— А сюди не будемо залазить? — питаю тоном шестирічної дитини біля дерев’яних сходів, що ховаються у кроні груші.

— Чого ж, залазьте, — каже наш провідник, біолог Володимир Бучко. У гіллі прихована платформа і стіл із лавкою. — Тут я п’ю каву ввечері й дивлюся, як тварини виходять на відкриту місцевість. Там баран вийшов, там олень…

З тераси на груші видно горбистий західноукраїнський степ, Бурштинське водосховище й поодинокі зарості, де ховаються від спеки олені, сарни й муфлони. Центр збереження та відновлення екосистем «Касова гора» лежить неподалік міста Галича на Івано-Франківщині, де жив колись король Данило. Володимир, схоже, має не менше причин пишатися, ніж сам галицький король, бо тут здійснилася його давня мрія — найбільший в Україні реабілітаційний центр для копитних, де тварини відновлюються самі й відновлюють степ.

«Беріть косу й косіть»

Минаємо село, петляємо ґрунтівкою й підіймаємося вгору. Ось і знак «Центр збереження і відновлення екосистем “Касова гора”». Хух, не заблукали. Врешті бачимо Володимира, який махає нам зверху й іде відчинити хвіртку. За вхід грошей не беруть, але є скринька для пожертв і благодійний рахунок.

Одразу біля входу в холодку відпочивають лані. Бачать нас і зриваються з місць. А ми підіймаємося вище — з-за виднокола вигулькують труби Бурштинської теплоелектростанції і синіє водосховище на річці Гнила Липа.

На горизонті простяглися Горгани. Видно далеко, бо ж «Касова гора» — справді гора.

До чого тут каса? Місцеві кажуть, що король Данило Галицький буцімто сховав у одній із багатьох місцевих печер свою «касу», тобто скарб. Все ж вірогідніше, що назва походить від слова «косовиця». Косіння відіграє тут важливу роль!

Та хай і справді тут є Данилові скарби, цінніший і не прихований скарб — ділянка рідкісної природи. 

Урочище Касова Гора — найбільший фрагмент лучного степу в регіоні. «Це еталон західноукраїнського степу. Інші ділянки є, але дуже малі, — пояснює Володимир, міряючи його впевненими кроками в «кроксах». — Тут дуже багата екосистема. 380 видів вищих судинних рослин, більше 30 з них — у Червоній книзі».

Охороняти цей степ уперше захотів Всеволод Левицький, фахівець з охорони природи львівського Наукового товариства імені Тараса Шевченка. У 1936 році він написав листа митрополитові Андрею Шептицькому, щоб той дозволив заповісти землі Касової Гори, які тоді належали церкві. Науковці й представники греко-католицької церкви зібралися на конференції й разом вирішили створити на Касовій Горі заповідник. Однак плани зірвала Друга світова. У радянський час тут таки створили заповідник. Спершу охороняли 7 гектарів, а з 1988 року — 65.

На іншій території люди косили сіно, а там, де зараз відпочивали лані, аж до 90-х тримали овець. Орати тут не могли: на поверхню виходять вапняки й гіпси, тому плуг не пройде. Це і врятувало шматочок степу.

У 2019-му на Касову Гору приїхав знаний ботанік Яків Дідух, розповідає Володимир. Сказав, що не впізнає її. Степ так заріс чагарниками й інвазійними видами, що на Касовій скоро не лишилося б нічого цінного в природоохоронному сенсі. 

— Я сказав, що ми її збережемо, — згадує Володимир. — А він на те: «Беріть косу і косіть». Стільки обкосити — це нереально. Тоді в мене й виникла ідея створити центр реабілітації копитних.

— Щоб вони паслися й косили замість вас? 

— Правильно!

Зуби й роги проти чагарів

Об’їдаючи дерева й чагарі, копитні тварини зберігають степ. Якщо цього не відбувається, плюс ділянку не косять, вона заростає: зникають цінні види, їх перемагають інвазійні та нехарактерні для степу. 

Задум Володимира привезти на Касову Гору копитних підтримав фонд IFAW, який профінансував перші витрати. Науковці спорядили сюди експедицію. Разом створили проєкт, як саме організувати тут територію. У 2023 році його підтримала міська рада Бурштина і віддала землю в оренду Володимирові Бучку на 20 років, щоб під його керівництвом можна було втілити задумане. 

Повернення екосистеми в первісний вигляд називають ревайлдинг. Цей процес на Касовій взяли у свої руки чи скоріше зуби копитні тварини. «Касова гора» — це два в одному: реабілітація копитних, які доти мешкали в неналежних умовах, та відновлення степу.

На додачу, тут у дику природу повертають види, які жили на Поділлі раніше. Це реінтродукція. 

Підсумуймо:

• реабілітація — тварини відновлюють здоров’я, живуть у кращих умовах, ніж доти;
• реінтродукція — у дику природу з допомогою людини повертаються види, які зникли з певних територій;
• ревайлдинг — відновлення екосистеми.

На величезній території працює сам Володимир, його дружина, спеціалістка з ботаніки Леся Бучко, та один найманий працівник. Зараз Володимир служить у війську, тому бути на Касовій може тільки у відпустці. Було б значно важче, якби не волонтери й волонтерки.

«UAnimals нам організували роботу волонтерської спільноти. А я вам зараз покажу, що вони тут робили!». 

Володимир веде нас на ділянку, де видно зрізані кущі й дерева. Це місце розчистили від чагарів. Більшість гілля й колод повиносили звідси волонтери й волонтерки. Таких ділянок на Касовій три. Ботаніки зробили їх описи й тепер стежитимуть, коли на цих місцях відновиться степ.

Володимир присідає біля обгризеного поросту: «Ось деревце всохло, і це дуже добре. Об нього самці сарни європейської терлися рогами й обтесали всю кору. Тому воно і вмерло. Окремі дерева ми допускаємо, але якщо їх надто багато, степ заросте. Якщо деревце зрізати пилкою, все одно лишається підросток — і воно росте далі. А так тут все обкусане, не ростиме. Тобто сарни регулюють екосистему».

Петрик і Василь. Де решта?

Ось і сарна в невеликому карантинному вольєрі. Щоправда, ця тварина ще не стала до роботи над екосистемою: це мале козеня, яке біжить до пляшки з молоком і завзято смокче. «Це Петрик, його знайшли на Петра й Павла, то й назвали так», — каже Леся.

Косуль на Касовій 11 — усіх передали приватні власники. «У всіх одна історія, — нарікає Володимир. — Прийшов у ліс, знайшов косулю, забрав. Косуля виросла й почала все об’їдати. І тоді просять: заберіть та заберіть. Скільки не розказуєш, що забирати дитинчат із лісу не можна, все одно людям руки сверблять забрати від мами те дитинча».

У сусідньому вольєрі в холодку вмостився Василь — олень із Борисполя, якого теж привезли від приватного власника.

— А чому він у карантинному? — питаю.

— А він був побився з іншим оленем. Скоро ми його випустимо. Він флегмат, дуже ручний. Як його привезли, він став і з клітки не хотів виходити. Щоб він ішов, треба ззаду підпихати. Хоча дуже боїться техніки. Може, був у якійсь аварії.

Решта тварин бродить Касовою куди заманеться, проте ця площа теж обмежена і становить 23 гектари. Саме стільки Володимир зміг поки що обгородити. Копитні живуть тут в умовах, близьких до природних. Тому ховаються від людей, і побачити тварин не так просто.

«Діти приходять: “Ми хочемо на тварин подивитися”, — розповідає Володимир. — Дітки, кажу, в нас не зоопарк, дикі тварини живуть своїм життям. Можна погуляти, пошукати. Можливо, ви їх знайдете, але гарантії вам ніхто не дає. Це своєрідний квест».

Герої першого плану — копитні 

Квести я люблю, і ми простуємо далі. Попереду з трави вигулькує рудувата зацікавлена голова. Це самиця коня Пржевальського.

Вона була першою мешканкою центру і поселилася тут за сприяння UAnimals. Кобила жила в колишній мисливській резиденції експрезидента-втікача Віктора Януковича в Сухолуччі. Тепер там парк відпочинку. Тварина мала запальну вдачу, тож зрештою навесні 2022 року працівники вирішили її приспати. Втрутилися небайдужі люди, до справи долучилися і UAnimals. Фонд оплатив седацію, ветеринарний супровід і перевезення тварини на Івано-Франківщину. Ще рік вона прожила на стадіоні в Бурштині, бо ж на Касовій Горі ще не було вольєра.

Сусіди кобили — стадо з 9 плямистих оленів, які жили на Львівщині в тісному вольєрі на території комплексу відпочинку. Місце збанкрутіло, й утримувати оленів не було кому. UAnimals разом із Володимиром перевезли їх на Касову Гору, де олені тепер мають незрівнянно більше свободи. Згодом в однієї самиці народилося оленя, тож тепер у стаді десятеро тварин. Простори Касової ділять із ними ще двоє плямистих оленів, три європейські лані, четверо муфлонів і 11 європейських сарн.

Розмножуватися тварини тут не будуть, тому під час гону самців і самиць розділять. Для цього їх заманять у маніпуляційний коридор (спеціальний вольєр) їжею. «Вони собі заходять і рухаються по колу. А в один момент зайшло все стадо — і я їх закрив, — пояснює Володимир. — Самець підійшов до краю — я закрив його в ящик і повіз на іншу ділянку, випустив». 

Тварини отримують мінімальний догляд: їм роблять щеплення й обробляють від кліщів (заманивши стадо в маніпуляційний коридор, посипають зверху пудрою, що захищає від паразитів). Узимку дають трохи вівса й кукурудзи. Влітку лише ставлять солонці. Все інше — як у природі. 

