Пса Еріка згубили під час російської атаки на Кропивницький, Річарда — на Київ, а кота Лакі — на Харків. Такі історії є в різних містах України. Тварини лякаються й тікають або лишаються заблокованими у напівзруйнованих будівлях. 

Про те, як мінімізувати ризики втратити кота чи собаку під час обстрілу, UAnimals поговорили з Ольгою Бібіковою, керівницею загону кінологічної пошуково-рятувальної команди SARcan. Ольга розповіла, як убезпечити тварину заздалегідь, що робити під час обстрілу та як діяти, якщо кіт чи собака все ж загубились. 

Як завчасно попіклуватись про безпеку тварини?

Якщо у вас собака, обов’язково замовте тварині адресник, де буде написане її ім’я та ваш номер телефону. Він допоможе, якщо тварина загубиться чи втече за будь-яких обставин — під час обстрілу чи ні. Адресник краще одягти не на основний ошийник собаки, а на окремий шнурок. Тоді навіть якщо пес злякається гучних звуків, звільнить голову з ошийника та втече, адресник залишиться на ньому. 

«Для котів адресники небезпечні, — говорить керівниця загону кінологічної пошуково-рятувальної команди SARcan Ольга Бібікова. — Вони зачіпляються адресниками за паркан або гілку дерева, і це може мати фатальні наслідки». 

Ще один спосіб заздалегідь подбати про безпеку собаки під час обстрілу — купити трекер, який відстежує, де знаходиться пес, і передає дані на ваш телефон. Трекери бувають різних видів, коштують від однієї до кількох тисяч гривень. Якщо і ви, і собака знаходитесь там, де є зв’язок, ви зможете в реальному часі бачити місцезнаходження тварини. Якщо зв’язку немає, періодично вам будуть надходити повідомлення з геолокацією. 

Важливо користуватись надійною амуніцією для собак — повідцями, що не рвуться, шлейками та нашийниками, з яких пес не може просто звільнитися, карабінами, що витримують вагу собаки. «Коли ви купуєте амуніцію, в першу чергу звертайте увагу на її надійність, а вже потім думайте про красу, — каже Ольга Бібікова. — Або купуйте амуніцію брендів, що спеціалізуються саме на ній, або принаймні ставте виробнику питання, яку вагу тварини витримає конкретний карабін і повідець. Якщо виробник не знає відповіді, купувати не варто». 

Ще один спосіб, який допоможе знайти й кота, й собаку, якщо вони загубляться чи втечуть, — завчасно чипувати тварину. Мікрочип можна вживити майже у будь-якій ветеринарній клініці, а потім внести його дані в Єдиний державний реєстр домашніх тварин. Людина, яка знайде тварину, зможе звернутися у ветклініку — там просканують чип і дізнаються ім’я та контактні дані власника чи власниці. 

Що робити, якщо лунає тривога, а піти разом із твариною в укриття можливості немає?

Маленьких собак і котів можна заздалегідь привчити до переносок, під час повітряної тривоги саджати їх туди та ставити переноски поруч із собою в коридорі або іншому місці. Велику собаку варто взяти на повідець та бути поруч із нею. 

Якщо обстріл застав вас із собакою на вулиці, швидше прямуйте разом хоча б в умовне укриття — підземний перехід чи під’їзд. Якщо пес боїться вибухів, візьміть його на короткий повідець і міцно тримайте, адже від страху він може різко побігти. 

А якщо все ж стався приліт?

Відповісти на це питання однозначно неможливо — все залежить від конкретної ситуації. Якщо ваша частина будинку лишилась більш-менш неушкодженою і ви бачите, що сходи між поверхами цілі, треба забирати всіх тварин і виходити на вулицю. 

«Якщо ж так вийшло, що в момент вибуху тварин не було поруч із вами, а тепер ви бачите задимлення і є вірогідність обвалу будинку, але своїх тварин ви не бачите і вони не реагують, коли ви їх гукаєте, також виходьте на вулицю, поки така можливість є, — говорить Ольга Бібікова. — Інакше ви можете загинути разом із тваринами». 

Вже на вулиці підійдіть до рятувальників і скажіть, у якій квартирі в будинку може бути тварина. На місці працюватиме координаційний центр — треба звернутися туди. Шукати самотужки вас не пустять — працюватиме поліція, буде очеплення. «Пустити вас шукати тварину можуть лише тоді, коли вже не буде загрози життю, тобто пожежі та вірогідності обвалу будинку, — розповідає Ольга. — Тоді ви або підете на пошуки свого кота чи собаки разом із рятувальниками, або вони підуть самі». 

Як діяти, якщо після обстрілу та влучання тварина все ж загубилась?

За словами Ольги Бібікової, шанси знайти тварину живою є досить довго. «Бувало, що проходило більше ніж тиждень, а з котами — навіть близько двох тижнів, і зрештою їх знаходили у сховку худих, але живих», — розповідає Ольга. 

У випадку, якщо в будинок було влучання, але ваша квартира вціліла або частково вціліла, а кіт зник, Ольга радить періодично приносити туди корм і воду. «Навіть якщо кіт десь ховається, боїться гучних звуків техніки та людей, з часом він почне обережно виходити та зможе поїсти й попити. А ви побачите, що їжі та води стає менше, значить він живий та знаходиться тут», — пояснює Ольга. 

Вона радить дати оголошення про пошук тварини в соцмережах — зробити дописи на своїх сторінках і попросити про репости друзів, написати в місцеві телеграм-чати і фейсбук-групи. Можна також розвісити оголошення на вулицях: якщо загубився кіт, то в межах району, якщо собака — то й далі, адже з переляку пси можуть забігти далеко. В оголошенні треба обов’язково написати, за яких обставин загубилась тварина. 

«За досвідом, я бачу, що сильно допомагає ще додати суму винагороди за допомогу в пошуках, — каже Ольга. — Люди, у яких є тварини і які мають до них емпатію, у будь-якому разі захочуть допомогти. А для інших винагорода має значення. Правда, треба бути готовими до шквалу хибних дзвінків і повідомлень. Можуть телефонувати шахраї або просто люди, які нібито бачили схожу тварину та хочуть отримати винагороду». 

Ще один спосіб пошуку тварини — звернутися до місцевих зооволонтерів і притулків. Можливо, вони вже прихистили вашого кота чи собаку та якраз шукають вас. 

Світлина заставки: Ольга Бібікова із собакою працює на завалах. Фото надала героїня

— Хто-хто вас вкусив? 

— Перегузня. 

— О, вас такі цікаві тварини кусають. Це десь у тропіках? 

— Ні, в Україні. 

Чекаючи на вакцину від сказу, зоолог Володимир Яроцький намагався пояснити людям у коридорах харківського травмпункту, який звір його вкусив. Такої тварини там ніхто не знав. 

Хто ж така перегузня? Кажуть, мала пташка, та гострий дзьобик. Перегузня хоч і не пташка, та прислів’я їй пасує. Ця невеличка хижа тварина схожа на лісового тхора, проте має особливості. У неї довгі кігті, сильні м’язи, а ще перегузня вміє голосно верещати.

Володимир Яроцький пережив цілу пригоду, намагаючись повернути перегузню в дику природу. Далі — про те, як це було. А паралельно ви більше дізнаєтеся, що вміє перегузня і що допомагає й заважає їй відродитися в українських степах.

Перша особиста зустріч

Володимир: «Влітку 2020-го я проводив екскурсію в Національному природному парку “Гомільшанські ліси” [на Харківщині]. І саме тоді колеги подзвонили мені й сказали, що зловили перегузню на біостанції Харківського національного університету в Гайдари — село в Харківській області.Гайдарах. Ми туди поїхали подивитися на перегузню. Вона була в поганому стані, а ще вона мене вкусила. Я знав, як правильно тримати тхора — під передні лапи. Тоді він не може вкусити. А в перегузні кута нахилу голови вистачає, щоб тебе хряснути за палець. У куницевих є особливість: вони, як пітбулі, коли кусають, то просто продавлюють тіло. Хоч у мене були рукавиці, як у зварювальника, перегузня їх прокусила. Це був мій перший контакт із твариною».

Перегузня — представниця родини куницевих, сильних і водночас пластичних тварин. Отже, вона родичка лісового тхора, куниці, борсука, видри, а ще скунса. І з ним має дещо спільне, але про це далі.

У латину її назва — Vormela peregusna — прийшла саме з української мови! Це щодо другого слова в назві. Vormela ж означає «маленький черв’як». Її тіло справді довге і граційне, втім, як і у тхора чи ласиці.

Завдяки кольору англійською перегузню називають Marbled polecat — мармурова кішка. Частинка pole означає «курча» й натякає на те, що перегузня може красти домашню птицю. За цим заняттям її справді заставали.

Перегузні — самітники й самітниці. Разом вони проводять час хіба в шлюбний сезон.

У цій статті українські зоологи відносять перегузню до так званої окупованої фауни — тварин, які перебувають поза моніторингом українських біологів. Наукові установи, де охороняли тварину, зараз в окупації, а з’являється вона там, де йдуть бої.

Прикинутися мертвим у мить небезпеки — не рідкість серед тварин, це явище має назву танатоз. Навіщо? Вірогідне пояснення таке: хижаки цікавляться рухливим об’єктом; щось, що не проявляє ознак життя, не приваблюватиме хижачої уваги. Хоча в деяких тварин є й інші причини: певні змії можуть вичікувати здобич, а мурахи — уникати конфліктів.

Мертвими прикидаються не лише змії, риби, комахи, а й ссавці. Наприклад, опосуми. Play possum англійською означає «прикидатися, що тебе нема або ти ні до чого». А ще так уміють американський тхір, скунс, ласиця. І перегузня — майстриня зіграти роль померлої.

Та спочатку перегузня випробує й інші методи. Побачивши щось небезпечне, вона стає на задні лапи й демонструє своє яскраве забарвлення — це у тваринному світі теж слугує попереджувальним сигналом. До всього, перегузня має спеціальні анальні залози, здатні випускати секрет із різким запахом. Це вона теж робить — і коли прикидається мертвою, і коли просто відчуває загрозу.

Зруйновані плани

Володимир: «Дівчата поселили перегузню в одну покинуту й завалену мотлохом квартиру, посадивши в клітку для кроликів.

Я поїхав у Лисичанськ через Кремінну, бо там у мене родичі. І був у мене знайомий Браян зі США, який полюбив українські ліси і жив у Сіверськодонецьку. Я кажу: “Браяне, підвези мене з Кремінної в Лисичанськ. Треба забрати рідкісних тварин, поїхати до лісу й випустити. Година туди, година сюди…” — “А вони не смердять?” — “Та все буде нормально”. Його дружина саме була вагітна — переживала, щоб і машина була чистою, і чоловік вернувся якнайшвидше.

Я збирався вакцинувати перегузень від сказу, хотів взяти відбитки лап, матеріал на ДНК. А дзуськи! Виявилось, що одна перегузня зламала клітку й утекла. Години три шукали. Знайшли за унітазом в місці, де було пів цеглини вибито. Вона там згорнулася й спала. Довелося демонтувати унітаз, щоб дістати перегузню. Звісно, тварини розхвилювалися, я вже не міг із ними нічого зробити [вакцинувати і провести дослідження]. Треба було їхати до лісу, але мене знову вкусили».

Своїми сильними лапами і довгими кігтями перегузня викопує простору нору. Хоча, коли настрою копати в неї немає, може поспати в чужій. 

За допомогою радіостежень встановили, що перегузня долає до одного кілометра на добу, рідко повторюючи свій попередній маршрут і змінюючи своє лігво та територію активності кожні 2-3 дні. Час проводить у полюванні, а коли втомилася — спить. 

Тимчасові незручності

Володимир: «Коли перегузня вкусила мене вдруге, я зрозумів, що треба самому вакцинуватися від сказу. 

І ось уже 10-та вечора. Ми їдемо до травмпункту. Там не знають, хто така перегузня. А ще у вакцини від сказу, що там була, 6 доз… Врешті мені дуже суворо кажуть, що я маю знову приїхати до них отримати наступну дозу або знайти вакцину тієї ж серії. 

Дві години вони спостерігали за мною після вакцинації. А перегузні тим часом верещали. Плюс у машині наче скунси побували. 

Врешті ми вночі поїхали випускати тварин. Браян привіз мене в Сіверськодонецьк і каже: “Я тебе в Кремінну не повезу, бо дружина чекає, але замовлю таксі”. А тут така злива! Просто ріки. Ще й їздили по всьому Сіверськодонецьку в пошуках банкомата о другій ночі. Дороги не видно, скрізь потоки води. 

У Кремінній швидко перевірили, чи є серія тієї вакцини. Вона була, тож я там вакцинувався. А потім поїхав додому в Харків і зробив 7 дзвінків, щоб отримати направлення на подальшу вакцинацію. Здавалося б, ХХІ століття, але не всі проходять вакцинацію до кінця. Люди приходять у перший день, а потім не продовжують і помирають від сказу». 

Перегузні більшає. Побачили — не чіпайте

Володимир: «У 2022–2023 роках була хвиля, коли в окопах розплодилися миші. Тоді з’являлося чимало повідомлень, що там бачили і перегузню. Це не дуже гарні історії, бо ці перегузні опинялися в приватних руках. Ми з колегами з громадської організації “Ferret Galaxy” всіх продзвонювали і дізнавалися, якою була подальша доля тварин. Нам казали, що їх випустили. Та з’ясовувалося, що це не завжди так.

Бувало, люди розуміли, що не зможуть утримувати перегузню, бо тварина специфічна. Хоч і виглядає няшно, але кидається, кусається, плюс запах. І тоді їх випускали. Нам відомо про два таких випадки. 

Це найрідкісніший вид серед куницевих. Проте їх часто ловлять.

Ше одна перегузня, про яку мені відомо, була в Донецькій області. Її знайшли біля Краматорська і намагалися продати на вулиці. А тоді чоловік звернувся у “Ferret Galaxy”, щоб проконсультуватися стосовно утримання… Він божився, що випустив перегузню. Але що відбулося насправді, мені невідомо».

На початку ХХ століття перегузня була типовою мешканкою приазовських степів і земель сучасної Донеччини. У другій половині століття тварина почала вимирати.

Цілинний степ розорювали дедалі інтенсивніше, а на його залишках випасали худобу. Пси, які допомагали пастухам заганяти отару, виловлювали у степах диких тварин, зокрема й перегузню.

У 90-х роках вчені вважали, що в Україні живе лише 100–150 перегузень. Та потроху скотарство на Сході стало занепадати. А хижого звірка зустрічали частіше. Відродження перегузні почалося в 1998-му, як пізніше фіксували вчені. А з 2009-го спостерігали бум перегузні (якщо це так можна назвати, адже загальна кількість знахідок — всього-навсього 29 тварин за 43 роки). 

У 2010-му на Приазов’ї бачили турнір двох самців, за яким спостерігала ще одна перегузня, напевно, самиця. У 2016-му перегузню спіймали біля Краматорська — це була місцева сенсація. Якщо вірити авторці дослідження, навколо Краматорська з 2016 до 2023 року знайшли 7 перегузень.

Останніми роками відео перегузні з окопів справді поширювали в мережі. Торік «мармурову кішку» бачили біля озера в Дніпрі. А цьогоріч також фіксують біля позицій військових.

Якщо перегузня навідається у ваше місто, ось коротке нагадування: тримати червонокнижну тварину в неволі чи продавати її забороняє закон.

Світлина заставки: перегузня в зоопарку Магдебурга в Німеччині. Автор фото: Клаус Рудлофф. Джерело: http://www.biolib.cz

Олену представляють мені як військову, «поведену на тваринах». «Служила в нашому підрозділі, постійно в неї тварини були, багато забирала додому в Київ», — каже мені її побратим. Коли відкриваю контакт, мене огортає збентеження: виявляється, це Олена Білозерська, яка вражала сміливістю не лише мене з 2014 року. Олена — колишня журналістка й блогерка. Спочатку воювала у складі Добровольчого українського корпусу «Правий сектор» і Української добровольчої армії, де була снайперкою. Здобувши спеціальність артилеристки, стала офіцеркою Збройних сил України. 

Жінка пише вірші й малює. Ну а поруч з Оленою завжди є тварини-компаньйони. Багатьох із них військова знайшла і вилікувала, деяких забрала із зони бойових дій. 

Поговоримо з Оленою про тварин, які супроводжують її на фронті й у тилу. 

Собаки на бойових 

— Чи бувають тварини на самій лінії бойового зіткнення? 

— Так, історій про них безліч. Найдраматичніша — за участі собаки породи кане-корсо на ім’я Вася. Його господарем був боєць 503-го батальйону морської піхоти, де я тоді служила. Собака був з цим бійцем всюди, зокрема і в окопах на чергуванні. Розвантажку навіть носив. Одного дня Вася зник. Побратими шукали. Підняли дрон — і побачили таке, що краще не бачити. Васька потрапив у пастку — просто перед окопами бойовиків заплутався у дроті. Врятувати його було майже нереально, бо туди не пролізеш непомітно. Розвідники все одно планували вночі йти на евакуацію собаки, але не встигли…

Васька прийшов. Відгриз собі лапу і прийшов на трьох. Не схотів лишатися в полоні. Його відправили на дембель, до батьків господаря, а потім я зробила Васю відомим, написавши про його долю. Його історія отримала величезний розголос, всі захоплювались подвигом собаки, і зрештою йому оплатили лікування і протезування у найкращій клініці в Польщі. 

— Чи бувало, щоб тварини якось допомагали в бойових завданнях? 

— Восени 2014-го у Водяному під Донецьким аеропортом прибився до нас старий собака. Він ходив із нашою розвідгрупою на всі виходи в сіру зону. Звичайно, ми не хотіли брати із собою собаку, проганяли його. Він тікав, але потім якимсь дивом знав, якою дорогою ми підемо, і чекав нас на якомусь перехресті. Цей собака зрештою дуже допомагав на виходах: біг у 20 метрах попереду групи і знімав собою розтяжки. Людина від такого як мінімум отримала б серйозні поранення — а собаці нічого, бо він низький порівняно з людиною і швидко бігає: почувши «гуп» капсюля-детонатора, за 3-4 секунди до вибуху встигав утекти із зони ураження уламками. Тож усі цілі — і люди, і собака. 

Як Ефку виміняли на гранати-«ефки» 

— Найбільше у вас фото з рудим цуценям. Розкажете про нього?

— Це Ефка, метиска бельгійської вівчарки. Ми її підібрали з товаришем під кіоском біля траси влітку 2016 року. Хлопці назвали її Ефкою, бо коли була маленьким кругленьким цуценям, нагадувала за формою тіла гранату Ф-1. 

Вона теж їздила з нами на бойові, була поранена — рятували її тоді, як пораненого бійця. Гнали вночі в лікарю, піднімали з ліжка ветеринара, потім доглядали, робили перев’язки і уколи… Коли я йшла чергувати на позиції, Ефку прив’язували, щоб вона не бігла за мною. 

Одного разу я лежала хвора на нашій базі під Маріуполем, а мій чоловік рано-вранці поїхав у справах в інше місто. Ефка пішла за ним до автобусної зупинки. Там він сів на автобус і поїхав, а вона залишилася. Він був упевнений, що по власному сліду повернеться на базу.

До наступного ранку її не було. Ми з чоловіком їдемо на ту зупинку, розпитуємо людей, розклеюємо оголошення — пів міста ними заклеїли. Купили гучномовець на батарейках, щоб їздити автівкою по вуличках і крутити оголошення про зниклу Ефку… Вона знайшлася три доби потому. Зрозумівши, що не потрапить додому, пішла за першими-ліпшими людьми у військовій формі і прийшла з ними на базу «Азова». Там її залишили, а потім побачили оголошення і повернули. Грошей, звичайно, не взяли, але кілька гранат «ефок» я їм за свою Ефку віддала.

Сіля, Шкавулик, Бусоль 

— А які у вас стосунки з котами? 

— Найпершим у мене був Ватник, він же Комочок, або Комця, — чорне кошеня з коротким переламаним хвостом. Ватник — тому, що в 2014-му всіх тварин, підібраних на Донеччині, вояки називали якщо не Ватниками, то Сєпарами. Він прийшов на тилову базу, а потім їздив зі мною всюди, по всіх базах підскоку (це ті, що в парі кілометрів від лінії фронту). Коли я ходила на виходи, він залишався на цих базах. Не хотів мене відпускати: коли бачив, що я екіпіруюся, хапав за ноги і кричав. Коли нас починали обстрілювати, за ногу тягнув мене у сховище. Він пройшов багато дуже небезпечних місць, а загинув на мирній території. Вполював отруєного пацюка і помер. Решта моїх вихованців зараз, на щастя, живі.

За кілька місяців після Ефки з’явився Сільвер — кошеня породи невська маскарадна. Побратим десь підібрав, а ми забрали у нього. Дуже розумний кіт, і теж хворів. 

Разом з котом ріс у нас ще один пес — Шкавулик. На початку грудня безпритульна собака привела у нашому підвалі цуценят. Усі ці 9 цуценят захворіли на ентерит. На новий рік моя кімната на базі перетворилася на собачий лазарет. Врятувати вдалося лише чотирьох. Один найменший цуцик лишився у мене. 

Шкавуликом назвала, бо весь час жалісно скавчав. Шкавулик ріс із Сільвером, вони один в одного переймали повадки, Сільвер гарчав і пробував гавкати, Шкавулик крався за мишами… А коли у двір заходили чужі коти, проганяти їх вилітала вся трійця. Ефка і Шкавулик заганяли зайду на дерево, а далі вже Сілька ліз нагору розбиратись. 

Спали всі троє — чималенька Ефка (вагою 30 кг), Шкавулик і Сільвер — зі мною в ліжку. Килимки були, але ж вони хотіли спати зі мною — прогнати було неможливо. 

Годувати їх було дуже важко, бо ми тоді були неоформлені добровольці, які не мали зарплат. Дійшло до того, що інших двох собак, які прибилися до нас на базу, нам довелося вивезти і підкинути на бази іншим військовим, які жили багатше, ніж ми. 

Пізніше, коли я служила в артилерії морської піхоти, на полігоні під Мелітополем взяла собі триколірне кошеня. Назвала Бусоль (Буся). Бусоль — це по-простому «артилерійський компас». Вона їздила зі мною на міжнародні навчання «СіБріз», і там її намагалися у мене вкрасти й забрати на свій корабель американські морпіхи. Буська — метис мейн-куна, вимахала кілограмів на 6-7. Справжня мажорка — лащитись приходить тільки коли сама хоче. 

На момент повномасштабного вторгнення собаки — Ефка і Шкавулик — жили на Черкащині у мого свекра, а коти — Сільвер, Бусолька і Кася — у мене вдома в Києві. Я відправила їх теж до свекра. Скінчиться війна — я своїх заберу. А поки що вони дорослішають і старіють без мене. 

— Чи може тварина якось змінити настрій — ваш чи людей поруч?

— О, в цьому вони профі Його просто погладиш — і легше на душі стає. Поцілуєш оте пухнасте чи плюшеве в отой його лобик, воно тебе оближе — і ніби зразу є для чого жити.

— Чи є у вас вірші про фронтових тварин?

Це про мою кицю Бусоль. 

*   *   *

Десь далеко від дому, від наших безсонь,

Де над Ятранню небо безкрає,

Ходить киця пухнаста на ймення Бусоль,

На себе реп’яхи набирає.

Закрутились ми з нею, що я, що вона,

У ворожому злому нашесті.

І чіпляється міцно до мене війна,

Мов реп’ях до пухнастої шерсті.

Де ми вчора жили, там сьогодні бої,

А ми тягнемо й тягнемо віз цей…

Окуповані зараз курорти мої

І Бусольки народження місце.

І вже скільки покладено на вівтарях,

І вже скільки шляхів ти пройшов тих…

І все більшає, більшає на цвинтарях

Прапорів, прапорів синьо-жовтих…

А без нас, а без нас пацюки й хробаки

Підгризають зерно і кордони.

Люди ходять, пліткують, плетуть масксітки,

Вірять фейкам, донатять на дрони.

Та хай як від заброд вистачає скорбот —

В’ється Ятрань повз цю боротьбу всю.

І безпафосний дід — український народ —

Так терпляче вичісує Бусю.

Тут мав би лунати дитячий сміх, гупати лунко об підлогу м’яч, а свисток учителя фізкультури — зупиняти човниковий біг. Натомість тут без упину впродовж чотирьох днів тривали ветеринарні консультації, процедури та операції. Це шкільна спортивна зала у Воздвижівській громаді на Запоріжжі, де команда UAnimals тимчасово облаштувала «ветеринарну клініку». 

Допомогу надають як безхатнім котам і собакам, так і тваринам місцевих мешканців. Люди з громади приносять підопічних на огляд і консультації.

Ловець Роман Бідненко відповідає за те, аби спіймати на вулицях громади стількох тварин, скількох лікарки встигнуть прийняти. А ще в цій місії Романові випадково вдалося прилаштувати в родину одне з цуценят, яких він відловив. 

Люди прийняли цуценя в родину вже після стерилізації, з обробками від паразитів, вакциноване і чиповане. Такий захист отримали всі тварини, які потрапили до «ветклініки» UAnimals у спортивній залі. Хіба що аж надто малих пацієнтів не стерилізують.

Деякі тварини потребують лікування, а окремих із них доводиться оперувати.

Загалом у цій місії вдалося допомогти понад 250 тваринам.

Невдоволена курка Баба Зіна, собаки Ромка і Граф, Майк і Джина, свиня Дуся й коза Марта живуть у притулках чи в родинах по різних куточках України. Скоріш за все, ці тварини та тисячі інших не вижили б, якби їх вчасно не прихистили, вивезли чи вилікували. Зокрема й ті люди, яких UAnimals нагородили на Всеукраїнській зоозахисній премії.

Вони щодня спостерігають всі грані ставлення до тварин у суспільстві. Знають, як часто байдужість переплітається з відданістю в історіях однієї й тієї ж тварини.

Ми запитали в них про випадки, які залишили найяскравіші спогади. І ось що почули.

«Ніхто й не сподівався, що він житиме» 

Анастасія Клімнюк — засновниця та керівниця громадської організації «Дім порятунку тварин»

Харків / Полтавщина

Це спогад з 26 лютого 2022 року. У Харкові було важко знайти харчі для тварин: натуральної їжі не купиш, всі магазини з кормами зачинені. В одному гаражі відкрився склад з товарами для тварин. Ми стояли в черзі по корм для собак, там було ще людей 60. Це момент, якого я ніколи не забуду. Підійшов чоловік із котом у переносці. Йому зруйнували будинок, дружина виїхала. Чоловік вирішив іти захищати країну, і йому не було де діти кота. І він звернувся до людей — питав, чи може хоч хтось прийняти до себе котика. Ніхто з черги не відгукнувся. Ми з чоловіком перезирнулися і майже миттєво вирішили його забрати. Так у нас почали з’являтися тварини.

Пізніше ми дізналися, що це був кіт сина того чоловіка. У них із дружиною народилася дитина, на момент початку війни їй було два тижні. Тож вони вирішили на місяць залишити котика з батьками. Коли чоловік підійшов до тієї черги, молоді батьки були в окупації. Пізніше мені прийшло від них повідомлення: «У вас, може, досі є наш котик?». І скидають мені фото ще кошенятка. Значить, коли ми забрали його, він був зовсім молодий. У 2022 році кіт поїхав до своїх людей.

Є в нашій місцевості приклади дуже турботливого ставлення до тварин. Якось люди побачили біля свого двору вівчарку. Спочатку подумали, що пес неживий, бо він не ворушив навіть вухами. Зрештою зрозуміли, що дихає. Потім звернулися до нас, і ми вже повезли собаку до ветеринарної клініки. Ніхто й не сподівався, що він житиме. Чутливості в собаки не було взагалі. На МРТ з’ясували, що в нього був вивих шийного відділу хребта. 

З клініки ми забирали вже собаку, який почав сам ходити в туалет і їсти. Люди, які його знайшли, погодилися забрати до себе собаку з інвалідністю й доглядати. Назвали Графом. Зараз він повзає, лежить у позі сфінкса, може просидіти близько 40 секунд, сам їсть. Йому збудували конструкцію типу візочка, щоб він міг пересуватися. 

Пішки з-під обстрілів — з дитиною й цуценям

Олена Русіна, керівниця притулку «Пегас»

Малозахарине, Дніпропетровщина

Дніпро

Нещодавно нас викликали в село, бо там був великий травмований собака. Він просто з’явився на вулицях, ще й у нашийнику, де взявся — невідомо.  

Його помітили місцеві старші жіночки. Це не молоді мобільні люди, які легко користуються інтернетом, і все одно вони намагалися виставити його фото в соцмережах, шукали господаря. Вони навіть скинулись на препарати від шкідників для цього собаки.

Коли він побився з іншим собакою, то вже викликали нас. Ми приїжджаємо, а нас зустрічають жінки, всі з ціпками. Це цивілізовані люди, які не кинули тварину напризволяще. Вони не сказали, як це буває: «Десь там пес валяється, самі шукайте». Вони йшли за машиною, підвели до точки, де був собака, дбали про нас, волонтерів. Це дуже приємно. Собаку ще лікують, він зараз живе в «Пегасі».

Ще був випадок, коли почався наступ на Вовчанськ. Бувало таке, що люди тікали звідти навіть пішки. До нас тоді звернулася дівчина, просила прилаштувати цуценя. Та ми не хотіли: притулок переповнений, і для нас це важко. А виявилося, що ця молода жінка тікала від обстрілів пішки. Взяла тільки дитину в візочку. Уявіть, у якому стані була ця жінка! На дорозі побачила цуценя — мале, виснажене. Воно було в такій же ситуації, як і вона. І дівчина бере це цуценя і кладе в піддон візочка!

Потім вона потрапила у Дніпро, і в місті його не кинула. А тоді вже звернулася до нас, каже, «куди ж мені з цуценям і дитиною?». Я виставила цю історію в соцмережі — одразу ж відгукнулася сім’я й забрала собаку.

«Майку, пробач»

Сергій Луденський — засновник і голова громадської організації «Save animals Ukraine»

Нещодавно до мене звернулися з проханням вивезти двох ротвейлерів із прифронтового села — Олександрополя на Донеччині. Там залишався старий дідусь, на якого в Польщі чекала онучка. Питання було лише в собаках: на подвір’ї в дідуся жили двоє ротвейлерів: 7-річний Майк і 5-річна Джина. З такими великими псами дідусеві важко було б їхати. Він і сам не виїжджав саме через собак.

У день евакуації дідусь приїхав до свого двору на велосипеді. Перед тим був на сусідньому хуторі, куди менше прилітало артилерії. Позаду його хати по прильоту горіло поле. І загалом усе це відбувалося під канонаду артилерії.

Найщемкішим моментом стало прощання чоловіка із собаками. Він обійняв Майка за голову і сказав: Переклали слова дідуся українською.«Майку, пробач. У мене вибору нема».

Це відео в моєму тіктоці зібрало мільйон переглядів: думаю, багатьом українцям і українкам відгукнувся цей біль.

Ми знали, що Майк агресивний. Щоб його завантажити, я виліз на дах нашого бусу й так затяг його за повідець.

Дідусь попросив нас швидше виїхати, аби не розтягувати момент прощання. Ми так і зробили.

Привезли собак до нашого шелтеру під Дніпром. Згодом виявилося, що Майк агресивний тільки до інших собак. А за деякий час обох ротвейлерів прийняли прекрасні сім’ї. Я дуже щасливий від того, що є такі люди, які не залишають тварин напризволяще, і ті, які приймають їх у себе.

Два скелети на прив’язі

Тетяна Нельга — засновниця благодійного фонду та притулку «Зоосім’я»

Павлиш, Кіровоградщина

У ставленні людей до тварин я постійно бачу дві сторони медалі, і це мене шокує. Дивлюся на військових, на рятівників, які із зони бойових дій вивозять тварин, ризикуючи життям. Вони великі молодці. А з іншого боку, у нашій місцевості є люди, які не стерилізують тварин, викидають цуценят, кошенят дуже жорстоко — то в пакетах на смітники, то в лісосмуги. Одні їдуть під обстріли, щоб врятувати тварин, інші їх нищать.

У нашій місцевості були люди, які весь час виїжджали, залишали на ланцюгах тварин і не годували їх. За законом, ми не маємо права зайти в чужий двір і забрати тварин. Доводилося добиватися, щоб поліція разом із нами туди пішла знімати з ланцюгів собак. Це були вже два скелети. Зараз іде розслідування проти тих людей, тому більше розказати не можу. Я забрала тварин на лікування й реабілітацію в «Зоосім’ю».

Коли ветеринар стає зооволонтером

Альона Грінник — засновниця громадської організації «Дай лапу ЮУ»

Південноукраїнськ, Миколаївщина

Одного разу задзвонив телефон: «Добрий день, я ветлікар. Я написав у гуглі “волонтери Южноукраїнськ” — і пошук відразу видав мені ваш телефон. Я хочу бути корисним — хоча б порадою». Це був Олександр Соколов, який переїхав з Енергодара. Ми зустрілися, і я відразу запропонувала йому робити спільні проєкти зі стерилізації.

Перед цим я орендувала будинок у сусідньому селі, Костянтинівці, щоб перетримувати там тварин. Ну, будинком це важко було назвати: він вже розвалювався. Там були стіни, купи сміття й трави по шию. І от ми з чоловіком і батьком почали приводити його до ладу. Люди потрошку допомагали — хто відро приніс, хто віник. Було кілька активних волонтерів, які приходили бур’яни викорчовувати. Все це ми впорядкували й організували там перетримку.

Коли з’явися Олександр, ми з волонтерами скинулися, закупили нитки, наркоз, і влаштували в цьому домі в одній кімнаті операційну. Почали там стерилізувати безхатніх кішок і собак. 

Ішов час. Я перейшла на іншу роботу — розширилися фінансові можливості. Ми вклали гроші, і у вересні 2024 року відкрили клініку вже в місті. 

Тут ми лікуємо домашніх тварин за гроші: щоб допомагати бездомним, треба звідкись брати ресурси. Для військових, переселенців діють знижки, для деяких це безкоштовно. Якщо бабуся-пенсіонерка приходить навіть із домашньою твариною, то ми лікуємо зі знижкою або й безкоштовно. Плюс ми робимо безплатні стерилізації — поки що тільки кішок. У нас у місті є притулок. За договором, ми оперуємо їхніх собак. Іноді привозять полікувати — за це гроші ми не беремо. Для безхатніх тварин під опікунством — це ціна витратних матеріалів.

Проводимо акції з безкоштовної стерилізації безхатніх. Ми робимо на стерилізацію акцент: у нас місто маленьке, і тварин тут більше, ніж людей.

У тому будинку в селі зараз післяопераційна перетримка, а ще там живуть тварини з інвалідністю. А Олександр Соколов досі працює зі мною в клініці. 

«Їх вбили не обстріли, а голод»

Аліна Остапенко — членкиня Сумського товариства захисту тварин

Суми

Майже не памʼятаю життя до війни. 24.02.22 став переломним у моїй свідомості. Відтоді почалася моя справжня перевірка на міцність як зоозахисниці. Здавалось, після деокупації Сумщини життя мало стати легшим, але почались обстріли прикордоння, примусові евакуації. 

Рік тому в Юнаківці, прикордонному селі Сумської області, місцева жінка знайшла по дворах 8 мертвих собак. Їх вбили не обстріли, а голод. Більшість тварин до самої загибелі лишались на ланцюгах і не могли знайти хоч якогось харчу. Усіх їх залишили люди. 

Потрібно було їхати туди рятувати залишених на ланцюгах тварин. У першому рейсі на прикордоння ми вивезли з Юнаківки двох собак — Бруно та Алекса. 

Бруно дивом лишився живим: ми знайшли його привʼязаним у дворі, де вже бездиханно лежали дві інші собаки. Алекс вижив, бо їв сиру кукурудзу.

Після Алекса й Бруно ми вивезли з Юнаківки ще близько 15 собак. 

Зараз Бруно в притулку, і ми все ще шукаємо для нього родину. Алекс торік знайшов родину, де його дуже люблять.

Саме після зустрічі з цими собаками ми почали активно евакуювати тварин із прикордоння. Охочих їздити по селах Сумщини особливо не було, тому я вирішила йти вчитися керувати автівкою. Так почалася нова сторінка життя, коли тижнями доводилось пропадати у віддалених куточках області, які обстрілювали. На жаль, не всіх встигали врятувати.

За 3 роки ми прилаштували в сім’ї близько тисячі тварин. Відсутність покинутих — ось результат, якого я прагну. 

Такі несхожі сусідки

Ольга Волкова, керівниця притулку «Душі бродяг»

Лупареве, Миколаївщина

Це сталося перед поїздкою на Зоозахисну премію у селі Лимани. Там одна жінка отруїла близько 20 собак.

До мене прийшла знайома та й каже: «Уявляєш, Олю, ти рятуєш тварин, а тут одна жінка мене питала: “Ти поїдеш у місто? Так купи мені щурячої отрути, бо мені тут не вистачило. Потрую собак”». Почувши це, я поїхала в те село. Але собаки вже були мертві, я не встигла нічого зробити. Побачила там цю жінку, що їх отруїла. Запитала, невже їй не шкода собак. А вона каже: «Ні, труїла їх і буду труїти». 

Ольга передала свої свідчення юридичному відділу UAnimals і сподівається притягнути жінку до відповідальності.

