З квітня 2021 року у Верховній Раді лежить законопроєкт, який повністю забороняє використовувати тварин у циркових виставах. Але голосування щодо нього досі не відбулося. Директори державних цирків просять не ухвалювати таке рішення. На їхню думку, це призведе до занепаду циркової культури, а артисти й артистки залишаться без роботи. Тимчасом в українському суспільстві, як показало спільне дослідження UAnimals i Fama, понад 55 % людей вважають неприйнятною експлуатацію диких тварин для розваг. 

То що являють собою виступи на манежі з тваринами — циркову культуру чи експлуатацію беззахисних?  

Колесо смерті та півколо страху

У квітні 2025 року Національний цирк анонсував нову виставу «Бон кураж». Керівництво рекламувало це шоу як головну подію сезону. «А звірі теж будуть? — почали питати в інстаграмі. — Начебто заборонена вже експлуатація тварин». Це питання адміністрація цирку проігнорувала, але трохи нижче на схоже питання від іншої людини відповіла ствердно. Так, тварини будуть. «Погано, — написала користувачка, — інакше б пішла». 

Адміністрація цирку заявляла, що вистава збирала аншлаг. Але 20 травня в залі було так мало людей, що деякі повністю порожні сектори спеціально затемнили. Здебільшого глядачі й глядачки — це діти з батьками. У холі цирку вони купують попкорн, дехто фотографується у фотозонах. Врешті всі збираються у просторому залі. Перший номер — з тиграми. Манеж цирку вже обнесли сіткою, щоб тигри не змогли скочити до глядачів. Аби унеможливити напад хижаків, навпроти манежу також стоїть людина з брандспойтом. Якщо тварини раптом почнуть поводитись агресивно, їх поливатимуть крижаною водою — за принципом водомета на мітингах. 

Втім тигри не демонструють жодної агресії. Коли їх вивозять на арену в клітках, вони ліниво розсідаються на місця, а потім так само ліниво роблять нескладні трюки на кшталт ходіння колодою. Дресирувальниця тримає в руці шест зі шматочком м’яса — саме за допомогою нього вона керує тиграми. Номер триває близько 15 хвилин. Більшу частину часу тигри просто сидять на своїх місцях. Не дивно, що аплодисменти після номеру не дуже бурхливі. «Діти все чудово розуміють, — впевнений американець Стерлінг, який довгий час працював із європейськими цирками і брав участь у кампаніях за заборону використовувати у виставах тварин. — Вони розуміють, що участь тварин — це жорстокість. І їм нецікаво на це дивитися».

Наступний номер із тваринами — в середині програми. Це пантоміма, де беруть участь актор і акторка. Він зображує художника, вона — дивакувату жінку. Жінка виходить на арену з уже немолодим басет-гаундом, а потім дістає з кошика у формі куща інших тварин: дикобраза і кроликів. Вони бігають по колу манежем, їх підганяє жердина дресирувальниці. Потім тварин складають у кошик, де вони просидять майже до кінця номера. Невелика чорна лисиця не хоче бігти по колу. Вона притискається до підлоги та зупиняється, через що дресирувальниця активніше підганяє її жердиною. Але і це не допомагає, тож перелякану лисицю швидко виводять за лаштунки, хоча вона не пройшла повне коло, як інші.

Останній номер вистави — так зване колесо смерті. Артисти розкручують Лапендула — цирковий апарат, який складається з двох з’єднаних в один блок коліс. Його підвішують на висоті, аби колеса підіймались і опускались, та ще й обертались навколо своєї осі. Артисти виконують трюки як всередині колеса, так і зовні.лапендулу і починають виконувати трюки. Навіть скептичний до українського цирку Стерлінг каже, що це складний і небезпечний номер, адже артисти виконують трюки без страховки. Він впевнений, що саме з таких виступів має складатися програма цирку. Його слова підтверджують охи глядачів, які ледь чутно через гучну музику живого оркестру. Номери з тваринами такої реакції не викликали. 

Історія боротьби і заборон

В українському цирку тварин використовують ще з кінця ХІХ століття. Уже тоді вони були «родзинкою програми». Спочатку виступали коні й собаки, а пізніше й великі хижі тварини, як-от ведмеді. 

У радянські часи майже всі циркові вистави обов’язково включали виступи тварин. Дресирувальники і дресирувальниці були елітою радянського цирку, а тварин спримайли переважно як реквізит.

Після здобуття незалежності Україна ще довго залишала поза увагою питання ставлення до тварин у цирках. Лише в 2006 році ухвалили закон «Про захист тварин від жорстокого поводження». Там є окремий розділ про тварин, яких використовують у спорті, цирках і зоопарках. Закон забороняв пересувні зоопарки, жорстокі видовища на кшталт боїв між тваринами, також бити тварин під час дресирування чи примушувати їх виконувати небезпечні трюки. Жодної згадки про заборону тварин хоча б у пересувних цирках в законі немає. Але довгий час в українському суспільстві навіть не було активної дискусії про це. Показова ситуація: у 2015 році на сайті президента з’явилися перші чотири петиції за заборону використовувати тварин у цирку. Разом вони набрали 330 голосів. 

Вже у 2016 році ситуація змінилася. Петиція Олександра Тодорчука набрала 4 829 голосів, а міська рада Львова У 2017 році Господарський суд Львівської області скасував цю заборону.заборонила виступи мобільних цирків у місті. Раніше, взимку 2015 року у Львові помер У неволі жирафи можуть жити до 30 років.п’ятирічний жираф. Офіційною причиною смерті назвали вроджену серцеву ваду. Але були підозри, що жираф помер через тривалий переїзд з Італії до України. Мобільні цирки справді зазвичай використовують для тварин лише маленькі транспортувальні клітки, у яких вони не тільки пересуваються, а й живуть. Під час підготовки до вистави тварин обмежують у воді та їжі, щоб клітки треба було рідше прибирати. А в холодну пору року тварини страждають через переохолодження.

«Треба постійно придумувати якесь класне шоу. Треба бути креативними, щоб люди прийшли до вас. Але якщо ви використовуєте екзотичних тварин, можете не паритися, — пояснює Стерлінг, чому керівництво цирків завжди робить ставку на тварин. — Це буде дуже простий і нудний виступ, але зате з незвичайними тваринами». 

У 2016 році в парламенті зареєстрували законопроєкти №  5283, №  5119 та №  5229. Всі вони пропонували заборонити пересувні цирки з тваринами, а згодом і експлуатацію тварин у стаціонарних цирках. Незважаючи на те, що профільний комітет Верховної Ради рекомендував підтримати ці законопроєкти, їх так і не поставили на голосування. Директори цирків виступали проти і, можливо, впливали на рішення депутатів. А ще цю тему досі не обговорювали в суспільстві. Акції проти тварин у цирку були рідкісними та нечисленними. Того ж року в UAnimals запустили першу кампанію за цирк без тварин. Біля Національного цирку висіли білборди із зображенням слона та інформацією, що в цирках їх б’ють гаком, аби вони виконували трюки. Це і стало поштовхом для активної дискусії про те, чи можна в цирках використовувати тварин для вистави. 

У березні 2017 року в Прилуках із пересувного цирку втекла левиця. Її знайшли на городі в місцевого мешканця і пристрелили, бо в цирку не знайшлося транквілізаторів, щоб заспокоїти звіра. Вже наступного місяця в UAnimals провели перший Марш за тварин, де вимагали цирк без експлуатації. Туди прийшли тисячі людей, а згодом такі акції проводили щорічно в різних містах України. У 2021 році депутати ухвалили закон, який забороняє перевозити диких тварин у пересувних звіринцях, але прямої заборони виступів у пересувних цирках там немає. Однак у законі «Про місцеве самоврядування» того ж року надали право адміністраціям на місцях самим вирішувати, чи забороняти в межах своїх міст і громад роботу пересувних організацій, які екплуатують тварин: цирків, звіринців, зоопарків і виставок диких тварин. Відтоді пересувні цирки з тваринами заборонили у трьох десятках міст. Але в національних стаціонарних цирках тварин продовжують використовувати в шоу. Законопроєкт про заборону Рада ще навіть не розглядала. 

«Святая святих» Національного цирку

Директор Національного цирку України Владислав Корнієнко запевняє, що до того, як він обійняв цю посаду, також був проти використання тварин у цирку. Зараз він підтримує лише заборону цирків-шапіто з тваринами. Владислава призначили директором у 2019 році, раніше він 8 років очолював Київську муніципальну академію естрадного та циркового мистецтва. 

«Тварини завжди були ключовим суб’єктом художньо-творчих постановок, — каже він. — А циркове мистецтво для українців сакральне. І наша задача — зберегти традиції класичного цирку». 

Владислав Корнієнко — невисокий, худорлявий чоловік 62 років. У фойє цирку, де він нас зустрічає, душно, і директор просить швидше пройти в зал, де є протяг і прохолодніше. Він пояснює: нещодавно мав складну операцію на серці, тож спека і задуха для нього небезпечні. У залі вже стоять працівники цирку. Тут і комунікаційниця, і режисерка, і дресирувальники, і ветеринарний лікар. Разом із директором вони мають показати, як у цирку утримують тварин. Але спочатку Владислав доволі довго розповідає про історію Національного цирку і його важливість для України. Класична циркова культура, на його думку, неможлива без тварин. 

Я наводжу як приклад виставу «Бон кураж», на якій була у травні цього року. Чесно кажу, що з усіх номерів саме виступи з тваринами були найнуднішими. І на тлі складних акробатичних виступів вони виглядали несучасно і непотрібно. Директор не погоджується. 

«У нас є вистави, де тварини не залучені або залучені мінімально, — каже він. — Тварини [вражають глядача] легше, ніж акробат чи повітряний гімнаст. Ризик трюка заворожує, але коли виходить тварина, всі діти одразу в захваті. При цьому хижі тварини можуть виступати близько 20 хвилин, інші — до 7 хвилин. Тобто фактично несуть лише антуражне залучення». 

У списку, який дирекція Цирку надіслала на запит UAnimals, зазначили, що на балансі установи перебувають 19 ссавців і 34 птаха. Однак утримують тут більше тварин. Наприклад, я побачила не одного тигра, як це зазначило керівництво цирку у відповіді, а п’ять. Всі тварини постійно живуть у будівлі цирку. Це тигри, дикобрази, лисиці, макака, коза, коні та поні. Бегемотів, слонів і левів цирк уже не утримує. Директор стверджує, що останні 11 років цирк не закуповував тварин. А ті, що є зараз, купили у зоопарків, де тварини й народилися. 

Одразу за ареною цирку — вихід до частини, де живуть ссавці. Владислав жартує, що зараз буде показувати «святую святих». Дирекція зазвичай не погоджується проводити журналістів за лаштунки. За словами Владислава, це робиться виключно в інтересах тварин: «Вони живі істоти, і будь-яка стороння людина для них — це стрес». 

У коридорі вже відчувається характерний запах приміщення, де постійно живуть великі тварини. Тигри знаходяться у двох кімнатах, які розділені клітками. Троє з них сплять на соломі, ще двоє граються з великою колодою. Прогулюються вони лише під час репетицій на арені. Дресирувальниця Юлія Козирєва каже, тигри сплять до 20 годин на день. Тож такої активності їм достатньо. Проте це не зовсім так. «Wild Welfare» — організація, що бореться проти жорстокості утримання диких тварин у неволі — зазначає, що тиграм потрібне різноманітне середовище. Це мають бути великі вольєри з густою рослинністю, де тигри можуть ховатися та пересуватися, а також лізти на різні висоти. Також потрібен басейн для плавання і відпочинку. Цього ж вимагає і українське законодавство, встановлюючи мінімальну площу вольєра 200 квадратних метрів, а глибину басейну — 0,5 метра. Однак Національний цирк не зможе забезпечити дотримання всіх вимог у будівлі — там немає достатньо місця.

За кімнатою тигрів — кімнатка, де стоїть холодильник з м’ясом для хижаків і колода, на якій рубають тіла тварин для годівлі тигрів. Раціон для мешканців цирку складав зооінженерний факультет Національного аграрного університету. На моє зауваження, що цей факультет досліджує лише свійських тварин, ветеринарний лікар цирку Андрій Марунчин заперечує: раціон складали саме для хижаків. Тут же знаходиться ветеринарний кабінет. У ньому чисто й стерильно, тому вглиб нам пройти не дозволяють. Ветеринар каже, що всі тварини регулярно проходять профілактичні огляди. 

Рухаємося далі. У конюшні стоять близько 10 коней — удвічі більше, ніж в цирку зазначили у відповіді на запит. Клітки тісні. Я питаю, чи можна взагалі тримати коней у таких умовах. Мені відповідають, що коні тут довго не знаходяться — їх виводять на арену тренуватися. Тим не менш, утримувати коней треба в максимально схожому до природного середовищі. Конюшня повинна бути високою, добре освітленою та гарно провітрюваною. Також коням потрібні тренування на свіжому повітрі, а не тільки на арені. 

Поруч приміщення для інших ссавців. Клітки, у яких вони мешкають, значно менші, ніж у тигрів. У кутку в клітці спить чорна свиня. Юлія Козирєва каже, що свиня вже «на пенсії» і не бере участь у виставах. «Я підібрала її маленькою на фермі, — розповідає дресирувальниця. — У неї були відморожені вухо і хвіст, вони так і залишилися в мене в руках. Бачите, в неї вушка не гострі, як зазвичай у свиней, а круглі?». 

Юлія про тварин говорить м’яко і з любов’ю. Розповідає, як врятувала двох тигрів із ферми, де їх мали продати на хутро. Тигри, побачивши її, підходять до дверей клітки і ластяться. 

Видно, що Юлія щиро по-своєму любить тварин. Водночас вона впевнена, що використання тварин у цирку не можна назвати жорстокістю. Згадує, що на початку повномасштабного вторгнення тижнями ночувала в цирку з хижаками.

У неволі, додає дресирувальниця, ссавці живуть значно довше, ніж у дикій природі. Це дійсно так, але, як зауважує генеральний директор «Wild Welfare» Саймон Марш, це помилковий аргумент. Адже навіть якщо дика тварина живе в неволі довше, це не означає, що її життя якісне. 

Юлія, як і директор цирку, впевнена: традиції автентичного українського цирку потрібно зберігати. Як мінімум ще й тому, додає Владислав, що купа артистів і артисток у разі заборони тварин залишаться без роботи. Ми трохи сперечаємося про те, чи від традицій треба відмовлятися, якщо вони застарілі та неетичні. Але марно намагатися переконати цих людей. 

Частина, де живуть тварини, виглядає занедбано. Директор цього не приховує. Цирк, каже він, майже не отримує фінансування від держави. Гроші цирк здебільшого заробляє на закордонних виступах. Але там, каже Владислав Корнієнко, артисти виступають без тварин.  

«Сподіваємося, що прийде етап, коли ми об’єднаємося з громадськістю і внесемо унікальну пропозицію дозволити Національному цирку працювати з тваринами в умовах повного доступу відповідних державних інституцій, зоозахисників, всіх інстанцій. Наприкінці я хочу сказати — і я не знаю, чому це не доноситься, — тварини для людей, що працюють тут, стали членами родини». 

А що за кородоном? 

«Насправді, ми вже зробили цю роботу за вас, — каже Стерлінг. — У Європі більшість країн вже заборонили тварин у цирках, у багатьох штатах Америки — теж. Просто змініть закон». 

Однією з перших країн, що заборонила використовувати диких тварин у циркових виставах, стала Австрія — там закон ухвалили ще в 2005 році. У 2011-му австрійський суд остаточно визнав це рішення таким, що не суперечить конституції Австрії. У 2011 році про відмову від цирку з тваринами заявили Вельс і Шотландія. Станом на зараз у 32 європейських країнах заборонено використовувати диких, а в половині країн — будь-яких тварин у цирках. За даними організації «STOP CIRCUS SUFFERING», загалом у світі понад 50 країн запровадили повну або часткову заборону. В Америці така заборона діє в 34 штатах. 

Шлях до цього теж не був простим. Циркові дресирувальники, дресирувальниці, директори і директорки установ пручалися забороні. Їхні аргументи були майже такими самими, як зараз лунають в Україні: цирк із тваринами — це традиційне мистецтво, тварини не зможуть жити самостійно, бо народжені в неволі, купа артистів і артисток залишаться без роботи. Представники і представниці цирків тиснули на політиків, складали петиції, але врешті не змогли спинити зміни. Велику роль відіграв тиск суспільства, зокрема організації за права тварин PETA. Стерлінг пригадує, як активісти й активістки PETA виносили на загал жахливі факти про тварин у цирку. Браконьєри на замовлення цирків відловлювали диких тварин, наприклад, в Африці. У самих цирках тварин били, погано годували, тримали на ланцюгу. Через це дуже часто тварини тікали, щойно з’являлася така нагода. Тоді їх найчастіше вбивали. 

Ще один аргумент прибічників і прибічниць тварин у цирках — економічна вигода. Як каже директор Національного цирку України Владислав Корнієнко, виступами з дикими тваринами простіше вразити глядачів і глядачок, зокрема юних. Однак Стерлінг не погоджується з цим аргументом. Він наводить приклади таких відомих цирків, як Circus Smirkus, Cirque du Soleil, Flying Fruit Fly Circus, Circus Vargas, 7 Fingers Circus. Усі вони самостійно відмовилися використовувати тварин у виступах, однак залишилися успішними. Річний дохід Cirque du Soleil — 810 мільйонів доларів. Для порівняння: пересувний цирк Carson & Barnes у США, який використовує слонів і коней у виступах, за оцінками бізнес-видань заробляє лише близько 5 мільйонів доларів на рік. 

Насправді більша проблема — це що робити з тваринами, які живуть у цирках, після заборони. У Європі та США це питання вирішували так: тварин віддавали або в зоопарки, або в заповідники, або в спеціальні притулки. Але, звісно, були і проблеми. Притулків часто не вистачало, а деякі цирки продавали підопічних приватним особам, і що з тваринами було далі — невідомо. Ще одне з рішень, яке пропонують досі не розглянуті Радою законопроєкти, — запроваджувати заборону поступово. Тобто коли тварини в цирках помруть від природних причин, цирки не зможуть купувати нових. У 2019 році Міністерство культури України заявило, що припиняє купувати тварин для цирків. А в Національному цирку стверджують, що використовують лише тварин, куплених в зоопарках — і вони мають бути четвертим поколінням, народженим у неволі.

65-й сезон 

У вересні Національний цирк відкривав новий, 65-й сезон. Для цього команда цирку підготувала нову виставу — «Сяєво». Візуально людей прийшло більше, ніж на закриття сезону, але все одно декілька секторів повністю порожні. Першим номером традиційно йде виступ тигрів. Один із них, великий білий тигр, вже чекає в клітці біля манежу. Як завжди, арена огорожена сіткою, а з іншого боку стоїть брандспойт. Декілька батьків із дітьми підходять дуже близько до клітки, роздивляються і фотографують тигра. Врешті один із дресирувальників каже, що цього робити не можна, і люди йдуть, облишивши тигра. 

Юлія Козирєва в блискучому срібному костюмі починає свій номер. Цього разу він трохи важчий, ніж на закритті попереднього сезону. Тигри навіть скачуть крізь коло і проходять змійкою, хоч і роблять це дуже неохоче. Коли тварини виконують трюки, більшість залу аплодує. Помічаю, що багато хто знімає на телефон. Директор цирку має рацію: в декого номери з хижаками викликають захват, навіть якщо тварини просто виходять на арену. 

Але і загалом глядачі й глядачки цього разу більше відгукуються. Можливо, справа в тому, що номери краще підготовлені, а міми більше взаємодіють з публікою. Овації зривають не тільки тигри, а й акробати, що виконують трюки під куполом будівлі. Ще одним номером із тваринами був виступ, який мав іронічну назву «Свобода коней». Протягом 5 хвилин двоє коней і один чорний поні в накидках із кольоровими гірляндами, просто бігали по колу манежем. 

«Замість того, щоб інвестувати в нові формати, цирки думають, що треба більше використовувати тварин, — підсумовує Стерлінг. — Це дійсно простий шлях. Але цирки з тваринами — це вже несучасно і нецікаво. Коли люди бачать Cirque du Soleil, їм вже не потрібен тигр на арені. Заробляти можна навіть і більше без тварин. Гуманність теж може бути прибутковою».

За майже два роки роботи «Cat Кав’ярні» в Кропивницькому відвідувачі й відвідувачки залишили різношерсті відгуки: компліменти котам, скарги на запах сечі і хворобливий вигляд тварин. Але чимало відгуків, які вплинули на оцінку 3,8 у гугл-картах, стосуються керівниці: «Адміністратор чи “власниця” — окремий шедевр пихатості та невихованості», «власник ставилася зверхньо», «дуже неадекватна власниця, яка дозволяє собі підвищувати голос на дітей та батьків». Хто ця власниця, про яку так багато пишуть?

Після років роботи у квітковому бізнесі Олена Кузьмінська вирішила пірнути у нову галузь. Ідея майбутнього закладу прийшла за лічені години. Як вона пізніше розповіла працівницям, молодша донька Уляна обожнює котів, тож поступово кількість тварин у приватному будинку збільшувалась. Коли вдома стало затісно, Олена вигадала, куди переселити котів так, щоб іще й заробляти. Порадившись із чоловіком, вони розпочали пошук приміщення для майбутньої кав’ярні, а вже незабаром робили там ремонт.

«…саме я започаткувала цю хвостату темку у нас в місті… Маю 15 пухнастиків різних порід, з різними характерами та потребами. Живуть вони у закладі, де для них створені найліпші умови для перебування, неймовірна кількість дряпалок, лежачків, тренажорчиків котячих, фонтанчиків, іграшок, і навіть власна кімната, куди не заходять люди…», — написала Олена у фейсбуці.

У соціальних мережах жінка постійно демонструє «любов до тварин»: вона складала іспит із керування віслюком, навідувалась до контактного зоопарку, а торік здійснила мрію — поплавала з дельфіном у басейні. Спогад про цей день теж залишила на сторінці: «Я думала, що я знала про дельфінів майже все… про їх розум, унікальність, про почуття…». Але чи знає Олена, що дельфіни мають жити в морях і океанах, а не в хлорованих тісних басейнах? 

— Може, до «Cat Кав’ярні» щось з дельфінами в Кропивницькому замутити? — питає підписниця під дописом.

— Мрію про капібар, — відповідає Олена.

Наразі в закладі бігають лише коти, з якими вона охоче позує на фотосесіях, завжди усміхнена і зовсім не схожа на власницю з відгуків у гугл-картах. І коти виглядають гарно. У кожного, як пише власниця, є персональний ветеринар, регулярні щеплення, якісне харчування та догляд. 

Проте нещодавно колишня працівниця «Cat Кав’ярні» Ксенія звернулась до UAnimals з іншою правдою: відсутність належного лікування, економія корму, вітамінів і наповнювача для туалету. Тож що відбувається насправді в розрекламованому закладі в Кропивницькому? 

Тривожний дзвіночок

20-річна Ксенія працювала в Інституті післядипломної освіти на посаді з грізною назвою лаборант. Вона сиділа на кафедрі, розбирала папірці, формувала розклади й організовувала заходи. Дівчину влаштовувало все, крім одного — маленької, якщо не сказати мізерної, зарплатні.

Після року паперової тяганини вона вирішила знайти щось фінансово привабливіше. Так натрапила на вакансію в «Cat Кав’ярні», де раніше неодноразово відпочивала. Ксенія божеволіє від котів, тож ця вакансія здалася ідеальним варіантом: гідна зарплата, та ще й із котами постійно бавишся. 

Ксенія вже знала тварин у кав’ярні якщо не поіменно, то в обличчя: мейн-кунів Графа, Араміса і Опівніча, бенгалів Лео і Хілларі, бурманів Бентлі й Геліка, орієнталів Харлі й Холмса, британку Кнопу, девон-рекса Зодіака, безпородного Рижика, абіссинця Бубочку, сфінкса Кокоса, персидську кішку Жозефіну і шотландку Тефіті.

Вона одразу подзвонила за поданим в оголошенні номером телефону і домовилась про стажування, щоби випробувати власні сили. Працювати стоячи 12 годин не те саме, що сидіти на стільчику в кабінеті. Стажування тривало місяць замість обіцяних кількох днів. Стосунки між власницею і Ксенією не склались від початку. 

Якось дівчина захворіла, замінити її було ніким. «Ну, тоді виходь так», — дала вказівку Олена. Ксенія з високою температурою так-сяк дочовгала на роботу. Того дня кав’ярня була порожньою, без гостей, і ненароком дівчина заснула серед м’якеньких котів. Ксенія не встигла побачити жодного сновидіння — одразу подзвонив телефон. Власниця кав’ярні застукала працівницю на камерах і виявила невдоволення її роботою: «Що ти собі дозволяєш? Працюєш, як амеба», — згадує Ксенія слова Олени.

Цей випадок не вплинув на працевлаштування. За місяць Ксенія вивчила обов’язки, працювала на рівні з іншими. Тепер вже офіційно.

Як ви сюди потрапили?

Щоранку дівчата прибирали лотки і насипали туди свіжий наповнювач, потім годували котів і протирали вологими серветками очі, а хворих обробляли «Санодерм» — лікарський препарат, перед застосуванням якого обов’язкова консультація ветеринара чи ветеринарки. Це крем, яким лікують алергічні, грибкові й бактеріальні захворювання шкіри у тварин. В інструкції зазначають, що курс лікування може становити 2-4 тижні, а між курсами має бути щонайменше 20 днів перерви.«Санодермом» і «Хлоргексидин» — антисептик, який використовують для дезінфекції ран.«Хлоргексидином». 

15 котів і кішок потрапили до кав’ярні різними шляхами: когось купили, а когось безкоштовно принесли люди. Дехто навіть вдавався до брехні, щоби прилаштувати тварину в кав’ярню. Так було з британкою Кнопою. 

Власники запевняли, що кішка молода, стерилізована і не завдасть клопотів. Олена Кузьмінська повірила на слово. Та коли у Кнопи розпочався шлюбний період, всі здивувалися. Кішка тремтіла й мало не дерлася на стіну. Працівниці годували її пігулками, але нічого не допомагало. Тоді звернулися до ветеринара.

З’ясувалося, що Кнопі близько 5 років, вона перехворіла на котячий коронавірус і має хвору печінку. Звісно, колишніх власників годі було шукати, а Кнопа так і лишилася нестерилізованою — їй відмовили в операції через стан здоров’я.

Кімната відпочинку

Простір для відвідувачів на першому та другому поверсі «Cat Кав’ярні» імітує домашню атмосферу: килимове покриття, крісла і стелажі, але кімната для котів, де вони відпочивають, ходять у туалет і харчуються, виглядає сумніше: висячі дроти, гола плитка й незабиті цвяхи у відкосах і на дерев’яних поличках.

Ксенія кілька разів пробивала руку цвяхом і припускає, що так само травмувався і Рижик. Він полюбляв їсти на верхній поличці, і в кота переважно не виникало проблем, щоб застрибнути туди. Але одного разу дівчата помітили, що Рижик здер бік. Вони злякалися: рана нагадувала розріз. Дівчата просили власницю відвезти Рижика до ветеринара, а натомість Олена видала їм «Пантестин» — лікарський препарат, перед застосуванням якого обов’язкова консультація лікаря чи лікарки. Призначають людям у разі зовнішнього ураження шкіри з ризиком інфікування.«Пантестин» і сказала: «Пшикайте».

За два тижні поріз не загоювався, Рижик постійно зализував його. Тоді привезли бандаж, який дівчата вдягали вночі, а вдень — щоби відвідувачі не подумали лихого — знімали тканину. Довга шерсть Рижика ховала поранення, тож ніхто нічого не помічав. 

Інколи котів травмували і ображали самі відвідувачі й відвідувачки. Ще у дверях закладу дівчата попереджають: брати тварин на руки суворо заборонено; кричати і годувати принесеним кормом — теж. Однак відстежити дотримання правил вдається не завжди, адже на зміні лише дві працівниці. 

Остання крапля

Як розповідає Ксенія, усіх котів годували одним кормом — індивідуальних раціонів не було. Раз на два тижні привозили дві 7-кілограмових упаковки корму. Олена просила сипати його не «по-королівськи», а заощаджувати, аби вистачало на 4-5 тижнів. 

Працівниці також фасували корм у маленькі зіппакети на продаж. Відвідувачі й відвідувачки купували їх, щоб підгодовувати котів. Але ті все одно з жадібністю цупили в людей тістечка. Найбільші ласуни серед котів — бурмани і бенгалка. Часом їхній злочин помічали в ту мить, коли коти вже облизували вуса. Тоді в них починалась алергія: вони лисіли, а на шкірі з’являлися цятки. Люди помічали жир від мазі на шерсті та залисини й запитували, що з котами. Власниця ж забороняла відповідати правду. Можна було сказати щось на кшталт: «Та побилися просто».

Останньою краплею для Ксенії став трагічний випадок із Тефіті. Висловуха шотландка була однією з тих, кого підкинули в «Cat Кав’ярню». Вона лякалась голосних звуків, а після російського обстрілу в кішки почали заплітатись лапки. Тефіті відвезли до ветеринара: «Погано ходить, бо в неї збільшена матка», — повідомив лікар.

Поступово її стан погіршувався. Підійматися-спускатись стало важче, і дівчата гуртом облаштували Тефіті місце у вбиральні, щоб вона не мучилась ходити далеко. Майже місяць працівниці жалілись власниці на стан здоров’я кішки. Коли Тефіті перестала їсти, Ксенія попросила дозволу забрати кішку додому: «Будете до мене приїжджати, тільки віддайте її мені, щоб вона була у спокої», — благала дівчина, але Олена Кузьмінська не хотіла цього чути і забрала Тефіті до себе. 

Ксенія з колегами розпитували власницю про стан Тефіті. Олена або ігнорувала, або заспокоювала: «Буде жити». Але якось ненароком обмовилась: «Чи не краще було б її усипити?».

Незабаром кішка померла. Власниця запевняла дівчат, що це сталося природною смертю, але всі вже втратили до неї довіру. Як було насправді, ніхто не знає.

Ксенія хотіла написати заяву на звільнення й негайно розійтися. Утім Олена зобов’язувала відпрацьовувати два тижні. Коли дівчина відмовилася, в її бік полетіли погрози: «Я зроблю тобі славу на все місто». Олена казала, що має групу у фейсбуці, де є інші підприємці й підприємиці Кропивницького, і саме перед ними вона знеславить Ксенію. Можливо, тому дівчина не наважилася самотужки подати заяву до поліції про жорстокість до тварин у кав’ярні. Це зробили юристки UAnimals: 2 вересня звернулися до поліції з проханням перевірити умови утримання тварин у закладі, а ще — до Державної служби з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів, аби там з’ясували, чи має заклад всі необхідні дозволи.

Виконуючи вимоги статті 43 Закону України «Про медіа», що надає закладу право на відповідь. Нижче наведено повний текст відповіді, наданий представником заявниці без змін.

«Відповідь закладу «Cat Кав’ярня» на статтю ««САТ-кав’ярня» у Кропивницькому. Розповідь працівниці» від 24.09.2025

У відповідьна статтю, опубліковану на вашому ресурсі, ми, як представники закладу «CatКав’ярня», хочемо надати нашу позицію та уточнити фактичний стан справ щодо умов утримання тварин.

1. Щодо умов утримання та приміщень. У статті було продемонстровано відеозапис технічного приміщення. Хочемо зазначити, що, за нашою інформацією, цей запис було зроблено під час проведення робіт з утеплення однієї з кімнат. Це приміщення не є основним місцем перебування котів. Загальний простір, доступний для тварин у нашому закладі, складає понад 80 квадратних метрів на двохповерхах, що включає спеціально обладнані настінні комплекси, ігрові зони, бігове колесо та окрему кімнату відпочинку, обладнану іонізатором повітря.

2. Щодо ветеринарного догляду та лікування. Стан здоров’я тварин є нашим пріоритетом. Усі коти, що перебувають у закладі, мають ветеринарні паспорти, вчасно отримують необхідні щеплення та проходять регулярні огляди у фахівця. Будь-яке лікування, включно з обробкою від алергій чи дерматитів, призначається виключно ветеринарним лікарем за результатами огляду. Твердження про нібито самостійне призначення препаратів «Пантестин» чи «Санодерм» без консультації лікаря невідповідає дійсності. Ранки, які іноді з’являються у котів, є наслідком алергічних реакцій на стрес або людську їжу (якою, попри заборони, іноді пригощають відвідувачі) і лікуються за протоколом, наданим ветеринаром.

3. Щодо інформації про «епідемію». Інформація, що з’явилася в листуванні колишніх працівників, про нібито «епідемію» або хворобу 13 з 15 котів є хибною та невідображає реального стану речей. У закладі немає і не було спалаху грибкових чи інших інфекційних захворювань. Ми розуміємо суспільний інтерес до нашої роботи і завжди відкриті до конструктивного діалогу. Ми сподіваємося, що ця інформація надає більш повне уявлення про турботу, яку отримують наші тварини.»

Світлина заставки: відгуки на «Cat Кав’ярню» на гугл-картах. Авторка: користувачка Linka Cat.

Спільне дослідження UAnimals i Fama показує: понад 97 % власників і власниць домашніх тварин розуміють, що мають належним чином доглядати підопічних котів і собак. А отже, їм треба організовувати регулярні візити у ветклініку, вчасно вакцинувати, купувати якісний корм чи необхідні засоби для догляду. Однак чи всі гаджети і процедури насправді потрібні й безпечні для тварин? 

Сучасна індустрія пропонує багато різноманітних виробів і послуг для тварин. Щоправда, деякі з них привабливі передусім для опікунів і опікунок тварин, а не потрібні самим котам і собакам. Щось виявляється просто зайвою покупкою, а деякі речі можуть стати причиною негараздів у тварин і їхніх людей.

Ми попросили розповісти про користь і шкоду окремих продуктів і процедур Олену Кузнецову, завідувачку відділення інтенсивної терапії ветеринарної клініки «Хелс».

Автоматичні годівниці чи звичайні мисочки — що ліпше?

Наразі набувають поширення автоматичні годівниці для котів і собак. Деякі з них мають програму дозування і таймінгу — це допомагає налагодити необхідний режим годування для тварин із потребами в особливій дієті, приміром, у разі захворювань чи схильності до переїдання, каже Олена Кузнецова.

Натомість автоматичні годівниці, що мають вертикальний контейнер і наповнюють миску під силою ваги корму, надають тварині необмежений доступ до їжі. Вони підходять радше для годування вуличних тварин.

«Звичайні мисочки для корму нічим не гірші, — каже ветеринарка. — До того ж із ними досить легко відстежувати кількість з’їденого, а отже апетит і стан тварини».

Чим коригують поведінку тварин

Часто власники і власниці купують строгі металеві нашийники або спеціальні електронашийники для дресування собак великих порід. Існує думка, що це дисциплінує тварину, яка автоматично, майже без зусиль з боку людини стає слухняною та безпечною. Але це гаджети, купівля яких — майже як поради фізично карати дітей різками за погане навчання. Вони застарілі та негуманні.

«Вжиток цих засобів потребує спеціальних знань і навичок для використання у виняткових випадках! — наголошує Олена. — Неправильне користування ними не тільки не розв’язує проблем, а додає нових. На щастя, фахівці дедалі частіше рекомендують для дресування модернізовані методи корекції, які ґрунтуються на вивченні психології поведінки тварин».

Нашийники «Антилай» також є засобом, що загрожує здоров’ю тварин і аж ніяк не допомагає піклуватися про їхні справжні потреби. Дія цього гаджету заснована на ударах собаки електричним струмом під час гавкоту — так тварину відучають виконувати природну функцію. Замість пошуку та усунення причин надмірного або тривожного лаю опікунам і опікункам пропонують лякати собаку, поглиблюючи страх і недовіру.

«Якщо чесно, це нагадує методи старої психіатричної практики, — каже Олена Кузнецова. — Тому я точно не рекомендую використання таких приладів».

У статті про подолання зооагресії кінологині та фахівчиня з поведінки собак теж висловилися проти бездумного використання спеціальної амуніції. На їхню думку, це підпадає під визначення жорстокого поводження з тваринами, а за таке закон передбачає покарання.

Тваринам у стресі можуть допомогти заспокоїтись не гаджети для жорсткого дресування, а препарати з феромонами. Вони містять запахи, що близькі до природних, викликають відчуття спокою і комфорту.

«Заспокійливі з феромонами створюють ефект безпечного місця, такий собі хімічний спогад дитинства, коли мама поруч і цуценя або кошеня відчуває затишок», — каже Олена. Тому їх застосовують під час адаптації на новому місці, особливо для тварин із притулку або дуже маленьких за віком.

Однак феромони корисні, тільки якщо це сертифікована продукція, яку застосовують після консультації з лікарем. «Також дізнайтеся у вашого ветеринарного лікаря, як розрізняти прояви стресу в улюбленця і як їх усувати», — радить ветеринарка.

Як вибрати безпечні іграшки для котів і собак

Стосовно іграшок ветеринарка Олена Кузнецова має загальну рекомендацію: звертайте увагу на матеріал. Пластик має бути не таким, що на виробах з нього внаслідок гризіння з’являються гострі краї. Якщо тканина, то міцна — така, що її нелегко пошматувати. А ще в іграшки не повинно бути деталей, які легко відгризти і проковтнути.

Котам також не можна купувати як забавку лазерну чи світлодіодну указку. Олена пояснює, що на те є декілька причин: «По-перше, іграшка повинна задовольняти природну поведінку під час “полювання” — це не тільки бажання наздогнати, але й контакт з об’єктом: носіння в зубах, погризування. Звісно, світлова пляма цього не забезпечить. По-друге, треба враховувати шкідливість такої іграшки для зору кішки. Пучок світла від указки і навіть його відблиск від скляних, дзеркальних, полірованих поверхонь може засліпити тварину. І врешті, той, хто водить указкою, може навмисно або ненавмисно направляти промінь на небезпечні для тварини предмети і місця — захоплений грою кіт не помітить перешкоди і може травмуватися».

Що робити з кігтями і зубами у тварин

Періодичне підстригання кігтів — майже завжди необхідна процедура. Коти, до прикладу, можуть зачепитись кігтем, як гачком, за тканинні речі й сильно травмуватись, намагаючись висмикнути лапу. А собаки на прогулянках, коли копають землю, можуть зламати кігті, якщо вони занадто довгі.

«І собаки, і коти з надмірно відрослими кігтями починають неправильно спиратись на кінцівки, що призводить до запалення суглобів і м’язів, — каже ветеринарка. — Також є суто медичні рекомендації для котів, що схильні до патологічного росту кігтів. Яскравий приклад — шотландська порода. Але обов’язково поцікавтесь у ветеринарного лікаря, чи є потреба в обрізанні кігтів саме у вашої тварини та як це робити правильно, щоб не завдати шкоди».

Також є річ, яку варто купити опікунам і опікункам котів, — дряпалка. Її можна пропонувати, сподіваючись відвернути увагу від диванів чи шпалер. «Кігтедряпалки підтримують природну поведінку котів, — каже Олена. — Але варто знати, що тварини насправді це роблять зовсім не для точіння кігтів, а для маркування своєї території, в площині якої може опинитися й диван».

У більшості домашніх тварин є схильність до захворювання зубів. На це багато в чому вплинула людина. Так, виведення деяких порід собак змінило будову зубної системи. Також на стан зубів впливає їжа: зараз це вже не природна здобич, а корми і людські страви. Тому чистити зуби котам і собакам — корисна опція, якою не варто нехтувати, щоб не звертатися потім до ветеринара-стоматолога по більш серйозну допомогу.

Які процедури небезпечні для тварин 

У проведенні процедур, як і в купівлі гаджетів, важливо орієнтуватися на добробут тварин і природність методів, а в деяких випадках можна ще й керуватися законами.

З 1 серпня 2014 року в Україні набула чинності Європейська конвенція про захист домашніх тварин, яка забороняє суто косметичні процедури, позбавлені лікувальної мети: купірування вух і хвоста, операції на голосових зв’язках для позбавлення голосу, видалення кігтів і зубів. Однак ці процедури досі розповсюджені, адже в українському законодавстві немає прямої заборони та покарання за їх проведення. Законопроєкт, який це передбачає, розробили експерти й експертки зі Всеукраїнської спілки громадських організацій «Асоціація зоозахисних організацій України», міжфракційного об’єднання «Гуманна країна» і гуманістичного руху UAnimals. Його вже розглянув Профільний Комітет Верховної Ради з питань екологічної політики та природокористування і рекомендував ухвалити за основу — тепер потрібне винесення на голосування і підтримка більшості у Верховній Раді.

Але вже зараз важливо, аби опікуни й опікунки тварин усвідомлювали шкоду і неактуальність таких процедур. Наприклад, купірування вух і хвостів — операції, які втратили практичний сенс, але продовжують загрожувати здоров’ю та життю тварин.