«Сусліки» повертаються: реінтродукція крапчастого ховраха

На сонці блищить огорожа з бляхи, мало не ріже око. «А це в нас ховрашине гніздо», — представляє Володимир.

70 років тому на Касовій і довкола теж було повно цих тварин. Звірівник Ігор із тутешнього села казав, що в місцевості жили «сусліки», яких він ганяв малим разом із друзями. Справжня назва «сусліка» — крапчастий ховрах (Spermophilus suslicus). В Україні цей вид перебуває на межі вимирання.

Люди нищили ховрахів без жалю, бо ті добряче шкодили полям і городам. До того ж ховрахові для життя потрібні степи та луки, а їх теж меншає: незоране орють, меншає худоби, яка б паслася і «розчищувала» ділянки. Ще трохи — і вид, може, зник би з України взагалі. Тому науковці зараз докладають зусиль, щоб його відтворити, зокрема й тут, на Касовій. Увесь проєкт з реінтродукції ховраха профінансував фонд UAnimals.

Ховрахи, які поселилися на Касовій, приїхали зі Львівщини. Місцевість, де вони з родичами жили, частково переорали. Фахівці виловили там кілька особин і переселили сюди. 

«Гніздо» ховрахів на Касовій — це велика ділянка, обгороджена бляхою. По центру — менший вольєр із сітки. Там ховрахи жили два тижні, звикаючи до нового місця. Потім цей мінівольєр відкрили — і ховрахи пішли освоювати адаптаційний вольєр площею пів гектара.

Чи не прокопаються вони через огорожу? Ні, бо метал закопаний у землю на глибину 50 сантиметрів. Ще тут є камера, щоб спостерігати, як вони прижилися. Невдовзі поставлять ще одну з більшим зумом. 

У траві шугає ховрах, але я як на біду саме розглядаю камеру. Та нори, ходи видно гарно, де-не-де — лушпайки соняшника. «Все поз’їдали, — інспектує Володимир. — Соняшника насипаємо їм. Він жирний, а їм треба багато жиру, щоб добре перезимувати. А в природі насіння їдять, на жуків полюють — коників, саранчу. Їхня улюблена їжа — жук кравчик».

Ховрахи живуть тут з першого червня. Пізніше вони покинуть і цей вольєр та житимуть на Касовій там, де їм сподобається. Володимир і причетні до проєкту прагнуть, щоб колонія розрослася принаймні до 500 тварин. А поки що цих кількох бережуть від хижаків.

Зовні вольєра для цього натягнули електропастух. «Якщо приходить тхір або лисиця, вона носом обнюхає, її стукне — і вона втече. А для птахів он у нас дядько стоїть», — Володимир вказує на опудало.

«Дядька» лякаюся навіть я: він моторошно ворушиться від вітру. 

«Я спеціально зробив, щоб він ворушився. Найбільший ворог ховраха — підорлик малий. Він побачить людину — і не нападе. Так що він нам гарно охороняє колонію». Клацаю Володимира з «дядьком» — «Назвіть “двоє на охороні ховрахів”».

Волинський молочай (Euphorbia volhynica) — ендемік Східної Європи (росте тільки тут, більше ніде у світі). Це ще й релікт — рослина, яка збереглася з дуже давніх часів, коли природа була геть іншою. Волинський молочай — свідок минулих епох 

Натрапляємо на червонокнижний весняний горицвіт (Adonis vernalis). Без квітки він схожий на кріп, а одна з його народних назв — польовий кріп. А ще кажуть «пожарна квітка» — за яскравий жовтий цвіт. З рослини виготовляють серцеві препарати. Проте просто так заварити собі горицвіту не можна: він отруйний.

То тут, то там росте подільська зіновать (Chamaecytisus podolicus) — теж місцевий ендемік, що любить скелясті схили. Зіновать захищають міжнародні природоохоронні списки. Під кросівками кущиться приємна на дотик гостра костриця.

Ми на Опіллі, західній частині Поділля. У попередні геологічні епохи ці пагорби вкривали моря. На дні формувалися гіпси й вапняки, які тепер виходять на поверхню як скелясті гірські схили. Такі ділянки не обробляли, тож вони залишилися реліктовими (зазнали мало впливу людини і зберегли багато видів). Це найбагатші в регіоні екосистеми — тут найбільше видів тварин і рослин.

Виходимо на вершину. Вітряно. Над нами полює великий яструб. З оглядової вежі видно, яка крихка ця краса — одразу за огорожею густо росте соя, внизу видно кукурудзу, а сусідній пагорб — у чагарях. «На цій горі теж був степ, — показує Володимир. — А тепер він заріс. Його або переорють, або він перетвориться в малоцінний ліс». Такі ліси небагаті з погляду біорізноманіття — там мало видів рослин і тварин. 

Спускаємось деякий час через очеретяну молінію й папороть орляк. Вони тут серед небажаних видів: не характерні для степу й ідуть суцільними хащами, пригнічуючи інші рослини. «Ми орляк косимо, а він знову бабах — і поліз». Так само заважають трав’яниста бузина й сиза ожина. Копитні їдять не все: від бузини відмовляються, вона їм смердить. 

«Тут погана ділянка, — киває Володимир на зарості орляку й бузини. — А ці схили — це класно». Вони сиві від ковил. Там знову вигулькує кобила Пржевальського й стежить за нами блискучим темним оком.

Крім копитних і ховрахів

Присідаємо біля куп землі. Вони такі, наче там попрацював невеличкий екскаватор. Насправді це робота подільського сліпака (Spalax zemni). Це ендемік — тварина, що трапляється лише в цьому регіоні. Він справді сліпий: очі редуковані, бо вони йому не треба, життя він проводить під землею. За однією з легенд, на прохання сліпака дати йому зір Бог наказав йому нарити стільки купок землі, «скільки зірок на небі». 

Зате в сліпака є довгі різці, якими він прогризає собі ходи в землі. Сліпак їсть підземні частини рослин. Живе самотою й зустрічається з іншими сліпаками хіба для народження малят.

На Касовій «чудом збереглася популяція», каже Володимир. Ще одна є на Миколаївщині. 

Зі ссавців на горі ще збірна України з 9 зайців — усі на реабілітації, з різних куточків країни.

Де багато рослин, там багато й комах. На Касовій живе рідкісний фіолетовий джміль — звичайна ксилокопа, або бджола-тесляр (Xylocopa valga). Самиця будує контейнери із квіткового пилку для кожного зі своїх яєць. Унизу «Касової гори» є дерев’яні будиночки, готові приймати рідкісну комаху.

Крім неї, на Касовій Горі живе український пилкохвіст (Poecilimon ukrainicus) — коник без крил. У природі збереглися тільки поодинокі особини — все через зникнення степів. Тож пилкохвіст занесений до Червоних книг України й Польщі.

Ще один безкрилий коник — степова дибка (Saga pedo). У дибок самі «дівчата». Самці у природі існують, проте трапляються надзвичайно рідко. Розмноження відбувається без їхньої участі: нові комахи розвиваються з яйця без запліднення. Такий тип розмноження називається партеногенез. Дибки — хижачки, ловлять інших комах із засідки.

Бредемо травою до яблуні-дички. Нарешті холодок! Володимир шукає на землі стигле яблуко, але там нічого нема. Врешті зриває одне з гілки.

«Бачите, копитні все виїдають. Яблука терпкі, але їм смакує. Ще тут борсук приходить їсти. Він тут і жив, але браконьєри постійно виловлювали. А тепер не можуть!».

У обвалених схилах гори є нори бджолоїдок, ластівок-берегівок і диких бджіл. Одне таке місце для птахів Володимир із працівником створили вручну — заступами. Там справді оселилися птахи. 

Поки я дивлюся на ковилу, мене кличуть униз, під ще одне поодиноке деревце. Виявляється, там ще й печера. «Це печера сонцевиків Іо. Вони там зимують, туди їх купа набивається», — вмостившись у холодку, розказує Володимир.

Сонцевик павиче око — відомий усім нам червоний метелик, а його латинська назва — Aglais io, на честь красуні Іо — однієї з пасій Зевса.

У кроні дикої груші прихована фотопастка, щоб стежити, які птахи сюди прилітають. На знімки потрапляють сороки, сірий сорокопуд, великий яструб, малий підорлик, дрозди. 

Ще один спостережний пункт розташований на іншій груші. Виходимо дерев’яною драбинкою на невеличку терасу просто в кроні дички. Для Володимира це ще й місце кавування й роздумів.

Планування на груші

«Роботи повно, — каже Володимир, відкинувшись на лавці, де приємний вітерець нарешті долає спеку. — Зараз я роблю польову кухню для волонтерів. Таку, знаєте, з великими сковорідками, щоб картоплю по-домашньому можна було приготувати».

Чоловік планує облаштувати вольєр для тварин, що живуть у воді. Вже було чотири випадки, коли можна було б поселити на Касовій вилучених видр. Проте місця не було, і видр довелося віддати в зоопарки. 

Однак ключове питання — обгородити наступні ділянки урочища. Загалом в оренді у Володимира 71 гектар землі, з них обгородили 23. Якщо обгородити інші ділянки, самців можна буде відділити від самиць у період гону, а також прийняти тварин, які не могли б жити разом в одному вольєрі, хай і великому. «Просили оленя благородного забрати, але я не зміг: він усіх тут поб’є».

Обгородивши другу за планом ділянку, центр зможе прийняти ще 50 копитних.

«Від того, що тут існує центр, всі у виграші. Громада, бо я зберігаю землі, які деградували, і плачу податок за землю. І я щасливий, бо це була моя мрія», — говорить Володимир.

