для котів.

— Ви документи на тварину привезли? — спитала пані з блокнотом. 

— Треба документи — зробимо! Потримайте в руках, не бійтеся!Нужны документы? Сделаем! Подержите в руках, не бойтесь!

Чоловік витяг з переноски невеличку рись і вручив модно вбраній жінці. Авжеж, нехай потримає, щоб остаточно пройнятися почуттями й врешті-решт купити рись! Вона цілих два тижні думає! Заможна молода матуся відгукнулася на оголошення з olx, у якому він пропонував рись. Річ у тім, що донька покупчині подивилася «Мавку» й просто закохалася в персонажа на ім’я Квусь, схожого на рисеня. Дівчинці кортіло мати рисеня вдома. За живу тварину чолов’яга просив 3 800 доларів.

Щойно матуся взяла рисеня, з’явилася поліція. Тварину вилучили силою. Жінку в модному вбранні звали Марина Іванюсько, вона юристка зоозахисної організації URSA. Роль помічниці з блокнотом зіграла співзасновниця URSA Ярослава Коба, яка й вигадала легенду для прикриття.

«Ми запитували, чи вона не кусається, чим годувати, чи стерилізувати, скільки їй місця треба. Нам розписували в повідомленнях, що це ледь не найпростіша в утриманні тварина, яка не страждає від того, що живе в будинку і їсть котячий корм», — згадує Ярослава.

Чоловік писав, що зводить дорослу рись із самцем раз на рік і розпродує приплід. Молода вилучена рись мала недостатню вагу й багато хвороб. 

«Поїхати до них і довести, що там розводять тварин, не вийшло. Вони ж своє місце не розкривають, — говорить Ярослава. — За місцем реєстрації того чоловіка рисей немає. Для того, щоб простежити за ним і обшукати місце, потрібен ордер на обшук, але в Україні це адміністративне правопорушення і ордер в таких випадках не роблять». Тож продавець відбувся штрафом.

Кошеня рисі назвали Урсою. Зараз Урса на реабілітації в Центрі порятунку диких тварин на Київщині. Їй шукають притулок за кордоном, щоб вона могла жити принаймні в напіввільних умовах, розповіла Ярослава Коба. 

«Коли вилучили цю рись, у мене обривався телефон, — пригадує юристка Ніна Арзамасцева, яка робить юридичний супровід під час перетину кордону з тваринами. — Дзвонили якісь незрозумілі люди, питали, чи можуть вони повернути вилучену рись собі. Я почала їм ставити питання. Врешті сказала: забудьте».

Не тільки великі

Закон забороняє продавати й купувати не лише ведмедя чи велику кішку, а й навіть найдрібнішу тварину з Червоної книги. Тому я й вирішила почати свій експеримент з хом’яка.

Щоправда, дикий червонокнижний хом’як не такий уже й малий — до пів кіло. І дуже любить понадкушувати все, що є на городі. Тому люди зазвичай прагнуть позбутися такого постояльця.

У Центрі порятунку хом’яків цих тварин просять не вбивати, а повідомляти про них зоологам. Тоді фахівці відловлюють хом’яка на ділянці й відселяють у природу. Керівникові центру Михайлові Русіну не раз давали поради: мовляв, платіть людям за хом’яків, тоді власники городів охочіше їх віддаватимуть. Порадники навіть не розуміли абсурдності цієї пропозиції. Та й це ще не все. «У нас був кейс, коли якісь невідомі хотіли скуповувати хом’яків по дві тисячі гривень хтозна навіщо, — говорить Михайло. — Ми відмовили, й історія не мала продовження. А може, вони десь таки знайшли браконьєрів, які їм постачають тварин. Ми цього не знаємо».

Чи не найбільш популярними героями оголошень на olx серед червонокнижних ставали куницеві — тхори й перегузні. А може, про них просто найбільше відомо, адже зоологи Центру реабілітації та допомоги куницевим в Україні пильно моніторили сайти з продажу протягом останніх років. Якщо бачили оголошення про продаж рідкісної тварини, зв’язувалися з продавцями й вели наполегливі перемовини. Випадки закінчувалися по-різному: іноді тварин у доброму здоров’ї вдавалося повернути у природу, іноді кейс закінчувався смертю тварини. Як оцей.

У 2020-му на Донеччині люди подали оголошення, що продають домашнього тхора, якого знайшли на вулиці. Оголошення потрапило на очі фахівцям. На фото був не тхір, а рідкісна степова перегузня. Працівники Центру допомоги куницевим почали перемовини. Спершу попросили випустити перегузню в місце, де взяли, якщо вона здорова. Ті відмовилися, мовляв, тварина кульгає. Та врешті згодилися віддати перегузню волонтеру. Директорка Центру Віка Мойсєєва розповідає: «Передаючи перегузню, ці люди вимагали у волонтера “премію” за “порятунок рідкісної тварини”. Волонтер одразу пішов до ветеринара: жодних проблем з лапами у перегузні не було, зате виявили рану на голові. На фото, зроблених одразу після того, як перегузню зловили, травми не видно. Це пошкодження — наслідок утримання дикої тварини в просторі, що не підходить для цього виду. Намагаючись вибратися з клітки, перегузня розбила собі чоло. Тварина не вижила в ході реабілітації».

У 2022 році у приватного власника на Львівщині опинився степовий тхір. Той чоловік теж подав оголошення, що продасть його. Після розмови із зоологами продавець погодився випустити тварину, але не так сталося, як гадалося. Виявилося, що тхір після кількох місяців у клітці мав зіпсоване здоров’я. Усі чотири ікла — основні інструменти тхорів для виживання — були зламані.

«Вірогідно, він сам зламав собі зуби об прути клітки, намагаючись вибратись. Згодом проявилися ознаки епілепсії, тож малюк залишився жити в неволі», — каже Вікторія.

Деяких тварин таки повернули у природу. Пощастило шістьом лісовим тхорам, яких у 2021 році продавали за оголошенням на Дніпропетровщині. Люди передали тварин майже без опору. Щоправда, тхорів спочатку було семеро — тварини ослабли, й один малюк все ж помер. Проте решта шестеро успішно пройшли реабілітацію і повернулися до лісу.

Показовий випадок стався на Волині у 2024-му. «Ми познайомилися з чоловіком, у якого опинилося п’ятеро лісових тхориків. Він залюбки передав їх на реабілітацію. Наскільки ми знали, тварин зловив браконьєр і намагався продати через знайомих. Тхорів ми повернули у природу. Згодом із нами знову зв’язався той чоловік: питав, чи варто купувати в браконьєра ще й дорослого тхора. Тоді ми попросили надати відомості про браконьєра». Проте цього вже не сталося.

Купити дику тварину — такий же злочин, як і продати. Адже поки є попит, буде й пропозиція.

Чи є легальний спосіб купити червонокнижну тварину?

Добувати для продажу об’єкти Червоної книги (наприклад, ловити тварин у лісі) прямо забороняє стаття 19 закону «Про Червону книгу України».

Кодекс про адміністративні правопорушення також фактично встановлює заборону на продаж червонокнижних тварин. Однак людина без юридичної освіти може таку заборону й не розпізнати: йдеться про «порушення порядку придбання чи збуту об’єктів тваринного світу» (стаття 88-1). Самого такого документа («порядку») не існує. Хоча норми продажу тварин, звісно, є — вони розкидані по різних документах. У нашому випадку це закон «Про Червону книгу» та деякі міжнародні норми. Людині, яка продала чи придбала червонокнижну тварину, загрожує штраф від 1 700 до 3 655 гривень та конфіскація самої тварини. 

Всередині країни продаж і купівля будь-яких червонокнижних видів заборонені. Проте іноді таку тварину купують за кордоном і завозять до України. 

Перелік усіх тварин світу, яким загрожує чи може загрожувати вимирання, зветься Червоний список Міжнародного союзу охорони природи (IUCN Red List).

Торгівлю рідкісними тваринами у світі регулює угода, відома як CITES — Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення. Ця угода має три додатки зі списками видів. Залежно від статусу тварини торгівля може бути контрольована або й повністю заборонена. У Додатку I зібрали всі види, що перебувають під загрозою зникнення. Торгівля тваринами цих видів заборонена. Проте її можуть допускати у виняткових обставинах і для некомерційних цілей.

Щоб перевезти дику тварину через кордон, потрібно оформити дозвіл CITES. Якщо його нема, тварину — в найкращому варіанті подій — конфіскують на кордоні.

У деяких країнах Європейського Союзу рідкісних тварин можна розводити та продавати легально. У такому разі придбати тварину може й громадянин чи громадянка України, оформивши дозвіл CITES. Вже в Україні тварину треба зареєструвати в Державній екологічній інспекції. У практиці юристки Ніни Арзамасцевої до України так ввозили хижих птахів — балабанів і сапсанів. 

В Україні також працюють заводчики, які легально розводять екзотичних тварин — ті не є частиною української фауни й не входять до Червоної книги України, однак можуть перебувати під охороною міжнародного права. Водночас процвітає і чорний ринок торгівлі цими видами. 

Перекупники продають тварин із нелегальних розплідників, де ті народжуються й живуть у геть невідповідних умовах, пояснює юристка. «До мене потрапила інформація про кошеня пантери, яке померло, — наводить приклад Ніна Арзамасцева. — Його утримували в цих бариг у таких умовах, що воно не змогло набрати нормальної ваги. Його придбали, й кошеня померло в покупця. Ці чорні заводчики створили громадську організацію, яка видає документи абсолютно на будь-яку тварину. Перекупники посилають своїх клієнтів до цієї громадської організації, і та видає всі папери: реєстраційні свідоцтва, різноманітні сертифікати походження тварини. Проте насправді вони ніяк не стосуються її справжнього походження. Так сталося і з цим кошеням».

Приблизно до минулого року olx мерехтів оголошеннями про продаж червонокнижних, каже Ніна. Тепер там більше пильнують заборонені товари, проте нелегальний ринок досі активний: «Все одно створюють телеграм-канали з продажу, закриті чати, навіть щодо червонокнижних тварин. Все перейшло в тінь».

Головна світлина: Фонд «Центр реабілітації та допомоги куницевим в Україні»

Зубри, олені, лисиці й зайці на його світлинах купаються, полюють і граються — живуть своє дике життя. Та світове визнання В’ячеславові Міщенку принесли не вони, а равлики. Зі знімком равлика він переміг у двох номінаціях престижного міжнародного фотоконкурсу — International Photography Awards 2014, а книжку з його світлинами равликів видали в Японії. Японські видавці назвали його геніальним українським фотографом.

В’ячеслав Міщенко живе в Бердичеві на Житомирщині. Вдень він зубний технік у військовому шпиталі. І часто в той самий день — фотограф дикої природи.

Приїхавши зі шпиталю, трохи задиханий і заклопотаний, В’ячеслав все ж охоче розказує про свою пристрасть — фотографію. 

Занурення в мікросвіт: як збирання грибів може змінити життя?

— Де була ваша остання зйомка?

— Вчора я їздив у ліс з онуками. Знайшли трохи грибів — опеньки і гливи. Гливи специфічні, я хотів їх познімати… І таки знайшов! Я дуже люблю тихе полювання. На це мене підсадив батько. Він був затятим грибником, зробив мені маленький кошик і брав мене із собою збирати гриби.

Завдяки цьому мене й почало тягнути до макрозйомки. З батьком гриби збираєш і бачиш, як там ці жучки, павучки, равлики ворушаться… Це було настільки цікаво мені-дитині! Наче казка. І ця пристрасть до мікросвіту залишилася в мене й досі.

Та й загалом любов до природи мені передалася від батька. За освітою він був математиком, але в Бердичеві пройшов курси і почав викладати малювання, працю і креслення у школі. А ще він працював позаштатним шкільним фотографом, тож я бачив магію фотографії ще в дитинстві. Він купив десятирічному мені перший маленький фотоапарат «Смєна» — з нього і почався мій довгий шлях у фотографії.

Потім настала епоха цифрового фото, але камери в мене не було. Натомість я малював. Для мене це було за щастя! Я став головою Спілки вільних художників і народних майстрів «Вернісаж» та керував нею 11 років (2002—2013). 

Аж ось якось товариш надіслав мені фотоапарат — «фуджик», просто подарував. І мене прорвало! Я почав дуже багато знімати, особливо макро. Виїжджав до лісу і знімав там цілими годинами.

На суходолі

— Як ви знаходите диких тварин для зйомки?

— Не важливо, чи знімаю оленя, чи равлика — насамперед вивчаю територію, де буває тварина.

Здебільшого я там роблю Скрад — укриття, яке використовують мисливці чи фотографи природи.скрадки — з гіллячок чи із захисної сітки. Можна намет поставити і чимось прикрити. Буває, з машини знімаю. А іноді ховаюсь у кукурудзі.

До прикладу, розкажу, як я вистежував чорних лелек. Їх я знімав у Бистрику — це село біля Бердичева. Мені дуже зручно туди їздити, бо я живу на околиці міста. Заварюю каву, сідаю в машину — поки доїду до місця зйомки, вже допиваю каву. Тут багато озер, і на кожному свої птахи живуть. За ці 15 років знаю вже і їхні гнізда, і локації, де вони годуються. 

Чорні лелеки дуже рідкісні. Вони будують гнізда далеко від людей. Перед тим, як відлетіти, лелеки в Бистрику годуються на озерах, щоб трохи зміцніти. Влітку я побачив їх на полі. Знав, що вони тут зупинилися на 10-12 днів і потім полетять. Та ніяк не міг знайти озера, де вони пасуться.

Лелеки люблять бувати на озерах ранком і на заході сонця, а потім можуть цілий день сидіти на полі. Я кілька днів їздив по озерах і нарешті їх знайшов. 

Приїхав туди ввечері та приготував місце, де я буду лежати. Привіз килимок, узяв камуфляж. Це така сітка, якою наші хлопці прикривають танки. Пару гілляк зверху, щоб я птахів бачив, а вони мене — ні. Адже від найменшого руху вони тікають. Щойно побачать — фур! Один-другий крикнув — і всьо, їх нема.

На другий день о 5-й ранку виїжджаю, машину ставлю далеко, щоб вони мене не чули. Бажано, щоб їх іще не було, щоб і не сіріло ще. Прийшов у ліс і чекаю — прилетять / не прилетять…

— Ще рідкісних тварин зустрічали, крім лелек?

— Є найбільший метелик Європи — сатурнія грушева (павиноочка грушева, Saturnia pyri). У неї розмах крил — 15 сантиметрів. Я її фотографував. Зубри були. Я спеціально їздив у Львівську область, у Броди, щоб їх зняти. Наступного року планую поїхати на білоруський кордон знімати глухаря, він теж рідкісний.

— А як ви знімали лисенят?

— Це був початок травня. Я лисицю бачу раз, другий… Вона то рибу несе, то мишей нахапала. Несе кудись здобич — значить, у неї є малята. Я давай шукати нору. Це треба піщаний ґрунт і якийсь обрив. І я знайшов! Вона так зробила нору, що й не побачиш, якщо не шукати. Але дуже близько до села… Там поруч поле кукурудзи, а це для лисиці чудова схованка. З кукурудзи їй добре полювати на птахів, які там сідають. 

Я прийшов — її не було, побачив спочатку малят. Вони мною зацікавилися, почали вилазити з нори. Якби лисиця не повернулася, то вони б до мене йшли й лащилися.

А так вона мене внюхала, заскавчала — і вони сховалися в нору! І не вилазили, поки вона не прийшла знов і не заскавчала. Я просидів три години з фотоапаратом — все дарма.

Проте я її перехитрив. Вона ішла на полювання, а я купляв крильця курки і приносив до нори. Малеча трохи вилазила, і я її фотографував.

На воді й у воді

— Часто доводиться лізти у воду для зйомок?

— Так, бо ж на воді багато птахів. Є пірникоза — фотогенічна пташка. У них цікаві шлюбні ігри. Бджолоїдки, рибалочка — такі кольорові! Я оце у листопаді бачив на ставку рибалочку, хоча холодно, їх уже не повинно бути. Лебеді ще є тут — дві пари з молодняком. Вони б’ються за владу на озері: хто сильніший, той і виганяє слабшого. Є нічна чапля, або квак, бо в неї крик такий: «Квак!!! Квак!!!». Було, водяного щура знімав, ондатру, качок, лисуху, чаплю — і руду, і білу, і сіру… 

— Я чула, що у вас є і знайома чапля…

— Так, я її вже багато років знімаю. Вона підпускає мене дуже близько. Я назвав її Марфою. 

Марфа прилітає на те саме місце першою: мовляв, це моє, я сюди нікого не пускаю! Якщо надто близько підходжу, Марфа і на мене свариться. Одним оком стежить за рибою, другим — за мною. Вона собі визначає якусь відстань, і якщо ти її скорочуєш, вона відлітає, повертається і тупо на тебе кричить. Тоді робиш 2-3 кроки назад і сидиш у скрадку по груди у воді.

— Там же мокро й холодно.

— Комбез вдітий же ж! Я натягаю комбінезон, залажу по груди і у воді пересуваюся. А наді мною «шалашик» — таке укриття буквою П. Я його сам робив: пінопласт, фанера і дуги зі старої алюмінієвої розкладушки. Зверху — брезентовий накид. Птахи людину бояться. А як щось таке по воді пересувається, то вони хоч насторожі, але звикають. 

Ранок, туманчик, і ти в комбезі по груди у воді чекаєш десь годинку, поки вони прилетять. Фотоапарат закріплений на штативі. І тримаєш його, як кулемет.

Бувало, я й падав. Якось знімав жаб у Половецькому — це село на Житомирщині. У жаб саме був шлюбний період, і мені хотілося знімати якнайближче до води, щоб кадри були ефектніші. Ну й звалився у воду! Апаратура не постраждала, а сам вимок. Там ще така фотка прикольна вийшла, я її назвав «Чоловіча дилема»: жаби займаються коханням, а самець одним оком дивиться на комара. Певно, думає: чи це кохатися, чи попоїсти?

Озброївшись знаннями й лінзами

— Що треба на собі тягти, коли їдеш у подорож?

— Купу об’єктивів, штативи. Без цього не можна, це інструментарій.

— Важили це все?

— Не хочу себе лякати! У мене три штатних об’єктиви: з довгим фокусом, макро і пейзажний. Кікімори не дуже використовую. Килимочок беру, іноді подушечку під фотоапарат. Коли ладнаю скрадок, хочу, щоб було комфортно, бо там по 3-4 години треба сидіти. Птахи можуть відлетіти й повернутися, а ти чекаєш. Як знімав чорних лелек, машина проїхала — вони полетіли, потім прилетіли назад. Було, і мене злякалися. Вони підійшли близько. Лелека був від мене метрів 6. Він мені вже в об’єктив не влазив. Я тільки ворухнувся — всі лелеки вилетіли.

— Є тварини, які самі прагнуть потрапити в кадр? 

— Нема. Це якщо равлика знімаєш, то йому по цимбалах, куди повзти. Хоча равлики теж із характером. У гарну погоду вони сплять, а в сиру повзають — ранком чи пізно ввечері, коли роса рясна. Та й те не завжди пощастить, щоб він виліз і повзав.

— А як ви його спокушаєте, щоб він позував?

— Це секрет. Я такі нюанси розказую на майстер-класі. Це мої відкриття, до яких я прийшов працею, мріями, цікавістю. 

— Ви вивчили щось про тварин, чого не знали раніше?

— Для мене все було нове. Я знімав таких комашок, що й назви не знав спочатку.

Я ж не біолог! І птахів не всіх знав. Але сфотографував уперше, і стає цікаво, що це за пташка.

Чи ти знімаєш бедрика, чи богомола, бажано прочитати про них. Це допомагає у зйомці. Те ж стосується і ссавців — оленів, лисиць. 

— А маєте улюблені локації?

— За 15 років я вивчив різні місця. Знаю, куди поїхати на бабку, на равликів, куди на пірникозу, де мене жде чапля. Так фотографувати простіше. 

А восени я був у Дземброні. Хотів познімати птаха, що тільки на гірських річках живе (понурка біловолого, Cinclus cinclus). Я то зняв багато кадрів, але не те, що хотів. Ідеш по гірській річці, шукаєш… І безрезультатно. От що значить місцевість незнайома.

— Що особливого має бути у фото, щоб воно впадало у вічі?

— Перше, що притягує в фотографії, — це сюжет. Коли є якесь дійство. Ти не просто зняв равлика, а цей равлик тягнеться до краплини води, чи павутина на задньому плані, чи він з якоюсь комахою, чи з жабкою. І якщо додатково в кадрі гарне світло, кольорова гама така, що притягує, тоді виходить шедевр.

— Ви керуєтесь якимись принципами, фотографуючи диких тварин?

— Головне не нашкодити, не порушити спокій тварин. Тому що природа в нас така вразлива, що її треба оберігати.

Я проти будь-якого полювання. Це ж тварини, це ж чудо таке природа сотворила.

До речі, під час воєнного стану полювання заборонене. І диких тварин стало більше! Я ніколи їх не бачив стільки, як зараз. У Бистрику бачив косуль, хоч тут немає великого лісу. Але я думаю, що, як війна закінчиться, їх усіх повбивають.

— А ви браконьєрів зустрічали?

— У Бродах було. Ми бачили машину в лісі. Я сфотографував номери й віддав лісничому. Розбиралися, але кінцевий результат я не знаю.

Життя фотографа сповнене пригод

— Які найцікавіші моменти ви спостерегли?

— Багато чого! Цього року зняв, як лисиця намагалася зайця вполювати. Ще ту місцевість полюбив очеретяний лунь — саме молоді птахи. Луні полюють, а потім на полі сідають поїсти. А лисиця чує за пів кілометра, що чимось пахне. Тож вона любила відганяти лунів і забирати їжу. 

Очеретяний лунь, лисиця і заєць — всі вони були разом на фото. Це ж дуже рідкісний випадок, щоб усе зійшлося: і погода, і всі ці птахи й звірі в одному місці, і я ще прийшов! За 15 років це вперше, щоб були такі вдалі кадри.

А багато невдалого. У мене мрія — зняти глухаря й журавля. На глухаря я вже двічі їздив аж під білоруський кордон, але так і не зняв. Весною, як було токування глухарів, проїхав 200 з гаком кілометрів, просидів два дні й нічого не зняв.

— Не хочеться сказати «хай йому грець» і кинути все?

— Хе-хе, так це ж прикольно! Чудово, як є мрія. 

У мене стільки фотографій білої чаплі Марфи, ну мільйон! Проте завжди, коли вона прилітає, я мрію зняти такий кадр, якого ще не знімав. Туман, цей сплеск крил…

— А кого найважче було фотографувати?

— Оленів у червні в Білокоровичах (Коростенський район, Житомирщина). Ця зйомка була складною. Там болотиста місцевість, дуже багато ґедзів і комарів, і вони такі здоровенні! Я думав, що вони мене там загризуть. Я взяв із собою засоби, але ти не дуже на себе їх набризкаєш, бо олені відчувають запах здаля. А якщо ще вітер у їхній бік… Ти лежиш там серед цього болота й не ворушишся. 

А як торік навесні канюків знімав, теж було багато комарів, ще й дуже жарко. І в цьому наметі десятий піт сходить!!! 

Та от птах підходить, до тебе — 5-10 метрів. У тебе на пальці, на носі сидять комарі. А ворушитися не можна. І ти просто терпиш, аби щось вийшло! А потім весь покусаний — страшно дивитися на себе в дзеркало.

— Колеги і пацієнти зі шпиталю здогадуються, що ви фотограф?

У госпіталі більшість людей знає. Хоча раніше мене знали більше за кордоном, ніж в Україні.

Моє фото равлика у 2014 році перемогло в International Photography Awards у номінаціях «Дика природа» й «Відкриття року». Того ж року в Японії вийшла книжка з фото равликів. Японський письменник Хісуї Котаро написав Хайку — жанр японської поезії.хайку до кожної моєї світлини.

«Ця тепла фотокнига нагадує нам, котрі щоденно квапляться і метушаться, про важливість зупинитися на мить і відчути вдячність за кожен день» (з опису книжки).

А у 2015-му я їздив на Міжнародний фестиваль природи в бельгійському місті Намюрі. Туди з’їжджаються кінематографісти, аматори-натуралісти, лісничі, фотографи з різних країн. А тоді на фестиваль завітав ще й король Бельгії Філіп Перший! 

— А вас не питають: «Як так — ви і зубний технік, і митець?» 

— Мені кажуть: «Де ви знаходите час? Тут ви тварин, комах назнімали, тут на роботу поїхали». Майже щодня я на п’яту годину їду зустрічати світанок. А вже о 7-й маю бути вдома, бо о 7:45 вирушаю до шпиталю.

Я кайфую від цього! Коли сонце встає, все пробуджується, пташки співають… Колись череда йшла… Так, ранком це кайф. У такому ритмі живу багато років.

— Ви ще пишете картини?

— Живопис зараз в іншому житті. Та я повернуся, тому що назнімав багато гарних пейзажів Житомирщини, Дземброні. Це найвисокогірніше село! Там є чарівний ліс. Я туди потрапив у туман, і це фантастика! Відкладаю знімки, з яких хочу зробити картини. Так багато чудових місць — хочеться увічнити їх на полотні.

«22 лютого 2022 року ми були на території парку в експедиції. Приїхали досліджувати популяцію червонокнижної рослини — шафрана сітчастого. Така тиша стояла, — згадує працівник Національного природного парку “Кам’янська Січ” Олександр Ходосовцев. — Тоді ми вперше зафіксували там орлана-білохвоста, а під вечір вийшли на мис Пугач. Десь о четвертій вирушили в Херсон. До початку повномасштабного вторгнення залишалося 36 годин».

Окупанти прийшли в Кам’янську Січ 9 березня. За 9 місяців Збройні сили витіснили їх зі степу на півночі Херсонщини, проте й досі росіяни дошкуляють парку з лівого берега Дніпра. Над місцевістю кружляють ворожі дрони, а сапери сотнями вивозять міни. 