Роман Олександрович, Баба Зіна, Дуся та інші

Вікторія Жидкова — засновниця товариства захисту тварин «Вірність» і громадської організації «Громадська правова ініціатива»

Добропілля, Донеччина

У серпні 2019-го чоловік пішов виносити сміття. А на смітнику лежав пакет із цуценятами. Живе було лише одне. Йому було години дві від народження. Відтоді почалася в нас боротьба за життя того цуценяти. Чоловік зробив йому спеціальну коробочку — по суті, штучну маму. По годинах годували, вночі вставали. Якось мій чоловік як заверещить на всю кімнату: «Іди сюди!» Я думала, щось погане сталося. Підходжу — а то в малюка очки відкрилися. Ніколи мій чоловік так не радів. І цей собака тепер — наш знаменитий Роман Олександрович. Ромка. 

І ще один справжній прояв людяності був, коли спрацював цілий ланцюжок добра, — це порятунок фермерського господарства з Удачного. Я вегетаріанка, і для мене принципово, щоб господарство рятували не для того, щоб тварин порізали. Я хотіла зробити шелтер, який би приймав рогату худобу. Розказала про це в соцмережах.

Тоді мені й подзвонив чоловік з Удачного, в якого було господарство зі свійськими. Я разів 10 перепитала: «Ви тварин їсти будете?». А він говорить, що в них гуска, якій 15 років, козам по 17 років…

В евакуації цього господарства були задіяні багато людей. І тварини з Удачного живуть у мене в шелтері. У нас там є свиня Дуся, яка дає лапку. Є коза Марта — вона завжди зустрічає, по-своєму мекає і простягає передню ногу. Є курка, яку ми звемо Баба Зіна, бо вічно невдоволена. Щойно в курник заходиш, квокче: не так ідеш, не так стоїш, не те робиш. У неї дзьоб не закривається. 

Коля і цуцики 

Інна Бородуля — засновниця та керівниця громадської організації «Щасливий кіт»

Запоріжжя

Зі мною тісно співпрацює військовий Славік. Дуже багатьох вивозить або шукає, кому і як їх передати, щоб тварин забрали із зони бойових дій. Своїм коштом стерилізує, лікує. Ось я саме поїду вакцинувати цуценят туди, де він служить. Я б і рада всіх забрати в притулок, але це просто неможливо. Це для мене людина з великої літери. 

Але маю ще одного кумира. Коля — високий простий парубок, працює на заводі. Якщо чесно, мені спочатку здавалося, що він якийсь нетямущий. Та не завжди все так, як здається на перший погляд. Позаторік улітку Коля знайшов на смітнику новонароджених цуценят. Він не побоявся труднощів — забрав їх і вигодував. Сам! Це при тому, що він позмінно працював на важкій роботі! І всі цуценята в нього вижили. Він їх прилаштував, а одного залишив у себе. Я відтоді кажу: «Колю, ти мій кумир». 

***

Отримавши нагороди, лауреати Зоозахисної премії поспішають вийти зі світла софітів, щоб якомога швидше повернутися до своїх тварин. Вдома вони знову перевдягнуться в робоче й закотять рукави. Протягом трьох років великої війни ці люди приймають у притулках собак і котів, свійських і диких тварин, евакуйованих з фронту чи прифронтових місцевостей, а часом і самі їх евакуюють. Це сотні, а подекуди тисячі нових тварин на рік. Тварини продовжують прибувати, бо війна триває. Проте ми можемо подбати про те, щоб роботи у зоозахисників і зоозахисниць не більшало хоча б через покинутих і скривджених тварин у тилу.

Після початку повномасштабного вторгнення стримувати незаконну вирубку лісу і забудову стало ще складніше. І основна перешкода тут — загальний вплив війни на громадянське суспільство. 

Нещодавно, 9 жовтня 2024 року Верховний суд України визнав недійсним розпорядження Рахівської та Тячівської райдержадміністрацій про затвердження детального плану курорту «Свидовець». За це рішення місцеві мешканці разом з ініціативною групою Free Svydovets боролися в різних судах довгі 7 років. Зокрема нам вдалося довести, що влада не поінформувала людей про майбутнє будівництво і не узгодила з ними свої плани, як мала би то зробити за Орхуською конвенцією.

Чи означає це, що Свидовець у безпеці? На жаль, поки ні. Рішення суду стосується початкового плану курорту «Свидовець», який забудовники мали станом на 2017 рік. Зараз їхні апетити зростають — за новими документами це буде навіть не один курорт, а три окремих: «Свидовець», «Турбат» і «Бистриця», які межуватимуть із «Буковелем». А інвесторами в усіх цих проєктах виступають одні й ті самі люди: син і колишня дружина народного депутата Ігоря Палиці, які є бенефіціарними власниками товариства з обмеженою відповідальністю «Буковель», та їхні бізнес-партнери. 

Це продумана і хитра стратегія, адже так легше отримати дозволи, оформити всі документи і просунути частинками один мегакурорт.

Уявіть: серед лісу вирубають і забудують територію розміром як дві третини Ужгорода, там відпочиватиме половина населення цього обласного центра — близько 65 тисяч людей. Такого за масштабами монстра компанія-власниця курорту «Буковель» хоче збудувати на Свидовці та прилеглих територіях, від селища Ясіня до села Бистриця й уздовж Братківського хребта. Там хочуть прокласти понад дві сотні кілометрів лижних трас із підйомниками, звести майже 400 котеджів, понад сотню ресторанів і 60 готелів. 

Вже зараз на Свидовці прокладають дороги: за документами нібито для працівників лісництва, а насправді — для майбутньої інфраструктури курортів. Тож ми постійно маємо справу з хитруванням, потаємністю, спробами обійти законодавство чи знайти в ньому шпарини. А в часи великої війни цьому важко протидіяти.

По-перше, на час воєнного стану заборонені будь-які форми протесту чи зібрання, а без цього складно ефективно висловлювати невдоволення діями влади. По-друге, задля безпеки доступ до багатьох документів, пов’язаних зі станом лісів, нині або обмежений, або повністю закритий. Ідеться зокрема про карти лісів, кадастрові карти й оцінки впливу на довкілля. Також досі існують часткові заборони на відвідування лісів, хоча зараз із цим вже легше, ніж на початку вторгнення. Не забуваймо й важливе по-третє: чимало активістів, які боролися за збереження екосистем, нині воюють чи виїхали з України. Та й загалом суспільство передусім переймається подіями на фронті й іншими більш нагальними новинами. 

Тому важливо змінити законодавство так, аби рішення щодо забудови природних зон загальнодержавного значення ухвалювали на центральному, а не місцевому рівні. Тоді доля цілого гірського масиву не залежатиме лише від частини мешканців, яким дозволили бути на обговоренні. 

І, звісно, дуже на часі зараз ухвалення закону про території Смарагдової мережі, частиною якої є Свидовецький масив. Ми вже кілька років маємо потрібний законопроєкт, однак і тут на заваді війна — вона слугує зручною відмовкою там, де не вистачає політичної волі депутатів. 

Та не можна зараз природозахист поставити на паузу і списати все на війну. Бізнесмени-забудовники свої мрії про курортну монополію на паузу не ставлять. 

Мусимо зберегти унікальні природні зони. На Свидовці практично незаймані високогірно-льодовикові ландшафти, більшість льодовикових озер України і букові праліси, що належать до Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Чотири ділянки на Свидовецькому масиві є природоохоронними територіями. На масиві можна побачити десятки червонокнижних видів рослин і тварин.

Чимало наших активістів і активісток зараз у лавах Збройних Сил, і вони дуже обурюються, коли бачать бездіяльність влади і свавілля корупціонерів щодо карпатських лісів. Тому ми, як і раніше, продовжуємо писати петиції, звертатися до депутатів і держустанов, стежимо за спробами забудовників обійти закони й залучаємо міжнародну спільноту до захисту Свидовця. Закликаю кожного і кожну цікавитися тим, що відбувається в наших Карпатах і поширювати в соцмережах природозахисні ініціативи. 

Тексти в рубриці «Колонки» відображають виключно думку автора чи авторки й не обов’язково відповідають позиції редакції UAnimals media.

Наталка сидить на порозі сільського клубу в Новоосиновому, що на Харківщині. Чути гуркіт фронту. На горизонті димить. «Що ви зараз робите?» — запитую. «Готую розчин. Он собака зле почувається. Будемо робити їй крапельницю». Масивний темний пес спить у клітці під березою, йому ставлять крапельницю й вішають її на нижню гілку дерева. Поруч — клітки з тваринами, яких скоро прооперують у ветавто UAnimals.

Ми говоримо з Наталкою під час ветмісії UAnimals на Харківщині, неподалік від Куп’янська, де вже давно немає ветеринарів. Тут Наталка і її команда стерилізують тварин і допомагають їх лікувати. 

— У Новоосиновому місцеві вас знають. Не вперше зустрічають вашу команду?

— Ми були тут влітку, і люди до нас трошки звикли. Тоді це місце було набагато живішим: працювали магазини, було більше жителів. Проте відтоді ситуація погіршилася. Поменшало людей, і загалом стало сумніше. У магазині, що тоді працював,  зараз у нас перетримка тварин. 

— Коли ви обирали професію, так уявляли своє життя?

— Ні, зовсім ні! Жоден ветеринар так його не уявляє!

Моя мама — лікарка, і я теж думала про лікарську професію. Проте не хотіла працювати з людьми і обрала роботу ветеринарки. Як виявилося, ветеринари все ж працюють більше з людьми, ніж з тваринами. Був період, коли у мене з’явилися сумніви стосовно життєвого вибору. Я тоді пішла з третього курсу університету. А вже потім свідомо повернулась і працюю в цій професії без упину.

Зараз кожен і кожна робить те, що може. Ми в рамках проєкту «Доступна стерилізація» можемо стерилізувати безхатніх тварин і вакцинувати їх від сказу. Це ми і робимо. Суть нашого проєкту в тому, щоб зробити стерилізацію і вакцинацію від сказу доступними навіть для безпритульних тварин і тварин, чиї господарі — це люди з низькими доходами. Також хочемо, щоб опікуни вуличних тварин могли їх стерилізувати.

Дуже давно — десь 15 років тому — я почала відвідувати притулки. Тоді я працювала в клініці, і мене запросили допомогти в Гостомельському притулку. Ситуація там була, м’яко кажучи, не дуже. Я побачила, що тварини народжують просто в притулку, бо їх не стерилізували. Багато цуценят і кошенят хворіли й помирали. Тоді в мене й виникла ідея зробити стерилізацію тварин більш доступною.

— Навіщо стерилізувати безхатніх чи вуличних тварин?

— Дуже багато тварин неконтрольовано народжуються. 

Чому в нас трапляється жорстоке поводження з тваринами? Думаю, основна проблема в тому, що їх забагато. Люди роблять всілякі вчинки, які принижують людську гідність, — топлять кошенят чи цуценят. Також кошенята, цуценята й дорослі тварини хворіють, якщо про них ніхто постійно не дбає. І це нескінченне коло страждань.

Немає законів, які контролюють розмноження тварин. І доволі часто люди відмовляються стерилізувати своїх підопічних. Зазвичай це інфантильна позиція. Їм нібито шкода тварину, але при цьому вони вбивають кошенят і цуценят. Це жорстокість, яку ми стараємося стримати.

— А як виглядає ваша робота?

— У нас із колегами — Юлею Ткаченко й Лолітою Поліщук — є стаціонарний кабінет у Києві, де ми кілька разів на місяць оперуємо тварин. 

Проте здебільшого наша робота — саме на виїздах. Ми працюємо у прифронтових містах, а також у Київській області. Оперуємо в Нових Петрівцях на північ від Києва та Іванкові, що біля Чорнобиля. Там винаймаємо приміщення та стерилізуємо котів і собак, яких приносять малозабезпечені люди. Запрошуємо охочих через різні групи в соцмережах. Також допомагаємо притулку «Сіріус», бо в них фінансові проблеми і немає лікаря.

— Пам’ятаєте свій перший виїзд?

— У селах ми почали оперувати ще до повномасштабної війни. Однак запам’ятався виїзд уже під час повномасштабки. Ми поїхали на північ від Києва в Кухарі — це село на березі річки Тетерів. Там наша армія стримувала наступ на Київ. Через це село йшли танки, був великий бій. Село було повністю зруйноване — залишилися тільки комини від хат. Це було наче у фільмі про Другу світову. Дуже вразило. Ми працювали в клубі, який самостійно намагався відбудувати сторож, хоч його хата вже теж була зруйнована. 

Коли ми приїхали, здавалося, що там зовсім нема людей. Прийом мав бути на десяту ранку, і раптом з усіх усюд почали приходити люди.

Незважаючи на те, що в них зруйновані будинки і життя повністю зламане, вони прийшли стерилізувати тварин!

А перший виїзд у прифронтові був у Лиман після його звільнення. Була зима, ми працювали в покинутій ветеринарній клініці. Дуже шкода було це бачити, адже це був чийсь бізнес. У клініці [під час окупації] стояли росіяни — вони там все пообписували. 

Місто було зруйноване. І от ми спостерігали, як у бік фронту рухалася наша техніка, наші хлопці… Але ми не бачили, щоб вони поверталися назад. Стояв постійний гуркіт. Небо було помаранчеве. Здавалося, що там, де фронт, — якісь великі жорна, які перемелюють людей.

— Яке ставлення до вашої роботи зазвичай у тих, до кого ви приїжджаєте?

— Військові дуже переймаються долею тварин. Просять евакуювати, лікують, приносять на стерилізації. Всі ті, кого вже торкнулись серйозні воєнні події, розуміють, для чого стерилізація і для чого вакцинувати тварин від сказу. Їм же і годувати цих тварин, їм про них дбати. 

Наприклад, у Запорізькій області, зокрема в Оріхові, зафіксовані випадки сказу, та ще й багато лисиць. Ми їздили туди вакцинувати тварин від сказу, і дуже багато людей добровільно йшли і брали вакцини. Ніхто не чинить там супротиву — навпаки, радіють, що є можливість вакцинувати тварин.

— А це хто прийшов до нас?

— Це Лиман і Річі — мої собаки. Вони з нами тут працюють.

Річі — собака з Кухарів, того найбільш зруйнованого села, у яке ми поїхали після звільнення Київщини.

Ми співпрацюємо там із волонтеркою, яка дуже стежить, аби не народжувалися безпритульні цуценята й кошенята. Але через повномасштабну війну вона не змогла встежити, і народилась Річі. Довелось забирати цуценят на прилаштування, а Річі я залишила собі. 

А Лиман ясно звідки! З Лимана.

Ми їхали по цуценят, яких попросив вивезти військовий, але помилилися тоді блокпостом. Кажемо: «Ми по жовтих цуценят». А нам виносять Лимана. Чорного! Без зубів, дуже малого… Ми кажемо: «Нам його нема куди діти…» — «Забирайте, він тут помре». Ми його забрали, довелося вигодовувати. Я думала віддати його на адопцію, але цей пес зробив мене щасливою. Тому він зараз у мене.

— Ви відчуваєте, що ваша робота дає результат?

В Іванкові, де ми методично стерилізуємо безхатніх тварин, вже немає нестерилізованих безпритульних. І взагалі там небагато тварин на вулицях. Навіть було кілька сезонів, коли люди не могли знайти собі кошеня. Це дуже добрий показник.

Ми в Лиман їздили три чи чотири рази й досить задоволені тим, як попрацювали. Більшість собак там із кліпсами, отже стерилізовані.

А ще відчуваю, що робота недаремна, коли кажуть «дякую». 

«Усю ніч я запихала кожну щілинку автівки речами й собачим кормом. Боялася зачинити дверцята, щоб не видати зайвого звуку. Знадвору долинав тріск і автоматні черги». Так Марина з Херсона, власниця 8 собак, збиралася їхати з окупації. Залишати жодну з тварин жінка не мала наміру.

Нерідко громадські організації забирають з прифронтових територій тварин, яких залишили господарі — часто на прив’язі. Та деякі люди здатні на героїчні вчинки, щоб прогодувати тварин в окупації, а виїжджаючи, забрати їх із собою. Яких випадків більше? Цього ми не можемо порахувати, зате можемо розповісти кілька історій, коли люди евакуювалися разом зі своїми тваринами.

Вибратися з окупації з 8 собаками

Будинок на півночі Португалії, недалечко — евкаліптовий ліс. Ще недавно цей будинок був непридатним для життя, але Марина Скрипниченко з чоловіком вже багато чого відремонтували. Передовсім обгородили подвір’я, щоб не порозбігалися їхні собаки: Йолкін, Йожик, Йорік, Мартишка, Муха, Мотя, Миша і Чуча. Всі вони колись були безпритульними й бігали околицями Херсона. Марина почергово взяла їх до себе. Та коли почалася окупація, місце, де вона мешкала, перетворилося на пекло. Для свого ж порятунку треба було виїхати. З вісьмома собаками. Марина розповідає, як це було.

Будинок за містом

У нас був великий красивий дім під Херсоном на березі Інгульця. Я організовувала йогівські семінари і пленери для художників. Цей будинок справді був дуже світлим і добрим. Цієї зими він слугував прихистком для наших військових. 

Недавно ми дізнались, що нашого дому більше не існує: пряме влучання і пожежа. 

Мешкаючи на окраїні міста, я часто бачила цілі зграї безпритульних цуценят, і з цих зграй брала найслабших. Прихистила одну собаку, потім з’явилася друга… і так аж до 8. Чоловік збудував їм будки, вольєри — все в них було.

Місяць у підвалі

З початком війни росіяни одразу зайшли в Херсон. Мій чоловік — моряк, він був у рейсі. Я забрала маму з Херсона, бо вважала, що за містом буде безпечніше, але з першого ж дня нам довелося переїхати в підвал. Ми ще не знали про це, але над головою вже все носилося: і ракети, і дрони… Так ми прожили місяць разом із собаками.

Вони важко на все це реагували. Дуже боялися вибухів, і досі не люблять гучних звуків.

Минув десь тиждень після початку окупації, коли я побачила російських десантників — вони як з-під землі виросли. У повній екіпіровці — я в кіно таке тільки бачила! Один каже: «Чого ти не від’їжджаєш?» Я мовчу, бо ледь не вмерла зі страху. І він каже: «Вали в підвал і не виходь».

Сусіди дали мені карасів, то я варила цю рибу і давала собакам — своїм і вуличним. Зараз мої рибу категорично не їдять. 

Іноді я виходила по яйця до сусіда. І якось я зробила вигляд, що знов іду до того сусіда. А сама взяла балончик і пішла написати дещо на одному гаражі. Подзвонила подрузі, щоб вона говорила зі мною: якби мене розстріляли, то вона хоча б почула це. Один балончик закінчився — я дістала другий і таки дописала: «рускіє, ідітє на х**».

Виїзд

Окупанти забрали машини в усіх людей району. Моя автівка вціліла, бо гараж був у будинку. Вони не здогадалися, що він там є. Щоб виїхати, мені треба було якось вигнати авто з гаража. На це я не могла наважитися, бо вони б її забрали, як у всіх.

Знайома знайшла фермера, який намагався врятувати свої поля і якось із ними домовлявся про дозвіл працювати на землі. Він подзвонив і сказав мені: «Будь наготові». Усю ніч я запихала кожну щілинку автівки речами й собачим кормом. Боялася зачинити дверцята, щоб не видати зайвого звуку. Знадвору долинав тріск і автоматні черги. Кого чи що вони стріляли, я не знаю.

Десь о 6-й ранку телефонує фермер: «Виїжджай із гаража, але не відчиняй воріт. Коли появиться бронетранспортер із буквою z, тоді відчиняй».

Цей аграрій якось намовив окупантів послати на дачі бронетранспортер начебто «усмірять» тих військових, що все трощили. Коли транспортер заїхав на мою вулицю, мені цей чоловік знову дзвонить: «Виїжджай».

На той момент я вже спіймала всіх вісьмох собак. Половина з них ніколи не були в автівці, та я запхала їх усередину. На заднє сидіння наклала пледи, і зверху лягла мама, бо ж сидіти вже неможливо було. Собаки притихли, налякані.

Це було «прикольно»… Я проїхала 12 окупантських блокпостів! І на всіх ці тварюки оглядали машини. Коли я під’їжджала до поста, опускала вікна. З них одразу вистромлювалися 8 писків. То окупанти казали: «Їдь на х**».

Дісталася до Херсона. Там біля супермаркету щодня збиралися на автомобілях жінки з дітьми в колону, щоб не було так страшно їхати поодинці. Я теж прилаштувалася в цю колону. Щойно ми виїхали з Херсона, застрягли, бо йшов бій — їхати не можна було. Машин 200-300, купа дітей, купа собак… Врешті вся колона розвернулася і поїхала назад.

А я подумала: «Якого чорта? Помру так помру». І поїхала.

До Коблевого ми добиралися 12 годин. У нормальний час я доїжджала туди за дві з половиною години.

Собаки сиділи в машині як миші. Тільки в Коблевому я вперше їх випустила… Все одно було страшно, бо і там чулися вибухи. Ну, треш. Романтизму нуль!

У Португалію — з фанеркою замість скла

На митниці на кордоні з Румунією я опустила вікно й вийшла. І двоє псів вискочили надвір. Тоді ми вже стояли в черзі 3-4 години. Люди нудилися, так що моя біганина за собаками усіх там порозважала. Та й ми хоч розім’ялися.

У Румунії мене зустріло стільки волонтерів! Як побачили тварин, вони ну фотографувати, давати корм… Я кажу, що мені нікуди його класти. «Все одно візьміть!» Мене це до сліз вразило, досі згадую.

У першу ніч я вирішила спати надворі. Поставила 8 мисок для собак, та правоохоронці підійшли, попросили надворі не ночувати і провели до готелю. Там був ресторан: всі меблі прибрали, долі постелили матраци й поклали біженців.

Я подумала: «Якщо хтось пискне, то всі восьмеро собак як почнуть гавкати…» Тож вирішила все ж спати в машині біля готелю. Завела її, щоб зарядити телефон, тоді хтось підійшов, я відволіклася і вийшла з машини. А на підлокітнику в авто у мене кнопка блокування дверей. Собаки цю кнопку натискають і лишаються зачинені в заведеній машині! До 4-ї ранку я намагалась їх умовити знову натиснути кнопку, але марно. Тоді вже волонтери вибили вікно, я залізла… Заклеїла його фанеркою і так їхала далі Європою. 

Відтоді собаки відмовляються сідати в машину. Та я і не змушую.

Пам’ятаю, коли я сиділа в підвалі, мій чоловік телефонував і казав: «Я не можу жити у світі, де немає тебе». Це дало мені сили вийти. Ну уб’ють, то вб’ють, але труситися в підвалі й чекати, коли вони самі зайдуть по мене — це було занадто. Тож я забрала всіх і завела авто…

Нашого дому більше немає, але з тваринами все гаразд. Я щаслива, що всі наші собаки з нами.

Шестеро людей, п’ятеро собак, четверо котів і черепаха 

Родина із Селидового на Донеччині багатодітна і має чимало тварин. Чоловік Святослав Торхов працював на шахті, а дружина Юлія виховувала трьох дітей: Олександра, Артема і Аллу. Поруч жила і Юлина мама. Цього літа життя довелося кардинально змінити.

Після авіаудару

Юля: 23 червня було два удари по нашому місту. Десь о 4-й ранку снаряд потрапив у городи. У нас тільки шифер сповз і стеля де-не-де обвалилася, можна було поремонтувати. Отож, ми почали ремонтувати. Чоловік був на даху, а ми з дітьми, мамою й собаками — у дворі. О 5-й вечора вдарили вдруге і влучили за нашим двором. У будинку вибило вікна, стеля обвалилася. Чоловік злетів із даху — отримав черепно-мозкову травму і травму ребер. Ми стояли внизу, гараж затулив нас від уламків, але нас усіх контузило. У новинах повідомляли тоді, що це була авіабомба, а яка конкретно — не знаємо.

Собака Стіч сховався з нами за гараж. А його мати — алабайка Лавина — була біля паркана, там, де її будка. З нею було і зовсім мале цуценя Міша. Я бачила здалеку після удару, що Лавина лежить. Підійти боялася: думала, що вона мертва. А потім рятувальники оглянули чоловіка й кажуть: «А може, ви подивитеся, як ваша собака?». Тоді вже я підійшла і зрозуміла, що вона дихає. 

Я до неї: «Лавина, Лавина», почала гладити. А вона дитинку під себе ж заховала. Її сильно контузило, але інших травм не було, вона потроху прийшла до тями.

Тоді ми почали думати, куди переїжджати. Заходилися шукати житло. Ми багато їздили — так було шкода тих тварин, що вони нас довго чекали.

Крім Лавини та її цуценят, у нас ще є дворняжка Стелла, вівчарка Нора, четверо котів — висловуха Буся, кішка Аліса і її діти Борисич і Багіра. А ще — черепаха Бургер.

Шукали способів їх усіх перевезти — це було дуже нелегко.

Святослав: Врешті ми знайшли номер UAnimals і домовилися, щоб нам допомогли забрати тварин. Приїхали волонтери Марія Головіна і Андрій Жданов. Ми їх тепер часто згадуємо. 

Вони клітки підготували, сіно в машину поклали. Я садив тварин у клітки, а Марія і Андрій вже помагали в машину їх поставить. Тварини не скавчали, не тікали: наче відчували, що все добре буде.

У Петропавлівці

Святослав: Не всі пускають жити з дітьми, не те що з тваринами! У нас багатодітна родина — важко було орендувати дім, щоб дозволили жити і з дітьми, і з собаками. 

Я шахтар, то ми хотіли, щоб і шахта була недалеко. Нам вдалося — нарешті знайшли таке місце.

Юля: Ми переїхали до Петропавлівки у Дніпропетровську область. Я приїхала на три дні раніше, щоб навести лад і зустріти тварин. Усіх дочекалася й розмістила. Зараз вони себе добре почувають.

Коти як жили у нас на деревах, так і живуть. Лавина наших дітей дуже любить, а на інших людей гавкає. Якщо вибіжить надвір, вона нікого не чіпає. Але люди все одно її бояться, бо Лавина величезна. То живе у вольєрі. 

Стіч теж хотів вибігати на вулицю, а його ніяк не змусиш сидіти на місці. Довелося підселити у вольєр. Собаки все одно знайшли там лазівку і намагаються вибратись до нас у двір. 

Вівчарка Нора теж сторожова, але до нас прихильна, бо з дитинства з нами. А Стелла вже собачка у віці, підходиш до неї — лапки дає. Хоче, щоб їй увагу приділяли.

Як можна було їх покинути? Ми їх любимо і завели не для того, щоб кидати. Такої навіть і думки не було.

Святослав: Скоро заберемо тещу, вона ще в Селидовому. Буде в нас ще більша родина. Якщо ви у схожій ситуації, не опускайте руки. Забирайте тварин, бо тварини — члени сім’ї.

Кіт, який святкував звільнення Херсона

Євгенія Акубекова живе в Херсоні. До повномасштабного вторгнення вона працювала продавчинею у торговому центрі. З початком великої війни центр зруйнували, і жінка залишилася без роботи. У Євгенії було двоє котів, а буквально перед 24 лютого 2022-го з’явився третій — його тимчасово залишила сестра, яка поїхала працювати до Польщі. Виявилося, всі ці коти не бояться води: вони подорожували човном і ходили на риболовлю. Євгенія розказала про те, як переїжджала з місця на місце з трьома котами. 

Початок окупації

У нас дві киці — Зоя і Варюшка, а ще у 2022-му був кіт моєї сестри — Джої. Він з нами пробув і війну, і окупацію. Зараз уже знову живе із сестрою.

Коли Херсон захопили, ми з чоловіком два тижні не виходили з дому. Потім скінчився корм для котів, та й запаси людської їжі закінчувалися. Я пекла вдома хліб, але вже не було олії та цукру. Почали виходити купувати їжу. А 9 квітня ми виїхали на дачу.

На лівому березі Дніпра є багато проток і дачі на островах. Аж до 5 грудня ми жили там. Садили город і рибу ловили. У місті не було електрики, а на дачі була.

Коти дуже боялися обстрілів. Вони і зараз бояться й ховаються. Це страшне було, як над нами літали орківські літаки, щоб бомбардувати. Так низько летіли, аж над самими дротами. І бідні коти не знали куди бігти! Та й ми не знали, теж присідали від страху. Я котів гукала, але вони були в паніці. А уже як чули здалеку, що летить літак, то ховалися в хату.

А взагалі котам там було роздолля. Чоловік рибу ловив — підгодовував і наших котів, і сусідських. Ціна на корм тоді дико пішла вгору. Спершу наші почали піднімати ціни на залишки корму, а потім росіяни завезли його й продавали втридорога.

Найбільший наш пестунчик — це Джої. Він лагідний і гостинний. По острову він ходив за мною. Всі знали, що то мій кіт. Лізочка в нас широка й присадкувата. Вона в азарті бігала за вужами й за мишами, схудла й така ловка стала! А Варюшка найстарша. Дуже любила на горищі сидіть — у неї там своя опочивальня.

Коти взялися вужів носити в хату. Знали всі ті дірочки, щілини, де вони сиділи. Я вже кричала на них, щоб не тягали тих вужів бідних! 

Дуже котам подобалось, і вони важко переживали, що ми повернулися в місто. Джої тиждень не їв від туги.

Кожні вихідні я їздила човном у Херсон по продукти: олії купити, крупи якоїсь чи цукру — того, що ми не могли виростить. Ми їздили з чоловіком через мікрорайон Острів. А там пост орків був. Перевіряли сумки, телефони. Якось нас брали на абордаж катером орківським, трусили, перевіряли паспорти, телефони.

Звільнення

Пам’ятаю, як звільнили Херсон. Я поїхала човном скуплятися. Ми всі одне одного знаємо, хто теж їхав. То ми найняли одне таксі, їдемо й бачимо — пікап з одеськими номерами, і хлопець у камуфляжі нам махає. От, думаю, падло! Вже віджали нашу машину, ще й махає оцей. Ви знаєте, я від стресу навіть не зауважила, що форма не та! Приїхала на базар, а він аж кипить: «Там наші, там наші!». А перед цим нас застерігали, щоб ми не збиралися, бо можуть бути провокації, окупанти можуть перевдягатися… Я кажу: «Люди, не збирайтеся!» — «Ви що, не хочете, щоб то наші були?» — «Я хочу, але ж нас попереджали, що може бути провокація». Я не вірила. І гудів Херсон.

Приїхали ж на острів, і там так само: «Чули?» — «Чули! Правда? Ні?». Коли виявилося, що справді наші прийшли, ми зібралися всім островом і святкували. Кожен приготував, що в нього було найкраще, і сиділи за столом, співали, фотографувалися, плакали. І кіт знайшов, де ми сиділи, прийшов до нас і сидів з нами за столом!

Потім острови почали прицільно обстрілювати. Був дрон: дивилися, де люди ходять, і туди стріляли. Тоді вже всі втекли, і ми також похапцем тікали. 

Речі кинули там, але котів забрали. Три переноски, два рюкзаки. 

Дача під орками. Невідомо, чи ми туди повернемося. Чи там заміновано, чи там зруйновано? Ми не знаємо. Принаймні наші тварини з нами.

«Куп’янський рай»: кілька бетонних букв повідпадали від стели, і від слова «район» лишився тільки «рай». Важко вигадати щось іронічніше.

Прапори майорять на вітрі. На фарбованому бетоні — мерехтіння з написів тих, хто минав цю стелу. Вітер віє в обличчя. Слідом за моїми супутницями-ветеринарками з машини вихоплюються собаки: красивий Лиман і смішна до неможливості Річі. Знімаю всіх. За хвилину — знову по машинах.

Пірнаємо під перехняблений залізничний міст: його шматки звисають над дорогою, наче це кадр із якогось фільму з вибухами і якісною графікою. Машина звертає на ґрунтівку, нами підкидає, здіймається курява.

В якийсь момент авто клює носом, лишає збоку кількох втомлених військових — і я бачу навколо воду. Шматки мосту підіймаються з дна, мов іржавий хребет із ребрами. Оскіл? Я вихоплюю свій телефон, знімаю кілька секунд, але на записі видно лише куряву й чути пісеньку з радіо «Підкаже серце, бо має зір. Це точно він! Це точно він!».

Разом із командою ветеринарок їдемо в напрямку Ківшарівки: тут вони стерилізуватимуть і лікуватимуть тварин. І ось щоденники цих 8 неймовірних задимлених днів.

Дійові особи:

o   Наталія Соколова (Наталка) — керівниця проєкту «Доступна стерилізація», ветеринарка;

o   Лоліта Поліщук (Лола) — асистентка ветеринарки;

o   Юлія Ткаченко — ветеринарка;

o   Роман Бідненко (Рома) — ловець тварин;

o   Олександр Погребний (Саша) — водій ветавто UAnimals;

o   Ольга Слинько (Оля) — волонтерка;

o   Андрій Харчишин (Андрій) — менеджер відділу порятунку UAnimals; 

o   Лілія Флоринська (Ліля) — зооволонтерка з Куп’янська;

o   Пес Ранок;

o   Голова сільради — голова сільської ради Осинова Василь Боков; 

o   Тьотя Валя, Зіна та інші. 

Вівторок, 3 вересня

Авто дико хитається між білуватими крейдяними горами. Ландшафт схожий на порізаний київський торт. 

Ось і стела Ківшарівки — синьо-жовта. На ній теж полощеться прапор, щоправда, сильно вицвілий, кольору лаванди. Рухаємося трохи на південь, до першої точки, де стоятиме мобільна клініка, — до села Новоосинового. 

14:02 — ми на місці. Невідомий солдат ледь схиляє голову під старою березою. Туди ж паркуємо ветавто й обвішуємо гілляччям. Речі несемо в покинуту амбулаторію. В одній із кімнат вивішені позивні й кодові слова військових. Там кидаю свій рюкзак.

У стіні амбулаторії дірка, а поруч квітне трояндовий кущ. Дах потрощений, тут і там звисають гірлянди обірваних дротів. Йду далі. Вибиті вікна шкіряться залишками скла. Де-не-де чорні сліди, ніби щось гаряче чиркнуло об будинок. Паркан обписаний побажаннями ворогам. І нарешті люди — жінки на лавочках в оточенні котів. «А ви волонтьор? Я хочу з вами поговорить».

Я навіть не встигаю сказати, яка саме в нас волонтерська місія, як жінки починають розповідати про своїх тварин. 

— А хто це у вас пописав паркан? — питаю.

— То Валя писала, а Костя їй диктував. Лучче б вона не писала! Там 4 помилки в кожному слові.

Справді, на шляху назад помічаю «рускій корабиль». Коли повертаюся, ловець Рома саме приїздить зі свого першого відлову. З автомобіля, як із рукавички, «висипаються» собаки й коти. То здається, що висипаються, — насправді вони сидять у клітках. Це безпритульні тварини, яких будуть стерилізувати й обробляти від паразитів.

Одне цуценя не в клітці, бо зовсім мале. Його просто пускають на траву, і воно перевальцем швендяє поміж клітками. Цяп-цяп-цяп. 

— Зараз ми його вакцинуємо, — каже Наталка, — це можна буде записать на відео. Беріть його на руки… 

— Мені треба взяти петличку… — кажу, але не можу випустити цуценяти з рук.

— Давай мені, потримаю, — пропонує Андрій, наш менеджер.

Я починаю ревнувати. 

— Ідіть удвох! — ставить крапку Наталка.

Я шкварю по петличку в амбулаторію, тримаючи малечу. Цуценя труситься, як осика, але слухняно сидить на кушетці, поки я шукаю потрібне. Потому малого вакцинують від інфекцій і чипують. Знімаю цей процес і вже починаю розуміти, що більше не відпущу його від себе. 

Тим часом Наталка, Лола і Юля поступово проводять седацію тваринам у клітках і починають оперувати. Всіх цих котів і собак згодом вакцинують від сказу й оброблять від шкідників. А Рома й волонтерка Оля вже збираються на наступний відлов. Хапаю фотоапарат і ледь встигаю застрибнути в машину з ними. 

«Розверніться, щоб він мене не бачив!» — видається, це головна фраза цього дня. Рома кричить її кожному і кожній, хто несе кота чи собаку до авто. Він переконаний: якщо тварину відвернути й вона не побачить ловця, тоді він зможе безпечно взяти її у господарів і швидко посадити в клітку. 

Збираємо котів по Новоосиновому й Ківшарівці. Когось віддають люди, інших Рома ловить у спеціальну клітку — котоловку, насипавши туди духмяного корму. Когось вдається схопити голіруч, а когось — сачком. Повертаємося вже в сутінках, у клітках веземо 18 котів.

Лікарки закінчують операції: за перший день — 15 стерилізованих тварин. Ніби й небагато, але попереду ще досить часу.

Фронт стугонить, тому спати в амбулаторії сьогодні не випадає. Ми забираємо звідти речі й простуємо в підвал п’ятиповерхівки. Будинок виглядає порожнім. Та раптом біля під’їзду матеріалізується жінка з велосипедом: «А вам же треба помитися! Там є квартира пуста, розбомблена, і там же є вода. Військові туди ходили митися. Ох, скільки ми з ними тут прожили! Вони поїхали якось, а тоді повернулися — боялися, що тьоті Валі нема. А я є. І зустрінуть мене, і велосипед заведуть… Другий поверх, там ложка в замку стирчить». 

Середа, 4 вересня 

Зранку знову їду з ловцем Романом і Олею. Рома — за кермом, Оля з блокнотом і телефоном контролює запити, що приходять їй від Андрія й іноді від Наталки. Віддавши господарям тварин у Новоосиновому, вирушаємо у село Подоли на адреси з тих запитів. Хитаємося у мікроавтобусі по ґрунтівці, мов блудні бедуїни на верблюдах. У повітрі постійно дим. 