На Касовій тепер бувають туристи, сюди привозять поважних гостей. Задоволені не всі: декому конче треба побачити тварин, але це не завжди виходить — ті не сидять в очікуванні відвідувачів. Приїжджають і школи. У місцевій громаді запровадили урок просто неба на Касовій Горі для різних класів, починаючи з 6-го. «Спочатку в нас екскурсія, потім сідаємо й спілкуємося з дітьми, — розказує Володимир. — Виховуємо почуття гуманності до диких тварин. Показуємо, як має жити тварина. А дика тварина має жити в дикій природі».

— Хто-хто вас вкусив? 

— Перегузня. 

— О, вас такі цікаві тварини кусають. Це десь у тропіках? 

— Ні, в Україні. 

Чекаючи на вакцину від сказу, зоолог Володимир Яроцький намагався пояснити людям у коридорах харківського травмпункту, який звір його вкусив. Такої тварини там ніхто не знав. 

Хто ж така перегузня? Кажуть, мала пташка, та гострий дзьобик. Перегузня хоч і не пташка, та прислів’я їй пасує. Ця невеличка хижа тварина схожа на лісового тхора, проте має особливості. У неї довгі кігті, сильні м’язи, а ще перегузня вміє голосно верещати.

Володимир Яроцький пережив цілу пригоду, намагаючись повернути перегузню в дику природу. Далі — про те, як це було. А паралельно ви більше дізнаєтеся, що вміє перегузня і що допомагає й заважає їй відродитися в українських степах.

Перша особиста зустріч

Володимир: «Влітку 2020-го я проводив екскурсію в Національному природному парку “Гомільшанські ліси” [на Харківщині]. І саме тоді колеги подзвонили мені й сказали, що зловили перегузню на біостанції Харківського національного університету в Гайдари — село в Харківській області.Гайдарах. Ми туди поїхали подивитися на перегузню. Вона була в поганому стані, а ще вона мене вкусила. Я знав, як правильно тримати тхора — під передні лапи. Тоді він не може вкусити. А в перегузні кута нахилу голови вистачає, щоб тебе хряснути за палець. У куницевих є особливість: вони, як пітбулі, коли кусають, то просто продавлюють тіло. Хоч у мене були рукавиці, як у зварювальника, перегузня їх прокусила. Це був мій перший контакт із твариною».

Перегузня — представниця родини куницевих, сильних і водночас пластичних тварин. Отже, вона родичка лісового тхора, куниці, борсука, видри, а ще скунса. І з ним має дещо спільне, але про це далі.

У латину її назва — Vormela peregusna — прийшла саме з української мови! Це щодо другого слова в назві. Vormela ж означає «маленький черв’як». Її тіло справді довге і граційне, втім, як і у тхора чи ласиці.

Завдяки кольору англійською перегузню називають Marbled polecat — мармурова кішка. Частинка pole означає «курча» й натякає на те, що перегузня може красти домашню птицю. За цим заняттям її справді заставали.

Перегузні — самітники й самітниці. Разом вони проводять час хіба в шлюбний сезон.

У цій статті українські зоологи відносять перегузню до так званої окупованої фауни — тварин, які перебувають поза моніторингом українських біологів. Наукові установи, де охороняли тварину, зараз в окупації, а з’являється вона там, де йдуть бої.

Прикинутися мертвим у мить небезпеки — не рідкість серед тварин, це явище має назву танатоз. Навіщо? Вірогідне пояснення таке: хижаки цікавляться рухливим об’єктом; щось, що не проявляє ознак життя, не приваблюватиме хижачої уваги. Хоча в деяких тварин є й інші причини: певні змії можуть вичікувати здобич, а мурахи — уникати конфліктів.

Мертвими прикидаються не лише змії, риби, комахи, а й ссавці. Наприклад, опосуми. Play possum англійською означає «прикидатися, що тебе нема або ти ні до чого». А ще так уміють американський тхір, скунс, ласиця. І перегузня — майстриня зіграти роль померлої.

Та спочатку перегузня випробує й інші методи. Побачивши щось небезпечне, вона стає на задні лапи й демонструє своє яскраве забарвлення — це у тваринному світі теж слугує попереджувальним сигналом. До всього, перегузня має спеціальні анальні залози, здатні випускати секрет із різким запахом. Це вона теж робить — і коли прикидається мертвою, і коли просто відчуває загрозу.

Зруйновані плани

Володимир: «Дівчата поселили перегузню в одну покинуту й завалену мотлохом квартиру, посадивши в клітку для кроликів.

Я поїхав у Лисичанськ через Кремінну, бо там у мене родичі. І був у мене знайомий Браян зі США, який полюбив українські ліси і жив у Сіверськодонецьку. Я кажу: “Браяне, підвези мене з Кремінної в Лисичанськ. Треба забрати рідкісних тварин, поїхати до лісу й випустити. Година туди, година сюди…” — “А вони не смердять?” — “Та все буде нормально”. Його дружина саме була вагітна — переживала, щоб і машина була чистою, і чоловік вернувся якнайшвидше.

Я збирався вакцинувати перегузень від сказу, хотів взяти відбитки лап, матеріал на ДНК. А дзуськи! Виявилось, що одна перегузня зламала клітку й утекла. Години три шукали. Знайшли за унітазом в місці, де було пів цеглини вибито. Вона там згорнулася й спала. Довелося демонтувати унітаз, щоб дістати перегузню. Звісно, тварини розхвилювалися, я вже не міг із ними нічого зробити [вакцинувати і провести дослідження]. Треба було їхати до лісу, але мене знову вкусили».

Своїми сильними лапами і довгими кігтями перегузня викопує простору нору. Хоча, коли настрою копати в неї немає, може поспати в чужій. 

За допомогою радіостежень встановили, що перегузня долає до одного кілометра на добу, рідко повторюючи свій попередній маршрут і змінюючи своє лігво та територію активності кожні 2-3 дні. Час проводить у полюванні, а коли втомилася — спить. 

Тимчасові незручності

Володимир: «Коли перегузня вкусила мене вдруге, я зрозумів, що треба самому вакцинуватися від сказу. 

І ось уже 10-та вечора. Ми їдемо до травмпункту. Там не знають, хто така перегузня. А ще у вакцини від сказу, що там була, 6 доз… Врешті мені дуже суворо кажуть, що я маю знову приїхати до них отримати наступну дозу або знайти вакцину тієї ж серії. 

Дві години вони спостерігали за мною після вакцинації. А перегузні тим часом верещали. Плюс у машині наче скунси побували. 

Врешті ми вночі поїхали випускати тварин. Браян привіз мене в Сіверськодонецьк і каже: “Я тебе в Кремінну не повезу, бо дружина чекає, але замовлю таксі”. А тут така злива! Просто ріки. Ще й їздили по всьому Сіверськодонецьку в пошуках банкомата о другій ночі. Дороги не видно, скрізь потоки води. 

У Кремінній швидко перевірили, чи є серія тієї вакцини. Вона була, тож я там вакцинувався. А потім поїхав додому в Харків і зробив 7 дзвінків, щоб отримати направлення на подальшу вакцинацію. Здавалося б, ХХІ століття, але не всі проходять вакцинацію до кінця. Люди приходять у перший день, а потім не продовжують і помирають від сказу». 

Перегузні більшає. Побачили — не чіпайте

Володимир: «У 2022–2023 роках була хвиля, коли в окопах розплодилися миші. Тоді з’являлося чимало повідомлень, що там бачили і перегузню. Це не дуже гарні історії, бо ці перегузні опинялися в приватних руках. Ми з колегами з громадської організації “Ferret Galaxy” всіх продзвонювали і дізнавалися, якою була подальша доля тварин. Нам казали, що їх випустили. Та з’ясовувалося, що це не завжди так.

Бувало, люди розуміли, що не зможуть утримувати перегузню, бо тварина специфічна. Хоч і виглядає няшно, але кидається, кусається, плюс запах. І тоді їх випускали. Нам відомо про два таких випадки. 

Це найрідкісніший вид серед куницевих. Проте їх часто ловлять.

Ше одна перегузня, про яку мені відомо, була в Донецькій області. Її знайшли біля Краматорська і намагалися продати на вулиці. А тоді чоловік звернувся у “Ferret Galaxy”, щоб проконсультуватися стосовно утримання… Він божився, що випустив перегузню. Але що відбулося насправді, мені невідомо».

На початку ХХ століття перегузня була типовою мешканкою приазовських степів і земель сучасної Донеччини. У другій половині століття тварина почала вимирати.

Цілинний степ розорювали дедалі інтенсивніше, а на його залишках випасали худобу. Пси, які допомагали пастухам заганяти отару, виловлювали у степах диких тварин, зокрема й перегузню.

У 90-х роках вчені вважали, що в Україні живе лише 100–150 перегузень. Та потроху скотарство на Сході стало занепадати. А хижого звірка зустрічали частіше. Відродження перегузні почалося в 1998-му, як пізніше фіксували вчені. А з 2009-го спостерігали бум перегузні (якщо це так можна назвати, адже загальна кількість знахідок — всього-навсього 29 тварин за 43 роки). 

У 2010-му на Приазов’ї бачили турнір двох самців, за яким спостерігала ще одна перегузня, напевно, самиця. У 2016-му перегузню спіймали біля Краматорська — це була місцева сенсація. Якщо вірити авторці дослідження, навколо Краматорська з 2016 до 2023 року знайшли 7 перегузень.

Останніми роками відео перегузні з окопів справді поширювали в мережі. Торік «мармурову кішку» бачили біля озера в Дніпрі. А цьогоріч також фіксують біля позицій військових.