А ще в парку добре видно наслідки підриву дамби гідроелектростанції в Новій Каховці. Адже до Кам’янської Січі належала частина акваторії колишнього Каховського водосховища. 

Як змінили природу бойові дії та як впливають на неї тепер? Що відбувається в природному парку під постійним вогнем? Про це UAnimals media розповіли наукові співробітники парку, які й ініціювали його створення, — Іван Мойсієнко й Олександр Ходосовцев. Обидва — професори кафедри ботаніки Херсонського державного університету. 

Різноликі степи

Здебільшого степові заповідники України розташовані на лівому березі Дніпра і на півдні. Кам’янська Січ натомість зберігає степ на правобережжі, на півночі Херсонської області. Та ще й який степ!

Це — зона справжніх, або помірних, степів, як пояснює Іван Мойсієнко. Однак тут є не лише вони. На схилах, направлених на південь, є фрагменти пустельних степів. Їхня рідна природна зона в Україні тягнеться тонкою смужечкою вздовж Чорного моря. Крім цього, у парку є гості й з лучних степів лісостепу: вузьколиста й пірчаста ковила.  

«Пустельні степи розташовані за 150 кілометрів на південь, а лісостеп — це кілометрів 200 на північ. І виходить, що все це є в Кам’янській Січі! Отаке унікальне різноманіття степів», — підсумовує Іван Мойсієнко. 

Ботанік також пишається своєю знахідкою в парку: «В експедиції я побачив дивний злак. Це був ламкоколосник ситниковий. Це його четверте місцезнаходження в Україні і перше на правому березі Дніпра. Зазвичай ламкоколосник живе в напівпустелях Казахстану». 

Загалом же в парку росте близько 500 видів рослин — 10 % з них охороняють.

Чому степ тут зберігся? Частина його була пасовищем для овець, тому її не орали. Нерозораними залишилися й досить широкі балки Милівська і Кам’янка з вапняковими схилами, де річка Кам’янка колись утворювала Меандри — вигини річища. меандри. Іван Мойсієнко й Олександр Ходосовцев запропонували уряду створити на цій місцевості природоохоронну територію. Вони вивчали степ задовго до того, як у 2019-му врешті офіційно підписали наказ про створення парку. Іван пригадує: «Спочатку цей степ здавався нам просто великим. А стали вивчати — виявляється, він ще й надзвичайно багатий!». І не лише на рослини. 

«Цей сліпачок нам усі розкопки зіпсував!»

«Археологи копають пізньоскіфське городище. А розкоп весь у дірочках, аж червивий. Вони питають, хто це такий порив тут?» — згадує Іван Мойсієнко, як досліджував територію майбутнього парку. Дірок наробив червонокнижний степовий сліпачок. «Цей ваш сліпачок нам усі розкопки зіпсував!» — бідкалися тоді археологи.

У Кам’янській Січі живе велика популяція сліпачка. Це невеличкий гризун, який більшість часу проводить під землею і їсть підземні частини рослин. В Україні має статус виду, що зникає. 

І ще одна тварина не дає археологам спокою — сольпуга, яка належить до павукоподібних. «Цей унікальний вид заходить до нас зі сходу в Крим і трапляється в Кам’янській Січі. Бігає там така страшна! — каже Іван. — Ми ховалися від тих сольпуг під час експедиції в Казахстані. Вони величезні вночі ганяли. Я і в Марокко її бачив. А тут в Січі є!». 

Вперше Іван Мойсієнко зустрів сольпугу на Херсонщині в 2017-му, і це була без перебільшення зустріч століття. Іван і його польські колеги зафіксували знахідку в «Українському ентомологічному журналі». Готуючи наукову статтю, вони відшукали запис, що сольпугу в Херсонській губернії фіксували в 1886-1887 роках. Однак опісля в цій місцевості її ніхто не бачив, аж поки 130 років потому сольпугу не зустріли в околицях Кам’янської Січі! 

В парку після навали

Парк звільнили від російських військ 10 листопада 2022 року. Уперше після окупації Іван Мойсієнко й Олександр Ходосовцев зайшли туди 1 грудня 2022-го. Побачили тонни сміття по окупантах.

«Ми чули про “любов до чистоти” російського війська, та коли побачили наживо… Це шокувало. Було дуже багато побутового сміття: з парку вивезли близько 300 тонн», — розповідає Олександр. Від майна парку нічого не залишилося: адміністративна будівля перетворилася на руїни. За окупацію росіяни вивезли і оргтехніку, і наземний транспорт, і човни.  

У цей перший приїзд дослідники оглянули степові схили Милівської балки. Вдруге в те саме місце не пустили військові, бо його дистанційно замінували «пелюстками», каже Олександр: «Досі не можна туди потрапити, бо ці “пелюстки” ніхто не збирав».

30 червня вчені вперше спустилися на дно колишнього Каховського водосховища. «По вертикалі вода відійшла більш ніж на 10 метрів. Це були якісь марсіанські ландшафти», — згадує Олександр.

Ще однією знахідкою стала невеличка річка Кам’янка, що існувала на тій місцевості до 1956 року і тепер знову потекла степом. У ХVIII столітті на її березі була козацька фортеця — так звана Кам’янська Січ, чию назву носить парк.

«Ми до цього досліджували природу. Я — лишайники, Іван — рослини, — каже Олександр. — Ми й не думали, що будемо вивчати вплив війни на довкілля. А з першої експедиції взялися саме за це».

Що впливає на природу парку?

·       ЗМІНЕНИЙ РЕЛЬЄФ

У степу вибухи утворили вирви — зони Бомботурбації — порушення ґрунтового покриву бомбардуваннями.бомботурбації. На схилах балок росіяни залишили окопи й інші фортифікаційні споруди. «Найгірше, що декілька окопів вирили прямо в цілинному степу в заповідній зоні. Небагато, але є», — каже Олександр Ходосовцев.

Фортифікації змінюють рельєф рівнинного степу. У ці заглибини миттєво вселяються бур’яни, які потім заважають зростати степовим рослинам. 

«А ще це пастка для тварин. Землерийні тварини доривають до окопа, падають і не можуть вилізти — і комахи, і гризуни. У Кам’янській Січі навіть косуля впала в окоп і загинула», — додає Іван Мойсієнко.

Для відновлення степу потрібна допомога людини, кажуть працівники парку. Траншеї треба засипати шарами: зверху шар ґрунту, внизу — вапняк. У ґрунт висіяти насіння степових рослин. Проте це можна робити тільки після повного розмінування.

·       МІНУВАННЯ

«Вплив мінування на природу мінімальний. Навіть у деяких випадках, можна сказати — позитивний, переважно для рослинного покриву. Адже людина вже не може зайти на ці території для протизаконних дій. Це тимчасова додаткова охорона заповідної зони», — пояснює Олександр.

Проте водночас на замінованих територіях не можна проводити польових досліджень і вести моніторинг — лише дистанційно. До того ж на мінах можуть підриватися тварини. Міни — це ще й хімічне забруднення ґрунту на десятки років.

Розміновують парк директор Сергій Скорик і шестеро працівників-добровольців, які пройшли навчання і стали демінерами. Частково розміновують парк самі, а частково — разом із підрозділами Збройних сил. 

На початок вересня в парку виявили і знешкодили 639 протитанкових мін ТМ-62. Працівники передали їх штурмовому полку Національної поліції України «Цунамі», який входить до окремої штурмової бригади «Лють». Цю зброю використають, звільняючи лівобережжя Херсонщини.

·       ПОЖЕЖІ

«Пожежі, що стаються раз на 5-10 років, можуть навіть бути корисними для степу. Але часті пожежі шкідливі, — говорить Іван. — Трав’янисті рослини від них зазвичай не страждають: вони мають під землею бульби, завдяки яким наступного року відновляться. Страждають чагарники, тому що їхні бруньки відновлення розташовані над поверхнею ґрунту».

Степу, каже вчений, пожежа не завдає катастрофічної шкоди. Однак статистика пожеж уже перевалила за «безпечну»: місцевість постійно горить від артилерії чи вибухівки з дронів. Якщо у 2021 році в парку зафіксували 3 пожежі, то у 2022-му — 26, у 2023-му — 34, а у 2024-му вже зараз їх понад 30, тож за весь рік може статися більш ніж 50. 

На різні елементи Біотоп — ділянка землі або частина водойми з однорідним рельєфом та комплекс живих організмів, які його населяють.біотопів вогонь і тепло впливають по-різному, каже Олександр. Сам він досліджує лишайники: «Якщо вранці, коли все вологе, лишайники отримали теплове випромінювання від вибуху, вони загинуть. Ми досліджували зону одного такого вибуху, і в радіусі 100 метрів від епіцентру дерева були живі, а лишайники на них загинули». 

Водночас лишайники, що живуть на вапняках, надзвичайно витривалі. «Ми дослідили вирву в кам’янистому степу після попадання “граду”, і за метр від епіцентру вибуху знайшли на камінні живі лишайники», — розповідає Олександр. 

·       ПІДРИВ ДАМБИ

«Що не кажи, а найбільше вплинув на стан біотопів парку підрив дамби [Каховської гідроелектростанції]», — стверджує Олександр Ходосовцев. Відтоді тутешній ландшафт змінився, а перед вченими постало питання: що ж буде з цією територією? Це була катастрофа для водних екосистем. Їх просто не стало. «Однак відновлення наземних екосистем на місці колишнього Каховського водосховища йде шаленими темпами», — каже Олександр. 

Мало хто не чув про вербові зарості, які зросли з мулу на дні колишнього Каховського водосховища. Таких темпів від природи не чекали й ботаніки. «А от схили, вкриті метровими товщами мертвих мушель, слабко заростають», — каже Іван Мойсієнко. 

На його думку, степовій рослинності заважає пробратися до схилів смужка верб і очеретів, що росли на колишньому березі. Все ж професор певен, що на мушлях врешті з’явиться так званий Петрофіти — рослини, що можуть рости на камінні без ґрунтового покриву. петрофітний степ: «Це оптимум існування для таких степів. Нема сумніву, що вони відновляться, просто це забере час. Якби війна закінчилася, то ми могли б започаткувати проєкт відновлення петрофітного степу». Для цього треба було б косити степові рослини й розкидати сіно з насінням на мушлі. Інакше туди спочатку прийдуть бур’яни і сповільнять відновлення степу.

У 2024 році ботаніки поїхали спостерігати дно колишнього Каховського водосховища в Запорізьку область. Воно було широке: до лівого берега — 15 кілометрів. Там, вважають учені, ситуація в природі схожа на ту, що склалася в Кам’янській Січі. 

Виявляється, вербові зарості справді скоро стануть лісом. До цього їх називали лісом лише умовно, адже справжній ліс повинен мати різні яруси. І ось ці яруси вже формуються. Іван пояснює: «У цьому році ми побачили ускладнення структури рослин і розподіл їх на яруси. Найвищі верби вже відірвалися від трав’яного ярусу — це тепер чагарниковий шар; з’явилися мохоподібні — мохово-лишайниковий ярус. А до деревного ми за своєю методикою зараховуємо рослини заввишки від 5 метрів. Наступного року вже точно з’явиться деревний ярус і сформується ліс».

Збільшилася і кількість видів на дні колишнього водосховища. Під час першої експедиції їх віднайшли 11, другої — 69, під час третьої в Запорізьку область — ще близько 30 видів. Якщо додати результати досліджень на всіх ділянках, то виходить, що за рік тут з’явилося понад 100 видів рослин.

А ще на колишньому дні вперше знайшли вид, який охороняють, — житню осоку. «Це означає, що рослинний покрив набуває природоохоронного значення», — каже Іван.

«На нас навели вогонь»

Біля Січі ширина Дніпра — 4-5 кілометрів, мінімальна ж — три кілометри і 300 метрів. «Можна в бінокль побачити, що людина ходить [на іншому березі]», — каже Іван Мойсієнко. Це зона досяжності для російських дронів і артилерії, які регулярно обстрілюють парк. Однак на території залишаються служба охорони і директор парку Сергій Скорик. Вони розміновують місцевість, фіксують пожежі й моніторять стан водойм.

Проте й на розмінованих ділянках дослідження неможливі через російські дрони. Олександр Ходосовцев згадує, як у жовтні 2023 року над ним висів дрон-розвідник: «На нас навели вогонь. За 5 хвилин після того, як ми відійшли, туди вистрелили трьома мінами». FPV-дрони, які літають тепер, можна просто не помітити, та й не завжди встигнеш зреагувати. «Від них лише РЕБ — тут засоби радіоелектронної боротьби.РЕБи допомагають. Але ж не будеш весь час у машині — все одно ж вийдеш у природу. Щоб зробити нормальний опис рослинності на моніторинговій ділянці, треба година. За цей час тебе точно помітять ворожі дрони». Зоологів на території взагалі не було — для їхніх завдань треба значно більше часу.

Колег цікавить зараз не тільки природа: вони взялися збирати дані й про діяльність людей. Насамперед це спогади працівників парку — інспекторів з охорони природи. Під час окупації вони допомагали Збройним силам України — завдяки їм знищили багато ворожої техніки.

Також ботаніки тепер шукають інформацію про перших українських військових, які заходили в Кам’янську Січ після деокупації. Олександр каже: «Ми хочемо дізнатися прізвища загиблих українських героїв, які першими зайшли на степовий схил парку, і вшановувати їхню пам’ять. На жаль, їхнє авто підірвалося на міні, вони всі загинули». 

Дістатися старого русла

Іван Мойсієнко й Олександр Ходосовцев запевняють, що не припиняють наукових досліджень. Вони сподіваються навіть за теперішніх умов ще попрацювати безпосередньо на території Кам’янської Січі. Поки що їм вдалося побувати на північних відрогах двох балок, які раніше були затоками Каховського водосховища. Тепер ботаніки прагнуть дістатися Дніпрового русла. 

«Я думаю, у нас з Іваном Івановичем буде новий емоційний сплеск, коли ми зможемо потрапити на берег Дніпра в Кам’янській Січі», — каже Олександр.

Вчені хочуть дістатися саме берега Дніпра, який існував до 1956 року й існує на тому ж місці знову. Дійти туди й дослідити головне русло, спостерігаючи з правого берега звільнене лівобережжя Херсонщини.

Будум… Будум… Будум… Білий мікроавтобус повзе крізь 300-річні сосни. Це Литовський бір у Гетьманському національному природному парку. До створення заповідної зони тут буяло браконьєрство: електровудки, сітки і 12-й мисливський калібр. 

Згодом, коли ці території стали природоохоронними, деякі місцеві писали листи тодішньому президентові Януковичу і закликали розформувати парк. «За кілька років вам ні՛де буде пасти корів, бо ці землі приватизують, а поля розпахають», — переконував їх заступник начальника відділу екологічної освіти. І мешканці поступово звикли до правил. Можливо тому, що штрафи зросли вдесятеро. 

Тррр… Керівник служби державної охорони Гетьманського парку глушить свою «цукерочку». Він мусить оглядати територію. Паркує машину на рекреаційному майданчику, де стоять альтанки, столики і гойдалки. Раніше сюди приїздили із Сум, Полтави й Харкова подихати свіжим повітрям. Зараз таке задоволення можуть дозволити собі лише працівники парку.

Відвідування лісів заборонене. Парк на початку повномасштабної війни майже місяць пробув під російською окупацією і потенційно забруднений вибухівкою. Щоправда, сапери донині не оглянули його територію, зате її вже оглядають працівники-науковці.

Природа адаптується

Микола Григорович наводить об’єктив фотоапарата на уламок у поваленому стовбурі. Поруч — вирва від авіанальоту, який стався ще в лютому 2022 року. Чоловік задирає голову і розглядає верхівки дерев. На одному боці галявини побувала смерть: випалені, трухляві, мертві гілки. На іншому — зелені та живі сосни. Так можна зрозуміти напрямок вітру в день нальоту: північний, бо саме південна сторона дерев постраждала. 

Микола Григорович — новоспечений керівник науково-дослідницького відділу парку. Раніше він учителював на кафедрі екології в Сумському національному аграрному університеті, привозив сюди студентів досліджувати видовий склад рослин і влаштовував експедиції науковців. А зараз він разом із колегою — ентомологом Олександром Володимировичем — оглядає воронку від снаряда.

Спершу викопує зразки ґрунту і складає в маленькі баночки. Це проби для моніторингу, які покажуть вплив війни на природу. Щоправда, зараз говорити про висновки зарано: зміни в ґрунті можуть проявитися лише з часом. Тому за 20-30 років зроблять повноцінний атомний спектральний аналіз: він допоможе дізнатись, які елементи з ґрунту мігрують у рослину. 

Але зараз поверховий огляд дає зрозуміти: рослини налаштовані долати труднощі та зміни. Тут уже відновлюються береза і сосна. Можливо, вони росли тут до удару і снаряд не знищив вщент коріння. А можливо, якась птаха зронила шишку і так проросли нові дерева. Також приживається перший переселенець — мох. Таку послідовну зміну в екосистемі називають сукцесією. Та часом її прояви бувають геть непередбачуваними.

«Звідки тут взялися болотні види? — дивується Микола Григорович, розглядаючи вузьколистий рогіз і дрючок очерету всередині воронки. — Можливо, дощі посприяли… але ж наче опадів не було».

Микола Григорович кличе на допомогу Олександра Володимировича. Той відмахується, мовляв, просто зібралася волога. Все ж ентомологові цікавіші комахи. Він колупає ґрунт паличкою і помічає нірки оси. Смугасті комахи закопуються в пісочних схилах і там розмножуються. Отож, популяція ос і бджіл збільшується з кожною новою воронкою від снарядів.

Також у воронці є одна нірка тарантула. Проте не тільки комахи оселяються в таких створених війною апартаментах. 

Микола Григорович присів навколішки в іншій воронці і вдивляється в чорну діру під обпаленими гілками. Тут мешкає лисиця, яка нещодавно народила потомство. За кілька метрів має бути ще одна діра, крізь яку звірі тікають у разі форс-мажорів. Чоловік визирає з вирви, роздивляється навкруги, але не віднаходить цього аварійного виходу. Рушає на пошуки, долаючи перешкоди — повалені та посічені осколками дерева, але так і не знаходить бажаного. Лисиці добре приховали запасний вихід від цікавих очей. 

Зате Микола Григорович помітив дещо інше. Біля обгорілого стовбура, що був в епіцентрі вибуху, з’являються накипні лишайники. І що далі від місця удару, то більше видніється цих рослин. Дослідник каже, це гарний знак: повітря чистішає. Є цілий напрям науки, який оцінює стан довкілля за накипними лишайниками, — ліхеноіндикація. Та займатись цим тут бракує рук — ще один з наслідків війни.

Як великий захоплюється малим

«Ой, який красивий адмірал літає!» — Олександр Володимирович запримітив метелика.

Чоловік зростом під два метри досліджує маленьких комах. Олександр Володимирович вже 7 років працює ентомологом у Гетьманському парку. Разом із колегами він спостеріг, що за три роки до повномасштабного вторгнення сюди в лісостеп мігрували метелики з Криму. Ентомолог каже, ймовірно, повпливало глобальне потепління. 

Дослідження комах у парку оберталися і відкриттям нових видів. Так, у 2014 році тут віднайшли  унікальний вид мінуючих мушок — Ophiomyia adunca Guglya, який назвали на честь харківської науковиці Юлії Гуглі.

Тож щойно звільнили Тростянець, Олександр Володимирович одразу заспішив у поля — ану ж там чекають нові відкриття. Написав у військову адміністрацію з проханням дозволити йому з колегами використовувати світло під час нічних досліджень. Пояснив: це щоб відстежити видовий стан популяції комах. Звісно, можна й не світлом заманювати, а зі сачком бігати за комахами, але Олександр Володимирович вже не в тій формі. Та й у замінованому парку сильно не побігаєш.

Військові довго сумнівались, бо лиш два місяці тому тут вщухли активні бойові дії. Врешті дозволили, обрали безпечне місце і залишили дослідників на цілу ніч. Тоді в лісі у селі Журавне панувала тиша, якби не дзижчання комах. Вони зліталися на лампу, а науковець описував усіх кого бачив. 

Раніше таких експедицій було 5 на рік, тепер — аби одна. Багато науковців пішли служити, а деякі через безпекову ситуацію не можуть їздити в поля. Кажуть, навіть у найвіддаленішій ділянці парку біля Полтавщини може бути вибухівка. 

Старі дуби-рятівники

Сьогодні до парку навідались колишні працівники, які тепер служать у Збройних силах України. Серед них — Олександр, який з 2013-го впевнено підіймався кар’єрними сходами і напередодні великої війни обіймав посаду провідного інженера з охорони тваринного світу. Ловив браконьєрів, проводив рейди. Та після 24 лютого обов’язки Олександра дещо змінились: з’явилась нагальна потреба замість браконьєрів ганяти лісом росіян. 

У перші дні повномасштабної війни Олександр евакуював родину в Полтаву і повертався захищати свій дім. Він зідзвонився з друзями, щоб заїхати в місто разом. Тростянець на той час уже окупували, тож єдиний варіант потрапити туди — йти лісовими стежками, які не завжди й місцеві знають. 

Саме на цих стежках Олександр із друзями натрапили на хлопців із 93-ї бригади «Холодний яр». Познайомились і домовились показати холодноярівцям кожний прохід у місто, де знаходилися росіяни. Жили разом у ярах і планували, звідки найкраще зненацька напасти на окупантів. Та генерали постійно відкладали штурм. 

Якщо вдень температура надворі трималася поблизу 0 °C, то вночі сягала -17 °C. Спальників у хлопців не було, ватру не палили. Мерзли під старими дубами з пишними кронами. А росіяни закидали їх мінами, і часто ті розривались у гілках. Так парк обороняв хлопців. 

Врешті 21 березня розпочався штурм. Росіяни розбігалися навсібіч і потрапляли в типові мисливські засідки. Того дня Олександр отримав 7 осколкових поранень і опинився у шпиталі. За кілька місяців відновився та повноцінно мобілізувався у військо. Тепер світиться від щастя, коли розповідає про нічні збиття «шахедів»: «Сьогодні 8 вальнули».

Проте залізяки не спопеляються в повітрі, а часто падають у ліси — там займаються пожежі і згодом можуть тліти декілька днів, а то й тижнів.

Зараз у Гетьманському парку досі курить дим у місці, де «шахед» впав на торфяники. Густа земля, повалені дерева і сморід. Збили «мопед» близько двох тижнів тому. Пріоритет для військових — людське життя, а вже потім природа. Цей шахед міг дістатись цілі — хтозна якої. Цілком можливо, звичайної житлової забудови або чергової лікарні.

«Парк і сам відновиться, а ми допомагатимемо йому, — каже Олександр. — Дерева можна посадити, і вони виростуть за 30 років — з людським життям так не працює».

Життя змінилося

До 24 лютого тоді-ще-не-військовий Олександр часто гуляв зі своїм собакою в парку. Непосидючий пес гацапурив лісом 40 хвилин, потім відлежувався і знову накручував кола. Зараз таке дозвілля небезпечне. Навесні після деокупації тварини часто підривалися на розтяжках: лисиці, зайці та собаки. Тепер Олександрів пес бачить лише власний двір. «Я не знаю, де гуляти із собакою в Тростянці, — каже військовий. — Пес скоро здуріє в тому вольєрі». 

Війна вплинула і на життя диких — птахів і великих ссавців. Деякі з них вимушені мігрувати у тихіші місця, а деякі тікають від вибухів навіть до рук людей.

Після окупації на околицях Тростянця бачили сліди вовка. Олександр каже, ймовірно, вовки мігрували з прикордоння росії чи Донеччини, бо там зараз гучні бої. Раніше хижаки в Гетьманському парку бували тільки проходом — десь раз на два роки. 

Військовий і сам на службі бачив диких тварин: на закидане мінами поле виходило кілька стад кабанів. А його колега Віктор, що до мобілізації працював у відділі туризму та екології парку, розповів про зустріч із риссю. Тоді вони з побратимами стояли на Чернігівщині, рили окопи. Раптом на позиції завітала рись і зухвало вляглася на лавочку. Хлопці перелякались: «Командире, може, застрелимо її? Бо зараз на голову застрибне — страшно ж». Віктор не дозволив. Рись віддячила за гуманне рішення й не скривдила ані його, ані підлеглих. На цьому й розійшлись. 

«Тварини звикають до вибухів і вільніше почуваються, ніж до війни, — каже Віктор. — Це тому, що зараз немає браконьєрів і мисливців».

Природа достосовується попри все, аби її тільки облишили у спокої.

Керівник служби державної охорони дістає гондолу, точніше — надувний човен, і вирушає на оглядову екскурсію Ворсклою. Річка цьогоріч обміліла, хіба мальки влаштовують перегони. Коряги, які вчора були під водою, сьогодні дивують своїми вигинами на суходолі. Та деякі все ще знаходяться на дні. Похмурий чоловік проривається крізь дерева, колючі гілки та випливає «у відкрите море». Ворскла мовчить і відпочиває. Здається, спокій можливий і сюди таки повертається життя. До найближчої лінії фронту від Гетьманського парку менше 100 кілометрів.

600 мільярдів доларів — щонайменше у стільки Міністерство захисту довкілля та природних ресурсів оцінює збитки, які вторгнення росії завдало заповідному фонду й біорізноманіттю України. Утім ця шкода значно більша, ніж можна оцінити в грошах. Це тисячі загиблих тварин, скалічені екосистеми та вкрадені рідні місця. Рідні для кожного й кожної з нас.

У цьому матеріалі про свої улюблені місця, які через росію ми втратили чи втрачаємо просто зараз, розповідають українські лідерки й лідери думок.