У Подолах нас зустрічає Зіна — місцева волонтерка, яка прихищає покинутих собак і знає, де є інші. Вона фактично наша дипломатична представниця в цьому селі. Зіна сідає в машину і впевнено вистромлює з вікна засмаглого пальця, показуючи дорогу. 

Перша зупинка — у жінки, яка забирає вже стерилізовану собаку Пушинку. Господиня плаче від радості, коли отримує собаку, і плаче, коли дає цуценят Пушинки на стерилізацію: «Так ви завтра привезете їх, да?».

Через дюни, які наробила військова техніка, наше авто виповзає на куток, де досі живе чимало людей.

«А де твоя друга кицька?» — «Кума її ще ловить», — говорять між собою. «То мої коти, — махає рукою жінка в білісінькій хустці. — Це переселенці. Отам у воєнній хаті жили, а тоді до мене перейшли. Кішка і троє кошенят. Солдати поїхали, і ніхто ж не годував».

Спілкування з людьми йде як по маслу, поки ми не доїжджаємо до хати місцевих пияк. Біля їхнього будинку гуртуються собаки. Хоча дипломатичне представництво розгортає свою діяльність наповну, пробитися крізь нерозуміння тут не вдається. Чоловік і жінка кричать і посилають нас разом із Зіною куди подалі. Вдається забрати на стерилізацію лише одну собаку.

Сьогодні простерилізували 46 тварин. Роздавали місцевим обробки й вакцини від сказу — тут цього купити ні՛де.

Четвер, 5 вересня

Виходжу з підвалу — і очі довго звикають до світла.

Починається гуркіт: два гвинтокрили проносять просто наді мною свої важкі черева і буквально за дві хвилини вертають. Видно синьо-жовті відзнаки. Сподіваюсь, ви успішно зробили все, що мали. 

Все довкола стугонить і вібрує. А біля мобільної клініки першою клієнткою стає кішка Сімка. Її приносить на руках немолодий уже Олександр Васильович. Каже, у нього є ще киця Білка і троє кошенят. Може, їх вдасться спіймати й вакцинувати? Чимчикуємо разом на його подвір’я. 

Тут, під виноградом, кошенята збилися на сидінні старого іржавого мопеда.

«Я можу звідси поїхати, — бідкається Олександр Васильович. — Собачку я одпустю. А цих куди дівать? Ну просто безвихідь такая! Я не знаю, що з ними робити! Мене вивезти ні՛куди, не те що їх. Мені якщо їхати, то це в Сумську область. Вони там не нужні».

Ловимо двох, несемо. Виходить ще один кіт. «Мурчик, ходім проведеш! У мене сьогодні день рождєнія. Я спочатку не знав, бо електрики ж нема, а тоді зарядив телефон і бачу, шо сьогодні».

Тим часом місцеві продовжують з’їжджатися до мобільної клініки: жінки привозять у буквальному сенсі котів у мішках. Усі обговорюють нічний обстріл у Ківшарівці. Крім іншого, снаряд влучив у автостанцію біля кіоску, де ми вчора купували їсти. 

Пізнього ранку знову з Романом вирушаємо в Ківшарівку й Подоли. Після прильотів димить сильніше. Автостанція розгромлена й почорніла. Багато де тліє трава.

12:01 — починається чи не найбільш насичений епізод за всю ветеринарну місію. Порозвозивши простерилізованих тварин у Подолах, ми довго розшукуємо розвалений будинок. Там, кажуть, аж семеро цуценят. Всі дикі, і їх треба відловити на вакцинацію. 

Нарешті знаходимо потрібне місце: решето замість парканів, будинок, одна стіна якого повністю зруйнована. Цегла розсипана купами, а всередині видно полиці з консервами й хатнім начинням. Заходимо з Романом у колишню кухню — там темрява і безлад.

Присвічуємо ліхтарями, але вдається знайти тільки двох цуценят. Інші тікають у дірку під підлогою, і наступні хвилин 20 минають для мене в куряві й шаленому тріскотінні. Рома ламає підлогу якоюсь рейкою, припадає до дірок і намагається дістати цуциків руками. Малеча скавчить, але врешті-решт вдається виловити всіх.

Опинившись знову в Новоосиновому, я пішки вирушаю шукати іншу крамницю. Десь глухо гупає. На перехресті лежить спалена машина, а над нею — дерев’яна табличка «Магазин» зі стрілкою ліворуч. Звертаю туди. У будинків погнуті стіни, і на відносно свіжій рожевій фарбі напис: «слава украине смерть ворогам!». 

«А у вас є хліб?» — «Хліб сьогодні не доїхав. Завтра буде».

Крім хліба, тут є абсолютно все. 

За цей день прооперували 37 тварин, більшість — з відлову. Продовжували роздавати засоби від паразитів.

Коли сонце вже заходило, я вийшла трохи подивитися на село. Доглянуті, але порожні городи. Кукурудза, незібрані помідори. Скрізь цвітуть чорнобривці.

П’ятниця, 6 вересня

Ми на новому місці, але назва села не дуже й відрізняється. Це Осиново, вже з правого боку Осколу. Мобільну клініку знову встановлюємо біля сільради та клубу, де вже зібралися люди. Деякі чекають із котами й собаками, яких принесли на стерилізацію, інші просто хочуть поговорити. Сідають поруч із нами на лавку й говорять, говорять, говорять… Тема, що всіх тут пов’язує, — їхні собаки й кішки. 

У середині дня військові привозять на стерилізацію собаку Санді, схожу на хаскі. 

«Це наша посестра, — каже військовий Саша, мружачись від сонця. — Вона з нами по бліндажах, по окопах… І з нами завжди ховається в укриття. Із самого малечку вона в нас живе». 

Роман питає мене: «Поїдемо на мусорку?» — «Авжеж». 

Кажуть, місцеве звалище — справжній клондайк для ловця безпритульних тварин. Ми приїжджаємо туди саме в золоту годину, коли все навколо вкривається теплими променями низького сонця. Позолочене сміття покриває пагорби. 

За нами ходить пан неймовірної ерудиції: «Я знаю 3 мови, — запевняє він. — Українську, російську й циганську! А ось моя собака. Бомба, іди сюди!». 

Поїздка на звалище була не дуже успішною: звідси вдалося забрати лише одного собаку і потім ще одного на шляху назад.

Та сьогодні господарі почали привозити більше тварин на стерилізацію, ніж доти. Загалом стерилізували 59 котів і собак: 33 тварин принесли власники, а решта, як і раніше, — з відлову.

На ніч розташовуємося в сільському клубі. Голова сільради привозить нам ковдри: свою я стелю під плакатом із радянським воїном. Ані вайфаю, ані зв’язку тут немає: щоб зловити інтернет від «старлінка», треба вийти на ґанок сільради. Зате в клубі є бібліотека з відносно сучасними книжками. Вгорі напис червоною аквареллю: «Куп’янщина! Рідний край».

Субота, 7 вересня

«Я привезла з Куп’янська 7 кішок, — каже волонтерка Юля, поставивши всі 7 переносок в рядок. — Збирала по людях, які не мають змоги самі привезти їх на стерилізацію. Багато людей повиїжджали, покидали тварин. А вони самі не можуть про себе подбати. Я прихистила кішку й чотирьох собак. А деяких ходимо годувати». 

Сьогодні тварин везуть із Куп’янська, приходять військові й дехто із села. А після обіду туди ж, у Куп’янськ, вирушаю і я разом із Романом. Ми знову катаємося не самі: в авто підсідає волонтерка Ліля з блокнотом, пописаним адресами. 

«Як у вас із ветеринарною допомогою?» — питаю. — «Ніяк, — каже Ліля. — Допомоги нема місяців 10 точно. Іноді онлайн зв’язуються з ветеринарами Харкова або везуть самі в Чугуїв чи Харків. Раніше була клініка в Шевченковому, тепер теж немає. Телефоном тільки можна щось вирішити».

За день лікарі стерилізували 67 котів і собак.

Неділя, 8 вересня

«Це в нас дєвочка Софа. У неї характер добрячки, шкоди не робить, — розказує про свою собаку місцева жінка, мама трьох дітей. — Хоч як не крути, її треба на стерилізацію. Для собаки це краще, та й для нас, бо інакше це буде достобіса собак. Ще в мене є Ляля. Якщо вибухає сильно близько, вони починають бігать у всі боки і гавкать. Софа під машиною в мене спить, бо боїться вибухів».

Чекати черги доводиться довгенько, тож згодом жінка переходить на спогади про окупацію.

«Всіх возили в підвали, змушували гімн російський співати. Хтось вийшов звідти, а хтось і ні. Було страшно, як літаки летіли над дахами. Спочатку я забивалася в кут, хапалася за голову й сиділа… Не знаю, як я взяла себе в руки. Із лісу їх довго виганяли. Зараз не так страшно, як наші стали тут. Не дай бог знов».

Чисте осіннє небо в легких прозорих хмаринках.

Це вже Пристін, третє село на нашому шляху. Тут мобільна клініка теж розташувалася поруч із сільрадою та клубом. Під лавочкою в акуратний стосик зібране шмаття від снарядів — гладенький метал із колючими розірваними краями.

17:37. Дим. Перше вакциноване у місії цуценя спить, не реагуючи на жоден вибух. В Осинові я вже назвала його Ранком. Дехто сидить під «старлінком» і ловить зв’язок. Андрій говорить із менеджеркою UAnimals Настею телефоном: «Я буду тобі кожну годину писать “все ок, все ок”». 

Це тому, що незадовго до цього неподалік свистіло й падало. Ми теж падали за стіну, хоча невідомо, чим би це в разі чого допомогло. 

Одразу потому водій Саша гукає: «Дрон!» — і ми на кілька хвилин припадаємо до берези. 

Я бачу, як за селом люди прив’язують пастися трьох корів. Дівчата продовжують оперувати, Рома на відлові. 

Надвечір знову приходить голова сільської ради: «Оце ж дрон полетів, отам скинув біля мого дому. Ще й друге було щось, у двір впало до жіночки. Зараз сходжу до неї — скажу, що то було. А це якийсь мармуровий буде?» — киває на Ранка. У того справді рудуватий колір із якимись мармуровими розводами. 

Ветеринарки, як завше, працюють допізна: за сьогодні — 41 прооперована тварина. 

Оскільки бажано менше вмикати світло, воно горить лише у ветавто. А коли згасає там, все поринає в густу темряву. Лише блимає за Ківшарівкою небо. 

Понеділок, 9 вересня

Вранці щось знову вшкварило зовсім близько. Чую, як голова просить когось по телефону: «Принеси пару каністр води хоч, бо прильот, щоб вогонь не пішов на соняшники…». 

Передостанній день, тому з менеджером Андрієм записуємо відео про підсумки. Він бере на руки кудлатого Лимана. «“Гради” вночі запам’яталися», — напівсміється Андрій. 

Та час і справді підбити підсумки: ветмісія надала допомогу 390 тваринам, більшість із яких — безпритульні.

Сьогодні зірок мало, зате видно місяць. Він зростає, але це вже не тоненький серпик. У небі він ширший і — якогось кривавого кольору.

Вівторок, 10 вересня

Пакуємо речі, беремо в машину Ранка і потихеньку їдемо ветавтомобілем до Харкова з Сашею. Ветеринарки, Роман і Андрій вирушають другим мікроавтобусом. У ветавто неполадки, тому ми їдемо лише на другій передачі й устигаємо дуже пильно роздивитися Харківщину — прекрасну й задимлену. У приймач пробивається російське радіо. 

У Харкові я йду в зоомагазин, купую сумку для собаки і їду додому.

До Києва прибуваємо ввечері паралельно — і лікарі, і Андрій, і Саша, і ми із собакою.

Перед приїздом пишу Наталці: «Як ви?» — «Все добре, — відповідає вона й шле мені фото з машини з келихом у руці. — Святкуємо життя». І малий «мармуровий» пес заважає писати цей текст. 

Військова промисловість викидає багато парникових газів, підігріваючи планету. Через викиди, пов’язані з війною в Україні, росія прискорює глобальне потепління. А до підвищення середньорічної температури у світі на 1,5 °C від доіндустріального рівня вже й так лишається не більш як 4 роки.

Чому це важливо і чи можливо щось вдіяти?

Про це керівниця відділу стратегічних ініціатив UAnimals Ольга Чевганюк у прямому етері поспілкувалися з Леннардом де Клерком. Ділимося тезами цієї бесіди. 

Зелений Капіталіст з нідерландського села  

Як сталося, що ви пов’язали свою роботу зі збереженням довкілля, та ще й у контексті України?

Я виріс у селі в Нідерландах разом із трьома старшими братами. Кожен із нас мав по кілька прізвиськ. Мене називали Зелений Капіталіст. Капіталіст — тому що я був не проти заробити грошенят. А Зелений — бо завжди думав про довкілля, про те, як ми, люди, маємо зменшити шкоду, якої наробили природі.

У мого батька була фабрика. Там виробляли матеріали для пакування квітів — важлива штука в Нідерландах! У дитинстві на літніх канікулах я працював на цій фабриці. Напевно, тому й зацікавився темою довкілля. Знаєте, я бачив увесь цей пластик і відходи… Часто я працював із невеличкою машиною для переробки пластику. Це були такі собі початки економіки замкненого циклу.

Я вступив до університу в 90-х, коли розпався Радянський Союз. Тоді я зрозумів, що ми на Заході уявлення не маємо про всі ці країни й нації, які називали Східним блоком. У батьків була супутникова тарілка, і я з нею чимало грався, щоб подивитися телеканали з Угорщини, Румунії, країн Балтії. Мене цікавила ця невідома для нас частина Європи. Невдовзі я почав працювати на інженерну фірму, у якої найбільший офіс був у Києві.

Приїхавши туди, я нічого не знав про Україну. Дуже соромно це казати, але мені здавалося, як і багатьом із нас, що це «типу росія, але трошки інша».

Я прожив в Україні кілька років, подорожував, дізнавався про різні регіони, про історію, якою українці пишаються, і трохи закохався у цю країну.

Це були 1999-2001 роки — важкі часи для України. Тоді сталося вбивство Георгія Гонгадзе, президентом був Леонід Кучма, не все розвивалося найкращим чином. Проте я бачив країну, яка йде іншим шляхом, ніж росія.

Повернувшись до Нідерландів, я почав працювати з урядом у справах, пов’язаних зі зміною клімату. Ми допомагали зменшити викиди парникових газів.

Що спонукало вас досліджувати вплив війни на клімат?

Я живу в Угорщині й керую єдиним у Центральній Європі курортом, нейтральним для клімату. Коли відбулося повномасштабне вторгнення росії в Україну, ми з колегами прихистили багатьох українців, які їхали до Європи і хотіли відпочити після тижня в машині. Потім я подумав: що ще я можу зробити, крім допомоги біженцям?

Оскільки я знаюся на кліматичних змінах, то зацікавився, як російська агресія впливає на клімат. Коли розказав про свої дослідження друзям і колегам, ми зрозуміли, що раніше ніхто не вивчав впливу воєнних конфліктів на клімат. 

Так, війна впливає передовсім на природу України. Проте вона також збільшує викиди парникових газів і пришвидшує кліматичні зміни. Думаю, важливо пояснювати це людям — так зможемо показати, що російська агресія впливає на увесь світ.

Чому змінюється клімат на планеті?

Клімат змінюється через викиди газів, які ми називаємо парниковими. Вуглекислий газ — найбільш поширений серед них, проте є й інші типи таких газів: метан, озон, оксид азоту, фторовані гази і галогеновмісні гази. Шкідливим для атмосфери також є сірчистий газ, аміак, випари від спалювання кам’яного вугілля. 

Вони накопичуються в атмосфері й затримують сонячне тепло. Саме тому середньорічна температура на Землі зростає.

Паризька кліматична угода — міжнародна угода щодо змін клімату, обов’язкова до виконання всіма, хто її підписав. Її уклали в Парижі у 2015 році. На сьогодні угоду ратифікували Європейський Союз і 194 держави, зокрема Україна і росія. Паризька кліматична угода, яку підписали країни-членкині Організації Об’єднаних Націй, зобов’язує їх зробити все, щоб середньорічна температура не перевищувала доіндустріальний показник більш ніж на 1,5 °C. Ми не можемо зупинити зміни клімату — занадто пізно. Проте якщо ми обмежимо подальше зростання температури, то ще подужаємо наслідки. 

А от якщо температура зросте на 2 °C чи більше, настануть великі проблеми: катастрофічні погодні умови, люди мігруватимуть… і це ще не все.

Вже скоро кількість парникових газів, накопичених в атмосфері, буде достатня для того, аби температура зросла на 1,5 °C порівняно з доіндустріальним рівнем. До цього залишилося тільки 4 роки.

Тому нам треба справді дуже важко працювати, щоб значно зменшити викиди парникових газів. А росія з війною робить протилежне — вона збільшує кількість викидів. Це прискорює глобальне потепління.

Війна в Україні й парникові гази — який зв’язок?

Яка ситуація з викидами парникових газів внаслідок війни?

За нашими підрахунками, загальна кількість викидів, які спричинила війна в Україні, відповідає 175 мільйонам тонн вуглекислого газу. 

•   Це стільки, скільки Нідерланди з їх 18 мільйонами жителів виробляють за рік. А Нідерланди — промислова країна.
•   Це приблизно стільки викидів, скільки створили б 90 мільйонів нових машин на бензині на одній дорозі.
•   Або це те саме, що збудувати 260 енергоблоків вугільних електростанцій потужністю 200 мегават кожен.

Це значна кількість. 

Звісно, якщо подивитися на загальну картину викидів у світі, це лише маленька їх частка. Проте ми повинні зменшити викиди, їх треба спрямувати до нуля — і негайно. А війна кількість викидів навпаки збільшує.

Чи впливають на клімат пожежі на російських нафтобазах?

Ми вивчали різні категорії викидів, зокрема й ті, що стосуються енергетичної інфраструктури. Сюди належать і викиди від горіння нафтобаз як у росії, так і в Україні. Загальна частка викидів від енергетичної інфраструктури становить 10 %. Проте саме горіння нафтобаз має відносно низьку частку — менш ніж 1 % всіх викидів.

Більший вплив має пряме застосування воєнної техніки. Всі ці танки, бойові машини використовують страшенно багато дизельного пального й гасу. А це дає величезну кількість викидів.

У росії більшає викидів? Адже там економіка воєнного часу, більше виробництва та використання енергії. 

Так, адже там виробляють нову зброю. Росіяни використовують багато сталі — це матеріал, виробництво якого лишає високий вуглецевий слід. Ми поки не бачили цифр. Кожна країна повинна подати дані про свої викиди Організації Об’єднаних Націй протягом двох років від звітного періоду, а росія ще не опублікувала звіт за 2022-й. Однак я впевнений, що там буде зростання викидів.

Де місце росії у світовому рейтингу викидів?

Перше місце за викидами вуглекислого газу посідає Китай, а друге — Сполучені Штати. росія на 5-му місці. Україна значно нижче, бо це просто менша країна.

Якщо війна не зупиниться зараз, які наслідки чекають на людство?

Клімат буде змінюватися. Може статися так, що шкідливі викиди в атмосферу, які спричинила російська агресія, вплинуть не на Україну, а спровокують повінь у Бангладеші або пожежі в Амазонії. Це стосуватиметься всієї планети. Тут вже не можна розділити, що до чого конкретно призвело. Йдеться про накопичення парникових газів на планеті загалом.

Непрямий вплив

Війна стосується все-таки найбільше українців. Чи відчуваєте ви, що якось впливаєте на рішення, які приймають у світі?

Мої дослідження розкривають очі. Цей аналіз відкрив очі мені й багатьом іншим людям, які й гадки не мали, як сильно впливають конфлікти на зміни клімату.

Військова промисловість у світі викидає дуже багато вуглекислого газу, навіть коли нема війни. Такі викиди становлять 5 % світових. Адже солдати тренуються, практикуються на танках та іншому транспорті…

Російська агресія також змусила Європу зрозуміти, що вона в небезпеці, тож треба інвестувати в оборону. Багато країн підвищили свої військові витрати — і викиди від військової промисловості теж зросли. Це збільшує загальну кількість викидів у світі.

Я цілком розумію, що зміна клімату — це зараз не найбільша проблема для України. Ви намагаєтеся вижити як нація. Тому ця тема не потрапляє на перші шпальти в Україні, і це нормально.

Проте в Європі військові структури розуміють, що вони роблять свій внесок у зміни клімату. Одна з останніх конференцій, де я побував, була в Осло у червні. Кілька мілітарних інституцій зібралися, щоб поговорити, як зменшити вплив на довкілля. Кліматичні зміни були однією з головних тем. Вони хочуть зменшувати викиди, особливо вуглекислого газу.

А ще цікаво, що воєнні конфлікти змінюють транспортні ланцюжки у світі.

росія закрила повітряний простір над Сибіром для західних літаків. Тож політ із Лондона до Токіо, що зазвичай тривав 11 годин, тепер триває на 4 години довше. Літаки летять іншим маршрутом, над Канадою. Отож, у повітря потрапляє більше вуглекислого газу. 

Простежуємо тут паралелі з іншими конфліктами на планеті. Наприклад, Хусити — учасники руху відродження секти шиїтського ісламу, яка колись правила в Ємені.хусити нападають на кораблі в Червоному морі. Щоб уникнути цього, морський транспорт часто обходить Червоне море і обпливає всю Африку. Це означає більше дизелю, більше викидів.

Після війни 

Якого ефекту ви сподіваєтеся від ваших студій?

Найбільший ефект буде тоді, коли росія відповість за ці викиди перед судом. Це тривалий процес, бо судова система працює повільно. Особливо в цьому разі, адже у нас немає прецеденту. Це справа на роки. Однак, коли росію притягнуть до відповідальності, це буде показово для світу. Агресор мусить відповісти за злочини проти природи.

У науковому журналі «Nature» у вересні 2022 року опублікували дослідження: кожна тонна вуглекислого газу, який викидають люди в атмосферу, завдасть збитків на 185 американських доларів. Якщо ми говоримо про 175 мільйонів тонн викидів, то виходить, що це шкода на майже 33 мільярди доларів. Щось десь станеться у світі й завдасть таких збитків. Ми не знаємо коли, не знаємо де, але це станеться.

Таку суму компенсації треба отримати від росії за викиди.

Частина грошей пішла б на відбудову України. Наприклад, на те, щоб висадити ліси, які згоріли під час обстрілів, а також відновити будівлі, використовуючи менше викопного палива, менше сталі, більше дружніх до клімату матеріалів. 

Інша частина має піти Глобальному Півдню — країнам, що розвиваються і яких найбільше зачіпають кліматичні зміни. Наприклад, для того, щоб зробити доступнішою воду.

В Україні таке сильне громадянське суспільство. Щойно ця жахлива війна закінчиться, почнеться відбудова — продумана й дружня до довкілля.

Громадські організації мають голосно говорити до уряду про те, як відбудовувати країну. Багато грошей прибуде із Заходу, щоб допомогти Україні відновитися, а завдання громадянського суспільства — впевнитися, що ці гроші використають як треба.

Це буде нелегко, але я впевнений, що ви це зробите — відбудуєте країну в спосіб, дружній до довкілля. Адже ви — міцні горішки.

Головна світлина: Леннард де Клерк. Джерело: Міністерство захисту довкілля і природних ресурсів України. 

«22 лютого 2022 року ми були на території парку в експедиції. Приїхали досліджувати популяцію червонокнижної рослини — шафрана сітчастого. Така тиша стояла, — згадує працівник Національного природного парку “Кам’янська Січ” Олександр Ходосовцев. — Тоді ми вперше зафіксували там орлана-білохвоста, а під вечір вийшли на мис Пугач. Десь о четвертій вирушили в Херсон. До початку повномасштабного вторгнення залишалося 36 годин».

Окупанти прийшли в Кам’янську Січ 9 березня. За 9 місяців Збройні сили витіснили їх зі степу на півночі Херсонщини, проте й досі росіяни дошкуляють парку з лівого берега Дніпра. Над місцевістю кружляють ворожі дрони, а сапери сотнями вивозять міни. 

А ще в парку добре видно наслідки підриву дамби гідроелектростанції в Новій Каховці. Адже до Кам’янської Січі належала частина акваторії колишнього Каховського водосховища. 

Як змінили природу бойові дії та як впливають на неї тепер? Що відбувається в природному парку під постійним вогнем? Про це UAnimals media розповіли наукові співробітники парку, які й ініціювали його створення, — Іван Мойсієнко й Олександр Ходосовцев. Обидва — професори кафедри ботаніки Херсонського державного університету. 

Різноликі степи

Здебільшого степові заповідники України розташовані на лівому березі Дніпра і на півдні. Кам’янська Січ натомість зберігає степ на правобережжі, на півночі Херсонської області. Та ще й який степ!

Це — зона справжніх, або помірних, степів, як пояснює Іван Мойсієнко. Однак тут є не лише вони. На схилах, направлених на південь, є фрагменти пустельних степів. Їхня рідна природна зона в Україні тягнеться тонкою смужечкою вздовж Чорного моря. Крім цього, у парку є гості й з лучних степів лісостепу: вузьколиста й пірчаста ковила.  

«Пустельні степи розташовані за 150 кілометрів на південь, а лісостеп — це кілометрів 200 на північ. І виходить, що все це є в Кам’янській Січі! Отаке унікальне різноманіття степів», — підсумовує Іван Мойсієнко. 

Ботанік також пишається своєю знахідкою в парку: «В експедиції я побачив дивний злак. Це був ламкоколосник ситниковий. Це його четверте місцезнаходження в Україні і перше на правому березі Дніпра. Зазвичай ламкоколосник живе в напівпустелях Казахстану». 

Загалом же в парку росте близько 500 видів рослин — 10 % з них охороняють.

Чому степ тут зберігся? Частина його була пасовищем для овець, тому її не орали. Нерозораними залишилися й досить широкі балки Милівська і Кам’янка з вапняковими схилами, де річка Кам’янка колись утворювала Меандри — вигини річища. меандри. Іван Мойсієнко й Олександр Ходосовцев запропонували уряду створити на цій місцевості природоохоронну територію. Вони вивчали степ задовго до того, як у 2019-му врешті офіційно підписали наказ про створення парку. Іван пригадує: «Спочатку цей степ здавався нам просто великим. А стали вивчати — виявляється, він ще й надзвичайно багатий!». І не лише на рослини. 

«Цей сліпачок нам усі розкопки зіпсував!»

«Археологи копають пізньоскіфське городище. А розкоп весь у дірочках, аж червивий. Вони питають, хто це такий порив тут?» — згадує Іван Мойсієнко, як досліджував територію майбутнього парку. Дірок наробив червонокнижний степовий сліпачок. «Цей ваш сліпачок нам усі розкопки зіпсував!» — бідкалися тоді археологи.

У Кам’янській Січі живе велика популяція сліпачка. Це невеличкий гризун, який більшість часу проводить під землею і їсть підземні частини рослин. В Україні має статус виду, що зникає. 

І ще одна тварина не дає археологам спокою — сольпуга, яка належить до павукоподібних. «Цей унікальний вид заходить до нас зі сходу в Крим і трапляється в Кам’янській Січі. Бігає там така страшна! — каже Іван. — Ми ховалися від тих сольпуг під час експедиції в Казахстані. Вони величезні вночі ганяли. Я і в Марокко її бачив. А тут в Січі є!». 

Вперше Іван Мойсієнко зустрів сольпугу на Херсонщині в 2017-му, і це була без перебільшення зустріч століття. Іван і його польські колеги зафіксували знахідку в «Українському ентомологічному журналі». Готуючи наукову статтю, вони відшукали запис, що сольпугу в Херсонській губернії фіксували в 1886-1887 роках. Однак опісля в цій місцевості її ніхто не бачив, аж поки 130 років потому сольпугу не зустріли в околицях Кам’янської Січі! 

В парку після навали

Парк звільнили від російських військ 10 листопада 2022 року. Уперше після окупації Іван Мойсієнко й Олександр Ходосовцев зайшли туди 1 грудня 2022-го. Побачили тонни сміття по окупантах.

«Ми чули про “любов до чистоти” російського війська, та коли побачили наживо… Це шокувало. Було дуже багато побутового сміття: з парку вивезли близько 300 тонн», — розповідає Олександр. Від майна парку нічого не залишилося: адміністративна будівля перетворилася на руїни. За окупацію росіяни вивезли і оргтехніку, і наземний транспорт, і човни.  

У цей перший приїзд дослідники оглянули степові схили Милівської балки. Вдруге в те саме місце не пустили військові, бо його дистанційно замінували «пелюстками», каже Олександр: «Досі не можна туди потрапити, бо ці “пелюстки” ніхто не збирав».

30 червня вчені вперше спустилися на дно колишнього Каховського водосховища. «По вертикалі вода відійшла більш ніж на 10 метрів. Це були якісь марсіанські ландшафти», — згадує Олександр.

Ще однією знахідкою стала невеличка річка Кам’янка, що існувала на тій місцевості до 1956 року і тепер знову потекла степом. У ХVIII столітті на її березі була козацька фортеця — так звана Кам’янська Січ, чию назву носить парк.

«Ми до цього досліджували природу. Я — лишайники, Іван — рослини, — каже Олександр. — Ми й не думали, що будемо вивчати вплив війни на довкілля. А з першої експедиції взялися саме за це».

Що впливає на природу парку?

·       ЗМІНЕНИЙ РЕЛЬЄФ

У степу вибухи утворили вирви — зони Бомботурбації — порушення ґрунтового покриву бомбардуваннями.бомботурбації. На схилах балок росіяни залишили окопи й інші фортифікаційні споруди. «Найгірше, що декілька окопів вирили прямо в цілинному степу в заповідній зоні. Небагато, але є», — каже Олександр Ходосовцев.

Фортифікації змінюють рельєф рівнинного степу. У ці заглибини миттєво вселяються бур’яни, які потім заважають зростати степовим рослинам. 

«А ще це пастка для тварин. Землерийні тварини доривають до окопа, падають і не можуть вилізти — і комахи, і гризуни. У Кам’янській Січі навіть косуля впала в окоп і загинула», — додає Іван Мойсієнко.

Для відновлення степу потрібна допомога людини, кажуть працівники парку. Траншеї треба засипати шарами: зверху шар ґрунту, внизу — вапняк. У ґрунт висіяти насіння степових рослин. Проте це можна робити тільки після повного розмінування.

·       МІНУВАННЯ

«Вплив мінування на природу мінімальний. Навіть у деяких випадках, можна сказати — позитивний, переважно для рослинного покриву. Адже людина вже не може зайти на ці території для протизаконних дій. Це тимчасова додаткова охорона заповідної зони», — пояснює Олександр.

Проте водночас на замінованих територіях не можна проводити польових досліджень і вести моніторинг — лише дистанційно. До того ж на мінах можуть підриватися тварини. Міни — це ще й хімічне забруднення ґрунту на десятки років.

Розміновують парк директор Сергій Скорик і шестеро працівників-добровольців, які пройшли навчання і стали демінерами. Частково розміновують парк самі, а частково — разом із підрозділами Збройних сил. 

На початок вересня в парку виявили і знешкодили 639 протитанкових мін ТМ-62. Працівники передали їх штурмовому полку Національної поліції України «Цунамі», який входить до окремої штурмової бригади «Лють». Цю зброю використають, звільняючи лівобережжя Херсонщини.

·       ПОЖЕЖІ

«Пожежі, що стаються раз на 5-10 років, можуть навіть бути корисними для степу. Але часті пожежі шкідливі, — говорить Іван. — Трав’янисті рослини від них зазвичай не страждають: вони мають під землею бульби, завдяки яким наступного року відновляться. Страждають чагарники, тому що їхні бруньки відновлення розташовані над поверхнею ґрунту».

Степу, каже вчений, пожежа не завдає катастрофічної шкоди. Однак статистика пожеж уже перевалила за «безпечну»: місцевість постійно горить від артилерії чи вибухівки з дронів. Якщо у 2021 році в парку зафіксували 3 пожежі, то у 2022-му — 26, у 2023-му — 34, а у 2024-му вже зараз їх понад 30, тож за весь рік може статися більш ніж 50. 

На різні елементи Біотоп — ділянка землі або частина водойми з однорідним рельєфом та комплекс живих організмів, які його населяють.біотопів вогонь і тепло впливають по-різному, каже Олександр. Сам він досліджує лишайники: «Якщо вранці, коли все вологе, лишайники отримали теплове випромінювання від вибуху, вони загинуть. Ми досліджували зону одного такого вибуху, і в радіусі 100 метрів від епіцентру дерева були живі, а лишайники на них загинули». 

Водночас лишайники, що живуть на вапняках, надзвичайно витривалі. «Ми дослідили вирву в кам’янистому степу після попадання “граду”, і за метр від епіцентру вибуху знайшли на камінні живі лишайники», — розповідає Олександр. 

·       ПІДРИВ ДАМБИ

«Що не кажи, а найбільше вплинув на стан біотопів парку підрив дамби [Каховської гідроелектростанції]», — стверджує Олександр Ходосовцев. Відтоді тутешній ландшафт змінився, а перед вченими постало питання: що ж буде з цією територією? Це була катастрофа для водних екосистем. Їх просто не стало. «Однак відновлення наземних екосистем на місці колишнього Каховського водосховища йде шаленими темпами», — каже Олександр. 

Мало хто не чув про вербові зарості, які зросли з мулу на дні колишнього Каховського водосховища. Таких темпів від природи не чекали й ботаніки. «А от схили, вкриті метровими товщами мертвих мушель, слабко заростають», — каже Іван Мойсієнко. 

На його думку, степовій рослинності заважає пробратися до схилів смужка верб і очеретів, що росли на колишньому березі. Все ж професор певен, що на мушлях врешті з’явиться так званий Петрофіти — рослини, що можуть рости на камінні без ґрунтового покриву. петрофітний степ: «Це оптимум існування для таких степів. Нема сумніву, що вони відновляться, просто це забере час. Якби війна закінчилася, то ми могли б започаткувати проєкт відновлення петрофітного степу». Для цього треба було б косити степові рослини й розкидати сіно з насінням на мушлі. Інакше туди спочатку прийдуть бур’яни і сповільнять відновлення степу.

У 2024 році ботаніки поїхали спостерігати дно колишнього Каховського водосховища в Запорізьку область. Воно було широке: до лівого берега — 15 кілометрів. Там, вважають учені, ситуація в природі схожа на ту, що склалася в Кам’янській Січі. 

Виявляється, вербові зарості справді скоро стануть лісом. До цього їх називали лісом лише умовно, адже справжній ліс повинен мати різні яруси. І ось ці яруси вже формуються. Іван пояснює: «У цьому році ми побачили ускладнення структури рослин і розподіл їх на яруси. Найвищі верби вже відірвалися від трав’яного ярусу — це тепер чагарниковий шар; з’явилися мохоподібні — мохово-лишайниковий ярус. А до деревного ми за своєю методикою зараховуємо рослини заввишки від 5 метрів. Наступного року вже точно з’явиться деревний ярус і сформується ліс».

Збільшилася і кількість видів на дні колишнього водосховища. Під час першої експедиції їх віднайшли 11, другої — 69, під час третьої в Запорізьку область — ще близько 30 видів. Якщо додати результати досліджень на всіх ділянках, то виходить, що за рік тут з’явилося понад 100 видів рослин.

А ще на колишньому дні вперше знайшли вид, який охороняють, — житню осоку. «Це означає, що рослинний покрив набуває природоохоронного значення», — каже Іван.

«На нас навели вогонь»

Біля Січі ширина Дніпра — 4-5 кілометрів, мінімальна ж — три кілометри і 300 метрів. «Можна в бінокль побачити, що людина ходить [на іншому березі]», — каже Іван Мойсієнко. Це зона досяжності для російських дронів і артилерії, які регулярно обстрілюють парк. Однак на території залишаються служба охорони і директор парку Сергій Скорик. Вони розміновують місцевість, фіксують пожежі й моніторять стан водойм.

Проте й на розмінованих ділянках дослідження неможливі через російські дрони. Олександр Ходосовцев згадує, як у жовтні 2023 року над ним висів дрон-розвідник: «На нас навели вогонь. За 5 хвилин після того, як ми відійшли, туди вистрелили трьома мінами». FPV-дрони, які літають тепер, можна просто не помітити, та й не завжди встигнеш зреагувати. «Від них лише РЕБ — тут засоби радіоелектронної боротьби.РЕБи допомагають. Але ж не будеш весь час у машині — все одно ж вийдеш у природу. Щоб зробити нормальний опис рослинності на моніторинговій ділянці, треба година. За цей час тебе точно помітять ворожі дрони». Зоологів на території взагалі не було — для їхніх завдань треба значно більше часу.

Колег цікавить зараз не тільки природа: вони взялися збирати дані й про діяльність людей. Насамперед це спогади працівників парку — інспекторів з охорони природи. Під час окупації вони допомагали Збройним силам України — завдяки їм знищили багато ворожої техніки.

Також ботаніки тепер шукають інформацію про перших українських військових, які заходили в Кам’янську Січ після деокупації. Олександр каже: «Ми хочемо дізнатися прізвища загиблих українських героїв, які першими зайшли на степовий схил парку, і вшановувати їхню пам’ять. На жаль, їхнє авто підірвалося на міні, вони всі загинули». 

