З квітня 2021 року у Верховній Раді лежить законопроєкт, який повністю забороняє використовувати тварин у циркових виставах. Але голосування щодо нього досі не відбулося. Директори державних цирків просять не ухвалювати таке рішення. На їхню думку, це призведе до занепаду циркової культури, а артисти й артистки залишаться без роботи. Тимчасом в українському суспільстві, як показало спільне дослідження UAnimals i Fama, понад 55 % людей вважають неприйнятною експлуатацію диких тварин для розваг. 

То що являють собою виступи на манежі з тваринами — циркову культуру чи експлуатацію беззахисних?  

Колесо смерті та півколо страху

У квітні 2025 року Національний цирк анонсував нову виставу «Бон кураж». Керівництво рекламувало це шоу як головну подію сезону. «А звірі теж будуть? — почали питати в інстаграмі. — Начебто заборонена вже експлуатація тварин». Це питання адміністрація цирку проігнорувала, але трохи нижче на схоже питання від іншої людини відповіла ствердно. Так, тварини будуть. «Погано, — написала користувачка, — інакше б пішла». 

Адміністрація цирку заявляла, що вистава збирала аншлаг. Але 20 травня в залі було так мало людей, що деякі повністю порожні сектори спеціально затемнили. Здебільшого глядачі й глядачки — це діти з батьками. У холі цирку вони купують попкорн, дехто фотографується у фотозонах. Врешті всі збираються у просторому залі. Перший номер — з тиграми. Манеж цирку вже обнесли сіткою, щоб тигри не змогли скочити до глядачів. Аби унеможливити напад хижаків, навпроти манежу також стоїть людина з брандспойтом. Якщо тварини раптом почнуть поводитись агресивно, їх поливатимуть крижаною водою — за принципом водомета на мітингах. 

Втім тигри не демонструють жодної агресії. Коли їх вивозять на арену в клітках, вони ліниво розсідаються на місця, а потім так само ліниво роблять нескладні трюки на кшталт ходіння колодою. Дресирувальниця тримає в руці шест зі шматочком м’яса — саме за допомогою нього вона керує тиграми. Номер триває близько 15 хвилин. Більшу частину часу тигри просто сидять на своїх місцях. Не дивно, що аплодисменти після номеру не дуже бурхливі. «Діти все чудово розуміють, — впевнений американець Стерлінг, який довгий час працював із європейськими цирками і брав участь у кампаніях за заборону використовувати у виставах тварин. — Вони розуміють, що участь тварин — це жорстокість. І їм нецікаво на це дивитися».

Наступний номер із тваринами — в середині програми. Це пантоміма, де беруть участь актор і акторка. Він зображує художника, вона — дивакувату жінку. Жінка виходить на арену з уже немолодим басет-гаундом, а потім дістає з кошика у формі куща інших тварин: дикобраза і кроликів. Вони бігають по колу манежем, їх підганяє жердина дресирувальниці. Потім тварин складають у кошик, де вони просидять майже до кінця номера. Невелика чорна лисиця не хоче бігти по колу. Вона притискається до підлоги та зупиняється, через що дресирувальниця активніше підганяє її жердиною. Але і це не допомагає, тож перелякану лисицю швидко виводять за лаштунки, хоча вона не пройшла повне коло, як інші.

Останній номер вистави — так зване колесо смерті. Артисти розкручують Лапендула — цирковий апарат, який складається з двох з’єднаних в один блок коліс. Його підвішують на висоті, аби колеса підіймались і опускались, та ще й обертались навколо своєї осі. Артисти виконують трюки як всередині колеса, так і зовні.лапендулу і починають виконувати трюки. Навіть скептичний до українського цирку Стерлінг каже, що це складний і небезпечний номер, адже артисти виконують трюки без страховки. Він впевнений, що саме з таких виступів має складатися програма цирку. Його слова підтверджують охи глядачів, які ледь чутно через гучну музику живого оркестру. Номери з тваринами такої реакції не викликали. 

Історія боротьби і заборон

В українському цирку тварин використовують ще з кінця ХІХ століття. Уже тоді вони були «родзинкою програми». Спочатку виступали коні й собаки, а пізніше й великі хижі тварини, як-от ведмеді. 

У радянські часи майже всі циркові вистави обов’язково включали виступи тварин. Дресирувальники і дресирувальниці були елітою радянського цирку, а тварин спримайли переважно як реквізит.

Після здобуття незалежності Україна ще довго залишала поза увагою питання ставлення до тварин у цирках. Лише в 2006 році ухвалили закон «Про захист тварин від жорстокого поводження». Там є окремий розділ про тварин, яких використовують у спорті, цирках і зоопарках. Закон забороняв пересувні зоопарки, жорстокі видовища на кшталт боїв між тваринами, також бити тварин під час дресирування чи примушувати їх виконувати небезпечні трюки. Жодної згадки про заборону тварин хоча б у пересувних цирках в законі немає. Але довгий час в українському суспільстві навіть не було активної дискусії про це. Показова ситуація: у 2015 році на сайті президента з’явилися перші чотири петиції за заборону використовувати тварин у цирку. Разом вони набрали 330 голосів. 

Вже у 2016 році ситуація змінилася. Петиція Олександра Тодорчука набрала 4 829 голосів, а міська рада Львова У 2017 році Господарський суд Львівської області скасував цю заборону.заборонила виступи мобільних цирків у місті. Раніше, взимку 2015 року у Львові помер У неволі жирафи можуть жити до 30 років.п’ятирічний жираф. Офіційною причиною смерті назвали вроджену серцеву ваду. Але були підозри, що жираф помер через тривалий переїзд з Італії до України. Мобільні цирки справді зазвичай використовують для тварин лише маленькі транспортувальні клітки, у яких вони не тільки пересуваються, а й живуть. Під час підготовки до вистави тварин обмежують у воді та їжі, щоб клітки треба було рідше прибирати. А в холодну пору року тварини страждають через переохолодження.

«Треба постійно придумувати якесь класне шоу. Треба бути креативними, щоб люди прийшли до вас. Але якщо ви використовуєте екзотичних тварин, можете не паритися, — пояснює Стерлінг, чому керівництво цирків завжди робить ставку на тварин. — Це буде дуже простий і нудний виступ, але зате з незвичайними тваринами». 

У 2016 році в парламенті зареєстрували законопроєкти №  5283, №  5119 та №  5229. Всі вони пропонували заборонити пересувні цирки з тваринами, а згодом і експлуатацію тварин у стаціонарних цирках. Незважаючи на те, що профільний комітет Верховної Ради рекомендував підтримати ці законопроєкти, їх так і не поставили на голосування. Директори цирків виступали проти і, можливо, впливали на рішення депутатів. А ще цю тему досі не обговорювали в суспільстві. Акції проти тварин у цирку були рідкісними та нечисленними. Того ж року в UAnimals запустили першу кампанію за цирк без тварин. Біля Національного цирку висіли білборди із зображенням слона та інформацією, що в цирках їх б’ють гаком, аби вони виконували трюки. Це і стало поштовхом для активної дискусії про те, чи можна в цирках використовувати тварин для вистави. 

У березні 2017 року в Прилуках із пересувного цирку втекла левиця. Її знайшли на городі в місцевого мешканця і пристрелили, бо в цирку не знайшлося транквілізаторів, щоб заспокоїти звіра. Вже наступного місяця в UAnimals провели перший Марш за тварин, де вимагали цирк без експлуатації. Туди прийшли тисячі людей, а згодом такі акції проводили щорічно в різних містах України. У 2021 році депутати ухвалили закон, який забороняє перевозити диких тварин у пересувних звіринцях, але прямої заборони виступів у пересувних цирках там немає. Однак у законі «Про місцеве самоврядування» того ж року надали право адміністраціям на місцях самим вирішувати, чи забороняти в межах своїх міст і громад роботу пересувних організацій, які екплуатують тварин: цирків, звіринців, зоопарків і виставок диких тварин. Відтоді пересувні цирки з тваринами заборонили у трьох десятках міст. Але в національних стаціонарних цирках тварин продовжують використовувати в шоу. Законопроєкт про заборону Рада ще навіть не розглядала. 

«Святая святих» Національного цирку

Директор Національного цирку України Владислав Корнієнко запевняє, що до того, як він обійняв цю посаду, також був проти використання тварин у цирку. Зараз він підтримує лише заборону цирків-шапіто з тваринами. Владислава призначили директором у 2019 році, раніше він 8 років очолював Київську муніципальну академію естрадного та циркового мистецтва. 

«Тварини завжди були ключовим суб’єктом художньо-творчих постановок, — каже він. — А циркове мистецтво для українців сакральне. І наша задача — зберегти традиції класичного цирку». 

Владислав Корнієнко — невисокий, худорлявий чоловік 62 років. У фойє цирку, де він нас зустрічає, душно, і директор просить швидше пройти в зал, де є протяг і прохолодніше. Він пояснює: нещодавно мав складну операцію на серці, тож спека і задуха для нього небезпечні. У залі вже стоять працівники цирку. Тут і комунікаційниця, і режисерка, і дресирувальники, і ветеринарний лікар. Разом із директором вони мають показати, як у цирку утримують тварин. Але спочатку Владислав доволі довго розповідає про історію Національного цирку і його важливість для України. Класична циркова культура, на його думку, неможлива без тварин. 

Я наводжу як приклад виставу «Бон кураж», на якій була у травні цього року. Чесно кажу, що з усіх номерів саме виступи з тваринами були найнуднішими. І на тлі складних акробатичних виступів вони виглядали несучасно і непотрібно. Директор не погоджується. 

«У нас є вистави, де тварини не залучені або залучені мінімально, — каже він. — Тварини [вражають глядача] легше, ніж акробат чи повітряний гімнаст. Ризик трюка заворожує, але коли виходить тварина, всі діти одразу в захваті. При цьому хижі тварини можуть виступати близько 20 хвилин, інші — до 7 хвилин. Тобто фактично несуть лише антуражне залучення». 

У списку, який дирекція Цирку надіслала на запит UAnimals, зазначили, що на балансі установи перебувають 19 ссавців і 34 птаха. Однак утримують тут більше тварин. Наприклад, я побачила не одного тигра, як це зазначило керівництво цирку у відповіді, а п’ять. Всі тварини постійно живуть у будівлі цирку. Це тигри, дикобрази, лисиці, макака, коза, коні та поні. Бегемотів, слонів і левів цирк уже не утримує. Директор стверджує, що останні 11 років цирк не закуповував тварин. А ті, що є зараз, купили у зоопарків, де тварини й народилися. 

Одразу за ареною цирку — вихід до частини, де живуть ссавці. Владислав жартує, що зараз буде показувати «святую святих». Дирекція зазвичай не погоджується проводити журналістів за лаштунки. За словами Владислава, це робиться виключно в інтересах тварин: «Вони живі істоти, і будь-яка стороння людина для них — це стрес». 

У коридорі вже відчувається характерний запах приміщення, де постійно живуть великі тварини. Тигри знаходяться у двох кімнатах, які розділені клітками. Троє з них сплять на соломі, ще двоє граються з великою колодою. Прогулюються вони лише під час репетицій на арені. Дресирувальниця Юлія Козирєва каже, тигри сплять до 20 годин на день. Тож такої активності їм достатньо. Проте це не зовсім так. «Wild Welfare» — організація, що бореться проти жорстокості утримання диких тварин у неволі — зазначає, що тиграм потрібне різноманітне середовище. Це мають бути великі вольєри з густою рослинністю, де тигри можуть ховатися та пересуватися, а також лізти на різні висоти. Також потрібен басейн для плавання і відпочинку. Цього ж вимагає і українське законодавство, встановлюючи мінімальну площу вольєра 200 квадратних метрів, а глибину басейну — 0,5 метра. Однак Національний цирк не зможе забезпечити дотримання всіх вимог у будівлі — там немає достатньо місця.

За кімнатою тигрів — кімнатка, де стоїть холодильник з м’ясом для хижаків і колода, на якій рубають тіла тварин для годівлі тигрів. Раціон для мешканців цирку складав зооінженерний факультет Національного аграрного університету. На моє зауваження, що цей факультет досліджує лише свійських тварин, ветеринарний лікар цирку Андрій Марунчин заперечує: раціон складали саме для хижаків. Тут же знаходиться ветеринарний кабінет. У ньому чисто й стерильно, тому вглиб нам пройти не дозволяють. Ветеринар каже, що всі тварини регулярно проходять профілактичні огляди. 

Рухаємося далі. У конюшні стоять близько 10 коней — удвічі більше, ніж в цирку зазначили у відповіді на запит. Клітки тісні. Я питаю, чи можна взагалі тримати коней у таких умовах. Мені відповідають, що коні тут довго не знаходяться — їх виводять на арену тренуватися. Тим не менш, утримувати коней треба в максимально схожому до природного середовищі. Конюшня повинна бути високою, добре освітленою та гарно провітрюваною. Також коням потрібні тренування на свіжому повітрі, а не тільки на арені. 

Поруч приміщення для інших ссавців. Клітки, у яких вони мешкають, значно менші, ніж у тигрів. У кутку в клітці спить чорна свиня. Юлія Козирєва каже, що свиня вже «на пенсії» і не бере участь у виставах. «Я підібрала її маленькою на фермі, — розповідає дресирувальниця. — У неї були відморожені вухо і хвіст, вони так і залишилися в мене в руках. Бачите, в неї вушка не гострі, як зазвичай у свиней, а круглі?». 

Юлія про тварин говорить м’яко і з любов’ю. Розповідає, як врятувала двох тигрів із ферми, де їх мали продати на хутро. Тигри, побачивши її, підходять до дверей клітки і ластяться. 

Видно, що Юлія щиро по-своєму любить тварин. Водночас вона впевнена, що використання тварин у цирку не можна назвати жорстокістю. Згадує, що на початку повномасштабного вторгнення тижнями ночувала в цирку з хижаками.

У неволі, додає дресирувальниця, ссавці живуть значно довше, ніж у дикій природі. Це дійсно так, але, як зауважує генеральний директор «Wild Welfare» Саймон Марш, це помилковий аргумент. Адже навіть якщо дика тварина живе в неволі довше, це не означає, що її життя якісне. 

Юлія, як і директор цирку, впевнена: традиції автентичного українського цирку потрібно зберігати. Як мінімум ще й тому, додає Владислав, що купа артистів і артисток у разі заборони тварин залишаться без роботи. Ми трохи сперечаємося про те, чи від традицій треба відмовлятися, якщо вони застарілі та неетичні. Але марно намагатися переконати цих людей. 

Частина, де живуть тварини, виглядає занедбано. Директор цього не приховує. Цирк, каже він, майже не отримує фінансування від держави. Гроші цирк здебільшого заробляє на закордонних виступах. Але там, каже Владислав Корнієнко, артисти виступають без тварин.  

«Сподіваємося, що прийде етап, коли ми об’єднаємося з громадськістю і внесемо унікальну пропозицію дозволити Національному цирку працювати з тваринами в умовах повного доступу відповідних державних інституцій, зоозахисників, всіх інстанцій. Наприкінці я хочу сказати — і я не знаю, чому це не доноситься, — тварини для людей, що працюють тут, стали членами родини». 

А що за кородоном? 

«Насправді, ми вже зробили цю роботу за вас, — каже Стерлінг. — У Європі більшість країн вже заборонили тварин у цирках, у багатьох штатах Америки — теж. Просто змініть закон». 

Однією з перших країн, що заборонила використовувати диких тварин у циркових виставах, стала Австрія — там закон ухвалили ще в 2005 році. У 2011-му австрійський суд остаточно визнав це рішення таким, що не суперечить конституції Австрії. У 2011 році про відмову від цирку з тваринами заявили Вельс і Шотландія. Станом на зараз у 32 європейських країнах заборонено використовувати диких, а в половині країн — будь-яких тварин у цирках. За даними організації «STOP CIRCUS SUFFERING», загалом у світі понад 50 країн запровадили повну або часткову заборону. В Америці така заборона діє в 34 штатах. 

Шлях до цього теж не був простим. Циркові дресирувальники, дресирувальниці, директори і директорки установ пручалися забороні. Їхні аргументи були майже такими самими, як зараз лунають в Україні: цирк із тваринами — це традиційне мистецтво, тварини не зможуть жити самостійно, бо народжені в неволі, купа артистів і артисток залишаться без роботи. Представники і представниці цирків тиснули на політиків, складали петиції, але врешті не змогли спинити зміни. Велику роль відіграв тиск суспільства, зокрема організації за права тварин PETA. Стерлінг пригадує, як активісти й активістки PETA виносили на загал жахливі факти про тварин у цирку. Браконьєри на замовлення цирків відловлювали диких тварин, наприклад, в Африці. У самих цирках тварин били, погано годували, тримали на ланцюгу. Через це дуже часто тварини тікали, щойно з’являлася така нагода. Тоді їх найчастіше вбивали. 

Ще один аргумент прибічників і прибічниць тварин у цирках — економічна вигода. Як каже директор Національного цирку України Владислав Корнієнко, виступами з дикими тваринами простіше вразити глядачів і глядачок, зокрема юних. Однак Стерлінг не погоджується з цим аргументом. Він наводить приклади таких відомих цирків, як Circus Smirkus, Cirque du Soleil, Flying Fruit Fly Circus, Circus Vargas, 7 Fingers Circus. Усі вони самостійно відмовилися використовувати тварин у виступах, однак залишилися успішними. Річний дохід Cirque du Soleil — 810 мільйонів доларів. Для порівняння: пересувний цирк Carson & Barnes у США, який використовує слонів і коней у виступах, за оцінками бізнес-видань заробляє лише близько 5 мільйонів доларів на рік. 

Насправді більша проблема — це що робити з тваринами, які живуть у цирках, після заборони. У Європі та США це питання вирішували так: тварин віддавали або в зоопарки, або в заповідники, або в спеціальні притулки. Але, звісно, були і проблеми. Притулків часто не вистачало, а деякі цирки продавали підопічних приватним особам, і що з тваринами було далі — невідомо. Ще одне з рішень, яке пропонують досі не розглянуті Радою законопроєкти, — запроваджувати заборону поступово. Тобто коли тварини в цирках помруть від природних причин, цирки не зможуть купувати нових. У 2019 році Міністерство культури України заявило, що припиняє купувати тварин для цирків. А в Національному цирку стверджують, що використовують лише тварин, куплених в зоопарках — і вони мають бути четвертим поколінням, народженим у неволі.

65-й сезон 

У вересні Національний цирк відкривав новий, 65-й сезон. Для цього команда цирку підготувала нову виставу — «Сяєво». Візуально людей прийшло більше, ніж на закриття сезону, але все одно декілька секторів повністю порожні. Першим номером традиційно йде виступ тигрів. Один із них, великий білий тигр, вже чекає в клітці біля манежу. Як завжди, арена огорожена сіткою, а з іншого боку стоїть брандспойт. Декілька батьків із дітьми підходять дуже близько до клітки, роздивляються і фотографують тигра. Врешті один із дресирувальників каже, що цього робити не можна, і люди йдуть, облишивши тигра. 

Юлія Козирєва в блискучому срібному костюмі починає свій номер. Цього разу він трохи важчий, ніж на закритті попереднього сезону. Тигри навіть скачуть крізь коло і проходять змійкою, хоч і роблять це дуже неохоче. Коли тварини виконують трюки, більшість залу аплодує. Помічаю, що багато хто знімає на телефон. Директор цирку має рацію: в декого номери з хижаками викликають захват, навіть якщо тварини просто виходять на арену. 

Але і загалом глядачі й глядачки цього разу більше відгукуються. Можливо, справа в тому, що номери краще підготовлені, а міми більше взаємодіють з публікою. Овації зривають не тільки тигри, а й акробати, що виконують трюки під куполом будівлі. Ще одним номером із тваринами був виступ, який мав іронічну назву «Свобода коней». Протягом 5 хвилин двоє коней і один чорний поні в накидках із кольоровими гірляндами, просто бігали по колу манежем. 

«Замість того, щоб інвестувати в нові формати, цирки думають, що треба більше використовувати тварин, — підсумовує Стерлінг. — Це дійсно простий шлях. Але цирки з тваринами — це вже несучасно і нецікаво. Коли люди бачать Cirque du Soleil, їм вже не потрібен тигр на арені. Заробляти можна навіть і більше без тварин. Гуманність теж може бути прибутковою».

«Дарсік», «Лордюнечка», «Чарлік», «Маргоша», «Спайчуня», «Барнюша», «Льолюнішка». Я вже дослідила тему поховань тварин-компаньйонів, але серед табличок з іменами на могилах емоції захоплюють вперше. Усі «пробач» і «дякуємо» в шаленій концентрації показують, наскільки сильним буває зв’язок між людьми та їхніми тваринами.

Кладовище ніхто не доглядає, тому надгробки ховаються у високій траві. З одного боку тягнеться колія, і люди прямують на станцію просто стежкою через цвинтар. З іншого — дорога, автобусна зупинка, буквально за якою стоять надгробки, розв’язка й заправка.

Це стихійний цвинтар домашніх тварин у Києві на Русанівці. Таких чимало в містах по цілій Україні. Усі вони несанкціоновані. Тому практично кожен цвинтар для тварин можуть ліквідувати будь-якої миті. 

Проте все ж у сучасному світі є багато можливостей вшанувати пам’ять про тварину в матеріальних речах — не похмурих і траурних, а часто ненав’язливих і світлих. Яких саме? Читайте далі. 

Чому немає офіційних кладовищ?

Рештки тварин виділяють токсини, як і будь-які мертві тіла. Ще небезпечнішими є тіла тварин, які померли від інфекційних хвороб. Зазвичай опікуни й опікунки копають неглибокі могили, тому до трупів легко можуть дістатися інші тварини, особливо собаки — запах розкладання їх часто дуже цікавить. Натрапити на трупи можуть і діти, особливо якщо могила десь у піску.

Навряд чи хтось, у кого померла тварина, досліджуватиме місце на залягання ґрунтових вод. А до них точно не мають дістатися речовини, що вивільняються під час розкладання тіла. Небезпечно ховати тварин і біля води. Проте кладовище на Русанівці, наприклад, зовсім недалеко від Русанівського каналу, інше кияни й киянки влаштували на березі Йорданського озера. 

Що в законах?

Тварин заборонено ховати «в невідведених для цього місцях». Про це йдеться у правилах утримання домашніх собак і котів у Києві. Оскільки спеціально відведених місць немає, то й ховати тварин не можна ніде. Також у документі згадують, що трупи тварин заборонено викидати у сміттєві контейнери. 

В інших містах є свої, місцеві правила утримання тварин, та часто вони застарілі й не пояснюють, що робити з тілом. Хіба що у львівських правилах чітко зазначили, що ховати домашніх тварин будь-де на території міста заборонено. 

Обговорюючи тему поховання домашніх тварин, звертаються ще й до наказу Державного комітету ветеринарної медицини. Цей документ описує, якими мають бути могильники та термічні ями для тварин. Яких саме тварин, не уточнюють. Однак за змістом йдеться про масові захоронення свійських: скажімо, правила постановляють робити насип навколо могильників, будувати через нього міст для вантажівок, після захоронення засипати в могилу знезаражувальні речовини. Навряд чи таке будівництво розгорнуть для поховання невеликих тварин-компаньйонів. Однак саме цей документ найчіткіше встановлює заборону ховати тварин у землю в населених пунктах: за наказом, відстань від могильника до житлових і громадських будівель чи інших місць, де перебувають люди, має бути не менше як кілометр.

Могильник і кладовище домашніх тварин — різні речі, тому вимагають різних підходів, говорить юристка UAnimals Анастасія Гевчук. Загальнодержавних вимог до цвинтаря тварин-компаньйонів в українському правовому полі просто немає. Щоб санкціоновані кладовища могли з’явитися, треба спочатку розробити до них вимоги. Місцеві адміністрації мають скоригувати застарілі правила утримання тварин і додати пункт про офіційні кладовища.

Невже жодного?

В Україні таки існує легальний цвинтар для домашніх тварин. Щоправда, один-єдиний на всю країну. Найбільш прогресивною в цій темі виявилася Харківщина. Тут з 2003 року існує цвинтар домашніх тварин. Розташований він поруч із селом Бабаї, що примикає до Харкова.

У 2017-му в Харкові також відкрили перший в Україні тваринний колумбарій. Це місце, де можна зберігати урну з прахом кремованої тварини. Заклад працює на базі комунального підприємства «Центр поводження з тваринами».

Тут люди можуть орендувати комірку для урни, а за бажанням — встановити меморіальну плиту. Загалом у колумбарії 1 560 комірок. У будівлі поруч — кімната для прощання з твариною.

Чи будуть в Україні ще пам’ятні місця для тварин?

«Незважаючи на те, що саме роблять із тілом (ховають або кремують), має бути місце, куди людина прийде вшанувати пам’ять тварини, — говорить психологиня Неля Тройчук, яка спеціалізується на втраті тварини. — Мати домашню тварину — значить розділяти з нею велику частину життя. Щоб психіці легше було пройти процес горювання, повинно бути місце вшанування пам’яті. Якщо в майбутньому можна буде створити легальні кладовища, це буде величезною опорою для людей».

Створити санкціоноване кладовище, збудувати колумбарій і крематорій для тварин планували у Києві та Львові. У Києві міська влада повідомляла про це у 2019-му, а Львівське комунальне підприємство «Лев» — на рік раніше.

Також у 2019 році школярка Катерина Целуйко пропонувала створити кладовище для тварин у Кропивницькому. Жителі, які дізналися про проєкт, навіть підписували звернення до міського голови з проханням облаштувати такий цвинтар.

Однак усі ці проєкти відійшли на задній план серед справ місцевих адміністрацій — жоден не втілили в життя.

Жителі продовжують створювати стихійні кладовища у Дніпрі, Миколаєві, Одесі й інших містах. Та досі єдиним легальним варіантом поводження з тілом тварини залишається кремація.

Кремація

Де кремують тварин?

«Мені телефонують — я записую, яка тварина, кличка і яка вага. Потім забираю тіло тварини, — розповідає Андрій, працівник одного з бюро ритуальних послуг для тварин у Києві. — Це переважно коти й собаки, черепахи, бували кози, ящірка, папуга, одного разу була й змія. Крематорій є лише людський, іншого немає. Зазвичай люди просять кремацію з видачею праху». 

Послуги кремації можуть надати ветеринарні клініки або ритуальне бюро для тварин. Таких в Україні дуже багато. Вони пропонують найрізноманітніші меморіальні послуги, і найбільший попит має саме кремація.

Деякі ритуальні бюро пропонують і поховати тварину в землю, однак попереджають клієнтів і клієнток, що кладовища нелегальні. Порушника чи порушницю теоретично можуть оштрафувати. «90 % людей звертаються по кремацію, 10 % просять поховання. Ми ховаємо тварин на кладовищі «Лісове» на Троєщині. Воно розташоване між озером і людським кладовищем. Там, мабуть, точно є мільйон поховань», — розповів Андрій. 

Спалюють тіла тварин у київському крематорії на Байковій. У Миколаєві крематорій для тварин працює на території «Центру захисту тварин». Львів’яни передають тіла тварин для спалювання підприємству «Укрветсанзавод» поблизу Жовкви. В Одесі власник чи власниця померлої тварини може звернутися на підприємство «Укрекопром». У Харкові крематорій працює на базі «Центру поводження з тваринами». Люди з інших населених пунктів користуються послугами цих закладів, доправляючи тіла туди.

У кожному бюро можна обрати спільну або індивідуальну кремацію. У спільній кілька тіл тварин спалюють водночас. Коли ж тіло спалюють окремо, опікуну чи опікунці можуть видати прах.

Куди подіти прах?

Ринок ритуальних послуг для тварин навдивовижу багатий. Вибрати урну для праху пропонують зазвичай у бюро ритуальних послуг — від чорних металевих контейнерів до білих керамічних мініурн із зображенням усміхнених котів чи собак.

У цій сфері з’явилися й незвичні українські стартапи. Наприклад, камені спогаду. У цьому разі з праху з додаванням інших матеріалів формують камінець пастельного кольору з вигравіюваним на ньому іменем тварини. Хтось створює вдома невеликий меморіал і тримає камінь там, а хтось навіть носить із собою в сумці.

Прах також кладуть у найрізноманітніші прикраси: кулони, браслети, намиста, каблучки й іноді навіть сережки. Закордонний ринок рясніє такими оздобами, та їх не проблема замовити й в Україні. Часто після замовлення клієнтам і клієнткам надсилають спеціальний набір, щоб можна було самотужки покласти прах у прикрасу — засипати в намистину крізь таку собі малесеньку лійку. В інших випадках прах треба надіслати майстрам чи майстриням — тоді в наборі буде спеціальна ложечка й торбинка для праху. Чоловічий варіант прикраси — браслет, зроблений із фрагмента нашийника померлого собаки.

За кордоном набирає обертів ще один тренд — додавати невелику кількість попелу в чорнила для татуювань і робити тату, що нагадує про дорогу вам тварину. Чи роблять таку послугу в нас? Я не знайшла таких пропозицій. Та якщо ви чули про тату з праху, яке роблять в Україні, дайте нам знати. 