Крим Саші Таба

«На мисі Айя біля Севастополя я вперше побачив планктон, який світиться. Ми купалися вночі. Я просто не міг повірити власним очам, що мої руки перетворилися на якесь неонове світло. Це неймовірні спогади! Більше, на жаль, так і не бачив цей магічний планктон», — пригадує Саша Таб, вокаліст Kalush Orchestra.

Йому пощастило не раз побувати в Криму: ще в юному віці Саша Таб відвідав Ялту, Партеніт, Коктебель, Гурзуф, Феодосію, Кайгадор (тоді ще Орджонікідзе).

Через 10-річну окупацію півострова вкрай важко оцінити шкоду унікальній природі, заподіяну росіянами. Однак достеменно відомо, що в Опуцькому заповіднику проводять військові навчання із запусками ракет і скиданням бомб. А в ландшафтному парку «Бакальська коса» незаконно видобувають пісок, затопивши приблизно 10 гектарів території.

Та безліч російських злочинів можуть не потрапляти в обʼєктиви журналістів і дослідників. Стикнутися з наслідками нам доведеться вже після звільнення Криму.

«Найкращі мої спогади — про Крим, — каже Саша Таб. — Хлопці з мого гурту молодші й ніколи не були там. Це прикро. Але я дуже щасливий мати ці спогади й сподіваюсь, у нас ще буде можливість поглянути на ці місця». 

Чорнобиль Наталії Жижченко

«Востаннє я була в Чорнобилі 26 квітня, здається, 2021 року. О 1-й годині 23 хвилини — рівно в річницю катастрофи. Я була з працівниками станції, повезла туди тата. Ми були в об’єкті “Укриття” і вшановували пам’ять загиблих», — ділиться спогадом солістка гурту «ONUKA» Наталія Жижченко.

З дитинства вона знала деталі чорнобильської катастрофи, адже її батько працював на станції з 1986 до 1988 року і був ліквідатором аварії.

«У цьому місці є історія, уроки, і, на жаль, вони повторюються. Чорнобиль мені болів і болить, але так само надихає та захоплює».

У Чорнобильській зоні Наталія була разів зо 20: проходила практику на станції, знімала документальне кіно, знімалася для «Vogue», писала пісні. Як сама вона каже, відпочивала від людей і наповнювала себе.

Після майже чотирьох десятиліть, впродовж яких природа Чорнобильської зони почала відновлюватися, ця територія знову потерпає від росіян — цього разу через повномасштабне вторгнення. У 2022 році Державна інспекція ядерного регулювання України фіксувала підвищення рівня гамма-випромінювання, ймовірно спричинене тим, що російська військова техніка підняла в повітря забруднений радіацією пил.

«Природа там унікальна, — каже Наталія. — І заповідник унікальний насамперед через відсутність людини й екологічну ситуацію. Коли я там була, бачила просто на вулиці Прип’яті лиса. Бачила самку лося з лосенятами, коли зупинила машину на узбіччі. Вона подивилася прямо в очі, оцінила ситуацію і просто пішла геть. У цей момент усі [в машині] затамували подих».

У зоні відчуження можна зустріти й інших тварин: оленів, косуль, вовків, єнотів, кабанів, лелек, рисей, ведмедів. Загалом там живуть понад 300 видів хребетних тварин, 75 з яких — у Червоній книзі України. 

«Людина, уже настільки познущавшись з цієї території, навряд чи зможе ще якось зашкодити їй. Природа і це переможе. Вона і це пробачить. Напевно, з одного боку, на жаль, але з іншого — на щастя», — каже Наталія.

Тузловські лимани Антона Птушкіна

Спогади блогера Антона Птушкіна про Тузловські лимани стосуються недалекого минулого. У серпні 2022 року він почав знімати там документальний фільм про тварин під час повномасштабної війни.

«Ми знімали масовий мор дельфінів і китоподібних через російську агресію, — розповідає Антон. — Я на власні очі бачив мертвих дельфінів, які лежали на березі».

Тузловські лимани — група солоних лиманів на півдні Одещини. Тут гніздуються десятки видів птахів, серед яких є червонокнижні. Попри причину приїзду, Антон звернув увагу на красу цих місць. Особливо вразили пелікани. Стільки цих птахів, каже, ніколи не бачив.

Також ця частина Чорного моря — домівка морських свиней. Це один із найменших видів китоподібних, окремий підвид яких — азовка — мешкає в Україні.

Природний парк піддавався ворожим обстрілам, там можна знайти уламки російських ракет. Разом з Антоном сюди прибув прокурор, залучений у розслідування злочинів проти екосистеми України. Цей чоловік проводив розтин тварин для того, щоб відправити зразки в Німеччину й Італію та дізнатися, що саме спричинило їхню смерть.

«Власне, директор цього парку, який багато років досліджує китоподібних, вважає, що сонари і пуски ракет спричинили масовий мор дельфінів», — каже Антон.

Асканія-Нова Ангеліни Усанової

«Коли я думаю про моменти в Асканії-Новій, то пригадую мирну атмосферу. Але зараз це взагалі не місце відпочинку та єднання з природою», — каже переможниця конкурсу «Міс Україна Всесвіт 2023» Ангеліна Усанова.

У заповіднику вона побувала в дитинстві, коли відпочивала в таборі неподалік. Пригадує, як із книжок дізналася про коней Пржевальського й будь-що хотіла їх побачити. Натрапити на них не вдалося, але маленька Ангеліна побачила чимало інших тварин. Адже там мешкає багато екзотів: кафрські буйволи, зебри Чапмана, олені Давида, американські бізони.

Тепер життя цих тварин під загрозою. Ми вже писали про пожежі в Асканії-Новій, найбільші з яких сталися 22 серпня та 1 вересня 2023 року. Тоді вогонь знищив занесені до Зеленої книги України рослини. А загалом від початку великої війни вигоріло понад 5,5 тисяч гектарів заповідника, або майже п’ята частина всієї території.

Директор Асканії-Нової Віктор Шаповал розповів, що троє кафрських буйволів загинули через те, що окупаційна адміністрація вчасно не перемістила їх у приміщення для зимівлі. Окрім того, із заповідника протизаконно вивозять у росію та Крим цінні червонокнижні види тварин. Найчастіше вони потрапляють у гірші умови й не можуть вільно пересуватися, як це було в Асканії-Новій.

Ґрунтовно оцінити, як саме російська окупація вплинула на екосистему заповідника, можна буде лише після його звільнення. Тож після перемоги Ангеліна хоче поїхати туди з волонтерською місією.

«Бо наша земля потребує дуже багато праці, щоб відновити все. А особливо такі неймовірні місця, як Асканія-Нова. Її цінність неможливо вирахувати в грошах, вона просто безцінна».

Кінбурнська Коса Ольги Мартиновської

«Коли була студенткою, ми їздили відпочивати в Коблеве, Очаків — місця на морі поблизу Миколаєва. А Кінбурнська коса була чимось на кшталт закордону для нас, якоюсь екзотикою», — пригадує суддя кулінарного проєкту «МастерШеф» Ольга Мартиновська.

Тож якось з одногрупницями вони вирушили на косу, що так «тендітно й делікатно заходить у відкрите море». 

«Після цього було багато закордонів, островів, півостровів, океанів, морів, але ось це перше — як перше кохання. Воно назавжди залишається, і Кінбурнська коса — це місце сили для мене».

Зараз Кінбурнська коса — частина окупованої росією території, звідки регулярно обстрілюють материкову частину України. На півострові часто відбуваються пожежі, а за свідченнями місцевих мешканців, окупанти забороняють їх гасити. В очікуванні наступу Збройних сил України росіяни замінували косу — це ризик для тамтешніх тварин.

«Коли Україна звільнить Кінбурнську косу, я піду шукати косуль і зайців, яких колись там зустрічала», — ділиться планами Ольга Мартиновська.

Кияниця Поліни Уварової

«Памʼятаю, у Кияниці було класно чути птахів, і ми прям зупинялися, щоб послухати їх. А зараз там разом із птахами літають КАБи й “шахеди”», — каже тревел-блогерка Поліна Уварова.

Кияниця — невеличке селище в Сумській області за 30 кілометрів від кордону з росією. Поліна з друзями любили їздити в Кияницю, щоб насолодитися природою і спокоєм.

«Там є дуже гарна архітектурна пам’ятка — Кияницький палац, а ще просто неймовірно красива природа», — пригадує Поліна.

Ліс із безліччю струмків, багато диких тварин і мальовниче озеро — такими Поліна памʼятає ці місця. Та нині через постійні обстріли сумчани не їздять у Кияницю на відпочинок.

«Після перемоги я б із задоволенням туди повернулася і пройшлася тими самими стежечками. Пошукала б джерельця, пройшлася біля озера і просто насолоджувалася енергетикою цього місця».

Джарилгач Саші Шабаліної

«Джарилгач — це місце, яке в мене вкрала росія», — каже комікеса Саша Шабаліна. Цей острів — найбільший в Україні та Чорному морі. Саша побувала там улітку 2020 року: «Ютуб мене змусив поїхати на Джарилгач: дуже багато роликів було про те, що це українські Мальдіви».

І Саша поїхала та була вражена красою природи. А також тим, як спокійно себе почували тварини. Наприклад, буквально одразу після приїзду вони з друзями побачили дельфіна, що плескався біля берега.

«Було відчуття того, що ми в гостях, а господарі поблизу, тож треба поводитися нормально. І я вперше побачила, з якою повагою люди можуть ставитися до природи й одне до одного».

Майже від початку вторгнення Джарилгач окупований росіянами. Відтоді місцева екосистема бореться за виживання. Росіяни використовують острів як полігон. У серпні 2023 року впродовж тижня на Джарилгачі тривала пожежа — у частині, де мешкають рідкісні тварини. Наприклад, від вогню могли постраждати червонокнижна степова гадюка й унікальна смугаста емпуза — вид богомола, який уміє прикидатися краплиною води.

Нині Джарилгачу загрожує перетворення із заповідної зони на промисловий обʼєкт і курорт. Зокрема, 2023 року росіяни дозволили рибальство, полювання, лісозаготівлю, видобуток глини, солі, нафти й природного газу, а також будівництво готелів і ресторанів на території національного парку.

До того ж окупанти зробили насип між селищем Лазурним на материковій частині й островом, щоб діставатися туди на військовій техніці. Еколог і зоолог Павло Гольдін пояснював, що така штучна перемичка загрожувала екосистемі Джарилгацької затоки. На щастя, море змило цей насип потужним штормом.

«Я б, мені здається, власноруч прибирала цей насип. Це екоцид, — обурюється Саша Шабаліна. — Дуже хочеться вірити, що природа себе відновить. Відтоді, як дізналася про окупацію Джарилгача, я мрію, щоб усі тварини повстали та знищили окупантів, як у фільмі “Джуманджі”».

Світлина заставки: Наталія Жижченко у Чорнобильській зоні. Джерело: архів «ONUKA» і «Vogue Ukraine».

Світлина останнього банера: розтин у «Тузловських лиманах». Джерело: особистий архів Антона Птушкіна.

Ми зустрічаємося з мером міста Остер Леонідом Мисливцем на березі Десни, біля рятувальної станції. Чоловік розкладає на капоті автомобіля карту громади, аби показати протяжність русла річки: від села Білики на півночі до села Крехаїв на півдні. Загалом понад 50 кілометрів. Майже щодня рятувальники тут виходять на воду, аби пошукати, чи не з’явилася під берегами мертва риба.

Чорна вода

Остер стоїть на Десні, якраз посередині між Києвом і Черніговом. Автівкою сюди з обох міст десь 1,5–2 години їзди. Трохи на південь від міста — природний парк «Беремицьке». До повномасштабної війни тут намагалися розвивати зелений туризм. Втім російське вторгнення, а згодом отруєння росією річок Сейм і Десна відчутно зменшило потік відвідувачів. 

Забруднення Сейму на Сумщині почалося орієнтовно 14 серпня: тоді з’явилися перші повідомлення про погіршення якості води. У вересні дійшло до Чернігівщини. У соцмережах з’являлися фото й відео, де мертва риба сотнями, а то й тисячами лежить вздовж берегів. Побоювалися, що ця вода може дійти і до Києва. 

Загалом від середини серпня до середини вересня на Сумщині й Чернігівщині місцева влада разом із волонтерами зібрали майже 40 тонн мертвої риби.

«Отруєна вода прийшла до нас 12 вересня. Ми тоді встановили дві невеличкі станції аерації на березі і від них кинули у воду трубки — одну 40, іншу 70 метрів довжиною. У трубках пробили дірочки. Це нам порадили зробити в басейному управлінні (Деснянське басейнове управління водних ресурсів — прим. ред.). Вода так потихеньку насичується киснем: наші водолази пірнали туди і казали, що біля джерел кисню збирається риба, аби врятуватися», — розповідає Леонід.

Спускаємося на причал, з якого чути дирчання. Це не російські «шахеди», які літають ночами вздовж русла Десни. Біля води стоїть два невеликих насоси, кожен потужністю десь у 400–450 літрів на хвилину. Від них у воду справді відходять кілька трубок. А від середини річки видно хвилі бульбашок, які зносить течією.

«Вода досі недостатньо світла й прозора, але 13 вересня, скажімо, вона була мов дьоготь. І на берегах був темний осад. Зараз його сильно менше. Але якщо ситуація погіршиться, станцій аерації ми поставимо більше — вже домовилися з місцевим бізнесом про додаткові 4 штуки різної потужності», — розповідає мер Остра.

За розмовою вдягаємо на себе жилети, які приніс рятувальник Олексій. Він допомагає нам розміститися в човні, заводить двигун і виводить човен на середину річки. Ми, набираючи швидкість, ідемо вгору течією. І лівий, і правий береги порожні. Лише іноді можна побачити поодиноких мартинів, які ширяють над водою, чи шуліку, який кружляє у височині.

«В Остері до мору риби, на щастя, не дійшло. Є такий показник — кількість розчиненого кисню у воді. Нормальне значення — це 7 міліграмів на кубічний дециметр і вище. У нас він опускався до 5, а від 4 уже починає гинути риба. Інший показник — це хімічне споживання кисню. Також у міліграмах на кубічний дециметр. Тут норма — десь 30. У нас цифра доходила до 50 і більше. Знаю, що вище за течією могло бути понад 100», — пояснює Леонід.

Падіння першого показника і завищення другого показує, що відбувається хімічна реакція, яка випалює кисень із води. Коли ж починає вмирати риба, вона починає розкладатися — для цього гниття також потрібен кисень. 

«У разі мору риби треба її швидко збирати. Ми до цього готувалися, та й досі готуємося. Бо читали новини, що знову в Сейм скинули забруднення. У рятувальної станції є 6 човнів, є підсаки, аби витягати мертву рибу. Є навіть місцеві, які самі цікавилися, чи не треба допомога. Тому, сподіваюся, у разі чого ми готові», — розповідає Леонід.

Ми саме підходимо до межі громади на річці. Мертвої риби попід берегами не видно. Нині на Остерщині, як і всюди на Десні й Сеймі, діє заборона на будь-яке використання води, купання та рибальство. Однак це не зупиняє місцевих. Поки підіймалися течією, бачили кількох рибалок: один вудив рибу з човна, ще двоє — з берега. Забачивши нас, усі вдавали, нібито просто відпочивають, а вудки й спінінги не їхні.

«І що ти з ними зробиш, — посміюючись говорить Олексій. — Декому байдуже на заборони. Сподіваюся, вони не отруяться. На ринку хоч якось намагаються контролювати, аби люди мертву рибу не продавали. А на річці як ти проконтролюєш? Так, ми щодня виходимо на воду, підіймаємося течією. Але ж не можемо їздити туди-сюди весь день», — скаржиться рятувальник.

Заводить наш човен до «старика» — старого, природного русла Десни. Те, яким ми рухалися раніше, викопали за радянщини. Десна була хоч і судноплавною, але надто звивистою. Тож вирішили прокопати прямішу річку. Старе ж русло під час мору риби стало порятунком.

«Риба заходила у старе русло, у ці заводі, аби врятуватися. Тут вода була чистішою — люди казали, що помічали це. Зараз ви то вже не побачите, бо вода стала кращою, — пояснює Олексій, вдивляючись у воду, — О, боброві нори. Сподіваюся, ми їх не сильно потурбували. Бо бобри тут господарі насправді», — знову вивертаємо в нове русло.

Дорогою назад на одному з берегів бачимо туристів з наметом. Леонід зауважує, що це перші, яких він бачить від початку забруднення річок. До повномасштабної війни лише через парк «Беремицьке», точніше його паркінг, на день проходило від 300 до 500 авто. 

«Зазвичай з кінця травня і до жовтня люди приїздили на Десну з наметами. В районі Остра за сезон могло бути і 5 тисяч людей. Тепер берег порожній. Щойно з’явилися новини про отруєння річок, люди перестали їхати», — пояснює Леонід.

Причалюємо до берега. Гудять станції аерації. Рятувальники кажуть, що вони працюють навіть під час відключень світла — для того є окремий генератор.

Як ховають рибу

Село Слабин, що за 60 кілометрів від Остра, — це вже сусідня Гончарівська громада. З місцевим старостою, Сергієм Красковим, теж зустрічаємося біля Десни. Він саме дає інтерв’ю британським журналістам. 

Хоча ми й стоїмо на крутому правому березі, вітер все одно доносить від води важкий і в’язкий запах гнилизни. Щойно спускаємося вниз, від смороду забиває памороки. На воді видно темні плями, вздовж берега — чорні розводи від осаду. Та мертвої риби на березі майже немає — більшість зібрали напередодні. Щоправда, у прибережних заростях все ще можна помітити мертвих карасів, а на березі лежить щука десь метрової довжини.

«Береги у нас позаростали, то туди багато мертвої риби набилося. Ми в неділю, 15 вересня йшли вздовж берега і витягали її підсаками. З нами були працівники сільради, будинку культури, фельдшерського пункту. Було ще кілька добровольців із човнами — вони йшли іншим берегом. Тоді ми зібрали майже півтори тонни», — розповідає Сергій.

Просто так викинути чи закопати зібране не можна: продукти розкладу можуть отруїти і землю, і підземні води. Тож для цього треба зробити спеціальний могильник — глибоку яму, в яку ставлять бетонні колодязі з бетонованим дном. Закривають могильники такою самою бетонованою кришкою і ставлять віддалік від джерел водопостачання й населених пунктів. 

«У нас у громаді ще з радянських часів лишився могильник. Але з 80-х ним ніхто не користувався. Пам’ятаю, я ще говорив про нього з Черніговом (Державною екологічною інспекцією у Чернігівській області — прим. ред.), коли гнила вода до них дійшла і там мертву рибу збирали. То я питав, чи воно до нас не дійде. А мені так спокійно відповіли: “Не переживай, дійде”», — говорить Сергій.

Їдемо поглянути на цей могильник. Це десь кількадесят кілометрів їзди поганими польовими дорогами. Поки авто підстрибує на ямах, староста продовжує розповідати про мор: загинуло багато великої риби. Найбільше, що довелося бачити, — метрової довжини сом. З берегів забирали лящів, карасів, судаків, а найбільше було щук.

«Я не знаю, як це все буде відновлюватися. Якщо вимерла і велика, і мала риба, хто буде ікру відкладати? Хіба що робити штучне зарибнення. Плюс, може, з верхів’я Десни щось прийде, куди отруєна вода не потрапила. Але навіть якщо так, де гарантії, що за рік-два цього не повториться? росія ж нікуди не зникне», — обурюється староста.

Перетинаємо трасу, що з’єднує Київ із Черніговом, і їдемо в густі лісисті посадки між полями. В одній із них зупиняємося й виходимо. Далі — пішки укатаною ґрунтовою дорогою до глибокої ями. Що ближче до неї підходимо, то відчутніший сморід. Яма займає близько 4 метрів у глибину, приблизно стільки ж у ширину й до десятка метрів у довжину. Якби не два бетонних колодязі, вона цілком могла б зійти за капонір для бронетехніки. 

«З 13 вересня я цим могильником займався. У місцевого бізнесу ми терміново замовили бетонні кільця, аби поставити колодязі. Виявилося, що за 40 років могильник повністю заріс деревами. Доступу до нього не було, тож довелося частину посадки випиляти. Тепер треба прокласти сюди асфальтову дорогу», — розповідає староста.

Підходимо ближче до колодязів. Один із них порожній, а другий майже повністю завалений мішками, пересипаними хлором. На дні ями, попри бетон, починають збиратися калюжі — наслідки розкладання мертвої риби. Нестерпно гудуть зелені мухи, яких тут, здається, з тисячу.

«Оскільки ми старостат, у нас повільна бюрократія: швидкі проплати зробити не зможемо, особливо у вечір п’ятниці. Але дякую місцевим бізнесменам, які вже в суботу привезли перші три бетонні кільця. А в понеділок, 16 вересня привезли ще три. Це відбулося на довірі: людина повірила, що ми заплатимо їй гроші пізніше. А рибу треба ховати вже», — говорить Сергій.

Громада замовила другий колодязь про всяк випадок, оскільки очікувала більшого мору риби. Проте вже 17 вересня мертвої риби поменшало, тож він поки не знадобився. 

Заповнений колодязь згодом закриють бетонною кришкою й зариють. А по периметру могильника мають встановити огорожу й попереджувальні знаки, аби місцеві через десяток-другий років ненароком його не розрили.

Нове забруднення

Начальник екологічної інспекції Чернігівської області Сергій Жук 17 вересня розповів у коментарі UAnimals media, що ситуація в річках на Чернігівщині врешті стала ліпшою: «Риба більше не гине. Можу про це говорити, бо своїми ногами ходив вздовж берегів. Ми ще знаходимо мертву рибу, але це та, що померла 3–5 днів тому, спливала з дна чи з-за корчів. Звісно, у водах Сейму і Десни досі не можна купатися. Там вимерло майже все живе, є неприємний запах. Але показники кисню, амонію та заліза нормалізуються». 

Чернігівщина і Сумщина досі підраховують збитки. Наразі шкоду оцінюють орієнтовно у 450 мільйонів гривень. 

Цей екозлочин має російський слід. У департаменті захисту довкілля та природних ресурсів Сумської обласної державної адміністрації вважають, до українських річок потрапили стічні води з цукрового заводу в селищі Тьоткіно, що в Курській області росії. Цього висновку дійшли, проаналізувавши супутникові знімки: там видно, що на початку серпня басейн накопичення стічних вод на заводі був заповненим, а вже у другій половині серпня (коли з’явились повідомлення про забруднення українських річок) спорожнів. До того ж у воді за допомогою лабораторних досліджень виявили «специфічні для цукрового виробництва» речовини.

І це вже не вперше росіяни забруднюють українські річки стічними водами. Науковий співробітник Регіонального ландшафтного парку «Сеймський» Олександр Ємець розповідав, що на його пам’яті таке відбувалося щонайменше двічі: у 2011 році, коли на очисних спорудах Курська сталася аварія і у греблі поблизу Тьоткіно зумисне спустили брудну воду в Україну, та цьогоріч наприкінці травня. Тоді теж загинула риба і ракоподібні. А ще щоразу це збільшує ризик зникнення унікальної червонокнижної тварини регіону — хохулі звичайної.

Ймовірно, це не останній такий екозлочин. 16 вересня в Міністерстві захисту довкілля та природних ресурсів повідомили про нове погіршення показників води в Сеймі. Проби, які взяли в селі Манухівка (приблизно у трьох кілометрах від російського кордону), показали зниження рівня кисню у воді. Найімовірніше забруднення і цього разу прийшло з росії. Однак точно назвати його джерело і причину складно через бойові дії в Курській області, з якою межує Сумщина.

Станом на 25 вересня брудна вода дійшла до Батурина на Чернігівщині. Показник розчиненого кисню, про який ми згадували на початку тексту, там становив менше одиниці — 0,3–0,8 міліграма на кубічний дециметр. На Сумщині ж, між селищами Мутин і Озаричі, розчинений кисень у воді відсутній взагалі. Наступного дня ситуація у Сеймі на Чернігівщині ще погіршилась.

У Міністерстві довкілля переконують: це забруднення не настільки критичне, як серпневе. Тож річки мають впоратися з ним швидше. Втім, якщо мор риби повториться, громадам вздовж Сейму та Десни знову доведеться виходити на береги і збирати мертву рибу.

Росіяни риють окопи в цінних ґрунтах, закладають вибухівку під червонокнижними рослинами, проводять навчальні стрільби по місцях гніздування птахів — чинять в Україні кричущі екозлочини. Про кожен такий випадок важливо знати, аби притягнути окупантів до відповідальності.

Проходьте цей тест — дізнавайтеся більше про скривджену українську заповідну природу, плекайте небайдужість і пильність.

На світлині-заставці — національний природний парк «Нижньодніпровський». Автор фото: Олег Марчук

Існує стійкий стереотип, мовляв, болото — це гниль, морок і суцільне трясовиння, яке відразу ж із головою затягує у свої нетрі. Я погоджуюся лише з останнім твердженням: болото затягує — хочеться ще і ще досліджувати його особливості. Хочеться і треба заради збереження.

Відразу поясню: для спрощення в цьому тексті болотом називаю водно-болотні угіддя. Їх поділяють на 5 категорій: морські, лиманні, озерні, річкові й болотисті. І всі ці різновиди у світі дбайливо охороняють і пильно вивчають, бо вони надзвичайно цінні. 

Так, ще 1971 року світові лідери створили Рамсарську конвенцію про водно-болотні угіддя міжнародного значення. Країни, які її ратифікували, зобов’язалися створювати природні резервати для збереження боліт. На сьогодні цю конвенцію ратифікували 172 країни — з 1996 року серед них і Україна. Але, на жаль, і досі не всі значущі болотисті ділянки стали Рамсарськими угіддями.

То чому ж болотами важливо опікуватися? Бо це природні резервуари з прісною водою. Так-так, там ніяка не гнила вода, як вважають деякі. За допомогою особливих ґрунтів — торфовищ — вода в болотах очищується, а завдяки рослинності на поверхні боліт ця прісна вода не надто активно випаровується на сонці. 