Дістатися старого русла

Іван Мойсієнко й Олександр Ходосовцев запевняють, що не припиняють наукових досліджень. Вони сподіваються навіть за теперішніх умов ще попрацювати безпосередньо на території Кам’янської Січі. Поки що їм вдалося побувати на північних відрогах двох балок, які раніше були затоками Каховського водосховища. Тепер ботаніки прагнуть дістатися Дніпрового русла. 

«Я думаю, у нас з Іваном Івановичем буде новий емоційний сплеск, коли ми зможемо потрапити на берег Дніпра в Кам’янській Січі», — каже Олександр.

Вчені хочуть дістатися саме берега Дніпра, який існував до 1956 року й існує на тому ж місці знову. Дійти туди й дослідити головне русло, спостерігаючи з правого берега звільнене лівобережжя Херсонщини.

Будум… Будум… Будум… Білий мікроавтобус повзе крізь 300-річні сосни. Це Литовський бір у Гетьманському національному природному парку. До створення заповідної зони тут буяло браконьєрство: електровудки, сітки і 12-й мисливський калібр. 

Згодом, коли ці території стали природоохоронними, деякі місцеві писали листи тодішньому президентові Януковичу і закликали розформувати парк. «За кілька років вам ні՛де буде пасти корів, бо ці землі приватизують, а поля розпахають», — переконував їх заступник начальника відділу екологічної освіти. І мешканці поступово звикли до правил. Можливо тому, що штрафи зросли вдесятеро. 

Тррр… Керівник служби державної охорони Гетьманського парку глушить свою «цукерочку». Він мусить оглядати територію. Паркує машину на рекреаційному майданчику, де стоять альтанки, столики і гойдалки. Раніше сюди приїздили із Сум, Полтави й Харкова подихати свіжим повітрям. Зараз таке задоволення можуть дозволити собі лише працівники парку.

Відвідування лісів заборонене. Парк на початку повномасштабної війни майже місяць пробув під російською окупацією і потенційно забруднений вибухівкою. Щоправда, сапери донині не оглянули його територію, зате її вже оглядають працівники-науковці.

Природа адаптується

Микола Григорович наводить об’єктив фотоапарата на уламок у поваленому стовбурі. Поруч — вирва від авіанальоту, який стався ще в лютому 2022 року. Чоловік задирає голову і розглядає верхівки дерев. На одному боці галявини побувала смерть: випалені, трухляві, мертві гілки. На іншому — зелені та живі сосни. Так можна зрозуміти напрямок вітру в день нальоту: північний, бо саме південна сторона дерев постраждала. 

Микола Григорович — новоспечений керівник науково-дослідницького відділу парку. Раніше він учителював на кафедрі екології в Сумському національному аграрному університеті, привозив сюди студентів досліджувати видовий склад рослин і влаштовував експедиції науковців. А зараз він разом із колегою — ентомологом Олександром Володимировичем — оглядає воронку від снаряда.

Спершу викопує зразки ґрунту і складає в маленькі баночки. Це проби для моніторингу, які покажуть вплив війни на природу. Щоправда, зараз говорити про висновки зарано: зміни в ґрунті можуть проявитися лише з часом. Тому за 20-30 років зроблять повноцінний атомний спектральний аналіз: він допоможе дізнатись, які елементи з ґрунту мігрують у рослину. 

Але зараз поверховий огляд дає зрозуміти: рослини налаштовані долати труднощі та зміни. Тут уже відновлюються береза і сосна. Можливо, вони росли тут до удару і снаряд не знищив вщент коріння. А можливо, якась птаха зронила шишку і так проросли нові дерева. Також приживається перший переселенець — мох. Таку послідовну зміну в екосистемі називають сукцесією. Та часом її прояви бувають геть непередбачуваними.

«Звідки тут взялися болотні види? — дивується Микола Григорович, розглядаючи вузьколистий рогіз і дрючок очерету всередині воронки. — Можливо, дощі посприяли… але ж наче опадів не було».

Микола Григорович кличе на допомогу Олександра Володимировича. Той відмахується, мовляв, просто зібралася волога. Все ж ентомологові цікавіші комахи. Він колупає ґрунт паличкою і помічає нірки оси. Смугасті комахи закопуються в пісочних схилах і там розмножуються. Отож, популяція ос і бджіл збільшується з кожною новою воронкою від снарядів.

Також у воронці є одна нірка тарантула. Проте не тільки комахи оселяються в таких створених війною апартаментах. 

Микола Григорович присів навколішки в іншій воронці і вдивляється в чорну діру під обпаленими гілками. Тут мешкає лисиця, яка нещодавно народила потомство. За кілька метрів має бути ще одна діра, крізь яку звірі тікають у разі форс-мажорів. Чоловік визирає з вирви, роздивляється навкруги, але не віднаходить цього аварійного виходу. Рушає на пошуки, долаючи перешкоди — повалені та посічені осколками дерева, але так і не знаходить бажаного. Лисиці добре приховали запасний вихід від цікавих очей. 

Зате Микола Григорович помітив дещо інше. Біля обгорілого стовбура, що був в епіцентрі вибуху, з’являються накипні лишайники. І що далі від місця удару, то більше видніється цих рослин. Дослідник каже, це гарний знак: повітря чистішає. Є цілий напрям науки, який оцінює стан довкілля за накипними лишайниками, — ліхеноіндикація. Та займатись цим тут бракує рук — ще один з наслідків війни.

Як великий захоплюється малим

«Ой, який красивий адмірал літає!» — Олександр Володимирович запримітив метелика.

Чоловік зростом під два метри досліджує маленьких комах. Олександр Володимирович вже 7 років працює ентомологом у Гетьманському парку. Разом із колегами він спостеріг, що за три роки до повномасштабного вторгнення сюди в лісостеп мігрували метелики з Криму. Ентомолог каже, ймовірно, повпливало глобальне потепління. 

Дослідження комах у парку оберталися і відкриттям нових видів. Так, у 2014 році тут віднайшли  унікальний вид мінуючих мушок — Ophiomyia adunca Guglya, який назвали на честь харківської науковиці Юлії Гуглі.

Тож щойно звільнили Тростянець, Олександр Володимирович одразу заспішив у поля — ану ж там чекають нові відкриття. Написав у військову адміністрацію з проханням дозволити йому з колегами використовувати світло під час нічних досліджень. Пояснив: це щоб відстежити видовий стан популяції комах. Звісно, можна й не світлом заманювати, а зі сачком бігати за комахами, але Олександр Володимирович вже не в тій формі. Та й у замінованому парку сильно не побігаєш.

Військові довго сумнівались, бо лиш два місяці тому тут вщухли активні бойові дії. Врешті дозволили, обрали безпечне місце і залишили дослідників на цілу ніч. Тоді в лісі у селі Журавне панувала тиша, якби не дзижчання комах. Вони зліталися на лампу, а науковець описував усіх кого бачив. 

Раніше таких експедицій було 5 на рік, тепер — аби одна. Багато науковців пішли служити, а деякі через безпекову ситуацію не можуть їздити в поля. Кажуть, навіть у найвіддаленішій ділянці парку біля Полтавщини може бути вибухівка. 

Старі дуби-рятівники

Сьогодні до парку навідались колишні працівники, які тепер служать у Збройних силах України. Серед них — Олександр, який з 2013-го впевнено підіймався кар’єрними сходами і напередодні великої війни обіймав посаду провідного інженера з охорони тваринного світу. Ловив браконьєрів, проводив рейди. Та після 24 лютого обов’язки Олександра дещо змінились: з’явилась нагальна потреба замість браконьєрів ганяти лісом росіян. 

У перші дні повномасштабної війни Олександр евакуював родину в Полтаву і повертався захищати свій дім. Він зідзвонився з друзями, щоб заїхати в місто разом. Тростянець на той час уже окупували, тож єдиний варіант потрапити туди — йти лісовими стежками, які не завжди й місцеві знають. 

Саме на цих стежках Олександр із друзями натрапили на хлопців із 93-ї бригади «Холодний яр». Познайомились і домовились показати холодноярівцям кожний прохід у місто, де знаходилися росіяни. Жили разом у ярах і планували, звідки найкраще зненацька напасти на окупантів. Та генерали постійно відкладали штурм. 

Якщо вдень температура надворі трималася поблизу 0 °C, то вночі сягала -17 °C. Спальників у хлопців не було, ватру не палили. Мерзли під старими дубами з пишними кронами. А росіяни закидали їх мінами, і часто ті розривались у гілках. Так парк обороняв хлопців. 

Врешті 21 березня розпочався штурм. Росіяни розбігалися навсібіч і потрапляли в типові мисливські засідки. Того дня Олександр отримав 7 осколкових поранень і опинився у шпиталі. За кілька місяців відновився та повноцінно мобілізувався у військо. Тепер світиться від щастя, коли розповідає про нічні збиття «шахедів»: «Сьогодні 8 вальнули».

Проте залізяки не спопеляються в повітрі, а часто падають у ліси — там займаються пожежі і згодом можуть тліти декілька днів, а то й тижнів.

Зараз у Гетьманському парку досі курить дим у місці, де «шахед» впав на торфяники. Густа земля, повалені дерева і сморід. Збили «мопед» близько двох тижнів тому. Пріоритет для військових — людське життя, а вже потім природа. Цей шахед міг дістатись цілі — хтозна якої. Цілком можливо, звичайної житлової забудови або чергової лікарні.

«Парк і сам відновиться, а ми допомагатимемо йому, — каже Олександр. — Дерева можна посадити, і вони виростуть за 30 років — з людським життям так не працює».

Життя змінилося

До 24 лютого тоді-ще-не-військовий Олександр часто гуляв зі своїм собакою в парку. Непосидючий пес гацапурив лісом 40 хвилин, потім відлежувався і знову накручував кола. Зараз таке дозвілля небезпечне. Навесні після деокупації тварини часто підривалися на розтяжках: лисиці, зайці та собаки. Тепер Олександрів пес бачить лише власний двір. «Я не знаю, де гуляти із собакою в Тростянці, — каже військовий. — Пес скоро здуріє в тому вольєрі». 

Війна вплинула і на життя диких — птахів і великих ссавців. Деякі з них вимушені мігрувати у тихіші місця, а деякі тікають від вибухів навіть до рук людей.

Після окупації на околицях Тростянця бачили сліди вовка. Олександр каже, ймовірно, вовки мігрували з прикордоння росії чи Донеччини, бо там зараз гучні бої. Раніше хижаки в Гетьманському парку бували тільки проходом — десь раз на два роки. 

Військовий і сам на службі бачив диких тварин: на закидане мінами поле виходило кілька стад кабанів. А його колега Віктор, що до мобілізації працював у відділі туризму та екології парку, розповів про зустріч із риссю. Тоді вони з побратимами стояли на Чернігівщині, рили окопи. Раптом на позиції завітала рись і зухвало вляглася на лавочку. Хлопці перелякались: «Командире, може, застрелимо її? Бо зараз на голову застрибне — страшно ж». Віктор не дозволив. Рись віддячила за гуманне рішення й не скривдила ані його, ані підлеглих. На цьому й розійшлись. 

«Тварини звикають до вибухів і вільніше почуваються, ніж до війни, — каже Віктор. — Це тому, що зараз немає браконьєрів і мисливців».

Природа достосовується попри все, аби її тільки облишили у спокої.

Керівник служби державної охорони дістає гондолу, точніше — надувний човен, і вирушає на оглядову екскурсію Ворсклою. Річка цьогоріч обміліла, хіба мальки влаштовують перегони. Коряги, які вчора були під водою, сьогодні дивують своїми вигинами на суходолі. Та деякі все ще знаходяться на дні. Похмурий чоловік проривається крізь дерева, колючі гілки та випливає «у відкрите море». Ворскла мовчить і відпочиває. Здається, спокій можливий і сюди таки повертається життя. До найближчої лінії фронту від Гетьманського парку менше 100 кілометрів.

600 мільярдів доларів — щонайменше у стільки Міністерство захисту довкілля та природних ресурсів оцінює збитки, які вторгнення росії завдало заповідному фонду й біорізноманіттю України. Утім ця шкода значно більша, ніж можна оцінити в грошах. Це тисячі загиблих тварин, скалічені екосистеми та вкрадені рідні місця. Рідні для кожного й кожної з нас.

У цьому матеріалі про свої улюблені місця, які через росію ми втратили чи втрачаємо просто зараз, розповідають українські лідерки й лідери думок.

Крим Саші Таба

«На мисі Айя біля Севастополя я вперше побачив планктон, який світиться. Ми купалися вночі. Я просто не міг повірити власним очам, що мої руки перетворилися на якесь неонове світло. Це неймовірні спогади! Більше, на жаль, так і не бачив цей магічний планктон», — пригадує Саша Таб, вокаліст Kalush Orchestra.

Йому пощастило не раз побувати в Криму: ще в юному віці Саша Таб відвідав Ялту, Партеніт, Коктебель, Гурзуф, Феодосію, Кайгадор (тоді ще Орджонікідзе).

Через 10-річну окупацію півострова вкрай важко оцінити шкоду унікальній природі, заподіяну росіянами. Однак достеменно відомо, що в Опуцькому заповіднику проводять військові навчання із запусками ракет і скиданням бомб. А в ландшафтному парку «Бакальська коса» незаконно видобувають пісок, затопивши приблизно 10 гектарів території.

Та безліч російських злочинів можуть не потрапляти в обʼєктиви журналістів і дослідників. Стикнутися з наслідками нам доведеться вже після звільнення Криму.

«Найкращі мої спогади — про Крим, — каже Саша Таб. — Хлопці з мого гурту молодші й ніколи не були там. Це прикро. Але я дуже щасливий мати ці спогади й сподіваюсь, у нас ще буде можливість поглянути на ці місця». 

Чорнобиль Наталії Жижченко

«Востаннє я була в Чорнобилі 26 квітня, здається, 2021 року. О 1-й годині 23 хвилини — рівно в річницю катастрофи. Я була з працівниками станції, повезла туди тата. Ми були в об’єкті “Укриття” і вшановували пам’ять загиблих», — ділиться спогадом солістка гурту «ONUKA» Наталія Жижченко.

З дитинства вона знала деталі чорнобильської катастрофи, адже її батько працював на станції з 1986 до 1988 року і був ліквідатором аварії.

«У цьому місці є історія, уроки, і, на жаль, вони повторюються. Чорнобиль мені болів і болить, але так само надихає та захоплює».

У Чорнобильській зоні Наталія була разів зо 20: проходила практику на станції, знімала документальне кіно, знімалася для «Vogue», писала пісні. Як сама вона каже, відпочивала від людей і наповнювала себе.

Після майже чотирьох десятиліть, впродовж яких природа Чорнобильської зони почала відновлюватися, ця територія знову потерпає від росіян — цього разу через повномасштабне вторгнення. У 2022 році Державна інспекція ядерного регулювання України фіксувала підвищення рівня гамма-випромінювання, ймовірно спричинене тим, що російська військова техніка підняла в повітря забруднений радіацією пил.

«Природа там унікальна, — каже Наталія. — І заповідник унікальний насамперед через відсутність людини й екологічну ситуацію. Коли я там була, бачила просто на вулиці Прип’яті лиса. Бачила самку лося з лосенятами, коли зупинила машину на узбіччі. Вона подивилася прямо в очі, оцінила ситуацію і просто пішла геть. У цей момент усі [в машині] затамували подих».

У зоні відчуження можна зустріти й інших тварин: оленів, косуль, вовків, єнотів, кабанів, лелек, рисей, ведмедів. Загалом там живуть понад 300 видів хребетних тварин, 75 з яких — у Червоній книзі України. 

«Людина, уже настільки познущавшись з цієї території, навряд чи зможе ще якось зашкодити їй. Природа і це переможе. Вона і це пробачить. Напевно, з одного боку, на жаль, але з іншого — на щастя», — каже Наталія.

Тузловські лимани Антона Птушкіна

Спогади блогера Антона Птушкіна про Тузловські лимани стосуються недалекого минулого. У серпні 2022 року він почав знімати там документальний фільм про тварин під час повномасштабної війни.

«Ми знімали масовий мор дельфінів і китоподібних через російську агресію, — розповідає Антон. — Я на власні очі бачив мертвих дельфінів, які лежали на березі».

Тузловські лимани — група солоних лиманів на півдні Одещини. Тут гніздуються десятки видів птахів, серед яких є червонокнижні. Попри причину приїзду, Антон звернув увагу на красу цих місць. Особливо вразили пелікани. Стільки цих птахів, каже, ніколи не бачив.

Також ця частина Чорного моря — домівка морських свиней. Це один із найменших видів китоподібних, окремий підвид яких — азовка — мешкає в Україні.

Природний парк піддавався ворожим обстрілам, там можна знайти уламки російських ракет. Разом з Антоном сюди прибув прокурор, залучений у розслідування злочинів проти екосистеми України. Цей чоловік проводив розтин тварин для того, щоб відправити зразки в Німеччину й Італію та дізнатися, що саме спричинило їхню смерть.

«Власне, директор цього парку, який багато років досліджує китоподібних, вважає, що сонари і пуски ракет спричинили масовий мор дельфінів», — каже Антон.

Асканія-Нова Ангеліни Усанової

«Коли я думаю про моменти в Асканії-Новій, то пригадую мирну атмосферу. Але зараз це взагалі не місце відпочинку та єднання з природою», — каже переможниця конкурсу «Міс Україна Всесвіт 2023» Ангеліна Усанова.

У заповіднику вона побувала в дитинстві, коли відпочивала в таборі неподалік. Пригадує, як із книжок дізналася про коней Пржевальського й будь-що хотіла їх побачити. Натрапити на них не вдалося, але маленька Ангеліна побачила чимало інших тварин. Адже там мешкає багато екзотів: кафрські буйволи, зебри Чапмана, олені Давида, американські бізони.

Тепер життя цих тварин під загрозою. Ми вже писали про пожежі в Асканії-Новій, найбільші з яких сталися 22 серпня та 1 вересня 2023 року. Тоді вогонь знищив занесені до Зеленої книги України рослини. А загалом від початку великої війни вигоріло понад 5,5 тисяч гектарів заповідника, або майже п’ята частина всієї території.

Директор Асканії-Нової Віктор Шаповал розповів, що троє кафрських буйволів загинули через те, що окупаційна адміністрація вчасно не перемістила їх у приміщення для зимівлі. Окрім того, із заповідника протизаконно вивозять у росію та Крим цінні червонокнижні види тварин. Найчастіше вони потрапляють у гірші умови й не можуть вільно пересуватися, як це було в Асканії-Новій.

Ґрунтовно оцінити, як саме російська окупація вплинула на екосистему заповідника, можна буде лише після його звільнення. Тож після перемоги Ангеліна хоче поїхати туди з волонтерською місією.

«Бо наша земля потребує дуже багато праці, щоб відновити все. А особливо такі неймовірні місця, як Асканія-Нова. Її цінність неможливо вирахувати в грошах, вона просто безцінна».

Кінбурнська Коса Ольги Мартиновської

«Коли була студенткою, ми їздили відпочивати в Коблеве, Очаків — місця на морі поблизу Миколаєва. А Кінбурнська коса була чимось на кшталт закордону для нас, якоюсь екзотикою», — пригадує суддя кулінарного проєкту «МастерШеф» Ольга Мартиновська.

Тож якось з одногрупницями вони вирушили на косу, що так «тендітно й делікатно заходить у відкрите море». 

«Після цього було багато закордонів, островів, півостровів, океанів, морів, але ось це перше — як перше кохання. Воно назавжди залишається, і Кінбурнська коса — це місце сили для мене».

Зараз Кінбурнська коса — частина окупованої росією території, звідки регулярно обстрілюють материкову частину України. На півострові часто відбуваються пожежі, а за свідченнями місцевих мешканців, окупанти забороняють їх гасити. В очікуванні наступу Збройних сил України росіяни замінували косу — це ризик для тамтешніх тварин.

«Коли Україна звільнить Кінбурнську косу, я піду шукати косуль і зайців, яких колись там зустрічала», — ділиться планами Ольга Мартиновська.

Кияниця Поліни Уварової

«Памʼятаю, у Кияниці було класно чути птахів, і ми прям зупинялися, щоб послухати їх. А зараз там разом із птахами літають КАБи й “шахеди”», — каже тревел-блогерка Поліна Уварова.

Кияниця — невеличке селище в Сумській області за 30 кілометрів від кордону з росією. Поліна з друзями любили їздити в Кияницю, щоб насолодитися природою і спокоєм.

«Там є дуже гарна архітектурна пам’ятка — Кияницький палац, а ще просто неймовірно красива природа», — пригадує Поліна.

Ліс із безліччю струмків, багато диких тварин і мальовниче озеро — такими Поліна памʼятає ці місця. Та нині через постійні обстріли сумчани не їздять у Кияницю на відпочинок.

«Після перемоги я б із задоволенням туди повернулася і пройшлася тими самими стежечками. Пошукала б джерельця, пройшлася біля озера і просто насолоджувалася енергетикою цього місця».

Джарилгач Саші Шабаліної

«Джарилгач — це місце, яке в мене вкрала росія», — каже комікеса Саша Шабаліна. Цей острів — найбільший в Україні та Чорному морі. Саша побувала там улітку 2020 року: «Ютуб мене змусив поїхати на Джарилгач: дуже багато роликів було про те, що це українські Мальдіви».

І Саша поїхала та була вражена красою природи. А також тим, як спокійно себе почували тварини. Наприклад, буквально одразу після приїзду вони з друзями побачили дельфіна, що плескався біля берега.

«Було відчуття того, що ми в гостях, а господарі поблизу, тож треба поводитися нормально. І я вперше побачила, з якою повагою люди можуть ставитися до природи й одне до одного».

Майже від початку вторгнення Джарилгач окупований росіянами. Відтоді місцева екосистема бореться за виживання. Росіяни використовують острів як полігон. У серпні 2023 року впродовж тижня на Джарилгачі тривала пожежа — у частині, де мешкають рідкісні тварини. Наприклад, від вогню могли постраждати червонокнижна степова гадюка й унікальна смугаста емпуза — вид богомола, який уміє прикидатися краплиною води.

Нині Джарилгачу загрожує перетворення із заповідної зони на промисловий обʼєкт і курорт. Зокрема, 2023 року росіяни дозволили рибальство, полювання, лісозаготівлю, видобуток глини, солі, нафти й природного газу, а також будівництво готелів і ресторанів на території національного парку.

До того ж окупанти зробили насип між селищем Лазурним на материковій частині й островом, щоб діставатися туди на військовій техніці. Еколог і зоолог Павло Гольдін пояснював, що така штучна перемичка загрожувала екосистемі Джарилгацької затоки. На щастя, море змило цей насип потужним штормом.

«Я б, мені здається, власноруч прибирала цей насип. Це екоцид, — обурюється Саша Шабаліна. — Дуже хочеться вірити, що природа себе відновить. Відтоді, як дізналася про окупацію Джарилгача, я мрію, щоб усі тварини повстали та знищили окупантів, як у фільмі “Джуманджі”».

Світлина заставки: Наталія Жижченко у Чорнобильській зоні. Джерело: архів «ONUKA» і «Vogue Ukraine».

Світлина останнього банера: розтин у «Тузловських лиманах». Джерело: особистий архів Антона Птушкіна.

Росіяни риють окопи в цінних ґрунтах, закладають вибухівку під червонокнижними рослинами, проводять навчальні стрільби по місцях гніздування птахів — чинять в Україні кричущі екозлочини. Про кожен такий випадок важливо знати, аби притягнути окупантів до відповідальності.

Проходьте цей тест — дізнавайтеся більше про скривджену українську заповідну природу, плекайте небайдужість і пильність.

На світлині-заставці — національний природний парк «Нижньодніпровський». Автор фото: Олег Марчук

У Чорному й Азовському морях мешкають три види дельфінів, і кожен із них по-своєму страждає від російської агресії. Що ми вже знаємо про те, як на них впливають бойові дії, і як допомогти природі встояти? Про це розповів Павло Гольдін — зоолог, еколог, фахівець із сучасних і викопних морських ссавців.

Наразі є багато суперечливих даних стосовно кількості дельфінів, які загинули внаслідок повномасштабного вторгнення. Хтось каже, що 50 тисяч, хтось — 60 і більше, а дехто, навпаки, називає такі цифри завищеними. А як вважаєте ви?

Будь-яка цифра, яку називають зараз, — чи це 10 дельфінів, чи 100 тисяч, не має жодного наукового підґрунтя. У 2019 році українські науковці робили великий авіаційний облік акваторії Чорного моря. Після війни, після нашої перемоги, можна буде полетіти ще раз і охопити всі наші води разом із кримськими. Так побачимо, де дельфінів стало більше, де менше, скільки їх стало загалом, а відтак оцінимо, скільки могло загинути.

Я думаю, що до того не варто робити якісь остаточні висновки. Наразі є лише цифри, які ми (Інститут зоології Національної академії наук України та Український науковий центр екології моря — прим. ред.) повідомляємо, і вони стосуються знайдених на узбережжі трупів тварин. Звичайно, цю оцінку можна і треба буде в майбутньому доповнити екологічним моделюванням і екстраполювати на загальні втрати.

То які є підтверджені дані?

У 2022 році зафіксували понад 900 випадків загибелі дельфінів в акваторії Чорного моря. Йдеться про Україну, Румунію, Болгарію, Туреччину та Грузію. Звичайно, це не всі випадки, які траплялися, але це та оцінка, з якої можна стартувати аналіз і моделювання. 

Тут також маю зауважити, що ми опрацьовуємо лише верифіковані світлини й відеозаписи загиблих дельфінів. Якщо нам надсилають записи, завжди оцінюємо, чи це не фейк. Бо неодноразово в медіа повідомляли, мовляв, тоді й там бачили мертвого дельфіна, а потім виявлялось, що візуальну частину цих новин відзняли не в тому місці або зовсім в інший час.

Чи можу я припустити, що такі вкиди, особливо якщо вони йдуть від росіян, мають на меті знецінити, дискредитувати фіксацію екоциду?

Не знаю. Але якщо ми подивимося на офіційний дискурс росіян, то вони намагаються применшити масштаби загибелі й кажуть, що нічого не відбувається, навіть коли труп дельфіна викидає в центрі Севастополя.

Є дуже велика різниця між офіційним російським дискурсом і неофіційним. Єдина їхня схожість у тому, що все це брехня. 

Чи можна визначити подію або низку подій, які найімовірніше призводять до загибелі дельфінів?

Єдине, що я можу обережно сказати: тварини гинуть з різних причин. Навряд ми з’ясуємо, що всі тварини загинули від чогось одного. 

Ця аналогія може видатись некоректною, але все ж таки подивімось, як впливають бойові дії на людей. У нас є чинники прямої загрози для життя, наприклад, обстріли з різної зброї. Але також люди гинуть від інфарктів, інсультів, від того, що не отримали вчасно медичної допомоги, що їм бракує чистої води і підвищується рівень інфекцій тощо.

Коли померлих людей обстежують патологоанатоми, констатують дуже різні причини смерті. Але потім слідчі і прокурори можуть дійти висновку, що першопричина їхньої смерті — війна.

Так само і з дикими тваринами, зокрема з дельфінами. Існують різні загрози для їхнього життя і здоров’я. Можуть бути пуски ракет із надводних і підводних суден, і тут небезпечні не лише вдалі старти. Ракета, яка через невдалий пуск падає в море з усім своїм ракетним паливом, забруднює середовище дельфінів. Якщо ж підводну ракету успішно запустили, то тварини страждають від шуму. До слова, є ще одне джерело шумового забруднення, яке шкодить морським ссавцям, — це дія російських радарів. Так внаслідок війни тварини страждають від акустичних травм і хімічного забруднення.

Ще тваринам загрожує стрес. І стресують не тільки самі дельфіни, а й риби, якими вони  харчуються. Якщо казати спрощено, то риба лякається і відходить. Вона може поплисти в іншу частину моря, а за нею попливуть і дельфіни. Таке переміщення у незвичні умови підвищує ризик загибелі в сітках. 

Також є припущення, що навіть віддалік від обстрілів морських ссавців контузить. Нещодавно в журналі Science вийшла замітка, у якій авторка називає слабкі контузії ймовірною причиною викидів китоподібних у світі. Щоб це підтвердити, потрібні технологічно складні дослідження. Але не можна виключати, що це пов’язано з бойовими діями. 

Небезпечні для дельфінів і руйнування каналізаційних споруд або й більш масштабні події, як підрив російськими військами каховської греблі. Так у море вивільняється чимало різних органічних речовин — як добрива з полів, так і стічні води міських каналізацій. Звичайно, це підвищує ризики інфекційних хвороб. А ще органічні сполуки стають базою для такого явища, як «червоні припливи», тобто масового цвітіння водоростей. Деякі з цих водоростей виділяють токсини в море.

А якщо дельфіна викинуло на берег не в Україні, а в Болгарії чи, наприклад, Грузії, це також можна пов’язати з бойовими діями? 

Це повинні підтвердити біологічні й ветеринарні аналізи. Коли ми досліджуємо, що відбувається з дельфінами в Чорному морі, маємо брати до уваги все, тому що для тварин немає лінії державного кордону. Вплив може бути в нашій економічній зоні, наприклад, на пів шляху між Зміїним і Кримом, а наслідки — в Болгарії чи Туреччині. 

Тоді важливо налагодити співпрацю з іншими країнами, щоб спільно робити висновки про вплив бойових дій на морських тварин. Чи є така співпраця і як вона виглядає?

Так, співпраця налагоджена. Колеги в Румунії, Болгарії, Туреччині і Грузії роблять розтини загиблих дельфінів, проводять лабораторні аналізи та діляться з нами даними й висновками.

Але, як і в Україні, в усіх чорноморських країнах можливості таких досліджень обмежені: ніде держава не фінансує ані розтини, ані аналізи. Науковці роблять їх лише за можливості та з власної ініціативи.

А враховуючи те, що тіла загиблих дельфінів дуже швидко розкладаються, небагато з них придатні для розтину. Тому даних отримуємо зовсім мало. 

Наскільки мені відомо, дельфіни перебувають на вершині харчового ланцюга. А як їхня загибель впливає на акваторію Чорного моря? 

Так, дельфіни — на вершині харчової мережі. Ми кажемо «мережа», тому що це не єдиний ланцюг, а купа пов’язаних між собою ланцюжків.

Дельфінів навіть називають наріжними каменями екосистеми (англійською — keystone species), тому що будь-який кінцевий хижак стабілізує всю екосистему. У Чорному морі дельфіни впливають на чисельність риби, а риба своєю чергою регулює чисельність зоопланктону, фітопланктону, ракоподібних тощо.

Отже, якщо немає дельфінів (або їх замало), то починається безконтрольне розмноження риби. Коли риб багато, то зоопланктону бракує: вони його весь виїдають. І тоді починають розмножуватися мікроводорості, а від їхніх токсинів гине все — і зоопланктон, і риба. У підсумку ми отримуємо сповнене водоростей море, де більше нічого не живе. 

Також, коли вимирають дельфіни, їхнє місце займають медузи або — що гірше — реброплави. В історії вже були випадки, коли масова загибель дельфінів призводила до екологічної катастрофи.

Так, у 80–90-х роках загинуло до 90 % дельфінів Чорного моря. Підвалини для цього заклав дельфінобійний промисел, який процвітав до 1983 року. Орієнтовно в ті ж роки в Чорне море разом із баластними водами потрапив один із видів реброплавів — мнеміопсіс. За відсутності конкуренції він почав активно розмножуватись — таке агресивне поширення чужорідного виду в науці називають біоінвазією. Як наслідок, у 90-х роках мнеміопсіс з’їв ікру майже всіх масових видів риби, а вилови хамси у 1991 році знизились у 100–200 разів. Тоді казали, що Чорне море може стати мертвим.

Іронічно, але відновилась популяція дельфінів також через біонвазію, причому випадкову. У 1997–1999 роках у Чорне море завезли берое — інших реброплавів, які харчуються саме мнеміопсісом. 

На вашу думку, наскільки важко буде відновити популяцію дельфінів після війни?

В Україні є різні популяції дельфінів. У нас є три види: морська свиня, звичайний дельфін і афаліна. У кожного з цих видів — свій цикл і тривалість життя, своя швидкість розмноження і так далі.

Станом на зараз найкраще ведеться дельфінові звичайному, або білобочці. Цей вид переважно перебуває у відкритому морі та тримається подалі від берегів.

А от морська свиня дуже страждає від людей. Її ніхто спеціально не виловлює, але вона випадково заплутується в рибальських сітках. Щорічно через це гине 12–16 тисяч особин — чи не найбільше у світі. Через цей постійний тиск морська свиня дуже швидко плодиться: самиці народжують майже щорічно і сягають статевої зрілості вже у три роки, можливо, зараз навіть раніше.

Натомість чорноморська афаліна народжує раз на три роки і досягає статевої зрілості у 5-6 років, а іноді й пізніше. Цей червонокнижний вид — найбільший дельфін у наших водах із найменшою чисельністю. 

Афаліни розділені на декілька локальних стад. Ці стада можуть бути численними — до сотень особин, а можуть бути і невеликими. Наприклад, біля острова Джарилгач у 2016-2020 роках ми досліджували групу з менш як 50 афалін. 

Афалінам притаманні культурні традиції, у них розвинені соціальні відносини — ці дельфіни чіпляються за своє місце. Якщо якийсь росіянин перестріляє їх біля Джарилгача, афалін там просто не буде і ця місцевість спорожніє на десятки років. 

Тому навіть якщо припустити, що загалом у дельфінів Чорного моря все буде гаразд, це не означає, що з кожним із маленьких афалінових стад нічого не трапиться. Цілком можлива така ситуація, що в центрі моря все буде добре, а на околицях — на наших околицях — все буде дуже погано. І тут важливо зрозуміти головне: популяцію афаліни не відтворити в неволі. Там не народжується потомство другого покоління.

Отож, афаліни знаходяться під найбільшою загрозою, зокрема на периферії, де ведуть бойові дії. Та й там, де небойові, — також.

А які небойові дії негативно впливають на них?

Росіяни спотворюють природу. Вони не лише руйнують греблі, а ще й створюють нові. І це теж погано. 

Вони збудували перемичку між островом Джарилгач і окупованою материковою частиною України. На щастя, природа позбавилася її: у 2023 році був величезний шторм, який все змив. Але ця перемичка загрожувала екосистемі Джарилгацької затоки, унеможливлюючи водообмін з відкритим морем.

А ось Керченській міст не просто загрожує, а вже зашкодив природі. 

По-перше, його будівництво створювало страшне акустичне забруднення, шкідливе для дельфінів.

По-друге, тепер існує гребля між островом Тузла і Кавказьким берегом — це шкодить екосистемі Таманської затоки і Керченської протоки, де живуть невеликі стада афалін. Це також становить небезпеку для всієї екосистеми Азовського моря, де живе унікальна популяція морської свині.

Що Україна може зробити, щоб зберегти чорноморських ссавців? Як ми можемо зменшити принаймні власний негативний вплив на них?

Науковці пропонують три основні напрями роботи. Ці напрями відповідають міжнародній конвенції, яка в Україні набула чинності ще 2003 року. 

• Перший — знижувати кількість випадкових смертей серед дельфінів. Ми можемо скористатися досвідом Румунії та Болгарії, де встановлюють на рибальські сітки спеціальні прилади для відлякування морських свиней.
• Другий — розширювати мережу природоохоронних територій. Тут важлива політична воля: потрібні зміни в законодавстві. Дуже важливо почати цей процес уже зараз, поки триває війна, зокрема створити ці природоохоронні акваторії в кримських водах.
• І третій напрям — посилювати державний контроль над джерелами забруднення. І біологічного, і хімічного, і акустичного. Йдеться не про покарання, а про системні рекомендації. Іншими словами, мають стояти фахівці й казати: «зараз тут не працюємо, бо має прийти риба» або «тут можна працювати».

Чи відмова від дельфінаріїв вплине на стан популяції дельфінів? 

Вплине і дуже суттєво. У нас немає таких величезних стад афалін, як у Тихому океані, де їх тисячі й тисячі. У нас малі групи, кожна з яких має свій маршрут, свої кормові ділянки. Коли приходить якийсь дельфінарник-браконьєр і виловлює 5 афалін, це може мати фатальні наслідки для всієї групи.

Для нашої країни дельфінарії — це зло. Тут важливий суспільний тиск: ходити в дельфінарії повинно стати моветоном. 

Головна світлина: NGL media. Автор світлини: Максим Козменко

Початок травня, ліс у Чорнобильському біосферному заповіднику. Прикордонники чують вибух неподалік від поста. Вони підіймають квадрокоптер — і тепловізійна камера фіксує кадр, де видно: на міні підірвалася рідкісна червонокнижна тварина — кінь Пржевальського. 

Цьогоріч міністр захисту довкілля і природних ресурсів заявив, що наша держава — найбільш замінована серед усіх. Ліси, луки й водойми на сході, півночі та півдні України ховають не тільки міни окупантів: для захисту кордону вибухівку ставлять і українські сили.

Міни в природних парках 

Час від часу директор Деснянсько-Старогутського національного природного парку Сергій Кубраков їздить на зруйновану базу «Деснянка». Там він фотографує нерозірваний снаряд «граду». «Снаряд лежить на ґанку однієї будівлі вже півтора року, — каже Сергій Кубраков. — Розповідали рибалки, що і в березі «гради» стирчать нерозірвані. Це те, що ми виявили. А скільки цього деінде, де воно там встромилося?».

Червоний колір на цій мапі показує заміновані й потенційно небезпечні зони, а жовтий — можливо заміновані. 

У червоній зоні опинилися природні парки та заказники. На Сумщині, наприклад, це національні парки «Деснянсько-Старогутський», «Гетьманський», «Тростянець», регіональний парк «Сеймський», на Харківщині — Дворічанський національний парк. 

