Перевірка документів: що треба оформити для мандрівки 

Передусім для подорожей із твариною необхідний ветеринарно-санітарний паспорт. Його достатньо оформити один раз: він буде чинний впродовж усього життя тварини. Видати його можуть районні адміністрації та Державна служба України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів (Держпродспоживслужба). Для цього туди треба звернутися із заявою та ветеринарною карткою про клінічний огляд тварини. Картку можуть вам надати лише ліцензовані лікарі ветеринарної медицини, заповнивши інформацію про щеплення. 

Якщо ви плануєте подорож за кордон, обов’язково отримайте міжнародний ветеринарний сертифікат для тварини за додатком 12 до Правил заповнення, зберігання, списання ветеринарних документів та вимог до їх обліку. А ось тут знайдете форму європейського зразка.

Міжнародний ветеринарний сертифікат видає державний ветеринарний інспектор міжрегіонального головного управління Держпродспоживслужби. Однак цю послугу можна отримати онлайн у Дії. Адреси інспекторів у Києві розміщені на цій сторінці, а всі інші контакти Держпродспоживслужб у регіонах можна знайти тут. 

Для оформлення сертифікату знадобиться такий пакет документів: заява, ветеринарні документи та експертні висновки державних лабораторій ветеринарної медицини, а ще фото тварини 3,5 на 4,5 сантиметрів. Весь актуальний перелік документів і уточнення стосовно країн, які ви можете відвідати із сертифікатом, знайдете за цим посиланням. 

Оформлення і паспорта, і сертифікату платне. А паспорти старих зразків не підходять для виїзду за кордон. Зараз під час оформлення ветеринарного паспорту тварині встановлюють мікрочип, і номер чипу вносять у паспорт. Також туди записують особисті дані власника чи власниці англійською мовою.

За додаткову плату лікар чи лікарка вносить дані з ветеринарного паспорту в міжнародну онлайн-базу даних Animal ID. Або ж ви самі можете зробити це безкоштовно. 

Також перед виїздом з України власники й власниці тварин оформляють ветеринарне свідоцтво за формою № 1 і довідку про визначення в крові тваринного титру антитіл проти вірусу сказу. Форму видають державні лікар чи лікарка ветеринарної медицини щонайраніше за 3 дні до поїздки за кордон. А довідку треба отримати між 4-м і 12-м місяцем після щеплення від сказу.

В умовах війни тварину можна вивезти з України і без цього пакету документів. Зокрема, для перетину кордону з Польщею власник чи власниця просто заповнює декларацію (заявку) та повідомляє, де перебуватиме тварина. І, звісно, ваша тварина повинна бути в переносці або в наморднику та на повідці. 

Для перевезення свійських тварин міжнародними рейсами потрібний дещо інший пакет документів: крім міжнародного ветеринарного сертифікату, знадобиться дозвіл на ввезення або вивезення. Коров, свиней, коней і кіз, домашню птицю (курей, індичок, гусей) перевозять, узгоджуючи це з управліннями ветеринарної медицини держадміністрацій і Державним департаментом ветеринарної медицини. На державному кордоні вивезення контролюють регіональні служби державного ветеринарно-санітарного контролю.

На кожний вагон, контейнер або невелику кількість тварин власник чи власниця має пред’явити на відправній станції ветеринарний документ, відповідно до Порядку видачі ветеринарних документів.

Ветеринарні свідоцтва форми № 1 дійсні протягом трьох днів з дня їх отримання, а форм № 2 і 3 — протягом 5 днів. Якщо термін ветеринарного свідоцтва сплив, державний ветеринарно-санітарний контроль на свій розсуд вирішує, чи можна вашим свійським тваринам виїхати за кордон.

Злітаємо! Особливості перельотів із твариною

Для мандрівок із тваринами літаком дотримуйтесь вимог авіакомпанії, країн вильоту та прибуття. Майже всюди власники і власниці тварин мусять на додачу до квитка заплатити за перевезення свого улюбленця. Службові тварини, приміром, собаки-поводирі, можуть подорожувати безкоштовно. 

Деякі авіалінії перевозять виключно котів і собак — у салоні, щоб тварини менше хвилювались. За їхнє місце переважно потрібно сплатити завчасно, бо кількість тварин на борту обмежена. 

Авіакомпанії часом мають обмеження для певних порід хатніх тварин. Наприклад, собакам чи котам брахіцефалам (бостон-тер’єр, боксер бульдог; бірманська, гімалайська, персидська) відмовляють у перевезенні через їхні розміри або особливості догляду. 

Папуги, кролики та інші тварини до 32 кілограмів можуть потрапити лише в окремі зони цивільного літака. Наприклад, спеціальні відсіки у бізнес-класі або вантажні відсіки. Часто там потрібні контейнери для тварин, які відповідають стандартам Міжнародної асоціації повітряного транспорту (IATA). В інших випадках використовують вантажні літаки для перевезення тварин. 

У вкрай рідкісних випадках використовують спеціалізовані літаки для домашніх тварин. Наприклад, такий рейс здійснили торік у США, назвавши його собачим еквівалентом першого класу. У салоні були лише 10 собак і їхні люди. Чотирилапим пасажирам і пасажиркам дозволили перебувати на сидіннях і тинятись по салону.

До тварин, які подорожують у багажному відділенні, теж є свої вимоги. Наприклад, там ніколи не опиняться цуценята і кошенята, молодші за 56 днів, чи вагітні тварини. 

Якщо авіаційним транспортом летить дика чи свійська тварина, власники чи відправники мають розмістити її у транспортний контейнер із належним доступом повітря, водонепроникним дном, покритим адсорбуючим матеріалом, і дверима, які можна закрити на замок. У пасажирському салоні літака розмір цього контейнера може бути щонайбільше 30 х 50 х 40 сантиметрів.

Дізнатись вимоги вашої авіакомпанії зазвичай можна на її офіційному сайті. 

Місце у вагоні: як перевозити тварину потягом

Для подорожі Укрзалізницею з твариною візьміть документи з першого розділу цієї статті, а також квиток для тварини. Пасажири й пасажирки поїздів мають право перевозити хатніх тварин, декоративних і свійських птахів, які не створюють загрозу навколишнім. 

Службові собаки представників Сил оборони, а також собаки-поводирі незалежно від розмірів тварини можуть безоплатно їздити в усіх типах вагонів. Вони обов’язково мають бути у наморднику та на повідці.

Великих собак, від 45 сантиметрів у холці, і тих, що належать до Переліку небезпечних порід собак, теж перевозять з намордником і повідцем. Для них діють такі правила залежно від типу вагону і потягу:

•  у швидкісному потягу Інтерсіті+ власник чи власниця собаки має викупити всі місця, розміщені єдиним блоком. Собака повинна перебувати біля своєї людини (поряд з її місцем або ж під ним);

•  у купейному, спальному вагоні класу «Люкс» і вагонах міжнародного призначення (RIC) треба викупити всі місця в купе. Там не може одночасно подорожувати більше двох собак;
• у регіональних поїздах (приміські електропоїзди та електропоїзди City Express) можна перевозити собаку лише в крайніх тамбурах першого й останнього вагонів під наглядом опікуна чи опікунки;
• у плацкартному вагоні їх заборонено перевозити. 

Малі хатні тварини мають перебувати у сумках, рюкзаках, ящиках, кошиках чи інших переносках з водонепроникним дном. В одній такій переносці можуть перебувати не більше двох тварин. Розміщувати переноски потрібно на місцях для ручної поклажі, на руках у пасажира чи пасажирки або під місцями для сидіння.

Для здорової активності та сну тварини можуть перебувати в купе і без переноски, якщо їхні опікуни чи опікунки викупили всі місця в купе. Перш ніж випустити тварину в купе, треба подбати про підстилку чи лежанку.

Кур, індиків, гусей, качок та інших свійських птахів можна також перевозити в регіональних поїздах у спеціальних ємностях, які займають не більше одного місця ручної поклажі. Крупних свійських тварин залізницею перевозять в окремих товарних вагонах. Ці вагони повинні бути критими, мати великі вентиляційні отвори і спеціальне маркування. Тварин розміщують окремо завдяки перегородкам або прив’язуючи. 

Мандри на колесах: як їхати з твариною автобусом

Цьогоріч у липні Кабінет Міністрів України затвердив правила перевезення тварин у міжміському і міжнародному автобусному сполученні. Їх розробило Міністерство розвитку громад та територій України спільно з UAnimals. 

Хатні тварини, які важать менш ніж 10 кілограмів, (коти, собаки, гризуни, декоративні птахи) мають їздити у спеціальних контейнерах, клітках або сумках з адсорбуючим дном. Їх можна розмістити на руках, під сидінням або на окремому місці, якщо його попередньо викупили за тарифом дорослого пасажира чи пасажирки.

Собаки середнього й великого розміру (10–45 кілограмів) можуть їздити тільки в наморднику і на повідці. Їхня людина повинна викупити всі сусідні місця в одному ряду і розмістити тварину на спеціальній підстилці на підлозі. В салоні автобуса може бути лише один такий пес (два, якщо їх супроводжує одна й та сама людина); 

Собаки, які важать більш ніж 45 кілограмів, можуть їхати лише за особливими умовами перевізника на спеціально обладнаному транспорті.

Собаки-поводирі, які супроводжують людину з інвалідністю, можуть їхати безкоштовно, викуповувати місця поруч із ними не потрібно. Але ці собаки повинні бути в наморднику та на короткому повідці біля людини, яку супроводжують.

Обов’язково візьміть із собою ветеринарні документи на тварину.

Світлина заставки: © damedeeso via Canva.com

Пса Еріка згубили під час російської атаки на Кропивницький, Річарда — на Київ, а кота Лакі — на Харків. Такі історії є в різних містах України. Тварини лякаються й тікають або лишаються заблокованими у напівзруйнованих будівлях. 

Про те, як мінімізувати ризики втратити кота чи собаку під час обстрілу, UAnimals поговорили з Ольгою Бібіковою, керівницею загону кінологічної пошуково-рятувальної команди SARcan. Ольга розповіла, як убезпечити тварину заздалегідь, що робити під час обстрілу та як діяти, якщо кіт чи собака все ж загубились. 

Як завчасно попіклуватись про безпеку тварини?

Якщо у вас собака, обов’язково замовте тварині адресник, де буде написане її ім’я та ваш номер телефону. Він допоможе, якщо тварина загубиться чи втече за будь-яких обставин — під час обстрілу чи ні. Адресник краще одягти не на основний ошийник собаки, а на окремий шнурок. Тоді навіть якщо пес злякається гучних звуків, звільнить голову з ошийника та втече, адресник залишиться на ньому. 

«Для котів адресники небезпечні, — говорить керівниця загону кінологічної пошуково-рятувальної команди SARcan Ольга Бібікова. — Вони зачіпляються адресниками за паркан або гілку дерева, і це може мати фатальні наслідки». 

Ще один спосіб заздалегідь подбати про безпеку собаки під час обстрілу — купити трекер, який відстежує, де знаходиться пес, і передає дані на ваш телефон. Трекери бувають різних видів, коштують від однієї до кількох тисяч гривень. Якщо і ви, і собака знаходитесь там, де є зв’язок, ви зможете в реальному часі бачити місцезнаходження тварини. Якщо зв’язку немає, періодично вам будуть надходити повідомлення з геолокацією. 

Важливо користуватись надійною амуніцією для собак — повідцями, що не рвуться, шлейками та нашийниками, з яких пес не може просто звільнитися, карабінами, що витримують вагу собаки. «Коли ви купуєте амуніцію, в першу чергу звертайте увагу на її надійність, а вже потім думайте про красу, — каже Ольга Бібікова. — Або купуйте амуніцію брендів, що спеціалізуються саме на ній, або принаймні ставте виробнику питання, яку вагу тварини витримає конкретний карабін і повідець. Якщо виробник не знає відповіді, купувати не варто». 

Ще один спосіб, який допоможе знайти й кота, й собаку, якщо вони загубляться чи втечуть, — завчасно чипувати тварину. Мікрочип можна вживити майже у будь-якій ветеринарній клініці, а потім внести його дані в Єдиний державний реєстр домашніх тварин. Людина, яка знайде тварину, зможе звернутися у ветклініку — там просканують чип і дізнаються ім’я та контактні дані власника чи власниці. 

Що робити, якщо лунає тривога, а піти разом із твариною в укриття можливості немає?

Маленьких собак і котів можна заздалегідь привчити до переносок, під час повітряної тривоги саджати їх туди та ставити переноски поруч із собою в коридорі або іншому місці. Велику собаку варто взяти на повідець та бути поруч із нею. 

Якщо обстріл застав вас із собакою на вулиці, швидше прямуйте разом хоча б в умовне укриття — підземний перехід чи під’їзд. Якщо пес боїться вибухів, візьміть його на короткий повідець і міцно тримайте, адже від страху він може різко побігти. 

А якщо все ж стався приліт?

Відповісти на це питання однозначно неможливо — все залежить від конкретної ситуації. Якщо ваша частина будинку лишилась більш-менш неушкодженою і ви бачите, що сходи між поверхами цілі, треба забирати всіх тварин і виходити на вулицю. 

«Якщо ж так вийшло, що в момент вибуху тварин не було поруч із вами, а тепер ви бачите задимлення і є вірогідність обвалу будинку, але своїх тварин ви не бачите і вони не реагують, коли ви їх гукаєте, також виходьте на вулицю, поки така можливість є, — говорить Ольга Бібікова. — Інакше ви можете загинути разом із тваринами». 

Вже на вулиці підійдіть до рятувальників і скажіть, у якій квартирі в будинку може бути тварина. На місці працюватиме координаційний центр — треба звернутися туди. Шукати самотужки вас не пустять — працюватиме поліція, буде очеплення. «Пустити вас шукати тварину можуть лише тоді, коли вже не буде загрози життю, тобто пожежі та вірогідності обвалу будинку, — розповідає Ольга. — Тоді ви або підете на пошуки свого кота чи собаки разом із рятувальниками, або вони підуть самі». 

Як діяти, якщо після обстрілу та влучання тварина все ж загубилась?

За словами Ольги Бібікової, шанси знайти тварину живою є досить довго. «Бувало, що проходило більше ніж тиждень, а з котами — навіть близько двох тижнів, і зрештою їх знаходили у сховку худих, але живих», — розповідає Ольга. 

У випадку, якщо в будинок було влучання, але ваша квартира вціліла або частково вціліла, а кіт зник, Ольга радить періодично приносити туди корм і воду. «Навіть якщо кіт десь ховається, боїться гучних звуків техніки та людей, з часом він почне обережно виходити та зможе поїсти й попити. А ви побачите, що їжі та води стає менше, значить він живий та знаходиться тут», — пояснює Ольга. 

Вона радить дати оголошення про пошук тварини в соцмережах — зробити дописи на своїх сторінках і попросити про репости друзів, написати в місцеві телеграм-чати і фейсбук-групи. Можна також розвісити оголошення на вулицях: якщо загубився кіт, то в межах району, якщо собака — то й далі, адже з переляку пси можуть забігти далеко. В оголошенні треба обов’язково написати, за яких обставин загубилась тварина. 

«За досвідом, я бачу, що сильно допомагає ще додати суму винагороди за допомогу в пошуках, — каже Ольга. — Люди, у яких є тварини і які мають до них емпатію, у будь-якому разі захочуть допомогти. А для інших винагорода має значення. Правда, треба бути готовими до шквалу хибних дзвінків і повідомлень. Можуть телефонувати шахраї або просто люди, які нібито бачили схожу тварину та хочуть отримати винагороду». 

Ще один спосіб пошуку тварини — звернутися до місцевих зооволонтерів і притулків. Можливо, вони вже прихистили вашого кота чи собаку та якраз шукають вас. 

Світлина заставки: Ольга Бібікова із собакою працює на завалах. Фото надала героїня

Спільне дослідження UAnimals i Fama показує: понад 97 % власників і власниць домашніх тварин розуміють, що мають належним чином доглядати підопічних котів і собак. А отже, їм треба організовувати регулярні візити у ветклініку, вчасно вакцинувати, купувати якісний корм чи необхідні засоби для догляду. Однак чи всі гаджети і процедури насправді потрібні й безпечні для тварин? 

Сучасна індустрія пропонує багато різноманітних виробів і послуг для тварин. Щоправда, деякі з них привабливі передусім для опікунів і опікунок тварин, а не потрібні самим котам і собакам. Щось виявляється просто зайвою покупкою, а деякі речі можуть стати причиною негараздів у тварин і їхніх людей.

Ми попросили розповісти про користь і шкоду окремих продуктів і процедур Олену Кузнецову, завідувачку відділення інтенсивної терапії ветеринарної клініки «Хелс».

Автоматичні годівниці чи звичайні мисочки — що ліпше?

Наразі набувають поширення автоматичні годівниці для котів і собак. Деякі з них мають програму дозування і таймінгу — це допомагає налагодити необхідний режим годування для тварин із потребами в особливій дієті, приміром, у разі захворювань чи схильності до переїдання, каже Олена Кузнецова.

Натомість автоматичні годівниці, що мають вертикальний контейнер і наповнюють миску під силою ваги корму, надають тварині необмежений доступ до їжі. Вони підходять радше для годування вуличних тварин.

«Звичайні мисочки для корму нічим не гірші, — каже ветеринарка. — До того ж із ними досить легко відстежувати кількість з’їденого, а отже апетит і стан тварини».

Чим коригують поведінку тварин

Часто власники і власниці купують строгі металеві нашийники або спеціальні електронашийники для дресування собак великих порід. Існує думка, що це дисциплінує тварину, яка автоматично, майже без зусиль з боку людини стає слухняною та безпечною. Але це гаджети, купівля яких — майже як поради фізично карати дітей різками за погане навчання. Вони застарілі та негуманні.

«Вжиток цих засобів потребує спеціальних знань і навичок для використання у виняткових випадках! — наголошує Олена. — Неправильне користування ними не тільки не розв’язує проблем, а додає нових. На щастя, фахівці дедалі частіше рекомендують для дресування модернізовані методи корекції, які ґрунтуються на вивченні психології поведінки тварин».

Нашийники «Антилай» також є засобом, що загрожує здоров’ю тварин і аж ніяк не допомагає піклуватися про їхні справжні потреби. Дія цього гаджету заснована на ударах собаки електричним струмом під час гавкоту — так тварину відучають виконувати природну функцію. Замість пошуку та усунення причин надмірного або тривожного лаю опікунам і опікункам пропонують лякати собаку, поглиблюючи страх і недовіру.

«Якщо чесно, це нагадує методи старої психіатричної практики, — каже Олена Кузнецова. — Тому я точно не рекомендую використання таких приладів».

У статті про подолання зооагресії кінологині та фахівчиня з поведінки собак теж висловилися проти бездумного використання спеціальної амуніції. На їхню думку, це підпадає під визначення жорстокого поводження з тваринами, а за таке закон передбачає покарання.

Тваринам у стресі можуть допомогти заспокоїтись не гаджети для жорсткого дресування, а препарати з феромонами. Вони містять запахи, що близькі до природних, викликають відчуття спокою і комфорту.

«Заспокійливі з феромонами створюють ефект безпечного місця, такий собі хімічний спогад дитинства, коли мама поруч і цуценя або кошеня відчуває затишок», — каже Олена. Тому їх застосовують під час адаптації на новому місці, особливо для тварин із притулку або дуже маленьких за віком.

Однак феромони корисні, тільки якщо це сертифікована продукція, яку застосовують після консультації з лікарем. «Також дізнайтеся у вашого ветеринарного лікаря, як розрізняти прояви стресу в улюбленця і як їх усувати», — радить ветеринарка.

Як вибрати безпечні іграшки для котів і собак

Стосовно іграшок ветеринарка Олена Кузнецова має загальну рекомендацію: звертайте увагу на матеріал. Пластик має бути не таким, що на виробах з нього внаслідок гризіння з’являються гострі краї. Якщо тканина, то міцна — така, що її нелегко пошматувати. А ще в іграшки не повинно бути деталей, які легко відгризти і проковтнути.

Котам також не можна купувати як забавку лазерну чи світлодіодну указку. Олена пояснює, що на те є декілька причин: «По-перше, іграшка повинна задовольняти природну поведінку під час “полювання” — це не тільки бажання наздогнати, але й контакт з об’єктом: носіння в зубах, погризування. Звісно, світлова пляма цього не забезпечить. По-друге, треба враховувати шкідливість такої іграшки для зору кішки. Пучок світла від указки і навіть його відблиск від скляних, дзеркальних, полірованих поверхонь може засліпити тварину. І врешті, той, хто водить указкою, може навмисно або ненавмисно направляти промінь на небезпечні для тварини предмети і місця — захоплений грою кіт не помітить перешкоди і може травмуватися».

Що робити з кігтями і зубами у тварин

Періодичне підстригання кігтів — майже завжди необхідна процедура. Коти, до прикладу, можуть зачепитись кігтем, як гачком, за тканинні речі й сильно травмуватись, намагаючись висмикнути лапу. А собаки на прогулянках, коли копають землю, можуть зламати кігті, якщо вони занадто довгі.

«І собаки, і коти з надмірно відрослими кігтями починають неправильно спиратись на кінцівки, що призводить до запалення суглобів і м’язів, — каже ветеринарка. — Також є суто медичні рекомендації для котів, що схильні до патологічного росту кігтів. Яскравий приклад — шотландська порода. Але обов’язково поцікавтесь у ветеринарного лікаря, чи є потреба в обрізанні кігтів саме у вашої тварини та як це робити правильно, щоб не завдати шкоди».

Також є річ, яку варто купити опікунам і опікункам котів, — дряпалка. Її можна пропонувати, сподіваючись відвернути увагу від диванів чи шпалер. «Кігтедряпалки підтримують природну поведінку котів, — каже Олена. — Але варто знати, що тварини насправді це роблять зовсім не для точіння кігтів, а для маркування своєї території, в площині якої може опинитися й диван».

У більшості домашніх тварин є схильність до захворювання зубів. На це багато в чому вплинула людина. Так, виведення деяких порід собак змінило будову зубної системи. Також на стан зубів впливає їжа: зараз це вже не природна здобич, а корми і людські страви. Тому чистити зуби котам і собакам — корисна опція, якою не варто нехтувати, щоб не звертатися потім до ветеринара-стоматолога по більш серйозну допомогу.

Які процедури небезпечні для тварин 

У проведенні процедур, як і в купівлі гаджетів, важливо орієнтуватися на добробут тварин і природність методів, а в деяких випадках можна ще й керуватися законами.

З 1 серпня 2014 року в Україні набула чинності Європейська конвенція про захист домашніх тварин, яка забороняє суто косметичні процедури, позбавлені лікувальної мети: купірування вух і хвоста, операції на голосових зв’язках для позбавлення голосу, видалення кігтів і зубів. Однак ці процедури досі розповсюджені, адже в українському законодавстві немає прямої заборони та покарання за їх проведення. Законопроєкт, який це передбачає, розробили експерти й експертки зі Всеукраїнської спілки громадських організацій «Асоціація зоозахисних організацій України», міжфракційного об’єднання «Гуманна країна» і гуманістичного руху UAnimals. Його вже розглянув Профільний Комітет Верховної Ради з питань екологічної політики та природокористування і рекомендував ухвалити за основу — тепер потрібне винесення на голосування і підтримка більшості у Верховній Раді.

Але вже зараз важливо, аби опікуни й опікунки тварин усвідомлювали шкоду і неактуальність таких процедур. Наприклад, купірування вух і хвостів — операції, які втратили практичний сенс, але продовжують загрожувати здоров’ю та життю тварин.

«У давнину обрізання вух і хвостів у деяких порід було потрібно, щоб собаки не травмували ці частини тіла під час полювання чи захисту. Але згодом утилітарні функції порід змінились (іноді до суто декоративних), тож обрізання вух і хвостів втратило сенс, — пояснює Олена Кузнецова. — Варто пам’ятати, що це досить специфічні операції, які мають болісний післяопераційний період загоєння, а деякі ускладнення можуть призвести до хронічних захворювань. Але інколи за медичними показниками такі операції рекомендують самі ветеринари. Наприклад, через травми або патології, що були вроджені чи набуті».

Також не рекомендують вкорочувати шерсть котам чи взагалі голити їх. Влітку це не допоможе охолодити тварину, а навпаки, може призвести до перегріву.

Шерсть у тварин є частиною шкіри — найбільшого органа, який захищає їхній організм від негативних впливів зовнішнього середовища. Для регулювання щільності шерстяного покриву у тварин є природний процес — линяння.

«[Після стрижки] шерсть може відростати повільно і не в повному обсязі, тварина не зможе вчасно підготуватися до збереження тепла в холодну пору року, — пояснює ветеринарка. — І навіть якщо казати про практичну зручність для власників, стрижка не зменшить кількості шерсті вдома, бо кількість волосся залишиться — воно просто буде “сипатись” вкороченим».

Тож піклуйтеся про своїх улюбленців із любов’ю і повагою. Не ставте власний комфорт вище за здоров’я тварини, консультуйтеся з фаховими ветеринарами і ветеринарками, вибирайте безпечні й корисні способи турботи!

Світлина заставки: фото з подарунком для тварин притулку «Друг» від волонтерської спільноти UAnimals в рамках акції «Таємний Санта»

Олену представляють мені як військову, «поведену на тваринах». «Служила в нашому підрозділі, постійно в неї тварини були, багато забирала додому в Київ», — каже мені її побратим. Коли відкриваю контакт, мене огортає збентеження: виявляється, це Олена Білозерська, яка вражала сміливістю не лише мене з 2014 року. Олена — колишня журналістка й блогерка. Спочатку воювала у складі Добровольчого українського корпусу «Правий сектор» і Української добровольчої армії, де була снайперкою. Здобувши спеціальність артилеристки, стала офіцеркою Збройних сил України. 

Жінка пише вірші й малює. Ну а поруч з Оленою завжди є тварини-компаньйони. Багатьох із них військова знайшла і вилікувала, деяких забрала із зони бойових дій. 

Поговоримо з Оленою про тварин, які супроводжують її на фронті й у тилу. 

Собаки на бойових 

— Чи бувають тварини на самій лінії бойового зіткнення? 

— Так, історій про них безліч. Найдраматичніша — за участі собаки породи кане-корсо на ім’я Вася. Його господарем був боєць 503-го батальйону морської піхоти, де я тоді служила. Собака був з цим бійцем всюди, зокрема і в окопах на чергуванні. Розвантажку навіть носив. Одного дня Вася зник. Побратими шукали. Підняли дрон — і побачили таке, що краще не бачити. Васька потрапив у пастку — просто перед окопами бойовиків заплутався у дроті. Врятувати його було майже нереально, бо туди не пролізеш непомітно. Розвідники все одно планували вночі йти на евакуацію собаки, але не встигли…

Васька прийшов. Відгриз собі лапу і прийшов на трьох. Не схотів лишатися в полоні. Його відправили на дембель, до батьків господаря, а потім я зробила Васю відомим, написавши про його долю. Його історія отримала величезний розголос, всі захоплювались подвигом собаки, і зрештою йому оплатили лікування і протезування у найкращій клініці в Польщі. 

— Чи бувало, щоб тварини якось допомагали в бойових завданнях? 

— Восени 2014-го у Водяному під Донецьким аеропортом прибився до нас старий собака. Він ходив із нашою розвідгрупою на всі виходи в сіру зону. Звичайно, ми не хотіли брати із собою собаку, проганяли його. Він тікав, але потім якимсь дивом знав, якою дорогою ми підемо, і чекав нас на якомусь перехресті. Цей собака зрештою дуже допомагав на виходах: біг у 20 метрах попереду групи і знімав собою розтяжки. Людина від такого як мінімум отримала б серйозні поранення — а собаці нічого, бо він низький порівняно з людиною і швидко бігає: почувши «гуп» капсюля-детонатора, за 3-4 секунди до вибуху встигав утекти із зони ураження уламками. Тож усі цілі — і люди, і собака. 

Як Ефку виміняли на гранати-«ефки» 

— Найбільше у вас фото з рудим цуценям. Розкажете про нього?

— Це Ефка, метиска бельгійської вівчарки. Ми її підібрали з товаришем під кіоском біля траси влітку 2016 року. Хлопці назвали її Ефкою, бо коли була маленьким кругленьким цуценям, нагадувала за формою тіла гранату Ф-1. 

Вона теж їздила з нами на бойові, була поранена — рятували її тоді, як пораненого бійця. Гнали вночі в лікарю, піднімали з ліжка ветеринара, потім доглядали, робили перев’язки і уколи… Коли я йшла чергувати на позиції, Ефку прив’язували, щоб вона не бігла за мною. 

Одного разу я лежала хвора на нашій базі під Маріуполем, а мій чоловік рано-вранці поїхав у справах в інше місто. Ефка пішла за ним до автобусної зупинки. Там він сів на автобус і поїхав, а вона залишилася. Він був упевнений, що по власному сліду повернеться на базу.

До наступного ранку її не було. Ми з чоловіком їдемо на ту зупинку, розпитуємо людей, розклеюємо оголошення — пів міста ними заклеїли. Купили гучномовець на батарейках, щоб їздити автівкою по вуличках і крутити оголошення про зниклу Ефку… Вона знайшлася три доби потому. Зрозумівши, що не потрапить додому, пішла за першими-ліпшими людьми у військовій формі і прийшла з ними на базу «Азова». Там її залишили, а потім побачили оголошення і повернули. Грошей, звичайно, не взяли, але кілька гранат «ефок» я їм за свою Ефку віддала.

Сіля, Шкавулик, Бусоль 

— А які у вас стосунки з котами? 

— Найпершим у мене був Ватник, він же Комочок, або Комця, — чорне кошеня з коротким переламаним хвостом. Ватник — тому, що в 2014-му всіх тварин, підібраних на Донеччині, вояки називали якщо не Ватниками, то Сєпарами. Він прийшов на тилову базу, а потім їздив зі мною всюди, по всіх базах підскоку (це ті, що в парі кілометрів від лінії фронту). Коли я ходила на виходи, він залишався на цих базах. Не хотів мене відпускати: коли бачив, що я екіпіруюся, хапав за ноги і кричав. Коли нас починали обстрілювати, за ногу тягнув мене у сховище. Він пройшов багато дуже небезпечних місць, а загинув на мирній території. Вполював отруєного пацюка і помер. Решта моїх вихованців зараз, на щастя, живі.

За кілька місяців після Ефки з’явився Сільвер — кошеня породи невська маскарадна. Побратим десь підібрав, а ми забрали у нього. Дуже розумний кіт, і теж хворів. 

Разом з котом ріс у нас ще один пес — Шкавулик. На початку грудня безпритульна собака привела у нашому підвалі цуценят. Усі ці 9 цуценят захворіли на ентерит. На новий рік моя кімната на базі перетворилася на собачий лазарет. Врятувати вдалося лише чотирьох. Один найменший цуцик лишився у мене. 

Шкавуликом назвала, бо весь час жалісно скавчав. Шкавулик ріс із Сільвером, вони один в одного переймали повадки, Сільвер гарчав і пробував гавкати, Шкавулик крався за мишами… А коли у двір заходили чужі коти, проганяти їх вилітала вся трійця. Ефка і Шкавулик заганяли зайду на дерево, а далі вже Сілька ліз нагору розбиратись. 

Спали всі троє — чималенька Ефка (вагою 30 кг), Шкавулик і Сільвер — зі мною в ліжку. Килимки були, але ж вони хотіли спати зі мною — прогнати було неможливо. 

Годувати їх було дуже важко, бо ми тоді були неоформлені добровольці, які не мали зарплат. Дійшло до того, що інших двох собак, які прибилися до нас на базу, нам довелося вивезти і підкинути на бази іншим військовим, які жили багатше, ніж ми. 

Пізніше, коли я служила в артилерії морської піхоти, на полігоні під Мелітополем взяла собі триколірне кошеня. Назвала Бусоль (Буся). Бусоль — це по-простому «артилерійський компас». Вона їздила зі мною на міжнародні навчання «СіБріз», і там її намагалися у мене вкрасти й забрати на свій корабель американські морпіхи. Буська — метис мейн-куна, вимахала кілограмів на 6-7. Справжня мажорка — лащитись приходить тільки коли сама хоче. 

На момент повномасштабного вторгнення собаки — Ефка і Шкавулик — жили на Черкащині у мого свекра, а коти — Сільвер, Бусолька і Кася — у мене вдома в Києві. Я відправила їх теж до свекра. Скінчиться війна — я своїх заберу. А поки що вони дорослішають і старіють без мене. 

— Чи може тварина якось змінити настрій — ваш чи людей поруч?

— О, в цьому вони профі Його просто погладиш — і легше на душі стає. Поцілуєш оте пухнасте чи плюшеве в отой його лобик, воно тебе оближе — і ніби зразу є для чого жити.

— Чи є у вас вірші про фронтових тварин?

Це про мою кицю Бусоль. 

*   *   *

Десь далеко від дому, від наших безсонь,

Де над Ятранню небо безкрає,

Ходить киця пухнаста на ймення Бусоль,

На себе реп’яхи набирає.

Закрутились ми з нею, що я, що вона,

У ворожому злому нашесті.

І чіпляється міцно до мене війна,

Мов реп’ях до пухнастої шерсті.

Де ми вчора жили, там сьогодні бої,

А ми тягнемо й тягнемо віз цей…

Окуповані зараз курорти мої

І Бусольки народження місце.

І вже скільки покладено на вівтарях,

І вже скільки шляхів ти пройшов тих…

І все більшає, більшає на цвинтарях

Прапорів, прапорів синьо-жовтих…

А без нас, а без нас пацюки й хробаки

Підгризають зерно і кордони.

Люди ходять, пліткують, плетуть масксітки,

Вірять фейкам, донатять на дрони.

Та хай як від заброд вистачає скорбот —

В’ється Ятрань повз цю боротьбу всю.

І безпафосний дід — український народ —

Так терпляче вичісує Бусю.

З авто виходить жінка в уніформі кінологині. «Ви рано», — каже вона. Обличчя в неї м’яке, але тримається впевнено, навіть строго. Це Пілла Осборн, спеціалістка з поведінки собак, головна адміністраторка притулку для тварин в естонському місті Тарту. 

На паркувальному майданчику не чути гавкоту: одразу й не скажеш, що за парканом — вольєри для собак. Вхід до притулку перекривають чистісінькі скляні двері. Щоб потрапити всередину, перш за все треба набрати номер адміністратора. Зазвичай до людей виходить Пілла й веде углиб притулку. 

І не думайте, що кожен і кожна так просто зможе вийти звідси з твариною, яку вподобали. Спершу треба пройти тест Пілли Осборн. 

Вона розповіла UAnimals media, як влаштоване життя притулків у Естонії, чи користуються вони благодійними внесками. А ще — як кіт Тіку жив у окремій кімнаті, чому з дружніми котами не завжди виходять гарні фото та що ж потрібно зробити, щоб узяти тварину з естонського притулку додому.   

Безпритульні в Естонії: три ловці на пів країни

— Чи є в Естонії проблема з безпритульними тваринами? 

— У більшості собак в Естонії є опікуни й опікунки. Майже всі собаки, які живуть у притулку, потрапили сюди від власників чи власниць, які з якоїсь причини від них відмовилися. А от із котами проблема є. Ми стерилізуємо тварин і всіляко пропагуємо стерилізацію. Однак поки що полями, селами вештаються безхатні коти. Вони приводять дуже багато потомства — і ці тварини зрештою потрапляють до нас. 

— Хто віддає вам безпритульних котів?  

— Нам телефонують люди й кажуть, що бачили безпритульних. Ці тварини не дуже товариські. Якщо коти здичавіли й живуть без людей вже кілька поколінь, їх будь-хто не впіймає. Це робота ловця чи ловчині. 

Ми використовуємо спеціальні пастки. Пневматичною рушницею (шприцометом) ми вже не користувалися 7 років. Вона потрібна тільки для того, щоб ловити собак — з котами її не можна застосувати. До того ж треба, щоб поруч був ветеринар чи ветеринарка. Коли ми хочемо знерухомити собаку, треба вгадати, скільки він важить. Адже треба знати, скільки ліків заправити у шприц. Тварина в цей час далеко — хто ж знає, скільки вона важить! Можна вгадати приблизно, але ж не точно. Це питання життя і смерті. Можна заправити забагато седаційних ліків, влучити не туди… Через всі ці причини ми не користуємося рушницею. Хоча одна в нас таки є. 

— Що відбувається після дзвінка?  

— Спочатку ми розпитуємо в людини, яка подзвонила, всі деталі: де й коли вона бачила тварину, як часто бачить її, якщо це відбувається регулярно, якими шляхами тварина ходить. Це для того, щоб ми могли встановити пастки в потрібний час і в потрібному місці. 

— Тобто ловці й ловчині виїжджають у довгі маршрути, щоб покрити кілька місць? 

— Так і є. Ми формуємо для цього графік: на виклики, які прийшли раніше, ми відповідаємо швидше. Наші ловці працюють щодня, і не тільки в Тарту. Кожен повіт має вирішувати проблему з безпритульними тваринами. Тож місцева влада наймає якийсь із притулків, щоб їм у цьому допомагали. Наш притулок знаний у повіті Тартумаа, а наших ловців найняли в половині повітів Естонії. Ловців у нас троє.  

— Лише троє ловців на половину Естонії? 

— Саме так! Доводиться багато планувати. І навіть якщо ловці працюють десь далеко, ми мусимо перш за все відповідати на запити з Тарту. Ловець повинен приїхати на виклик протягом години, тому що такий у нас контракт із містом. 

Притулки в Естонії: як це працює? 

— Що відбувається з котом після того, як він потрапляє до вашого притулку? 

По-перше, нам треба з’ясувати, чи є у тварини мікрочип. Якщо так, ми негайно телефонуємо власникові чи власниці — ті приїжджають і забирають тварину. В Естонії заборонено, щоб тварини ходили вулицями самотою. Якщо виявиться, що опікуни просто відпустили її, ми мусимо з ними поговорити, щоб більше цього не робили. Це найпростіша ситуація. 

Якщо чипа немає, ми фотографуємо тварину і викладаємо фото на нашому сайті. 14 днів чекаємо, чи не з’явиться попередній власник або власниця. Ми мусимо так робити за законом. 

Весь цей час коти живуть у клітках. Котові важливо відчувати, що жоден інший кіт не зайде на його територію. Тому його територія обмежена цією кліткою.

За 14 днів рівень кортизолу в крові тварини падає. Коти звикають до клітки, до всього, що їх оточує, тож менше проявляють захисної агресії. 

У нас є різні кімнати для котів. Спочатку кіт живе в карантинній кімнаті. Якщо він не чипований, ветеринар чи ветеринарка приходить і чипує його, вакцинує, обробляє від паразитів. А за 14 днів, коли кіт уже щасливий і більш товариський, він їде на стерилізацію до клініки. 