Якщо перегузня навідається у ваше місто, ось коротке нагадування: тримати червонокнижну тварину в неволі чи продавати її забороняє закон.

Світлина заставки: перегузня в зоопарку Магдебурга в Німеччині. Автор фото: Клаус Рудлофф. Джерело: http://www.biolib.cz

Олену представляють мені як військову, «поведену на тваринах». «Служила в нашому підрозділі, постійно в неї тварини були, багато забирала додому в Київ», — каже мені її побратим. Коли відкриваю контакт, мене огортає збентеження: виявляється, це Олена Білозерська, яка вражала сміливістю не лише мене з 2014 року. Олена — колишня журналістка й блогерка. Спочатку воювала у складі Добровольчого українського корпусу «Правий сектор» і Української добровольчої армії, де була снайперкою. Здобувши спеціальність артилеристки, стала офіцеркою Збройних сил України. 

Жінка пише вірші й малює. Ну а поруч з Оленою завжди є тварини-компаньйони. Багатьох із них військова знайшла і вилікувала, деяких забрала із зони бойових дій. 

Поговоримо з Оленою про тварин, які супроводжують її на фронті й у тилу. 

Собаки на бойових 

— Чи бувають тварини на самій лінії бойового зіткнення? 

— Так, історій про них безліч. Найдраматичніша — за участі собаки породи кане-корсо на ім’я Вася. Його господарем був боєць 503-го батальйону морської піхоти, де я тоді служила. Собака був з цим бійцем всюди, зокрема і в окопах на чергуванні. Розвантажку навіть носив. Одного дня Вася зник. Побратими шукали. Підняли дрон — і побачили таке, що краще не бачити. Васька потрапив у пастку — просто перед окопами бойовиків заплутався у дроті. Врятувати його було майже нереально, бо туди не пролізеш непомітно. Розвідники все одно планували вночі йти на евакуацію собаки, але не встигли…

Васька прийшов. Відгриз собі лапу і прийшов на трьох. Не схотів лишатися в полоні. Його відправили на дембель, до батьків господаря, а потім я зробила Васю відомим, написавши про його долю. Його історія отримала величезний розголос, всі захоплювались подвигом собаки, і зрештою йому оплатили лікування і протезування у найкращій клініці в Польщі. 

— Чи бувало, щоб тварини якось допомагали в бойових завданнях? 

— Восени 2014-го у Водяному під Донецьким аеропортом прибився до нас старий собака. Він ходив із нашою розвідгрупою на всі виходи в сіру зону. Звичайно, ми не хотіли брати із собою собаку, проганяли його. Він тікав, але потім якимсь дивом знав, якою дорогою ми підемо, і чекав нас на якомусь перехресті. Цей собака зрештою дуже допомагав на виходах: біг у 20 метрах попереду групи і знімав собою розтяжки. Людина від такого як мінімум отримала б серйозні поранення — а собаці нічого, бо він низький порівняно з людиною і швидко бігає: почувши «гуп» капсюля-детонатора, за 3-4 секунди до вибуху встигав утекти із зони ураження уламками. Тож усі цілі — і люди, і собака. 

Як Ефку виміняли на гранати-«ефки» 

— Найбільше у вас фото з рудим цуценям. Розкажете про нього?

— Це Ефка, метиска бельгійської вівчарки. Ми її підібрали з товаришем під кіоском біля траси влітку 2016 року. Хлопці назвали її Ефкою, бо коли була маленьким кругленьким цуценям, нагадувала за формою тіла гранату Ф-1. 

Вона теж їздила з нами на бойові, була поранена — рятували її тоді, як пораненого бійця. Гнали вночі в лікарю, піднімали з ліжка ветеринара, потім доглядали, робили перев’язки і уколи… Коли я йшла чергувати на позиції, Ефку прив’язували, щоб вона не бігла за мною. 

Одного разу я лежала хвора на нашій базі під Маріуполем, а мій чоловік рано-вранці поїхав у справах в інше місто. Ефка пішла за ним до автобусної зупинки. Там він сів на автобус і поїхав, а вона залишилася. Він був упевнений, що по власному сліду повернеться на базу.

До наступного ранку її не було. Ми з чоловіком їдемо на ту зупинку, розпитуємо людей, розклеюємо оголошення — пів міста ними заклеїли. Купили гучномовець на батарейках, щоб їздити автівкою по вуличках і крутити оголошення про зниклу Ефку… Вона знайшлася три доби потому. Зрозумівши, що не потрапить додому, пішла за першими-ліпшими людьми у військовій формі і прийшла з ними на базу «Азова». Там її залишили, а потім побачили оголошення і повернули. Грошей, звичайно, не взяли, але кілька гранат «ефок» я їм за свою Ефку віддала.

Сіля, Шкавулик, Бусоль 

— А які у вас стосунки з котами? 

— Найпершим у мене був Ватник, він же Комочок, або Комця, — чорне кошеня з коротким переламаним хвостом. Ватник — тому, що в 2014-му всіх тварин, підібраних на Донеччині, вояки називали якщо не Ватниками, то Сєпарами. Він прийшов на тилову базу, а потім їздив зі мною всюди, по всіх базах підскоку (це ті, що в парі кілометрів від лінії фронту). Коли я ходила на виходи, він залишався на цих базах. Не хотів мене відпускати: коли бачив, що я екіпіруюся, хапав за ноги і кричав. Коли нас починали обстрілювати, за ногу тягнув мене у сховище. Він пройшов багато дуже небезпечних місць, а загинув на мирній території. Вполював отруєного пацюка і помер. Решта моїх вихованців зараз, на щастя, живі.

За кілька місяців після Ефки з’явився Сільвер — кошеня породи невська маскарадна. Побратим десь підібрав, а ми забрали у нього. Дуже розумний кіт, і теж хворів. 

Разом з котом ріс у нас ще один пес — Шкавулик. На початку грудня безпритульна собака привела у нашому підвалі цуценят. Усі ці 9 цуценят захворіли на ентерит. На новий рік моя кімната на базі перетворилася на собачий лазарет. Врятувати вдалося лише чотирьох. Один найменший цуцик лишився у мене. 

Шкавуликом назвала, бо весь час жалісно скавчав. Шкавулик ріс із Сільвером, вони один в одного переймали повадки, Сільвер гарчав і пробував гавкати, Шкавулик крався за мишами… А коли у двір заходили чужі коти, проганяти їх вилітала вся трійця. Ефка і Шкавулик заганяли зайду на дерево, а далі вже Сілька ліз нагору розбиратись. 

Спали всі троє — чималенька Ефка (вагою 30 кг), Шкавулик і Сільвер — зі мною в ліжку. Килимки були, але ж вони хотіли спати зі мною — прогнати було неможливо. 

Годувати їх було дуже важко, бо ми тоді були неоформлені добровольці, які не мали зарплат. Дійшло до того, що інших двох собак, які прибилися до нас на базу, нам довелося вивезти і підкинути на бази іншим військовим, які жили багатше, ніж ми. 

Пізніше, коли я служила в артилерії морської піхоти, на полігоні під Мелітополем взяла собі триколірне кошеня. Назвала Бусоль (Буся). Бусоль — це по-простому «артилерійський компас». Вона їздила зі мною на міжнародні навчання «СіБріз», і там її намагалися у мене вкрасти й забрати на свій корабель американські морпіхи. Буська — метис мейн-куна, вимахала кілограмів на 6-7. Справжня мажорка — лащитись приходить тільки коли сама хоче. 

На момент повномасштабного вторгнення собаки — Ефка і Шкавулик — жили на Черкащині у мого свекра, а коти — Сільвер, Бусолька і Кася — у мене вдома в Києві. Я відправила їх теж до свекра. Скінчиться війна — я своїх заберу. А поки що вони дорослішають і старіють без мене. 

— Чи може тварина якось змінити настрій — ваш чи людей поруч?

— О, в цьому вони профі Його просто погладиш — і легше на душі стає. Поцілуєш оте пухнасте чи плюшеве в отой його лобик, воно тебе оближе — і ніби зразу є для чого жити.

— Чи є у вас вірші про фронтових тварин?

Це про мою кицю Бусоль. 

*   *   *

Десь далеко від дому, від наших безсонь,

Де над Ятранню небо безкрає,

Ходить киця пухнаста на ймення Бусоль,

На себе реп’яхи набирає.

Закрутились ми з нею, що я, що вона,

У ворожому злому нашесті.

І чіпляється міцно до мене війна,

Мов реп’ях до пухнастої шерсті.

Де ми вчора жили, там сьогодні бої,

А ми тягнемо й тягнемо віз цей…

Окуповані зараз курорти мої

І Бусольки народження місце.

І вже скільки покладено на вівтарях,

І вже скільки шляхів ти пройшов тих…

І все більшає, більшає на цвинтарях

Прапорів, прапорів синьо-жовтих…

А без нас, а без нас пацюки й хробаки

Підгризають зерно і кордони.

Люди ходять, пліткують, плетуть масксітки,

Вірять фейкам, донатять на дрони.

Та хай як від заброд вистачає скорбот —

В’ється Ятрань повз цю боротьбу всю.

І безпафосний дід — український народ —

Так терпляче вичісує Бусю.

З авто виходить жінка в уніформі кінологині. «Ви рано», — каже вона. Обличчя в неї м’яке, але тримається впевнено, навіть строго. Це Пілла Осборн, спеціалістка з поведінки собак, головна адміністраторка притулку для тварин в естонському місті Тарту. 

На паркувальному майданчику не чути гавкоту: одразу й не скажеш, що за парканом — вольєри для собак. Вхід до притулку перекривають чистісінькі скляні двері. Щоб потрапити всередину, перш за все треба набрати номер адміністратора. Зазвичай до людей виходить Пілла й веде углиб притулку. 