Природні місцевості, якими б цінними вони не були, розміновують в останню чергу, говорять у Державній службі з надзвичайних ситуацій. На деокупованій території демінери спершу беруться за місця, де живуть люди, далі — за дороги та критичну інфраструктуру. Потім працюють із сільськогосподарською землею. І лише після цього настає етап розмінування лісів, лук чи акваторій.

Навіть якби й зараз піротехніки готові були взятися до розмінування природних територій, більшість із них доступні лише військовим. У багатьох лісах і поблизу річкових заплав тривають бої. А під вогнем гуманітарне розмінування неможливе.

Деснянсько-Старогутський парк тягнеться вздовж державного кордону із сусідкою-терористкою. До нього належать заплави Десни — ця частина парку частково доступна працівникам. А от Старогутські ліси вздовж кордону начинені мінами як українських сил, так і російськими.

«Були випадки, що прикордонники у нас мало не попідривалися на протитанкових і протипіхотних мінах. Дуже часто заходять диверсійні групи ворога: вони ставлять тут розтяжки, мінують протипіхотними мінами», — розповідає Сергій Кубраков.

У парку лежать не лише міни, а й нерозірвані боєприпаси. Офіційно заборон від надзвичайників нема, каже директор парку: «Ідіть у будь-якому напрямку, а це дорога в один кінець. Крім мін, є ще й російські диверсійники: торік розстріляли молоковоз, убили 10 людей, серед них пенсіонерів».

На ще один парк на Сумщині — «Сеймський» — летять снаряди з боку російського Тьоткіно. Береги Сейму теж повнісінькі мін, говорять там. 

Дворічанський парк на річці Оскіл, що на Харківщині, теж прилягає до кордону. Зараз він у зоні активних бойових дій. «Ми не маємо доступу до території: вона постійно під обстрілами. Ситуація з мінуванням невідома», — кажуть працівники.

Першим парком, який лежить близько до лінії фронту і в якому почали розмінування, стали «Святі Гори» на Донеччині. Майже всю територію деокупували в жовтні. Після роботи саперів у парку планують проорати мінералізовані смуги — ділянки землі без гілля й інших займистих матеріалів. Це допоможе зупинити лісові пожежі, що виникають через обстріли. 

Ліси поблизу з Білоруссю частково доступні працівникам парків і відвідувачам, та не менш наповнені мінами. Збирачів чорниць і грибів попереджають спеціальними знаками. Щоправда, дехто і грубу тими знаками намагався топити, дехто — помідори до них підв’язувати. Проте більшість збирачів «чорного хліба» тримаються від небезпечних ділянок подалі. 

Чи підриваються на мінах тварини

«Такі випадки непоодинокі, хоча й не щоденні. Після загибелі коня Пржевальського ми таких випадків не фіксували», — каже пресофіцер 9-го прикордонного загону Юрій Шахрайчук.

У лютому цього року на Київщині, неподалік від Макарова зірвав розтяжку лось. У травні ситуація повторилася в Чорнобильській зоні: від підриву загинула самиця, а військові знайшли її лосеня. Попри всі докладені зусилля, воно теж померло.

«У 2022-му році ми тиждень працювали із саперами за Бахмутом, —  пригадує піхотинець 30-ї бригади, який побажав не називатися. — Сапери весь цей час ставили розтяжки. І щоночі якась тварина їх знімала. Це могли бути лисиця, кабан, зайчик. Ми чекали наступу, а коли на нас наступали, майже всі розтяжки були зняті». 

Водночас зареєстровані випадки з підривом тварин можна перелічити на пальцях: важко підтвердити, що саме сталося в глухому лісі, напханому мінами. «Я на постійному контакті з військовими. З їхніх слів, бувають випадки, коли в лісі точно людей немає, а чути поодинокі вибухи. Висока вірогідність, що це дикі тварини попадають на розтяжки. З цікавості на вибух серед лісу ніхто не піде, бо це може коштувати життя», — каже директор Деснянсько-Старогутського парку Сергій Кубраков.

У парку до повномасштабного вторгнення були ведмеді, рисі, глухарі, багато лосів, бували зубри й олені. Чи залишилися ці тварини в лісах, невідомо, говорить директор: «Вся територія потребує обстеження. Ми не знаємо, як бойові дії відобразилися на популяціях тварин, зокрема й рідкісних. Коли в нас буде хоча б умовний доступ до територій — хоч по просіках, зможемо робити висновки».

На міни можна наштовхнутися не тільки в лісі, а й у воді. З березня 2022-го до липня цього року в Тузлівських лиманах виявили 68 трупів чорноморських китоподібних, повідомляють у Міністерстві довкілля. Ймовірні причини загибелі — бомбардування і підрив на морських мінах. Якщо тварина не гинула відразу, згодом вона вмирала від уражень. 

Які міни і в яких випадках загрожують тваринам 

«Трупи тварин із травмами кінцівок чи корпуса — це ознака мінного поля, яку вивчають усі військові», — каже Юрій із позивним Рам.

Юрій — професійний військовий. Хоча він і не сапер за військовою спеціальністю, Юрій опанував чи не все, що стосується мінної безпеки. Рам став інструктором із цієї дисципліни в «Українському Легіоні» — громадській організації, що навчає цивільних азів військової справи з 2014 року. Він і пояснить, чим загрожують міни живим істотам у лісах, на луках, у річках чи морі.

Не кожна тварина, зачепивши міну чи нерозірваний снаряд, спричинить вибух. Якщо міна спрацьовує від натискання, розвиток подій залежить від того, скільки тварина важить, біжить вона чи йде. Кожна міна має зусилля спрацювання (або чутливість), що вимірюють у кілограмах. Скажімо, чутливість міни — 5 кілограмів. Щоб така міна вибухнула, на неї має натиснути щось, не легше за цю вагу.

Натискні міни

Юрій на своєму міцному військовому ноуті показує фото смертоносних «консервних бляшанок». Міжнародна Оттавська конвенція, яку підписала Україна, забороняє нашим військам встановлювати протипіхотні міни. Росія цієї конвенції не підписала.

Одні з «найпопулярніших» протипіхотних мін, що їх росіяни наставили в полях і лісах України, — це ПМН і ПМН-2. Вони мають чутливість 8–25 кілограмів. Теж часто трапляється ПМН-4 — 5–15 кілограмів. Ці міни небезпечні для багатьох диких ссавців, крім зовсім маленьких: для зайця (4–10 кілограмів), лисиці (3–14 кілограмів), вовка (45–60 кілограмів), вепра (60–200 кілограмів), косулі (20–37 кілограмів), лося (360–600 кілограмів). Ці міни можуть нести небезпеку роками — аж поки їх не знешкодять. 

Міни-«пелюстки» (ПФМ) використовують по всьому фронту. Їх вистрілюють зі спеціальних пускових установок у великих кількостях — і вони хаотично лягають по землі. Знайти «пелюстку» важко: вона невелика, пластикова, і навіть сам встановлювач не знає, де точно вона лежить. Така міна зазвичай не вбиває, але призводить до кровотеч і страждань. Зусилля спрацювання — 5–25 кілограмів. 

Протитранспортні міни, що вибухають від натискання, мають вищу чутливість: ТМ-57 — 200 кілограмів, міни серії ТМ-62 — від 120 кілограмів. Деякі з них мають вигляд циліндрів, а деякі — таких же консервних бляшанок, як і протипіхотні. 

Протитранспортні міни можуть загрожувати важким тваринам: «В густому лісі таких мін не буде, але їх можуть ставити на просіках-дорогах, — каже Юрій. — Якщо лось подумає, що краще йому пробігти по нормальній стежці, а не по чагарнику, то це для нього може бути фатально». Ці міни можуть поставити й на степових ділянках — будь-де, де немає болота чи стрімкого схилу.

Використовують міни із сейсмічними, магнітними та інфрачервоними датчиками. Ці теоретично реагують лише на транспорт. 

Міни з розтяжками

Розтяжка — це дріт чи волосінь, що поєднує підривач і міну натяжної дії. Той, хто зачепив дріт, провокує моментальний вибух. Розтяжку можна натягти й зовсім низько, де повзає, скажімо, їжак, а можна і на рівні плечей людини. Будь-яка тварина, яка зможе докласти достатнє зусилля і зніме розтяжку, найімовірніше загине.

Часто росіяни використовують міну ОЗМ-72 — ще одну видовжену «консерву». Її закопують у землю, а детонатор під’єднують до розтяжки. Чутливість — від 500 грамів. Якщо тварина або людина зачепить розтяжку, міна вистрибує із землі, вибухає в повітрі та вражає жертву уламками. 

ПОМ-2 — найчутливіша міна з тих, що трапляються дуже часто. Такі міни розкидають засобами дистанційного мінування (вистрілюють зі спеціальних апаратів). На землю падає бляшанка з вибухівкою, а навколо неї лягають чотири дротики-розтяжки. «Вони розпадаються хаотично, можуть впасти на дерево, на квіточку, одна просто так лежать буде. Зачепився, потягнув за собою волосінь із зусиллям 350 грамів… Це і їжак може», — пояснює Юрій. Міна має самоліквідатор, що повинен спрацювати не пізніш, як за 100 годин після встановлення. 

Міни у воді

Річкові якірні міни (ЯРМ) — сіруваті бляшанки, що ховаються під рівнем води. Зверху міна має хрестовий датчик, теж занурений у воду. Розгледіти таку шансів мало. Зусилля спрацювання — від 600 грамів. Такі міни стоять на Дніпрі та в його притоках на Херсонщині: «Від вибуху буде сильний гідродинамічний удар — риби багато загине».

А ще в прибережних зонах або на мілині можна наштовхнутися на ПДМ-1М. Це напівсфера зі стержнем, який зазвичай покриває вода. Якщо відхилити стержень із зусиллям 18 кілограмів і більше, станеться вибух. «Із часом ці міни можуть зриватися зі своїх місць, їх відносить у море після шторму. Підрив Каховської гідроелектростанції зніс багато мін у Чорне море, їх понесло в Туреччину й Одесу. Якщо міна зірвалася з місця, вона буде плавати, як буйок, поки не вдариться об перешкоду. А це може бути і дельфін, і людина, яка зачепить його рукою чи веслом». На відстані кількох метрів міна знищить все живе, а ті, хто далі, можуть отримати контузії.

Чому не варто ходити по гриби туди, де вели бойові дії 

«“Я до лісу по гриби не піду”, — улюблена фраза старого сапера», — гірко жартує Юрій. Поки демінери не видали кваліфікованих висновків, що певна ділянка чиста, ходити туди — зась, застерігає він. «Там може стояти стільки розтяжок… Щось військові познімали, а щось могли пропустить. Міна може бути закопана в землю, замаскована в дерн, траву, гілля так, що без спеціальних приладів її не знайдеш. Плюс у військового є із собою два турнікети. А грибник піде з ножем і кошиком… Ця людина зачепить міну і стече кров’ю в лісі. Телефон не буде працювати, турнікета немає — і що?». 

Хоча тварини й можуть зривати розтяжки або підриватися на протипіхотних мінах, все ж головну небезпеку міни несуть для людей: «Якщо вона лежатиме під снігом, їжачок спокійно проповзе по верху. Людина, бува, побачить сліди: тут їжачок пройшов — і я пройду. Але їжак кілограмчик важить, а людина — 80».  

А ще існують міни, до яких людині достатньо лише підійти, аби стався вибух. Йдеться про ПОМ-3 — міну із сейсмічним датчиком. Для того, щоб вона вибухнула, не треба ані наступати на неї, ані зривати розтяжку. Сейсмічний датчик реагує на вібрації від кроків людини — спрацьовує підривач.  

Коли ми звільнимося від мін

Пропоную знову поглянути на мапу і знайти в Атлантиці Фолклендські острови. Два з половиною місяці у 1982 році тут тривала війна між Британією і Аргентиною — сперечалися про контроль над островами. Інтенсивність бойових дій була меншою, ніж в Україні, та й площа Фолклендів майже в 50 разів менша за площу України. І тільки у 2020-му Велика Британія урочисто оголосила, що острови повністю розмінували: на це знадобилося 38 років.

Деякі міни самознищуються через певний час. Ті, в яких немає самоліквідатора, залишаться на роки: «Ці штуки можуть лежати в стані, готовому до вбивства, десятиріччями. Метал і пластмаса може розкладатися роками. Навіть якщо щось десь неправильно зроблено і всередину затече вода, на боєздатність міни це не впливає», — каже Юрій.

Коли можна буде ходити по гриби на всій території України?

Після першого року війни прогнози становили сотні років. З часом з’явилася нова техніка, в Україні почали працювати багато операторів розмінування — і сотні років змінилися десятками. 

Один день бойових дій в Україні — це місяць розмінування. Такі підрахунки зробив керівник The Halo Trust — благодійна організація, що проводить гуманітарне розмінування.The HALO Trust Джеймс Ковен. Тож поки від грибного кошика в Старогутському лісі нас відділяє щонайменше 75 років. 

Перша спроба поговорити з ветеринаром, керівником громадської організації «Ветеринари без кордонів» Віктором Воротніковим із Краснограда, що на Харківщині, зірвалась. «У мене починаються операції, перепрошую. Вони триватимуть весь день», — пояснив лікар.

Проте наступного дня все-таки зідзвонюємось: «Зручно, незручно — пообіцяв, значить треба виконувати», — сміється Віктор. Того дня, коли поговорити не вдалося, він в Ізюмі разом із двома асистентами і ще одним лікарем-ветеринаром провів близько 70 операцій. 

Лише за минулий рік команда його клініки простерилізувала до 15 тисяч тварин. А від початку повномасштабної війни Віктор з колегами прооперував більш ніж 5 тисяч тварин, яких вивезли зі стерилізаційних місій та евакуаційних рейсів UAnimals. 

Як це — рятувати тварин, що постраждали від війни? Чого більше бачить ветеринар — людяності чи байдужості? Про це Віктор розповів з власного досвіду.

— Розкажіть, як ви пов’язали своє життя з ветеринарією?

— Та я ще з дитинства мріяв рятувати тварин! Навіть в іграх вдавав, що лікую кролів: то вушко в когось «боліло», то лапка. А як виріс, ці ігри стали щоденною реальністю. Спершу навчався в технікумі на факультеті ветеринарії, потім закінчив Харківський ветеринарний інститут. Загалом я в професії вже 42 роки. 

Зараз працюю у власній клініці, і на виїздах: маємо дві мобільні операційні, тож їздимо до прифронтових територій. За 5-6 днів у такому рейсі встигаємо прооперувати щонайменше 300, а іноді й 600 тварин.

Одних стерилізуємо, інші потребують лікування після травм. Я і консультую в рейсі: розповідаю людям, як доглядати тварин, коли і які щеплення їм зробити. Поза операціями приймаю десь до 80 пацієнтів на день. Часто допомагаю тваринам із контузіями. Тут, знаєте, як з людьми: потрібен відпочинок, турбота та препарати, які знеболюють і знімають симптоми. 

— А ви помічаєте в цих поїздках, як ставляться до тварин в наближених до війни територіях?

— Багато людської байдужості зустрічаю. Буває, наприклад, що тварин лишають на ланцюгу. Розумію, всяке може бути, бо ж війна. Може, опікуни тварини під обстріл потрапили або спішно виїздили. Але ну хоча б зніміть пса з ланцюга! 

І все ж таки добра більше. 

Завжди вражають військові, які привозять до нас котів і собак. От нещодавно передали нам кота Ваську з переломами всього, що тільки можна зламати. Він поки живе в нас у клініці, лікується і чекає на свого опікуна з передової. 

Військові ризикують життям, але не забувають допомагати найвразливішим. А потім ще й телефонують, бо хвилюються за тварин.

Знаєте, я іноді думаю, що це і самим нашим захисникам на користь. Вони відволікаються від жахів війни на цю допомогу.

— А загалом за ті 42 роки, що ви в цій професії, відбулися зміни у ставленні до тварин, як гадаєте?

— Звичайно! Особливо до безпритульних. Раніше відношення було дуже жорстоке: тварин і відстрелювати могли. Зараз значно більше ініціатив гуманно регулює їхню кількість. Наша організація «Ветеринари без кордонів» однією з перших запровадила таку програму: з 2017 року ми відловлюємо, стерилізуємо, вакцинуємо, чипуємо котів і собак і випускаємо їх. Вже побували для цього в 7 областях на сході України, я особисто долучався до цих рейсів.

— Що б ви порадили тим, хто відловлює тварин і допомагає їм близько до лінії фронту?

— Все дуже банально: безпека передусім. Рятуючи тварин, треба думати й про своє життя. 

Я проводжу волонтерам тренінги з першої допомоги й завжди закликаю продумувати все наперед. Треба бути готовими до будь-яких нестандартних ситуацій і вміти в цих умовах надати допомогу тварині.

Подумайте, які можуть бути травми у тварин (вогнепальні поранення, контузії, переломи) і майте при собі все необхідне для допомоги. Також врахуйте, що іноді тварин доводиться діставати з води або ж вони тікають на заміновані ділянки. Тоді для порятунку знадобиться спеціальне екіпірування.

Це серйозна і небезпечна робота, а не поїздка «сфотографуватися». І навіть щирого бажання допомогти недостатньо. Тому якщо плануєте там волонтерити, консультуйтесь із професіоналами — тими, хто вже працював неподалік від фронту. Це допоможе не наробити помилок, які можуть вартувати життя.

— З вашого досвіду, яких тварин найскладніше вивозити?

— Евакуація будь-якої тварини по-своєму складна. Трапляються налякані, агресивні собаки, яких ще треба зняти з ланцюга. Буває, що тварину перед евакуацією доводиться дістати з ями. 

Але, на мою думку, найважче рятувати тварин із патологіями. Іноді ми знаходимо тварин з анорексією, виснажених голодом. Перевезення в таких випадках вкрай важке — важливо добре продумати транспортування, забезпечивши доступ до кисню і води.

— А у вас є власні тварини?

— Звичайно! Я їх лікував, до речі.

— Розкажіть про них, будь ласка.

— Кіт Гарік — сфінкс, якого евакуювали з Вугледара. Такий великий, поважний, з важким поглядом, але дуже лагідний і порядний кіт.

А ще в мене дуже хороший песик Тобік. Його переїхала машина, і цей малюк — той-тер’єр — мав перелом тазу та випадіння кишківника. Було мало надії, що врятуємо. Але Тобік вижив, і тепер це такий чудовий друг!

— І насамкінець поділіться, що вас пригнічує в роботі, а що — надихає?

Ну, надихає, звичайно, якщо якась важка операція завершується вдало.

А пригнічує… Пригнічує байдуже ставлення людей до тварин і природи.

От, наприклад, у 2020 році ми рятували ведмедицю Машу, якою награвся якийсь олігарх. Тварина жила у нього в тісному вольєрі. Коли ми побачили її, ведмедиця вже мала параліч задніх лап і була дуже виснажена. Ми радились із колегами з інших країн, як допомогти Маші, показували її аналізи. Всі одноголосно сказали, що жити тварина не буде. Але нам вдалося її принаймні стабілізувати, щоб прилаштувати до Наталії Попової у Центр порятунку диких тварин. Маша прожила там ще 2 роки, померла перед початком повномасштабного вторгнення.

А зараз мене пригнічує ще й те, як усе живе страждає через росію. Що тут сказати: збережемо живий світ — збережемо і себе. Я так вважаю.

«Це вже був кінець дня, сонце сідало. Добре, що ми були на веслах:  потихеньку хлюпали собі. Дивимося — о, сидить! Вона гризла щось на лататті. Побачила нас теж — контакт був секунд 5. А потім одразу пірнула й сховалася під латаття».   

Зоолог Олександр Ємець, науковий співробітник Регіонального ландшафтного парку «Сеймський», досліджує хохулю вже багато років. А бачив її в дикій природі єдиний раз у житті! І то, каже, йому неймовірно пощастило.

Тварина настільки рідкісна, що її охороняють усі можливі природоохоронні документи. У Червоній книзі вона має статус реліктового виду під загрозою вимирання.

До того ж хохуля дуже обережна. Зачувши якогось зайду, вона пірне на дно, закривши хоботок спеціальними клапанами. А потім, можливо, взагалі спробує відселитися з місця, де її турбують.

Проблема в тому, що в сучасних умовах хохулю турбують всюди — і на території України вона практично вимерла. Єдина популяція хохулі залишилася в Сейм — найбільша притока Десни. В Україні річка тече на Сумщині й Чернігівщині. Сеймі та у двох його притоках.

Тепер ця місцевість стала прифронтовою: у колись тихих заводях постійно чути вибухи. Тож чи хохуля ще живе на Сеймі і що ми про неї взагалі знаємо? Про це оповідаємо в межах проєкту #StopEcocideUkraine.

Хохуля — найдавніша представниця сучасної фауни Європи

Хохуля — це невеличкий ссавець, який багато часу проводить у воді. За способом життя вона схожа на ондатру, проте за походженням тварини не такі вже й близькі. Хохуля — родичка крота. У родині кротових є рід хохулі. А от вид у природі залишився лише один: це і є хохуля руська, або звичайна. Колись видів хохуль було багато, та знаємо ми про це тільки з викопних решток.  

Найдавніші рештки цих тварин, знайдені в Європі, датують міоценом. Це епоха в розвитку Землі, що почалася приблизно 23 мільйони років тому, а закінчилася близько 5 мільйонів років тому. Тваринний світ тоді був іншим. Хохуля жила, наприклад, поруч із предками коней, носорогів чи велетенськими мастодонтами. А людини як виду тоді ще взагалі не існувало!

Отож, хохуля руська — це тварина-релікт, що залишилася в сучасній фауні з долюдських епох і не надто пристосована до теперішніх умов існування. Вже 20 мільйонів років тому хохуля еволюціонувала до такої форми, у якій ми її знаємо, й далі не змінювала своїх ознак. А навіщо змінювати?

Все ж ідеально! Є чотиригранний хоботок, обладнаний шкірними клапанами, — так усередину не заливається вода, коли хохуля пірнає. Вона спокійно може пробути під водою 4 хвилини. Цим же хоботком зручно копати мул на дні, шукаючи поживи.

Зір у хохулі слабенький, та для її способу життя цього цілком досить.  Хохуля плаває в темних заростях і активна вночі.  

Тіло невеличке — сантиметрів 20, має такий же завдовжки хвіст, вкритий лусочками. Біля основи він круглий, а до кінця стає пласким, наче кіль човна, і чудово допомагає плавати. Поміж пальцями хохуля розвинула перетинки, щоб зручніше було плисти. Ще й торочки з шерсті є по краях лап, які теж збільшують поверхню гребка.

Пальці хохулі на задніх лапах розташовані не так, як в інших ссавців, а ніби у стовпчик — один над одним. Повзати так не дуже зручно, зате добре гребти. Шерсть, густа й шовковиста, дозволяє не сильно мокнути й утворює навколо хохулі повітряну подушку. Чи ж не ідеально для життя у воді?

Хохуля любить всілякі Стариця — ділянка колишнього річища, відокремлена від річки. стариці, заплавні озера, селиться і в самому руслі річок. Вхід до нори робить під водою, але сама нірка продовжується в товщі берега вгору й опиняється над рівнем води. Так сім’я хохуль може накопати собі ходів на 20 метрів, ще й іноді в кілька ярусів: а що, як нижні поверхи затопить? Нору встилає рештками рослин.  

В їжі хохуля неперебірлива: у її меню й рослинна, і тваринна їжа. Це молюски, рогіз, латаття, личинки комах, п’явки, а взимку — риба. Коли в радянські часи хохуль утримували в штучних умовах, тварина погоджувалася їсти навіть капусту й картоплю.

Запашний звірок

Хохуля не має жодного чубчика, якщо ви про це подумали. Її назва звучала так само в праслов’янській мові й могла підкреслювати, як спритно ця тварина зникає з очей (від праслов’янського «xaxuliti» («хахуліті») — зникати, ховатися). А ще вчені припускають зв’язок зі старовинним словом «хух» — дух. Тоді б її назва означала «тварина із сильним запахом». Який із варіантів достовірний, мовознавці не певні.

А от в латині саме аромат відіграв роль. За латинську родову назву прийняли слово «desmana», що означає «мускус». Видова назва — «moschata» — теж означає «з мускусним запахом».

Так, хохуля справді пахне. У неї є залози, що виділяють секрет — мускус. Він виконує роль хімічного сигналу — приваблює тварин протилежної статі, а ще секрет змащує шерсть. Цю речовину — як тваринного походження, так і синтезовану — використовують у парфумерії: кажуть, мускус викликає еротичне збудження.

А от сама хохуля стримана в цьому плані — у період розмноження вона моногамна! Сімейне життя й побут влаштовує тільки зі своєю парою.

Коли востаннє бачили хохулю

Вчені у 2009 році припускали, що на Сеймі та його притоках залишалося близько 300–500 хохуль. Проте й ці дані неточні: ґрунтовних досліджень сеймської популяції хохуль не проводили.

Крім України, є ще невеликі популяції хохулі в росії й західному Казахстані. Хоч раніше хохуля жила в річках Західної Європи, зараз тварину там не реєструють. Що її вигубило?

Серед іншого, полювання. Зафіксовані цифри щодо полювання на хохулю в росії: перед Першою світовою там продавали 100 тисяч шкур на рік.

Хохуля почала вимирати. За радянських часів популяцію пробували відтворити: тварину відловлювали, тримали в штучних умовах, навіть робили різні плотики з хмизу й плавучі дуплянки з колод. Потім розселяли по річках. У 1929–1940 роках тварин випускали й в Україні, але хохуля не прижилася ніде.

В Україні хохуля жила на Дніпрі, але у 30-х роках минулого століття вимерла.

Жила вона й у Сіверському Дінці і його притоках. Там рідкісну тварину взялися охороняти ще в 1928-му: на базі заплавних озер річки Красної на Луганщині створили так зване хохулеве господарство «Кремінне». В сучасному розумінні це був заказник. Спочатку популяція зросла, а тоді знову впала до початкової. Заказник у 1954 році ліквідували й на місці створили мисливські угіддя. Відтоді хохулю ще час від часу зустрічали на Дінці, але поступово перестали. Вважається, що в 70-х вид на цій річці зовсім зник.  

Однак тоді ж, коли хохуля практично вимерла на Дінці, вона з’явилася на Сеймі. Це була популяція, яку штучно заселили і яка, на диво, прижилася. Хохулю випустили на території Курської області в 1961-му, і їй сподобалося на Сеймі. Річка бере початок з території росії, плине Україною й впадає в Десну. Хохуля поступово розселилася вниз за течією, освоївши й українську частину Сейму на Сумщині. Місця, де може жити хохуля, належать зараз до Середньосеймського заказника та Регіонального ландшафтного парку «Сеймський».

«Інформація, яка в нас є по Сейму, — це реєстрації знахідок: люди просто розказують, що їм на очі потрапляла ця тваринка. Є фотографії хохулі в притоці Сейму, річці Вир — там точно була невеличка популяція», — говорить дослідник Олександр Ємець.  

Сам Олександр зустрів хохулю в річці Клевень. Це сталося поблизу села Литвиновичі Конотопського району 6 серпня 2018-го. Зоологи тоді не чекали на хохулю: вони вийшли на маршрутні обстеження птахів.

Схоже, це був останній зафіксований випадок, коли в Україні бачили хохулю.

Чому хохуль так мало

Тварина страшенно вимоглива до умов життя. Щойно її щось не влаштовує, вона йде геть. Було б куди…  

Хохулі загрожують і природні фактори, і людські. Невідомо, чи переживе тварина нове випробування — військові дії. Отже, що губить хохулю?

• Зміни клімату

Хохуля погано пристосовується до змін температур, може не пережити засухи.

Крім того, тварина розселяється з розливами річки, а їх в останні роки нема. «Її нори заливає, вона їх кидає і з водою пливе шукати нових територій, — розповідає Олександр Ємець. — Хохулю в такий час можна побачити на якійсь колоді, чи її просто носить вода. Тварині треба десь поспати, поїсти, а тут нора затоплена! От вона й покидає домівку. Завдяки цьому є розселення. Ви бачили розлив Сейму? Це неймовірна картина: море води під весняним сонцем, краса! На жаль, останній розлив був років 20 тому».

• Сільське господарство

Хохулю турбує присутність людей і худоби, лякають звуки.

• Рибальство

На Сіверському Дінці до зникнення хохулі доклалися рибалки. Тварина потрапляла в тенета, люди також часто приїжджали машинами на річку чи користувалися електровудками — це відлякувало або нищило тварин.

• Неочищені стоки

«За роки, що я працюю в Сеймському парку, було дві серйозні екологічні катастрофи. І обидві пов’язані з росією», — гнівається Олександр Ємець.

27 червня 2011 року на очисних спорудах Курська сталася аварія. Стічні води зазвичай очищують так званим активним мулом: це ціла екосистема мікроорганізмів, які можуть живитися речовинами зі стічних вод, «звільняючи» від них воду. На очисній станції Курська ці мікоорганізми загинули й не виконали свою роботу. Неочищені стоки потрапили в Сейм, припливши й до України.

«Коли оця вся маса отруєної води підійшла до греблі біля Тьоткіно — селище в росії, що межує з Україною.Тьоткіно, замість того, щоб це утилізувати на своїй території, вони відкрили шлюз і спустили воду в Україну. В результаті у нас повмирала колосальна кількість риби. Постраждала мінога українська — вид рибоподібних організмів, який охороняється багатьма природоохоронними актами!» — злиться чоловік.

Другий значний випадок забруднення стався цьогоріч наприкінці травня. Вчергове брудна вода потрапила з півночі — загинула риба.   

Крім того, у 2012 році щонайменше 4 підприємства оштрафували за скидання неочищених стічних вод у Сейм в самій росії, а в 2023-му «Курсьководоканал» отримав штраф за недостатню очистку води, що потрапляла до річки.

«Брудна вода — це катастрофічна ситуація!» — бідкається Олександр. Змінюється бактеріальний фон води, і в ній різко зменшується кількість розчиненого кисню. Від цього гинуть молюски й дрібна риба — в хохулі меншає їжі.

• Війна

Найбільше війна вплине на популяцію хохулі в річці Вир, каже Олександр Ємець.

Тварини живуть у річці поблизу сіл Старі Вирки, Нові Вирки, Бояри-Лежаче, Рижівка. «Зараз там пекло. Туди летить усе підряд і вибухає. Від бідної Рижівки нічого вже не залишилося! А біля Рижівки помічали хохулю, і вона десь там і живе», — каже Олександр Ємець.

Не обов’язково, щоб снаряд потрапив у хохулю, аби її популяція постраждала. Будь-яка тварина тікає з місць, де їй заважають шуми й вібрації. Коли вибухову хвилю приймає вода, водні організми страждають від гідродинамічного удару. Простими словами — отримують контузії. «Якщо це повторюється регулярно, для тварини це катастрофа. А оце регулярно вже триває два роки. Хохуля ж дуже обережна тварина! Там, де біля води пасуться корови, хохулі не буде. Де всього-навсього корови! А тут снаряд!»

Розриви снарядів — це не лише звук. Вони забруднюють воду, ґрунт і повітря, зокрема важкими металами.

Чи могла б тварина просто переселитися вниз по ріці? Для цього їй потрібні умови проживання, яких дедалі меншає. І тут вже не тільки війна відіграє роль: іноді фермери незаконно зорюють луки впритул до Сейму та інших водойм, а це хохулю не влаштовує. Олександр підсумовує: «Туди, де жила, зараз летить. Тому вона точно буде йти геть, а чи знайде вона нове місце, це дуже велике питання. Клімат сильно помінявся, стариці попересихали. Тож хохуля буде шукати Затон — місце, яке затопила річкова чи озерна вода під час розливу, або ж спокійна затока річки чи озера. затончики безпосередньо в Сеймі. Проте не так і багато таких, які б задовольняли її вимоги до життя».

Як вивчають і рахують хохулю

Влітку виявити хохулю важко: тварина нічна, до того ж живе поміж водоростями й ряскою. Тож її обліковують взимку.

Методика така: коли вода замерзає вперше і лід прозорий, науковці йдуть по ньому й дивляться вниз, під кригу. Вони шукають сліди хохулі. «Там, де є нори, стежечка буде протоптана — видно, що вона  цією норою користується, — розповідає Олександр. — Як правило, біля таких нірок збираються мушлі: вона поїла, накидала мушель і сама в нірці сидить».

Останні серйозні дослідження проводили в басейні Сіверського Дінця у 2001 році, однак хохулі так і не знайшли.

«Ми хотіли робити обліки в ландшафтному парку. Але організувати таку експедицію непросто. Це досить дорого, потрібне обладнання. А тут війна», — шкодує Олександр.

В останні роки на Сеймі принаймні фіксували випадки, коли випадково бачили хохулю. Тепер у місця її проживання ніхто, крім військових, фактично й не потрапляє: ця зона під активними обстрілами. 

Їздити катером чи човном по водних об’єктах науковцям заборонила Державна служба України з надзвичайних ситуацій: береги можуть бути заміновані.

Тільки інспектори з охорони природи мають право перевірити стан ландшафтного парку. Кажуть, сіток зараз практично нема, що і добре. Разом з тим, ніхто не знає, чи є ще хохуля в Сеймі.

Чи можна зберегти хохулю

До кінця бойових дій на Сумщині говорити про збереження хохулі рано. Олександр Ємець каже: «Це ж родзинка, це козирна карта нашого ландшафтного парку. Це тварина з минулих епох! Якщо росіяни підуть з нашої землі, ми проведемо дослідження. Тоді буде ясно, що можливо зробити, аби спочатку зберегти популяцію. І ситуація виправиться. Треба зберегти цю унікальну тварину, яка залишилася у нас тільки на Сумщині».  

«Бухкає там, да? — питає чоловік із борідкою, сидячи в бліндажі. — Не бійся, ніхто тебе не скривдить… Ти в теплі, в добрі будеш». Він розмовляє з кошеням. Мабуть, більшість із вас впізнали описану сцену. Військовий виклав це відео на своїй сторінці в тіктоці, і тільки там ролик переглянули майже три мільйони людей. 

Чоловік на відео — командир танкового взводу Віталій Петров. До повномасштабної війни жив у Києві, працював водієм — спершу як найманий працівник, а згодом вже перевозив вантажі як підприємець. В тилу у Віталієвій сім’ї залишилася собака Айза. А тут він став опікуном кішки, яку й зробив зіркою соцмереж. 

Віталій взяв собі позивний Джокер — ім’я лиходія з коміксів DC, у якого була подруга Гарлі Квінн. Схоже ім’я — Харлі — носить чорна кицька Джокера з реального життя. 

На момент нашої з Віталієм розмови його підрозділ захищає лінію фронту на одних позиціях вже 5 місяців. Чотири з них там живе Харлі. 

Джокер каже, у тіктоці Харлі «підкинула жару». У нього там тепер понад 125 тисяч підписників, які активно діляться порадами з виховання кицьки й навіть корм присилають. Зідзвонюємося. Джокер вмикає відео з бліндажа. 

— Кішка зараз біля вас?

— Так. Он вона, обідає. 

— Я разів 15 передивилась, як ви її маленьку тримали…

— Так, тоді в нас були дуже серйозні обстріли. Я її зловив перелякану, заніс у бліндаж. Говорив із нею, а вона так уважно слухала — просто капець… І після закінчення обстрілу ще годину не виходила з бліндажа.

— А як вона до вас потрапила?

— Коли ми зайшли на ці позиції, тут була вагітна кішка. У нашому підрозділі є ветеринар — він і приймав пологи. Коли новонароджені підросли, почали туди-сюди бігать, і мені серед них припала до вподоби чорненька кицька. Я її собі взяв. 

У Джокера ж була Харлі, от я її так і назвав.

Все своє життя вона мешкає з нами в бліндажі. Інші кошенята гасають по посадці… Раніше вона теж туди тікала. А зараз стала такою домашньою.

Я насипаю їй їсти, вона сидить і їсть з іншими котами, а ми йдемо працювати. Приходимо — ті четверо котів, що з нею були, тікають. А ця мадам сидить, як у себе вдома, нічого не боїться.

— Як вам вдалося її приручити, якщо інші коти дикі?

— Харлі — то катастрофа якась. Десь проволока — вона лізе-лізе, заплутається й сидить. Вічно я її витягував.

Якось прийшов з поста, ліг відпочивати. Забігає побратим, каже: «Бери ніж і гайда за мною». Я: «Нафіга мені ніж, як є автомат?». — «Ні, бери ніж». — «Та давай автомат! Ми шо, в рукопашку підем воювати чи шо?». Він: «Та твоє дурне оце повісилось, ходім бистріше!». Я зриваюся, біжу за ним, а Харлі в сітці висить. Була над бліндажем, провалилася й повисла за горло. Вирізав я її, дістав, вона аж труситься почала. Я її до себе взяв — заспокоїлася.

Не знаю, як так вийшло, що я її приручив. Може, тепер іде до рук, бо шукав її і проявляв любов.

— А вона до вас любов проявляє?

— Ой, це капець. Вранці то цілий ритуал. Я збираюся на роботу, Харлі приходить і починає кричать. Поки не погладжу, поки об лице мені не потреться — а ля не поцілує, вона не заспокоїться. От не може вона, щоб я спокійно вдягнув екіпіровку й пішов працювати. Їй треба увагу приділити, а тоді «ну ладно, іди, але ненадовго». Вона до хлопців теж іде, щоб погладили, але коли лягаю відпочивати, йде на ліжко тільки до мене. 