Також болота поглинають сезонні надлишки води, захищаючи людей від повеней і підтоплень, та працюють як місцеві терморегулятори у надто спекотні періоди. Тому вони такі надважливі в нашу епоху кліматичних змін.

А ще болото — це осередок життя і взаємодії видів. Тут живе, розмножується і харчується 40 % живих організмів Землі. Кожен із них знаходить у водоймі затишну й безпечну місцину для себе. Наприклад, у центрі болота, де максимально волого і куди не дістатись хижакам, кладуть гнізда такі птахи, як ремез звичайний, очеретянки прудка, чагарникова і велика. 

Саме про водоплавних птахів найбільше печеться Рамсарська конвенція. І саме через птахів я долучився до болотно-дослідницького двіжу. Абсолютно випадково.

Усе почалося з дитячої мрії — купити будинок біля озера. У 2019 році я її втілив і вже навесні 2020-го, під час пандемії COVID-19, оселився поблизу Супію. Тут село з усього однієї вулиці і всі городи виходять до води. Відтак я став постійним глядачем театру природи і якось уранці побачив неймовірне: близько 100 лебедів-шипунів заполонили небо, а тоді сіли на озеро. Раніше я бачив таке лише в «National Geographic». Мене настільки вразило це видовище, що я почав активніше пізнавати нашу болотисту місцину. А згодом зареєстрував громадську організацію для досліджень і збереження тутешньої природи.

Відтоді я дізнався, що в нашому краї є тягла історія нищення боліт заради сільськогосподарських успіхів. Ще за радянщини на Супої і більшості малих річок цієї частини України збудували системи осушування боліт, а самі річки каналізували і спрямляли. Русло, яке мало природні вигини, за допомогою виритих каналів пускали навпростець. А ті ділянки, де річка текла раніше, засаджували соняшником. Так водно-болотні угіддя у промислових масштабах перетворювали на орні поля, зламавши природні процеси.

Я бачився з тими українськими науковцями, які планували і втілювали осушувальні проєкти. Вони розповідали, що наміри мали позитивні: збільшити врожаї та підтримати економіку країни. Зараз ці науковці припускають: навіть якщо відновити всі «зламані» тоді річки, то екосистема відновиться лише на 20 %. Решту ми втратили. Назавжди. 

Але й досі сільськогосподарська техніка щороку виорює дедалі ближче до межі боліт на Супої. Щоб розуміти, як це впливає на природу, наша громадська організація постійно моніторить місцеве біорізноманіття. Майже щодня фіксуємо флору і фауну на одних і тих самих ділянках у застосунку «iNaturalist» від «National Geographic». Також спостерігаємо за птахами за допомогою застосунку «Merlin Bird ID» від Університету Корнелла. 

Наприклад, цього літа помітили, що через розорювання поблизу боліт зменшується популяція очеретянки прудкої. А це вразливий вид з Червоного списку Міжнародного союзу охорони природи та природних ресурсів.

Щоб зберегти наше вразливе птаство і їхню домівку — болото, треба створювати Рамсарські угіддя на Супої та в інших болотистих місцинах. Рамсарська конвенція має не просто лишатися на папері з підписами — вона має працювати. Як активіст я переконаний, що в цьому серед іншого допомагає небайдужість до природи та обізнаність кожного і кожної з нас. Тому не стомлююсь пояснювати: болота мають цінність, природа продумала ці екосистеми до дрібниць, а наша справа — лиш досліджувати їх і не втручатись. 

Тексти в рубриці «Колонки» відображають виключно думку автора чи авторки й не обов’язково відповідають позиції редакції UAnimals media.

Поміж кам’янистих колон чорніє безодня. Скелі покриті кучерявою зеленню, а важка хмара погрожує зливою. Це національний парк Чжанцзяцзе у провінції Хунань, точніше фотошпалери з ним біля вольєру із сурками в «Звірополісі». У Чжанцзяцзе мешкають макаки, саламандри, олені. Туристи приїжджають туди запізнатись із природою, зокрема тваринами. Мавпи тут вільно гуляють серед людей. Контактувати чи ні — це вибір тварин.

Натомість у самому «Звірополісі» займати тварин можуть усі охочі. У лемурів Майло і Коко ніхто не питає згоди. Навіть із папугою Джонні, який вміє говорити, не радяться. Шпалери джунглів, «звуки природи.mp3», жменя сіна й тирси — почувайтеся як удома.

Чи є тут хтось справді контактний?

Вже за годину відвідувачі кинуться в обійми до тварин. Та поки тут смердить фекаліями і сечею. Сонні працівниці сповзаються на роботу, щоб причепурити клітки до рекламного вигляду. 

Щоправда, не всі «моделі» готові торгувати мордочкою. Деякі встановлюють свої правила. Наприклад, лемур Шкіпер допускає у вольєр тільки чоловіків. Він нервово скрипить зубами, коли його навідують жінки або діти. Бувало, виривав їм волосся. Шкіпер набув такого мізогінного світогляду, відколи його покусала самка. 

Лемура відсадили від неї — тепер мешкає сам у «чудових» апартаментах. Два метри квадратних, холодний кахель і три голі деревини. Єдина радість — це гумовий м’ячик і ультрафіолетова лампа над гамаком.

«Нарешті», — адміністраторка Марго пильно розглядає послід свинки Рембо. Дівчина обходить вольєри і оцінює стан здоров’я тварин. У неї немає ветеринарної освіти, натомість є досвід: вона ж бо понад рік працює в «Звірополісі», вже не раз чула лікарські поради. Часом до тварин у зоопарк навідується ветеринар, інколи віртуально. Однак такі дрібниці, як рідкі випорожнення Рембо, вирішують самотужки. Часто просто змінюють раціон і схрещують пальці. Сьогодні свинку не пронесло, тож пронесло працівників — лікаря викликати не доведеться.

Слідом за Марго збираються й інші працівниці зоопарку. Карина, Валерія, Люба. Усім ледве за 20. Валерія вчиться на заочці в академії поліції, Люба — в авіаційному неподалік, а Карина цьогоріч вступила в економічний. 

Нині є ще один: патлатий хлопець прямує на кухню і зникає. Назвався Денисом, але плутає власне ім’я, списуючи помилку на важкий ранок. На позір черговий стажер, а насправді журналіст під прикриттям.

Сюди не просять резюме, головне — бажання працювати. Щоправда, 66 гривень за годину притягують лише бідних студенток і студентів з далеких від зоології спеціальностей. Та «любов до тварин» компенсує брак знань, малу зарплатню і втомлені ноги після 12-годинного робочого дня.

«Ось цей сіренький мені подобається», — показує Марго на мишку. Адміністраторка дістала контейнер, у якому сьогодні народилось мишаче потомство. Малеча розміром із пів мізинця загорнута в серветку, а навколо дитинчат куйовдиться мама. В іншій коробці миші побільше — незабаром на них чекає паща удава або пітона.

Валерія просить зберегти життя мишці з плямою. Вона хотіла забрати її додому, та батько не дозволив. Йому вистачає кота і собаки. Подруга теж відмовилась, бо має вдома кролика. Рано чи пізно мишку таки згодують плазунам Еллі чи Аріель. 

Марго досипає їжу мишкам і забирає контейнери. Досить сентиментів — час прибирати лайно і витирати сечу. 

Ранком на кухні безлад. У мийці барикади з мисок, на підлозі відкритий корм для гризунів, жмути ганчір’я. Посередині кімнати теліпається шторка, яка допомагає працівницям сховатися від камери та переодягтися без зайвих поглядів. Також тут знаходиться карантин для тварин на продаж: найбільш войовничих збувають у зоомагазини.

Так, колись у «Звірополісі» жили чилійські білки, або дегу. Марго розповідає, що перші з них були ручними. Та дегу активно розмножувались: приплід сягав 16 дитинчат, які за місяць вже любилися поміж собою. І всі ці нащадки не успадкували лояльності до людей: вони кусались і не давались до рук відвідувачам. Утримувати гризунів стало невигідно: забагато тварин, які до того ж шкодять клієнтам. Відтак дегу порозпихували по зоомагазинах. Замість них посадили їжаків — ось така своєрідна сансара контактного зоопарку.

Зараз у карантинних комірках сидять морські свинки. Валерія обізвала одного з них Гітлером, бо той безперестанку воював з іншими за територію. 

На кухні теж бракує території, важко розвернутись — це така собі копія вольєра, тільки для людей. Марго готує їжу й вітаміни тваринам, а в сантиметрах від неї — брудні відра і «хімія».

Дівчата насипають у відра засіб, який вбиває запах фекалій. Потім ділять між собою вольєри. Денисові (чи як мене там) випадають легкі в догляді тварини: фретки Пломбір і Кокос, кіт Геркулес і киця Афродіта, тамарини Олівія і Джекі. Про них перед стажуванням розповіли небагато: головне — нікому не сувати пальці, бо можуть «прикусити».

Цим лагідно-пестливим словом у зоопарку маскують перед клієнтами захисну агресію тварин. Марго пояснює: «… такі, як ігрунки, сурикати, носухи, єноти, лемури, можуть прикусити. Але ми ніколи не кажемо, що тваринка кусає — завжди тільки прикушує». Насправді ж «тваринки» ще й як кусають.

Чи є тут хтось і справді контактний? Боязко відкриваю двері, притримую фреток, щоб не втекли. «Я прийшов вас рятувати», — бубоню з переляку.

Операція «Втеча»

Фретки-пестуни заважають прибирати. Пересаджую тварин на дерев’яний будиночок. Поки шкрябаю засохлі фекалії, Пломбір і Кокос нюхають моє волосся. Ще із забавок у фреток є гнучка труба. Щоправда, вони рідко нею граються. 

Частіше просто дрімають. Навіть гомінливі відвідувачі не порушують цей сон. Фретки сплять до 20 годин на добу. Така їхня природа. А можливо, так виглядає нудьга у просторі без натяку на природність. Тут хіба кахель зеленого кольору нагадує траву. 

Змиваю хімію водою, роблю кілька світлин для керівництва: так вони контролюють роботу підлеглих. Зачиняю вольєр. Упс, ледь не забув повернути Пломбіра й Кокоса на землю (тобто на кахель).

Марго ощадливо насипає сіно й тирсу козі Дорі. Інших адміністраторка теж просить заощаджувати: «Те, що не запісяне, — не викидайте».

Тимчасом коза заскочила на диван і щипає рослини. «Дора, злізь з дивана, дурочка», — лагідно просять працівниці. Карина і Валерія намагаються зігнати Дору, але та буцається і втікає від них. Дівчата використовують наживку — спеціальний корм. Кидають шматочки і заманюють козу до вольєра. Раніше такий спосіб працював, та цього разу Дора виявилась хитрішою. 

Раптом працівниці помінялися з твариною ролями: тепер не коза бігає від дівчат, а вони від кози. Карина і Валерія сваряться на Дору, що та наставила на них роги. Може, коза затаїла образу через житлове питання. Дівчата пропонували керівникові пересадити Дору в більший вольєр, але той відмовив. Мовляв, згризе меблі. 

Наразі більші апартаменти обіцяють лише папузі Джонні — за нього керівництво просила Марго. Птах змушений тіснитись у клітці й, певно, вже забув, як це — вільно літати. Через це агресує й боляче кусається, тож Люба жартівливо називає його Деганом або Сатаною.

Дора махає головою і розганяється на повну швидкість. Врешті на допомогу дівчатам приходить Марго. За понад рік роботи вона бачила всяке. Колись Дора вже поривалась на волю: втекла аж до ковзанки — ловили всією командою. Сьогодні операція «Втеча» закінчується поразкою, та цього разу коза змусила понервувати і досвідчену Марго. Дівчина давить зростом і перешкоджає рух козі. Після кількох невдалих спроб заганяє куди прийдеться — у передпокій до тамаринів. Лише хвилин за 10 козу вдається перегнати у її власний вольєр. 

Ініціативу перехоплює єнот Добі: він також хоче гуляти. Вже за декілька хвилин єнот крутить замок і відчиняє дверцята клітки. Та малого спіймали на гарячому. Карина підбігає, накидає на нього кофту і транспортує хвостатого до клітки. Так реальний Добі не став вільним, бо Каринина кофта — це вам не шкарпетка Гаррі Поттера. 

Аж тут папуга Джонні теж зажадав свободи. Він непомітно вилазить на клітку й летить до каси — пурхає вперше за кілька днів, а то й місяців. Перелякані працівниці кидають справи, аби лиш упіймати втікача. 

Якщо Джонні приземлиться на клітку єнотів, усім буде непереливки: і папузі, і доглядачкам. Ситуацію ускладнює ще й те, що зоопарк вже відчинили: щойно у двері зайшли мама й донька.

Гості зоопарку 

Просто перед першими відвідувачками бігають Люба, Карина і Валерія. «Тільки не до вольєру єнотів», — тихенько вмовляє Марго собі під ніс. Джонні ніби чує це і робить навпаки: широко розводить крила і летить прямісінько до єнотів. Добі і його друг Ронні швидко видряпуються до самої стелі та нападають на папугу. Марго його рятує, але той випурхує і знову опиняється біля каси. А там вже прибувають нові й нові відвідувачі. 

Тоді Марго вигадує інший спосіб зловити Джонні. Вона приносить з кухні арахіс, чистить від шкаралупи і намагається приманити птаха. «Ти ж любиш», — простягає плід, поки Валерія крадеться до папуги ззаду. Однак Джонні відлітає від них.

«Не міняє свободу на горішки», — жартує Люба.

Врешті папугу ловлять підсаком. Цей спосіб найбільш небезпечний для Джонні — той може заплутатись крилами у сітці. Однак кілька невдалих спроб і… «Попався», — говорить Марго, простягаючи впольованого птаха Любі. 

Допоки тривала вся ця операція, відвідувачі позбиралися біля вольєрів.

«А вона ходить?» — питає хлопчик. Малий вперше побачив 15-річну черепаху. Він намагається підігнати Сабріну вигуками: «Тікі-тікі-тікі». Фотографка підходить до хлопця і просить сказати «чіз» — готову світлину продадуть батькам на виході, треба ж якомога ефективніше монетизувати жамкання тварин. 

Сабріна потрапляє в зону турбулентності: юний дослідник фауни крутить її туди-сюди, допоки не перемикається на ящірок Ліло і Стіча. Їх легко розрізнити: нещодавно парочка посварилася, і Стіч відкусив сусідці хвоста. Тепер Ліло — безхвоста ящірка.

Якийсь чоловік коментує цю історію так: «Ну, подруга, буває. Щоб знала, де твоє місце!». Дівчина поряд жартома лупцює свого легіня. 

Ця пара забігла в зоопарк між справами. Часу небагато, та ще встигають зазирнути до сонних фреток. Вона тримає на руках Кокоса і, здається, зараз лусне від щастя. Просить зробити кілька фото. Але чоловік навіть не знає, як розблокувати телефон. Врешті розібрався. А відтак дівчина передає Кокоса йому. Раптом фретка позіхає та потягається — чоловік сахнувся і, здається, ледве в штани не наклав: «Братішка, я свій». 

З папугою він почувається сміливіше, бо Джонні сидить у клітці. «Брат, можна тебе погладить?», — питає і тикає пальцями. Папуга мовчить: сьогодні в нього немає настрою. 

Тут усі хочуть помацати екзотику. Однак трапився і той, хто лише спостерігав за тваринами. Поки тато із сестрою намагаються бавитись з лемурами, які ховаються під стелею, він стежить за агамами. Потім перебігає до сцинка Аїда і низько вклоняється йому. Деякі діти гуманніші за своїх дорослих. 

Шухер, керівництво!

Надвечір тварини помітно втомились. Дикобраз Адель тиняється туди-сюди. Схоже, в неї стереотипія — безцільне повторення рухів, яким тварина може реагувати на стрес.

Протягом дня Адель рила нірку, та врешті зішкребла тільки зелену фарбу на підлозі. Сурикати також намагалися задіяти кігті і так само не змогли пробити пластик. 

Почастішали випадки кусанини. Наприклад, хтось з ігрунок — Катя чи Мартін — не втримались і прикусили (а, це ж уже не стажування, отже — вгризли) хлопця за щічку. Той аж хникати почав, але все одно продовжив доймати тварин.

Потомились не тільки ігрунки та дикобраз, а й працівниці. Та керівник вирішив збадьорити своїм приїздом наприкінці робочого дня. 

Його звати Паша, він одягнений у чорну кофту, на пузі висить барсетка. Паша наводить кіпішу і заглядає в усі вольєри. Потім підзиває адміністратора — у цій ролі Марго вже замінив Саїд — і майже тикає його носом: «Чому тут брудно? А тут?».

Жодного разу Паша не посміхнувся тваринам. Здається, він зовсім не помічає їх. Проте нового стажера таки зауважив і беземоційно розпитав про робочий день. Переконував залишитись у «Звірополісі». Мовляв, тут буває краще — це сьогодні брудно і важко, бо колеги погано працювали. 

Насправді ж у команди лише 10 рук на 22 тварини. До того ж працівниці мають спілкуватися з відвідувачами і відвідувачками. Паша з удаваним розумінням киває на це головою.

Та вже час закінчувати робочу зміну. Лишається вечірнє прибирання — і нарешті додому. 

Гості в зоопарку гуляють до останньої хвилини, тому прибирати треба при них. Беру віник і совок… Раптом гучно кричить самиця дикобраза — Адель. Вона бігає кругами, настовбурчивши голки. Ніхто не може точно сказати, що з нею. 

Саїд стенає плечима, каже, мабуть, чогось злякалась. Він човгає на кухню, щоб принести їй смаколик — най заспокоїться. Лишаюся з Адель наодинці.

«Тихо-тихо, все буде…», — не можу договорити фразу. Нащо брехати? Добре тут не буде нікому: ані дикобразу, ані іншим тваринам, ані працівницям чи працівникам. Хіба, може, комусь із відвідувачок та відвідувачів пощастить і вони підуть без слідів від укусів на щоках, досхочу награвшись із поневоленими живими істотами.

У Чорному й Азовському морях мешкають три види дельфінів, і кожен із них по-своєму страждає від російської агресії. Що ми вже знаємо про те, як на них впливають бойові дії, і як допомогти природі встояти? Про це розповів Павло Гольдін — зоолог, еколог, фахівець із сучасних і викопних морських ссавців.

Наразі є багато суперечливих даних стосовно кількості дельфінів, які загинули внаслідок повномасштабного вторгнення. Хтось каже, що 50 тисяч, хтось — 60 і більше, а дехто, навпаки, називає такі цифри завищеними. А як вважаєте ви?

Будь-яка цифра, яку називають зараз, — чи це 10 дельфінів, чи 100 тисяч, не має жодного наукового підґрунтя. У 2019 році українські науковці робили великий авіаційний облік акваторії Чорного моря. Після війни, після нашої перемоги, можна буде полетіти ще раз і охопити всі наші води разом із кримськими. Так побачимо, де дельфінів стало більше, де менше, скільки їх стало загалом, а відтак оцінимо, скільки могло загинути.

Я думаю, що до того не варто робити якісь остаточні висновки. Наразі є лише цифри, які ми (Інститут зоології Національної академії наук України та Український науковий центр екології моря — прим. ред.) повідомляємо, і вони стосуються знайдених на узбережжі трупів тварин. Звичайно, цю оцінку можна і треба буде в майбутньому доповнити екологічним моделюванням і екстраполювати на загальні втрати.

То які є підтверджені дані?

У 2022 році зафіксували понад 900 випадків загибелі дельфінів в акваторії Чорного моря. Йдеться про Україну, Румунію, Болгарію, Туреччину та Грузію. Звичайно, це не всі випадки, які траплялися, але це та оцінка, з якої можна стартувати аналіз і моделювання. 

Тут також маю зауважити, що ми опрацьовуємо лише верифіковані світлини й відеозаписи загиблих дельфінів. Якщо нам надсилають записи, завжди оцінюємо, чи це не фейк. Бо неодноразово в медіа повідомляли, мовляв, тоді й там бачили мертвого дельфіна, а потім виявлялось, що візуальну частину цих новин відзняли не в тому місці або зовсім в інший час.

Чи можу я припустити, що такі вкиди, особливо якщо вони йдуть від росіян, мають на меті знецінити, дискредитувати фіксацію екоциду?

Не знаю. Але якщо ми подивимося на офіційний дискурс росіян, то вони намагаються применшити масштаби загибелі й кажуть, що нічого не відбувається, навіть коли труп дельфіна викидає в центрі Севастополя.

Є дуже велика різниця між офіційним російським дискурсом і неофіційним. Єдина їхня схожість у тому, що все це брехня. 

Чи можна визначити подію або низку подій, які найімовірніше призводять до загибелі дельфінів?

Єдине, що я можу обережно сказати: тварини гинуть з різних причин. Навряд ми з’ясуємо, що всі тварини загинули від чогось одного. 

Ця аналогія може видатись некоректною, але все ж таки подивімось, як впливають бойові дії на людей. У нас є чинники прямої загрози для життя, наприклад, обстріли з різної зброї. Але також люди гинуть від інфарктів, інсультів, від того, що не отримали вчасно медичної допомоги, що їм бракує чистої води і підвищується рівень інфекцій тощо.

Коли померлих людей обстежують патологоанатоми, констатують дуже різні причини смерті. Але потім слідчі і прокурори можуть дійти висновку, що першопричина їхньої смерті — війна.

Так само і з дикими тваринами, зокрема з дельфінами. Існують різні загрози для їхнього життя і здоров’я. Можуть бути пуски ракет із надводних і підводних суден, і тут небезпечні не лише вдалі старти. Ракета, яка через невдалий пуск падає в море з усім своїм ракетним паливом, забруднює середовище дельфінів. Якщо ж підводну ракету успішно запустили, то тварини страждають від шуму. До слова, є ще одне джерело шумового забруднення, яке шкодить морським ссавцям, — це дія російських радарів. Так внаслідок війни тварини страждають від акустичних травм і хімічного забруднення.

Ще тваринам загрожує стрес. І стресують не тільки самі дельфіни, а й риби, якими вони  харчуються. Якщо казати спрощено, то риба лякається і відходить. Вона може поплисти в іншу частину моря, а за нею попливуть і дельфіни. Таке переміщення у незвичні умови підвищує ризик загибелі в сітках. 

Також є припущення, що навіть віддалік від обстрілів морських ссавців контузить. Нещодавно в журналі Science вийшла замітка, у якій авторка називає слабкі контузії ймовірною причиною викидів китоподібних у світі. Щоб це підтвердити, потрібні технологічно складні дослідження. Але не можна виключати, що це пов’язано з бойовими діями. 

Небезпечні для дельфінів і руйнування каналізаційних споруд або й більш масштабні події, як підрив російськими військами каховської греблі. Так у море вивільняється чимало різних органічних речовин — як добрива з полів, так і стічні води міських каналізацій. Звичайно, це підвищує ризики інфекційних хвороб. А ще органічні сполуки стають базою для такого явища, як «червоні припливи», тобто масового цвітіння водоростей. Деякі з цих водоростей виділяють токсини в море.

А якщо дельфіна викинуло на берег не в Україні, а в Болгарії чи, наприклад, Грузії, це також можна пов’язати з бойовими діями? 

Це повинні підтвердити біологічні й ветеринарні аналізи. Коли ми досліджуємо, що відбувається з дельфінами в Чорному морі, маємо брати до уваги все, тому що для тварин немає лінії державного кордону. Вплив може бути в нашій економічній зоні, наприклад, на пів шляху між Зміїним і Кримом, а наслідки — в Болгарії чи Туреччині. 

Тоді важливо налагодити співпрацю з іншими країнами, щоб спільно робити висновки про вплив бойових дій на морських тварин. Чи є така співпраця і як вона виглядає?

Так, співпраця налагоджена. Колеги в Румунії, Болгарії, Туреччині і Грузії роблять розтини загиблих дельфінів, проводять лабораторні аналізи та діляться з нами даними й висновками.

Але, як і в Україні, в усіх чорноморських країнах можливості таких досліджень обмежені: ніде держава не фінансує ані розтини, ані аналізи. Науковці роблять їх лише за можливості та з власної ініціативи.

А враховуючи те, що тіла загиблих дельфінів дуже швидко розкладаються, небагато з них придатні для розтину. Тому даних отримуємо зовсім мало. 

Наскільки мені відомо, дельфіни перебувають на вершині харчового ланцюга. А як їхня загибель впливає на акваторію Чорного моря? 

Так, дельфіни — на вершині харчової мережі. Ми кажемо «мережа», тому що це не єдиний ланцюг, а купа пов’язаних між собою ланцюжків.

Дельфінів навіть називають наріжними каменями екосистеми (англійською — keystone species), тому що будь-який кінцевий хижак стабілізує всю екосистему. У Чорному морі дельфіни впливають на чисельність риби, а риба своєю чергою регулює чисельність зоопланктону, фітопланктону, ракоподібних тощо.

Отже, якщо немає дельфінів (або їх замало), то починається безконтрольне розмноження риби. Коли риб багато, то зоопланктону бракує: вони його весь виїдають. І тоді починають розмножуватися мікроводорості, а від їхніх токсинів гине все — і зоопланктон, і риба. У підсумку ми отримуємо сповнене водоростей море, де більше нічого не живе. 

Також, коли вимирають дельфіни, їхнє місце займають медузи або — що гірше — реброплави. В історії вже були випадки, коли масова загибель дельфінів призводила до екологічної катастрофи.

Так, у 80–90-х роках загинуло до 90 % дельфінів Чорного моря. Підвалини для цього заклав дельфінобійний промисел, який процвітав до 1983 року. Орієнтовно в ті ж роки в Чорне море разом із баластними водами потрапив один із видів реброплавів — мнеміопсіс. За відсутності конкуренції він почав активно розмножуватись — таке агресивне поширення чужорідного виду в науці називають біоінвазією. Як наслідок, у 90-х роках мнеміопсіс з’їв ікру майже всіх масових видів риби, а вилови хамси у 1991 році знизились у 100–200 разів. Тоді казали, що Чорне море може стати мертвим.