І не думайте, що кожен і кожна так просто зможе вийти звідси з твариною, яку вподобали. Спершу треба пройти тест Пілли Осборн. 

Вона розповіла UAnimals media, як влаштоване життя притулків у Естонії, чи користуються вони благодійними внесками. А ще — як кіт Тіку жив у окремій кімнаті, чому з дружніми котами не завжди виходять гарні фото та що ж потрібно зробити, щоб узяти тварину з естонського притулку додому.   

Безпритульні в Естонії: три ловці на пів країни

— Чи є в Естонії проблема з безпритульними тваринами? 

— У більшості собак в Естонії є опікуни й опікунки. Майже всі собаки, які живуть у притулку, потрапили сюди від власників чи власниць, які з якоїсь причини від них відмовилися. А от із котами проблема є. Ми стерилізуємо тварин і всіляко пропагуємо стерилізацію. Однак поки що полями, селами вештаються безхатні коти. Вони приводять дуже багато потомства — і ці тварини зрештою потрапляють до нас. 

— Хто віддає вам безпритульних котів?  

— Нам телефонують люди й кажуть, що бачили безпритульних. Ці тварини не дуже товариські. Якщо коти здичавіли й живуть без людей вже кілька поколінь, їх будь-хто не впіймає. Це робота ловця чи ловчині. 

Ми використовуємо спеціальні пастки. Пневматичною рушницею (шприцометом) ми вже не користувалися 7 років. Вона потрібна тільки для того, щоб ловити собак — з котами її не можна застосувати. До того ж треба, щоб поруч був ветеринар чи ветеринарка. Коли ми хочемо знерухомити собаку, треба вгадати, скільки він важить. Адже треба знати, скільки ліків заправити у шприц. Тварина в цей час далеко — хто ж знає, скільки вона важить! Можна вгадати приблизно, але ж не точно. Це питання життя і смерті. Можна заправити забагато седаційних ліків, влучити не туди… Через всі ці причини ми не користуємося рушницею. Хоча одна в нас таки є. 

— Що відбувається після дзвінка?  

— Спочатку ми розпитуємо в людини, яка подзвонила, всі деталі: де й коли вона бачила тварину, як часто бачить її, якщо це відбувається регулярно, якими шляхами тварина ходить. Це для того, щоб ми могли встановити пастки в потрібний час і в потрібному місці. 

— Тобто ловці й ловчині виїжджають у довгі маршрути, щоб покрити кілька місць? 

— Так і є. Ми формуємо для цього графік: на виклики, які прийшли раніше, ми відповідаємо швидше. Наші ловці працюють щодня, і не тільки в Тарту. Кожен повіт має вирішувати проблему з безпритульними тваринами. Тож місцева влада наймає якийсь із притулків, щоб їм у цьому допомагали. Наш притулок знаний у повіті Тартумаа, а наших ловців найняли в половині повітів Естонії. Ловців у нас троє.  

— Лише троє ловців на половину Естонії? 

— Саме так! Доводиться багато планувати. І навіть якщо ловці працюють десь далеко, ми мусимо перш за все відповідати на запити з Тарту. Ловець повинен приїхати на виклик протягом години, тому що такий у нас контракт із містом. 

Притулки в Естонії: як це працює? 

— Що відбувається з котом після того, як він потрапляє до вашого притулку? 

По-перше, нам треба з’ясувати, чи є у тварини мікрочип. Якщо так, ми негайно телефонуємо власникові чи власниці — ті приїжджають і забирають тварину. В Естонії заборонено, щоб тварини ходили вулицями самотою. Якщо виявиться, що опікуни просто відпустили її, ми мусимо з ними поговорити, щоб більше цього не робили. Це найпростіша ситуація. 

Якщо чипа немає, ми фотографуємо тварину і викладаємо фото на нашому сайті. 14 днів чекаємо, чи не з’явиться попередній власник або власниця. Ми мусимо так робити за законом. 

Весь цей час коти живуть у клітках. Котові важливо відчувати, що жоден інший кіт не зайде на його територію. Тому його територія обмежена цією кліткою.

За 14 днів рівень кортизолу в крові тварини падає. Коти звикають до клітки, до всього, що їх оточує, тож менше проявляють захисної агресії. 

У нас є різні кімнати для котів. Спочатку кіт живе в карантинній кімнаті. Якщо він не чипований, ветеринар чи ветеринарка приходить і чипує його, вакцинує, обробляє від паразитів. А за 14 днів, коли кіт уже щасливий і більш товариський, він їде на стерилізацію до клініки. 

Там тварині роблять ще й аналіз крові. Треба з’ясувати, чи кіт не є носієм вірусу імунодефіциту котів (FIV). 

Якщо кіт — носій, це випадок для евтаназії. Багато безпритульних котів Естонії заражені цим вірусом. Він передається з укусом від тварини-носія в котячих бійках. Зазвичай після такого укусу кіт може прожити 6-7 років. Проте потім органи відмовляють один за одним, і кіт може заразити цим вірусом інших котів. У нас немає ліків від нього. Також після аналізу ми не можемо сказати, як довго цей вірус вже є в кота. Вважаємо, що гуманніше зробити евтаназію. 

Якщо кіт не заражений FIV, ми забираємо його з клініки. Далі він живе у притулку, чекаючи, поки хтось забере його додому. 

Собаки, якщо мали власника чи власницю, вже не потребують всіх ветеринарних процедур. Єдине — ми так само маємо зачекати 14 днів, а потім пес живе у вольєрі до можливої адопції. Із собаками гуляють волонтери й волонтерки. Щомісяця ми проводимо для цих людей тренінги. 

— Скільки тварин у вашому притулку зараз? 

— У нас 33 собаки, а котів… рівно 100! Отже, 133 тварини. 

— Цей притулок вважають великим чи малим в Естонії? 

— Я не знаю, скільки тварин зазвичай в інших притулках. Є такі притулки, де навіть всередину не зайдеш, тому важко про щось дізнатися. Ми прагнемо бути відкритими. 

— Хто є власником притулку? 

— Місто Тарту. Ми муніципальний заклад. 

— А в Естонії є приватні притулки? 

— Так. То тут, то там з’являються такі. Люди часом намагаються робити те саме, що й ми, у своїх вітальнях. Насправді закон не ставить чітких вимог до притулків. Тому фактично кожен і кожна може почати рятувати тварин і сподіватися на благодійну підтримку. Але невідомо, яка доля тварин, що до нього потраплять. 

— Це місце було збудоване як притулок чи переобладнане?

— Було збудоване як притулок. Ми тут з 2006 року. Перед тим у нас було приміщення, яке колись будували для інших потреб: там був офіс чотири на чотири метри. Оцей будинок, у якому ми розмовляємо, звели рік тому за гроші міста.  

— Чи працює тут лікар або медсестра? 

— У нас є контракти з двома ветеринарними лікарями. Лікар приходить, коли може, раз на день, а роль медсестри виконує піклувальниця з притулку. 

— Ви отримуєте благодійні внески? 

— Так, бо ми їх сравді потребуємо. Місто не платить за стерилізацію. Також донати потрібні, щоб оплатити ветеринарні послуги. Заробітну платню мені забезпечує держава. Місто фінансує потреби тварин на перші 14 днів перебування. А далі ми вже маємо фінансувати все самі. Ось тоді починаємо використовувати внески. 

— Хто ваші благодійники і благодійниці?

— Це звичайні люди, які бачать нашу роботу й пристрасть, з якою ми її робимо.

— Тобто ви проводите якісь кампанії для збирання внесків?  

— Ні. Ми не в захваті від такого. Всі інші постійно збирають гроші, особливо ці незалежні маленькі притулки. Вони експлуатують хворих тварин. Наприклад, це може бути тварина, якій потрібна трансплантація серця. Це мало б зачепити людей за живе. Проте мені видається, що люди втомилися постійно чути «допоможіть». Тому ми взагалі такого не робимо. Ми намагаємося забезпечити тваринам найкраще життя, а спільноті надати найкращі послуги. Ми запрошуємо фахівців, які хочуть навчатися. Тому люди просто це бачать і роблять внески з власної волі. А ми думаємо, як зробити кожен наступний день кращим, ніж був учора. 

Знаю, що час тут — на вагу золота, тож рухаюся швидко. В якусь мить, щоб сфотографувати собаку, я відбігаю з камерою трохи далі. 

— Ніколи, ніколи не можна бігати у притулку! — суворо зупиняє мене Пілла.

Ніяковію. В Україні такого ніколи не чула. Тим часом ми йдемо до будинку котів. Тут дві кімнати — з більшими й меншими клітками. У тій, що з меншими, живуть коти після операції. Інші мають просторіше двоповерхове житло. Пілла пояснює:

— Кожна клітка розділена на два поверхи. Вгорі — простір для життя й відпочинку, а внизу — кухня й в іншому куті туалет. Хоч приміщення невелике, кіт почувається в безпеці, адже жоден інший не зайде на його територію. В один момент чистять одну клітку, кіт у цей час гуляє. Зазвичай всі вони стрибають на підвіконня й дивляться, що там роблять надворі собаки. 

На кожній клітці — картка з іменем та різними позначками. «Дієта» — написано на одній.  

— На кожній картці є номер. Це ніби порядковий номер тварини — позначає, коли вона потрапила до притулку. Також тут ми часто пишемо «заброньовано» — це якщо хтось вже вирішив взяти тварину додому. 

Намагаюся сфотографувати мешканців притулку в Тарту, але коти відвертаються.