Там тварині роблять ще й аналіз крові. Треба з’ясувати, чи кіт не є носієм вірусу імунодефіциту котів (FIV). 

Якщо кіт — носій, це випадок для евтаназії. Багато безпритульних котів Естонії заражені цим вірусом. Він передається з укусом від тварини-носія в котячих бійках. Зазвичай після такого укусу кіт може прожити 6-7 років. Проте потім органи відмовляють один за одним, і кіт може заразити цим вірусом інших котів. У нас немає ліків від нього. Також після аналізу ми не можемо сказати, як довго цей вірус вже є в кота. Вважаємо, що гуманніше зробити евтаназію. 

Якщо кіт не заражений FIV, ми забираємо його з клініки. Далі він живе у притулку, чекаючи, поки хтось забере його додому. 

Собаки, якщо мали власника чи власницю, вже не потребують всіх ветеринарних процедур. Єдине — ми так само маємо зачекати 14 днів, а потім пес живе у вольєрі до можливої адопції. Із собаками гуляють волонтери й волонтерки. Щомісяця ми проводимо для цих людей тренінги. 

— Скільки тварин у вашому притулку зараз? 

— У нас 33 собаки, а котів… рівно 100! Отже, 133 тварини. 

— Цей притулок вважають великим чи малим в Естонії? 

— Я не знаю, скільки тварин зазвичай в інших притулках. Є такі притулки, де навіть всередину не зайдеш, тому важко про щось дізнатися. Ми прагнемо бути відкритими. 

— Хто є власником притулку? 

— Місто Тарту. Ми муніципальний заклад. 

— А в Естонії є приватні притулки? 

— Так. То тут, то там з’являються такі. Люди часом намагаються робити те саме, що й ми, у своїх вітальнях. Насправді закон не ставить чітких вимог до притулків. Тому фактично кожен і кожна може почати рятувати тварин і сподіватися на благодійну підтримку. Але невідомо, яка доля тварин, що до нього потраплять. 

— Це місце було збудоване як притулок чи переобладнане?

— Було збудоване як притулок. Ми тут з 2006 року. Перед тим у нас було приміщення, яке колись будували для інших потреб: там був офіс чотири на чотири метри. Оцей будинок, у якому ми розмовляємо, звели рік тому за гроші міста.  

— Чи працює тут лікар або медсестра? 

— У нас є контракти з двома ветеринарними лікарями. Лікар приходить, коли може, раз на день, а роль медсестри виконує піклувальниця з притулку. 

— Ви отримуєте благодійні внески? 

— Так, бо ми їх сравді потребуємо. Місто не платить за стерилізацію. Також донати потрібні, щоб оплатити ветеринарні послуги. Заробітну платню мені забезпечує держава. Місто фінансує потреби тварин на перші 14 днів перебування. А далі ми вже маємо фінансувати все самі. Ось тоді починаємо використовувати внески. 

— Хто ваші благодійники і благодійниці?

— Це звичайні люди, які бачать нашу роботу й пристрасть, з якою ми її робимо.

— Тобто ви проводите якісь кампанії для збирання внесків?  

— Ні. Ми не в захваті від такого. Всі інші постійно збирають гроші, особливо ці незалежні маленькі притулки. Вони експлуатують хворих тварин. Наприклад, це може бути тварина, якій потрібна трансплантація серця. Це мало б зачепити людей за живе. Проте мені видається, що люди втомилися постійно чути «допоможіть». Тому ми взагалі такого не робимо. Ми намагаємося забезпечити тваринам найкраще життя, а спільноті надати найкращі послуги. Ми запрошуємо фахівців, які хочуть навчатися. Тому люди просто це бачать і роблять внески з власної волі. А ми думаємо, як зробити кожен наступний день кращим, ніж був учора. 

Знаю, що час тут — на вагу золота, тож рухаюся швидко. В якусь мить, щоб сфотографувати собаку, я відбігаю з камерою трохи далі. 

— Ніколи, ніколи не можна бігати у притулку! — суворо зупиняє мене Пілла.

Ніяковію. В Україні такого ніколи не чула. Тим часом ми йдемо до будинку котів. Тут дві кімнати — з більшими й меншими клітками. У тій, що з меншими, живуть коти після операції. Інші мають просторіше двоповерхове житло. Пілла пояснює:

— Кожна клітка розділена на два поверхи. Вгорі — простір для життя й відпочинку, а внизу — кухня й в іншому куті туалет. Хоч приміщення невелике, кіт почувається в безпеці, адже жоден інший не зайде на його територію. В один момент чистять одну клітку, кіт у цей час гуляє. Зазвичай всі вони стрибають на підвіконня й дивляться, що там роблять надворі собаки. 

На кожній клітці — картка з іменем та різними позначками. «Дієта» — написано на одній.  

— На кожній картці є номер. Це ніби порядковий номер тварини — позначає, коли вона потрапила до притулку. Також тут ми часто пишемо «заброньовано» — це якщо хтось вже вирішив взяти тварину додому. 

Намагаюся сфотографувати мешканців притулку в Тарту, але коти відвертаються.

— Камера для кота — ніби велетенське око, яке на нього витріщається, — розповідає Пілла. — Тому для них це створює певний дискомфорт. Якщо кіт досить дружній, не агресивний, сором’язливий, він буде відвертатися. А більш агресивний буде з викликом дивитися просто в це «око». З агресивнішими котами виходять кращі знімки. 

Поруч із кімнатою з клітками є ще й окрема — зі справжньою лазанкою для кота й фото тигрів на стінах. Тут живуть один або двоє котів, які були в притулку найдовше. Щойно звідси виселився попередній мешканець, тож тепер в’їжджає наступний — той, що на дієті.

Кошенята мають окремий будиночок. На вході — санітайзер і для ніг, і для рук. Проте кошенят не торкаються, щоб ті не підчепили хвороб. На стіні — дошка з іменами кошенят і пришпиленими прапорцями: кошеня з блакитним прапорцем саме захворіло, а з жовтим потребує ліків.  

— Собаки — моя професія, — каже Пілла, — але я ентузіастка в психології котів також. Вони мені дуже цікаві, і я навіть беру роботу додому. У нас тут багато кошенят, вони дикі, тому я інколи забираю їх до себе, щоб соціалізувати. Кожне кошеня не може отримати багато індивідуальної уваги у притулку. А вдома я можу багато з ними контактувати, тоді вони звикнуть до людей і їм буде легше знайти дім. За це мені ніхто не платить, це моє бажання. 

— А як ваша сім’я до цього ставиться? 

— У мене є кіт і собака. Ну, і чоловік. Коли ми одружилися, він казав, що не любить котів. Це було 9 років тому. А тепер він мене квапить: ну що, яких ти кошенят завтра привезеш? Він працює з дому, тому фактично проводить з ними більше часу. Я маю тепер вчити його виховувати кошенят. 

Тіку вирушає до нового дому 

Поки ми говоримо, до офісу приходить літня пара з переноскою. Там сидить чималенький волохатий кіт. 

Пілла робить позначки в паперах:

— Цього кота звати Тіку. Він був у притулку найдовше і жив у тій окремій кімнаті. Тіку з нами був від минулого року, з мого дня народження — 26 листопада. Перед тим він жив на вулиці на дачі ще з одним котом — Таку. Люди забрали їх з дачі до квартири, але там уже був кіт, і почалися бійки. Господарі не познайомили котів правильно. Тіку дуже бив Таку в конкуренції за кішку, бо Тіку, як ви бачите, кіт нівроку. Тож опікуни не захотіли розбиратися в проблемі й терпіти бійки — і привезли обох сюди. А сьогодні нарешті Тіку їде додому. Його забирає пара. У цих людей були коти й раніше, і вони хотіли знайти собі друга. Це не перший їхній візит сюди. Щоб узяти тварину, треба прийти і поспілкуватися з нею кілька разів. 

— Це правило притулку? 

— Так. З точки зору тварини це необхідність. Тварини не були у вас вдома — там для них все нове. Було б добре, щоб у новому місці ви стали для них людиною, що приносить їм спокій, тобто щоб вони вже вас знали. Це психологія тварин, яку ми тут багато вивчаємо. 

— То як це працює, коли хтось хоче адоптувати тварину? 

— Охоча людина приходить у прийомні години й каже, який кіт чи собака їй потрібен. Я ходжу по притулку з кожним і кожною, щоб відчути енергію цієї людини та тварини, якою вона зацікавилася, подумати, чи гарна для них ідея — бути разом. Я хочу знати все про цю людину. Тому я ставлю багато запитань. Питаю, чи хоче він чи вона кота, що житиме на вулиці. Якщо так, то я кажу: «Вибачте, але ми проти. Все працює навпаки: ми забираємо котів з вулиці». Ще я запитую, чи є у них вже тварини. Є коти, які не толерують інших котів. Така тварина вважає, що вона — єдиний кіт на планеті. Чи є у вас малі діти? Який у вас розпорядок? Скільки часу у вас є на тварину? Як ви можете її соціалізувати? Коли ми віддаємо на адопцію собак, буває навіть конкурс серед кандидатів і кандидаток. З котами такого немає. Люди іноді не хочуть розбиратися в проблемах, приносять тварин назад.           

— Буває, що хтось відмовляється від тварини? 

— Авжеж. Взяти тварину — це вам не казочка. Якщо це собака, треба бути у стабільному фінансовому становищі, мати час — ходити на тренінги для собак. Треба подумати, що тебе чекає 15 років із цим собакою. Не можна просто взяти випадкове цуценя. Ми дуже проти, щоб тварин давали як подарунок-сюрприз.

— Коли віддали Тіку, ви закреслили щось на аркуші паперу отам на стіні. Виглядало як детективна дошка!  

— Я закреслила портрет Тіку. На наших сторінках в інтернеті є фото тварин. Там же було й фото Тіку як кота, який найдовше прожив у притулку. Тепер його треба зняти із сайту. Про тварин, які затримуються на довше, треба більше й розповідати, щоб їх могли нарешті взяти додому. Та й ми знаємо більше про таких тварин, тож пишемо про них маленькі історії. Можливо, хтось прочитає, щось відгукнеться в його серці й він чи вона зрозуміє: «Це мій кіт». Я закреслюю всіх, хто поїхав додому. 

— Мені здалося, що там закреслені вже всі? 

— Ще ні, але більшість котів на цьому аркуші закреслені!

Я лежу, прикрита бетонною плитою, і притискаюся спиною до стіни. Навколо — шматки бетону, цегли, автопокришки й сухий бур’ян. У щілину бачу, як мене швидко оббігає прудка невеличка собака. Потім кидається до плити і гучно гавкає просто в обличчя. Вона, звісно, чарівна, але перед очима змикаються чималі ікла й гавкіт стоїть оглушливий. Так триває кілька довгих хвилин, поки не підходить Ольга, опікунка собаки, й не кидає тій м’яч. Тоді я виповзаю з-під тренувального завалу на полігоні Державної служби з надзвичайних ситуацій.

Це була п’ятирічна службова собака Ніндзя, яка шукає під завалами живих людей. А цей яскраво-червоний м’яч для неї — найбільша мотивація. Понад усе Ніндзя хоче його «вполювати».

Службові собаки є в усіх силових структурах України: Національній гвардії та Збройних силах, Національній поліції, Прикордонній службі та Державній службі з надзвичайних ситуацій. Крім того, всередині цих структур є підрозділи з абсолютно різними завданнями: одні собаки здійснюють поліцейський конвой, інші шукають вибухівку. Пошуково-рятувальні собаки навчені шукати живих людей на завалах чи в природі. Тут поговоримо саме про них.

Де живе службовий собака

Спершу я зустріла Ніндзю у вольєрі всередині приміщення, яке на полігоні називають «кінологія». Проте вона тут не живе. Ніндзя мешкає вдома в рятувальниці й кінологині Ольги Бібікової разом зі своєю мамою та двома іншими собаками. Одну з них звати Клюква, вона теж була пошуковою собакою, другий сусід — Кузя зі Слов’янська з паралізованими задніми ногами.

На тренувальний полігон Мобільного рятувального центру швидкого реагування на Київщині Ніндзя приїжджає на роботу. Всі тутешні собаки належать кінологам і кінологиням та живуть разом із ними.

«Ми, кінологи, як і рятувальники, заступаємо на чергування доба — через три. У разі надзвичайної ситуації виїжджаємо ліквідувати наслідки. Чергуємо з 8-ї ранку до 9-ї наступного дня. Коли їдемо додому, собаки їдуть разом з нами», — розказує Оля.

Водночас більшість собак у ДСНС належать державі. Мешкають вони не у квартирах, а в кінологічних центрах. «У нас тут є огороджене містечко, а в ньому близько 50 вольєрів», — розповідає майор служби цивільного захисту, ветеринар Владислав Пухальський із Міжрегіонального центру швидкого реагування в Ромнах. Тут є три кінологічні підрозділи: аварійно-рятувальний, саперний і група підготовки службових собак, де Владислав і працює.

Як саме мають виглядати вольєри для собак, регулює наказ ДСНС № 597. Спираючись на інструкцію з нього, будували і центр у Ромнах.

Собаки виїжджають із цього центру на чергування в інші області, переважно на менші пункти постійної дислокації. Там у них теж є вольєри — напівстаціонарні. «Їх можна краном перевозити. Там є будки, вони вкриті зверху, щоб не текла вода», — каже Владислав.

Коли щось стається й лунає команда про виїзд, собаку садять у бокс (невелику клітку) й спеціальним авто разом із людьми везуть працювати. 

На виїзді

Відрізки праці й відпочинку 

«Там щось горить, там гостре, там задимленість, там пилюка, там всі працюють… Напружена обстановка. Це не те саме, що тренування», — згадує свою поїздку в Дніпропетровську область Владислав. 

Розшукові собаки ДСНС зараз постійно виїжджають «на прильоти». З міжрегіонального центру — на Харківщину, Сумщину, Дніпропетровщину. З Мобільного — здебільшого на Київщину, але можуть бути й інші міста й навіть країни. 

За словами рятувальників, кінолог не пускає собаку туди, де надто небезпечно, і тварина, скажімо, може провалитися. Собака не працює годинами безперервно, говорить Владислав. «Хвилин 20 попрацював — і все. Обстежив квадрат і назад, а людям треба розбирати завали в цьому місці. Навіть 20 хвилин не чекають, це максимум. Далі собаці треба дати води — і в бокс. Знову залучають вже за ситуацією». 

Хоча собаки працюють короткими періодами, та поблизу завалів можуть бути цілий день або й більше. «Бувало, що й добу собаки перебували біля місця, де треба було шукати», — каже ветеринар. Коли собаки чергують на виїздах багато днів, тоді живуть в авто, вольєрах чи іноді гуляють: пес не перебуває весь час у боксі.

В Антак’ї

Уже під час повномасштабного вторгнення Ніндзя встигла попрацювати не тільки на завалах в Україні, а й за кордоном. 6 лютого 2023 року в Туреччині стався потужний землетрус, і на поміч до міста Антак’я вирушила команда українських рятувальників і рятувальниць. 

«Це вражає. Ідеш по вулиці — а все зруйновано…» — згадує Оля. Спочатку українці й українки обшукували зруйновані будівлі, потім розбирали завали. Працювали 9 днів. Зміна тривала 6 годин, потім 6 годин відпочивали й знову бралися до роботи.

«Одну будівлю розбирав екскаватор. То був багатоповерховий будинок, який просто склався. У міжнародній класифікації це називається панкейк («млинець»). І тоді хтось почув підозрілий звук. Там було повно людей, і нас покликали. Ніндзя почала шукати й позначила голосом місце. Турецькі рятувальники дістали звідти 30-річну жінку», — розказує Оля. Жінку одразу поклали на ноші й занесли у швидку. Вона була у свідомості, проте її стан у формах позначили як критичний. Того року Українська кінологічна спілка присудила Ніндзі відзнаку «За врятоване життя». 

Захист від поранень 

Ніндзя працювала без жодних додаткових засобів. Для собак-саперів існує багато засобів захисту: різноманітні окуляри й навіть бронежилети. Проте собаки, натреновані на пошук людей, для захисту використовують лише бахіли, та й то не в усіх випадках.

«Якщо там багато скла, одягають на лапи бахіли, — каже Оля. — Якщо лише елементи будівельних конструкцій, нічого не одягаємо. Чутливість лап так більша: коли лежить стіна з кахлями, собака відчує, що ця поверхня слизька, і не буде на неї спиратися. Без нічого собака краще контролює своє тіло. Ми й нашийники знімаємо, щоб вона ні за що не зачепилася в щілині». 

Більші шанси стати на службу має те цуценя, у якого сильна харчова мотивація — воно хоче працювати за їжу. Ігрова мотивація теж важлива: виконати якесь завдання собаку мотивує іграшка. 

Навички формують з кінця

«Усіх навичок собак навчають з кінця, — пояснює Оля. — Що ми хочемо бачити? Щоб собака знайшов людину й позначив її голосом — гавкав. Людина бере мотиваційний предмет — щось, що хоче отримати собака, — іграшку чи корм. Показує це собаці. Якщо він гавкнув, йому видають іграшку чи їжу. Потім потрошку людина ховається. Якщо це ліс, то за дерево, а якщо техногенний завал, то за якесь укриття. Собака дуже швидко розуміє, що треба нюхати. Це природно для собаки, він живе носом».

Загиблих людей і, наприклад, наркотики навчають шукати на зразку. В іншому процес схожий. Різниця в тому, що собака-шукач людей має отримати заохочення від людини, яку знайшла, а не від власника. Саме тому собаки повинні бути дружніми до людей.

Собаки, які пройшли підготовку до служби, складають іспити разом зі своїми опікунами чи опікунками. Є три етапи атестації. Перший іспит — тестування на придатність. Пес має знайти на завалі чи в лісі одну людину, пройти перевірку на послух і спритність. Потім іде так званий іспит на клас А: треба знайти двох людей за певний час. Наступний етап — клас В: шукають трьох людей. І для кожного класу зона пошуку збільшується.

Тренінг — корисно чи шкідливо?

«Коли ми беремо хижака, органи чуттів і вся фізика тіла якого призначені для активного руху і здобування їжі, і саджаємо його нехай у дуже затишну квартиру з м’якеньким лежачком, якщо такій тварині нема куди прикласти свої фізичні здібності й інтелект, це страждання», — говорить фахівчиня з поведінки собак Рія Смульська. Жінка виховує 6 вуличних собак і працює з домашніми псами. За її словами, до пошукової роботи собаку не можна примусити жорстокими методами. Він працює на відстані — без повідця чи електричного нашийника. Тож тварина сама обирає співпрацювати з людиною й виконувати команду.

«Для собаки такі тренування — це кайф. Вони можуть використати свій ніс — демонструвати видотипову поведінку. Працюють у парі з улюбленою людиною. Жоден провідник, який підготував собаку, не буде ставитися до неї як до витратного матеріалу. Це твій партнер, якого ти виростив і викохав. Тренування дуже енерговитратні й для провідника», — стверджує Рія. 

Можна самому подивитися, як відбуваються тренування, принаймні у волонтерських групах пошуково-рятувальних собак. Там завжди потрібні «статисти» — люди, які ховатимуться в лісі або в укриттях і яких повинні знайти собаки. 

З цуценятами займаються щодня. Що старший собака, то рідше треба тренуватися, каже Оля Бібікова. «Собака повинен сумувати за пошуком. Якщо щодня проводити годинне тренування, пес буде туди ледь плентатися: ну знов, це надовго, мені вже нудно… Ніндзя займається пошуком раз на тиждень. Це частина мисливського інстинкту. Коли вона знаходить людину і та викидає їй м’яч, це ніби вона знайшла і вполювала здобич».

Що їсть службовий собака

У Мобільному центрі реагування кожному собаці щомісяця видають корм від держави. «Це їхня зарплатня», — кажуть тут. Однак чи давати собаці саме його — рішення кінолога чи кінологині. 

В інших центрах собак годують сухим кормом, який закуповує держава. «Це фінансове питання, яке залежить не так від ветеринара, як від того, що скаже відділ матеріально-технічного забезпечення, — розповідає Владислав. — Корм, який видають, хоч і не преміум-клас, але доволі якісний». 

«Якщо собака постійно в роботі, його треба годувати кормом із підвищеним вмістом білка та жиру, — каже ветеринарка, дієтологиня та гастроентерологиня собак Влада Тарасенко. — Якщо собака не постійно в роботі, тоді раціон змінюється залежно від ситуації: в ідеалі за тиждень до роботи та за тиждень після. Якщо навантаження бувають кілька разів на тиждень, тоді такий раціон має бути постійно».

За її словами, в комерційної лінійки кормів, що видають собакам у Міжрегіональному центрі, немає ідеальної їжі для службових собак. Однак одним із його різновидів — для оптимальної ваги та здорових суглобів, — можна було б годувати собак на службі тривалий час, вважає Влада. «Я б радила переходити на натуральний раціон, бо його легше коригувати в таких випадках, але можна дібрати й комерційний. Розумію, що собак дуже багато, але кожна тварина індивідуальна і не кожен раціон підходить усім».

Від чого лікують пошукових собак

«Щойно була на прийомі Єва. Обробляв їй шкіру, — розповідає ветеринар Владислав. — У мене під опікою 34 штатні собаки».

Раніше у підрозділі було троє працівників. Зараз він один, але штат планують розширювати. Владислав регулярно оглядає собак, робить щеплення й обробки. Проте здоров’я пошукових собак — не лише його відповідальність, а й кінологів і кінологинь. «Кінологи побачили, що щось не те із собакою, тоді вже ведуть до мене. У діагностиці захворювання важлива не тільки клінічна картина, а ще й анамнез — історія. Як собака поводиться, чи вона рухлива, чи апатична, чи вона десь стрибала, скавчала. Треба зібрати максимум інформації».

Перш ніж заступити на службу, кінологи і кінологині проходять курси службового собаківництва. Там вивчають і доветеринарну допомогу. «Я їм пояснюю, як оглядати собак, як кліщі викручувати, як термометрію робити, що колоти, якщо потрібно. А ще вони завжди можуть подзвонити і спитати», — говорить Владислав. Ветеринари комплектують кінологам аптечки, щоб в екстреній ситуації ті могли самі допомогти собаці. Найтиповіші випадки, за словами Владислава, — це подряпини або укуси бджіл. А ще частіше бувають розлади травлення: «Поїхали в інше місце, там інша вода. Собаки сильно реагують на воду — починається розлад».

Пошуково-рятувальні собаки навіть із прагматичної точки зору повинні бути здорові: вони не можуть мати ожиріння, проблем із руховим апаратом чи страждати від болю. Інакше собака не зможе працювати.

Після роботи на завалах собаки час від часу повертаються з порізами, розповідає Владислав. Серйозніші пошкодження, за його словами, — рідкість: «Торік був випадок, що після пошуку на завалах собака поранилася. Тоді людський медик накладав їй шви». 

Випадків загибелі собак на службі в Міжрегіональному центрі не було за всю історію кінологічних розрахунків, стверджують там. Центр існує в сучасному вигляді з 2018 року. ДСНС після початку повномасштабного вторгнення не оприлюднювала інформації про летальні випадки. Проте службові собаки гинули в інших структурах: наприклад, з 2022 року загинуло щонайменше 25 службових собак Збройних сил України. Це були не розшукові тварини, а здебільшого охоронці, які загинули через російські обстріли. 

Замість собаки

Чому собака?

Мікроскопічні роботи допомагають оперувати людей, дрони замінюють розвідників-людей, а штучний інтелект веде з нами філософські розмови. Чому ж у такому технологічному суспільстві після катастрофи негайно беруть саме живих собак?

Рятувальні місії приїжджають на завали не з порожніми руками. Є спеціальні мікрофони та камери, зокрема й інфрачервоні. Ці технології допомагають знайти тих жертв, яких можна побачити, почути або вловити їхній тепловий слід. Якщо це неможливо, то допоможуть лише кінологічні загони.

Собака швидко визначає жертв на запах. Техніка не може замінити собачий ніс, що еволюціонував протягом мільйонів років. Поки що не може. 

Потрібна платформа

«Привіт! Його звати Спот!»

На численних відео науковці показують на кумедного жовтого пса. Кажуть, його так і хочеться погладити. Яким би прикольним не здавався цей собака, він не наділений душею чи думками. Спот — робот компанії «Boston Dynamics», призначений насамперед для збирання даних.

Щоб замість собаки щось працювало на завалах, потрібно, аби це «щось» могло рухатися так само динамічно, як тварина або людина.

На українському ринку активно продають гонконгську розробку Unitree Go2. Її також демонструють у нас на різноманітних виставках технічних інновацій. 

Є багато інших робособак. Деякі вже використовує українська армія, проте не для розшуку, а для деяких логістичних завдань. 

Робот не втомлюється й не відчуває болю. Можливо, він замінить собаку на завалах, якщо його обладнати так званим електронним носом. 

Потрібен ніс

Скоріше за все, окрім собачих лап, у Спота буде ще й електронний ніс, каже розробник одного з таких «носів» доктор Нік Денлер.

«Електронний ніс» — це сенсор. Він аналізує те, що ми й тварини сприймаємо як запах. Це леткі речовини, що їх виділяють об’єкти. Ці молекули потрапляють на сенсор, і комп’ютер перетворює дані на сигнал — у нашому випадку про те, чи є людина під завалами.

«Електронні носи» застосовуватимуть і в інших сферах: вони вловлюватимуть присутність хвороб на рослинах і запах лісових пожеж. Вже зараз такі пристрої визначають якість повітря, зокрема й в Україні. Однак для пошуку людей після катастроф у реальних умовах «електронні носи» ще не замінювали живих собак.

Лише в експериментах

«Ніс» розробки британця Ніка Денлера зміг розпізнати запахи бананів, сиру, ананаса та евкаліпту, навіть якщо вони змінювали одне одного 60 разів на хвилину.

Пристрій розміром із банківську картку він розробив разом із колегами з Університету в Гертфордширі. Хоча метою розробки було замінити поліцейських собак роботами, поки цей експеримент підтвердив тільки те, що техніка загалом може аналізувати запахи.

Водночас є «носи», що вже аналізують на запах людське тіло. Наприклад, розробка швейцарських учених.

У 2018-му в Університеті Інсбруку 5 чоловіків і 4 жінки по одному заходили у спеціальну герметичну камеру з неіржавної сталі та скла. Перед тим камеру очищували від запахів, а спеціальний фен перемішував повітря. Волонтери й волонтерки заходили туди лише в спідній білизні й без косметики, а 8 годин перед тим вони нічого не їли, щоб імітувати перебування під завалами. Першу годину людина дихала через маску, другу — без. У цей час новітній пристрій вимірював леткі речовини — спочатку ті, що виділяються через шкіру, потім — через шкіру та дихання.

«Електронний ніс» впорався із завданням і показав присутність людей.

Цей пристрій — один із найвідоміших запахових сенсорів, призначений для пошуку живих людей під завалами. Його розробив Федеральний інститут технологій у Цюриху. 

Це поєднання сенсорів: деякі вловлюють ацетон та ізопрен — речовини, що ми видихаємо. Інші вловлюють аміак, що виділяється зі шкіри. У пристрій учені додали сенсори вологи та вуглекислого газу. Все разом у певних пропорціях виділяє тіло живої людини.

«Наразі наш пристрій — найменший і найдешевший девайс, достатньо ефективний для пошуку живих людей. Наступним кроком ми хотіли б випробувати його в реальних умовах після землетрусів чи лавин», — каже провідний розробник Сотіріс Пратсініс.

Вчені самі назвали свою розробку електронним рятувальним собакою. Проте далі за лабораторію він ще на пошуках не був.

Є ще французька розробка — сенсор Sniffer («нюхач») для пошуку живих людей, яку вже інтегрували в робота на ім’я Смурф. Ця установка їздить на колесах, тож Смурф не може переміщуватися так вільно, як пес. 

«Нюхача» і Смурфа в парі тестували протягом проєкту «CURSOR» (європейської наукової ініціативи для розробки різних рятувальних пристроїв). Ця парочка могла визначити присутність людини приблизно на відстані двох метрів. Вони працювали тільки в навчальних умовах. 

Коли стається катастрофа, собаки потрібні негайно. Вони — цінні співробітники рятувальних служб, у яких дуже багато вкладено і які живуть у спеціальних умовах. Вони не чатують у кожному віддаленому місці, де може статися землетрус, лавина чи вибух. На місце події їх треба перевезти або ж навіть доправити літаками чи гелікоптерами. Тож прилади потенційно можуть стати навіть доступнішим рішенням, ніж живі собаки.

Водночас багатьох людей турбує інша колізія: собака ніколи не зможе дати усвідомленої згоди на небезпечну працю. Як би добре не дбали про собак, так чи інакше вони піддаються ризику. Техніка могла б зняти це питання.

Замінити собаку роботом — це сфера прискіпливої уваги й зацікавленості для вчених. Тож «електронні носи» — широка й динамічна галузь досліджень. Проте поки що жоден Спот не рухається так вправно, як Ніндзя, а електронні сенсори не перевершили її чутливий вологий ніс.

Тут мав би лунати дитячий сміх, гупати лунко об підлогу м’яч, а свисток учителя фізкультури — зупиняти човниковий біг. Натомість тут без упину впродовж чотирьох днів тривали ветеринарні консультації, процедури та операції. Це шкільна спортивна зала у Воздвижівській громаді на Запоріжжі, де команда UAnimals тимчасово облаштувала «ветеринарну клініку». 

Допомогу надають як безхатнім котам і собакам, так і тваринам місцевих мешканців. Люди з громади приносять підопічних на огляд і консультації.

Ловець Роман Бідненко відповідає за те, аби спіймати на вулицях громади стількох тварин, скількох лікарки встигнуть прийняти. А ще в цій місії Романові випадково вдалося прилаштувати в родину одне з цуценят, яких він відловив. 

Люди прийняли цуценя в родину вже після стерилізації, з обробками від паразитів, вакциноване і чиповане. Такий захист отримали всі тварини, які потрапили до «ветклініки» UAnimals у спортивній залі. Хіба що аж надто малих пацієнтів не стерилізують.

Деякі тварини потребують лікування, а окремих із них доводиться оперувати.

Загалом у цій місії вдалося допомогти понад 250 тваринам.

До складу журі Всеукраїнської зоозахисної премії цьогоріч увійшли кілька міжнародних експертів, зокрема колишній детектив і фахівець із розслідування злочинів проти тварин Марк Ренделл із Великої Британії.

Понад 30 років Марк Ренделл працював у поліції Сассекса. Почавши як патрульний, з часом він став спеціалістом із розвідки й таємних операцій. Аби зібрати докази, Маркові доводилося тісно спілкуватися з небезпечними порушниками законів, і самому прикидаючись злочинцем. Під прикриттям він допомагав розкривати справи, пов’язані з організованою злочинністю — вбивства, торгівлю людьми, зброєю та наркотиками. Та був тип криміналу, на який поліція за часів роботи Марка серйозно не реагувала, — злочини проти тварин. Вийшовши на пенсію, Марк Ренделл взявся розслідувати саме їх. 

Марк очолив організацію «Hidden in Sight», що протидіє жорстокому поводженню з тваринами. Разом з чинними поліцейськими, медіа та захисниками тварин Марк продовжив таємні операції. То чи є сенс витрачати ресурси на злочини проти тварин, коли й людських проблем у поліцейських вистачає? Про це й не тільки говоримо з Марком Ренделлом. 

«Не можу пройти повз тварину й не заговорити з нею» 

— Переді мною фото 5-річного Марка Ренделла. Хто це з вами поруч?

— Це фото зробила одна з моїх сестер. Маленький пес поруч зі мною — це такса на ім’я Джо. Він був у мене, коли мені було 5. Він був одним із моїх найкращих друзів. Ми разом робили всіляку шкоду і які-завгодно витівки. У кого є такси, ті знають, що вони не зважди чемно поводяться. Ми були спільниками у «злочинах». Одного разу я вирішив, що він матиме кращий вигляд зі смужками. І він мені дозволив намалювати на ньому смужки борошном. Ми копали дірки в саду моєї мами. Ми все робили разом. 

— Зараз маєте тварин удома? 

— У мене є діти, тож ми з дружиною піклуємося про їхніх тварин. Зараз біля мене десь є двоє врятованих собак: Бонні з Боснії та Татьяна з Румунії. Їх врятувала моя дочка. Бонні дуже розумна, вона все обмірковує, а Татьяна просто шалена. Бонні, мабуть, спить десь на ліжку, бо вона ж принцеса, а інша собака десь у саду. Вони дуже різні.

— Ви відчуваєте якийсь особливий зв’язок із тваринами? 

— Авжеж. Я радію, коли мене оточують тварини, я з ними розмовляю. Ми добре ладнаємо. Сподіваюся, що це взаємне відчуття.

Якщо я зустрічаю кота, не можу його проігнорувати. Якщо бачу собаку чи коня, то я обов’язково підійду й трохи з ними побуду. Не можу пройти повз тварину й не побалакати з нею. 

— Чому ви почали розслідувати та вивчати злочини проти тварин? 

— Коли я пішов на пенсію з поліції, вирішив попрацювати в цій царині, бо люблю тварин і хочу їм допомагати. 

Поліція має захищати вразливих людей, сприяти тому, щоб громади були в безпеці. 

Коли я почав прискіпливіше вивчати людей, які проявляли жорстокість до тварин, я зрозумів, що ті самі люди залучені в публічні злочини. У них була та сама «доріжка» до скоєння злочину, та ж мотивація, що в інших злочинців. Я все думав, чому ми [в поліції] інакше ставилися до злочинів проти тварин, ніж до злочинів проти людей? Адже в них задіяні ті самі злочинці! 

Це не була кардинальна зміна робочої сфери. Я просто перейшов від служби в поліції до того, щоб пояснювати іншим офіцерам, що тварини — частина громади. Тому, коли ти відповідаєш за безпеку громади, або сім’ї, або ще якоїсь групи, ти маєш дбати про кожного і кожну. Зокрема і про тварин. Я знав: захищаючи тварин, я захищаю і людей.

Як пов’язане насильство над тваринами та насильство над людьми 

— Ви стверджуєте, що кривдники тварин можуть кривдити й людей. Поясніть, як це пов’язано. 

— Злочинці переважно ледачі, вони шукають найпростіших шляхів скоїти злочин. Вони не хочуть надто сильно ризикувати. А це часто призводить до злочинів проти тварин. 

Аб’юзери, які завдають шкоди людям, зазвичай обирають жертвою найслабшу чи найслабшого в групі: це може бути жінка або дитина, або й тварина. 

Скривдивши тварину, вони так показують іншим людям свою владу й контроль. Або це погроза: вони дають зрозуміти, що можуть заподіяти щось схоже й людині. 

Наприклад, злочинець убиває тварину, аби показати комусь: ось як я можу розгніватись, якщо ти не зробиш, як я кажу. Часто це відбувається, якщо хтось хоче здійснити сексуальне насильство, особливо над жінками чи дітьми. 

Також буває, що тварина — це важіль впливу. Кривдник каже: «Якщо ти не зробиш так, як я хочу, я завдам шкоди твоїй тварині». Так можуть чинити з дитиною чи старшою людиною: ви ж знаєте, часом тварини — це єдині друзі для старших людей. Аб’юзери розуміють, як психологічно вплинути на своїх жертв і які взаємини у нас із домашніми тваринами. Або це може бути частиною домашнього насильства в традиційному сенсі між чоловіком і дружиною. Це відбувається досить часто в кожній країні — як у Великій Британії, так і в Україні. 

Існує зв’язок між тим, щоб завдавати шкоди тваринам, і тим, щоб шкодити людям. Це не обов’язково означає, що вони спочатку кривдять тварин, а потім переходять до людей. Вони можуть спочатку завдавати шкоди людям, а потім тваринам. Або робити це одночасно. Якщо розуміти, як діють злочинці та кривдники, можна запобігти їхнім злочинам ще на початковому етапі.

Розслідуючи вбивство людини, треба звернути увагу на тих підозрюваних, хто в минулому кривдив тварин. Також, якщо поліцейський отримує повідомлення про злочин проти тварини, його треба розглянути серйозно. Якщо ви бачите когось, хто завдавав шкоди тваринам, особливо в юності, це має вас стривожити. Є ймовірність, що така людина може завдати шкоди й людям. Краще запобігти вбивству, ніж його розслідувати. Це краще не тільки для самої жертви чи її близьких. У ширшому сенсі більше грошей та інших ресурсів витрачають на розслідування, ніж на те, щоб попередити злочин. 

— Мені запам’ятався випадок, який у 2024 році розглядав суд: підліток жорстоко вбив птаха на очах у друзів. За рішенням суду, відтоді його мала б доглядати мати, під опікою якої хлопець був і доти. На вашу думку, чи достатньо такого присуду, щоб запобігти злочинам у майбутньому? Що взагалі можна робити в таких випадках?

— Посадити когось за ґрати — це лише один аспект правосуддя. Як на мене, важливо також, щоб різні фахівці та фахівчині могли стежити за людиною, в якій помітили загрозу для громади.

Можливо, в того хлопця щось сталося чи були проблеми в його освіті. Але якщо людина кривдить багатьох тварин чи робить це в жахливий спосіб, за нею треба стежити. Потрібна система та фахівці й фахівчині, наприклад, психологи і психологині. Це попередить злочини. Важливо розуміти кримінальну психологію і те, що за чим слідує.

— Окрім випадку із собачими боями, які ще розслідування ви робили для медіа?

— Ми з колегами зняли фільм про полювання на фазанів. Хоча ці птахи не живуть у Британії, полювання на них тут вважають чимось на кшталт традиційного спорту. Фазанів спеціально вирощують на фермах в інших країнах Європи. Життя фазанів, принаймні на час створення фільму, починалося в жахливих умовах. Потім їх переправляли поромами через Ла-Манш і випускали на мисливських угіддях Британії, де їх із легкістю стріляли мисливці — не для їжі, а для розваги. Так убивали близько 35 мільйонів фазанів за один мисливський сезон.

Я працював у Лізі проти жорстоких видів спорту. Ми з колегами хотіли показати людям, що відбувається, і тому в 2015 році зняли документальний фільм про життя цих фазанів. Він став частиною кампанії проти полювання на птахів, яка триває й досі.

Компанії-перевізники, які володіли поромами, через тиск громадської думки того ж 2015 року Пізніше французькі фермери судилися проти поромних операторів. На їхню думку, їх дискримінували, відмовляючись перевозити їхні товари. Перевізники відстояли своє рішення в судах. Однак птахів все ще перевозять через тунель під Ла-Маншем. Кампанія проти відстрілу фазанів триває. перестали перевозити фазанів. Ймовірно, вони погодилися на це, бо опиратися громадській думці було б фінансово невигідно.