Якщо обрали не зберігати

Звісно, прах не обов’язково зберігати. У чеському місті Брно, наприклад, біля крематорію для тварин є меморіальний садок спеціально для розвіювання праху. У нас такого місця немає. Однак, на відміну від поховання, розвіювати прах не заборонено.

Якщо не можете тримати прах тварини вдома, але все ж хочете мати матеріальний спогад про неї, посадіть дерево. Для цього можна замовити біорозкладну урну — вона повністю розкладеться в ґрунті, а на поверхні з’явиться рослина. Іноді такі урни вже містять насіння, а іноді насіння або саджанець можна вибрати й додати самостійно перед похованням. Таких урн в Україні поки не роблять, наскільки знаю, — замовити їх можна в Європі. Утім ви цілком вільні посадити дерево й без урни. Прах стане основою для нового життя.

Право на горювання

«Перша реакція на смерть тварини — це шок, — каже Неля Тройчук. — Тому всі іграшки, миски, нашийники будуть тригером і посилюватимуть горювання. Та не треба позбуватися всього цього нашвидкоруч — просто приберіть з очей». 

Речі, які залишилися після тварини, психологиня пропонує згодом скласти у так звану коробку спогадів. Вона вважає, що це допоможе зберегти світлі спогади про спільне життя з твариною. І коли ви зазиратимете в цю коробку, це навіть даватиме ресурс.

Люди мають чимало упереджень щодо втрати тварини, говорить Неля Тройчук. «Он люди гинуть, а ти за тварину переживаєш!» Горе людини, у якої померла тварина, часто вважають не вартим уваги, відтак колишні опікун чи опікунка ніби не мають права голосно говорити про свої почуття, вповні проживати горювання.

Такий вид горя називають безправним горем, розповідає Неля. Поняття запровадив американський професор геронтології Кеннет Дока. 

Однак це горе справжнє й може бути дуже глибоким. «Дехто пів року може плакати. Відплакується глибина любові», — каже психологиня. 

Щоб допомогти людям прожити процес горювання, цієї весни Неля Тройчук створила лінію підтримки в телеграмі @bezpravnegore_animals. Ще минулого літа вона почала вести перші групи, учасники й учасниці яких підтримували одне одного після втрати тварини. На лінії підтримки працює також психіатр, який надає волонтерські консультації. 

За словами Нелі, найкраще розуміють горе ті, хто пережив щось схоже. Тому вона створила ще й групу на фейсбуку — там одне одного підтримують люди, що пережили однаковий вид горя — втрату тварини.

«Всі люди, які втратили тварин, потребують, щоб їх вислухали. Краще виговоритися тим, хто нас почує. Якщо поруч у когось є таке горе, вислухайте — це вже допоможе. Я хочу, щоб більше людей були почутими».

Перевірка документів: що треба оформити для мандрівки 

Передусім для подорожей із твариною необхідний ветеринарно-санітарний паспорт. Його достатньо оформити один раз: він буде чинний впродовж усього життя тварини. Видати його можуть районні адміністрації та Державна служба України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів (Держпродспоживслужба). Для цього туди треба звернутися із заявою та ветеринарною карткою про клінічний огляд тварини. Картку можуть вам надати лише ліцензовані лікарі ветеринарної медицини, заповнивши інформацію про щеплення. 

Якщо ви плануєте подорож за кордон, обов’язково отримайте міжнародний ветеринарний сертифікат для тварини за додатком 12 до Правил заповнення, зберігання, списання ветеринарних документів та вимог до їх обліку. А ось тут знайдете форму європейського зразка.

Міжнародний ветеринарний сертифікат видає державний ветеринарний інспектор міжрегіонального головного управління Держпродспоживслужби. Однак цю послугу можна отримати онлайн у Дії. Адреси інспекторів у Києві розміщені на цій сторінці, а всі інші контакти Держпродспоживслужб у регіонах можна знайти тут. 

Для оформлення сертифікату знадобиться такий пакет документів: заява, ветеринарні документи та експертні висновки державних лабораторій ветеринарної медицини, а ще фото тварини 3,5 на 4,5 сантиметрів. Весь актуальний перелік документів і уточнення стосовно країн, які ви можете відвідати із сертифікатом, знайдете за цим посиланням. 

Оформлення і паспорта, і сертифікату платне. А паспорти старих зразків не підходять для виїзду за кордон. Зараз під час оформлення ветеринарного паспорту тварині встановлюють мікрочип, і номер чипу вносять у паспорт. Також туди записують особисті дані власника чи власниці англійською мовою.

За додаткову плату лікар чи лікарка вносить дані з ветеринарного паспорту в міжнародну онлайн-базу даних Animal ID. Або ж ви самі можете зробити це безкоштовно. 

Також перед виїздом з України власники й власниці тварин оформляють ветеринарне свідоцтво за формою № 1 і довідку про визначення в крові тваринного титру антитіл проти вірусу сказу. Форму видають державні лікар чи лікарка ветеринарної медицини щонайраніше за 3 дні до поїздки за кордон. А довідку треба отримати між 4-м і 12-м місяцем після щеплення від сказу.

В умовах війни тварину можна вивезти з України і без цього пакету документів. Зокрема, для перетину кордону з Польщею власник чи власниця просто заповнює декларацію (заявку) та повідомляє, де перебуватиме тварина. І, звісно, ваша тварина повинна бути в переносці або в наморднику та на повідці. 

Для перевезення свійських тварин міжнародними рейсами потрібний дещо інший пакет документів: крім міжнародного ветеринарного сертифікату, знадобиться дозвіл на ввезення або вивезення. Коров, свиней, коней і кіз, домашню птицю (курей, індичок, гусей) перевозять, узгоджуючи це з управліннями ветеринарної медицини держадміністрацій і Державним департаментом ветеринарної медицини. На державному кордоні вивезення контролюють регіональні служби державного ветеринарно-санітарного контролю.

На кожний вагон, контейнер або невелику кількість тварин власник чи власниця має пред’явити на відправній станції ветеринарний документ, відповідно до Порядку видачі ветеринарних документів.

Ветеринарні свідоцтва форми № 1 дійсні протягом трьох днів з дня їх отримання, а форм № 2 і 3 — протягом 5 днів. Якщо термін ветеринарного свідоцтва сплив, державний ветеринарно-санітарний контроль на свій розсуд вирішує, чи можна вашим свійським тваринам виїхати за кордон.

Злітаємо! Особливості перельотів із твариною

Для мандрівок із тваринами літаком дотримуйтесь вимог авіакомпанії, країн вильоту та прибуття. Майже всюди власники і власниці тварин мусять на додачу до квитка заплатити за перевезення свого улюбленця. Службові тварини, приміром, собаки-поводирі, можуть подорожувати безкоштовно. 

Деякі авіалінії перевозять виключно котів і собак — у салоні, щоб тварини менше хвилювались. За їхнє місце переважно потрібно сплатити завчасно, бо кількість тварин на борту обмежена. 

Авіакомпанії часом мають обмеження для певних порід хатніх тварин. Наприклад, собакам чи котам брахіцефалам (бостон-тер’єр, боксер бульдог; бірманська, гімалайська, персидська) відмовляють у перевезенні через їхні розміри або особливості догляду. 

Папуги, кролики та інші тварини до 32 кілограмів можуть потрапити лише в окремі зони цивільного літака. Наприклад, спеціальні відсіки у бізнес-класі або вантажні відсіки. Часто там потрібні контейнери для тварин, які відповідають стандартам Міжнародної асоціації повітряного транспорту (IATA). В інших випадках використовують вантажні літаки для перевезення тварин. 

У вкрай рідкісних випадках використовують спеціалізовані літаки для домашніх тварин. Наприклад, такий рейс здійснили торік у США, назвавши його собачим еквівалентом першого класу. У салоні були лише 10 собак і їхні люди. Чотирилапим пасажирам і пасажиркам дозволили перебувати на сидіннях і тинятись по салону.

До тварин, які подорожують у багажному відділенні, теж є свої вимоги. Наприклад, там ніколи не опиняться цуценята і кошенята, молодші за 56 днів, чи вагітні тварини. 

Якщо авіаційним транспортом летить дика чи свійська тварина, власники чи відправники мають розмістити її у транспортний контейнер із належним доступом повітря, водонепроникним дном, покритим адсорбуючим матеріалом, і дверима, які можна закрити на замок. У пасажирському салоні літака розмір цього контейнера може бути щонайбільше 30 х 50 х 40 сантиметрів.

Дізнатись вимоги вашої авіакомпанії зазвичай можна на її офіційному сайті. 

Місце у вагоні: як перевозити тварину потягом

Для подорожі Укрзалізницею з твариною візьміть документи з першого розділу цієї статті, а також квиток для тварини. Пасажири й пасажирки поїздів мають право перевозити хатніх тварин, декоративних і свійських птахів, які не створюють загрозу навколишнім. 

Службові собаки представників Сил оборони, а також собаки-поводирі незалежно від розмірів тварини можуть безоплатно їздити в усіх типах вагонів. Вони обов’язково мають бути у наморднику та на повідці.

Великих собак, від 45 сантиметрів у холці, і тих, що належать до Переліку небезпечних порід собак, теж перевозять з намордником і повідцем. Для них діють такі правила залежно від типу вагону і потягу:

•  у швидкісному потягу Інтерсіті+ власник чи власниця собаки має викупити всі місця, розміщені єдиним блоком. Собака повинна перебувати біля своєї людини (поряд з її місцем або ж під ним);

•  у купейному, спальному вагоні класу «Люкс» і вагонах міжнародного призначення (RIC) треба викупити всі місця в купе. Там не може одночасно подорожувати більше двох собак;
• у регіональних поїздах (приміські електропоїзди та електропоїзди City Express) можна перевозити собаку лише в крайніх тамбурах першого й останнього вагонів під наглядом опікуна чи опікунки;
• у плацкартному вагоні їх заборонено перевозити. 

Малі хатні тварини мають перебувати у сумках, рюкзаках, ящиках, кошиках чи інших переносках з водонепроникним дном. В одній такій переносці можуть перебувати не більше двох тварин. Розміщувати переноски потрібно на місцях для ручної поклажі, на руках у пасажира чи пасажирки або під місцями для сидіння.

Для здорової активності та сну тварини можуть перебувати в купе і без переноски, якщо їхні опікуни чи опікунки викупили всі місця в купе. Перш ніж випустити тварину в купе, треба подбати про підстилку чи лежанку.

Кур, індиків, гусей, качок та інших свійських птахів можна також перевозити в регіональних поїздах у спеціальних ємностях, які займають не більше одного місця ручної поклажі. Крупних свійських тварин залізницею перевозять в окремих товарних вагонах. Ці вагони повинні бути критими, мати великі вентиляційні отвори і спеціальне маркування. Тварин розміщують окремо завдяки перегородкам або прив’язуючи. 

Мандри на колесах: як їхати з твариною автобусом

Цьогоріч у липні Кабінет Міністрів України затвердив правила перевезення тварин у міжміському і міжнародному автобусному сполученні. Їх розробило Міністерство розвитку громад та територій України спільно з UAnimals. 

Хатні тварини, які важать менш ніж 10 кілограмів, (коти, собаки, гризуни, декоративні птахи) мають їздити у спеціальних контейнерах, клітках або сумках з адсорбуючим дном. Їх можна розмістити на руках, під сидінням або на окремому місці, якщо його попередньо викупили за тарифом дорослого пасажира чи пасажирки.

Собаки середнього й великого розміру (10–45 кілограмів) можуть їздити тільки в наморднику і на повідці. Їхня людина повинна викупити всі сусідні місця в одному ряду і розмістити тварину на спеціальній підстилці на підлозі. В салоні автобуса може бути лише один такий пес (два, якщо їх супроводжує одна й та сама людина); 

Собаки, які важать більш ніж 45 кілограмів, можуть їхати лише за особливими умовами перевізника на спеціально обладнаному транспорті.

Собаки-поводирі, які супроводжують людину з інвалідністю, можуть їхати безкоштовно, викуповувати місця поруч із ними не потрібно. Але ці собаки повинні бути в наморднику та на короткому повідці біля людини, яку супроводжують.

Обов’язково візьміть із собою ветеринарні документи на тварину.

Світлина заставки: © damedeeso via Canva.com

У вересні 2024 року блогерка Олена Мандзюк розповіла в інстаграмі, що випадково збила на дорозі кота. «Це сталося швидко, дорога в чотири смуги, кіт під колесами, дивлюсь у бокове дзеркало — …ніби побіг далі… — написала Олена. — Я розвертаю авто і повертаюсь на місце, де все сталось. Бачу, що кіт зміг пройти 20 метрів і лежить, важко дихає та не рухаються задні кінцівки». Блогерка одразу відвезла потерпілого до ветеринара, за декілька днів кіт уже почав ходити. Свою історію Олена підсумувала закликом до водіїв і водійок не залишати тварин на дорогах, якщо їх збила машина. Розповідаємо, що робити, якщо ви потрапили у схожу ситуацію та як допомогти тваринам, що постраждали в дорожньо-транспортній пригоді (ДТП). 

Скільки тварин збивають на дорогах?

Точна цифра невідома. Ми відправили запит до Міністерства внутрішніх справ України, але так і не отримали відповіді. Останні дані, що є у відкритих джерелах — за перші пів року 2020-го. Тоді зареєстрували 579 випадків ДТП із тваринами. Ця цифра теж не точна, адже часто водії та водійки не повідомляють в поліцію про такі випадки. 

Ще в 1995 році данські вчені з’ясували, що майже 80% опитаних водіїв і водійок хоча б раз бачили збиту тварину на дорозі. В Україні науковець Віктор Пархоменко зазначав, що з 2000 до 2020 року кількість збитих на дорогах тварин стабільно збільшувалася з кожним роком через стрімку автомобілізацію. 

Яких тварин частіше збивають — домашніх чи диких?

До 2022 року Віктор Пархоменко зазначав, що в населених пунктах гинуло більше свійських і домашніх тварин, натомість на автомагістралях — диких. Серед диких тварин на дорогах найчастіше гинули їжаки й лисиці. Однак повномасштабне вторгнення вплинуло на кількість і місця перебування як диких, так і домашніх тварин. «Покинутих домашніх тварин стало значно більше, вони часто опиняються на трасах у пошуках їжі або людей. Пошкоджена інфраструктура унеможливлює безпечні умови руху. Ареали проживання диких тварин через війну зміщуються ближче до доріг і населених пунктів», — пояснює юристка UAnimals Аліна Сорока. 

Які причини аварій із тваринами?

Їх багато і вони комплексні: 

• відсутність огорож, дорожніх знаків, тунелів або переходів для тварин; 
• недостатня освітленість доріг; 
• поведінка водіїв і водійок — перевищення швидкості, неуважність; 
• поведінка тварин — особливо диких у період міграцій або розмноження. Наприклад, у сильну спеку деякі тварини, зокрема безхребетні, можуть прилипнути до розплавленого асфальту. А восени часто збивають птахів, які мігрують;
• відсутність системи контролю над безпритульними тваринами. Аліна Сорока пояснює, що така система має включати комплекс превентивних і реактивних заходів, які б зменшили кількість безпритульних тварин. Це стерилізація з обов’язковим обліком і маркуванням тварин (чипування або бірки), муніципальні притулки, реєстр безпритульних тварин у місті або громаді. 

Чи існує безпечна для тварин швидкість їзди на авто?

За словами Аліни Сороки, це дуже умовна межа, але якщо авто їде зі швидкістю до 30–40 кілометрів на годину, після зіткнення з ним тварина має шанс вижити (особливо якщо вона дрібна). А от від авто на швидкості 50 кілометрів на годину й більше є високий ризик смертельних травм. Тому автомагістралі, де дозволена швидкість до 130 кілометрів на годину, більш небезпечні для тварин, ніж міські дороги. Також дуже впливає тип авто і розмір тварини. 

Так сталося, що я збив чи збила тварину. Що робити?

Найперше правило — не залишайте тварину лежати на дорозі! Зупиніться, переконайтеся у власній безпеці, а після цього огляньте тварину. Якщо тварина жива, допоможіть їй, наприклад, відвезіть до ветклініки. Не беріть тварину на руки, а краще обережно перекладіть її на пальто чи куртку — так не погіршите стан, якщо у тварини щось зламане. І обов’язково повідомте про факт аварії в поліцію, зокрема якщо тварина загинула. 

А якщо я бачу, що хтось збив тварину, я можу їй якось допомогти?

Можна спробувати. Ви можете зупинити водія або водійку (якщо це безпечно), відвезти тварину в клініку чи викликати ветеринара або ветеринарку на місце події. Також бажано зафільмувати те що сталося, записати номер авто, час і місце, викликати поліцію.

За збиття тварини є кримінальна відповідальність?

В українському законодавстві немає кримінальної відповідальності саме за ДТП із твариною. Однак наїзд на тварину зазвичай спричиняє тілесні ушкодження, каліцтво чи навіть загибель. І за це вже передбачена кримінальна відповідальність за статтею 299 Кримінального кодексу України (жорстоке поводження з тваринами), пояснює Аліна Сорока. Щоправда, кримінальна відповідальність можлива лише за наявності корисливих чи хуліганських мотивів. Тобто дуже важливо довести, що тварину або умисно збили, або залишили її без допомоги. 

Чи різниться відповідальність за збиття дикої, домашньої та безпритульної тварини? 

Ні. Закон однаково захищає як свійських і домашніх тварин, так і безпритульних чи диких. За жорстоке поводження з ними людину можуть покарати Обмеження волі від одного року застосовують за насильницькі дії стосовно тварини або заклики до таких дій. Позбавлення волі до 8 років застосовують за ті самі дії, але зроблені з особливою жорстокістю або в групі людей.обмеженням волі від 1 до 3 років або позбавленням волі від 2 до 8 років.

Якщо ви можете підтвердити право власності на тварину, яку хтось збив, варто це зробити. Лише в такому разі вас визнають потерпілим чи потерпілою у кримінальному провадженні, а відтак ви зможете претендувати на відшкодування завданої вам матеріальної та моральної шкоди.

Чи можна домогтися покарання для людини, яка збила тварину? 

Можна. Для цього потрібні: 

• докази умисності або грубої необережності;
• фіксація події поліцією;
• медичні / ветеринарні висновки;
• свідки аварії. 

«Випадки [коли людину покарали за те, що вона збила тварину] є, але вони поодинокі та переважно стосуються домашніх тварин, у яких є власник чи власниця, — каже Аліна Сорока. — А от якщо тварина безпритульна, до покарання майже ніколи не доходить». 

Що треба, щоб зменшити кількість таких ДТП?

Цей підхід також має бути комплексним. 

1. Власна відповідальність. Це найперше і найпростіше, що можна контролювати. Тобто не перевищувати швидкісний режим, особливо в населених пунктах і біля лісів. У місті не відпускати тварину на самовигул або без повідця. Також варто використовувати нашийники зі світловідбивними елементами для домашніх тварин. Це особливо актуально в умовах блекауту, коли водії часто можуть просто не побачити тварину на дорозі. 
2. Стан доріг. Треба встановлювати дорожні знаки «Обережно, тварини», облаштовувати підземні або надземні переходи для диких тварин. Будь-який громадянин може звернутися до місцевої влади з подібним проханням. 
3. Законодавство. В першу чергу, каже Аліна Сорока, треба створити єдиний реєстр ДТП з тваринами — це допоможе виявити небезпечні ділянки доріг. Друге — встановити чітку відповідальність за залишення тварини без допомоги. «Хоча відповідальність за жорстоке поводження з тваринами існує, її складно застосовувати без явного наміру або серйозних наслідків», — пояснює юристка. Третє — робити місцеві програми для безпеки диких і безпритульних тварин. Наприклад, встановлювати екодуки для тварин, навчати поліцію реагувати на ДТП із тваринами, проводити інформаційні кампанії для водіїв і водійок про те, що робити у разі наїзду на тварину. Це, каже Аліна Сорока, допоможе створити безпечне середовище не тільки тварин, але і для людей.

Світлина: © Niklas Emmoth via Canva.com 

Пса Еріка згубили під час російської атаки на Кропивницький, Річарда — на Київ, а кота Лакі — на Харків. Такі історії є в різних містах України. Тварини лякаються й тікають або лишаються заблокованими у напівзруйнованих будівлях. 

Про те, як мінімізувати ризики втратити кота чи собаку під час обстрілу, UAnimals поговорили з Ольгою Бібіковою, керівницею загону кінологічної пошуково-рятувальної команди SARcan. Ольга розповіла, як убезпечити тварину заздалегідь, що робити під час обстрілу та як діяти, якщо кіт чи собака все ж загубились. 

Як завчасно попіклуватись про безпеку тварини?

Якщо у вас собака, обов’язково замовте тварині адресник, де буде написане її ім’я та ваш номер телефону. Він допоможе, якщо тварина загубиться чи втече за будь-яких обставин — під час обстрілу чи ні. Адресник краще одягти не на основний ошийник собаки, а на окремий шнурок. Тоді навіть якщо пес злякається гучних звуків, звільнить голову з ошийника та втече, адресник залишиться на ньому. 

«Для котів адресники небезпечні, — говорить керівниця загону кінологічної пошуково-рятувальної команди SARcan Ольга Бібікова. — Вони зачіпляються адресниками за паркан або гілку дерева, і це може мати фатальні наслідки». 

Ще один спосіб заздалегідь подбати про безпеку собаки під час обстрілу — купити трекер, який відстежує, де знаходиться пес, і передає дані на ваш телефон. Трекери бувають різних видів, коштують від однієї до кількох тисяч гривень. Якщо і ви, і собака знаходитесь там, де є зв’язок, ви зможете в реальному часі бачити місцезнаходження тварини. Якщо зв’язку немає, періодично вам будуть надходити повідомлення з геолокацією. 

Важливо користуватись надійною амуніцією для собак — повідцями, що не рвуться, шлейками та нашийниками, з яких пес не може просто звільнитися, карабінами, що витримують вагу собаки. «Коли ви купуєте амуніцію, в першу чергу звертайте увагу на її надійність, а вже потім думайте про красу, — каже Ольга Бібікова. — Або купуйте амуніцію брендів, що спеціалізуються саме на ній, або принаймні ставте виробнику питання, яку вагу тварини витримає конкретний карабін і повідець. Якщо виробник не знає відповіді, купувати не варто». 

Ще один спосіб, який допоможе знайти й кота, й собаку, якщо вони загубляться чи втечуть, — завчасно чипувати тварину. Мікрочип можна вживити майже у будь-якій ветеринарній клініці, а потім внести його дані в Єдиний державний реєстр домашніх тварин. Людина, яка знайде тварину, зможе звернутися у ветклініку — там просканують чип і дізнаються ім’я та контактні дані власника чи власниці. 

Що робити, якщо лунає тривога, а піти разом із твариною в укриття можливості немає?

Маленьких собак і котів можна заздалегідь привчити до переносок, під час повітряної тривоги саджати їх туди та ставити переноски поруч із собою в коридорі або іншому місці. Велику собаку варто взяти на повідець та бути поруч із нею. 

Якщо обстріл застав вас із собакою на вулиці, швидше прямуйте разом хоча б в умовне укриття — підземний перехід чи під’їзд. Якщо пес боїться вибухів, візьміть його на короткий повідець і міцно тримайте, адже від страху він може різко побігти. 

А якщо все ж стався приліт?

Відповісти на це питання однозначно неможливо — все залежить від конкретної ситуації. Якщо ваша частина будинку лишилась більш-менш неушкодженою і ви бачите, що сходи між поверхами цілі, треба забирати всіх тварин і виходити на вулицю. 

«Якщо ж так вийшло, що в момент вибуху тварин не було поруч із вами, а тепер ви бачите задимлення і є вірогідність обвалу будинку, але своїх тварин ви не бачите і вони не реагують, коли ви їх гукаєте, також виходьте на вулицю, поки така можливість є, — говорить Ольга Бібікова. — Інакше ви можете загинути разом із тваринами». 

Вже на вулиці підійдіть до рятувальників і скажіть, у якій квартирі в будинку може бути тварина. На місці працюватиме координаційний центр — треба звернутися туди. Шукати самотужки вас не пустять — працюватиме поліція, буде очеплення. «Пустити вас шукати тварину можуть лише тоді, коли вже не буде загрози життю, тобто пожежі та вірогідності обвалу будинку, — розповідає Ольга. — Тоді ви або підете на пошуки свого кота чи собаки разом із рятувальниками, або вони підуть самі». 

Як діяти, якщо після обстрілу та влучання тварина все ж загубилась?

За словами Ольги Бібікової, шанси знайти тварину живою є досить довго. «Бувало, що проходило більше ніж тиждень, а з котами — навіть близько двох тижнів, і зрештою їх знаходили у сховку худих, але живих», — розповідає Ольга. 

У випадку, якщо в будинок було влучання, але ваша квартира вціліла або частково вціліла, а кіт зник, Ольга радить періодично приносити туди корм і воду. «Навіть якщо кіт десь ховається, боїться гучних звуків техніки та людей, з часом він почне обережно виходити та зможе поїсти й попити. А ви побачите, що їжі та води стає менше, значить він живий та знаходиться тут», — пояснює Ольга. 

Вона радить дати оголошення про пошук тварини в соцмережах — зробити дописи на своїх сторінках і попросити про репости друзів, написати в місцеві телеграм-чати і фейсбук-групи. Можна також розвісити оголошення на вулицях: якщо загубився кіт, то в межах району, якщо собака — то й далі, адже з переляку пси можуть забігти далеко. В оголошенні треба обов’язково написати, за яких обставин загубилась тварина. 

«За досвідом, я бачу, що сильно допомагає ще додати суму винагороди за допомогу в пошуках, — каже Ольга. — Люди, у яких є тварини і які мають до них емпатію, у будь-якому разі захочуть допомогти. А для інших винагорода має значення. Правда, треба бути готовими до шквалу хибних дзвінків і повідомлень. Можуть телефонувати шахраї або просто люди, які нібито бачили схожу тварину та хочуть отримати винагороду». 

Ще один спосіб пошуку тварини — звернутися до місцевих зооволонтерів і притулків. Можливо, вони вже прихистили вашого кота чи собаку та якраз шукають вас. 

Світлина заставки: Ольга Бібікова із собакою працює на завалах. Фото надала героїня

Спільне дослідження UAnimals i Fama показує: понад 97 % власників і власниць домашніх тварин розуміють, що мають належним чином доглядати підопічних котів і собак. А отже, їм треба організовувати регулярні візити у ветклініку, вчасно вакцинувати, купувати якісний корм чи необхідні засоби для догляду. Однак чи всі гаджети і процедури насправді потрібні й безпечні для тварин? 

Сучасна індустрія пропонує багато різноманітних виробів і послуг для тварин. Щоправда, деякі з них привабливі передусім для опікунів і опікунок тварин, а не потрібні самим котам і собакам. Щось виявляється просто зайвою покупкою, а деякі речі можуть стати причиною негараздів у тварин і їхніх людей.

Ми попросили розповісти про користь і шкоду окремих продуктів і процедур Олену Кузнецову, завідувачку відділення інтенсивної терапії ветеринарної клініки «Хелс».

Автоматичні годівниці чи звичайні мисочки — що ліпше?

Наразі набувають поширення автоматичні годівниці для котів і собак. Деякі з них мають програму дозування і таймінгу — це допомагає налагодити необхідний режим годування для тварин із потребами в особливій дієті, приміром, у разі захворювань чи схильності до переїдання, каже Олена Кузнецова.

Натомість автоматичні годівниці, що мають вертикальний контейнер і наповнюють миску під силою ваги корму, надають тварині необмежений доступ до їжі. Вони підходять радше для годування вуличних тварин.

«Звичайні мисочки для корму нічим не гірші, — каже ветеринарка. — До того ж із ними досить легко відстежувати кількість з’їденого, а отже апетит і стан тварини».

Чим коригують поведінку тварин

Часто власники і власниці купують строгі металеві нашийники або спеціальні електронашийники для дресування собак великих порід. Існує думка, що це дисциплінує тварину, яка автоматично, майже без зусиль з боку людини стає слухняною та безпечною. Але це гаджети, купівля яких — майже як поради фізично карати дітей різками за погане навчання. Вони застарілі та негуманні.

«Вжиток цих засобів потребує спеціальних знань і навичок для використання у виняткових випадках! — наголошує Олена. — Неправильне користування ними не тільки не розв’язує проблем, а додає нових. На щастя, фахівці дедалі частіше рекомендують для дресування модернізовані методи корекції, які ґрунтуються на вивченні психології поведінки тварин».

Нашийники «Антилай» також є засобом, що загрожує здоров’ю тварин і аж ніяк не допомагає піклуватися про їхні справжні потреби. Дія цього гаджету заснована на ударах собаки електричним струмом під час гавкоту — так тварину відучають виконувати природну функцію. Замість пошуку та усунення причин надмірного або тривожного лаю опікунам і опікункам пропонують лякати собаку, поглиблюючи страх і недовіру.

«Якщо чесно, це нагадує методи старої психіатричної практики, — каже Олена Кузнецова. — Тому я точно не рекомендую використання таких приладів».

У статті про подолання зооагресії кінологині та фахівчиня з поведінки собак теж висловилися проти бездумного використання спеціальної амуніції. На їхню думку, це підпадає під визначення жорстокого поводження з тваринами, а за таке закон передбачає покарання.