«У давнину обрізання вух і хвостів у деяких порід було потрібно, щоб собаки не травмували ці частини тіла під час полювання чи захисту. Але згодом утилітарні функції порід змінились (іноді до суто декоративних), тож обрізання вух і хвостів втратило сенс, — пояснює Олена Кузнецова. — Варто пам’ятати, що це досить специфічні операції, які мають болісний післяопераційний період загоєння, а деякі ускладнення можуть призвести до хронічних захворювань. Але інколи за медичними показниками такі операції рекомендують самі ветеринари. Наприклад, через травми або патології, що були вроджені чи набуті».

Також не рекомендують вкорочувати шерсть котам чи взагалі голити їх. Влітку це не допоможе охолодити тварину, а навпаки, може призвести до перегріву.

Шерсть у тварин є частиною шкіри — найбільшого органа, який захищає їхній організм від негативних впливів зовнішнього середовища. Для регулювання щільності шерстяного покриву у тварин є природний процес — линяння.

«[Після стрижки] шерсть може відростати повільно і не в повному обсязі, тварина не зможе вчасно підготуватися до збереження тепла в холодну пору року, — пояснює ветеринарка. — І навіть якщо казати про практичну зручність для власників, стрижка не зменшить кількості шерсті вдома, бо кількість волосся залишиться — воно просто буде “сипатись” вкороченим».

Тож піклуйтеся про своїх улюбленців із любов’ю і повагою. Не ставте власний комфорт вище за здоров’я тварини, консультуйтеся з фаховими ветеринарами і ветеринарками, вибирайте безпечні й корисні способи турботи!

Світлина заставки: фото з подарунком для тварин притулку «Друг» від волонтерської спільноти UAnimals в рамках акції «Таємний Санта»

— Хто-хто вас вкусив? 

— Перегузня. 

— О, вас такі цікаві тварини кусають. Це десь у тропіках? 

— Ні, в Україні. 

Чекаючи на вакцину від сказу, зоолог Володимир Яроцький намагався пояснити людям у коридорах харківського травмпункту, який звір його вкусив. Такої тварини там ніхто не знав. 

Хто ж така перегузня? Кажуть, мала пташка, та гострий дзьобик. Перегузня хоч і не пташка, та прислів’я їй пасує. Ця невеличка хижа тварина схожа на лісового тхора, проте має особливості. У неї довгі кігті, сильні м’язи, а ще перегузня вміє голосно верещати.

Володимир Яроцький пережив цілу пригоду, намагаючись повернути перегузню в дику природу. Далі — про те, як це було. А паралельно ви більше дізнаєтеся, що вміє перегузня і що допомагає й заважає їй відродитися в українських степах.

Перша особиста зустріч

Володимир: «Влітку 2020-го я проводив екскурсію в Національному природному парку “Гомільшанські ліси” [на Харківщині]. І саме тоді колеги подзвонили мені й сказали, що зловили перегузню на біостанції Харківського національного університету в Гайдари — село в Харківській області.Гайдарах. Ми туди поїхали подивитися на перегузню. Вона була в поганому стані, а ще вона мене вкусила. Я знав, як правильно тримати тхора — під передні лапи. Тоді він не може вкусити. А в перегузні кута нахилу голови вистачає, щоб тебе хряснути за палець. У куницевих є особливість: вони, як пітбулі, коли кусають, то просто продавлюють тіло. Хоч у мене були рукавиці, як у зварювальника, перегузня їх прокусила. Це був мій перший контакт із твариною».

Перегузня — представниця родини куницевих, сильних і водночас пластичних тварин. Отже, вона родичка лісового тхора, куниці, борсука, видри, а ще скунса. І з ним має дещо спільне, але про це далі.

У латину її назва — Vormela peregusna — прийшла саме з української мови! Це щодо другого слова в назві. Vormela ж означає «маленький черв’як». Її тіло справді довге і граційне, втім, як і у тхора чи ласиці.

Завдяки кольору англійською перегузню називають Marbled polecat — мармурова кішка. Частинка pole означає «курча» й натякає на те, що перегузня може красти домашню птицю. За цим заняттям її справді заставали.

Перегузні — самітники й самітниці. Разом вони проводять час хіба в шлюбний сезон.

У цій статті українські зоологи відносять перегузню до так званої окупованої фауни — тварин, які перебувають поза моніторингом українських біологів. Наукові установи, де охороняли тварину, зараз в окупації, а з’являється вона там, де йдуть бої.

Прикинутися мертвим у мить небезпеки — не рідкість серед тварин, це явище має назву танатоз. Навіщо? Вірогідне пояснення таке: хижаки цікавляться рухливим об’єктом; щось, що не проявляє ознак життя, не приваблюватиме хижачої уваги. Хоча в деяких тварин є й інші причини: певні змії можуть вичікувати здобич, а мурахи — уникати конфліктів.

Мертвими прикидаються не лише змії, риби, комахи, а й ссавці. Наприклад, опосуми. Play possum англійською означає «прикидатися, що тебе нема або ти ні до чого». А ще так уміють американський тхір, скунс, ласиця. І перегузня — майстриня зіграти роль померлої.

Та спочатку перегузня випробує й інші методи. Побачивши щось небезпечне, вона стає на задні лапи й демонструє своє яскраве забарвлення — це у тваринному світі теж слугує попереджувальним сигналом. До всього, перегузня має спеціальні анальні залози, здатні випускати секрет із різким запахом. Це вона теж робить — і коли прикидається мертвою, і коли просто відчуває загрозу.

Зруйновані плани

Володимир: «Дівчата поселили перегузню в одну покинуту й завалену мотлохом квартиру, посадивши в клітку для кроликів.

Я поїхав у Лисичанськ через Кремінну, бо там у мене родичі. І був у мене знайомий Браян зі США, який полюбив українські ліси і жив у Сіверськодонецьку. Я кажу: “Браяне, підвези мене з Кремінної в Лисичанськ. Треба забрати рідкісних тварин, поїхати до лісу й випустити. Година туди, година сюди…” — “А вони не смердять?” — “Та все буде нормально”. Його дружина саме була вагітна — переживала, щоб і машина була чистою, і чоловік вернувся якнайшвидше.

Я збирався вакцинувати перегузень від сказу, хотів взяти відбитки лап, матеріал на ДНК. А дзуськи! Виявилось, що одна перегузня зламала клітку й утекла. Години три шукали. Знайшли за унітазом в місці, де було пів цеглини вибито. Вона там згорнулася й спала. Довелося демонтувати унітаз, щоб дістати перегузню. Звісно, тварини розхвилювалися, я вже не міг із ними нічого зробити [вакцинувати і провести дослідження]. Треба було їхати до лісу, але мене знову вкусили».

Своїми сильними лапами і довгими кігтями перегузня викопує простору нору. Хоча, коли настрою копати в неї немає, може поспати в чужій. 

За допомогою радіостежень встановили, що перегузня долає до одного кілометра на добу, рідко повторюючи свій попередній маршрут і змінюючи своє лігво та територію активності кожні 2-3 дні. Час проводить у полюванні, а коли втомилася — спить. 

Тимчасові незручності

Володимир: «Коли перегузня вкусила мене вдруге, я зрозумів, що треба самому вакцинуватися від сказу. 

І ось уже 10-та вечора. Ми їдемо до травмпункту. Там не знають, хто така перегузня. А ще у вакцини від сказу, що там була, 6 доз… Врешті мені дуже суворо кажуть, що я маю знову приїхати до них отримати наступну дозу або знайти вакцину тієї ж серії. 

Дві години вони спостерігали за мною після вакцинації. А перегузні тим часом верещали. Плюс у машині наче скунси побували. 

Врешті ми вночі поїхали випускати тварин. Браян привіз мене в Сіверськодонецьк і каже: “Я тебе в Кремінну не повезу, бо дружина чекає, але замовлю таксі”. А тут така злива! Просто ріки. Ще й їздили по всьому Сіверськодонецьку в пошуках банкомата о другій ночі. Дороги не видно, скрізь потоки води. 

У Кремінній швидко перевірили, чи є серія тієї вакцини. Вона була, тож я там вакцинувався. А потім поїхав додому в Харків і зробив 7 дзвінків, щоб отримати направлення на подальшу вакцинацію. Здавалося б, ХХІ століття, але не всі проходять вакцинацію до кінця. Люди приходять у перший день, а потім не продовжують і помирають від сказу». 

Перегузні більшає. Побачили — не чіпайте

Володимир: «У 2022–2023 роках була хвиля, коли в окопах розплодилися миші. Тоді з’являлося чимало повідомлень, що там бачили і перегузню. Це не дуже гарні історії, бо ці перегузні опинялися в приватних руках. Ми з колегами з громадської організації “Ferret Galaxy” всіх продзвонювали і дізнавалися, якою була подальша доля тварин. Нам казали, що їх випустили. Та з’ясовувалося, що це не завжди так.

Бувало, люди розуміли, що не зможуть утримувати перегузню, бо тварина специфічна. Хоч і виглядає няшно, але кидається, кусається, плюс запах. І тоді їх випускали. Нам відомо про два таких випадки. 

Це найрідкісніший вид серед куницевих. Проте їх часто ловлять.

Ше одна перегузня, про яку мені відомо, була в Донецькій області. Її знайшли біля Краматорська і намагалися продати на вулиці. А тоді чоловік звернувся у “Ferret Galaxy”, щоб проконсультуватися стосовно утримання… Він божився, що випустив перегузню. Але що відбулося насправді, мені невідомо».

На початку ХХ століття перегузня була типовою мешканкою приазовських степів і земель сучасної Донеччини. У другій половині століття тварина почала вимирати.

Цілинний степ розорювали дедалі інтенсивніше, а на його залишках випасали худобу. Пси, які допомагали пастухам заганяти отару, виловлювали у степах диких тварин, зокрема й перегузню.

У 90-х роках вчені вважали, що в Україні живе лише 100–150 перегузень. Та потроху скотарство на Сході стало занепадати. А хижого звірка зустрічали частіше. Відродження перегузні почалося в 1998-му, як пізніше фіксували вчені. А з 2009-го спостерігали бум перегузні (якщо це так можна назвати, адже загальна кількість знахідок — всього-навсього 29 тварин за 43 роки). 

У 2010-му на Приазов’ї бачили турнір двох самців, за яким спостерігала ще одна перегузня, напевно, самиця. У 2016-му перегузню спіймали біля Краматорська — це була місцева сенсація. Якщо вірити авторці дослідження, навколо Краматорська з 2016 до 2023 року знайшли 7 перегузень.

Останніми роками відео перегузні з окопів справді поширювали в мережі. Торік «мармурову кішку» бачили біля озера в Дніпрі. А цьогоріч також фіксують біля позицій військових.

Якщо перегузня навідається у ваше місто, ось коротке нагадування: тримати червонокнижну тварину в неволі чи продавати її забороняє закон.

Світлина заставки: перегузня в зоопарку Магдебурга в Німеччині. Автор фото: Клаус Рудлофф. Джерело: http://www.biolib.cz

Автобазою у Білогородці рідко хтось проходив. Коли саме там з’явився фургон, укритий яскравою тканиною, ніхто точно й не скаже. Схоже, фургон був цирковий. Кузов сильно заіржавів. Біля машини стояло відро, на дно кузова хтось насипав трохи тирси.

Підійшовши до фургона впритул, з несподіванки можна було б і заціпеніти: в кузові сиділи двоє ведмедиць, кожна зачинена в іржаву клітку завбільшки приблизно квадратний метр. Клітки заледве вміщали самих тварин.

Саме це побачили зоозахисники, які приїхали до Білогородки на Київщині у 2015-му. Власник представив їм своїх «артисток» — ведмедиць Юлю і Зою. Тварини працювали у сфері розваг. Виступивши, ведмедиці поверталися у тісні клітки. 

Як склалася подальша доля Юлі та Зої? Як позначилася на психіці та здоров’ї цих тварин циркова кар’єра? У цьому матеріалі шукаємо відповіді на запитання про життя Юлі й Зої зокрема та циркових ведмедів загалом. 

Як і де захисники тварин вперше зустріли Юлю й Зою? 

«Я дуже добре пам’ятаю цей день. Був червень. На автобазі стояла машина, не дуже велика, отака, як хліб возять. Клітки були маленькі, тому вони обидві ставали поруч у цей фургон. На місці був і власник. Здається, це й був дресирувальник, але до кінця не зрозуміло. Він багато не розказував», — пригадує керівник фонду «Чотири лапи» Тарас Бойко. Телефон власника ведмедів у фонду залишився, але за номером можна почути хіба що запис «Цей номер не обслуговується».

Чи то ведмедів хтось помітив і сповістив зооактивістів, чи до них звернувся сам власник, достеменно невідомо. Фахівчиня з поведінки ведмедів Марина Шквиря тоді працювала консультанткою фонду «Чотири лапи», який опікувався ведмежим притулом у Березівці на Житомирщині. «Мені подзвонила Яна Ренк, зоозахисниця, — згадує Марина. — Яни вже немає серед живих, її вбили росіяни в перші дні повномасштабного… Вона тоді розповіла про машину з ведмедями. Сказала, що власник згоден їх віддати. Я взяла таксі, поїхала в Білогородку, сфотографувала, відправила фото керівникам фонду. Вони прониклися, сказали “беремо”».

Тоді працівники «Чотирьох лап» приїхали в Білогородку й підписали з власником договір про передачу тварин. Серед підписантів був Тарас Бойко, який переповідає слова колишнього власника Юлі та Зої. То був молодий хлопець, який сказав Тарасові: «Я вже їх тримати не можу. Користі від них небагато, бо вони старі й хворі. Тому забирайте».

Ведмедиць повантажили у транспортувальні клітки й перевезли в Березівку. Днів за 10 підготували вольєри, у які їх зрештою випустили.

Чотири роки потому Зою і Юлю переселили до ведмежого притулку «Домажир», де вони живуть і тепер.

У якому стані було здоров’я ведмедиць?

Ще в Березівці Зої видалили багато зубів, зіпсованих і сточених об ґрати. Юля мала схожі проблеми, тому їй теж довелося лікувати зуби.

Зої ветеринари встановили цілий набір діагнозів: цироз печінки, запалення сечового міхура, зламаний палець і кіготь, важкий неврологічний розлад та епілептичні напади. Крім того, з’ясували, що ведмедиця майже повністю сліпа.

Обидві ведмедиці проявляли патологічну поведінку: у них була важка стереотипія.

«Юля перетоптується з лапи на лапу й хитає головою, — розповідає менеджерка з комунікацій ведмежого притулку «Домажир» Оля Федорів. — Коли відвідувачі й відвідувачки це бачать, радіють, що “ведмідь танцює”. Тут важливо наголосити, що це ознака стресу і це зовсім не весело». 

Часто тварини реагують на стрес повторюваними рухами. Дещо схоже буває і в людей: нервуючи, хтось несвідомо заламує пальці, хтось гризе нігті чи олівці, хтось розгойдується з боку на бік. Одноманітні рухи можуть повторювати люди з аутизмом у стані стресу. Таку поведінку називають стереотипія. Вона трапляється і у тварин, які живуть у бідному середовищі й тісноті. Тварина починає ходити по колу, рухатися туди-сюди вздовж огорожі, хитати головою або чухатися. Поводитися так може, скажімо, слон, кінь, ведмідь, вовк чи папуга. Коли тварині є на що відволіктися, стереотипія може й не заважати повноцінному життю. Інша ситуація, коли вона мешкає в замкнутому просторі, і її дні не наповнені абсолютно нічим. Тоді тварина може фіксуватися на цій поведінці, часто аж до того, що завдає собі шкоди чи не зважає на інші подразники. Навіть тоді, коли у такої тварини з’явиться вибір, чим зайнятися, вона не відразу подолає стереотипію. Їй може знадобитися чимало часу, щоб відмовитися від нав’язливих дій і піти, наприклад, досліджувати вольєр. 

Повністю перемогти стереотипію зазвичай не вдається, особливо у старих тварин. Проте фахівці намагаються хоча б зменшити її прояви. Для цього використовують так звані збагачення вольєрів. Це спеціальні іграшки, які стимулюють цікавість тварин, змушують рухатися й відволікають від стереотипної поведінки. 

Оля Федорів розповідає про все, чим збагачують вольєри в «Домажирі»: «У нас є дерев’яна скринька, всередину якої доглядачі кладуть їжу. У ведмедя дуже розвинений нюх, він відчуває запах їжі й намагається її дістати. Ведмеді не ламають скриньку. Вони пробують взаємодіяти з іграшкою і зрештою розуміють, яку дошку треба посунути, щоб випала їжа. Є дерев’яний барабан, зверху дірочка, куди доглядачі кладуть їжу. Ведмідь знає, що треба покрутити барабан і запхати лапу всередину, щоб добути звідти ласощі.

Є перекладини, на які можна вилазити. На деяких можна й полежати. А є такі, на яких розкладають їжу, і треба її звідти дістати. Є дерев’яні м’ячики — з ними ведмеді дуже люблять бавитися. Якщо хтось проявляє сильну стереотипію, доглядачі реагують, підкидають ведмедям горішки з медом. Ведмідь відчуває запах, відволікається і йде шукати ці горішки». 

Хто ще з циркових мешкав у «Домажирі»? 

Ще до Зої та Юлі в Домажирі жила циркова ведмедиця Христина. Це одна з перших мешканок притулку. Її більше немає: Христина померла торік. Проте розказати про Христю варто. Її розтин показав багато важких хронічних хвороб.

Христина була тянь-шанською ведмедицею — це підвид бурих. Мала красиву пісочну шерсть. «Цей підвид у нас використовують лише в цирку, бо такі ведмеді маленькі, компактні. Їх легше перевозити й контролювати», — пояснює Наталія Галайко. 

Христину вилучили від власника в серпні 2017 року. Пані Наталія пригадує: «Ведмедиця жила в пересувному цирку. Власник їздив по всій Україні. Він перевозив не дуже доглянуту Христину в тісній клітці. Одягав на неї спіднички й усіляке інше вбрання, вона виконувала циркові трюки. Тут недалеко від нас є селище Івано-Франкове, і він приїхав із виступом туди. Тоді вже діяла заборона утримання диких тварин у пересувних цирках. І зооактивісти разом із поліцією вилучили ведмедицю».

На шиї у тварини була запалена ділянка, повністю позбавлена шерсті, — це місце, з якого роками не знімали нашийник. У Христини виявили багато хронічних хвороб: вона страждала на артрити, артрози, мала страшну стереотипію. У Христини була глаукома одного ока, яке довелося видалити. Зуби у ведмедиці зіпсувалися, тому працівники купували для неї корм, який вона могла пережувати.

Христина добре освоїлася у вольєрі, любила плавати й грітися на сонці. Проте хронічні хвороби все одно нагадували про себе. Два роки тому Христя почала дуже важко хворіти й страждала. У «Домажирі» ухвалили рішення про евтаназію. Христина прожила 27 років. 

Чому в циркових тварин стільки хвороб?

Коли ведмедя утримують приватно, здебільшого власники не можуть забезпечити нормального для нього харчування, пояснює заступниця директора ведмежого притулку «Домажир» Наталія Галайко. Тварини живуть у тісних клітках, і малорухомий спосіб життя шкодить опорно-руховому апарату. Циркова тварина в постійному стресі: яскраве світло, багато людей, шум, оплески, музика, багато запахів. 

Наталія Галайко розповідає: «Видно, що наші ведмеді, які прибули з цирків, зазнавали знущань у попередніх місцях утримання. У них великі проблеми із зором, слухом і важка стереотипія».

Іноді в цирках чи на мисливських станціях тварині завдають шкоди свідомо. У «Домажирі» не знають про випадки, коли б когось зловили на гарячому. Однак про це свідчать висновки ветеринарів, які оглядали ведмедів. Наталія розповідає: «Наша Зоя не бачить. Ветеринари припускають, що ведмедицю могли осліпити навмисно, щоб вона не реагувала на яскраве світло. Наприклад, іноді тварин б’ють палицями по шийному відділу хребта, через що порушується іннервація. Якщо порівняти стан здоров’я циркового ведмедя і тварини, яку просто утримували в клітці, то стан здоров’я циркових тварин набагато гірший».

Дізнатися, як насправді жила тварина до того, як потрапила в реабілітаційний центр, не так просто: «Якщо тварину примусово вилучають, часто не вдається навіть зустрітися з власниками, не те що докладно дізнатися про життя тварини. Власники не завжди з’являються на вилучення. Іноді кажуть: “Приїжджайте, там буде представник”. Ми забираємо — і все».

У ведмедя, якого використовують у сфері розваг, немає зимового сну. Це теж впливає на ведмедяче здоров’я: процеси в його організмі протікають зовсім не так, як це природно для виду: «У природі буває, що ведмідь не доїв і не пішов спати. Але це одиниці. На наступний рік такий ведмідь може залягти на зимовий сон. А в неволі у ведмедя вибору немає: йому рік у рік просто не дають спати. Фізіологічні процеси порушуються. У зимовому сні має відновлюватися шкіра на лапах, спалюватися помаленьку жир до весни. А цього всього не відбувається.

Взимку в природі ведмеді нічого не їдять. Навесні тварина трошки їсть, потім починається парувальний сезон — вона худне. Їсти багато починає в серпні. На зиму тварина може збільшити свою вагу аж на 40 %. У неволі все по-іншому. Зоя і Юля були худі, а буває, що в неволі ведмеді перегодовані, і це їм теж шкодить». 

Як Зоя і Юля приживалися в «Домажирі»?

Вольєр для Зої збудований так, щоб вона вільно пересувалася. Вона живе сама. Поселяти її з родичами небезпечно: ведмеді можуть конфліктувати, а це для сліпої ведмедиці великий ризик.

Інша справа — Юля. Два роки тому її перевели з адаптаційного вольєра у великий. У сусідньому живуть Маня та Квітка. «Можливо, Юля зможе соціалізуватися й жити у великому вольєрі з Манею і Квіткою, — сподівається пані Наталія. — Маня й Квітка теж жили раніше окремо. А тепер їдять поруч, сплять разом. Щодо стосунків між ними і Юлею — бувають кращі дні, бувають гірші… Ми сподіваємося, що вони подружаться. Це вже четвертий рік соціалізації. Ми йдемо дуже маленькими кроками. 

Соціалізація ведмедів інколи триває роками. У разі успішної соціалізації вони живуть разом. Це покращує їхню якість життя».

Чи має ведмідь особистість?

Ще й яку! «Характери ведмедів дуже відрізняються, — розповідає Оля Федорів. — Кілька ведмедів у нас спокійні, гуляють собі помаленьку, нікуди не поспішають. Є активні, які носяться від самого ранку, в обід трошечки посплять і знову бігають, граються».

Зоя — розважлива пані. Вона залюбки все обнюхує й часто підіймає голову вгору, щоб відчути запахи в повітрі. Юля дуже любить гратися зі збагаченнями і демонструє химерні пози. Оля Федорів навіть створила в соцмережах рубрику «Пози йоги від Юлі». Особливо полюбилася ведмедиці підвішена на ланцюгах колода, каже Оля: «Вона під цю колоду лягає і ну її чотирма лапами розхитувати! Або любить в басейні сидіти, вона там сидить довго. Любить мордочку у воду занурити, і видно тільки очі. Я кажу на неї “крокодил”».

У всіх у «Домажирі» свої смаки. Наприклад, місцева ведмедиця Маша відома своєю любов’ю до помідорів, а Потап обожнює рибу. У Зої улюблена їжа — це банани. Юля не перебирає — їй смакує все. 

Як думає ведмідь?

Наталія Галайко розповідає: «Інтелект ведмедя десь на рівні собаки.

Ведмідь має дуже добру пам’ять. На 80 % харчування ведмедів складається з рослин, тому їм треба пересуватися чагарниками, де можуть бути ягоди або інша їжа. Тож вони створюють власні маршрути. Ведмеді думають, куди вирушити по їжу. 

Ведмедиці дуже дбайливо виховують ведмежат два-три роки. Ведмедиця може прийняти і чуже ведмежа, якщо це сирота. Буває, що молода ведмедиця народжує дитинчат і не може дати їм усіх навичок, тоді стара ведмедиця може їх забрати. 

Ми їздили в Карпати й спілкувалися з місцевими людьми. Нам розповідали, що ведмідь, помітивши мисливців, може піти задки, щоб поставити сліди не в той бік і надурити людей. Це справді тварини, які думають».

Науковці застерігають, що не варто наділяти тварину людськими рисами. Проте це аж ніяк не означає, що ведмідь добре почувається в клітці. Дискомфорт тварини, яка живе в тісному й бідному середовищі, — це не тільки обмеження в рухах. У таких умовах у неї мало сенсорного навантаження, простою мовою — їй страхітливо нудно. Особливо це стосується тварин із розвиненим інтелектом. А ведмеді точно належать до таких.

Збагачення вольєрів у «Домажирі» — і для відволікання від стереотипії, і для того, щоб ведмеді могли поміркувати. Навіть їдять вони з «манерами»: мають власні способи посмакувати улюбленою їжею. Ольга ділиться своїми спостереженнями: «Ми даємо їм апельсини. Я не раз помічала, як вони виїдають всю м’якоть, а шкірку залишають. Колись привезли кавуни. Вони легенько зверху надавлювали, кавун тріскав, вони його розгортали й виїдали все зсередини. Вони не заковтують все одразу. Навіть яблучко на лапку собі ставлять і потрошку їдять. Правда, ведмідь вкусив двічі-тричі — і вже яблучка нема». 

Що відбувається після реабілітації та соціалізації ведмедів?

Часто люди питають, чому ведмедів не випускають із реабілітаційного центру в природу, каже пані Наталія. «Є центри, які займаються ведмежатами з дикої природи, у яких, наприклад, мама загинула. Їх безконтактно вчать виживати. Якщо ж тварина народжена в неволі й звикла до людини, це величезний ризик. Можливо, ведмідь дасть собі раду в природі. Проте він буде підходити до людей. А контакт із людьми не завжди закінчується позитивно».

Ведмеді, які потрапили в «Домажир», житимуть тут все своє життя. Вони якоюсь мірою стоять на захисті своїх родичів у неволі. У притулку люди можуть побачити ведмедя в умовах, близьких до природи, і послухати історії про їхню долю. Після цього навряд чи у цих відвідувачів і відвідувачок виникне бажання замкнути таку тварину в клітку, начепити на неї спідницю чи надіти нашийник.

Невдоволена курка Баба Зіна, собаки Ромка і Граф, Майк і Джина, свиня Дуся й коза Марта живуть у притулках чи в родинах по різних куточках України. Скоріш за все, ці тварини та тисячі інших не вижили б, якби їх вчасно не прихистили, вивезли чи вилікували. Зокрема й ті люди, яких UAnimals нагородили на Всеукраїнській зоозахисній премії.

Вони щодня спостерігають всі грані ставлення до тварин у суспільстві. Знають, як часто байдужість переплітається з відданістю в історіях однієї й тієї ж тварини.

Ми запитали в них про випадки, які залишили найяскравіші спогади. І ось що почули.

«Ніхто й не сподівався, що він житиме» 

Анастасія Клімнюк — засновниця та керівниця громадської організації «Дім порятунку тварин»

Харків / Полтавщина

Це спогад з 26 лютого 2022 року. У Харкові було важко знайти харчі для тварин: натуральної їжі не купиш, всі магазини з кормами зачинені. В одному гаражі відкрився склад з товарами для тварин. Ми стояли в черзі по корм для собак, там було ще людей 60. Це момент, якого я ніколи не забуду. Підійшов чоловік із котом у переносці. Йому зруйнували будинок, дружина виїхала. Чоловік вирішив іти захищати країну, і йому не було де діти кота. І він звернувся до людей — питав, чи може хоч хтось прийняти до себе котика. Ніхто з черги не відгукнувся. Ми з чоловіком перезирнулися і майже миттєво вирішили його забрати. Так у нас почали з’являтися тварини.

Пізніше ми дізналися, що це був кіт сина того чоловіка. У них із дружиною народилася дитина, на момент початку війни їй було два тижні. Тож вони вирішили на місяць залишити котика з батьками. Коли чоловік підійшов до тієї черги, молоді батьки були в окупації. Пізніше мені прийшло від них повідомлення: «У вас, може, досі є наш котик?». І скидають мені фото ще кошенятка. Значить, коли ми забрали його, він був зовсім молодий. У 2022 році кіт поїхав до своїх людей.

Є в нашій місцевості приклади дуже турботливого ставлення до тварин. Якось люди побачили біля свого двору вівчарку. Спочатку подумали, що пес неживий, бо він не ворушив навіть вухами. Зрештою зрозуміли, що дихає. Потім звернулися до нас, і ми вже повезли собаку до ветеринарної клініки. Ніхто й не сподівався, що він житиме. Чутливості в собаки не було взагалі. На МРТ з’ясували, що в нього був вивих шийного відділу хребта. 

З клініки ми забирали вже собаку, який почав сам ходити в туалет і їсти. Люди, які його знайшли, погодилися забрати до себе собаку з інвалідністю й доглядати. Назвали Графом. Зараз він повзає, лежить у позі сфінкса, може просидіти близько 40 секунд, сам їсть. Йому збудували конструкцію типу візочка, щоб він міг пересуватися. 

Пішки з-під обстрілів — з дитиною й цуценям

Олена Русіна, керівниця притулку «Пегас»

Малозахарине, Дніпропетровщина

Дніпро

Нещодавно нас викликали в село, бо там був великий травмований собака. Він просто з’явився на вулицях, ще й у нашийнику, де взявся — невідомо.  

Його помітили місцеві старші жіночки. Це не молоді мобільні люди, які легко користуються інтернетом, і все одно вони намагалися виставити його фото в соцмережах, шукали господаря. Вони навіть скинулись на препарати від шкідників для цього собаки.

Коли він побився з іншим собакою, то вже викликали нас. Ми приїжджаємо, а нас зустрічають жінки, всі з ціпками. Це цивілізовані люди, які не кинули тварину напризволяще. Вони не сказали, як це буває: «Десь там пес валяється, самі шукайте». Вони йшли за машиною, підвели до точки, де був собака, дбали про нас, волонтерів. Це дуже приємно. Собаку ще лікують, він зараз живе в «Пегасі».

Ще був випадок, коли почався наступ на Вовчанськ. Бувало таке, що люди тікали звідти навіть пішки. До нас тоді звернулася дівчина, просила прилаштувати цуценя. Та ми не хотіли: притулок переповнений, і для нас це важко. А виявилося, що ця молода жінка тікала від обстрілів пішки. Взяла тільки дитину в візочку. Уявіть, у якому стані була ця жінка! На дорозі побачила цуценя — мале, виснажене. Воно було в такій же ситуації, як і вона. І дівчина бере це цуценя і кладе в піддон візочка!

Потім вона потрапила у Дніпро, і в місті його не кинула. А тоді вже звернулася до нас, каже, «куди ж мені з цуценям і дитиною?». Я виставила цю історію в соцмережі — одразу ж відгукнулася сім’я й забрала собаку.

«Майку, пробач»

Сергій Луденський — засновник і голова громадської організації «Save animals Ukraine»

Нещодавно до мене звернулися з проханням вивезти двох ротвейлерів із прифронтового села — Олександрополя на Донеччині. Там залишався старий дідусь, на якого в Польщі чекала онучка. Питання було лише в собаках: на подвір’ї в дідуся жили двоє ротвейлерів: 7-річний Майк і 5-річна Джина. З такими великими псами дідусеві важко було б їхати. Він і сам не виїжджав саме через собак.

У день евакуації дідусь приїхав до свого двору на велосипеді. Перед тим був на сусідньому хуторі, куди менше прилітало артилерії. Позаду його хати по прильоту горіло поле. І загалом усе це відбувалося під канонаду артилерії.

Найщемкішим моментом стало прощання чоловіка із собаками. Він обійняв Майка за голову і сказав: Переклали слова дідуся українською.«Майку, пробач. У мене вибору нема».

Це відео в моєму тіктоці зібрало мільйон переглядів: думаю, багатьом українцям і українкам відгукнувся цей біль.

Ми знали, що Майк агресивний. Щоб його завантажити, я виліз на дах нашого бусу й так затяг його за повідець.

Дідусь попросив нас швидше виїхати, аби не розтягувати момент прощання. Ми так і зробили.

Привезли собак до нашого шелтеру під Дніпром. Згодом виявилося, що Майк агресивний тільки до інших собак. А за деякий час обох ротвейлерів прийняли прекрасні сім’ї. Я дуже щасливий від того, що є такі люди, які не залишають тварин напризволяще, і ті, які приймають їх у себе.

Два скелети на прив’язі

Тетяна Нельга — засновниця благодійного фонду та притулку «Зоосім’я»

Павлиш, Кіровоградщина

У ставленні людей до тварин я постійно бачу дві сторони медалі, і це мене шокує. Дивлюся на військових, на рятівників, які із зони бойових дій вивозять тварин, ризикуючи життям. Вони великі молодці. А з іншого боку, у нашій місцевості є люди, які не стерилізують тварин, викидають цуценят, кошенят дуже жорстоко — то в пакетах на смітники, то в лісосмуги. Одні їдуть під обстріли, щоб врятувати тварин, інші їх нищать.

У нашій місцевості були люди, які весь час виїжджали, залишали на ланцюгах тварин і не годували їх. За законом, ми не маємо права зайти в чужий двір і забрати тварин. Доводилося добиватися, щоб поліція разом із нами туди пішла знімати з ланцюгів собак. Це були вже два скелети. Зараз іде розслідування проти тих людей, тому більше розказати не можу. Я забрала тварин на лікування й реабілітацію в «Зоосім’ю».

Коли ветеринар стає зооволонтером

Альона Грінник — засновниця громадської організації «Дай лапу ЮУ»

Південноукраїнськ, Миколаївщина

Одного разу задзвонив телефон: «Добрий день, я ветлікар. Я написав у гуглі “волонтери Южноукраїнськ” — і пошук відразу видав мені ваш телефон. Я хочу бути корисним — хоча б порадою». Це був Олександр Соколов, який переїхав з Енергодара. Ми зустрілися, і я відразу запропонувала йому робити спільні проєкти зі стерилізації.

Перед цим я орендувала будинок у сусідньому селі, Костянтинівці, щоб перетримувати там тварин. Ну, будинком це важко було назвати: він вже розвалювався. Там були стіни, купи сміття й трави по шию. І от ми з чоловіком і батьком почали приводити його до ладу. Люди потрошку допомагали — хто відро приніс, хто віник. Було кілька активних волонтерів, які приходили бур’яни викорчовувати. Все це ми впорядкували й організували там перетримку.

Коли з’явися Олександр, ми з волонтерами скинулися, закупили нитки, наркоз, і влаштували в цьому домі в одній кімнаті операційну. Почали там стерилізувати безхатніх кішок і собак. 

Ішов час. Я перейшла на іншу роботу — розширилися фінансові можливості. Ми вклали гроші, і у вересні 2024 року відкрили клініку вже в місті. 

Тут ми лікуємо домашніх тварин за гроші: щоб допомагати бездомним, треба звідкись брати ресурси. Для військових, переселенців діють знижки, для деяких це безкоштовно. Якщо бабуся-пенсіонерка приходить навіть із домашньою твариною, то ми лікуємо зі знижкою або й безкоштовно. Плюс ми робимо безплатні стерилізації — поки що тільки кішок. У нас у місті є притулок. За договором, ми оперуємо їхніх собак. Іноді привозять полікувати — за це гроші ми не беремо. Для безхатніх тварин під опікунством — це ціна витратних матеріалів.

Проводимо акції з безкоштовної стерилізації безхатніх. Ми робимо на стерилізацію акцент: у нас місто маленьке, і тварин тут більше, ніж людей.

У тому будинку в селі зараз післяопераційна перетримка, а ще там живуть тварини з інвалідністю. А Олександр Соколов досі працює зі мною в клініці. 

«Їх вбили не обстріли, а голод»

Аліна Остапенко — членкиня Сумського товариства захисту тварин

Суми

Майже не памʼятаю життя до війни. 24.02.22 став переломним у моїй свідомості. Відтоді почалася моя справжня перевірка на міцність як зоозахисниці. Здавалось, після деокупації Сумщини життя мало стати легшим, але почались обстріли прикордоння, примусові евакуації. 

Рік тому в Юнаківці, прикордонному селі Сумської області, місцева жінка знайшла по дворах 8 мертвих собак. Їх вбили не обстріли, а голод. Більшість тварин до самої загибелі лишались на ланцюгах і не могли знайти хоч якогось харчу. Усіх їх залишили люди. 

Потрібно було їхати туди рятувати залишених на ланцюгах тварин. У першому рейсі на прикордоння ми вивезли з Юнаківки двох собак — Бруно та Алекса. 

Бруно дивом лишився живим: ми знайшли його привʼязаним у дворі, де вже бездиханно лежали дві інші собаки. Алекс вижив, бо їв сиру кукурудзу.

Після Алекса й Бруно ми вивезли з Юнаківки ще близько 15 собак. 

Зараз Бруно в притулку, і ми все ще шукаємо для нього родину. Алекс торік знайшов родину, де його дуже люблять.

Саме після зустрічі з цими собаками ми почали активно евакуювати тварин із прикордоння. Охочих їздити по селах Сумщини особливо не було, тому я вирішила йти вчитися керувати автівкою. Так почалася нова сторінка життя, коли тижнями доводилось пропадати у віддалених куточках області, які обстрілювали. На жаль, не всіх встигали врятувати.

За 3 роки ми прилаштували в сім’ї близько тисячі тварин. Відсутність покинутих — ось результат, якого я прагну. 

Такі несхожі сусідки

Ольга Волкова, керівниця притулку «Душі бродяг»

Лупареве, Миколаївщина

Це сталося перед поїздкою на Зоозахисну премію у селі Лимани. Там одна жінка отруїла близько 20 собак.

До мене прийшла знайома та й каже: «Уявляєш, Олю, ти рятуєш тварин, а тут одна жінка мене питала: “Ти поїдеш у місто? Так купи мені щурячої отрути, бо мені тут не вистачило. Потрую собак”». Почувши це, я поїхала в те село. Але собаки вже були мертві, я не встигла нічого зробити. Побачила там цю жінку, що їх отруїла. Запитала, невже їй не шкода собак. А вона каже: «Ні, труїла їх і буду труїти». 

Ольга передала свої свідчення юридичному відділу UAnimals і сподівається притягнути жінку до відповідальності.

Роман Олександрович, Баба Зіна, Дуся та інші

Вікторія Жидкова — засновниця товариства захисту тварин «Вірність» і громадської організації «Громадська правова ініціатива»

Добропілля, Донеччина

У серпні 2019-го чоловік пішов виносити сміття. А на смітнику лежав пакет із цуценятами. Живе було лише одне. Йому було години дві від народження. Відтоді почалася в нас боротьба за життя того цуценяти. Чоловік зробив йому спеціальну коробочку — по суті, штучну маму. По годинах годували, вночі вставали. Якось мій чоловік як заверещить на всю кімнату: «Іди сюди!» Я думала, щось погане сталося. Підходжу — а то в малюка очки відкрилися. Ніколи мій чоловік так не радів. І цей собака тепер — наш знаменитий Роман Олександрович. Ромка. 

І ще один справжній прояв людяності був, коли спрацював цілий ланцюжок добра, — це порятунок фермерського господарства з Удачного. Я вегетаріанка, і для мене принципово, щоб господарство рятували не для того, щоб тварин порізали. Я хотіла зробити шелтер, який би приймав рогату худобу. Розказала про це в соцмережах.

Тоді мені й подзвонив чоловік з Удачного, в якого було господарство зі свійськими. Я разів 10 перепитала: «Ви тварин їсти будете?». А він говорить, що в них гуска, якій 15 років, козам по 17 років…

В евакуації цього господарства були задіяні багато людей. І тварини з Удачного живуть у мене в шелтері. У нас там є свиня Дуся, яка дає лапку. Є коза Марта — вона завжди зустрічає, по-своєму мекає і простягає передню ногу. Є курка, яку ми звемо Баба Зіна, бо вічно невдоволена. Щойно в курник заходиш, квокче: не так ідеш, не так стоїш, не те робиш. У неї дзьоб не закривається. 

Коля і цуцики 

Інна Бородуля — засновниця та керівниця громадської організації «Щасливий кіт»

Запоріжжя

Зі мною тісно співпрацює військовий Славік. Дуже багатьох вивозить або шукає, кому і як їх передати, щоб тварин забрали із зони бойових дій. Своїм коштом стерилізує, лікує. Ось я саме поїду вакцинувати цуценят туди, де він служить. Я б і рада всіх забрати в притулок, але це просто неможливо. Це для мене людина з великої літери. 

Але маю ще одного кумира. Коля — високий простий парубок, працює на заводі. Якщо чесно, мені спочатку здавалося, що він якийсь нетямущий. Та не завжди все так, як здається на перший погляд. Позаторік улітку Коля знайшов на смітнику новонароджених цуценят. Він не побоявся труднощів — забрав їх і вигодував. Сам! Це при тому, що він позмінно працював на важкій роботі! І всі цуценята в нього вижили. Він їх прилаштував, а одного залишив у себе. Я відтоді кажу: «Колю, ти мій кумир». 