Іронічно, але відновилась популяція дельфінів також через біонвазію, причому випадкову. У 1997–1999 роках у Чорне море завезли берое — інших реброплавів, які харчуються саме мнеміопсісом. 

На вашу думку, наскільки важко буде відновити популяцію дельфінів після війни?

В Україні є різні популяції дельфінів. У нас є три види: морська свиня, звичайний дельфін і афаліна. У кожного з цих видів — свій цикл і тривалість життя, своя швидкість розмноження і так далі.

Станом на зараз найкраще ведеться дельфінові звичайному, або білобочці. Цей вид переважно перебуває у відкритому морі та тримається подалі від берегів.

А от морська свиня дуже страждає від людей. Її ніхто спеціально не виловлює, але вона випадково заплутується в рибальських сітках. Щорічно через це гине 12–16 тисяч особин — чи не найбільше у світі. Через цей постійний тиск морська свиня дуже швидко плодиться: самиці народжують майже щорічно і сягають статевої зрілості вже у три роки, можливо, зараз навіть раніше.

Натомість чорноморська афаліна народжує раз на три роки і досягає статевої зрілості у 5-6 років, а іноді й пізніше. Цей червонокнижний вид — найбільший дельфін у наших водах із найменшою чисельністю. 

Афаліни розділені на декілька локальних стад. Ці стада можуть бути численними — до сотень особин, а можуть бути і невеликими. Наприклад, біля острова Джарилгач у 2016-2020 роках ми досліджували групу з менш як 50 афалін. 

Афалінам притаманні культурні традиції, у них розвинені соціальні відносини — ці дельфіни чіпляються за своє місце. Якщо якийсь росіянин перестріляє їх біля Джарилгача, афалін там просто не буде і ця місцевість спорожніє на десятки років. 

Тому навіть якщо припустити, що загалом у дельфінів Чорного моря все буде гаразд, це не означає, що з кожним із маленьких афалінових стад нічого не трапиться. Цілком можлива така ситуація, що в центрі моря все буде добре, а на околицях — на наших околицях — все буде дуже погано. І тут важливо зрозуміти головне: популяцію афаліни не відтворити в неволі. Там не народжується потомство другого покоління.

Отож, афаліни знаходяться під найбільшою загрозою, зокрема на периферії, де ведуть бойові дії. Та й там, де небойові, — також.

А які небойові дії негативно впливають на них?

Росіяни спотворюють природу. Вони не лише руйнують греблі, а ще й створюють нові. І це теж погано. 

Вони збудували перемичку між островом Джарилгач і окупованою материковою частиною України. На щастя, природа позбавилася її: у 2023 році був величезний шторм, який все змив. Але ця перемичка загрожувала екосистемі Джарилгацької затоки, унеможливлюючи водообмін з відкритим морем.

А ось Керченській міст не просто загрожує, а вже зашкодив природі. 

По-перше, його будівництво створювало страшне акустичне забруднення, шкідливе для дельфінів.

По-друге, тепер існує гребля між островом Тузла і Кавказьким берегом — це шкодить екосистемі Таманської затоки і Керченської протоки, де живуть невеликі стада афалін. Це також становить небезпеку для всієї екосистеми Азовського моря, де живе унікальна популяція морської свині.

Що Україна може зробити, щоб зберегти чорноморських ссавців? Як ми можемо зменшити принаймні власний негативний вплив на них?

Науковці пропонують три основні напрями роботи. Ці напрями відповідають міжнародній конвенції, яка в Україні набула чинності ще 2003 року. 

• Перший — знижувати кількість випадкових смертей серед дельфінів. Ми можемо скористатися досвідом Румунії та Болгарії, де встановлюють на рибальські сітки спеціальні прилади для відлякування морських свиней.
• Другий — розширювати мережу природоохоронних територій. Тут важлива політична воля: потрібні зміни в законодавстві. Дуже важливо почати цей процес уже зараз, поки триває війна, зокрема створити ці природоохоронні акваторії в кримських водах.
• І третій напрям — посилювати державний контроль над джерелами забруднення. І біологічного, і хімічного, і акустичного. Йдеться не про покарання, а про системні рекомендації. Іншими словами, мають стояти фахівці й казати: «зараз тут не працюємо, бо має прийти риба» або «тут можна працювати».

Чи відмова від дельфінаріїв вплине на стан популяції дельфінів? 

Вплине і дуже суттєво. У нас немає таких величезних стад афалін, як у Тихому океані, де їх тисячі й тисячі. У нас малі групи, кожна з яких має свій маршрут, свої кормові ділянки. Коли приходить якийсь дельфінарник-браконьєр і виловлює 5 афалін, це може мати фатальні наслідки для всієї групи.

Для нашої країни дельфінарії — це зло. Тут важливий суспільний тиск: ходити в дельфінарії повинно стати моветоном. 

Головна світлина: NGL media. Автор світлини: Максим Козменко

У Червоній книзі України зараз 687 тварин. Кожна з них має особливості поведінки й по-своєму сприймає світ. А яка червонокнижна тварина з нашої добірки найбільше відображає ваш характер? Може, ви любите занурюватися вглиб речей, як хохуля на дно річок? А може, вам до смаку досліджувати нові горизонти, як робить це смілива й допитлива рись? 

Відповідайте на прості питання тесту — дізнаєтесь, з якою червонокнижною твариною маєте найбільше схожості та яка річ з благодійної крамниці Animalism допоможе про це розповісти іншим!

Щукайте більше пізнавальних тестів за посиланням.

Початок травня, ліс у Чорнобильському біосферному заповіднику. Прикордонники чують вибух неподалік від поста. Вони підіймають квадрокоптер — і тепловізійна камера фіксує кадр, де видно: на міні підірвалася рідкісна червонокнижна тварина — кінь Пржевальського. 

Цьогоріч міністр захисту довкілля і природних ресурсів заявив, що наша держава — найбільш замінована серед усіх. Ліси, луки й водойми на сході, півночі та півдні України ховають не тільки міни окупантів: для захисту кордону вибухівку ставлять і українські сили.

Міни в природних парках 

Час від часу директор Деснянсько-Старогутського національного природного парку Сергій Кубраков їздить на зруйновану базу «Деснянка». Там він фотографує нерозірваний снаряд «граду». «Снаряд лежить на ґанку однієї будівлі вже півтора року, — каже Сергій Кубраков. — Розповідали рибалки, що і в березі «гради» стирчать нерозірвані. Це те, що ми виявили. А скільки цього деінде, де воно там встромилося?».

Червоний колір на цій мапі показує заміновані й потенційно небезпечні зони, а жовтий — можливо заміновані. 

У червоній зоні опинилися природні парки та заказники. На Сумщині, наприклад, це національні парки «Деснянсько-Старогутський», «Гетьманський», «Тростянець», регіональний парк «Сеймський», на Харківщині — Дворічанський національний парк. 

Природні місцевості, якими б цінними вони не були, розміновують в останню чергу, говорять у Державній службі з надзвичайних ситуацій. На деокупованій території демінери спершу беруться за місця, де живуть люди, далі — за дороги та критичну інфраструктуру. Потім працюють із сільськогосподарською землею. І лише після цього настає етап розмінування лісів, лук чи акваторій.

Навіть якби й зараз піротехніки готові були взятися до розмінування природних територій, більшість із них доступні лише військовим. У багатьох лісах і поблизу річкових заплав тривають бої. А під вогнем гуманітарне розмінування неможливе.

Деснянсько-Старогутський парк тягнеться вздовж державного кордону із сусідкою-терористкою. До нього належать заплави Десни — ця частина парку частково доступна працівникам. А от Старогутські ліси вздовж кордону начинені мінами як українських сил, так і російськими.

«Були випадки, що прикордонники у нас мало не попідривалися на протитанкових і протипіхотних мінах. Дуже часто заходять диверсійні групи ворога: вони ставлять тут розтяжки, мінують протипіхотними мінами», — розповідає Сергій Кубраков.

У парку лежать не лише міни, а й нерозірвані боєприпаси. Офіційно заборон від надзвичайників нема, каже директор парку: «Ідіть у будь-якому напрямку, а це дорога в один кінець. Крім мін, є ще й російські диверсійники: торік розстріляли молоковоз, убили 10 людей, серед них пенсіонерів».

На ще один парк на Сумщині — «Сеймський» — летять снаряди з боку російського Тьоткіно. Береги Сейму теж повнісінькі мін, говорять там. 

Дворічанський парк на річці Оскіл, що на Харківщині, теж прилягає до кордону. Зараз він у зоні активних бойових дій. «Ми не маємо доступу до території: вона постійно під обстрілами. Ситуація з мінуванням невідома», — кажуть працівники.

Першим парком, який лежить близько до лінії фронту і в якому почали розмінування, стали «Святі Гори» на Донеччині. Майже всю територію деокупували в жовтні. Після роботи саперів у парку планують проорати мінералізовані смуги — ділянки землі без гілля й інших займистих матеріалів. Це допоможе зупинити лісові пожежі, що виникають через обстріли. 

Ліси поблизу з Білоруссю частково доступні працівникам парків і відвідувачам, та не менш наповнені мінами. Збирачів чорниць і грибів попереджають спеціальними знаками. Щоправда, дехто і грубу тими знаками намагався топити, дехто — помідори до них підв’язувати. Проте більшість збирачів «чорного хліба» тримаються від небезпечних ділянок подалі. 

Чи підриваються на мінах тварини

«Такі випадки непоодинокі, хоча й не щоденні. Після загибелі коня Пржевальського ми таких випадків не фіксували», — каже пресофіцер 9-го прикордонного загону Юрій Шахрайчук.

У лютому цього року на Київщині, неподалік від Макарова зірвав розтяжку лось. У травні ситуація повторилася в Чорнобильській зоні: від підриву загинула самиця, а військові знайшли її лосеня. Попри всі докладені зусилля, воно теж померло.

«У 2022-му році ми тиждень працювали із саперами за Бахмутом, —  пригадує піхотинець 30-ї бригади, який побажав не називатися. — Сапери весь цей час ставили розтяжки. І щоночі якась тварина їх знімала. Це могли бути лисиця, кабан, зайчик. Ми чекали наступу, а коли на нас наступали, майже всі розтяжки були зняті». 

Водночас зареєстровані випадки з підривом тварин можна перелічити на пальцях: важко підтвердити, що саме сталося в глухому лісі, напханому мінами. «Я на постійному контакті з військовими. З їхніх слів, бувають випадки, коли в лісі точно людей немає, а чути поодинокі вибухи. Висока вірогідність, що це дикі тварини попадають на розтяжки. З цікавості на вибух серед лісу ніхто не піде, бо це може коштувати життя», — каже директор Деснянсько-Старогутського парку Сергій Кубраков.

У парку до повномасштабного вторгнення були ведмеді, рисі, глухарі, багато лосів, бували зубри й олені. Чи залишилися ці тварини в лісах, невідомо, говорить директор: «Вся територія потребує обстеження. Ми не знаємо, як бойові дії відобразилися на популяціях тварин, зокрема й рідкісних. Коли в нас буде хоча б умовний доступ до територій — хоч по просіках, зможемо робити висновки».

На міни можна наштовхнутися не тільки в лісі, а й у воді. З березня 2022-го до липня цього року в Тузлівських лиманах виявили 68 трупів чорноморських китоподібних, повідомляють у Міністерстві довкілля. Ймовірні причини загибелі — бомбардування і підрив на морських мінах. Якщо тварина не гинула відразу, згодом вона вмирала від уражень. 

Які міни і в яких випадках загрожують тваринам 

«Трупи тварин із травмами кінцівок чи корпуса — це ознака мінного поля, яку вивчають усі військові», — каже Юрій із позивним Рам.

Юрій — професійний військовий. Хоча він і не сапер за військовою спеціальністю, Юрій опанував чи не все, що стосується мінної безпеки. Рам став інструктором із цієї дисципліни в «Українському Легіоні» — громадській організації, що навчає цивільних азів військової справи з 2014 року. Він і пояснить, чим загрожують міни живим істотам у лісах, на луках, у річках чи морі.

Не кожна тварина, зачепивши міну чи нерозірваний снаряд, спричинить вибух. Якщо міна спрацьовує від натискання, розвиток подій залежить від того, скільки тварина важить, біжить вона чи йде. Кожна міна має зусилля спрацювання (або чутливість), що вимірюють у кілограмах. Скажімо, чутливість міни — 5 кілограмів. Щоб така міна вибухнула, на неї має натиснути щось, не легше за цю вагу.

Натискні міни

Юрій на своєму міцному військовому ноуті показує фото смертоносних «консервних бляшанок». Міжнародна Оттавська конвенція, яку підписала Україна, забороняє нашим військам встановлювати протипіхотні міни. Росія цієї конвенції не підписала.

Одні з «найпопулярніших» протипіхотних мін, що їх росіяни наставили в полях і лісах України, — це ПМН і ПМН-2. Вони мають чутливість 8–25 кілограмів. Теж часто трапляється ПМН-4 — 5–15 кілограмів. Ці міни небезпечні для багатьох диких ссавців, крім зовсім маленьких: для зайця (4–10 кілограмів), лисиці (3–14 кілограмів), вовка (45–60 кілограмів), вепра (60–200 кілограмів), косулі (20–37 кілограмів), лося (360–600 кілограмів). Ці міни можуть нести небезпеку роками — аж поки їх не знешкодять. 

Міни-«пелюстки» (ПФМ) використовують по всьому фронту. Їх вистрілюють зі спеціальних пускових установок у великих кількостях — і вони хаотично лягають по землі. Знайти «пелюстку» важко: вона невелика, пластикова, і навіть сам встановлювач не знає, де точно вона лежить. Така міна зазвичай не вбиває, але призводить до кровотеч і страждань. Зусилля спрацювання — 5–25 кілограмів. 

Протитранспортні міни, що вибухають від натискання, мають вищу чутливість: ТМ-57 — 200 кілограмів, міни серії ТМ-62 — від 120 кілограмів. Деякі з них мають вигляд циліндрів, а деякі — таких же консервних бляшанок, як і протипіхотні. 

Протитранспортні міни можуть загрожувати важким тваринам: «В густому лісі таких мін не буде, але їх можуть ставити на просіках-дорогах, — каже Юрій. — Якщо лось подумає, що краще йому пробігти по нормальній стежці, а не по чагарнику, то це для нього може бути фатально». Ці міни можуть поставити й на степових ділянках — будь-де, де немає болота чи стрімкого схилу.

Використовують міни із сейсмічними, магнітними та інфрачервоними датчиками. Ці теоретично реагують лише на транспорт. 

Міни з розтяжками

Розтяжка — це дріт чи волосінь, що поєднує підривач і міну натяжної дії. Той, хто зачепив дріт, провокує моментальний вибух. Розтяжку можна натягти й зовсім низько, де повзає, скажімо, їжак, а можна і на рівні плечей людини. Будь-яка тварина, яка зможе докласти достатнє зусилля і зніме розтяжку, найімовірніше загине.

Часто росіяни використовують міну ОЗМ-72 — ще одну видовжену «консерву». Її закопують у землю, а детонатор під’єднують до розтяжки. Чутливість — від 500 грамів. Якщо тварина або людина зачепить розтяжку, міна вистрибує із землі, вибухає в повітрі та вражає жертву уламками. 

ПОМ-2 — найчутливіша міна з тих, що трапляються дуже часто. Такі міни розкидають засобами дистанційного мінування (вистрілюють зі спеціальних апаратів). На землю падає бляшанка з вибухівкою, а навколо неї лягають чотири дротики-розтяжки. «Вони розпадаються хаотично, можуть впасти на дерево, на квіточку, одна просто так лежать буде. Зачепився, потягнув за собою волосінь із зусиллям 350 грамів… Це і їжак може», — пояснює Юрій. Міна має самоліквідатор, що повинен спрацювати не пізніш, як за 100 годин після встановлення. 

Міни у воді

Річкові якірні міни (ЯРМ) — сіруваті бляшанки, що ховаються під рівнем води. Зверху міна має хрестовий датчик, теж занурений у воду. Розгледіти таку шансів мало. Зусилля спрацювання — від 600 грамів. Такі міни стоять на Дніпрі та в його притоках на Херсонщині: «Від вибуху буде сильний гідродинамічний удар — риби багато загине».

А ще в прибережних зонах або на мілині можна наштовхнутися на ПДМ-1М. Це напівсфера зі стержнем, який зазвичай покриває вода. Якщо відхилити стержень із зусиллям 18 кілограмів і більше, станеться вибух. «Із часом ці міни можуть зриватися зі своїх місць, їх відносить у море після шторму. Підрив Каховської гідроелектростанції зніс багато мін у Чорне море, їх понесло в Туреччину й Одесу. Якщо міна зірвалася з місця, вона буде плавати, як буйок, поки не вдариться об перешкоду. А це може бути і дельфін, і людина, яка зачепить його рукою чи веслом». На відстані кількох метрів міна знищить все живе, а ті, хто далі, можуть отримати контузії.

Чому не варто ходити по гриби туди, де вели бойові дії 

«“Я до лісу по гриби не піду”, — улюблена фраза старого сапера», — гірко жартує Юрій. Поки демінери не видали кваліфікованих висновків, що певна ділянка чиста, ходити туди — зась, застерігає він. «Там може стояти стільки розтяжок… Щось військові познімали, а щось могли пропустить. Міна може бути закопана в землю, замаскована в дерн, траву, гілля так, що без спеціальних приладів її не знайдеш. Плюс у військового є із собою два турнікети. А грибник піде з ножем і кошиком… Ця людина зачепить міну і стече кров’ю в лісі. Телефон не буде працювати, турнікета немає — і що?». 

Хоча тварини й можуть зривати розтяжки або підриватися на протипіхотних мінах, все ж головну небезпеку міни несуть для людей: «Якщо вона лежатиме під снігом, їжачок спокійно проповзе по верху. Людина, бува, побачить сліди: тут їжачок пройшов — і я пройду. Але їжак кілограмчик важить, а людина — 80».  

А ще існують міни, до яких людині достатньо лише підійти, аби стався вибух. Йдеться про ПОМ-3 — міну із сейсмічним датчиком. Для того, щоб вона вибухнула, не треба ані наступати на неї, ані зривати розтяжку. Сейсмічний датчик реагує на вібрації від кроків людини — спрацьовує підривач.  

Коли ми звільнимося від мін

Пропоную знову поглянути на мапу і знайти в Атлантиці Фолклендські острови. Два з половиною місяці у 1982 році тут тривала війна між Британією і Аргентиною — сперечалися про контроль над островами. Інтенсивність бойових дій була меншою, ніж в Україні, та й площа Фолклендів майже в 50 разів менша за площу України. І тільки у 2020-му Велика Британія урочисто оголосила, що острови повністю розмінували: на це знадобилося 38 років.

Деякі міни самознищуються через певний час. Ті, в яких немає самоліквідатора, залишаться на роки: «Ці штуки можуть лежати в стані, готовому до вбивства, десятиріччями. Метал і пластмаса може розкладатися роками. Навіть якщо щось десь неправильно зроблено і всередину затече вода, на боєздатність міни це не впливає», — каже Юрій.

Коли можна буде ходити по гриби на всій території України?

Після першого року війни прогнози становили сотні років. З часом з’явилася нова техніка, в Україні почали працювати багато операторів розмінування — і сотні років змінилися десятками. 

Один день бойових дій в Україні — це місяць розмінування. Такі підрахунки зробив керівник The Halo Trust — благодійна організація, що проводить гуманітарне розмінування.The HALO Trust Джеймс Ковен. Тож поки від грибного кошика в Старогутському лісі нас відділяє щонайменше 75 років. 

«Це вже був кінець дня, сонце сідало. Добре, що ми були на веслах:  потихеньку хлюпали собі. Дивимося — о, сидить! Вона гризла щось на лататті. Побачила нас теж — контакт був секунд 5. А потім одразу пірнула й сховалася під латаття».   

Зоолог Олександр Ємець, науковий співробітник Регіонального ландшафтного парку «Сеймський», досліджує хохулю вже багато років. А бачив її в дикій природі єдиний раз у житті! І то, каже, йому неймовірно пощастило.

Тварина настільки рідкісна, що її охороняють усі можливі природоохоронні документи. У Червоній книзі вона має статус реліктового виду під загрозою вимирання.

До того ж хохуля дуже обережна. Зачувши якогось зайду, вона пірне на дно, закривши хоботок спеціальними клапанами. А потім, можливо, взагалі спробує відселитися з місця, де її турбують.

Проблема в тому, що в сучасних умовах хохулю турбують всюди — і на території України вона практично вимерла. Єдина популяція хохулі залишилася в Сейм — найбільша притока Десни. В Україні річка тече на Сумщині й Чернігівщині. Сеймі та у двох його притоках.

Тепер ця місцевість стала прифронтовою: у колись тихих заводях постійно чути вибухи. Тож чи хохуля ще живе на Сеймі і що ми про неї взагалі знаємо? Про це оповідаємо в межах проєкту #StopEcocideUkraine.

Хохуля — найдавніша представниця сучасної фауни Європи

Хохуля — це невеличкий ссавець, який багато часу проводить у воді. За способом життя вона схожа на ондатру, проте за походженням тварини не такі вже й близькі. Хохуля — родичка крота. У родині кротових є рід хохулі. А от вид у природі залишився лише один: це і є хохуля руська, або звичайна. Колись видів хохуль було багато, та знаємо ми про це тільки з викопних решток.  

Найдавніші рештки цих тварин, знайдені в Європі, датують міоценом. Це епоха в розвитку Землі, що почалася приблизно 23 мільйони років тому, а закінчилася близько 5 мільйонів років тому. Тваринний світ тоді був іншим. Хохуля жила, наприклад, поруч із предками коней, носорогів чи велетенськими мастодонтами. А людини як виду тоді ще взагалі не існувало!

Отож, хохуля руська — це тварина-релікт, що залишилася в сучасній фауні з долюдських епох і не надто пристосована до теперішніх умов існування. Вже 20 мільйонів років тому хохуля еволюціонувала до такої форми, у якій ми її знаємо, й далі не змінювала своїх ознак. А навіщо змінювати?

Все ж ідеально! Є чотиригранний хоботок, обладнаний шкірними клапанами, — так усередину не заливається вода, коли хохуля пірнає. Вона спокійно може пробути під водою 4 хвилини. Цим же хоботком зручно копати мул на дні, шукаючи поживи.

Зір у хохулі слабенький, та для її способу життя цього цілком досить.  Хохуля плаває в темних заростях і активна вночі.  

Тіло невеличке — сантиметрів 20, має такий же завдовжки хвіст, вкритий лусочками. Біля основи він круглий, а до кінця стає пласким, наче кіль човна, і чудово допомагає плавати. Поміж пальцями хохуля розвинула перетинки, щоб зручніше було плисти. Ще й торочки з шерсті є по краях лап, які теж збільшують поверхню гребка.

Пальці хохулі на задніх лапах розташовані не так, як в інших ссавців, а ніби у стовпчик — один над одним. Повзати так не дуже зручно, зате добре гребти. Шерсть, густа й шовковиста, дозволяє не сильно мокнути й утворює навколо хохулі повітряну подушку. Чи ж не ідеально для життя у воді?

Хохуля любить всілякі Стариця — ділянка колишнього річища, відокремлена від річки. стариці, заплавні озера, селиться і в самому руслі річок. Вхід до нори робить під водою, але сама нірка продовжується в товщі берега вгору й опиняється над рівнем води. Так сім’я хохуль може накопати собі ходів на 20 метрів, ще й іноді в кілька ярусів: а що, як нижні поверхи затопить? Нору встилає рештками рослин.  

В їжі хохуля неперебірлива: у її меню й рослинна, і тваринна їжа. Це молюски, рогіз, латаття, личинки комах, п’явки, а взимку — риба. Коли в радянські часи хохуль утримували в штучних умовах, тварина погоджувалася їсти навіть капусту й картоплю.

Запашний звірок

Хохуля не має жодного чубчика, якщо ви про це подумали. Її назва звучала так само в праслов’янській мові й могла підкреслювати, як спритно ця тварина зникає з очей (від праслов’янського «xaxuliti» («хахуліті») — зникати, ховатися). А ще вчені припускають зв’язок зі старовинним словом «хух» — дух. Тоді б її назва означала «тварина із сильним запахом». Який із варіантів достовірний, мовознавці не певні.

А от в латині саме аромат відіграв роль. За латинську родову назву прийняли слово «desmana», що означає «мускус». Видова назва — «moschata» — теж означає «з мускусним запахом».

Так, хохуля справді пахне. У неї є залози, що виділяють секрет — мускус. Він виконує роль хімічного сигналу — приваблює тварин протилежної статі, а ще секрет змащує шерсть. Цю речовину — як тваринного походження, так і синтезовану — використовують у парфумерії: кажуть, мускус викликає еротичне збудження.

А от сама хохуля стримана в цьому плані — у період розмноження вона моногамна! Сімейне життя й побут влаштовує тільки зі своєю парою.

Коли востаннє бачили хохулю

Вчені у 2009 році припускали, що на Сеймі та його притоках залишалося близько 300–500 хохуль. Проте й ці дані неточні: ґрунтовних досліджень сеймської популяції хохуль не проводили.

Крім України, є ще невеликі популяції хохулі в росії й західному Казахстані. Хоч раніше хохуля жила в річках Західної Європи, зараз тварину там не реєструють. Що її вигубило?

Серед іншого, полювання. Зафіксовані цифри щодо полювання на хохулю в росії: перед Першою світовою там продавали 100 тисяч шкур на рік.