У «Hidden in Sight» ми розслідували, як мавп тримають удома. Робили це разом із зоозахисними організаціями Born Free Foundation та «Four Paws». Наші фото та інформацію зоозахисники брали у звіти, ці фото потрапили в медіа, їх показували у британському парламенті. Зрештою торік у березні в країні заборонили тримати мавп удома. Щоправда, всі передбачені заходи (ліцензування власників) наберуть чинності у 2026 році. 

Іноді так само важливо показати яскраву історію в медіа, як і піти з певним випадком до суду.

«Щоб оберігати громаду, зважайте на злочини проти тварин» 

— Чи є у вас дані про те, скільки щороку реєструють випадків жорстокого поводження з тваринами у Британії? 

— На це питання важко відповісти, бо кількість повідомлень про жорстокість значно відрізняється від числа судових переслідувань, а дані не завжди є достовірними. У 2021 році було 400 судових справ. За перші 6 місяців 2024 року зафіксували 44 800 повідомлень про жорстокість до тварин, але не всі з них можуть бути злочинами.

— Чи хтось отримує реальні строки у в’язниці? 

— Так, є чимало злочинців, які за жорстоке поводження з тваринами отримали реальні терміни за ґратами. Перший п’ятирічний тюремний строк присудили торік організаторам собачих боїв.

— На вашу думку, наскільки активно розслідують злочини проти тварин у різних країнах? 

— У Великій Британії є благодійні організації, які борються зі злочинами проти тварин, але зацікавити поліцію цією проблемою складно. У більшості країн ситуація схожа. Я не думаю, що котрась із них справді досягла успіху в цьому питанні. 

Проте дедалі більше людей у прокуратурі, політиці та поліції починають розуміти, що серйозне ставлення до злочинів проти тварин — необхідність. З 2016 року Федеральне бюро розслідувань США визнає жорстоке поводження з тваринами одним із правопорушень, які треба реєструвати в національній базі даних. Деякі країни також починають усвідомлювати важливість цього питання: у Франції проходять спеціальні тренінги для поліцейських, я сам треную в Греції, а на Різдво проводив навчання в Косові.

Поступово щораз більше правоохоронців розуміють, що жорстокість до тварин рідко буває ізольованим злочином: у більшості випадків кривдники і кривдниці тварин роблять не тільки це. Зазвичай вони вчиняють й інші злочини. Поліцейські дедалі більше усвідомлюють, що всі види злочинів треба розслідувати прискіпливо. Якщо ви працюєте в поліції і справді хочете захистити громаду, мусите зважати на злочини проти тварин. Не можна їх ігнорувати. 

Невдоволена курка Баба Зіна, собаки Ромка і Граф, Майк і Джина, свиня Дуся й коза Марта живуть у притулках чи в родинах по різних куточках України. Скоріш за все, ці тварини та тисячі інших не вижили б, якби їх вчасно не прихистили, вивезли чи вилікували. Зокрема й ті люди, яких UAnimals нагородили на Всеукраїнській зоозахисній премії.

Вони щодня спостерігають всі грані ставлення до тварин у суспільстві. Знають, як часто байдужість переплітається з відданістю в історіях однієї й тієї ж тварини.

Ми запитали в них про випадки, які залишили найяскравіші спогади. І ось що почули.

«Ніхто й не сподівався, що він житиме» 

Анастасія Клімнюк — засновниця та керівниця громадської організації «Дім порятунку тварин»

Харків / Полтавщина

Це спогад з 26 лютого 2022 року. У Харкові було важко знайти харчі для тварин: натуральної їжі не купиш, всі магазини з кормами зачинені. В одному гаражі відкрився склад з товарами для тварин. Ми стояли в черзі по корм для собак, там було ще людей 60. Це момент, якого я ніколи не забуду. Підійшов чоловік із котом у переносці. Йому зруйнували будинок, дружина виїхала. Чоловік вирішив іти захищати країну, і йому не було де діти кота. І він звернувся до людей — питав, чи може хоч хтось прийняти до себе котика. Ніхто з черги не відгукнувся. Ми з чоловіком перезирнулися і майже миттєво вирішили його забрати. Так у нас почали з’являтися тварини.

Пізніше ми дізналися, що це був кіт сина того чоловіка. У них із дружиною народилася дитина, на момент початку війни їй було два тижні. Тож вони вирішили на місяць залишити котика з батьками. Коли чоловік підійшов до тієї черги, молоді батьки були в окупації. Пізніше мені прийшло від них повідомлення: «У вас, може, досі є наш котик?». І скидають мені фото ще кошенятка. Значить, коли ми забрали його, він був зовсім молодий. У 2022 році кіт поїхав до своїх людей.

Є в нашій місцевості приклади дуже турботливого ставлення до тварин. Якось люди побачили біля свого двору вівчарку. Спочатку подумали, що пес неживий, бо він не ворушив навіть вухами. Зрештою зрозуміли, що дихає. Потім звернулися до нас, і ми вже повезли собаку до ветеринарної клініки. Ніхто й не сподівався, що він житиме. Чутливості в собаки не було взагалі. На МРТ з’ясували, що в нього був вивих шийного відділу хребта. 

З клініки ми забирали вже собаку, який почав сам ходити в туалет і їсти. Люди, які його знайшли, погодилися забрати до себе собаку з інвалідністю й доглядати. Назвали Графом. Зараз він повзає, лежить у позі сфінкса, може просидіти близько 40 секунд, сам їсть. Йому збудували конструкцію типу візочка, щоб він міг пересуватися. 

Пішки з-під обстрілів — з дитиною й цуценям

Олена Русіна, керівниця притулку «Пегас»

Малозахарине, Дніпропетровщина

Дніпро

Нещодавно нас викликали в село, бо там був великий травмований собака. Він просто з’явився на вулицях, ще й у нашийнику, де взявся — невідомо.  

Його помітили місцеві старші жіночки. Це не молоді мобільні люди, які легко користуються інтернетом, і все одно вони намагалися виставити його фото в соцмережах, шукали господаря. Вони навіть скинулись на препарати від шкідників для цього собаки.

Коли він побився з іншим собакою, то вже викликали нас. Ми приїжджаємо, а нас зустрічають жінки, всі з ціпками. Це цивілізовані люди, які не кинули тварину напризволяще. Вони не сказали, як це буває: «Десь там пес валяється, самі шукайте». Вони йшли за машиною, підвели до точки, де був собака, дбали про нас, волонтерів. Це дуже приємно. Собаку ще лікують, він зараз живе в «Пегасі».

Ще був випадок, коли почався наступ на Вовчанськ. Бувало таке, що люди тікали звідти навіть пішки. До нас тоді звернулася дівчина, просила прилаштувати цуценя. Та ми не хотіли: притулок переповнений, і для нас це важко. А виявилося, що ця молода жінка тікала від обстрілів пішки. Взяла тільки дитину в візочку. Уявіть, у якому стані була ця жінка! На дорозі побачила цуценя — мале, виснажене. Воно було в такій же ситуації, як і вона. І дівчина бере це цуценя і кладе в піддон візочка!

Потім вона потрапила у Дніпро, і в місті його не кинула. А тоді вже звернулася до нас, каже, «куди ж мені з цуценям і дитиною?». Я виставила цю історію в соцмережі — одразу ж відгукнулася сім’я й забрала собаку.

«Майку, пробач»

Сергій Луденський — засновник і голова громадської організації «Save animals Ukraine»

Нещодавно до мене звернулися з проханням вивезти двох ротвейлерів із прифронтового села — Олександрополя на Донеччині. Там залишався старий дідусь, на якого в Польщі чекала онучка. Питання було лише в собаках: на подвір’ї в дідуся жили двоє ротвейлерів: 7-річний Майк і 5-річна Джина. З такими великими псами дідусеві важко було б їхати. Він і сам не виїжджав саме через собак.

У день евакуації дідусь приїхав до свого двору на велосипеді. Перед тим був на сусідньому хуторі, куди менше прилітало артилерії. Позаду його хати по прильоту горіло поле. І загалом усе це відбувалося під канонаду артилерії.

Найщемкішим моментом стало прощання чоловіка із собаками. Він обійняв Майка за голову і сказав: Переклали слова дідуся українською.«Майку, пробач. У мене вибору нема».

Це відео в моєму тіктоці зібрало мільйон переглядів: думаю, багатьом українцям і українкам відгукнувся цей біль.

Ми знали, що Майк агресивний. Щоб його завантажити, я виліз на дах нашого бусу й так затяг його за повідець.

Дідусь попросив нас швидше виїхати, аби не розтягувати момент прощання. Ми так і зробили.

Привезли собак до нашого шелтеру під Дніпром. Згодом виявилося, що Майк агресивний тільки до інших собак. А за деякий час обох ротвейлерів прийняли прекрасні сім’ї. Я дуже щасливий від того, що є такі люди, які не залишають тварин напризволяще, і ті, які приймають їх у себе.

Два скелети на прив’язі

Тетяна Нельга — засновниця благодійного фонду та притулку «Зоосім’я»

Павлиш, Кіровоградщина

У ставленні людей до тварин я постійно бачу дві сторони медалі, і це мене шокує. Дивлюся на військових, на рятівників, які із зони бойових дій вивозять тварин, ризикуючи життям. Вони великі молодці. А з іншого боку, у нашій місцевості є люди, які не стерилізують тварин, викидають цуценят, кошенят дуже жорстоко — то в пакетах на смітники, то в лісосмуги. Одні їдуть під обстріли, щоб врятувати тварин, інші їх нищать.

У нашій місцевості були люди, які весь час виїжджали, залишали на ланцюгах тварин і не годували їх. За законом, ми не маємо права зайти в чужий двір і забрати тварин. Доводилося добиватися, щоб поліція разом із нами туди пішла знімати з ланцюгів собак. Це були вже два скелети. Зараз іде розслідування проти тих людей, тому більше розказати не можу. Я забрала тварин на лікування й реабілітацію в «Зоосім’ю».

Коли ветеринар стає зооволонтером

Альона Грінник — засновниця громадської організації «Дай лапу ЮУ»

Південноукраїнськ, Миколаївщина

Одного разу задзвонив телефон: «Добрий день, я ветлікар. Я написав у гуглі “волонтери Южноукраїнськ” — і пошук відразу видав мені ваш телефон. Я хочу бути корисним — хоча б порадою». Це був Олександр Соколов, який переїхав з Енергодара. Ми зустрілися, і я відразу запропонувала йому робити спільні проєкти зі стерилізації.

Перед цим я орендувала будинок у сусідньому селі, Костянтинівці, щоб перетримувати там тварин. Ну, будинком це важко було назвати: він вже розвалювався. Там були стіни, купи сміття й трави по шию. І от ми з чоловіком і батьком почали приводити його до ладу. Люди потрошку допомагали — хто відро приніс, хто віник. Було кілька активних волонтерів, які приходили бур’яни викорчовувати. Все це ми впорядкували й організували там перетримку.

Коли з’явися Олександр, ми з волонтерами скинулися, закупили нитки, наркоз, і влаштували в цьому домі в одній кімнаті операційну. Почали там стерилізувати безхатніх кішок і собак. 

Ішов час. Я перейшла на іншу роботу — розширилися фінансові можливості. Ми вклали гроші, і у вересні 2024 року відкрили клініку вже в місті. 

Тут ми лікуємо домашніх тварин за гроші: щоб допомагати бездомним, треба звідкись брати ресурси. Для військових, переселенців діють знижки, для деяких це безкоштовно. Якщо бабуся-пенсіонерка приходить навіть із домашньою твариною, то ми лікуємо зі знижкою або й безкоштовно. Плюс ми робимо безплатні стерилізації — поки що тільки кішок. У нас у місті є притулок. За договором, ми оперуємо їхніх собак. Іноді привозять полікувати — за це гроші ми не беремо. Для безхатніх тварин під опікунством — це ціна витратних матеріалів.

Проводимо акції з безкоштовної стерилізації безхатніх. Ми робимо на стерилізацію акцент: у нас місто маленьке, і тварин тут більше, ніж людей.

У тому будинку в селі зараз післяопераційна перетримка, а ще там живуть тварини з інвалідністю. А Олександр Соколов досі працює зі мною в клініці. 

«Їх вбили не обстріли, а голод»

Аліна Остапенко — членкиня Сумського товариства захисту тварин

Суми

Майже не памʼятаю життя до війни. 24.02.22 став переломним у моїй свідомості. Відтоді почалася моя справжня перевірка на міцність як зоозахисниці. Здавалось, після деокупації Сумщини життя мало стати легшим, але почались обстріли прикордоння, примусові евакуації. 

Рік тому в Юнаківці, прикордонному селі Сумської області, місцева жінка знайшла по дворах 8 мертвих собак. Їх вбили не обстріли, а голод. Більшість тварин до самої загибелі лишались на ланцюгах і не могли знайти хоч якогось харчу. Усіх їх залишили люди. 

Потрібно було їхати туди рятувати залишених на ланцюгах тварин. У першому рейсі на прикордоння ми вивезли з Юнаківки двох собак — Бруно та Алекса. 

Бруно дивом лишився живим: ми знайшли його привʼязаним у дворі, де вже бездиханно лежали дві інші собаки. Алекс вижив, бо їв сиру кукурудзу.

Після Алекса й Бруно ми вивезли з Юнаківки ще близько 15 собак. 

Зараз Бруно в притулку, і ми все ще шукаємо для нього родину. Алекс торік знайшов родину, де його дуже люблять.

Саме після зустрічі з цими собаками ми почали активно евакуювати тварин із прикордоння. Охочих їздити по селах Сумщини особливо не було, тому я вирішила йти вчитися керувати автівкою. Так почалася нова сторінка життя, коли тижнями доводилось пропадати у віддалених куточках області, які обстрілювали. На жаль, не всіх встигали врятувати.

За 3 роки ми прилаштували в сім’ї близько тисячі тварин. Відсутність покинутих — ось результат, якого я прагну. 

Такі несхожі сусідки

Ольга Волкова, керівниця притулку «Душі бродяг»

Лупареве, Миколаївщина

Це сталося перед поїздкою на Зоозахисну премію у селі Лимани. Там одна жінка отруїла близько 20 собак.

До мене прийшла знайома та й каже: «Уявляєш, Олю, ти рятуєш тварин, а тут одна жінка мене питала: “Ти поїдеш у місто? Так купи мені щурячої отрути, бо мені тут не вистачило. Потрую собак”». Почувши це, я поїхала в те село. Але собаки вже були мертві, я не встигла нічого зробити. Побачила там цю жінку, що їх отруїла. Запитала, невже їй не шкода собак. А вона каже: «Ні, труїла їх і буду труїти». 

Ольга передала свої свідчення юридичному відділу UAnimals і сподівається притягнути жінку до відповідальності.

Роман Олександрович, Баба Зіна, Дуся та інші

Вікторія Жидкова — засновниця товариства захисту тварин «Вірність» і громадської організації «Громадська правова ініціатива»

Добропілля, Донеччина

У серпні 2019-го чоловік пішов виносити сміття. А на смітнику лежав пакет із цуценятами. Живе було лише одне. Йому було години дві від народження. Відтоді почалася в нас боротьба за життя того цуценяти. Чоловік зробив йому спеціальну коробочку — по суті, штучну маму. По годинах годували, вночі вставали. Якось мій чоловік як заверещить на всю кімнату: «Іди сюди!» Я думала, щось погане сталося. Підходжу — а то в малюка очки відкрилися. Ніколи мій чоловік так не радів. І цей собака тепер — наш знаменитий Роман Олександрович. Ромка. 

І ще один справжній прояв людяності був, коли спрацював цілий ланцюжок добра, — це порятунок фермерського господарства з Удачного. Я вегетаріанка, і для мене принципово, щоб господарство рятували не для того, щоб тварин порізали. Я хотіла зробити шелтер, який би приймав рогату худобу. Розказала про це в соцмережах.

Тоді мені й подзвонив чоловік з Удачного, в якого було господарство зі свійськими. Я разів 10 перепитала: «Ви тварин їсти будете?». А він говорить, що в них гуска, якій 15 років, козам по 17 років…

В евакуації цього господарства були задіяні багато людей. І тварини з Удачного живуть у мене в шелтері. У нас там є свиня Дуся, яка дає лапку. Є коза Марта — вона завжди зустрічає, по-своєму мекає і простягає передню ногу. Є курка, яку ми звемо Баба Зіна, бо вічно невдоволена. Щойно в курник заходиш, квокче: не так ідеш, не так стоїш, не те робиш. У неї дзьоб не закривається. 

Коля і цуцики 

Інна Бородуля — засновниця та керівниця громадської організації «Щасливий кіт»

Запоріжжя

Зі мною тісно співпрацює військовий Славік. Дуже багатьох вивозить або шукає, кому і як їх передати, щоб тварин забрали із зони бойових дій. Своїм коштом стерилізує, лікує. Ось я саме поїду вакцинувати цуценят туди, де він служить. Я б і рада всіх забрати в притулок, але це просто неможливо. Це для мене людина з великої літери. 

Але маю ще одного кумира. Коля — високий простий парубок, працює на заводі. Якщо чесно, мені спочатку здавалося, що він якийсь нетямущий. Та не завжди все так, як здається на перший погляд. Позаторік улітку Коля знайшов на смітнику новонароджених цуценят. Він не побоявся труднощів — забрав їх і вигодував. Сам! Це при тому, що він позмінно працював на важкій роботі! І всі цуценята в нього вижили. Він їх прилаштував, а одного залишив у себе. Я відтоді кажу: «Колю, ти мій кумир». 

***

Отримавши нагороди, лауреати Зоозахисної премії поспішають вийти зі світла софітів, щоб якомога швидше повернутися до своїх тварин. Вдома вони знову перевдягнуться в робоче й закотять рукави. Протягом трьох років великої війни ці люди приймають у притулках собак і котів, свійських і диких тварин, евакуйованих з фронту чи прифронтових місцевостей, а часом і самі їх евакуюють. Це сотні, а подекуди тисячі нових тварин на рік. Тварини продовжують прибувати, бо війна триває. Проте ми можемо подбати про те, щоб роботи у зоозахисників і зоозахисниць не більшало хоча б через покинутих і скривджених тварин у тилу.

Ніколи раніше я так уважно не розглядала двері супермаркету. На цих наліпка: перекреслений пес. А в мене на повідці неспокійне цуценя, яке нізащо не хоче лишатися саме. Ну, я миттю, думаю собі, одна нога тут, друга там. Може, ніхто й не помітить. Набравши продуктів, біжу до каси. «А хто це в нас тут такий?» — голосно видає мене прибиральниця. У мого пса екстаз від швабр і мітел, тому він кидається до жінки. «Ану ж ходи сюди!» — додає друга. І цуценя стає центром уваги. Поки довкола всі розважаються, я мрію перетворитися на восьминога, щоб усе контролювати: повідець, сумку, продукти, гаманець… Мене не вигнали, проте чи був цей досвід корисним для самого цуценяти? Виявляється, тут є нюанс. І навіть багато нюансів. Про те, як я вчилася жити в місті зі своїм першим собакою — в цьому матеріалі. 

Замість дисклеймера 

Ранок народився серед вибухів, і жодні звуки не заважали йому мирно сопіти. Коли ми зустрілися, він спокійнісінько тупцяв серед інших собак, котів, людей і, здавалося, хотів дружити з кожним і кожною. Щоправда, тоді він був більше схожий на картоплину, ніж на собаку. Пес із самого дитинства був налаштований на дослідження та знайомства. 

Проте не всі собаки такі, пояснюють кінологи, і соціалізація з кожним псом буде різною. До того ж, вона не має стати для собаки великим сюрпризом. Якщо пса, який ніде не бував, одного прекрасного дня привести в гамірне людне місце, це стане для нього стресом. 

Хай там як, а й з активним і сміливим собакою впоратися нелегко. Несподіваних порад не буде: найкраща допомога в цьому — робота з професійним кінологом чи кінологинею. Це ми з Ранком вам відповідально заявляємо. 

Психологічна «швидка»: початок марафону

«Ох ти ж моя солодка булочка!! Ох ти ж пиріжечок!» У перші тижні з Ранком я відчуваю себе швидкою допомогою. Тільки ми рятуємо не від хвороб, а від поганого настрою. Однак пройти вулицею нереально: забагато охочих спілкуватись. 

Згодом коментарі стають іншими, а від кількості порадників голова йде обертом: «Ніколи не підвищуйте голос!», «Його треба сварити!!!», «Якщо він кусає, ви теж повинні його вкусити!»… 

В роботі мені не раз доводилося говорити з досвідченими опікунами собак. Тож я вже чула про сепараційну тривогу цуценят: жодне з них не хоче, щоб його розділяли з його людиною. Проте я не уявляла, наскільки сильною може бути ця тривога.   

Ранок скавчить навіть тоді, коли я зачиняю двері ванної кімнати, краючи мені серце. Рішення, що першим спадає на думку: брати пса із собою всюди. 

Раніше я працювала в коворкінгу, куди часто приходили люди із собаками. Ті мирно сопіли поруч. От би так і мені! Ото було б життя! Я роблю спробу взяти цуценя в коворкінг. Початок ніби ок: він тупцяє кімнатами, щоб познайомитися з кожним і кожною. Люди отримують психологічну допомогу, я працюю.

Наступного разу там мене зустрічають холодно: «Собаку тримайте при собі. У вівторок він нам наробив купок по всіх кутках, і це все порозносили відвідувачі». Я ладна крізь землю провалитися.

З часом пес таки призвичаюється ходити надвір, гавкає на пам’ятники й манекени. Заводить друзів: Цукерочка, Кава, Лютік, Тостер, Вівсянка, Бренді… Їде на свої перші заняття з кінологинею. Як саме їде? Гм, ну…  

Транспорт: мандри тролейбусами, метро, таксі та власною автівкою

Ранок любив кататися ще зовсім малим. Ми їздили поміж селами Куп’янщини в кабіні ветавто, а потім звідти рушили до Харкова. 

У місті Ранок пересів у сумку-переноску, куплену в найближчому до вокзалу зоомагазині, відразу ж прокатався в метро й подався маршруткою до Києва. Так він далі й подорожував, у сумці — автобусом, тролейбусом, метро. І звісно, автомобілем.

У наземний транспорт в Києві собак брати можна: малих — у сумку, більших — на задній майданчик, з повідцем і намордником. Правила вимагають мати при собі документи на реєстрацію тварини. Однак відтоді, як рішення про це ухвалила міська рада Києва, механізми реєстрації змінилися. У правилах досі вимагають мати номерний знак та жетон тварини. Проте тепер тварин реєструють за допомогою чипа.

У метро великого собаку не провезеш. Можна лише малого, та ще й закритого в контейнер, сума сторін якого — не більш як 120 сантиметрів. Про це говорять Правила користування метрополітеном. Зайти в підземку власними лапами може лише собака-поводир.

Поки Ранок у сумці, проблем нема. Та пес росте, сумка стає тіснішою, а світ — цікавішим, тому він починає вередувати. Торба в метро відкривається, і звідти вигулькує Ранкова зацікавлена довбешка.

Одного дня він влаштовує собачу істерику. Перед Золотими воротами не хоче залазити в сумку, а в мене, недосвідченої роззяви, саме немає із собою ані смаколиків, ані корму, щоб заманити вередливого пасажира всередину. Ранок пищить, привертає увагу публіки, боляче гризе мене, вистрибує із сумки й істерично гасає перед стародавнім в’їздом до Києва. Вуличний музикант із трубою намагається пожартувати: опускає трубу, коли Ранок пробігає повз, і щосили в неї дме. Невдалий жарт — я ледь ловлю собаку. Веду до парку Шевченка. Може, він втомиться, заспокоїться й таки залізе в сумку? Дорогою пес ставить жирну крапку в тому, що він про все це думає: прямісінько перед Оперним театром вмощується на бруківку і робить свою справу. А на вулиці як на зло жодного смітника.

Мабуть, доведеться таки викликати таксі.

Для цього в застосунку перевізника треба обрати відповідну опцію. Іноді її доводиться добряче пошукати. Спершу мене це збило з пантелику: обрати послугу з перевезення тварини можна зазвичай аж після того, як уводите адресу й бачите доступні авто. У деяких сервісів такої опції взагалі немає: радять вибрати машину й телефонувати водієві. 

Собаку в таксі дозволяють перевозити Правила транспортування тварин. За ними, пес має бути в наморднику та з повідцем, а сидіти такому пасажиру треба на підлозі. Якщо є підстилка, то собака може й на сидіння сісти. 

Що ж, підстилка — це легко! Я взяла в таксі величезний рушник. Водій був дуже люб’язний, та й салон у нього виблискував. Зачарований такою обстановкою, Ранок зразково сидів стовпчиком на рушнику й дивився на дорогу. Я мовчки пишалася, які ми модні чуваки й у якій гарній машині їдемо, та ще й так чемно. Аж ось у самісінькому кінці після кількох поворотів пса раптово знудило. Та ще й не на рушник, а на рифлений килимок! Настав час мені вдруге провалитися під землю.

З водієм розійшлися мирно: спочатку разом поприбирали як могли, потім я відшкодувала чищення салону. Тепер, Раночку, годі й думати про корм години за дві перед поїздкою. А ще, якщо ваш пес — поки не досвідчений пасажир, варто взяти підстилку й для килимка. Або перевозити пса в боксі-переносці — такі є не лише для малих песиків, а й для солідних собачих особистостей. А водій, зі свого боку, може керувати автомобілем якомога плавніше й обережніше. Що менше різких маневрів, то спокійніша поїздка. 

З часом ми пересіли у власне авто. Все здавалося ідеальним, поки Ранок не вигулькнув у мене з-за спини й не поставив важкенькі лапи на кермо. 

Світ собачих прибамбасів не припиняв дивувати: виявляється, існують автокрісла для собак! Це ємність, схожа на лежак, що кріпиться до сидіння. Всередині — короткий повідець, який прищібають до шлеї чи нашийника. Це недешева річ, та краще витратитися, ніж аби Ранок керував автомобілем замість мене. Також песиків перевозять у боксах (клітках).  

А в громадському транспорті поки рятує великий рюкзак для собак до 12 кілограмів і де-не-де почуття гумору.

Крамниці: коли краще лишитися вдома

Першою крамницею, до якої я зайшла з «картоплиною» на руках, був зоомагазин. Сюди собакам можна, але є нюанс. Всі виставлені смаколики й вивішені іграшки в зоомагазинах Ранок вважає своїми. Чому б не пожувати й не випробувати те, що для цього створено? Якось встиг навіть залізти в будиночок для кота.

Законодавчої заборони заходити з тваринами в магазини в Україні немає. Проте є рішення місцевих рад, які можуть таку заборону встановити. У Києві формально діє рішення міської ради, що забороняє «приводити тварин (крім собак-поводирів) у приміщення магазинів і кафе (крім спеціалізованих магазинів для тварин)». Та водночас власники магазинів самі регулюють, пускати їм собак чи ні.

Спершу я таки заходила до крамниць із собакою. Це був челендж: поки вибирала шампунь на верхній полиці, він уже ласував фарбою для волосся з нижньої. Художні магазини Києва, куди я часто навідуюся, всі петфрендлі. Та не скажу, щоб там усе йшло як по маслу: якось я висмикнула зі собачої пащі розчинник для фарб — дуже токсичний засіб. 

Для дорослих собак, які краще тримають себе в лапах, це працює. Проте я особисто цю практику припинила. 

Не в останню чергу через пояснення нашої кінологині Анастасії Саакян: «З точки зору санітарної безпеки загрози в тому, щоб брати собаку в магазин, немає. Однак поруч із вами можуть опинитися люди, які бояться собак. До того ж на нижніх поличках, до яких дістає пес, можуть справді бути небезпечні речі. У магазинах ціла купа запахів, які можуть перезбуджувати собаку». 

Взяти собаку й прив’язати біля входу — теж не рішення. Це забороняє стаття 22 закону «Про захист тварин від жорстокого поводження»: «Забороняється залишати домашню тварину прив’язаною без нагляду у громадських місцях чи місцях скупчення людей (поблизу зупинок, магазинів тощо)».

Анастасія Саакян додає: «Прив’язувати собаку біля магазину — табу. На моїх очах на пса, прив’язаного біля крамниці, напали безпритульні собаки. І навпаки, навіть найдобріший собака у стресі може на когось накинутися. Я за те, щоб продумувати похід до магазину заздалегідь і все-таки залишити собаку вдома».

У Києві один мережевий супермаркет має опцію «песомобіль»: тварину можна посадити в спеціально маркований візок. Там є відділення для собаки, і поки що Ранок залюбки там катався.

Кав’ярні: головний гавкучий гість 

Ранок — колись безпритульний собака — любить зазирати в скляні двері різних фешенебельних закладів. І що заклад крутіший, то скоріше він встромить у двері свого носа.

Ми саме спускаємося центральною вулицею до Хрещатика, вечір, поз’являлися різдвяні оздоби. Фасад ресторану увесь прикрашений ялиновими гілками, на яких мерехтять ліхтарики. Ранок преться до них. Гаразд, помилуйся мерехтінням, думаю я й дозволяю йому пройти ближче до фасаду. Ранок зачудовано дивиться на лампочки й гілочки і підіймає на них задню лапу.  

Я даю драпака.

За своє коротке життя Ранок побував у кількох кав’ярнях і в центрі міста, і на околицях. Вихованих псів, напевно, можна брати й на офіційні дипломатичні прийоми. Проте він зазвичай зчиняв рейвах.

Раніше згадане рішення Київради формально забороняє також приводити тварин до «кафе, … об’єктів громадського харчування».

Проте в деяких закладах навпаки припрошують відвідувачів із тваринами. Принаймні на моїх очах персонал ніколи не відмовлявся прийняти когось із собакою.

Якось після довгої прогулянки Ранок уже ледь волочився, та й я вже давно хотіла хоч на хвилину кудись забігти. Довго видивлялася заклад і готувалася тримати вже важкенького пса на руках. Та все було таке яскраве й фешенебельне… Коли вже відчула, що терпець от-от лусне, прочинила двері до недешевого закладу. За секунду нікому вже було не цікаво, чи давати мені те капучино й чи я за нього взагалі заплачу. Головне — налити собаці водички! 

НЕ бути петфрендлі в Києві — моветон.

Заходи: «Він створений для цієї миті!»  

— А його можна брати із собою на ці урочистості? А якщо на сцену вибіжить? — кажуть мені.

— Там запросили приходити з тваринами.

— Тоді він створений для цієї миті!

Ми йшли на вручення премії «Гуманна книжка» від UAnimals. Там Ранок увімкнув свій зірковий режим. Не боявся, та від його бажання гасати по залі мені було непереливки. Згодом нас знову запросили вийти в люди: поїхали на нагородження переможців конкурсу від виробника кормів. Крім вихованих дорослих собак, у залі зібралися журналісти, які пишуть про тварин, політики, продюсери, керівники компаній… Там Ранок поводився цілком пристойно. Аж поки не вийшов у центр зали, підійшов до стійки, за якою стояла ведуча, і підняв біля неї лапу. Потім із діловим виглядом відірвав з ялинки прикрасу та двічі вихлебтав каву в пані, яка раз-по-раз ставила чашку на підлогу. Добре, що це були події для людей із тваринами й публіка зібралася толерантна до всіх його витівок.

А якось довелося взяти Ранка на зовсім несобачу подію. Разом з іншими художницями і художниками ми збиралися у п’ятничні вечори, щоб робити начерки фігури, і на цю сесію я взяла його із собою. Ох і давав він усім жару! Смакував олівці й фарби, вистрибував на подіум до моделі. Коли його звідти прибрали, він спершу вкрав у когось з акварелістів склянку з водою, пробігся з нею в зубах по всій кімнаті, розбризкуючи кольорові патьоки, а потім знову повернувся на подіум. 

Кінологиня Анастасія Саакян каже: «Якщо це подія, не пов’язана з собаками, їх краще залишати вдома чи на перетримці, щоб вам не довелося червоніти. Це не завжди окей з точки зору психіки собаки. Пса не варто брати на заходи, де гучна музика, різні запахи, можуть бути люди напідпитку. Тварина там стресуватиме, а завтра, наприклад, попісяє на ліжко. Плюс собака має спати 15-16 годин на добу, а цуценя ще більше. Якщо берете кудись собаку, подумайте, чи вона виспиться». 

В заклади Києва — як крамниці, так і кав’ярні — собак здебільшого пускають. З міського транспорту особливих умов вимагає метро для собак великих порід — їх не можна взяти в підземку, якщо це не повітряна тривога. 

Сказати, що з іще не вихованим собакою в місті складно, — нічого не сказати. Однак не через заборони. У виховання й соціалізацію доведеться вкласти зусилля і гроші. За свої кілька місяців життя з цуценям я зрозуміла, що термін «петперентінг» досить точно передає цей процес. 

5 березня 2024 року, близько п’ятої вечора. Містечко Бердичів на Житомирщині. Мешканка вийшла на балкон і побачила таку сцену: надворі чоловік розкидав м’ясо, а жінка поруч почала з ним сваритися. Вона кричала, що чоловік розкидає отруту для безпритульних собак і намагалася вирвати в нього з рук м’ясо. Тоді облишила ці спроби й набрала 102. Поліція на виклик не приїхала. Тим часом у Бердичеві отруювача собак вже шукали, принаймні кримінальне провадження у цій справі вже було. Про випадок на вулиці дізналися слідчі й опитали свідків. Пані, яка бачила все з балкона, докладно описала події. Однак жінка, яка набирала 102, раптом усе «забула».

Далі розповідаємо, як розслідують цю та інші справи. Але спершу — дрібка зоозахисної теорії.

«Адміністративка» чи «кримінал»

Перш за все поліція має кваліфікувати злочин — вирішити, адміністративне це правопорушення чи кримінальне. Як їх розрізнити?

Якщо після того, як із твариною жорстоко повелися, вона залишилася живою й не отримала травм, йдеться про адміністративну відповідальність (за статтею 89 Кодексу України про адміністративні правопорушення). Кримінальна відповідальність настає тоді, коли тварина загинула або отримала тілесні ушкодження (стаття 299 Кримінального Кодексу).

За які саме дії карають за українським законодавством, зоозахисники разом із Національною поліцією детально описали в посібнику «Як захистити тварин від жорстокого поводження».  

Убивати, труїти тварин, бити так, щоб тварина отримала травми, залишати напризволяще — усе це тягне за собою кримінальну  відповідальність. Коли ви знаєте чи підозрюєте щось із цього, викликайте на місце злочину патрульну поліцію. 

Якщо диспетчер вирішує не скеровувати до вас патрульних, перенабирайте доти, доки поліція не вирушить на місце, радять зоозахисники. Адже чергує зазвичай не один диспетчер. Потім треба наполягати, щоб туди ж викликали слідчо-оперативну групу. Вона має зібрати докази на місці злочину й опитати свідків.

Президентка Асоціації зоозахисних організацій України Марина Суркова радить писати в соцмережі та знімати на камеру сам злочин і приїзд поліції. Публічність не дасть знехтувати справою.

До заяви в поліцію можна додати фото, відео й контакти свідків.

Опісля справу вносять до Єдиного реєстру досудових розслідувань й починається слідство. Тривати воно може кілька років. І все ж не факт, що справу передадуть до суду: частину проваджень закривають або тому, що підозрюваний хворий на тяжку хворобу, або його не вдається знайти. Підставою можуть бути й різні перешкоди для слідства, пов’язані з воєнним станом (статті 280, 284, 615 Кримінального процесуального кодексу).

Що говорить статистика

У чат-бот UAnimals по юридичну допомогу звертаються приблизно 50 людей щомісяця. «Найчастіше повідомляють про неналежне утримання тварин: вони або занедбані, або хворі, живуть то в машині, то в гаражі», — розповідає юристка організації Аліна Сорока. 

А загалом по країні статистика з різних джерел різниться. Дані про кількість кримінальних справ збирають у звітах Офісу Генерального прокурора. Тут за 2023 рік зареєстрували 393 кримінальні правопорушення щодо жорстокого поводження з тваринами. До суду з обвинувальним актом направили 53 з них. А от у 2024 році станом на кінець жовтня вже зареєстрували 304 такі справи, з яких 36 направили до суду. 

Як кількість зареєстрованих злочинів, так і рівень судимості зростає, кажуть в Асоціації зоозахисних організацій України. Можливо, тому, що про злочини почали більше говорити, а після змін до 299 статті Кримінального кодексу їх стало легше фіксувати. У 2017-му поняття «жорстоке поводження» в законі розкрили: це дії, після яких тварина зазнала каліцтва чи загинула, а також нацьковування й заклики до таких дій. У 2021-му до цього переліку додали створення чи збут продукції, що пропагує чи показує жорстокість до тварин, а також задоволення статевої пристрасті через насильство над твариною.  

«7 місяців оббивала пороги різних установ» 

В Опендатаботі на 25 листопада 2024 року є 222 документи, пов’язані з жорстоким поводженням із тваринами. Кримінальних справ стосується 88 з них, а з цього числа є 30 вироків суду. Майже в усіх випадках порушники отримали умовне покарання або мали сплатити штраф.

На Закарпатті чоловік пояснив суду, що одного дня «побачив безпритульну собаку, яка неодноразово поїдала курей з його подвір’я. Та в той день… вказана собака також згризла його курей… Тоді він пішов у будинок, взяв мисливську рушницю та здійснив один постріл у цю собаку».

На Харківщині чоловік образився на собаку через качок. Не знайшовши у дворі каченят, він пішов на їх пошуки з вилами. Цей чоловік вирішив, що птахів міг поїсти сусідський пес, і встромив у нього вила. Тварину довелося згодом евтаназувати.

В обох випадках винуватці визнали провину й отримали умовні терміни. Як і жінка з Києва, яка напідпитку жбурнула кота з вікна, чи чоловік із Житомирщини, що застрелив безхатнього собаку з рушниці.

В одному випадку винуватцю присудили громадські роботи. На Полтавщині чоловік їхав на мотоциклі і тяг за собою собаку на ланцюгу. Тварина опиралася і отримала травми. Злочинця зобов’язали провести 200 годин на громадських роботах.   

Ще одне рішення, яке вирізняється, — передати сина під нагляд матері. Він, власне, під її опікою і був. У Чернігові дев’ятикласник перед цілою компанією друзів убив голуба. Суд постановив «звільнити неповнолітнього … від покарання … із застосуванням до нього примусових заходів виховного характеру у виді передачі … під нагляд матері до досягнення повноліття».

Тільки в одному випадку підсудному призначили термін за ґратами, проте тут ідеться не тільки про тварин. У 2023 році на Дніпропетровщині чоловік напідпитку прийшов до знайомих, розмахуючи ножем, вкрав телефон, а надворі тим же ножем вдарив собаку. Чоловікові присудили 8 років ув’язнення за обидва злочини — розбій і жорстокість до тварини.

Волонтерка UAnimals Вікторія Овсяннікова з Харківщини також розповіла про випадок покарання кривдника тварини. Щоправда, там активісти заявляли про кримінальне правопорушення, а відповідального покарали за адміністративне. 