— Як проходить ваш із нею день?

— Буває таке, що роботи дуже-дуже багато, а буває, просто встаєш і стежиш за периметром зони відповідальності. Бувають стрілецькі бої, відбиття штурму. Я її на цей час не замикаю, бо якщо замкнути, вона ще більше починає біситися. 

Переважно вона в бліндажі або біля нього. А ми трохи далі займаємося своєю справою. Одного разу я був на посту, а вона прийшла в гості. Я аж абалдєл. Погладив, але потім все ж заніс її назад, бо не треба… Це демаскує позиції.

«Орлани» дуже гарно все з камер бачать. Росіяни завжди дивляться: де є собаки або багато котів, значить, є люди. Не треба їм знати.

— У Харлі є улюблене місце?

— Як лежиш на ліжку, то її улюблене місце — на грудях, де плече. Лягає і спить.

— Як реагує на обстріли?

— Маленькою боялася. Зараз ні. Вередує тільки, коли я вдягаю броню і беру зброю. Бачить, що я кудись збираюся, і показує, що їй це не до вподоби.

— Може змінити ваш настрій?

— Звісно! Коли я її ще маленькою шукав, то знаходив цей клубочок щастя і капець як радів. 

Або, як були обстріли, навпаки переживав. Думав, щоб по ній не попало… 

— А іншим вона може підняти настрій?

— Без неї було б скучніше. Ми завжди згадуємо з хлопцями, як під обстрілами лазили й шукали Харлі. 

У мене настрій пропадав, коли я її тиждень не міг знайти. А потім побачу мамку її — ага, значить, вони десь тут. Настрій покращувався. 

Буває, сидимо з хлопцями, а Харлі оце прийде і до всіх починає лізти, нявчить. Коли на неї звернули увагу, поговорили з нею, всьо, довольна. Може піти десь лягти або сидить і слухає.

— На відео ви з нею так ніжно говорите. Побратими не підсміюються з цього?

— Мені спочатку казали: «Ти що, увагу дружини вирішив замінити увагою кішки?». Або називали «котячим татком». Думайте, як хочете, хай буде так. Ну, і я вам так скажу: на війні без жартів нереально.

Ще з 2014 року українські природоохоронні території опинялись у зоні бойових дій чи в окупації. Так, Казантипський, Ялтинський та інші заповідники росія привласнила, окупувавши Крим. А Національний парк «Святі гори», ландшафтні парки «Донецький Кряж» і «Зуївський», частину Луганського заповідника «Провальський степ» пошкодили чи й усуціль знищили під час бойових дій на Донеччині й Луганщині. 

З початком повномасштабного вторгнення в Україну росіяни також окупували заповідні зони в Запорізькій і Херсонській областях. Там окупаційна влада використовує вже напрацьовані в Криму практики. 

У межах проєкту #StopEcocideUkraine оповідаємо, які екоцидні дії вчиняють росіяни на окупованих заповідних землях України.

Мета — привласнити природні багатства й використати в подальшій військовій агресії

Росіяни експлуатують природно-заповідні території України всюди, де їм вдається хоча б тимчасово закріпитися. Цю тимчасовість вони намагаються перетворити на постійність, легалізуючи свої дії принаймні в полі російського законодавства. 

Перереєстрація 

Після окупації Криму в російському державному реєстрі побільшало юридичних осіб, серед них — національні парки й заповідники, розташовані на українському півострові. Росіяни заходилися їх перереєстровувати як власність своєї держави. Так у грудні 2014-го з’явилися «Казантіпскій пріродний заповєднік», «Национальний пріродний парк “Тарханкутскій”», «Пріродний заповєднік “Опукскій”» та інші «державні бюджетні установи».

Однак з 2017 до 2023 року російські юридичні особи Казантипського, Карадазького, Опуцького, Тарханкутського, Караларського заповідників ліквідовували. Ні, росіяни не пошкодували про своє загарбництво і не визнали злочинів — вони просто вирішили централізувати керування заповідними територіями через єдину дирекцію «Заповідний Крим». Таку структуру створили ще 2020 року, а серед її видів діяльності є рибальство та лісозаготівля. Тож фактично схема з утворенням материнської організації легалізувала ці промисли на українських природоохоронних територіях. 

Ще один злочинний стосовно тварин вид діяльності та спосіб заробітку має Карадазький природний заповідник у тимчасово окупованому Криму. Там росіяни створили «науково-демонстраційну програму» за участі дельфінів. Щодня, крім понеділка, для відвідувачів влаштовують «яскраве й барвисте знайомство з чорноморськими дельфінами-афалінами» — рідкісним видом, занесеним до Червоної книги України. Судячи з афіші, в установі, де мали б досліджувати й берегти природу, розважають публіку на шоу в традиціях дельфінаріїв «Немо».

В часи повномасштабної війни росіяни застосовують свій досвід привласнення і нищення ще й на материкових заповідних землях в окупації. Наприклад, торік в єдиний державний реєстр юридичних осіб внесли наш Національний природний парк «Джарилгацький» (у зросійщеному варіанті — «Джарилгачцкій»). За даними з цього реєстру, росіяни дозволили рибальство та полювання, лісозаготівлю, видобуток глини, солі, нафти й природного газу на території національного парку. Також вони хочуть перетворити заповідну зону на відпочинкову — побудувати готелі й ресторани. 

Тоді ж, у березні 2023 року, в росії внесли до державного реєстру державний автономний заклад «Біосфєрний заповєднік “Асканія-Нова”». Росіяни позбулись важливої частини назви заповідника — імені Фрідріха Фальц-Фейна, який його колись заснував. Окупаційна адміністрація Херсонської області призначила директором заповідника колишнього співробітника Служби безпеки України Дмитра Мещерякова. Національна поліція вже висловила йому за це підозру в колабораціонізмі. 

Те саме відбулося в Азово-Сиваському національному природному парку на Херсонщині. Його перереєстрували за російським законодавством у лютому 2023 року, а директором став громадянин України Євгеній Поповчук. Вочевидь, він має ще й політичні амбіції за російського окупаційного режиму, адже взяв участь як кандидат від партії «Єдіная россія» у незаконних виборах, що відбулися на Херсонщині 2023 року, і став депутатом так званого Генічеського муніципального округу Херсонської області. 

Воєнна експлуатація

Проте перереєстрація і російський природоохоронний статус аж ніяк не захищають окуповані заповідні землі: росіяни використовують їх для військових потреб, наражаючи на небезпеку і цілеспрямовано знищуючи. 

У Приазовському національному природному парку в Запорізькій області росіяни облаштували воєнний полігон. Там вони проводять мінометні стрільби, руйнуючи снарядами заповідні ландшафти. А тамтешню річку Молочну торік активно розкопували, щоб створити водну перешкоду в разі контрнаступу сил оборони України. 

За даними Української Природоохоронної Групи, на початку повномасштабної війни росіяни також окопувалися на півдні Донецької області, у національному природному парку «Меотида». У такий спосіб вони зруйнували місця гніздівлі птахів водно-болотного комплексу: мартина каспійського, кулика-сороки, пелікана кучерявого і крячка рябодзьобого. Всі ці птахи гніздяться лише в тому місці, як пояснив орнітолог Вадим Жуленко.

Наслідки окупації для природоохоронних територій можна вже зараз оцінити за станом тих із них, які вдалося звільнити. До прикладу, після деокупації національного природного парку «Кам’янська Січ», що на Херсонщині, експерти виявили варварський спосіб маскування росіянами бойових позицій. Окупанти для цього зривали рідкісні види ковили та інші рослини, для охорони яких і створена «Кам’янська Січ». 

Погляньмо й на національний природний парк «Святі гори» на Донеччині, який пробув в окупації з лютого до осені 2022 року. За словами його директора Сергія Приймачука, за ці місяці росіяни знищили близько 5 тисяч гектарів лісу. Також вони вивезли техніку, яка належала парку. Природоохоронну територію активно мінували, і вибухи мін досі призводять до пожеж. 

Схожа історія і в Дворічанського парку, який окупували навесні 2022 року. Коли вже восени Збройні сили України звільняли Харківську область, росіяни замінували територію парку, зокрема протипіхотними мінами «Пелюсток». Наразі про розмінування не йдеться — лише після завершення бойових дій. Парк надто близько до кордону з росією.

Засоби — випалювати рослини, красти й відстрілювати тварин 

Обласні військові адміністрації моніторять стан окупованих біосферних заповідників і національних природних парків за допомогою космічного зондування землі та підтримуючи зв’язок із працівниками, які вимушено залишаються в окупації. Вони розповідають, що найбільше ці території потерпають від пожеж: горять ліси і степові трави. Як наслідок, тваринам бракує їжі, а ще вони гинуть від мін і обстрілів, їх убивають російські браконьєри і викрадають із українських заповідних територій до російських зоопарків.

Природа у вогні

За даними Херсонської обласної військової адміністрації, з 24 лютого 2022 року до сьогодні згоріло понад 5,5 тисяч гектарів заповідника «Асканія-Нова» — майже п’ята частина його території. Найбільше постраждали агроландшафти: рілля, перелоги й лісосмуги. В адміністрації пояснюють це занедбаністю: проросли бур’яни, які швидко висихають і загоряються. 

Однак горіли й заповідні зони — це «еталонний» типчаково-ковиловий степ причорноморського регіону, головна природна цінність «Асканії-Нової». Тут найбільших збитків завдали масштабні пожежі 22 серпня та 1 вересня 2023 року. Тоді згоріли занесені до Зелена книга України — державний документ, який звертає увагу на охорону цілісних угруповань рослин.Зеленої книги України (2009) рослини — насамперед ковила українська і ковила волосиста. На додачу, під час гасіння пожеж 1 вересня 2023 року росіяни проорали цілинний степ у заповіднику, пошкодивши ґрунти. 

Частково від пожеж постраждало дно Великого Чапельського поду — водно-болотне угіддя міжнародного значення, яке охороняє Рамсарська конвенція. Та й загалом уся територія заповідної зони належить до Смарагдова мережа України — мережа територій особливого природоохоронного інтересу, що є частиною Смарагдової мережі Європи.Смарагдової мережі України.

У 2023 році на території національного природного парку «Джарилгацький» було 36 пожеж — у них згоріло понад 1,5 тисячі гектарів заповідних територій. Там зростали червонокнижні орхідеї, меч-трава та інші цінні рослини. Від вогню довелося тікати оленям, ланям, лисицям і сірим зайцям. Шкоду для парку оцінюють у понад 102 мільярди гривень. 

З лютого 2022 до квітня 2023 року в Національному природному парку «Нижньодніпровський» згоріло понад 7 тисяч гектарів заповідних територій. А вже в червні, коли росія підірвала дамбу Каховської гідроелектростанції, парк повністю пішов під воду. Завдану шкоду рослинам неможливо визначити, адже більша частина території парку досі в окупації. 

На Миколаївщині від пожеж через дії російської армії регулярно потерпає Кінбурнська коса, розташована на території національного природного парку «Білобережжя Святослава». Працівники за два роки повномасштабної війни зафіксували понад 200 пожеж на окупованій території парку. Часто вогонь розгоряється повторно на тій самій ділянці. Уражено понад 6 тисяч гектарів заповідника.

У Луганській обласній військовій адміністрації на запит повідомили, що з 2022 року виявили 8 ділянок лісових пожеж. Їх спричинили активні бойові дії на території області. Через вогонь зазнали пошкоджень території Національного природного парку «Кремінські ліси» і частина Луганського природного заповідника «Трьохізбенський степ». 

Після деокупації парк «Святі гори» в Донецькій області все ще потерпає від російських обстрілів. Постійні пожежі від атак не дають відновитись лісу. Вогонь завдає і збитків: лише 7 травня 2024 року згоріло понад 470 гектарів лісу, цю шкоду Державна екологічна інспекція оцінила в понад 2,6 мільярда гривень. Оцінку довелося проводити дистанційно, спираючись на звіти пожежників і геопросторові дані, адже територія парку замінована.

Вибухові речовини забруднюють ґрунти — це утруднює проростання рослин і загалом негативно впливає на відновлення флори. «Я знаю ще по 2014 року — коли градами накрили ділянку в лісництві — що 8 років там навіть трава не росла», — говорить про наслідки війни для природи директор парку «Святі гори» Сергій Приймачук.

Загибель і травми тварин 

На українських природоохоронних землях в окупації через неналежний догляд тварини гинуть, а через військові дії — травмуються і зазнають стресу. 

Директор «Асканії-Нової» Віктор Шаповал розповідає, що багато тварин в заповіднику гинуть через брак належного догляду. Наприклад, у листопаді 2023 року на території Великого Чапельського поду загинули троє кафрських буйволів — теплолюбних африканських тварин, яких окупаційна адміністрація не перегнала вчасно в зимові приміщення. Ще одна самка буйвола загинула дорогою туди.

Херсонська обласна військова адміністрація оцінює збитки заповідника «Асканія-Нова» від загибелі й вивезення тварин у 970 тисяч гривень. Це не остаточна сума: збитки від завданої шкоди продовжують рахувати, та це не поверне тварин. 

На окупованій частині Запорізької області, у Приазовському національному природному парку, російські загарбники та місцеві зрадники займаються браконьєрським рибальством. Вони розмістили щонайменше 8 кілометрів рибацьких сіток на гідрологічному заказнику «Молочний лиман» й діставали звідти до 5 тонн риби на добу. Про це розповів директор парку Дмитро Воловик. 

Він також підтверджує, що в Азово-Сиваському національному природному парку окупанти вбивають тварин «на м’ясо»: «…відстріляних тварин з [острова] Бирючого вивозять вантажівками. Я знаю про факт, коли окупанти настріляли повний камаз копитних, з кузова просто стікала кров». 

Також є інформація з окупованої Херсонщини про те, що російські військові влаштовують там полювання. Вбивці тварин не приховують скоєного і викладають у соцмережах фото своєї здобичі. Зоолог Віталій Смаголь розпізнав на цих світлинах самця благородного оленя. До великої війни стада цих оленів мешкали в заповіднику «Асканія-Нова» й Азово-Сиваському національному природному парку. 

Крадіжки червонокнижних

Росіяни незаконно вивозять тварин з «Асканії-Нової». Свої дії прикривають «угодою про співробітництво», однак ці документи підписує не законний український директор, а російський ставленик. 

У 2023 році Центр національного спротиву повідомив, що росіяни вивозять тварин до «Сафарі-парку» в Краснодар. На його території є контактний зоопарк, а тварин утримують у вольєрах. Це зовсім інші умови, ніж в «Асканії-Новій», де тварини вільно гуляли територією заповідника. 

У грудні того ж року росіяни протизаконно обміняли декілька особин зебри Чапмана, бізона американського, коней Пржевальського та оленя Давида з «Асканії-Нової» на антилоп канна, свійських яків і двогорбих верблюдів із заповідника «Ростовський». Види, які вивезли з українських територій, є червонокнижними та занесені до Червоного списку Міжнародного союзу охорони природи зі статусами «зниклий з природи», «на межі зникнення» і «близький до тих, які знаходяться під загрозою знищення». 

Російські пропагандистські медіа також повідомляють про «обміни» між «Асканією-Новою» та парком «Тайган» у Криму. Навесні туди з України вивезли 15-річну вагітну зебру Чапмана і двох лошат цього виду. З парку в окупованому Криму натомість забрали пеліканів, карликових свиней, альпаку і птаха дрохву євразійську. «Тайган» навіть у росії має погану репутацію: його керівника Олега Зубкова часто звинувачують у жорстокості до тварин. Він сам розповідає, що пройшов через 582 судових засідання за 70 адміністративними й 6 кримінальними справами. Зоозахисники кажуть, його прикриває окупаційна влада півострова. Також вони скерували петицію до володимира путіна, ось цитата звідти про «Тайган»: «Це пародія на зоопарк, любительский зоосад без жодного фахівця з тварин, і в ньому щодня є небезпечні ситуації, викликані нерозважливими діями власника парку Зубкова».

До речі, цей же Олег Зубков є власником ще одного місця для знущання з тварин — зоопарку «Сказка». Там вже гинули російські червонокнижні тварини — дитинчата бенгальських тигрів. А тепер зоопарк уклав злочинний договір з окупаційним керівництвом «Асканії-Нової», аби здобути українських червонокнижних. 

Порядкуючи в тимчасово окупованих українських заповідниках, росія користується шпаринами в міжнародному праві. Так, у Римському статуті досі немає визначення екоциду як злочину, а Женевська конвенція жодним чином не захищає окремо заповідники і заказники. Звісно, є резолюція Генеральної асамблеї ООН з довкілля 2016 року, яка закликає країни-члени боронити навколишнє середовище під час збройних конфліктів. Але резолюції ООН не є обов’язковими до виконання, тому росія не вписала вимоги із захисту довкілля до своїх воєнних документів.

Тож нині Україна мусить потужно адвокатувати такі зміни в міжнародному праві, які б дозволили притягнути росію до відповідальності за шкоду українським заповідним територіям і екології загалом. 

На світлині-заставці — Кремінські ліси, 2024 рік. Джерело: громадська організація «Відкритий ліс»

На останньому банері — фото Роксолани Баран. Джерело: Природно-заповідний фонд України

Ветеринар Ендрю Кушнір сидить у лобі київського готелю з велетенським жовтим рюкзаком і кількома торбами. «Ніколи не знаєш, що брати із собою в Україну, може знадобитися будь-що», — знизує плечима.

Ендрю вже давно живе на валізах. Він допомагав у притулку в Індії ще до того, як вивчився на ветеринара, а навчаючись, у перервах пас буйволів на Закарпатті. Кілька місяців провів у центрах для диких тварин у Коста-Ріці. Після нашої зустрічі в Києві Ендрю побував у Херсоні зі стерилізаційною місією й уже встиг повернутися до США та прооперувати травмованого алігатора і змію, яка проковтнула м’ячик для гольфу. 

Ендрю мандрує світом, змінюючи проєкти. Та в Україну їздить найчастіше — звідси походить його родина. 

Хірург у притулках для тварин; музикант-любитель, який грає на бандурі; волонтер, що плаває африканськими островами, аби лікувати худобу місцевих жителів… І йдеться про одну й ту ж особистість. Напевно, вже тільки через це хотілося не проґавити момент, коли Ендрю ще сидить серед зібраних рюкзаків у київському готелі. 

Ендрю чи Андрій? 

Можна лишитися в готелі, але Ендрю не сидиться на місці: ми вирушаємо до кав’ярні, але центральні вулички перекриті, і мандрівка горбистим правим берегом Дніпра в Києві затягується майже на годину. Здається, за цей час я втомилася більше, ніж він. Всю дорогу говоримо з Ендрю українською, на місці переходимо на англійську. 

Ти тільки-но приїхав до Києва. Звідки?

Я був у Львові, де з організацією «Worldwide vets» працював у притулку «Домівка врятованих тварин». Ми стерилізували там котів і собак, лікували поранення, інфекційні хвороби. Також я зробив кілька операцій диким тваринам. Це вже вп’яте я приїхав до України.

У тебе на руці татуювання з візерунком вишиванки. Звідки воно?

Коли я був маленький, бабуся вишила для мене сорочку. Тату нагадує мені про це. Я його зробив на початку повномасштабного вторгнення у Львові. 

Розкажи, що пов’язує тебе з Україною.

Мій тато Ярослав народився в Дніпропетровській області, в маленькому селі Спаське під час Другої світової. Коли йому було 2 роки, всю сім’ю забрали до Німеччини на примусові роботи. 10 років після війни він з батьками жив там у таборі для біженців. А потім сім’я виїхала до Сполучених Штатів: мої дідусь і бабуся, батько і двоє його братів. Я народився в Сан-Дієго, зараз там живуть мої родичі. У мене дві сестри і брат. Мама — американка, але трохи розуміє українську. 

Ми з тобою говорили українською. Як так склалося, що ти знаєш нашу мову?

Коли я був малим, батьки заснували українську церкву в Сан-Дієго. При ній була й школа, де ми вивчали українську мову та культуру. Зараз церкви й школи вже немає. 

А чи практикуєш щось, пов’язане з українською культурою? 

Я граю на бандурі. У нашої сім’ї був друг, який теж походив з України і дуже добре грав на бандурі. Він був мені як дядько. От він мене й навчав грати на цьому інстументі. Ми замовили бандуру в Харкові, і у 5 років я почав грати. Зараз уже граю понад 30 років.

Яка твоя улюблена пісня?

«Думи мої» і «Щедрик». Я і співаю. До речі, ще іноді готую борщ.

Ветеринар-кочівник 

Ти свідомо вирішив стати ветеринаром чи так склалося?

Все почалося з книжки Оригінальна назва книжки — «Appointments at the end of the world», William B. Karesh.«Зустрічі на краю світу» Вільяма Кареша. Це спогади ветеринара, який подорожував світом і працював з дуже екзотичними видами. Я прочитав її і подумав: ого, це неймовірно, теж хочу жити так своє життя! 

Я відчував, що можу змінити багато і в житті тварин, і в житті людей, якщо допомагатиму вуличним тваринам, тваринам у притулках і диким — тим, чиїм здоров’ям не опікується конкретний власник чи власниця.

Я працюю в різних країнах у зовсім різних обставинах. Завжди пристосовуюся до ситуації. Все щоразу нове, і я отримую дедалі більше цінного досвіду.

То яке ж у тебе щоденне життя?

Воно змінюється з місяця в місяць. Зараз працюю в українських притулках, ось саме збираюся в Херсон. Коли приїду додому, працюватиму в центрах для диких тварин у Флориді — з тиграми, птахами, рептиліями. А потім вирушу на місяць до Уганди. Після цього за графіком Каліфорнія, де живе моя родина: на 3–4 місяці залишуся із сім’єю, працюватиму з котами й собаками. Сподіваюся опісля знову приїхати в Україну як волонтер і тут стерилізувати тварин.

Я незалежний, самозайнятий ветеринар. Беру участь у проєктах різних організацій. Також чимало волонтерю. Ця поїздка до України якраз волонтерська: за роботу тут не мені платять, а навпаки, я сам збирав гроші, щоб приїхати сюди попрацювати. 

У якому найнезвичайнішому місці ти був?

Напевно, це Уганда. Вона унікальна. Щороку на липень я їду в заповідник із шимпанзе, розташований на острові Нґамба посеред озера Вікторія. Це найбільше озеро Африки — воно просто велетенське.

На тому острові живе близько 50 мавп. Щороку ми з командою заповідника проводимо їм медичні огляди.

А цьогоріч після всіх клопотів із шимпанзе ми візьмемо маленький човен, столи, приладдя й попливемо з острова Нґамба. Будемо приставати до берега на інших островах, розкладати столи й наше приладдя, облаштовуючи такі собі мобільні клініки. Запрошуватимемо до них людей з їхніми тваринами: там у жителів є кози, корови, свині, кури, коти й собаки. 

Це пілотний проєкт, тому ми поки не могли залучити на нього пожертви. Проте, якщо цього разу все вийде, я звернуся до різних фондів, щоб зібрати гроші на наступні такі поїздки. 

Що в Уганді тобі запам’яталося найбільше?

Торік я взяв туди портативний стоматологічний апарат. Насправді він для людей, але можна працювати й з мавпами. До речі, у шимпанзе стільки ж зубів, як у людей. І я зміг почистити зуби мавпам уперше в їхньому житті — це було круто! Звісно, вони були під загальною анестезією. 

Ти помітив якусь різницю в ставленні до тварин у різних країнах?

Коли подорожую, я бачу багато різних прикладів взаємодії з тваринами. І помітив таке: куди б я не їхав, якщо в людей висока якість життя, вони добре дбають про тварин, а якщо навпаки, люди часто про них не піклуються. Може, не знають як, а може, у них забагато інших проблем.

Як щодо ставлення до тварин в Україні — яке твоє враження?

В Україні я бачив повний спектр ставлення до тварин. Не сказав би, що загалом воно чимось гірше, ніж в інших країнах. 

Коли я приїжджаю допомагати, працюю з дуже відданими своїй справі людьми, які поважають і люблять тварин, навіть наражають себе на небезпеку, щоб їх, наприклад, евакуювати.

Однак я бачив й іншу сторону цього спектру, коли люди садили собак на ланцюг чи прив’язували худобу, а тоді кидали. 

Власних тварин маєш?

У мене є пес Генрі. Я працював у притулку в Каліфорнії, оглядав собак перед стерилізацією — упевнитися, що вони витримають анестезію. Одного ранку я зустрів там Генрі й одразу його полюбив. Він лінивий і емоційний, хоч і вигляд у нього вічно сумний. Він боксер, а собаки цієї породи завжди здаються сумними — у них просто таке обличчя. Генрі дуже відданий. А ще, як і я, він може спати де завгодно. 

Коли я мандрую Штатами, Генрі їде зі мною, але в інші країни я його не беру.

В Україну під час війни

Як ти вперше приїхав до України після 24 лютого 2022-го?

Коли почалося повномасштабне вторгнення, я припинив усе, чим займався доти. У мене була робота на повний день, і я покинув її, щоб приїхати й допомагати, де міг. На другий тиждень вторгнення я був на кордоні з Польщею, у пункті Пшемишль — Шегині. Ми з людьми з Міжнародного фонду захисту тварин (IFAW) працювали в наметі й допомагали біженкам і біженцям із тваринами. Там я провів два місяці. Було важко слухати трагічні історії від людей, що тікали з Маріуполя, Херсона, Харкова. Та я й не замислювався про те, щоб покинути цю роботу, для мене було важливо бути там.

Маєш якісь особливі спогади?

Це було у мій третій день на кордоні. Тоді я мало спав. Десь опівночі до намету зайшла жінка з котом. Вона виїхала з Маріуполя разом із матір’ю. Жінка дуже непокоїлася, що її кіт два дні не пісяв. А в нас були спеціальні клітки для відпочинку. Ми посадили туди кота, і він одразу пішов у туалет. Тобто з його здоров’ям все було гаразд. Жінка одразу почала плакати. Весь стрес, який вона стримувала, просто виходив з неї. І я теж заплакав.

Вона сказала, що її дім у Маріуполі знищила ракета. Ось вона, ця жінка, яка спакувала життя в кілька валіз, і її найбільша проблема — щоб кіт був здоровий…

Я працював на кордоні саме тому, що так багато людей тікали з тваринами — вони не покинули їх.

Куди ти вирушив із прикордонного пункту?

Я поїхав в Україну і працював у Львові й Одесі, а на червень і липень вирушив додому. У серпні повернувся в Україну: планував 3 тижні попрацювати на волонтерських засадах в Одесі. З іншими місцевими ветеринарами і ветеринарками ми лікували екзотичних тварин, я також вакцинував тварин у тамтешньому притулку. 

Та замість трьох тижнів моя подорож протривала 4 місяці, адже треба було допомогти вивезти з Одеси у безпеку, за кордон трьох левенят.

Евакуація левиного прайду 

Левенят звали Стефанія, Леся й Тарас. Я звернувся до друзів у IFAW, щоб вони допомогли отримати дозволи на вивезення левів з України до Польщі, а потім до США. Навіть під час війни для цього потрібно зробити купу документів. В Україні, до всього, були блекаути, й офіс, що видає такі дозволи, не працював. Врешті польська сторона запросила нас до себе. Тоді ми вирушили з Одеси до Києва: я, двоє моїх друзів — ветеринар і ветеринарка — і троє левенят.

Ми приїхали до Центру порятунку диких тварин Наталії Попової. У неї було левеня, яке теж мало б долучитися до нашого прайду. А ще — дитинча чорного леопарда, шестеро дорослих левів і азійський чорний ведмідь. Усі разом ми поїхали до Польщі.

У вантажівку поставили клітки з великими тваринами, а малих посадили в переноски — вони їхали з нами в кабіні. Левенята і леопард були зовсім малі, я ще годував їх із пляшечки. Подорож із Києва до Познані тривала 36 годин.

Тимчасовим притулком для тварин став Познанський зоопарк. Мені шкода було його працівників і працівниць: ми привезли їм так багато роботи! Левенят і малого леопарда треба було годувати 4-5 разів на день. Тож я лишився там. Жив у зоопарку, їздив на спеціальній машинці для гольфу до малечі й годував з пляшечки.

Через місяць ми нарешті отримали дозволи перевезти левів до США. Малий леопард спершу лишився в Познані, а зараз він вже живе у Франції. Людина з Нью-Йорка зробила надзвичайно щедру пожертву й заплатила за окремий переліт для мене й тварин. 

Ми летіли з Варшави до Чикаго 12 годин. Може, не було б проблемою, якби левенята ходили вільно по салону літака, але правила міжнародних авіаліній це забороняють. Тож левенята сиділи в переносках, але з людьми в салоні. Думаю, вони стресували, бо їх розділили по клітках, плюс звук літака… 

У Чикаго нас відразу зустріли люди із Заповідника для диких котів (TWS). Саме там леви й живуть зараз (біля Сандстона в Міннесоті). 

Я бачила твоє відео з такими подряпаними руками!.. 

О так… У левенят дуже гострі кігті. І коли я годував їх із пляшечки, вони весь час намагалися тримати лапами мої руки. Коли я запостив це відео, ми саме збиралися переїжджати і в мене не було часу навіть купити рукавиці. Але щойно ми дісталися Познані, я дуже швидко собі їх купив.

Чи потрібно людям припиняти контакт із дитинчатами великої кішки в неволі?

Авжеж. Заповідник-резервація, де леви зараз, — це місце з нульовим фізичним контактом. Це найкращий для них спосіб життя, найбезпечніший і для людей, і для тварин.

У нас, людей, є фантазії, ніби ми можемо чухати й обіймати будь-якого звіра. У соцмережах повно відео, де люди обіймають мавп, леопардів чи лежать поруч із тиграми. Може, у 90% випадків обійми з твариною, яка все життя прожила в неволі, закінчуються без пригод. Але інші 10% — це випадки, коли люди втрачають пальці й руки. Після того, як лев чи тигр напав на людину, зазвичай проводять евтаназію таких тварин, бо в них уже є цей досвід і вони можуть його повторити. Хоча тварина просто поводилася природно.

Відео на 20-30 секунд ніяк не схоже на те, як це насправді — утримувати дику тварину. Це погана ідея.

Люди часто заводять котячих, коли вони малесенькі, дуже гарненькі. Але вони не будуть такими завжди. Через пів року це вже тварина вагою 60 кілограмів, і навіть граючись, вона може зашкодити. Реакція на ці зміни в більшості людей така: «Я з тобою більше не можу гратися, тож сідай у цю маленьку клітку й сиди там усе життя».

Таке буває в Америці?

Так. Здається, в Техасі більше тигрів у неволі, ніж у дикій природі в світі.

У кожного штату свої закони про приватне утримання диких тварин, але ситуація покращується. Дотримання законів про те, хто може їх утримувати і розводити, контролюють жорсткіше. Мета зоозахисників і зоозахиниць у США — щоб у приватній власності більше не було великих диких тварин.

Притулки для тварин: Україна і США

У США взагалі є безпритульні тварини?

О так. Дуже багато котів. Можливо, було б і багато собак, але є притулки. Якщо на вулиці з’являється пес, він досить швидко опиняється у притулку.

Притулки в Сполучених Штатах відрізняються від українських?

Багато притулків дуже гарно спроєктовані, їх будували саме як притулки, а не пристосовували якісь інші будівлі до утримання тварин. У більшості випадків тварини живуть в приміщенні з доступом до подвір’я. У кожного кота й собаки є власна кімната. Так, це реально велетенські будинки з подвір’ями. І вони розташовані в межах міста, бо тоді більше людей може приїхати й узяти тварину собі.

У притулків зазвичай достатньо грошей з пожертв, щоб платити персоналу. Плюс усі притулки мають контракт із містом.

Є дуже успішні притулки, де цілі команди працюють над тим, щоб знайти гроші. Насамперед вони звертаються до заможних донорів, які щороку роблять пожертви.

У притулку, де я був інтерном, я бачив 90 тисяч тварин. Але це за рік, а не в один момент: їх постійно прилаштовують. 

У більшості притулків на повний день працює мінімум один лікар чи лікарка, а також є клініка, де постійно відбуваються операції. Думаю, це найбільша відмінність притулків в Україні та Сполучених Штатах. В українських часто немає своїх ветеринарів чи ветеринарок, працюють якісь «бабушки». Якщо в притулку є лікар чи лікарка та ветеринарна медсестра чи медбрат, поширення хвороб швидше зупиниться, вони швидше вилікують травми, ніж коли тварин треба везти у клініки. А ще тоді швидше стерилізують тварин. Що довше у притулку лишається нестерилізована кішка чи собака, то вищий шанс, що будуть дітлахи. Так притулок сам собі створює клопоти. 

Які найбільші проблеми ти побачив в українських притулках?

Найбільший виклик, як на мене, — це те, що тварин забагато, а ресурсів замало. Скажімо, є киця, якій двічі на день треба давати ліки, а в притулку просто немає кому їй ці ліки дати.

Буває, притулки беруть собак і просто підселяють їх до інших. Тоді починаються бійки, гризня та хвороби.

Що можна зробити, щоб покращити ситуацію?

Стерилізувати тварин — кожну, яку вдається спіймати на вулиці. Одна собака може народити 10 цуценят, через два покоління їх уже буде тисяча. Стерилізація не тільки зменшує кількість безпритульних, а й знижує ризик поширення хвороб. Це питання громадського здоров’я.

Розділяти тварин теж дуже важливо. У кількох притулках я бачив, як усі тварини бігали де хотіли, але ж це небезпечно: вони б’ються, та ще й заражають одне одного. Треба, щоб ті собаки, що живуть в одному вольєрі, не змішувалися з іншими. 

Треба мати план, як зменшувати кількість тварин. Я знаю, це легше сказати, ніж зробити.

Чи є різниця у ветеринарній медицині в США та в Україні?

Я працював в Україні з дуже розумними і здібними ветеринарами й ветеринарками. Різниця в тому, що у нас більший доступ до найсучаснішого обладнання. Воно є і в Україні, але його тут менше.

У нас є спеціалізація «медицина в притулках». Я рік був на практиці у притулку, коли здобував цю спеціальність.

Тут такої спеціалізації нема. А дарма, адже лікарська робота в притулках дуже відрізняється від роботи в клініці. У притулку багато тварин і обмежені ресурси, ще й треба моніторити поширення хвороб. 

Разом з організацією «Ветеринари без кордонів» («Veterinarians Without Borders») ти провів і опублікував вебінар про медицину в українських притулках. Які основні поради пролунали в цій розлогій лекції? 

Основне — зменшити стрес для тварин, тоді вони будуть здоровішими. Коли тварини стресують, їхня імунна система слабшає, і так легше захворіти. У людей так само. Також треба, наприклад, мати окремі кімнати чи відділення для тварин. Якщо це можливо, не варто поселяти котів поруч із собаками, а ще старайтеся зменшити шум.

Які твої улюблені моменти в роботі?

Коли я працюю з дикими звірами і зустрічаю якусь тварину — травмовану або хвору, допомагаю їй і повертаю в середовище її життя. Оці миті, коли я випускаю тварину в дику природу, — мої улюблені.

Волонтерській спільноті UAnimals — рік! Зараз це понад 2 300 людей, кожен і кожна з яких по-своєму запалює в зоозахисті. Волонтери й волонтерки допомагають у притулках, долучаються до прибирань на природі, евакуюють тварин із небезпечних зон чи роздають корм у прифронтових містах і селах.

Саме з такої поїздки тільки-но повернулася Вікторія Овсяннікова. Жінка роздала центнер корму для котів і собак на Харківщині: у Золочеві, селах Губарівка й Калинове, понищених обстрілами. В таких містах і селах жителі дбають про багатьох тварин, яких покинули попередні власники.   

Вікторія й сама мешкає на Харківщині, в Богодухові. Там працює секретаркою в медичному закладі. Її чоловік, який спочатку допомагав у зооволонтерстві, цьогоріч став до лав Збройних сил.

Поза співпрацею з UAnimals Вікторія також має бурхливе зоозахисне життя. Завдяки їй та її подрузі Юлії Качкарьовій багато безхатніх тварин знаходять родини. Жінки також опікуються їх стерилізацією, щоб на вулицях Богодухова жило якомога менше собак і котів без догляду. Про все це Вікторія Овсяннікова розповідає в інтерв’ю.

Операція з вилову цуценят і зоозахист у Богодухові   

Я завжди співчувала безпритульним тваринам, але що я могла? Погодувати та й піти далі. В мене не було рішучості допомогти більше, поки не стався ось який випадок.  

У 2019 році в соцмережах нашої громади з’явилося відео про безхатню собаку в Богодухові, яка народила десятеро цуценят. У сюжеті людей просили їх розібрати. У нашому місті живе ветеринарка Юля Качкарьова — до того вона якось консультувала мене по телефону, коли захворів мій кіт. Потім ми потроху спілкувалися в соцмережах. І от ми водночас побачили пост про вуличних собак і вирішили разом поїхати й подивитися, чи зможемо чимось допомогти. 

А цуценята тим часом стали аж надто популярними: до них підходило чимало людей, а вони лякалися й ховались. Ми з Юлею протягом двох місяців виловлювали їх з-під бетонних плит і роздавали. У нас була ціла операція з вилову, і вона нас дуже згуртувала.

Завдяки цій дружбі в мене з’явилися сили й підтримка, щоб активніше допомагати тваринам. У Юлі вже був досвід пошуку домівок для безпритульних котів і собак. Тепер ми це робимо разом. А ще часто беремо тварин на перетримку, бо в місті немає притулків.