Тваринам у стресі можуть допомогти заспокоїтись не гаджети для жорсткого дресування, а препарати з феромонами. Вони містять запахи, що близькі до природних, викликають відчуття спокою і комфорту.

«Заспокійливі з феромонами створюють ефект безпечного місця, такий собі хімічний спогад дитинства, коли мама поруч і цуценя або кошеня відчуває затишок», — каже Олена. Тому їх застосовують під час адаптації на новому місці, особливо для тварин із притулку або дуже маленьких за віком.

Однак феромони корисні, тільки якщо це сертифікована продукція, яку застосовують після консультації з лікарем. «Також дізнайтеся у вашого ветеринарного лікаря, як розрізняти прояви стресу в улюбленця і як їх усувати», — радить ветеринарка.

Як вибрати безпечні іграшки для котів і собак

Стосовно іграшок ветеринарка Олена Кузнецова має загальну рекомендацію: звертайте увагу на матеріал. Пластик має бути не таким, що на виробах з нього внаслідок гризіння з’являються гострі краї. Якщо тканина, то міцна — така, що її нелегко пошматувати. А ще в іграшки не повинно бути деталей, які легко відгризти і проковтнути.

Котам також не можна купувати як забавку лазерну чи світлодіодну указку. Олена пояснює, що на те є декілька причин: «По-перше, іграшка повинна задовольняти природну поведінку під час “полювання” — це не тільки бажання наздогнати, але й контакт з об’єктом: носіння в зубах, погризування. Звісно, світлова пляма цього не забезпечить. По-друге, треба враховувати шкідливість такої іграшки для зору кішки. Пучок світла від указки і навіть його відблиск від скляних, дзеркальних, полірованих поверхонь може засліпити тварину. І врешті, той, хто водить указкою, може навмисно або ненавмисно направляти промінь на небезпечні для тварини предмети і місця — захоплений грою кіт не помітить перешкоди і може травмуватися».

Що робити з кігтями і зубами у тварин

Періодичне підстригання кігтів — майже завжди необхідна процедура. Коти, до прикладу, можуть зачепитись кігтем, як гачком, за тканинні речі й сильно травмуватись, намагаючись висмикнути лапу. А собаки на прогулянках, коли копають землю, можуть зламати кігті, якщо вони занадто довгі.

«І собаки, і коти з надмірно відрослими кігтями починають неправильно спиратись на кінцівки, що призводить до запалення суглобів і м’язів, — каже ветеринарка. — Також є суто медичні рекомендації для котів, що схильні до патологічного росту кігтів. Яскравий приклад — шотландська порода. Але обов’язково поцікавтесь у ветеринарного лікаря, чи є потреба в обрізанні кігтів саме у вашої тварини та як це робити правильно, щоб не завдати шкоди».

Також є річ, яку варто купити опікунам і опікункам котів, — дряпалка. Її можна пропонувати, сподіваючись відвернути увагу від диванів чи шпалер. «Кігтедряпалки підтримують природну поведінку котів, — каже Олена. — Але варто знати, що тварини насправді це роблять зовсім не для точіння кігтів, а для маркування своєї території, в площині якої може опинитися й диван».

У більшості домашніх тварин є схильність до захворювання зубів. На це багато в чому вплинула людина. Так, виведення деяких порід собак змінило будову зубної системи. Також на стан зубів впливає їжа: зараз це вже не природна здобич, а корми і людські страви. Тому чистити зуби котам і собакам — корисна опція, якою не варто нехтувати, щоб не звертатися потім до ветеринара-стоматолога по більш серйозну допомогу.

Які процедури небезпечні для тварин 

У проведенні процедур, як і в купівлі гаджетів, важливо орієнтуватися на добробут тварин і природність методів, а в деяких випадках можна ще й керуватися законами.

З 1 серпня 2014 року в Україні набула чинності Європейська конвенція про захист домашніх тварин, яка забороняє суто косметичні процедури, позбавлені лікувальної мети: купірування вух і хвоста, операції на голосових зв’язках для позбавлення голосу, видалення кігтів і зубів. Однак ці процедури досі розповсюджені, адже в українському законодавстві немає прямої заборони та покарання за їх проведення. Законопроєкт, який це передбачає, розробили експерти й експертки зі Всеукраїнської спілки громадських організацій «Асоціація зоозахисних організацій України», міжфракційного об’єднання «Гуманна країна» і гуманістичного руху UAnimals. Його вже розглянув Профільний Комітет Верховної Ради з питань екологічної політики та природокористування і рекомендував ухвалити за основу — тепер потрібне винесення на голосування і підтримка більшості у Верховній Раді.

Але вже зараз важливо, аби опікуни й опікунки тварин усвідомлювали шкоду і неактуальність таких процедур. Наприклад, купірування вух і хвостів — операції, які втратили практичний сенс, але продовжують загрожувати здоров’ю та життю тварин.

«У давнину обрізання вух і хвостів у деяких порід було потрібно, щоб собаки не травмували ці частини тіла під час полювання чи захисту. Але згодом утилітарні функції порід змінились (іноді до суто декоративних), тож обрізання вух і хвостів втратило сенс, — пояснює Олена Кузнецова. — Варто пам’ятати, що це досить специфічні операції, які мають болісний післяопераційний період загоєння, а деякі ускладнення можуть призвести до хронічних захворювань. Але інколи за медичними показниками такі операції рекомендують самі ветеринари. Наприклад, через травми або патології, що були вроджені чи набуті».

Також не рекомендують вкорочувати шерсть котам чи взагалі голити їх. Влітку це не допоможе охолодити тварину, а навпаки, може призвести до перегріву.

Шерсть у тварин є частиною шкіри — найбільшого органа, який захищає їхній організм від негативних впливів зовнішнього середовища. Для регулювання щільності шерстяного покриву у тварин є природний процес — линяння.

«[Після стрижки] шерсть може відростати повільно і не в повному обсязі, тварина не зможе вчасно підготуватися до збереження тепла в холодну пору року, — пояснює ветеринарка. — І навіть якщо казати про практичну зручність для власників, стрижка не зменшить кількості шерсті вдома, бо кількість волосся залишиться — воно просто буде “сипатись” вкороченим».

Тож піклуйтеся про своїх улюбленців із любов’ю і повагою. Не ставте власний комфорт вище за здоров’я тварини, консультуйтеся з фаховими ветеринарами і ветеринарками, вибирайте безпечні й корисні способи турботи!

Світлина заставки: фото з подарунком для тварин притулку «Друг» від волонтерської спільноти UAnimals в рамках акції «Таємний Санта»

З авто виходить жінка в уніформі кінологині. «Ви рано», — каже вона. Обличчя в неї м’яке, але тримається впевнено, навіть строго. Це Пілла Осборн, спеціалістка з поведінки собак, головна адміністраторка притулку для тварин в естонському місті Тарту. 

На паркувальному майданчику не чути гавкоту: одразу й не скажеш, що за парканом — вольєри для собак. Вхід до притулку перекривають чистісінькі скляні двері. Щоб потрапити всередину, перш за все треба набрати номер адміністратора. Зазвичай до людей виходить Пілла й веде углиб притулку. 

І не думайте, що кожен і кожна так просто зможе вийти звідси з твариною, яку вподобали. Спершу треба пройти тест Пілли Осборн. 

Вона розповіла UAnimals media, як влаштоване життя притулків у Естонії, чи користуються вони благодійними внесками. А ще — як кіт Тіку жив у окремій кімнаті, чому з дружніми котами не завжди виходять гарні фото та що ж потрібно зробити, щоб узяти тварину з естонського притулку додому.   

Безпритульні в Естонії: три ловці на пів країни

— Чи є в Естонії проблема з безпритульними тваринами? 

— У більшості собак в Естонії є опікуни й опікунки. Майже всі собаки, які живуть у притулку, потрапили сюди від власників чи власниць, які з якоїсь причини від них відмовилися. А от із котами проблема є. Ми стерилізуємо тварин і всіляко пропагуємо стерилізацію. Однак поки що полями, селами вештаються безхатні коти. Вони приводять дуже багато потомства — і ці тварини зрештою потрапляють до нас. 

— Хто віддає вам безпритульних котів?  

— Нам телефонують люди й кажуть, що бачили безпритульних. Ці тварини не дуже товариські. Якщо коти здичавіли й живуть без людей вже кілька поколінь, їх будь-хто не впіймає. Це робота ловця чи ловчині. 

Ми використовуємо спеціальні пастки. Пневматичною рушницею (шприцометом) ми вже не користувалися 7 років. Вона потрібна тільки для того, щоб ловити собак — з котами її не можна застосувати. До того ж треба, щоб поруч був ветеринар чи ветеринарка. Коли ми хочемо знерухомити собаку, треба вгадати, скільки він важить. Адже треба знати, скільки ліків заправити у шприц. Тварина в цей час далеко — хто ж знає, скільки вона важить! Можна вгадати приблизно, але ж не точно. Це питання життя і смерті. Можна заправити забагато седаційних ліків, влучити не туди… Через всі ці причини ми не користуємося рушницею. Хоча одна в нас таки є. 

— Що відбувається після дзвінка?  

— Спочатку ми розпитуємо в людини, яка подзвонила, всі деталі: де й коли вона бачила тварину, як часто бачить її, якщо це відбувається регулярно, якими шляхами тварина ходить. Це для того, щоб ми могли встановити пастки в потрібний час і в потрібному місці. 

— Тобто ловці й ловчині виїжджають у довгі маршрути, щоб покрити кілька місць? 

— Так і є. Ми формуємо для цього графік: на виклики, які прийшли раніше, ми відповідаємо швидше. Наші ловці працюють щодня, і не тільки в Тарту. Кожен повіт має вирішувати проблему з безпритульними тваринами. Тож місцева влада наймає якийсь із притулків, щоб їм у цьому допомагали. Наш притулок знаний у повіті Тартумаа, а наших ловців найняли в половині повітів Естонії. Ловців у нас троє.  

— Лише троє ловців на половину Естонії? 

— Саме так! Доводиться багато планувати. І навіть якщо ловці працюють десь далеко, ми мусимо перш за все відповідати на запити з Тарту. Ловець повинен приїхати на виклик протягом години, тому що такий у нас контракт із містом. 

Притулки в Естонії: як це працює? 

— Що відбувається з котом після того, як він потрапляє до вашого притулку? 

По-перше, нам треба з’ясувати, чи є у тварини мікрочип. Якщо так, ми негайно телефонуємо власникові чи власниці — ті приїжджають і забирають тварину. В Естонії заборонено, щоб тварини ходили вулицями самотою. Якщо виявиться, що опікуни просто відпустили її, ми мусимо з ними поговорити, щоб більше цього не робили. Це найпростіша ситуація. 

Якщо чипа немає, ми фотографуємо тварину і викладаємо фото на нашому сайті. 14 днів чекаємо, чи не з’явиться попередній власник або власниця. Ми мусимо так робити за законом. 

Весь цей час коти живуть у клітках. Котові важливо відчувати, що жоден інший кіт не зайде на його територію. Тому його територія обмежена цією кліткою.

За 14 днів рівень кортизолу в крові тварини падає. Коти звикають до клітки, до всього, що їх оточує, тож менше проявляють захисної агресії. 

У нас є різні кімнати для котів. Спочатку кіт живе в карантинній кімнаті. Якщо він не чипований, ветеринар чи ветеринарка приходить і чипує його, вакцинує, обробляє від паразитів. А за 14 днів, коли кіт уже щасливий і більш товариський, він їде на стерилізацію до клініки. 

Там тварині роблять ще й аналіз крові. Треба з’ясувати, чи кіт не є носієм вірусу імунодефіциту котів (FIV). 

Якщо кіт — носій, це випадок для евтаназії. Багато безпритульних котів Естонії заражені цим вірусом. Він передається з укусом від тварини-носія в котячих бійках. Зазвичай після такого укусу кіт може прожити 6-7 років. Проте потім органи відмовляють один за одним, і кіт може заразити цим вірусом інших котів. У нас немає ліків від нього. Також після аналізу ми не можемо сказати, як довго цей вірус вже є в кота. Вважаємо, що гуманніше зробити евтаназію. 

Якщо кіт не заражений FIV, ми забираємо його з клініки. Далі він живе у притулку, чекаючи, поки хтось забере його додому. 

Собаки, якщо мали власника чи власницю, вже не потребують всіх ветеринарних процедур. Єдине — ми так само маємо зачекати 14 днів, а потім пес живе у вольєрі до можливої адопції. Із собаками гуляють волонтери й волонтерки. Щомісяця ми проводимо для цих людей тренінги. 

— Скільки тварин у вашому притулку зараз? 

— У нас 33 собаки, а котів… рівно 100! Отже, 133 тварини. 

— Цей притулок вважають великим чи малим в Естонії? 

— Я не знаю, скільки тварин зазвичай в інших притулках. Є такі притулки, де навіть всередину не зайдеш, тому важко про щось дізнатися. Ми прагнемо бути відкритими. 

— Хто є власником притулку? 

— Місто Тарту. Ми муніципальний заклад. 

— А в Естонії є приватні притулки? 

— Так. То тут, то там з’являються такі. Люди часом намагаються робити те саме, що й ми, у своїх вітальнях. Насправді закон не ставить чітких вимог до притулків. Тому фактично кожен і кожна може почати рятувати тварин і сподіватися на благодійну підтримку. Але невідомо, яка доля тварин, що до нього потраплять. 

— Це місце було збудоване як притулок чи переобладнане?

— Було збудоване як притулок. Ми тут з 2006 року. Перед тим у нас було приміщення, яке колись будували для інших потреб: там був офіс чотири на чотири метри. Оцей будинок, у якому ми розмовляємо, звели рік тому за гроші міста.  

— Чи працює тут лікар або медсестра? 

— У нас є контракти з двома ветеринарними лікарями. Лікар приходить, коли може, раз на день, а роль медсестри виконує піклувальниця з притулку. 

— Ви отримуєте благодійні внески? 

— Так, бо ми їх сравді потребуємо. Місто не платить за стерилізацію. Також донати потрібні, щоб оплатити ветеринарні послуги. Заробітну платню мені забезпечує держава. Місто фінансує потреби тварин на перші 14 днів перебування. А далі ми вже маємо фінансувати все самі. Ось тоді починаємо використовувати внески. 

— Хто ваші благодійники і благодійниці?

— Це звичайні люди, які бачать нашу роботу й пристрасть, з якою ми її робимо.

— Тобто ви проводите якісь кампанії для збирання внесків?  

— Ні. Ми не в захваті від такого. Всі інші постійно збирають гроші, особливо ці незалежні маленькі притулки. Вони експлуатують хворих тварин. Наприклад, це може бути тварина, якій потрібна трансплантація серця. Це мало б зачепити людей за живе. Проте мені видається, що люди втомилися постійно чути «допоможіть». Тому ми взагалі такого не робимо. Ми намагаємося забезпечити тваринам найкраще життя, а спільноті надати найкращі послуги. Ми запрошуємо фахівців, які хочуть навчатися. Тому люди просто це бачать і роблять внески з власної волі. А ми думаємо, як зробити кожен наступний день кращим, ніж був учора. 

Знаю, що час тут — на вагу золота, тож рухаюся швидко. В якусь мить, щоб сфотографувати собаку, я відбігаю з камерою трохи далі. 

— Ніколи, ніколи не можна бігати у притулку! — суворо зупиняє мене Пілла.

Ніяковію. В Україні такого ніколи не чула. Тим часом ми йдемо до будинку котів. Тут дві кімнати — з більшими й меншими клітками. У тій, що з меншими, живуть коти після операції. Інші мають просторіше двоповерхове житло. Пілла пояснює:

— Кожна клітка розділена на два поверхи. Вгорі — простір для життя й відпочинку, а внизу — кухня й в іншому куті туалет. Хоч приміщення невелике, кіт почувається в безпеці, адже жоден інший не зайде на його територію. В один момент чистять одну клітку, кіт у цей час гуляє. Зазвичай всі вони стрибають на підвіконня й дивляться, що там роблять надворі собаки. 

На кожній клітці — картка з іменем та різними позначками. «Дієта» — написано на одній.  

— На кожній картці є номер. Це ніби порядковий номер тварини — позначає, коли вона потрапила до притулку. Також тут ми часто пишемо «заброньовано» — це якщо хтось вже вирішив взяти тварину додому. 

Намагаюся сфотографувати мешканців притулку в Тарту, але коти відвертаються.

— Камера для кота — ніби велетенське око, яке на нього витріщається, — розповідає Пілла. — Тому для них це створює певний дискомфорт. Якщо кіт досить дружній, не агресивний, сором’язливий, він буде відвертатися. А більш агресивний буде з викликом дивитися просто в це «око». З агресивнішими котами виходять кращі знімки. 

Поруч із кімнатою з клітками є ще й окрема — зі справжньою лазанкою для кота й фото тигрів на стінах. Тут живуть один або двоє котів, які були в притулку найдовше. Щойно звідси виселився попередній мешканець, тож тепер в’їжджає наступний — той, що на дієті.

Кошенята мають окремий будиночок. На вході — санітайзер і для ніг, і для рук. Проте кошенят не торкаються, щоб ті не підчепили хвороб. На стіні — дошка з іменами кошенят і пришпиленими прапорцями: кошеня з блакитним прапорцем саме захворіло, а з жовтим потребує ліків.  

— Собаки — моя професія, — каже Пілла, — але я ентузіастка в психології котів також. Вони мені дуже цікаві, і я навіть беру роботу додому. У нас тут багато кошенят, вони дикі, тому я інколи забираю їх до себе, щоб соціалізувати. Кожне кошеня не може отримати багато індивідуальної уваги у притулку. А вдома я можу багато з ними контактувати, тоді вони звикнуть до людей і їм буде легше знайти дім. За це мені ніхто не платить, це моє бажання. 

— А як ваша сім’я до цього ставиться? 

— У мене є кіт і собака. Ну, і чоловік. Коли ми одружилися, він казав, що не любить котів. Це було 9 років тому. А тепер він мене квапить: ну що, яких ти кошенят завтра привезеш? Він працює з дому, тому фактично проводить з ними більше часу. Я маю тепер вчити його виховувати кошенят. 

Тіку вирушає до нового дому 

Поки ми говоримо, до офісу приходить літня пара з переноскою. Там сидить чималенький волохатий кіт. 

Пілла робить позначки в паперах:

— Цього кота звати Тіку. Він був у притулку найдовше і жив у тій окремій кімнаті. Тіку з нами був від минулого року, з мого дня народження — 26 листопада. Перед тим він жив на вулиці на дачі ще з одним котом — Таку. Люди забрали їх з дачі до квартири, але там уже був кіт, і почалися бійки. Господарі не познайомили котів правильно. Тіку дуже бив Таку в конкуренції за кішку, бо Тіку, як ви бачите, кіт нівроку. Тож опікуни не захотіли розбиратися в проблемі й терпіти бійки — і привезли обох сюди. А сьогодні нарешті Тіку їде додому. Його забирає пара. У цих людей були коти й раніше, і вони хотіли знайти собі друга. Це не перший їхній візит сюди. Щоб узяти тварину, треба прийти і поспілкуватися з нею кілька разів. 

— Це правило притулку? 

— Так. З точки зору тварини це необхідність. Тварини не були у вас вдома — там для них все нове. Було б добре, щоб у новому місці ви стали для них людиною, що приносить їм спокій, тобто щоб вони вже вас знали. Це психологія тварин, яку ми тут багато вивчаємо. 

— То як це працює, коли хтось хоче адоптувати тварину? 

— Охоча людина приходить у прийомні години й каже, який кіт чи собака їй потрібен. Я ходжу по притулку з кожним і кожною, щоб відчути енергію цієї людини та тварини, якою вона зацікавилася, подумати, чи гарна для них ідея — бути разом. Я хочу знати все про цю людину. Тому я ставлю багато запитань. Питаю, чи хоче він чи вона кота, що житиме на вулиці. Якщо так, то я кажу: «Вибачте, але ми проти. Все працює навпаки: ми забираємо котів з вулиці». Ще я запитую, чи є у них вже тварини. Є коти, які не толерують інших котів. Така тварина вважає, що вона — єдиний кіт на планеті. Чи є у вас малі діти? Який у вас розпорядок? Скільки часу у вас є на тварину? Як ви можете її соціалізувати? Коли ми віддаємо на адопцію собак, буває навіть конкурс серед кандидатів і кандидаток. З котами такого немає. Люди іноді не хочуть розбиратися в проблемах, приносять тварин назад.           

— Буває, що хтось відмовляється від тварини? 

— Авжеж. Взяти тварину — це вам не казочка. Якщо це собака, треба бути у стабільному фінансовому становищі, мати час — ходити на тренінги для собак. Треба подумати, що тебе чекає 15 років із цим собакою. Не можна просто взяти випадкове цуценя. Ми дуже проти, щоб тварин давали як подарунок-сюрприз.

— Коли віддали Тіку, ви закреслили щось на аркуші паперу отам на стіні. Виглядало як детективна дошка!  

— Я закреслила портрет Тіку. На наших сторінках в інтернеті є фото тварин. Там же було й фото Тіку як кота, який найдовше прожив у притулку. Тепер його треба зняти із сайту. Про тварин, які затримуються на довше, треба більше й розповідати, щоб їх могли нарешті взяти додому. Та й ми знаємо більше про таких тварин, тож пишемо про них маленькі історії. Можливо, хтось прочитає, щось відгукнеться в його серці й він чи вона зрозуміє: «Це мій кіт». Я закреслюю всіх, хто поїхав додому. 

— Мені здалося, що там закреслені вже всі? 

— Ще ні, але більшість котів на цьому аркуші закреслені!

Я лежу, прикрита бетонною плитою, і притискаюся спиною до стіни. Навколо — шматки бетону, цегли, автопокришки й сухий бур’ян. У щілину бачу, як мене швидко оббігає прудка невеличка собака. Потім кидається до плити і гучно гавкає просто в обличчя. Вона, звісно, чарівна, але перед очима змикаються чималі ікла й гавкіт стоїть оглушливий. Так триває кілька довгих хвилин, поки не підходить Ольга, опікунка собаки, й не кидає тій м’яч. Тоді я виповзаю з-під тренувального завалу на полігоні Державної служби з надзвичайних ситуацій.

Це була п’ятирічна службова собака Ніндзя, яка шукає під завалами живих людей. А цей яскраво-червоний м’яч для неї — найбільша мотивація. Понад усе Ніндзя хоче його «вполювати».

Службові собаки є в усіх силових структурах України: Національній гвардії та Збройних силах, Національній поліції, Прикордонній службі та Державній службі з надзвичайних ситуацій. Крім того, всередині цих структур є підрозділи з абсолютно різними завданнями: одні собаки здійснюють поліцейський конвой, інші шукають вибухівку. Пошуково-рятувальні собаки навчені шукати живих людей на завалах чи в природі. Тут поговоримо саме про них.

Де живе службовий собака

Спершу я зустріла Ніндзю у вольєрі всередині приміщення, яке на полігоні називають «кінологія». Проте вона тут не живе. Ніндзя мешкає вдома в рятувальниці й кінологині Ольги Бібікової разом зі своєю мамою та двома іншими собаками. Одну з них звати Клюква, вона теж була пошуковою собакою, другий сусід — Кузя зі Слов’янська з паралізованими задніми ногами.

На тренувальний полігон Мобільного рятувального центру швидкого реагування на Київщині Ніндзя приїжджає на роботу. Всі тутешні собаки належать кінологам і кінологиням та живуть разом із ними.

«Ми, кінологи, як і рятувальники, заступаємо на чергування доба — через три. У разі надзвичайної ситуації виїжджаємо ліквідувати наслідки. Чергуємо з 8-ї ранку до 9-ї наступного дня. Коли їдемо додому, собаки їдуть разом з нами», — розказує Оля.

Водночас більшість собак у ДСНС належать державі. Мешкають вони не у квартирах, а в кінологічних центрах. «У нас тут є огороджене містечко, а в ньому близько 50 вольєрів», — розповідає майор служби цивільного захисту, ветеринар Владислав Пухальський із Міжрегіонального центру швидкого реагування в Ромнах. Тут є три кінологічні підрозділи: аварійно-рятувальний, саперний і група підготовки службових собак, де Владислав і працює.

Як саме мають виглядати вольєри для собак, регулює наказ ДСНС № 597. Спираючись на інструкцію з нього, будували і центр у Ромнах.

Собаки виїжджають із цього центру на чергування в інші області, переважно на менші пункти постійної дислокації. Там у них теж є вольєри — напівстаціонарні. «Їх можна краном перевозити. Там є будки, вони вкриті зверху, щоб не текла вода», — каже Владислав.

Коли щось стається й лунає команда про виїзд, собаку садять у бокс (невелику клітку) й спеціальним авто разом із людьми везуть працювати. 

На виїзді

Відрізки праці й відпочинку 

«Там щось горить, там гостре, там задимленість, там пилюка, там всі працюють… Напружена обстановка. Це не те саме, що тренування», — згадує свою поїздку в Дніпропетровську область Владислав. 

Розшукові собаки ДСНС зараз постійно виїжджають «на прильоти». З міжрегіонального центру — на Харківщину, Сумщину, Дніпропетровщину. З Мобільного — здебільшого на Київщину, але можуть бути й інші міста й навіть країни. 

За словами рятувальників, кінолог не пускає собаку туди, де надто небезпечно, і тварина, скажімо, може провалитися. Собака не працює годинами безперервно, говорить Владислав. «Хвилин 20 попрацював — і все. Обстежив квадрат і назад, а людям треба розбирати завали в цьому місці. Навіть 20 хвилин не чекають, це максимум. Далі собаці треба дати води — і в бокс. Знову залучають вже за ситуацією». 

Хоча собаки працюють короткими періодами, та поблизу завалів можуть бути цілий день або й більше. «Бувало, що й добу собаки перебували біля місця, де треба було шукати», — каже ветеринар. Коли собаки чергують на виїздах багато днів, тоді живуть в авто, вольєрах чи іноді гуляють: пес не перебуває весь час у боксі.

В Антак’ї

Уже під час повномасштабного вторгнення Ніндзя встигла попрацювати не тільки на завалах в Україні, а й за кордоном. 6 лютого 2023 року в Туреччині стався потужний землетрус, і на поміч до міста Антак’я вирушила команда українських рятувальників і рятувальниць. 

«Це вражає. Ідеш по вулиці — а все зруйновано…» — згадує Оля. Спочатку українці й українки обшукували зруйновані будівлі, потім розбирали завали. Працювали 9 днів. Зміна тривала 6 годин, потім 6 годин відпочивали й знову бралися до роботи.

«Одну будівлю розбирав екскаватор. То був багатоповерховий будинок, який просто склався. У міжнародній класифікації це називається панкейк («млинець»). І тоді хтось почув підозрілий звук. Там було повно людей, і нас покликали. Ніндзя почала шукати й позначила голосом місце. Турецькі рятувальники дістали звідти 30-річну жінку», — розказує Оля. Жінку одразу поклали на ноші й занесли у швидку. Вона була у свідомості, проте її стан у формах позначили як критичний. Того року Українська кінологічна спілка присудила Ніндзі відзнаку «За врятоване життя». 

Захист від поранень 

Ніндзя працювала без жодних додаткових засобів. Для собак-саперів існує багато засобів захисту: різноманітні окуляри й навіть бронежилети. Проте собаки, натреновані на пошук людей, для захисту використовують лише бахіли, та й то не в усіх випадках.

«Якщо там багато скла, одягають на лапи бахіли, — каже Оля. — Якщо лише елементи будівельних конструкцій, нічого не одягаємо. Чутливість лап так більша: коли лежить стіна з кахлями, собака відчує, що ця поверхня слизька, і не буде на неї спиратися. Без нічого собака краще контролює своє тіло. Ми й нашийники знімаємо, щоб вона ні за що не зачепилася в щілині». 

Більші шанси стати на службу має те цуценя, у якого сильна харчова мотивація — воно хоче працювати за їжу. Ігрова мотивація теж важлива: виконати якесь завдання собаку мотивує іграшка. 

Навички формують з кінця

«Усіх навичок собак навчають з кінця, — пояснює Оля. — Що ми хочемо бачити? Щоб собака знайшов людину й позначив її голосом — гавкав. Людина бере мотиваційний предмет — щось, що хоче отримати собака, — іграшку чи корм. Показує це собаці. Якщо він гавкнув, йому видають іграшку чи їжу. Потім потрошку людина ховається. Якщо це ліс, то за дерево, а якщо техногенний завал, то за якесь укриття. Собака дуже швидко розуміє, що треба нюхати. Це природно для собаки, він живе носом».

Загиблих людей і, наприклад, наркотики навчають шукати на зразку. В іншому процес схожий. Різниця в тому, що собака-шукач людей має отримати заохочення від людини, яку знайшла, а не від власника. Саме тому собаки повинні бути дружніми до людей.

Собаки, які пройшли підготовку до служби, складають іспити разом зі своїми опікунами чи опікунками. Є три етапи атестації. Перший іспит — тестування на придатність. Пес має знайти на завалі чи в лісі одну людину, пройти перевірку на послух і спритність. Потім іде так званий іспит на клас А: треба знайти двох людей за певний час. Наступний етап — клас В: шукають трьох людей. І для кожного класу зона пошуку збільшується.