***

Отримавши нагороди, лауреати Зоозахисної премії поспішають вийти зі світла софітів, щоб якомога швидше повернутися до своїх тварин. Вдома вони знову перевдягнуться в робоче й закотять рукави. Протягом трьох років великої війни ці люди приймають у притулках собак і котів, свійських і диких тварин, евакуйованих з фронту чи прифронтових місцевостей, а часом і самі їх евакуюють. Це сотні, а подекуди тисячі нових тварин на рік. Тварини продовжують прибувати, бо війна триває. Проте ми можемо подбати про те, щоб роботи у зоозахисників і зоозахисниць не більшало хоча б через покинутих і скривджених тварин у тилу.

Ми вже показували залаштунки роботи контактного зоопарку «Звірополіс» — тоді журналіст UAnimals media побував там у ролі стажера і працював під прикриттям два дні, аби дізнатися про умови утримання тварин. Однак після публікації матеріалу до нас звернулася колишня працівниця «Звірополісу». Дівчина кілька місяців доглядала тамтешніх тварин, і цей досвід змінив її світогляд. Ділимося її історією — раптом вона відкриє очі ще комусь. Якщо минулий репортаж був драмою, то ця стаття — фільм жахів. 

Ліки від депресії

Олександра щойно закінчила Київський політехнічний інститут і пірнула в доросле життя. Ось тільки не знала, куди плисти. Продовжувати бути лінгвісткою не хотілося. Дівчина шукала себе, та екзистенційні питання тягнули на мулисте дно. Потонути завадив хлопець.

Саша давно дзижчала йому на вухо про контактний зоопарк, який побачила в соціальних мережах у подруги. «Тваринки рятують від депресії», — сказав хлопець і запропонував нарешті відвідати омріяне місце. Олександра погодилась, вона ж бо ніколи не бачила на власні очі мавпочок, дикобраза і сурикатів, а тут ще й пожамкати усіх можна! Вона схопилась за це рятівне коло і поїхала в торгово-розважальний центр «Cosmo Multimall» у контактний зоопарк «Звірополіс».

Дівчина пустувала з тваринами, і сум щезав. 

Дивувало тільки, що працівники лишають відвідувачів сам на сам із тваринами. Може, в контактному зоопарку замало персоналу? Саша наважилась запитати в адміністратора, чи не шукають людей у команду. «Шукаємо», — відповіли їй. Виявилось, що працівників тут завжди бракує. Дівчина зацікавилась роботою, але відразу попередила, що не має ветеринарної освіти. Однак, як їй відповіли, такі знання тут нікому й не потрібні. Головне — любити тварин. Цього у Саші по вінця. У дитинстві вона мріяла про кота, але батьки були проти. Тож зараз робота в контактному зоопарку здалась їй втіленням дитячої мрії. І тут будуть не тільки коти, а ще й екзотичні тварини. Після співбесіди, де обговорювали все, крім тварин: зарплату, графік, як правильно розмовляти з відвідувачами — її взяли на роботу. Адміністраторка лякала іспитом із раціону для тварин, але й того зрештою не провели. 

Саша вийшла на стажування вже наступного дня. Жодних паперів чи контрактів не було, а зарплату видавали в конверті. Згодом Саша дізналась, що власники працюють як фізичні особи-підприємці. Вона наполягала підписати бодай якийсь договір. «Тоді ще не вистачало свідомості зрозуміти те, що контактний зоопарк — це бізнес», — визнає дівчина. Сумніви підкрались уже на початку стажування. Тоді пролилася перша кров.

Саші призначили куратора — хлопець мав навчити її прибирати вольєри і пускати відвідувачів до тварин. Однак він ще й сам не до кінця тямив у всіх справах, бо працював у «Звірополісі» лише кілька місяців. Можливо, тому хлопець помилився. На третій день її стажування він відправив Сашу до носух, а ці тварини вміють відкривати двері й можуть боляче дряпати. Уникнути ран допомагає спеціальний одяг, та дівчину ніхто про це не попередив. Певно, вона навіть ще не вивчила імена всіх колег, коли пройшла бойове хрещення в носух.

Саша привела у їхній вольєр відвідувачів. Носуха цьому не зраділа — кинулась дряпати людей і агресувати. Саша відтягувала тварину, і та смачно вкусила дівчину за руку. Можливо, сплутала з іграшкою. Їх тут ціла (тобто напівціла) одна. Олександра глянула на рану: роздерта шкіра і ллється кров. 

«Ой, прикусила», — сказала відвідувачам і заховала руку за спину. Цієї фрази навчила адміністраторка: тварини у «Звірополісі» не кусають, а «лагідно-грайливо-люблячи прикусують».

Після такого «прикусила» дівчина негайно поїхала у травмпункт. Лікар не зашив рану, бо туди могла потрапити інфекція від тварини. «Звірополіс» оплатив дівчині медикаменти. 

Саша прийшла лікуватися сюди від депресії, а врешті загоювала інші рани — не душевні. Близько двох тижнів тривало відновлення, і вона знову вийшла на роботу.

«Сподіваюсь, до ранку доживе»

Надалі тривожні дзвіночки тільки гучнішали. В один з робочих днів, уже під вечір Олександра помітила в єнота нудотні позиви. Він кричав, притиснувшись до стіни. Дівчина подзвонила ветеринару, який періодично навідувався в контактний зоопарк: 

— А що з ним? — запитав.

— Кричить, — відповіла Саша.

— Ну, муркає, як завжди?

Далі дівчина впродовж двох годин переконувала і вмовляла його приїхати на Шулявку в торговий центр і оглянути єнота. Ще годину лікар звідкись їхав. Весь цей час єнот продовжував кричати. Врешті виявилось, що хтось погодував його чимось не тим. Працівники часом «балують» тварин забороненими ласощами. Наприклад, Катерина, яка працювала у «Звірополісі» вже хтозна-скільки, інколи давала шматок шоколадки улюбленцям. А такі смаколики для них особливо шкідливі. Лікарка ветеринарної медицини Інна Васильківська, яка часто має справу з дикими тваринами, пояснює: теобромін із шоколаду погано метаболізується в організмі єнотів — коли він накопичується, це вражає нервову систему, шлунково-кишковий тракт, серцево-судинну систему і нирки тварини. 

Цього разу дівчата побігли в аптеку і купили ліки — те, що лежало в шухляді у підсобці, не підходило. Ветеринар наколов єнота препаратами і сказав: «Сподіваюсь, до ранку доживе, а як ні — подзвоните». 

Наступного ранку єнотові стало краще. «Пощастило», — каже Саша. Гепіендом закінчувалась далеко не кожна подібна історія. Колеги розповідали Саші, що колись перегодували їжатицю горіхами. Після цього частування тварину не вдалось врятувати. Одні виправдовувались, мовляв, вона вже стара була. Інші сперечалися: «Та ні, молода». Олександрі на мить здалося, що вона в божевільні. Як виявилось, це і справді було так.

У «Звірополісі» настав особливий день: мавпа народила. Дитинчат тимчасово посадили в карантин — у клітку метр на метр в підсобці. Однак «тимчасово» затягнулося. Коли минув місяць, Саша поцікавилась у керівника про майбутнє малят. «Ми скоро добудуємо вольєр в іншому [контактному] зоопарку, і вони житимуть там», — відповів хлопець.

Добудували вольєр чи ні, Саша не знає, але якщо і так, було вже пізно. У мавпенят відмовили задні лапки. Вони спали там, де й ходили в туалет, а харчувались лежачи. Можливо, ще студінь у підсобці погіршила їхній стан.

Дівчина надокучала керівникові щоденними повідомленнями: «Заберіть їх, будь ласка». Хлопець обіцяв: «Завтра». Тваринок звільнили тільки за два місяці.

— А куди їх повезуть? — запитала дівчина. 

— У власника за містом є приватний [контактний] зоопарк, — відповів ветеринар.

Тут усі чули про цей міфічний «зоопарк», але ніхто його не бачив навіть на світлинах. Згодом адміністраторка потайки розповіла Саші, що насправді мавп присиплять. Ситуація настільки нажахала Сашу, що відтоді вона вирішила фотографувати і знімати відео для викриття жорстокості до тварин — хоча б у медіа, якщо не в поліції. Вона вже збагнула, що у «Звірополісі» багато проблем, але хотіла щось змінити перед звільненням. 

Чи можливі реформи в контактному зоопарку?

Щойно діти заходять у «Звірополіс», одразу ж підбігають до морських свинок. Та зовсім не тому, що обожнюють гризунів. Просто вольєр із морськими свинками перший від входу. Діти влаштовують тваринам справжню хитавицю. Гризуни тріпотять від таких атракціонів, тому Саша запропонувала пересадити гризунів подалі. А замість них посадити сцинка, який значно менш популярний. Та її ідею не втілили у життя — уже скоро це мало трагічний наслідок. 

Одного ранку Саша прийшла на роботу і не побачила морської свинки. Колеги розповіли, що напередодні хтось впустив тварину з висоти. Морська свинка померла в конвульсіях, але покарання не було ані для доглядачів, ані для відвідувача, ані для керівництва. А мало би. 

Стаття 299 Кримінального кодексу України говорить: «Жорстоке поводження з тваринами, що відносяться до хребетних, у тому числі безпритульними тваринами, що вчинене умисно та призвело до каліцтва чи загибелі тварини, … караються арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до трьох років».

Однак правопорушення приховали.

Тим, щоб недбалість у догляді за тваринами не була надто очевидною, опікувалась адміністраторка. Раніше ця дівчина працювала в дніпровському «Звірополісі» і привезла звідти багаж досвіду. З її ініціативи почали купати сурикатів, бо малі вже смерділи сечею. А хто з відвідувачів захоче бавитись із такими? Банні процедури влаштували в тазу, і Саша взялася фотографувати це. Але раптом адміністраторка сказала: «Нікуди не публікуй цього, бо зоозахисники нас закриють» (як показує досвід UAnimals, це не так легко. Навіть із фотодоказами жорстокості до тварин). 

Ще з нововведень від адміністраторки було миття поверхонь хімічним засобом — екоцидом. У Саші очі на лоба повилазили: «А раптом тварини нализькаються?».

Адміністраторка вважала, що змивання водою вистачить, щоб вберегти тварин від отруєння. Це підтверджує і лікарка ветеринарної медицини Інна Васильківська: «Екоцид — хороший препарат для дезінфекції, якщо його правильно використовувати. Під час прибирання вольєру можна застосовувати 0,5–1-відсотковий  розчин, дати препарату повністю висохнути, а за необхідності промити чистою водою і ще раз дати висохнути. Тоді препарат безпечний». Але водночас Інна говорить про інший ризик: якщо препарат разом із рідиною потрапить на шкіру тварини, може виникнути подразнення. Зате тепер у «Звірополісі» пахне квіточками. Відвідувачі усміхаються — і це головне.

До слова, на світлинах, які встигла зробити Саша, у тварин є шкірне захворювання. Лікарка говорить, що найімовірніше це дерматит. Він може бути алергічний, грибковий чи паразитирного походження. Звісно, за фото діагностувати складно — потрібні додаткові дослідження. 

Саша запропонувала купити іграшку для носух, бо вони вже гризли шпалери: дівчина ледве встигала вихопити шматки з їхнього рота. Та адміністраторка переконувала, що носухи не гратимуться іграшками. Одна працівниця обурилась і купила іграшку за власні гроші: невже втомлені тварини не заслуговують бодай на якусь радість після 12-годинного робочого дня? За конвенцією Міжнародної організації праці, люди працюють 40 годин на тиждень. Тварини у «Звірополісі», для порівняння, працюють всі 84, ще й без вихідних. Що це, як не рабство?

Такі умови тут не лише у тварин, а й у працівників. Після того, як відвідувачі залишають залу і контактний зоопарк зачиняється, працівниці прибирають вольєри, але ці години вже ніхто не рахує у зарплатню. А впродовж дня працівниці часто не встигали навіть пообідати, бо перерва тривала лише 20-30 хвилин. Саша попросила керівництво подвоїти час на відпочинок. І це чи не єдина з реформ, яку вдалось запровадити. 

Однак Саша вже не могла миритись з усім безладом і халатністю, тому вирішила звільнитись.

Пробудження свідомості

Чому не пішла раніше? Дівчина вважала колег досвідченішими за себе. «Вони точно знають, що роблять», — думала вона. Потім сподівалась на зміни. 

«Сюди приходять від любові до тварин, а потім через неї ж звільняються», — каже Саша. Дівчина зрозуміла, що тут тільки заробляють на тваринах, але не люблять їх. Принаймні не всі. 

Дівчина не відразу написала UAnimals — сумнівалась, що магнатів ринку вдасться притягнути до відповідальності. Однак вірить у силу розголосу. Зараз вступила на магістратуру з журналістики в університет Тараса Шевченка і нарешті знайшла себе — хоче змінювати суспільство. І першим, за що боротиметься, буде заборона контактних зоопарків.

Після початку повномасштабного вторгнення стримувати незаконну вирубку лісу і забудову стало ще складніше. І основна перешкода тут — загальний вплив війни на громадянське суспільство. 

Нещодавно, 9 жовтня 2024 року Верховний суд України визнав недійсним розпорядження Рахівської та Тячівської райдержадміністрацій про затвердження детального плану курорту «Свидовець». За це рішення місцеві мешканці разом з ініціативною групою Free Svydovets боролися в різних судах довгі 7 років. Зокрема нам вдалося довести, що влада не поінформувала людей про майбутнє будівництво і не узгодила з ними свої плани, як мала би то зробити за Орхуською конвенцією.

Чи означає це, що Свидовець у безпеці? На жаль, поки ні. Рішення суду стосується початкового плану курорту «Свидовець», який забудовники мали станом на 2017 рік. Зараз їхні апетити зростають — за новими документами це буде навіть не один курорт, а три окремих: «Свидовець», «Турбат» і «Бистриця», які межуватимуть із «Буковелем». А інвесторами в усіх цих проєктах виступають одні й ті самі люди: син і колишня дружина народного депутата Ігоря Палиці, які є бенефіціарними власниками товариства з обмеженою відповідальністю «Буковель», та їхні бізнес-партнери. 

Це продумана і хитра стратегія, адже так легше отримати дозволи, оформити всі документи і просунути частинками один мегакурорт.

Уявіть: серед лісу вирубають і забудують територію розміром як дві третини Ужгорода, там відпочиватиме половина населення цього обласного центра — близько 65 тисяч людей. Такого за масштабами монстра компанія-власниця курорту «Буковель» хоче збудувати на Свидовці та прилеглих територіях, від селища Ясіня до села Бистриця й уздовж Братківського хребта. Там хочуть прокласти понад дві сотні кілометрів лижних трас із підйомниками, звести майже 400 котеджів, понад сотню ресторанів і 60 готелів. 

Вже зараз на Свидовці прокладають дороги: за документами нібито для працівників лісництва, а насправді — для майбутньої інфраструктури курортів. Тож ми постійно маємо справу з хитруванням, потаємністю, спробами обійти законодавство чи знайти в ньому шпарини. А в часи великої війни цьому важко протидіяти.

По-перше, на час воєнного стану заборонені будь-які форми протесту чи зібрання, а без цього складно ефективно висловлювати невдоволення діями влади. По-друге, задля безпеки доступ до багатьох документів, пов’язаних зі станом лісів, нині або обмежений, або повністю закритий. Ідеться зокрема про карти лісів, кадастрові карти й оцінки впливу на довкілля. Також досі існують часткові заборони на відвідування лісів, хоча зараз із цим вже легше, ніж на початку вторгнення. Не забуваймо й важливе по-третє: чимало активістів, які боролися за збереження екосистем, нині воюють чи виїхали з України. Та й загалом суспільство передусім переймається подіями на фронті й іншими більш нагальними новинами. 

Тому важливо змінити законодавство так, аби рішення щодо забудови природних зон загальнодержавного значення ухвалювали на центральному, а не місцевому рівні. Тоді доля цілого гірського масиву не залежатиме лише від частини мешканців, яким дозволили бути на обговоренні. 

І, звісно, дуже на часі зараз ухвалення закону про території Смарагдової мережі, частиною якої є Свидовецький масив. Ми вже кілька років маємо потрібний законопроєкт, однак і тут на заваді війна — вона слугує зручною відмовкою там, де не вистачає політичної волі депутатів. 

Та не можна зараз природозахист поставити на паузу і списати все на війну. Бізнесмени-забудовники свої мрії про курортну монополію на паузу не ставлять. 

Мусимо зберегти унікальні природні зони. На Свидовці практично незаймані високогірно-льодовикові ландшафти, більшість льодовикових озер України і букові праліси, що належать до Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Чотири ділянки на Свидовецькому масиві є природоохоронними територіями. На масиві можна побачити десятки червонокнижних видів рослин і тварин.

Чимало наших активістів і активісток зараз у лавах Збройних Сил, і вони дуже обурюються, коли бачать бездіяльність влади і свавілля корупціонерів щодо карпатських лісів. Тому ми, як і раніше, продовжуємо писати петиції, звертатися до депутатів і держустанов, стежимо за спробами забудовників обійти закони й залучаємо міжнародну спільноту до захисту Свидовця. Закликаю кожного і кожну цікавитися тим, що відбувається в наших Карпатах і поширювати в соцмережах природозахисні ініціативи. 

Тексти в рубриці «Колонки» відображають виключно думку автора чи авторки й не обов’язково відповідають позиції редакції UAnimals media.

«Продам хом’яків диких європейських». Таке оголошення я залишила на olx. Обіцяла здорових і активних самця й самицю. Хом’як європейський — тварина з Червоної книги, тому просила мінімум по 800 гривень «за штуку». Пів дня оголошення чекало на модерацію, а ввечері його відхилили. Цей товар був у переліку заборонених до публікації.

Проте згодом я зробила спробу номер два і не вписала повну наукову назву виду, проте детально описала моїх червонокнижних «улюбленців». І от — оголошення прийняли.

У мене не було жодного хом’яка, а диких хом’яків я взагалі ніколи не бачила. А якби був, мені легко вдалося б порушити норми права. Так, українське законодавство забороняє торгувати червонокнижними тваринами й рослинами. Попри це, такий продаж донедавна відкрито процвітав на одному з найпопулярніших сайтів оголошень.

Рись на olx

7 вересня 2023 року біля торгового центру в Обухівському районі під Києвом припаркувалися два авто. З одного вийшла модно вдягнена пані та ще одна жінка з блокнотом. З іншої машини випірнув чолов’яга з переноскою для котів.

— Ви документи на тварину привезли? — спитала пані з блокнотом. 

— Треба документи — зробимо! Потримайте в руках, не бійтеся!Нужны документы? Сделаем! Подержите в руках, не бойтесь!

Чоловік витяг з переноски невеличку рись і вручив модно вбраній жінці. Авжеж, нехай потримає, щоб остаточно пройнятися почуттями й врешті-решт купити рись! Вона цілих два тижні думає! Заможна молода матуся відгукнулася на оголошення з olx, у якому він пропонував рись. Річ у тім, що донька покупчині подивилася «Мавку» й просто закохалася в персонажа на ім’я Квусь, схожого на рисеня. Дівчинці кортіло мати рисеня вдома. За живу тварину чолов’яга просив 3 800 доларів.

Щойно матуся взяла рисеня, з’явилася поліція. Тварину вилучили силою. Жінку в модному вбранні звали Марина Іванюсько, вона юристка зоозахисної організації URSA. Роль помічниці з блокнотом зіграла співзасновниця URSA Ярослава Коба, яка й вигадала легенду для прикриття.

«Ми запитували, чи вона не кусається, чим годувати, чи стерилізувати, скільки їй місця треба. Нам розписували в повідомленнях, що це ледь не найпростіша в утриманні тварина, яка не страждає від того, що живе в будинку і їсть котячий корм», — згадує Ярослава.

Чоловік писав, що зводить дорослу рись із самцем раз на рік і розпродує приплід. Молода вилучена рись мала недостатню вагу й багато хвороб. 

«Поїхати до них і довести, що там розводять тварин, не вийшло. Вони ж своє місце не розкривають, — говорить Ярослава. — За місцем реєстрації того чоловіка рисей немає. Для того, щоб простежити за ним і обшукати місце, потрібен ордер на обшук, але в Україні це адміністративне правопорушення і ордер в таких випадках не роблять». Тож продавець відбувся штрафом.

Кошеня рисі назвали Урсою. Зараз Урса на реабілітації в Центрі порятунку диких тварин на Київщині. Їй шукають притулок за кордоном, щоб вона могла жити принаймні в напіввільних умовах, розповіла Ярослава Коба. 

«Коли вилучили цю рись, у мене обривався телефон, — пригадує юристка Ніна Арзамасцева, яка робить юридичний супровід під час перетину кордону з тваринами. — Дзвонили якісь незрозумілі люди, питали, чи можуть вони повернути вилучену рись собі. Я почала їм ставити питання. Врешті сказала: забудьте».

Не тільки великі

Закон забороняє продавати й купувати не лише ведмедя чи велику кішку, а й навіть найдрібнішу тварину з Червоної книги. Тому я й вирішила почати свій експеримент з хом’яка.

Щоправда, дикий червонокнижний хом’як не такий уже й малий — до пів кіло. І дуже любить понадкушувати все, що є на городі. Тому люди зазвичай прагнуть позбутися такого постояльця.

У Центрі порятунку хом’яків цих тварин просять не вбивати, а повідомляти про них зоологам. Тоді фахівці відловлюють хом’яка на ділянці й відселяють у природу. Керівникові центру Михайлові Русіну не раз давали поради: мовляв, платіть людям за хом’яків, тоді власники городів охочіше їх віддаватимуть. Порадники навіть не розуміли абсурдності цієї пропозиції. Та й це ще не все. «У нас був кейс, коли якісь невідомі хотіли скуповувати хом’яків по дві тисячі гривень хтозна навіщо, — говорить Михайло. — Ми відмовили, й історія не мала продовження. А може, вони десь таки знайшли браконьєрів, які їм постачають тварин. Ми цього не знаємо».

Чи не найбільш популярними героями оголошень на olx серед червонокнижних ставали куницеві — тхори й перегузні. А може, про них просто найбільше відомо, адже зоологи Центру реабілітації та допомоги куницевим в Україні пильно моніторили сайти з продажу протягом останніх років. Якщо бачили оголошення про продаж рідкісної тварини, зв’язувалися з продавцями й вели наполегливі перемовини. Випадки закінчувалися по-різному: іноді тварин у доброму здоров’ї вдавалося повернути у природу, іноді кейс закінчувався смертю тварини. Як оцей.

У 2020-му на Донеччині люди подали оголошення, що продають домашнього тхора, якого знайшли на вулиці. Оголошення потрапило на очі фахівцям. На фото був не тхір, а рідкісна степова перегузня. Працівники Центру допомоги куницевим почали перемовини. Спершу попросили випустити перегузню в місце, де взяли, якщо вона здорова. Ті відмовилися, мовляв, тварина кульгає. Та врешті згодилися віддати перегузню волонтеру. Директорка Центру Віка Мойсєєва розповідає: «Передаючи перегузню, ці люди вимагали у волонтера “премію” за “порятунок рідкісної тварини”. Волонтер одразу пішов до ветеринара: жодних проблем з лапами у перегузні не було, зате виявили рану на голові. На фото, зроблених одразу після того, як перегузню зловили, травми не видно. Це пошкодження — наслідок утримання дикої тварини в просторі, що не підходить для цього виду. Намагаючись вибратися з клітки, перегузня розбила собі чоло. Тварина не вижила в ході реабілітації».

У 2022 році у приватного власника на Львівщині опинився степовий тхір. Той чоловік теж подав оголошення, що продасть його. Після розмови із зоологами продавець погодився випустити тварину, але не так сталося, як гадалося. Виявилося, що тхір після кількох місяців у клітці мав зіпсоване здоров’я. Усі чотири ікла — основні інструменти тхорів для виживання — були зламані.

«Вірогідно, він сам зламав собі зуби об прути клітки, намагаючись вибратись. Згодом проявилися ознаки епілепсії, тож малюк залишився жити в неволі», — каже Вікторія.

Деяких тварин таки повернули у природу. Пощастило шістьом лісовим тхорам, яких у 2021 році продавали за оголошенням на Дніпропетровщині. Люди передали тварин майже без опору. Щоправда, тхорів спочатку було семеро — тварини ослабли, й один малюк все ж помер. Проте решта шестеро успішно пройшли реабілітацію і повернулися до лісу.

Показовий випадок стався на Волині у 2024-му. «Ми познайомилися з чоловіком, у якого опинилося п’ятеро лісових тхориків. Він залюбки передав їх на реабілітацію. Наскільки ми знали, тварин зловив браконьєр і намагався продати через знайомих. Тхорів ми повернули у природу. Згодом із нами знову зв’язався той чоловік: питав, чи варто купувати в браконьєра ще й дорослого тхора. Тоді ми попросили надати відомості про браконьєра». Проте цього вже не сталося.

Купити дику тварину — такий же злочин, як і продати. Адже поки є попит, буде й пропозиція.

Чи є легальний спосіб купити червонокнижну тварину?

Добувати для продажу об’єкти Червоної книги (наприклад, ловити тварин у лісі) прямо забороняє стаття 19 закону «Про Червону книгу України».

Кодекс про адміністративні правопорушення також фактично встановлює заборону на продаж червонокнижних тварин. Однак людина без юридичної освіти може таку заборону й не розпізнати: йдеться про «порушення порядку придбання чи збуту об’єктів тваринного світу» (стаття 88-1). Самого такого документа («порядку») не існує. Хоча норми продажу тварин, звісно, є — вони розкидані по різних документах. У нашому випадку це закон «Про Червону книгу» та деякі міжнародні норми. Людині, яка продала чи придбала червонокнижну тварину, загрожує штраф від 1 700 до 3 655 гривень та конфіскація самої тварини. 

Всередині країни продаж і купівля будь-яких червонокнижних видів заборонені. Проте іноді таку тварину купують за кордоном і завозять до України. 

Перелік усіх тварин світу, яким загрожує чи може загрожувати вимирання, зветься Червоний список Міжнародного союзу охорони природи (IUCN Red List).

Торгівлю рідкісними тваринами у світі регулює угода, відома як CITES — Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення. Ця угода має три додатки зі списками видів. Залежно від статусу тварини торгівля може бути контрольована або й повністю заборонена. У Додатку I зібрали всі види, що перебувають під загрозою зникнення. Торгівля тваринами цих видів заборонена. Проте її можуть допускати у виняткових обставинах і для некомерційних цілей.

Щоб перевезти дику тварину через кордон, потрібно оформити дозвіл CITES. Якщо його нема, тварину — в найкращому варіанті подій — конфіскують на кордоні.

У деяких країнах Європейського Союзу рідкісних тварин можна розводити та продавати легально. У такому разі придбати тварину може й громадянин чи громадянка України, оформивши дозвіл CITES. Вже в Україні тварину треба зареєструвати в Державній екологічній інспекції. У практиці юристки Ніни Арзамасцевої до України так ввозили хижих птахів — балабанів і сапсанів. 

В Україні також працюють заводчики, які легально розводять екзотичних тварин — ті не є частиною української фауни й не входять до Червоної книги України, однак можуть перебувати під охороною міжнародного права. Водночас процвітає і чорний ринок торгівлі цими видами. 

Перекупники продають тварин із нелегальних розплідників, де ті народжуються й живуть у геть невідповідних умовах, пояснює юристка. «До мене потрапила інформація про кошеня пантери, яке померло, — наводить приклад Ніна Арзамасцева. — Його утримували в цих бариг у таких умовах, що воно не змогло набрати нормальної ваги. Його придбали, й кошеня померло в покупця. Ці чорні заводчики створили громадську організацію, яка видає документи абсолютно на будь-яку тварину. Перекупники посилають своїх клієнтів до цієї громадської організації, і та видає всі папери: реєстраційні свідоцтва, різноманітні сертифікати походження тварини. Проте насправді вони ніяк не стосуються її справжнього походження. Так сталося і з цим кошеням».

Приблизно до минулого року olx мерехтів оголошеннями про продаж червонокнижних, каже Ніна. Тепер там більше пильнують заборонені товари, проте нелегальний ринок досі активний: «Все одно створюють телеграм-канали з продажу, закриті чати, навіть щодо червонокнижних тварин. Все перейшло в тінь».

Головна світлина: Фонд «Центр реабілітації та допомоги куницевим в Україні»

5 березня 2024 року, близько п’ятої вечора. Містечко Бердичів на Житомирщині. Мешканка вийшла на балкон і побачила таку сцену: надворі чоловік розкидав м’ясо, а жінка поруч почала з ним сваритися. Вона кричала, що чоловік розкидає отруту для безпритульних собак і намагалася вирвати в нього з рук м’ясо. Тоді облишила ці спроби й набрала 102. Поліція на виклик не приїхала. Тим часом у Бердичеві отруювача собак вже шукали, принаймні кримінальне провадження у цій справі вже було. Про випадок на вулиці дізналися слідчі й опитали свідків. Пані, яка бачила все з балкона, докладно описала події. Однак жінка, яка набирала 102, раптом усе «забула».

Далі розповідаємо, як розслідують цю та інші справи. Але спершу — дрібка зоозахисної теорії.

«Адміністративка» чи «кримінал»

Перш за все поліція має кваліфікувати злочин — вирішити, адміністративне це правопорушення чи кримінальне. Як їх розрізнити?

Якщо після того, як із твариною жорстоко повелися, вона залишилася живою й не отримала травм, йдеться про адміністративну відповідальність (за статтею 89 Кодексу України про адміністративні правопорушення). Кримінальна відповідальність настає тоді, коли тварина загинула або отримала тілесні ушкодження (стаття 299 Кримінального Кодексу).

За які саме дії карають за українським законодавством, зоозахисники разом із Національною поліцією детально описали в посібнику «Як захистити тварин від жорстокого поводження».  

Убивати, труїти тварин, бити так, щоб тварина отримала травми, залишати напризволяще — усе це тягне за собою кримінальну  відповідальність. Коли ви знаєте чи підозрюєте щось із цього, викликайте на місце злочину патрульну поліцію. 

Якщо диспетчер вирішує не скеровувати до вас патрульних, перенабирайте доти, доки поліція не вирушить на місце, радять зоозахисники. Адже чергує зазвичай не один диспетчер. Потім треба наполягати, щоб туди ж викликали слідчо-оперативну групу. Вона має зібрати докази на місці злочину й опитати свідків.

Президентка Асоціації зоозахисних організацій України Марина Суркова радить писати в соцмережі та знімати на камеру сам злочин і приїзд поліції. Публічність не дасть знехтувати справою.

До заяви в поліцію можна додати фото, відео й контакти свідків.

Опісля справу вносять до Єдиного реєстру досудових розслідувань й починається слідство. Тривати воно може кілька років. І все ж не факт, що справу передадуть до суду: частину проваджень закривають або тому, що підозрюваний хворий на тяжку хворобу, або його не вдається знайти. Підставою можуть бути й різні перешкоди для слідства, пов’язані з воєнним станом (статті 280, 284, 615 Кримінального процесуального кодексу).

Що говорить статистика

У чат-бот UAnimals по юридичну допомогу звертаються приблизно 50 людей щомісяця. «Найчастіше повідомляють про неналежне утримання тварин: вони або занедбані, або хворі, живуть то в машині, то в гаражі», — розповідає юристка організації Аліна Сорока. 

А загалом по країні статистика з різних джерел різниться. Дані про кількість кримінальних справ збирають у звітах Офісу Генерального прокурора. Тут за 2023 рік зареєстрували 393 кримінальні правопорушення щодо жорстокого поводження з тваринами. До суду з обвинувальним актом направили 53 з них. А от у 2024 році станом на кінець жовтня вже зареєстрували 304 такі справи, з яких 36 направили до суду. 

Як кількість зареєстрованих злочинів, так і рівень судимості зростає, кажуть в Асоціації зоозахисних організацій України. Можливо, тому, що про злочини почали більше говорити, а після змін до 299 статті Кримінального кодексу їх стало легше фіксувати. У 2017-му поняття «жорстоке поводження» в законі розкрили: це дії, після яких тварина зазнала каліцтва чи загинула, а також нацьковування й заклики до таких дій. У 2021-му до цього переліку додали створення чи збут продукції, що пропагує чи показує жорстокість до тварин, а також задоволення статевої пристрасті через насильство над твариною.  

«7 місяців оббивала пороги різних установ» 

В Опендатаботі на 25 листопада 2024 року є 222 документи, пов’язані з жорстоким поводженням із тваринами. Кримінальних справ стосується 88 з них, а з цього числа є 30 вироків суду. Майже в усіх випадках порушники отримали умовне покарання або мали сплатити штраф.

На Закарпатті чоловік пояснив суду, що одного дня «побачив безпритульну собаку, яка неодноразово поїдала курей з його подвір’я. Та в той день… вказана собака також згризла його курей… Тоді він пішов у будинок, взяв мисливську рушницю та здійснив один постріл у цю собаку».

На Харківщині чоловік образився на собаку через качок. Не знайшовши у дворі каченят, він пішов на їх пошуки з вилами. Цей чоловік вирішив, що птахів міг поїсти сусідський пес, і встромив у нього вила. Тварину довелося згодом евтаназувати.

В обох випадках винуватці визнали провину й отримали умовні терміни. Як і жінка з Києва, яка напідпитку жбурнула кота з вікна, чи чоловік із Житомирщини, що застрелив безхатнього собаку з рушниці.

В одному випадку винуватцю присудили громадські роботи. На Полтавщині чоловік їхав на мотоциклі і тяг за собою собаку на ланцюгу. Тварина опиралася і отримала травми. Злочинця зобов’язали провести 200 годин на громадських роботах.   

Ще одне рішення, яке вирізняється, — передати сина під нагляд матері. Він, власне, під її опікою і був. У Чернігові дев’ятикласник перед цілою компанією друзів убив голуба. Суд постановив «звільнити неповнолітнього … від покарання … із застосуванням до нього примусових заходів виховного характеру у виді передачі … під нагляд матері до досягнення повноліття».

Тільки в одному випадку підсудному призначили термін за ґратами, проте тут ідеться не тільки про тварин. У 2023 році на Дніпропетровщині чоловік напідпитку прийшов до знайомих, розмахуючи ножем, вкрав телефон, а надворі тим же ножем вдарив собаку. Чоловікові присудили 8 років ув’язнення за обидва злочини — розбій і жорстокість до тварини.

Волонтерка UAnimals Вікторія Овсяннікова з Харківщини також розповіла про випадок покарання кривдника тварини. Щоправда, там активісти заявляли про кримінальне правопорушення, а відповідального покарали за адміністративне. 

«Чоловік завів цуценя й посадив на ланцюг. Через деякий час воно померло від холоду, — розповідає жінка. — Я 7 місяців оббивала пороги різних установ, щоб винного покарали». Власникові присудили штраф за неналежне утримання тварини, хоча та померла.

Та одну з найгучніших справ, у якій важко все списати на адміністративку, зараз розслідують на Буковині.

«Злочинці просто приїхали під наші ворота»

«Це сталося посеред дня. Страшно навіть говорити. Сусіди приїхали додому, побачили закривавлених собак. Для дітей ще з однієї сім’ї це була травма: вони з однією із собак щодня гуляли, а тут побачили її закривавленою. Сусіди поклали собак в авто, привезли в клініку, але тварини померли», — згадує Анна Будей із Чернівців події 28 вересня цього року.

Коли Анна із сім’єю поселилися в селі Чагор, там вже жили кілька собак. Разом із сусідами тварин стерилізували і зробили їм будки. Серед собак були й ці двоє: 12-річна Топочка, якою опікувалася сім’я лікарів, і руда Аліса. Аліса вміла давати лапу і гралася з дітьми.

Мешканці вулиці, де все сталося, припустили, що собак збила машина. Почали переглядати відео з камер на будинках, проте такого моменту так і не побачили. Люди сушили голову над тим, як же могли загинути собаки. Невже в них вистрелили з машини з вогнепальної зброї?

У клініці підтвердили цей здогад: рентген виявив 10 куль у тілі однієї собаки і три — в тілі другої. Анна звернулася в поліцію. 

«Ми все робимо, щоб собаки не множилися, були нагодовані, — каже вона. — А тут злочинці просто приїхали під наші ворота. Люди кажуть: а може, собаки когось кусали? Ні, вони були дуже дружні».

У цьому випадку кримінальне провадження відкрили одразу ж. Анну визнали потерпілою, хоча довелося докласти багато зусиль. «Це був жах: забирати померлих собак із клініки, найняти транспорт. Треба був супроводжувальний лист із ветклініки, де вони померли. Якби ми просто знайшли собак на вулиці, якби не розголос, може, ніхто б і не звернув на цей випадок уваги».

Наприкінці листопада Анна ознайомилася з результатами справи. «Слідчий справді багато зробив, але все не так просто… Сподіваюся, ми разом із зоозахисними організаціями доб’ємося, щоб закони працювали».

У Бердичеві тим часом «тихо», каже волонтерка Юлія. Активісти знову пробували купити токсичний для собак препарат без рецепта — нарешті невдало. Проте й злочинець, ким би він не був, зараз на свободі й поки що навіть штрафу не сплатив.  

«Це був би чудовий прецедент, якби людину притягнули до відповідальності, — говорить Юлія Поліщук. — Якби дали умовний термін чи штраф, це було б гарним приводом для інших містян подумати, перш ніж іти на кримінальний злочин».   

Військова промисловість викидає багато парникових газів, підігріваючи планету. Через викиди, пов’язані з війною в Україні, росія прискорює глобальне потепління. А до підвищення середньорічної температури у світі на 1,5 °C від доіндустріального рівня вже й так лишається не більш як 4 роки.

Чому це важливо і чи можливо щось вдіяти?

Про це керівниця відділу стратегічних ініціатив UAnimals Ольга Чевганюк у прямому етері поспілкувалися з Леннардом де Клерком. Ділимося тезами цієї бесіди. 

Зелений Капіталіст з нідерландського села  

Як сталося, що ви пов’язали свою роботу зі збереженням довкілля, та ще й у контексті України?

Я виріс у селі в Нідерландах разом із трьома старшими братами. Кожен із нас мав по кілька прізвиськ. Мене називали Зелений Капіталіст. Капіталіст — тому що я був не проти заробити грошенят. А Зелений — бо завжди думав про довкілля, про те, як ми, люди, маємо зменшити шкоду, якої наробили природі.

У мого батька була фабрика. Там виробляли матеріали для пакування квітів — важлива штука в Нідерландах! У дитинстві на літніх канікулах я працював на цій фабриці. Напевно, тому й зацікавився темою довкілля. Знаєте, я бачив увесь цей пластик і відходи… Часто я працював із невеличкою машиною для переробки пластику. Це були такі собі початки економіки замкненого циклу.

Я вступив до університу в 90-х, коли розпався Радянський Союз. Тоді я зрозумів, що ми на Заході уявлення не маємо про всі ці країни й нації, які називали Східним блоком. У батьків була супутникова тарілка, і я з нею чимало грався, щоб подивитися телеканали з Угорщини, Румунії, країн Балтії. Мене цікавила ця невідома для нас частина Європи. Невдовзі я почав працювати на інженерну фірму, у якої найбільший офіс був у Києві.

Приїхавши туди, я нічого не знав про Україну. Дуже соромно це казати, але мені здавалося, як і багатьом із нас, що це «типу росія, але трошки інша».

Я прожив в Україні кілька років, подорожував, дізнавався про різні регіони, про історію, якою українці пишаються, і трохи закохався у цю країну.

Це були 1999-2001 роки — важкі часи для України. Тоді сталося вбивство Георгія Гонгадзе, президентом був Леонід Кучма, не все розвивалося найкращим чином. Проте я бачив країну, яка йде іншим шляхом, ніж росія.

Повернувшись до Нідерландів, я почав працювати з урядом у справах, пов’язаних зі зміною клімату. Ми допомагали зменшити викиди парникових газів.

Що спонукало вас досліджувати вплив війни на клімат?

Я живу в Угорщині й керую єдиним у Центральній Європі курортом, нейтральним для клімату. Коли відбулося повномасштабне вторгнення росії в Україну, ми з колегами прихистили багатьох українців, які їхали до Європи і хотіли відпочити після тижня в машині. Потім я подумав: що ще я можу зробити, крім допомоги біженцям?

Оскільки я знаюся на кліматичних змінах, то зацікавився, як російська агресія впливає на клімат. Коли розказав про свої дослідження друзям і колегам, ми зрозуміли, що раніше ніхто не вивчав впливу воєнних конфліктів на клімат. 

Так, війна впливає передовсім на природу України. Проте вона також збільшує викиди парникових газів і пришвидшує кліматичні зміни. Думаю, важливо пояснювати це людям — так зможемо показати, що російська агресія впливає на увесь світ.

Чому змінюється клімат на планеті?