«Чоловік завів цуценя й посадив на ланцюг. Через деякий час воно померло від холоду, — розповідає жінка. — Я 7 місяців оббивала пороги різних установ, щоб винного покарали». Власникові присудили штраф за неналежне утримання тварини, хоча та померла.

Та одну з найгучніших справ, у якій важко все списати на адміністративку, зараз розслідують на Буковині.

«Злочинці просто приїхали під наші ворота»

«Це сталося посеред дня. Страшно навіть говорити. Сусіди приїхали додому, побачили закривавлених собак. Для дітей ще з однієї сім’ї це була травма: вони з однією із собак щодня гуляли, а тут побачили її закривавленою. Сусіди поклали собак в авто, привезли в клініку, але тварини померли», — згадує Анна Будей із Чернівців події 28 вересня цього року.

Коли Анна із сім’єю поселилися в селі Чагор, там вже жили кілька собак. Разом із сусідами тварин стерилізували і зробили їм будки. Серед собак були й ці двоє: 12-річна Топочка, якою опікувалася сім’я лікарів, і руда Аліса. Аліса вміла давати лапу і гралася з дітьми.

Мешканці вулиці, де все сталося, припустили, що собак збила машина. Почали переглядати відео з камер на будинках, проте такого моменту так і не побачили. Люди сушили голову над тим, як же могли загинути собаки. Невже в них вистрелили з машини з вогнепальної зброї?

У клініці підтвердили цей здогад: рентген виявив 10 куль у тілі однієї собаки і три — в тілі другої. Анна звернулася в поліцію. 

«Ми все робимо, щоб собаки не множилися, були нагодовані, — каже вона. — А тут злочинці просто приїхали під наші ворота. Люди кажуть: а може, собаки когось кусали? Ні, вони були дуже дружні».

У цьому випадку кримінальне провадження відкрили одразу ж. Анну визнали потерпілою, хоча довелося докласти багато зусиль. «Це був жах: забирати померлих собак із клініки, найняти транспорт. Треба був супроводжувальний лист із ветклініки, де вони померли. Якби ми просто знайшли собак на вулиці, якби не розголос, може, ніхто б і не звернув на цей випадок уваги».

Наприкінці листопада Анна ознайомилася з результатами справи. «Слідчий справді багато зробив, але все не так просто… Сподіваюся, ми разом із зоозахисними організаціями доб’ємося, щоб закони працювали».

У Бердичеві тим часом «тихо», каже волонтерка Юлія. Активісти знову пробували купити токсичний для собак препарат без рецепта — нарешті невдало. Проте й злочинець, ким би він не був, зараз на свободі й поки що навіть штрафу не сплатив.  

«Це був би чудовий прецедент, якби людину притягнули до відповідальності, — говорить Юлія Поліщук. — Якби дали умовний термін чи штраф, це було б гарним приводом для інших містян подумати, перш ніж іти на кримінальний злочин».   

«Усю ніч я запихала кожну щілинку автівки речами й собачим кормом. Боялася зачинити дверцята, щоб не видати зайвого звуку. Знадвору долинав тріск і автоматні черги». Так Марина з Херсона, власниця 8 собак, збиралася їхати з окупації. Залишати жодну з тварин жінка не мала наміру.

Нерідко громадські організації забирають з прифронтових територій тварин, яких залишили господарі — часто на прив’язі. Та деякі люди здатні на героїчні вчинки, щоб прогодувати тварин в окупації, а виїжджаючи, забрати їх із собою. Яких випадків більше? Цього ми не можемо порахувати, зате можемо розповісти кілька історій, коли люди евакуювалися разом зі своїми тваринами.

Вибратися з окупації з 8 собаками

Будинок на півночі Португалії, недалечко — евкаліптовий ліс. Ще недавно цей будинок був непридатним для життя, але Марина Скрипниченко з чоловіком вже багато чого відремонтували. Передовсім обгородили подвір’я, щоб не порозбігалися їхні собаки: Йолкін, Йожик, Йорік, Мартишка, Муха, Мотя, Миша і Чуча. Всі вони колись були безпритульними й бігали околицями Херсона. Марина почергово взяла їх до себе. Та коли почалася окупація, місце, де вона мешкала, перетворилося на пекло. Для свого ж порятунку треба було виїхати. З вісьмома собаками. Марина розповідає, як це було.

Будинок за містом

У нас був великий красивий дім під Херсоном на березі Інгульця. Я організовувала йогівські семінари і пленери для художників. Цей будинок справді був дуже світлим і добрим. Цієї зими він слугував прихистком для наших військових. 

Недавно ми дізнались, що нашого дому більше не існує: пряме влучання і пожежа. 

Мешкаючи на окраїні міста, я часто бачила цілі зграї безпритульних цуценят, і з цих зграй брала найслабших. Прихистила одну собаку, потім з’явилася друга… і так аж до 8. Чоловік збудував їм будки, вольєри — все в них було.

Місяць у підвалі

З початком війни росіяни одразу зайшли в Херсон. Мій чоловік — моряк, він був у рейсі. Я забрала маму з Херсона, бо вважала, що за містом буде безпечніше, але з першого ж дня нам довелося переїхати в підвал. Ми ще не знали про це, але над головою вже все носилося: і ракети, і дрони… Так ми прожили місяць разом із собаками.

Вони важко на все це реагували. Дуже боялися вибухів, і досі не люблять гучних звуків.

Минув десь тиждень після початку окупації, коли я побачила російських десантників — вони як з-під землі виросли. У повній екіпіровці — я в кіно таке тільки бачила! Один каже: «Чого ти не від’їжджаєш?» Я мовчу, бо ледь не вмерла зі страху. І він каже: «Вали в підвал і не виходь».

Сусіди дали мені карасів, то я варила цю рибу і давала собакам — своїм і вуличним. Зараз мої рибу категорично не їдять. 

Іноді я виходила по яйця до сусіда. І якось я зробила вигляд, що знов іду до того сусіда. А сама взяла балончик і пішла написати дещо на одному гаражі. Подзвонила подрузі, щоб вона говорила зі мною: якби мене розстріляли, то вона хоча б почула це. Один балончик закінчився — я дістала другий і таки дописала: «рускіє, ідітє на х**».

Виїзд

Окупанти забрали машини в усіх людей району. Моя автівка вціліла, бо гараж був у будинку. Вони не здогадалися, що він там є. Щоб виїхати, мені треба було якось вигнати авто з гаража. На це я не могла наважитися, бо вони б її забрали, як у всіх.

Знайома знайшла фермера, який намагався врятувати свої поля і якось із ними домовлявся про дозвіл працювати на землі. Він подзвонив і сказав мені: «Будь наготові». Усю ніч я запихала кожну щілинку автівки речами й собачим кормом. Боялася зачинити дверцята, щоб не видати зайвого звуку. Знадвору долинав тріск і автоматні черги. Кого чи що вони стріляли, я не знаю.

Десь о 6-й ранку телефонує фермер: «Виїжджай із гаража, але не відчиняй воріт. Коли появиться бронетранспортер із буквою z, тоді відчиняй».

Цей аграрій якось намовив окупантів послати на дачі бронетранспортер начебто «усмірять» тих військових, що все трощили. Коли транспортер заїхав на мою вулицю, мені цей чоловік знову дзвонить: «Виїжджай».

На той момент я вже спіймала всіх вісьмох собак. Половина з них ніколи не були в автівці, та я запхала їх усередину. На заднє сидіння наклала пледи, і зверху лягла мама, бо ж сидіти вже неможливо було. Собаки притихли, налякані.

Це було «прикольно»… Я проїхала 12 окупантських блокпостів! І на всіх ці тварюки оглядали машини. Коли я під’їжджала до поста, опускала вікна. З них одразу вистромлювалися 8 писків. То окупанти казали: «Їдь на х**».

Дісталася до Херсона. Там біля супермаркету щодня збиралися на автомобілях жінки з дітьми в колону, щоб не було так страшно їхати поодинці. Я теж прилаштувалася в цю колону. Щойно ми виїхали з Херсона, застрягли, бо йшов бій — їхати не можна було. Машин 200-300, купа дітей, купа собак… Врешті вся колона розвернулася і поїхала назад.

А я подумала: «Якого чорта? Помру так помру». І поїхала.

До Коблевого ми добиралися 12 годин. У нормальний час я доїжджала туди за дві з половиною години.

Собаки сиділи в машині як миші. Тільки в Коблевому я вперше їх випустила… Все одно було страшно, бо і там чулися вибухи. Ну, треш. Романтизму нуль!

У Португалію — з фанеркою замість скла

На митниці на кордоні з Румунією я опустила вікно й вийшла. І двоє псів вискочили надвір. Тоді ми вже стояли в черзі 3-4 години. Люди нудилися, так що моя біганина за собаками усіх там порозважала. Та й ми хоч розім’ялися.

У Румунії мене зустріло стільки волонтерів! Як побачили тварин, вони ну фотографувати, давати корм… Я кажу, що мені нікуди його класти. «Все одно візьміть!» Мене це до сліз вразило, досі згадую.

У першу ніч я вирішила спати надворі. Поставила 8 мисок для собак, та правоохоронці підійшли, попросили надворі не ночувати і провели до готелю. Там був ресторан: всі меблі прибрали, долі постелили матраци й поклали біженців.

Я подумала: «Якщо хтось пискне, то всі восьмеро собак як почнуть гавкати…» Тож вирішила все ж спати в машині біля готелю. Завела її, щоб зарядити телефон, тоді хтось підійшов, я відволіклася і вийшла з машини. А на підлокітнику в авто у мене кнопка блокування дверей. Собаки цю кнопку натискають і лишаються зачинені в заведеній машині! До 4-ї ранку я намагалась їх умовити знову натиснути кнопку, але марно. Тоді вже волонтери вибили вікно, я залізла… Заклеїла його фанеркою і так їхала далі Європою. 

Відтоді собаки відмовляються сідати в машину. Та я і не змушую.

Пам’ятаю, коли я сиділа в підвалі, мій чоловік телефонував і казав: «Я не можу жити у світі, де немає тебе». Це дало мені сили вийти. Ну уб’ють, то вб’ють, але труситися в підвалі й чекати, коли вони самі зайдуть по мене — це було занадто. Тож я забрала всіх і завела авто…

Нашого дому більше немає, але з тваринами все гаразд. Я щаслива, що всі наші собаки з нами.

Шестеро людей, п’ятеро собак, четверо котів і черепаха 

Родина із Селидового на Донеччині багатодітна і має чимало тварин. Чоловік Святослав Торхов працював на шахті, а дружина Юлія виховувала трьох дітей: Олександра, Артема і Аллу. Поруч жила і Юлина мама. Цього літа життя довелося кардинально змінити.

Після авіаудару

Юля: 23 червня було два удари по нашому місту. Десь о 4-й ранку снаряд потрапив у городи. У нас тільки шифер сповз і стеля де-не-де обвалилася, можна було поремонтувати. Отож, ми почали ремонтувати. Чоловік був на даху, а ми з дітьми, мамою й собаками — у дворі. О 5-й вечора вдарили вдруге і влучили за нашим двором. У будинку вибило вікна, стеля обвалилася. Чоловік злетів із даху — отримав черепно-мозкову травму і травму ребер. Ми стояли внизу, гараж затулив нас від уламків, але нас усіх контузило. У новинах повідомляли тоді, що це була авіабомба, а яка конкретно — не знаємо.

Собака Стіч сховався з нами за гараж. А його мати — алабайка Лавина — була біля паркана, там, де її будка. З нею було і зовсім мале цуценя Міша. Я бачила здалеку після удару, що Лавина лежить. Підійти боялася: думала, що вона мертва. А потім рятувальники оглянули чоловіка й кажуть: «А може, ви подивитеся, як ваша собака?». Тоді вже я підійшла і зрозуміла, що вона дихає. 

Я до неї: «Лавина, Лавина», почала гладити. А вона дитинку під себе ж заховала. Її сильно контузило, але інших травм не було, вона потроху прийшла до тями.

Тоді ми почали думати, куди переїжджати. Заходилися шукати житло. Ми багато їздили — так було шкода тих тварин, що вони нас довго чекали.

Крім Лавини та її цуценят, у нас ще є дворняжка Стелла, вівчарка Нора, четверо котів — висловуха Буся, кішка Аліса і її діти Борисич і Багіра. А ще — черепаха Бургер.

Шукали способів їх усіх перевезти — це було дуже нелегко.

Святослав: Врешті ми знайшли номер UAnimals і домовилися, щоб нам допомогли забрати тварин. Приїхали волонтери Марія Головіна і Андрій Жданов. Ми їх тепер часто згадуємо. 

Вони клітки підготували, сіно в машину поклали. Я садив тварин у клітки, а Марія і Андрій вже помагали в машину їх поставить. Тварини не скавчали, не тікали: наче відчували, що все добре буде.

У Петропавлівці

Святослав: Не всі пускають жити з дітьми, не те що з тваринами! У нас багатодітна родина — важко було орендувати дім, щоб дозволили жити і з дітьми, і з собаками. 

Я шахтар, то ми хотіли, щоб і шахта була недалеко. Нам вдалося — нарешті знайшли таке місце.

Юля: Ми переїхали до Петропавлівки у Дніпропетровську область. Я приїхала на три дні раніше, щоб навести лад і зустріти тварин. Усіх дочекалася й розмістила. Зараз вони себе добре почувають.

Коти як жили у нас на деревах, так і живуть. Лавина наших дітей дуже любить, а на інших людей гавкає. Якщо вибіжить надвір, вона нікого не чіпає. Але люди все одно її бояться, бо Лавина величезна. То живе у вольєрі. 

Стіч теж хотів вибігати на вулицю, а його ніяк не змусиш сидіти на місці. Довелося підселити у вольєр. Собаки все одно знайшли там лазівку і намагаються вибратись до нас у двір. 

Вівчарка Нора теж сторожова, але до нас прихильна, бо з дитинства з нами. А Стелла вже собачка у віці, підходиш до неї — лапки дає. Хоче, щоб їй увагу приділяли.

Як можна було їх покинути? Ми їх любимо і завели не для того, щоб кидати. Такої навіть і думки не було.

Святослав: Скоро заберемо тещу, вона ще в Селидовому. Буде в нас ще більша родина. Якщо ви у схожій ситуації, не опускайте руки. Забирайте тварин, бо тварини — члени сім’ї.

Кіт, який святкував звільнення Херсона

Євгенія Акубекова живе в Херсоні. До повномасштабного вторгнення вона працювала продавчинею у торговому центрі. З початком великої війни центр зруйнували, і жінка залишилася без роботи. У Євгенії було двоє котів, а буквально перед 24 лютого 2022-го з’явився третій — його тимчасово залишила сестра, яка поїхала працювати до Польщі. Виявилося, всі ці коти не бояться води: вони подорожували човном і ходили на риболовлю. Євгенія розказала про те, як переїжджала з місця на місце з трьома котами. 

Початок окупації

У нас дві киці — Зоя і Варюшка, а ще у 2022-му був кіт моєї сестри — Джої. Він з нами пробув і війну, і окупацію. Зараз уже знову живе із сестрою.

Коли Херсон захопили, ми з чоловіком два тижні не виходили з дому. Потім скінчився корм для котів, та й запаси людської їжі закінчувалися. Я пекла вдома хліб, але вже не було олії та цукру. Почали виходити купувати їжу. А 9 квітня ми виїхали на дачу.

На лівому березі Дніпра є багато проток і дачі на островах. Аж до 5 грудня ми жили там. Садили город і рибу ловили. У місті не було електрики, а на дачі була.

Коти дуже боялися обстрілів. Вони і зараз бояться й ховаються. Це страшне було, як над нами літали орківські літаки, щоб бомбардувати. Так низько летіли, аж над самими дротами. І бідні коти не знали куди бігти! Та й ми не знали, теж присідали від страху. Я котів гукала, але вони були в паніці. А уже як чули здалеку, що летить літак, то ховалися в хату.

А взагалі котам там було роздолля. Чоловік рибу ловив — підгодовував і наших котів, і сусідських. Ціна на корм тоді дико пішла вгору. Спершу наші почали піднімати ціни на залишки корму, а потім росіяни завезли його й продавали втридорога.

Найбільший наш пестунчик — це Джої. Він лагідний і гостинний. По острову він ходив за мною. Всі знали, що то мій кіт. Лізочка в нас широка й присадкувата. Вона в азарті бігала за вужами й за мишами, схудла й така ловка стала! А Варюшка найстарша. Дуже любила на горищі сидіть — у неї там своя опочивальня.

Коти взялися вужів носити в хату. Знали всі ті дірочки, щілини, де вони сиділи. Я вже кричала на них, щоб не тягали тих вужів бідних! 

Дуже котам подобалось, і вони важко переживали, що ми повернулися в місто. Джої тиждень не їв від туги.

Кожні вихідні я їздила човном у Херсон по продукти: олії купити, крупи якоїсь чи цукру — того, що ми не могли виростить. Ми їздили з чоловіком через мікрорайон Острів. А там пост орків був. Перевіряли сумки, телефони. Якось нас брали на абордаж катером орківським, трусили, перевіряли паспорти, телефони.

Звільнення

Пам’ятаю, як звільнили Херсон. Я поїхала човном скуплятися. Ми всі одне одного знаємо, хто теж їхав. То ми найняли одне таксі, їдемо й бачимо — пікап з одеськими номерами, і хлопець у камуфляжі нам махає. От, думаю, падло! Вже віджали нашу машину, ще й махає оцей. Ви знаєте, я від стресу навіть не зауважила, що форма не та! Приїхала на базар, а він аж кипить: «Там наші, там наші!». А перед цим нас застерігали, щоб ми не збиралися, бо можуть бути провокації, окупанти можуть перевдягатися… Я кажу: «Люди, не збирайтеся!» — «Ви що, не хочете, щоб то наші були?» — «Я хочу, але ж нас попереджали, що може бути провокація». Я не вірила. І гудів Херсон.

Приїхали ж на острів, і там так само: «Чули?» — «Чули! Правда? Ні?». Коли виявилося, що справді наші прийшли, ми зібралися всім островом і святкували. Кожен приготував, що в нього було найкраще, і сиділи за столом, співали, фотографувалися, плакали. І кіт знайшов, де ми сиділи, прийшов до нас і сидів з нами за столом!

Потім острови почали прицільно обстрілювати. Був дрон: дивилися, де люди ходять, і туди стріляли. Тоді вже всі втекли, і ми також похапцем тікали. 

Речі кинули там, але котів забрали. Три переноски, два рюкзаки. 

Дача під орками. Невідомо, чи ми туди повернемося. Чи там заміновано, чи там зруйновано? Ми не знаємо. Принаймні наші тварини з нами.

«Куп’янський рай»: кілька бетонних букв повідпадали від стели, і від слова «район» лишився тільки «рай». Важко вигадати щось іронічніше.

Прапори майорять на вітрі. На фарбованому бетоні — мерехтіння з написів тих, хто минав цю стелу. Вітер віє в обличчя. Слідом за моїми супутницями-ветеринарками з машини вихоплюються собаки: красивий Лиман і смішна до неможливості Річі. Знімаю всіх. За хвилину — знову по машинах.

Пірнаємо під перехняблений залізничний міст: його шматки звисають над дорогою, наче це кадр із якогось фільму з вибухами і якісною графікою. Машина звертає на ґрунтівку, нами підкидає, здіймається курява.

В якийсь момент авто клює носом, лишає збоку кількох втомлених військових — і я бачу навколо воду. Шматки мосту підіймаються з дна, мов іржавий хребет із ребрами. Оскіл? Я вихоплюю свій телефон, знімаю кілька секунд, але на записі видно лише куряву й чути пісеньку з радіо «Підкаже серце, бо має зір. Це точно він! Це точно він!».

Разом із командою ветеринарок їдемо в напрямку Ківшарівки: тут вони стерилізуватимуть і лікуватимуть тварин. І ось щоденники цих 8 неймовірних задимлених днів.

Дійові особи:

o   Наталія Соколова (Наталка) — керівниця проєкту «Доступна стерилізація», ветеринарка;

o   Лоліта Поліщук (Лола) — асистентка ветеринарки;

o   Юлія Ткаченко — ветеринарка;

o   Роман Бідненко (Рома) — ловець тварин;

o   Олександр Погребний (Саша) — водій ветавто UAnimals;

o   Ольга Слинько (Оля) — волонтерка;

o   Андрій Харчишин (Андрій) — менеджер відділу порятунку UAnimals; 

o   Лілія Флоринська (Ліля) — зооволонтерка з Куп’янська;

o   Пес Ранок;

o   Голова сільради — голова сільської ради Осинова Василь Боков; 

o   Тьотя Валя, Зіна та інші. 

Вівторок, 3 вересня

Авто дико хитається між білуватими крейдяними горами. Ландшафт схожий на порізаний київський торт. 

Ось і стела Ківшарівки — синьо-жовта. На ній теж полощеться прапор, щоправда, сильно вицвілий, кольору лаванди. Рухаємося трохи на південь, до першої точки, де стоятиме мобільна клініка, — до села Новоосинового. 

14:02 — ми на місці. Невідомий солдат ледь схиляє голову під старою березою. Туди ж паркуємо ветавто й обвішуємо гілляччям. Речі несемо в покинуту амбулаторію. В одній із кімнат вивішені позивні й кодові слова військових. Там кидаю свій рюкзак.

У стіні амбулаторії дірка, а поруч квітне трояндовий кущ. Дах потрощений, тут і там звисають гірлянди обірваних дротів. Йду далі. Вибиті вікна шкіряться залишками скла. Де-не-де чорні сліди, ніби щось гаряче чиркнуло об будинок. Паркан обписаний побажаннями ворогам. І нарешті люди — жінки на лавочках в оточенні котів. «А ви волонтьор? Я хочу з вами поговорить».

Я навіть не встигаю сказати, яка саме в нас волонтерська місія, як жінки починають розповідати про своїх тварин. 

— А хто це у вас пописав паркан? — питаю.

— То Валя писала, а Костя їй диктував. Лучче б вона не писала! Там 4 помилки в кожному слові.

Справді, на шляху назад помічаю «рускій корабиль». Коли повертаюся, ловець Рома саме приїздить зі свого першого відлову. З автомобіля, як із рукавички, «висипаються» собаки й коти. То здається, що висипаються, — насправді вони сидять у клітках. Це безпритульні тварини, яких будуть стерилізувати й обробляти від паразитів.

Одне цуценя не в клітці, бо зовсім мале. Його просто пускають на траву, і воно перевальцем швендяє поміж клітками. Цяп-цяп-цяп. 

— Зараз ми його вакцинуємо, — каже Наталка, — це можна буде записать на відео. Беріть його на руки… 

— Мені треба взяти петличку… — кажу, але не можу випустити цуценяти з рук.

— Давай мені, потримаю, — пропонує Андрій, наш менеджер.

Я починаю ревнувати. 

— Ідіть удвох! — ставить крапку Наталка.

Я шкварю по петличку в амбулаторію, тримаючи малечу. Цуценя труситься, як осика, але слухняно сидить на кушетці, поки я шукаю потрібне. Потому малого вакцинують від інфекцій і чипують. Знімаю цей процес і вже починаю розуміти, що більше не відпущу його від себе. 

Тим часом Наталка, Лола і Юля поступово проводять седацію тваринам у клітках і починають оперувати. Всіх цих котів і собак згодом вакцинують від сказу й оброблять від шкідників. А Рома й волонтерка Оля вже збираються на наступний відлов. Хапаю фотоапарат і ледь встигаю застрибнути в машину з ними. 

«Розверніться, щоб він мене не бачив!» — видається, це головна фраза цього дня. Рома кричить її кожному і кожній, хто несе кота чи собаку до авто. Він переконаний: якщо тварину відвернути й вона не побачить ловця, тоді він зможе безпечно взяти її у господарів і швидко посадити в клітку. 

Збираємо котів по Новоосиновому й Ківшарівці. Когось віддають люди, інших Рома ловить у спеціальну клітку — котоловку, насипавши туди духмяного корму. Когось вдається схопити голіруч, а когось — сачком. Повертаємося вже в сутінках, у клітках веземо 18 котів.

Лікарки закінчують операції: за перший день — 15 стерилізованих тварин. Ніби й небагато, але попереду ще досить часу.

Фронт стугонить, тому спати в амбулаторії сьогодні не випадає. Ми забираємо звідти речі й простуємо в підвал п’ятиповерхівки. Будинок виглядає порожнім. Та раптом біля під’їзду матеріалізується жінка з велосипедом: «А вам же треба помитися! Там є квартира пуста, розбомблена, і там же є вода. Військові туди ходили митися. Ох, скільки ми з ними тут прожили! Вони поїхали якось, а тоді повернулися — боялися, що тьоті Валі нема. А я є. І зустрінуть мене, і велосипед заведуть… Другий поверх, там ложка в замку стирчить». 

Середа, 4 вересня 

Зранку знову їду з ловцем Романом і Олею. Рома — за кермом, Оля з блокнотом і телефоном контролює запити, що приходять їй від Андрія й іноді від Наталки. Віддавши господарям тварин у Новоосиновому, вирушаємо у село Подоли на адреси з тих запитів. Хитаємося у мікроавтобусі по ґрунтівці, мов блудні бедуїни на верблюдах. У повітрі постійно дим. 

У Подолах нас зустрічає Зіна — місцева волонтерка, яка прихищає покинутих собак і знає, де є інші. Вона фактично наша дипломатична представниця в цьому селі. Зіна сідає в машину і впевнено вистромлює з вікна засмаглого пальця, показуючи дорогу. 

Перша зупинка — у жінки, яка забирає вже стерилізовану собаку Пушинку. Господиня плаче від радості, коли отримує собаку, і плаче, коли дає цуценят Пушинки на стерилізацію: «Так ви завтра привезете їх, да?».

Через дюни, які наробила військова техніка, наше авто виповзає на куток, де досі живе чимало людей.

«А де твоя друга кицька?» — «Кума її ще ловить», — говорять між собою. «То мої коти, — махає рукою жінка в білісінькій хустці. — Це переселенці. Отам у воєнній хаті жили, а тоді до мене перейшли. Кішка і троє кошенят. Солдати поїхали, і ніхто ж не годував».

Спілкування з людьми йде як по маслу, поки ми не доїжджаємо до хати місцевих пияк. Біля їхнього будинку гуртуються собаки. Хоча дипломатичне представництво розгортає свою діяльність наповну, пробитися крізь нерозуміння тут не вдається. Чоловік і жінка кричать і посилають нас разом із Зіною куди подалі. Вдається забрати на стерилізацію лише одну собаку.

Сьогодні простерилізували 46 тварин. Роздавали місцевим обробки й вакцини від сказу — тут цього купити ні՛де.

Четвер, 5 вересня

Виходжу з підвалу — і очі довго звикають до світла.

Починається гуркіт: два гвинтокрили проносять просто наді мною свої важкі черева і буквально за дві хвилини вертають. Видно синьо-жовті відзнаки. Сподіваюсь, ви успішно зробили все, що мали. 

Все довкола стугонить і вібрує. А біля мобільної клініки першою клієнткою стає кішка Сімка. Її приносить на руках немолодий уже Олександр Васильович. Каже, у нього є ще киця Білка і троє кошенят. Може, їх вдасться спіймати й вакцинувати? Чимчикуємо разом на його подвір’я. 

Тут, під виноградом, кошенята збилися на сидінні старого іржавого мопеда.

«Я можу звідси поїхати, — бідкається Олександр Васильович. — Собачку я одпустю. А цих куди дівать? Ну просто безвихідь такая! Я не знаю, що з ними робити! Мене вивезти ні՛куди, не те що їх. Мені якщо їхати, то це в Сумську область. Вони там не нужні».

Ловимо двох, несемо. Виходить ще один кіт. «Мурчик, ходім проведеш! У мене сьогодні день рождєнія. Я спочатку не знав, бо електрики ж нема, а тоді зарядив телефон і бачу, шо сьогодні».

Тим часом місцеві продовжують з’їжджатися до мобільної клініки: жінки привозять у буквальному сенсі котів у мішках. Усі обговорюють нічний обстріл у Ківшарівці. Крім іншого, снаряд влучив у автостанцію біля кіоску, де ми вчора купували їсти. 

Пізнього ранку знову з Романом вирушаємо в Ківшарівку й Подоли. Після прильотів димить сильніше. Автостанція розгромлена й почорніла. Багато де тліє трава.

12:01 — починається чи не найбільш насичений епізод за всю ветеринарну місію. Порозвозивши простерилізованих тварин у Подолах, ми довго розшукуємо розвалений будинок. Там, кажуть, аж семеро цуценят. Всі дикі, і їх треба відловити на вакцинацію. 

Нарешті знаходимо потрібне місце: решето замість парканів, будинок, одна стіна якого повністю зруйнована. Цегла розсипана купами, а всередині видно полиці з консервами й хатнім начинням. Заходимо з Романом у колишню кухню — там темрява і безлад.

Присвічуємо ліхтарями, але вдається знайти тільки двох цуценят. Інші тікають у дірку під підлогою, і наступні хвилин 20 минають для мене в куряві й шаленому тріскотінні. Рома ламає підлогу якоюсь рейкою, припадає до дірок і намагається дістати цуциків руками. Малеча скавчить, але врешті-решт вдається виловити всіх.

Опинившись знову в Новоосиновому, я пішки вирушаю шукати іншу крамницю. Десь глухо гупає. На перехресті лежить спалена машина, а над нею — дерев’яна табличка «Магазин» зі стрілкою ліворуч. Звертаю туди. У будинків погнуті стіни, і на відносно свіжій рожевій фарбі напис: «слава украине смерть ворогам!». 

«А у вас є хліб?» — «Хліб сьогодні не доїхав. Завтра буде».

Крім хліба, тут є абсолютно все. 

За цей день прооперували 37 тварин, більшість — з відлову. Продовжували роздавати засоби від паразитів.

Коли сонце вже заходило, я вийшла трохи подивитися на село. Доглянуті, але порожні городи. Кукурудза, незібрані помідори. Скрізь цвітуть чорнобривці.

П’ятниця, 6 вересня

Ми на новому місці, але назва села не дуже й відрізняється. Це Осиново, вже з правого боку Осколу. Мобільну клініку знову встановлюємо біля сільради та клубу, де вже зібралися люди. Деякі чекають із котами й собаками, яких принесли на стерилізацію, інші просто хочуть поговорити. Сідають поруч із нами на лавку й говорять, говорять, говорять… Тема, що всіх тут пов’язує, — їхні собаки й кішки. 

У середині дня військові привозять на стерилізацію собаку Санді, схожу на хаскі. 

«Це наша посестра, — каже військовий Саша, мружачись від сонця. — Вона з нами по бліндажах, по окопах… І з нами завжди ховається в укриття. Із самого малечку вона в нас живе». 

Роман питає мене: «Поїдемо на мусорку?» — «Авжеж». 

Кажуть, місцеве звалище — справжній клондайк для ловця безпритульних тварин. Ми приїжджаємо туди саме в золоту годину, коли все навколо вкривається теплими променями низького сонця. Позолочене сміття покриває пагорби. 

За нами ходить пан неймовірної ерудиції: «Я знаю 3 мови, — запевняє він. — Українську, російську й циганську! А ось моя собака. Бомба, іди сюди!». 

Поїздка на звалище була не дуже успішною: звідси вдалося забрати лише одного собаку і потім ще одного на шляху назад.

Та сьогодні господарі почали привозити більше тварин на стерилізацію, ніж доти. Загалом стерилізували 59 котів і собак: 33 тварин принесли власники, а решта, як і раніше, — з відлову.

На ніч розташовуємося в сільському клубі. Голова сільради привозить нам ковдри: свою я стелю під плакатом із радянським воїном. Ані вайфаю, ані зв’язку тут немає: щоб зловити інтернет від «старлінка», треба вийти на ґанок сільради. Зате в клубі є бібліотека з відносно сучасними книжками. Вгорі напис червоною аквареллю: «Куп’янщина! Рідний край».

Субота, 7 вересня

«Я привезла з Куп’янська 7 кішок, — каже волонтерка Юля, поставивши всі 7 переносок в рядок. — Збирала по людях, які не мають змоги самі привезти їх на стерилізацію. Багато людей повиїжджали, покидали тварин. А вони самі не можуть про себе подбати. Я прихистила кішку й чотирьох собак. А деяких ходимо годувати». 

Сьогодні тварин везуть із Куп’янська, приходять військові й дехто із села. А після обіду туди ж, у Куп’янськ, вирушаю і я разом із Романом. Ми знову катаємося не самі: в авто підсідає волонтерка Ліля з блокнотом, пописаним адресами. 

«Як у вас із ветеринарною допомогою?» — питаю. — «Ніяк, — каже Ліля. — Допомоги нема місяців 10 точно. Іноді онлайн зв’язуються з ветеринарами Харкова або везуть самі в Чугуїв чи Харків. Раніше була клініка в Шевченковому, тепер теж немає. Телефоном тільки можна щось вирішити».

За день лікарі стерилізували 67 котів і собак.

Неділя, 8 вересня

«Це в нас дєвочка Софа. У неї характер добрячки, шкоди не робить, — розказує про свою собаку місцева жінка, мама трьох дітей. — Хоч як не крути, її треба на стерилізацію. Для собаки це краще, та й для нас, бо інакше це буде достобіса собак. Ще в мене є Ляля. Якщо вибухає сильно близько, вони починають бігать у всі боки і гавкать. Софа під машиною в мене спить, бо боїться вибухів».

Чекати черги доводиться довгенько, тож згодом жінка переходить на спогади про окупацію.

«Всіх возили в підвали, змушували гімн російський співати. Хтось вийшов звідти, а хтось і ні. Було страшно, як літаки летіли над дахами. Спочатку я забивалася в кут, хапалася за голову й сиділа… Не знаю, як я взяла себе в руки. Із лісу їх довго виганяли. Зараз не так страшно, як наші стали тут. Не дай бог знов».

Чисте осіннє небо в легких прозорих хмаринках.

Це вже Пристін, третє село на нашому шляху. Тут мобільна клініка теж розташувалася поруч із сільрадою та клубом. Під лавочкою в акуратний стосик зібране шмаття від снарядів — гладенький метал із колючими розірваними краями.

17:37. Дим. Перше вакциноване у місії цуценя спить, не реагуючи на жоден вибух. В Осинові я вже назвала його Ранком. Дехто сидить під «старлінком» і ловить зв’язок. Андрій говорить із менеджеркою UAnimals Настею телефоном: «Я буду тобі кожну годину писать “все ок, все ок”». 

Це тому, що незадовго до цього неподалік свистіло й падало. Ми теж падали за стіну, хоча невідомо, чим би це в разі чого допомогло. 

Одразу потому водій Саша гукає: «Дрон!» — і ми на кілька хвилин припадаємо до берези. 

Я бачу, як за селом люди прив’язують пастися трьох корів. Дівчата продовжують оперувати, Рома на відлові. 

Надвечір знову приходить голова сільської ради: «Оце ж дрон полетів, отам скинув біля мого дому. Ще й друге було щось, у двір впало до жіночки. Зараз сходжу до неї — скажу, що то було. А це якийсь мармуровий буде?» — киває на Ранка. У того справді рудуватий колір із якимись мармуровими розводами. 

Ветеринарки, як завше, працюють допізна: за сьогодні — 41 прооперована тварина. 

Оскільки бажано менше вмикати світло, воно горить лише у ветавто. А коли згасає там, все поринає в густу темряву. Лише блимає за Ківшарівкою небо. 

Понеділок, 9 вересня

Вранці щось знову вшкварило зовсім близько. Чую, як голова просить когось по телефону: «Принеси пару каністр води хоч, бо прильот, щоб вогонь не пішов на соняшники…». 

Передостанній день, тому з менеджером Андрієм записуємо відео про підсумки. Він бере на руки кудлатого Лимана. «“Гради” вночі запам’яталися», — напівсміється Андрій. 

Та час і справді підбити підсумки: ветмісія надала допомогу 390 тваринам, більшість із яких — безпритульні.

Сьогодні зірок мало, зате видно місяць. Він зростає, але це вже не тоненький серпик. У небі він ширший і — якогось кривавого кольору.

Вівторок, 10 вересня

Пакуємо речі, беремо в машину Ранка і потихеньку їдемо ветавтомобілем до Харкова з Сашею. Ветеринарки, Роман і Андрій вирушають другим мікроавтобусом. У ветавто неполадки, тому ми їдемо лише на другій передачі й устигаємо дуже пильно роздивитися Харківщину — прекрасну й задимлену. У приймач пробивається російське радіо. 

У Харкові я йду в зоомагазин, купую сумку для собаки і їду додому.

До Києва прибуваємо ввечері паралельно — і лікарі, і Андрій, і Саша, і ми із собакою.

Перед приїздом пишу Наталці: «Як ви?» — «Все добре, — відповідає вона й шле мені фото з машини з келихом у руці. — Святкуємо життя». І малий «мармуровий» пес заважає писати цей текст. 

Життя киянки Віки Горчук ніяк не було пов’язане із собаками, поки у 2011 році вона не завела свого першого пса — йорка Дріма. Чому йорка? Віка дуже багато мандрувала й шукала малого собаку, якого можна буде брати із собою в салон літака. Дрім натомість вимахав настільки, що перевищив всі допустимі норми для «ручного багажу».

Спочатку Віка шукала, де б лишити немаленького Дріма на час подорожей. Згодом у неї з’явилися ще бобтейл Саммер і маленька метиска Блу Мун. Питання, де лишити підопічних, стало потрійним. Тож у 2019 році Віка відкрила власний готель для собак. Його символом на логотипі й візитівках стала саме Блу Мун.

Її засновниця готелю забрала від недбалих господарів. А втім Віка сама про все розкаже.

— Я забрала Мун на свій день народження.

Собаку я взяла не з притулку, але з дуже поганих умов. Натрапила на оголошення в інтернеті: продавали цуценя. Я побачила ту малечу і фон, на якому вона сиділа… Це була жахлива підлога, як у сараї, всюди бетон. Я дивлюсь і думаю: її треба звідти по-любому забирати. Перед тим я чимало розмірковувала, чи зможу опікуватися ще однією собакою і як почуватиметься Дрім. Та побачивши це цуценя, я тієї ж миті вирішила, що воно моє. 

Коли я приїхала познайомитись, мене навіть не пустили всередину подивитись, де живе собака. Я забрала її і відвезла у клініку: собака вся в блохах, покусана, жодних щеплень. Її довелося відправити в стаціонар на карантин. Там покупали, обробили, зробили всі щеплення, стерилізували. 

В англійській мові є вислів «once in a blue moon» — те, що трапляється дуже рідко. Ось тому я назвала її Блу Мун. Вона унікальна! Кожен метис унікальний за своєю природою. 