Тренінг — корисно чи шкідливо?

«Коли ми беремо хижака, органи чуттів і вся фізика тіла якого призначені для активного руху і здобування їжі, і саджаємо його нехай у дуже затишну квартиру з м’якеньким лежачком, якщо такій тварині нема куди прикласти свої фізичні здібності й інтелект, це страждання», — говорить фахівчиня з поведінки собак Рія Смульська. Жінка виховує 6 вуличних собак і працює з домашніми псами. За її словами, до пошукової роботи собаку не можна примусити жорстокими методами. Він працює на відстані — без повідця чи електричного нашийника. Тож тварина сама обирає співпрацювати з людиною й виконувати команду.

«Для собаки такі тренування — це кайф. Вони можуть використати свій ніс — демонструвати видотипову поведінку. Працюють у парі з улюбленою людиною. Жоден провідник, який підготував собаку, не буде ставитися до неї як до витратного матеріалу. Це твій партнер, якого ти виростив і викохав. Тренування дуже енерговитратні й для провідника», — стверджує Рія. 

Можна самому подивитися, як відбуваються тренування, принаймні у волонтерських групах пошуково-рятувальних собак. Там завжди потрібні «статисти» — люди, які ховатимуться в лісі або в укриттях і яких повинні знайти собаки. 

З цуценятами займаються щодня. Що старший собака, то рідше треба тренуватися, каже Оля Бібікова. «Собака повинен сумувати за пошуком. Якщо щодня проводити годинне тренування, пес буде туди ледь плентатися: ну знов, це надовго, мені вже нудно… Ніндзя займається пошуком раз на тиждень. Це частина мисливського інстинкту. Коли вона знаходить людину і та викидає їй м’яч, це ніби вона знайшла і вполювала здобич».

Що їсть службовий собака

У Мобільному центрі реагування кожному собаці щомісяця видають корм від держави. «Це їхня зарплатня», — кажуть тут. Однак чи давати собаці саме його — рішення кінолога чи кінологині. 

В інших центрах собак годують сухим кормом, який закуповує держава. «Це фінансове питання, яке залежить не так від ветеринара, як від того, що скаже відділ матеріально-технічного забезпечення, — розповідає Владислав. — Корм, який видають, хоч і не преміум-клас, але доволі якісний». 

«Якщо собака постійно в роботі, його треба годувати кормом із підвищеним вмістом білка та жиру, — каже ветеринарка, дієтологиня та гастроентерологиня собак Влада Тарасенко. — Якщо собака не постійно в роботі, тоді раціон змінюється залежно від ситуації: в ідеалі за тиждень до роботи та за тиждень після. Якщо навантаження бувають кілька разів на тиждень, тоді такий раціон має бути постійно».

За її словами, в комерційної лінійки кормів, що видають собакам у Міжрегіональному центрі, немає ідеальної їжі для службових собак. Однак одним із його різновидів — для оптимальної ваги та здорових суглобів, — можна було б годувати собак на службі тривалий час, вважає Влада. «Я б радила переходити на натуральний раціон, бо його легше коригувати в таких випадках, але можна дібрати й комерційний. Розумію, що собак дуже багато, але кожна тварина індивідуальна і не кожен раціон підходить усім».

Від чого лікують пошукових собак

«Щойно була на прийомі Єва. Обробляв їй шкіру, — розповідає ветеринар Владислав. — У мене під опікою 34 штатні собаки».

Раніше у підрозділі було троє працівників. Зараз він один, але штат планують розширювати. Владислав регулярно оглядає собак, робить щеплення й обробки. Проте здоров’я пошукових собак — не лише його відповідальність, а й кінологів і кінологинь. «Кінологи побачили, що щось не те із собакою, тоді вже ведуть до мене. У діагностиці захворювання важлива не тільки клінічна картина, а ще й анамнез — історія. Як собака поводиться, чи вона рухлива, чи апатична, чи вона десь стрибала, скавчала. Треба зібрати максимум інформації».

Перш ніж заступити на службу, кінологи і кінологині проходять курси службового собаківництва. Там вивчають і доветеринарну допомогу. «Я їм пояснюю, як оглядати собак, як кліщі викручувати, як термометрію робити, що колоти, якщо потрібно. А ще вони завжди можуть подзвонити і спитати», — говорить Владислав. Ветеринари комплектують кінологам аптечки, щоб в екстреній ситуації ті могли самі допомогти собаці. Найтиповіші випадки, за словами Владислава, — це подряпини або укуси бджіл. А ще частіше бувають розлади травлення: «Поїхали в інше місце, там інша вода. Собаки сильно реагують на воду — починається розлад».

Пошуково-рятувальні собаки навіть із прагматичної точки зору повинні бути здорові: вони не можуть мати ожиріння, проблем із руховим апаратом чи страждати від болю. Інакше собака не зможе працювати.

Після роботи на завалах собаки час від часу повертаються з порізами, розповідає Владислав. Серйозніші пошкодження, за його словами, — рідкість: «Торік був випадок, що після пошуку на завалах собака поранилася. Тоді людський медик накладав їй шви». 

Випадків загибелі собак на службі в Міжрегіональному центрі не було за всю історію кінологічних розрахунків, стверджують там. Центр існує в сучасному вигляді з 2018 року. ДСНС після початку повномасштабного вторгнення не оприлюднювала інформації про летальні випадки. Проте службові собаки гинули в інших структурах: наприклад, з 2022 року загинуло щонайменше 25 службових собак Збройних сил України. Це були не розшукові тварини, а здебільшого охоронці, які загинули через російські обстріли. 

Замість собаки

Чому собака?

Мікроскопічні роботи допомагають оперувати людей, дрони замінюють розвідників-людей, а штучний інтелект веде з нами філософські розмови. Чому ж у такому технологічному суспільстві після катастрофи негайно беруть саме живих собак?

Рятувальні місії приїжджають на завали не з порожніми руками. Є спеціальні мікрофони та камери, зокрема й інфрачервоні. Ці технології допомагають знайти тих жертв, яких можна побачити, почути або вловити їхній тепловий слід. Якщо це неможливо, то допоможуть лише кінологічні загони.

Собака швидко визначає жертв на запах. Техніка не може замінити собачий ніс, що еволюціонував протягом мільйонів років. Поки що не може. 

Потрібна платформа

«Привіт! Його звати Спот!»

На численних відео науковці показують на кумедного жовтого пса. Кажуть, його так і хочеться погладити. Яким би прикольним не здавався цей собака, він не наділений душею чи думками. Спот — робот компанії «Boston Dynamics», призначений насамперед для збирання даних.

Щоб замість собаки щось працювало на завалах, потрібно, аби це «щось» могло рухатися так само динамічно, як тварина або людина.

На українському ринку активно продають гонконгську розробку Unitree Go2. Її також демонструють у нас на різноманітних виставках технічних інновацій. 

Є багато інших робособак. Деякі вже використовує українська армія, проте не для розшуку, а для деяких логістичних завдань. 

Робот не втомлюється й не відчуває болю. Можливо, він замінить собаку на завалах, якщо його обладнати так званим електронним носом. 

Потрібен ніс

Скоріше за все, окрім собачих лап, у Спота буде ще й електронний ніс, каже розробник одного з таких «носів» доктор Нік Денлер.

«Електронний ніс» — це сенсор. Він аналізує те, що ми й тварини сприймаємо як запах. Це леткі речовини, що їх виділяють об’єкти. Ці молекули потрапляють на сенсор, і комп’ютер перетворює дані на сигнал — у нашому випадку про те, чи є людина під завалами.

«Електронні носи» застосовуватимуть і в інших сферах: вони вловлюватимуть присутність хвороб на рослинах і запах лісових пожеж. Вже зараз такі пристрої визначають якість повітря, зокрема й в Україні. Однак для пошуку людей після катастроф у реальних умовах «електронні носи» ще не замінювали живих собак.

Лише в експериментах

«Ніс» розробки британця Ніка Денлера зміг розпізнати запахи бананів, сиру, ананаса та евкаліпту, навіть якщо вони змінювали одне одного 60 разів на хвилину.

Пристрій розміром із банківську картку він розробив разом із колегами з Університету в Гертфордширі. Хоча метою розробки було замінити поліцейських собак роботами, поки цей експеримент підтвердив тільки те, що техніка загалом може аналізувати запахи.

Водночас є «носи», що вже аналізують на запах людське тіло. Наприклад, розробка швейцарських учених.

У 2018-му в Університеті Інсбруку 5 чоловіків і 4 жінки по одному заходили у спеціальну герметичну камеру з неіржавної сталі та скла. Перед тим камеру очищували від запахів, а спеціальний фен перемішував повітря. Волонтери й волонтерки заходили туди лише в спідній білизні й без косметики, а 8 годин перед тим вони нічого не їли, щоб імітувати перебування під завалами. Першу годину людина дихала через маску, другу — без. У цей час новітній пристрій вимірював леткі речовини — спочатку ті, що виділяються через шкіру, потім — через шкіру та дихання.

«Електронний ніс» впорався із завданням і показав присутність людей.

Цей пристрій — один із найвідоміших запахових сенсорів, призначений для пошуку живих людей під завалами. Його розробив Федеральний інститут технологій у Цюриху. 

Це поєднання сенсорів: деякі вловлюють ацетон та ізопрен — речовини, що ми видихаємо. Інші вловлюють аміак, що виділяється зі шкіри. У пристрій учені додали сенсори вологи та вуглекислого газу. Все разом у певних пропорціях виділяє тіло живої людини.

«Наразі наш пристрій — найменший і найдешевший девайс, достатньо ефективний для пошуку живих людей. Наступним кроком ми хотіли б випробувати його в реальних умовах після землетрусів чи лавин», — каже провідний розробник Сотіріс Пратсініс.

Вчені самі назвали свою розробку електронним рятувальним собакою. Проте далі за лабораторію він ще на пошуках не був.

Є ще французька розробка — сенсор Sniffer («нюхач») для пошуку живих людей, яку вже інтегрували в робота на ім’я Смурф. Ця установка їздить на колесах, тож Смурф не може переміщуватися так вільно, як пес. 

«Нюхача» і Смурфа в парі тестували протягом проєкту «CURSOR» (європейської наукової ініціативи для розробки різних рятувальних пристроїв). Ця парочка могла визначити присутність людини приблизно на відстані двох метрів. Вони працювали тільки в навчальних умовах. 

Коли стається катастрофа, собаки потрібні негайно. Вони — цінні співробітники рятувальних служб, у яких дуже багато вкладено і які живуть у спеціальних умовах. Вони не чатують у кожному віддаленому місці, де може статися землетрус, лавина чи вибух. На місце події їх треба перевезти або ж навіть доправити літаками чи гелікоптерами. Тож прилади потенційно можуть стати навіть доступнішим рішенням, ніж живі собаки.

Водночас багатьох людей турбує інша колізія: собака ніколи не зможе дати усвідомленої згоди на небезпечну працю. Як би добре не дбали про собак, так чи інакше вони піддаються ризику. Техніка могла б зняти це питання.

Замінити собаку роботом — це сфера прискіпливої уваги й зацікавленості для вчених. Тож «електронні носи» — широка й динамічна галузь досліджень. Проте поки що жоден Спот не рухається так вправно, як Ніндзя, а електронні сенсори не перевершили її чутливий вологий ніс.

Ніколи раніше я так уважно не розглядала двері супермаркету. На цих наліпка: перекреслений пес. А в мене на повідці неспокійне цуценя, яке нізащо не хоче лишатися саме. Ну, я миттю, думаю собі, одна нога тут, друга там. Може, ніхто й не помітить. Набравши продуктів, біжу до каси. «А хто це в нас тут такий?» — голосно видає мене прибиральниця. У мого пса екстаз від швабр і мітел, тому він кидається до жінки. «Ану ж ходи сюди!» — додає друга. І цуценя стає центром уваги. Поки довкола всі розважаються, я мрію перетворитися на восьминога, щоб усе контролювати: повідець, сумку, продукти, гаманець… Мене не вигнали, проте чи був цей досвід корисним для самого цуценяти? Виявляється, тут є нюанс. І навіть багато нюансів. Про те, як я вчилася жити в місті зі своїм першим собакою — в цьому матеріалі. 

Замість дисклеймера 

Ранок народився серед вибухів, і жодні звуки не заважали йому мирно сопіти. Коли ми зустрілися, він спокійнісінько тупцяв серед інших собак, котів, людей і, здавалося, хотів дружити з кожним і кожною. Щоправда, тоді він був більше схожий на картоплину, ніж на собаку. Пес із самого дитинства був налаштований на дослідження та знайомства. 

Проте не всі собаки такі, пояснюють кінологи, і соціалізація з кожним псом буде різною. До того ж, вона не має стати для собаки великим сюрпризом. Якщо пса, який ніде не бував, одного прекрасного дня привести в гамірне людне місце, це стане для нього стресом. 

Хай там як, а й з активним і сміливим собакою впоратися нелегко. Несподіваних порад не буде: найкраща допомога в цьому — робота з професійним кінологом чи кінологинею. Це ми з Ранком вам відповідально заявляємо. 

Психологічна «швидка»: початок марафону

«Ох ти ж моя солодка булочка!! Ох ти ж пиріжечок!» У перші тижні з Ранком я відчуваю себе швидкою допомогою. Тільки ми рятуємо не від хвороб, а від поганого настрою. Однак пройти вулицею нереально: забагато охочих спілкуватись. 

Згодом коментарі стають іншими, а від кількості порадників голова йде обертом: «Ніколи не підвищуйте голос!», «Його треба сварити!!!», «Якщо він кусає, ви теж повинні його вкусити!»… 

В роботі мені не раз доводилося говорити з досвідченими опікунами собак. Тож я вже чула про сепараційну тривогу цуценят: жодне з них не хоче, щоб його розділяли з його людиною. Проте я не уявляла, наскільки сильною може бути ця тривога.   

Ранок скавчить навіть тоді, коли я зачиняю двері ванної кімнати, краючи мені серце. Рішення, що першим спадає на думку: брати пса із собою всюди. 

Раніше я працювала в коворкінгу, куди часто приходили люди із собаками. Ті мирно сопіли поруч. От би так і мені! Ото було б життя! Я роблю спробу взяти цуценя в коворкінг. Початок ніби ок: він тупцяє кімнатами, щоб познайомитися з кожним і кожною. Люди отримують психологічну допомогу, я працюю.

Наступного разу там мене зустрічають холодно: «Собаку тримайте при собі. У вівторок він нам наробив купок по всіх кутках, і це все порозносили відвідувачі». Я ладна крізь землю провалитися.

З часом пес таки призвичаюється ходити надвір, гавкає на пам’ятники й манекени. Заводить друзів: Цукерочка, Кава, Лютік, Тостер, Вівсянка, Бренді… Їде на свої перші заняття з кінологинею. Як саме їде? Гм, ну…  

Транспорт: мандри тролейбусами, метро, таксі та власною автівкою

Ранок любив кататися ще зовсім малим. Ми їздили поміж селами Куп’янщини в кабіні ветавто, а потім звідти рушили до Харкова. 

У місті Ранок пересів у сумку-переноску, куплену в найближчому до вокзалу зоомагазині, відразу ж прокатався в метро й подався маршруткою до Києва. Так він далі й подорожував, у сумці — автобусом, тролейбусом, метро. І звісно, автомобілем.

У наземний транспорт в Києві собак брати можна: малих — у сумку, більших — на задній майданчик, з повідцем і намордником. Правила вимагають мати при собі документи на реєстрацію тварини. Однак відтоді, як рішення про це ухвалила міська рада Києва, механізми реєстрації змінилися. У правилах досі вимагають мати номерний знак та жетон тварини. Проте тепер тварин реєструють за допомогою чипа.

У метро великого собаку не провезеш. Можна лише малого, та ще й закритого в контейнер, сума сторін якого — не більш як 120 сантиметрів. Про це говорять Правила користування метрополітеном. Зайти в підземку власними лапами може лише собака-поводир.

Поки Ранок у сумці, проблем нема. Та пес росте, сумка стає тіснішою, а світ — цікавішим, тому він починає вередувати. Торба в метро відкривається, і звідти вигулькує Ранкова зацікавлена довбешка.

Одного дня він влаштовує собачу істерику. Перед Золотими воротами не хоче залазити в сумку, а в мене, недосвідченої роззяви, саме немає із собою ані смаколиків, ані корму, щоб заманити вередливого пасажира всередину. Ранок пищить, привертає увагу публіки, боляче гризе мене, вистрибує із сумки й істерично гасає перед стародавнім в’їздом до Києва. Вуличний музикант із трубою намагається пожартувати: опускає трубу, коли Ранок пробігає повз, і щосили в неї дме. Невдалий жарт — я ледь ловлю собаку. Веду до парку Шевченка. Може, він втомиться, заспокоїться й таки залізе в сумку? Дорогою пес ставить жирну крапку в тому, що він про все це думає: прямісінько перед Оперним театром вмощується на бруківку і робить свою справу. А на вулиці як на зло жодного смітника.

Мабуть, доведеться таки викликати таксі.

Для цього в застосунку перевізника треба обрати відповідну опцію. Іноді її доводиться добряче пошукати. Спершу мене це збило з пантелику: обрати послугу з перевезення тварини можна зазвичай аж після того, як уводите адресу й бачите доступні авто. У деяких сервісів такої опції взагалі немає: радять вибрати машину й телефонувати водієві. 

Собаку в таксі дозволяють перевозити Правила транспортування тварин. За ними, пес має бути в наморднику та з повідцем, а сидіти такому пасажиру треба на підлозі. Якщо є підстилка, то собака може й на сидіння сісти. 

Що ж, підстилка — це легко! Я взяла в таксі величезний рушник. Водій був дуже люб’язний, та й салон у нього виблискував. Зачарований такою обстановкою, Ранок зразково сидів стовпчиком на рушнику й дивився на дорогу. Я мовчки пишалася, які ми модні чуваки й у якій гарній машині їдемо, та ще й так чемно. Аж ось у самісінькому кінці після кількох поворотів пса раптово знудило. Та ще й не на рушник, а на рифлений килимок! Настав час мені вдруге провалитися під землю.

З водієм розійшлися мирно: спочатку разом поприбирали як могли, потім я відшкодувала чищення салону. Тепер, Раночку, годі й думати про корм години за дві перед поїздкою. А ще, якщо ваш пес — поки не досвідчений пасажир, варто взяти підстилку й для килимка. Або перевозити пса в боксі-переносці — такі є не лише для малих песиків, а й для солідних собачих особистостей. А водій, зі свого боку, може керувати автомобілем якомога плавніше й обережніше. Що менше різких маневрів, то спокійніша поїздка. 

З часом ми пересіли у власне авто. Все здавалося ідеальним, поки Ранок не вигулькнув у мене з-за спини й не поставив важкенькі лапи на кермо. 

Світ собачих прибамбасів не припиняв дивувати: виявляється, існують автокрісла для собак! Це ємність, схожа на лежак, що кріпиться до сидіння. Всередині — короткий повідець, який прищібають до шлеї чи нашийника. Це недешева річ, та краще витратитися, ніж аби Ранок керував автомобілем замість мене. Також песиків перевозять у боксах (клітках).  

А в громадському транспорті поки рятує великий рюкзак для собак до 12 кілограмів і де-не-де почуття гумору.

Крамниці: коли краще лишитися вдома

Першою крамницею, до якої я зайшла з «картоплиною» на руках, був зоомагазин. Сюди собакам можна, але є нюанс. Всі виставлені смаколики й вивішені іграшки в зоомагазинах Ранок вважає своїми. Чому б не пожувати й не випробувати те, що для цього створено? Якось встиг навіть залізти в будиночок для кота.

Законодавчої заборони заходити з тваринами в магазини в Україні немає. Проте є рішення місцевих рад, які можуть таку заборону встановити. У Києві формально діє рішення міської ради, що забороняє «приводити тварин (крім собак-поводирів) у приміщення магазинів і кафе (крім спеціалізованих магазинів для тварин)». Та водночас власники магазинів самі регулюють, пускати їм собак чи ні.

Спершу я таки заходила до крамниць із собакою. Це був челендж: поки вибирала шампунь на верхній полиці, він уже ласував фарбою для волосся з нижньої. Художні магазини Києва, куди я часто навідуюся, всі петфрендлі. Та не скажу, щоб там усе йшло як по маслу: якось я висмикнула зі собачої пащі розчинник для фарб — дуже токсичний засіб. 

Для дорослих собак, які краще тримають себе в лапах, це працює. Проте я особисто цю практику припинила. 

Не в останню чергу через пояснення нашої кінологині Анастасії Саакян: «З точки зору санітарної безпеки загрози в тому, щоб брати собаку в магазин, немає. Однак поруч із вами можуть опинитися люди, які бояться собак. До того ж на нижніх поличках, до яких дістає пес, можуть справді бути небезпечні речі. У магазинах ціла купа запахів, які можуть перезбуджувати собаку». 

Взяти собаку й прив’язати біля входу — теж не рішення. Це забороняє стаття 22 закону «Про захист тварин від жорстокого поводження»: «Забороняється залишати домашню тварину прив’язаною без нагляду у громадських місцях чи місцях скупчення людей (поблизу зупинок, магазинів тощо)».

Анастасія Саакян додає: «Прив’язувати собаку біля магазину — табу. На моїх очах на пса, прив’язаного біля крамниці, напали безпритульні собаки. І навпаки, навіть найдобріший собака у стресі може на когось накинутися. Я за те, щоб продумувати похід до магазину заздалегідь і все-таки залишити собаку вдома».

У Києві один мережевий супермаркет має опцію «песомобіль»: тварину можна посадити в спеціально маркований візок. Там є відділення для собаки, і поки що Ранок залюбки там катався.

Кав’ярні: головний гавкучий гість 

Ранок — колись безпритульний собака — любить зазирати в скляні двері різних фешенебельних закладів. І що заклад крутіший, то скоріше він встромить у двері свого носа.

Ми саме спускаємося центральною вулицею до Хрещатика, вечір, поз’являлися різдвяні оздоби. Фасад ресторану увесь прикрашений ялиновими гілками, на яких мерехтять ліхтарики. Ранок преться до них. Гаразд, помилуйся мерехтінням, думаю я й дозволяю йому пройти ближче до фасаду. Ранок зачудовано дивиться на лампочки й гілочки і підіймає на них задню лапу.  

Я даю драпака.

За своє коротке життя Ранок побував у кількох кав’ярнях і в центрі міста, і на околицях. Вихованих псів, напевно, можна брати й на офіційні дипломатичні прийоми. Проте він зазвичай зчиняв рейвах.

Раніше згадане рішення Київради формально забороняє також приводити тварин до «кафе, … об’єктів громадського харчування».

Проте в деяких закладах навпаки припрошують відвідувачів із тваринами. Принаймні на моїх очах персонал ніколи не відмовлявся прийняти когось із собакою.

Якось після довгої прогулянки Ранок уже ледь волочився, та й я вже давно хотіла хоч на хвилину кудись забігти. Довго видивлялася заклад і готувалася тримати вже важкенького пса на руках. Та все було таке яскраве й фешенебельне… Коли вже відчула, що терпець от-от лусне, прочинила двері до недешевого закладу. За секунду нікому вже було не цікаво, чи давати мені те капучино й чи я за нього взагалі заплачу. Головне — налити собаці водички! 

НЕ бути петфрендлі в Києві — моветон.

Заходи: «Він створений для цієї миті!»  

— А його можна брати із собою на ці урочистості? А якщо на сцену вибіжить? — кажуть мені.

— Там запросили приходити з тваринами.

— Тоді він створений для цієї миті!

Ми йшли на вручення премії «Гуманна книжка» від UAnimals. Там Ранок увімкнув свій зірковий режим. Не боявся, та від його бажання гасати по залі мені було непереливки. Згодом нас знову запросили вийти в люди: поїхали на нагородження переможців конкурсу від виробника кормів. Крім вихованих дорослих собак, у залі зібралися журналісти, які пишуть про тварин, політики, продюсери, керівники компаній… Там Ранок поводився цілком пристойно. Аж поки не вийшов у центр зали, підійшов до стійки, за якою стояла ведуча, і підняв біля неї лапу. Потім із діловим виглядом відірвав з ялинки прикрасу та двічі вихлебтав каву в пані, яка раз-по-раз ставила чашку на підлогу. Добре, що це були події для людей із тваринами й публіка зібралася толерантна до всіх його витівок.

А якось довелося взяти Ранка на зовсім несобачу подію. Разом з іншими художницями і художниками ми збиралися у п’ятничні вечори, щоб робити начерки фігури, і на цю сесію я взяла його із собою. Ох і давав він усім жару! Смакував олівці й фарби, вистрибував на подіум до моделі. Коли його звідти прибрали, він спершу вкрав у когось з акварелістів склянку з водою, пробігся з нею в зубах по всій кімнаті, розбризкуючи кольорові патьоки, а потім знову повернувся на подіум. 

Кінологиня Анастасія Саакян каже: «Якщо це подія, не пов’язана з собаками, їх краще залишати вдома чи на перетримці, щоб вам не довелося червоніти. Це не завжди окей з точки зору психіки собаки. Пса не варто брати на заходи, де гучна музика, різні запахи, можуть бути люди напідпитку. Тварина там стресуватиме, а завтра, наприклад, попісяє на ліжко. Плюс собака має спати 15-16 годин на добу, а цуценя ще більше. Якщо берете кудись собаку, подумайте, чи вона виспиться». 

В заклади Києва — як крамниці, так і кав’ярні — собак здебільшого пускають. З міського транспорту особливих умов вимагає метро для собак великих порід — їх не можна взяти в підземку, якщо це не повітряна тривога. 

Сказати, що з іще не вихованим собакою в місті складно, — нічого не сказати. Однак не через заборони. У виховання й соціалізацію доведеться вкласти зусилля і гроші. За свої кілька місяців життя з цуценям я зрозуміла, що термін «петперентінг» досить точно передає цей процес. 

Зубри, олені, лисиці й зайці на його світлинах купаються, полюють і граються — живуть своє дике життя. Та світове визнання В’ячеславові Міщенку принесли не вони, а равлики. Зі знімком равлика він переміг у двох номінаціях престижного міжнародного фотоконкурсу — International Photography Awards 2014, а книжку з його світлинами равликів видали в Японії. Японські видавці назвали його геніальним українським фотографом.

В’ячеслав Міщенко живе в Бердичеві на Житомирщині. Вдень він зубний технік у військовому шпиталі. І часто в той самий день — фотограф дикої природи.

Приїхавши зі шпиталю, трохи задиханий і заклопотаний, В’ячеслав все ж охоче розказує про свою пристрасть — фотографію. 

Занурення в мікросвіт: як збирання грибів може змінити життя?

— Де була ваша остання зйомка?

— Вчора я їздив у ліс з онуками. Знайшли трохи грибів — опеньки і гливи. Гливи специфічні, я хотів їх познімати… І таки знайшов! Я дуже люблю тихе полювання. На це мене підсадив батько. Він був затятим грибником, зробив мені маленький кошик і брав мене із собою збирати гриби.

Завдяки цьому мене й почало тягнути до макрозйомки. З батьком гриби збираєш і бачиш, як там ці жучки, павучки, равлики ворушаться… Це було настільки цікаво мені-дитині! Наче казка. І ця пристрасть до мікросвіту залишилася в мене й досі.

Та й загалом любов до природи мені передалася від батька. За освітою він був математиком, але в Бердичеві пройшов курси і почав викладати малювання, працю і креслення у школі. А ще він працював позаштатним шкільним фотографом, тож я бачив магію фотографії ще в дитинстві. Він купив десятирічному мені перший маленький фотоапарат «Смєна» — з нього і почався мій довгий шлях у фотографії.

Потім настала епоха цифрового фото, але камери в мене не було. Натомість я малював. Для мене це було за щастя! Я став головою Спілки вільних художників і народних майстрів «Вернісаж» та керував нею 11 років (2002—2013). 

Аж ось якось товариш надіслав мені фотоапарат — «фуджик», просто подарував. І мене прорвало! Я почав дуже багато знімати, особливо макро. Виїжджав до лісу і знімав там цілими годинами.

На суходолі

— Як ви знаходите диких тварин для зйомки?

— Не важливо, чи знімаю оленя, чи равлика — насамперед вивчаю територію, де буває тварина.

Здебільшого я там роблю Скрад — укриття, яке використовують мисливці чи фотографи природи.скрадки — з гіллячок чи із захисної сітки. Можна намет поставити і чимось прикрити. Буває, з машини знімаю. А іноді ховаюсь у кукурудзі.

До прикладу, розкажу, як я вистежував чорних лелек. Їх я знімав у Бистрику — це село біля Бердичева. Мені дуже зручно туди їздити, бо я живу на околиці міста. Заварюю каву, сідаю в машину — поки доїду до місця зйомки, вже допиваю каву. Тут багато озер, і на кожному свої птахи живуть. За ці 15 років знаю вже і їхні гнізда, і локації, де вони годуються. 