Клімат змінюється через викиди газів, які ми називаємо парниковими. Вуглекислий газ — найбільш поширений серед них, проте є й інші типи таких газів: метан, озон, оксид азоту, фторовані гази і галогеновмісні гази. Шкідливим для атмосфери також є сірчистий газ, аміак, випари від спалювання кам’яного вугілля. 

Вони накопичуються в атмосфері й затримують сонячне тепло. Саме тому середньорічна температура на Землі зростає.

Паризька кліматична угода — міжнародна угода щодо змін клімату, обов’язкова до виконання всіма, хто її підписав. Її уклали в Парижі у 2015 році. На сьогодні угоду ратифікували Європейський Союз і 194 держави, зокрема Україна і росія. Паризька кліматична угода, яку підписали країни-членкині Організації Об’єднаних Націй, зобов’язує їх зробити все, щоб середньорічна температура не перевищувала доіндустріальний показник більш ніж на 1,5 °C. Ми не можемо зупинити зміни клімату — занадто пізно. Проте якщо ми обмежимо подальше зростання температури, то ще подужаємо наслідки. 

А от якщо температура зросте на 2 °C чи більше, настануть великі проблеми: катастрофічні погодні умови, люди мігруватимуть… і це ще не все.

Вже скоро кількість парникових газів, накопичених в атмосфері, буде достатня для того, аби температура зросла на 1,5 °C порівняно з доіндустріальним рівнем. До цього залишилося тільки 4 роки.

Тому нам треба справді дуже важко працювати, щоб значно зменшити викиди парникових газів. А росія з війною робить протилежне — вона збільшує кількість викидів. Це прискорює глобальне потепління.

Війна в Україні й парникові гази — який зв’язок?

Яка ситуація з викидами парникових газів внаслідок війни?

За нашими підрахунками, загальна кількість викидів, які спричинила війна в Україні, відповідає 175 мільйонам тонн вуглекислого газу. 

•   Це стільки, скільки Нідерланди з їх 18 мільйонами жителів виробляють за рік. А Нідерланди — промислова країна.
•   Це приблизно стільки викидів, скільки створили б 90 мільйонів нових машин на бензині на одній дорозі.
•   Або це те саме, що збудувати 260 енергоблоків вугільних електростанцій потужністю 200 мегават кожен.

Це значна кількість. 

Звісно, якщо подивитися на загальну картину викидів у світі, це лише маленька їх частка. Проте ми повинні зменшити викиди, їх треба спрямувати до нуля — і негайно. А війна кількість викидів навпаки збільшує.

Чи впливають на клімат пожежі на російських нафтобазах?

Ми вивчали різні категорії викидів, зокрема й ті, що стосуються енергетичної інфраструктури. Сюди належать і викиди від горіння нафтобаз як у росії, так і в Україні. Загальна частка викидів від енергетичної інфраструктури становить 10 %. Проте саме горіння нафтобаз має відносно низьку частку — менш ніж 1 % всіх викидів.

Більший вплив має пряме застосування воєнної техніки. Всі ці танки, бойові машини використовують страшенно багато дизельного пального й гасу. А це дає величезну кількість викидів.

У росії більшає викидів? Адже там економіка воєнного часу, більше виробництва та використання енергії. 

Так, адже там виробляють нову зброю. Росіяни використовують багато сталі — це матеріал, виробництво якого лишає високий вуглецевий слід. Ми поки не бачили цифр. Кожна країна повинна подати дані про свої викиди Організації Об’єднаних Націй протягом двох років від звітного періоду, а росія ще не опублікувала звіт за 2022-й. Однак я впевнений, що там буде зростання викидів.

Де місце росії у світовому рейтингу викидів?

Перше місце за викидами вуглекислого газу посідає Китай, а друге — Сполучені Штати. росія на 5-му місці. Україна значно нижче, бо це просто менша країна.

Якщо війна не зупиниться зараз, які наслідки чекають на людство?

Клімат буде змінюватися. Може статися так, що шкідливі викиди в атмосферу, які спричинила російська агресія, вплинуть не на Україну, а спровокують повінь у Бангладеші або пожежі в Амазонії. Це стосуватиметься всієї планети. Тут вже не можна розділити, що до чого конкретно призвело. Йдеться про накопичення парникових газів на планеті загалом.

Непрямий вплив

Війна стосується все-таки найбільше українців. Чи відчуваєте ви, що якось впливаєте на рішення, які приймають у світі?

Мої дослідження розкривають очі. Цей аналіз відкрив очі мені й багатьом іншим людям, які й гадки не мали, як сильно впливають конфлікти на зміни клімату.

Військова промисловість у світі викидає дуже багато вуглекислого газу, навіть коли нема війни. Такі викиди становлять 5 % світових. Адже солдати тренуються, практикуються на танках та іншому транспорті…

Російська агресія також змусила Європу зрозуміти, що вона в небезпеці, тож треба інвестувати в оборону. Багато країн підвищили свої військові витрати — і викиди від військової промисловості теж зросли. Це збільшує загальну кількість викидів у світі.

Я цілком розумію, що зміна клімату — це зараз не найбільша проблема для України. Ви намагаєтеся вижити як нація. Тому ця тема не потрапляє на перші шпальти в Україні, і це нормально.

Проте в Європі військові структури розуміють, що вони роблять свій внесок у зміни клімату. Одна з останніх конференцій, де я побував, була в Осло у червні. Кілька мілітарних інституцій зібралися, щоб поговорити, як зменшити вплив на довкілля. Кліматичні зміни були однією з головних тем. Вони хочуть зменшувати викиди, особливо вуглекислого газу.

А ще цікаво, що воєнні конфлікти змінюють транспортні ланцюжки у світі.

росія закрила повітряний простір над Сибіром для західних літаків. Тож політ із Лондона до Токіо, що зазвичай тривав 11 годин, тепер триває на 4 години довше. Літаки летять іншим маршрутом, над Канадою. Отож, у повітря потрапляє більше вуглекислого газу. 

Простежуємо тут паралелі з іншими конфліктами на планеті. Наприклад, Хусити — учасники руху відродження секти шиїтського ісламу, яка колись правила в Ємені.хусити нападають на кораблі в Червоному морі. Щоб уникнути цього, морський транспорт часто обходить Червоне море і обпливає всю Африку. Це означає більше дизелю, більше викидів.

Після війни 

Якого ефекту ви сподіваєтеся від ваших студій?

Найбільший ефект буде тоді, коли росія відповість за ці викиди перед судом. Це тривалий процес, бо судова система працює повільно. Особливо в цьому разі, адже у нас немає прецеденту. Це справа на роки. Однак, коли росію притягнуть до відповідальності, це буде показово для світу. Агресор мусить відповісти за злочини проти природи.

У науковому журналі «Nature» у вересні 2022 року опублікували дослідження: кожна тонна вуглекислого газу, який викидають люди в атмосферу, завдасть збитків на 185 американських доларів. Якщо ми говоримо про 175 мільйонів тонн викидів, то виходить, що це шкода на майже 33 мільярди доларів. Щось десь станеться у світі й завдасть таких збитків. Ми не знаємо коли, не знаємо де, але це станеться.

Таку суму компенсації треба отримати від росії за викиди.

Частина грошей пішла б на відбудову України. Наприклад, на те, щоб висадити ліси, які згоріли під час обстрілів, а також відновити будівлі, використовуючи менше викопного палива, менше сталі, більше дружніх до клімату матеріалів. 

Інша частина має піти Глобальному Півдню — країнам, що розвиваються і яких найбільше зачіпають кліматичні зміни. Наприклад, для того, щоб зробити доступнішою воду.

В Україні таке сильне громадянське суспільство. Щойно ця жахлива війна закінчиться, почнеться відбудова — продумана й дружня до довкілля.

Громадські організації мають голосно говорити до уряду про те, як відбудовувати країну. Багато грошей прибуде із Заходу, щоб допомогти Україні відновитися, а завдання громадянського суспільства — впевнитися, що ці гроші використають як треба.

Це буде нелегко, але я впевнений, що ви це зробите — відбудуєте країну в спосіб, дружній до довкілля. Адже ви — міцні горішки.

Головна світлина: Леннард де Клерк. Джерело: Міністерство захисту довкілля і природних ресурсів України. 

«22 лютого 2022 року ми були на території парку в експедиції. Приїхали досліджувати популяцію червонокнижної рослини — шафрана сітчастого. Така тиша стояла, — згадує працівник Національного природного парку “Кам’янська Січ” Олександр Ходосовцев. — Тоді ми вперше зафіксували там орлана-білохвоста, а під вечір вийшли на мис Пугач. Десь о четвертій вирушили в Херсон. До початку повномасштабного вторгнення залишалося 36 годин».

Окупанти прийшли в Кам’янську Січ 9 березня. За 9 місяців Збройні сили витіснили їх зі степу на півночі Херсонщини, проте й досі росіяни дошкуляють парку з лівого берега Дніпра. Над місцевістю кружляють ворожі дрони, а сапери сотнями вивозять міни. 

А ще в парку добре видно наслідки підриву дамби гідроелектростанції в Новій Каховці. Адже до Кам’янської Січі належала частина акваторії колишнього Каховського водосховища. 

Як змінили природу бойові дії та як впливають на неї тепер? Що відбувається в природному парку під постійним вогнем? Про це UAnimals media розповіли наукові співробітники парку, які й ініціювали його створення, — Іван Мойсієнко й Олександр Ходосовцев. Обидва — професори кафедри ботаніки Херсонського державного університету. 

Різноликі степи

Здебільшого степові заповідники України розташовані на лівому березі Дніпра і на півдні. Кам’янська Січ натомість зберігає степ на правобережжі, на півночі Херсонської області. Та ще й який степ!

Це — зона справжніх, або помірних, степів, як пояснює Іван Мойсієнко. Однак тут є не лише вони. На схилах, направлених на південь, є фрагменти пустельних степів. Їхня рідна природна зона в Україні тягнеться тонкою смужечкою вздовж Чорного моря. Крім цього, у парку є гості й з лучних степів лісостепу: вузьколиста й пірчаста ковила.  

«Пустельні степи розташовані за 150 кілометрів на південь, а лісостеп — це кілометрів 200 на північ. І виходить, що все це є в Кам’янській Січі! Отаке унікальне різноманіття степів», — підсумовує Іван Мойсієнко. 

Ботанік також пишається своєю знахідкою в парку: «В експедиції я побачив дивний злак. Це був ламкоколосник ситниковий. Це його четверте місцезнаходження в Україні і перше на правому березі Дніпра. Зазвичай ламкоколосник живе в напівпустелях Казахстану». 

Загалом же в парку росте близько 500 видів рослин — 10 % з них охороняють.

Чому степ тут зберігся? Частина його була пасовищем для овець, тому її не орали. Нерозораними залишилися й досить широкі балки Милівська і Кам’янка з вапняковими схилами, де річка Кам’янка колись утворювала Меандри — вигини річища. меандри. Іван Мойсієнко й Олександр Ходосовцев запропонували уряду створити на цій місцевості природоохоронну територію. Вони вивчали степ задовго до того, як у 2019-му врешті офіційно підписали наказ про створення парку. Іван пригадує: «Спочатку цей степ здавався нам просто великим. А стали вивчати — виявляється, він ще й надзвичайно багатий!». І не лише на рослини. 

«Цей сліпачок нам усі розкопки зіпсував!»

«Археологи копають пізньоскіфське городище. А розкоп весь у дірочках, аж червивий. Вони питають, хто це такий порив тут?» — згадує Іван Мойсієнко, як досліджував територію майбутнього парку. Дірок наробив червонокнижний степовий сліпачок. «Цей ваш сліпачок нам усі розкопки зіпсував!» — бідкалися тоді археологи.

У Кам’янській Січі живе велика популяція сліпачка. Це невеличкий гризун, який більшість часу проводить під землею і їсть підземні частини рослин. В Україні має статус виду, що зникає. 

І ще одна тварина не дає археологам спокою — сольпуга, яка належить до павукоподібних. «Цей унікальний вид заходить до нас зі сходу в Крим і трапляється в Кам’янській Січі. Бігає там така страшна! — каже Іван. — Ми ховалися від тих сольпуг під час експедиції в Казахстані. Вони величезні вночі ганяли. Я і в Марокко її бачив. А тут в Січі є!». 

Вперше Іван Мойсієнко зустрів сольпугу на Херсонщині в 2017-му, і це була без перебільшення зустріч століття. Іван і його польські колеги зафіксували знахідку в «Українському ентомологічному журналі». Готуючи наукову статтю, вони відшукали запис, що сольпугу в Херсонській губернії фіксували в 1886-1887 роках. Однак опісля в цій місцевості її ніхто не бачив, аж поки 130 років потому сольпугу не зустріли в околицях Кам’янської Січі! 

В парку після навали

Парк звільнили від російських військ 10 листопада 2022 року. Уперше після окупації Іван Мойсієнко й Олександр Ходосовцев зайшли туди 1 грудня 2022-го. Побачили тонни сміття по окупантах.

«Ми чули про “любов до чистоти” російського війська, та коли побачили наживо… Це шокувало. Було дуже багато побутового сміття: з парку вивезли близько 300 тонн», — розповідає Олександр. Від майна парку нічого не залишилося: адміністративна будівля перетворилася на руїни. За окупацію росіяни вивезли і оргтехніку, і наземний транспорт, і човни.  

У цей перший приїзд дослідники оглянули степові схили Милівської балки. Вдруге в те саме місце не пустили військові, бо його дистанційно замінували «пелюстками», каже Олександр: «Досі не можна туди потрапити, бо ці “пелюстки” ніхто не збирав».

30 червня вчені вперше спустилися на дно колишнього Каховського водосховища. «По вертикалі вода відійшла більш ніж на 10 метрів. Це були якісь марсіанські ландшафти», — згадує Олександр.

Ще однією знахідкою стала невеличка річка Кам’янка, що існувала на тій місцевості до 1956 року і тепер знову потекла степом. У ХVIII столітті на її березі була козацька фортеця — так звана Кам’янська Січ, чию назву носить парк.

«Ми до цього досліджували природу. Я — лишайники, Іван — рослини, — каже Олександр. — Ми й не думали, що будемо вивчати вплив війни на довкілля. А з першої експедиції взялися саме за це».

Що впливає на природу парку?

·       ЗМІНЕНИЙ РЕЛЬЄФ

У степу вибухи утворили вирви — зони Бомботурбації — порушення ґрунтового покриву бомбардуваннями.бомботурбації. На схилах балок росіяни залишили окопи й інші фортифікаційні споруди. «Найгірше, що декілька окопів вирили прямо в цілинному степу в заповідній зоні. Небагато, але є», — каже Олександр Ходосовцев.

Фортифікації змінюють рельєф рівнинного степу. У ці заглибини миттєво вселяються бур’яни, які потім заважають зростати степовим рослинам. 

«А ще це пастка для тварин. Землерийні тварини доривають до окопа, падають і не можуть вилізти — і комахи, і гризуни. У Кам’янській Січі навіть косуля впала в окоп і загинула», — додає Іван Мойсієнко.

Для відновлення степу потрібна допомога людини, кажуть працівники парку. Траншеї треба засипати шарами: зверху шар ґрунту, внизу — вапняк. У ґрунт висіяти насіння степових рослин. Проте це можна робити тільки після повного розмінування.

·       МІНУВАННЯ

«Вплив мінування на природу мінімальний. Навіть у деяких випадках, можна сказати — позитивний, переважно для рослинного покриву. Адже людина вже не може зайти на ці території для протизаконних дій. Це тимчасова додаткова охорона заповідної зони», — пояснює Олександр.

Проте водночас на замінованих територіях не можна проводити польових досліджень і вести моніторинг — лише дистанційно. До того ж на мінах можуть підриватися тварини. Міни — це ще й хімічне забруднення ґрунту на десятки років.

Розміновують парк директор Сергій Скорик і шестеро працівників-добровольців, які пройшли навчання і стали демінерами. Частково розміновують парк самі, а частково — разом із підрозділами Збройних сил. 

На початок вересня в парку виявили і знешкодили 639 протитанкових мін ТМ-62. Працівники передали їх штурмовому полку Національної поліції України «Цунамі», який входить до окремої штурмової бригади «Лють». Цю зброю використають, звільняючи лівобережжя Херсонщини.

·       ПОЖЕЖІ

«Пожежі, що стаються раз на 5-10 років, можуть навіть бути корисними для степу. Але часті пожежі шкідливі, — говорить Іван. — Трав’янисті рослини від них зазвичай не страждають: вони мають під землею бульби, завдяки яким наступного року відновляться. Страждають чагарники, тому що їхні бруньки відновлення розташовані над поверхнею ґрунту».

Степу, каже вчений, пожежа не завдає катастрофічної шкоди. Однак статистика пожеж уже перевалила за «безпечну»: місцевість постійно горить від артилерії чи вибухівки з дронів. Якщо у 2021 році в парку зафіксували 3 пожежі, то у 2022-му — 26, у 2023-му — 34, а у 2024-му вже зараз їх понад 30, тож за весь рік може статися більш ніж 50. 

На різні елементи Біотоп — ділянка землі або частина водойми з однорідним рельєфом та комплекс живих організмів, які його населяють.біотопів вогонь і тепло впливають по-різному, каже Олександр. Сам він досліджує лишайники: «Якщо вранці, коли все вологе, лишайники отримали теплове випромінювання від вибуху, вони загинуть. Ми досліджували зону одного такого вибуху, і в радіусі 100 метрів від епіцентру дерева були живі, а лишайники на них загинули». 

Водночас лишайники, що живуть на вапняках, надзвичайно витривалі. «Ми дослідили вирву в кам’янистому степу після попадання “граду”, і за метр від епіцентру вибуху знайшли на камінні живі лишайники», — розповідає Олександр. 

·       ПІДРИВ ДАМБИ

«Що не кажи, а найбільше вплинув на стан біотопів парку підрив дамби [Каховської гідроелектростанції]», — стверджує Олександр Ходосовцев. Відтоді тутешній ландшафт змінився, а перед вченими постало питання: що ж буде з цією територією? Це була катастрофа для водних екосистем. Їх просто не стало. «Однак відновлення наземних екосистем на місці колишнього Каховського водосховища йде шаленими темпами», — каже Олександр. 

Мало хто не чув про вербові зарості, які зросли з мулу на дні колишнього Каховського водосховища. Таких темпів від природи не чекали й ботаніки. «А от схили, вкриті метровими товщами мертвих мушель, слабко заростають», — каже Іван Мойсієнко. 

На його думку, степовій рослинності заважає пробратися до схилів смужка верб і очеретів, що росли на колишньому березі. Все ж професор певен, що на мушлях врешті з’явиться так званий Петрофіти — рослини, що можуть рости на камінні без ґрунтового покриву. петрофітний степ: «Це оптимум існування для таких степів. Нема сумніву, що вони відновляться, просто це забере час. Якби війна закінчилася, то ми могли б започаткувати проєкт відновлення петрофітного степу». Для цього треба було б косити степові рослини й розкидати сіно з насінням на мушлі. Інакше туди спочатку прийдуть бур’яни і сповільнять відновлення степу.

У 2024 році ботаніки поїхали спостерігати дно колишнього Каховського водосховища в Запорізьку область. Воно було широке: до лівого берега — 15 кілометрів. Там, вважають учені, ситуація в природі схожа на ту, що склалася в Кам’янській Січі. 

Виявляється, вербові зарості справді скоро стануть лісом. До цього їх називали лісом лише умовно, адже справжній ліс повинен мати різні яруси. І ось ці яруси вже формуються. Іван пояснює: «У цьому році ми побачили ускладнення структури рослин і розподіл їх на яруси. Найвищі верби вже відірвалися від трав’яного ярусу — це тепер чагарниковий шар; з’явилися мохоподібні — мохово-лишайниковий ярус. А до деревного ми за своєю методикою зараховуємо рослини заввишки від 5 метрів. Наступного року вже точно з’явиться деревний ярус і сформується ліс».

Збільшилася і кількість видів на дні колишнього водосховища. Під час першої експедиції їх віднайшли 11, другої — 69, під час третьої в Запорізьку область — ще близько 30 видів. Якщо додати результати досліджень на всіх ділянках, то виходить, що за рік тут з’явилося понад 100 видів рослин.

А ще на колишньому дні вперше знайшли вид, який охороняють, — житню осоку. «Це означає, що рослинний покрив набуває природоохоронного значення», — каже Іван.

«На нас навели вогонь»

Біля Січі ширина Дніпра — 4-5 кілометрів, мінімальна ж — три кілометри і 300 метрів. «Можна в бінокль побачити, що людина ходить [на іншому березі]», — каже Іван Мойсієнко. Це зона досяжності для російських дронів і артилерії, які регулярно обстрілюють парк. Однак на території залишаються служба охорони і директор парку Сергій Скорик. Вони розміновують місцевість, фіксують пожежі й моніторять стан водойм.

Проте й на розмінованих ділянках дослідження неможливі через російські дрони. Олександр Ходосовцев згадує, як у жовтні 2023 року над ним висів дрон-розвідник: «На нас навели вогонь. За 5 хвилин після того, як ми відійшли, туди вистрелили трьома мінами». FPV-дрони, які літають тепер, можна просто не помітити, та й не завжди встигнеш зреагувати. «Від них лише РЕБ — тут засоби радіоелектронної боротьби.РЕБи допомагають. Але ж не будеш весь час у машині — все одно ж вийдеш у природу. Щоб зробити нормальний опис рослинності на моніторинговій ділянці, треба година. За цей час тебе точно помітять ворожі дрони». Зоологів на території взагалі не було — для їхніх завдань треба значно більше часу.

Колег цікавить зараз не тільки природа: вони взялися збирати дані й про діяльність людей. Насамперед це спогади працівників парку — інспекторів з охорони природи. Під час окупації вони допомагали Збройним силам України — завдяки їм знищили багато ворожої техніки.

Також ботаніки тепер шукають інформацію про перших українських військових, які заходили в Кам’янську Січ після деокупації. Олександр каже: «Ми хочемо дізнатися прізвища загиблих українських героїв, які першими зайшли на степовий схил парку, і вшановувати їхню пам’ять. На жаль, їхнє авто підірвалося на міні, вони всі загинули». 

Дістатися старого русла

Іван Мойсієнко й Олександр Ходосовцев запевняють, що не припиняють наукових досліджень. Вони сподіваються навіть за теперішніх умов ще попрацювати безпосередньо на території Кам’янської Січі. Поки що їм вдалося побувати на північних відрогах двох балок, які раніше були затоками Каховського водосховища. Тепер ботаніки прагнуть дістатися Дніпрового русла. 

«Я думаю, у нас з Іваном Івановичем буде новий емоційний сплеск, коли ми зможемо потрапити на берег Дніпра в Кам’янській Січі», — каже Олександр.

Вчені хочуть дістатися саме берега Дніпра, який існував до 1956 року й існує на тому ж місці знову. Дійти туди й дослідити головне русло, спостерігаючи з правого берега звільнене лівобережжя Херсонщини.

Будум… Будум… Будум… Білий мікроавтобус повзе крізь 300-річні сосни. Це Литовський бір у Гетьманському національному природному парку. До створення заповідної зони тут буяло браконьєрство: електровудки, сітки і 12-й мисливський калібр. 

Згодом, коли ці території стали природоохоронними, деякі місцеві писали листи тодішньому президентові Януковичу і закликали розформувати парк. «За кілька років вам ні՛де буде пасти корів, бо ці землі приватизують, а поля розпахають», — переконував їх заступник начальника відділу екологічної освіти. І мешканці поступово звикли до правил. Можливо тому, що штрафи зросли вдесятеро. 

Тррр… Керівник служби державної охорони Гетьманського парку глушить свою «цукерочку». Він мусить оглядати територію. Паркує машину на рекреаційному майданчику, де стоять альтанки, столики і гойдалки. Раніше сюди приїздили із Сум, Полтави й Харкова подихати свіжим повітрям. Зараз таке задоволення можуть дозволити собі лише працівники парку.

Відвідування лісів заборонене. Парк на початку повномасштабної війни майже місяць пробув під російською окупацією і потенційно забруднений вибухівкою. Щоправда, сапери донині не оглянули його територію, зате її вже оглядають працівники-науковці.

Природа адаптується

Микола Григорович наводить об’єктив фотоапарата на уламок у поваленому стовбурі. Поруч — вирва від авіанальоту, який стався ще в лютому 2022 року. Чоловік задирає голову і розглядає верхівки дерев. На одному боці галявини побувала смерть: випалені, трухляві, мертві гілки. На іншому — зелені та живі сосни. Так можна зрозуміти напрямок вітру в день нальоту: північний, бо саме південна сторона дерев постраждала. 

Микола Григорович — новоспечений керівник науково-дослідницького відділу парку. Раніше він учителював на кафедрі екології в Сумському національному аграрному університеті, привозив сюди студентів досліджувати видовий склад рослин і влаштовував експедиції науковців. А зараз він разом із колегою — ентомологом Олександром Володимировичем — оглядає воронку від снаряда.

Спершу викопує зразки ґрунту і складає в маленькі баночки. Це проби для моніторингу, які покажуть вплив війни на природу. Щоправда, зараз говорити про висновки зарано: зміни в ґрунті можуть проявитися лише з часом. Тому за 20-30 років зроблять повноцінний атомний спектральний аналіз: він допоможе дізнатись, які елементи з ґрунту мігрують у рослину. 

Але зараз поверховий огляд дає зрозуміти: рослини налаштовані долати труднощі та зміни. Тут уже відновлюються береза і сосна. Можливо, вони росли тут до удару і снаряд не знищив вщент коріння. А можливо, якась птаха зронила шишку і так проросли нові дерева. Також приживається перший переселенець — мох. Таку послідовну зміну в екосистемі називають сукцесією. Та часом її прояви бувають геть непередбачуваними.

«Звідки тут взялися болотні види? — дивується Микола Григорович, розглядаючи вузьколистий рогіз і дрючок очерету всередині воронки. — Можливо, дощі посприяли… але ж наче опадів не було».

Микола Григорович кличе на допомогу Олександра Володимировича. Той відмахується, мовляв, просто зібралася волога. Все ж ентомологові цікавіші комахи. Він колупає ґрунт паличкою і помічає нірки оси. Смугасті комахи закопуються в пісочних схилах і там розмножуються. Отож, популяція ос і бджіл збільшується з кожною новою воронкою від снарядів.

Також у воронці є одна нірка тарантула. Проте не тільки комахи оселяються в таких створених війною апартаментах. 

Микола Григорович присів навколішки в іншій воронці і вдивляється в чорну діру під обпаленими гілками. Тут мешкає лисиця, яка нещодавно народила потомство. За кілька метрів має бути ще одна діра, крізь яку звірі тікають у разі форс-мажорів. Чоловік визирає з вирви, роздивляється навкруги, але не віднаходить цього аварійного виходу. Рушає на пошуки, долаючи перешкоди — повалені та посічені осколками дерева, але так і не знаходить бажаного. Лисиці добре приховали запасний вихід від цікавих очей. 

Зате Микола Григорович помітив дещо інше. Біля обгорілого стовбура, що був в епіцентрі вибуху, з’являються накипні лишайники. І що далі від місця удару, то більше видніється цих рослин. Дослідник каже, це гарний знак: повітря чистішає. Є цілий напрям науки, який оцінює стан довкілля за накипними лишайниками, — ліхеноіндикація. Та займатись цим тут бракує рук — ще один з наслідків війни.

Як великий захоплюється малим

«Ой, який красивий адмірал літає!» — Олександр Володимирович запримітив метелика.

Чоловік зростом під два метри досліджує маленьких комах. Олександр Володимирович вже 7 років працює ентомологом у Гетьманському парку. Разом із колегами він спостеріг, що за три роки до повномасштабного вторгнення сюди в лісостеп мігрували метелики з Криму. Ентомолог каже, ймовірно, повпливало глобальне потепління. 

Дослідження комах у парку оберталися і відкриттям нових видів. Так, у 2014 році тут віднайшли  унікальний вид мінуючих мушок — Ophiomyia adunca Guglya, який назвали на честь харківської науковиці Юлії Гуглі.

Тож щойно звільнили Тростянець, Олександр Володимирович одразу заспішив у поля — ану ж там чекають нові відкриття. Написав у військову адміністрацію з проханням дозволити йому з колегами використовувати світло під час нічних досліджень. Пояснив: це щоб відстежити видовий стан популяції комах. Звісно, можна й не світлом заманювати, а зі сачком бігати за комахами, але Олександр Володимирович вже не в тій формі. Та й у замінованому парку сильно не побігаєш.

Військові довго сумнівались, бо лиш два місяці тому тут вщухли активні бойові дії. Врешті дозволили, обрали безпечне місце і залишили дослідників на цілу ніч. Тоді в лісі у селі Журавне панувала тиша, якби не дзижчання комах. Вони зліталися на лампу, а науковець описував усіх кого бачив. 

Раніше таких експедицій було 5 на рік, тепер — аби одна. Багато науковців пішли служити, а деякі через безпекову ситуацію не можуть їздити в поля. Кажуть, навіть у найвіддаленішій ділянці парку біля Полтавщини може бути вибухівка. 

Старі дуби-рятівники

Сьогодні до парку навідались колишні працівники, які тепер служать у Збройних силах України. Серед них — Олександр, який з 2013-го впевнено підіймався кар’єрними сходами і напередодні великої війни обіймав посаду провідного інженера з охорони тваринного світу. Ловив браконьєрів, проводив рейди. Та після 24 лютого обов’язки Олександра дещо змінились: з’явилась нагальна потреба замість браконьєрів ганяти лісом росіян. 

У перші дні повномасштабної війни Олександр евакуював родину в Полтаву і повертався захищати свій дім. Він зідзвонився з друзями, щоб заїхати в місто разом. Тростянець на той час уже окупували, тож єдиний варіант потрапити туди — йти лісовими стежками, які не завжди й місцеві знають. 

Саме на цих стежках Олександр із друзями натрапили на хлопців із 93-ї бригади «Холодний яр». Познайомились і домовились показати холодноярівцям кожний прохід у місто, де знаходилися росіяни. Жили разом у ярах і планували, звідки найкраще зненацька напасти на окупантів. Та генерали постійно відкладали штурм. 

Якщо вдень температура надворі трималася поблизу 0 °C, то вночі сягала -17 °C. Спальників у хлопців не було, ватру не палили. Мерзли під старими дубами з пишними кронами. А росіяни закидали їх мінами, і часто ті розривались у гілках. Так парк обороняв хлопців. 

Врешті 21 березня розпочався штурм. Росіяни розбігалися навсібіч і потрапляли в типові мисливські засідки. Того дня Олександр отримав 7 осколкових поранень і опинився у шпиталі. За кілька місяців відновився та повноцінно мобілізувався у військо. Тепер світиться від щастя, коли розповідає про нічні збиття «шахедів»: «Сьогодні 8 вальнули».

Проте залізяки не спопеляються в повітрі, а часто падають у ліси — там займаються пожежі і згодом можуть тліти декілька днів, а то й тижнів.

Зараз у Гетьманському парку досі курить дим у місці, де «шахед» впав на торфяники. Густа земля, повалені дерева і сморід. Збили «мопед» близько двох тижнів тому. Пріоритет для військових — людське життя, а вже потім природа. Цей шахед міг дістатись цілі — хтозна якої. Цілком можливо, звичайної житлової забудови або чергової лікарні.

«Парк і сам відновиться, а ми допомагатимемо йому, — каже Олександр. — Дерева можна посадити, і вони виростуть за 30 років — з людським життям так не працює».

Життя змінилося

До 24 лютого тоді-ще-не-військовий Олександр часто гуляв зі своїм собакою в парку. Непосидючий пес гацапурив лісом 40 хвилин, потім відлежувався і знову накручував кола. Зараз таке дозвілля небезпечне. Навесні після деокупації тварини часто підривалися на розтяжках: лисиці, зайці та собаки. Тепер Олександрів пес бачить лише власний двір. «Я не знаю, де гуляти із собакою в Тростянці, — каже військовий. — Пес скоро здуріє в тому вольєрі». 

Війна вплинула і на життя диких — птахів і великих ссавців. Деякі з них вимушені мігрувати у тихіші місця, а деякі тікають від вибухів навіть до рук людей.

Після окупації на околицях Тростянця бачили сліди вовка. Олександр каже, ймовірно, вовки мігрували з прикордоння росії чи Донеччини, бо там зараз гучні бої. Раніше хижаки в Гетьманському парку бували тільки проходом — десь раз на два роки. 

Військовий і сам на службі бачив диких тварин: на закидане мінами поле виходило кілька стад кабанів. А його колега Віктор, що до мобілізації працював у відділі туризму та екології парку, розповів про зустріч із риссю. Тоді вони з побратимами стояли на Чернігівщині, рили окопи. Раптом на позиції завітала рись і зухвало вляглася на лавочку. Хлопці перелякались: «Командире, може, застрелимо її? Бо зараз на голову застрибне — страшно ж». Віктор не дозволив. Рись віддячила за гуманне рішення й не скривдила ані його, ані підлеглих. На цьому й розійшлись. 

«Тварини звикають до вибухів і вільніше почуваються, ніж до війни, — каже Віктор. — Це тому, що зараз немає браконьєрів і мисливців».

Природа достосовується попри все, аби її тільки облишили у спокої.

Керівник служби державної охорони дістає гондолу, точніше — надувний човен, і вирушає на оглядову екскурсію Ворсклою. Річка цьогоріч обміліла, хіба мальки влаштовують перегони. Коряги, які вчора були під водою, сьогодні дивують своїми вигинами на суходолі. Та деякі все ще знаходяться на дні. Похмурий чоловік проривається крізь дерева, колючі гілки та випливає «у відкрите море». Ворскла мовчить і відпочиває. Здається, спокій можливий і сюди таки повертається життя. До найближчої лінії фронту від Гетьманського парку менше 100 кілометрів.

600 мільярдів доларів — щонайменше у стільки Міністерство захисту довкілля та природних ресурсів оцінює збитки, які вторгнення росії завдало заповідному фонду й біорізноманіттю України. Утім ця шкода значно більша, ніж можна оцінити в грошах. Це тисячі загиблих тварин, скалічені екосистеми та вкрадені рідні місця. Рідні для кожного й кожної з нас.

У цьому матеріалі про свої улюблені місця, які через росію ми втратили чи втрачаємо просто зараз, розповідають українські лідерки й лідери думок.

Крим Саші Таба

«На мисі Айя біля Севастополя я вперше побачив планктон, який світиться. Ми купалися вночі. Я просто не міг повірити власним очам, що мої руки перетворилися на якесь неонове світло. Це неймовірні спогади! Більше, на жаль, так і не бачив цей магічний планктон», — пригадує Саша Таб, вокаліст Kalush Orchestra.

Йому пощастило не раз побувати в Криму: ще в юному віці Саша Таб відвідав Ялту, Партеніт, Коктебель, Гурзуф, Феодосію, Кайгадор (тоді ще Орджонікідзе).

Через 10-річну окупацію півострова вкрай важко оцінити шкоду унікальній природі, заподіяну росіянами. Однак достеменно відомо, що в Опуцькому заповіднику проводять військові навчання із запусками ракет і скиданням бомб. А в ландшафтному парку «Бакальська коса» незаконно видобувають пісок, затопивши приблизно 10 гектарів території.

Та безліч російських злочинів можуть не потрапляти в обʼєктиви журналістів і дослідників. Стикнутися з наслідками нам доведеться вже після звільнення Криму.

«Найкращі мої спогади — про Крим, — каже Саша Таб. — Хлопці з мого гурту молодші й ніколи не були там. Це прикро. Але я дуже щасливий мати ці спогади й сподіваюсь, у нас ще буде можливість поглянути на ці місця». 

Чорнобиль Наталії Жижченко

«Востаннє я була в Чорнобилі 26 квітня, здається, 2021 року. О 1-й годині 23 хвилини — рівно в річницю катастрофи. Я була з працівниками станції, повезла туди тата. Ми були в об’єкті “Укриття” і вшановували пам’ять загиблих», — ділиться спогадом солістка гурту «ONUKA» Наталія Жижченко.

З дитинства вона знала деталі чорнобильської катастрофи, адже її батько працював на станції з 1986 до 1988 року і був ліквідатором аварії.

«У цьому місці є історія, уроки, і, на жаль, вони повторюються. Чорнобиль мені болів і болить, але так само надихає та захоплює».

У Чорнобильській зоні Наталія була разів зо 20: проходила практику на станції, знімала документальне кіно, знімалася для «Vogue», писала пісні. Як сама вона каже, відпочивала від людей і наповнювала себе.

Після майже чотирьох десятиліть, впродовж яких природа Чорнобильської зони почала відновлюватися, ця територія знову потерпає від росіян — цього разу через повномасштабне вторгнення. У 2022 році Державна інспекція ядерного регулювання України фіксувала підвищення рівня гамма-випромінювання, ймовірно спричинене тим, що російська військова техніка підняла в повітря забруднений радіацією пил.

«Природа там унікальна, — каже Наталія. — І заповідник унікальний насамперед через відсутність людини й екологічну ситуацію. Коли я там була, бачила просто на вулиці Прип’яті лиса. Бачила самку лося з лосенятами, коли зупинила машину на узбіччі. Вона подивилася прямо в очі, оцінила ситуацію і просто пішла геть. У цей момент усі [в машині] затамували подих».

У зоні відчуження можна зустріти й інших тварин: оленів, косуль, вовків, єнотів, кабанів, лелек, рисей, ведмедів. Загалом там живуть понад 300 видів хребетних тварин, 75 з яких — у Червоній книзі України. 

«Людина, уже настільки познущавшись з цієї території, навряд чи зможе ще якось зашкодити їй. Природа і це переможе. Вона і це пробачить. Напевно, з одного боку, на жаль, але з іншого — на щастя», — каже Наталія.

Тузловські лимани Антона Птушкіна

Спогади блогера Антона Птушкіна про Тузловські лимани стосуються недалекого минулого. У серпні 2022 року він почав знімати там документальний фільм про тварин під час повномасштабної війни.

«Ми знімали масовий мор дельфінів і китоподібних через російську агресію, — розповідає Антон. — Я на власні очі бачив мертвих дельфінів, які лежали на березі».

Тузловські лимани — група солоних лиманів на півдні Одещини. Тут гніздуються десятки видів птахів, серед яких є червонокнижні. Попри причину приїзду, Антон звернув увагу на красу цих місць. Особливо вразили пелікани. Стільки цих птахів, каже, ніколи не бачив.

Також ця частина Чорного моря — домівка морських свиней. Це один із найменших видів китоподібних, окремий підвид яких — азовка — мешкає в Україні.

Природний парк піддавався ворожим обстрілам, там можна знайти уламки російських ракет. Разом з Антоном сюди прибув прокурор, залучений у розслідування злочинів проти екосистеми України. Цей чоловік проводив розтин тварин для того, щоб відправити зразки в Німеччину й Італію та дізнатися, що саме спричинило їхню смерть.

«Власне, директор цього парку, який багато років досліджує китоподібних, вважає, що сонари і пуски ракет спричинили масовий мор дельфінів», — каже Антон.

Асканія-Нова Ангеліни Усанової

«Коли я думаю про моменти в Асканії-Новій, то пригадую мирну атмосферу. Але зараз це взагалі не місце відпочинку та єднання з природою», — каже переможниця конкурсу «Міс Україна Всесвіт 2023» Ангеліна Усанова.

У заповіднику вона побувала в дитинстві, коли відпочивала в таборі неподалік. Пригадує, як із книжок дізналася про коней Пржевальського й будь-що хотіла їх побачити. Натрапити на них не вдалося, але маленька Ангеліна побачила чимало інших тварин. Адже там мешкає багато екзотів: кафрські буйволи, зебри Чапмана, олені Давида, американські бізони.

Тепер життя цих тварин під загрозою. Ми вже писали про пожежі в Асканії-Новій, найбільші з яких сталися 22 серпня та 1 вересня 2023 року. Тоді вогонь знищив занесені до Зеленої книги України рослини. А загалом від початку великої війни вигоріло понад 5,5 тисяч гектарів заповідника, або майже п’ята частина всієї території.

Директор Асканії-Нової Віктор Шаповал розповів, що троє кафрських буйволів загинули через те, що окупаційна адміністрація вчасно не перемістила їх у приміщення для зимівлі. Окрім того, із заповідника протизаконно вивозять у росію та Крим цінні червонокнижні види тварин. Найчастіше вони потрапляють у гірші умови й не можуть вільно пересуватися, як це було в Асканії-Новій.

Ґрунтовно оцінити, як саме російська окупація вплинула на екосистему заповідника, можна буде лише після його звільнення. Тож після перемоги Ангеліна хоче поїхати туди з волонтерською місією.

«Бо наша земля потребує дуже багато праці, щоб відновити все. А особливо такі неймовірні місця, як Асканія-Нова. Її цінність неможливо вирахувати в грошах, вона просто безцінна».

Кінбурнська Коса Ольги Мартиновської

«Коли була студенткою, ми їздили відпочивати в Коблеве, Очаків — місця на морі поблизу Миколаєва. А Кінбурнська коса була чимось на кшталт закордону для нас, якоюсь екзотикою», — пригадує суддя кулінарного проєкту «МастерШеф» Ольга Мартиновська.