Хохуля почала вимирати. За радянських часів популяцію пробували відтворити: тварину відловлювали, тримали в штучних умовах, навіть робили різні плотики з хмизу й плавучі дуплянки з колод. Потім розселяли по річках. У 1929–1940 роках тварин випускали й в Україні, але хохуля не прижилася ніде.

В Україні хохуля жила на Дніпрі, але у 30-х роках минулого століття вимерла.

Жила вона й у Сіверському Дінці і його притоках. Там рідкісну тварину взялися охороняти ще в 1928-му: на базі заплавних озер річки Красної на Луганщині створили так зване хохулеве господарство «Кремінне». В сучасному розумінні це був заказник. Спочатку популяція зросла, а тоді знову впала до початкової. Заказник у 1954 році ліквідували й на місці створили мисливські угіддя. Відтоді хохулю ще час від часу зустрічали на Дінці, але поступово перестали. Вважається, що в 70-х вид на цій річці зовсім зник.  

Однак тоді ж, коли хохуля практично вимерла на Дінці, вона з’явилася на Сеймі. Це була популяція, яку штучно заселили і яка, на диво, прижилася. Хохулю випустили на території Курської області в 1961-му, і їй сподобалося на Сеймі. Річка бере початок з території росії, плине Україною й впадає в Десну. Хохуля поступово розселилася вниз за течією, освоївши й українську частину Сейму на Сумщині. Місця, де може жити хохуля, належать зараз до Середньосеймського заказника та Регіонального ландшафтного парку «Сеймський».

«Інформація, яка в нас є по Сейму, — це реєстрації знахідок: люди просто розказують, що їм на очі потрапляла ця тваринка. Є фотографії хохулі в притоці Сейму, річці Вир — там точно була невеличка популяція», — говорить дослідник Олександр Ємець.  

Сам Олександр зустрів хохулю в річці Клевень. Це сталося поблизу села Литвиновичі Конотопського району 6 серпня 2018-го. Зоологи тоді не чекали на хохулю: вони вийшли на маршрутні обстеження птахів.

Схоже, це був останній зафіксований випадок, коли в Україні бачили хохулю.

Чому хохуль так мало

Тварина страшенно вимоглива до умов життя. Щойно її щось не влаштовує, вона йде геть. Було б куди…  

Хохулі загрожують і природні фактори, і людські. Невідомо, чи переживе тварина нове випробування — військові дії. Отже, що губить хохулю?

• Зміни клімату

Хохуля погано пристосовується до змін температур, може не пережити засухи.

Крім того, тварина розселяється з розливами річки, а їх в останні роки нема. «Її нори заливає, вона їх кидає і з водою пливе шукати нових територій, — розповідає Олександр Ємець. — Хохулю в такий час можна побачити на якійсь колоді, чи її просто носить вода. Тварині треба десь поспати, поїсти, а тут нора затоплена! От вона й покидає домівку. Завдяки цьому є розселення. Ви бачили розлив Сейму? Це неймовірна картина: море води під весняним сонцем, краса! На жаль, останній розлив був років 20 тому».

• Сільське господарство

Хохулю турбує присутність людей і худоби, лякають звуки.

• Рибальство

На Сіверському Дінці до зникнення хохулі доклалися рибалки. Тварина потрапляла в тенета, люди також часто приїжджали машинами на річку чи користувалися електровудками — це відлякувало або нищило тварин.

• Неочищені стоки

«За роки, що я працюю в Сеймському парку, було дві серйозні екологічні катастрофи. І обидві пов’язані з росією», — гнівається Олександр Ємець.

27 червня 2011 року на очисних спорудах Курська сталася аварія. Стічні води зазвичай очищують так званим активним мулом: це ціла екосистема мікроорганізмів, які можуть живитися речовинами зі стічних вод, «звільняючи» від них воду. На очисній станції Курська ці мікоорганізми загинули й не виконали свою роботу. Неочищені стоки потрапили в Сейм, припливши й до України.

«Коли оця вся маса отруєної води підійшла до греблі біля Тьоткіно — селище в росії, що межує з Україною.Тьоткіно, замість того, щоб це утилізувати на своїй території, вони відкрили шлюз і спустили воду в Україну. В результаті у нас повмирала колосальна кількість риби. Постраждала мінога українська — вид рибоподібних організмів, який охороняється багатьма природоохоронними актами!» — злиться чоловік.

Другий значний випадок забруднення стався цьогоріч наприкінці травня. Вчергове брудна вода потрапила з півночі — загинула риба.   

Крім того, у 2012 році щонайменше 4 підприємства оштрафували за скидання неочищених стічних вод у Сейм в самій росії, а в 2023-му «Курсьководоканал» отримав штраф за недостатню очистку води, що потрапляла до річки.

«Брудна вода — це катастрофічна ситуація!» — бідкається Олександр. Змінюється бактеріальний фон води, і в ній різко зменшується кількість розчиненого кисню. Від цього гинуть молюски й дрібна риба — в хохулі меншає їжі.

• Війна

Найбільше війна вплине на популяцію хохулі в річці Вир, каже Олександр Ємець.

Тварини живуть у річці поблизу сіл Старі Вирки, Нові Вирки, Бояри-Лежаче, Рижівка. «Зараз там пекло. Туди летить усе підряд і вибухає. Від бідної Рижівки нічого вже не залишилося! А біля Рижівки помічали хохулю, і вона десь там і живе», — каже Олександр Ємець.

Не обов’язково, щоб снаряд потрапив у хохулю, аби її популяція постраждала. Будь-яка тварина тікає з місць, де їй заважають шуми й вібрації. Коли вибухову хвилю приймає вода, водні організми страждають від гідродинамічного удару. Простими словами — отримують контузії. «Якщо це повторюється регулярно, для тварини це катастрофа. А оце регулярно вже триває два роки. Хохуля ж дуже обережна тварина! Там, де біля води пасуться корови, хохулі не буде. Де всього-навсього корови! А тут снаряд!»

Розриви снарядів — це не лише звук. Вони забруднюють воду, ґрунт і повітря, зокрема важкими металами.

Чи могла б тварина просто переселитися вниз по ріці? Для цього їй потрібні умови проживання, яких дедалі меншає. І тут вже не тільки війна відіграє роль: іноді фермери незаконно зорюють луки впритул до Сейму та інших водойм, а це хохулю не влаштовує. Олександр підсумовує: «Туди, де жила, зараз летить. Тому вона точно буде йти геть, а чи знайде вона нове місце, це дуже велике питання. Клімат сильно помінявся, стариці попересихали. Тож хохуля буде шукати Затон — місце, яке затопила річкова чи озерна вода під час розливу, або ж спокійна затока річки чи озера. затончики безпосередньо в Сеймі. Проте не так і багато таких, які б задовольняли її вимоги до життя».

Як вивчають і рахують хохулю

Влітку виявити хохулю важко: тварина нічна, до того ж живе поміж водоростями й ряскою. Тож її обліковують взимку.

Методика така: коли вода замерзає вперше і лід прозорий, науковці йдуть по ньому й дивляться вниз, під кригу. Вони шукають сліди хохулі. «Там, де є нори, стежечка буде протоптана — видно, що вона  цією норою користується, — розповідає Олександр. — Як правило, біля таких нірок збираються мушлі: вона поїла, накидала мушель і сама в нірці сидить».

Останні серйозні дослідження проводили в басейні Сіверського Дінця у 2001 році, однак хохулі так і не знайшли.

«Ми хотіли робити обліки в ландшафтному парку. Але організувати таку експедицію непросто. Це досить дорого, потрібне обладнання. А тут війна», — шкодує Олександр.

В останні роки на Сеймі принаймні фіксували випадки, коли випадково бачили хохулю. Тепер у місця її проживання ніхто, крім військових, фактично й не потрапляє: ця зона під активними обстрілами. 

Їздити катером чи човном по водних об’єктах науковцям заборонила Державна служба України з надзвичайних ситуацій: береги можуть бути заміновані.

Тільки інспектори з охорони природи мають право перевірити стан ландшафтного парку. Кажуть, сіток зараз практично нема, що і добре. Разом з тим, ніхто не знає, чи є ще хохуля в Сеймі.

Чи можна зберегти хохулю

До кінця бойових дій на Сумщині говорити про збереження хохулі рано. Олександр Ємець каже: «Це ж родзинка, це козирна карта нашого ландшафтного парку. Це тварина з минулих епох! Якщо росіяни підуть з нашої землі, ми проведемо дослідження. Тоді буде ясно, що можливо зробити, аби спочатку зберегти популяцію. І ситуація виправиться. Треба зберегти цю унікальну тварину, яка залишилася у нас тільки на Сумщині».  

Уявляючи працю археологів, більшість людей думає про пошуки стародавніх поселень чи курганів, віднайдення золотих скіфських прикрас, трипільської кераміки чи сарматської зброї. Але вкрай рідко уявляють вивчення скелетів тварин. А цим якраз займається зооархеологія — дуже молода, але вже одна з найпрогресивніших нині наук. 

Зооархеологи зосереджуються на рештках тварин, які знаходять під час розкопок. І найбільше нас цікавлять аж ніяк не динозаври чи пошук напівміфічних істот, а ті види, які жили в історичному минулому та є сучасниками людей. 

Спробуйте прибрати з історії планети хоча б один вид — скажімо, коня — і подумайте, як вона змінилася б. Припускаю, в давнину відсутність коней ускладнила б контакти між регіонами і сповільнила обмін інформацією, а отже й цивілізація розвивалась би повільніше. Якщо правитель покидає столицю більш ніж на три місяці, вкрай висока ймовірність перевороту. Тож держави були б менших розмірів, а маленькі імперії зазвичай більш жорстокі. Без мобільної армії для придушення повстань на кордонах правителі вдаються до терору, щоб вдруге там нескоро захотіли бунтувати. Це лише деякі приклади — справжнє життя в світі без коней годі уявити. 

А в зооархеології ставлять саме такі непрості питання. Бо тут науковці вивчають, як тваринний світ і людство співіснували та змінювали одне одного протягом тисячоліть.

Перші фахівці цієї галузі досліджували тварин у господарстві: які види люди приручали в різні епохи. Нині зооархеологія також допомагає вивчати вплив людей на екосистеми, зв’язок тварин із кліматом, а найважливіше — що ми можемо зробити, аби вберегти довкілля від невідворотних змін.

Людина завжди була кмітливим і вправним хижаком, тож так чи інакше впливала на довкілля. Homo erectus чи найдавніші представники Homo sapiens були десь на рівні з іншими хижаками: навіть якщо й шкодили довкіллю, то не більше, ніж, скажімо, тигр. Чимало залежало й від умов, у яких доводилося виживати. Що сприятливішим було оточення, то більше хижакові можна було розгулятися. Уявімо, що на острів потрапляє кішка і зустрічає там слабших конкурентів, легку здобич — місцевій фауні від цього може стати дуже сумно. Давні люди також бували такими кішками, нерідко домінуючи в певній місцевості. 

Однак те, що почало відбуватися з пізнього палеоліту, цікавить зооархеологів найбільше. Саме тоді людина взяла до рук якісну зброю, вивчила найбільш ефективні методи полювання й почала змінювати вигляд цілих континентів. 

Тут варто зауважити, що в уяві багатьох досі існує стереотип про «bon sauvage», тобто «шляхетного дикуна»: мовляв, люди давнини жили з природою в гармонії та злагоді. Таке можна почути, зокрема, про австралійських аборигенів чи корінні народи Америки. На жаль, мушу вас розчарувати. По-перше, вони не були аж такими дикими і примітивними: австралійці опанували мореплавство ще раніш за європейців, та й загалом були розумними й винахідливими. По-друге, завдяки цій винахідливості вони суттєво (ба навіть жорстоко) змінили екосистеми, у яких проживали. Австралійські аборигени не мали у своїй місцевості конкурентів за інтелектом і майстерністю полювання, тому винищували чимало тварин. Одним із їхніх методів мисливства, до речі, було підпалювання рослинності. Вже здогадуєтесь, чому такий палкий сучасний австралійський буш — порослий чагарником ландшафт материка? Приблизно 60 тисяч років тому предки австралійських аборигенів практикували масові пали тамтешніх лісів. Так сформувались екосистеми, пристосовані до цього.

У Північній Америці діялося те саме: там культура Кловіс за 300 років свого існування 12 тисяч років тому цілковито знищила чимало видів, докорінно змінивши історію людства. Та не варто звинувачувати давні народи в тому, що вони були недостатньо екосвідомими. Такий етап у розвитку людства був логічним і неминучим. Нагадую: люди — вправні хижаки, а для хижака це звична поведінка — домінувати над конкурентами і брати все від оточення. 

Проте є унікальна риса, що відрізняє нас від інших мисливців. На відміну від, скажімо, лева, людина здатна рефлексувати над своїми діями і сумніватися, чи правильно вона чинить. Уявімо, що в якийсь момент леви з’їли б усіх людей і стерли нашу популяцію з планети. Навряд чи вони потім бідкалися б: «Як шкода, люди були такі хороші!» Натомість людина, особливо сучасна, попри весь негативний вплив на екосистему, все-таки зрозуміла: треба цей вплив зменшити, а вразливі види охороняти. 

Тут і потрібна зооархеологія з дослідженнями минулого цих видів. Передусім вона допомагає визначити, як коливалися популяції тих чи інших тварин, наскільки і де вони були поширені, ну і, звісно, як на все це впливало людство. До прикладу, зараз ми з доктором Олександром Ковальчуком і Титом Волинським досліджуємо фауну території сучасної України — ті види, на які наші пращури полювали найчастіше. Так втілюємо проєкт «Цінні види тварин фауни України за археологічними матеріалами: таксономічний склад, динаміка чисельності та просторове розповсюдження». Звісно, словосполучення «цінні види» в назві дещо застаріле і підкреслює споживацьке ставлення до природи. Однак воно доречне, коли говоримо про минуле. Адже для людей давнини зубр, наприклад, був більш вартісним і потрібним для виживання, ніж водяна полівка. Цінним видам жилося нелегко, бо люди нерідко скорочували, а то й знищували їхні популяції. 

Дослідження показують, що найціннішими для людей на землях України були копитні й хижі тварини, денні й нічні птахи, а ще осетрові риби. Зокрема, до бронзового віку на території України активно полювали на пугача, який найімовірніше мав велике ритуальне значення. У залізному віці йому стало трохи легше, натомість почали переслідувати денних хижаків, передусім орлів, канюків, шулік. А в часи Київської Русі багато полювали на яструба великого. Також у всі часи чомусь особливо цінним вважали орлана білохвостого, проте він зумів пристосуватися й залишався досить численним аж до ХХ століття, поки за радянських часів цих птахів не почали цілеспрямовано відстрілювати. 

Спостереження за екосистемою просто так, без порівняння з минулим, не дасть нам вдосталь інформації про її нормальний стан. Ось, наприклад, маємо дискусію про баклана великого — птаха, що живе колоніями, селиться поблизу моря, а також по Дніпру й Бугу та їсть дуже багато риби. Рибалки, які працюють на річках, цим дуже невдоволені й наполягають, що бакланів треба відстрілювати. Їхній аргумент у тому, що сама присутність цього птаха на річках є аномалією: мовляв, вони відлетіли далеко від моря задля водосховищ, створених людьми. Проте зооархеологи знають: баклан великий завжди піднімався вгору по Дніпру й Бугу в період потепління, навіть коли жодних водосховищ там ще не існувало. Тож це не аномалія, яку можна знищити й забути, а реальність місцевої природи, якою би збитковою і прикрою вона не була для декого. 

Є й протилежні історії, коли ми сприймаємо певні види як належне, хоча нашій екосистемі вони взагалі не притаманні. Ось, до прикладу, фазан може видаватися багатьом цілком «нашим». Побутує думка, буцімто предки фазанів були в Україні ще 2,5 мільйони років тому, а отже це вид нашої фауни, який треба охороняти. Але зібравши матеріали, я зрозумів, що все-таки фазан — це вид, завезений людьми, ймовірно у XVIII столітті. Його батьківщина — Кавказ, але до України могли завезти вже напівдомашніх птахів зі Середземноморʼя або Центральної Європи. Хоча і є дані, нібито фазана знаходили в античності, проте серед цих решток одна кістка не піддається аналізу, одна виявилася качиною, інша — соколиною, а ще одна належала дрібній курці. Тобто всі ті описані «фазани» — які завгодно інші птахи. А якщо так, то, виходить, фазан — це такий само непритаманний нашій території вид, як і, наприклад, каштан. Так чи інакше вони потісняють «наші» (по-науковому автохтонні) види. Тож перш ніж перейматися збереженням популяції фазанів, варто дослідити ступінь їхнього впливу на екосистему. 

Є види, які потрапили на наші території відносно нещодавно і становлять загрозу місцевим тваринам — ми називаємо їх інвазивними. Деякі з цих видів потрапляють в нове середовище самостійно, інші — з допомогою людини, часто через жахливий недогляд. Наприклад, медузи в Дніпрі з’явилися, певно, через акваріумістів, які їх випустили в річку. Деякі комахи чи слимаки мандрують на великі відстані із зерном, розмножуються на новій території, а потім можуть шкодити врожаю. Також поступово поширюється папуга Крамера — це кмітливий і сильний птах, який виграє в конкуренції з багатьма іншими видами. До слова, це цікавий приклад відтермінованого ефекту привезених видів: зараз багатьом цей папуга видається цілком звичною для Середземноморського регіону, а от його присутність у Чернівцях викликає занепокоєння. Насправді ж для Європи папуга Крамера аж ніяк не притаманний — цього птаха привезли з Індії війська Олександра Македонського ще 2300 років тому. Поки ми не знаємо, що можна зробити із такими видами — лише досліджуємо і визначаємо, які тварини є «нашими» і справді потребують захисту, а які чужі для екосистеми.

Що ж наука може зробити для збереження саме наших видів?

По-перше, допомогти їх відновити. Завдяки дослідженню решток ми знаємо, де жили ці види і чи було їхнє поширення природним. Якщо, приміром, захочемо відновити сайгу чи орла степового, то за археологічними знахідками знатимемо, де вони мешкали і відповідно куди їх потрібно випускати. Важливо знати й природну кількість виду, адже не всіх має бути багато — є самі по собі рідкісні тварини, як-от журавель степовий. Він хоч і є в Червоній книзі, але його знахідки завжди були нечисленними, особливо порівняно зі схожим видом — журавлем сірим.

По-друге, ми можемо передбачити деякі зміни в популяціях, аби шукати способи їх вберегти. Тут, наприклад, можна поєднати кліматологію із зооархеологією. Кліматологія вивчає клімат як систему, де є рослини і тварини, а зміни в цій системі — це не тільки коливання температури, а й поява чи зникнення видів. Наприклад, у Червоній книзі України є дрохва — її чисельність більш-менш велика в часи похолодань і зменшується в періоди потепління. Однак на планеті стає дедалі спекотніше, і така зміна температури спричиняє додатковий тиск на популяцію цих птахів. Отже, нам варто ставитися до дрохви уважніше — вона не пристосована до нових, гарячіших кліматичних умов. 

Сподіваюсь, тепер на слові «археологія» у вас виникатиме трішки більше асоціацій із тваринами і їхнім збереженням. Бо дослідження минувшини тварин і усвідомлення ролі людства у зникненні деяких із них може стати першим кроком до відновлення популяцій вразливих видів. І зооархеологи роблять ці кроки, торуючи шлях зоозахисникам. 

Тексти в рубриці «Колонки» відображають виключно думку автора чи авторки й не обов’язково відповідають позиції редакції UAnimals media.

Ще з 2014 року українські природоохоронні території опинялись у зоні бойових дій чи в окупації. Так, Казантипський, Ялтинський та інші заповідники росія привласнила, окупувавши Крим. А Національний парк «Святі гори», ландшафтні парки «Донецький Кряж» і «Зуївський», частину Луганського заповідника «Провальський степ» пошкодили чи й усуціль знищили під час бойових дій на Донеччині й Луганщині. 

З початком повномасштабного вторгнення в Україну росіяни також окупували заповідні зони в Запорізькій і Херсонській областях. Там окупаційна влада використовує вже напрацьовані в Криму практики. 

У межах проєкту #StopEcocideUkraine оповідаємо, які екоцидні дії вчиняють росіяни на окупованих заповідних землях України.

Мета — привласнити природні багатства й використати в подальшій військовій агресії

Росіяни експлуатують природно-заповідні території України всюди, де їм вдається хоча б тимчасово закріпитися. Цю тимчасовість вони намагаються перетворити на постійність, легалізуючи свої дії принаймні в полі російського законодавства. 

Перереєстрація 

Після окупації Криму в російському державному реєстрі побільшало юридичних осіб, серед них — національні парки й заповідники, розташовані на українському півострові. Росіяни заходилися їх перереєстровувати як власність своєї держави. Так у грудні 2014-го з’явилися «Казантіпскій пріродний заповєднік», «Национальний пріродний парк “Тарханкутскій”», «Пріродний заповєднік “Опукскій”» та інші «державні бюджетні установи».

Однак з 2017 до 2023 року російські юридичні особи Казантипського, Карадазького, Опуцького, Тарханкутського, Караларського заповідників ліквідовували. Ні, росіяни не пошкодували про своє загарбництво і не визнали злочинів — вони просто вирішили централізувати керування заповідними територіями через єдину дирекцію «Заповідний Крим». Таку структуру створили ще 2020 року, а серед її видів діяльності є рибальство та лісозаготівля. Тож фактично схема з утворенням материнської організації легалізувала ці промисли на українських природоохоронних територіях. 

Ще один злочинний стосовно тварин вид діяльності та спосіб заробітку має Карадазький природний заповідник у тимчасово окупованому Криму. Там росіяни створили «науково-демонстраційну програму» за участі дельфінів. Щодня, крім понеділка, для відвідувачів влаштовують «яскраве й барвисте знайомство з чорноморськими дельфінами-афалінами» — рідкісним видом, занесеним до Червоної книги України. Судячи з афіші, в установі, де мали б досліджувати й берегти природу, розважають публіку на шоу в традиціях дельфінаріїв «Немо».

В часи повномасштабної війни росіяни застосовують свій досвід привласнення і нищення ще й на материкових заповідних землях в окупації. Наприклад, торік в єдиний державний реєстр юридичних осіб внесли наш Національний природний парк «Джарилгацький» (у зросійщеному варіанті — «Джарилгачцкій»). За даними з цього реєстру, росіяни дозволили рибальство та полювання, лісозаготівлю, видобуток глини, солі, нафти й природного газу на території національного парку. Також вони хочуть перетворити заповідну зону на відпочинкову — побудувати готелі й ресторани. 

Тоді ж, у березні 2023 року, в росії внесли до державного реєстру державний автономний заклад «Біосфєрний заповєднік “Асканія-Нова”». Росіяни позбулись важливої частини назви заповідника — імені Фрідріха Фальц-Фейна, який його колись заснував. Окупаційна адміністрація Херсонської області призначила директором заповідника колишнього співробітника Служби безпеки України Дмитра Мещерякова. Національна поліція вже висловила йому за це підозру в колабораціонізмі. 

Те саме відбулося в Азово-Сиваському національному природному парку на Херсонщині. Його перереєстрували за російським законодавством у лютому 2023 року, а директором став громадянин України Євгеній Поповчук. Вочевидь, він має ще й політичні амбіції за російського окупаційного режиму, адже взяв участь як кандидат від партії «Єдіная россія» у незаконних виборах, що відбулися на Херсонщині 2023 року, і став депутатом так званого Генічеського муніципального округу Херсонської області. 

Воєнна експлуатація

Проте перереєстрація і російський природоохоронний статус аж ніяк не захищають окуповані заповідні землі: росіяни використовують їх для військових потреб, наражаючи на небезпеку і цілеспрямовано знищуючи. 

У Приазовському національному природному парку в Запорізькій області росіяни облаштували воєнний полігон. Там вони проводять мінометні стрільби, руйнуючи снарядами заповідні ландшафти. А тамтешню річку Молочну торік активно розкопували, щоб створити водну перешкоду в разі контрнаступу сил оборони України. 

За даними Української Природоохоронної Групи, на початку повномасштабної війни росіяни також окопувалися на півдні Донецької області, у національному природному парку «Меотида». У такий спосіб вони зруйнували місця гніздівлі птахів водно-болотного комплексу: мартина каспійського, кулика-сороки, пелікана кучерявого і крячка рябодзьобого. Всі ці птахи гніздяться лише в тому місці, як пояснив орнітолог Вадим Жуленко.

Наслідки окупації для природоохоронних територій можна вже зараз оцінити за станом тих із них, які вдалося звільнити. До прикладу, після деокупації національного природного парку «Кам’янська Січ», що на Херсонщині, експерти виявили варварський спосіб маскування росіянами бойових позицій. Окупанти для цього зривали рідкісні види ковили та інші рослини, для охорони яких і створена «Кам’янська Січ». 

Погляньмо й на національний природний парк «Святі гори» на Донеччині, який пробув в окупації з лютого до осені 2022 року. За словами його директора Сергія Приймачука, за ці місяці росіяни знищили близько 5 тисяч гектарів лісу. Також вони вивезли техніку, яка належала парку. Природоохоронну територію активно мінували, і вибухи мін досі призводять до пожеж. 

Схожа історія і в Дворічанського парку, який окупували навесні 2022 року. Коли вже восени Збройні сили України звільняли Харківську область, росіяни замінували територію парку, зокрема протипіхотними мінами «Пелюсток». Наразі про розмінування не йдеться — лише після завершення бойових дій. Парк надто близько до кордону з росією.

Засоби — випалювати рослини, красти й відстрілювати тварин 

Обласні військові адміністрації моніторять стан окупованих біосферних заповідників і національних природних парків за допомогою космічного зондування землі та підтримуючи зв’язок із працівниками, які вимушено залишаються в окупації. Вони розповідають, що найбільше ці території потерпають від пожеж: горять ліси і степові трави. Як наслідок, тваринам бракує їжі, а ще вони гинуть від мін і обстрілів, їх убивають російські браконьєри і викрадають із українських заповідних територій до російських зоопарків.