— Камера для кота — ніби велетенське око, яке на нього витріщається, — розповідає Пілла. — Тому для них це створює певний дискомфорт. Якщо кіт досить дружній, не агресивний, сором’язливий, він буде відвертатися. А більш агресивний буде з викликом дивитися просто в це «око». З агресивнішими котами виходять кращі знімки. 

Поруч із кімнатою з клітками є ще й окрема — зі справжньою лазанкою для кота й фото тигрів на стінах. Тут живуть один або двоє котів, які були в притулку найдовше. Щойно звідси виселився попередній мешканець, тож тепер в’їжджає наступний — той, що на дієті.

Кошенята мають окремий будиночок. На вході — санітайзер і для ніг, і для рук. Проте кошенят не торкаються, щоб ті не підчепили хвороб. На стіні — дошка з іменами кошенят і пришпиленими прапорцями: кошеня з блакитним прапорцем саме захворіло, а з жовтим потребує ліків.  

— Собаки — моя професія, — каже Пілла, — але я ентузіастка в психології котів також. Вони мені дуже цікаві, і я навіть беру роботу додому. У нас тут багато кошенят, вони дикі, тому я інколи забираю їх до себе, щоб соціалізувати. Кожне кошеня не може отримати багато індивідуальної уваги у притулку. А вдома я можу багато з ними контактувати, тоді вони звикнуть до людей і їм буде легше знайти дім. За це мені ніхто не платить, це моє бажання. 

— А як ваша сім’я до цього ставиться? 

— У мене є кіт і собака. Ну, і чоловік. Коли ми одружилися, він казав, що не любить котів. Це було 9 років тому. А тепер він мене квапить: ну що, яких ти кошенят завтра привезеш? Він працює з дому, тому фактично проводить з ними більше часу. Я маю тепер вчити його виховувати кошенят. 

Тіку вирушає до нового дому 

Поки ми говоримо, до офісу приходить літня пара з переноскою. Там сидить чималенький волохатий кіт. 

Пілла робить позначки в паперах:

— Цього кота звати Тіку. Він був у притулку найдовше і жив у тій окремій кімнаті. Тіку з нами був від минулого року, з мого дня народження — 26 листопада. Перед тим він жив на вулиці на дачі ще з одним котом — Таку. Люди забрали їх з дачі до квартири, але там уже був кіт, і почалися бійки. Господарі не познайомили котів правильно. Тіку дуже бив Таку в конкуренції за кішку, бо Тіку, як ви бачите, кіт нівроку. Тож опікуни не захотіли розбиратися в проблемі й терпіти бійки — і привезли обох сюди. А сьогодні нарешті Тіку їде додому. Його забирає пара. У цих людей були коти й раніше, і вони хотіли знайти собі друга. Це не перший їхній візит сюди. Щоб узяти тварину, треба прийти і поспілкуватися з нею кілька разів. 

— Це правило притулку? 

— Так. З точки зору тварини це необхідність. Тварини не були у вас вдома — там для них все нове. Було б добре, щоб у новому місці ви стали для них людиною, що приносить їм спокій, тобто щоб вони вже вас знали. Це психологія тварин, яку ми тут багато вивчаємо. 

— То як це працює, коли хтось хоче адоптувати тварину? 

— Охоча людина приходить у прийомні години й каже, який кіт чи собака їй потрібен. Я ходжу по притулку з кожним і кожною, щоб відчути енергію цієї людини та тварини, якою вона зацікавилася, подумати, чи гарна для них ідея — бути разом. Я хочу знати все про цю людину. Тому я ставлю багато запитань. Питаю, чи хоче він чи вона кота, що житиме на вулиці. Якщо так, то я кажу: «Вибачте, але ми проти. Все працює навпаки: ми забираємо котів з вулиці». Ще я запитую, чи є у них вже тварини. Є коти, які не толерують інших котів. Така тварина вважає, що вона — єдиний кіт на планеті. Чи є у вас малі діти? Який у вас розпорядок? Скільки часу у вас є на тварину? Як ви можете її соціалізувати? Коли ми віддаємо на адопцію собак, буває навіть конкурс серед кандидатів і кандидаток. З котами такого немає. Люди іноді не хочуть розбиратися в проблемах, приносять тварин назад.           

— Буває, що хтось відмовляється від тварини? 

— Авжеж. Взяти тварину — це вам не казочка. Якщо це собака, треба бути у стабільному фінансовому становищі, мати час — ходити на тренінги для собак. Треба подумати, що тебе чекає 15 років із цим собакою. Не можна просто взяти випадкове цуценя. Ми дуже проти, щоб тварин давали як подарунок-сюрприз.

— Коли віддали Тіку, ви закреслили щось на аркуші паперу отам на стіні. Виглядало як детективна дошка!  

— Я закреслила портрет Тіку. На наших сторінках в інтернеті є фото тварин. Там же було й фото Тіку як кота, який найдовше прожив у притулку. Тепер його треба зняти із сайту. Про тварин, які затримуються на довше, треба більше й розповідати, щоб їх могли нарешті взяти додому. Та й ми знаємо більше про таких тварин, тож пишемо про них маленькі історії. Можливо, хтось прочитає, щось відгукнеться в його серці й він чи вона зрозуміє: «Це мій кіт». Я закреслюю всіх, хто поїхав додому. 

— Мені здалося, що там закреслені вже всі? 

— Ще ні, але більшість котів на цьому аркуші закреслені!

Автобазою у Білогородці рідко хтось проходив. Коли саме там з’явився фургон, укритий яскравою тканиною, ніхто точно й не скаже. Схоже, фургон був цирковий. Кузов сильно заіржавів. Біля машини стояло відро, на дно кузова хтось насипав трохи тирси.

Підійшовши до фургона впритул, з несподіванки можна було б і заціпеніти: в кузові сиділи двоє ведмедиць, кожна зачинена в іржаву клітку завбільшки приблизно квадратний метр. Клітки заледве вміщали самих тварин.

Саме це побачили зоозахисники, які приїхали до Білогородки на Київщині у 2015-му. Власник представив їм своїх «артисток» — ведмедиць Юлю і Зою. Тварини працювали у сфері розваг. Виступивши, ведмедиці поверталися у тісні клітки. 

Як склалася подальша доля Юлі та Зої? Як позначилася на психіці та здоров’ї цих тварин циркова кар’єра? У цьому матеріалі шукаємо відповіді на запитання про життя Юлі й Зої зокрема та циркових ведмедів загалом. 

Як і де захисники тварин вперше зустріли Юлю й Зою? 

«Я дуже добре пам’ятаю цей день. Був червень. На автобазі стояла машина, не дуже велика, отака, як хліб возять. Клітки були маленькі, тому вони обидві ставали поруч у цей фургон. На місці був і власник. Здається, це й був дресирувальник, але до кінця не зрозуміло. Він багато не розказував», — пригадує керівник фонду «Чотири лапи» Тарас Бойко. Телефон власника ведмедів у фонду залишився, але за номером можна почути хіба що запис «Цей номер не обслуговується».

Чи то ведмедів хтось помітив і сповістив зооактивістів, чи до них звернувся сам власник, достеменно невідомо. Фахівчиня з поведінки ведмедів Марина Шквиря тоді працювала консультанткою фонду «Чотири лапи», який опікувався ведмежим притулом у Березівці на Житомирщині. «Мені подзвонила Яна Ренк, зоозахисниця, — згадує Марина. — Яни вже немає серед живих, її вбили росіяни в перші дні повномасштабного… Вона тоді розповіла про машину з ведмедями. Сказала, що власник згоден їх віддати. Я взяла таксі, поїхала в Білогородку, сфотографувала, відправила фото керівникам фонду. Вони прониклися, сказали “беремо”».

Тоді працівники «Чотирьох лап» приїхали в Білогородку й підписали з власником договір про передачу тварин. Серед підписантів був Тарас Бойко, який переповідає слова колишнього власника Юлі та Зої. То був молодий хлопець, який сказав Тарасові: «Я вже їх тримати не можу. Користі від них небагато, бо вони старі й хворі. Тому забирайте».

Ведмедиць повантажили у транспортувальні клітки й перевезли в Березівку. Днів за 10 підготували вольєри, у які їх зрештою випустили.

Чотири роки потому Зою і Юлю переселили до ведмежого притулку «Домажир», де вони живуть і тепер.

У якому стані було здоров’я ведмедиць?

Ще в Березівці Зої видалили багато зубів, зіпсованих і сточених об ґрати. Юля мала схожі проблеми, тому їй теж довелося лікувати зуби.

Зої ветеринари встановили цілий набір діагнозів: цироз печінки, запалення сечового міхура, зламаний палець і кіготь, важкий неврологічний розлад та епілептичні напади. Крім того, з’ясували, що ведмедиця майже повністю сліпа.

Обидві ведмедиці проявляли патологічну поведінку: у них була важка стереотипія.

«Юля перетоптується з лапи на лапу й хитає головою, — розповідає менеджерка з комунікацій ведмежого притулку «Домажир» Оля Федорів. — Коли відвідувачі й відвідувачки це бачать, радіють, що “ведмідь танцює”. Тут важливо наголосити, що це ознака стресу і це зовсім не весело». 