Тож якось з одногрупницями вони вирушили на косу, що так «тендітно й делікатно заходить у відкрите море». 

«Після цього було багато закордонів, островів, півостровів, океанів, морів, але ось це перше — як перше кохання. Воно назавжди залишається, і Кінбурнська коса — це місце сили для мене».

Зараз Кінбурнська коса — частина окупованої росією території, звідки регулярно обстрілюють материкову частину України. На півострові часто відбуваються пожежі, а за свідченнями місцевих мешканців, окупанти забороняють їх гасити. В очікуванні наступу Збройних сил України росіяни замінували косу — це ризик для тамтешніх тварин.

«Коли Україна звільнить Кінбурнську косу, я піду шукати косуль і зайців, яких колись там зустрічала», — ділиться планами Ольга Мартиновська.

Кияниця Поліни Уварової

«Памʼятаю, у Кияниці було класно чути птахів, і ми прям зупинялися, щоб послухати їх. А зараз там разом із птахами літають КАБи й “шахеди”», — каже тревел-блогерка Поліна Уварова.

Кияниця — невеличке селище в Сумській області за 30 кілометрів від кордону з росією. Поліна з друзями любили їздити в Кияницю, щоб насолодитися природою і спокоєм.

«Там є дуже гарна архітектурна пам’ятка — Кияницький палац, а ще просто неймовірно красива природа», — пригадує Поліна.

Ліс із безліччю струмків, багато диких тварин і мальовниче озеро — такими Поліна памʼятає ці місця. Та нині через постійні обстріли сумчани не їздять у Кияницю на відпочинок.

«Після перемоги я б із задоволенням туди повернулася і пройшлася тими самими стежечками. Пошукала б джерельця, пройшлася біля озера і просто насолоджувалася енергетикою цього місця».

Джарилгач Саші Шабаліної

«Джарилгач — це місце, яке в мене вкрала росія», — каже комікеса Саша Шабаліна. Цей острів — найбільший в Україні та Чорному морі. Саша побувала там улітку 2020 року: «Ютуб мене змусив поїхати на Джарилгач: дуже багато роликів було про те, що це українські Мальдіви».

І Саша поїхала та була вражена красою природи. А також тим, як спокійно себе почували тварини. Наприклад, буквально одразу після приїзду вони з друзями побачили дельфіна, що плескався біля берега.

«Було відчуття того, що ми в гостях, а господарі поблизу, тож треба поводитися нормально. І я вперше побачила, з якою повагою люди можуть ставитися до природи й одне до одного».

Майже від початку вторгнення Джарилгач окупований росіянами. Відтоді місцева екосистема бореться за виживання. Росіяни використовують острів як полігон. У серпні 2023 року впродовж тижня на Джарилгачі тривала пожежа — у частині, де мешкають рідкісні тварини. Наприклад, від вогню могли постраждати червонокнижна степова гадюка й унікальна смугаста емпуза — вид богомола, який уміє прикидатися краплиною води.

Нині Джарилгачу загрожує перетворення із заповідної зони на промисловий обʼєкт і курорт. Зокрема, 2023 року росіяни дозволили рибальство, полювання, лісозаготівлю, видобуток глини, солі, нафти й природного газу, а також будівництво готелів і ресторанів на території національного парку.

До того ж окупанти зробили насип між селищем Лазурним на материковій частині й островом, щоб діставатися туди на військовій техніці. Еколог і зоолог Павло Гольдін пояснював, що така штучна перемичка загрожувала екосистемі Джарилгацької затоки. На щастя, море змило цей насип потужним штормом.

«Я б, мені здається, власноруч прибирала цей насип. Це екоцид, — обурюється Саша Шабаліна. — Дуже хочеться вірити, що природа себе відновить. Відтоді, як дізналася про окупацію Джарилгача, я мрію, щоб усі тварини повстали та знищили окупантів, як у фільмі “Джуманджі”».

Світлина заставки: Наталія Жижченко у Чорнобильській зоні. Джерело: архів «ONUKA» і «Vogue Ukraine».

Світлина останнього банера: розтин у «Тузловських лиманах». Джерело: особистий архів Антона Птушкіна.

Ми зустрічаємося з мером міста Остер Леонідом Мисливцем на березі Десни, біля рятувальної станції. Чоловік розкладає на капоті автомобіля карту громади, аби показати протяжність русла річки: від села Білики на півночі до села Крехаїв на півдні. Загалом понад 50 кілометрів. Майже щодня рятувальники тут виходять на воду, аби пошукати, чи не з’явилася під берегами мертва риба.

Чорна вода

Остер стоїть на Десні, якраз посередині між Києвом і Черніговом. Автівкою сюди з обох міст десь 1,5–2 години їзди. Трохи на південь від міста — природний парк «Беремицьке». До повномасштабної війни тут намагалися розвивати зелений туризм. Втім російське вторгнення, а згодом отруєння росією річок Сейм і Десна відчутно зменшило потік відвідувачів. 

Забруднення Сейму на Сумщині почалося орієнтовно 14 серпня: тоді з’явилися перші повідомлення про погіршення якості води. У вересні дійшло до Чернігівщини. У соцмережах з’являлися фото й відео, де мертва риба сотнями, а то й тисячами лежить вздовж берегів. Побоювалися, що ця вода може дійти і до Києва. 

Загалом від середини серпня до середини вересня на Сумщині й Чернігівщині місцева влада разом із волонтерами зібрали майже 40 тонн мертвої риби.

«Отруєна вода прийшла до нас 12 вересня. Ми тоді встановили дві невеличкі станції аерації на березі і від них кинули у воду трубки — одну 40, іншу 70 метрів довжиною. У трубках пробили дірочки. Це нам порадили зробити в басейному управлінні (Деснянське басейнове управління водних ресурсів — прим. ред.). Вода так потихеньку насичується киснем: наші водолази пірнали туди і казали, що біля джерел кисню збирається риба, аби врятуватися», — розповідає Леонід.

Спускаємося на причал, з якого чути дирчання. Це не російські «шахеди», які літають ночами вздовж русла Десни. Біля води стоїть два невеликих насоси, кожен потужністю десь у 400–450 літрів на хвилину. Від них у воду справді відходять кілька трубок. А від середини річки видно хвилі бульбашок, які зносить течією.

«Вода досі недостатньо світла й прозора, але 13 вересня, скажімо, вона була мов дьоготь. І на берегах був темний осад. Зараз його сильно менше. Але якщо ситуація погіршиться, станцій аерації ми поставимо більше — вже домовилися з місцевим бізнесом про додаткові 4 штуки різної потужності», — розповідає мер Остра.

За розмовою вдягаємо на себе жилети, які приніс рятувальник Олексій. Він допомагає нам розміститися в човні, заводить двигун і виводить човен на середину річки. Ми, набираючи швидкість, ідемо вгору течією. І лівий, і правий береги порожні. Лише іноді можна побачити поодиноких мартинів, які ширяють над водою, чи шуліку, який кружляє у височині.

«В Остері до мору риби, на щастя, не дійшло. Є такий показник — кількість розчиненого кисню у воді. Нормальне значення — це 7 міліграмів на кубічний дециметр і вище. У нас він опускався до 5, а від 4 уже починає гинути риба. Інший показник — це хімічне споживання кисню. Також у міліграмах на кубічний дециметр. Тут норма — десь 30. У нас цифра доходила до 50 і більше. Знаю, що вище за течією могло бути понад 100», — пояснює Леонід.

Падіння першого показника і завищення другого показує, що відбувається хімічна реакція, яка випалює кисень із води. Коли ж починає вмирати риба, вона починає розкладатися — для цього гниття також потрібен кисень. 

«У разі мору риби треба її швидко збирати. Ми до цього готувалися, та й досі готуємося. Бо читали новини, що знову в Сейм скинули забруднення. У рятувальної станції є 6 човнів, є підсаки, аби витягати мертву рибу. Є навіть місцеві, які самі цікавилися, чи не треба допомога. Тому, сподіваюся, у разі чого ми готові», — розповідає Леонід.

Ми саме підходимо до межі громади на річці. Мертвої риби попід берегами не видно. Нині на Остерщині, як і всюди на Десні й Сеймі, діє заборона на будь-яке використання води, купання та рибальство. Однак це не зупиняє місцевих. Поки підіймалися течією, бачили кількох рибалок: один вудив рибу з човна, ще двоє — з берега. Забачивши нас, усі вдавали, нібито просто відпочивають, а вудки й спінінги не їхні.

«І що ти з ними зробиш, — посміюючись говорить Олексій. — Декому байдуже на заборони. Сподіваюся, вони не отруяться. На ринку хоч якось намагаються контролювати, аби люди мертву рибу не продавали. А на річці як ти проконтролюєш? Так, ми щодня виходимо на воду, підіймаємося течією. Але ж не можемо їздити туди-сюди весь день», — скаржиться рятувальник.

Заводить наш човен до «старика» — старого, природного русла Десни. Те, яким ми рухалися раніше, викопали за радянщини. Десна була хоч і судноплавною, але надто звивистою. Тож вирішили прокопати прямішу річку. Старе ж русло під час мору риби стало порятунком.

«Риба заходила у старе русло, у ці заводі, аби врятуватися. Тут вода була чистішою — люди казали, що помічали це. Зараз ви то вже не побачите, бо вода стала кращою, — пояснює Олексій, вдивляючись у воду, — О, боброві нори. Сподіваюся, ми їх не сильно потурбували. Бо бобри тут господарі насправді», — знову вивертаємо в нове русло.

Дорогою назад на одному з берегів бачимо туристів з наметом. Леонід зауважує, що це перші, яких він бачить від початку забруднення річок. До повномасштабної війни лише через парк «Беремицьке», точніше його паркінг, на день проходило від 300 до 500 авто. 

«Зазвичай з кінця травня і до жовтня люди приїздили на Десну з наметами. В районі Остра за сезон могло бути і 5 тисяч людей. Тепер берег порожній. Щойно з’явилися новини про отруєння річок, люди перестали їхати», — пояснює Леонід.

Причалюємо до берега. Гудять станції аерації. Рятувальники кажуть, що вони працюють навіть під час відключень світла — для того є окремий генератор.

Як ховають рибу

Село Слабин, що за 60 кілометрів від Остра, — це вже сусідня Гончарівська громада. З місцевим старостою, Сергієм Красковим, теж зустрічаємося біля Десни. Він саме дає інтерв’ю британським журналістам. 

Хоча ми й стоїмо на крутому правому березі, вітер все одно доносить від води важкий і в’язкий запах гнилизни. Щойно спускаємося вниз, від смороду забиває памороки. На воді видно темні плями, вздовж берега — чорні розводи від осаду. Та мертвої риби на березі майже немає — більшість зібрали напередодні. Щоправда, у прибережних заростях все ще можна помітити мертвих карасів, а на березі лежить щука десь метрової довжини.

«Береги у нас позаростали, то туди багато мертвої риби набилося. Ми в неділю, 15 вересня йшли вздовж берега і витягали її підсаками. З нами були працівники сільради, будинку культури, фельдшерського пункту. Було ще кілька добровольців із човнами — вони йшли іншим берегом. Тоді ми зібрали майже півтори тонни», — розповідає Сергій.

Просто так викинути чи закопати зібране не можна: продукти розкладу можуть отруїти і землю, і підземні води. Тож для цього треба зробити спеціальний могильник — глибоку яму, в яку ставлять бетонні колодязі з бетонованим дном. Закривають могильники такою самою бетонованою кришкою і ставлять віддалік від джерел водопостачання й населених пунктів. 

«У нас у громаді ще з радянських часів лишився могильник. Але з 80-х ним ніхто не користувався. Пам’ятаю, я ще говорив про нього з Черніговом (Державною екологічною інспекцією у Чернігівській області — прим. ред.), коли гнила вода до них дійшла і там мертву рибу збирали. То я питав, чи воно до нас не дійде. А мені так спокійно відповіли: “Не переживай, дійде”», — говорить Сергій.

Їдемо поглянути на цей могильник. Це десь кількадесят кілометрів їзди поганими польовими дорогами. Поки авто підстрибує на ямах, староста продовжує розповідати про мор: загинуло багато великої риби. Найбільше, що довелося бачити, — метрової довжини сом. З берегів забирали лящів, карасів, судаків, а найбільше було щук.

«Я не знаю, як це все буде відновлюватися. Якщо вимерла і велика, і мала риба, хто буде ікру відкладати? Хіба що робити штучне зарибнення. Плюс, може, з верхів’я Десни щось прийде, куди отруєна вода не потрапила. Але навіть якщо так, де гарантії, що за рік-два цього не повториться? росія ж нікуди не зникне», — обурюється староста.

Перетинаємо трасу, що з’єднує Київ із Черніговом, і їдемо в густі лісисті посадки між полями. В одній із них зупиняємося й виходимо. Далі — пішки укатаною ґрунтовою дорогою до глибокої ями. Що ближче до неї підходимо, то відчутніший сморід. Яма займає близько 4 метрів у глибину, приблизно стільки ж у ширину й до десятка метрів у довжину. Якби не два бетонних колодязі, вона цілком могла б зійти за капонір для бронетехніки. 

«З 13 вересня я цим могильником займався. У місцевого бізнесу ми терміново замовили бетонні кільця, аби поставити колодязі. Виявилося, що за 40 років могильник повністю заріс деревами. Доступу до нього не було, тож довелося частину посадки випиляти. Тепер треба прокласти сюди асфальтову дорогу», — розповідає староста.

Підходимо ближче до колодязів. Один із них порожній, а другий майже повністю завалений мішками, пересипаними хлором. На дні ями, попри бетон, починають збиратися калюжі — наслідки розкладання мертвої риби. Нестерпно гудуть зелені мухи, яких тут, здається, з тисячу.

«Оскільки ми старостат, у нас повільна бюрократія: швидкі проплати зробити не зможемо, особливо у вечір п’ятниці. Але дякую місцевим бізнесменам, які вже в суботу привезли перші три бетонні кільця. А в понеділок, 16 вересня привезли ще три. Це відбулося на довірі: людина повірила, що ми заплатимо їй гроші пізніше. А рибу треба ховати вже», — говорить Сергій.

Громада замовила другий колодязь про всяк випадок, оскільки очікувала більшого мору риби. Проте вже 17 вересня мертвої риби поменшало, тож він поки не знадобився. 

Заповнений колодязь згодом закриють бетонною кришкою й зариють. А по периметру могильника мають встановити огорожу й попереджувальні знаки, аби місцеві через десяток-другий років ненароком його не розрили.

Нове забруднення

Начальник екологічної інспекції Чернігівської області Сергій Жук 17 вересня розповів у коментарі UAnimals media, що ситуація в річках на Чернігівщині врешті стала ліпшою: «Риба більше не гине. Можу про це говорити, бо своїми ногами ходив вздовж берегів. Ми ще знаходимо мертву рибу, але це та, що померла 3–5 днів тому, спливала з дна чи з-за корчів. Звісно, у водах Сейму і Десни досі не можна купатися. Там вимерло майже все живе, є неприємний запах. Але показники кисню, амонію та заліза нормалізуються». 

Чернігівщина і Сумщина досі підраховують збитки. Наразі шкоду оцінюють орієнтовно у 450 мільйонів гривень. 

Цей екозлочин має російський слід. У департаменті захисту довкілля та природних ресурсів Сумської обласної державної адміністрації вважають, до українських річок потрапили стічні води з цукрового заводу в селищі Тьоткіно, що в Курській області росії. Цього висновку дійшли, проаналізувавши супутникові знімки: там видно, що на початку серпня басейн накопичення стічних вод на заводі був заповненим, а вже у другій половині серпня (коли з’явились повідомлення про забруднення українських річок) спорожнів. До того ж у воді за допомогою лабораторних досліджень виявили «специфічні для цукрового виробництва» речовини.

І це вже не вперше росіяни забруднюють українські річки стічними водами. Науковий співробітник Регіонального ландшафтного парку «Сеймський» Олександр Ємець розповідав, що на його пам’яті таке відбувалося щонайменше двічі: у 2011 році, коли на очисних спорудах Курська сталася аварія і у греблі поблизу Тьоткіно зумисне спустили брудну воду в Україну, та цьогоріч наприкінці травня. Тоді теж загинула риба і ракоподібні. А ще щоразу це збільшує ризик зникнення унікальної червонокнижної тварини регіону — хохулі звичайної.

Ймовірно, це не останній такий екозлочин. 16 вересня в Міністерстві захисту довкілля та природних ресурсів повідомили про нове погіршення показників води в Сеймі. Проби, які взяли в селі Манухівка (приблизно у трьох кілометрах від російського кордону), показали зниження рівня кисню у воді. Найімовірніше забруднення і цього разу прийшло з росії. Однак точно назвати його джерело і причину складно через бойові дії в Курській області, з якою межує Сумщина.

Станом на 25 вересня брудна вода дійшла до Батурина на Чернігівщині. Показник розчиненого кисню, про який ми згадували на початку тексту, там становив менше одиниці — 0,3–0,8 міліграма на кубічний дециметр. На Сумщині ж, між селищами Мутин і Озаричі, розчинений кисень у воді відсутній взагалі. Наступного дня ситуація у Сеймі на Чернігівщині ще погіршилась.

У Міністерстві довкілля переконують: це забруднення не настільки критичне, як серпневе. Тож річки мають впоратися з ним швидше. Втім, якщо мор риби повториться, громадам вздовж Сейму та Десни знову доведеться виходити на береги і збирати мертву рибу.

Росіяни риють окопи в цінних ґрунтах, закладають вибухівку під червонокнижними рослинами, проводять навчальні стрільби по місцях гніздування птахів — чинять в Україні кричущі екозлочини. Про кожен такий випадок важливо знати, аби притягнути окупантів до відповідальності.

Проходьте цей тест — дізнавайтеся більше про скривджену українську заповідну природу, плекайте небайдужість і пильність.

На світлині-заставці — національний природний парк «Нижньодніпровський». Автор фото: Олег Марчук

Поміж кам’янистих колон чорніє безодня. Скелі покриті кучерявою зеленню, а важка хмара погрожує зливою. Це національний парк Чжанцзяцзе у провінції Хунань, точніше фотошпалери з ним біля вольєру із сурками в «Звірополісі». У Чжанцзяцзе мешкають макаки, саламандри, олені. Туристи приїжджають туди запізнатись із природою, зокрема тваринами. Мавпи тут вільно гуляють серед людей. Контактувати чи ні — це вибір тварин.

Натомість у самому «Звірополісі» займати тварин можуть усі охочі. У лемурів Майло і Коко ніхто не питає згоди. Навіть із папугою Джонні, який вміє говорити, не радяться. Шпалери джунглів, «звуки природи.mp3», жменя сіна й тирси — почувайтеся як удома.

Чи є тут хтось справді контактний?

Вже за годину відвідувачі кинуться в обійми до тварин. Та поки тут смердить фекаліями і сечею. Сонні працівниці сповзаються на роботу, щоб причепурити клітки до рекламного вигляду. 

Щоправда, не всі «моделі» готові торгувати мордочкою. Деякі встановлюють свої правила. Наприклад, лемур Шкіпер допускає у вольєр тільки чоловіків. Він нервово скрипить зубами, коли його навідують жінки або діти. Бувало, виривав їм волосся. Шкіпер набув такого мізогінного світогляду, відколи його покусала самка. 

Лемура відсадили від неї — тепер мешкає сам у «чудових» апартаментах. Два метри квадратних, холодний кахель і три голі деревини. Єдина радість — це гумовий м’ячик і ультрафіолетова лампа над гамаком.

«Нарешті», — адміністраторка Марго пильно розглядає послід свинки Рембо. Дівчина обходить вольєри і оцінює стан здоров’я тварин. У неї немає ветеринарної освіти, натомість є досвід: вона ж бо понад рік працює в «Звірополісі», вже не раз чула лікарські поради. Часом до тварин у зоопарк навідується ветеринар, інколи віртуально. Однак такі дрібниці, як рідкі випорожнення Рембо, вирішують самотужки. Часто просто змінюють раціон і схрещують пальці. Сьогодні свинку не пронесло, тож пронесло працівників — лікаря викликати не доведеться.

Слідом за Марго збираються й інші працівниці зоопарку. Карина, Валерія, Люба. Усім ледве за 20. Валерія вчиться на заочці в академії поліції, Люба — в авіаційному неподалік, а Карина цьогоріч вступила в економічний. 

Нині є ще один: патлатий хлопець прямує на кухню і зникає. Назвався Денисом, але плутає власне ім’я, списуючи помилку на важкий ранок. На позір черговий стажер, а насправді журналіст під прикриттям.

Сюди не просять резюме, головне — бажання працювати. Щоправда, 66 гривень за годину притягують лише бідних студенток і студентів з далеких від зоології спеціальностей. Та «любов до тварин» компенсує брак знань, малу зарплатню і втомлені ноги після 12-годинного робочого дня.

«Ось цей сіренький мені подобається», — показує Марго на мишку. Адміністраторка дістала контейнер, у якому сьогодні народилось мишаче потомство. Малеча розміром із пів мізинця загорнута в серветку, а навколо дитинчат куйовдиться мама. В іншій коробці миші побільше — незабаром на них чекає паща удава або пітона.

Валерія просить зберегти життя мишці з плямою. Вона хотіла забрати її додому, та батько не дозволив. Йому вистачає кота і собаки. Подруга теж відмовилась, бо має вдома кролика. Рано чи пізно мишку таки згодують плазунам Еллі чи Аріель. 

Марго досипає їжу мишкам і забирає контейнери. Досить сентиментів — час прибирати лайно і витирати сечу. 

Ранком на кухні безлад. У мийці барикади з мисок, на підлозі відкритий корм для гризунів, жмути ганчір’я. Посередині кімнати теліпається шторка, яка допомагає працівницям сховатися від камери та переодягтися без зайвих поглядів. Також тут знаходиться карантин для тварин на продаж: найбільш войовничих збувають у зоомагазини.

Так, колись у «Звірополісі» жили чилійські білки, або дегу. Марго розповідає, що перші з них були ручними. Та дегу активно розмножувались: приплід сягав 16 дитинчат, які за місяць вже любилися поміж собою. І всі ці нащадки не успадкували лояльності до людей: вони кусались і не давались до рук відвідувачам. Утримувати гризунів стало невигідно: забагато тварин, які до того ж шкодять клієнтам. Відтак дегу порозпихували по зоомагазинах. Замість них посадили їжаків — ось така своєрідна сансара контактного зоопарку.

Зараз у карантинних комірках сидять морські свинки. Валерія обізвала одного з них Гітлером, бо той безперестанку воював з іншими за територію. 

На кухні теж бракує території, важко розвернутись — це така собі копія вольєра, тільки для людей. Марго готує їжу й вітаміни тваринам, а в сантиметрах від неї — брудні відра і «хімія».

Дівчата насипають у відра засіб, який вбиває запах фекалій. Потім ділять між собою вольєри. Денисові (чи як мене там) випадають легкі в догляді тварини: фретки Пломбір і Кокос, кіт Геркулес і киця Афродіта, тамарини Олівія і Джекі. Про них перед стажуванням розповіли небагато: головне — нікому не сувати пальці, бо можуть «прикусити».

Цим лагідно-пестливим словом у зоопарку маскують перед клієнтами захисну агресію тварин. Марго пояснює: «… такі, як ігрунки, сурикати, носухи, єноти, лемури, можуть прикусити. Але ми ніколи не кажемо, що тваринка кусає — завжди тільки прикушує». Насправді ж «тваринки» ще й як кусають.

Чи є тут хтось і справді контактний? Боязко відкриваю двері, притримую фреток, щоб не втекли. «Я прийшов вас рятувати», — бубоню з переляку.

Операція «Втеча»

Фретки-пестуни заважають прибирати. Пересаджую тварин на дерев’яний будиночок. Поки шкрябаю засохлі фекалії, Пломбір і Кокос нюхають моє волосся. Ще із забавок у фреток є гнучка труба. Щоправда, вони рідко нею граються. 

Частіше просто дрімають. Навіть гомінливі відвідувачі не порушують цей сон. Фретки сплять до 20 годин на добу. Така їхня природа. А можливо, так виглядає нудьга у просторі без натяку на природність. Тут хіба кахель зеленого кольору нагадує траву. 

Змиваю хімію водою, роблю кілька світлин для керівництва: так вони контролюють роботу підлеглих. Зачиняю вольєр. Упс, ледь не забув повернути Пломбіра й Кокоса на землю (тобто на кахель).

Марго ощадливо насипає сіно й тирсу козі Дорі. Інших адміністраторка теж просить заощаджувати: «Те, що не запісяне, — не викидайте».

Тимчасом коза заскочила на диван і щипає рослини. «Дора, злізь з дивана, дурочка», — лагідно просять працівниці. Карина і Валерія намагаються зігнати Дору, але та буцається і втікає від них. Дівчата використовують наживку — спеціальний корм. Кидають шматочки і заманюють козу до вольєра. Раніше такий спосіб працював, та цього разу Дора виявилась хитрішою. 

Раптом працівниці помінялися з твариною ролями: тепер не коза бігає від дівчат, а вони від кози. Карина і Валерія сваряться на Дору, що та наставила на них роги. Може, коза затаїла образу через житлове питання. Дівчата пропонували керівникові пересадити Дору в більший вольєр, але той відмовив. Мовляв, згризе меблі. 

Наразі більші апартаменти обіцяють лише папузі Джонні — за нього керівництво просила Марго. Птах змушений тіснитись у клітці й, певно, вже забув, як це — вільно літати. Через це агресує й боляче кусається, тож Люба жартівливо називає його Деганом або Сатаною.

Дора махає головою і розганяється на повну швидкість. Врешті на допомогу дівчатам приходить Марго. За понад рік роботи вона бачила всяке. Колись Дора вже поривалась на волю: втекла аж до ковзанки — ловили всією командою. Сьогодні операція «Втеча» закінчується поразкою, та цього разу коза змусила понервувати і досвідчену Марго. Дівчина давить зростом і перешкоджає рух козі. Після кількох невдалих спроб заганяє куди прийдеться — у передпокій до тамаринів. Лише хвилин за 10 козу вдається перегнати у її власний вольєр. 

Ініціативу перехоплює єнот Добі: він також хоче гуляти. Вже за декілька хвилин єнот крутить замок і відчиняє дверцята клітки. Та малого спіймали на гарячому. Карина підбігає, накидає на нього кофту і транспортує хвостатого до клітки. Так реальний Добі не став вільним, бо Каринина кофта — це вам не шкарпетка Гаррі Поттера. 

Аж тут папуга Джонні теж зажадав свободи. Він непомітно вилазить на клітку й летить до каси — пурхає вперше за кілька днів, а то й місяців. Перелякані працівниці кидають справи, аби лиш упіймати втікача. 

Якщо Джонні приземлиться на клітку єнотів, усім буде непереливки: і папузі, і доглядачкам. Ситуацію ускладнює ще й те, що зоопарк вже відчинили: щойно у двері зайшли мама й донька.

Гості зоопарку 

Просто перед першими відвідувачками бігають Люба, Карина і Валерія. «Тільки не до вольєру єнотів», — тихенько вмовляє Марго собі під ніс. Джонні ніби чує це і робить навпаки: широко розводить крила і летить прямісінько до єнотів. Добі і його друг Ронні швидко видряпуються до самої стелі та нападають на папугу. Марго його рятує, але той випурхує і знову опиняється біля каси. А там вже прибувають нові й нові відвідувачі. 

Тоді Марго вигадує інший спосіб зловити Джонні. Вона приносить з кухні арахіс, чистить від шкаралупи і намагається приманити птаха. «Ти ж любиш», — простягає плід, поки Валерія крадеться до папуги ззаду. Однак Джонні відлітає від них.

«Не міняє свободу на горішки», — жартує Люба.

Врешті папугу ловлять підсаком. Цей спосіб найбільш небезпечний для Джонні — той може заплутатись крилами у сітці. Однак кілька невдалих спроб і… «Попався», — говорить Марго, простягаючи впольованого птаха Любі. 

Допоки тривала вся ця операція, відвідувачі позбиралися біля вольєрів.

«А вона ходить?» — питає хлопчик. Малий вперше побачив 15-річну черепаху. Він намагається підігнати Сабріну вигуками: «Тікі-тікі-тікі». Фотографка підходить до хлопця і просить сказати «чіз» — готову світлину продадуть батькам на виході, треба ж якомога ефективніше монетизувати жамкання тварин. 

Сабріна потрапляє в зону турбулентності: юний дослідник фауни крутить її туди-сюди, допоки не перемикається на ящірок Ліло і Стіча. Їх легко розрізнити: нещодавно парочка посварилася, і Стіч відкусив сусідці хвоста. Тепер Ліло — безхвоста ящірка.

Якийсь чоловік коментує цю історію так: «Ну, подруга, буває. Щоб знала, де твоє місце!». Дівчина поряд жартома лупцює свого легіня. 

Ця пара забігла в зоопарк між справами. Часу небагато, та ще встигають зазирнути до сонних фреток. Вона тримає на руках Кокоса і, здається, зараз лусне від щастя. Просить зробити кілька фото. Але чоловік навіть не знає, як розблокувати телефон. Врешті розібрався. А відтак дівчина передає Кокоса йому. Раптом фретка позіхає та потягається — чоловік сахнувся і, здається, ледве в штани не наклав: «Братішка, я свій». 

З папугою він почувається сміливіше, бо Джонні сидить у клітці. «Брат, можна тебе погладить?», — питає і тикає пальцями. Папуга мовчить: сьогодні в нього немає настрою. 

Тут усі хочуть помацати екзотику. Однак трапився і той, хто лише спостерігав за тваринами. Поки тато із сестрою намагаються бавитись з лемурами, які ховаються під стелею, він стежить за агамами. Потім перебігає до сцинка Аїда і низько вклоняється йому. Деякі діти гуманніші за своїх дорослих. 

Шухер, керівництво!

Надвечір тварини помітно втомились. Дикобраз Адель тиняється туди-сюди. Схоже, в неї стереотипія — безцільне повторення рухів, яким тварина може реагувати на стрес.

Протягом дня Адель рила нірку, та врешті зішкребла тільки зелену фарбу на підлозі. Сурикати також намагалися задіяти кігті і так само не змогли пробити пластик. 

Почастішали випадки кусанини. Наприклад, хтось з ігрунок — Катя чи Мартін — не втримались і прикусили (а, це ж уже не стажування, отже — вгризли) хлопця за щічку. Той аж хникати почав, але все одно продовжив доймати тварин.

Потомились не тільки ігрунки та дикобраз, а й працівниці. Та керівник вирішив збадьорити своїм приїздом наприкінці робочого дня. 

Його звати Паша, він одягнений у чорну кофту, на пузі висить барсетка. Паша наводить кіпішу і заглядає в усі вольєри. Потім підзиває адміністратора — у цій ролі Марго вже замінив Саїд — і майже тикає його носом: «Чому тут брудно? А тут?».

Жодного разу Паша не посміхнувся тваринам. Здається, він зовсім не помічає їх. Проте нового стажера таки зауважив і беземоційно розпитав про робочий день. Переконував залишитись у «Звірополісі». Мовляв, тут буває краще — це сьогодні брудно і важко, бо колеги погано працювали. 

Насправді ж у команди лише 10 рук на 22 тварини. До того ж працівниці мають спілкуватися з відвідувачами і відвідувачками. Паша з удаваним розумінням киває на це головою.

Та вже час закінчувати робочу зміну. Лишається вечірнє прибирання — і нарешті додому. 

Гості в зоопарку гуляють до останньої хвилини, тому прибирати треба при них. Беру віник і совок… Раптом гучно кричить самиця дикобраза — Адель. Вона бігає кругами, настовбурчивши голки. Ніхто не може точно сказати, що з нею. 

Саїд стенає плечима, каже, мабуть, чогось злякалась. Він човгає на кухню, щоб принести їй смаколик — най заспокоїться. Лишаюся з Адель наодинці.

«Тихо-тихо, все буде…», — не можу договорити фразу. Нащо брехати? Добре тут не буде нікому: ані дикобразу, ані іншим тваринам, ані працівницям чи працівникам. Хіба, може, комусь із відвідувачок та відвідувачів пощастить і вони підуть без слідів від укусів на щоках, досхочу награвшись із поневоленими живими істотами.

У Чорному й Азовському морях мешкають три види дельфінів, і кожен із них по-своєму страждає від російської агресії. Що ми вже знаємо про те, як на них впливають бойові дії, і як допомогти природі встояти? Про це розповів Павло Гольдін — зоолог, еколог, фахівець із сучасних і викопних морських ссавців.

Наразі є багато суперечливих даних стосовно кількості дельфінів, які загинули внаслідок повномасштабного вторгнення. Хтось каже, що 50 тисяч, хтось — 60 і більше, а дехто, навпаки, називає такі цифри завищеними. А як вважаєте ви?

Будь-яка цифра, яку називають зараз, — чи це 10 дельфінів, чи 100 тисяч, не має жодного наукового підґрунтя. У 2019 році українські науковці робили великий авіаційний облік акваторії Чорного моря. Після війни, після нашої перемоги, можна буде полетіти ще раз і охопити всі наші води разом із кримськими. Так побачимо, де дельфінів стало більше, де менше, скільки їх стало загалом, а відтак оцінимо, скільки могло загинути.

Я думаю, що до того не варто робити якісь остаточні висновки. Наразі є лише цифри, які ми (Інститут зоології Національної академії наук України та Український науковий центр екології моря — прим. ред.) повідомляємо, і вони стосуються знайдених на узбережжі трупів тварин. Звичайно, цю оцінку можна і треба буде в майбутньому доповнити екологічним моделюванням і екстраполювати на загальні втрати.

То які є підтверджені дані?

У 2022 році зафіксували понад 900 випадків загибелі дельфінів в акваторії Чорного моря. Йдеться про Україну, Румунію, Болгарію, Туреччину та Грузію. Звичайно, це не всі випадки, які траплялися, але це та оцінка, з якої можна стартувати аналіз і моделювання. 

Тут також маю зауважити, що ми опрацьовуємо лише верифіковані світлини й відеозаписи загиблих дельфінів. Якщо нам надсилають записи, завжди оцінюємо, чи це не фейк. Бо неодноразово в медіа повідомляли, мовляв, тоді й там бачили мертвого дельфіна, а потім виявлялось, що візуальну частину цих новин відзняли не в тому місці або зовсім в інший час.

Чи можу я припустити, що такі вкиди, особливо якщо вони йдуть від росіян, мають на меті знецінити, дискредитувати фіксацію екоциду?

Не знаю. Але якщо ми подивимося на офіційний дискурс росіян, то вони намагаються применшити масштаби загибелі й кажуть, що нічого не відбувається, навіть коли труп дельфіна викидає в центрі Севастополя.

Є дуже велика різниця між офіційним російським дискурсом і неофіційним. Єдина їхня схожість у тому, що все це брехня. 

Чи можна визначити подію або низку подій, які найімовірніше призводять до загибелі дельфінів?

Єдине, що я можу обережно сказати: тварини гинуть з різних причин. Навряд ми з’ясуємо, що всі тварини загинули від чогось одного. 

Ця аналогія може видатись некоректною, але все ж таки подивімось, як впливають бойові дії на людей. У нас є чинники прямої загрози для життя, наприклад, обстріли з різної зброї. Але також люди гинуть від інфарктів, інсультів, від того, що не отримали вчасно медичної допомоги, що їм бракує чистої води і підвищується рівень інфекцій тощо.

Коли померлих людей обстежують патологоанатоми, констатують дуже різні причини смерті. Але потім слідчі і прокурори можуть дійти висновку, що першопричина їхньої смерті — війна.

Так само і з дикими тваринами, зокрема з дельфінами. Існують різні загрози для їхнього життя і здоров’я. Можуть бути пуски ракет із надводних і підводних суден, і тут небезпечні не лише вдалі старти. Ракета, яка через невдалий пуск падає в море з усім своїм ракетним паливом, забруднює середовище дельфінів. Якщо ж підводну ракету успішно запустили, то тварини страждають від шуму. До слова, є ще одне джерело шумового забруднення, яке шкодить морським ссавцям, — це дія російських радарів. Так внаслідок війни тварини страждають від акустичних травм і хімічного забруднення.

Ще тваринам загрожує стрес. І стресують не тільки самі дельфіни, а й риби, якими вони  харчуються. Якщо казати спрощено, то риба лякається і відходить. Вона може поплисти в іншу частину моря, а за нею попливуть і дельфіни. Таке переміщення у незвичні умови підвищує ризик загибелі в сітках. 

Також є припущення, що навіть віддалік від обстрілів морських ссавців контузить. Нещодавно в журналі Science вийшла замітка, у якій авторка називає слабкі контузії ймовірною причиною викидів китоподібних у світі. Щоб це підтвердити, потрібні технологічно складні дослідження. Але не можна виключати, що це пов’язано з бойовими діями. 

Небезпечні для дельфінів і руйнування каналізаційних споруд або й більш масштабні події, як підрив російськими військами каховської греблі. Так у море вивільняється чимало різних органічних речовин — як добрива з полів, так і стічні води міських каналізацій. Звичайно, це підвищує ризики інфекційних хвороб. А ще органічні сполуки стають базою для такого явища, як «червоні припливи», тобто масового цвітіння водоростей. Деякі з цих водоростей виділяють токсини в море.

А якщо дельфіна викинуло на берег не в Україні, а в Болгарії чи, наприклад, Грузії, це також можна пов’язати з бойовими діями? 

Це повинні підтвердити біологічні й ветеринарні аналізи. Коли ми досліджуємо, що відбувається з дельфінами в Чорному морі, маємо брати до уваги все, тому що для тварин немає лінії державного кордону. Вплив може бути в нашій економічній зоні, наприклад, на пів шляху між Зміїним і Кримом, а наслідки — в Болгарії чи Туреччині. 

Тоді важливо налагодити співпрацю з іншими країнами, щоб спільно робити висновки про вплив бойових дій на морських тварин. Чи є така співпраця і як вона виглядає?

Так, співпраця налагоджена. Колеги в Румунії, Болгарії, Туреччині і Грузії роблять розтини загиблих дельфінів, проводять лабораторні аналізи та діляться з нами даними й висновками.

Але, як і в Україні, в усіх чорноморських країнах можливості таких досліджень обмежені: ніде держава не фінансує ані розтини, ані аналізи. Науковці роблять їх лише за можливості та з власної ініціативи.

А враховуючи те, що тіла загиблих дельфінів дуже швидко розкладаються, небагато з них придатні для розтину. Тому даних отримуємо зовсім мало. 

Наскільки мені відомо, дельфіни перебувають на вершині харчового ланцюга. А як їхня загибель впливає на акваторію Чорного моря? 

Так, дельфіни — на вершині харчової мережі. Ми кажемо «мережа», тому що це не єдиний ланцюг, а купа пов’язаних між собою ланцюжків.

Дельфінів навіть називають наріжними каменями екосистеми (англійською — keystone species), тому що будь-який кінцевий хижак стабілізує всю екосистему. У Чорному морі дельфіни впливають на чисельність риби, а риба своєю чергою регулює чисельність зоопланктону, фітопланктону, ракоподібних тощо.

Отже, якщо немає дельфінів (або їх замало), то починається безконтрольне розмноження риби. Коли риб багато, то зоопланктону бракує: вони його весь виїдають. І тоді починають розмножуватися мікроводорості, а від їхніх токсинів гине все — і зоопланктон, і риба. У підсумку ми отримуємо сповнене водоростей море, де більше нічого не живе. 

Також, коли вимирають дельфіни, їхнє місце займають медузи або — що гірше — реброплави. В історії вже були випадки, коли масова загибель дельфінів призводила до екологічної катастрофи.

Так, у 80–90-х роках загинуло до 90 % дельфінів Чорного моря. Підвалини для цього заклав дельфінобійний промисел, який процвітав до 1983 року. Орієнтовно в ті ж роки в Чорне море разом із баластними водами потрапив один із видів реброплавів — мнеміопсіс. За відсутності конкуренції він почав активно розмножуватись — таке агресивне поширення чужорідного виду в науці називають біоінвазією. Як наслідок, у 90-х роках мнеміопсіс з’їв ікру майже всіх масових видів риби, а вилови хамси у 1991 році знизились у 100–200 разів. Тоді казали, що Чорне море може стати мертвим.

Іронічно, але відновилась популяція дельфінів також через біонвазію, причому випадкову. У 1997–1999 роках у Чорне море завезли берое — інших реброплавів, які харчуються саме мнеміопсісом. 

На вашу думку, наскільки важко буде відновити популяцію дельфінів після війни?

В Україні є різні популяції дельфінів. У нас є три види: морська свиня, звичайний дельфін і афаліна. У кожного з цих видів — свій цикл і тривалість життя, своя швидкість розмноження і так далі.

Станом на зараз найкраще ведеться дельфінові звичайному, або білобочці. Цей вид переважно перебуває у відкритому морі та тримається подалі від берегів.