— За твоїми спостереженнями, метиси — кмітливі собаки чи їх важко чогось навчити?

— О, вони дуже кмітливі! Однак потрібно розуміти, що всі песики різні — багато залежить від їхнього життєвого досвіду та умов, у яких вони були раніше. Дрім розумний, Саммер розумний, але Мун просто суперхитрунка! Вона дуже швидко вчиться. Часто сама собі вигадує ігри. 

Вона знає: коли я приношу пакет із супермаркету, їй не можна туди лізти. Та Мун намагається мене перехитрити: закидає в пакет м’яч і таки зазирає туди. Я кажу: «Мун! Не можна». А вона дивиться на мене: «Так там же моя іграшка!».

Метиси, які бували в нас у готелі, теж усі суперкласні. Іноді вони більше бояться, ніж породисті собаки. Проте, коли вони розуміють, що їм безпечно, проявляються як дуже винахідливі й дружні тварини. Це просто любов.

— Які можуть виникнути складнощі, якщо людина бере собаку з притулку або з вулиці? Що траплялося в тебе?

— Ми приїхали з Мун додому — і почалося… Мун пісяла на ліжко. Постіль я міняла рази три на день. З часом я привчила Мун до пелюшки: вона отримувала смаколики як позитивне підкріплення. Мун прошарила, що коли вона ходить на пелюшку, отримує смаколик, і почала спеціально по трішки туди пісяти. Тепер ходить на вигул. 

Мун досі боїться ніг. Я лежу в ліжку, ноги під ковдрою. Якщо Мун помітить, як я ворухнула ногою, біжить в іншу частину квартири чи на лежанку. Я ніколи її не била. Можливо, били там, звідки я її взяла. 

Також вона побоюється незнайомців. Якщо хтось збирається до мене в гості, має спершу познайомитися з Мун надворі. Людина з нею трохи грається і потім заходить. Правило таке: не чіпати Мун і взагалі не звертати на неї уваги, поки вона сама не підійде.

— До чого ще треба готуватися, беручи собаку з притулку?

— Треба бути фінансово готовими. 

По-перше, доведеться витрачатися на корм. Моїм трьом на місяць корм коштує 10 тисяч гривень. Скільки будете витрачати ви, залежить від ваги собаки та якості корму. А ця якість впливає на здоров’я тварини. 

По-друге, — на препарати від бліх, кліщів і гельмінтів. Обробляти тварину треба весь рік. Собаці потрібно зробити базові щеплення, та є ще й додаткові. Наприклад, від розплідного кашлю. Цуценята й собаки зі слабким імунітетом до нього схильні, тому їх варто щепити.

Немало коштують заняття з кінологом, ветеринарні послуги. Я раз на пів року воджу собак у клініку на чекап. Плюс роблю їм чистку зубів. Також є витрати на повідці, іграшки, мисочки, можливо, зіпсовані речі вдома.

Будьте готові, що песик спочатку не зможе залишатися сам. До перебування наодинці його треба привчати поступово. Не можна також привчити собаку до того, що ви завжди поруч, а потім раптово залишити його самого в будинку чи квартирі. 

Песики, яких взяли під час епідемії ковіду чи на початку війни, постійно були з власниками. Потім людина в якийсь момент іде на роботу, а вони не можуть бути вдома самі. У них виникає так звана сепараційна тривога. Такі собаки починають псувати меблі або вити — це їхній спосіб вивільнити стрес. 

Неважливо, якого собаку ви хочете заводити — метиса чи ні, треба поставити собі запитання: чи готовий або ж чи готова я, що б не сталося, бути з цим собакою?

Всі ми хочемо здорових тварин, як хочемо здорових дітей, наприклад. Проте в житті може статися що завгодно. Можуть бути різні травматичні випадки. Знадобляться терпіння, час і готовність доглядати тварину. Однак усі складнощі перекриваються емоціями, відданими очима, тими миттєвостями, коли ти приходиш додому, а собаки стрибають навколо тебе, зустрічають… Або вранці ти розплющуєш очі, а собаки поруч: «Привіт, людино, чухай мене!». Ці емоції на 100 % варті всіх вкладених сил. Просто людина має бути чесною перед самою собою в тому, готова вона до складнощів чи ні.

— Чи приходять до готелю люди з метисами?

— Дуже багацько. І тішить те, що почали частіше забирати песиків із притулків і заводити безпородних собак. Сьогодні з метисів у нас Гові — Говерлочка, Міла, Мотя і Ландо. Кожен песик неповторний: немає такого більше у світі. До речі, метиси неймовірно чарівні. До нас час від часу приходить біла Теді, теж метиска. Нас уже не раз питали, що це за така класна порода!

— Розкажи про опікунів. Що мотивувало їх брати собак із притулків?

— Ті люди, яких я знаю через роботу, — дуже свідомі й залучені.

Іноді трапляється, що люди беруть породисту тварину, бо це «няшна-мілашна собачка». Вони не завжди залучені. Один породистий пес вдома з’їв пакет. Ми це помітили, коли прибирали за ним на прогулянці, і розповіли опікунам. А ті кажуть: «Та це нормально, це ж бігль!» Так, біглі активні, але це не норма поведінки. 

Перед тим, як опікуни залишать собаку в нас, ми спілкуємося, вони заповнюють анкету. Від опікунів метисів ми часто отримували набагато більше інформації про те, що песик любить, що не любить, чого боїться, що його тригерить, ніж від власників породистих.

Люди, які забрали собаку з притулку, діяли за принципом «не купуй — врятуй». Проте рятувати теж треба свідомо.

— А як гадаєш, чи змінилася ситуація після 2022 року?

— Якщо порівнювати, скільки метисів бувало в нас у готелі до повномасштабної війни і скільки їх зараз, то зараз більше. І до війни це були переважно собаки іноземців. Або з ними приходили айтівці чи люди, для яких порятунок тварин — цінність. Собак у притулках все ще дуже багато, але радує, що їх частіше забирають.

— Чи траплялися тобі випадки, коли люди відмовлялися від собак?

— За час моєї роботи з песиками було три випадки, коли їх залишали. Двічі собак просто кидали в нас. До речі, вони були породисті. А одного разу ми побачили, що опікуни відмовилися від метиса, у їхніх соцмережах. Цим собакам ми знайшли новий дім. 

Після підриву дамби Каховського водосховища ми допомагали притулку на Київщині. А до нього тоді зверталися з такими запитами: «Ми хочемо собаку забрати, але нам треба саме з Херсона» — «У нас є інші собаки в притулку!» — «Ні, ми хочемо ту». Це не дуже свідомий підхід. Ви хочете собаку, щоб що? Щоб сказати, що я такий герой і молодець, бо забрав собаку саме звідти?

Ви будете таким самим героєм, якщо заберете будь-якого собаку, який у притулку вже третій, п’ятий, сьомий рік…

— Також через війну багато людей змушені були переїхати. Якщо є тварини, це ускладнює процес, тож рятувальники UAnimals часто мусять прилаштовувати покинутих собак у притулки. 

— Як можна залишати члена родини, незалежно від того, метис це чи породиста собака? Буває, люди кажуть: «Ми їдемо і не можемо забрати собаку, це важко». Так, це важко! Але це реально. Я з трьома виїжджала за кордон і поверталася. Ви не на Марс звалюєте! Добре, коли люди хоч звертаються до волонтерів, а не просто прив’язують собаку в лісі (таке теж, на жаль, буває). 

В нас досі повно людей вважають, що пес у будці на ланцюгу завдовжки в метр — це нормально. Та ви що! І що їжу зі стола можна давати: кажуть, он у селі дають — і собаки нормально живуть. Ні, не нормально! У них вибору нема.

До собак у мене немає претензій, у мене завжди є питання до людей. Так, тварина може щось нищити чи бути зла, з нею може бути складно. Проте з поведінкою собаки можна працювати, і якщо опікун чи опікунка максимально залучені у виховання собаки, воно скоріш за все буде успішним. 

— Опікуватися собакою — ще та робота. У чому сенс таких зусиль? 

— Це те, що не дає бахнутися остаточно, якщо навіть уже нема сил. В якому б стані я не була, собаку треба вигуляти. Іноді я думаю, яким було б моє життя, якби я не завела Мун. Приходжу часом, настрій дурнуватий, всі дістали… А пес мене лизьнув, цьомнув, Мун свого крокодильчика на ноут кинула… Це просто щирі емоції, які підтримують.

Знаю про випадок, коли жінка віддавала пса, бо в неї з’явився новий чоловік і вони не подружилися. Сумно, бо пес уже ж був членом родини.

А в мене на сторінці в тіндері так і написано: «Якщо ви не готові спати в ліжку з собанями, тицяйте хрестик».

Мене часто запитували про життя середньовічних людей: що вони їли й пили, чим лікувалися, чому раділи, як кохали та в чому шукали щастя. Однак ніколи не запитували про життя середньовічних собак. Чи купували їм м’якеньку подушку та іграшки, чи вишукували незнані до того смаколики, щоб нагодувати? Словом, чи було життя середньовічних собак незрівнянно важчим, ніж сучасних?

На моє переконання, відповідь на це питання може сказати про середньовічне суспільство не менше, ніж вивчення виключно «людської» історії. У ставленні суспільства до тварин якнайкраще видно його ключові цінності. Тому пропоную поринути у складну історію собачого середньовіччя.

Складною цю історію робить зовсім не відсутність джерел. Їх багато, і вони дуже різноманітні. Складність виникає там, де ми намагаємось відділити символічне від реального. Адже собаки в середньовічних пам’ятках постають не лише як реальні тварини з плоті й крові, але також як символи — дружби, вірності, цивілізованості й навіть дикості та заздрощів.

Собаки були невід’ємною частиною середньовічних господарств. Зрештою, давні римляни так само тримали собак для охорони й товариства. Численні мозаїки «Cave canem» (у перекладі з латини — «остерігайтесь собаки») біля входу до будинків натякають на цю постійну присутність собак в античному світі.

Утім у середньовіччі охорона була лише додатковим завданням порівняно з мисливством. Уся феодальна знать мала брати участь у регулярних полюваннях, під час яких собаки були помічниками. Детально про перебіг полювань і про мисливських собак можна прочитати у трактаті «Книга полювання» Гастона ІІІ де Фуа. Граф почав писати цей трактат 1 травня 1387 року, за кілька днів до урочистості Чесного Хреста, яка знаменувала початок сезону полювань. Два роки витратив Гастон ІІІ де Фуа на написання трактату, унікального у своєму роді. Книга має 85 глав і чудових мініатюр-ілюстрацій. На одній із мініатюр художник зобразив сцени повсякденного догляду за мисливськими собаками: миття лап і тіла, підрізання кігтів, перевірку зубів тощо. Автор трактату розповідає про тварин, на яких полюють і з якими полюють, не обмежуючись формальним описом, але й говорячи про їхню психологію.

Однак мисливські собаки були значно більшим, ніж просто помічниками в полюванні: вони були друзями як в житті, так і в смерті. Це підтверджують середньовічні надгробки — гізанти. Вони рідко обходились без псів, що клубочком згорнулися в ногах господаря. Наприклад, на надгробку архієпископа Кентерберійського (у 1381–1396 роках) біля ніг господаря чемно примостився пес у коштовному нашийнику. Його очі відкриті, голова піднята — він ніби все ще охороняє спокій архієпископа.

Нашийники в середньовіччі були не лише предметом матеріальної культури чи прикрасою. Вони мали і символічний сенс. На мініатюрі «Стримані і нестримані» з нідерландського манускрипту «Пам’ятних діянь та висловів давніх римлян» за двома столами бенкетують селяни й аристократія. Хоча мініатюра і оздоблювала античний трактат, утім ілюструє вона реалії пізнього середньовіччя. Селяни нестримно п’ють, їдять і обіймаються, натомість знать чинно і благородно споживає трапезу. Спостерігачем цієї повчальної картини є пес: він стоїть між такими різними столами, ніби порівнюючи дві життєві стратегії. А те, що він має на собі нашийник, символізує тут приборкану людську природу, яка підіймається над інстинктами. 

Для порівняння достатньо поглянути на собак, що б’ються за кістку в численних пізньосередньовічних і ренесансних «Таємних вечерях». Так, на «Таємній вечері» 1527 року нідерландського майстра Пітера Кука ван Альста двоє псів б’ються за кістку біля ніг Юди. Один із них має біло-руде хутро, що нагадує руде волосся самого Юди на картині (руді люди в середньовіччі мали славу зрадників). Ці пси символізують «низьку», «тваринну» природу, зокрема й Юди, тож не мають нашийників.

У середньовіччі мисливський собака міг навіть, хай і незумисне, стати святим. Така доля спіткала ґрейгаунда, який після трагічної загибелі перетворився на святого Гінефорта. Чернець-домініканець Стефан Бурбонський у трактаті «Про забобони» переповідає цю історію, не приховуючи осуду. Якось батьки та годувальниця залишили немовля без нагляду. У цей час до колиски підповзла велетенська змія, яка надумала вбити дитину. Пес, який вірно охороняв спадкоємця, накинувся на змію й убив її. Годувальниця повернулась і побачила таку картину: кров на підлозі, морді пса, колисці та дитині. Тож жінка зробила поспішні висновки — заголосила, що собака вбив дитину. Розлючений господар прибіг і одразу вбив пса. Лише опісля всі помітили, що дитина спокійно спить у колисці, а на підлозі є рештки змії.

«Зрозумівши тоді істинні обставини справи і глибоко шкодуючи, що несправедливо вбили такого корисного пса, вони кинули його в колодязь перед дверима маєтку, накидали зверху велику купу каміння і посадили дерева на згадку про цю подію. Тепер, з Божої волі, — не без праведного задоволення писав Стефан Бурбонський, — маєток зруйнований, а його мешканці покинули його, і місцевість перетворилася на пустку. Але селяни, почувши про поведінку пса і про те, як він був убитий за гідний похвали вчинок, відвідували це місце, вшановували пса як мученика, молилися до нього, коли хворіли або чогось потребували, і багато хто там став жертвою спокус і ілюзій диявола, який таким чином вводив людей в оману. Але передусім сюди приходили жінки з хворими або слабкими дітьми, які приводили їх до цього місця».

Як тільки не намагалась Католицька церква викорінити цей забобон, але не досягла успіху. Звичай приходити і молити «святого Гінефорта» про здоров’я та одужання для себе чи своєї дитини проіснував до кінця ХХ століття.

Якщо чоловіки надавали перевагу мисливським породам — ґрейгаундам, аланам, мастифам і спанієлям, то біля жінок ми часто бачимо мальтійських болонок. На відміну від мисливських псів, які жили поза будинком під наглядом приставлених до них слуг, болонки (а від XVI століття — мопси і пекінеси) жили у приватному просторі своїх господинь. Інколи настільки близько, що пані страждали на бліх не менше, ніж самі песики.

Саме такі домашні улюбленці з’являються в тогочасному мистецтві як символи подружньої вірності. Найбільш відомим є, мабуть, «Портрет подружжя Арнольфіні» Яна ван Ейка, де між чоловіком і дружиною на першому плані стоїть мальтійська болонка, ніби уособлюючи першість вірності серед шлюбних чеснот. Її хутро майже одного кольору з вовняним плащем Джованні Арнольфіні, однак стоїть болонка ближче до жінки, пов’язуючи їх в одне ціле.

Пані дбали про наближених тварин. Із жартівливим осудом Джофрі Чосер у «Кентерберійських оповідках» зображує абатису, яка згодовувала своїм песикам смажене м’ясо та білий хліб — продукти, малодоступні для більшості середньовічних людей.

Отож, не так багато змінилося від середньовічних часів у ставленні до собак. Вони супроводжували своїх господарів усюди; їм дарували гарні нашийники та годували найсмачнішими наїдками. Гастон ІІІ де Фуа хвалився подібно до інших власників псів у всі століття: «Я говорю до своїх собак, як говорив би до людини […], і вони розуміють і виконують мою волю краще за будь-якого чоловіка в моєму господарстві». Сьогодні вже, мабуть, ніхто з нас не очікує, що нашу волю виконуватимуть слуги, утім ми все ще впевнені, що ніхто нас не зрозуміє краще за друзів-собак.

Тексти в рубриці «Колонки» відображають виключно думку автора чи авторки й не обов’язково відповідають позиції редакції UAnimals media.

Волонтерській спільноті UAnimals — рік! Зараз це понад 2 300 людей, кожен і кожна з яких по-своєму запалює в зоозахисті. Волонтери й волонтерки допомагають у притулках, долучаються до прибирань на природі, евакуюють тварин із небезпечних зон чи роздають корм у прифронтових містах і селах.

Саме з такої поїздки тільки-но повернулася Вікторія Овсяннікова. Жінка роздала центнер корму для котів і собак на Харківщині: у Золочеві, селах Губарівка й Калинове, понищених обстрілами. В таких містах і селах жителі дбають про багатьох тварин, яких покинули попередні власники.   

Вікторія й сама мешкає на Харківщині, в Богодухові. Там працює секретаркою в медичному закладі. Її чоловік, який спочатку допомагав у зооволонтерстві, цьогоріч став до лав Збройних сил.

Поза співпрацею з UAnimals Вікторія також має бурхливе зоозахисне життя. Завдяки їй та її подрузі Юлії Качкарьовій багато безхатніх тварин знаходять родини. Жінки також опікуються їх стерилізацією, щоб на вулицях Богодухова жило якомога менше собак і котів без догляду. Про все це Вікторія Овсяннікова розповідає в інтерв’ю.

Операція з вилову цуценят і зоозахист у Богодухові   

Я завжди співчувала безпритульним тваринам, але що я могла? Погодувати та й піти далі. В мене не було рішучості допомогти більше, поки не стався ось який випадок.  

У 2019 році в соцмережах нашої громади з’явилося відео про безхатню собаку в Богодухові, яка народила десятеро цуценят. У сюжеті людей просили їх розібрати. У нашому місті живе ветеринарка Юля Качкарьова — до того вона якось консультувала мене по телефону, коли захворів мій кіт. Потім ми потроху спілкувалися в соцмережах. І от ми водночас побачили пост про вуличних собак і вирішили разом поїхати й подивитися, чи зможемо чимось допомогти. 

А цуценята тим часом стали аж надто популярними: до них підходило чимало людей, а вони лякалися й ховались. Ми з Юлею протягом двох місяців виловлювали їх з-під бетонних плит і роздавали. У нас була ціла операція з вилову, і вона нас дуже згуртувала.

Завдяки цій дружбі в мене з’явилися сили й підтримка, щоб активніше допомагати тваринам. У Юлі вже був досвід пошуку домівок для безпритульних котів і собак. Тепер ми це робимо разом. А ще часто беремо тварин на перетримку, бо в місті немає притулків.

Юля безкоштовно стерилізує безпритульних собак і котів. У нас також є благодійна картка, на яку жителі Богодухівської громади переказують гроші на стерилізацію або лікування, якщо хочуть підтримати безпритульних тварин.   

Раніше богодухівці насторожено ставилися до стерилізації, особливо віряни. Вони вважали, що це гріх. А ось недавно місцевий священник стерилізував свого собаку й розповів про це прихожанам. Відтоді вони змінили своє ставлення. Кажуть: стерилізуй свою тварину — матимеш чисте сумління!

Практично всі безхатні тварини в нас уже стерилізовані. Думаю, завдяки цьому в Богодухові поменшало агресивних тварин. Вони спокійно ходять містом, ніхто їх не ганяє. Навпаки, останнім часом бачу, як тваринам почали ставити воду в парку й біля різних закладів. Багато людей біля ринку опікуються безхатніми. Ставлення в Богодухові до тварин змінюється. Сподіваюся, що й надалі конфліктів між людьми й тваринами буде мінімум. 

Юридична перемога  

У червні в нашій громаді покарали людину, яка жорстоко ставилася до тварин. Я 7 місяців оббивала пороги різних установ, щоб це сталося, і саме я заявила в поліцію.

У селі біля Богодухова є чоловік, який заводив тварин і не годував. Ми думаємо, що він вивіз у ліс свого собаку, посадивши в мішок. Собака прогриз той мішок і вижив, пізніше його знайшли люди. Але прямих доказів, що із собакою так вчинив саме власник, немає, хоча про його ставлення до тварин сусіди знали давно. Потім цей же чоловік завів собі цуценя й посадив на ланцюг. Через деякий час воно померло від холоду. 

Я не знала, як правильно діяти. Треба було викликати слідчо-оперативну групу, але приїхав патруль. Знову ж таки неможливо було довести, що дії власника призвели до смерті тварини. А я впевнена, що так і було.

Власнику присудили штраф за неналежне утримання тварини (за 154 статтею Кодексу про адміністративні правопорушення). Раніше такими справами у громаді ніхто не займався. Якщо хтось побив собаку чи завіз у ліс, казали: «Ну, то ж його собака — хай що хоче, те й робить». Тепер в нас є прецедент, коли за такі вчинки власника покарали. 

І я вже знаю, як діяти в таких випадках. 

Евакуація тварин із Харкова: бойові папуги та інші врятовані

На початку повномасштабного вторгнення ми з чоловіком перевозили багатьох тварин. Коли в Харкові почалися серйозні обстріли, в нас було тихо. Ми розуміли, що чимало людей із Харкова повиїжджають — і з тваринами там буде біда. Я була підписана на багато харківських груп, і люди справді почали там писати «заберіть собаку», «шукаємо родини для цуценят»… Ми привозили тварин з Харкова в Богодухів і шукали їм господарів. Мене найбільше дивувало, що в тяжкі часи знаходилися люди, які брали до себе тварин, дехто навіть по кілька.  

У першій нашій поїздці така екзотика була в машині! У багажнику в двох коробках сиділо по п’ятеро цуценят. На другому сидінні було дві клітки з папугами, а в маленькій переносці — морська свинка. Коли ми під’їхали до блокпоста, військові заглянули до нас у салон, а мій чоловік каже: «Вам бойові папуги не потрібні?».

Це були такі емоції, що не передати… Я зараз згадую зі сльозами на очах. Тоді було страшно, але все вдавалося завдяки людям, які згодні були брати тварин у родини.

Нам у Харкові дуже допомагала Віолетта Тогобицька, докторантка Національного університету цивільного захисту України. Вона перетримувала багатьох тварин. Віолетта живе в районі Холодної гори (місцевість у західній частині Харкова). Вона їздила на Салтівку (східна частина міста), яку тоді сильно обстрілювали, і забирала тварин до себе. А ми вже тоді зустрічалися з нею на Холодній горі, брали тварин і везли далі. Знаходилися такі люди в Харкові, які їхали в небезпечні райони заради того, щоб врятувати тварин.

Вівчарка Сара

У перші дні повномасштабного вторгнення, коли харків’яни ховалися в метро, мені подзвонила жінка. Каже: «Я ветеринарка, до мене вчора просто в метро привели собаку й попросили її приспати. Тепер сиджу в підземці з вівчаркою. Чи можна її прилаштувати?». Це була загалом здорова вівчарка на ім’я Сара. Люди сказали, що їдуть геть і не можуть взяти Сару із собою: «От хочете, ми її вам залишимо? Або щось їй вколемо, й на тому все». Звичайно, лікарка не погодилася. Ці люди прийшли на другий день знову й сказали, що спробували отруїти собаку, але отрута не подіяла. Сару просто кинули там і пішли.

Вівчарці було 9 років, і хоч не мала хвороб, в неї було поганенько із зором. Війна, люди виїжджають… І тут старенька вівчарка — кому вона треба?

Було 26 лютого 2022-го, люди боялися їхати в Харків, навіть мій чоловік відмовився. Я знайшла водія в Богодухові, який все ж поїхав і забрав Сару.

Я хвилювалася, бо це доросла собака, а в мене до того були тільки цуценята. А виявилося, що Сара дуже розумна, вихована й спокійна. Ми дійшли висновку, що собака службова, бо знала всі команди. 

Моя знайома Ольга погодилася її взяти. Настелила в котельні — там гарні умови. Та невдовзі телефонує й каже: «Ти знаєш, собака пропала». — «Як вона могла з котельні вийти, як у тебе там двері зачиняються?». Почали ми шукати. Вівчарка ж підсліпувата, до того ж у центрі жвавий рух! Я вже втратила надію, аж ось наступного дня помітила її на базарі. Сара знайшлася. 

В Ольги в тому приміщенні були камери. Ми переглянули записи: цікаво було, як же собака вийшла. Виявляється, Сара підійшла до дверей, лапою натисла на ручку й пішла собі.

Ольга брала вівчарку тимчасово, але вирішила залишити назавжди. То Сара досі живе в неї.

В укриття з цуценятами, але без чоловіка

За два роки ми прилаштували близько 300 тварин. Мене саму ці цифри вражають.

Спершу було страшно брати нових тварин додому. На початку повномасштабного вторгнення в мене було п’ятеро цуценят вдома. Я думала: «От нам доведеться швидко ховатися, то як я всіх тварин буду забирати в підвал?».

Згодом, коли в нас були вибухи, першою в підвал бігла дочка з двома собаками, а далі я з коробкою, у якій п’ятеро цуценят. Якось я застрягла з цією коробкою у дверях. За мною стояв чоловік, який не міг вийти, бо я перегородила шлях. Каже: «Розумієш, ти врятувала тварин, а мене ти тут забула!». А бувало, чоловік уже в підвалі, а я бігаю по хаті, збираю цуценят.

Мене завжди переповнює радість, як знаходжу котові чи собаці дім. І якщо я комусь живому допомогла, я собі кажу: «Віко, ти цей день прожила не дарма!». Я себе знайшла в тому, щоб бути корисною тваринам. Людина сама собі допоможе, а тварині допомогти може тільки людина.

Одна донація крові може врятувати 3 людини. А торік лише в Україні донори здали кров щонайменше 14 000 разів. Тож за роки, навіть століття існування переливання крові маємо мільйони врятованих життів. І це можливо завдяки тваринам, а саме першим переливанням крові від собаки до собаки. Тож пропонуємо зануритися в історію й довідатися, які ризиковані й часто антигуманні експерименти прислужилися для створення сучасної донації — рятівної і безпечної. 

Печінка чи серце: як влаштований кровообіг

Уявіть: надворі початок XVII століття. Коперник уже розповів, що Земля обертається навколо Сонця. Але люди все ще не до кінця розуміють навіть будову власного організму, зокрема системи кровообігу. Ще з часів Стародавнього Риму панує теорія Клавдія Галена, мовляв, печінка виробляє кров, яку розподіляє по тілу за принципом центрифуги. 

Та одна людина в Королівстві Англія заповзялася довести, що такі уявлення хибні. Це фізіолог і анатом Вільям Гарвей. Спостерігаючи за серцем живих тварин, він збагнув, що під час систоли (скорочення шлуночків і передсердь) виштовхується кров. Опісля науковець довів: клапани у венах дозволяють крові текти лише в одному напрямку — так кров повертається до серця. 

Зрештою Вільям Гарвей припустив, що кров циркулює в організмі тварин. У восьмому розділі своєї книги «De Motu Cordis» («Про рух серця») він пояснив це так: «…протягом розтинів живих тварин для експериментів, спостерігаючи симетрію та величину шлуночків серця і судин, що входять і виходять, … я довго обмірковував, наскільки велика кількість крові передається і за який короткий час це відбувається… І я почав думати, що вона може здійснювати рух по колу».

Завдяки дослідженням Вільям Гарвей виявив і описав у науковій праці, що:

• серце скорочується 1000 разів на пів години і запускає кровообіг;
• з кожним скороченням крізь серце проходить приблизно 6 грамів крові, а загалом його місткість — 43 грами;
• кров рухається колами системою кровоносних судин в одному напрямку (від серця — артеріями, а назад — венами).

Від теорії кровообігу — до практики переливання

Після відкриття Вільяма Гарвея розвиток цього напряму медицини поточився жвавіше, і вже в 1665 році лікар Річард Ловер провів перше переливання крові між собаками. Для цього він зробив кровопускання собаці середнього розміру, «аж поки сили не покинули її», а потім перелив їй кров від двох великих мастифів.

І все пройшло успішно — це, звичайно, спокушало повторити процедуру на людях. Але був один нюанс: спершу лікарі пробували переливати їм кров не від інших людей, а від… тварин. Така затія не могла обійтися без втрат: кров тварин не імітує людську через відмінності у властивостях еритроцитів серед різних видів.

Проте є дослідження, що серед перевірених тварин кров овець найбільше відповідає в’язкості людської крові. Це пояснює задокументований випадок міжвидового переливання без летальних наслідків: 1667 року французький лікар Жан-Батист Дені провів переливання крові від ягняти 15-річному юнакові та породіллі. Обидвоє вижили, проте мали важку анемію. Але не всім піддослідним пацієнтам так пощастило, були й випадки смерті. Тож незабаром переливання крові від тварин людям заборонили.

Від практики — до пояснень засад донації

У 1818 році науковець і лікар Джеймс Бланделл провів перше успішне й задокументоване переливання крові від людини до людини.

Бланделлова пацієнтка помирала від кровотечі після пологів, тому для порятунку породіллі лікар використав її чоловіка як донора. Між 1825 і 1830 роками Джеймс Бланделл провів 10 переливань крові, та лиш половина з них були успішними. Чому ж іноді кров не підходила?

Ще трохи менше століття пішло в науки на з’ясування того, що таке групи крові і як це важливо для успішного переливання. Тут найбільше завдячуємо Карлові Ландштайнеру, який в 1900-х роках описав всі групи крові й отримав за це Нобелівську премію. 

До слова, тут не обійшлося й без зоологів. У 1875 році один із них — Герман Ландуа — виявив, що під час переливання людині крові тварин чужорідні кров’яні тільця «злипаються» і руйнуються в її кровоносних судинах, вивільняючи гемоглобін. У 1901–1903 роках Карл Ландштайнер зазначив, що подібна реакція буває і під час переливання крові від однієї людини до іншої — це може спричиняти шок, жовтяницю та гемоглобінурію (аномальний розпад еритроцитів), які спостерігали після ранніх спроб переливання крові.

Спочатку на це не звернули належної уваги. Але в 1909 році Карл Ландштайнер класифікував кров людей на відомі тепер групи A (II), B (III), AB (IV) і O (I) й показав: якщо перелити кров групи А людині з такою ж групою крові, це не призведе до руйнування кров’яних клітин. Однак коли цій людині перелиють кров іншої групи — В чи АВ, то кров’яні клітини будуть нищитись. А є й універсальні донори — люди з першою групою крові (О).

Це лише короткий опис шляху до налагодженої системи донації крові між людьми. Але погодьтеся, ми добряче завдячуємо всім цим великим відкриттям тваринам. Тож чом би й їм не скористатися перевагами науки, аби жити довше та якісніше? Нумо розбиратись у донації крові між тваринами.

Тварини-донори

Приблизно в той самий час, коли дослідили групи крові людей, науковці вивчали і групи крові собак. Але тут повний перелік склали аж у 50-х роках ХХ століття. Для собак послуговуються системою DEA (dog erythrocyte antigen — собачий еритроцитарний антиген), а для котів — системою AB (вона дещо нагадує нашу систему груп крові).

Тварини, які регулярно беруть участь в донації, стають справжніми героями. Ось пес Вуді з графства Лестершир, що в Англії, врятував 88 собак — він регулярно донатив кров рідкісної групи.

Для порятунку тварин уже створюють цілі банки крові. Наприклад, у Великій Британії є Pet Blood Bank. В Україні також існують такі банки на базі наукових установ і ветеринарних клінік. 

Однак через брак донорів серед тварин науковці також шукають альтернативи препаратам крові. Наразі розглядають синтетичні колоїди та оксигемоглобін, і вони не є ефективними. Так, наприклад, синтетичні колоїди не здатні переносити кисень. А серед недоліків оксигемоглобіну — обмежена доступність і висока ціна. Крім того, такий гемоглобін виконує свою функцію лише 3 дні.

Саме тому, поки дослідники працюють, лишається спрощувати пошук донорів. Для цього в UAnimals створили «Платформу донорства для тварин». Тут реєструються ті, чиї коти й собаки можуть поділитися кров’ю, а також пошукачі донорів для своїх підопічних тварин. А далі все як на сайтах знайомств, от тільки побачення відбувається в клініці й часто вирішальне для життя тварини.

Шлях до винайдення і вдосконалення донації крові був важким. З помилками і жертвами. Нехай же отримані знання рятують якомога більше життів — і людей, і тварин. 

До того, як у нашому житті зʼявився пітбуль Піксель, я мала спершу пуделя, а потім бордоського дога. До жодної з цих двох собак я не бачила такої нетерпимості від людей, як до пітбуля. Чи справді ця порода заслужила на ту агресію, яку на неї спрямовує суспільство? Іноді мені хочеться футболку з написом «Не буль мого буля!».

Це був 2019-й. Я побачила фото тоді-ще-не-Пікселя у пості на фейсбуці: знайома написала, мовляв, хтось вивіз на трасу пітбуля й лишив, третій день не можемо забрати, нікого до себе не підпускає. Знайома шукала когось на перетримку собаки після того, як вони його таки зловлять. Я переконала чоловіка, що ми можемо взяти цього собаку на кілька днів. Чому б ні, що може піти не так?

До Пікселя ні я, ні мій чоловік не мали досвіду співіснування з пітбулями. Ми чули про них те саме, що й усі: щелепи мають кількатонне стискання, собаки агресивні, «бійцівські». Я не знаю, як ми не піддалися стереотипам у власній голові та наважилися взяти пітбуля з вулиці. Але ми це зробили. Якісь люди змогли виловити собаку на трасі та доправити його до лікарні. І ось мій чоловік по 5 годин на день сидить поруч із Пікселем і «тримає його за лапу», доки тривають крапельниці. Тоді десь і склався їхній надзвичайний звʼязок.

Памʼятаю, коли ми вперше привели Пікселя додому, моя мама лежала горілиць на ліжку, затуливши очі руками, та голосила: «Ні! Ні! Якщо ви лишите його, то ви мене тут більше не побачите! Або він, або я!». Вона боялася, що «бійцівський» пес нас усіх роздере, особливо дітей. Вона з надривом питала, навіщо ми притягли з вулиці здоровенного пса, а не миле цуценятко. І коли я відмахнулася, що не хочу морочитися зі сцяками від цуценяти, мій син підтакував бабусі: «Краще калюжі сечі по дому, ніж калюжі крові!». Так, їм усім було тяжко продертися крізь упереджене ставлення до пітбулів. Але Піксель сам пішов назустріч і продерся до їхніх сердець.

Рішення лишити його собі на постійно далося нам непросто. Собака без історії (точніше, там було забагато невідомої нам історії), зооагресивний, з купою травм. Він боявся проходити у пройму дверей, боявся занесеної руки, не дозволяв зняти із себе мірки (для зимового одягу), не вмів гратися з іграшками, не дозволяв торкатися шиї… Він потребував великого розуміння, підходу до його зраненої душі та інтенсивної роботи з кінологами. І ми за це взялися.

Ми підлаштували своє життя під нього — він був того вартий. Ми обирали дім в Ірпені з огляду на Пікселя: щоб був великий закритий двір, де він міг би бігати (через зооагресію прогулянки містом були нам майже недоступні: 34 кілограми мʼязів досить непросто втримати, особливо мені). Ми змінили спосіб життя та графіки роботи так, аби щодня вибігувати його далеко в лісі, де нікого не було.

Але, попри зооагресію, Піксель був безпечним для людей. Він був найбільш ніжною собакою з усіх, кого я знала, розумним і чуйним. Та й зооагресія в нього була скерована лиш на великих тварин: менших Піксель не зачіпав. Він охороняв гусенят, яких дали йому на виховання. Був такий ніжний до чивави Латочки, що зʼявилась у нас у 2020-му… А ще він був такий вражений світом іграшок, що цінував кожен подарунок! Піксель не знищив жодної іграшки за своє життя, натомість вилизував їх і «дбав» про них. Так, пес був дуже специфічним, але яким же неймовірним (пишу «був», бо в 2021 році Піксель не переніс хірургічне втручання і помер на операційному столі)!

Однак що не могло не вразити мене, так це ставлення до Пікселя з боку навколишніх. Практично кожна наша прогулянка супроводжувалася ворожими коментарями щодо собаки та агресивними випадами в мій бік як господині. Кожна дискусія в соцмережах щодо пітбуля, де я пробувала стати на захист породи, спричинювала вибух хейту в коментарях. І я здогадувалася, звідки це. 

Я виявляла публікації, де пітбулів подавали виключно як собак-вбивць. Наприклад, у медіа використовували фотоколаж, де нібито оскал пітбуля спрямований на дитину. Хлопчик нажахано прикриває обличчя руками, зуби пітбуля майже торкаються його лиця… А насправді тут дизайнери взяли фото пітбулів, які граються, вирізали зображення одного з них і вставили поруч із дитиною. Абсолютно маніпулятивний колаж! 

А коли в українських публікаціях йдеться про напад собак на людину, незважаючи на породу, ілюстративно до такого матеріалу часто використовують фото пітбуля. Мене такі речі обурювали! Я підсвічувала ці маніпуляції у своїх соцмережах, аби розвіяти стереотип про породу. Бо розуміла, що саме тому на нас із Пікселем так агресивно кидаються на вулиці, викликають поліцію.

Та мої читачі не хотіли чути про ці маніпуляції, вони казали: але ж пітбулі ПОСТІЙНО нападають на дітей, ось про це пишуть в американській пресі!

Навіть ті опції відпочинку, які позиціонували як дружні до собак, були нам недоступні. Люди боялися пітбулів. Ми не спускали собаку з повідця ніколи, окрім глибокого лісу без людей, постійно носили намордник. Та це не допомагало. Я почувалася затюканою весь час, куди б ми не приходили.

До Пікселя гарно ставилися лиш старі бабці, які були виключені з цього постійного інформаційного потоку про «собак-убивць». Пригадую, як гуляю в центрі, і тут бабця, ще здалеку побачивши Пікселя, гукає: «Оооооой, яка собачічка! Який хорооооший» — і до нього! А він до неї, і всі обіймаються та цілуються: зубатий крокодил і бабуся-кульбабка.

З початком війни я тимчасово переїхала до Штатів, де отримала пропозицію роботи в університеті. Зі мною була та сама Латка — чивава, вивезена з України. Але туга за пітом давала про себе знати: собаки має бути багато.

Попри всю специфіку Пікселя (а специфіка була через його непросту історію, яка так і лишилася для нас за кадром), я розуміла, що пітбулі особисто для мене — найкраща порода. Розумні та активні, віддані та дурбецькі, прості, як двері, та без «підлянки».

Після місяця шукань у нашому житті зʼявилася Буря, сіра півбуля («півбуля» — бо вона вдвічі менша за Пікселя).