Часто тварини реагують на стрес повторюваними рухами. Дещо схоже буває і в людей: нервуючи, хтось несвідомо заламує пальці, хтось гризе нігті чи олівці, хтось розгойдується з боку на бік. Одноманітні рухи можуть повторювати люди з аутизмом у стані стресу. Таку поведінку називають стереотипія. Вона трапляється і у тварин, які живуть у бідному середовищі й тісноті. Тварина починає ходити по колу, рухатися туди-сюди вздовж огорожі, хитати головою або чухатися. Поводитися так може, скажімо, слон, кінь, ведмідь, вовк чи папуга. Коли тварині є на що відволіктися, стереотипія може й не заважати повноцінному життю. Інша ситуація, коли вона мешкає в замкнутому просторі, і її дні не наповнені абсолютно нічим. Тоді тварина може фіксуватися на цій поведінці, часто аж до того, що завдає собі шкоди чи не зважає на інші подразники. Навіть тоді, коли у такої тварини з’явиться вибір, чим зайнятися, вона не відразу подолає стереотипію. Їй може знадобитися чимало часу, щоб відмовитися від нав’язливих дій і піти, наприклад, досліджувати вольєр. 

Повністю перемогти стереотипію зазвичай не вдається, особливо у старих тварин. Проте фахівці намагаються хоча б зменшити її прояви. Для цього використовують так звані збагачення вольєрів. Це спеціальні іграшки, які стимулюють цікавість тварин, змушують рухатися й відволікають від стереотипної поведінки. 

Оля Федорів розповідає про все, чим збагачують вольєри в «Домажирі»: «У нас є дерев’яна скринька, всередину якої доглядачі кладуть їжу. У ведмедя дуже розвинений нюх, він відчуває запах їжі й намагається її дістати. Ведмеді не ламають скриньку. Вони пробують взаємодіяти з іграшкою і зрештою розуміють, яку дошку треба посунути, щоб випала їжа. Є дерев’яний барабан, зверху дірочка, куди доглядачі кладуть їжу. Ведмідь знає, що треба покрутити барабан і запхати лапу всередину, щоб добути звідти ласощі.

Є перекладини, на які можна вилазити. На деяких можна й полежати. А є такі, на яких розкладають їжу, і треба її звідти дістати. Є дерев’яні м’ячики — з ними ведмеді дуже люблять бавитися. Якщо хтось проявляє сильну стереотипію, доглядачі реагують, підкидають ведмедям горішки з медом. Ведмідь відчуває запах, відволікається і йде шукати ці горішки». 

Хто ще з циркових мешкав у «Домажирі»? 

Ще до Зої та Юлі в Домажирі жила циркова ведмедиця Христина. Це одна з перших мешканок притулку. Її більше немає: Христина померла торік. Проте розказати про Христю варто. Її розтин показав багато важких хронічних хвороб.

Христина була тянь-шанською ведмедицею — це підвид бурих. Мала красиву пісочну шерсть. «Цей підвид у нас використовують лише в цирку, бо такі ведмеді маленькі, компактні. Їх легше перевозити й контролювати», — пояснює Наталія Галайко. 

Христину вилучили від власника в серпні 2017 року. Пані Наталія пригадує: «Ведмедиця жила в пересувному цирку. Власник їздив по всій Україні. Він перевозив не дуже доглянуту Христину в тісній клітці. Одягав на неї спіднички й усіляке інше вбрання, вона виконувала циркові трюки. Тут недалеко від нас є селище Івано-Франкове, і він приїхав із виступом туди. Тоді вже діяла заборона утримання диких тварин у пересувних цирках. І зооактивісти разом із поліцією вилучили ведмедицю».

На шиї у тварини була запалена ділянка, повністю позбавлена шерсті, — це місце, з якого роками не знімали нашийник. У Христини виявили багато хронічних хвороб: вона страждала на артрити, артрози, мала страшну стереотипію. У Христини була глаукома одного ока, яке довелося видалити. Зуби у ведмедиці зіпсувалися, тому працівники купували для неї корм, який вона могла пережувати.

Христина добре освоїлася у вольєрі, любила плавати й грітися на сонці. Проте хронічні хвороби все одно нагадували про себе. Два роки тому Христя почала дуже важко хворіти й страждала. У «Домажирі» ухвалили рішення про евтаназію. Христина прожила 27 років. 

Чому в циркових тварин стільки хвороб?

Коли ведмедя утримують приватно, здебільшого власники не можуть забезпечити нормального для нього харчування, пояснює заступниця директора ведмежого притулку «Домажир» Наталія Галайко. Тварини живуть у тісних клітках, і малорухомий спосіб життя шкодить опорно-руховому апарату. Циркова тварина в постійному стресі: яскраве світло, багато людей, шум, оплески, музика, багато запахів. 

Наталія Галайко розповідає: «Видно, що наші ведмеді, які прибули з цирків, зазнавали знущань у попередніх місцях утримання. У них великі проблеми із зором, слухом і важка стереотипія».

Іноді в цирках чи на мисливських станціях тварині завдають шкоди свідомо. У «Домажирі» не знають про випадки, коли б когось зловили на гарячому. Однак про це свідчать висновки ветеринарів, які оглядали ведмедів. Наталія розповідає: «Наша Зоя не бачить. Ветеринари припускають, що ведмедицю могли осліпити навмисно, щоб вона не реагувала на яскраве світло. Наприклад, іноді тварин б’ють палицями по шийному відділу хребта, через що порушується іннервація. Якщо порівняти стан здоров’я циркового ведмедя і тварини, яку просто утримували в клітці, то стан здоров’я циркових тварин набагато гірший».

Дізнатися, як насправді жила тварина до того, як потрапила в реабілітаційний центр, не так просто: «Якщо тварину примусово вилучають, часто не вдається навіть зустрітися з власниками, не те що докладно дізнатися про життя тварини. Власники не завжди з’являються на вилучення. Іноді кажуть: “Приїжджайте, там буде представник”. Ми забираємо — і все».

У ведмедя, якого використовують у сфері розваг, немає зимового сну. Це теж впливає на ведмедяче здоров’я: процеси в його організмі протікають зовсім не так, як це природно для виду: «У природі буває, що ведмідь не доїв і не пішов спати. Але це одиниці. На наступний рік такий ведмідь може залягти на зимовий сон. А в неволі у ведмедя вибору немає: йому рік у рік просто не дають спати. Фізіологічні процеси порушуються. У зимовому сні має відновлюватися шкіра на лапах, спалюватися помаленьку жир до весни. А цього всього не відбувається.

Взимку в природі ведмеді нічого не їдять. Навесні тварина трошки їсть, потім починається парувальний сезон — вона худне. Їсти багато починає в серпні. На зиму тварина може збільшити свою вагу аж на 40 %. У неволі все по-іншому. Зоя і Юля були худі, а буває, що в неволі ведмеді перегодовані, і це їм теж шкодить». 

Як Зоя і Юля приживалися в «Домажирі»?

Вольєр для Зої збудований так, щоб вона вільно пересувалася. Вона живе сама. Поселяти її з родичами небезпечно: ведмеді можуть конфліктувати, а це для сліпої ведмедиці великий ризик.

Інша справа — Юля. Два роки тому її перевели з адаптаційного вольєра у великий. У сусідньому живуть Маня та Квітка. «Можливо, Юля зможе соціалізуватися й жити у великому вольєрі з Манею і Квіткою, — сподівається пані Наталія. — Маня й Квітка теж жили раніше окремо. А тепер їдять поруч, сплять разом. Щодо стосунків між ними і Юлею — бувають кращі дні, бувають гірші… Ми сподіваємося, що вони подружаться. Це вже четвертий рік соціалізації. Ми йдемо дуже маленькими кроками. 

Соціалізація ведмедів інколи триває роками. У разі успішної соціалізації вони живуть разом. Це покращує їхню якість життя».

Чи має ведмідь особистість?

Ще й яку! «Характери ведмедів дуже відрізняються, — розповідає Оля Федорів. — Кілька ведмедів у нас спокійні, гуляють собі помаленьку, нікуди не поспішають. Є активні, які носяться від самого ранку, в обід трошечки посплять і знову бігають, граються».

Зоя — розважлива пані. Вона залюбки все обнюхує й часто підіймає голову вгору, щоб відчути запахи в повітрі. Юля дуже любить гратися зі збагаченнями і демонструє химерні пози. Оля Федорів навіть створила в соцмережах рубрику «Пози йоги від Юлі». Особливо полюбилася ведмедиці підвішена на ланцюгах колода, каже Оля: «Вона під цю колоду лягає і ну її чотирма лапами розхитувати! Або любить в басейні сидіти, вона там сидить довго. Любить мордочку у воду занурити, і видно тільки очі. Я кажу на неї “крокодил”».

У всіх у «Домажирі» свої смаки. Наприклад, місцева ведмедиця Маша відома своєю любов’ю до помідорів, а Потап обожнює рибу. У Зої улюблена їжа — це банани. Юля не перебирає — їй смакує все. 

Як думає ведмідь?

Наталія Галайко розповідає: «Інтелект ведмедя десь на рівні собаки.

Ведмідь має дуже добру пам’ять. На 80 % харчування ведмедів складається з рослин, тому їм треба пересуватися чагарниками, де можуть бути ягоди або інша їжа. Тож вони створюють власні маршрути. Ведмеді думають, куди вирушити по їжу. 

Ведмедиці дуже дбайливо виховують ведмежат два-три роки. Ведмедиця може прийняти і чуже ведмежа, якщо це сирота. Буває, що молода ведмедиця народжує дитинчат і не може дати їм усіх навичок, тоді стара ведмедиця може їх забрати. 

Ми їздили в Карпати й спілкувалися з місцевими людьми. Нам розповідали, що ведмідь, помітивши мисливців, може піти задки, щоб поставити сліди не в той бік і надурити людей. Це справді тварини, які думають».