Чорні лелеки дуже рідкісні. Вони будують гнізда далеко від людей. Перед тим, як відлетіти, лелеки в Бистрику годуються на озерах, щоб трохи зміцніти. Влітку я побачив їх на полі. Знав, що вони тут зупинилися на 10-12 днів і потім полетять. Та ніяк не міг знайти озера, де вони пасуться.

Лелеки люблять бувати на озерах ранком і на заході сонця, а потім можуть цілий день сидіти на полі. Я кілька днів їздив по озерах і нарешті їх знайшов. 

Приїхав туди ввечері та приготував місце, де я буду лежати. Привіз килимок, узяв камуфляж. Це така сітка, якою наші хлопці прикривають танки. Пару гілляк зверху, щоб я птахів бачив, а вони мене — ні. Адже від найменшого руху вони тікають. Щойно побачать — фур! Один-другий крикнув — і всьо, їх нема.

На другий день о 5-й ранку виїжджаю, машину ставлю далеко, щоб вони мене не чули. Бажано, щоб їх іще не було, щоб і не сіріло ще. Прийшов у ліс і чекаю — прилетять / не прилетять…

— Ще рідкісних тварин зустрічали, крім лелек?

— Є найбільший метелик Європи — сатурнія грушева (павиноочка грушева, Saturnia pyri). У неї розмах крил — 15 сантиметрів. Я її фотографував. Зубри були. Я спеціально їздив у Львівську область, у Броди, щоб їх зняти. Наступного року планую поїхати на білоруський кордон знімати глухаря, він теж рідкісний.

— А як ви знімали лисенят?

— Це був початок травня. Я лисицю бачу раз, другий… Вона то рибу несе, то мишей нахапала. Несе кудись здобич — значить, у неї є малята. Я давай шукати нору. Це треба піщаний ґрунт і якийсь обрив. І я знайшов! Вона так зробила нору, що й не побачиш, якщо не шукати. Але дуже близько до села… Там поруч поле кукурудзи, а це для лисиці чудова схованка. З кукурудзи їй добре полювати на птахів, які там сідають. 

Я прийшов — її не було, побачив спочатку малят. Вони мною зацікавилися, почали вилазити з нори. Якби лисиця не повернулася, то вони б до мене йшли й лащилися.

А так вона мене внюхала, заскавчала — і вони сховалися в нору! І не вилазили, поки вона не прийшла знов і не заскавчала. Я просидів три години з фотоапаратом — все дарма.

Проте я її перехитрив. Вона ішла на полювання, а я купляв крильця курки і приносив до нори. Малеча трохи вилазила, і я її фотографував.

На воді й у воді

— Часто доводиться лізти у воду для зйомок?

— Так, бо ж на воді багато птахів. Є пірникоза — фотогенічна пташка. У них цікаві шлюбні ігри. Бджолоїдки, рибалочка — такі кольорові! Я оце у листопаді бачив на ставку рибалочку, хоча холодно, їх уже не повинно бути. Лебеді ще є тут — дві пари з молодняком. Вони б’ються за владу на озері: хто сильніший, той і виганяє слабшого. Є нічна чапля, або квак, бо в неї крик такий: «Квак!!! Квак!!!». Було, водяного щура знімав, ондатру, качок, лисуху, чаплю — і руду, і білу, і сіру… 

— Я чула, що у вас є і знайома чапля…

— Так, я її вже багато років знімаю. Вона підпускає мене дуже близько. Я назвав її Марфою. 

Марфа прилітає на те саме місце першою: мовляв, це моє, я сюди нікого не пускаю! Якщо надто близько підходжу, Марфа і на мене свариться. Одним оком стежить за рибою, другим — за мною. Вона собі визначає якусь відстань, і якщо ти її скорочуєш, вона відлітає, повертається і тупо на тебе кричить. Тоді робиш 2-3 кроки назад і сидиш у скрадку по груди у воді.

— Там же мокро й холодно.

— Комбез вдітий же ж! Я натягаю комбінезон, залажу по груди і у воді пересуваюся. А наді мною «шалашик» — таке укриття буквою П. Я його сам робив: пінопласт, фанера і дуги зі старої алюмінієвої розкладушки. Зверху — брезентовий накид. Птахи людину бояться. А як щось таке по воді пересувається, то вони хоч насторожі, але звикають. 

Ранок, туманчик, і ти в комбезі по груди у воді чекаєш десь годинку, поки вони прилетять. Фотоапарат закріплений на штативі. І тримаєш його, як кулемет.

Бувало, я й падав. Якось знімав жаб у Половецькому — це село на Житомирщині. У жаб саме був шлюбний період, і мені хотілося знімати якнайближче до води, щоб кадри були ефектніші. Ну й звалився у воду! Апаратура не постраждала, а сам вимок. Там ще така фотка прикольна вийшла, я її назвав «Чоловіча дилема»: жаби займаються коханням, а самець одним оком дивиться на комара. Певно, думає: чи це кохатися, чи попоїсти?

Озброївшись знаннями й лінзами

— Що треба на собі тягти, коли їдеш у подорож?

— Купу об’єктивів, штативи. Без цього не можна, це інструментарій.

— Важили це все?

— Не хочу себе лякати! У мене три штатних об’єктиви: з довгим фокусом, макро і пейзажний. Кікімори не дуже використовую. Килимочок беру, іноді подушечку під фотоапарат. Коли ладнаю скрадок, хочу, щоб було комфортно, бо там по 3-4 години треба сидіти. Птахи можуть відлетіти й повернутися, а ти чекаєш. Як знімав чорних лелек, машина проїхала — вони полетіли, потім прилетіли назад. Було, і мене злякалися. Вони підійшли близько. Лелека був від мене метрів 6. Він мені вже в об’єктив не влазив. Я тільки ворухнувся — всі лелеки вилетіли.

— Є тварини, які самі прагнуть потрапити в кадр? 

— Нема. Це якщо равлика знімаєш, то йому по цимбалах, куди повзти. Хоча равлики теж із характером. У гарну погоду вони сплять, а в сиру повзають — ранком чи пізно ввечері, коли роса рясна. Та й те не завжди пощастить, щоб він виліз і повзав.

— А як ви його спокушаєте, щоб він позував?

— Це секрет. Я такі нюанси розказую на майстер-класі. Це мої відкриття, до яких я прийшов працею, мріями, цікавістю. 

— Ви вивчили щось про тварин, чого не знали раніше?

— Для мене все було нове. Я знімав таких комашок, що й назви не знав спочатку.

Я ж не біолог! І птахів не всіх знав. Але сфотографував уперше, і стає цікаво, що це за пташка.

Чи ти знімаєш бедрика, чи богомола, бажано прочитати про них. Це допомагає у зйомці. Те ж стосується і ссавців — оленів, лисиць. 

— А маєте улюблені локації?

— За 15 років я вивчив різні місця. Знаю, куди поїхати на бабку, на равликів, куди на пірникозу, де мене жде чапля. Так фотографувати простіше. 

А восени я був у Дземброні. Хотів познімати птаха, що тільки на гірських річках живе (понурка біловолого, Cinclus cinclus). Я то зняв багато кадрів, але не те, що хотів. Ідеш по гірській річці, шукаєш… І безрезультатно. От що значить місцевість незнайома.

— Що особливого має бути у фото, щоб воно впадало у вічі?

— Перше, що притягує в фотографії, — це сюжет. Коли є якесь дійство. Ти не просто зняв равлика, а цей равлик тягнеться до краплини води, чи павутина на задньому плані, чи він з якоюсь комахою, чи з жабкою. І якщо додатково в кадрі гарне світло, кольорова гама така, що притягує, тоді виходить шедевр.

— Ви керуєтесь якимись принципами, фотографуючи диких тварин?

— Головне не нашкодити, не порушити спокій тварин. Тому що природа в нас така вразлива, що її треба оберігати.

Я проти будь-якого полювання. Це ж тварини, це ж чудо таке природа сотворила.

До речі, під час воєнного стану полювання заборонене. І диких тварин стало більше! Я ніколи їх не бачив стільки, як зараз. У Бистрику бачив косуль, хоч тут немає великого лісу. Але я думаю, що, як війна закінчиться, їх усіх повбивають.

— А ви браконьєрів зустрічали?

— У Бродах було. Ми бачили машину в лісі. Я сфотографував номери й віддав лісничому. Розбиралися, але кінцевий результат я не знаю.

Життя фотографа сповнене пригод

— Які найцікавіші моменти ви спостерегли?

— Багато чого! Цього року зняв, як лисиця намагалася зайця вполювати. Ще ту місцевість полюбив очеретяний лунь — саме молоді птахи. Луні полюють, а потім на полі сідають поїсти. А лисиця чує за пів кілометра, що чимось пахне. Тож вона любила відганяти лунів і забирати їжу. 

Очеретяний лунь, лисиця і заєць — всі вони були разом на фото. Це ж дуже рідкісний випадок, щоб усе зійшлося: і погода, і всі ці птахи й звірі в одному місці, і я ще прийшов! За 15 років це вперше, щоб були такі вдалі кадри.

А багато невдалого. У мене мрія — зняти глухаря й журавля. На глухаря я вже двічі їздив аж під білоруський кордон, але так і не зняв. Весною, як було токування глухарів, проїхав 200 з гаком кілометрів, просидів два дні й нічого не зняв.

— Не хочеться сказати «хай йому грець» і кинути все?

— Хе-хе, так це ж прикольно! Чудово, як є мрія. 

У мене стільки фотографій білої чаплі Марфи, ну мільйон! Проте завжди, коли вона прилітає, я мрію зняти такий кадр, якого ще не знімав. Туман, цей сплеск крил…

— А кого найважче було фотографувати?

— Оленів у червні в Білокоровичах (Коростенський район, Житомирщина). Ця зйомка була складною. Там болотиста місцевість, дуже багато ґедзів і комарів, і вони такі здоровенні! Я думав, що вони мене там загризуть. Я взяв із собою засоби, але ти не дуже на себе їх набризкаєш, бо олені відчувають запах здаля. А якщо ще вітер у їхній бік… Ти лежиш там серед цього болота й не ворушишся. 

А як торік навесні канюків знімав, теж було багато комарів, ще й дуже жарко. І в цьому наметі десятий піт сходить!!! 

Та от птах підходить, до тебе — 5-10 метрів. У тебе на пальці, на носі сидять комарі. А ворушитися не можна. І ти просто терпиш, аби щось вийшло! А потім весь покусаний — страшно дивитися на себе в дзеркало.

— Колеги і пацієнти зі шпиталю здогадуються, що ви фотограф?

У госпіталі більшість людей знає. Хоча раніше мене знали більше за кордоном, ніж в Україні.

Моє фото равлика у 2014 році перемогло в International Photography Awards у номінаціях «Дика природа» й «Відкриття року». Того ж року в Японії вийшла книжка з фото равликів. Японський письменник Хісуї Котаро написав Хайку — жанр японської поезії.хайку до кожної моєї світлини.

«Ця тепла фотокнига нагадує нам, котрі щоденно квапляться і метушаться, про важливість зупинитися на мить і відчути вдячність за кожен день» (з опису книжки).

А у 2015-му я їздив на Міжнародний фестиваль природи в бельгійському місті Намюрі. Туди з’їжджаються кінематографісти, аматори-натуралісти, лісничі, фотографи з різних країн. А тоді на фестиваль завітав ще й король Бельгії Філіп Перший! 

— А вас не питають: «Як так — ви і зубний технік, і митець?» 

— Мені кажуть: «Де ви знаходите час? Тут ви тварин, комах назнімали, тут на роботу поїхали». Майже щодня я на п’яту годину їду зустрічати світанок. А вже о 7-й маю бути вдома, бо о 7:45 вирушаю до шпиталю.

Я кайфую від цього! Коли сонце встає, все пробуджується, пташки співають… Колись череда йшла… Так, ранком це кайф. У такому ритмі живу багато років.

— Ви ще пишете картини?

— Живопис зараз в іншому житті. Та я повернуся, тому що назнімав багато гарних пейзажів Житомирщини, Дземброні. Це найвисокогірніше село! Там є чарівний ліс. Я туди потрапив у туман, і це фантастика! Відкладаю знімки, з яких хочу зробити картини. Так багато чудових місць — хочеться увічнити їх на полотні.

Наталка сидить на порозі сільського клубу в Новоосиновому, що на Харківщині. Чути гуркіт фронту. На горизонті димить. «Що ви зараз робите?» — запитую. «Готую розчин. Он собака зле почувається. Будемо робити їй крапельницю». Масивний темний пес спить у клітці під березою, йому ставлять крапельницю й вішають її на нижню гілку дерева. Поруч — клітки з тваринами, яких скоро прооперують у ветавто UAnimals.

Ми говоримо з Наталкою під час ветмісії UAnimals на Харківщині, неподалік від Куп’янська, де вже давно немає ветеринарів. Тут Наталка і її команда стерилізують тварин і допомагають їх лікувати. 

— У Новоосиновому місцеві вас знають. Не вперше зустрічають вашу команду?

— Ми були тут влітку, і люди до нас трошки звикли. Тоді це місце було набагато живішим: працювали магазини, було більше жителів. Проте відтоді ситуація погіршилася. Поменшало людей, і загалом стало сумніше. У магазині, що тоді працював,  зараз у нас перетримка тварин. 

— Коли ви обирали професію, так уявляли своє життя?

— Ні, зовсім ні! Жоден ветеринар так його не уявляє!

Моя мама — лікарка, і я теж думала про лікарську професію. Проте не хотіла працювати з людьми і обрала роботу ветеринарки. Як виявилося, ветеринари все ж працюють більше з людьми, ніж з тваринами. Був період, коли у мене з’явилися сумніви стосовно життєвого вибору. Я тоді пішла з третього курсу університету. А вже потім свідомо повернулась і працюю в цій професії без упину.

Зараз кожен і кожна робить те, що може. Ми в рамках проєкту «Доступна стерилізація» можемо стерилізувати безхатніх тварин і вакцинувати їх від сказу. Це ми і робимо. Суть нашого проєкту в тому, щоб зробити стерилізацію і вакцинацію від сказу доступними навіть для безпритульних тварин і тварин, чиї господарі — це люди з низькими доходами. Також хочемо, щоб опікуни вуличних тварин могли їх стерилізувати.

Дуже давно — десь 15 років тому — я почала відвідувати притулки. Тоді я працювала в клініці, і мене запросили допомогти в Гостомельському притулку. Ситуація там була, м’яко кажучи, не дуже. Я побачила, що тварини народжують просто в притулку, бо їх не стерилізували. Багато цуценят і кошенят хворіли й помирали. Тоді в мене й виникла ідея зробити стерилізацію тварин більш доступною.

— Навіщо стерилізувати безхатніх чи вуличних тварин?

— Дуже багато тварин неконтрольовано народжуються. 

Чому в нас трапляється жорстоке поводження з тваринами? Думаю, основна проблема в тому, що їх забагато. Люди роблять всілякі вчинки, які принижують людську гідність, — топлять кошенят чи цуценят. Також кошенята, цуценята й дорослі тварини хворіють, якщо про них ніхто постійно не дбає. І це нескінченне коло страждань.

Немає законів, які контролюють розмноження тварин. І доволі часто люди відмовляються стерилізувати своїх підопічних. Зазвичай це інфантильна позиція. Їм нібито шкода тварину, але при цьому вони вбивають кошенят і цуценят. Це жорстокість, яку ми стараємося стримати.

— А як виглядає ваша робота?

— У нас із колегами — Юлею Ткаченко й Лолітою Поліщук — є стаціонарний кабінет у Києві, де ми кілька разів на місяць оперуємо тварин. 

Проте здебільшого наша робота — саме на виїздах. Ми працюємо у прифронтових містах, а також у Київській області. Оперуємо в Нових Петрівцях на північ від Києва та Іванкові, що біля Чорнобиля. Там винаймаємо приміщення та стерилізуємо котів і собак, яких приносять малозабезпечені люди. Запрошуємо охочих через різні групи в соцмережах. Також допомагаємо притулку «Сіріус», бо в них фінансові проблеми і немає лікаря.

— Пам’ятаєте свій перший виїзд?

— У селах ми почали оперувати ще до повномасштабної війни. Однак запам’ятався виїзд уже під час повномасштабки. Ми поїхали на північ від Києва в Кухарі — це село на березі річки Тетерів. Там наша армія стримувала наступ на Київ. Через це село йшли танки, був великий бій. Село було повністю зруйноване — залишилися тільки комини від хат. Це було наче у фільмі про Другу світову. Дуже вразило. Ми працювали в клубі, який самостійно намагався відбудувати сторож, хоч його хата вже теж була зруйнована. 

Коли ми приїхали, здавалося, що там зовсім нема людей. Прийом мав бути на десяту ранку, і раптом з усіх усюд почали приходити люди.

Незважаючи на те, що в них зруйновані будинки і життя повністю зламане, вони прийшли стерилізувати тварин!

А перший виїзд у прифронтові був у Лиман після його звільнення. Була зима, ми працювали в покинутій ветеринарній клініці. Дуже шкода було це бачити, адже це був чийсь бізнес. У клініці [під час окупації] стояли росіяни — вони там все пообписували. 

Місто було зруйноване. І от ми спостерігали, як у бік фронту рухалася наша техніка, наші хлопці… Але ми не бачили, щоб вони поверталися назад. Стояв постійний гуркіт. Небо було помаранчеве. Здавалося, що там, де фронт, — якісь великі жорна, які перемелюють людей.

— Яке ставлення до вашої роботи зазвичай у тих, до кого ви приїжджаєте?

— Військові дуже переймаються долею тварин. Просять евакуювати, лікують, приносять на стерилізації. Всі ті, кого вже торкнулись серйозні воєнні події, розуміють, для чого стерилізація і для чого вакцинувати тварин від сказу. Їм же і годувати цих тварин, їм про них дбати. 

Наприклад, у Запорізькій області, зокрема в Оріхові, зафіксовані випадки сказу, та ще й багато лисиць. Ми їздили туди вакцинувати тварин від сказу, і дуже багато людей добровільно йшли і брали вакцини. Ніхто не чинить там супротиву — навпаки, радіють, що є можливість вакцинувати тварин.

— А це хто прийшов до нас?

— Це Лиман і Річі — мої собаки. Вони з нами тут працюють.

Річі — собака з Кухарів, того найбільш зруйнованого села, у яке ми поїхали після звільнення Київщини.

Ми співпрацюємо там із волонтеркою, яка дуже стежить, аби не народжувалися безпритульні цуценята й кошенята. Але через повномасштабну війну вона не змогла встежити, і народилась Річі. Довелось забирати цуценят на прилаштування, а Річі я залишила собі. 

А Лиман ясно звідки! З Лимана.

Ми їхали по цуценят, яких попросив вивезти військовий, але помилилися тоді блокпостом. Кажемо: «Ми по жовтих цуценят». А нам виносять Лимана. Чорного! Без зубів, дуже малого… Ми кажемо: «Нам його нема куди діти…» — «Забирайте, він тут помре». Ми його забрали, довелося вигодовувати. Я думала віддати його на адопцію, але цей пес зробив мене щасливою. Тому він зараз у мене.

— Ви відчуваєте, що ваша робота дає результат?

В Іванкові, де ми методично стерилізуємо безхатніх тварин, вже немає нестерилізованих безпритульних. І взагалі там небагато тварин на вулицях. Навіть було кілька сезонів, коли люди не могли знайти собі кошеня. Це дуже добрий показник.

Ми в Лиман їздили три чи чотири рази й досить задоволені тим, як попрацювали. Більшість собак там із кліпсами, отже стерилізовані.

А ще відчуваю, що робота недаремна, коли кажуть «дякую». 

У Червоній книзі України зараз 687 тварин. Кожна з них має особливості поведінки й по-своєму сприймає світ. А яка червонокнижна тварина з нашої добірки найбільше відображає ваш характер? Може, ви любите занурюватися вглиб речей, як хохуля на дно річок? А може, вам до смаку досліджувати нові горизонти, як робить це смілива й допитлива рись? 

Відповідайте на прості питання тесту — дізнаєтесь, з якою червонокнижною твариною маєте найбільше схожості та яка річ з благодійної крамниці Animalism допоможе про це розповісти іншим!

Щукайте більше пізнавальних тестів за посиланням.

Життя киянки Віки Горчук ніяк не було пов’язане із собаками, поки у 2011 році вона не завела свого першого пса — йорка Дріма. Чому йорка? Віка дуже багато мандрувала й шукала малого собаку, якого можна буде брати із собою в салон літака. Дрім натомість вимахав настільки, що перевищив всі допустимі норми для «ручного багажу».

Спочатку Віка шукала, де б лишити немаленького Дріма на час подорожей. Згодом у неї з’явилися ще бобтейл Саммер і маленька метиска Блу Мун. Питання, де лишити підопічних, стало потрійним. Тож у 2019 році Віка відкрила власний готель для собак. Його символом на логотипі й візитівках стала саме Блу Мун.

Її засновниця готелю забрала від недбалих господарів. А втім Віка сама про все розкаже.

— Я забрала Мун на свій день народження.

Собаку я взяла не з притулку, але з дуже поганих умов. Натрапила на оголошення в інтернеті: продавали цуценя. Я побачила ту малечу і фон, на якому вона сиділа… Це була жахлива підлога, як у сараї, всюди бетон. Я дивлюсь і думаю: її треба звідти по-любому забирати. Перед тим я чимало розмірковувала, чи зможу опікуватися ще однією собакою і як почуватиметься Дрім. Та побачивши це цуценя, я тієї ж миті вирішила, що воно моє. 

Коли я приїхала познайомитись, мене навіть не пустили всередину подивитись, де живе собака. Я забрала її і відвезла у клініку: собака вся в блохах, покусана, жодних щеплень. Її довелося відправити в стаціонар на карантин. Там покупали, обробили, зробили всі щеплення, стерилізували. 

В англійській мові є вислів «once in a blue moon» — те, що трапляється дуже рідко. Ось тому я назвала її Блу Мун. Вона унікальна! Кожен метис унікальний за своєю природою. 

— За твоїми спостереженнями, метиси — кмітливі собаки чи їх важко чогось навчити?

— О, вони дуже кмітливі! Однак потрібно розуміти, що всі песики різні — багато залежить від їхнього життєвого досвіду та умов, у яких вони були раніше. Дрім розумний, Саммер розумний, але Мун просто суперхитрунка! Вона дуже швидко вчиться. Часто сама собі вигадує ігри. 

Вона знає: коли я приношу пакет із супермаркету, їй не можна туди лізти. Та Мун намагається мене перехитрити: закидає в пакет м’яч і таки зазирає туди. Я кажу: «Мун! Не можна». А вона дивиться на мене: «Так там же моя іграшка!».

Метиси, які бували в нас у готелі, теж усі суперкласні. Іноді вони більше бояться, ніж породисті собаки. Проте, коли вони розуміють, що їм безпечно, проявляються як дуже винахідливі й дружні тварини. Це просто любов.

— Які можуть виникнути складнощі, якщо людина бере собаку з притулку або з вулиці? Що траплялося в тебе?

— Ми приїхали з Мун додому — і почалося… Мун пісяла на ліжко. Постіль я міняла рази три на день. З часом я привчила Мун до пелюшки: вона отримувала смаколики як позитивне підкріплення. Мун прошарила, що коли вона ходить на пелюшку, отримує смаколик, і почала спеціально по трішки туди пісяти. Тепер ходить на вигул. 

Мун досі боїться ніг. Я лежу в ліжку, ноги під ковдрою. Якщо Мун помітить, як я ворухнула ногою, біжить в іншу частину квартири чи на лежанку. Я ніколи її не била. Можливо, били там, звідки я її взяла. 

Також вона побоюється незнайомців. Якщо хтось збирається до мене в гості, має спершу познайомитися з Мун надворі. Людина з нею трохи грається і потім заходить. Правило таке: не чіпати Мун і взагалі не звертати на неї уваги, поки вона сама не підійде.

— До чого ще треба готуватися, беручи собаку з притулку?

— Треба бути фінансово готовими. 

По-перше, доведеться витрачатися на корм. Моїм трьом на місяць корм коштує 10 тисяч гривень. Скільки будете витрачати ви, залежить від ваги собаки та якості корму. А ця якість впливає на здоров’я тварини. 

По-друге, — на препарати від бліх, кліщів і гельмінтів. Обробляти тварину треба весь рік. Собаці потрібно зробити базові щеплення, та є ще й додаткові. Наприклад, від розплідного кашлю. Цуценята й собаки зі слабким імунітетом до нього схильні, тому їх варто щепити.

Немало коштують заняття з кінологом, ветеринарні послуги. Я раз на пів року воджу собак у клініку на чекап. Плюс роблю їм чистку зубів. Також є витрати на повідці, іграшки, мисочки, можливо, зіпсовані речі вдома.

Будьте готові, що песик спочатку не зможе залишатися сам. До перебування наодинці його треба привчати поступово. Не можна також привчити собаку до того, що ви завжди поруч, а потім раптово залишити його самого в будинку чи квартирі. 

Песики, яких взяли під час епідемії ковіду чи на початку війни, постійно були з власниками. Потім людина в якийсь момент іде на роботу, а вони не можуть бути вдома самі. У них виникає так звана сепараційна тривога. Такі собаки починають псувати меблі або вити — це їхній спосіб вивільнити стрес. 

Неважливо, якого собаку ви хочете заводити — метиса чи ні, треба поставити собі запитання: чи готовий або ж чи готова я, що б не сталося, бути з цим собакою?

Всі ми хочемо здорових тварин, як хочемо здорових дітей, наприклад. Проте в житті може статися що завгодно. Можуть бути різні травматичні випадки. Знадобляться терпіння, час і готовність доглядати тварину. Однак усі складнощі перекриваються емоціями, відданими очима, тими миттєвостями, коли ти приходиш додому, а собаки стрибають навколо тебе, зустрічають… Або вранці ти розплющуєш очі, а собаки поруч: «Привіт, людино, чухай мене!». Ці емоції на 100 % варті всіх вкладених сил. Просто людина має бути чесною перед самою собою в тому, готова вона до складнощів чи ні.

— Чи приходять до готелю люди з метисами?

— Дуже багацько. І тішить те, що почали частіше забирати песиків із притулків і заводити безпородних собак. Сьогодні з метисів у нас Гові — Говерлочка, Міла, Мотя і Ландо. Кожен песик неповторний: немає такого більше у світі. До речі, метиси неймовірно чарівні. До нас час від часу приходить біла Теді, теж метиска. Нас уже не раз питали, що це за така класна порода!

— Розкажи про опікунів. Що мотивувало їх брати собак із притулків?

— Ті люди, яких я знаю через роботу, — дуже свідомі й залучені.

Іноді трапляється, що люди беруть породисту тварину, бо це «няшна-мілашна собачка». Вони не завжди залучені. Один породистий пес вдома з’їв пакет. Ми це помітили, коли прибирали за ним на прогулянці, і розповіли опікунам. А ті кажуть: «Та це нормально, це ж бігль!» Так, біглі активні, але це не норма поведінки. 

Перед тим, як опікуни залишать собаку в нас, ми спілкуємося, вони заповнюють анкету. Від опікунів метисів ми часто отримували набагато більше інформації про те, що песик любить, що не любить, чого боїться, що його тригерить, ніж від власників породистих.

Люди, які забрали собаку з притулку, діяли за принципом «не купуй — врятуй». Проте рятувати теж треба свідомо.

— А як гадаєш, чи змінилася ситуація після 2022 року?

— Якщо порівнювати, скільки метисів бувало в нас у готелі до повномасштабної війни і скільки їх зараз, то зараз більше. І до війни це були переважно собаки іноземців. Або з ними приходили айтівці чи люди, для яких порятунок тварин — цінність. Собак у притулках все ще дуже багато, але радує, що їх частіше забирають.

— Чи траплялися тобі випадки, коли люди відмовлялися від собак?

— За час моєї роботи з песиками було три випадки, коли їх залишали. Двічі собак просто кидали в нас. До речі, вони були породисті. А одного разу ми побачили, що опікуни відмовилися від метиса, у їхніх соцмережах. Цим собакам ми знайшли новий дім. 

Після підриву дамби Каховського водосховища ми допомагали притулку на Київщині. А до нього тоді зверталися з такими запитами: «Ми хочемо собаку забрати, але нам треба саме з Херсона» — «У нас є інші собаки в притулку!» — «Ні, ми хочемо ту». Це не дуже свідомий підхід. Ви хочете собаку, щоб що? Щоб сказати, що я такий герой і молодець, бо забрав собаку саме звідти?

Ви будете таким самим героєм, якщо заберете будь-якого собаку, який у притулку вже третій, п’ятий, сьомий рік…

— Також через війну багато людей змушені були переїхати. Якщо є тварини, це ускладнює процес, тож рятувальники UAnimals часто мусять прилаштовувати покинутих собак у притулки. 

— Як можна залишати члена родини, незалежно від того, метис це чи породиста собака? Буває, люди кажуть: «Ми їдемо і не можемо забрати собаку, це важко». Так, це важко! Але це реально. Я з трьома виїжджала за кордон і поверталася. Ви не на Марс звалюєте! Добре, коли люди хоч звертаються до волонтерів, а не просто прив’язують собаку в лісі (таке теж, на жаль, буває). 