Природа у вогні

За даними Херсонської обласної військової адміністрації, з 24 лютого 2022 року до сьогодні згоріло понад 5,5 тисяч гектарів заповідника «Асканія-Нова» — майже п’ята частина його території. Найбільше постраждали агроландшафти: рілля, перелоги й лісосмуги. В адміністрації пояснюють це занедбаністю: проросли бур’яни, які швидко висихають і загоряються. 

Однак горіли й заповідні зони — це «еталонний» типчаково-ковиловий степ причорноморського регіону, головна природна цінність «Асканії-Нової». Тут найбільших збитків завдали масштабні пожежі 22 серпня та 1 вересня 2023 року. Тоді згоріли занесені до Зелена книга України — державний документ, який звертає увагу на охорону цілісних угруповань рослин.Зеленої книги України (2009) рослини — насамперед ковила українська і ковила волосиста. На додачу, під час гасіння пожеж 1 вересня 2023 року росіяни проорали цілинний степ у заповіднику, пошкодивши ґрунти. 

Частково від пожеж постраждало дно Великого Чапельського поду — водно-болотне угіддя міжнародного значення, яке охороняє Рамсарська конвенція. Та й загалом уся територія заповідної зони належить до Смарагдова мережа України — мережа територій особливого природоохоронного інтересу, що є частиною Смарагдової мережі Європи.Смарагдової мережі України.

У 2023 році на території національного природного парку «Джарилгацький» було 36 пожеж — у них згоріло понад 1,5 тисячі гектарів заповідних територій. Там зростали червонокнижні орхідеї, меч-трава та інші цінні рослини. Від вогню довелося тікати оленям, ланям, лисицям і сірим зайцям. Шкоду для парку оцінюють у понад 102 мільярди гривень. 

З лютого 2022 до квітня 2023 року в Національному природному парку «Нижньодніпровський» згоріло понад 7 тисяч гектарів заповідних територій. А вже в червні, коли росія підірвала дамбу Каховської гідроелектростанції, парк повністю пішов під воду. Завдану шкоду рослинам неможливо визначити, адже більша частина території парку досі в окупації. 

На Миколаївщині від пожеж через дії російської армії регулярно потерпає Кінбурнська коса, розташована на території національного природного парку «Білобережжя Святослава». Працівники за два роки повномасштабної війни зафіксували понад 200 пожеж на окупованій території парку. Часто вогонь розгоряється повторно на тій самій ділянці. Уражено понад 6 тисяч гектарів заповідника.

У Луганській обласній військовій адміністрації на запит повідомили, що з 2022 року виявили 8 ділянок лісових пожеж. Їх спричинили активні бойові дії на території області. Через вогонь зазнали пошкоджень території Національного природного парку «Кремінські ліси» і частина Луганського природного заповідника «Трьохізбенський степ». 

Після деокупації парк «Святі гори» в Донецькій області все ще потерпає від російських обстрілів. Постійні пожежі від атак не дають відновитись лісу. Вогонь завдає і збитків: лише 7 травня 2024 року згоріло понад 470 гектарів лісу, цю шкоду Державна екологічна інспекція оцінила в понад 2,6 мільярда гривень. Оцінку довелося проводити дистанційно, спираючись на звіти пожежників і геопросторові дані, адже територія парку замінована.

Вибухові речовини забруднюють ґрунти — це утруднює проростання рослин і загалом негативно впливає на відновлення флори. «Я знаю ще по 2014 року — коли градами накрили ділянку в лісництві — що 8 років там навіть трава не росла», — говорить про наслідки війни для природи директор парку «Святі гори» Сергій Приймачук.

Загибель і травми тварин 

На українських природоохоронних землях в окупації через неналежний догляд тварини гинуть, а через військові дії — травмуються і зазнають стресу. 

Директор «Асканії-Нової» Віктор Шаповал розповідає, що багато тварин в заповіднику гинуть через брак належного догляду. Наприклад, у листопаді 2023 року на території Великого Чапельського поду загинули троє кафрських буйволів — теплолюбних африканських тварин, яких окупаційна адміністрація не перегнала вчасно в зимові приміщення. Ще одна самка буйвола загинула дорогою туди.

Херсонська обласна військова адміністрація оцінює збитки заповідника «Асканія-Нова» від загибелі й вивезення тварин у 970 тисяч гривень. Це не остаточна сума: збитки від завданої шкоди продовжують рахувати, та це не поверне тварин. 

На окупованій частині Запорізької області, у Приазовському національному природному парку, російські загарбники та місцеві зрадники займаються браконьєрським рибальством. Вони розмістили щонайменше 8 кілометрів рибацьких сіток на гідрологічному заказнику «Молочний лиман» й діставали звідти до 5 тонн риби на добу. Про це розповів директор парку Дмитро Воловик. 

Він також підтверджує, що в Азово-Сиваському національному природному парку окупанти вбивають тварин «на м’ясо»: «…відстріляних тварин з [острова] Бирючого вивозять вантажівками. Я знаю про факт, коли окупанти настріляли повний камаз копитних, з кузова просто стікала кров». 

Також є інформація з окупованої Херсонщини про те, що російські військові влаштовують там полювання. Вбивці тварин не приховують скоєного і викладають у соцмережах фото своєї здобичі. Зоолог Віталій Смаголь розпізнав на цих світлинах самця благородного оленя. До великої війни стада цих оленів мешкали в заповіднику «Асканія-Нова» й Азово-Сиваському національному природному парку. 

Крадіжки червонокнижних

Росіяни незаконно вивозять тварин з «Асканії-Нової». Свої дії прикривають «угодою про співробітництво», однак ці документи підписує не законний український директор, а російський ставленик. 

У 2023 році Центр національного спротиву повідомив, що росіяни вивозять тварин до «Сафарі-парку» в Краснодар. На його території є контактний зоопарк, а тварин утримують у вольєрах. Це зовсім інші умови, ніж в «Асканії-Новій», де тварини вільно гуляли територією заповідника. 

У грудні того ж року росіяни протизаконно обміняли декілька особин зебри Чапмана, бізона американського, коней Пржевальського та оленя Давида з «Асканії-Нової» на антилоп канна, свійських яків і двогорбих верблюдів із заповідника «Ростовський». Види, які вивезли з українських територій, є червонокнижними та занесені до Червоного списку Міжнародного союзу охорони природи зі статусами «зниклий з природи», «на межі зникнення» і «близький до тих, які знаходяться під загрозою знищення». 

Російські пропагандистські медіа також повідомляють про «обміни» між «Асканією-Новою» та парком «Тайган» у Криму. Навесні туди з України вивезли 15-річну вагітну зебру Чапмана і двох лошат цього виду. З парку в окупованому Криму натомість забрали пеліканів, карликових свиней, альпаку і птаха дрохву євразійську. «Тайган» навіть у росії має погану репутацію: його керівника Олега Зубкова часто звинувачують у жорстокості до тварин. Він сам розповідає, що пройшов через 582 судових засідання за 70 адміністративними й 6 кримінальними справами. Зоозахисники кажуть, його прикриває окупаційна влада півострова. Також вони скерували петицію до володимира путіна, ось цитата звідти про «Тайган»: «Це пародія на зоопарк, любительский зоосад без жодного фахівця з тварин, і в ньому щодня є небезпечні ситуації, викликані нерозважливими діями власника парку Зубкова».

До речі, цей же Олег Зубков є власником ще одного місця для знущання з тварин — зоопарку «Сказка». Там вже гинули російські червонокнижні тварини — дитинчата бенгальських тигрів. А тепер зоопарк уклав злочинний договір з окупаційним керівництвом «Асканії-Нової», аби здобути українських червонокнижних. 

Порядкуючи в тимчасово окупованих українських заповідниках, росія користується шпаринами в міжнародному праві. Так, у Римському статуті досі немає визначення екоциду як злочину, а Женевська конвенція жодним чином не захищає окремо заповідники і заказники. Звісно, є резолюція Генеральної асамблеї ООН з довкілля 2016 року, яка закликає країни-члени боронити навколишнє середовище під час збройних конфліктів. Але резолюції ООН не є обов’язковими до виконання, тому росія не вписала вимоги із захисту довкілля до своїх воєнних документів.

Тож нині Україна мусить потужно адвокатувати такі зміни в міжнародному праві, які б дозволили притягнути росію до відповідальності за шкоду українським заповідним територіям і екології загалом. 

На світлині-заставці — Кремінські ліси, 2024 рік. Джерело: громадська організація «Відкритий ліс»

На останньому банері — фото Роксолани Баран. Джерело: Природно-заповідний фонд України

Ветеринар Ендрю Кушнір сидить у лобі київського готелю з велетенським жовтим рюкзаком і кількома торбами. «Ніколи не знаєш, що брати із собою в Україну, може знадобитися будь-що», — знизує плечима.

Ендрю вже давно живе на валізах. Він допомагав у притулку в Індії ще до того, як вивчився на ветеринара, а навчаючись, у перервах пас буйволів на Закарпатті. Кілька місяців провів у центрах для диких тварин у Коста-Ріці. Після нашої зустрічі в Києві Ендрю побував у Херсоні зі стерилізаційною місією й уже встиг повернутися до США та прооперувати травмованого алігатора і змію, яка проковтнула м’ячик для гольфу. 

Ендрю мандрує світом, змінюючи проєкти. Та в Україну їздить найчастіше — звідси походить його родина. 

Хірург у притулках для тварин; музикант-любитель, який грає на бандурі; волонтер, що плаває африканськими островами, аби лікувати худобу місцевих жителів… І йдеться про одну й ту ж особистість. Напевно, вже тільки через це хотілося не проґавити момент, коли Ендрю ще сидить серед зібраних рюкзаків у київському готелі. 

Ендрю чи Андрій? 

Можна лишитися в готелі, але Ендрю не сидиться на місці: ми вирушаємо до кав’ярні, але центральні вулички перекриті, і мандрівка горбистим правим берегом Дніпра в Києві затягується майже на годину. Здається, за цей час я втомилася більше, ніж він. Всю дорогу говоримо з Ендрю українською, на місці переходимо на англійську. 

Ти тільки-но приїхав до Києва. Звідки?

Я був у Львові, де з організацією «Worldwide vets» працював у притулку «Домівка врятованих тварин». Ми стерилізували там котів і собак, лікували поранення, інфекційні хвороби. Також я зробив кілька операцій диким тваринам. Це вже вп’яте я приїхав до України.

У тебе на руці татуювання з візерунком вишиванки. Звідки воно?

Коли я був маленький, бабуся вишила для мене сорочку. Тату нагадує мені про це. Я його зробив на початку повномасштабного вторгнення у Львові. 

Розкажи, що пов’язує тебе з Україною.

Мій тато Ярослав народився в Дніпропетровській області, в маленькому селі Спаське під час Другої світової. Коли йому було 2 роки, всю сім’ю забрали до Німеччини на примусові роботи. 10 років після війни він з батьками жив там у таборі для біженців. А потім сім’я виїхала до Сполучених Штатів: мої дідусь і бабуся, батько і двоє його братів. Я народився в Сан-Дієго, зараз там живуть мої родичі. У мене дві сестри і брат. Мама — американка, але трохи розуміє українську. 

Ми з тобою говорили українською. Як так склалося, що ти знаєш нашу мову?

Коли я був малим, батьки заснували українську церкву в Сан-Дієго. При ній була й школа, де ми вивчали українську мову та культуру. Зараз церкви й школи вже немає. 

А чи практикуєш щось, пов’язане з українською культурою? 

Я граю на бандурі. У нашої сім’ї був друг, який теж походив з України і дуже добре грав на бандурі. Він був мені як дядько. От він мене й навчав грати на цьому інстументі. Ми замовили бандуру в Харкові, і у 5 років я почав грати. Зараз уже граю понад 30 років.

Яка твоя улюблена пісня?

«Думи мої» і «Щедрик». Я і співаю. До речі, ще іноді готую борщ.

Ветеринар-кочівник 

Ти свідомо вирішив стати ветеринаром чи так склалося?

Все почалося з книжки Оригінальна назва книжки — «Appointments at the end of the world», William B. Karesh.«Зустрічі на краю світу» Вільяма Кареша. Це спогади ветеринара, який подорожував світом і працював з дуже екзотичними видами. Я прочитав її і подумав: ого, це неймовірно, теж хочу жити так своє життя! 

Я відчував, що можу змінити багато і в житті тварин, і в житті людей, якщо допомагатиму вуличним тваринам, тваринам у притулках і диким — тим, чиїм здоров’ям не опікується конкретний власник чи власниця.

Я працюю в різних країнах у зовсім різних обставинах. Завжди пристосовуюся до ситуації. Все щоразу нове, і я отримую дедалі більше цінного досвіду.

То яке ж у тебе щоденне життя?

Воно змінюється з місяця в місяць. Зараз працюю в українських притулках, ось саме збираюся в Херсон. Коли приїду додому, працюватиму в центрах для диких тварин у Флориді — з тиграми, птахами, рептиліями. А потім вирушу на місяць до Уганди. Після цього за графіком Каліфорнія, де живе моя родина: на 3–4 місяці залишуся із сім’єю, працюватиму з котами й собаками. Сподіваюся опісля знову приїхати в Україну як волонтер і тут стерилізувати тварин.

Я незалежний, самозайнятий ветеринар. Беру участь у проєктах різних організацій. Також чимало волонтерю. Ця поїздка до України якраз волонтерська: за роботу тут не мені платять, а навпаки, я сам збирав гроші, щоб приїхати сюди попрацювати. 

У якому найнезвичайнішому місці ти був?

Напевно, це Уганда. Вона унікальна. Щороку на липень я їду в заповідник із шимпанзе, розташований на острові Нґамба посеред озера Вікторія. Це найбільше озеро Африки — воно просто велетенське.

На тому острові живе близько 50 мавп. Щороку ми з командою заповідника проводимо їм медичні огляди.

А цьогоріч після всіх клопотів із шимпанзе ми візьмемо маленький човен, столи, приладдя й попливемо з острова Нґамба. Будемо приставати до берега на інших островах, розкладати столи й наше приладдя, облаштовуючи такі собі мобільні клініки. Запрошуватимемо до них людей з їхніми тваринами: там у жителів є кози, корови, свині, кури, коти й собаки. 

Це пілотний проєкт, тому ми поки не могли залучити на нього пожертви. Проте, якщо цього разу все вийде, я звернуся до різних фондів, щоб зібрати гроші на наступні такі поїздки. 

Що в Уганді тобі запам’яталося найбільше?

Торік я взяв туди портативний стоматологічний апарат. Насправді він для людей, але можна працювати й з мавпами. До речі, у шимпанзе стільки ж зубів, як у людей. І я зміг почистити зуби мавпам уперше в їхньому житті — це було круто! Звісно, вони були під загальною анестезією. 

Ти помітив якусь різницю в ставленні до тварин у різних країнах?

Коли подорожую, я бачу багато різних прикладів взаємодії з тваринами. І помітив таке: куди б я не їхав, якщо в людей висока якість життя, вони добре дбають про тварин, а якщо навпаки, люди часто про них не піклуються. Може, не знають як, а може, у них забагато інших проблем.

Як щодо ставлення до тварин в Україні — яке твоє враження?

В Україні я бачив повний спектр ставлення до тварин. Не сказав би, що загалом воно чимось гірше, ніж в інших країнах. 

Коли я приїжджаю допомагати, працюю з дуже відданими своїй справі людьми, які поважають і люблять тварин, навіть наражають себе на небезпеку, щоб їх, наприклад, евакуювати.

Однак я бачив й іншу сторону цього спектру, коли люди садили собак на ланцюг чи прив’язували худобу, а тоді кидали. 

Власних тварин маєш?

У мене є пес Генрі. Я працював у притулку в Каліфорнії, оглядав собак перед стерилізацією — упевнитися, що вони витримають анестезію. Одного ранку я зустрів там Генрі й одразу його полюбив. Він лінивий і емоційний, хоч і вигляд у нього вічно сумний. Він боксер, а собаки цієї породи завжди здаються сумними — у них просто таке обличчя. Генрі дуже відданий. А ще, як і я, він може спати де завгодно. 

Коли я мандрую Штатами, Генрі їде зі мною, але в інші країни я його не беру.

В Україну під час війни

Як ти вперше приїхав до України після 24 лютого 2022-го?

Коли почалося повномасштабне вторгнення, я припинив усе, чим займався доти. У мене була робота на повний день, і я покинув її, щоб приїхати й допомагати, де міг. На другий тиждень вторгнення я був на кордоні з Польщею, у пункті Пшемишль — Шегині. Ми з людьми з Міжнародного фонду захисту тварин (IFAW) працювали в наметі й допомагали біженкам і біженцям із тваринами. Там я провів два місяці. Було важко слухати трагічні історії від людей, що тікали з Маріуполя, Херсона, Харкова. Та я й не замислювався про те, щоб покинути цю роботу, для мене було важливо бути там.

Маєш якісь особливі спогади?

Це було у мій третій день на кордоні. Тоді я мало спав. Десь опівночі до намету зайшла жінка з котом. Вона виїхала з Маріуполя разом із матір’ю. Жінка дуже непокоїлася, що її кіт два дні не пісяв. А в нас були спеціальні клітки для відпочинку. Ми посадили туди кота, і він одразу пішов у туалет. Тобто з його здоров’ям все було гаразд. Жінка одразу почала плакати. Весь стрес, який вона стримувала, просто виходив з неї. І я теж заплакав.

Вона сказала, що її дім у Маріуполі знищила ракета. Ось вона, ця жінка, яка спакувала життя в кілька валіз, і її найбільша проблема — щоб кіт був здоровий…

Я працював на кордоні саме тому, що так багато людей тікали з тваринами — вони не покинули їх.

Куди ти вирушив із прикордонного пункту?

Я поїхав в Україну і працював у Львові й Одесі, а на червень і липень вирушив додому. У серпні повернувся в Україну: планував 3 тижні попрацювати на волонтерських засадах в Одесі. З іншими місцевими ветеринарами і ветеринарками ми лікували екзотичних тварин, я також вакцинував тварин у тамтешньому притулку. 

Та замість трьох тижнів моя подорож протривала 4 місяці, адже треба було допомогти вивезти з Одеси у безпеку, за кордон трьох левенят.

Евакуація левиного прайду 

Левенят звали Стефанія, Леся й Тарас. Я звернувся до друзів у IFAW, щоб вони допомогли отримати дозволи на вивезення левів з України до Польщі, а потім до США. Навіть під час війни для цього потрібно зробити купу документів. В Україні, до всього, були блекаути, й офіс, що видає такі дозволи, не працював. Врешті польська сторона запросила нас до себе. Тоді ми вирушили з Одеси до Києва: я, двоє моїх друзів — ветеринар і ветеринарка — і троє левенят.

Ми приїхали до Центру порятунку диких тварин Наталії Попової. У неї було левеня, яке теж мало б долучитися до нашого прайду. А ще — дитинча чорного леопарда, шестеро дорослих левів і азійський чорний ведмідь. Усі разом ми поїхали до Польщі.

У вантажівку поставили клітки з великими тваринами, а малих посадили в переноски — вони їхали з нами в кабіні. Левенята і леопард були зовсім малі, я ще годував їх із пляшечки. Подорож із Києва до Познані тривала 36 годин.

Тимчасовим притулком для тварин став Познанський зоопарк. Мені шкода було його працівників і працівниць: ми привезли їм так багато роботи! Левенят і малого леопарда треба було годувати 4-5 разів на день. Тож я лишився там. Жив у зоопарку, їздив на спеціальній машинці для гольфу до малечі й годував з пляшечки.

Через місяць ми нарешті отримали дозволи перевезти левів до США. Малий леопард спершу лишився в Познані, а зараз він вже живе у Франції. Людина з Нью-Йорка зробила надзвичайно щедру пожертву й заплатила за окремий переліт для мене й тварин. 

Ми летіли з Варшави до Чикаго 12 годин. Може, не було б проблемою, якби левенята ходили вільно по салону літака, але правила міжнародних авіаліній це забороняють. Тож левенята сиділи в переносках, але з людьми в салоні. Думаю, вони стресували, бо їх розділили по клітках, плюс звук літака… 

У Чикаго нас відразу зустріли люди із Заповідника для диких котів (TWS). Саме там леви й живуть зараз (біля Сандстона в Міннесоті). 

Я бачила твоє відео з такими подряпаними руками!.. 

О так… У левенят дуже гострі кігті. І коли я годував їх із пляшечки, вони весь час намагалися тримати лапами мої руки. Коли я запостив це відео, ми саме збиралися переїжджати і в мене не було часу навіть купити рукавиці. Але щойно ми дісталися Познані, я дуже швидко собі їх купив.

Чи потрібно людям припиняти контакт із дитинчатами великої кішки в неволі?

Авжеж. Заповідник-резервація, де леви зараз, — це місце з нульовим фізичним контактом. Це найкращий для них спосіб життя, найбезпечніший і для людей, і для тварин.

У нас, людей, є фантазії, ніби ми можемо чухати й обіймати будь-якого звіра. У соцмережах повно відео, де люди обіймають мавп, леопардів чи лежать поруч із тиграми. Може, у 90% випадків обійми з твариною, яка все життя прожила в неволі, закінчуються без пригод. Але інші 10% — це випадки, коли люди втрачають пальці й руки. Після того, як лев чи тигр напав на людину, зазвичай проводять евтаназію таких тварин, бо в них уже є цей досвід і вони можуть його повторити. Хоча тварина просто поводилася природно.

Відео на 20-30 секунд ніяк не схоже на те, як це насправді — утримувати дику тварину. Це погана ідея.

Люди часто заводять котячих, коли вони малесенькі, дуже гарненькі. Але вони не будуть такими завжди. Через пів року це вже тварина вагою 60 кілограмів, і навіть граючись, вона може зашкодити. Реакція на ці зміни в більшості людей така: «Я з тобою більше не можу гратися, тож сідай у цю маленьку клітку й сиди там усе життя».

Таке буває в Америці?

Так. Здається, в Техасі більше тигрів у неволі, ніж у дикій природі в світі.

У кожного штату свої закони про приватне утримання диких тварин, але ситуація покращується. Дотримання законів про те, хто може їх утримувати і розводити, контролюють жорсткіше. Мета зоозахисників і зоозахиниць у США — щоб у приватній власності більше не було великих диких тварин.

Притулки для тварин: Україна і США

У США взагалі є безпритульні тварини?

О так. Дуже багато котів. Можливо, було б і багато собак, але є притулки. Якщо на вулиці з’являється пес, він досить швидко опиняється у притулку.

Притулки в Сполучених Штатах відрізняються від українських?

Багато притулків дуже гарно спроєктовані, їх будували саме як притулки, а не пристосовували якісь інші будівлі до утримання тварин. У більшості випадків тварини живуть в приміщенні з доступом до подвір’я. У кожного кота й собаки є власна кімната. Так, це реально велетенські будинки з подвір’ями. І вони розташовані в межах міста, бо тоді більше людей може приїхати й узяти тварину собі.

У притулків зазвичай достатньо грошей з пожертв, щоб платити персоналу. Плюс усі притулки мають контракт із містом.

Є дуже успішні притулки, де цілі команди працюють над тим, щоб знайти гроші. Насамперед вони звертаються до заможних донорів, які щороку роблять пожертви.

У притулку, де я був інтерном, я бачив 90 тисяч тварин. Але це за рік, а не в один момент: їх постійно прилаштовують. 

У більшості притулків на повний день працює мінімум один лікар чи лікарка, а також є клініка, де постійно відбуваються операції. Думаю, це найбільша відмінність притулків в Україні та Сполучених Штатах. В українських часто немає своїх ветеринарів чи ветеринарок, працюють якісь «бабушки». Якщо в притулку є лікар чи лікарка та ветеринарна медсестра чи медбрат, поширення хвороб швидше зупиниться, вони швидше вилікують травми, ніж коли тварин треба везти у клініки. А ще тоді швидше стерилізують тварин. Що довше у притулку лишається нестерилізована кішка чи собака, то вищий шанс, що будуть дітлахи. Так притулок сам собі створює клопоти. 

Які найбільші проблеми ти побачив в українських притулках?

Найбільший виклик, як на мене, — це те, що тварин забагато, а ресурсів замало. Скажімо, є киця, якій двічі на день треба давати ліки, а в притулку просто немає кому їй ці ліки дати.

Буває, притулки беруть собак і просто підселяють їх до інших. Тоді починаються бійки, гризня та хвороби.

Що можна зробити, щоб покращити ситуацію?

Стерилізувати тварин — кожну, яку вдається спіймати на вулиці. Одна собака може народити 10 цуценят, через два покоління їх уже буде тисяча. Стерилізація не тільки зменшує кількість безпритульних, а й знижує ризик поширення хвороб. Це питання громадського здоров’я.

Розділяти тварин теж дуже важливо. У кількох притулках я бачив, як усі тварини бігали де хотіли, але ж це небезпечно: вони б’ються, та ще й заражають одне одного. Треба, щоб ті собаки, що живуть в одному вольєрі, не змішувалися з іншими. 

Треба мати план, як зменшувати кількість тварин. Я знаю, це легше сказати, ніж зробити.

Чи є різниця у ветеринарній медицині в США та в Україні?

Я працював в Україні з дуже розумними і здібними ветеринарами й ветеринарками. Різниця в тому, що у нас більший доступ до найсучаснішого обладнання. Воно є і в Україні, але його тут менше.

У нас є спеціалізація «медицина в притулках». Я рік був на практиці у притулку, коли здобував цю спеціальність.

Тут такої спеціалізації нема. А дарма, адже лікарська робота в притулках дуже відрізняється від роботи в клініці. У притулку багато тварин і обмежені ресурси, ще й треба моніторити поширення хвороб. 