Перше, що я тоді зробила, — це взяла курс інструктора з service dog (українською найкраще це перекласти як собака-помічниця). У США є три «різновиди» собак для підтримки людини: emotional support dog (або собака емоційної підтримки, вона не потребує навчання і може бути будь-якою), service dog (як-от собаки-поводирі) та psychiatric service dog (це собаки психіатричної підтримки). Останні дві повинні мати відповідні якості та проходять програму з трьох складових. Це загальний послух, далі щось подібне до курсу з поведінки собак у місті, і нарешті вони навчаються виконувати специфічні завдання залежно від потреб людини, якій допомагають. Вже у 5 місяців Буря знала всю необхідну програму, а пізніше успішно склала цей іспит.

Чому я вирішила так зробити? Памʼятаючи історію з Пікселем в Україні, я хотіла зняти всі питання до собаки через її породу. Все ж, коли на собаці червона шлея та бейджик service dog, люди дивляться передусім на це, а не на породу.

А проте, носити шлею та бейдж не довелося: не було потреби. Різниця у ставленні до пітбулів у Штатах і в Україні — разюча. Тут уже багато років існують проєкти, спрямовані на подолання стереотипів, — і вони працюють! Так, не у всіх штатах дозволені пітбулі. Але де дозволені, там вони просто собі собаки. Я мешкала в штатах Колорадо, Пенсильванії та Нью-Джерсі, тому можу розповісти саме про них.

По-перше, собаки тут не носять намордників, незалежно від породи. Ви не купите намордник у мережевому супермаркеті для тварин, бо це не ходовий продукт. Напевно, намордники є в спеціалізованих магазинах, але я особисто ніде не бачила: ні в продажу, ні на вулиці. 

По-друге, перебування собак на повідці — повсюдна вимога, до всіх порід. Нема такого, що от ці породи обмежуємо повідцями / намордниками, бо вони «вбивці», а ось ці — ні. Правила для всіх. Ви не можете спустити собаку навіть у лісі. Єдине місце — спеціально обладнані собачі парки, які є всюди, у легкій доступності. 

Собачі парки діляться на зону для «ніжних» і «грубих» псів. Бамбулисті пітбулі можуть вільно гратися в середовищі таких самих за статурою собак, без небезпеки когось затоптати… Парки чудово обладнані: тут є іграшки, стільці для господарів, вода, якісь тренажери для собак. Тому так, попри вимогу ходити виключно на повідці, є альтернатива у вигляді ось таких середовищ.

По-третє, те, що у вас пітбуль, не змінює ставлення до вас. Ніхто з жахом не забирає дітей, не сахається на прогулянці, не відводить собак: навпаки, всі готові цьомати й обіймати Бурю. Ставлення до неї чудове! Скрізь, де дозволені тварини, їй раді. Нема жодного упередження через форму її черепа чи загалом фенотип.

Притулки в Штатах переповнені пітбулями. Мені стало цікаво, чому ж так. Працівники кажуть, що ця порода є дуже популярною серед незаможних людей. Тож таких собак часто віддають у притулки, коли господарям, наприклад, нема змоги їх утримувати (в Америці це шалено дорого). Лише побачивши популярність породи тут, я зрозуміла, чому відносно часто в американській пресі, на яку посилаються противники пітбулів в Україні, зʼявляються повідомлення про напади цієї породи на людей. Все елементарно: аби умовні лабрадори були такими ж популярними, то саме ними були б переповнені притулки і саме за цією породою фіксували б найбільше нападів на людину.

А щодо «бійцівської породи», то такого в класифікації порід немає. Бійцівським може бути будь-який собака, який бере участь у боях. Історично пітбулів частіше використовували для цього, так. Спершу пращурів сучасних пітбулів використовували для цькування великих тварин: биків, ведмедів та інших. Така собі антигуманна розвага. Вони ідеально підходили, адже є сильними та витривалими. Коли ж у 30-х роках ХІХ століття цю «розвагу» заборонили, власники собак перейшли на собачі бої. З часом пітбулів селекційно вивели так, аби вони ідеально підходили для цих завдань: були ще сильнішими, мали низький больовий поріг, високу витривалість і лояльність до господарів: людина повинна мати змогу висмикнути собаку з розпалу бою і не бути укушеною. 

Собака не є бійцівським сам по собі. «Бійцівськими» собак роблять люди. Будь-якого собаку можна зробити агресивним. Ці ж люди можуть зробити його «таким, що допомагає», «помічником», «нянькою», «охоронцем». Вкладіть у будь-яку породу чи не-породу любов, і у вас буде собака-цілувака. Бийте та ламайте будь-якій породі чи не-породі психіку, ведіть її на бої — і у вас вийде «бійцівський пес».

Пітбулі — це собаки, яким не пощастило. З них вперто робили «бійцівських». Але це не те, що в їхній натурі. Тож нумо робити з них цілувак, чи що? Для цього потрібно лише терпіння, любов і звільнення від стереотипного мислення.

«Побачила на фейсбук-сторінці однієї ветеринарної клініки оголошення, що принесли приспати незряче кошеня. Я всю ніч не спала — думала про Моха — і все ж таки вирішила його взяти. Це моя перша тварина з інвалідністю. Я не знала, що робитиму з ним удома — мені було страшно», — ділиться Ірина Якименко.

Зараз у неї мешкають 8 котів, і половина з них мають інвалідність. У двох кішок порушення координації, інша має лише три лапки. А ще один кіт ані не бачить, ані не чує — це і є той самий врятований від присипляння Мох. Йому вже 11 років. 

Опікунство над тваринами з порушенням зору — це часто історії порятунку. Люди знаходять на вулиці тварину, яка встигла підхопити очну інфекцію, і не можуть покинути на загибель. Так сталося з кошеням у родині Катерини Семенюк.

«Я довго не наважувалася на те, щоб завести тварину. Але доля підкинула мені саме таку кішку, до якої я була готова. Мама мого хлопця знайшла її ще кошеням, в киці вже були проблеми з очками», — згадує Катерина. Через інфекцію маленькій Савані довелось видалити око. Після операції Катерина з хлопцем забрали її додому. 

Катерина каже, ще до Савани замислювалась над тим, щоб взяти тварину з інвалідністю з притулку: «Більшість людей в останню чергу хочуть брати додому тварину з інвалідністю. Проте це дає можливість стати кращою людиною. Усі тварини заслуговують на любов».

Та не завжди опіка над твариною з порушеннями зору — це вибір сім’ї. Іноді сліпота виникає з віком, після довгих років разом. І тут теж важливі відповідальність і любов, які не дадуть покинути хвору тварину напризволяще.

У Юлії Ведьмової 7 років жила здорова й активна собака — спаніель Лола. А тоді в собаки почалося запалення вух, і Юлія одразу звернулася до ветеринарної клініки. Як виявилося пізніше, там Лолі лише полегшували симптоми хвороби, а не лікували причину. В іншій клініці, до якої Юлія повела собаку, сказали, що вухо необхідно видалити. Та після операції виникли нові проблеми. 

«У неї на оці з’явилася червона гулька. Ветеринар сказав, що це на зір не впливає. Та одного разу під час прогулянки я помітила, що Лола не розуміє, куди їй іти. У мене був шок. Знову почали шукати інших ветеринарів», — розповідає Юлія. 

Врешті в черговій клініці виявили запалення, але воно вже спричинило незворотні зміни. Так Лола втратила ще й зір.

«Лолі пропонували видалити очі та ще одне вушко для естетичного вигляду. Ми ж не хотіли мучити собаку заради краси, — згадує Юлія. — А одна жінка навіть запитала, чи не хочемо ми приспати собаку. Мій чоловік на це відповів: “Я не буду здорову собаку усипляти”. Вона їсть, грається, спить, як всі собаки».

Про причини порушень зору у тварин

Лікарка інтенсивної терапії та реанімації Центру ветеринарної медицини «Хелс» Олена Кузнецова каже, проблеми з будь-якою зі структур ока можуть вплинути на зір — з очними яблуками, повіками, сльозовими залозами, очною орбітою черепа, м’язами й нервами тощо. Це можуть бути як вроджені особливості, так і травматичні випадки чи інфекційні системні хвороби.

Вродженими бувають аномалії розвитку і породні особливості. Найяскравіший приклад проблем із зором через породу — навислі товсті повіки, що закривають очі в шар-пеїв і сфінксів. 

«З-поміж порушень у розвитку, які призводять до проблем з очима, найчастішими є мікрофтальмія і анофтальмія. Це недорозвинення або повна відсутність одного чи обох очей. Зауважу, що собаки такого модного на сьогодні мармурового окрасу можуть успадковувати ці проблеми», — розповідає Олена.

Також є породи собак, які перебувають у групі ризику через важке перенесення травм очей. Зокрема, це мопси, ши-тцу та інші породи з особливостями очної орбіти черепа. 

«Травми очей — доволі поширена причина відвідування ветеринарного лікаря, — каже Олена. — Це подряпини кігтями або укуси, контузії через наїзд велосипедів, автівок та іншого транспорту, сторонні тіла в оці: скалки, комахи, шипи рослин».

Деякі інфекційні хвороби теж впливають на зір. Олена наводить приклади: «Герпес у маленьких кошенят може призвести не тільки до запалення, але і до повного руйнування очей. А такі захворювання, як ерліхіоз у собак, коронавірусний перитоніт чи імунодефіцит у котів, порушують окремі структури ока, судини, викликають хронічний біль».

І насамкінець погіршення зору у вікових тварин — катаракта чи глаукома — можуть бути наслідком усіх названих вище причин.

Щоб вчасно помітити, що в тварини погіршується зір, будьте уважні до неї, радить Олена. Якщо помітите зміну кольору очей, розгубленість і припадання до підлоги, натикання на предмети, звертайтесь по ветеринарну допомогу.

«Окрім загального клінічного й офтальмологічного огляду, потрібна додаткова діагностика для виявлення першопричини, уточнення перебігу хвороби. Лікар чи лікарка поставить багато запитань, і вам може здатися, що вони ніяк не пов’язані із зором. Але, будь-ласка, надавайте повну і правдиву інформацію — іноді це замінює аналізи», — каже Олена.

Коли вуха — це очі й ніс: як собі радять незрячі тварини

Під опікою Дар’ї Бугаєвської троє тварин: собака, кіт і киця. Першою в сім’ї була собака Буся, а тоді два роки тому Дар’я взяла кішку на ім’я Ванга з притулку для собак. 

«Ми з чоловіком іноді навідувалися до собачого притулку, щоб чимось допомогти. Одного разу хтось залишив там кішку з кошенятами. Ми на неї подивилися, і Ванга одразу припала нам до серця своєю незвичністю», — розповідає Дар’я.

Ванга й справді незвична: киця не бачить, її передні лапи коротші за задні, а ще вона не має хвоста. У Ванги залишилась тільки частинка одного ока, а решту вона втратила через інфекцію або травму. Так припускають лікарі, до яких Дар’я зверталася по допомогу: жінка довгий час сподівалася, що киця зможе хоч трохи бачити. Допомогти не вдалося. Та, за словами Дар’ї, Ванга й без зору має повноцінне котяче життя.

«Незрячі коти дуже добре реагують на звук: вуха — це їхні очі. Ванга майже нікуди не врізається і самотужки залазить на диван. Ідеально ходить на лоток, знає, де її тарілка, а де собача. Вона навіть горобців ловила! А найзагадковіша її здібність — знаходити коробки. Щойно вдома з’являється коробочка, Ванга за 10 секунд вже сидить там», — ділиться Дар’я.

Опікунка Моха Ірина зауважує, що у тварин із порушенням зору добре розвинений нюх — саме він допомагає орієнтуватися у просторі. Так Мох знаходить туалет, воду, їжу та іграшки. 

«Компенсація функцій одних органів чуття іншими — дуже важлива реакція організму задля безпеки і виживання, — каже ветеринарна лікарка. — Але власники не повинні розраховувати тільки на це. Ми мусимо підтримувати якість життя хворої тварини на належному рівні. Вони лише частина нашого життя, а ми для них — єдине».

«Потрібно трішки більше уваги»: як доглядати за незрячими тваринами 

«Мох спершу був хворобливим, але не через сліпоту. Тварини без порушення зору теж мають свої болячки. Тепер ми з Мохом раз на рік здаємо кров, щоб бачити, чи потрібні йому вітаміни або спеціальний корм», — каже Ірина.

Жінка переймалася комфотом кота, тому завчасно дізналася про догляд за незрячими тваринами. Виявилося, що необхідно обмежити простір, щоб тварина поступово звикала до помешкання. Тож на початках Ірина відокремлювала в квартирі ділянку для Моха серветками та парканчиком, коли кудись ішла з дому. 

А ось Дар’я каже, здебільшого вдома не доводиться створювати особливі умови для її незрячих котів. Після Ванги сім’я вкотовила ще Льоху — кошеня з очною інфекцією, яке Дар’я знайшла біля смітників. І Ванга, І Льоха дуже рідко кудись врізаються. Якщо ж так сталося, наступного разу перебудовують свій маршрут.

Коли родина переїхала в новий двоповерховий будинок, хвилювалися за котів через сходи з дірками: ануж упадуть, як будуть необережні? Дар’я згадує: «Ми зайшли в цей дім і відразу поставили їх лапками на сходи, щоб коти їх відчули. На це пішла рівно хвилина. І все: коти зараз гоцають тими сходами без падінь».

Для облаштування простору незрячим тваринам Олена Кузнецова радить: «Заплющіть очі і подумайте, як би вам було зручно у такому стані. Так ви краще зрозумієте хвору тварину. Звісно, все повинно бути на своїх місцях, усуньте перепони на шляху до миски з водою, кормом, пелюшки і місць відпочинку. Повідомте про це всім, хто вас навідує. На прогулянках тримайте тварину на короткому повідці. Бажано гуляти усамітнено».

Якщо йдеться про тварин з одним оком, то лікарка каже, вони досить добре пристосовуються. Але завжди залишається ризик щось недобачити. Катерина підтверджує: «Буває, Савана врізається в якісь поверхні, особливо коли сильно заграється. Але наша кішка дуже активна. Вона навіть перестрибує з дверей на двері, якщо вони відкриті. Я ще не бачила, щоб таке робили коти з двома очима!».

Однак ветеринарка наголошує, що важливо звертати увагу на щоденну гігієну тварин з одним оком: «Чим і як правильно користуватись, запитуйте у лікаря. І ніякого протирання чаєм!».

Що ж до Лоли, яка втратила зір у 8 років, то Юлія після операції часто водила її на огляд до ветеринара, але зараз це не потрібно. Час від часу собаці призначають уколи, щоб зняти запалення, і дають зволожувальні краплі для очей. А ще Юлія що три тижні возить Лолу на грумінг, де собаку миють, стрижуть і вичищають їй вушка. Опікунка також зауважила: після втрати зору Лолі потрібно трішки більше уваги й тактильності, ніж раніше:

«Ми спимо в одному ліжку. Раніше Лола могла прийти до мене сама, а зараз я беру її на руки і несу до ліжка. Вона притуляється до мене та засинає. А коли я готую їсти, Лола впирається мені в ногу і сидить. Ми все робимо разом».

Тварини з порушеннями зору, як і без них, такі ж пухнасті (або ні), спокійні чи бешкетні, горнуться чи показують характер. Вони теж потребують дбайливих і відповідальних людей. 

На ВДНГ людно: у 6-му павільйоні проходить тату-фестиваль. А на сходах перед ним — дівчина з блакитною переноскою для котів. Вчора вона мала стати моделлю для тату-майстра, проте переплутала дні й запізнилась. Тепер замість нового візерунку на шкірі має пухнасту чорно-білу подругу: «Я пішла гуляти виставковим центром, а в павільйоні № 4 день адопції тварин. І там вона — Лінда. Так колись звали мою собаку — дуже сумую за нею, тому дам киці інше ім’я».

Отже, для поки що Лінди фестиваль «Adopt Me Days» завершився — вона прямує у блакитній переносці в новий дім. Але сотні котів і собак з 60 благодійних організацій все ще чекають на своїх людей у павільйоні. 

Міра з Новообухівської траси

Біля входу відвідувачів зустрічає велика собака. Це Міра. Її ледь живою знайшла Альона на Новообухівській трасі, виплекала і вже готова передати в хорошу сім’ю. Може, зараз?

«Я дуже хочу її забрати, у нас із хлопцем приватний дім, — ділиться Лєра, чухаючи Мірі пузо. — Не можу додзвонитись до нього, чекаю».

Та Альона скептична: «Люди підходять, їм подобається Міра. Але вона велика. Тому думають…» 

Праворуч від входу — собаки, ліворуч — коти. Всюди вивіски, вказівники, стенди компаній-партнерів. Панує святкова атмосфера: видають ветпаспорти, роблять подарунки. У центрі павільйону — фотозона: тут фотографується молода кото- чи собакородина. 

Але є й офіційна частина свята: майбутні опікуни підписують договір про утримання. У ньому вони зобов’язуються добре піклуватися про тварину і скидати час від часу в притулок чи волонтерам фото- та відеодокази, що з нею все гаразд. Якщо раптом щось іде не так, повертає тварину. У договір вписують паспортні та інші дані. Так убезпечують тварин від безвідповідальних людей. 

Тим, хто ставить свій підпис у договорі, на перший час дають корм для тварини, іграшки та інші необхідні речі. Плюс усі коти й собаки вже оброблені від паразитів і щеплені. 

Цуцик із Донеччини

Біля масивних колон павільйону — манежі для цуценят. Вони граються, пролізають крізь щілини. Волонтери їх ловлять сміючись. Найменшому цуцикові — місяць.

«Військові привезли з Донецької області. Дуже втомився, спить. Він один вижив: ні мами, ні братів-сестер не знайшли. Зараз третина тварин у нашому притулку — від військових. “Сіріус” переповнений, але їм ми відмовити не можемо».

Кільком песикам цього притулку вже пощастило: вони облаштовуються в нових домівках. Але під опікою Олександри ще понад 3 000 тварин. Навіть якщо одна з них поїде додому, це буде великим успіхом. Кожне життя важливе. 

«Бійцівських» порід не існує

У великих клітках — «страшні та небезпечні громили бійцівських порід» із благодійного фонду «Пітбульхелп». Тато з трирічним сином підходять до однієї з кліток:

— Вони дуже агресивні?

— Ні, — відповідає засновниця фонду Альона Кутіль. — Вони для людини зроблять усе… Тільки інших тварин не люблять. Краще брати в сім’ю, де вони будуть одні.

Альона прагне донести людям, що пітбулі, стафи, бульдоги та інші породи, якими нас лякали, насправді добрі та лагідні. Вона гладить пітбуля Лою і розповідає:

«У 90-х було модно “пацанам” заводити таких собак, щоб виглядати загрозливо. Звідти і пішла про них дурна слава. Ці породи настільки віддані людям, що заради них готові помирати і вбивати одне одного. Тому їх використовують для собачих боїв. Але щоб надресирувати так собаку, потрібно дуже багато часу. Вони не хочуть нападати». 

«Страшна й небезпечна» Лоя тикається в Альону мордою і падає на спину, мовляв, гладь мене. Її врятували з живодерні, де побита й голодна Лоя сиділа на ланцюгу під лютневим снігом. Невідомо, як вона не загинула тоді. Зараз собака спить у двох ковдрах: короткошерсті породи сильно мерзнуть. Лої 5 років — це чудовий вік, щоб поїхати у новий дім.

«Коли берете дорослу тварину, точно знаєте її вдачу і чи підходите ви одне одному. А “бійцівських” порід не існує. Це міф», — каже Альона.

Забрати всіх

Павільйоном проходить дівчина в сльозах.

«Тут часто плачуть, коли не можуть взяти ще одну тварину. Або забрати їх усіх, — пояснює організаторка «Adopt Me Days» і власниця Гостомельського притулку Марія Вронська. — Сумна реальність така: як би ми не старалися, близько 80% тварин залишаться у притулках. Тому там у них мають бути хороші умови».

На питання, чому вона цим займається, каже: «Мама навчила поважати тварин… Не просто любити, а поважати».

Марія дістає з клітки цуценя та притискає до себе. Тут взагалі багато хто носить собак на руках, наче дітей. Майбутні опікуни теж беруть їх на руки — обережно, лагідно. Притискають до серця і подумки питають: «Ти мій чи ні?».

Хаскі Вінтер і кошеня Кай

Разом із безпорідними та метисами, у притулках є й порідні тварини:

«На жаль, зараз легко й дешево купити тварину без документів. Набридло — викинули, — з гіркотою каже волонтерка з команди «Пітбульхелп» Настя. Вона виводить красуню хаскі розім’яти лапи. — У Вінтер була зламана лапа… Я її ви́ходила, виростила. У мене ще дві собаки, а хаскі потрібно багато уваги. Може, тут знайдеться той, хто зможе дати їй кращі умови. Та підсвідомо я радію, що фест добігає кінця, а вона ще зі мною».

«Тримайте паспорт, вітаю!» — поруч сім’я бере під опіку смугасте кошеня. Поки мати оформлює документи, її син Ростислав чекає за столиком. Хлопець каже: «Це дуже спокійне кошеня. Ми назвали його Кай. Я уже його сильно люблю».

Далі Ростислав з мамою та Каєм отримують купу пакетів із корисностями й позують у фотозоні перед камерами. 

Такий фест обходиться більше ніж у пів мільйона гривень. Гроші надає спонсор — магазин товарів для тварин «Pethouse». Завдяки підтримці організатори облаштовують красивий простір, куди приємно зайти. Не всі можуть доїхати до притулків, тому «Adopt Me Days» — чи не єдина можливість показати тварин звідти.

Та під кінець фестивалю собака Міра досі не поїхала додому, а маленький цуцик так і залишився на руках Олександри Мезінової. Може, їхню щасливу історію розповімо наступного разу?

Захистити тварину чи пройти повз? Здавалося б, вибір очевидний. Але іноді нам банально бракує знань, як діяти, і ми сподіваємося на інших. Ставайте тими обізнаними «іншими» з нашим тестом. В його основі — реальні кейси й коментарі юристок UAnimals про жорстоке поводження з тваринами.

Кожне життя цінне й важливе, а отже, його не можна знічев’я припинити. Про це йдеться й у статті 17 Закону України «Про захист тварин від жорстокого поводження». Там чітко окреслили, за яких обставин припустимо приспати тварину, і в цьому переліку немає причини «набридла», «з нею складно» чи «нам треба поїхати кудись без неї».

Єдині валідні приводи для евтаназії хатньої тварини — це припинення її страждань, якщо це неможливо зробити в інший спосіб, та її хвороба на сказ або інше небезпечне захворювання.  

Присипляння ж здорових тварин — це антигуманна практика.  Та, на жаль, як показало розслідування, це досі відбувається в українських клініках.

Ми в UAnimals media зважували, чи слід називати клініки, де погодилися приспати здорову тварину — чи не додамо їм цим «вдячних клієнтів». Однак вважаємо, що користь від публікації переважить потенційну шкоду — зокрема, сподіваємося, що названі клініки якнайшвидше відмовляться від негуманної й незаконної практики. Закликаємо власників тварин і ветеринарів не забирати життя — завжди можна пошукати тих, хто візьме під опіку. Подаруйте тварині другий шанс.

Історія одного собаки

У Річі цілих 8 років була родина. 

Колись його прихистила Марина і вони спершу були тільки вдвох. Потім у Марини з’явився чоловік. Згодом — двоє маленьких дітей. Річі ставився до них з осторогою, потім — просто поблажливо, а з часом навіть полюбив.

Інколи він, щоправда, поводився нечемно — гриз меблі, їв лайно чи блював на лежак, але з ким не буває. 

Коли почалася повномасштабна війна, Річі не дуже зрозумів, що за гучні пронизливі звуки лунають знадвору посеред ночі й чому всі бігають у ванну чи коридор. Потім адаптувався і почав вибігати першим. 

Якось зранку прокинувся — а всі щось обговорюють, називаючи його ім’я. 

Родина зібралася переїжджати за кордон. Знайшли непоганий варіант у Південно-Східній Азії. Але везти туди літаком пса, заздалегідь робити документи, як і прилаштовувати Річі у нову сім’ю чи притулок в Україні — це у плани не входило.

Тому Марина почала пошук клінік, де є послуга евтаназії. Бажано — щоб записатися можна було вже на сьогодні-завтра. В ідеалі — аби сама процедура не зайняла багато часу.

З такою легендою я дзвонила у столичні та регіональні ветеринарні клініки в межах розслідування, чи реально нині в Україні приспати здорову тварину.

Пошук клінік. Перша евтаназія

Марина не дуже розуміла, з чого почати пошук, тому пішла інтуїтивним шляхом. Річі загалом був здоровим і витривалим 22-кілограмовим собакою, тож контактів дружніх лікарів і клінік, де все можуть зробити професійно, у Марини не було. Вона загуглила «ветеринарна клініка» і за одним із перших посилань перейшла на сайт із рейтингом клінік — переважно київських. Відтак Марина почала телефонувати за списком.

У першій, Ветеринарній клініці доктора Медведєва, їй відмовили. Сказали, що спочатку лікар оглядає тварину та робить висновок. Мовляв, евтаназують лише тих тварин, яким не можна допомогти. Марина про всяк випадок уточнила, чи знають там місця, де таки можуть приспати здорову тварину, але їй відповіли «Ні, не знаємо» і кинули слухавку.

Але що ж, ніхто не казав, що буде легко.

Марина подзвонила у клініку «Ветпрофі», де докладно пояснили логіку своєї відмови: 

«Ми робимо таке виключно за медичними показами. Тільки у тому випадку, якщо тварина мучиться і немає жодних інших способів припинити її страждання. Здорову собаку усипляти заборонено законом, ніхто не має на це права. І це правильно. Треба прилаштувати в добрі руки, якщо немає з ким залишити».

Марині не дуже треба були ці моральні настанови, тож вона продовжила пошук. У «Vet-help», «Друг» і «Пандочка» поцікавились, чи собака невиліковно хвора. Якщо ні, «до побачення» — за бажанням власників таке не роблять. У «Талісмані» коротко сказали, що таким не займаються, і порадили шукати ще.

У клініці «Звірополіс» Марину переконували, що вбивство — найгірше з усіх можливих рішень. 

«А ви не пробували йому просто нову домівку знайти, а не вбивати? Краще віддати пса в притулок, де його можуть взяти інші люди, і він буде жити. А не просто вбити, бо ви не захотіли взяти його із собою. Гарного дня».

День у Марини вже не був гарним, бо моя персонажка відверто задовбалася слухати відмови. Вона хотіла розв’язати свою проблему раз і назавжди, і нарешті їй почало щастити.

У ветеринарному центрі «Animal Clinic» спершу таки поцікавились, чи є показання до евтаназії. Марина розповіла ситуацію: так і так, переїжджаємо всією родиною, собаку взяти не можемо, 8 років, 22 кілограми. Думала, зараз знову почує відмову. Але ні. Просто зорієнтували, що вартість на собаку такого розміру становитиме 3 600 гривень, а процедура проста: «Ми вас записуємо, ви під’їжджаєте на евтаназію. Є клініки в Дарницькому, Печерському районах і на Софіївській Борщагівці».

За додаткову плату можна залишити собаку на кремацію у двох форматах: загальну та індивідуальну. Індивідуальна передбачає повернення праху в урні, загальна — ні.

Про всяк випадок Марина уточнила, скільки це триватиме (аби спланувати свій робочий день) — 20-30 хвилин. Перепитала, чи не буде якихось розмусолювань, оглядів лікаря та обстежень до «уколу» — відповіли «Ні, тут не буде».

Так Річі записали на його першу евтаназію — на завтра на 10:30.

«Кожен як хоче, так і пляше»

Наше розлідування тим часом триває. Тож про всяк випадок Марина вирішила записати Річі ще на декілька візитів і обдзвонила решту клінік зі списку. 

У ветеринарній клініці «2ЛайфВет» було дешевше — 750 гривень за 22-кілограмового собаку. Записали на 14:30, анонсували процедуру тривалістю до 30 хвилин. Марина знову уточнила:

— Я дзвонила в інші клініки, й там відповіли, що треба собаці пройти обстеження попередньо, і це може тривати довго. Можна без цього всього?

— Так, можна, ми завжди так робимо. Ви приїжджаєте, ми заповнюємо на вас карточку, ви вирішуєте — кремація чи ні, оплачуєте — і все: заносите тварину і можете бути вільною.

— Та я думаю, що собаку можна не заносити, він сам зайде, — відповіла Марина.

— Тоді завтра о 14:30.

— До побачення!

Так Річі записався на другу евтаназію на завтра.

У ветеринарних центрах «Лікар Бо», «Сітівет», «Рудий кіт» і Ветеринарній клініці Оболонського району Марині знову відмовили: евтаназія лише за медичними показаннями. У «Сімейному улюбленці» — теж. Порадили звернутися в притулок чи до волонтерів, пояснити ситуацію та знайти людей, які зможуть прихистити собаку. Від додаткових грошей теж відмовились — мовляв, справа в гуманності. А ще дали покрокову альтернативну до евтаназії інструкцію: написати пост, підібрати фотографію, розмістити оголошення в групах.

У Ветеринарній допомозі Лесі Романюк запропонували найшвидшу та найзручнішу опцію для Марини — привезти собаку вже за кілька годин, увечері.  Спершу у клініці спитали про вік і розмір пса та причину евтаназії. Марина традиційно розповіла свою історію.

— Тобто собака здорова? — уточнила лікарка.

— Вже трохи старувата, але відносно…

— Я вас зрозуміла. Ну добре, приїжджайте на 19-ту.

Після узгодження адреси Марина спитала, скільки триватиме процедура — традиційно хвилин 20. Їй порадили взяти із собою рядно, аби покласти тіло пса після евтаназії. Укол на таку вагу коштує 3 тисячі гривень, ще тисяча — поховання.

— Добре, що у вас все так швидко триває, бо мені казали, що треба робити обстеження ще до евтаназії, — від імені Марини я дала другий шанс.

— Для чого обстеження, я вибачаюсь? Це риторичне питання, я просто мислю вслух. Для чого обстеження? Що я з цим аналізом буду робить як лікар?

— Казали, що без цього вони не можуть… Без медичних…

— Показань? Так це їхні внутрішні протоколи, в нас немає таких. Кожен як хоче, так і пляше.

«Ми там завжди закопуємо»

Коли список топових 20 клінік завершився, Марина вирішила випробувати ще один шлях — загуглити «евтаназія тварин клініка». У цьому списку вже були ветеринарки різних регіонів: Дніпро, Харків, Київ, Львів, Рівне. Марина захопилася і продзвонила близько 35 клінік у різних містах. У «Зоолюксі», «Elitvet», «Vetmed», «VetPoint», «Vetmedcomplex» та «Exvet» відмовили, посилаючись на незаконність дій і медичні покази.

У львівській «Vetiko» були більш зговірливі. 

На питання «Скільки коштує?» відповіли загадково: «Багато, а що сталося?». Марина переказала легенду, її вислухали. Уточнили вагу. Озвучили суму: 7 тисяч гривень, ще 2,5 — поховання. Можуть приїхати й додому. Але все-таки домовились про візит у клініку — вдома діти, Марині не хотілося, аби вони це бачили.

У цій клініці було найшвидше — 10 хвилин на евтаназію. І найдорожче.

Так Річі запланував свою першу поїздку до Львова.

У київській «Abdem» процедура коштувала майже уп’ятеро дешевше — 1 760 гривень. Запис на завтра, півгодинна процедура, можна просто залишити собаку і поїхати. На питання щодо попередніх обстежень чи чогось такого відповіли:

«Ні, у нас якщо вже привозять на евтаназію за рішенням клієнта, то відразу вводять тварину у стан сну, а потім вводять ін’єкцію, яка припиняє життя».

Так Річі записали ще на одну евтаназію.

У рівненській клініці «Айболіт» евтаназія коштувала 1 200 гривень. Процедура швидка — щонайбільше 15 хвилин.

— Ви можете просто оплатити й піти. Вводиться наркоз, тварина засинає, вона в глибокому сні. Після цього зупиняється дихання і серцева діяльність. Це гуманно і безболісно. 

За додаткові гроші — захоронення.

— Це, скажімо так, ще 1500 гривень, ми закопуємо там, як на Шпанів їхати, там така лісопосадочка є. 

— Це там цвинтар?

— Ні, ні. Нема в нас такого, на жаль. Це просто там дерева ростуть біля поля, я там закопую тваринок. Або вже самі десь займайтесь цим усім.

Так Річі ледь не закопали в лісосмузі.

З 35 клінік, які мали опцію усипляння тварин, 6 погодилися на евтаназію здорового пса.

Що про це каже закон?

Стаття 17 Закону України «Про захист тварин від жорстокого поводження» забороняє умертвляти тварин для регулювання їхньої чисельності на вулицях. Пряма заборона передбачена лише для безпритульних тварин. З хатніми — дещо інша ситуація, як пояснює юристка UAnimals Анастасія Гевчук.

«Якщо ми говоримо про домашню тварину, її згідно з цим законом можна умертвити лише для припинення страждань, які неможливо припинити в інший спосіб, або ж у разі хвороби на сказ, чи іншої хвороби, що підлягає повідомленню. Якщо тварина здорова та не страждає від важкої хвороби, її заборонено умертвляти», — каже юристка.

Але є одне «але».

Чинне законодавство не передбачає прямої відповідальності за евтаназію здорової тварини.

«Кримінальний Кодекс у статті 299 передбачає покарання за жорстоке поводження з твариною, що спричинило каліцтво або смерть. А евтаназія, згідно із законодавством, сама по собі жорстоким поводженням не вважається», — пояснює юристка.

Водночас президентка Всеукраїнської спiлки громадських органiзацiй «Асоцiація зоозахисних органiзацiй України» Марина Суркова каже: «Є відповідальність за порушення правил поводження та утримання тварин. Тобто дотримання вимог до проведення евтаназії, зокрема підстав для евтаназії, — це про гуманне поводження. І їхнє порушення тягне за собою відповідальність. Проте, наскільки я знаю, ще немає жодного такого прецеденту».

Анастасія Гевчук із нею погоджується: «Судова практика за статтею 299 Кримінального Кодексу України переповнена справами щодо жорстокого умертвіння тварин, тоді як справи щодо евтаназії, коли її здійснювали за бажанням власника чи власниці щодо здорової тварини, відсутні. Таким чином, евтаназію здорової тварини можна кваліфікувати за статтею 299, проте ця практика не популярна і не набула такого тлумачення в Україні».

Правила утримання і поводження з домашніми тваринами затверджують органи місцевої влади. Скажімо, у Львові та Одесі евтаназію допускають виключно за висновком ветеринарного лікаря чи лікарки.

«Відповідно, якщо не буде згоди чи висновку ветеринарного лікаря, такі дії можна кваліфікувати як адміністративне правопорушення за статтею 89 Кодексу України про адміністративні правопорушення», — пояснює Анастасія Гевчук.

Якщо ж власник чи власниця надає згоду на таку евтаназію, порушення все ж не фіксують.

Висновок такий: здорову домашню тварину заборонено умертвляти, але притягнути до відповідальності власників і ветеринарів може бути дуже складно. 

Тому юристи та юристки працюють над проєктами щодо прямої заборони евтаназії з чітким переліком хвороб, для яких пропонують зробити виняток. А також — над тим, щоб законодавчо закріпити відповідальність за порушення такого закону.

«Ми продумуємо відповідальність ветеринарних лікарів за недбале, неналежне лікування, зокрема і за незаконну евтаназію. Це на часі, і  якраз триває обговорення цих питань серед зоозахисної спільноти із залученням фахівців у сфері ветеринарії», — каже Марина Суркова.

«Ми поки напрацьовуємо матеріали для майбутнього проєкту, оскільки тут дуже багато “але”. Таке явище, як евтаназія здорової тварини, — це про бажання позбутися. Проте ми дуже хочемо, щоб евтаназія була виходом лише у крайніх випадках для припинення страждання тварини», — додає Анастасія Гевчук.

Світлина: © nenovbrothers via Canva.com

Софа зазирає мені через плече. Яблука, якими я її пригощала, давно з’їдені. І тепер великими м’якими губами вона хапає край об’єктива, а тоді язиком проходиться по лінзі. Що ж, об’єктив облизав кінь. А втім, навіть так усе, на що б я тут його не направила, видається живим і яскравим.

Софа живе у притулку «Пегас» серед лугів Дніпропетровщини.

Крім коней, тут живуть інші свійські тварини, коти, собаки та дикі звірі — усіх понад 800. Як у невеличкому селі в центральній Україні з’явився цілий осередок порятунку тварин? Вирушаймо — дізнаємось.

Прибулі звідусіль: Нулик і кози зі стріхи гаража

Якась година їзди від Дніпра, і ми звертаємо з траси на Малозахарине. Минувши його, котимося ґрунтовкою подалі від людських осель. Нарешті серед левад чути перегавкування. Приїхали.

«Сюди приходиш — і в тебе інший настрій. Ти з кожним вітаєшся. Це своя атмосфера, яку словами не передати», — усміхається Сава, керівник притулку. «Он там єноти у нас, вони негостинні, вічно відсипаються. Ходімо до свиней краще».

До свиней так до свиней. Проходимо повз стайні, за ними — територія, де живуть свині: декілька домашніх, чимало в’єтнамських, а в останньому відсіку — вепр.

«Цей вепр втік із ферми, і ми його забрали до себе, — каже Сава. — До нього заходить тільки Вова, щоб почистити. А я скільки вже тут працюю, все одно до вепра в стійло ніколи не зайду! Чесно кажучи, я його боюся. Ходімо ближче, я вас познайомлю».

Вепра звати Сьома, і в знайомстві він швидко переходить до панібратства: вимагає, щоб його чухали. Для цього тут є спеціальні щітки. Сава просить пошкрябати Сьомину щетину того самого Вову. Чоловік розказує: «Я до нього: “Сьома, Сьома!” — і він слухається. Але про всяк випадок із лопатою заходжу, щоб затулитися, якщо в нього зіпсується настрій».

Настрій у Сьоми нормальний. Поруч випускають із хліва кіз. Сава показує кількох із них: «Ось херсонські козенята — ми їх зняли зі стріхи гаража в Херсоні».

Коли росіяни підірвали Каховську гідроелектростанцію, багато місцевих із Дніпропетровщини купували човни й їхали забирати тварин, розповідає чоловік. Тоді з міста привезли в «Пегас» близько 200 собак. Серед них — маленька Чапа. Сава пригадує: «Ми під’їжджали до Антонівського мосту. ЗСУ нас попередили, що туди краще не їхати, бо там постійно йде артобстріл. Ми ризикнули. З-під мосту виїжджаємо — тут біжить собака. Починається обстріл, ми чуємо, як летить… Уявляєте цей адреналін! Різко зупиняємося, намагаємося зловити цю собаку. Вона контужена вже була, боялася різких звуків. Я схопив собаку, і недалеко від нас упали два чи три снаряди».