В нас досі повно людей вважають, що пес у будці на ланцюгу завдовжки в метр — це нормально. Та ви що! І що їжу зі стола можна давати: кажуть, он у селі дають — і собаки нормально живуть. Ні, не нормально! У них вибору нема.

До собак у мене немає претензій, у мене завжди є питання до людей. Так, тварина може щось нищити чи бути зла, з нею може бути складно. Проте з поведінкою собаки можна працювати, і якщо опікун чи опікунка максимально залучені у виховання собаки, воно скоріш за все буде успішним. 

— Опікуватися собакою — ще та робота. У чому сенс таких зусиль? 

— Це те, що не дає бахнутися остаточно, якщо навіть уже нема сил. В якому б стані я не була, собаку треба вигуляти. Іноді я думаю, яким було б моє життя, якби я не завела Мун. Приходжу часом, настрій дурнуватий, всі дістали… А пес мене лизьнув, цьомнув, Мун свого крокодильчика на ноут кинула… Це просто щирі емоції, які підтримують.

Знаю про випадок, коли жінка віддавала пса, бо в неї з’явився новий чоловік і вони не подружилися. Сумно, бо пес уже ж був членом родини.

А в мене на сторінці в тіндері так і написано: «Якщо ви не готові спати в ліжку з собанями, тицяйте хрестик».

Початок травня, ліс у Чорнобильському біосферному заповіднику. Прикордонники чують вибух неподалік від поста. Вони підіймають квадрокоптер — і тепловізійна камера фіксує кадр, де видно: на міні підірвалася рідкісна червонокнижна тварина — кінь Пржевальського. 

Цьогоріч міністр захисту довкілля і природних ресурсів заявив, що наша держава — найбільш замінована серед усіх. Ліси, луки й водойми на сході, півночі та півдні України ховають не тільки міни окупантів: для захисту кордону вибухівку ставлять і українські сили.

Міни в природних парках 

Час від часу директор Деснянсько-Старогутського національного природного парку Сергій Кубраков їздить на зруйновану базу «Деснянка». Там він фотографує нерозірваний снаряд «граду». «Снаряд лежить на ґанку однієї будівлі вже півтора року, — каже Сергій Кубраков. — Розповідали рибалки, що і в березі «гради» стирчать нерозірвані. Це те, що ми виявили. А скільки цього деінде, де воно там встромилося?».

Червоний колір на цій мапі показує заміновані й потенційно небезпечні зони, а жовтий — можливо заміновані. 

У червоній зоні опинилися природні парки та заказники. На Сумщині, наприклад, це національні парки «Деснянсько-Старогутський», «Гетьманський», «Тростянець», регіональний парк «Сеймський», на Харківщині — Дворічанський національний парк. 

Природні місцевості, якими б цінними вони не були, розміновують в останню чергу, говорять у Державній службі з надзвичайних ситуацій. На деокупованій території демінери спершу беруться за місця, де живуть люди, далі — за дороги та критичну інфраструктуру. Потім працюють із сільськогосподарською землею. І лише після цього настає етап розмінування лісів, лук чи акваторій.

Навіть якби й зараз піротехніки готові були взятися до розмінування природних територій, більшість із них доступні лише військовим. У багатьох лісах і поблизу річкових заплав тривають бої. А під вогнем гуманітарне розмінування неможливе.

Деснянсько-Старогутський парк тягнеться вздовж державного кордону із сусідкою-терористкою. До нього належать заплави Десни — ця частина парку частково доступна працівникам. А от Старогутські ліси вздовж кордону начинені мінами як українських сил, так і російськими.

«Були випадки, що прикордонники у нас мало не попідривалися на протитанкових і протипіхотних мінах. Дуже часто заходять диверсійні групи ворога: вони ставлять тут розтяжки, мінують протипіхотними мінами», — розповідає Сергій Кубраков.

У парку лежать не лише міни, а й нерозірвані боєприпаси. Офіційно заборон від надзвичайників нема, каже директор парку: «Ідіть у будь-якому напрямку, а це дорога в один кінець. Крім мін, є ще й російські диверсійники: торік розстріляли молоковоз, убили 10 людей, серед них пенсіонерів».

На ще один парк на Сумщині — «Сеймський» — летять снаряди з боку російського Тьоткіно. Береги Сейму теж повнісінькі мін, говорять там. 

Дворічанський парк на річці Оскіл, що на Харківщині, теж прилягає до кордону. Зараз він у зоні активних бойових дій. «Ми не маємо доступу до території: вона постійно під обстрілами. Ситуація з мінуванням невідома», — кажуть працівники.

Першим парком, який лежить близько до лінії фронту і в якому почали розмінування, стали «Святі Гори» на Донеччині. Майже всю територію деокупували в жовтні. Після роботи саперів у парку планують проорати мінералізовані смуги — ділянки землі без гілля й інших займистих матеріалів. Це допоможе зупинити лісові пожежі, що виникають через обстріли. 

Ліси поблизу з Білоруссю частково доступні працівникам парків і відвідувачам, та не менш наповнені мінами. Збирачів чорниць і грибів попереджають спеціальними знаками. Щоправда, дехто і грубу тими знаками намагався топити, дехто — помідори до них підв’язувати. Проте більшість збирачів «чорного хліба» тримаються від небезпечних ділянок подалі. 

Чи підриваються на мінах тварини

«Такі випадки непоодинокі, хоча й не щоденні. Після загибелі коня Пржевальського ми таких випадків не фіксували», — каже пресофіцер 9-го прикордонного загону Юрій Шахрайчук.

У лютому цього року на Київщині, неподалік від Макарова зірвав розтяжку лось. У травні ситуація повторилася в Чорнобильській зоні: від підриву загинула самиця, а військові знайшли її лосеня. Попри всі докладені зусилля, воно теж померло.

«У 2022-му році ми тиждень працювали із саперами за Бахмутом, —  пригадує піхотинець 30-ї бригади, який побажав не називатися. — Сапери весь цей час ставили розтяжки. І щоночі якась тварина їх знімала. Це могли бути лисиця, кабан, зайчик. Ми чекали наступу, а коли на нас наступали, майже всі розтяжки були зняті». 

Водночас зареєстровані випадки з підривом тварин можна перелічити на пальцях: важко підтвердити, що саме сталося в глухому лісі, напханому мінами. «Я на постійному контакті з військовими. З їхніх слів, бувають випадки, коли в лісі точно людей немає, а чути поодинокі вибухи. Висока вірогідність, що це дикі тварини попадають на розтяжки. З цікавості на вибух серед лісу ніхто не піде, бо це може коштувати життя», — каже директор Деснянсько-Старогутського парку Сергій Кубраков.

У парку до повномасштабного вторгнення були ведмеді, рисі, глухарі, багато лосів, бували зубри й олені. Чи залишилися ці тварини в лісах, невідомо, говорить директор: «Вся територія потребує обстеження. Ми не знаємо, як бойові дії відобразилися на популяціях тварин, зокрема й рідкісних. Коли в нас буде хоча б умовний доступ до територій — хоч по просіках, зможемо робити висновки».

На міни можна наштовхнутися не тільки в лісі, а й у воді. З березня 2022-го до липня цього року в Тузлівських лиманах виявили 68 трупів чорноморських китоподібних, повідомляють у Міністерстві довкілля. Ймовірні причини загибелі — бомбардування і підрив на морських мінах. Якщо тварина не гинула відразу, згодом вона вмирала від уражень. 

Які міни і в яких випадках загрожують тваринам 

«Трупи тварин із травмами кінцівок чи корпуса — це ознака мінного поля, яку вивчають усі військові», — каже Юрій із позивним Рам.

Юрій — професійний військовий. Хоча він і не сапер за військовою спеціальністю, Юрій опанував чи не все, що стосується мінної безпеки. Рам став інструктором із цієї дисципліни в «Українському Легіоні» — громадській організації, що навчає цивільних азів військової справи з 2014 року. Він і пояснить, чим загрожують міни живим істотам у лісах, на луках, у річках чи морі.

Не кожна тварина, зачепивши міну чи нерозірваний снаряд, спричинить вибух. Якщо міна спрацьовує від натискання, розвиток подій залежить від того, скільки тварина важить, біжить вона чи йде. Кожна міна має зусилля спрацювання (або чутливість), що вимірюють у кілограмах. Скажімо, чутливість міни — 5 кілограмів. Щоб така міна вибухнула, на неї має натиснути щось, не легше за цю вагу.

Натискні міни

Юрій на своєму міцному військовому ноуті показує фото смертоносних «консервних бляшанок». Міжнародна Оттавська конвенція, яку підписала Україна, забороняє нашим військам встановлювати протипіхотні міни. Росія цієї конвенції не підписала.

Одні з «найпопулярніших» протипіхотних мін, що їх росіяни наставили в полях і лісах України, — це ПМН і ПМН-2. Вони мають чутливість 8–25 кілограмів. Теж часто трапляється ПМН-4 — 5–15 кілограмів. Ці міни небезпечні для багатьох диких ссавців, крім зовсім маленьких: для зайця (4–10 кілограмів), лисиці (3–14 кілограмів), вовка (45–60 кілограмів), вепра (60–200 кілограмів), косулі (20–37 кілограмів), лося (360–600 кілограмів). Ці міни можуть нести небезпеку роками — аж поки їх не знешкодять. 

Міни-«пелюстки» (ПФМ) використовують по всьому фронту. Їх вистрілюють зі спеціальних пускових установок у великих кількостях — і вони хаотично лягають по землі. Знайти «пелюстку» важко: вона невелика, пластикова, і навіть сам встановлювач не знає, де точно вона лежить. Така міна зазвичай не вбиває, але призводить до кровотеч і страждань. Зусилля спрацювання — 5–25 кілограмів. 

Протитранспортні міни, що вибухають від натискання, мають вищу чутливість: ТМ-57 — 200 кілограмів, міни серії ТМ-62 — від 120 кілограмів. Деякі з них мають вигляд циліндрів, а деякі — таких же консервних бляшанок, як і протипіхотні. 

Протитранспортні міни можуть загрожувати важким тваринам: «В густому лісі таких мін не буде, але їх можуть ставити на просіках-дорогах, — каже Юрій. — Якщо лось подумає, що краще йому пробігти по нормальній стежці, а не по чагарнику, то це для нього може бути фатально». Ці міни можуть поставити й на степових ділянках — будь-де, де немає болота чи стрімкого схилу.

Використовують міни із сейсмічними, магнітними та інфрачервоними датчиками. Ці теоретично реагують лише на транспорт. 

Міни з розтяжками

Розтяжка — це дріт чи волосінь, що поєднує підривач і міну натяжної дії. Той, хто зачепив дріт, провокує моментальний вибух. Розтяжку можна натягти й зовсім низько, де повзає, скажімо, їжак, а можна і на рівні плечей людини. Будь-яка тварина, яка зможе докласти достатнє зусилля і зніме розтяжку, найімовірніше загине.

Часто росіяни використовують міну ОЗМ-72 — ще одну видовжену «консерву». Її закопують у землю, а детонатор під’єднують до розтяжки. Чутливість — від 500 грамів. Якщо тварина або людина зачепить розтяжку, міна вистрибує із землі, вибухає в повітрі та вражає жертву уламками. 

ПОМ-2 — найчутливіша міна з тих, що трапляються дуже часто. Такі міни розкидають засобами дистанційного мінування (вистрілюють зі спеціальних апаратів). На землю падає бляшанка з вибухівкою, а навколо неї лягають чотири дротики-розтяжки. «Вони розпадаються хаотично, можуть впасти на дерево, на квіточку, одна просто так лежать буде. Зачепився, потягнув за собою волосінь із зусиллям 350 грамів… Це і їжак може», — пояснює Юрій. Міна має самоліквідатор, що повинен спрацювати не пізніш, як за 100 годин після встановлення. 

Міни у воді

Річкові якірні міни (ЯРМ) — сіруваті бляшанки, що ховаються під рівнем води. Зверху міна має хрестовий датчик, теж занурений у воду. Розгледіти таку шансів мало. Зусилля спрацювання — від 600 грамів. Такі міни стоять на Дніпрі та в його притоках на Херсонщині: «Від вибуху буде сильний гідродинамічний удар — риби багато загине».

А ще в прибережних зонах або на мілині можна наштовхнутися на ПДМ-1М. Це напівсфера зі стержнем, який зазвичай покриває вода. Якщо відхилити стержень із зусиллям 18 кілограмів і більше, станеться вибух. «Із часом ці міни можуть зриватися зі своїх місць, їх відносить у море після шторму. Підрив Каховської гідроелектростанції зніс багато мін у Чорне море, їх понесло в Туреччину й Одесу. Якщо міна зірвалася з місця, вона буде плавати, як буйок, поки не вдариться об перешкоду. А це може бути і дельфін, і людина, яка зачепить його рукою чи веслом». На відстані кількох метрів міна знищить все живе, а ті, хто далі, можуть отримати контузії.

Чому не варто ходити по гриби туди, де вели бойові дії 

«“Я до лісу по гриби не піду”, — улюблена фраза старого сапера», — гірко жартує Юрій. Поки демінери не видали кваліфікованих висновків, що певна ділянка чиста, ходити туди — зась, застерігає він. «Там може стояти стільки розтяжок… Щось військові познімали, а щось могли пропустить. Міна може бути закопана в землю, замаскована в дерн, траву, гілля так, що без спеціальних приладів її не знайдеш. Плюс у військового є із собою два турнікети. А грибник піде з ножем і кошиком… Ця людина зачепить міну і стече кров’ю в лісі. Телефон не буде працювати, турнікета немає — і що?». 

Хоча тварини й можуть зривати розтяжки або підриватися на протипіхотних мінах, все ж головну небезпеку міни несуть для людей: «Якщо вона лежатиме під снігом, їжачок спокійно проповзе по верху. Людина, бува, побачить сліди: тут їжачок пройшов — і я пройду. Але їжак кілограмчик важить, а людина — 80».  

А ще існують міни, до яких людині достатньо лише підійти, аби стався вибух. Йдеться про ПОМ-3 — міну із сейсмічним датчиком. Для того, щоб вона вибухнула, не треба ані наступати на неї, ані зривати розтяжку. Сейсмічний датчик реагує на вібрації від кроків людини — спрацьовує підривач.  

Коли ми звільнимося від мін

Пропоную знову поглянути на мапу і знайти в Атлантиці Фолклендські острови. Два з половиною місяці у 1982 році тут тривала війна між Британією і Аргентиною — сперечалися про контроль над островами. Інтенсивність бойових дій була меншою, ніж в Україні, та й площа Фолклендів майже в 50 разів менша за площу України. І тільки у 2020-му Велика Британія урочисто оголосила, що острови повністю розмінували: на це знадобилося 38 років.

Деякі міни самознищуються через певний час. Ті, в яких немає самоліквідатора, залишаться на роки: «Ці штуки можуть лежати в стані, готовому до вбивства, десятиріччями. Метал і пластмаса може розкладатися роками. Навіть якщо щось десь неправильно зроблено і всередину затече вода, на боєздатність міни це не впливає», — каже Юрій.

Коли можна буде ходити по гриби на всій території України?

Після першого року війни прогнози становили сотні років. З часом з’явилася нова техніка, в Україні почали працювати багато операторів розмінування — і сотні років змінилися десятками. 

Один день бойових дій в Україні — це місяць розмінування. Такі підрахунки зробив керівник The Halo Trust — благодійна організація, що проводить гуманітарне розмінування.The HALO Trust Джеймс Ковен. Тож поки від грибного кошика в Старогутському лісі нас відділяє щонайменше 75 років. 

Перша спроба поговорити з ветеринаром, керівником громадської організації «Ветеринари без кордонів» Віктором Воротніковим із Краснограда, що на Харківщині, зірвалась. «У мене починаються операції, перепрошую. Вони триватимуть весь день», — пояснив лікар.

Проте наступного дня все-таки зідзвонюємось: «Зручно, незручно — пообіцяв, значить треба виконувати», — сміється Віктор. Того дня, коли поговорити не вдалося, він в Ізюмі разом із двома асистентами і ще одним лікарем-ветеринаром провів близько 70 операцій. 

Лише за минулий рік команда його клініки простерилізувала до 15 тисяч тварин. А від початку повномасштабної війни Віктор з колегами прооперував більш ніж 5 тисяч тварин, яких вивезли зі стерилізаційних місій та евакуаційних рейсів UAnimals. 

Як це — рятувати тварин, що постраждали від війни? Чого більше бачить ветеринар — людяності чи байдужості? Про це Віктор розповів з власного досвіду.

— Розкажіть, як ви пов’язали своє життя з ветеринарією?

— Та я ще з дитинства мріяв рятувати тварин! Навіть в іграх вдавав, що лікую кролів: то вушко в когось «боліло», то лапка. А як виріс, ці ігри стали щоденною реальністю. Спершу навчався в технікумі на факультеті ветеринарії, потім закінчив Харківський ветеринарний інститут. Загалом я в професії вже 42 роки. 

Зараз працюю у власній клініці, і на виїздах: маємо дві мобільні операційні, тож їздимо до прифронтових територій. За 5-6 днів у такому рейсі встигаємо прооперувати щонайменше 300, а іноді й 600 тварин.

Одних стерилізуємо, інші потребують лікування після травм. Я і консультую в рейсі: розповідаю людям, як доглядати тварин, коли і які щеплення їм зробити. Поза операціями приймаю десь до 80 пацієнтів на день. Часто допомагаю тваринам із контузіями. Тут, знаєте, як з людьми: потрібен відпочинок, турбота та препарати, які знеболюють і знімають симптоми. 

— А ви помічаєте в цих поїздках, як ставляться до тварин в наближених до війни територіях?

— Багато людської байдужості зустрічаю. Буває, наприклад, що тварин лишають на ланцюгу. Розумію, всяке може бути, бо ж війна. Може, опікуни тварини під обстріл потрапили або спішно виїздили. Але ну хоча б зніміть пса з ланцюга! 

І все ж таки добра більше. 

Завжди вражають військові, які привозять до нас котів і собак. От нещодавно передали нам кота Ваську з переломами всього, що тільки можна зламати. Він поки живе в нас у клініці, лікується і чекає на свого опікуна з передової. 

Військові ризикують життям, але не забувають допомагати найвразливішим. А потім ще й телефонують, бо хвилюються за тварин.

Знаєте, я іноді думаю, що це і самим нашим захисникам на користь. Вони відволікаються від жахів війни на цю допомогу.

— А загалом за ті 42 роки, що ви в цій професії, відбулися зміни у ставленні до тварин, як гадаєте?

— Звичайно! Особливо до безпритульних. Раніше відношення було дуже жорстоке: тварин і відстрелювати могли. Зараз значно більше ініціатив гуманно регулює їхню кількість. Наша організація «Ветеринари без кордонів» однією з перших запровадила таку програму: з 2017 року ми відловлюємо, стерилізуємо, вакцинуємо, чипуємо котів і собак і випускаємо їх. Вже побували для цього в 7 областях на сході України, я особисто долучався до цих рейсів.

— Що б ви порадили тим, хто відловлює тварин і допомагає їм близько до лінії фронту?

— Все дуже банально: безпека передусім. Рятуючи тварин, треба думати й про своє життя. 

Я проводжу волонтерам тренінги з першої допомоги й завжди закликаю продумувати все наперед. Треба бути готовими до будь-яких нестандартних ситуацій і вміти в цих умовах надати допомогу тварині.

Подумайте, які можуть бути травми у тварин (вогнепальні поранення, контузії, переломи) і майте при собі все необхідне для допомоги. Також врахуйте, що іноді тварин доводиться діставати з води або ж вони тікають на заміновані ділянки. Тоді для порятунку знадобиться спеціальне екіпірування.

Це серйозна і небезпечна робота, а не поїздка «сфотографуватися». І навіть щирого бажання допомогти недостатньо. Тому якщо плануєте там волонтерити, консультуйтесь із професіоналами — тими, хто вже працював неподалік від фронту. Це допоможе не наробити помилок, які можуть вартувати життя.

— З вашого досвіду, яких тварин найскладніше вивозити?

— Евакуація будь-якої тварини по-своєму складна. Трапляються налякані, агресивні собаки, яких ще треба зняти з ланцюга. Буває, що тварину перед евакуацією доводиться дістати з ями. 

Але, на мою думку, найважче рятувати тварин із патологіями. Іноді ми знаходимо тварин з анорексією, виснажених голодом. Перевезення в таких випадках вкрай важке — важливо добре продумати транспортування, забезпечивши доступ до кисню і води.

— А у вас є власні тварини?

— Звичайно! Я їх лікував, до речі.

— Розкажіть про них, будь ласка.

— Кіт Гарік — сфінкс, якого евакуювали з Вугледара. Такий великий, поважний, з важким поглядом, але дуже лагідний і порядний кіт.

А ще в мене дуже хороший песик Тобік. Його переїхала машина, і цей малюк — той-тер’єр — мав перелом тазу та випадіння кишківника. Було мало надії, що врятуємо. Але Тобік вижив, і тепер це такий чудовий друг!

— І насамкінець поділіться, що вас пригнічує в роботі, а що — надихає?

Ну, надихає, звичайно, якщо якась важка операція завершується вдало.

А пригнічує… Пригнічує байдуже ставлення людей до тварин і природи.

От, наприклад, у 2020 році ми рятували ведмедицю Машу, якою награвся якийсь олігарх. Тварина жила у нього в тісному вольєрі. Коли ми побачили її, ведмедиця вже мала параліч задніх лап і була дуже виснажена. Ми радились із колегами з інших країн, як допомогти Маші, показували її аналізи. Всі одноголосно сказали, що жити тварина не буде. Але нам вдалося її принаймні стабілізувати, щоб прилаштувати до Наталії Попової у Центр порятунку диких тварин. Маша прожила там ще 2 роки, померла перед початком повномасштабного вторгнення.

А зараз мене пригнічує ще й те, як усе живе страждає через росію. Що тут сказати: збережемо живий світ — збережемо і себе. Я так вважаю.

Чи оговтувалися ви хоч раз о четвертій ночі після багатогодинного перегляду серіалу? Ми знаємо, як це — тиснути й тиснути «Продовжити», аж поки не дізнаєтесь розв’язку. А проте, крім мішків під очима, серіали можуть приносити й користь. Приміром, дечого нас навчити про захист тварин. Ми зібрали якраз таку добірку, аби ви могли порефлексувати й дізнатися більше. 

Одна донація крові може врятувати 3 людини. А торік лише в Україні донори здали кров щонайменше 14 000 разів. Тож за роки, навіть століття існування переливання крові маємо мільйони врятованих життів. І це можливо завдяки тваринам, а саме першим переливанням крові від собаки до собаки. Тож пропонуємо зануритися в історію й довідатися, які ризиковані й часто антигуманні експерименти прислужилися для створення сучасної донації — рятівної і безпечної. 

Печінка чи серце: як влаштований кровообіг

Уявіть: надворі початок XVII століття. Коперник уже розповів, що Земля обертається навколо Сонця. Але люди все ще не до кінця розуміють навіть будову власного організму, зокрема системи кровообігу. Ще з часів Стародавнього Риму панує теорія Клавдія Галена, мовляв, печінка виробляє кров, яку розподіляє по тілу за принципом центрифуги. 

Та одна людина в Королівстві Англія заповзялася довести, що такі уявлення хибні. Це фізіолог і анатом Вільям Гарвей. Спостерігаючи за серцем живих тварин, він збагнув, що під час систоли (скорочення шлуночків і передсердь) виштовхується кров. Опісля науковець довів: клапани у венах дозволяють крові текти лише в одному напрямку — так кров повертається до серця. 

Зрештою Вільям Гарвей припустив, що кров циркулює в організмі тварин. У восьмому розділі своєї книги «De Motu Cordis» («Про рух серця») він пояснив це так: «…протягом розтинів живих тварин для експериментів, спостерігаючи симетрію та величину шлуночків серця і судин, що входять і виходять, … я довго обмірковував, наскільки велика кількість крові передається і за який короткий час це відбувається… І я почав думати, що вона може здійснювати рух по колу».

Завдяки дослідженням Вільям Гарвей виявив і описав у науковій праці, що:

• серце скорочується 1000 разів на пів години і запускає кровообіг;
• з кожним скороченням крізь серце проходить приблизно 6 грамів крові, а загалом його місткість — 43 грами;
• кров рухається колами системою кровоносних судин в одному напрямку (від серця — артеріями, а назад — венами).

Від теорії кровообігу — до практики переливання

Після відкриття Вільяма Гарвея розвиток цього напряму медицини поточився жвавіше, і вже в 1665 році лікар Річард Ловер провів перше переливання крові між собаками. Для цього він зробив кровопускання собаці середнього розміру, «аж поки сили не покинули її», а потім перелив їй кров від двох великих мастифів.

І все пройшло успішно — це, звичайно, спокушало повторити процедуру на людях. Але був один нюанс: спершу лікарі пробували переливати їм кров не від інших людей, а від… тварин. Така затія не могла обійтися без втрат: кров тварин не імітує людську через відмінності у властивостях еритроцитів серед різних видів.

Проте є дослідження, що серед перевірених тварин кров овець найбільше відповідає в’язкості людської крові. Це пояснює задокументований випадок міжвидового переливання без летальних наслідків: 1667 року французький лікар Жан-Батист Дені провів переливання крові від ягняти 15-річному юнакові та породіллі. Обидвоє вижили, проте мали важку анемію. Але не всім піддослідним пацієнтам так пощастило, були й випадки смерті. Тож незабаром переливання крові від тварин людям заборонили.

Від практики — до пояснень засад донації

У 1818 році науковець і лікар Джеймс Бланделл провів перше успішне й задокументоване переливання крові від людини до людини.

Бланделлова пацієнтка помирала від кровотечі після пологів, тому для порятунку породіллі лікар використав її чоловіка як донора. Між 1825 і 1830 роками Джеймс Бланделл провів 10 переливань крові, та лиш половина з них були успішними. Чому ж іноді кров не підходила?

Ще трохи менше століття пішло в науки на з’ясування того, що таке групи крові і як це важливо для успішного переливання. Тут найбільше завдячуємо Карлові Ландштайнеру, який в 1900-х роках описав всі групи крові й отримав за це Нобелівську премію. 

До слова, тут не обійшлося й без зоологів. У 1875 році один із них — Герман Ландуа — виявив, що під час переливання людині крові тварин чужорідні кров’яні тільця «злипаються» і руйнуються в її кровоносних судинах, вивільняючи гемоглобін. У 1901–1903 роках Карл Ландштайнер зазначив, що подібна реакція буває і під час переливання крові від однієї людини до іншої — це може спричиняти шок, жовтяницю та гемоглобінурію (аномальний розпад еритроцитів), які спостерігали після ранніх спроб переливання крові.

Спочатку на це не звернули належної уваги. Але в 1909 році Карл Ландштайнер класифікував кров людей на відомі тепер групи A (II), B (III), AB (IV) і O (I) й показав: якщо перелити кров групи А людині з такою ж групою крові, це не призведе до руйнування кров’яних клітин. Однак коли цій людині перелиють кров іншої групи — В чи АВ, то кров’яні клітини будуть нищитись. А є й універсальні донори — люди з першою групою крові (О).

Це лише короткий опис шляху до налагодженої системи донації крові між людьми. Але погодьтеся, ми добряче завдячуємо всім цим великим відкриттям тваринам. Тож чом би й їм не скористатися перевагами науки, аби жити довше та якісніше? Нумо розбиратись у донації крові між тваринами.

Тварини-донори

Приблизно в той самий час, коли дослідили групи крові людей, науковці вивчали і групи крові собак. Але тут повний перелік склали аж у 50-х роках ХХ століття. Для собак послуговуються системою DEA (dog erythrocyte antigen — собачий еритроцитарний антиген), а для котів — системою AB (вона дещо нагадує нашу систему груп крові).

Тварини, які регулярно беруть участь в донації, стають справжніми героями. Ось пес Вуді з графства Лестершир, що в Англії, врятував 88 собак — він регулярно донатив кров рідкісної групи.

Для порятунку тварин уже створюють цілі банки крові. Наприклад, у Великій Британії є Pet Blood Bank. В Україні також існують такі банки на базі наукових установ і ветеринарних клінік. 

Однак через брак донорів серед тварин науковці також шукають альтернативи препаратам крові. Наразі розглядають синтетичні колоїди та оксигемоглобін, і вони не є ефективними. Так, наприклад, синтетичні колоїди не здатні переносити кисень. А серед недоліків оксигемоглобіну — обмежена доступність і висока ціна. Крім того, такий гемоглобін виконує свою функцію лише 3 дні.

Саме тому, поки дослідники працюють, лишається спрощувати пошук донорів. Для цього в UAnimals створили «Платформу донорства для тварин». Тут реєструються ті, чиї коти й собаки можуть поділитися кров’ю, а також пошукачі донорів для своїх підопічних тварин. А далі все як на сайтах знайомств, от тільки побачення відбувається в клініці й часто вирішальне для життя тварини.

Шлях до винайдення і вдосконалення донації крові був важким. З помилками і жертвами. Нехай же отримані знання рятують якомога більше життів — і людей, і тварин. 