А от морська свиня дуже страждає від людей. Її ніхто спеціально не виловлює, але вона випадково заплутується в рибальських сітках. Щорічно через це гине 12–16 тисяч особин — чи не найбільше у світі. Через цей постійний тиск морська свиня дуже швидко плодиться: самиці народжують майже щорічно і сягають статевої зрілості вже у три роки, можливо, зараз навіть раніше.

Натомість чорноморська афаліна народжує раз на три роки і досягає статевої зрілості у 5-6 років, а іноді й пізніше. Цей червонокнижний вид — найбільший дельфін у наших водах із найменшою чисельністю. 

Афаліни розділені на декілька локальних стад. Ці стада можуть бути численними — до сотень особин, а можуть бути і невеликими. Наприклад, біля острова Джарилгач у 2016-2020 роках ми досліджували групу з менш як 50 афалін. 

Афалінам притаманні культурні традиції, у них розвинені соціальні відносини — ці дельфіни чіпляються за своє місце. Якщо якийсь росіянин перестріляє їх біля Джарилгача, афалін там просто не буде і ця місцевість спорожніє на десятки років. 

Тому навіть якщо припустити, що загалом у дельфінів Чорного моря все буде гаразд, це не означає, що з кожним із маленьких афалінових стад нічого не трапиться. Цілком можлива така ситуація, що в центрі моря все буде добре, а на околицях — на наших околицях — все буде дуже погано. І тут важливо зрозуміти головне: популяцію афаліни не відтворити в неволі. Там не народжується потомство другого покоління.

Отож, афаліни знаходяться під найбільшою загрозою, зокрема на периферії, де ведуть бойові дії. Та й там, де небойові, — також.

А які небойові дії негативно впливають на них?

Росіяни спотворюють природу. Вони не лише руйнують греблі, а ще й створюють нові. І це теж погано. 

Вони збудували перемичку між островом Джарилгач і окупованою материковою частиною України. На щастя, природа позбавилася її: у 2023 році був величезний шторм, який все змив. Але ця перемичка загрожувала екосистемі Джарилгацької затоки, унеможливлюючи водообмін з відкритим морем.

А ось Керченській міст не просто загрожує, а вже зашкодив природі. 

По-перше, його будівництво створювало страшне акустичне забруднення, шкідливе для дельфінів.

По-друге, тепер існує гребля між островом Тузла і Кавказьким берегом — це шкодить екосистемі Таманської затоки і Керченської протоки, де живуть невеликі стада афалін. Це також становить небезпеку для всієї екосистеми Азовського моря, де живе унікальна популяція морської свині.

Що Україна може зробити, щоб зберегти чорноморських ссавців? Як ми можемо зменшити принаймні власний негативний вплив на них?

Науковці пропонують три основні напрями роботи. Ці напрями відповідають міжнародній конвенції, яка в Україні набула чинності ще 2003 року. 

• Перший — знижувати кількість випадкових смертей серед дельфінів. Ми можемо скористатися досвідом Румунії та Болгарії, де встановлюють на рибальські сітки спеціальні прилади для відлякування морських свиней.
• Другий — розширювати мережу природоохоронних територій. Тут важлива політична воля: потрібні зміни в законодавстві. Дуже важливо почати цей процес уже зараз, поки триває війна, зокрема створити ці природоохоронні акваторії в кримських водах.
• І третій напрям — посилювати державний контроль над джерелами забруднення. І біологічного, і хімічного, і акустичного. Йдеться не про покарання, а про системні рекомендації. Іншими словами, мають стояти фахівці й казати: «зараз тут не працюємо, бо має прийти риба» або «тут можна працювати».

Чи відмова від дельфінаріїв вплине на стан популяції дельфінів? 

Вплине і дуже суттєво. У нас немає таких величезних стад афалін, як у Тихому океані, де їх тисячі й тисячі. У нас малі групи, кожна з яких має свій маршрут, свої кормові ділянки. Коли приходить якийсь дельфінарник-браконьєр і виловлює 5 афалін, це може мати фатальні наслідки для всієї групи.

Для нашої країни дельфінарії — це зло. Тут важливий суспільний тиск: ходити в дельфінарії повинно стати моветоном. 

Головна світлина: NGL media. Автор світлини: Максим Козменко

«Це вже був кінець дня, сонце сідало. Добре, що ми були на веслах:  потихеньку хлюпали собі. Дивимося — о, сидить! Вона гризла щось на лататті. Побачила нас теж — контакт був секунд 5. А потім одразу пірнула й сховалася під латаття».   

Зоолог Олександр Ємець, науковий співробітник Регіонального ландшафтного парку «Сеймський», досліджує хохулю вже багато років. А бачив її в дикій природі єдиний раз у житті! І то, каже, йому неймовірно пощастило.

Тварина настільки рідкісна, що її охороняють усі можливі природоохоронні документи. У Червоній книзі вона має статус реліктового виду під загрозою вимирання.

До того ж хохуля дуже обережна. Зачувши якогось зайду, вона пірне на дно, закривши хоботок спеціальними клапанами. А потім, можливо, взагалі спробує відселитися з місця, де її турбують.

Проблема в тому, що в сучасних умовах хохулю турбують всюди — і на території України вона практично вимерла. Єдина популяція хохулі залишилася в Сейм — найбільша притока Десни. В Україні річка тече на Сумщині й Чернігівщині. Сеймі та у двох його притоках.

Тепер ця місцевість стала прифронтовою: у колись тихих заводях постійно чути вибухи. Тож чи хохуля ще живе на Сеймі і що ми про неї взагалі знаємо? Про це оповідаємо в межах проєкту #StopEcocideUkraine.

Хохуля — найдавніша представниця сучасної фауни Європи

Хохуля — це невеличкий ссавець, який багато часу проводить у воді. За способом життя вона схожа на ондатру, проте за походженням тварини не такі вже й близькі. Хохуля — родичка крота. У родині кротових є рід хохулі. А от вид у природі залишився лише один: це і є хохуля руська, або звичайна. Колись видів хохуль було багато, та знаємо ми про це тільки з викопних решток.  

Найдавніші рештки цих тварин, знайдені в Європі, датують міоценом. Це епоха в розвитку Землі, що почалася приблизно 23 мільйони років тому, а закінчилася близько 5 мільйонів років тому. Тваринний світ тоді був іншим. Хохуля жила, наприклад, поруч із предками коней, носорогів чи велетенськими мастодонтами. А людини як виду тоді ще взагалі не існувало!

Отож, хохуля руська — це тварина-релікт, що залишилася в сучасній фауні з долюдських епох і не надто пристосована до теперішніх умов існування. Вже 20 мільйонів років тому хохуля еволюціонувала до такої форми, у якій ми її знаємо, й далі не змінювала своїх ознак. А навіщо змінювати?

Все ж ідеально! Є чотиригранний хоботок, обладнаний шкірними клапанами, — так усередину не заливається вода, коли хохуля пірнає. Вона спокійно може пробути під водою 4 хвилини. Цим же хоботком зручно копати мул на дні, шукаючи поживи.

Зір у хохулі слабенький, та для її способу життя цього цілком досить.  Хохуля плаває в темних заростях і активна вночі.  

Тіло невеличке — сантиметрів 20, має такий же завдовжки хвіст, вкритий лусочками. Біля основи він круглий, а до кінця стає пласким, наче кіль човна, і чудово допомагає плавати. Поміж пальцями хохуля розвинула перетинки, щоб зручніше було плисти. Ще й торочки з шерсті є по краях лап, які теж збільшують поверхню гребка.

Пальці хохулі на задніх лапах розташовані не так, як в інших ссавців, а ніби у стовпчик — один над одним. Повзати так не дуже зручно, зате добре гребти. Шерсть, густа й шовковиста, дозволяє не сильно мокнути й утворює навколо хохулі повітряну подушку. Чи ж не ідеально для життя у воді?

Хохуля любить всілякі Стариця — ділянка колишнього річища, відокремлена від річки. стариці, заплавні озера, селиться і в самому руслі річок. Вхід до нори робить під водою, але сама нірка продовжується в товщі берега вгору й опиняється над рівнем води. Так сім’я хохуль може накопати собі ходів на 20 метрів, ще й іноді в кілька ярусів: а що, як нижні поверхи затопить? Нору встилає рештками рослин.  

В їжі хохуля неперебірлива: у її меню й рослинна, і тваринна їжа. Це молюски, рогіз, латаття, личинки комах, п’явки, а взимку — риба. Коли в радянські часи хохуль утримували в штучних умовах, тварина погоджувалася їсти навіть капусту й картоплю.

Запашний звірок

Хохуля не має жодного чубчика, якщо ви про це подумали. Її назва звучала так само в праслов’янській мові й могла підкреслювати, як спритно ця тварина зникає з очей (від праслов’янського «xaxuliti» («хахуліті») — зникати, ховатися). А ще вчені припускають зв’язок зі старовинним словом «хух» — дух. Тоді б її назва означала «тварина із сильним запахом». Який із варіантів достовірний, мовознавці не певні.

А от в латині саме аромат відіграв роль. За латинську родову назву прийняли слово «desmana», що означає «мускус». Видова назва — «moschata» — теж означає «з мускусним запахом».

Так, хохуля справді пахне. У неї є залози, що виділяють секрет — мускус. Він виконує роль хімічного сигналу — приваблює тварин протилежної статі, а ще секрет змащує шерсть. Цю речовину — як тваринного походження, так і синтезовану — використовують у парфумерії: кажуть, мускус викликає еротичне збудження.

А от сама хохуля стримана в цьому плані — у період розмноження вона моногамна! Сімейне життя й побут влаштовує тільки зі своєю парою.

Коли востаннє бачили хохулю

Вчені у 2009 році припускали, що на Сеймі та його притоках залишалося близько 300–500 хохуль. Проте й ці дані неточні: ґрунтовних досліджень сеймської популяції хохуль не проводили.

Крім України, є ще невеликі популяції хохулі в росії й західному Казахстані. Хоч раніше хохуля жила в річках Західної Європи, зараз тварину там не реєструють. Що її вигубило?

Серед іншого, полювання. Зафіксовані цифри щодо полювання на хохулю в росії: перед Першою світовою там продавали 100 тисяч шкур на рік.

Хохуля почала вимирати. За радянських часів популяцію пробували відтворити: тварину відловлювали, тримали в штучних умовах, навіть робили різні плотики з хмизу й плавучі дуплянки з колод. Потім розселяли по річках. У 1929–1940 роках тварин випускали й в Україні, але хохуля не прижилася ніде.

В Україні хохуля жила на Дніпрі, але у 30-х роках минулого століття вимерла.

Жила вона й у Сіверському Дінці і його притоках. Там рідкісну тварину взялися охороняти ще в 1928-му: на базі заплавних озер річки Красної на Луганщині створили так зване хохулеве господарство «Кремінне». В сучасному розумінні це був заказник. Спочатку популяція зросла, а тоді знову впала до початкової. Заказник у 1954 році ліквідували й на місці створили мисливські угіддя. Відтоді хохулю ще час від часу зустрічали на Дінці, але поступово перестали. Вважається, що в 70-х вид на цій річці зовсім зник.  

Однак тоді ж, коли хохуля практично вимерла на Дінці, вона з’явилася на Сеймі. Це була популяція, яку штучно заселили і яка, на диво, прижилася. Хохулю випустили на території Курської області в 1961-му, і їй сподобалося на Сеймі. Річка бере початок з території росії, плине Україною й впадає в Десну. Хохуля поступово розселилася вниз за течією, освоївши й українську частину Сейму на Сумщині. Місця, де може жити хохуля, належать зараз до Середньосеймського заказника та Регіонального ландшафтного парку «Сеймський».

«Інформація, яка в нас є по Сейму, — це реєстрації знахідок: люди просто розказують, що їм на очі потрапляла ця тваринка. Є фотографії хохулі в притоці Сейму, річці Вир — там точно була невеличка популяція», — говорить дослідник Олександр Ємець.  

Сам Олександр зустрів хохулю в річці Клевень. Це сталося поблизу села Литвиновичі Конотопського району 6 серпня 2018-го. Зоологи тоді не чекали на хохулю: вони вийшли на маршрутні обстеження птахів.

Схоже, це був останній зафіксований випадок, коли в Україні бачили хохулю.

Чому хохуль так мало

Тварина страшенно вимоглива до умов життя. Щойно її щось не влаштовує, вона йде геть. Було б куди…  

Хохулі загрожують і природні фактори, і людські. Невідомо, чи переживе тварина нове випробування — військові дії. Отже, що губить хохулю?

• Зміни клімату

Хохуля погано пристосовується до змін температур, може не пережити засухи.

Крім того, тварина розселяється з розливами річки, а їх в останні роки нема. «Її нори заливає, вона їх кидає і з водою пливе шукати нових територій, — розповідає Олександр Ємець. — Хохулю в такий час можна побачити на якійсь колоді, чи її просто носить вода. Тварині треба десь поспати, поїсти, а тут нора затоплена! От вона й покидає домівку. Завдяки цьому є розселення. Ви бачили розлив Сейму? Це неймовірна картина: море води під весняним сонцем, краса! На жаль, останній розлив був років 20 тому».

• Сільське господарство

Хохулю турбує присутність людей і худоби, лякають звуки.

• Рибальство

На Сіверському Дінці до зникнення хохулі доклалися рибалки. Тварина потрапляла в тенета, люди також часто приїжджали машинами на річку чи користувалися електровудками — це відлякувало або нищило тварин.

• Неочищені стоки

«За роки, що я працюю в Сеймському парку, було дві серйозні екологічні катастрофи. І обидві пов’язані з росією», — гнівається Олександр Ємець.

27 червня 2011 року на очисних спорудах Курська сталася аварія. Стічні води зазвичай очищують так званим активним мулом: це ціла екосистема мікроорганізмів, які можуть живитися речовинами зі стічних вод, «звільняючи» від них воду. На очисній станції Курська ці мікоорганізми загинули й не виконали свою роботу. Неочищені стоки потрапили в Сейм, припливши й до України.

«Коли оця вся маса отруєної води підійшла до греблі біля Тьоткіно — селище в росії, що межує з Україною.Тьоткіно, замість того, щоб це утилізувати на своїй території, вони відкрили шлюз і спустили воду в Україну. В результаті у нас повмирала колосальна кількість риби. Постраждала мінога українська — вид рибоподібних організмів, який охороняється багатьма природоохоронними актами!» — злиться чоловік.

Другий значний випадок забруднення стався цьогоріч наприкінці травня. Вчергове брудна вода потрапила з півночі — загинула риба.   

Крім того, у 2012 році щонайменше 4 підприємства оштрафували за скидання неочищених стічних вод у Сейм в самій росії, а в 2023-му «Курсьководоканал» отримав штраф за недостатню очистку води, що потрапляла до річки.

«Брудна вода — це катастрофічна ситуація!» — бідкається Олександр. Змінюється бактеріальний фон води, і в ній різко зменшується кількість розчиненого кисню. Від цього гинуть молюски й дрібна риба — в хохулі меншає їжі.

• Війна

Найбільше війна вплине на популяцію хохулі в річці Вир, каже Олександр Ємець.

Тварини живуть у річці поблизу сіл Старі Вирки, Нові Вирки, Бояри-Лежаче, Рижівка. «Зараз там пекло. Туди летить усе підряд і вибухає. Від бідної Рижівки нічого вже не залишилося! А біля Рижівки помічали хохулю, і вона десь там і живе», — каже Олександр Ємець.

Не обов’язково, щоб снаряд потрапив у хохулю, аби її популяція постраждала. Будь-яка тварина тікає з місць, де їй заважають шуми й вібрації. Коли вибухову хвилю приймає вода, водні організми страждають від гідродинамічного удару. Простими словами — отримують контузії. «Якщо це повторюється регулярно, для тварини це катастрофа. А оце регулярно вже триває два роки. Хохуля ж дуже обережна тварина! Там, де біля води пасуться корови, хохулі не буде. Де всього-навсього корови! А тут снаряд!»

Розриви снарядів — це не лише звук. Вони забруднюють воду, ґрунт і повітря, зокрема важкими металами.

Чи могла б тварина просто переселитися вниз по ріці? Для цього їй потрібні умови проживання, яких дедалі меншає. І тут вже не тільки війна відіграє роль: іноді фермери незаконно зорюють луки впритул до Сейму та інших водойм, а це хохулю не влаштовує. Олександр підсумовує: «Туди, де жила, зараз летить. Тому вона точно буде йти геть, а чи знайде вона нове місце, це дуже велике питання. Клімат сильно помінявся, стариці попересихали. Тож хохуля буде шукати Затон — місце, яке затопила річкова чи озерна вода під час розливу, або ж спокійна затока річки чи озера. затончики безпосередньо в Сеймі. Проте не так і багато таких, які б задовольняли її вимоги до життя».

Як вивчають і рахують хохулю

Влітку виявити хохулю важко: тварина нічна, до того ж живе поміж водоростями й ряскою. Тож її обліковують взимку.

Методика така: коли вода замерзає вперше і лід прозорий, науковці йдуть по ньому й дивляться вниз, під кригу. Вони шукають сліди хохулі. «Там, де є нори, стежечка буде протоптана — видно, що вона  цією норою користується, — розповідає Олександр. — Як правило, біля таких нірок збираються мушлі: вона поїла, накидала мушель і сама в нірці сидить».

Останні серйозні дослідження проводили в басейні Сіверського Дінця у 2001 році, однак хохулі так і не знайшли.

«Ми хотіли робити обліки в ландшафтному парку. Але організувати таку експедицію непросто. Це досить дорого, потрібне обладнання. А тут війна», — шкодує Олександр.

В останні роки на Сеймі принаймні фіксували випадки, коли випадково бачили хохулю. Тепер у місця її проживання ніхто, крім військових, фактично й не потрапляє: ця зона під активними обстрілами. 

Їздити катером чи човном по водних об’єктах науковцям заборонила Державна служба України з надзвичайних ситуацій: береги можуть бути заміновані.

Тільки інспектори з охорони природи мають право перевірити стан ландшафтного парку. Кажуть, сіток зараз практично нема, що і добре. Разом з тим, ніхто не знає, чи є ще хохуля в Сеймі.

Чи можна зберегти хохулю

До кінця бойових дій на Сумщині говорити про збереження хохулі рано. Олександр Ємець каже: «Це ж родзинка, це козирна карта нашого ландшафтного парку. Це тварина з минулих епох! Якщо росіяни підуть з нашої землі, ми проведемо дослідження. Тоді буде ясно, що можливо зробити, аби спочатку зберегти популяцію. І ситуація виправиться. Треба зберегти цю унікальну тварину, яка залишилася у нас тільки на Сумщині».  

Ще з 2014 року українські природоохоронні території опинялись у зоні бойових дій чи в окупації. Так, Казантипський, Ялтинський та інші заповідники росія привласнила, окупувавши Крим. А Національний парк «Святі гори», ландшафтні парки «Донецький Кряж» і «Зуївський», частину Луганського заповідника «Провальський степ» пошкодили чи й усуціль знищили під час бойових дій на Донеччині й Луганщині. 

З початком повномасштабного вторгнення в Україну росіяни також окупували заповідні зони в Запорізькій і Херсонській областях. Там окупаційна влада використовує вже напрацьовані в Криму практики. 

У межах проєкту #StopEcocideUkraine оповідаємо, які екоцидні дії вчиняють росіяни на окупованих заповідних землях України.

Мета — привласнити природні багатства й використати в подальшій військовій агресії

Росіяни експлуатують природно-заповідні території України всюди, де їм вдається хоча б тимчасово закріпитися. Цю тимчасовість вони намагаються перетворити на постійність, легалізуючи свої дії принаймні в полі російського законодавства. 

Перереєстрація 

Після окупації Криму в російському державному реєстрі побільшало юридичних осіб, серед них — національні парки й заповідники, розташовані на українському півострові. Росіяни заходилися їх перереєстровувати як власність своєї держави. Так у грудні 2014-го з’явилися «Казантіпскій пріродний заповєднік», «Национальний пріродний парк “Тарханкутскій”», «Пріродний заповєднік “Опукскій”» та інші «державні бюджетні установи».

Однак з 2017 до 2023 року російські юридичні особи Казантипського, Карадазького, Опуцького, Тарханкутського, Караларського заповідників ліквідовували. Ні, росіяни не пошкодували про своє загарбництво і не визнали злочинів — вони просто вирішили централізувати керування заповідними територіями через єдину дирекцію «Заповідний Крим». Таку структуру створили ще 2020 року, а серед її видів діяльності є рибальство та лісозаготівля. Тож фактично схема з утворенням материнської організації легалізувала ці промисли на українських природоохоронних територіях. 

Ще один злочинний стосовно тварин вид діяльності та спосіб заробітку має Карадазький природний заповідник у тимчасово окупованому Криму. Там росіяни створили «науково-демонстраційну програму» за участі дельфінів. Щодня, крім понеділка, для відвідувачів влаштовують «яскраве й барвисте знайомство з чорноморськими дельфінами-афалінами» — рідкісним видом, занесеним до Червоної книги України. Судячи з афіші, в установі, де мали б досліджувати й берегти природу, розважають публіку на шоу в традиціях дельфінаріїв «Немо».

В часи повномасштабної війни росіяни застосовують свій досвід привласнення і нищення ще й на материкових заповідних землях в окупації. Наприклад, торік в єдиний державний реєстр юридичних осіб внесли наш Національний природний парк «Джарилгацький» (у зросійщеному варіанті — «Джарилгачцкій»). За даними з цього реєстру, росіяни дозволили рибальство та полювання, лісозаготівлю, видобуток глини, солі, нафти й природного газу на території національного парку. Також вони хочуть перетворити заповідну зону на відпочинкову — побудувати готелі й ресторани. 

Тоді ж, у березні 2023 року, в росії внесли до державного реєстру державний автономний заклад «Біосфєрний заповєднік “Асканія-Нова”». Росіяни позбулись важливої частини назви заповідника — імені Фрідріха Фальц-Фейна, який його колись заснував. Окупаційна адміністрація Херсонської області призначила директором заповідника колишнього співробітника Служби безпеки України Дмитра Мещерякова. Національна поліція вже висловила йому за це підозру в колабораціонізмі. 

Те саме відбулося в Азово-Сиваському національному природному парку на Херсонщині. Його перереєстрували за російським законодавством у лютому 2023 року, а директором став громадянин України Євгеній Поповчук. Вочевидь, він має ще й політичні амбіції за російського окупаційного режиму, адже взяв участь як кандидат від партії «Єдіная россія» у незаконних виборах, що відбулися на Херсонщині 2023 року, і став депутатом так званого Генічеського муніципального округу Херсонської області. 

Воєнна експлуатація

Проте перереєстрація і російський природоохоронний статус аж ніяк не захищають окуповані заповідні землі: росіяни використовують їх для військових потреб, наражаючи на небезпеку і цілеспрямовано знищуючи. 

У Приазовському національному природному парку в Запорізькій області росіяни облаштували воєнний полігон. Там вони проводять мінометні стрільби, руйнуючи снарядами заповідні ландшафти. А тамтешню річку Молочну торік активно розкопували, щоб створити водну перешкоду в разі контрнаступу сил оборони України. 

За даними Української Природоохоронної Групи, на початку повномасштабної війни росіяни також окопувалися на півдні Донецької області, у національному природному парку «Меотида». У такий спосіб вони зруйнували місця гніздівлі птахів водно-болотного комплексу: мартина каспійського, кулика-сороки, пелікана кучерявого і крячка рябодзьобого. Всі ці птахи гніздяться лише в тому місці, як пояснив орнітолог Вадим Жуленко.

Наслідки окупації для природоохоронних територій можна вже зараз оцінити за станом тих із них, які вдалося звільнити. До прикладу, після деокупації національного природного парку «Кам’янська Січ», що на Херсонщині, експерти виявили варварський спосіб маскування росіянами бойових позицій. Окупанти для цього зривали рідкісні види ковили та інші рослини, для охорони яких і створена «Кам’янська Січ». 

Погляньмо й на національний природний парк «Святі гори» на Донеччині, який пробув в окупації з лютого до осені 2022 року. За словами його директора Сергія Приймачука, за ці місяці росіяни знищили близько 5 тисяч гектарів лісу. Також вони вивезли техніку, яка належала парку. Природоохоронну територію активно мінували, і вибухи мін досі призводять до пожеж. 

Схожа історія і в Дворічанського парку, який окупували навесні 2022 року. Коли вже восени Збройні сили України звільняли Харківську область, росіяни замінували територію парку, зокрема протипіхотними мінами «Пелюсток». Наразі про розмінування не йдеться — лише після завершення бойових дій. Парк надто близько до кордону з росією.

Засоби — випалювати рослини, красти й відстрілювати тварин 

Обласні військові адміністрації моніторять стан окупованих біосферних заповідників і національних природних парків за допомогою космічного зондування землі та підтримуючи зв’язок із працівниками, які вимушено залишаються в окупації. Вони розповідають, що найбільше ці території потерпають від пожеж: горять ліси і степові трави. Як наслідок, тваринам бракує їжі, а ще вони гинуть від мін і обстрілів, їх убивають російські браконьєри і викрадають із українських заповідних територій до російських зоопарків.

Природа у вогні

За даними Херсонської обласної військової адміністрації, з 24 лютого 2022 року до сьогодні згоріло понад 5,5 тисяч гектарів заповідника «Асканія-Нова» — майже п’ята частина його території. Найбільше постраждали агроландшафти: рілля, перелоги й лісосмуги. В адміністрації пояснюють це занедбаністю: проросли бур’яни, які швидко висихають і загоряються. 

Однак горіли й заповідні зони — це «еталонний» типчаково-ковиловий степ причорноморського регіону, головна природна цінність «Асканії-Нової». Тут найбільших збитків завдали масштабні пожежі 22 серпня та 1 вересня 2023 року. Тоді згоріли занесені до Зелена книга України — державний документ, який звертає увагу на охорону цілісних угруповань рослин.Зеленої книги України (2009) рослини — насамперед ковила українська і ковила волосиста. На додачу, під час гасіння пожеж 1 вересня 2023 року росіяни проорали цілинний степ у заповіднику, пошкодивши ґрунти. 

Частково від пожеж постраждало дно Великого Чапельського поду — водно-болотне угіддя міжнародного значення, яке охороняє Рамсарська конвенція. Та й загалом уся територія заповідної зони належить до Смарагдова мережа України — мережа територій особливого природоохоронного інтересу, що є частиною Смарагдової мережі Європи.Смарагдової мережі України.

У 2023 році на території національного природного парку «Джарилгацький» було 36 пожеж — у них згоріло понад 1,5 тисячі гектарів заповідних територій. Там зростали червонокнижні орхідеї, меч-трава та інші цінні рослини. Від вогню довелося тікати оленям, ланям, лисицям і сірим зайцям. Шкоду для парку оцінюють у понад 102 мільярди гривень. 

З лютого 2022 до квітня 2023 року в Національному природному парку «Нижньодніпровський» згоріло понад 7 тисяч гектарів заповідних територій. А вже в червні, коли росія підірвала дамбу Каховської гідроелектростанції, парк повністю пішов під воду. Завдану шкоду рослинам неможливо визначити, адже більша частина території парку досі в окупації. 

На Миколаївщині від пожеж через дії російської армії регулярно потерпає Кінбурнська коса, розташована на території національного природного парку «Білобережжя Святослава». Працівники за два роки повномасштабної війни зафіксували понад 200 пожеж на окупованій території парку. Часто вогонь розгоряється повторно на тій самій ділянці. Уражено понад 6 тисяч гектарів заповідника.

У Луганській обласній військовій адміністрації на запит повідомили, що з 2022 року виявили 8 ділянок лісових пожеж. Їх спричинили активні бойові дії на території області. Через вогонь зазнали пошкоджень території Національного природного парку «Кремінські ліси» і частина Луганського природного заповідника «Трьохізбенський степ». 

Після деокупації парк «Святі гори» в Донецькій області все ще потерпає від російських обстрілів. Постійні пожежі від атак не дають відновитись лісу. Вогонь завдає і збитків: лише 7 травня 2024 року згоріло понад 470 гектарів лісу, цю шкоду Державна екологічна інспекція оцінила в понад 2,6 мільярда гривень. Оцінку довелося проводити дистанційно, спираючись на звіти пожежників і геопросторові дані, адже територія парку замінована.

Вибухові речовини забруднюють ґрунти — це утруднює проростання рослин і загалом негативно впливає на відновлення флори. «Я знаю ще по 2014 року — коли градами накрили ділянку в лісництві — що 8 років там навіть трава не росла», — говорить про наслідки війни для природи директор парку «Святі гори» Сергій Приймачук.

Загибель і травми тварин 

На українських природоохоронних землях в окупації через неналежний догляд тварини гинуть, а через військові дії — травмуються і зазнають стресу. 

Директор «Асканії-Нової» Віктор Шаповал розповідає, що багато тварин в заповіднику гинуть через брак належного догляду. Наприклад, у листопаді 2023 року на території Великого Чапельського поду загинули троє кафрських буйволів — теплолюбних африканських тварин, яких окупаційна адміністрація не перегнала вчасно в зимові приміщення. Ще одна самка буйвола загинула дорогою туди.

Херсонська обласна військова адміністрація оцінює збитки заповідника «Асканія-Нова» від загибелі й вивезення тварин у 970 тисяч гривень. Це не остаточна сума: збитки від завданої шкоди продовжують рахувати, та це не поверне тварин. 

На окупованій частині Запорізької області, у Приазовському національному природному парку, російські загарбники та місцеві зрадники займаються браконьєрським рибальством. Вони розмістили щонайменше 8 кілометрів рибацьких сіток на гідрологічному заказнику «Молочний лиман» й діставали звідти до 5 тонн риби на добу. Про це розповів директор парку Дмитро Воловик. 

Він також підтверджує, що в Азово-Сиваському національному природному парку окупанти вбивають тварин «на м’ясо»: «…відстріляних тварин з [острова] Бирючого вивозять вантажівками. Я знаю про факт, коли окупанти настріляли повний камаз копитних, з кузова просто стікала кров». 

Також є інформація з окупованої Херсонщини про те, що російські військові влаштовують там полювання. Вбивці тварин не приховують скоєного і викладають у соцмережах фото своєї здобичі. Зоолог Віталій Смаголь розпізнав на цих світлинах самця благородного оленя. До великої війни стада цих оленів мешкали в заповіднику «Асканія-Нова» й Азово-Сиваському національному природному парку. 

Крадіжки червонокнижних

Росіяни незаконно вивозять тварин з «Асканії-Нової». Свої дії прикривають «угодою про співробітництво», однак ці документи підписує не законний український директор, а російський ставленик. 

У 2023 році Центр національного спротиву повідомив, що росіяни вивозять тварин до «Сафарі-парку» в Краснодар. На його території є контактний зоопарк, а тварин утримують у вольєрах. Це зовсім інші умови, ніж в «Асканії-Новій», де тварини вільно гуляли територією заповідника. 

У грудні того ж року росіяни протизаконно обміняли декілька особин зебри Чапмана, бізона американського, коней Пржевальського та оленя Давида з «Асканії-Нової» на антилоп канна, свійських яків і двогорбих верблюдів із заповідника «Ростовський». Види, які вивезли з українських територій, є червонокнижними та занесені до Червоного списку Міжнародного союзу охорони природи зі статусами «зниклий з природи», «на межі зникнення» і «близький до тих, які знаходяться під загрозою знищення». 

Російські пропагандистські медіа також повідомляють про «обміни» між «Асканією-Новою» та парком «Тайган» у Криму. Навесні туди з України вивезли 15-річну вагітну зебру Чапмана і двох лошат цього виду. З парку в окупованому Криму натомість забрали пеліканів, карликових свиней, альпаку і птаха дрохву євразійську. «Тайган» навіть у росії має погану репутацію: його керівника Олега Зубкова часто звинувачують у жорстокості до тварин. Він сам розповідає, що пройшов через 582 судових засідання за 70 адміністративними й 6 кримінальними справами. Зоозахисники кажуть, його прикриває окупаційна влада півострова. Також вони скерували петицію до володимира путіна, ось цитата звідти про «Тайган»: «Це пародія на зоопарк, любительский зоосад без жодного фахівця з тварин, і в ньому щодня є небезпечні ситуації, викликані нерозважливими діями власника парку Зубкова».

До речі, цей же Олег Зубков є власником ще одного місця для знущання з тварин — зоопарку «Сказка». Там вже гинули російські червонокнижні тварини — дитинчата бенгальських тигрів. А тепер зоопарк уклав злочинний договір з окупаційним керівництвом «Асканії-Нової», аби здобути українських червонокнижних. 

Порядкуючи в тимчасово окупованих українських заповідниках, росія користується шпаринами в міжнародному праві. Так, у Римському статуті досі немає визначення екоциду як злочину, а Женевська конвенція жодним чином не захищає окремо заповідники і заказники. Звісно, є резолюція Генеральної асамблеї ООН з довкілля 2016 року, яка закликає країни-члени боронити навколишнє середовище під час збройних конфліктів. Але резолюції ООН не є обов’язковими до виконання, тому росія не вписала вимоги із захисту довкілля до своїх воєнних документів.

Тож нині Україна мусить потужно адвокатувати такі зміни в міжнародному праві, які б дозволили притягнути росію до відповідальності за шкоду українським заповідним територіям і екології загалом. 

На світлині-заставці — Кремінські ліси, 2024 рік. Джерело: громадська організація «Відкритий ліс»

На останньому банері — фото Роксолани Баран. Джерело: Природно-заповідний фонд України

Немає нічого красивого в тому, як риба бореться за життя і поволі вмирає в усіх на очах. 

Ви, напевно, таке бачили. Модний бутік, салон краси, нотаріальна контора чи кав’ярня. На столі — невеличка округла скляна посудина з чистою водою. На дні кілька декоративних камінців, пластмасова квіточка чи взагалі нічого. У посудині невпинно кружляє золота рибка, періодично хапаючи ротом повітря з поверхні. Що з цим не так? Та буквально все. 

Сама ідея, що тварину можна використати суто як прикрасу, — вкрай сумнівна з погляду і етики, і естетики. Навряд чи комусь спало б на думку приліпити до стіни живого кота чи прикрасити ялинку хом’ячками. Але риб, як ми вже з’ясували, люди сприймають не так, як інших тварин: їх не шкода. Тому їх можуть помістити в умови, у яких ці істоти не можуть жити, а лише певний час виживати. До того ж просигналізувати, що їй у цих умовах нестерпно, риба може в єдиний спосіб: перевернутись догори черевом і померти. 

«Безтурботність», із якою риба навертає кола посудиною, оманлива. Риби холоднокровні, а отже, мають порівняно малий запас енергії й не марнують його на рух без потреби. За нормальних умов риба плаває, коли мігрує, розмножується, взаємодіє з іншими рибами в групі, втікає від небезпек або шукає поживу. У банці вона кружляє в інстинктивних пошуках виходу з невидимої в’язниці. Плаваючи, інтенсивно дихає; концентрація кисню, розчиненого у воді, знижується, тому рибка хапає ротом верхній шар, щоб не задихнутись. І почувається аж ніяк не «як риба в воді». 

Банка з водою — це не акваріум, а просто банка з водою. У професійних акваріумах ми зазвичай бачимо 5 речей, яких немає в описаній вище посудині: 

• ґрунт (камінці або пісок); 
• живі водні рослини; 
• світло, воно ж часто підігрів; 
• аератор (те, що пускає бульбашки); 
• фільтр для очищення. 

Усе це — необхідні складові, які наближують акваріум до природного середовища, у якому рибі притаманно жити. Навіть із цими атрибутами акваріум залишається надто обмеженим простором (у природі риби зазвичай живуть у водоймах набагато більшого об’єму), а його умови — далеко не повноцінні.

Акваріумісти враховують купу нюансів: риби родом з Амазонії і з Південної Азії потребують різної кислотності води, різних ґрунтів, світла, температурного режиму, об’єму води на одну особину і так далі. А ще — різного корму: не всім смакує смердючий порошок із рачків. Звісно, за десятиліття життя в неволі й селекції акваріумні рибки змінили звички, але умов, які повністю підходять їм усім, не існує. 

Наприклад, усім відомих гупі — маленьких живородних рибок родом із Південної Америки, які в природі живуть у зарослих теплих водоймах повністю або майже без течії — в народі вважають «універсальними». Мовляв, з ними не треба заморочуватись, їх можна подарувати на день народження п’ятирічній дитині, кинути в акваріум на 20 літрів, а далі — якось воно буде, пристосуються, ще й розмножаться. Далі до них підселять суматранських барбусів — у природі вони живуть у струмках, люблять чисту, багату киснем воду й потребують прóстору, щоб гасати. Докинуть анциструса, щоб кумедно присмоктувався до скла (він довго не проживе без спеціального рослинного корму). А на додачу — пару скалярій, вони ж такі красиві. Щоправда, акваріум такого об’єму був би затісний і для однієї скалярії. Але ж риби плавають, їдять, живуть. 

Як їм живеться? Приблизно як пасажирам у купе: ніч переспати ніби не проблема, а ось якщо уявити місяць або рік… 

Нема нічого дивного в тому, що риби часто вистрибують із подібних «акваріумів» і вмирають. Це не самогубство, а інстинктивне намагання вирватись із несприятливого середовища.

Більшість риб за психотипом затяті виживальники. У їхньому природному середовищі бувають потопи, посухи, брак харчів, хвороби, нашестя хижаків, і до всього треба вміти пристосовуватись. Дикі кузени золотої рибки — карасі — зимують під кригою, влітку занурюються в мул, довго не вмирають на повітрі і вкрай неперебірливі в їжі. Але для жодного виду риб не є нормою постійно або  більшість часу перебувати в невеликому об’ємі стоячої води без ґрунту й рослин. Тож якщо люди заспокоюються й долають стрес, споглядаючи сновигання рибок у банці, то рибки в цей час стресують (так, стрес у риб науково доведений), мучаться.

Щоб не мучити рибок, потрібно для початку прочитати книжку з акваріумістики. Наголошу: саме книжку, а не гугл, адже на будь-який запит, пов’язаний з акваріумними рибками, гугл видає сотні рекламних сторінок зоокрамниць і компаній-виробників. Там ви прочитаєте, що будь-якій рибці підійде будь-що, головне — купити це «будь-що» саме в цієї компанії чи в цій крамниці.  

Хороша книжка з акваріумістики може зіпсувати вам настрій: доведеться вийти із зони комфорту, щоб дотриматись викладених там рекомендацій. Догляд за правильно й гуманно (щодо риб) облаштованим акваріумом — тривала й марудна робота.

Уявіть, вам потрібен буде спеціальний набір для тестування хімічного складу води! Види риб, які вам кортить поєднати, виявляться несумісними, а прості рішення на зразок пластикових рослин — неприйнятними. Навіть якщо ви купите достатньо просторий акваріум, за рік, коли  рибки виростуть, він стане затісним. Запустити багато різнобарвних рибок у маленький об’єм води і змусити їх мерехтіти, прикрашаючи помешкання, не вийде. Краще плазмовий екран зі скринсейвером.

Компанії й фахівці, які займаються акваріумами для краси, часто більше дбають про красу, ніж про добробут мешканців акваріуму. Тоді як у глобальному контексті професійний акваріуміст — це радше не про вміння розставляти камінці по феншую, а про етику й відповідальність. 

«Пам’ятайте, що в основі цього захоплення — наша повна відповідальність за стан і самопочуття живих істот, і ми повинні завжди діяти в їхніх інтересах. Навіть якщо інші [акваріумісти] так не роблять», — розмірковує канадський акваріуміст Дерек Тастін. Чи є акваріуми етичними в принципі — серйозна дискусія, у якій зоозахисники і любителі плодити рибок є очевидними опонентами; але, сприймаючи критику й розуміючи тенденції в ставленні суспільства до експлуатації тварин, асоціації професійних акваріумістів проголошують своїм пріоритетом турботу про тварин і забезпечення їм гідних умов життя. До речі, і наша Всеукраїнська асоціація акваріумістів, хоча вона переважно зосереджена на проведенні конкурсів, називає однією зі своїх цілей «пропаганду гуманного ставлення до тварин, консультативну допомогу у створенні оптимальних умов життя, за можливості наближених до природного середовища».

(Про всяк випадок нагадаю: «визволяти» рибок та інших акваріумних мешканців, випускаючи їх у став або річку, дуже небезпечно — можна наробити біди не тільки самим рибкам, черепашкам і равликам, а й цілій екосистемі. Випускати після утримання в акваріумі не можна не тільки екзотичних, а й місцевих тварин і рослини. Але це тема для окремої розмови.)

Якщо людина бере на себе відповідальність за шматочок водного середовища зі специфічними мешканцями, які потребують постійного догляду, їй варто брати на себе повну відповідальність. А це достатньо дорого й виснажливо, аби зрештою коло акваріумістів обмежилось справжніми ентузіастами і фахівцями, які знають, що і як робити. А власнику чи власниці банки із золотою рибкою варто аргументовано пояснити, що вони повільно вбивають свого домашнього улюбленця в усіх на очах — і в цьому немає нічого красивого.  