Юля безкоштовно стерилізує безпритульних собак і котів. У нас також є благодійна картка, на яку жителі Богодухівської громади переказують гроші на стерилізацію або лікування, якщо хочуть підтримати безпритульних тварин.   

Раніше богодухівці насторожено ставилися до стерилізації, особливо віряни. Вони вважали, що це гріх. А ось недавно місцевий священник стерилізував свого собаку й розповів про це прихожанам. Відтоді вони змінили своє ставлення. Кажуть: стерилізуй свою тварину — матимеш чисте сумління!

Практично всі безхатні тварини в нас уже стерилізовані. Думаю, завдяки цьому в Богодухові поменшало агресивних тварин. Вони спокійно ходять містом, ніхто їх не ганяє. Навпаки, останнім часом бачу, як тваринам почали ставити воду в парку й біля різних закладів. Багато людей біля ринку опікуються безхатніми. Ставлення в Богодухові до тварин змінюється. Сподіваюся, що й надалі конфліктів між людьми й тваринами буде мінімум. 

Юридична перемога  

У червні в нашій громаді покарали людину, яка жорстоко ставилася до тварин. Я 7 місяців оббивала пороги різних установ, щоб це сталося, і саме я заявила в поліцію.

У селі біля Богодухова є чоловік, який заводив тварин і не годував. Ми думаємо, що він вивіз у ліс свого собаку, посадивши в мішок. Собака прогриз той мішок і вижив, пізніше його знайшли люди. Але прямих доказів, що із собакою так вчинив саме власник, немає, хоча про його ставлення до тварин сусіди знали давно. Потім цей же чоловік завів собі цуценя й посадив на ланцюг. Через деякий час воно померло від холоду. 

Я не знала, як правильно діяти. Треба було викликати слідчо-оперативну групу, але приїхав патруль. Знову ж таки неможливо було довести, що дії власника призвели до смерті тварини. А я впевнена, що так і було.

Власнику присудили штраф за неналежне утримання тварини (за 154 статтею Кодексу про адміністративні правопорушення). Раніше такими справами у громаді ніхто не займався. Якщо хтось побив собаку чи завіз у ліс, казали: «Ну, то ж його собака — хай що хоче, те й робить». Тепер в нас є прецедент, коли за такі вчинки власника покарали. 

І я вже знаю, як діяти в таких випадках. 

Евакуація тварин із Харкова: бойові папуги та інші врятовані

На початку повномасштабного вторгнення ми з чоловіком перевозили багатьох тварин. Коли в Харкові почалися серйозні обстріли, в нас було тихо. Ми розуміли, що чимало людей із Харкова повиїжджають — і з тваринами там буде біда. Я була підписана на багато харківських груп, і люди справді почали там писати «заберіть собаку», «шукаємо родини для цуценят»… Ми привозили тварин з Харкова в Богодухів і шукали їм господарів. Мене найбільше дивувало, що в тяжкі часи знаходилися люди, які брали до себе тварин, дехто навіть по кілька.  

У першій нашій поїздці така екзотика була в машині! У багажнику в двох коробках сиділо по п’ятеро цуценят. На другому сидінні було дві клітки з папугами, а в маленькій переносці — морська свинка. Коли ми під’їхали до блокпоста, військові заглянули до нас у салон, а мій чоловік каже: «Вам бойові папуги не потрібні?».

Це були такі емоції, що не передати… Я зараз згадую зі сльозами на очах. Тоді було страшно, але все вдавалося завдяки людям, які згодні були брати тварин у родини.

Нам у Харкові дуже допомагала Віолетта Тогобицька, докторантка Національного університету цивільного захисту України. Вона перетримувала багатьох тварин. Віолетта живе в районі Холодної гори (місцевість у західній частині Харкова). Вона їздила на Салтівку (східна частина міста), яку тоді сильно обстрілювали, і забирала тварин до себе. А ми вже тоді зустрічалися з нею на Холодній горі, брали тварин і везли далі. Знаходилися такі люди в Харкові, які їхали в небезпечні райони заради того, щоб врятувати тварин.

Вівчарка Сара

У перші дні повномасштабного вторгнення, коли харків’яни ховалися в метро, мені подзвонила жінка. Каже: «Я ветеринарка, до мене вчора просто в метро привели собаку й попросили її приспати. Тепер сиджу в підземці з вівчаркою. Чи можна її прилаштувати?». Це була загалом здорова вівчарка на ім’я Сара. Люди сказали, що їдуть геть і не можуть взяти Сару із собою: «От хочете, ми її вам залишимо? Або щось їй вколемо, й на тому все». Звичайно, лікарка не погодилася. Ці люди прийшли на другий день знову й сказали, що спробували отруїти собаку, але отрута не подіяла. Сару просто кинули там і пішли.

Вівчарці було 9 років, і хоч не мала хвороб, в неї було поганенько із зором. Війна, люди виїжджають… І тут старенька вівчарка — кому вона треба?

Було 26 лютого 2022-го, люди боялися їхати в Харків, навіть мій чоловік відмовився. Я знайшла водія в Богодухові, який все ж поїхав і забрав Сару.

Я хвилювалася, бо це доросла собака, а в мене до того були тільки цуценята. А виявилося, що Сара дуже розумна, вихована й спокійна. Ми дійшли висновку, що собака службова, бо знала всі команди. 

Моя знайома Ольга погодилася її взяти. Настелила в котельні — там гарні умови. Та невдовзі телефонує й каже: «Ти знаєш, собака пропала». — «Як вона могла з котельні вийти, як у тебе там двері зачиняються?». Почали ми шукати. Вівчарка ж підсліпувата, до того ж у центрі жвавий рух! Я вже втратила надію, аж ось наступного дня помітила її на базарі. Сара знайшлася. 

В Ольги в тому приміщенні були камери. Ми переглянули записи: цікаво було, як же собака вийшла. Виявляється, Сара підійшла до дверей, лапою натисла на ручку й пішла собі.

Ольга брала вівчарку тимчасово, але вирішила залишити назавжди. То Сара досі живе в неї.

В укриття з цуценятами, але без чоловіка

За два роки ми прилаштували близько 300 тварин. Мене саму ці цифри вражають.

Спершу було страшно брати нових тварин додому. На початку повномасштабного вторгнення в мене було п’ятеро цуценят вдома. Я думала: «От нам доведеться швидко ховатися, то як я всіх тварин буду забирати в підвал?».

Згодом, коли в нас були вибухи, першою в підвал бігла дочка з двома собаками, а далі я з коробкою, у якій п’ятеро цуценят. Якось я застрягла з цією коробкою у дверях. За мною стояв чоловік, який не міг вийти, бо я перегородила шлях. Каже: «Розумієш, ти врятувала тварин, а мене ти тут забула!». А бувало, чоловік уже в підвалі, а я бігаю по хаті, збираю цуценят.

Мене завжди переповнює радість, як знаходжу котові чи собаці дім. І якщо я комусь живому допомогла, я собі кажу: «Віко, ти цей день прожила не дарма!». Я себе знайшла в тому, щоб бути корисною тваринам. Людина сама собі допоможе, а тварині допомогти може тільки людина.

20% заповідних територій в Україні постраждали від війни. Окремі території — цінні екосистеми, водно-болотні угіддя, по яких пройшлися танками, спалені ліси Донеччини та Луганщини, які росіяни нищать з 2014 року, — ми втратили назавжди. Однак здебільшого природа може відновлюватися сама, і їй для цього не потрібні спеціальні умови, головне — не заважати.

Наше спільне завдання — оцінити збитки від бойових дій для довкілля і виставити справедливий рахунок окупантові.

У перші місяці війни ми запитували себе: «А що далі?». Ми не завжди можемо зупинити ракету, яка прилітає і випалює ліс, нищить землю, забруднює ґрунти й води. Зрозуміло, що такі випадки будуть повторюватись. Що з цим робити?

Ми вивчали попередній досвід війн і репарацій. Останній кейс, який розглянули, — війна Іраку та Кувейту. Там 10% репарацій становили так звані екологічні репарації. Однак це не зовсім втрати живої природи — радше природних ресурсів: скільки природного газу спалили, скільки корисних копалин знищили і так далі. Ми зацікавилися, чому не рахували збитки для біорізноманіття — рослин, тварин, решти живих організмів. Історія показала, що не було належної фіксації злочинів проти довкілля, належного обрахунку і процедури. Тому ми взялися будувати цю роботу з нуля.

Є кілька важливих кроків, які необхідні для фіксації збитків та притягнення росії до відповідальності.

По-перше, слід прискіпливо моніторити й обліковувати біорізноманіття на території України. Зараз ми здебільшого користуємося застарілими методами, але у співпраці з фінськими колегами осучаснюємо підхід. Це одна з ключових реформ для вступу України до Європейського Союзу.

Зокрема, хочемо впровадити супутниковий моніторинг, який дозволить фіксувати кожну тварину, а не просто підставляти дані про кількість побачених тварин у спеціальну формулу.

По-друге, — максимально ретельно фіксувати злочини проти природи, які вже відбулися. З перших днів повномасштабної війни Державна екологічна інспекція фіксує кожен такий злочин з виїздом на місце, де це можливо, із фотографіями та всіма належними доказами. Зібрані дані переносять у застосунок «Екозагроза», який може поповнювати і будь-хто з українців і українок.

Методики, які використовує Державна екологічна інспекція, значно ширші, ніж ті, які використовують правоохоронні органи під час проведення експертизи для притягнення до відповідальності за кримінальні злочини. Бо одна справа — злочин і його доведення, а зовсім інша — оцінювання того, скільки насправді ми втратили. Як, наприклад, порахувати, скільки коштує дерево, яке зростало 80 років?

Втім треба додати, що повноцінні підрахунки збитків стануть можливими лише після розмінування — наразі понад 25% українських територій заміновані й потребують обстеження.

У лютому українські прокурори вперше повідомили російським військовим про підозру за скоєння екоциду на території України. Притягнення ж до відповідальності росії загалом — це площина міжнародного права. 2 квітня запрацював Реєстр збитків, де є екологічна складова. Понад 40 країн підтримали створення цього «міжнародного трибуналу».

Та поки ми збираємо докази російських злочинів проти природи, маємо також подбати і про інституційні зміни всередині країни. Одна з найважливіших таких змін — розглянути й ухвалити закон про державну кліматичну політику, якої в Україні досі не було. Ця політика дозволить запустити систему торгівлі викидами, як у країнах Європейського Союзу. Крім того, ми підтримали ініціативу Європейської комісії щодо збільшення до 2030 року частки енергоносіїв, отриманих з відновлюваних джерел енергії. В Україні є унікальні території, наприклад, зона відчуження, де на вільних площах можна збудувати зелені енергетичні об’єкти й поступово перетворити Україну на енергетичний хаб.

Ми вже сьогодні впливаємо на те, якою буде українська економіка та спроможність країни до післявоєнного відновлення. Ці питання неможливо відкласти до кращої нагоди. Тому маємо імплементувати європейські норми щодо використання природних ресурсів і водночас — ретельно фіксувати все, за що росія згодом обов’язково заплатить.

Тексти в рубриці «Колонки» відображають виключно думку автора чи авторки й не обов’язково відповідають позиції редакції UAnimals media.

5 червня 2023 року о 20:00 працівники гідрометцентру виміряли рівень води у Дніпрі: 532 сантиметри над Нуль гідрологічного поста — умовна горизонтальна площина, яку приймають за початок відліку рівня води на гідрологічному посту (спеціальному місці для спостережень за водним режимом).нулем гідрологічного поста «Херсон».  

Це був нормальний для початку червня рівень води. 

Приблизно через 6 годин окупаційні війська підірвали греблю Каховського водосховища на лівому березі Дніпра. Села й міста, розташовані вниз по течії, почало затоплювати. 

За рік після підриву спогади очевидців більш-менш вляглися в послідовні історії. Варто тільки запитати — і вони котяться, як вода, що повалила через підірвану греблю. Очевидці згадують про паводок: вони рятувалися самі й рятували з брудної води тих, хто не міг дати собі ради. 

6 червня

Наталя з Олешків 

Було пів на п’яту ранку. Чую, син із кимось розмовляє по телефону. А потім «гуп-гуп-гуп» — біжить. Я зрозуміла: щось сталося. Він справді прибіг і говорить: «Мам, дзвонили з Херсона, кажуть, Каховську ГЕС підірвали». Господи!

Ми були вдома, в Олешках. Моєму татові було 94 роки. Він немобільний, тому ми не могли виїхати. Ніхто не вірив, що таке могло статися. Ми вирішили перебратися на другий поверх у будинок сусідів. Вони виїхали ще в 2022-му, а ми гляділи їхнього собаку — вівчарку Арчика. Тож ми туди все попереносили, демонтували татове ліжко. А його самого загорнули в простирадло, й ото син його як в мішку ніс, я підпирала. Так вибралися на другий поверх. І вода валила хай Бог милує як…

Оксана з Херсона

О п’ятій ранку мені подзвонив син із Канади: «Що з вами, мам? Ми вже всі знаємо, що стався підрив».  

Спочатку вода прибувала потрошку. Ось по кісточки, тепер по коліна. Люди були в паніці й не хотіли йти зі своїх домівок. Ніхто не вірив, що води буде аж по дахи. 

08:00 — 660 см над 0 поста

Ганна з Миколаєва 

Пам’ятаю як зараз той ранок. Я фітнес-тренерка, мені іноді телефонують навіть серед ночі. Тож я тоді вирішила відпочити й вимкнула телефон. Прокидаюся — мільйон дзвінків. Що таке? Телефонує мій знайомий волонтер з Херсона: «Аню, почалося підтоплення». Ми виїхали до Херсона.  

Катя з Києва 

Зранку мені сказали по телефону, що через 30 хвилин команда евакуації UAnimals виїжджає в Херсон. Я кинула в рюкзак теплу кофту і купу техніки. А зубну щітку забула. 

Ситуація була нова, ніхто не вмів керувати човном. Навіть якщо його привезуть, що ми з ним робитимемо? Усі були такі налякані.

Алісія з Києва

Люди відразу ж кинулись питати, чи поїде команда Kyiv Animal Rescue Group (KARG) евакуювати тварин з Херсона. Звісно, ми вирішили їхати. Та потрібен був запасний човен, костюми хімзахисту, Заброди — водонепроникні чоботи або комбінезон, які використовують для риболовлі.заброди. Весь день минув у біганині й поспіху. Виїхали аж увечері. Машину набили під зав’язку.

15:00 — 796 см над 0 поста

Ганна з Миколаєва

Коли все тільки почалося, ми не бачили великої води — хіба калюжу. Ходили з ловцем тварин, неспішно собі збирали собак. Тут мені телефонує інший мій водій: «Негайно сюди!! Весь Острів — мікрорайон Херсона, оточений з одного боку річкою Кошева, з другого — Дніпром.Острів затоплений!». 

У нас очі по п’ять копійок, бо ми вже на той час напакували повну машину кліток із собаками. Почали їхати в тому напрямку — й розуміємо, що їхати ні́куди! Ми просто пливли. Перед нами їхали військові на джипі: вони розсікали хвилі, а ми «гребли» за ними.

Я молилась, щоб машина в цей момент не заглохла. Щойно ми вигребли, до нас військові кинулися: «Ви волонтери? Візьміть тварин!». Тож ми додали кішку, кота й кошенят, а ще вівчарку. І так поїхали на Миколаїв.

Наталя з Олешків

У нас тече річка Річка Чайка впадає в Конку, рукав Дніпра.Чайка. То люди збігалися на берег глянути, чи прийде до нас вода. Коли річка почала розливатися, побігли по домівках. 

З нами були дві вівчарки: сусідський Арчик і наша Луна. Ми їх теж витягли на другий поверх. Вони не хотіли, боялися. Поки витягали, Арчик покусав чоловіка. Через двері вже неможливо було зайти: ми драбину поставили і передавали собак через балкон. Вони ще стрибали з другого поверху вниз, у воду. Як згадаю, як ми їх ловили! Арчик вистрибнув, коли вище колін було, його чоловік з донькою спіймали убрід. А наступного дня вистрибнула Луна, то син її ловив уже з човна. 

А росіяни самі були в шоці, тікали! Люди казали, багато їх потопилося. 

Повз нас пропливали двоє росіян на надувному матраці, обидва з автоматами. Пришвартувалися до паркана, один забрав цуценя з двору, зірвав пів шиферини з даху, і попливли далі, гребучи тим шматком шиферу.

Росіяни до цього забирали в людей човни. Не перед самим потопом, а місяці за два, мабуть. То ми перетягнули човни за хати та й заклали їх теплицями. Накидали туди трави, піску, а потім ще й рейками закрили. Якщо зверху дивиться — бо дрони літали як дурні — мабуть, виглядало, як купа дров.

І слава Богу, що ми це зробили. Коли вода була вище колін, ми розібрали ці завали й приготували човни. 

19:00 — 867 см над 0 поста «Херсон»  

На заході сонця вода вже покрила паркани.

7 червня

07:00 — 1025 над 0 поста

Катя з Києва

Ми приїхали з евакуаційною командою UAnimals в Херсон. Виходиш із машини — одразу чуєш потужні вибухи. Якщо ти приїхав із Києва, контраст відчутно одразу. Здається, я чула вибух що п’ять хвилин. 

Алісія з Києва

Першою ми врятували мишку, яка вчепилася за кущ. Вона сиділа на гілочці посеред води, я забрала її і передала волонтерці. Миша була слабка, її ще довелося відгодувати.

Спеціально під цю місію в Херсоні відкрили тимчасовий притулок для тварин, куди їх звозили кілька організацій, зокрема й ми.

Телефон тоді не вмовкав, люди скидали адреси й просили допомоги. З цих адрес ми формували приблизний план на день, але знайти ті місця було важко: номери будинків під водою, навігатор веде неточно… Але найбільше ми рятували, поки шукали потрібні адреси. Звідкись гавкіт, звідкись нявкання, там кури квокчуть, там півні кричать, і нікого ж не можна залишити!

15:00 — 1048 см над 0 поста 

Ганна з Миколаєва

Ми йшли до вулиці Чайковського. Забрели по коліна у воду, далі вже йти не могли — було глибоко. Почали збирати собак — хапали й садили в переноски. Тут підбігають хлопчаки: «Допоможіть нашому другові!». Виходить хлопець років 20-ти з ДЦП. Він важко йшов, падав і знову вставав. Вів двох вівчарок. Плакав, не хотів із ними розлучатися, але його дім затоплювало. Ми їх у нього взяли, а хлопець пообіцяв пізніше забрати назад. Вода тим часом прибувала, а ми відступали далі й збирали тварин з води.

Того дня врятували найвідомішу собаку. Пам’ятаєте фото: вівчарка обхопила ногу свого рятівника? Назвали її Багіра. Ми вивозили Багіру з Херсона. 

Оксана з Херсона

Ми заходили у воду по шию, збивали руки, ноги. Де кішка чи собака випливали, тягнули їх на сухе. Там були звичайні люди, ми навіть не питали, як кого звати. Тут люди тягли речі, тут волонтери вивозили на човнах бабусь, дідусів, собак, курей, кіз. 

Ростислав із Херсона

Я взяв у човен двох дівчат із Миколаївського центру захисту тварин — ловчиню тварин і ветеринарку. Ми почали з Нафтогавань — мікрорайон Херсона, частина району Острів. Раніше тут був порт, де вантажили нафтопродукти.Нафтогавані. Там можна було плавати понад парканами: вода була понад 5 метрів, одні горища стирчали.

Там майже ніхто не «катався»: за 400 метрів вже були рашисти. Ми побачили гараж для вантажівки, і поруч тонув собака. Потім виявилося, що в нього лапа була колись зламана й неправильно зрослася, тому він не міг плисти. Його за гриву схопили, витягли й почали відкачувати. 15 хвилин він не дихав. Дівчата не здавалися до останнього. Собака залишився живий. 

8 червня  

07:00 — 1060 над 0 поста 

Алісія з Києва

Ми вже набили наші переноски тваринами й поверталися на точку. Раптом закукурікав півень. Пошукали його поглядом — виявилося, там на дереві багато курей. Міша по них поліз, і в ту мить почався обстріл. Місце, куди б ми за хвилину випливли, крило осколками. Вийшло, що півень нас врятував.

На якийсь час ми знайшли схованку. Сиділи там, бачили, як поруч пливе чийсь човен без людей… Що там сталося?

А потім продовжили з курми, але їх було дуже багато — близько 20. У човен їх було нікуди садити. А по тій садибі плавала порожня пластикова бочка, і ми наповнили її курми. Назад пливли так: моторний човен, до нього прив’язаний гумовий, а до нього — цей резервуар з курми.  

У перший-другий день був вільний вихід на воду, а потім почалися обстріли. Поліція і військовий комендант забороняли виходити на воду… Один дозволив, інший не пускає. Ми витратили на дозволи купу часу.

Ростислав із Херсона

Ми ловили тварин у Зимівник — село під Херсоном.Зимівнику. Там було багато потоплених собак, бо люди покидали їх на ланцюгах. 

В одному сараї під дахом бовталися кошенята. Сарай був заґратований, тому вони ніяк не могли вибратися. Ми зламали дах і дістали їх. Одне кошеня назвали Жак Ів Кусто, а друге лишилося безіменним. 

Ще ми вивозили на човні козу Торпеду. Це ми її так назвали, бо коза шустра, тікала від нас. Вона якось вийшла на другий поверх будинку, на веранду, ледве її спіймали.  

І потім була така зворушлива зустріч цієї кози з хазяйкою! Жінка стояла за блокпостом, ми привели цю козу. Вона кричить: «Зорька, Зорька!». Та: «Ме-е-е!». Як рвонула до тієї хазяйки, хазяйка — до неї! Така зустріч!

Ганна з Миколаєва

Третій день був найстрашнішим. Ми витягали тварин у Нафтогавані. Вони були в мазуті, в бруді, воно все погано пахло…

Я була вражена, наскільки наш народ згуртувався. Ще в житті не бачила, щоб волонтери так помагали одне одному. Мабуть, то був єдиний в історії зоозахисних організацій день, коли вони одна в одної крали тварин. Ледь встигала з води дістати собаку, як переноска з нею зникала. Кажу, люди, не можна ж так! 

Я як була в літніх шортах і футболці, так і пливла. Але того дня мені одесити підігнали дорогу яхту, й відтоді ми рятували вже на човні.

Пливли по Острову, шкрябали об усе дном: там же не видно, де ти! Допливали, наприклад, до паркана, залазили на нього й перелазили на дахи. А там ловили тварин. 

Так врятували собаку, якого я найбільше запам’ятала. Я вилізла на дах і провалилася. Моя подруга Юля пішла далі, каже: «Тут собака стоїть на дошці в одну лінію, лапи в нього до крові подерті». Пес так хотів жити, що хтозна-скільки стояв на тій паличці. 

Щойно ми витягли собаку на берег, його тут же забрала жінка і задоволена досі. Уявляєте, на березі вже чекали не тільки люди з притулків, а й ті, що брали тварин собі.

А якось присилають мені адресу: Дорофєєва, 24 — 12 собак, 20 котів. Пливемо ми туди, шкребемо цю яхту, а тут жінка з вікна: «Я вам сказала, я нікуди не поїду без своїх тварин!». Людей, які так вчиняли, як ця Аня, я вважаю героями. Ми вивезли її з котами й собаками.

Оксана з Херсона

Я виставила перші фотографії на фейсбук, і до мене почали звертатися люди. Казали, що заберуть тварин. Тоді я стала звозити врятованих до себе в гараж, у квартиру, у квартиру сина і сусідки, яка виїхала. Якось у мене було 80 котів одночасно — мокрі, брудні, перелякані. Витягли цих котів, випустили, насипали їсти й заново поїхали. І так до ночі. Та не було коли й води попить!

9 червня

07:00 — 1035 над 0 поста 

Наталя з Олешків

Вода почала спадати. Об 11-й ранку ми вже побачили першу сходинку і вирішили: якщо ми не виїдемо зараз, поки окупанти не оговталися, то нам це зовсім не світить.

Ми сіли в човен, повантажили собак. Я кричу: «Моліться! Моліться хто як може!»

Ми пропливали повз свою хату (плаче). Видно тільки дах. Це було дуже боляче.  

Вийшли вже на річку, а там… От суцільний океан! Я такої води ще не бачила. Вірите, так було страшно. 

І Херсон же видно як на долоні. Син і чоловік обидва капітанами працювали, то вони орієнтувалися. Ми припливли до Дачі — поселення на лівому березі Дніпра біля колишнього Антонівського мосту.Дач. А наші хлопці, військові, слава Богу, вже нас зустріли.  

Пес Арчик, батько, син і старший онук лишалися в нашому човні, їх забрали окремо. А ми взяли із собою Лунку, вівчарку, сіли до хлопців, і вони привезли нас у Херсон.

15:00 — 1011 см над 0 поста  

Катя з Києва

Ми зачепилися дном за електромережу, і наш човен почав тонути.

Під водою могло бути будь-що. Якщо це промислова зона, там міг, наприклад, стояти потяг, і ти цього не знав би.

Нас тоді врятував чоловік, який пропливав поруч. Він каже: «Я не можу підплисти, бо мене так само зараз підхопить і ми разом на дно підемо». Та все-таки він до нас підплив і розрізав той дріт. Сказав, що двох військових затягнуло під баржу цими днями, й вони загинули. Там ніхто не був застрахований.

11 червня, 15:00 — 900 см над 0 поста

12–18 червня. Тиждень після підриву

Алісія з Києва

Ми працювали в Херсоні 8 днів. Увесь цей час були мокрі. Ми не вилазили з води, одяг ледь встигав вночі висохнути. Вода була огидна, бо там було багато мертвих тіл. А потім почалися дощі. Ти випірнула з води, а зверху злива. Вадим і Міша як влазили в гідрокостюми зранку, так вилазили аж вночі.

Якось нам довелося зробити вибір. На купі непотребу сиділи двоє собак, які не йшли на контакт — їх треба було відловити за допомогою петлі. Петля була лише одна. Ми розуміли: поки ловитимемо одну тварину, інша втече. Вибрали собаку, в якого не було частини лапи. Другий по дошках і смітті кудись утік. А врятований пес і досі шукає дім. Ці тварини після хвилі хайпу перестали бути цікавими людям.

Катя з Києва

Я вирішила змонтувати фільм зі знятих матеріалів. Він мав би показати суто те, що я бачила. Хотіла, щоб ці кадри не померли. Думаю, мало хто уявляє, що насправді там відбувалося. 

Коли я приїхала в Херсон, зрозуміла, наскільки тяжко там жити. Виглядає як пекло якесь, чесно. У таких умовах ти повертаєшся до базових потреб: де взяти воду, їжу… І люди згуртовані навколо однієї мети — вижити. 

Дехто не виїжджає з Херсона, щоб годувати безхатніх тварин. Знаю бабусю Тетяну. Вона каже: «Тварини чекають мене щодня о другій. І я мушу йти їх годувати».

20 червня. Коли вода зійшла

15:00 — 560 см над 0 поста 

З повідомлення Гідрометеорологічного центру: з 23 червня рівень води утримується в значеннях, характерних для гідрологічного режиму Дніпра.

Оксана з Херсона

Коли вода зійшла, все було в жахливому стані. Там такий сморід стояв! Багато тварин же померли. Люди виносили зі своїх квартир всі речі, скрізь лежали гори сміття. Всі ці холодильники, пралки — все було зіпсоване й непотрібне. Тут же й обстріли. Спека страшенна, а ми в бронежилетах возили гуманітарну допомогу й корм для тварин.

Наталя з Олешків

Вівчарку сусідів ми тримали, поки волонтери не відправили Арчика в Польщу до господині. А Лунку ми теж віддали, бо самі мусили виїхати в Миколаїв у квартиру. Ми не виїжджали, поки її не прилаштували. Вона живе в Миколаївській області: там у чоловіка будинок і город. Він присилає нам відео, показує, як їй живеться.  

Ганна з Миколаєва

Для мене символ цієї трагедії — Багіра. Нею довго опікувалася моя подруга Людмила Мельникова в одеському притулку «Мої живі собаки». Багіра була немолода, та ще й просиділа дві доби у воді. Вона ледве ходила. Ми найняли реабілітолога, який щодня з нею працював.

Вона не могла терпіти ні інших собак, ні котів. Дуже любила тільки людей. Важко було прилаштувати таку собаку. Ми рік шукали їй сім’ю — рік! Весь світ про неї знав, всі питали, але так ніхто й не забирав. 

Тільки в лютому я відвезла її батькам знайомого. І вона від господаря не відходить. От любить людей і все.  

Оксана з Херсона

Кількох котів я залишила собі, не змогла розпрощатися. Зараз у мене 9 котів. І 28 на вулиці. Усіх знаю! 

Вони щоранку приходять. Годую і котів, і собак. Щовечора варю по дві 5-літрові каструлі каші. І одну віддаю сусідці тьоті Тані. Вона їжу тваринам розносить, але боїться обстрілів: весь час питає, тривога чи відбій. Кажу «одбой» — уже тьотя Таня побігла з тими відрами.

Наталя з Олешків

Люди зазвичай співчувають, але є такі: «Ну, ми теж були під обстрілами — й нічого». Найстрашніше було чуть, коли вночі люди кричали «Рятуйте!» І це майже цілу ніч. От я балакаю зараз, а в мене мороз поза шкірою.  

Це стало частиною нас.

***

Розповіли: 

Ганна Куркуріна — паверліфтерка, зооволонтерка, живе в Миколаєві. 

Наталя — жителька Олешків, колись телефоністка, зараз живе в Миколаєві.

Алісія Полиха — рятувальниця тварин з команди KARG. З нею в Херсоні були Марія, Михайло, Вадим. 

Ростислав Кулик — волонтер організації «Сильні, бо вільні», власник пітбуля та трьох котів, херсонець. 

Оксана Синенко — медична працівниця, волонтерка та зоозахисниця, живе в Херсоні.

Катерина Кроха — документалістка, відеографиня UAnimals, живе в Києві. 

Гідрологічні рівні на посту «Херсон» надав відділ гідрологічних прогнозів Українського гідрометцентру.  

Розмовляла Наталія Пендюр — 508 см над 0 поста «Київ». 

Головна світлина: Associated press. Інші світлини надали герої та KARG, якщо в підписі не зазначене інше джерело.

Понад 26 тисяч людей підписали петицію від UAnimals до Організації об’єднаних націй і Європейського парламенту «Зупиніть екоцид в Україні: покарайте росію за екологічні злочини». Олександр Тодорчук, засновник UAnimals, створив її ще до того, як росіяни вчинили найбільший акт екоциду за час повномасштабної війни — зруйнували дамбу Каховської гідроелектростанції. 

Збір підписів до петиції досі триває. Однак в українському праві бракує інструментів, аби притягнути до відповідальності за екоцид цілу державу, а в законодавстві Європейського Союзу відсутнє навіть поняття «екоцид». Які ж законодавчі інструменти допоможуть покарати росію за екозлочини, читайте далі в нашій статті. 

Екоцид в Україні: закон і реальність

У 441 статті Кримінального кодексу України читаємо, що екоцид — «це масове знищення рослинного або тваринного світу, отруєння атмосфери або водних ресурсів, а також вчинення інших дій, що можуть спричинити екологічну катастрофу». Чи можна стверджувати, що за цим визначенням росіяни своїми воєнними діями чинять екоцид в Україні ще з 2014 року? Для відповіді згадаймо наслідки для української природи. 

В окупованому з 2014 року Криму росія завдає шкоди довкіллю, порушуючи міжнародне право про управління окупованою територією — передусім Женевську конвенцію про захист цивільного населення під час війни. Держава-окупантка повинна зберігати природне середовище на захоплених територіях. Натомість росія націоналізувала всі природні заповідники в Криму та скасувала дію українських законів, запровадивши власні. Для деяких заповідників російська влада припинила захисний статус, надає доступ до них відвідувачам, а ще дозволяє вирубувати наші ліси та розбудовує інфраструктуру під військові бази. 

Після повномасштабного вторгнення росії в Україну в лютому 2022 року загроза екосистемі ще збільшилась. Територія забруднення Чорного моря поширилась на Одеський і Миколаївський порти (до повномасштабного вторгнення найбільше забруднювали Чорне море продукти фармацевтики та пестициди із сільськогосподарських угідь). Обстріли інфраструктури порту Одеса росіянами призвели до витоку у воду небезпечного хімічного вантажу та пального. А через мінування моря гинуть популяції дельфінів.

Російська армія також пошкодила бомбардуваннями промислові підприємства «Азовсталь», Авдіївський коксохімічний завод, Лисичанський нафтопереробний завод. Оцінити наслідки пошкоджень і завданих екосистемі збитків зараз неможливо через окупацію частини території України.

6 червня 2023 року російські війська підірвали греблю Каховської гідроелектростанції. росіяни затопили 5 населених пунктів і понад 63 тисячі гектарів лісу. Остаточно наслідки цієї трагедії можна встановити після деокупації постраждалих від підриву регіонів півдня України. Україна розглядає цю катастрофу як воєнний злочин росії проти України та акт екоциду.

Однак народна депутатка України від партії «Слуга народу», кандидатка біологічних наук та експертка Комітету Ради Європи із захисту довкілля через кримінальне право Юлія Овчинникова в коментарі UAnimals говорить, що для притягнення росії до відповідальності за екоцид потрібні зміни і в національному, і в міжнародному законодавстві.

«441 статтю Кримінального кодексу України впровадили у 2001 році — 22 роки вона незмінна. Існує багато оціночних понять: масове знищення, отруєння атмосфери, екологічна катастрофа. Тому треба обережно і фахово переглянути національне законодавство», — пояснює Юлія Овчинникова. 

Натомість адвокатка Софія Шутяк вважає, що українське законодавство, зокрема й стаття 441 Кримінального кодексу, не допоможе притягнути до відповідальності росію як державу — тільки окремих російських посадових осіб.

«Для притягнення держав до відповідальності слід звертатися до міжнародного права. Зазвичай для цього має бути низка умов: передусім — міжнародно-правове зобов’язання між двома і більше державами. Наприклад, статут ООН зобов’язує країни не воювати, а в мирний спосіб вирішувати всі проблеми. Також повинна бути дія чи бездіяльність відповідальної держави, які порушують це зобов’язання. росія з 2014 року приховано, з 2022 року відкрито втрутилась у кордони України та знищує громадян України — цивільних і військових. І насамкінець наслідком цієї дії мають бути втрата чи збитки. Таких втрат і збитків внаслідок війни є багато», — пояснює Софія Шутяк.

Президент Володимир Зеленський у промові на саміті G20 у 2022 році заявив про підготовку платформи для оцінки завданих збитків екосистемі України росією. Також у «Формулі миру» — українській ініціативі для завершення війни президент говорить про утворення механізмів протидії екоциду та притягнення до відповідальності росії за вчинення цього злочину. Це може стати масштабним прецедентом для майбутніх подібних процесів у світі.

«Важливо те, що на міжнародному рівні є ряд кроків. Перший (і основний) — це 8-й пункт “Формули миру” — фактична протидія екоциду та негайний захист. Завдяки президенту на цю проблему звернув увагу майже весь світ, і це був справжній рушій для подальших дій», — пояснює Юлія Овчинникова.

Екоцид у закордонному праві: від невизначеності до нового бачення 

Під час переговорного процесу з Європейським Союзом Україна адаптуватиме своє законодавство під європейські норми, зокрема ті, що стосуються навколишнього середовища. Екологічна політика ЄС орієнтована на те, щоб запобігати шкоді довкіллю. Вона базується на спільній відповідальності, інтеграції захисту навколишнього середовища у всі сфери життя та на принципі «платить забруднювач». 

Але поняття «екоцид» не існує в європейському праві. Лише цьогоріч Європарламент ухвалив директиву про криміналізацію «випадків, подібних до екоциду» — дій, які завдають широкомасштабної, суттєвої та незворотної або тривалої шкоди великим екосистемам, середовищам існування або якості повітря, ґрунту чи води. 

Деякі європейські країни самостійно вводять поняття «екоцид» до свого законодавства. Україна може використовувати їхні напрацювання для оновлення власного закону про екоцид. На думку Юлії Овчинникової, прикладом для оновлення законодавства може стати бельгійський закон про екоцид. Уряд Бельгії затвердив цей законопроєкт нещодавно, у 2023 році. Відтепер Бельгія визначає екоцид як «серйозну, широкомасштабну та довгострокову шкоду довкіллю, яку завдали незаконними діями». 

Ключовою в бельгійському законі є саме остання фраза: «шкода довкіллю, яку завдали незаконними діями». Це означає, що притягнути до відповідальності можна не тільки за ведення війни, а й за будь-які інші протизаконні дії, наслідком яких стала екологічна катастрофа.

Шотландія почала розглядати законопроєкт про криміналізацію екоциду у 2023 році. Автори законопроєкту пропонують ввести покарання за «серйозні порушення», тобто за несприятливі впливи на людське життя або природні, культурні чи економічні ресурси. Також важливі масштаби поширення шкоди, тобто порушення має впливати й на інші території, перетинати державні кордони, від нього може страждати ціла екосистема чи вид.

«Екоцид — це будь-яка діяльність, яка може призвести до екологічної катастрофи. Тому великі підприємства, бізнес, органи влади опираються [змінам законодавства]…», — пояснює народна депутатка Юлія Овчинникова. За її словами, необхідно створити таку систему, де нищити довкілля шкідливо для репутації.

Міжнародний фонд «Stop Ecocide International» також розробив концепт визначення екоциду для внесення цього злочину до міжнародного права, зокрема й Римського статуту. Саме їхнє визначення адаптують під своє національне законодавство країни, які вирішили криміналізувати екоцид. Серед них — Бельгія і Шотландія.