Разом з організацією «Ветеринари без кордонів» («Veterinarians Without Borders») ти провів і опублікував вебінар про медицину в українських притулках. Які основні поради пролунали в цій розлогій лекції? 

Основне — зменшити стрес для тварин, тоді вони будуть здоровішими. Коли тварини стресують, їхня імунна система слабшає, і так легше захворіти. У людей так само. Також треба, наприклад, мати окремі кімнати чи відділення для тварин. Якщо це можливо, не варто поселяти котів поруч із собаками, а ще старайтеся зменшити шум.

Які твої улюблені моменти в роботі?

Коли я працюю з дикими звірами і зустрічаю якусь тварину — травмовану або хвору, допомагаю їй і повертаю в середовище її життя. Оці миті, коли я випускаю тварину в дику природу, — мої улюблені.

Чи оговтувалися ви хоч раз о четвертій ночі після багатогодинного перегляду серіалу? Ми знаємо, як це — тиснути й тиснути «Продовжити», аж поки не дізнаєтесь розв’язку. А проте, крім мішків під очима, серіали можуть приносити й користь. Приміром, дечого нас навчити про захист тварин. Ми зібрали якраз таку добірку, аби ви могли порефлексувати й дізнатися більше. 

У квітні 2023 року одеський дельфінарій «Немо» вчергове опинився у центрі скандалу зі знущанням із тварин. Блогери, які відпочивали в Nemo Hotel Resort & SPA, фотографувалися з морськими котиками з дельфінарію просто в готельному номері. Тоді UAnimals подали заяву до поліції, бо закон забороняє надавати фотопослуги з дикими тваринами поза межами дельфінаріїв. Міжфракційне об’єднання «Гуманна країна» також надіслало звернення до поліції. Відтак розпочалось кримінальне провадження, але згодом через «відсутність складу правопорушення» його закрили. 

Та знущання з тварин не єдине, що не так з одеським дельфінарієм. Ми в UAnimals media спільно з OSINT-агенцією Molfar дізналися: «Немо», ймовірно, досі має зв’язки з росією, а його філії працюють не лише в самій країні-агресорці, а й на території тимчасово окупованого Криму. І попри все, в Україні дельфінарії досі відкриті та приймають відвідувачів. 

Борги та рейдерство: історія створення «Немо»

Перший дельфінарій «Немо» відкрили в Одесі у 2005 році. Тоді цим займалися працівники приватного підприємства «Біологічна станція».

Як повідомляє сайт міста Одеси з мережі CitySites, за проєкт дельфінарію заплатили з бюджету Севастополя близько 1 мільйона гривень, решту грошей вклало товариство з обмеженою відповідальністю «Нерум». Саме це підприємство й орендувало у «Біологічної станції» землю для будівництва дельфінарію, а ще чотирьох дельфінів і трьох морських котиків. У 2008 році термін оренди сплив, і «Нерум» заборгувало за це близько 5 мільйонів гривень. 

Повертати гроші підприємство не поспішало, тому борги так і не виплатили, натомість відбулося рейдерське захоплення «Біологічної станції» разом із майном. Довірені особи, які працювали на цьому підприємстві, перереєстрували дельфінарій на «Нерум». Хоча керівництво «Біологічної станції» подавало позов до суду, його не задовольнили. 

Тож дельфінарій належить компанії «Нерум», співвласники якої:

• Раїса Кісловська, мати депутата Одеської міської ради Андрія Кісловського; 
• Михайло і В’ячеслав Кучуки. Михайло Кучук був віцемером Одеси, а в 2023 році йому оголосили підозру в отриманні хабара від злочинного угруповання;
• подружжя Сергія і Наталі Келюшків. Наталя Келюшок (Келлі) має тимчасову адресу проживання в росії;
• Дмитро Уривський, один із засновників міжнародної громадської організації «Міжнародна Асоціація океанаріумів та дельфінаріїв» у Криму, живе в Анапі.

Всі власники компанії «Нерум» (або ж їхні тезки й однофамільці) також є засновниками російського товариства з обмеженою відповідальністю «Екологічєскій центр». Компанія знаходиться в Анапі, продовжує працювати і сплачувати податки в російський бюджет. Наприклад, у 2022 році — понад 600 тисяч рублів (за теперішнім курсом, це понад 6 тисяч доларів у бюджет держави, яка розв’язала повномасштабну війну з Україною).

Андрій Кісловський, який опосередковано володіє дельфінарієм через свою матір, займається будівництвом житла та продажем квартир в Одесі. Він також був депутатом міської ради Одеси чотирьох скликань, зокрема в 2010–2015 роках — від Комуністичної партії України. У 2013 році Андрія Кісловського бачили серед тих, хто брав участь у рейдерському захопленні дельфінарію в Севастополі. Він також має тимчасову адресу проживання в росії — там Кісловський уже навіть на пенсію вийшов, згідно з витоками інформації з російських баз у мережі. 

Філії та компанії-партнери: як «Немо» пов’язаний із росією 

У межах франшизи «Немо» має дельфінарії-філії в низці російських міст: Анапі, Нижньому Новгороді, Джубзі, станиці Голубицькій, Вітязєвому. 

Окрім цього, дельфінарій «Немо» тісно пов’язаний з іншими російськими компаніями. Передусім ідеться про «Чудноє морє». З 2011 до 2013 року ця російська компанія мала партнерські стосунки з товариством «Нерум» і отримувала морських тварин за дорученням товариства з обмеженою відповідальністю «Екологічєскій центр». 

Підприємства, імовірно, зберігали зв’язки й після окупації росією Криму та вторгнення на Донеччину і Луганщину в 2014 році. Так, автономна некомерційна організація «Орцинус» у звіті про смерть морських тварин повідомляє, що у 2019–2021 роках загинули самиця тихоокеанського моржа Нюша і самиця морського котика Меггі. Ці тварини належали мережі дельфінаріїв «Немо» через «Екологічєскій центр» і «Чудноє морє», твердить «Орцинус».

Власник товариства з обмеженою відповідальністю «Чудноє морє» через довірену особу — депутат від панівної в росії партії «Єдіная рассія» Сергій Зірінов, підозрюваний у вбивствах і створенні банди. У 2017 році його позбавили волі на 21 рік.

У 2014 році компанія «Нерум» спільно з Тетяною Рябчіковою заснували  в тимчасово окупованому Криму товариство з обмеженою відповідальністю «Дєльфінарій «Немо». Юридична адреса цієї компанії — провулок Ревкомівський, 10 в Алушті. Знаєте, що ще знаходиться за цією адресою? Дельфінарій із мережі «Немо» в Алушті, якщо вірити його сайту.

Тож можна припустити, саме через новостворену компанію українські власники мережі продовжили керувати кримськими дельфінаріями в окупації: не тільки в Алушті, а й у Феодосії. Що ще про це свідчить:

• станом на 2016 рік на сайті «Немо» в переліку дельфінаріїв все ще були осередки і в Феодосії, і в Алушті, і в російських містах;
• дельфінарії окупованих росією Алушти й Феодосії, а ще дельфінарій у Мінську мають однакові лого, дизайни сайтів, перехресні посилання та згадки одне одного в соцмережах. Водночас дельфінарії в Одесі, Алмати та Мінську пропонують однакові подарункові сертифікати з контактами одеського «Немо»;
• одеський «Немо» на своєму сайті враховує всі ці філії, а також російські осередки експлуатації дельфінів в Анапі, Джубзі, станиці Голубицькій: там написано про 15 дельфінаріїв у мережі (така цифра може виходити лише включно з тими, що працюють у росії).

Якщо говорити про філії «Немо» в окупації, то варто також згадати бердянську. Про неї добре пам’ятають харківські колеги: на офіційному сайті харківського «Немо» станом на червень 2024 року є інформація, що до мережі досі належить дельфінарій у тимчасово окупованому Бердянську. Також власники «Немо» в Харкові не вповні дотримуються закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Хоча ресурс номінально й має україномовну версію, однак у ній досі частина меню та іншого контенту, ба навіть лого — російською мовою.

Оборудки із землею та жорстокість до тварин: у чому ще звинувачують «Немо» 

Дельфінарій «Немо» неодноразово отримував звинувачення в знущанні з тварин. На початку статті ми вже згадували про зйомки блогерів із морськими котиками навіть не в дельфінарії, а в готельному номері «Немо». До слова, гостів цього готельного комплексу розважають не лише морські котики, а й дельфіни. Це видно на фото і відео в соцмережах людей, які побували в Nemo Hotel Resort & SPA.

Дельфінів тримають в басейні побіля шезлонгів відпочивальників, і ті влаштовують собі з ними купання. Це порушує закон «Про захист тварин від жорстокого поводження». Зазирнувши за лінком у попередньому реченні в статтю 25 і її частину 10, можна довідатись про заборону утримувати дельфінів у закладах громадського харчування, готелях, базах відпочинку і оздоровчих закладах. Адже ці тварини є в переліку, наведеному в Додатку ІІ до Конвенції про охорону дикої флори та фауни і природних середовищ існування в Європі: там вони записані під науковою назвою Tursiops truncatus (tursio), або ж афаліна звичайна. 

Але є підозри, що не тільки в готелі, а й у басейнах дельфінарію «Немо» тваринам не надто безпечно. 

Ще у 2020 році громадська організація «Зелений лист» разом із Державною екологічною інспекцією в Одеській області спробували провести позапланову перевірку басейну, де мали жити дельфіни в «Немо». Всередину їх не допустили, але вдалося провести зйомку дроном, щоб побачити басейн. Його стан викликає запитання: чи не замалий об’єм води для дельфінів, чи не затонкий тент і чи не водопровідна вода в басейні. А для дельфінів шкідливо перебувати у хлорованій водопровідній воді: це провокує у тварин проблеми зі шкірою та слизовими оболонками.

Це був не єдиний раз, коли державних інспекторів не пустили для контролю за дотриманням природоохоронних вимог: за останні 5 років працівникам Державної екологічної інспекції в Одеській області двічі відмовили в доступі. Щоправда, фахівцям врешті вдалося обстежити одеський дельфінарій, коли 2023 року поліція відкрила кримінальну справу через ознаки жорстокого поводження з тваринами. Державна екологічна інспекція не може розголошувати, в яких умовах там утримують тварин: таємниця слідства не дозволяє. 

Це аж ніяк не перші ознаки жорстокого поводження з тваринами. Підозри про знущання з мешканців «Немо» були й раніше. 

От хоч би у 2018-му. Тоді працівники одеського дельфінарію організували для відвідувачів незабутнє шоу: просто під час виступу, виконуючи «романтичний танець», самиця дельфіна народила маля. І дарма, що за 5 років до цього тогочасне Міністерство екології та природних ресурсів затвердило Правила і норми утримання дельфінів в умовах неволі, де серед іншого заборонило використовувати вагітних самок і дитинчат на молочному вигодовуванні в культурно-масових заходах.

Та в одеському «Немо» не лише змушують танцювати вагітних дельфінок — там ще за грубі гроші пропонують спільні індивідуальні танці дельфінів із людьми. Ось прайс-лист на такі послуги: за 10 хвилин спільного VIP-купання — 3-4 тисячі гривень. Цікаво, чи ці гроші вартують життя тварини? Адже люди можуть заразити дельфінів смертельно небезпечними для них інфекціями, як-от грипом чи ковідом. Про такий ризик розповіла кандидатка біологічних наук, завідувачка лабораторії морських хребетних тварин «Українського наукового центру екології моря» Карина Вишнякова: «В наукових публікаціях описані випадки загибелі афалін від вірусу грипу типу A підтипу H5N1. А ще науковці відкрили, що дельфіни мають подібні до людських рецептори, відповідальні за зараження вірусом SARS-CoV-2».

Що вже й казати про повсюдні трюки, коли дресирувальники катаються в дельфінів на «носах» (по-науковому — рострумах). Це може травмувати тварину. Є свідчення фахівців про те, що навіть просто перебуваючи в неволі, у басейні, дельфіни пошкоджують собі роструми об його стінки. А тут 50-60-кілограмові їздці додатково підвищують ризики травм. І від цієї практики в «Немо», вочевидь, не планують відмовлятися. Зовсім нещодавно, у травні волонтери UAnimals навідались до дельфінарію в Одесі й побачили, що там досі стають на «носи» тваринам.

Відсутність дозволів на утримання та вилов тварин

У 2011 році в Донецькому суді розглядали справу проти компанії «Нерум», яку звинувачували в незаконній забудові та браконьєрському відлові тварин. У позові йшлося про те, що «Нерум» не має дозволу на утримання диких тварин, а також документів, що підтверджують законність надання морських червонокнижних ссавців у приватну власність та розведення їх у неволі. 

За твердженням позивачів, у 2007 році компанія мала дозвіл на вилов червонокнижних тварин, але з квітня 2008 року всі дозволи для них анулювали. Втім компанія продовжувала в якийсь спосіб набувати морських тварин для донецької філії і після 2008 року. У рішенні суду не спростували цю інформацію.

Самовільне захоплення землі

Одеський дельфінарій «Немо» знаходиться на території пляжу Ланжерон. Дозвіл на оренду цієї ділянки «Нерум» отримало ще 2003 року. А вже 2007-го виконавчий комітет Одеської міської ради дозволив їм розширятися й будувати «реабілітаційно-оздоровчий центр Дельфінотерапія — недоказовий метод лікування. Ультразвук, який видають дельфіни, не сягає прийнятих для ультразвукової терапії медичних норм. До того ж дельфіни — дикі тварини, які можуть нашкодити людям. Наприклад, в одеському «Немо» дельфін вкусив хлопчика. дельфінотерапії». До слова, в цьому рішенні виконавчого комітету контроль за виконанням поклали на Михайла Кучука, щоправда, не як співзасновника «Немо», а як заступника міського голови. Тоді ще не було закону «Про запобігання корупції», тому такі ситуації не кваліфікували як конфлікт інтересів.

З 2008 року компанія займалася реконструкцією пляжу на замовлення міста, бо ця ділянка все ще перебувала в комунальній власності. Однак вже у 2012-му «Нерум» подає позов до суду з вимогою визнати всі новозбудовані об’єкти набережної Ланжерон їхніми. Суд ці вимоги задовольнив, а апеляцію від прокуратури відхилив. А ось готель «Немо» взагалі побудований з очевидними порушеннями закону, адже знаходиться на відстані менш як 100 метрів від моря. 

Та не лише в Одесі під час розбудови «Немо» привласнили землю. У Києві філію заснували у відверто злочинний спосіб: захопили ділянку землі й самовільно збудували на ній дельфінарій. Ось тільки у столиці цей трюк не спрацював: Державна архітектурно-будівельна комісія подала позов до суду, і 2013 року будівлю «Немо» в Києві присудили знести. Засновники ще подавали апеляцію, а опісля довгий час ігнорували рішення останньої інстанції про знесення. Тож влітку 2017-го будівлю дельфінарію заарештували за шахрайство в особливо великих розмірах, а шоу з дельфінами там припинилися за кілька місяців, у жовтні. Самовільного будівництва для роботи дельфінарію було недостатньо, тож власники ще й самовільно підключали водовідведення до своєї будівлі. Лише у 2016 році Київводоканал тричі від’єднував «Немо» від міської каналізації, а ті настирливо врізались у неї знов.

В анамнезі мережі дельфінаріїв «Немо» — рейдерство, незаконні забудови і щонайприкріше — експлуатація беззахисних тварин. Попри обурення зоозахисників і численні судові позови, дельфінарій «Немо» продовжує працювати. Без відвідувачів це було б неможливо. Може, принаймні російський слід у діяльності «Немо» переконає українців не підтримувати жорстокість до тварин грошима? 

70 років тому плавні, луки й степи на півдні України повнилися життям: зеленіли дикою буйною рослинністю, клекотіли птаством, були домом для різних риб і рептилій. Цю місцевість радянські інженери відвели під водосховище, яке й заповнило її протягом 1955–1958-го. Водосховище поховало під собою цікавий і різноманітний ландшафт, що надалі десятиліттями буквально гнив під водою.

Це не була вода, що греблі рве. Вона стояла й цвіла пишним цвітом ціанобактерій.  

Проте за понад 65 років існування Каховського водосховища на ньому таки утворилися важливі для природного різноманіття Біотоп — ділянка землі або частина водойми з однорідним рельєфом та комплекс живих організмів, які його населяють. біотопи — переважно колонії водно-болотного птаства.  

Навколо «Каховки» вибудували і систему водопостачання, яка забезпечувала прісною водою південні регіони України.

Торік у червні Каховське водосховище пострумувало через підірвану росіянами греблю й частково оголило близько 2 000 квадратних кілометрів — це територія завбільшки з 250 тисяч футбольних полів. 

Постало питання, звідки брати прісну воду для частини Херсонщини, Запоріжжя, Миколаївщини й навіть Дніпропетровської області. 

Держава планує відновлювати водосховище: за урядовою постановою, територію «Каховки» під час війни та 5 років після неї дозволено використовувати лише для відновлення водосховища та будівництва гідротехнічних споруд. 

Частина екологів вважає, що це програшна ідея: на місці застійної водойми може відродитися місцевість, далеко цінніша для біорізноманіття.

Так чи інак, на практиці будівництво неможливе, поки майже весь лівий берег колишнього водосховища зайнятий окупаційними військами. Тож природа зараз — єдиний дизайнер і конструктор простору на колишньому дні водосховища.

Наука під обстрілами 

«Це були просто гори сміття. Ми назвали їх «горкуленти». Що росіяни їли, там усе й викидали, плюс у селі вони крали різні речі: килими, стільці, столи. Це все лежало просто неба», — розповідає про свою першу подорож на берег водосховища ботанік Іван Мойсієнко, співзасновник Української природоохоронної групи. Він прибув до Національного природного парку «Кам’янська Січ» через 3 тижні після звільнення Херсона — 1 грудня 2022 року. 

Національний парк вивіз сміття, але на місці досі залишаються окопи й бліндажі окупантів: лінія фронту проходила там понад місяць. 

Наступні поїздки ботаніка до водосховища, тепер вже колишнього, теж безпечними не назвеш: «Нас із колегою супроводжували працівники парку, бо територія була тотально замінована: треба знати, де ходити. Вперше ми їхали дорогою Херсон — Берислав — Мар’янське (понад колишнім водосховищем). На блокпосту нас попередили, що є загроза атаки FPV-дронами. Наступного разу ця дорога вже була закрита для проїзду, тому що перед цим FPV-дрони обстрілювали цивільні авто. Ми об’їхали, зробивши великий гак».

Сам процес досліджень місцевості — неабиякий ризик. Перебувати на території колишнього водосховища — значить бути в зоні досяжності російської артилерії. Крім того, на будь-які рухи ворог може зреагувати ударними дронами. 

«Дослідження можна дуже швидко закінчити — ледь почавши», — каже кандидат біологічних наук, співробітник Інституту зоології Василь Костюшин. 

Ботаніки хоча б мають шанс дослідити рослинність скраю колишнього берега або за допомогою аерозйомки. Зоологам же треба заходити вглиб території. Та й швидко впоратися з більшістю завдань не вийде, пояснює еколог Олексій Василюк, керівник Української природоохоронної групи: «Щоб дослідити наземних тварин, треба встановлювати спеціальні зоологічні пастки різних типів і обстежувати їх щопівгодини. Для повної картини треба досліджувати комах. Різні види літають в різні періоди, тому такі експедиції доведеться проводити багато разів. Чимало комах мають нічний спосіб життя, і щоб про них щось дізнатися, треба встановлювати потужні прожектори й кілька ночей ними світити». 

Щоб подивитися, як живеться великим ссавцям, вздовж їхніх шляхів встановлюють фотопастки. А ці звірячі стежки теж треба насамперед відшукати. «Інформації про те, що зараз із фауною водосховища, немає. Невідомо, чи вийде провести зоологічні дослідження до повної деокупації», — додає Олексій Василюк. 

То що все-таки вдалося дізнатися дослідникам за рік після катастрофи?

Великий Луг насправді не луг

Місцевість, яку в 50-х роках минулого століття заповнило водосховище, історично зветься Великим Лугом. Обережно: назва може ввести в оману. Окрім лук, до затоплення тут було й багато інших біотопів: існувала ціла мережа проток, озер, боліт, заплавних лісів і фрагментів степу.

Олексій Василюк каже, що до 50-х це була територія номер один в Україні за біорізноманіттям: «Дивлячись на рельєф цієї території, можна стверджувати, що її займав найбільш різноманітний і динамічний ландшафт в Україні. Вона відігравала важливу роль для глобальних сезонних міграцій птахів. З 1920-х наукові і державні інституції добивались створення тут заповідника».

Шанси на відновлення проток і заплав є, адже рельєф під товщею води не вирівнявся: він досі зберіг заглиблення колишніх заплав і боліт. Такий висновок зробили в Інституті зоології Національної академії наук України, вивчаючи космічні знімки.

Вже зараз місцевістю побігла річка Кам’янка, що була похована під стоячою водою 65 років. 

Однак марно сподіватись, що природа відновиться точно в тому ж вигляді, який і був до водосховища, говорить біолог Василь Костюшин. «Всі рукави й заплави формуються, коли річка жива, тобто є щорічні повені. Проте зараз русло Дніпра майже ніде не природне: його повністю регулюють водосховища. Ми не можемо знати, чи будуть повені», — пояснює фахівець. 

Він сумнівається, що Дніпрові дадуть повернутися у природне русло: від Каховського водосховища відходили канали, що постачали воду в Херсонську й Запорізьку області та Криворізький район, у минулому також до Криму. До того ж підземні води були пов’язані з водосховищем. Частково вода із цього резервуару надходила до колодязів, бо природні підземні води солонуваті й непридатні для пиття. 

«Навряд чи біорізноманіття буде в пріоритеті. Сподіваюся, уряд погодить хоча б проміжний варіант», — каже Василь Костюшин. 

Такий варіант запропонував Інститут гідробіології: там хочуть відокремити дамбою північно-східну мілководну частину річки від водосховища. Якщо така дамба ще й регулюватиме рівень води, можна буде імітувати повінь, пояснює біолог. Тоді з’являться лучні та заплавні біотопи: це буде не те саме, що існувало до «Каховки», але схоже на попередні ландшафти Великого Лугу.

Василь Костюшин припускає: «Думаю, тут буде суміш відкритих біотопів і ділянок, зарослих чагарником і новими лісами. За відсутності води це може бути пустеля». На дні колишнього водосховища може з’явитися ціла мозаїка екосистем. Якою саме вона буде, повністю залежить від рівня води.

Верба-переможниця й коштовний степ

Колишнє дно водосховища зазеленіло вербою. Це здивувало й порадувало ботаніків: вони боялися, що воно заросте чужорідними видами. Верба виросла на мулах. Та вербові пагони ще боротимуться за виживання — з часом зарості порідшають. 

Окрім того, на місцевості, куди дослідники мали доступ, мав би відновитися петрофільний (кам’янистий) степ — цінна ділянка для біорізноманіття не лише України, а і Європи. Тому експедиції ботаніків дослідили вапнякові Геологічні відслонення — оголення, вихід на поверхню гірських порід, давніших, ніж ті, що їх покривають.відслонення на схилах балок. Степ не поспішав виростати знову, розповідає Іван Мойсієнко: 

«Моя версія така. Ділянки степу, які є зараз, були відділені від водосховища заростями верби, очерету, чагарників. Степи, що існували до водосховища і тепер оголилися, ізольовані від інших степових ділянок. Насіння степових видів не потрапляло на ці вапняки. Ми стали шукати таке місце, де степ доходив практично до води. І знайшли».

Там дослідники відшукали близько 10 степових видів. До гербарію, наприклад, вклали степовий вид льонок довгохвостий, Linaria macroura. Іван Мойсієнко каже: «Я думаю, що степ відновиться на відслоненнях, які були дном водосховища. Але це забере трохи часу, поки насіння до них дістанеться».

Любителі течії

В останні роки існування Каховського водосховища там нараховувалось близько 46 видів риб, розповідає іхітіологиня Юлія Куцоконь. Там жили плітка звичайна, лящ звичайний, товстолобики, тюлька звичайна. Але головним був карась сріблястий: «Він становив близько 70 % усього промислу. Це чужорідний вид риб», — каже Юлія. Цей карась, до речі, невимогливий до якості води, може жити в замулених водоймах із низьким вмістом кисню. Більшість його сусідів теж були чужорідними для Дніпра, і їх штучно відтворювали для рибного господарства. 

До того, як збудували водосховище, риб’ячий світ на цій ділянці Дніпра був багатшим і різноманітнішим. Тут жили близько 60 видів: білуга, осетер руський, оселедець чорноморський, рибець звичайний, вирозуб, підуст звичайний, шемая чорноморська, синець, клепець, пічкур звичайний, марена дніпровська, в’юн звичайний, минь річковий, носар, глось. У водосховищі ці види або зникли, або настільки знизили чисельність, що ніхто не бачив їх довгі роки.

«Якщо на цій ділянці знову буде річка, з природоохоронної точки зору це точно матиме позитивний вплив», — говорить Юлія Куцоконь. Тоді мають шанс з’явитися популяції реофільних риб — тих, що люблять течію.

Наприклад, течія потрібна для нересту чехоні, каже Юлія: «Чехоня потребує великої річки. Її ікра розвивається в товщі води, але повинна бути течія, бо інакше ікра осідає і гине». Чехоня внесена до міжнародних природоохоронних переліків.

Також можуть поступово з’явитися види, що мігрували з моря до річки, якщо їх таки трохи лишилось або в пониззі Дніпра або в притоках. «Десна, наприклад, є потужним місцем збереження багатьох реофільних популяцій. Там є цікава риба підуст. У Случі є марена дніпровська — надзвичайно рідкісна тепер риба, занесена до Червоної книги. Може, щось і сюди вернеться».

Зі ссавців у заплави можуть прийти бобри та видра річкова, яка і зараз живе нижче від колишнього водосховища.