P.S. Поки цей текст готували до публікації, я закликав адміністрацію кав’ярні, куди часом заходжу на каву, пощадити вуалехвоста в банці. Молода рибка виглядала виснаженою й задихалася під поверхнею. Невдовзі після мого повідомлення посудина з рибкою зникла з прилавка. На жаль, це зовсім не історія успіху — вуалехвіст, який міг би в нормальних умовах жити десять або й більше років, помер. 

Хочеться сподіватися, що принаймні в цій кав’ярні справді більше не влаштовуватимуть вмиральню на прилавку. 

Тексти в рубриці «Колонки» відображають виключно думку автора чи авторки й не обов’язково відповідають позиції редакції UAnimals media.

До того, як у нашому житті зʼявився пітбуль Піксель, я мала спершу пуделя, а потім бордоського дога. До жодної з цих двох собак я не бачила такої нетерпимості від людей, як до пітбуля. Чи справді ця порода заслужила на ту агресію, яку на неї спрямовує суспільство? Іноді мені хочеться футболку з написом «Не буль мого буля!».

Це був 2019-й. Я побачила фото тоді-ще-не-Пікселя у пості на фейсбуці: знайома написала, мовляв, хтось вивіз на трасу пітбуля й лишив, третій день не можемо забрати, нікого до себе не підпускає. Знайома шукала когось на перетримку собаки після того, як вони його таки зловлять. Я переконала чоловіка, що ми можемо взяти цього собаку на кілька днів. Чому б ні, що може піти не так?

До Пікселя ні я, ні мій чоловік не мали досвіду співіснування з пітбулями. Ми чули про них те саме, що й усі: щелепи мають кількатонне стискання, собаки агресивні, «бійцівські». Я не знаю, як ми не піддалися стереотипам у власній голові та наважилися взяти пітбуля з вулиці. Але ми це зробили. Якісь люди змогли виловити собаку на трасі та доправити його до лікарні. І ось мій чоловік по 5 годин на день сидить поруч із Пікселем і «тримає його за лапу», доки тривають крапельниці. Тоді десь і склався їхній надзвичайний звʼязок.

Памʼятаю, коли ми вперше привели Пікселя додому, моя мама лежала горілиць на ліжку, затуливши очі руками, та голосила: «Ні! Ні! Якщо ви лишите його, то ви мене тут більше не побачите! Або він, або я!». Вона боялася, що «бійцівський» пес нас усіх роздере, особливо дітей. Вона з надривом питала, навіщо ми притягли з вулиці здоровенного пса, а не миле цуценятко. І коли я відмахнулася, що не хочу морочитися зі сцяками від цуценяти, мій син підтакував бабусі: «Краще калюжі сечі по дому, ніж калюжі крові!». Так, їм усім було тяжко продертися крізь упереджене ставлення до пітбулів. Але Піксель сам пішов назустріч і продерся до їхніх сердець.

Рішення лишити його собі на постійно далося нам непросто. Собака без історії (точніше, там було забагато невідомої нам історії), зооагресивний, з купою травм. Він боявся проходити у пройму дверей, боявся занесеної руки, не дозволяв зняти із себе мірки (для зимового одягу), не вмів гратися з іграшками, не дозволяв торкатися шиї… Він потребував великого розуміння, підходу до його зраненої душі та інтенсивної роботи з кінологами. І ми за це взялися.

Ми підлаштували своє життя під нього — він був того вартий. Ми обирали дім в Ірпені з огляду на Пікселя: щоб був великий закритий двір, де він міг би бігати (через зооагресію прогулянки містом були нам майже недоступні: 34 кілограми мʼязів досить непросто втримати, особливо мені). Ми змінили спосіб життя та графіки роботи так, аби щодня вибігувати його далеко в лісі, де нікого не було.

Але, попри зооагресію, Піксель був безпечним для людей. Він був найбільш ніжною собакою з усіх, кого я знала, розумним і чуйним. Та й зооагресія в нього була скерована лиш на великих тварин: менших Піксель не зачіпав. Він охороняв гусенят, яких дали йому на виховання. Був такий ніжний до чивави Латочки, що зʼявилась у нас у 2020-му… А ще він був такий вражений світом іграшок, що цінував кожен подарунок! Піксель не знищив жодної іграшки за своє життя, натомість вилизував їх і «дбав» про них. Так, пес був дуже специфічним, але яким же неймовірним (пишу «був», бо в 2021 році Піксель не переніс хірургічне втручання і помер на операційному столі)!

Однак що не могло не вразити мене, так це ставлення до Пікселя з боку навколишніх. Практично кожна наша прогулянка супроводжувалася ворожими коментарями щодо собаки та агресивними випадами в мій бік як господині. Кожна дискусія в соцмережах щодо пітбуля, де я пробувала стати на захист породи, спричинювала вибух хейту в коментарях. І я здогадувалася, звідки це. 

Я виявляла публікації, де пітбулів подавали виключно як собак-вбивць. Наприклад, у медіа використовували фотоколаж, де нібито оскал пітбуля спрямований на дитину. Хлопчик нажахано прикриває обличчя руками, зуби пітбуля майже торкаються його лиця… А насправді тут дизайнери взяли фото пітбулів, які граються, вирізали зображення одного з них і вставили поруч із дитиною. Абсолютно маніпулятивний колаж! 

А коли в українських публікаціях йдеться про напад собак на людину, незважаючи на породу, ілюстративно до такого матеріалу часто використовують фото пітбуля. Мене такі речі обурювали! Я підсвічувала ці маніпуляції у своїх соцмережах, аби розвіяти стереотип про породу. Бо розуміла, що саме тому на нас із Пікселем так агресивно кидаються на вулиці, викликають поліцію.

Та мої читачі не хотіли чути про ці маніпуляції, вони казали: але ж пітбулі ПОСТІЙНО нападають на дітей, ось про це пишуть в американській пресі!

Навіть ті опції відпочинку, які позиціонували як дружні до собак, були нам недоступні. Люди боялися пітбулів. Ми не спускали собаку з повідця ніколи, окрім глибокого лісу без людей, постійно носили намордник. Та це не допомагало. Я почувалася затюканою весь час, куди б ми не приходили.

До Пікселя гарно ставилися лиш старі бабці, які були виключені з цього постійного інформаційного потоку про «собак-убивць». Пригадую, як гуляю в центрі, і тут бабця, ще здалеку побачивши Пікселя, гукає: «Оооооой, яка собачічка! Який хорооооший» — і до нього! А він до неї, і всі обіймаються та цілуються: зубатий крокодил і бабуся-кульбабка.

З початком війни я тимчасово переїхала до Штатів, де отримала пропозицію роботи в університеті. Зі мною була та сама Латка — чивава, вивезена з України. Але туга за пітом давала про себе знати: собаки має бути багато.

Попри всю специфіку Пікселя (а специфіка була через його непросту історію, яка так і лишилася для нас за кадром), я розуміла, що пітбулі особисто для мене — найкраща порода. Розумні та активні, віддані та дурбецькі, прості, як двері, та без «підлянки».

Після місяця шукань у нашому житті зʼявилася Буря, сіра півбуля («півбуля» — бо вона вдвічі менша за Пікселя).

Перше, що я тоді зробила, — це взяла курс інструктора з service dog (українською найкраще це перекласти як собака-помічниця). У США є три «різновиди» собак для підтримки людини: emotional support dog (або собака емоційної підтримки, вона не потребує навчання і може бути будь-якою), service dog (як-от собаки-поводирі) та psychiatric service dog (це собаки психіатричної підтримки). Останні дві повинні мати відповідні якості та проходять програму з трьох складових. Це загальний послух, далі щось подібне до курсу з поведінки собак у місті, і нарешті вони навчаються виконувати специфічні завдання залежно від потреб людини, якій допомагають. Вже у 5 місяців Буря знала всю необхідну програму, а пізніше успішно склала цей іспит.

Чому я вирішила так зробити? Памʼятаючи історію з Пікселем в Україні, я хотіла зняти всі питання до собаки через її породу. Все ж, коли на собаці червона шлея та бейджик service dog, люди дивляться передусім на це, а не на породу.

А проте, носити шлею та бейдж не довелося: не було потреби. Різниця у ставленні до пітбулів у Штатах і в Україні — разюча. Тут уже багато років існують проєкти, спрямовані на подолання стереотипів, — і вони працюють! Так, не у всіх штатах дозволені пітбулі. Але де дозволені, там вони просто собі собаки. Я мешкала в штатах Колорадо, Пенсильванії та Нью-Джерсі, тому можу розповісти саме про них.

По-перше, собаки тут не носять намордників, незалежно від породи. Ви не купите намордник у мережевому супермаркеті для тварин, бо це не ходовий продукт. Напевно, намордники є в спеціалізованих магазинах, але я особисто ніде не бачила: ні в продажу, ні на вулиці. 

По-друге, перебування собак на повідці — повсюдна вимога, до всіх порід. Нема такого, що от ці породи обмежуємо повідцями / намордниками, бо вони «вбивці», а ось ці — ні. Правила для всіх. Ви не можете спустити собаку навіть у лісі. Єдине місце — спеціально обладнані собачі парки, які є всюди, у легкій доступності. 

Собачі парки діляться на зону для «ніжних» і «грубих» псів. Бамбулисті пітбулі можуть вільно гратися в середовищі таких самих за статурою собак, без небезпеки когось затоптати… Парки чудово обладнані: тут є іграшки, стільці для господарів, вода, якісь тренажери для собак. Тому так, попри вимогу ходити виключно на повідці, є альтернатива у вигляді ось таких середовищ.

По-третє, те, що у вас пітбуль, не змінює ставлення до вас. Ніхто з жахом не забирає дітей, не сахається на прогулянці, не відводить собак: навпаки, всі готові цьомати й обіймати Бурю. Ставлення до неї чудове! Скрізь, де дозволені тварини, їй раді. Нема жодного упередження через форму її черепа чи загалом фенотип.

Притулки в Штатах переповнені пітбулями. Мені стало цікаво, чому ж так. Працівники кажуть, що ця порода є дуже популярною серед незаможних людей. Тож таких собак часто віддають у притулки, коли господарям, наприклад, нема змоги їх утримувати (в Америці це шалено дорого). Лише побачивши популярність породи тут, я зрозуміла, чому відносно часто в американській пресі, на яку посилаються противники пітбулів в Україні, зʼявляються повідомлення про напади цієї породи на людей. Все елементарно: аби умовні лабрадори були такими ж популярними, то саме ними були б переповнені притулки і саме за цією породою фіксували б найбільше нападів на людину.

А щодо «бійцівської породи», то такого в класифікації порід немає. Бійцівським може бути будь-який собака, який бере участь у боях. Історично пітбулів частіше використовували для цього, так. Спершу пращурів сучасних пітбулів використовували для цькування великих тварин: биків, ведмедів та інших. Така собі антигуманна розвага. Вони ідеально підходили, адже є сильними та витривалими. Коли ж у 30-х роках ХІХ століття цю «розвагу» заборонили, власники собак перейшли на собачі бої. З часом пітбулів селекційно вивели так, аби вони ідеально підходили для цих завдань: були ще сильнішими, мали низький больовий поріг, високу витривалість і лояльність до господарів: людина повинна мати змогу висмикнути собаку з розпалу бою і не бути укушеною. 

Собака не є бійцівським сам по собі. «Бійцівськими» собак роблять люди. Будь-якого собаку можна зробити агресивним. Ці ж люди можуть зробити його «таким, що допомагає», «помічником», «нянькою», «охоронцем». Вкладіть у будь-яку породу чи не-породу любов, і у вас буде собака-цілувака. Бийте та ламайте будь-якій породі чи не-породі психіку, ведіть її на бої — і у вас вийде «бійцівський пес».

Пітбулі — це собаки, яким не пощастило. З них вперто робили «бійцівських». Але це не те, що в їхній натурі. Тож нумо робити з них цілувак, чи що? Для цього потрібно лише терпіння, любов і звільнення від стереотипного мислення.

У квітні 2023 року одеський дельфінарій «Немо» вчергове опинився у центрі скандалу зі знущанням із тварин. Блогери, які відпочивали в Nemo Hotel Resort & SPA, фотографувалися з морськими котиками з дельфінарію просто в готельному номері. Тоді UAnimals подали заяву до поліції, бо закон забороняє надавати фотопослуги з дикими тваринами поза межами дельфінаріїв. Міжфракційне об’єднання «Гуманна країна» також надіслало звернення до поліції. Відтак розпочалось кримінальне провадження, але згодом через «відсутність складу правопорушення» його закрили. 

Та знущання з тварин не єдине, що не так з одеським дельфінарієм. Ми в UAnimals media спільно з OSINT-агенцією Molfar дізналися: «Немо», ймовірно, досі має зв’язки з росією, а його філії працюють не лише в самій країні-агресорці, а й на території тимчасово окупованого Криму. І попри все, в Україні дельфінарії досі відкриті та приймають відвідувачів. 

Борги та рейдерство: історія створення «Немо»

Перший дельфінарій «Немо» відкрили в Одесі у 2005 році. Тоді цим займалися працівники приватного підприємства «Біологічна станція».

Як повідомляє сайт міста Одеси з мережі CitySites, за проєкт дельфінарію заплатили з бюджету Севастополя близько 1 мільйона гривень, решту грошей вклало товариство з обмеженою відповідальністю «Нерум». Саме це підприємство й орендувало у «Біологічної станції» землю для будівництва дельфінарію, а ще чотирьох дельфінів і трьох морських котиків. У 2008 році термін оренди сплив, і «Нерум» заборгувало за це близько 5 мільйонів гривень. 

Повертати гроші підприємство не поспішало, тому борги так і не виплатили, натомість відбулося рейдерське захоплення «Біологічної станції» разом із майном. Довірені особи, які працювали на цьому підприємстві, перереєстрували дельфінарій на «Нерум». Хоча керівництво «Біологічної станції» подавало позов до суду, його не задовольнили. 

Тож дельфінарій належить компанії «Нерум», співвласники якої:

• Раїса Кісловська, мати депутата Одеської міської ради Андрія Кісловського; 
• Михайло і В’ячеслав Кучуки. Михайло Кучук був віцемером Одеси, а в 2023 році йому оголосили підозру в отриманні хабара від злочинного угруповання;
• подружжя Сергія і Наталі Келюшків. Наталя Келюшок (Келлі) має тимчасову адресу проживання в росії;
• Дмитро Уривський, один із засновників міжнародної громадської організації «Міжнародна Асоціація океанаріумів та дельфінаріїв» у Криму, живе в Анапі.

Всі власники компанії «Нерум» (або ж їхні тезки й однофамільці) також є засновниками російського товариства з обмеженою відповідальністю «Екологічєскій центр». Компанія знаходиться в Анапі, продовжує працювати і сплачувати податки в російський бюджет. Наприклад, у 2022 році — понад 600 тисяч рублів (за теперішнім курсом, це понад 6 тисяч доларів у бюджет держави, яка розв’язала повномасштабну війну з Україною).

Андрій Кісловський, який опосередковано володіє дельфінарієм через свою матір, займається будівництвом житла та продажем квартир в Одесі. Він також був депутатом міської ради Одеси чотирьох скликань, зокрема в 2010–2015 роках — від Комуністичної партії України. У 2013 році Андрія Кісловського бачили серед тих, хто брав участь у рейдерському захопленні дельфінарію в Севастополі. Він також має тимчасову адресу проживання в росії — там Кісловський уже навіть на пенсію вийшов, згідно з витоками інформації з російських баз у мережі. 

Філії та компанії-партнери: як «Немо» пов’язаний із росією 

У межах франшизи «Немо» має дельфінарії-філії в низці російських міст: Анапі, Нижньому Новгороді, Джубзі, станиці Голубицькій, Вітязєвому. 

Окрім цього, дельфінарій «Немо» тісно пов’язаний з іншими російськими компаніями. Передусім ідеться про «Чудноє морє». З 2011 до 2013 року ця російська компанія мала партнерські стосунки з товариством «Нерум» і отримувала морських тварин за дорученням товариства з обмеженою відповідальністю «Екологічєскій центр». 

Підприємства, імовірно, зберігали зв’язки й після окупації росією Криму та вторгнення на Донеччину і Луганщину в 2014 році. Так, автономна некомерційна організація «Орцинус» у звіті про смерть морських тварин повідомляє, що у 2019–2021 роках загинули самиця тихоокеанського моржа Нюша і самиця морського котика Меггі. Ці тварини належали мережі дельфінаріїв «Немо» через «Екологічєскій центр» і «Чудноє морє», твердить «Орцинус».

Власник товариства з обмеженою відповідальністю «Чудноє морє» через довірену особу — депутат від панівної в росії партії «Єдіная рассія» Сергій Зірінов, підозрюваний у вбивствах і створенні банди. У 2017 році його позбавили волі на 21 рік.

У 2014 році компанія «Нерум» спільно з Тетяною Рябчіковою заснували  в тимчасово окупованому Криму товариство з обмеженою відповідальністю «Дєльфінарій «Немо». Юридична адреса цієї компанії — провулок Ревкомівський, 10 в Алушті. Знаєте, що ще знаходиться за цією адресою? Дельфінарій із мережі «Немо» в Алушті, якщо вірити його сайту.

Тож можна припустити, саме через новостворену компанію українські власники мережі продовжили керувати кримськими дельфінаріями в окупації: не тільки в Алушті, а й у Феодосії. Що ще про це свідчить:

• станом на 2016 рік на сайті «Немо» в переліку дельфінаріїв все ще були осередки і в Феодосії, і в Алушті, і в російських містах;
• дельфінарії окупованих росією Алушти й Феодосії, а ще дельфінарій у Мінську мають однакові лого, дизайни сайтів, перехресні посилання та згадки одне одного в соцмережах. Водночас дельфінарії в Одесі, Алмати та Мінську пропонують однакові подарункові сертифікати з контактами одеського «Немо»;
• одеський «Немо» на своєму сайті враховує всі ці філії, а також російські осередки експлуатації дельфінів в Анапі, Джубзі, станиці Голубицькій: там написано про 15 дельфінаріїв у мережі (така цифра може виходити лише включно з тими, що працюють у росії).

Якщо говорити про філії «Немо» в окупації, то варто також згадати бердянську. Про неї добре пам’ятають харківські колеги: на офіційному сайті харківського «Немо» станом на червень 2024 року є інформація, що до мережі досі належить дельфінарій у тимчасово окупованому Бердянську. Також власники «Немо» в Харкові не вповні дотримуються закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Хоча ресурс номінально й має україномовну версію, однак у ній досі частина меню та іншого контенту, ба навіть лого — російською мовою.

Оборудки із землею та жорстокість до тварин: у чому ще звинувачують «Немо» 

Дельфінарій «Немо» неодноразово отримував звинувачення в знущанні з тварин. На початку статті ми вже згадували про зйомки блогерів із морськими котиками навіть не в дельфінарії, а в готельному номері «Немо». До слова, гостів цього готельного комплексу розважають не лише морські котики, а й дельфіни. Це видно на фото і відео в соцмережах людей, які побували в Nemo Hotel Resort & SPA.

Дельфінів тримають в басейні побіля шезлонгів відпочивальників, і ті влаштовують собі з ними купання. Це порушує закон «Про захист тварин від жорстокого поводження». Зазирнувши за лінком у попередньому реченні в статтю 25 і її частину 10, можна довідатись про заборону утримувати дельфінів у закладах громадського харчування, готелях, базах відпочинку і оздоровчих закладах. Адже ці тварини є в переліку, наведеному в Додатку ІІ до Конвенції про охорону дикої флори та фауни і природних середовищ існування в Європі: там вони записані під науковою назвою Tursiops truncatus (tursio), або ж афаліна звичайна. 

Але є підозри, що не тільки в готелі, а й у басейнах дельфінарію «Немо» тваринам не надто безпечно. 

Ще у 2020 році громадська організація «Зелений лист» разом із Державною екологічною інспекцією в Одеській області спробували провести позапланову перевірку басейну, де мали жити дельфіни в «Немо». Всередину їх не допустили, але вдалося провести зйомку дроном, щоб побачити басейн. Його стан викликає запитання: чи не замалий об’єм води для дельфінів, чи не затонкий тент і чи не водопровідна вода в басейні. А для дельфінів шкідливо перебувати у хлорованій водопровідній воді: це провокує у тварин проблеми зі шкірою та слизовими оболонками.

Це був не єдиний раз, коли державних інспекторів не пустили для контролю за дотриманням природоохоронних вимог: за останні 5 років працівникам Державної екологічної інспекції в Одеській області двічі відмовили в доступі. Щоправда, фахівцям врешті вдалося обстежити одеський дельфінарій, коли 2023 року поліція відкрила кримінальну справу через ознаки жорстокого поводження з тваринами. Державна екологічна інспекція не може розголошувати, в яких умовах там утримують тварин: таємниця слідства не дозволяє. 

Це аж ніяк не перші ознаки жорстокого поводження з тваринами. Підозри про знущання з мешканців «Немо» були й раніше. 

От хоч би у 2018-му. Тоді працівники одеського дельфінарію організували для відвідувачів незабутнє шоу: просто під час виступу, виконуючи «романтичний танець», самиця дельфіна народила маля. І дарма, що за 5 років до цього тогочасне Міністерство екології та природних ресурсів затвердило Правила і норми утримання дельфінів в умовах неволі, де серед іншого заборонило використовувати вагітних самок і дитинчат на молочному вигодовуванні в культурно-масових заходах.

Та в одеському «Немо» не лише змушують танцювати вагітних дельфінок — там ще за грубі гроші пропонують спільні індивідуальні танці дельфінів із людьми. Ось прайс-лист на такі послуги: за 10 хвилин спільного VIP-купання — 3-4 тисячі гривень. Цікаво, чи ці гроші вартують життя тварини? Адже люди можуть заразити дельфінів смертельно небезпечними для них інфекціями, як-от грипом чи ковідом. Про такий ризик розповіла кандидатка біологічних наук, завідувачка лабораторії морських хребетних тварин «Українського наукового центру екології моря» Карина Вишнякова: «В наукових публікаціях описані випадки загибелі афалін від вірусу грипу типу A підтипу H5N1. А ще науковці відкрили, що дельфіни мають подібні до людських рецептори, відповідальні за зараження вірусом SARS-CoV-2».

Що вже й казати про повсюдні трюки, коли дресирувальники катаються в дельфінів на «носах» (по-науковому — рострумах). Це може травмувати тварину. Є свідчення фахівців про те, що навіть просто перебуваючи в неволі, у басейні, дельфіни пошкоджують собі роструми об його стінки. А тут 50-60-кілограмові їздці додатково підвищують ризики травм. І від цієї практики в «Немо», вочевидь, не планують відмовлятися. Зовсім нещодавно, у травні волонтери UAnimals навідались до дельфінарію в Одесі й побачили, що там досі стають на «носи» тваринам.

Відсутність дозволів на утримання та вилов тварин

У 2011 році в Донецькому суді розглядали справу проти компанії «Нерум», яку звинувачували в незаконній забудові та браконьєрському відлові тварин. У позові йшлося про те, що «Нерум» не має дозволу на утримання диких тварин, а також документів, що підтверджують законність надання морських червонокнижних ссавців у приватну власність та розведення їх у неволі. 

За твердженням позивачів, у 2007 році компанія мала дозвіл на вилов червонокнижних тварин, але з квітня 2008 року всі дозволи для них анулювали. Втім компанія продовжувала в якийсь спосіб набувати морських тварин для донецької філії і після 2008 року. У рішенні суду не спростували цю інформацію.

Самовільне захоплення землі

Одеський дельфінарій «Немо» знаходиться на території пляжу Ланжерон. Дозвіл на оренду цієї ділянки «Нерум» отримало ще 2003 року. А вже 2007-го виконавчий комітет Одеської міської ради дозволив їм розширятися й будувати «реабілітаційно-оздоровчий центр Дельфінотерапія — недоказовий метод лікування. Ультразвук, який видають дельфіни, не сягає прийнятих для ультразвукової терапії медичних норм. До того ж дельфіни — дикі тварини, які можуть нашкодити людям. Наприклад, в одеському «Немо» дельфін вкусив хлопчика. дельфінотерапії». До слова, в цьому рішенні виконавчого комітету контроль за виконанням поклали на Михайла Кучука, щоправда, не як співзасновника «Немо», а як заступника міського голови. Тоді ще не було закону «Про запобігання корупції», тому такі ситуації не кваліфікували як конфлікт інтересів.

З 2008 року компанія займалася реконструкцією пляжу на замовлення міста, бо ця ділянка все ще перебувала в комунальній власності. Однак вже у 2012-му «Нерум» подає позов до суду з вимогою визнати всі новозбудовані об’єкти набережної Ланжерон їхніми. Суд ці вимоги задовольнив, а апеляцію від прокуратури відхилив. А ось готель «Немо» взагалі побудований з очевидними порушеннями закону, адже знаходиться на відстані менш як 100 метрів від моря. 

Та не лише в Одесі під час розбудови «Немо» привласнили землю. У Києві філію заснували у відверто злочинний спосіб: захопили ділянку землі й самовільно збудували на ній дельфінарій. Ось тільки у столиці цей трюк не спрацював: Державна архітектурно-будівельна комісія подала позов до суду, і 2013 року будівлю «Немо» в Києві присудили знести. Засновники ще подавали апеляцію, а опісля довгий час ігнорували рішення останньої інстанції про знесення. Тож влітку 2017-го будівлю дельфінарію заарештували за шахрайство в особливо великих розмірах, а шоу з дельфінами там припинилися за кілька місяців, у жовтні. Самовільного будівництва для роботи дельфінарію було недостатньо, тож власники ще й самовільно підключали водовідведення до своєї будівлі. Лише у 2016 році Київводоканал тричі від’єднував «Немо» від міської каналізації, а ті настирливо врізались у неї знов.

В анамнезі мережі дельфінаріїв «Немо» — рейдерство, незаконні забудови і щонайприкріше — експлуатація беззахисних тварин. Попри обурення зоозахисників і численні судові позови, дельфінарій «Немо» продовжує працювати. Без відвідувачів це було б неможливо. Може, принаймні російський слід у діяльності «Немо» переконає українців не підтримувати жорстокість до тварин грошима? 

20% заповідних територій в Україні постраждали від війни. Окремі території — цінні екосистеми, водно-болотні угіддя, по яких пройшлися танками, спалені ліси Донеччини та Луганщини, які росіяни нищать з 2014 року, — ми втратили назавжди. Однак здебільшого природа може відновлюватися сама, і їй для цього не потрібні спеціальні умови, головне — не заважати.

Наше спільне завдання — оцінити збитки від бойових дій для довкілля і виставити справедливий рахунок окупантові.

У перші місяці війни ми запитували себе: «А що далі?». Ми не завжди можемо зупинити ракету, яка прилітає і випалює ліс, нищить землю, забруднює ґрунти й води. Зрозуміло, що такі випадки будуть повторюватись. Що з цим робити?

Ми вивчали попередній досвід війн і репарацій. Останній кейс, який розглянули, — війна Іраку та Кувейту. Там 10% репарацій становили так звані екологічні репарації. Однак це не зовсім втрати живої природи — радше природних ресурсів: скільки природного газу спалили, скільки корисних копалин знищили і так далі. Ми зацікавилися, чому не рахували збитки для біорізноманіття — рослин, тварин, решти живих організмів. Історія показала, що не було належної фіксації злочинів проти довкілля, належного обрахунку і процедури. Тому ми взялися будувати цю роботу з нуля.

Є кілька важливих кроків, які необхідні для фіксації збитків та притягнення росії до відповідальності.

По-перше, слід прискіпливо моніторити й обліковувати біорізноманіття на території України. Зараз ми здебільшого користуємося застарілими методами, але у співпраці з фінськими колегами осучаснюємо підхід. Це одна з ключових реформ для вступу України до Європейського Союзу.

Зокрема, хочемо впровадити супутниковий моніторинг, який дозволить фіксувати кожну тварину, а не просто підставляти дані про кількість побачених тварин у спеціальну формулу.

По-друге, — максимально ретельно фіксувати злочини проти природи, які вже відбулися. З перших днів повномасштабної війни Державна екологічна інспекція фіксує кожен такий злочин з виїздом на місце, де це можливо, із фотографіями та всіма належними доказами. Зібрані дані переносять у застосунок «Екозагроза», який може поповнювати і будь-хто з українців і українок.

Методики, які використовує Державна екологічна інспекція, значно ширші, ніж ті, які використовують правоохоронні органи під час проведення експертизи для притягнення до відповідальності за кримінальні злочини. Бо одна справа — злочин і його доведення, а зовсім інша — оцінювання того, скільки насправді ми втратили. Як, наприклад, порахувати, скільки коштує дерево, яке зростало 80 років?

Втім треба додати, що повноцінні підрахунки збитків стануть можливими лише після розмінування — наразі понад 25% українських територій заміновані й потребують обстеження.

У лютому українські прокурори вперше повідомили російським військовим про підозру за скоєння екоциду на території України. Притягнення ж до відповідальності росії загалом — це площина міжнародного права. 2 квітня запрацював Реєстр збитків, де є екологічна складова. Понад 40 країн підтримали створення цього «міжнародного трибуналу».

Та поки ми збираємо докази російських злочинів проти природи, маємо також подбати і про інституційні зміни всередині країни. Одна з найважливіших таких змін — розглянути й ухвалити закон про державну кліматичну політику, якої в Україні досі не було. Ця політика дозволить запустити систему торгівлі викидами, як у країнах Європейського Союзу. Крім того, ми підтримали ініціативу Європейської комісії щодо збільшення до 2030 року частки енергоносіїв, отриманих з відновлюваних джерел енергії. В Україні є унікальні території, наприклад, зона відчуження, де на вільних площах можна збудувати зелені енергетичні об’єкти й поступово перетворити Україну на енергетичний хаб.

Ми вже сьогодні впливаємо на те, якою буде українська економіка та спроможність країни до післявоєнного відновлення. Ці питання неможливо відкласти до кращої нагоди. Тому маємо імплементувати європейські норми щодо використання природних ресурсів і водночас — ретельно фіксувати все, за що росія згодом обов’язково заплатить.

Тексти в рубриці «Колонки» відображають виключно думку автора чи авторки й не обов’язково відповідають позиції редакції UAnimals media.

5 червня 2023 року о 20:00 працівники гідрометцентру виміряли рівень води у Дніпрі: 532 сантиметри над Нуль гідрологічного поста — умовна горизонтальна площина, яку приймають за початок відліку рівня води на гідрологічному посту (спеціальному місці для спостережень за водним режимом).нулем гідрологічного поста «Херсон».  

Це був нормальний для початку червня рівень води. 

Приблизно через 6 годин окупаційні війська підірвали греблю Каховського водосховища на лівому березі Дніпра. Села й міста, розташовані вниз по течії, почало затоплювати. 

За рік після підриву спогади очевидців більш-менш вляглися в послідовні історії. Варто тільки запитати — і вони котяться, як вода, що повалила через підірвану греблю. Очевидці згадують про паводок: вони рятувалися самі й рятували з брудної води тих, хто не міг дати собі ради. 

6 червня

Наталя з Олешків 

Було пів на п’яту ранку. Чую, син із кимось розмовляє по телефону. А потім «гуп-гуп-гуп» — біжить. Я зрозуміла: щось сталося. Він справді прибіг і говорить: «Мам, дзвонили з Херсона, кажуть, Каховську ГЕС підірвали». Господи!

Ми були вдома, в Олешках. Моєму татові було 94 роки. Він немобільний, тому ми не могли виїхати. Ніхто не вірив, що таке могло статися. Ми вирішили перебратися на другий поверх у будинок сусідів. Вони виїхали ще в 2022-му, а ми гляділи їхнього собаку — вівчарку Арчика. Тож ми туди все попереносили, демонтували татове ліжко. А його самого загорнули в простирадло, й ото син його як в мішку ніс, я підпирала. Так вибралися на другий поверх. І вода валила хай Бог милує як…

Оксана з Херсона

О п’ятій ранку мені подзвонив син із Канади: «Що з вами, мам? Ми вже всі знаємо, що стався підрив».  

Спочатку вода прибувала потрошку. Ось по кісточки, тепер по коліна. Люди були в паніці й не хотіли йти зі своїх домівок. Ніхто не вірив, що води буде аж по дахи. 

08:00 — 660 см над 0 поста

Ганна з Миколаєва 

Пам’ятаю як зараз той ранок. Я фітнес-тренерка, мені іноді телефонують навіть серед ночі. Тож я тоді вирішила відпочити й вимкнула телефон. Прокидаюся — мільйон дзвінків. Що таке? Телефонує мій знайомий волонтер з Херсона: «Аню, почалося підтоплення». Ми виїхали до Херсона.  

Катя з Києва 

Зранку мені сказали по телефону, що через 30 хвилин команда евакуації UAnimals виїжджає в Херсон. Я кинула в рюкзак теплу кофту і купу техніки. А зубну щітку забула. 

Ситуація була нова, ніхто не вмів керувати човном. Навіть якщо його привезуть, що ми з ним робитимемо? Усі були такі налякані.

Алісія з Києва

Люди відразу ж кинулись питати, чи поїде команда Kyiv Animal Rescue Group (KARG) евакуювати тварин з Херсона. Звісно, ми вирішили їхати. Та потрібен був запасний човен, костюми хімзахисту, Заброди — водонепроникні чоботи або комбінезон, які використовують для риболовлі.заброди. Весь день минув у біганині й поспіху. Виїхали аж увечері. Машину набили під зав’язку.

15:00 — 796 см над 0 поста

Ганна з Миколаєва

Коли все тільки почалося, ми не бачили великої води — хіба калюжу. Ходили з ловцем тварин, неспішно собі збирали собак. Тут мені телефонує інший мій водій: «Негайно сюди!! Весь Острів — мікрорайон Херсона, оточений з одного боку річкою Кошева, з другого — Дніпром.Острів затоплений!». 

У нас очі по п’ять копійок, бо ми вже на той час напакували повну машину кліток із собаками. Почали їхати в тому напрямку — й розуміємо, що їхати ні́куди! Ми просто пливли. Перед нами їхали військові на джипі: вони розсікали хвилі, а ми «гребли» за ними.

Я молилась, щоб машина в цей момент не заглохла. Щойно ми вигребли, до нас військові кинулися: «Ви волонтери? Візьміть тварин!». Тож ми додали кішку, кота й кошенят, а ще вівчарку. І так поїхали на Миколаїв.

Наталя з Олешків

У нас тече річка Річка Чайка впадає в Конку, рукав Дніпра.Чайка. То люди збігалися на берег глянути, чи прийде до нас вода. Коли річка почала розливатися, побігли по домівках. 

З нами були дві вівчарки: сусідський Арчик і наша Луна. Ми їх теж витягли на другий поверх. Вони не хотіли, боялися. Поки витягали, Арчик покусав чоловіка. Через двері вже неможливо було зайти: ми драбину поставили і передавали собак через балкон. Вони ще стрибали з другого поверху вниз, у воду. Як згадаю, як ми їх ловили! Арчик вистрибнув, коли вище колін було, його чоловік з донькою спіймали убрід. А наступного дня вистрибнула Луна, то син її ловив уже з човна. 

А росіяни самі були в шоці, тікали! Люди казали, багато їх потопилося. 

Повз нас пропливали двоє росіян на надувному матраці, обидва з автоматами. Пришвартувалися до паркана, один забрав цуценя з двору, зірвав пів шиферини з даху, і попливли далі, гребучи тим шматком шиферу.

Росіяни до цього забирали в людей човни. Не перед самим потопом, а місяці за два, мабуть. То ми перетягнули човни за хати та й заклали їх теплицями. Накидали туди трави, піску, а потім ще й рейками закрили. Якщо зверху дивиться — бо дрони літали як дурні — мабуть, виглядало, як купа дров.

І слава Богу, що ми це зробили. Коли вода була вище колін, ми розібрали ці завали й приготували човни. 

19:00 — 867 см над 0 поста «Херсон»  

На заході сонця вода вже покрила паркани.

7 червня

07:00 — 1025 над 0 поста

Катя з Києва

Ми приїхали з евакуаційною командою UAnimals в Херсон. Виходиш із машини — одразу чуєш потужні вибухи. Якщо ти приїхав із Києва, контраст відчутно одразу. Здається, я чула вибух що п’ять хвилин. 

Алісія з Києва

Першою ми врятували мишку, яка вчепилася за кущ. Вона сиділа на гілочці посеред води, я забрала її і передала волонтерці. Миша була слабка, її ще довелося відгодувати.

Спеціально під цю місію в Херсоні відкрили тимчасовий притулок для тварин, куди їх звозили кілька організацій, зокрема й ми.

Телефон тоді не вмовкав, люди скидали адреси й просили допомоги. З цих адрес ми формували приблизний план на день, але знайти ті місця було важко: номери будинків під водою, навігатор веде неточно… Але найбільше ми рятували, поки шукали потрібні адреси. Звідкись гавкіт, звідкись нявкання, там кури квокчуть, там півні кричать, і нікого ж не можна залишити!

15:00 — 1048 см над 0 поста 

Ганна з Миколаєва

Ми йшли до вулиці Чайковського. Забрели по коліна у воду, далі вже йти не могли — було глибоко. Почали збирати собак — хапали й садили в переноски. Тут підбігають хлопчаки: «Допоможіть нашому другові!». Виходить хлопець років 20-ти з ДЦП. Він важко йшов, падав і знову вставав. Вів двох вівчарок. Плакав, не хотів із ними розлучатися, але його дім затоплювало. Ми їх у нього взяли, а хлопець пообіцяв пізніше забрати назад. Вода тим часом прибувала, а ми відступали далі й збирали тварин з води.

Того дня врятували найвідомішу собаку. Пам’ятаєте фото: вівчарка обхопила ногу свого рятівника? Назвали її Багіра. Ми вивозили Багіру з Херсона. 

Оксана з Херсона

Ми заходили у воду по шию, збивали руки, ноги. Де кішка чи собака випливали, тягнули їх на сухе. Там були звичайні люди, ми навіть не питали, як кого звати. Тут люди тягли речі, тут волонтери вивозили на човнах бабусь, дідусів, собак, курей, кіз. 

Ростислав із Херсона

Я взяв у човен двох дівчат із Миколаївського центру захисту тварин — ловчиню тварин і ветеринарку. Ми почали з Нафтогавань — мікрорайон Херсона, частина району Острів. Раніше тут був порт, де вантажили нафтопродукти.Нафтогавані. Там можна було плавати понад парканами: вода була понад 5 метрів, одні горища стирчали.

Там майже ніхто не «катався»: за 400 метрів вже були рашисти. Ми побачили гараж для вантажівки, і поруч тонув собака. Потім виявилося, що в нього лапа була колись зламана й неправильно зрослася, тому він не міг плисти. Його за гриву схопили, витягли й почали відкачувати. 15 хвилин він не дихав. Дівчата не здавалися до останнього. Собака залишився живий. 

8 червня  

07:00 — 1060 над 0 поста 

Алісія з Києва

Ми вже набили наші переноски тваринами й поверталися на точку. Раптом закукурікав півень. Пошукали його поглядом — виявилося, там на дереві багато курей. Міша по них поліз, і в ту мить почався обстріл. Місце, куди б ми за хвилину випливли, крило осколками. Вийшло, що півень нас врятував.

На якийсь час ми знайшли схованку. Сиділи там, бачили, як поруч пливе чийсь човен без людей… Що там сталося?

А потім продовжили з курми, але їх було дуже багато — близько 20. У човен їх було нікуди садити. А по тій садибі плавала порожня пластикова бочка, і ми наповнили її курми. Назад пливли так: моторний човен, до нього прив’язаний гумовий, а до нього — цей резервуар з курми.  

У перший-другий день був вільний вихід на воду, а потім почалися обстріли. Поліція і військовий комендант забороняли виходити на воду… Один дозволив, інший не пускає. Ми витратили на дозволи купу часу.

Ростислав із Херсона

Ми ловили тварин у Зимівник — село під Херсоном.Зимівнику. Там було багато потоплених собак, бо люди покидали їх на ланцюгах. 

В одному сараї під дахом бовталися кошенята. Сарай був заґратований, тому вони ніяк не могли вибратися. Ми зламали дах і дістали їх. Одне кошеня назвали Жак Ів Кусто, а друге лишилося безіменним. 

Ще ми вивозили на човні козу Торпеду. Це ми її так назвали, бо коза шустра, тікала від нас. Вона якось вийшла на другий поверх будинку, на веранду, ледве її спіймали.  

І потім була така зворушлива зустріч цієї кози з хазяйкою! Жінка стояла за блокпостом, ми привели цю козу. Вона кричить: «Зорька, Зорька!». Та: «Ме-е-е!». Як рвонула до тієї хазяйки, хазяйка — до неї! Така зустріч!