Тутешні коти мають проблеми зі здоров’ям. Усіх, кого можна було роздати, прилаштували. Собак набагато більше. Безпритульних тварин у «Пегасі» вже приймати не можуть: немає вольєрів. Зараз забирають лише евакуйованих із гарячих точок. «Оцей у нас глухий, з Бахмута, контужений, — представляють мені старенького пса, що живе перед будинком для карантину. — «А оце Нулик — знаєте чому? Він з фронту, з нуля приїхав».

30 врятованих пегасів 

«Ну що, ходімо!» — до мене підходить усміхнена жінка з відром моркви.

Це Олена Русіна, засновниця притулку. Відро ми беремо із собою в стайні, і по морквину одразу ж тягнеться Бембі. У неї трохи скривлений ніс, та навряд чи її це хвилює. Малою Бембі мала мізерні шанси на виживання. З таким дефектом носу, як у неї, кінь майже не може навчитися їсти самостійно. Бембі виставили на продаж, і її купили в «Пегас». Тут їй довго терли овочі й фрукти, привчали їсти. І ось вона спокійно відкусує яблуко в мене з рук.

Перші коні в притулку з’явилися 2013 року, ще в Антонівці. Зараз, в Малозахариному, їх 30.   

Усі ці коні — з особливостями. Ніхто з них не може бути «робочою конячкою» — хто через вік, а хто через здоров’я. Майже всіх викупили у власників, які віддавали їх на забій.

«Нам дзвонили люди, що треба допомогти коровам, вівцям, коням… Але розумієте, як важко ухвалити таке серйозне рішення? Їм же треба місце, догляд, утримання. Навіть здорового коня утримувати дорого, а тут хворий! Ми все ж пішли на ризик, взяли, і у нас вийшло», — згадує Олена.  

Серед коней є тезко самого притулку — Пегас. Має травму ноги, тому власникам було ясно: жеребець не зможе возити вантажі чи вершників. Тепер він живе тут.

Найбільше проблем, напевно, у кобили Любаші. В неї трапляються напади гіпоксії: тварині важко дихати, і її доводиться підключати до кисневого апарата. Кобила Адель має онкологічне захворювання. Кінь Блек, колишній спортсмен, тепер не може опиратися на задні ноги, як раніше. Цим тваринам краще жити в спеціалізованому приміщенні.

У притулку саме планують збудувати стаціонар для хворих коней. Там буде м’яке покриття і всі умови для роботи ветеринара, щоб надати тварині допомогу на місці. 

Притулок, що з’явився на дачі  

Олена отримала технічну освіту, а у 33 роки вирішила, що їй треба дещо інше. Жінка лікувала безпритульних тварин і вже поселила на дачі кілька десятків собак. Тому пішла вивчати ветеринарію: «Я не збиралася працювати в клініці — це треба було для моїх собак, — каже Олена. — Дівчата з навчання помагали: після занять швидко в машину — і на дачу. Там усіх полікували й назад. Коли всі почали користуватися інтернетом, стало легше знайомитися з такими ж. Хтось когось рятує, а везти потім нікуди! Їх же не викинеш!».

Ось так у 2006-му на дачі, яка тоді належала Олениному татові, утворився притулок для тварин. Однак там їм згодом стало тіснувато. 

У 2012-му всі собаки переїхали з дачі в село Антонівку. Там уже з’явилися свині й кози. Проте з Антонівки теж довелося перебиратись: у травні 2016-го на притулок зійшов селевий потік, яким на півтора кілометра віднесло будки та вольєри для собак. «Води в хаті було по шию. Тварин ми виносили на руках проти течії», — згадує працівниця притулку Яна. Люди й тварини досить швидко виїхали в Малозахарине, на підвищення. Почали розбудовувати «Пегас» вже там.

Ну а тато — власник дачі, де все починалося, — спочатку був налаштований скептично. Тепер і сам бере участь у житті притулку: «Тато допомагає навіть не уявляєте як! Ото він бурчав-бурчав, а тепер бере до себе на перетримку собак. А ще в мене є прийомчик: ми тут взагалі-то не плачемо, але для тата я навчилася. У нас були цуценята з ентеритом. Я оце телефоную, плачу, кажу, тату, будь ласочка, візьми їх до себе… І він погодився, ще й возив у клініку на процедури. Насправді батько мною пишається».

Оленин син Михайло теж допомагає притулку. Саме він будував перші вольєри, зробив огорожі для левади й зону для купання коней. Коли я приїжджаю в притулок, Михайло якраз будує стаціонар для хворих тварин.   

Робочі дні й ночі  

«Пегас» поділений на 4 зони: так звана дика, зона котів, зона собак і господарський двір, де живуть свійські тварини. Ця зона — місцева особливість і навіть гордість: «Пегас» серед зоозахисників знають як один з найбільших притулків зі свійськими тваринами.  

«Вихідні можуть бути пару годин. І ти щаслива, що є ці дві години. Але стоїш і не знаєш, що з ними робить. Бо ти звикла весь час бути в режимі», — каже Олена. Вона перебралася жити в село. Інакше вже не виходить: «У притулок, буває, вночі привозять хворих, тоді висмикую медсестру просто з ліжка. Або щось із кимось сталося, а вже глупа ніч! Телефоную лікарці — каже: “Я вдома, добре вже, везіть!”. І тоді веземо тварину до неї… Такий у мене спосіб життя».

Так, у притулку працює медсестра, навідується лікарка, а до копитних приїжджає коваль. В Олени ж основне завдання — все спланувати, особливо продумати логістику: кого і куди везти. Безпосередньо з тваринами працюють люди із села, всі між собою знайомі.

Поки я витягаю диктофон, вони збираються на подвір’ї біля купи з дровами. Всі зосереджені, а один з працівників націлився на купу сачком. Виявляється, вони підстерігають кота: йому треба зробити процедури, але хитрун ховається під дрова.

«Якщо я вільна, то теж працюю з тваринами, — розказує Олена. — Он коня Руслана треба ганяти на корді для здоров’я його ніг. Іноді йду до собак — їм потрібні увага й спілкування. Нема такого, щоб я щодня одне й те саме робила».

Задачі на множення 

Олена й показує виписку з рахунку: «Ого, в який мінус я іду! У мене кредиту 36 тисяч. Це клініка, сіно, аптека… А тут навіть витрат на бензин нема!».

Притулок живе за рахунок пожертв, іноді кормом для собак і котів допомагають благодійні фонди. Проте із сіном сутужно:

«Люди швидше донатять на котів і собак, — пояснює Олена. — А якщо пишеш, що тобі коней нічим годувать… Це важче. Якби були гроші, коли покоси йдуть, ми б закупили сіно заздалегідь — тоді й ціна найкраща. Того року тюк сіна в сезон коштував 50 гривень, а зараз — 75, 80, 100… Тюк — це їжа одного коня чи корови на день. На верблюда — 2 тюки. На 3 віслюків — 1 тюк. Але на сіно найважче зібрати гроші».

Яна і її дикуни

«Лєна діє серцем. А я відповідаю за раціо», — говорить Яна.

Жінка працює в притулку ще відтоді, як він з’явився в Антонівці. З Оленою вони познайомилися перед новим роком у 2012-му. Відтоді співпрацюють. 

«Мені було 17 років, — розповідає Яна. — Я працювала диспетчеркою у фірмі-перевізнику. Хтось викинув цуценя, і воно бігало біля моєї роботи. Прикольне таке. Я розуміла, що пес потрапить під машину, якщо там залишиться. Тому почала шукати, куди його можна прилаштувати. Знайшла притулок, а там сказали: або гроші плати, або приїжджай відробляти. Я пообіцяла попрацювати в них. Тільки робота виявилася зовсім не тією, про яку домовлялася. Тоді хтось потруїв собак у тому притулку. Я відробляла тим, що збирала трупи».

Яна не навчалася на ветеринарку, але самостійно опанувала протоколи лікування диких тварин. У притулок почали поступово приймати диких травмованих: лисиці, що потрапили в пастки, птахи з переломами крил. Потім з’явилися екзотичні тварини з розплідників та приватних зоопарків. Більшість прибули хворими. 

«Єноти у нас дуже товсті, — каже Яна. — Це моя помилка. Бігову доріжку вам поставити чи що? Канати он є… Дуся така неповоротка, як рукою мене відганяє. Я всіх єнотів розрізняю, вони для мене абсолютно різні». 

Апартаменти в «дикій зоні» мають степовий бабак, лисиці, двоє вовків. Їхні сусіди — єнотоподібні собаки. Попри свою назву, тварини ці з єнотами належать до різних родин. Одні й другі — хижі, проте саме єнотоподібні собаки особливо не проти куснути необережного відвідувача. Олена бідкається: «Іноді приходять екскурсії школярів, але діти умудряються просунути пальці у вольєр. Отак стоять: “Єнотик, гарненький…” І пальці всередину!».

Із крайнього вольєра в «дикій зоні» на мене пильно дивляться бурштинові очі. Це дикий лис. Коли хтось запалив сухостій, він потрапив у вогонь і повністю обгорів. Цей лис — єдиний, хто має хоч невеликий шанс повернутися в природу. Інші лисиці «Пегасу» там не виживуть: вони або дуже травмовані, або давно звикли до людини. 

Яна планує облаштувати їхній вольєр так, щоб умови були максимально близькі до природних. Можливо, лисиці навіть зможуть будувати собі нори. 

***

Машина знову м’яко хитається на ґрунтовці, віддаляючись від «Пегасу». На коліна мені вилазить Янина такса Іриска. І ось уже знову хтось пробує облизати камеру.

Собака з кісткою — чи не найстереотипніша картинка про харчування собак. Але чи правдиве це уявлення? З’ясуйте, чи варто пропонувати своїм друзям кістки, а ще фрукти й овочі, сире й приготовлене м’ясо та інші продукти. У цьому допоможе тест, який ми склали разом із лікаркою інтенсивної терапії та реанімації Центру ветеринарної медицини «Хелс» Оленою Кузнецовою.

Кабачок жив на Донеччині. Де саме — державна таємниця, адже військові знайшли його на завданні. За породою Кабачок — в’єтнамська свиня, та за поведінкою більше нагадує собаку. На позиціях і в дорозі він жив у ящику з-під патронів. Тепер у нього значно більше житло. До притулку Кабачка везли аж восьмеро військових і двоє журналістів.

«Він абсолютно ручний. Їсть усе, але ми стежимо за його харчуванням, щоб не набирав зайвої ваги. Кабачок має бути “спортіво”», — каже Андреа Чистерніно, власник притулку «Ріфуджіо» в Лісовичах.

Цей стрункий італієць у гумових чоботях колись був фешн-фотографом. Тепер його заняття — опікуватися сотнями тварин на півночі Київщини.

Майже 10 років у притулку «Ріфуджіо» знаходять дім безпритульні тварини чи ті, з якими погано обходилися. Віднедавна тут живуть прибулі з Херсонщини, прифронтових сіл і міст. А ще ті, кого віддали на перетримку військові. Зараз у притулку близько 500 тварин. Скільки саме, ніхто точно й не знає. Коли цифра перевищила 400, працівники просто збилися з ліку.

НЕ ПОКЛАДАЮЧИ РУК

«О шостій ранку я розпалюю грубу в котів і цуценят, — розповідає Наталя з Любимівки. — А друга робітниця розпалює грубу на кухні й стає варить кашу. Потім я прибираю в котів і йду до кухні. Роздаємо кашу собакам. Тоді годуємо поросят, чистимо в них. І одна працівниця йде каструлі мить, а я промиваю очі кошенятам. Кому які процедури треба, роблю. І йдемо прибирати в собак. Наливаємо їм свіжу воду».

Робота триває до пізнього вечора.

Наталя та її колега опікуються свинями, котами й собаками. Ще троє чоловіків працюють з кіньми, козами й вівцями. Власник теж часто бере до рук вила, але в нього є й інші обов’язки — шукати гроші на утримання притулку. Андреа каже: «Моє основне завдання — зробити так, щоб усі ці тварини були ситі».

З ІТАЛІЇ — В ЛІСОВИЧІ

Поруч із вольєрами, на краю лісу Андреа збудував ще й фотостудію. Поки тут мало фото: на корковій дошці пришпилені тільки дві світлини. На одній — собаки Чупі й Бруно. На другій позує супермодель Гелена Крістенсен. Обидва знімки зробив Андреа. В Італії він знімав топмоделей і спортивні авто. Тут же висять і потерті перепустки на «Формулу-1» та модні покази. 

Фешн-фотограф Андреа одружився з українкою Владою й у 2009-му переїхав до коханої. На той час він уже долучився до зоозахисного руху, і чоловіка шокували масштаби Доґхантери (з англійської — «мисливці на собак») — люди, які знищують безхатніх собак із власної ініціативи (наприклад, труять). доґхантерства в Україні.

Тоді Київ готувався до чемпіонату з футболу Євро-2012. Аби «очистити вулиці», безпритульних тварин просто знищували. Андреа каже, що чиновники заплющували на догхантерів очі. Ба більше, до винищення тварин була причетна і сама тогочасна влада. 

У Києві Андреа роззнайомився з волонтерами, які опікувалися бездомними тваринами. «Якось мене викликав волонтер, який доглядав за групою з 35 собак. Тоді я задокументував вбивство 20 з них, вчинене в жахливий спосіб за один день. Це лише один із десятків випадків, які я документував. Я приносив ці докази українським політикам, але вони завжди говорили, що нічого не знають», — говорить Андреа.

Відтоді він почав публічно виступати проти жорстокого поводження з тваринами. Доґхантери у відповідь на своїх інтернет-сторінках розмістили особисту інформацію про Андреа. Відтак італійське посольство призначило йому охоронця.

Андреа з дружиною Владою ставили собі питання: які конструктивні кроки можна зробити, щоб рятувати безпритульних собак? Тоді подружжя вирішило створити для них притулок. Проте це вимагало величезних витрат.

І тут сталося дещо, що, здавалося, буває тільки в кіно.

Напередодні Різдва в Мілані Андреа познайомився з італійкою, яка прочитала інтерв’ю з ним і захотіла побачитись:

«Ми випили кави та проговорили півтори години. Потім вона запитала, чи є в мене якісь термінові потреби. Я сказав, що їх багато, але найважливіше — придбати землю, щоб нас не вигнали. І пані виписала чек на потрібну суму. Це було чудове Різдво».

«Ріфуджіо» почали будувати у 2014-му. Андреа спершу заходився збирати безпритульних собак.

У перший же рік існування в притулку сталася пожежа. Тоді загинула 71 тварина. Андреа показує татуювання на руці: «Назавжди в моєму серці». Воно присвячене загиблим собакам. 

Поліція не знайшла слідів підпалу, тож кримінальної справи не відкрила. Однак згодом причетні самі зізналися в підпалі та прийшли з вибаченнями. За їх словами, вони не розуміли, чим і навіщо займається Андреа. Це вибачення підтвердило підозру чоловіка, що злочин таки був, та адвокат відмовив його позиватися.

Після трагедії Андреа не опустив руки. Навпаки, зараз у «Ріфуджіо» вп’ятеро більше тварин, ніж на початку, і не лише собаки. Притулок живе здебільшого за рахунок італійських спонсорів. Налагодили також співпрацю з українськими волонтерами. Селяни, каже він, тепер співпрацюють. 

«Місцеві тепер зовсім по-іншому ставляться до притулку завдяки нашій багаторічній роботі. Ми з італійськими друзями проводили дні безкоштовної стерилізації, і люди приносили до нас своїх улюбленців. Дехто із селян працює тут. Якщо раніше я бачив в Україні доґхантерів, то тепер нам телефонують, просять про допомогу чи самі привозять безпритульних тварин», — розповідає Андреа.

А зовсім нещодавно від притулку могло не лишитися й сліду. 

40 ДНІВ ОКУПАЦІЇ 

«Я чистив стайні, коли почув звук двох російських військових літаків. Один із них почав опускатися. Я думав, що він от-от вистрелить, і притулку настане кінець. Літак опустився настільки, що я міг бачити пілота», — згадує Андреа весну 2022 року.

Пізнього ранку 24 лютого навколо притулку загули літаки та гвинтокрили. Авіація вела бої просто над селом. Андреа вмикає відео зі звуками вибухів: «Отак було день і ніч, день і ніч».

«Один із найгірших моментів настав, коли ми почули, що в росіян закінчується їжа», — каже Андреа. Їжа тим часом закінчувалася і тут — як для тварин, так і для людей. Хоча за місяць до бойових дій у притулку почали робити запаси, до середини березня вони майже вичерпалися.

Андреа схуд на 12 кілограмів, та ще й зламав два ребра. 

«Я прибирав стайні, послизнувся і зламав собі ребра. Звісно, я не міг піти до російських або чеченських солдатів, щоб мене полікували. Я стиснув зуби й чекав, поки українці звільнять нашу місцевість».

Наталя теж схудла: частину своєї їжі жінка віддавала підопічним собакам. Працівники притулку знали, що допомога для тварин надходить до Києва, але з Лісовичів до першого українського блокпосту — 30 кілометрів, подолати які тоді ніхто не ризикував.

Андреа не раз пропонували виїхати. Навіть під час окупації італійське посольство наполягало на тому, щоб евакуювати чоловіка. Для цього розробили план, узгодили його з військовими… 

«Я спитав: ви всіх заберете — моїх працівників і тварин теж? Мені сказали, що ні, тільки мене. І я залишився зі своїми тваринами», — розповідає Андреа.

Загалом в окупації Андреа провів 40 днів. Однак це він зміг підрахувати вже потім.

2 квітня, як розповідає чоловік, у незвичній на той час тиші раптом засигналила машина. У притулку з’явилися незнайомці. Росіяни перелізли через паркан? Хтось із них гукнув італійською: «Андреа, привіт, це я!»

«Російські солдати говорять італійською? Не посіблє!» — згадує Андреа.

Насправді біля входу стояли італійський журналіст Клаудіо, перекладачка Тетяна й український волонтер. Під парканом чекала машина з допомогою і — українським прапором. 

«Я думав, що це сон. І тільки коли Клаудіо дуже міцно мене обійняв, я відчув біль, згадав про свої поламані ребра і зрозумів, що це реальність».

НАЙСОЛІДНІШІ ПЕРСОНИ

Першою великою твариною в притулку стала корова Марго. Тепер із нею живе ще й Мікаела. А по сусідству — ще дві поважні синьйори. 

«Фріда, Фріда, Капла! — гукає Андреа. Нарешті з хліва неквапом виходять чималенькі свині, мружачись від сонця. — Ооо, бон джорно!»

Ці панянки понад усе люблять грязьові ванни і щоб їх чухали. Свині розрізняють людей і навіть відгукуються на імена. 

Крім домашніх свиней, тут живуть ще дві в’єтнамські: знайомий вам Кабачок і Гері. Гері хоч і найближчий родич Кабачкові, характер має протилежний: знайти його можна тільки у хліву на сіні. Гері плямкає уві сні, показуючи чималі ікла. Сон — улюблене його заняття.

«Гері подружився з качкою, — каже Андреа. — Її інші качки ображали, тож вона знайшла собі прихисток у нього. Вони разом сплять і їдять».

Марсіо, Сер, Міна, Мамі, Аннушка, Роза і Лола — овечий колектив. Сюди вони потрапили з масштабних господарств, де тварин вирощують на м’ясо. Так само з’явилися тут кури, гуси та качки.

З хліва вистромлюють голови кози й цапи. Вони й самі, здається, охочі дати інтерв’ю. Бо ж є що розказати. От хоча б цап Бербек: він самотньо блукав попід кордоном із Білоруссю, поки місцеві жителі не запропонували Андреа взяти тварину в притулок. 

Поні Мері була в дорозі на бійню, коли її забрав Андреа. А згодом виявилося, що Мері врятували вагітною. У неї народився Оп, і він аж ніяк не поні. Кінь живе у вольєрі з мамою і зараз чи не втричі за неї більший. 

Скаковий кінь Ворон закінчив спортивну кар’єру й теж уникнув бійні завдяки працівникам притулку. Тельма й Луїза дісталися Андреа від української кінної поліції. Раніше у вигоні з ними жила ще кобила Татанка. Влітку 2023-го вона загинула через російську ракету, що впала поблизу притулку. У Татанки зупинилося серце.

«А цей — із Лісовичів, — Андреа представляє нам мишастого Барона. — Все життя він був робочим конем. Його привела жінка із села, бо двоє її синів пішли служити, а сама вона вже не могла опікуватися конем. Обережно, кусається! Хоча… Сьогодні він у доброму гуморі».

КОТОХАТА

У котів — окреме помешкання. Тут колишні вуличні тварини: деяких знайшов Андреа, інших йому віддали волонтери. Щойно я переступаю поріг, вони обліплюють мене з муркотінням, хтось вилазить на коліна, хтось на плечі, зацікавлено обнюхують. Їх можна просто оберемками брати.

Житло в котів комфортне, з меблями. Мешканці Лісовичів передали диван спеціально для них. Андреа показує на табличку «Туалет»: «Наші коти вміють читати».

Надворі порається Наталя. «Коти пили воду з відра, з якого підлогу миють, то я його виніс», — каже Андреа італійською. «А, та то я побігла собак розборонять, забула те відро», — відповідає Наталя українською. «Я розумію його італійську, — каже. — Як? Іноді через перекладач. А так ото потроху й навчилися одне одного розуміти».

Бере хворостинку й веде мене в окремий світ — собачий.

ПОТАП, НЕ ЧІПАЙ БАБАЙКУ!

– Діти! Тихо, діти! — махає Наталя гілкою в бік кліток.

– Ви їх дітьми називаєте?

– Ну це ж діти. Хоча декого й по батькові називаємо. У нас є Діна Ніколаєвна й Тамара Петрівна. 

Вольєри із собаками — це довгий багатоквартирний будинок, населений радісними й меланхолійними, товариськими й не дуже псами. На якого собаку я б не вказала, Наталя може розповісти про вдачу кожнісінького з них:

«Собак розселяю по вольєрах за характером. Тут ось шестеро собак, у них між собою ніколи нема проблем. До них можна посадить спокійну собаку. Гарольд коли поселився з ними, зразу лідером став. Він нікого не ображає. Просто він може до кожної миски підійти, понюхать, а потім вже всі стають їсти… А де вже такі агресори, то до них із характером треба собаку садить. І тоді вони одне одного ставлять на місце. Тихо, Діна Ніколаєвна! Потап, не чіпай Бабайку! Ось Гера. Гера, йди сюди. Вона дуже розумна. Гера, хто робив скандал у вольєрі? Хто робив скандал, га?»

Щоб нагодувати всіх, щодня робітниці варять 300 літрів каші. 

«Мопедом розвозимо вдвох. На роздачу каші — 40 хвилин. А це в нас вольєр “Верховна Рада”. Ляшко, іди сюди! Він найбільш балакучий. Ото Порошенко — товстенький». — продовжує знайомити із собаками Наталя. «Ведіть себе чемно, я сказала!» — гукає до «депутатів». 

Серед собак чимало приїхали з волонтерами з прифронтових територій. Наприклад, вівчарку з Маріуполія зустріли поміж руїн чоловік і жінка, коли виїжджали з міста, і просто забрали з собою в машину.

Є й прибульці з Херсонщини. Чотирьох херсонських собак Андреа вже прилаштував до Італії. Ще двоє збираються в поїздку.

«До нас із Херсона приїхало двоє диванних собачок, що жили в квартирах, — каже Наталя. — Не розуміли вони вольєра. От Стасік… Він весь час сидів у будці, плакав і всьо. То ми йому поставили ліжко, зробили кімнату. Двоє херсонців ось їдуть у нас в Італію. А Стасік уже поїхав».

У котельні живе Цефіна — американський стаффордширський тер’єр. Ще в притулку є грайлива Лулу та велетенський, не менш грайливий Лакі. У «Ріфуджіо» ці собаки чекають на своїх господарів, поки ті захищають Україну на бойових.

Що робити, якщо ваш пес ледь не зривається з повідця, коли бачить інших тварин, гарчить, гавкає та прагне вкусити? Чому собака так поводиться і як цьому зарадити? Розпитали кінологиню Марину Бойко, зоопсихологиню і фахівчиню з поведінки собак Дарину Васильчук та Юлію Марунич — ліцензовану кінологиню-інструкторку вищої категорії Кінологічної спілки України, засновницю та керівницю Кінологічного центру Humans & Dogs.

Що таке зооагресія

Експертки пояснюють, що термін «зооагресія» — умовний, адже під ним можуть розуміти різні поняття. Найчастіше фахівці називають так агресію собаки до інших тварин. Є й ті, хто застосовує це поняття до агресивних реакцій собак на людей. А дехто вважає, що зооагресія може бути не лише в собак, а й в інших тварин, зокрема котів. 

«Якщо узагальнювати, то зооагресія — це агресія однієї тварини до іншої, що має безліч причин. Це може бути територіальна агресія, коли пес не пускає нікого на свою територію, або статева, коли він погано ладнає з представниками своєї статі, чи просто реактивна реакція на подразник, — пояснює Марина Бойко. — Але наразі чіткого визначення цього явища немає».

Дарина Васильчук вважає, що варто розділяти зооагресію та певні особливості поведінки тварини. Скажімо, якщо пес реагує на представників конкретної породи, або на всіх великих собак, або регулярно кидається на котів, а до інших тварин ставиться спокійно, то це не зооагресія. Це окремі реакції, які, за потреби та бажання опікуна чи опікунки, можна корегувати. Це буде не роботою з «агресивним псом», а пропрацюванням реактивної реакції. 

Експертки радять не поспішати називати своїх вихованців зооагресивними. Для початку треба зрозуміти, що викликає таку поведінку.

Причини зооагресії 

Причин агресивної поведінки собак дуже багато. Аби розпізнати, що впливає на вашого пса та власноруч не провокувати агресію, важливо ще до його появи в сім’ї отримати від фахівців базові знання і про собак взагалі, і про представників певної породи, якщо пес породистий. Треба розуміти, які у вашого собаки особливості розвитку, коли в нього вікові кризи і як вони проявляються, як формується нервова система, чим можна годувати тощо. 

Юлія Марунич вважає, що однією з головних помилок власників собак є те, що вони вчасно не звертаються до кінологів-інструкторів. Навіть для того, щоб у разі проблем відвідати, потрібно розуміти, коли щось іде не так. 

Якщо ви підозрюєте свого пса в зооагресії, фахівці збирають про нього максимум інформації: як потрапив у сім’ю, який у нього стан здоров’я, чим харчується тощо. Важливо також поспостерігати, як ви поводитеся з псом у різних ситуаціях. Лише після цього кінолог чи зоопсихологиня може робити висновки та добирати індивідуальні методи корекції. Серед найчастіших причин зооагресії фахівці називають біль і страх собаки, тривожність самих опікунів і помилки у вихованні тварини.

Біль

Це природно — захищатися від болю та намагатися не допустити її посилення. У собак чи не найдієвішим із доступних способів є те, що люди вважають проявом агресії. Пес може спочатку показати зуби, потім рикнути, а якщо ці сигнали не спрацювали, то і вкусити. Тож коли ваш вихованець почав проявляти агресію, особливо якщо раніше таке було рідкістю, варто звернутися до ветеринарної клініки. Насправді будь-які різкі зміни в поведінці тварини, а не лише агресія, — привід записатися на прийом. 

«Перше питання, яке я ставлю людям, що звернулись до мене через агресивну поведінку пса, — чи були вони у ветеринара, чи зробили УЗД і клінічний аналіз крові. У більшості випадків агресія зникає після лікування того, що викликає біль», — говорить Дарина Васильчук. 

Агресію провокує і біль, який заподіює людина чи інша тварина: сіпання, натяжіння, побиття. Тож варто проаналізувати й відкоригувати власні дії.

Дарина зазначає, що біль може завдавати навіть звичайний нашийник, якщо пес не навчений не тягнути повідець. Фахівчиня радить обирати анатомічну шлею для прогулянок із собакою.

Марина Бойко наголошує, що важливо не лише правильно підібрати амуніцію, зважаючи на анатомічні особливості свого пса, а й правильно її надягати. Нашийник треба фіксувати під підборіддям собаки так, аби він досить щільно прилягав — між ним та шиєю мають проходити два пальці. Також Марина вважає, що шлея підходить не всім. Тому варто радитись із фахівцями, вибираючи аксесуари для собаки.

«Якщо біля іншої тварини чи, скажімо, дитини, собаці змалечку натягують нашийник, сіпають його, то це формує у тварини асоціативний зв’язок: під час наближення цих об’єктів я відчуваю біль, тому треба захищатися», — розповідає Дарина Васильчук.

Експертки також впевнені: бездумне використання спеціальної амуніції (строгі чи електронашийники, зашморги), яку все ще застосовують задля корекції зооагресії, можна вважати жорстоким поводженням із тваринами. За це закон України передбачає покарання. 

«В окремих випадках, коли всі інші методи не спрацювали, спеціальну амуніцію застосовують. Але це має бути під фаховим наглядом та з дуже обмеженої низки причин, — зауважує Юлія Марунич, — скажімо, коли йдеться про питання життя та смерті. Сама я роблю все, аби такої потреби не виникало».

Також Юлія наголосила, що строгі нашийники (парфорси) створили зовсім не для корекції агресивної поведінки. Їх використовували для захисту собак-пастухів від вовків та одягали гострими зубцями назовні. Однак згодом люди почали перевертати такі нашийники, аби сформувати у собак навички охоронців чи спонукати до атаки.

Тобто парфорси — це не та амуніція, яку можна вважати ефективною в роботі з агресивною поведінкою. Навпаки, вони можуть стати причиною її появи. 

Пес, котрий постійно зазнає болю, швидко призвичаюється до нього. Тому прихильники виховання через біль рано чи пізно стикнуться з тим, що болісні відчуття більше не стримують збудженого собаку. 

«Найгірше, що можуть зробити власники, — це надягти на собаку парфорс і використовувати повідець на рулетці. — ділиться Юлія. — Таке дуже боляче бачити!».

Причиною агресії може бути й негативний досвід. Скажімо, якщо пса вже кусали інші собаки, то є висока ймовірність, що в нього буде агресивна реакція на них. 

Страх у собаки

Ще одна причина агресивності пса — боягузтво. Це звична стратегія тварин — нападати, коли страшно, і якщо пес боязливий від народження або через виховання, то він може отримати ярлик «зооагресивного». 

Напад страху може викликати агресію й у небоязких зазвичай собак. І тому важливо аналізувати, чи не злякався ваш спокійний пес перед тим, як проявив агресію.

Наші експертки вважають: попри те, що виховання на страху досі для багатьох людей є варіантом норми, у сучасному світі такі підходи неприпустимі.

«Із собакою треба домовлятися і діяти гуманними методами, — каже кінологиня Марина Бойко. — Тоді він буде прихильним до вас, довірятиме вам. Страх не приведе до любові, а тому пес не захищатиме свою людину в разі потреби. Заляканий пес може просто чекати моменту, аби проявити себе так, як хоче. А це навряд чи сподобається власнику».

Знервованість і страх власників

Ще одна причини проявів собачої агресії — емоційний стан опікуна чи опікунки. Навіть якщо людина зазвичай не агресивна, не використовує залякування як метод виховання, не робить псу боляче, але часто знервована чи переповнена страхами, це впливатиме і на тварину.

«Якщо людина постійно в стресі й від неї пахне адреналіном, то собака, що тонко відчуває запахи, почне моніторити навколишню ситуацію та намагатися зрозуміти причини. У такій ситуації у пса перенапружується нервова система, тому він буде реагувати на подразники зовсім не так, як у спокійному стані», — пояснює Марина Бойко. 

«Господарям важливо вчитися заспокоюватися, коли вони поряд із собакою. Під час занять я часто прошу власників просто починати глибоко дихати. Це дуже простий метод, але він допомагає», — доповнює Юлія Марунич.

Помилки людей на різних етапах розвитку собаки та взаємодії з нею

Наші фахівчині назвали основні помилки людей, які можуть призвести до зооагресії — від моменту ухвалення рішення завести пса до його виховання у старшому віці. Однак є й універсальна помилка у взаємодії із собакою будь-якого віку — коли одне і те саме то дозволяють, то забороняють. Це відбувається через непослідовність і нескоординованість дій людей, що взаємодіють із твариною. Тож потрібно від початку мати спільну стратегію виховання.

Під час вибору собаки

Вже під час вибору вихованця можна знизити ризики виникнення в нього зооагресії в майбутньому. Щонайперше варто зважати на те, чи підходите ви із собакою одне одному. Є пси, яким для нормального розвитку і життя, потрібна висока щоденна активність. Якщо ви не готові постійно вдовольняти таку потребу, то переповнена емоціями та енергією тварина може проявляти агресію. 

Зважайте на характеристики породи, якщо плануєте брати в родину породистого пса, дізнавайтесь у власників розплідників чи у притулку, як зазвичай поводяться цуценя чи дорослий пес, робіть власні висновки після спілкування із собакою. Хорошим рішенням буде взяти на оглядини фахівця чи фахівчиню.

Також однією з причин проблем у поведінці пса є порушення правил розведення та виховання в перші місяці життя. Зокрема, раннє відлучення цуценяти від мами.

«Перший етап соціалізації, що важливий в контексті агресії, відбувається у віці до трьох місяців, коли цуценя вчиться спілкуватися з дорослими (через маму) та маленькими (братики-сестрички) собаками. Людина не може навчити всього, чого вчить мама-собака. — наголошує Юлія Марунич.

Тому за можливості треба залишати цуценя до трьох місяців із мамою.

Коли цуценя щойно потрапило в сім’ю

Перехід у новий дім — наступний етап соціалізації тварини. Якщо для цього вам бракує досвіду та знань, важливо завчасно звернутися по пояснення до фахівців, чиї цінності ви поділяєте. Скажімо, до тих, хто не вчитиме лякати тварину чи робити їй боляче. Йдеться про навчання для власників, поки без собаки.

«Дресування не настільки важливе, як соціалізація, бо собака має знати весь навколишній світ: що таке люди, інші собаки, коти, птахи та машини. Просто для того, щоб він почував себе на прогулянці комфортно. Бо коли собаці некомфортно, він переляканий, перезбуджений і не може себе контролювати. — говорить Марина Бойко. — Саме тому ми маємо щодня гуляти з цуциком — щоразу трішки далі від дому, у місця, де дещо більше подразників. Важливо також йому пояснювати, як правильно реагувати».

Йти на перші заняття до кінологів чи зоопсихологів рекомендують лише після того, як ваш цуцик адаптувався в новій сім’ї, та із закінченням карантину після вакцинації.

У підлітковому віці

Ще один важливий етап розвитку собаки — підлітковий вік, що настає у віці від 6 до 11 місяців. Тоді юні пси, як це буває і з людськими дітьми, проживають дуже непростий етап становлення. Прояви агресії в цей час — часте явище. 

«Під час статевого дозрівання милий раніше песик може перетворитися на динозавра, — жартує Юля. — Але якщо опікун чи опікунка знає, що така вірогідність є, то не будуть лякатися, а знатимуть, як реагувати, або коли звертатися по допомогу». 

«Якщо в цьому віці юний пес проявляє агресію, а господар ніяк не реагує, то така поведінка стане стереотипною. Ваш підліток має одразу почути, що такого робити не можна. — додає Марина Бойко. — Такі речі легше попередити, ніж потім змінювати». 

Проте всі експертки наголошують, що в більшості випадків відкоригувати поведінку пса в дорослому віці реально, хоча це й потребує більше часу й зусиль. Щоправда, повністю змінити стереотипи зазвичай не вдається. Та й не завжди доцільно перевиховувати собаку. Скажімо, зі псом, що всі свої 9-10 років взаємодіяв агресивно, а господарі це терпіли, починати корекцію немає сенсу. Це чимале випробування для тварини поважного віку. 

Методи профілактики й корекції зооагресивності

Юлія Марунич наголошує, що давати поради назагал — неправильно. Кожен собака потребує індивідуального підходу. 

Якщо узагальнювати, зазначають усі експертки, то основне завдання будь-яких тренувань — навчити пса концентруватися на опікуні чи опікунці. 

Марина Бойко пояснює: «Виконувати команди — це не головне. Важливо те, наскільки пес вміє зосереджуватися на господарі чи господарці, так, щоб у будь-якій ситуації, коли почує своє ім’я, міг перемкнутися. Для цього людина має бути цікавішою, ніж усе навколо. Це досить важко, бо світ такий великий і манкий! Саме тому ми починаємо дресування змалечку, аби закріпити навичку». 

Власникам потрібен час для того, аби пізнати тварину, навчитися самим і навчити її. Хороша стратегія — показати вихованцю, що бути зі своєю людиною вигідно: «Подивись на мене — і отримаєш смаколик, ласку чи гру…». Для різних тварин може бути свій набір вигод. 

«Варто починати з трюкових простих команд, аби зацікавити собаку. Примусити цуцика сидіти на витримці, може, й просто, але це йому не так цікаво. — розказує Марина. — Тому “базу” ми завжди розбавляємо трюками: походити змійкою, покрутитись, дати “п’ять” або носика».

Коли домашній улюбленець навчений бачити та чути свою людину за різних обставин, то навіть у разі агресивних проявів із ним буде легше впоратись. 

«Одна з простих технік навчання — зупинитися і стояти, не реагувати емоційно і не сіпати. Дати собаці можливість побігати по радіусу, а потім покликати до себе, дати смаколика, завести на позицію побіля себе, — каже Марина. — Але це може не спрацювати, і тоді треба шукати інші підходи». 

Потрібно вчити пса і як поводитись, коли є подразник. Якщо ви розумієте, що саме може викликати в нього ті чи інші реакції, треба відпрацювати алгоритм поведінки. Наприклад, він має підійти до опікуна чи опікунки, сісти поряд чи між ніг, а потім погратися, коли «подразник» пройде повз, аби скинути напругу. Це лиш один із варіантів протоколу дій, про який нам розповіла Марина Бойко. Саме такий є у її коргі Лакі. Але їх може бути безліч, для кожного пса — свій. Сформувати той, який буде дієвим і зрозумілим для вашого собаки, допоможе ваша наполеглива робота та супровід фахівця чи фахівчині.

Дарина Васильчук радить також займатися самоосвітою: слухати лекції, читати книги, скажімо, видання «Із ким я живу. Короткий курс для розуміння собаки» Оксани Галан. 

Успіх виховання залежить від наполегливої системної роботи опікуна чи опікунки, бажання бути в контакті із собакою, зчитувати його сигнали, розуміти особливості. А це можливо лише за безумовної любові та бажання зробити все так, як буде найкраще для друга.

«…Запам’ятала, що він був маленький, бо ми його посадили в мій невеличкий рюкзак. Він там сидів і слині пускав, може, їсти хотів. Ми його принесли додому, і він впісявся, як всі маленькі цуценятка. Ще він дуже плакав першу ніч. Ми зробили йому окреме місце на підлозі, але потім взяли до себе в ліжко. І він заспокоївся. У нього був дуже емоційний характер».