«Побачила на фейсбук-сторінці однієї ветеринарної клініки оголошення, що принесли приспати незряче кошеня. Я всю ніч не спала — думала про Моха — і все ж таки вирішила його взяти. Це моя перша тварина з інвалідністю. Я не знала, що робитиму з ним удома — мені було страшно», — ділиться Ірина Якименко.

Зараз у неї мешкають 8 котів, і половина з них мають інвалідність. У двох кішок порушення координації, інша має лише три лапки. А ще один кіт ані не бачить, ані не чує — це і є той самий врятований від присипляння Мох. Йому вже 11 років. 

Опікунство над тваринами з порушенням зору — це часто історії порятунку. Люди знаходять на вулиці тварину, яка встигла підхопити очну інфекцію, і не можуть покинути на загибель. Так сталося з кошеням у родині Катерини Семенюк.

«Я довго не наважувалася на те, щоб завести тварину. Але доля підкинула мені саме таку кішку, до якої я була готова. Мама мого хлопця знайшла її ще кошеням, в киці вже були проблеми з очками», — згадує Катерина. Через інфекцію маленькій Савані довелось видалити око. Після операції Катерина з хлопцем забрали її додому. 

Катерина каже, ще до Савани замислювалась над тим, щоб взяти тварину з інвалідністю з притулку: «Більшість людей в останню чергу хочуть брати додому тварину з інвалідністю. Проте це дає можливість стати кращою людиною. Усі тварини заслуговують на любов».

Та не завжди опіка над твариною з порушеннями зору — це вибір сім’ї. Іноді сліпота виникає з віком, після довгих років разом. І тут теж важливі відповідальність і любов, які не дадуть покинути хвору тварину напризволяще.

У Юлії Ведьмової 7 років жила здорова й активна собака — спаніель Лола. А тоді в собаки почалося запалення вух, і Юлія одразу звернулася до ветеринарної клініки. Як виявилося пізніше, там Лолі лише полегшували симптоми хвороби, а не лікували причину. В іншій клініці, до якої Юлія повела собаку, сказали, що вухо необхідно видалити. Та після операції виникли нові проблеми. 

«У неї на оці з’явилася червона гулька. Ветеринар сказав, що це на зір не впливає. Та одного разу під час прогулянки я помітила, що Лола не розуміє, куди їй іти. У мене був шок. Знову почали шукати інших ветеринарів», — розповідає Юлія. 

Врешті в черговій клініці виявили запалення, але воно вже спричинило незворотні зміни. Так Лола втратила ще й зір.

«Лолі пропонували видалити очі та ще одне вушко для естетичного вигляду. Ми ж не хотіли мучити собаку заради краси, — згадує Юлія. — А одна жінка навіть запитала, чи не хочемо ми приспати собаку. Мій чоловік на це відповів: “Я не буду здорову собаку усипляти”. Вона їсть, грається, спить, як всі собаки».

Про причини порушень зору у тварин

Лікарка інтенсивної терапії та реанімації Центру ветеринарної медицини «Хелс» Олена Кузнецова каже, проблеми з будь-якою зі структур ока можуть вплинути на зір — з очними яблуками, повіками, сльозовими залозами, очною орбітою черепа, м’язами й нервами тощо. Це можуть бути як вроджені особливості, так і травматичні випадки чи інфекційні системні хвороби.

Вродженими бувають аномалії розвитку і породні особливості. Найяскравіший приклад проблем із зором через породу — навислі товсті повіки, що закривають очі в шар-пеїв і сфінксів. 

«З-поміж порушень у розвитку, які призводять до проблем з очима, найчастішими є мікрофтальмія і анофтальмія. Це недорозвинення або повна відсутність одного чи обох очей. Зауважу, що собаки такого модного на сьогодні мармурового окрасу можуть успадковувати ці проблеми», — розповідає Олена.

Також є породи собак, які перебувають у групі ризику через важке перенесення травм очей. Зокрема, це мопси, ши-тцу та інші породи з особливостями очної орбіти черепа. 

«Травми очей — доволі поширена причина відвідування ветеринарного лікаря, — каже Олена. — Це подряпини кігтями або укуси, контузії через наїзд велосипедів, автівок та іншого транспорту, сторонні тіла в оці: скалки, комахи, шипи рослин».

Деякі інфекційні хвороби теж впливають на зір. Олена наводить приклади: «Герпес у маленьких кошенят може призвести не тільки до запалення, але і до повного руйнування очей. А такі захворювання, як ерліхіоз у собак, коронавірусний перитоніт чи імунодефіцит у котів, порушують окремі структури ока, судини, викликають хронічний біль».

І насамкінець погіршення зору у вікових тварин — катаракта чи глаукома — можуть бути наслідком усіх названих вище причин.

Щоб вчасно помітити, що в тварини погіршується зір, будьте уважні до неї, радить Олена. Якщо помітите зміну кольору очей, розгубленість і припадання до підлоги, натикання на предмети, звертайтесь по ветеринарну допомогу.

«Окрім загального клінічного й офтальмологічного огляду, потрібна додаткова діагностика для виявлення першопричини, уточнення перебігу хвороби. Лікар чи лікарка поставить багато запитань, і вам може здатися, що вони ніяк не пов’язані із зором. Але, будь-ласка, надавайте повну і правдиву інформацію — іноді це замінює аналізи», — каже Олена.

Коли вуха — це очі й ніс: як собі радять незрячі тварини

Під опікою Дар’ї Бугаєвської троє тварин: собака, кіт і киця. Першою в сім’ї була собака Буся, а тоді два роки тому Дар’я взяла кішку на ім’я Ванга з притулку для собак. 

«Ми з чоловіком іноді навідувалися до собачого притулку, щоб чимось допомогти. Одного разу хтось залишив там кішку з кошенятами. Ми на неї подивилися, і Ванга одразу припала нам до серця своєю незвичністю», — розповідає Дар’я.

Ванга й справді незвична: киця не бачить, її передні лапи коротші за задні, а ще вона не має хвоста. У Ванги залишилась тільки частинка одного ока, а решту вона втратила через інфекцію або травму. Так припускають лікарі, до яких Дар’я зверталася по допомогу: жінка довгий час сподівалася, що киця зможе хоч трохи бачити. Допомогти не вдалося. Та, за словами Дар’ї, Ванга й без зору має повноцінне котяче життя.

«Незрячі коти дуже добре реагують на звук: вуха — це їхні очі. Ванга майже нікуди не врізається і самотужки залазить на диван. Ідеально ходить на лоток, знає, де її тарілка, а де собача. Вона навіть горобців ловила! А найзагадковіша її здібність — знаходити коробки. Щойно вдома з’являється коробочка, Ванга за 10 секунд вже сидить там», — ділиться Дар’я.

Опікунка Моха Ірина зауважує, що у тварин із порушенням зору добре розвинений нюх — саме він допомагає орієнтуватися у просторі. Так Мох знаходить туалет, воду, їжу та іграшки. 

«Компенсація функцій одних органів чуття іншими — дуже важлива реакція організму задля безпеки і виживання, — каже ветеринарна лікарка. — Але власники не повинні розраховувати тільки на це. Ми мусимо підтримувати якість життя хворої тварини на належному рівні. Вони лише частина нашого життя, а ми для них — єдине».

«Потрібно трішки більше уваги»: як доглядати за незрячими тваринами 

«Мох спершу був хворобливим, але не через сліпоту. Тварини без порушення зору теж мають свої болячки. Тепер ми з Мохом раз на рік здаємо кров, щоб бачити, чи потрібні йому вітаміни або спеціальний корм», — каже Ірина.

Жінка переймалася комфотом кота, тому завчасно дізналася про догляд за незрячими тваринами. Виявилося, що необхідно обмежити простір, щоб тварина поступово звикала до помешкання. Тож на початках Ірина відокремлювала в квартирі ділянку для Моха серветками та парканчиком, коли кудись ішла з дому. 

А ось Дар’я каже, здебільшого вдома не доводиться створювати особливі умови для її незрячих котів. Після Ванги сім’я вкотовила ще Льоху — кошеня з очною інфекцією, яке Дар’я знайшла біля смітників. І Ванга, І Льоха дуже рідко кудись врізаються. Якщо ж так сталося, наступного разу перебудовують свій маршрут.

Коли родина переїхала в новий двоповерховий будинок, хвилювалися за котів через сходи з дірками: ануж упадуть, як будуть необережні? Дар’я згадує: «Ми зайшли в цей дім і відразу поставили їх лапками на сходи, щоб коти їх відчули. На це пішла рівно хвилина. І все: коти зараз гоцають тими сходами без падінь».

Для облаштування простору незрячим тваринам Олена Кузнецова радить: «Заплющіть очі і подумайте, як би вам було зручно у такому стані. Так ви краще зрозумієте хвору тварину. Звісно, все повинно бути на своїх місцях, усуньте перепони на шляху до миски з водою, кормом, пелюшки і місць відпочинку. Повідомте про це всім, хто вас навідує. На прогулянках тримайте тварину на короткому повідці. Бажано гуляти усамітнено».

Якщо йдеться про тварин з одним оком, то лікарка каже, вони досить добре пристосовуються. Але завжди залишається ризик щось недобачити. Катерина підтверджує: «Буває, Савана врізається в якісь поверхні, особливо коли сильно заграється. Але наша кішка дуже активна. Вона навіть перестрибує з дверей на двері, якщо вони відкриті. Я ще не бачила, щоб таке робили коти з двома очима!».

Однак ветеринарка наголошує, що важливо звертати увагу на щоденну гігієну тварин з одним оком: «Чим і як правильно користуватись, запитуйте у лікаря. І ніякого протирання чаєм!».

Що ж до Лоли, яка втратила зір у 8 років, то Юлія після операції часто водила її на огляд до ветеринара, але зараз це не потрібно. Час від часу собаці призначають уколи, щоб зняти запалення, і дають зволожувальні краплі для очей. А ще Юлія що три тижні возить Лолу на грумінг, де собаку миють, стрижуть і вичищають їй вушка. Опікунка також зауважила: після втрати зору Лолі потрібно трішки більше уваги й тактильності, ніж раніше:

«Ми спимо в одному ліжку. Раніше Лола могла прийти до мене сама, а зараз я беру її на руки і несу до ліжка. Вона притуляється до мене та засинає. А коли я готую їсти, Лола впирається мені в ногу і сидить. Ми все робимо разом».

Тварини з порушеннями зору, як і без них, такі ж пухнасті (або ні), спокійні чи бешкетні, горнуться чи показують характер. Вони теж потребують дбайливих і відповідальних людей. 

Захистити тварину чи пройти повз? Здавалося б, вибір очевидний. Але іноді нам банально бракує знань, як діяти, і ми сподіваємося на інших. Ставайте тими обізнаними «іншими» з нашим тестом. В його основі — реальні кейси й коментарі юристок UAnimals про жорстоке поводження з тваринами.

Не залишайте дітей самих удома на Різдво, вибирайте червону таблетку, щоб прокинутись не в матриці, та прихопіть із собою геологічний молоток, якщо вас несправедливо запроторили до в’язниці Шоушенку. Ми отримали чимало життєвої мудрості з фільмів, цікаво, а чого відомі стрічки навчили нас у царині зоозахисту? З нашим тестом зможете відрефлексувати це питання, а заразом дібрати корисний і цікавий фільм для перегляду на вечір.

Собака з кісткою — чи не найстереотипніша картинка про харчування собак. Але чи правдиве це уявлення? З’ясуйте, чи варто пропонувати своїм друзям кістки, а ще фрукти й овочі, сире й приготовлене м’ясо та інші продукти. У цьому допоможе тест, який ми склали разом із лікаркою інтенсивної терапії та реанімації Центру ветеринарної медицини «Хелс» Оленою Кузнецовою.

Усе почалося з найменшого: усе почалося з мурашок. А також із того, що буквально кожного дня заледве не від Дарусиного народження я звертала і досі звертаю багато її уваги на все живе. Це було методично: я хотіла відкрити дитині можливість спостерігати за світом, а не тільки споживати його похапцем. Тож Даруся іще не вміла добре ходити, як уже вистежувала мурашок, опершись заради надійності на стовбур нашої старої яблуні.

Спершу ми разом уважно спостерігали, як працьовита мурашка завзято щось несе до свого дому чи просто тікає від небезпеки у глибокі тріщини спраглої землі, а потім Даруся і без мене день у день зависала над тими тріщинами, щоб знову побачити іще бодай одненьку.

Ми милувались, коли наприкінці весни щастило на мурашок у шлюбний період, із крилами! Я так і пояснювала ту дивовижу: це наречені. Правду кажучи, до моменту необхідності це пояснити й сама не знала тих фактів із мурашиного життя. Довелось учитись!

Даруся одного року (чи навіть двох) насправді уявлення не мала, хто такі наречені і що ними бувають навіть мурахи, але нехай. Бо ще з того часу вона й досі — вже у п’ять — зачаровано дивиться, як метушиться будь-яка мурашина зграя. Хоч навіть і без крил. А як трапляються нам раз у ніколи все ж крилаті, Даруся каже, що це ж наречені, мам. Отак і пояснює! І досі слідкує за мурашками — водить поперед ними пальчиком, ніби малює шлях.

Колись вона так само любила, коли мураха лізла їй на руку чи по нозі. У ті миті, однак, доводилось пильнувати, аби ніхто поруч не лементував і не скрикував дитині «о боже», власне вселяючи тим чи не найбільший страх. Я не могла дозволити комусь так категорично руйнувати довіру до світу, з якою дитина приходить його пізнавати й завдяки якій може зараз і завжди потім відчувати його повноту. Цю довіру так легко сполохати! І батьки мають всеохопну владу керувати нею — підтримати або навпаки.

Зізнатись, для мене самої було великим зусиллям не зриватися до дитини одразу змітати ту мураху з руки! Ні-ні. Треба просто бути обережною, донь. Просто без різких рухів.

І тоді, одержуючи мамине схвалення, Дара буквально завмирала, впиваючись очима в мурашку, залюблюючись у кожну. Вона позирала на мене перевірити, чи я теж захоплююсь, а потім знову дивилась на мурашок; на мене — на мурашок; на мене — й знову швидко на них, щоб раптом не згубити поглядом. Беззвучно показувала мені вказівним пальчиком цсссс і знову дивилась, як ті лізуть.

А потім були черв’яки, равлики, цвіркуни, хрущі, жаби, риби, кожна пташка, курочка чи білочка — байдуже: абсолютно кожна живність, яку Дарусі доводилось бачити. Мені ж тим часом доводилось лише підживлювати її допитливість. Це не дуже складно! Але це робота. І в результаті були навіть бджоли, які лоскочуть золотими крильцями. Тут я уже протестувала! Але Даруся наказала врешті втихомиритись і просто не дуже махати руками. Тоді це спрацювало. Так, заради справедливости — воно не завжди спрацьовує, але ми з Дарусею знаємо: ніщо не кусає, не дзьобає і не драпає просто так, тож на звірів не гніваємось. О! Було, дитина регулярно приходила і до нори пані миші запитати, як справи, хоч сама я гризунів боюсь достобіса!

Я й слимака навряд чи візьму в руки. Щоб посадити жабу на долоню — то й поготів! Але щоразу, коли охоче це збирається робити Даруся, я вимикаю свої упередження (якщо це безпечно), а тоді вмикаю її довіру. Чи то пак свою? Вона ж у мене теж колись була.

З міркувань здорового глузду пояснюю, що невідомого жука краще не брати заради своєї безпеки і безпеки невідомого жука, але й не чинити йому жодної шкоди. Не маємо права, як не маємо права вбивати. І сьогодні Даруся уже питає, чому якщо вбити людину, то сідаєш у тюрму, а якщо звірятко — то ні?!!

Кицю маємо гласкати лагідно й погідно, щоб часом їй не боліло. Ти ж відчуваєш біль? Тварини так само, донь. І хапати за хвоста не можна навіть з великої любови, бо навіть з великої любови можна нашкодити. Кому, як не батькам, це знати.

Донедавна Даруся мріяла піти до цирку — це ж так цікаво! У театрі вона була разів зо двадцять, а в цирку — ніколи. А там світломузика, акробати і ведмеді ходять по канатах, вау! Довелось пояснити, що тварин на репетиціях дресирують, а це жорстоко, неприємно і боляче; їх, голодних, змушують виконувати абсолютно неприродні для них речі за їжу заради розваги людей, що потім сидять на трибунах і втішаються цим насиллям. Чи ми хочемо бути серед тих, хто сидить на трибуні? Ні? Тож ми маємо відмовитись. Ми не можемо і не будемо підтримувати цього ні своєю присутністю, ні грішми.

Як не знати бекґраунду, на рилзах в інстаграмі ця вселенська Дарусина любов до тварин може здатися якимсь унікальним вродженим даром. І так було б зручно вважати, але правда в тому, що з цими знаннями не народжуються. Жодна цінність не виникає нізвідки, жодна. Будь-яку треба формувати — на те я і мама. А ще на те, щоб лагідно у житті провадити, не проєктуючи своїх страхів і не нав’язуючи категорично поглядів.

Наприклад, я уже менш скептично ставлюсь до того, що Даруся зі своєю уже сформованою емпатією потенційно може відмовитись споживати м’ясо, птицю, рибу. У нас традиційна галицька сім’я з певним культом їжі. Ніхто з нас не веган чи веганка і не вегетеріанець чи вегетаріанка поки що, але на п’ятому році життя дитина пояснює зі своєї любови, що не буде їсти крілика, бо крілик хоче жити. А рибку? А рибка має плавати, звичайно, мам! І, випереджаючи запитання: я не збираюсь її до цього змушувати.

А коли учора ішли зі садочка, мама похопилась дітям зловити метелика у траві, але замість зрадіти Даруся розплакалась дуже, аж поки я переконливо не запевнила, що більше ніколи не буду так робити, чесно-чесно!

Так соромно стало.

Навряд чи у житті хтось навчив мене більше, ніж мої діти.

Фото Юлії зробила Галина Кучманич

Тексти в рубриці «Колонки» відображають виключно думку автора чи авторки й не обов’язково відповідають позиції редакції UAnimals media.

Що робити, якщо ваш пес ледь не зривається з повідця, коли бачить інших тварин, гарчить, гавкає та прагне вкусити? Чому собака так поводиться і як цьому зарадити? Розпитали кінологиню Марину Бойко, зоопсихологиню і фахівчиню з поведінки собак Дарину Васильчук та Юлію Марунич — ліцензовану кінологиню-інструкторку вищої категорії Кінологічної спілки України, засновницю та керівницю Кінологічного центру Humans & Dogs.

Що таке зооагресія

Експертки пояснюють, що термін «зооагресія» — умовний, адже під ним можуть розуміти різні поняття. Найчастіше фахівці називають так агресію собаки до інших тварин. Є й ті, хто застосовує це поняття до агресивних реакцій собак на людей. А дехто вважає, що зооагресія може бути не лише в собак, а й в інших тварин, зокрема котів. 

«Якщо узагальнювати, то зооагресія — це агресія однієї тварини до іншої, що має безліч причин. Це може бути територіальна агресія, коли пес не пускає нікого на свою територію, або статева, коли він погано ладнає з представниками своєї статі, чи просто реактивна реакція на подразник, — пояснює Марина Бойко. — Але наразі чіткого визначення цього явища немає».

Дарина Васильчук вважає, що варто розділяти зооагресію та певні особливості поведінки тварини. Скажімо, якщо пес реагує на представників конкретної породи, або на всіх великих собак, або регулярно кидається на котів, а до інших тварин ставиться спокійно, то це не зооагресія. Це окремі реакції, які, за потреби та бажання опікуна чи опікунки, можна корегувати. Це буде не роботою з «агресивним псом», а пропрацюванням реактивної реакції. 

Експертки радять не поспішати називати своїх вихованців зооагресивними. Для початку треба зрозуміти, що викликає таку поведінку.

Причини зооагресії 

Причин агресивної поведінки собак дуже багато. Аби розпізнати, що впливає на вашого пса та власноруч не провокувати агресію, важливо ще до його появи в сім’ї отримати від фахівців базові знання і про собак взагалі, і про представників певної породи, якщо пес породистий. Треба розуміти, які у вашого собаки особливості розвитку, коли в нього вікові кризи і як вони проявляються, як формується нервова система, чим можна годувати тощо. 

Юлія Марунич вважає, що однією з головних помилок власників собак є те, що вони вчасно не звертаються до кінологів-інструкторів. Навіть для того, щоб у разі проблем відвідати, потрібно розуміти, коли щось іде не так. 

Якщо ви підозрюєте свого пса в зооагресії, фахівці збирають про нього максимум інформації: як потрапив у сім’ю, який у нього стан здоров’я, чим харчується тощо. Важливо також поспостерігати, як ви поводитеся з псом у різних ситуаціях. Лише після цього кінолог чи зоопсихологиня може робити висновки та добирати індивідуальні методи корекції. Серед найчастіших причин зооагресії фахівці називають біль і страх собаки, тривожність самих опікунів і помилки у вихованні тварини.

Біль

Це природно — захищатися від болю та намагатися не допустити її посилення. У собак чи не найдієвішим із доступних способів є те, що люди вважають проявом агресії. Пес може спочатку показати зуби, потім рикнути, а якщо ці сигнали не спрацювали, то і вкусити. Тож коли ваш вихованець почав проявляти агресію, особливо якщо раніше таке було рідкістю, варто звернутися до ветеринарної клініки. Насправді будь-які різкі зміни в поведінці тварини, а не лише агресія, — привід записатися на прийом. 

«Перше питання, яке я ставлю людям, що звернулись до мене через агресивну поведінку пса, — чи були вони у ветеринара, чи зробили УЗД і клінічний аналіз крові. У більшості випадків агресія зникає після лікування того, що викликає біль», — говорить Дарина Васильчук. 

Агресію провокує і біль, який заподіює людина чи інша тварина: сіпання, натяжіння, побиття. Тож варто проаналізувати й відкоригувати власні дії.

Дарина зазначає, що біль може завдавати навіть звичайний нашийник, якщо пес не навчений не тягнути повідець. Фахівчиня радить обирати анатомічну шлею для прогулянок із собакою.

Марина Бойко наголошує, що важливо не лише правильно підібрати амуніцію, зважаючи на анатомічні особливості свого пса, а й правильно її надягати. Нашийник треба фіксувати під підборіддям собаки так, аби він досить щільно прилягав — між ним та шиєю мають проходити два пальці. Також Марина вважає, що шлея підходить не всім. Тому варто радитись із фахівцями, вибираючи аксесуари для собаки.

«Якщо біля іншої тварини чи, скажімо, дитини, собаці змалечку натягують нашийник, сіпають його, то це формує у тварини асоціативний зв’язок: під час наближення цих об’єктів я відчуваю біль, тому треба захищатися», — розповідає Дарина Васильчук.

Експертки також впевнені: бездумне використання спеціальної амуніції (строгі чи електронашийники, зашморги), яку все ще застосовують задля корекції зооагресії, можна вважати жорстоким поводженням із тваринами. За це закон України передбачає покарання. 

«В окремих випадках, коли всі інші методи не спрацювали, спеціальну амуніцію застосовують. Але це має бути під фаховим наглядом та з дуже обмеженої низки причин, — зауважує Юлія Марунич, — скажімо, коли йдеться про питання життя та смерті. Сама я роблю все, аби такої потреби не виникало».

Також Юлія наголосила, що строгі нашийники (парфорси) створили зовсім не для корекції агресивної поведінки. Їх використовували для захисту собак-пастухів від вовків та одягали гострими зубцями назовні. Однак згодом люди почали перевертати такі нашийники, аби сформувати у собак навички охоронців чи спонукати до атаки.

Тобто парфорси — це не та амуніція, яку можна вважати ефективною в роботі з агресивною поведінкою. Навпаки, вони можуть стати причиною її появи. 

Пес, котрий постійно зазнає болю, швидко призвичаюється до нього. Тому прихильники виховання через біль рано чи пізно стикнуться з тим, що болісні відчуття більше не стримують збудженого собаку. 

«Найгірше, що можуть зробити власники, — це надягти на собаку парфорс і використовувати повідець на рулетці. — ділиться Юлія. — Таке дуже боляче бачити!».

Причиною агресії може бути й негативний досвід. Скажімо, якщо пса вже кусали інші собаки, то є висока ймовірність, що в нього буде агресивна реакція на них. 

Страх у собаки

Ще одна причина агресивності пса — боягузтво. Це звична стратегія тварин — нападати, коли страшно, і якщо пес боязливий від народження або через виховання, то він може отримати ярлик «зооагресивного». 

Напад страху може викликати агресію й у небоязких зазвичай собак. І тому важливо аналізувати, чи не злякався ваш спокійний пес перед тим, як проявив агресію.

Наші експертки вважають: попри те, що виховання на страху досі для багатьох людей є варіантом норми, у сучасному світі такі підходи неприпустимі.

«Із собакою треба домовлятися і діяти гуманними методами, — каже кінологиня Марина Бойко. — Тоді він буде прихильним до вас, довірятиме вам. Страх не приведе до любові, а тому пес не захищатиме свою людину в разі потреби. Заляканий пес може просто чекати моменту, аби проявити себе так, як хоче. А це навряд чи сподобається власнику».

Знервованість і страх власників

Ще одна причини проявів собачої агресії — емоційний стан опікуна чи опікунки. Навіть якщо людина зазвичай не агресивна, не використовує залякування як метод виховання, не робить псу боляче, але часто знервована чи переповнена страхами, це впливатиме і на тварину.

«Якщо людина постійно в стресі й від неї пахне адреналіном, то собака, що тонко відчуває запахи, почне моніторити навколишню ситуацію та намагатися зрозуміти причини. У такій ситуації у пса перенапружується нервова система, тому він буде реагувати на подразники зовсім не так, як у спокійному стані», — пояснює Марина Бойко. 

«Господарям важливо вчитися заспокоюватися, коли вони поряд із собакою. Під час занять я часто прошу власників просто починати глибоко дихати. Це дуже простий метод, але він допомагає», — доповнює Юлія Марунич.

Помилки людей на різних етапах розвитку собаки та взаємодії з нею

Наші фахівчині назвали основні помилки людей, які можуть призвести до зооагресії — від моменту ухвалення рішення завести пса до його виховання у старшому віці. Однак є й універсальна помилка у взаємодії із собакою будь-якого віку — коли одне і те саме то дозволяють, то забороняють. Це відбувається через непослідовність і нескоординованість дій людей, що взаємодіють із твариною. Тож потрібно від початку мати спільну стратегію виховання.

Під час вибору собаки

Вже під час вибору вихованця можна знизити ризики виникнення в нього зооагресії в майбутньому. Щонайперше варто зважати на те, чи підходите ви із собакою одне одному. Є пси, яким для нормального розвитку і життя, потрібна висока щоденна активність. Якщо ви не готові постійно вдовольняти таку потребу, то переповнена емоціями та енергією тварина може проявляти агресію. 

Зважайте на характеристики породи, якщо плануєте брати в родину породистого пса, дізнавайтесь у власників розплідників чи у притулку, як зазвичай поводяться цуценя чи дорослий пес, робіть власні висновки після спілкування із собакою. Хорошим рішенням буде взяти на оглядини фахівця чи фахівчиню.

Також однією з причин проблем у поведінці пса є порушення правил розведення та виховання в перші місяці життя. Зокрема, раннє відлучення цуценяти від мами.

«Перший етап соціалізації, що важливий в контексті агресії, відбувається у віці до трьох місяців, коли цуценя вчиться спілкуватися з дорослими (через маму) та маленькими (братики-сестрички) собаками. Людина не може навчити всього, чого вчить мама-собака. — наголошує Юлія Марунич.

Тому за можливості треба залишати цуценя до трьох місяців із мамою.

Коли цуценя щойно потрапило в сім’ю

Перехід у новий дім — наступний етап соціалізації тварини. Якщо для цього вам бракує досвіду та знань, важливо завчасно звернутися по пояснення до фахівців, чиї цінності ви поділяєте. Скажімо, до тих, хто не вчитиме лякати тварину чи робити їй боляче. Йдеться про навчання для власників, поки без собаки.

«Дресування не настільки важливе, як соціалізація, бо собака має знати весь навколишній світ: що таке люди, інші собаки, коти, птахи та машини. Просто для того, щоб він почував себе на прогулянці комфортно. Бо коли собаці некомфортно, він переляканий, перезбуджений і не може себе контролювати. — говорить Марина Бойко. — Саме тому ми маємо щодня гуляти з цуциком — щоразу трішки далі від дому, у місця, де дещо більше подразників. Важливо також йому пояснювати, як правильно реагувати».

Йти на перші заняття до кінологів чи зоопсихологів рекомендують лише після того, як ваш цуцик адаптувався в новій сім’ї, та із закінченням карантину після вакцинації.

У підлітковому віці

Ще один важливий етап розвитку собаки — підлітковий вік, що настає у віці від 6 до 11 місяців. Тоді юні пси, як це буває і з людськими дітьми, проживають дуже непростий етап становлення. Прояви агресії в цей час — часте явище. 

«Під час статевого дозрівання милий раніше песик може перетворитися на динозавра, — жартує Юля. — Але якщо опікун чи опікунка знає, що така вірогідність є, то не будуть лякатися, а знатимуть, як реагувати, або коли звертатися по допомогу». 