Ганна з Миколаєва

Третій день був найстрашнішим. Ми витягали тварин у Нафтогавані. Вони були в мазуті, в бруді, воно все погано пахло…

Я була вражена, наскільки наш народ згуртувався. Ще в житті не бачила, щоб волонтери так помагали одне одному. Мабуть, то був єдиний в історії зоозахисних організацій день, коли вони одна в одної крали тварин. Ледь встигала з води дістати собаку, як переноска з нею зникала. Кажу, люди, не можна ж так! 

Я як була в літніх шортах і футболці, так і пливла. Але того дня мені одесити підігнали дорогу яхту, й відтоді ми рятували вже на човні.

Пливли по Острову, шкрябали об усе дном: там же не видно, де ти! Допливали, наприклад, до паркана, залазили на нього й перелазили на дахи. А там ловили тварин. 

Так врятували собаку, якого я найбільше запам’ятала. Я вилізла на дах і провалилася. Моя подруга Юля пішла далі, каже: «Тут собака стоїть на дошці в одну лінію, лапи в нього до крові подерті». Пес так хотів жити, що хтозна-скільки стояв на тій паличці. 

Щойно ми витягли собаку на берег, його тут же забрала жінка і задоволена досі. Уявляєте, на березі вже чекали не тільки люди з притулків, а й ті, що брали тварин собі.

А якось присилають мені адресу: Дорофєєва, 24 — 12 собак, 20 котів. Пливемо ми туди, шкребемо цю яхту, а тут жінка з вікна: «Я вам сказала, я нікуди не поїду без своїх тварин!». Людей, які так вчиняли, як ця Аня, я вважаю героями. Ми вивезли її з котами й собаками.

Оксана з Херсона

Я виставила перші фотографії на фейсбук, і до мене почали звертатися люди. Казали, що заберуть тварин. Тоді я стала звозити врятованих до себе в гараж, у квартиру, у квартиру сина і сусідки, яка виїхала. Якось у мене було 80 котів одночасно — мокрі, брудні, перелякані. Витягли цих котів, випустили, насипали їсти й заново поїхали. І так до ночі. Та не було коли й води попить!

9 червня

07:00 — 1035 над 0 поста 

Наталя з Олешків

Вода почала спадати. Об 11-й ранку ми вже побачили першу сходинку і вирішили: якщо ми не виїдемо зараз, поки окупанти не оговталися, то нам це зовсім не світить.

Ми сіли в човен, повантажили собак. Я кричу: «Моліться! Моліться хто як може!»

Ми пропливали повз свою хату (плаче). Видно тільки дах. Це було дуже боляче.  

Вийшли вже на річку, а там… От суцільний океан! Я такої води ще не бачила. Вірите, так було страшно. 

І Херсон же видно як на долоні. Син і чоловік обидва капітанами працювали, то вони орієнтувалися. Ми припливли до Дачі — поселення на лівому березі Дніпра біля колишнього Антонівського мосту.Дач. А наші хлопці, військові, слава Богу, вже нас зустріли.  

Пес Арчик, батько, син і старший онук лишалися в нашому човні, їх забрали окремо. А ми взяли із собою Лунку, вівчарку, сіли до хлопців, і вони привезли нас у Херсон.

15:00 — 1011 см над 0 поста  

Катя з Києва

Ми зачепилися дном за електромережу, і наш човен почав тонути.

Під водою могло бути будь-що. Якщо це промислова зона, там міг, наприклад, стояти потяг, і ти цього не знав би.

Нас тоді врятував чоловік, який пропливав поруч. Він каже: «Я не можу підплисти, бо мене так само зараз підхопить і ми разом на дно підемо». Та все-таки він до нас підплив і розрізав той дріт. Сказав, що двох військових затягнуло під баржу цими днями, й вони загинули. Там ніхто не був застрахований.

11 червня, 15:00 — 900 см над 0 поста

12–18 червня. Тиждень після підриву

Алісія з Києва

Ми працювали в Херсоні 8 днів. Увесь цей час були мокрі. Ми не вилазили з води, одяг ледь встигав вночі висохнути. Вода була огидна, бо там було багато мертвих тіл. А потім почалися дощі. Ти випірнула з води, а зверху злива. Вадим і Міша як влазили в гідрокостюми зранку, так вилазили аж вночі.

Якось нам довелося зробити вибір. На купі непотребу сиділи двоє собак, які не йшли на контакт — їх треба було відловити за допомогою петлі. Петля була лише одна. Ми розуміли: поки ловитимемо одну тварину, інша втече. Вибрали собаку, в якого не було частини лапи. Другий по дошках і смітті кудись утік. А врятований пес і досі шукає дім. Ці тварини після хвилі хайпу перестали бути цікавими людям.

Катя з Києва

Я вирішила змонтувати фільм зі знятих матеріалів. Він мав би показати суто те, що я бачила. Хотіла, щоб ці кадри не померли. Думаю, мало хто уявляє, що насправді там відбувалося. 

Коли я приїхала в Херсон, зрозуміла, наскільки тяжко там жити. Виглядає як пекло якесь, чесно. У таких умовах ти повертаєшся до базових потреб: де взяти воду, їжу… І люди згуртовані навколо однієї мети — вижити. 

Дехто не виїжджає з Херсона, щоб годувати безхатніх тварин. Знаю бабусю Тетяну. Вона каже: «Тварини чекають мене щодня о другій. І я мушу йти їх годувати».

20 червня. Коли вода зійшла

15:00 — 560 см над 0 поста 

З повідомлення Гідрометеорологічного центру: з 23 червня рівень води утримується в значеннях, характерних для гідрологічного режиму Дніпра.

Оксана з Херсона

Коли вода зійшла, все було в жахливому стані. Там такий сморід стояв! Багато тварин же померли. Люди виносили зі своїх квартир всі речі, скрізь лежали гори сміття. Всі ці холодильники, пралки — все було зіпсоване й непотрібне. Тут же й обстріли. Спека страшенна, а ми в бронежилетах возили гуманітарну допомогу й корм для тварин.

Наталя з Олешків

Вівчарку сусідів ми тримали, поки волонтери не відправили Арчика в Польщу до господині. А Лунку ми теж віддали, бо самі мусили виїхати в Миколаїв у квартиру. Ми не виїжджали, поки її не прилаштували. Вона живе в Миколаївській області: там у чоловіка будинок і город. Він присилає нам відео, показує, як їй живеться.  

Ганна з Миколаєва

Для мене символ цієї трагедії — Багіра. Нею довго опікувалася моя подруга Людмила Мельникова в одеському притулку «Мої живі собаки». Багіра була немолода, та ще й просиділа дві доби у воді. Вона ледве ходила. Ми найняли реабілітолога, який щодня з нею працював.

Вона не могла терпіти ні інших собак, ні котів. Дуже любила тільки людей. Важко було прилаштувати таку собаку. Ми рік шукали їй сім’ю — рік! Весь світ про неї знав, всі питали, але так ніхто й не забирав. 

Тільки в лютому я відвезла її батькам знайомого. І вона від господаря не відходить. От любить людей і все.  

Оксана з Херсона

Кількох котів я залишила собі, не змогла розпрощатися. Зараз у мене 9 котів. І 28 на вулиці. Усіх знаю! 

Вони щоранку приходять. Годую і котів, і собак. Щовечора варю по дві 5-літрові каструлі каші. І одну віддаю сусідці тьоті Тані. Вона їжу тваринам розносить, але боїться обстрілів: весь час питає, тривога чи відбій. Кажу «одбой» — уже тьотя Таня побігла з тими відрами.

Наталя з Олешків

Люди зазвичай співчувають, але є такі: «Ну, ми теж були під обстрілами — й нічого». Найстрашніше було чуть, коли вночі люди кричали «Рятуйте!» І це майже цілу ніч. От я балакаю зараз, а в мене мороз поза шкірою.  

Це стало частиною нас.

***

Розповіли: 

Ганна Куркуріна — паверліфтерка, зооволонтерка, живе в Миколаєві. 

Наталя — жителька Олешків, колись телефоністка, зараз живе в Миколаєві.

Алісія Полиха — рятувальниця тварин з команди KARG. З нею в Херсоні були Марія, Михайло, Вадим. 

Ростислав Кулик — волонтер організації «Сильні, бо вільні», власник пітбуля та трьох котів, херсонець. 

Оксана Синенко — медична працівниця, волонтерка та зоозахисниця, живе в Херсоні.

Катерина Кроха — документалістка, відеографиня UAnimals, живе в Києві. 

Гідрологічні рівні на посту «Херсон» надав відділ гідрологічних прогнозів Українського гідрометцентру.  

Розмовляла Наталія Пендюр — 508 см над 0 поста «Київ». 

Головна світлина: Associated press. Інші світлини надали герої та KARG, якщо в підписі не зазначене інше джерело.

Кожне життя цінне й важливе, а отже, його не можна знічев’я припинити. Про це йдеться й у статті 17 Закону України «Про захист тварин від жорстокого поводження». Там чітко окреслили, за яких обставин припустимо приспати тварину, і в цьому переліку немає причини «набридла», «з нею складно» чи «нам треба поїхати кудись без неї».

Єдині валідні приводи для евтаназії хатньої тварини — це припинення її страждань, якщо це неможливо зробити в інший спосіб, та її хвороба на сказ або інше небезпечне захворювання.  

Присипляння ж здорових тварин — це антигуманна практика.  Та, на жаль, як показало розслідування, це досі відбувається в українських клініках.

Ми в UAnimals media зважували, чи слід називати клініки, де погодилися приспати здорову тварину — чи не додамо їм цим «вдячних клієнтів». Однак вважаємо, що користь від публікації переважить потенційну шкоду — зокрема, сподіваємося, що названі клініки якнайшвидше відмовляться від негуманної й незаконної практики. Закликаємо власників тварин і ветеринарів не забирати життя — завжди можна пошукати тих, хто візьме під опіку. Подаруйте тварині другий шанс.

Історія одного собаки

У Річі цілих 8 років була родина. 

Колись його прихистила Марина і вони спершу були тільки вдвох. Потім у Марини з’явився чоловік. Згодом — двоє маленьких дітей. Річі ставився до них з осторогою, потім — просто поблажливо, а з часом навіть полюбив.

Інколи він, щоправда, поводився нечемно — гриз меблі, їв лайно чи блював на лежак, але з ким не буває. 

Коли почалася повномасштабна війна, Річі не дуже зрозумів, що за гучні пронизливі звуки лунають знадвору посеред ночі й чому всі бігають у ванну чи коридор. Потім адаптувався і почав вибігати першим. 

Якось зранку прокинувся — а всі щось обговорюють, називаючи його ім’я. 

Родина зібралася переїжджати за кордон. Знайшли непоганий варіант у Південно-Східній Азії. Але везти туди літаком пса, заздалегідь робити документи, як і прилаштовувати Річі у нову сім’ю чи притулок в Україні — це у плани не входило.

Тому Марина почала пошук клінік, де є послуга евтаназії. Бажано — щоб записатися можна було вже на сьогодні-завтра. В ідеалі — аби сама процедура не зайняла багато часу.

З такою легендою я дзвонила у столичні та регіональні ветеринарні клініки в межах розслідування, чи реально нині в Україні приспати здорову тварину.

Пошук клінік. Перша евтаназія

Марина не дуже розуміла, з чого почати пошук, тому пішла інтуїтивним шляхом. Річі загалом був здоровим і витривалим 22-кілограмовим собакою, тож контактів дружніх лікарів і клінік, де все можуть зробити професійно, у Марини не було. Вона загуглила «ветеринарна клініка» і за одним із перших посилань перейшла на сайт із рейтингом клінік — переважно київських. Відтак Марина почала телефонувати за списком.

У першій, Ветеринарній клініці доктора Медведєва, їй відмовили. Сказали, що спочатку лікар оглядає тварину та робить висновок. Мовляв, евтаназують лише тих тварин, яким не можна допомогти. Марина про всяк випадок уточнила, чи знають там місця, де таки можуть приспати здорову тварину, але їй відповіли «Ні, не знаємо» і кинули слухавку.

Але що ж, ніхто не казав, що буде легко.

Марина подзвонила у клініку «Ветпрофі», де докладно пояснили логіку своєї відмови: 

«Ми робимо таке виключно за медичними показами. Тільки у тому випадку, якщо тварина мучиться і немає жодних інших способів припинити її страждання. Здорову собаку усипляти заборонено законом, ніхто не має на це права. І це правильно. Треба прилаштувати в добрі руки, якщо немає з ким залишити».

Марині не дуже треба були ці моральні настанови, тож вона продовжила пошук. У «Vet-help», «Друг» і «Пандочка» поцікавились, чи собака невиліковно хвора. Якщо ні, «до побачення» — за бажанням власників таке не роблять. У «Талісмані» коротко сказали, що таким не займаються, і порадили шукати ще.

У клініці «Звірополіс» Марину переконували, що вбивство — найгірше з усіх можливих рішень. 

«А ви не пробували йому просто нову домівку знайти, а не вбивати? Краще віддати пса в притулок, де його можуть взяти інші люди, і він буде жити. А не просто вбити, бо ви не захотіли взяти його із собою. Гарного дня».

День у Марини вже не був гарним, бо моя персонажка відверто задовбалася слухати відмови. Вона хотіла розв’язати свою проблему раз і назавжди, і нарешті їй почало щастити.

У ветеринарному центрі «Animal Clinic» спершу таки поцікавились, чи є показання до евтаназії. Марина розповіла ситуацію: так і так, переїжджаємо всією родиною, собаку взяти не можемо, 8 років, 22 кілограми. Думала, зараз знову почує відмову. Але ні. Просто зорієнтували, що вартість на собаку такого розміру становитиме 3 600 гривень, а процедура проста: «Ми вас записуємо, ви під’їжджаєте на евтаназію. Є клініки в Дарницькому, Печерському районах і на Софіївській Борщагівці».

За додаткову плату можна залишити собаку на кремацію у двох форматах: загальну та індивідуальну. Індивідуальна передбачає повернення праху в урні, загальна — ні.

Про всяк випадок Марина уточнила, скільки це триватиме (аби спланувати свій робочий день) — 20-30 хвилин. Перепитала, чи не буде якихось розмусолювань, оглядів лікаря та обстежень до «уколу» — відповіли «Ні, тут не буде».

Так Річі записали на його першу евтаназію — на завтра на 10:30.

«Кожен як хоче, так і пляше»

Наше розлідування тим часом триває. Тож про всяк випадок Марина вирішила записати Річі ще на декілька візитів і обдзвонила решту клінік зі списку. 

У ветеринарній клініці «2ЛайфВет» було дешевше — 750 гривень за 22-кілограмового собаку. Записали на 14:30, анонсували процедуру тривалістю до 30 хвилин. Марина знову уточнила:

— Я дзвонила в інші клініки, й там відповіли, що треба собаці пройти обстеження попередньо, і це може тривати довго. Можна без цього всього?

— Так, можна, ми завжди так робимо. Ви приїжджаєте, ми заповнюємо на вас карточку, ви вирішуєте — кремація чи ні, оплачуєте — і все: заносите тварину і можете бути вільною.

— Та я думаю, що собаку можна не заносити, він сам зайде, — відповіла Марина.

— Тоді завтра о 14:30.

— До побачення!

Так Річі записався на другу евтаназію на завтра.

У ветеринарних центрах «Лікар Бо», «Сітівет», «Рудий кіт» і Ветеринарній клініці Оболонського району Марині знову відмовили: евтаназія лише за медичними показаннями. У «Сімейному улюбленці» — теж. Порадили звернутися в притулок чи до волонтерів, пояснити ситуацію та знайти людей, які зможуть прихистити собаку. Від додаткових грошей теж відмовились — мовляв, справа в гуманності. А ще дали покрокову альтернативну до евтаназії інструкцію: написати пост, підібрати фотографію, розмістити оголошення в групах.

У Ветеринарній допомозі Лесі Романюк запропонували найшвидшу та найзручнішу опцію для Марини — привезти собаку вже за кілька годин, увечері.  Спершу у клініці спитали про вік і розмір пса та причину евтаназії. Марина традиційно розповіла свою історію.

— Тобто собака здорова? — уточнила лікарка.

— Вже трохи старувата, але відносно…

— Я вас зрозуміла. Ну добре, приїжджайте на 19-ту.

Після узгодження адреси Марина спитала, скільки триватиме процедура — традиційно хвилин 20. Їй порадили взяти із собою рядно, аби покласти тіло пса після евтаназії. Укол на таку вагу коштує 3 тисячі гривень, ще тисяча — поховання.

— Добре, що у вас все так швидко триває, бо мені казали, що треба робити обстеження ще до евтаназії, — від імені Марини я дала другий шанс.

— Для чого обстеження, я вибачаюсь? Це риторичне питання, я просто мислю вслух. Для чого обстеження? Що я з цим аналізом буду робить як лікар?

— Казали, що без цього вони не можуть… Без медичних…

— Показань? Так це їхні внутрішні протоколи, в нас немає таких. Кожен як хоче, так і пляше.

«Ми там завжди закопуємо»

Коли список топових 20 клінік завершився, Марина вирішила випробувати ще один шлях — загуглити «евтаназія тварин клініка». У цьому списку вже були ветеринарки різних регіонів: Дніпро, Харків, Київ, Львів, Рівне. Марина захопилася і продзвонила близько 35 клінік у різних містах. У «Зоолюксі», «Elitvet», «Vetmed», «VetPoint», «Vetmedcomplex» та «Exvet» відмовили, посилаючись на незаконність дій і медичні покази.

У львівській «Vetiko» були більш зговірливі. 

На питання «Скільки коштує?» відповіли загадково: «Багато, а що сталося?». Марина переказала легенду, її вислухали. Уточнили вагу. Озвучили суму: 7 тисяч гривень, ще 2,5 — поховання. Можуть приїхати й додому. Але все-таки домовились про візит у клініку — вдома діти, Марині не хотілося, аби вони це бачили.

У цій клініці було найшвидше — 10 хвилин на евтаназію. І найдорожче.

Так Річі запланував свою першу поїздку до Львова.

У київській «Abdem» процедура коштувала майже уп’ятеро дешевше — 1 760 гривень. Запис на завтра, півгодинна процедура, можна просто залишити собаку і поїхати. На питання щодо попередніх обстежень чи чогось такого відповіли:

«Ні, у нас якщо вже привозять на евтаназію за рішенням клієнта, то відразу вводять тварину у стан сну, а потім вводять ін’єкцію, яка припиняє життя».

Так Річі записали ще на одну евтаназію.

У рівненській клініці «Айболіт» евтаназія коштувала 1 200 гривень. Процедура швидка — щонайбільше 15 хвилин.

— Ви можете просто оплатити й піти. Вводиться наркоз, тварина засинає, вона в глибокому сні. Після цього зупиняється дихання і серцева діяльність. Це гуманно і безболісно. 

За додаткові гроші — захоронення.

— Це, скажімо так, ще 1500 гривень, ми закопуємо там, як на Шпанів їхати, там така лісопосадочка є. 

— Це там цвинтар?

— Ні, ні. Нема в нас такого, на жаль. Це просто там дерева ростуть біля поля, я там закопую тваринок. Або вже самі десь займайтесь цим усім.

Так Річі ледь не закопали в лісосмузі.

З 35 клінік, які мали опцію усипляння тварин, 6 погодилися на евтаназію здорового пса.

Що про це каже закон?

Стаття 17 Закону України «Про захист тварин від жорстокого поводження» забороняє умертвляти тварин для регулювання їхньої чисельності на вулицях. Пряма заборона передбачена лише для безпритульних тварин. З хатніми — дещо інша ситуація, як пояснює юристка UAnimals Анастасія Гевчук.

«Якщо ми говоримо про домашню тварину, її згідно з цим законом можна умертвити лише для припинення страждань, які неможливо припинити в інший спосіб, або ж у разі хвороби на сказ, чи іншої хвороби, що підлягає повідомленню. Якщо тварина здорова та не страждає від важкої хвороби, її заборонено умертвляти», — каже юристка.

Але є одне «але».

Чинне законодавство не передбачає прямої відповідальності за евтаназію здорової тварини.

«Кримінальний Кодекс у статті 299 передбачає покарання за жорстоке поводження з твариною, що спричинило каліцтво або смерть. А евтаназія, згідно із законодавством, сама по собі жорстоким поводженням не вважається», — пояснює юристка.

Водночас президентка Всеукраїнської спiлки громадських органiзацiй «Асоцiація зоозахисних органiзацiй України» Марина Суркова каже: «Є відповідальність за порушення правил поводження та утримання тварин. Тобто дотримання вимог до проведення евтаназії, зокрема підстав для евтаназії, — це про гуманне поводження. І їхнє порушення тягне за собою відповідальність. Проте, наскільки я знаю, ще немає жодного такого прецеденту».

Анастасія Гевчук із нею погоджується: «Судова практика за статтею 299 Кримінального Кодексу України переповнена справами щодо жорстокого умертвіння тварин, тоді як справи щодо евтаназії, коли її здійснювали за бажанням власника чи власниці щодо здорової тварини, відсутні. Таким чином, евтаназію здорової тварини можна кваліфікувати за статтею 299, проте ця практика не популярна і не набула такого тлумачення в Україні».

Правила утримання і поводження з домашніми тваринами затверджують органи місцевої влади. Скажімо, у Львові та Одесі евтаназію допускають виключно за висновком ветеринарного лікаря чи лікарки.

«Відповідно, якщо не буде згоди чи висновку ветеринарного лікаря, такі дії можна кваліфікувати як адміністративне правопорушення за статтею 89 Кодексу України про адміністративні правопорушення», — пояснює Анастасія Гевчук.

Якщо ж власник чи власниця надає згоду на таку евтаназію, порушення все ж не фіксують.

Висновок такий: здорову домашню тварину заборонено умертвляти, але притягнути до відповідальності власників і ветеринарів може бути дуже складно. 

Тому юристи та юристки працюють над проєктами щодо прямої заборони евтаназії з чітким переліком хвороб, для яких пропонують зробити виняток. А також — над тим, щоб законодавчо закріпити відповідальність за порушення такого закону.

«Ми продумуємо відповідальність ветеринарних лікарів за недбале, неналежне лікування, зокрема і за незаконну евтаназію. Це на часі, і  якраз триває обговорення цих питань серед зоозахисної спільноти із залученням фахівців у сфері ветеринарії», — каже Марина Суркова.

«Ми поки напрацьовуємо матеріали для майбутнього проєкту, оскільки тут дуже багато “але”. Таке явище, як евтаназія здорової тварини, — це про бажання позбутися. Проте ми дуже хочемо, щоб евтаназія була виходом лише у крайніх випадках для припинення страждання тварини», — додає Анастасія Гевчук.

Світлина: © nenovbrothers via Canva.com

Ця проблема не лежить на поверхні, але її наслідки можуть зачепити кожного і кожну. І всі ми можемо зробити щось для риб.

Якщо просто сказати, що риби в Україні меншає, це звучатиме як типове бідкання про давні часи, коли дерева були вищими й трава зеленішою. Не вражає.

Можна було б звернутися до статистики, яка засвідчує скорочення «запасів» риби як природного ресурсу. За перші два десятиліття незалежності ці «запаси» зменшились у 6 разів. Відтоді ситуація, якщо вірити оцінкам рибоохоронних органів, лише погіршувалась, а деякі в минулому звичні види риби в наших водах перевелися чи близькі до цього.

Але я більше вірю власним очам. Усе моє свідоме життя минуло біля українських водойм у спостереженнях за рибами. Спорожнілу річку чи озеро, де раніше вирувало і хлюпало життя, не переплутаєш ні з чим — як незаселений дім чи безлюдне місто.

Люди, крім іхтіологів, екоактивістів і завзятих рибалок-спортсменів, не дуже переймаються зменшенням кількості риб у воді. Це не дивно: людина з рибою існують у різних вимірах. Риби не співають, як птахи, не пурхають, як метелики, не розважають нас, як білочки в парку. Навіть коли ми наближаємось до їхнього середовища, риби для нас — лише тіні, проблиски в глибині і кола на поверхні.

Я давно спостеріг, що асоціації з рибою в більшості людей — саме гастрономічні. Спробуйте опублікувати в соцмережі фото річкової риби, й у коментарях почнеться: юшка, таранька до пива, карасі в сметані, фарширована щука… Інших тварин — навіть ссавців «м’ясних порід» — не сприймають автоматично як майбутній стейк або печеню. Мовчазна смерть риби так мало важить, що її купують і несуть на кухню ще живою. За аналогією з розлюдненням можна вважати, що риби — найбільш розтваринені людьми тварини. Навіть м’ясо риби нашою мовою називають не «риб’ятина», як курятина чи телятина, а просто «риба» — жодної лінгвістичної різниці між живою й мертвою.

У житті поціновувачів форшмаку й суші нічого не змінилося б, навіть якби з басейнів Дніпра, Дністра, Прута й обох Бугів зникли всі риби до однієї. У крамницях продають переважно імпортну рибу. Виловлена українськими рибалками навіть до початку великої війни задовольняла 15—20% попиту. А 2022 року промисловий вилов в Україні зменшився в кілька разів порівняно з 2021-м, тож нині частка вітчизняної риби в легальному продажу мізерна.

Втім це зменшення пояснюється тим, що до статистики більше не потрапляє вилов у морі на окупованій території, а в частині регіонів промисловики не виходять на воду через бойові дії. Шанси на відновлення риб’ячої популяції в річках і озерах через зменшення промислового вилову не надто зростають. Бо інші чинники, через які риби меншає, нікуди не ділись; навпаки, деякі додалися.

Передусім це отруєння води. Тут до викидів промисловості, тваринництва, пестицидів, гербіцидів, добрив і сміття додалися «продукти» війни — вибухівка, пальне та інша нетипова «хімія». У деяких випадках, як нещодавно на Тернопільщині, ці наслідки фіксують, але що відбувається з водоймами в зоні бойових дій і прифронтовій смузі, не знає ніхто. Важко оцінити і шкоду від отруєння Дніпра й Чорного моря внаслідок каховської трагедії. 22 березня через влучання ракет у ДніпроГЕС у Дніпро вилилися нафтопродукти — стільки, що шкоду для довкілля оцінили у 140 мільйонів гривень; хоча міністр Руслан Стрілець припустив, що вони ще набагато вищі.

Риби не єдині жертви екоциду, який чинить росія, але одні з найвразливіших: їм ніде дітись від отрути. Так 40 років тому через викид відходів вимерло кількасот кілометрів Дністра.

«Хімія» вбиває риб і в інший спосіб. Добрива з полів і городів, потрапляючи у річки й водосховища, спричиняють бурхливе розмноження мікроскопічних водоростей — вода «цвіте». У таких умовах риба не може дихати, гине і розкладаючись ще дужче отруює воду.

Друга риб’яча згуба — браконьєрство. Ще до великої війни, за неофіційними оцінками, браконьєри виловлювали більше, ніж легальні промисловики. Штрафи за незаконний вилов риби в Україні солідні, але суворість закону компенсується необов’язковістю виконання. Рибоохоронці не всюди встигають і не завжди сумлінно працюють. До того ж браконьєрські знаряддя стають ефективнішими. До найпаскуднішого з них — «електровудки», яка вбиває у водоймі все живе, — додалися копійчані китайські сітки з тонкої жилки. Цей апгрейд дідівського методу дозволяє вичерпати з водойми все, що плаває, і браконьєри, на відміну від промисловиків і Держрибагентства, не переймаються відновленням популяції.

Заважає рибам забудова й руйнування берегів. Бетонні набережні, видобуток піску й намиті пляжі там, де були плавні. Це удар по місцях, де риба живе, і особливо по тих, де вона розмножується. Заборона забудовувати береги — певно, найнахабніше ігнорований закон України. Іхтіофауна забетонованої водойми бідніє, як рослинність заасфальтованого подвір’я.

Греблі гідроелектростанцій, які перетворили великі річки на озера майже стоячої води і зупинили нерестові міграції риби, — окрема важка тема. Але ГЕС будують і зараз — на малих річках у Карпатах, де живуть вразливі, примхливі й рідкісні види риб: форель, харіус, головатиця. Їхнє розмноження часто залежить від міграції. Ціною дещиці «зеленої» енергії стає мертва річка.

Компанії, які шкодять іхтіофауні, іноді примушують відшкодувати збитки — зарибити водойму, тобто заселити туди риб’ячий молодняк. Біда в тому, що гинуть різні види риб, а заселяють здебільшого так звані цінні (у споживчо-кулінарному плані).

А тут іще види-вселенці. У радіусі кількох кілометрів від вашого дому, напевно, є озерце з очеретом, лататтям і жабами. Якби ви пірнули в нього з аквалангом кількадесят років тому, побачили б золотого карася, лина, щуку і в’юна — види риб, із якими зналися в наших краях ще неандертальці. Зараз там мешкають азійський срібний карась, американський канальний сомик, далекосхідний ротань і всюдисуща риба-тарган — амурський чебачок. Вони витриваліші й плодючіші, тому стрімко витісняють місцеві види.

Шкодять не тільки риби-загарбники: водойми заростають елодеєю канадською, яка має промовисте прізвисько «водна чума». Щоб розчистити зарості, люди запускають травоїдних і знов-таки далекосхідних риб — товстолоба й амура. Є й «повітряна чума»: баклан — колись морський птах, який розселився по річках і озерах усієї України. Його назва в деяких мовах не дарма значить «ненажера»: птах може з’їсти до кілограма риби на день.

Звісно, для людей, які не відрізняють окуня від оселедця, заміна одних видів риб іншими в річках і озерах — невелика біда. Але зникнення звичних біологічних видів запускає ланцюжок змін, які загрожують екосистемам і довкіллю загалом.

І нарешті, неспортивна риболовля. Вудіння риби — одне з найпоширеніших хобі. Воно просте, доступне всім і може бути порівняно недорогим. І хоча рибалять переважно для азарту, заспокоєння і єднання з природою, всю рибу, яку вдалося виловити, заведено забирати додому — як не собі, то сусідському коту. Людину, яка принесла з риболовлі мішок з уловом, хвалять, а з тієї, яка повернулася з порожніми руками, — підсміюються.

Існує добова норма дозволеного вилову риби для рибалок-аматорів — три кілограми. Це ще одна традиція: міряти рибу на кілограми. Однак «кіло карася» може включати кількадесят недомірків, які вже ніколи не розмножаться. Або пару вагітних самиць — тоді замість тисяч майбутніх риб будуть «смачні млинці з ікрою карасячою». А потім — нарікання, що риби останнім часом нема.

Навесні й на початку літа діє нерестова заборона, але вона не повсюдна (можна вудити в межах населених пунктів із берега однією вудкою) і патрулів не вистачає, аби ганятися за всіма, кого вабить «нерестовий жор». На багатьох водоймах рибоохоронців не бачили ніколи. Звісно, рибалки там не перейматимуться ані нерестовими заборонами, ані затвердженими законом мінімальними розмірами риби, яку можна залишати собі. До того ж сучасне високотехнологічне риболовне знаряддя, на противагу дідівському гачку з поплавцем, дозволяє зловити більше, і насамперед невеликої риби, яка не встигла розмножитись.

«Та скільки він там зловить!? Заледве кілька хвостів», — скажуть про людину з вудкою.

Та коли десятки людей щодня вилучатимуть по кілька особин з обмеженої популяції, невдовзі настане момент, коли вона не зможе відтворюватись. Особливо це згубно для ставків, озер і маленьких річок, куди риба не може звідкись переселитися.

У цивілізованому світі рибалки дотримуються принципу «впіймав — відпусти». Зловлену рибу обережно знімають із гачка й повертають у водойму, якщо вона не сильно травмована. Десь цей принцип застосовують добровільно, а десь забирати рибу з водойми заборонено. У поєднанні з недешевою ліцензією і суворим контролем принцип «впіймав — відпусти» робить аматорську риболовлю менш доступною для мас і захищає рибу.

В Україні культура «впіймав — відпусти» поки що не дуже поширена, і навіть змусити рибалок дотримуватись правил не дуже виходить. Тому багато залежить від нашої доброї волі.

Якщо, відпочиваючи на березі, бачите, як ловлять сітками чи в інший спосіб порушують правила, викликайте рибоохоронний патруль. Якщо бачите, як зливають у воду отруйні речовини чи відходи, викидають сміття абощо, викликайте поліцію.

Якщо рибалите, відпускайте улов. Якщо рибалить хтось із ваших рідних і близьких, заохочуйте відпускати, а не нести додому. Культура сприйняття риби як їжі, завжди законного і бажаного трофею не зникне вмить, але може поступово відійти в минуле.

Я захоплювався риболовлею з дитинства — це і хобі, і пристрасть, і сімейна традиція. Мені теж потрібен був час, щоб засвоїти культуру «впіймав — відпусти». Допомогло відчуття, що риби — прекрасні. Цікаві, граційні, довершені складові нашої вразливої, крихкої природи, яку, втративши, неможливо відтворити штучно. Ми не можемо милуватись ними, як квітами, птахами чи білочками в парку, але здорово буде знову бачити багато кіл на воді і знати, що риба — є.

Тексти в рубриці «Колонки» відображають виключно думку автора чи авторки й не обов’язково відповідають позиції редакції UAnimals media.

Розповідаємо про те, як врятувати тварин від жорстокого ставлення власників, на прикладі історії Олега Пасюка з Волині. Впродовж трьох років цей чоловік мучить тварин: морить голодом, тримає в зачиненому домі або на короткій мотузці на подвір’ї.

Про події в будинку Олега Пасюка розповіла волонтерка Оксана, яка вже декілька років підгодовує його тварин, аби вони не їли одна одну й не нападали на перехожих. Законодавчі нюанси процедури вилучення тварин у недбалих господарів пояснила Ярина Люта — керівниця юридичного відділу UAnimals.

Що робити, якщо людина мучить тварин

Волонтерка Оксана дізналася про Олега Пасюка, коли три роки тому розшукувала власного пса, який втік із дому. Тоді їй порадили поїхати в сусіднє село, де чоловік збирає собак із вулиці та тримає їх зачиненими вдома.

«Сморід стояв такий, що виїдало очі, а за десять хвилин можна було втратити свідомість», — розповіла Оксана.

Всередині занедбаного будинку жінка знайшла близько 35 собак, які жили серед неприбраних екскрементів і недоїдків. Відтоді волонтерка намагається годувати тварин, яких тримає чоловік, а також шукає для них нове затишне місце.

У таких випадках юристка Ярина Люта радить: «Повідомте про знущання над тваринами представникам зоозахисних організацій, волонтерам, службам органів місцевого самоврядування, оскільки саме вони зацікавлені у створенні безпечного середовища в селі».

Якщо ви побачили жорстоке поводження з тваринами, зафіксуйте це на фото чи відео і за можливості якнайшвидше зупиніть знущання. Згода на зйомку злочину не потрібна — ви маєте право знімати подію, яку бачите на власні очі.

Однак зауважте: запис телефонної розмови або інший аудіозапис у поліції та суді доказом не вважають.

Якщо інші люди теж бачили цю ситуацію, обов’язково потрібно заручитись їхньою підтримкою, взяти контакти та в майбутньому долучити їхні свідчення до справи. Доказами також будуть висновки ветеринарних лікарів про стан здоров’я тварини або ж протоколи розтину, якщо тварина загинула.

По допомогу в оформленні заяви та інших документів можна звернутись до зоозахисних організацій, як-от UAnimals. Але варто зважати, що активісти — це звичайні люди, які мають такі самі права та громадянські обов’язки, як і будь-яка інша людина. Зупинити злочин і заявити до поліції — обов’язок кожної та кожного, хто бачить правопорушення. 

«Щодня люди звертаються до нас із проханням щось зробити, наприклад, з чоловіком, який б’є собак. Я їм даю готовий матеріал, зразок заяви — тільки запишіть дані й занесіть у відділок поліції у своєму регіоні України, бо ми фізично там не знаходимось. А вони не йдуть і очікують, що це будемо робити ми. Якщо ви свідок правопорушення, реагуйте», — говорить Ярина Люта.

Є два способи, як повідомити про цей випадок поліцію: написати заяву або викликати на місце події. У першому випадку правоохоронні органи мають «нагрянути» до підозрюваних неочікувано та зробити перевірку, у другому — негайно приїхати, щоб скласти протокол і зафіксувати злочин, який побачили на власні очі. Такі повноваження мають і патрульні, і дільничний інспектор.

Якщо поліція не фіксує злочин, ви маєте право зняти на відео їхню відмову. Запишіть контактні дані поліцейських, з якими спілкувались, а також зміст і результати ваших обговорень.

Якщо ви вирішили писати заяву, а не викликати на місце подій, варто зробити копію документів, фотографій і самої заяви та вимагати документ, що підтверджує її прийняття і реєстрацію (талон) або позначку на копії заяви (вхідний номер і дату реєстрації).

Оксана, за її словами, неодноразово викликала поліцію до Олега Пасюка, щоб засвідчити факт жорстокого поводження з тваринами, однак щоразу стикалася з небажанням органів влади вирішувати проблему, а іноді навіть зі звинуваченнями на свою адресу.

«Жінку покусали. Мені із сільради дзвонив староста, мовляв, я годувала [тварин] й випустила їх. Але ж у Пасюка 5-7 постійно десь бігають, бо він не може їх спіймати. Однак староста мені почав погрожувати, що я буду нести відповідальність за жінку, яка опинилась у лікарні через покусані ноги і руки», — розповідає волонтерка.

Як має діяти поліція на місці злочину

Навіть попри небажання господарів, поліція має право увійти на територію, де є ознаки порушення, наприклад, коли з-за дверей чутно крики від знущання над твариною. Якщо поліцейські знайдуть тварину вже мертвою, мають викликати слідчо-оперативну групу, яка забере її на експертизу та збере докази вбивства.

Якщо тварина має ознаки побиття, також наполягайте на виклику слідчо-оперативної групи, огляді тварини та житла згідно зі статтею 237 Кримінального процесуального кодексу України.

Однак поліція проігнорувала те, що тварини помирали «під опікою» Олега Пасюка. Оксана поділилася з UAnimals декількома відео з будинку Олега, де є мертві тварини. І навіть за таких доказів поліція бездіяла до літа 2023 року. Лише 4 липня врешті склали адміністративний протокол.

Поліція зобов’язана відреагувати на заяву про кримінальний злочин впродовж 24 годин, внести відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань і почати, власне, розслідування. Або видати документ про відмову у відкритті справи про правопорушення.

«Якщо поліція не реагує на виклик, поскаржтеся на лінію 102 або на номер 0-800-50-02-02, повідомивши прізвище, ім’я та по батькові, посаду та звання поліцейського чи поліцейської. Крім цього, вже за 10 днів ви можете подати скаргу на бездіяльність працівників поліції до місцевого суду з вимогою зобов’язати слідчого внести відомості в Єдиний реєстр досудових розслідувань», — каже юристка UAnimals.

Натомість Оксана домоглась реакції поліції завдяки розголосу в медіа та соціальних мережах. Про знущання Олега Пасюка над тваринами писали Волинська служба новин, ВолиньPost, ZAXID.NET, Конкурент і UAnimals. Громадян ситуація обурила: в коментарях у соцмережах навіть обіцяли чоловікові фізичну розправу. Однак поліція врешті застосувала законні методи.

У разі розслідування поліцейські згодом передають матеріали до суду, щоб там винесли вирок. У справі Олега Пасюка суд постановив (справа № 161/11894/23) вилучити тварин.

Як забрати тварин у кривдників

Тварин можна вилучити ще до судового рішення, якщо подальше перебування у власника чи власниці загрожує їхньому життю, але щонайпізніше наступного дня після виявлення злочину. Цю процедуру  виконують за Порядком тимчасового вилучення тварини у справах про адміністративні правопорушення.

У протоколі про тимчасове вилучення поліція зазначає біологічний вид, породу, приблизний вік, стать, зовнішній вигляд та інші особливі ознаки тварини. Передати на перетримку можуть до притулку, комунальної служби або підприємства з питань утримання та поводження з тваринами й іншим відповідним установам, а також фізичним особам. Із цією людиною або організацією укладають договір про утримування тварин до рішення суду — шаблон цього документу є за посиланням вище. 

За законом, людина, яка скоїла адміністративне правопорушення проти тварин, не має права утримувати їх упродовж року. Якщо ж це кримінальне порушення, то цей термін збільшується до 10 років.

Однак, попри всі закони та адміністративний вирок, собаки та коза досі в Олега Пасюка. Він продовжує свої катування просто зараз, поки ви читаєте цей текст. У чому ж проблема?

Виявляється, через те, що суд не конкретизував вид і кількість тварин, виконавці вироку не можуть ідентифікувати їх. Тому мають право повернути наказ назад до суду і не виконувати його.

Якщо до суду прилаштуванням тварин має займатися поліція, то після — виконавча служба. Вони можуть звернутися по допомогу до:

1. комунальних притулків або підприємств;
2. представників громадських організацій, які спеціалізуються на тваринах;
3. регіональних центрів порятунку та реабілітації диких тварин;
4. центрів реабілітації тварин;
5. зоологічних парків;
6. сільськогосподарських підприємств.