Харків’янка Юлія згадує свого собаку. Його звали Тимчик. Він ненавидів салюти, сильно линяв, важко переносив дорогу.

Коли велика війна вибухнула в Харкові, треба було їхати. Бойові дії не обмежуються одним днем, як салюти в новорічну ніч.

Родина зупинилась у Кременчуку і заночувала в квартирі, не дуже придатній для життя. Але вони були щасливі, що вибрались. І що вони разом. Всі. Із собакою.

«Собаку треба обов’язково забирати. Будь-яку тварину треба. Собака — це частинка дому. Коли ти забираєш із собою собаку, то частинка дому з тобою», — згадує Юлія.

А потім Тимчик захворів і помер. Далі спогади родини тісно переплітаються з відчуттям провини.

«Я думаю, переїзд повпливав на його здоров’я. Також він підчепив кліща, а ми не помітили й вчасно не обробили. Ми теж винні. Через те, що проґавили, він сильно захворів. Ми його ледве тоді врятували. Але все одно були наслідки для здоров’я, від яких, власне, знову захворів і помер», — розповідає Юлія.

Провина — це те, що обтяжує втрату тварини. І те, що згадують чи не всі згорьовані опікуни та опікунки.

Руслана втратила кота Пиріжка декілька місяців тому. Він часто хворів, але тоді погіршення стану було як грім серед ясного неба. Дівчина припускає, що анестезія під час чищення зубів спровокувала загострення панкреатиту.

«Я досі не змирилась. Маю дуже багато питань. Думаю, подолати це мені допоможе лише професійний психолог. Не лише лікарі ухвалювали рішення. Багато в чому це моя відповідальність, і я часто думаю, чи не припустилась я десь помилки. Так, ми всі помиляємось, але помилка ціною життя тварини — це занадто важко», — каже вона.

Найважчим для Руслани було рішення про евтаназію. Поки кіт хворів і перебував у лікарні, йому ставало гірше. Тож родина очікувала на той самий дзвінок. І одного разу він стався.

«Ми були в метро. Нам сказали, що надалі його мучити вже не можна. Ми поїхали в клініку і думали побачити зморену тварину. Він лежав, коли ми прийшли, але потім підвівся. Впізнав нас. Проте це була дія ліків, не більше. Настав час ухвалювати найважче рішення», — розповідає Руслана.

Через російську агресію ми втрачаємо тварин у тих ситуаціях, коли б нібито могли їх врятувати. Наші дії обмежують обстріли, дефіцит пального, умови надзвичайного стресу.

Журналіст і блогер, відомий читачам як Юрій Кошмарченко, багато й дотепно писав про свого мопса на ім’я Агамемнон. Чимало людей заходили на сторінку Юрія, щоб почитати саме про собаку. Проте в березні 2022 року Агамемнон загинув. Через обстріли та дефіцит пального Юрій не встиг вчасно відвезти його до ветеринара.

«Виникають думки, що можна було б поїхати до ветлікарні раніше. Швидше знайти бензин. Або обхідний маршрут (у певний момент прямо перед нашою машиною підірвали міст). Або ще щось. Мені досі боляче через це. Я не знаю, що сказати. Просто бережіть своїх. Ким би ці “свої” не були», — розповідає він.

Психотерапевтка Оксана Зінько каже, що почуття провини — одне з найважчих переживань. Воно стосується, звісно, і періоду після смерті тварини. Це стан, на якому люди часто застрягають у своєму горюванні.

«Цю ситуацію можна пояснити тим, що на людині лежить велика відповідальність за долю тварини. І опікуни не можуть собі пробачити, як усе склалося», — пояснює психотерапевтка.

А ще люди, які втратили друга — собаку, кота чи іншу тварину, часто не відчувають розуміння і бажаної підтримки. То як впоратись із втратою того, хто став для вас таким рідним?

Втрата людини чи тварини часто не має радикальних відмінностей.

За словами Оксани Зінько, применшувати значущість втрати тварини й порівнювати це зі втратою людини категорично не можна.

«Так само, як між людиною і людиною, між твариною і людиною будуються стосунки, — пояснює вона. — І часто тварини дають нам особливе: безумовну любов і відданість. Опікун чи опікунка тварини після її втрати переживає ті самі етапи горювання, що й у разі смерті близької людини. Це і заперечення, і шок, і відчуття провини, і депресивний стан».

Юлія згадує, що їй буквально фізично хотілося повернути ритуали прогулянок:

«Думала навіть оголошення дати, що буду гуляти з будь-якою собакою. І я заміняла це тим, що просто гуляла. Спочатку я брала повідець, укладала в рюкзак і ходила нашими з Тимчиком місцями. Сиділа на лавці, розмовляла з ним, пригадувала, плакала. Це тривало десь місяць».

Юрій ділиться, що сумує навіть за тим, що колись дратувало: храпом, купками по закутках, куди є ризик вступити. Але найболючіше те, що тепер ніхто не зустрічає вдома: «Перший час відсутність цих стрибків на голову щоразу била прямо в серце». Про це говорить і Руслана: «Коли приходиш додому і там тебе ніхто не зустрічає, відчуття, що цього не може бути».

Часто люди не розуміють чужого горювання за твариною. Зокрема, порівнюють цю втрату з утратою матеріальних речей. Та Оксана Зінько пояснює: коли ми втрачаємо когось, із ким у нас були близькі стосунки, горюємо також і за своїм станом — за тим, як почувалися, коли був живий наш собака, кіт, друг, батько.

Як допомогти собі пережити та прийняти втрату?

«Тварина давала нам багато любові. І тепер постає важке завдання — дати трохи цієї любові самому собі, піклуватися про себе», — зауважує Оксана Зінько.

Вона розповідає, що є класична дуальна модель горювання. У чому її суть? Ми маємо дозволити собі горювати, плакати, обурюватися цією несправедливістю, не озираючись на думки чи критику інших людей.

Колишня опікунка Тимчика слушно зазначає: «Якщо людина відчуває, що це сильна втрата, вона має прожити її. Зі сторони, може, здавалося, що я надто переживала. Пригадую, до нас друзі заходили, і я розплакалась, коли сказала “ми малому пояснювали, як Тіму поховали в пісочку”. Мені здається, не треба звертати увагу на те, як люди будуть це зі сторони сприймати».

Але водночас важливо допомогти собі з бажанням жити.

«Пізнавайте нове, будуйте нові плани, спілкуйтесь із людьми. Нормально, якщо в якийсь момент ви знову впадете в смуток і випадете з активного соціального життя. Вашими опорами повинні залишитись, а точніше, укріпитися особистісні форми підтримки — вміння спиратися на себе», — пояснює Оксана Зінько.

Корисно також знайти спільноту людей, яка пройшла через схожі випробування.

Юрій каже, що завжди отримував щиру підтримку від інших: «Я думаю, це одна з важливих рис українців — вміння цінувати будь-яке життя. Зверніть увагу: коли ми читаємо про те, як рятують з-під завалів після обстрілів, там обов’язково є інформація, що врятували стільки-то людей, а ще кішку, собаку чи папугу. Будь-яке життя священне. Українці це навіть не стільки знають, скільки природно відчувають. Ну а я відчув це на собі — щирими співчуттями багатьох людей».

Тематичні групи, чати, подруга чи хороша знайома, яка також має досвід втрати тварини, — вони допоможуть пройти цей шлях трохи легше, не застрягнути в почутті провини. До речі, а як у ньому не застрягнути?

Почуття провини часто виникає незалежно від того, як і чому померла тварина.

«Жаль і злість на себе виникають у багатьох людей, навіть якщо в глибині душі є розуміння, що зробили все можливе для порятунку тварини, — каже психотерапевтка. — Звичайно, коли людина постає перед ситуацією, їй потрібен час, щоб прийняти те, що трапилося, пережити, відгорювати. Однак залишена без контролю провина може поступово руйнувати життя. У нас є вибір: контролювати ці почуття та емоції або ж дозволити їм контролювати нас».

Пані Оксана пояснює, що почуття провини не просто емоція. За своєю суттю провина — це переконання в тому, що ви вчинили неправильно і маєте постраждати за це. Єдиний спосіб вплинути на це переконання — змінити те, у що віримо. Тут є декілька варіантів.

Спостерігайте за своїм почуттям провини. Ви помічаєте, що повторюєте ті самі думки про вину знову і знову? Оберіть сигнал «стоп», щоб зійти з цього болісного ментального шляху. Це може бути фізична дія, наприклад, глибоко вдихнути й різко видихнути. Потім свідомо зосередьтеся на чомусь іншому, наприклад, на своїх планах на завтра. Так пригадаєте, що у вашому житті є щось позитивне попереду, а не лише негативи з минулого. 

Виберіть мужність прийняти те, що не можна змінити. Покаяння за помилки не змінює та не компенсує минуле. Це просто заганяє вас у глухий кут. Єдине, що ви можете змінити зараз, — це ваше майбутнє. Прийміть цей факт.

Виберіть баланс. Почуття провини змушує зосередитися на тих часах, які сприймаємо як невдалі — коли були «надто зайняті», щоб погуляти з домашньою твариною, пограти з нею або обійняти її. Або коли не змогли раніше відвезти до лікаря, звернути увагу на симптоми хвороби. Це заважає об’єктивно побачити весь інший час, коли були разом із вихованцем. Тому наступного разу, коли ваш розум порине в ці нещасні думки, вирішіть переорієнтуватися. Активно нагадуйте собі про добрі часи, коли ви були справді відповідальними та дбайливими власниками домашніх тварин. Найімовірніше це була велика частина часу. 

Як допомогти людині поряд, яка горює через втрату тварини

«Найгірше, що може бути, — це знецінення. Якщо ви не знаєте, як підтримати, краще промовчати, ніж казати, що я “просто можу завести собі ще одного кота”», — ділиться Руслана.

Якщо ви хочете підтримати людину, яка переживає горювання, і уникнути недоречностей, то найкраще поцікавитись, а, власне, як вона.

«Наше уявлення про те, як ми можемо допомогти, іноді суттєво відрізняється від того, чого потребує людина. Хтось хоче побути на самоті. Комусь важливо поїхати в місце, де вони з твариною провели особливий час разом, комусь треба виговоритись. Дайте можливість озвучити потребу. Якщо ми не можемо допомогти, то дуже важливо не нашкодити», — каже Оксана Зінько.

Психологиня радить декілька універсальних слів підтримки: «мабуть, це дуже непросто», «не можу навіть уявити, як важко це пережити». 

А от фраз типу «я знаю, як тобі боляче» краще уникати. Бо ми ніколи не можемо вповні відчути біль іншої людини. Кожній і кожному болить по-різному. 

Психотерапевтка також радить бути обережними з релігійною тематикою. Релігія зачіпає дуже глибинні цінності, тому може викликати й сильні емоції.

Як допомогти дитині осмислити втрату

«Тіма помер на наших очах, — згадує Юлія, — малий був вдома. Він побачив нашу реакцію, але тоді не сильно зрозумів, що відбувається. Він запитав, і ми йому пояснили, що сталося. Сказали, що Тіма помер і що Ден (тато) закопав його у пісочок».

Часто смерть тварини — це перша смерть, з якою зустрілася дитина. І те, як дорослі допоможуть це пережити, може впливати на подальше ставлення дитини до смерті. Найкраще, що ви можете зробити, — це бути чесними з дитиною, каже психотерапевтка.

«Важливо завчасно пояснювати, що кожна тварина старіє і зрештою помирає. Кажіть дитині правду, але обережно. У жодному разі не розповідайте про хмаринки чи інші вигадки. Це формує недовіру до батьків і світу, яку потім дуже важко подолати. — каже Оксана Зінько. — Коли ж смерть тварини вже сталася, то певні ритуали можуть допомогти попрощатись із твариною, пережити втрату та поступово прийняти це».

У виборі ритуалу орієнтуйтесь на те, що може відгукнутись вашій родині. Можна висадити дерево на честь тварини чи написати прощального листа. Можливо, ритуал буде пов’язаний із чимось важливим у житті самої тварини.

«Ми кремували Пиріжка та забрали урну з ним додому. А потім вирішили розвіяти його попіл із вікна. Пиріжок обожнював вікна, міг сидіти там годинами. Це був такий собі котячий “Нетфлікс”. І ми вирішили, що таке прощання буде найправильнішим», — згадує Руслана.

***

Незабаром після втрати Пиріжка родина Руслани взяла додому кошеня з притулку. Дівчина каже, що це не вона його врятувала, а він її. Юлія поки не готова до нового собаки, але радісно спілкується з іншими псами на вулиці й це трохи заміняє їй відсутність Тимчика. Юрій уже рік без Агамемнона і наразі теж не готовий до відповідальності за іншу тварину. 

Оксана Зінько розповідає, що люди обирають різні стратегії: хтось відразу заводить тварину, хтось назавжди закриває для себе це питання. Тут не може бути універсальної відповіді. Шлях прийняття у кожного свій. Але найголовніше, аби він приніс у душу спокій. 

Розповідаємо про те, як врятувати тварин від жорстокого ставлення власників, на прикладі історії Олега Пасюка з Волині. Впродовж трьох років цей чоловік мучить тварин: морить голодом, тримає в зачиненому домі або на короткій мотузці на подвір’ї.

Про події в будинку Олега Пасюка розповіла волонтерка Оксана, яка вже декілька років підгодовує його тварин, аби вони не їли одна одну й не нападали на перехожих. Законодавчі нюанси процедури вилучення тварин у недбалих господарів пояснила Ярина Люта — керівниця юридичного відділу UAnimals.

Що робити, якщо людина мучить тварин

Волонтерка Оксана дізналася про Олега Пасюка, коли три роки тому розшукувала власного пса, який втік із дому. Тоді їй порадили поїхати в сусіднє село, де чоловік збирає собак із вулиці та тримає їх зачиненими вдома.

«Сморід стояв такий, що виїдало очі, а за десять хвилин можна було втратити свідомість», — розповіла Оксана.

Всередині занедбаного будинку жінка знайшла близько 35 собак, які жили серед неприбраних екскрементів і недоїдків. Відтоді волонтерка намагається годувати тварин, яких тримає чоловік, а також шукає для них нове затишне місце.

У таких випадках юристка Ярина Люта радить: «Повідомте про знущання над тваринами представникам зоозахисних організацій, волонтерам, службам органів місцевого самоврядування, оскільки саме вони зацікавлені у створенні безпечного середовища в селі».

Якщо ви побачили жорстоке поводження з тваринами, зафіксуйте це на фото чи відео і за можливості якнайшвидше зупиніть знущання. Згода на зйомку злочину не потрібна — ви маєте право знімати подію, яку бачите на власні очі.

Однак зауважте: запис телефонної розмови або інший аудіозапис у поліції та суді доказом не вважають.

Якщо інші люди теж бачили цю ситуацію, обов’язково потрібно заручитись їхньою підтримкою, взяти контакти та в майбутньому долучити їхні свідчення до справи. Доказами також будуть висновки ветеринарних лікарів про стан здоров’я тварини або ж протоколи розтину, якщо тварина загинула.

По допомогу в оформленні заяви та інших документів можна звернутись до зоозахисних організацій, як-от UAnimals. Але варто зважати, що активісти — це звичайні люди, які мають такі самі права та громадянські обов’язки, як і будь-яка інша людина. Зупинити злочин і заявити до поліції — обов’язок кожної та кожного, хто бачить правопорушення. 

«Щодня люди звертаються до нас із проханням щось зробити, наприклад, з чоловіком, який б’є собак. Я їм даю готовий матеріал, зразок заяви — тільки запишіть дані й занесіть у відділок поліції у своєму регіоні України, бо ми фізично там не знаходимось. А вони не йдуть і очікують, що це будемо робити ми. Якщо ви свідок правопорушення, реагуйте», — говорить Ярина Люта.

Є два способи, як повідомити про цей випадок поліцію: написати заяву або викликати на місце події. У першому випадку правоохоронні органи мають «нагрянути» до підозрюваних неочікувано та зробити перевірку, у другому — негайно приїхати, щоб скласти протокол і зафіксувати злочин, який побачили на власні очі. Такі повноваження мають і патрульні, і дільничний інспектор.

Якщо поліція не фіксує злочин, ви маєте право зняти на відео їхню відмову. Запишіть контактні дані поліцейських, з якими спілкувались, а також зміст і результати ваших обговорень.

Якщо ви вирішили писати заяву, а не викликати на місце подій, варто зробити копію документів, фотографій і самої заяви та вимагати документ, що підтверджує її прийняття і реєстрацію (талон) або позначку на копії заяви (вхідний номер і дату реєстрації).

Оксана, за її словами, неодноразово викликала поліцію до Олега Пасюка, щоб засвідчити факт жорстокого поводження з тваринами, однак щоразу стикалася з небажанням органів влади вирішувати проблему, а іноді навіть зі звинуваченнями на свою адресу.

«Жінку покусали. Мені із сільради дзвонив староста, мовляв, я годувала [тварин] й випустила їх. Але ж у Пасюка 5-7 постійно десь бігають, бо він не може їх спіймати. Однак староста мені почав погрожувати, що я буду нести відповідальність за жінку, яка опинилась у лікарні через покусані ноги і руки», — розповідає волонтерка.

Як має діяти поліція на місці злочину

Навіть попри небажання господарів, поліція має право увійти на територію, де є ознаки порушення, наприклад, коли з-за дверей чутно крики від знущання над твариною. Якщо поліцейські знайдуть тварину вже мертвою, мають викликати слідчо-оперативну групу, яка забере її на експертизу та збере докази вбивства.

Якщо тварина має ознаки побиття, також наполягайте на виклику слідчо-оперативної групи, огляді тварини та житла згідно зі статтею 237 Кримінального процесуального кодексу України.

Однак поліція проігнорувала те, що тварини помирали «під опікою» Олега Пасюка. Оксана поділилася з UAnimals декількома відео з будинку Олега, де є мертві тварини. І навіть за таких доказів поліція бездіяла до літа 2023 року. Лише 4 липня врешті склали адміністративний протокол.

Поліція зобов’язана відреагувати на заяву про кримінальний злочин впродовж 24 годин, внести відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань і почати, власне, розслідування. Або видати документ про відмову у відкритті справи про правопорушення.

«Якщо поліція не реагує на виклик, поскаржтеся на лінію 102 або на номер 0-800-50-02-02, повідомивши прізвище, ім’я та по батькові, посаду та звання поліцейського чи поліцейської. Крім цього, вже за 10 днів ви можете подати скаргу на бездіяльність працівників поліції до місцевого суду з вимогою зобов’язати слідчого внести відомості в Єдиний реєстр досудових розслідувань», — каже юристка UAnimals.

Натомість Оксана домоглась реакції поліції завдяки розголосу в медіа та соціальних мережах. Про знущання Олега Пасюка над тваринами писали Волинська служба новин, ВолиньPost, ZAXID.NET, Конкурент і UAnimals. Громадян ситуація обурила: в коментарях у соцмережах навіть обіцяли чоловікові фізичну розправу. Однак поліція врешті застосувала законні методи.

У разі розслідування поліцейські згодом передають матеріали до суду, щоб там винесли вирок. У справі Олега Пасюка суд постановив (справа № 161/11894/23) вилучити тварин.

Як забрати тварин у кривдників

Тварин можна вилучити ще до судового рішення, якщо подальше перебування у власника чи власниці загрожує їхньому життю, але щонайпізніше наступного дня після виявлення злочину. Цю процедуру  виконують за Порядком тимчасового вилучення тварини у справах про адміністративні правопорушення.

У протоколі про тимчасове вилучення поліція зазначає біологічний вид, породу, приблизний вік, стать, зовнішній вигляд та інші особливі ознаки тварини. Передати на перетримку можуть до притулку, комунальної служби або підприємства з питань утримання та поводження з тваринами й іншим відповідним установам, а також фізичним особам. Із цією людиною або організацією укладають договір про утримування тварин до рішення суду — шаблон цього документу є за посиланням вище. 

За законом, людина, яка скоїла адміністративне правопорушення проти тварин, не має права утримувати їх упродовж року. Якщо ж це кримінальне порушення, то цей термін збільшується до 10 років.

Однак, попри всі закони та адміністративний вирок, собаки та коза досі в Олега Пасюка. Він продовжує свої катування просто зараз, поки ви читаєте цей текст. У чому ж проблема?

Виявляється, через те, що суд не конкретизував вид і кількість тварин, виконавці вироку не можуть ідентифікувати їх. Тому мають право повернути наказ назад до суду і не виконувати його.

Якщо до суду прилаштуванням тварин має займатися поліція, то після — виконавча служба. Вони можуть звернутися по допомогу до:

1. комунальних притулків або підприємств;
2. представників громадських організацій, які спеціалізуються на тваринах;
3. регіональних центрів порятунку та реабілітації диких тварин;
4. центрів реабілітації тварин;
5. зоологічних парків;
6. сільськогосподарських підприємств.

У справі Олега Пасюка саме на цьому етапі виникла проблема: таку кількість собак просто нікуди подіти на Волині. Та й для свійських тварин, як коза, існує не так багато притулків.

Ми зв’язалися з Андрієм Ганем, начальником Луцького відділу державної виконавчої служби в Луцькому районі Волинської області — саме сюди передали для виконання постанову суду про вилучення тварин. Держслужбовець повідомив, що в постанові бракує інформації про тварин, яких треба забрати в Олега Пасюка: скільки їх і за якими прикметами їх розпізнати. Тому Луцький відділ державної виконавчої служби не взяв документ у роботу.

Отож, тварини й надалі перебувають у підвішеному стані між «вилучити» і «залишити». А поліція та UAnimals шукають притулки, які б погодилися їх прийняти.

Світлини: фейсбук-сторінка волонтерки Анни Романенко

Лише 22% квартир, що здають в Україні, доступні для людей із тваринами. Це з’ясували UAnimals і DIM.RIA під час спільного дослідження ринку оренди житла у вересні 2023 року.

Тимчасом через повномасштабне вторгнення росії в нашій країні триває внутрішня міграція. Люди переїжджають з окупованих чи прифронтових регіонів до більш безпечних місць цілими родинами, часто залишаючи вдома набутки за все життя, але забираючи своїх друзів-тварин.

Про те, як їм вдається орендувати житло в Україні та що в цьому допомагає, — у нашій сьогоднішній статті. Ділимося історіями внутрішньо переміщених власників тварин і порадами від людей із досвідом на ринку оренди. 

«А людям похилого віку можна?»: історія власників Рудіка та Багіри з Бахмута

Наталя Зубар евакуювалася з Бахмута зі своєю великою родиною. Коли в місті стало дуже гучно, виїхали всі: вона з чоловіком, сестра із сином, літні батьки, кіт і кішка. Кіт Рудик — сільський парубок, якого вони взяли ще маленьким кошеням, а кішка Багіра — чорна красуня, яка потрапила до них на перетримку та лікування після важкої травми, але її так нікому й не віддали. Тварини доїхали у звичайних сумках до самої столиці, де жив і навчався син Наталі — Петро. Там родина почала пошук окремого житла. 

«Ми берегли свої нерви: навіть не розглядали оголошення, де категорично писали “без тварин”. Але все одно траплялися дивні упередження. Наприклад, одна рієлторка заявила, що сліди від котячої сечі видно під ультрафіолетом. І якщо хтось із моїх малих “проштрафиться”, навіть коли я одразу приберу, квартиру потім нікому не здати, — каже Наталя. — Я так і уявила, як охочі винайняти квартиру ходять з ультрафіолетом і шукають сліди від котів». 

Згодом родина знайшла доволі простору трикімнатну квартиру — таку, про яку зазвичай пишуть «потребує ремонту». Щоб жити у більш-менш комфортних умовах, вони й справді його зробили. Але досі процес пошуку житла згадують із нервовою посмішкою. 

«Ми так обережно завжди запитували: А людям похилого віку можна? А з тваринами? А людині з інвалідністю? — каже пані Наталя, яка вже багато років пересувається колісним кріслом. — Інколи розмова закінчувалася навіть не на котиках». 

Пані Наталя розповідає: все може складатися по-різному. Нещодавно на балкон до її сина залетів папуга, який чи то втік, чи то його зумисне випустили «на волю». У договорі оренди не було пункту про тварин, але власниця квартири перейнялася історією, що папуга самостійно обрав її помешкання, і не стала вимагати його виселити. 

Поради 

Антоніна Семенова, власниця житла: «Шукайте різні варіанти. У мене, наприклад, наймачі житла без тварин і дітей стабільно “вбивали” квартири сильніше, ніж “табун коней плюс 3 старших групи дитсадка”. Тому якщо в майбутньому знов здаватиму своє житло у передмісті Києва в оренду, то буду писати “виключно з дітьми та/чи тваринами”».

Катерина Гончар, орендарка: «За ці майже два роки тричі змінювала житло. Маю кота і кицьку. Коли шукала з допомогою рієлторів, то просили заставу $1000 за тварин — у тих, хто не планував переїзд, а вимушено рятувався від війни, не завжди є такі “зайві” кошти. Але це не єдиний спосіб. На попередній квартирі за умови тривалої оренди, нашим тваринам дали випробувальний термін 3 місяці. У нас вони виховані, тому все пройшло добре».

«А, у вас коти? В жодному разі»: історія власників кішки й кошенят із Сіверська

Юлія Дейнеко у квітні 2022 року евакуювалася з міста Сіверськ, що на Донеччині, до села Горинь на Франківщині. А рік потому сім’я переїхала до столиці, бо діти вступили туди на навчання. До Києва  взяли і свою велику котячу родину — маму-кішку та її новонароджених кошенят. 

«Ми довго поневірялися по хостелах, переїжджали, намагалися орендувати житло. Виходило не завжди, — згадує Юлія. — Коли шукали, одна рієлторка запевняла, що з котами ми нічого не знайдемо. Здайте їх, каже, в притулок — і проблем не буде. А я не можу так!»

Юля називає ті часи пошуку житла колами пекла, бо вона була у відчаї від постійних образ, натяків на можливість позбутися тварин, категоричних відмов і лякалок про неминуче зіпсовані шпалери чи зруйнований паркет. 

«У вухах досі ці слова: “А, у вас коти? В жодному разі…”» — каже жінка. — Вважаю, нам пощастило: власниця квартири терміново здавала її, бо переїздила. Я постійно моніторила оголошення, і щойно з’являлося свіже, одразу телефонувала. Ми зустрілися, поговорили, погодили питання котів. У неї самої є кішка, тому до наших тварин поставилася нормально». 

Родина орендує квартиру на лівому березі Києва. Мешкають разом із котами, які так нічого й не пошкодили.

Поради

Олена Вінсент, орендарка житла в Грузії: «У Батумі житла набагато більше, ніж тих, хто хоче його зняти. У новобудовах  мешканці є щонайбільше в третині квартир. За останні пів року дуже багато людей поїхали з Грузії, до високого сезону далеко, та й не факт, що він взагалі буде. Тому ціни падають, а власники раді знайти охочих знімати їхнє житло У мене половина знайомих орендують квартири із собаками, дві подруги — з чотирма котами, я — з трьома котами та собакою. І йдеться про більш-менш нові, хороші квартири — в радянському стані чи без техніки тут здають дуже рідко».

Олена Антіпова, адміністраторка групи у фейсбуці з пошуку житла для орендарів із тваринами: «Я б порадила писати в оголошеннях якомога детальніше про себе, тварину та вимоги до житла. Розкажіть, звідки ви, де навчаєтесь або працюєте, у якій локації шукаєте житло та скільки готові платити. Якщо є можливість, додайте фото своєї тварини. Мені запам’ятався один випадок, коли квартиру після ремонту здавали з умовою “без тварин”. На перегляд прийшла дівчина із собакою. Побачивши її, власниця помешкання погодилась. На жаль, не всім так щастить. Знайти житло з домашніми улюбленцями дуже важко, але можливо». 

«Ми вирішили взяти цуценя»: історія лікарки та військового, які їздять прифронтовими регіонами із собакою»

Дар’я Волкова — остання лікарка, яка виїхала вже з напівоточеного Соледара. Вона у сховищах і підвалах допомагала людям, які залишалися в рідному місті. Евакуювалася вже в бронежилеті, у який вчепився 13-річний улюблений кіт Арчі. Це, згадує Дар’я, допомогло швидко проходити блокпости: втомлена жінка з червоними очима, на шиї в якої сидить переляканий кіт, одним своїм виглядом відповідала на всі можливі запитання. 

«Їхали до Покровська, де подруга прилаштувала мене безоглядно на кота у порожню “трьошку” біля залізничного вокзалу. Арчі витримав місяць зі мною в Покровську. А потім були ще три щасливих місяці у моїх батьків на орендованій дачі в Полтаві. Однієї ночі він пішов і не повернувся. Мабуть, настав його час. Це досі мій великий біль», — розповідає пані Дар’я. 

Її чоловік Олексій пішов до ЗСУ. І його шлях — це й шлях Дар’ї, яка за ці два роки жила майже по всій лінії фронту. 

«Що 2-4 місяці я змінювала оселю. Пам’ятаю це, як у калейдоскопі. Коли жила у Слов’янську, ми вирішили взяти цуценя фокстер’єра. Шукали саме цю породу, бо в чоловіка дитячо-підліткові незакриті запити, — посміхається Дар’я. — І Тобік виявився порятунком для нас обох — мені, щоб не з’їхати з глузду від усього, що відбувається навколо, а йому — своєрідна реабілітація. Пес допомагає пережити все. Не можу описати, як він чекає, зустрічає, любить Олексія!»

Дар’я каже, що орендувати житло із собакою непросто. Особливо зважаючи на те, що змінювати його доводиться часто. Зараз вони живуть у Харківській області.

«Неймовірними зусиллями зняли приватний будинок. Цілеспрямовано шукали з територією, щоб випускати собаку-підлітка, привчати до туалету, — розповідає жінка. — Як оселились, під час огляду житла і території виявилось, що за нами “закріпили” тільки бетонну доріжку до хвіртки, все інше — господаря, який мешкає поруч за парканом. Хоча в оголошенні обіцяли 3 сотки землі. Довелося шукати інше житло».

Хоча, пригадує Дар’я, траплялися й неймовірні історії. Якось вона знімала будиночок на території садиби розміром із базу відпочинку. Господарі — сімейна пара — полюбили песика, як свого, і майже все йому дозволяли. Дар’я згадує цю щиру людяність із вдячністю. 

«Гадаю, ми зробили для своїх улюбленців все що могли. Інколи дивлюся “собачі групи”: люди кидають тварин і їдуть назавжди, іноді на ланцюгу залишають. Можливо, бояться, зокрема, цих складностей із пошуком житла…»

Поради

Ольга Кононенко, подруга орендарки з твариною: «Моя подруга якось подала оголошення в соцмережах від імені свого кота, і все вийшло. Він написав у вступі щось типу такого: “Мене звуть Джанго, і я кіт. Досить розумний кіт, бо сам веду свої сторінки в соцмережах. Так-так, я це вмію, а чим я гірший за моїх співмешканців-людей, які тільки так цілими днями й роблять: тик-тик, тик-тик за клавішами ноутбуків?”. Цей текст був кумедним, але містив інформацію, яка зазвичай цікавить власників квартир. Наприклад, кіт поскаржився, що ще в глибокому дитинстві його позбавили того самого, що дехто пов’язує з гідністю. Тому він не мітить територію та пахне тільки шампунем. Творчо, оригінально, допомогло».

Наталя Адамович, орендарка: «Приховувати, що є тварини, як на мене, зовсім не ок. Єдине, що казати про них простіше вже під час зустрічі. Коли орендодавцям у спілкуванні подобається потенційний орендар чи орендарка, то в деяких питаннях вони стають поступливішими».

Коментар фахівчині

Для орендарів 

У нашій країні наразі власникам тварин важко орендувати житло, тому раджу за можливості пропонувати збільшений гарантійний платіж. Так часто вдається переконати навіть тих, хто , пише в оголошенні великими літерами «БЕЗ ТВАРИН». Це не тільки про гроші — таким чином ви покажете усвідомлену відповідальність. 

На моїй пам’яті ще ніхто не сказав: «Так, моя тварина може щось пошкодити». Але знаю такі випадки, коли улюбленці, що 10 років прожили у квартирі й жодного разу нічого не зіпсували, у нових умовах починають шкодити. Варто бути готовими — морально і матеріально — відповідати за наслідки. Навіть якщо власник чи власниця помешкання петфрендлі і не вимагає подвійний гарантійний платіж чи компенсацію за пошкоджене майно.

Можна надати рекомендації з попереднього місця проживання — це величезний плюс. Інколи люди кажуть, що готові запросити до квартири, де зараз мешкають, дати контакти власника чи власниці, надіслати відео та фото житла. Це працює. 

У жодному разі не вмовляйте власників — краще пошукайте «свою» людину. Бо це порушує рівноцінність стосунків: часто люди, відчувши, що вам просто немає куди діватися, починають, як то кажуть, «пити кров». Навіть якщо у вас справді безвихідь, не кажіть про це. Ви не нещасна людина, яку з жалю хтось пустив пожити з твариною, а орендар чи орендарка, що оплачує послугу за спільними домовленостями.

Для орендодавців

Раджу спілкуватися з майбутніми орендарями, цікавитися їхньою історією, оцінювати адекватність і відповідальність. Зокрема, варто дізнаватися про людей із різних джерел — від відкритих реєстрів до відгуків у групах. Бо, з мого досвіду, саме люди шкодять майну набагато більше, ніж тварини. Від них, а не від тварин залежатиме порядок в оселі.

Ретельно готуйте договір, у якому прописуйте всі деталі. Договір має захищати обидві сторони — і вас, і орендарів.

Одразу домовляйтеся про регулярні візити в погоджений час. Раз на місяць-два варто дивитися, що відбувається з вашим майном, щоб за пів року не виявилося, що воно повністю зіпсоване. Зазвичай орендарі з тваринами самі пропонують навідуватися, щоб засвідчити, що все гаразд.

Прописуйте обов’язковий клінінг після виселення. Наступними орендарями можуть бути алергіки, а попереднє перебування тварини в помешканні не має шкодити їм і вашому бізнесу загалом. 

Духові трубки зі снодійним, петлі, ліхтарики та смаколики — це те, що завжди тримають при собі ловці безпритульних тварин. Дехто прихоплює ще й лопату, щоб у разі потреби дістати тварину з-під завалів, і картон, щоб не лягати на холодну землю під час спостережень. Усе заради того, щоб непомітно наблизитися та спіймати вуличну тварину для стерилізації. 

З початком повномасштабного вторгнення ситуація з безпритульними тваринами значно погіршилась по всій Україні, особливо у прифронтових областях. Про це свідчать результати дослідження українського центру вивчення громадської думки «Соціоінформ». Так, у прифронтових регіонах кількість котів і собак, якими опікуються зооволонтери, у середньому зросла на 60%, а у притулках — більш ніж на 100%.

Про те, чому стерилізація тварин — правильне рішення за таких обставин і яка в цьому роль ловців, поговорили з Христиною Драгомарецькою і Сергієм Абрамовим — професійними відловлювачкою і відловлювачем тварин у стерилізаційних місіях UAnimals на сході й півдні країни.

Який він — професійний шлях ловців

Христину й Сергія об’єднує не лише співпраця з UAnimals, а й те, що в професію ловців тварин прийшли із зовсім інших сфер. Христина родом з Одещини і в минулому — архітекторка. Ця справа їй подобається, втім до архітектурних проєктів планує повернутися вже після війни. 

Поза роботою дівчина завжди багато волонтерила у притулку, де відгодовують і лікують собак, інколи сама прилаштовувала тварин або брала на перетримку. Після 24 лютого 2022 року Христина залишилась без роботи, тож у дівчини з’явилося більше часу для допомоги тваринам. Так поступово волонтерство переросло у нову для Христини професію — відловлювачки тварин.

«Почалося повномасштабне вторгнення, і треба було евакуювати дуже багато тварин. Пізніше ми вивозили їх у притулки також із деокупованих територій. Тоді глобально замислилася, як зменшити проблему популяції бездомних тварин. Тому знайомилася з іноземними волонтерами, які готові допомагати зі стерилізацією», — розповідає Христина.

Опановуючи новий для себе фах, дівчина розпитувала про все колег, а ще переглядала тематичні відео в інтернеті. Ще на початку шляху ловчині Христина зрозуміла: більшість безпритульних тварин не йдуть до рук. Тому придбала для відлову необхідне обладнання і вчилася на практиці. 

«Я намагалася говорити “підходь, не бійся”, але це не має сенсу. Дикий собака дивиться мені в очі і бачить загрозу: я його можу зловити й десь закрити. Однак якщо він дуже голодний, то піде на запашний котячий корм, навіть попри страх», — розповідає про свої хитрощі Христина.

Дівчина пояснює, що саме котячий корм найефективніше приваблює безпритульних тварин — навіть собак. Секрет тут у запаху: що ароматніший смаколик, то краще привертає увагу тварини. За цією ознакою навіть дешева ковбаса перевершує шматочки м’яса. А ще важлива консистенція їжі: тварина має довго пережовувати її на місці, а не вхопити та втекти. Тому як приманку ловці часто використовують паштети.

Сергій — теж із півдня України, із сусіднього Миколаєва. До повномасштабного вторгнення працював фотографом і відеографом. Каже, навіть подумати не міг, що його життя так кардинально зміниться. Його шлях до відловлювача тварин також розпочався з волонтерства.

«Я прийшов до своєї подруги Анни Куркуріної та запропонував їй допомагати чимось під час війни. Вона якраз розпочала інтенсивний процес стерилізації тварин за межами міста, і виникла проблема: немає кому їх відловлювати. Анна запитала, чи я можу цим зайнятись, і я вирішив спробувати. Досвід прийшов із часом», — згадує Сергій.

Чоловік каже, що найголовніше для нього під час відлову тварин  — спокій. Саме тому намагається очистити голову від зайвих думок, коли йде на роботу.

«Тварина відчуває настрій. Вона ще з відстані в декілька десятків метрів розуміє, що людина від неї хоче. Якщо будеш нервувати, вона це відчує і не дасть наблизитися. Якщо ж умієш справлятися з емоціями, тоді легше спіймати тварину», — розповідає Сергій.

Інсайди професії — від інструментів до ризиків

Як ловець Сергій уже об’їхав усю Миколаївщину, допомагав тваринам із затопленого Херсону та виконував так замовлення на сході країни. Наприклад, на Сумщині ловив величезного мастифа на прохання одного з притулків. Саме ця поїздка чи не найбільше запам’яталась чоловікові. Згадує, що йому довелося проїхати ледь не через всю країну крізь сніг і туман, щоб виконати це прохання. Декілька зоозахисників уже намагалися впіймати собаку, і нікому це не вдалося. Зловити цього пса справді виявилося завданням із зірочкою. Довелося навіть застосувати снодійне: Сергій тричі стріляв зі спеціальної трубки для наркозу.