«Якщо в цьому віці юний пес проявляє агресію, а господар ніяк не реагує, то така поведінка стане стереотипною. Ваш підліток має одразу почути, що такого робити не можна. — додає Марина Бойко. — Такі речі легше попередити, ніж потім змінювати». 

Проте всі експертки наголошують, що в більшості випадків відкоригувати поведінку пса в дорослому віці реально, хоча це й потребує більше часу й зусиль. Щоправда, повністю змінити стереотипи зазвичай не вдається. Та й не завжди доцільно перевиховувати собаку. Скажімо, зі псом, що всі свої 9-10 років взаємодіяв агресивно, а господарі це терпіли, починати корекцію немає сенсу. Це чимале випробування для тварини поважного віку. 

Методи профілактики й корекції зооагресивності

Юлія Марунич наголошує, що давати поради назагал — неправильно. Кожен собака потребує індивідуального підходу. 

Якщо узагальнювати, зазначають усі експертки, то основне завдання будь-яких тренувань — навчити пса концентруватися на опікуні чи опікунці. 

Марина Бойко пояснює: «Виконувати команди — це не головне. Важливо те, наскільки пес вміє зосереджуватися на господарі чи господарці, так, щоб у будь-якій ситуації, коли почує своє ім’я, міг перемкнутися. Для цього людина має бути цікавішою, ніж усе навколо. Це досить важко, бо світ такий великий і манкий! Саме тому ми починаємо дресування змалечку, аби закріпити навичку». 

Власникам потрібен час для того, аби пізнати тварину, навчитися самим і навчити її. Хороша стратегія — показати вихованцю, що бути зі своєю людиною вигідно: «Подивись на мене — і отримаєш смаколик, ласку чи гру…». Для різних тварин може бути свій набір вигод. 

«Варто починати з трюкових простих команд, аби зацікавити собаку. Примусити цуцика сидіти на витримці, може, й просто, але це йому не так цікаво. — розказує Марина. — Тому “базу” ми завжди розбавляємо трюками: походити змійкою, покрутитись, дати “п’ять” або носика».

Коли домашній улюбленець навчений бачити та чути свою людину за різних обставин, то навіть у разі агресивних проявів із ним буде легше впоратись. 

«Одна з простих технік навчання — зупинитися і стояти, не реагувати емоційно і не сіпати. Дати собаці можливість побігати по радіусу, а потім покликати до себе, дати смаколика, завести на позицію побіля себе, — каже Марина. — Але це може не спрацювати, і тоді треба шукати інші підходи». 

Потрібно вчити пса і як поводитись, коли є подразник. Якщо ви розумієте, що саме може викликати в нього ті чи інші реакції, треба відпрацювати алгоритм поведінки. Наприклад, він має підійти до опікуна чи опікунки, сісти поряд чи між ніг, а потім погратися, коли «подразник» пройде повз, аби скинути напругу. Це лиш один із варіантів протоколу дій, про який нам розповіла Марина Бойко. Саме такий є у її коргі Лакі. Але їх може бути безліч, для кожного пса — свій. Сформувати той, який буде дієвим і зрозумілим для вашого собаки, допоможе ваша наполеглива робота та супровід фахівця чи фахівчині.

Дарина Васильчук радить також займатися самоосвітою: слухати лекції, читати книги, скажімо, видання «Із ким я живу. Короткий курс для розуміння собаки» Оксани Галан. 

Успіх виховання залежить від наполегливої системної роботи опікуна чи опікунки, бажання бути в контакті із собакою, зчитувати його сигнали, розуміти особливості. А це можливо лише за безумовної любові та бажання зробити все так, як буде найкраще для друга.

«…Запам’ятала, що він був маленький, бо ми його посадили в мій невеличкий рюкзак. Він там сидів і слині пускав, може, їсти хотів. Ми його принесли додому, і він впісявся, як всі маленькі цуценятка. Ще він дуже плакав першу ніч. Ми зробили йому окреме місце на підлозі, але потім взяли до себе в ліжко. І він заспокоївся. У нього був дуже емоційний характер».

Харків’янка Юлія згадує свого собаку. Його звали Тимчик. Він ненавидів салюти, сильно линяв, важко переносив дорогу.

Коли велика війна вибухнула в Харкові, треба було їхати. Бойові дії не обмежуються одним днем, як салюти в новорічну ніч.

Родина зупинилась у Кременчуку і заночувала в квартирі, не дуже придатній для життя. Але вони були щасливі, що вибрались. І що вони разом. Всі. Із собакою.

«Собаку треба обов’язково забирати. Будь-яку тварину треба. Собака — це частинка дому. Коли ти забираєш із собою собаку, то частинка дому з тобою», — згадує Юлія.

А потім Тимчик захворів і помер. Далі спогади родини тісно переплітаються з відчуттям провини.

«Я думаю, переїзд повпливав на його здоров’я. Також він підчепив кліща, а ми не помітили й вчасно не обробили. Ми теж винні. Через те, що проґавили, він сильно захворів. Ми його ледве тоді врятували. Але все одно були наслідки для здоров’я, від яких, власне, знову захворів і помер», — розповідає Юлія.

Провина — це те, що обтяжує втрату тварини. І те, що згадують чи не всі згорьовані опікуни та опікунки.

Руслана втратила кота Пиріжка декілька місяців тому. Він часто хворів, але тоді погіршення стану було як грім серед ясного неба. Дівчина припускає, що анестезія під час чищення зубів спровокувала загострення панкреатиту.

«Я досі не змирилась. Маю дуже багато питань. Думаю, подолати це мені допоможе лише професійний психолог. Не лише лікарі ухвалювали рішення. Багато в чому це моя відповідальність, і я часто думаю, чи не припустилась я десь помилки. Так, ми всі помиляємось, але помилка ціною життя тварини — це занадто важко», — каже вона.

Найважчим для Руслани було рішення про евтаназію. Поки кіт хворів і перебував у лікарні, йому ставало гірше. Тож родина очікувала на той самий дзвінок. І одного разу він стався.

«Ми були в метро. Нам сказали, що надалі його мучити вже не можна. Ми поїхали в клініку і думали побачити зморену тварину. Він лежав, коли ми прийшли, але потім підвівся. Впізнав нас. Проте це була дія ліків, не більше. Настав час ухвалювати найважче рішення», — розповідає Руслана.

Через російську агресію ми втрачаємо тварин у тих ситуаціях, коли б нібито могли їх врятувати. Наші дії обмежують обстріли, дефіцит пального, умови надзвичайного стресу.

Журналіст і блогер, відомий читачам як Юрій Кошмарченко, багато й дотепно писав про свого мопса на ім’я Агамемнон. Чимало людей заходили на сторінку Юрія, щоб почитати саме про собаку. Проте в березні 2022 року Агамемнон загинув. Через обстріли та дефіцит пального Юрій не встиг вчасно відвезти його до ветеринара.

«Виникають думки, що можна було б поїхати до ветлікарні раніше. Швидше знайти бензин. Або обхідний маршрут (у певний момент прямо перед нашою машиною підірвали міст). Або ще щось. Мені досі боляче через це. Я не знаю, що сказати. Просто бережіть своїх. Ким би ці “свої” не були», — розповідає він.

Психотерапевтка Оксана Зінько каже, що почуття провини — одне з найважчих переживань. Воно стосується, звісно, і періоду після смерті тварини. Це стан, на якому люди часто застрягають у своєму горюванні.

«Цю ситуацію можна пояснити тим, що на людині лежить велика відповідальність за долю тварини. І опікуни не можуть собі пробачити, як усе склалося», — пояснює психотерапевтка.

А ще люди, які втратили друга — собаку, кота чи іншу тварину, часто не відчувають розуміння і бажаної підтримки. То як впоратись із втратою того, хто став для вас таким рідним?

Втрата людини чи тварини часто не має радикальних відмінностей.

За словами Оксани Зінько, применшувати значущість втрати тварини й порівнювати це зі втратою людини категорично не можна.

«Так само, як між людиною і людиною, між твариною і людиною будуються стосунки, — пояснює вона. — І часто тварини дають нам особливе: безумовну любов і відданість. Опікун чи опікунка тварини після її втрати переживає ті самі етапи горювання, що й у разі смерті близької людини. Це і заперечення, і шок, і відчуття провини, і депресивний стан».

Юлія згадує, що їй буквально фізично хотілося повернути ритуали прогулянок:

«Думала навіть оголошення дати, що буду гуляти з будь-якою собакою. І я заміняла це тим, що просто гуляла. Спочатку я брала повідець, укладала в рюкзак і ходила нашими з Тимчиком місцями. Сиділа на лавці, розмовляла з ним, пригадувала, плакала. Це тривало десь місяць».

Юрій ділиться, що сумує навіть за тим, що колись дратувало: храпом, купками по закутках, куди є ризик вступити. Але найболючіше те, що тепер ніхто не зустрічає вдома: «Перший час відсутність цих стрибків на голову щоразу била прямо в серце». Про це говорить і Руслана: «Коли приходиш додому і там тебе ніхто не зустрічає, відчуття, що цього не може бути».

Часто люди не розуміють чужого горювання за твариною. Зокрема, порівнюють цю втрату з утратою матеріальних речей. Та Оксана Зінько пояснює: коли ми втрачаємо когось, із ким у нас були близькі стосунки, горюємо також і за своїм станом — за тим, як почувалися, коли був живий наш собака, кіт, друг, батько.

Як допомогти собі пережити та прийняти втрату?

«Тварина давала нам багато любові. І тепер постає важке завдання — дати трохи цієї любові самому собі, піклуватися про себе», — зауважує Оксана Зінько.

Вона розповідає, що є класична дуальна модель горювання. У чому її суть? Ми маємо дозволити собі горювати, плакати, обурюватися цією несправедливістю, не озираючись на думки чи критику інших людей.

Колишня опікунка Тимчика слушно зазначає: «Якщо людина відчуває, що це сильна втрата, вона має прожити її. Зі сторони, може, здавалося, що я надто переживала. Пригадую, до нас друзі заходили, і я розплакалась, коли сказала “ми малому пояснювали, як Тіму поховали в пісочку”. Мені здається, не треба звертати увагу на те, як люди будуть це зі сторони сприймати».

Але водночас важливо допомогти собі з бажанням жити.

«Пізнавайте нове, будуйте нові плани, спілкуйтесь із людьми. Нормально, якщо в якийсь момент ви знову впадете в смуток і випадете з активного соціального життя. Вашими опорами повинні залишитись, а точніше, укріпитися особистісні форми підтримки — вміння спиратися на себе», — пояснює Оксана Зінько.

Корисно також знайти спільноту людей, яка пройшла через схожі випробування.

Юрій каже, що завжди отримував щиру підтримку від інших: «Я думаю, це одна з важливих рис українців — вміння цінувати будь-яке життя. Зверніть увагу: коли ми читаємо про те, як рятують з-під завалів після обстрілів, там обов’язково є інформація, що врятували стільки-то людей, а ще кішку, собаку чи папугу. Будь-яке життя священне. Українці це навіть не стільки знають, скільки природно відчувають. Ну а я відчув це на собі — щирими співчуттями багатьох людей».

Тематичні групи, чати, подруга чи хороша знайома, яка також має досвід втрати тварини, — вони допоможуть пройти цей шлях трохи легше, не застрягнути в почутті провини. До речі, а як у ньому не застрягнути?

Почуття провини часто виникає незалежно від того, як і чому померла тварина.

«Жаль і злість на себе виникають у багатьох людей, навіть якщо в глибині душі є розуміння, що зробили все можливе для порятунку тварини, — каже психотерапевтка. — Звичайно, коли людина постає перед ситуацією, їй потрібен час, щоб прийняти те, що трапилося, пережити, відгорювати. Однак залишена без контролю провина може поступово руйнувати життя. У нас є вибір: контролювати ці почуття та емоції або ж дозволити їм контролювати нас».

Пані Оксана пояснює, що почуття провини не просто емоція. За своєю суттю провина — це переконання в тому, що ви вчинили неправильно і маєте постраждати за це. Єдиний спосіб вплинути на це переконання — змінити те, у що віримо. Тут є декілька варіантів.

Спостерігайте за своїм почуттям провини. Ви помічаєте, що повторюєте ті самі думки про вину знову і знову? Оберіть сигнал «стоп», щоб зійти з цього болісного ментального шляху. Це може бути фізична дія, наприклад, глибоко вдихнути й різко видихнути. Потім свідомо зосередьтеся на чомусь іншому, наприклад, на своїх планах на завтра. Так пригадаєте, що у вашому житті є щось позитивне попереду, а не лише негативи з минулого. 

Виберіть мужність прийняти те, що не можна змінити. Покаяння за помилки не змінює та не компенсує минуле. Це просто заганяє вас у глухий кут. Єдине, що ви можете змінити зараз, — це ваше майбутнє. Прийміть цей факт.

Виберіть баланс. Почуття провини змушує зосередитися на тих часах, які сприймаємо як невдалі — коли були «надто зайняті», щоб погуляти з домашньою твариною, пограти з нею або обійняти її. Або коли не змогли раніше відвезти до лікаря, звернути увагу на симптоми хвороби. Це заважає об’єктивно побачити весь інший час, коли були разом із вихованцем. Тому наступного разу, коли ваш розум порине в ці нещасні думки, вирішіть переорієнтуватися. Активно нагадуйте собі про добрі часи, коли ви були справді відповідальними та дбайливими власниками домашніх тварин. Найімовірніше це була велика частина часу. 

Як допомогти людині поряд, яка горює через втрату тварини

«Найгірше, що може бути, — це знецінення. Якщо ви не знаєте, як підтримати, краще промовчати, ніж казати, що я “просто можу завести собі ще одного кота”», — ділиться Руслана.

Якщо ви хочете підтримати людину, яка переживає горювання, і уникнути недоречностей, то найкраще поцікавитись, а, власне, як вона.

«Наше уявлення про те, як ми можемо допомогти, іноді суттєво відрізняється від того, чого потребує людина. Хтось хоче побути на самоті. Комусь важливо поїхати в місце, де вони з твариною провели особливий час разом, комусь треба виговоритись. Дайте можливість озвучити потребу. Якщо ми не можемо допомогти, то дуже важливо не нашкодити», — каже Оксана Зінько.

Психологиня радить декілька універсальних слів підтримки: «мабуть, це дуже непросто», «не можу навіть уявити, як важко це пережити». 

А от фраз типу «я знаю, як тобі боляче» краще уникати. Бо ми ніколи не можемо вповні відчути біль іншої людини. Кожній і кожному болить по-різному. 

Психотерапевтка також радить бути обережними з релігійною тематикою. Релігія зачіпає дуже глибинні цінності, тому може викликати й сильні емоції.

Як допомогти дитині осмислити втрату

«Тіма помер на наших очах, — згадує Юлія, — малий був вдома. Він побачив нашу реакцію, але тоді не сильно зрозумів, що відбувається. Він запитав, і ми йому пояснили, що сталося. Сказали, що Тіма помер і що Ден (тато) закопав його у пісочок».

Часто смерть тварини — це перша смерть, з якою зустрілася дитина. І те, як дорослі допоможуть це пережити, може впливати на подальше ставлення дитини до смерті. Найкраще, що ви можете зробити, — це бути чесними з дитиною, каже психотерапевтка.

«Важливо завчасно пояснювати, що кожна тварина старіє і зрештою помирає. Кажіть дитині правду, але обережно. У жодному разі не розповідайте про хмаринки чи інші вигадки. Це формує недовіру до батьків і світу, яку потім дуже важко подолати. — каже Оксана Зінько. — Коли ж смерть тварини вже сталася, то певні ритуали можуть допомогти попрощатись із твариною, пережити втрату та поступово прийняти це».

У виборі ритуалу орієнтуйтесь на те, що може відгукнутись вашій родині. Можна висадити дерево на честь тварини чи написати прощального листа. Можливо, ритуал буде пов’язаний із чимось важливим у житті самої тварини.

«Ми кремували Пиріжка та забрали урну з ним додому. А потім вирішили розвіяти його попіл із вікна. Пиріжок обожнював вікна, міг сидіти там годинами. Це був такий собі котячий “Нетфлікс”. І ми вирішили, що таке прощання буде найправильнішим», — згадує Руслана.

***

Незабаром після втрати Пиріжка родина Руслани взяла додому кошеня з притулку. Дівчина каже, що це не вона його врятувала, а він її. Юлія поки не готова до нового собаки, але радісно спілкується з іншими псами на вулиці й це трохи заміняє їй відсутність Тимчика. Юрій уже рік без Агамемнона і наразі теж не готовий до відповідальності за іншу тварину. 

Оксана Зінько розповідає, що люди обирають різні стратегії: хтось відразу заводить тварину, хтось назавжди закриває для себе це питання. Тут не може бути універсальної відповіді. Шлях прийняття у кожного свій. Але найголовніше, аби він приніс у душу спокій. 

Лише 22% квартир, що здають в Україні, доступні для людей із тваринами. Це з’ясували UAnimals і DIM.RIA під час спільного дослідження ринку оренди житла у вересні 2023 року.

Тимчасом через повномасштабне вторгнення росії в нашій країні триває внутрішня міграція. Люди переїжджають з окупованих чи прифронтових регіонів до більш безпечних місць цілими родинами, часто залишаючи вдома набутки за все життя, але забираючи своїх друзів-тварин.

Про те, як їм вдається орендувати житло в Україні та що в цьому допомагає, — у нашій сьогоднішній статті. Ділимося історіями внутрішньо переміщених власників тварин і порадами від людей із досвідом на ринку оренди. 

«А людям похилого віку можна?»: історія власників Рудіка та Багіри з Бахмута

Наталя Зубар евакуювалася з Бахмута зі своєю великою родиною. Коли в місті стало дуже гучно, виїхали всі: вона з чоловіком, сестра із сином, літні батьки, кіт і кішка. Кіт Рудик — сільський парубок, якого вони взяли ще маленьким кошеням, а кішка Багіра — чорна красуня, яка потрапила до них на перетримку та лікування після важкої травми, але її так нікому й не віддали. Тварини доїхали у звичайних сумках до самої столиці, де жив і навчався син Наталі — Петро. Там родина почала пошук окремого житла. 

«Ми берегли свої нерви: навіть не розглядали оголошення, де категорично писали “без тварин”. Але все одно траплялися дивні упередження. Наприклад, одна рієлторка заявила, що сліди від котячої сечі видно під ультрафіолетом. І якщо хтось із моїх малих “проштрафиться”, навіть коли я одразу приберу, квартиру потім нікому не здати, — каже Наталя. — Я так і уявила, як охочі винайняти квартиру ходять з ультрафіолетом і шукають сліди від котів». 

Згодом родина знайшла доволі простору трикімнатну квартиру — таку, про яку зазвичай пишуть «потребує ремонту». Щоб жити у більш-менш комфортних умовах, вони й справді його зробили. Але досі процес пошуку житла згадують із нервовою посмішкою. 

«Ми так обережно завжди запитували: А людям похилого віку можна? А з тваринами? А людині з інвалідністю? — каже пані Наталя, яка вже багато років пересувається колісним кріслом. — Інколи розмова закінчувалася навіть не на котиках». 

Пані Наталя розповідає: все може складатися по-різному. Нещодавно на балкон до її сина залетів папуга, який чи то втік, чи то його зумисне випустили «на волю». У договорі оренди не було пункту про тварин, але власниця квартири перейнялася історією, що папуга самостійно обрав її помешкання, і не стала вимагати його виселити. 

Поради 

Антоніна Семенова, власниця житла: «Шукайте різні варіанти. У мене, наприклад, наймачі житла без тварин і дітей стабільно “вбивали” квартири сильніше, ніж “табун коней плюс 3 старших групи дитсадка”. Тому якщо в майбутньому знов здаватиму своє житло у передмісті Києва в оренду, то буду писати “виключно з дітьми та/чи тваринами”».

Катерина Гончар, орендарка: «За ці майже два роки тричі змінювала житло. Маю кота і кицьку. Коли шукала з допомогою рієлторів, то просили заставу $1000 за тварин — у тих, хто не планував переїзд, а вимушено рятувався від війни, не завжди є такі “зайві” кошти. Але це не єдиний спосіб. На попередній квартирі за умови тривалої оренди, нашим тваринам дали випробувальний термін 3 місяці. У нас вони виховані, тому все пройшло добре».

«А, у вас коти? В жодному разі»: історія власників кішки й кошенят із Сіверська

Юлія Дейнеко у квітні 2022 року евакуювалася з міста Сіверськ, що на Донеччині, до села Горинь на Франківщині. А рік потому сім’я переїхала до столиці, бо діти вступили туди на навчання. До Києва  взяли і свою велику котячу родину — маму-кішку та її новонароджених кошенят. 

«Ми довго поневірялися по хостелах, переїжджали, намагалися орендувати житло. Виходило не завжди, — згадує Юлія. — Коли шукали, одна рієлторка запевняла, що з котами ми нічого не знайдемо. Здайте їх, каже, в притулок — і проблем не буде. А я не можу так!»

Юля називає ті часи пошуку житла колами пекла, бо вона була у відчаї від постійних образ, натяків на можливість позбутися тварин, категоричних відмов і лякалок про неминуче зіпсовані шпалери чи зруйнований паркет. 

«У вухах досі ці слова: “А, у вас коти? В жодному разі…”» — каже жінка. — Вважаю, нам пощастило: власниця квартири терміново здавала її, бо переїздила. Я постійно моніторила оголошення, і щойно з’являлося свіже, одразу телефонувала. Ми зустрілися, поговорили, погодили питання котів. У неї самої є кішка, тому до наших тварин поставилася нормально». 

Родина орендує квартиру на лівому березі Києва. Мешкають разом із котами, які так нічого й не пошкодили.

Поради

Олена Вінсент, орендарка житла в Грузії: «У Батумі житла набагато більше, ніж тих, хто хоче його зняти. У новобудовах  мешканці є щонайбільше в третині квартир. За останні пів року дуже багато людей поїхали з Грузії, до високого сезону далеко, та й не факт, що він взагалі буде. Тому ціни падають, а власники раді знайти охочих знімати їхнє житло У мене половина знайомих орендують квартири із собаками, дві подруги — з чотирма котами, я — з трьома котами та собакою. І йдеться про більш-менш нові, хороші квартири — в радянському стані чи без техніки тут здають дуже рідко».

Олена Антіпова, адміністраторка групи у фейсбуці з пошуку житла для орендарів із тваринами: «Я б порадила писати в оголошеннях якомога детальніше про себе, тварину та вимоги до житла. Розкажіть, звідки ви, де навчаєтесь або працюєте, у якій локації шукаєте житло та скільки готові платити. Якщо є можливість, додайте фото своєї тварини. Мені запам’ятався один випадок, коли квартиру після ремонту здавали з умовою “без тварин”. На перегляд прийшла дівчина із собакою. Побачивши її, власниця помешкання погодилась. На жаль, не всім так щастить. Знайти житло з домашніми улюбленцями дуже важко, але можливо». 

«Ми вирішили взяти цуценя»: історія лікарки та військового, які їздять прифронтовими регіонами із собакою»

Дар’я Волкова — остання лікарка, яка виїхала вже з напівоточеного Соледара. Вона у сховищах і підвалах допомагала людям, які залишалися в рідному місті. Евакуювалася вже в бронежилеті, у який вчепився 13-річний улюблений кіт Арчі. Це, згадує Дар’я, допомогло швидко проходити блокпости: втомлена жінка з червоними очима, на шиї в якої сидить переляканий кіт, одним своїм виглядом відповідала на всі можливі запитання. 

«Їхали до Покровська, де подруга прилаштувала мене безоглядно на кота у порожню “трьошку” біля залізничного вокзалу. Арчі витримав місяць зі мною в Покровську. А потім були ще три щасливих місяці у моїх батьків на орендованій дачі в Полтаві. Однієї ночі він пішов і не повернувся. Мабуть, настав його час. Це досі мій великий біль», — розповідає пані Дар’я. 

Її чоловік Олексій пішов до ЗСУ. І його шлях — це й шлях Дар’ї, яка за ці два роки жила майже по всій лінії фронту. 

«Що 2-4 місяці я змінювала оселю. Пам’ятаю це, як у калейдоскопі. Коли жила у Слов’янську, ми вирішили взяти цуценя фокстер’єра. Шукали саме цю породу, бо в чоловіка дитячо-підліткові незакриті запити, — посміхається Дар’я. — І Тобік виявився порятунком для нас обох — мені, щоб не з’їхати з глузду від усього, що відбувається навколо, а йому — своєрідна реабілітація. Пес допомагає пережити все. Не можу описати, як він чекає, зустрічає, любить Олексія!»

Дар’я каже, що орендувати житло із собакою непросто. Особливо зважаючи на те, що змінювати його доводиться часто. Зараз вони живуть у Харківській області.

«Неймовірними зусиллями зняли приватний будинок. Цілеспрямовано шукали з територією, щоб випускати собаку-підлітка, привчати до туалету, — розповідає жінка. — Як оселились, під час огляду житла і території виявилось, що за нами “закріпили” тільки бетонну доріжку до хвіртки, все інше — господаря, який мешкає поруч за парканом. Хоча в оголошенні обіцяли 3 сотки землі. Довелося шукати інше житло».

Хоча, пригадує Дар’я, траплялися й неймовірні історії. Якось вона знімала будиночок на території садиби розміром із базу відпочинку. Господарі — сімейна пара — полюбили песика, як свого, і майже все йому дозволяли. Дар’я згадує цю щиру людяність із вдячністю. 

«Гадаю, ми зробили для своїх улюбленців все що могли. Інколи дивлюся “собачі групи”: люди кидають тварин і їдуть назавжди, іноді на ланцюгу залишають. Можливо, бояться, зокрема, цих складностей із пошуком житла…»

Поради

Ольга Кононенко, подруга орендарки з твариною: «Моя подруга якось подала оголошення в соцмережах від імені свого кота, і все вийшло. Він написав у вступі щось типу такого: “Мене звуть Джанго, і я кіт. Досить розумний кіт, бо сам веду свої сторінки в соцмережах. Так-так, я це вмію, а чим я гірший за моїх співмешканців-людей, які тільки так цілими днями й роблять: тик-тик, тик-тик за клавішами ноутбуків?”. Цей текст був кумедним, але містив інформацію, яка зазвичай цікавить власників квартир. Наприклад, кіт поскаржився, що ще в глибокому дитинстві його позбавили того самого, що дехто пов’язує з гідністю. Тому він не мітить територію та пахне тільки шампунем. Творчо, оригінально, допомогло».

Наталя Адамович, орендарка: «Приховувати, що є тварини, як на мене, зовсім не ок. Єдине, що казати про них простіше вже під час зустрічі. Коли орендодавцям у спілкуванні подобається потенційний орендар чи орендарка, то в деяких питаннях вони стають поступливішими».

Коментар фахівчині

Для орендарів 

У нашій країні наразі власникам тварин важко орендувати житло, тому раджу за можливості пропонувати збільшений гарантійний платіж. Так часто вдається переконати навіть тих, хто , пише в оголошенні великими літерами «БЕЗ ТВАРИН». Це не тільки про гроші — таким чином ви покажете усвідомлену відповідальність. 

На моїй пам’яті ще ніхто не сказав: «Так, моя тварина може щось пошкодити». Але знаю такі випадки, коли улюбленці, що 10 років прожили у квартирі й жодного разу нічого не зіпсували, у нових умовах починають шкодити. Варто бути готовими — морально і матеріально — відповідати за наслідки. Навіть якщо власник чи власниця помешкання петфрендлі і не вимагає подвійний гарантійний платіж чи компенсацію за пошкоджене майно.

Можна надати рекомендації з попереднього місця проживання — це величезний плюс. Інколи люди кажуть, що готові запросити до квартири, де зараз мешкають, дати контакти власника чи власниці, надіслати відео та фото житла. Це працює. 

У жодному разі не вмовляйте власників — краще пошукайте «свою» людину. Бо це порушує рівноцінність стосунків: часто люди, відчувши, що вам просто немає куди діватися, починають, як то кажуть, «пити кров». Навіть якщо у вас справді безвихідь, не кажіть про це. Ви не нещасна людина, яку з жалю хтось пустив пожити з твариною, а орендар чи орендарка, що оплачує послугу за спільними домовленостями.

Для орендодавців

Раджу спілкуватися з майбутніми орендарями, цікавитися їхньою історією, оцінювати адекватність і відповідальність. Зокрема, варто дізнаватися про людей із різних джерел — від відкритих реєстрів до відгуків у групах. Бо, з мого досвіду, саме люди шкодять майну набагато більше, ніж тварини. Від них, а не від тварин залежатиме порядок в оселі.

Ретельно готуйте договір, у якому прописуйте всі деталі. Договір має захищати обидві сторони — і вас, і орендарів.

Одразу домовляйтеся про регулярні візити в погоджений час. Раз на місяць-два варто дивитися, що відбувається з вашим майном, щоб за пів року не виявилося, що воно повністю зіпсоване. Зазвичай орендарі з тваринами самі пропонують навідуватися, щоб засвідчити, що все гаразд.

Прописуйте обов’язковий клінінг після виселення. Наступними орендарями можуть бути алергіки, а попереднє перебування тварини в помешканні не має шкодити їм і вашому бізнесу загалом.