Юлія Овчинникова теж вважає, що Україна має звернути увагу на концепт, який розробив фонд «Stop Ecocide International»: «Ми будемо адаптувати наше законодавство, тому нам треба єдине визначення, яке буде в європейських країнах. Євросоюз здебільшого Тут ідеться про концепт від «Stop Ecocide International».його приймає. Офіс генпрокурора вважає, що це визначення є близьким і для нас».

Відплата за екоцид: досвід та інструменти впливу

Попри відсутність поняття «екоцид» у Римському статуті та складність доведення цього порушення, прецеденти у притягненні за злочини проти навколишнього середовища у міжнародному праві вже існують. 

У 1991 році війська під егідою Організації об’єднаних націй (ООН) звільнили Кувейт від окупації Іраку. Кувейт разом з іншими країнами Перської затоки одразу подали позов до Міжнародного суду ООН, аби їм відшкодували збитки від виливу нафти в акваторію затоки, коли іракські війська пошкодили там танкер. У тому році ООН створила Компенсаційну комісію для опрацювання позовів проти Іраку, зокрема й за шкоду природному середовищу. Комісія завершила роботу в 2005 році. За її підрахунками, загальна сума компенсації постраждалим склала понад 52 мільярди доларів.

Гроші постраждалим виплачував Компенсаційний фонд ООН, який отримував відсоток від експортних продажів іракської нафти та нафтопродуктів. Останній платіж здійснили в січні 2022 року. У лютому того ж року ООН розпустив комісію.

Цей випадок може стати прикладом для України, вважають у громадській організації «Екологія. Право. Людина». 

«…Україна повинна звернутись до ООН і Ради Безпеки щодо прийняття відповідних резолюцій із засудженням збройної агресії РФ проти України та створення допоміжного органу для відшкодування збитків, завданих Україні. Україна має також домагатися створення спеціального фонду для виплати компенсацій державі, юридичним та фізичним особам, які постраждали від агресії росії», — йдеться в повідомленні організації.

Зміни в міжнародному праві пришвидшать процес для України. Після введення поняття «екоцид» до Римського статуту за цей злочин буде кримінальна відповідальність, і правопорушників арештовуватимуть і судитимуть у Міжнародному суді в Гаазі. Для того, щоб екоцид додали до Римського статуту, держави, які ратифікували статут, мають запропонувати цю поправку. Україна не ратифікувала Римський статут, але зобов’язана це зробити в рамках переговорного процесу з Європейським Союзом.

У лютому 2024 року Європейський парламент затвердив нову директиву щодо екологічних злочинів «подібних до екоциду» і відповідне покарання за них. Нова директива кваліфікує правопорушення, такі як масштабні лісові пожежі або повсюдне забруднення повітря, води та ґрунту, що призводить до руйнування екосистеми. За кваліфіковані злочини передбачено покарання у вигляді восьми років, ті, що спричинили смерть людини, — десять років позбавлення волі, інші злочини — до п’яти років позбавлення волі. Для компаній штрафи сягатимуть 3 або 5% від їх річного світового обороту або альтернативно 24 або 40 мільйонів євро залежно від характеру злочину.

Також Парламентська асамблея Ради Європи (ПАРЄ) в жовтні 2023 року ухвалила резолюцію про вплив збройних конфліктів на екологію. Резолюція закликає визнати екоцид злочином у національних законодавствах і міжнародному праві. А ще резолюція визначає, що «серйозне руйнування або погіршення стану природи, яке може бути кваліфіковане як екоцид, може відбуватися в мирний або військовий час». 

Резолюції ПАРЄ не є обов’язковими до виконання, та їх використовують як настанови інші організації та країни-учасниці асамблеї для адаптації власного законодавства.

Юлія Овчинникова вважає, що комплексні дії міжнародних організацій, ПАРЄ та Євросоюзу допоможуть криміналізувати екоцид в міжнародному праві.

«Такі постулати, як “Формула миру” президента, high level group міжнародного парламентського альянсу — це робота над просуванням криміналізації екоциду та визнанням його на міжнародному рівні», — підсумовує Юлія Овчинникова.

Ця проблема не лежить на поверхні, але її наслідки можуть зачепити кожного і кожну. І всі ми можемо зробити щось для риб.

Якщо просто сказати, що риби в Україні меншає, це звучатиме як типове бідкання про давні часи, коли дерева були вищими й трава зеленішою. Не вражає.

Можна було б звернутися до статистики, яка засвідчує скорочення «запасів» риби як природного ресурсу. За перші два десятиліття незалежності ці «запаси» зменшились у 6 разів. Відтоді ситуація, якщо вірити оцінкам рибоохоронних органів, лише погіршувалась, а деякі в минулому звичні види риби в наших водах перевелися чи близькі до цього.

Але я більше вірю власним очам. Усе моє свідоме життя минуло біля українських водойм у спостереженнях за рибами. Спорожнілу річку чи озеро, де раніше вирувало і хлюпало життя, не переплутаєш ні з чим — як незаселений дім чи безлюдне місто.

Люди, крім іхтіологів, екоактивістів і завзятих рибалок-спортсменів, не дуже переймаються зменшенням кількості риб у воді. Це не дивно: людина з рибою існують у різних вимірах. Риби не співають, як птахи, не пурхають, як метелики, не розважають нас, як білочки в парку. Навіть коли ми наближаємось до їхнього середовища, риби для нас — лише тіні, проблиски в глибині і кола на поверхні.

Я давно спостеріг, що асоціації з рибою в більшості людей — саме гастрономічні. Спробуйте опублікувати в соцмережі фото річкової риби, й у коментарях почнеться: юшка, таранька до пива, карасі в сметані, фарширована щука… Інших тварин — навіть ссавців «м’ясних порід» — не сприймають автоматично як майбутній стейк або печеню. Мовчазна смерть риби так мало важить, що її купують і несуть на кухню ще живою. За аналогією з розлюдненням можна вважати, що риби — найбільш розтваринені людьми тварини. Навіть м’ясо риби нашою мовою називають не «риб’ятина», як курятина чи телятина, а просто «риба» — жодної лінгвістичної різниці між живою й мертвою.

У житті поціновувачів форшмаку й суші нічого не змінилося б, навіть якби з басейнів Дніпра, Дністра, Прута й обох Бугів зникли всі риби до однієї. У крамницях продають переважно імпортну рибу. Виловлена українськими рибалками навіть до початку великої війни задовольняла 15—20% попиту. А 2022 року промисловий вилов в Україні зменшився в кілька разів порівняно з 2021-м, тож нині частка вітчизняної риби в легальному продажу мізерна.

Втім це зменшення пояснюється тим, що до статистики більше не потрапляє вилов у морі на окупованій території, а в частині регіонів промисловики не виходять на воду через бойові дії. Шанси на відновлення риб’ячої популяції в річках і озерах через зменшення промислового вилову не надто зростають. Бо інші чинники, через які риби меншає, нікуди не ділись; навпаки, деякі додалися.

Передусім це отруєння води. Тут до викидів промисловості, тваринництва, пестицидів, гербіцидів, добрив і сміття додалися «продукти» війни — вибухівка, пальне та інша нетипова «хімія». У деяких випадках, як нещодавно на Тернопільщині, ці наслідки фіксують, але що відбувається з водоймами в зоні бойових дій і прифронтовій смузі, не знає ніхто. Важко оцінити і шкоду від отруєння Дніпра й Чорного моря внаслідок каховської трагедії. 22 березня через влучання ракет у ДніпроГЕС у Дніпро вилилися нафтопродукти — стільки, що шкоду для довкілля оцінили у 140 мільйонів гривень; хоча міністр Руслан Стрілець припустив, що вони ще набагато вищі.

Риби не єдині жертви екоциду, який чинить росія, але одні з найвразливіших: їм ніде дітись від отрути. Так 40 років тому через викид відходів вимерло кількасот кілометрів Дністра.

«Хімія» вбиває риб і в інший спосіб. Добрива з полів і городів, потрапляючи у річки й водосховища, спричиняють бурхливе розмноження мікроскопічних водоростей — вода «цвіте». У таких умовах риба не може дихати, гине і розкладаючись ще дужче отруює воду.

Друга риб’яча згуба — браконьєрство. Ще до великої війни, за неофіційними оцінками, браконьєри виловлювали більше, ніж легальні промисловики. Штрафи за незаконний вилов риби в Україні солідні, але суворість закону компенсується необов’язковістю виконання. Рибоохоронці не всюди встигають і не завжди сумлінно працюють. До того ж браконьєрські знаряддя стають ефективнішими. До найпаскуднішого з них — «електровудки», яка вбиває у водоймі все живе, — додалися копійчані китайські сітки з тонкої жилки. Цей апгрейд дідівського методу дозволяє вичерпати з водойми все, що плаває, і браконьєри, на відміну від промисловиків і Держрибагентства, не переймаються відновленням популяції.

Заважає рибам забудова й руйнування берегів. Бетонні набережні, видобуток піску й намиті пляжі там, де були плавні. Це удар по місцях, де риба живе, і особливо по тих, де вона розмножується. Заборона забудовувати береги — певно, найнахабніше ігнорований закон України. Іхтіофауна забетонованої водойми бідніє, як рослинність заасфальтованого подвір’я.

Греблі гідроелектростанцій, які перетворили великі річки на озера майже стоячої води і зупинили нерестові міграції риби, — окрема важка тема. Але ГЕС будують і зараз — на малих річках у Карпатах, де живуть вразливі, примхливі й рідкісні види риб: форель, харіус, головатиця. Їхнє розмноження часто залежить від міграції. Ціною дещиці «зеленої» енергії стає мертва річка.

Компанії, які шкодять іхтіофауні, іноді примушують відшкодувати збитки — зарибити водойму, тобто заселити туди риб’ячий молодняк. Біда в тому, що гинуть різні види риб, а заселяють здебільшого так звані цінні (у споживчо-кулінарному плані).

А тут іще види-вселенці. У радіусі кількох кілометрів від вашого дому, напевно, є озерце з очеретом, лататтям і жабами. Якби ви пірнули в нього з аквалангом кількадесят років тому, побачили б золотого карася, лина, щуку і в’юна — види риб, із якими зналися в наших краях ще неандертальці. Зараз там мешкають азійський срібний карась, американський канальний сомик, далекосхідний ротань і всюдисуща риба-тарган — амурський чебачок. Вони витриваліші й плодючіші, тому стрімко витісняють місцеві види.

Шкодять не тільки риби-загарбники: водойми заростають елодеєю канадською, яка має промовисте прізвисько «водна чума». Щоб розчистити зарості, люди запускають травоїдних і знов-таки далекосхідних риб — товстолоба й амура. Є й «повітряна чума»: баклан — колись морський птах, який розселився по річках і озерах усієї України. Його назва в деяких мовах не дарма значить «ненажера»: птах може з’їсти до кілограма риби на день.

Звісно, для людей, які не відрізняють окуня від оселедця, заміна одних видів риб іншими в річках і озерах — невелика біда. Але зникнення звичних біологічних видів запускає ланцюжок змін, які загрожують екосистемам і довкіллю загалом.

І нарешті, неспортивна риболовля. Вудіння риби — одне з найпоширеніших хобі. Воно просте, доступне всім і може бути порівняно недорогим. І хоча рибалять переважно для азарту, заспокоєння і єднання з природою, всю рибу, яку вдалося виловити, заведено забирати додому — як не собі, то сусідському коту. Людину, яка принесла з риболовлі мішок з уловом, хвалять, а з тієї, яка повернулася з порожніми руками, — підсміюються.

Існує добова норма дозволеного вилову риби для рибалок-аматорів — три кілограми. Це ще одна традиція: міряти рибу на кілограми. Однак «кіло карася» може включати кількадесят недомірків, які вже ніколи не розмножаться. Або пару вагітних самиць — тоді замість тисяч майбутніх риб будуть «смачні млинці з ікрою карасячою». А потім — нарікання, що риби останнім часом нема.

Навесні й на початку літа діє нерестова заборона, але вона не повсюдна (можна вудити в межах населених пунктів із берега однією вудкою) і патрулів не вистачає, аби ганятися за всіма, кого вабить «нерестовий жор». На багатьох водоймах рибоохоронців не бачили ніколи. Звісно, рибалки там не перейматимуться ані нерестовими заборонами, ані затвердженими законом мінімальними розмірами риби, яку можна залишати собі. До того ж сучасне високотехнологічне риболовне знаряддя, на противагу дідівському гачку з поплавцем, дозволяє зловити більше, і насамперед невеликої риби, яка не встигла розмножитись.

«Та скільки він там зловить!? Заледве кілька хвостів», — скажуть про людину з вудкою.

Та коли десятки людей щодня вилучатимуть по кілька особин з обмеженої популяції, невдовзі настане момент, коли вона не зможе відтворюватись. Особливо це згубно для ставків, озер і маленьких річок, куди риба не може звідкись переселитися.

У цивілізованому світі рибалки дотримуються принципу «впіймав — відпусти». Зловлену рибу обережно знімають із гачка й повертають у водойму, якщо вона не сильно травмована. Десь цей принцип застосовують добровільно, а десь забирати рибу з водойми заборонено. У поєднанні з недешевою ліцензією і суворим контролем принцип «впіймав — відпусти» робить аматорську риболовлю менш доступною для мас і захищає рибу.

В Україні культура «впіймав — відпусти» поки що не дуже поширена, і навіть змусити рибалок дотримуватись правил не дуже виходить. Тому багато залежить від нашої доброї волі.

Якщо, відпочиваючи на березі, бачите, як ловлять сітками чи в інший спосіб порушують правила, викликайте рибоохоронний патруль. Якщо бачите, як зливають у воду отруйні речовини чи відходи, викидають сміття абощо, викликайте поліцію.

Якщо рибалите, відпускайте улов. Якщо рибалить хтось із ваших рідних і близьких, заохочуйте відпускати, а не нести додому. Культура сприйняття риби як їжі, завжди законного і бажаного трофею не зникне вмить, але може поступово відійти в минуле.

Я захоплювався риболовлею з дитинства — це і хобі, і пристрасть, і сімейна традиція. Мені теж потрібен був час, щоб засвоїти культуру «впіймав — відпусти». Допомогло відчуття, що риби — прекрасні. Цікаві, граційні, довершені складові нашої вразливої, крихкої природи, яку, втративши, неможливо відтворити штучно. Ми не можемо милуватись ними, як квітами, птахами чи білочками в парку, але здорово буде знову бачити багато кіл на воді і знати, що риба — є.

Тексти в рубриці «Колонки» відображають виключно думку автора чи авторки й не обов’язково відповідають позиції редакції UAnimals media.

— Протока Скагеррак. Ґотланд. Борнгольм…  

Я пам’ятаю, як читаю ці назви по складах і знову кладу мапу на коліна. Це моя найдовша подорож на північ. Сиджу на пасажирському сидінні, за вікном простилаються насичено-сірі хвилі затоки Балтійського моря. Невдовзі я забіжу в протоку Літтл-Белт. Хлюпатимуся в холодних хвилях і поняття не матиму про те, що десь на дні піді мною лежать сотні тисяч тонн отруйних снарядів. 

Природа щодня отримує нові рани від бойових дій: пожежі в лісах, забруднення моря, землі й повітря. А старі шрами ще далеко не всі загоєні. 

Балтійське море: 300 тисяч тонн хімічної зброї

Куди подіти непотрібні боєприпаси? Таке питання постало перед союзниками після Другої світової. Невикористаної зброї вирішили позбутися, здавалося, швидко й дешево — просто затопивши її в Балтійському морі. Як це вплине на морське життя, а отже і на людей, схоже, у сорокові роки мало кого хвилювало. 

Скільки боєприпасів скинули в море й куди саме, точно не відомо. За наявними даними, найбільше звичайних боєприпасів затопили поблизу Німеччини — їх було понад 100 тисяч тонн. Хімічні ж скинули в протоки Літтл-Белт, Скагеррак, басейни навколо островів Борнгольм і Ґотланд. Море поглинуло близько 300 тисяч тонн хімічних боєприпасів. 

Цієї жахливої «традиції» продовжували дотримуватися ще довго після війни. Наприклад, німецький уряд у 1961 році затопив циліндри з хімікатами в бухті біля Любека — лише за 8 кілометрів від берега. У циліндрах був хлор, фосген (задушливий газ) і так званий звеселяючий газ (оксид азоту, який зараз використовують для наркозу і знеболення).   

Усі ці баки кородують, потроху випускаючи вміст у море. Головний забруднювач звичайних боєприпасів — вибухівка тротил. Він токсичний для мікроорганізмів, водних рослин і риб. Викиди з хімічної зброї створюють у морській воді ще отруйніший коктейль. Він, наприклад, спричиняє рак у риб та інших морських жителів. Це ризик і для людей, які споживають таку рибу. 

«Токсини завдають шкоди морським екосистемам і ставлять під загрозу морське життя, — говорить Терренс Лонг, засновник недержавної організації «Міжнародний діалог про затоплені боєприпаси». — Тротил може спалити корали й активізувати шкідливе цвітіння водоростей… Хімікати також впливають на фотосинтез фітопланктону і розвиток яєць ракоподібних». 

Потерпають не лише морські жителі. 

У 2005 році троє нідерландських рибалок витягли свої сіті, та замість риби там були боєприпаси. Ті розірвалися — і рибалки загинули. А за весь час після війни щонайменше 91 німецький рибалка отримав поранення в таких інцидентах. 

Як запобігти витоку токсинів? Чи можна прибрати баки боєприпасів із Балтійського моря? Такі питання не ставили після Другої світової, проте вони гостро стоять зараз. Рішення тільки розробляють. Можливо, дно обстежуватиме дистанційно кероване судно. Німеччина ініціювала проєкт із пошуку боєприпасів у морі, який обійдеться у 100 мільйонів євро. 

Траплялися й невдалі спроби знешкодити боєприпаси. У 2019 році Німеччина спільно з НАТО підірвали 42 снаряди в самому серці морського заповідника у протоці Фемарн-белт. Тоді на німецькому узбережжі почали з’являтися загиблі морські ссавці — фоцени, або ж морські свині. Суспільство обурилося, і Міністерство оборони Німеччини того ж року заборонило підводні вибухи. 

У тому горезвісному випадку смерть від порушення ехолокації підтвердили у десятка тварин. У Чорному морі тільки у 2022-му загиблих дельфінів рахували тисячами.  

Робота сонарів (гідролокаторів) на воєнних кораблях дезорієнтує дельфінів: вони не можуть знайти поживи, худнуть, імунна система слабшає. Дельфіни гинуть від голоду та хвороб, з якими здоровий організм міг би впоратися. Російська агресія вбиває не тільки людей. 

Океан: протока із залізним дном 

У лютому 2001 року над кораловим островом Уліті в Мікронезії лютував тайфун. Коли він ущух, жителі острова відчули сильний запах нафти. Згодом одну з лагун застелила велетенська масна пляма. Виявилося, тайфун струсонув американський нафтовий танкер на дні океану, який ще в 1944-му затопила японська торпеда. Він нагадав про себе через десятки років після того, як пішов на дно. У 2001-му понад 90 тисяч літрів авіаційного пального витекли з танкера «USS Mississinewa» в океан. 

США прибрали цю пляму й викачали з баків корабля більш ніж 7,5 мільйонів літрів пального, але його там лишилося ще більше. На операцію витратили мільйони доларів, проте це лише крапля в морі. І вислів, на жаль, не такий вже й фігуральний. Уряди Тихоокеанського регіону дослідили, що на дні океану лежать понад 3 800 кораблів часів Другої світової. Серед них приблизно 50 нафтових танкерів. Всі ці кораблі та їхні баки кородують, вивільняючи токсичні речовини у воду. А коли іржа остаточно проїсть стінку котрогось бака, нафта чи пальне витікає в океан. 

Мастила й пальне — це не просто огидні плями на тлі синього моря. Вони згубні для прибережних екосистем океану. Крім того, можуть завдати шкоди  здоров’ю людей. Токсини виділяються в місцях, де ловлять рибу для японських суші. Цю ж рибу їдять місцеві жителі островів, нею ж годують і туристів, які приїхали насолодитися тропіками. Такими ідилічними й чистими зовні…   

Уряди країн Океанії час від часу нагадують, що флора й фауна коралових рифів гине через витоки нафти з потоплених кораблів. Місцеві жителі наполягають, щоб відповідальність за це взяли США та Японія. У більшості країн Океанії немає ресурсів самостійно підіймати судна чи очищувати море. 

Подекуди в океані можна знайти не поодинокі затоплені судна, а справжні могильники кораблів із Другої світової. 

Передовсім це протока Айрон-Боттом, або Залізне дно в дослівному перекладі з англійської. 

Ви знайдете її на карті в Океанії, серед Соломонових островів, а саме — поміж островами Гуадалканал і Малаїта. 

Цю назву протока отримала після війни. У 1942–1943 роках тут відбулося декілька битв — і в протоці затонули десятки кораблів і літаків. Її дно буквально вкрилося металом. Дослідники з Програми регіонального середовища Південно-Тихоокеанського регіону підрахували, що на «залізному дні» лежить 550 тисяч тонн металевого сміття.  

Тонни залізяччя приховує і лагуна Чуук у Мікронезії. У період Другої світової Японія вибрала невеличку, віддалену від іншого суходолу групу островів, щоб збудувати тут опорний пункт. Серед тропічних пейзажів виросли зброярні, піднялися радари, простяглися злітні смуги. Прозора лагуна Чуук (тоді вона звалася Трук) стала базою японського флоту. Тут стояли на якорях авіаносці, крейсери, танкери, субмарини — всі можливі види військових суден. У лютому 1944-го американські літаки піднялися в повітря з Маршаллових островів, наблизилися до лагуни Чуук і відкрили вогонь по японському флоту. Після цієї атаки на дні опинилося понад 60 кораблів. Вони затонули на дуже малій площі — лише 60 кілометрів у діаметрі. Тож лагуна перетворилася на корабельне кладовище. Можна навіть на власні очі побачити моторошні уламки, оповиті водоростями й коралами. Це якщо ви дістанетеся Мікронезії й будете не проти вдягти костюм для дайвінгу. 

Великий Бар’єрний риф Австралії — місце неймовірних кольорів і форм життя. Якщо не докласти зусиль, рано чи пізно туди потраплять токсини з корабельного пального. Неподалік від рифу в океані лежать два американські судна: авіаносець «Лексінгтон» і танкер «Неошо». 

Обидва потонули під час Битви в Кораловому морі у 1942 році. Дослідники вважають, що разом вони містять майже 19 мільйонів літрів нафти. 

Затоплені кораблі чи їх уламки — спадщина війни, якої не так просто позбутись. Те, що ракетний крейсер «Москва» й корабель «Цезар Куніков» затонули, — втішні події. Проте вони ставлять купу запитань: як і коли піднімати це сміття з Чорного моря, як його утилізувати? Окрім великих суден, Чорне море змушене поглинати уламки пошкоджених кораблів, маломірні катери, морські дрони й самі снаряди. Це все ставить перед державою й суспільством багато складних завдань.  

Ліс: вирубки, вибухи та грибок 

 «“Зеленка” захистить наших воїнів», — пам’ятаю, як це повторювали в соцмережах на початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, чекаючи весни. Ліс прикриває військових, у ньому ховається й ворог. Ліс приймає на себе удар, а сам отримує страшні шрами. Зараз ми є свідками нескінченних пожеж у лісах. Екологи стверджують, що війна зачепила близько третини всього природно-заповідного фонду України.   

Бойові дії калічили екосистеми ще за Першої світової. Звісно, що ні тваринам, ні рослинам під прямими ударами не вижити. Проте триваліші наслідки залишили не вогонь і вибухи, а вирубки для військових потреб. Вони сягнули величезних масштабів ще під час Першої світової. У Британії навіть виникла криза деревини. Після війни британці створили Комісію лісового господарства, яка взялася садити нові дерева. Друга світова війна звела ці старання нанівець, та Комісія не зупинила свою роботу. Вона діє й досі.  

За часів Другої світової люди використовували більше дерева, ніж сталі, — розповідають дослідники про історію американських лісів. З дерева будували казарми, кораблі й доки, військові заводи, житло для вояків, ящики для боєприпасів… 

Вирубаними чи знищеними лісами рясніли і Сполучені Штати Америки, і країни Європи, і навіть Японія. Тож новостворена Організація об’єднаних націй поставила питання порятунку лісів на порядок денний. У її складі з’явилася постійна організація, що відповідала за лісове господарство. Вона ухвалила програму з відновлення лісів. Однак рішення, що і як робити, залишалися за конкретною країною.  

Різні держави запроваджували нове законодавство у сфері охорони лісу. Наприклад, у Японії ухвалили закони про те, як саме відновлювати ліс. Вирубані ділянки засадили переважно японським кедром і кипарисами.

Тим часом у Сполучених Штатах провели велике дослідження — своєрідний аудит лісів. Як виявилося, деревина вичерпувалася в лісах у півтора рази швидше, ніж виростали нові дерева. 

Після війни Американська лісова асоціація прийняла програму, якою закликала ефективніше захищати ліси від пожеж, посилити контроль за шкідниками і хворобами лісу й суворіше регулювати вирубки. У 1947-му Конгрес ухвалив закон про контроль за лісовими шкідниками, трохи пізніше — різні законодавчі акти, які давали штатам механізми об’єднуватися між собою в боротьбі з лісовими пожежами. У 1949 році ухвалили закон для пришвидшеного відновлення лісу.

У Німеччині намагалися відродити не лише ліси, а й великі міські парки, зруйновані бомбардуваннями. У Гамбургу посадили липи, клени, берези й дуби, до 1980 року міська рослинність відновилась — зелені стало стільки ж, як і до війни. А в Дрездені ботанічні сади наймали хлопчиків, щоб ті шукали паростки дерев серед каміння. Деякі з тих врятованих дерев ростуть і досі. Однак зелень поверталася до міста значно повільніше, ніж у Гамбургу. 

В Україні теж активно насаджували ліси після війни. Проте підійшли до цього з характерним для радянських часів правилом: що більше і швидше, то краще. 

Напевно, ви не раз ходили лісом, висадженим у 50-60-ті, де сосни стоять рядочками. Сосна росте швидко, тому садили здебільшого її, а ще ялини та ялиці. Такі ліси мають неприродну структуру: дерева ростуть густіше, ніж зазвичай, більшість одного виду та одного віку. Вони значно частіше хворіють і висихають, ніж дерева у природному пралісі. 

Водночас Друга світова принесла й менш очевидні наслідки для лісу.  

У серпні 1944-го до французьких берегів Середземного моря підійшли американські десантні кораблі. На той час німці вже окупували Францію, і союзники мали намір відтіснити їх від морського узбережжя. Операцію назвали «Драґун». Вона стала успішною для союзників: південь Франції звільнили. Однак опісля почали хворіти тамтешні дерева.  

Під час операції «Драґун» солдати розвантажували ящики з боєприпасами. Ці ящики виготовляли з платана, чия деревина була заражена грибком Ceratocystis platani. 

Коли цей грибок вражає дерево, у рослині поступово переривається рух води й поживних речовин, під корою з’являються виразки, листя відмирає, кора вкривається плямами. Впродовж кількох років хворий платан вмирає. 

Платани Північної Америки розвинули імунітет до цієї хвороби, а от європейські дерева були до неї вразливими. Перші 15 років після війни хвороба платанів ніяк не проявлялась. А потім настала гостра фаза. Хвороба поширилася вздовж і впоперек Європи на півдні від Альп, зокрема на великих площах Італії, Греції, Швейцарії та південної Франції.    

Навіть через десятки років після війни хвороба вбивала дерева на півдні Європи. В італійському муніципалітеті Форте-дей-Мармі з 1972 до 1991 року вимерли 90% платанів. У Греції, де хворобу помітили аж у 2003-му, вона швидко знищила сотні дерев. 

У французькій Тулузі проблема зачепила об’єкт світової спадщини ЮНЕСКО — Південний канал. Туристи з’їжджаються сюди подивитися на неймовірні пейзажі: канал в оточенні розкішних платанів. У 2006 році тут зафіксували смертоносний грибок, і дерева почали гинути. За 5 років уздовж каналу вирубали 2500 платанів, замінивши їх більш стійкими видами.  

Земля: Червона зона, отруєний ліс 

Верденська битва — одна з найкривавіших у Першій світовій, що відбулася на півночі Франції у 1916-му. Понад сто років минуло, а місце битви досі вкрите кратерами, що утворилися через щільні артилерійські обстріли. Раніше тут були ферми й маленькі села, а тепер майже неторканий ліс. Проте в ньому особливо не погуляєш: доступ обмежений. І причина аж ніяк не в кратерах.  

По-перше, у місцевості між Верденом і Ліллем повно нерозірваних снарядів.  

«Вибухи, переміщення ґрунту під час війни мають короткочасні наслідки, але природа себе відновлює. А заміновані території — це загроза забруднення на десятки років», — розповідає фахівчиня з ґрунтознавства, кандидатка географічних наук Анастасія Сплодитель.  

По-друге, невидимі для неозброєного ока, але ще триваліші наслідки спричиняє хімічне забруднення ґрунту. 

«На місці Верденської битви вміст міді та свинцю у ґрунті досі перевищує норми для Франції. Ще багато миш’яку, особливо в місцях спалення боєприпасів», — каже Анастасія.   

Одразу після війни уряд Франції оголосив землі, де відбувалася Верденська битва, непридатними для життя й господарства. Найбільш уражені ділянки отримали назву Червона зона. Це не суцільна ділянка території, а окремі «плями» на карті неподалік від міста Нансі, далі від Вердена на захід до Суассона, і звідти на північ до Лілля. 

Протягом років Червона зона істотно зменшилася, бо частина земель поступово відновилась. Зараз це приблизно 170 квадратних кілометрів. Тут не можна жити й гуляти, і звісно, заборонено їсти рослини, які виросли в Червоній зоні.   

Токсичні речовини з ґрунту мігрують у воду, а потім і в продукти харчування, відповідно можуть опинитися в організмі тварини й людини. Свинець, наприклад, спричиняє порушення неврологічного розвитку в дітей, а мідь провокує рак органів дихання.  

Під час Другої світової ґрунт був забруднений повсюди, де відбувалися бої, однак даних про це вкрай мало. Крім залізяччя та вибухівки, у землю з ліками німецьких солдатів потрапляли хімічні речовини. Йдеться про лозантин (гіпохлорит кальцію). Ця речовина містить активних хлор, тому може пошкоджувати рослини й змінювати властивості ґрунту. Історик, працівник музею Другої світової війни Златко Златанов розповідає: «Німецькі війська використовували так звані хлорниці, або лозантинниці, для знезараження тіла у разі хімічної атаки. У нас в музеї є такі знахідки, їх нам надсилали. Ці лозантинниці — невеличкі коробочки, всередині яких були таблетки з хлором. На всіх фронтах вони мали таку річ». 

Відомостей про хімічний стан землі за сорокові роки взагалі немає: їх просто ніхто не збирав. Тому достеменно оцінити вплив війни науковці не можуть. Заходів для відновлення теж не було: проводили хіба що механічне розмінування. «Я спілкувалася з людьми, які були залучені в державні процеси відновлення. Нічого такого не було — відновлювали тільки інфраструктуру, — каже Анастасія Сплодитель. — Якщо збирали якісь вибухонебезпечні предмети, їх звозили на одне поле чи складали в одну яму й закопували. І ніхто досі не знає, скільки таких місць на території України».  

Яким би страшним не було забруднення земель після Другої світової, наслідки сучасних бойових дій будуть не менш відчутні. «Типи боєприпасів, особливості ведення війни змінилися і стали більш нищівними, ніж у період Другої світової, — пояснює дослідниця. — Використовують осколково-фугасні боєприпаси, бронебійні, фосфорні, а швидше за все, навіть бактеріальну зброю. Тобто застосовують весь спектр можливих впливів, а він суттєво відрізняється від технічних можливостей, що були в сорокових роках. Ударна хвиля і продукти вибуху розповсюджуються на більшу територію».  

Та не тільки іншою потужністю, а й кількістю залишених у природі зловісних «подарунків» вражає сучасна війна. Потенційно заміновано  близько 30 % території України, порахували в ДСНС. Це можна порівняти з площею Греції або, скажімо, чотирьох Швейцарій.  

Розмінування з тими ресурсами, які зараз є в України, займе понад 700 років. Втішає хоча б те, що самі міни технічно можливо знешкодити.    

Як же впоратися з іншими наслідками воєнних дій для землі?  

Однією зі світових практик є заповідання земель. Наприклад, на забруднених військовими діями територіях у Данії та Нідерландах створили заповідники. 

У Німеччині природоохоронними стали території колишніх військових полігонів. Їх активно використовували, поки тривала Холодна війна. Потім полігони стали непотрібними. Деякі землі держава продала під очищення й будівництво приватним власникам. Водночас близько 120 тисяч гектарів віддали під охорону — як частину програми National Nature Heritage. Наприклад, це території на острові Рюген у Балтійському морі або в Саксонії, у природних парках Дюбенер Гайде й Флемінґ.

*

Перед повномасштабною війною мені пощастило побувати на Джарилгачі. Я запливала якнайдалі, видивляючись зграї дельфінів. А вони й справді там були: безтурботно пірнали біля берегів Херсонщини. Чи зможе наше покоління без остраху купатися там знову, хлюпатися на Кінбурнській косі або спокійно блукати берегами Тузлівських лиманів, не натрапляючи на мертвих дельфінів? Чи знешкодять зброю з Балтійського моря за мого життя? Чи можна буде їсти ягоди з лісу на півночі Франції? Не впевнена. 

З часом земля, знищені рослини й поруйновані ландшафти відновляться самі. Проте, щоб позбутися інших наслідків воєн, потрібні мільярдні програми й довгі роки роботи.  

«…Запам’ятала, що він був маленький, бо ми його посадили в мій невеличкий рюкзак. Він там сидів і слині пускав, може, їсти хотів. Ми його принесли додому, і він впісявся, як всі маленькі цуценятка. Ще він дуже плакав першу ніч. Ми зробили йому окреме місце на підлозі, але потім взяли до себе в ліжко. І він заспокоївся. У нього був дуже емоційний характер».

Харків’янка Юлія згадує свого собаку. Його звали Тимчик. Він ненавидів салюти, сильно линяв, важко переносив дорогу.

Коли велика війна вибухнула в Харкові, треба було їхати. Бойові дії не обмежуються одним днем, як салюти в новорічну ніч.

Родина зупинилась у Кременчуку і заночувала в квартирі, не дуже придатній для життя. Але вони були щасливі, що вибрались. І що вони разом. Всі. Із собакою.

«Собаку треба обов’язково забирати. Будь-яку тварину треба. Собака — це частинка дому. Коли ти забираєш із собою собаку, то частинка дому з тобою», — згадує Юлія.

А потім Тимчик захворів і помер. Далі спогади родини тісно переплітаються з відчуттям провини.

«Я думаю, переїзд повпливав на його здоров’я. Також він підчепив кліща, а ми не помітили й вчасно не обробили. Ми теж винні. Через те, що проґавили, він сильно захворів. Ми його ледве тоді врятували. Але все одно були наслідки для здоров’я, від яких, власне, знову захворів і помер», — розповідає Юлія.

Провина — це те, що обтяжує втрату тварини. І те, що згадують чи не всі згорьовані опікуни та опікунки.

Руслана втратила кота Пиріжка декілька місяців тому. Він часто хворів, але тоді погіршення стану було як грім серед ясного неба. Дівчина припускає, що анестезія під час чищення зубів спровокувала загострення панкреатиту.

«Я досі не змирилась. Маю дуже багато питань. Думаю, подолати це мені допоможе лише професійний психолог. Не лише лікарі ухвалювали рішення. Багато в чому це моя відповідальність, і я часто думаю, чи не припустилась я десь помилки. Так, ми всі помиляємось, але помилка ціною життя тварини — це занадто важко», — каже вона.

Найважчим для Руслани було рішення про евтаназію. Поки кіт хворів і перебував у лікарні, йому ставало гірше. Тож родина очікувала на той самий дзвінок. І одного разу він стався.

«Ми були в метро. Нам сказали, що надалі його мучити вже не можна. Ми поїхали в клініку і думали побачити зморену тварину. Він лежав, коли ми прийшли, але потім підвівся. Впізнав нас. Проте це була дія ліків, не більше. Настав час ухвалювати найважче рішення», — розповідає Руслана.

Через російську агресію ми втрачаємо тварин у тих ситуаціях, коли б нібито могли їх врятувати. Наші дії обмежують обстріли, дефіцит пального, умови надзвичайного стресу.

Журналіст і блогер, відомий читачам як Юрій Кошмарченко, багато й дотепно писав про свого мопса на ім’я Агамемнон. Чимало людей заходили на сторінку Юрія, щоб почитати саме про собаку. Проте в березні 2022 року Агамемнон загинув. Через обстріли та дефіцит пального Юрій не встиг вчасно відвезти його до ветеринара.

«Виникають думки, що можна було б поїхати до ветлікарні раніше. Швидше знайти бензин. Або обхідний маршрут (у певний момент прямо перед нашою машиною підірвали міст). Або ще щось. Мені досі боляче через це. Я не знаю, що сказати. Просто бережіть своїх. Ким би ці “свої” не були», — розповідає він.

Психотерапевтка Оксана Зінько каже, що почуття провини — одне з найважчих переживань. Воно стосується, звісно, і періоду після смерті тварини. Це стан, на якому люди часто застрягають у своєму горюванні.