Науковці застерігають, що не варто наділяти тварину людськими рисами. Проте це аж ніяк не означає, що ведмідь добре почувається в клітці. Дискомфорт тварини, яка живе в тісному й бідному середовищі, — це не тільки обмеження в рухах. У таких умовах у неї мало сенсорного навантаження, простою мовою — їй страхітливо нудно. Особливо це стосується тварин із розвиненим інтелектом. А ведмеді точно належать до таких.

Збагачення вольєрів у «Домажирі» — і для відволікання від стереотипії, і для того, щоб ведмеді могли поміркувати. Навіть їдять вони з «манерами»: мають власні способи посмакувати улюбленою їжею. Ольга ділиться своїми спостереженнями: «Ми даємо їм апельсини. Я не раз помічала, як вони виїдають всю м’якоть, а шкірку залишають. Колись привезли кавуни. Вони легенько зверху надавлювали, кавун тріскав, вони його розгортали й виїдали все зсередини. Вони не заковтують все одразу. Навіть яблучко на лапку собі ставлять і потрошку їдять. Правда, ведмідь вкусив двічі-тричі — і вже яблучка нема». 

Що відбувається після реабілітації та соціалізації ведмедів?

Часто люди питають, чому ведмедів не випускають із реабілітаційного центру в природу, каже пані Наталія. «Є центри, які займаються ведмежатами з дикої природи, у яких, наприклад, мама загинула. Їх безконтактно вчать виживати. Якщо ж тварина народжена в неволі й звикла до людини, це величезний ризик. Можливо, ведмідь дасть собі раду в природі. Проте він буде підходити до людей. А контакт із людьми не завжди закінчується позитивно».

Ведмеді, які потрапили в «Домажир», житимуть тут все своє життя. Вони якоюсь мірою стоять на захисті своїх родичів у неволі. У притулку люди можуть побачити ведмедя в умовах, близьких до природи, і послухати історії про їхню долю. Після цього навряд чи у цих відвідувачів і відвідувачок виникне бажання замкнути таку тварину в клітку, начепити на неї спідницю чи надіти нашийник.

Тут мав би лунати дитячий сміх, гупати лунко об підлогу м’яч, а свисток учителя фізкультури — зупиняти човниковий біг. Натомість тут без упину впродовж чотирьох днів тривали ветеринарні консультації, процедури та операції. Це шкільна спортивна зала у Воздвижівській громаді на Запоріжжі, де команда UAnimals тимчасово облаштувала «ветеринарну клініку». 

Допомогу надають як безхатнім котам і собакам, так і тваринам місцевих мешканців. Люди з громади приносять підопічних на огляд і консультації.

Ловець Роман Бідненко відповідає за те, аби спіймати на вулицях громади стількох тварин, скількох лікарки встигнуть прийняти. А ще в цій місії Романові випадково вдалося прилаштувати в родину одне з цуценят, яких він відловив. 

Люди прийняли цуценя в родину вже після стерилізації, з обробками від паразитів, вакциноване і чиповане. Такий захист отримали всі тварини, які потрапили до «ветклініки» UAnimals у спортивній залі. Хіба що аж надто малих пацієнтів не стерилізують.

Деякі тварини потребують лікування, а окремих із них доводиться оперувати.

Загалом у цій місії вдалося допомогти понад 250 тваринам.

Чи траплявся вам на очі дикий хом’як в українській природі? Якщо ви зараз уявили сирійського хом’ячка, якого часто тримають удома, то  можете скласти хибне враження про його родича з України. Він — справжній велетень серед гризунів: найбільші важать понад кілограм! 

Європейський, або звичайний хом’як — це боєць за місце під сонцем. Він відчайдушно відганятиме кожного, хто тільки спробує порушити його кордони. Однак європейський хом’як, попри такий міцний характер, опинився під загрозою вимирання. Він перебуває в Червоному списку Міжнародного союзу охорони природи як вид під загрозою зникнення. 

Хом’якові полюбилися українські городи, тож люди записали його в категорію небезпечних шкідників. «Щороку в Україні, за моєю оцінкою, вбивають більше тисячі хом’яків, — каже зоолог Михайло Русін. — В ютубі, тіктоці, буває, з’являється відео дикого хом’яка. Половина коментарів під ним — у стилі “яка няшечка”, а друга половина — про те, що “цього шкідника треба негайно вбити”. Коли ми пишемо, що це червонокнижна тварина, відповідь зазвичай така: “А ви приїдьте і заберіть з мого городу вашого цінного хом’яка!”». Що ж, приїду й заберу, вирішив колись Михайло Русін, читаючи такі коментарі. І заснував Центр порятунку хом’яків.

Команда спеціалістів справді виловлює диких хом’яків на ділянках, за потреби лікує й відселяє у природу. Ця ініціатива принесла  Михайлові спеціальну відзнаку Всеукраїнської зоозахисної премії 2024 року.

Гризун у бойовій стійці

— Чи є у європейського хом’яка особливості поведінки, яких в інших тварин немає?

— Є, і це бойова стійка. Якщо хом’якові загрожує людина чи тварина, він стає на задні лапки й кидається на неї, намагаючись відігнати. Це дуже характерна поведінка.   

Хом’як — тварина жадібна. Так він пристосувався до життя в природі. Він збирає корм і забиває собі за щоки, потім приносить у нору і лапою лупцює себе по щоках, вибиваючи це все назовні. Коли хом’як із набитими щоками біжить, вони ширші за його тіло. Знаєте, він із цими здоровезними щоками схожий на акулу-молот.  

— Чим зайнятий дикий хом’як протягом доби?

— Хом’яки можуть виходити з нори й удень, але все ж основний період активності для них — ніч. Уночі хом’як збирає харчі та заносить собі в нору, у спеціальну комору. Він їсть рослинну їжу, проте може з’їсти й комах, навіть дрібних мишей чи яйця маленьких пташок.

До речі, хом’як ніколи не повзає під землею, під’їдаючи картоплю чи моркву. Це роблять зовсім інші види.

— Що європейський хом’як робить узимку?

— У нормі — спить. Це справжнісінька сплячка: температура тіла падає до 8 градусів, серце сповільнюється до одного удару на хвилину. Як і всі види, які взимку неактивні, восени він жирує: багато їсть, щоб запастися жиром. А ще робить собі склад харчів у коморі, аби було що їсти, коли прокинеться.   

Агресивні побачення 

— Як дикі хом’яки взаємодіють між собою?

— Це жорсткі одинаки — вони не утворюють сімей. Самець і самиця живуть окремо, часто вони одне одного дуже сильно б’ють лапами й кусають.  Самиця може навіть убити самця — таке часто буває під час парування. Хоча самці зазвичай більші, самиці агресивніші й жорстокіше б’ються.  

Під час перетримки ми завжди селимо їх окремо, щоб не допускати бійок. Якщо їх тримати групами, велика ймовірність, що залишиться лише один. 

— А як вони реагують на інші види?

— Дикі хом’яки — бойові тварини. Вони стають у свою бойову стійку й починають стрибати, захищаючись чи нападаючи. Буває, хом’як намагається так прогнати собаку або кота. Незважаючи на це, коти часто вбивають хом’яків, і це велика проблема. 

Чому щезають дикі хом’яки

— Ми вже згадували, що дикий хом’як під загрозою зникнення. Наскільки ситуація критична? 

— Прогнозують, що до 2050 року хом’яків як виду просто не буде. Про це говорить математична модель, побудована на показниках народжуваності й смертності. Хом’як — вид, що дає дуже багато потомства. В ідеальних умовах самиця здатна народити малят тричі на рік, і в кожному приплоді може бути 6, 8, а то й 10 хом’ячат.

Колись воно так і було, але в останнє десятиліття приплід є вже тільки раз на рік. Кількість малюків у приплоді теж зменшується.

У природі хом’як не надто піклується про потомство: самиця зазвичай покидає малих приблизно за місяць. Водночас серед них висока смертність — передовсім через хижаків.

Якщо змодельована тенденція триватиме, за прогнозами науковців, вид справді може повністю зникнути. 

— Чому дикому хом’якові живеться гірше?

— Клімат теплішає, і зима тепер менш стабільна. Раніше європейський хом’як залягав у сплячку в листопаді і до березня спав. А зараз сніг випав, на Новий рік вже й дощ іде, потім знову сніг… І хом’як то засинає, то прокидається.

Це дуже високі енергетичні затрати. Якщо в хом’яка постійно ці гойдалки, тварина виснажується. Часто європейські хом’яки гинуть під час зимових відлиг.

Диким хом’якам загрожує і велика кількість пестицидів на полях. Тут відіграє роль і занепад дрібного фермерства. Це дуже важливо: на дрібних городах у хомʼяків завжди багато калорійної їжі, але тепер вони дедалі частіше опиняються на величезних полях, засіяних однією культурою. Нею і мусить харчуватися тварина. Однак, за дослідженнями французьких учених, монодієта погіршує здоров’я хом’яків.

— Воєнні дії якось впливають на хом’яків?

— Припускаю, що так. На північний схід від Харкова була популяція європейського хом’яка. І саме через той район, де жили хом’яки, був наступ у 2022 році. Там все перерито, все в бліндажах. А бліндажі — це пастки для тварин. 

Головне — це людський фактор. Іноді я бачу заклики тримати європейського хом’яка вдома. Такі заклики — злочинні. Українські закони забороняють тримати вдома червонокнижні види. 

Іноді хтось або скуповує хом’яків, або пропонує, щоб ми в центрі за них платили людям. Для мене це все є шоком! Червонокнижних тварин і рослини не продають — ніколи і нікому. 

Як не з’їм, то понадкусюю: кредо хом’яка

— Навіщо з лук хом’якам іти на городи? 

— Вони туди приходять поживитися. Виходить небезпечна пастка. З одного боку, хом’якам подобається, що там повно різноманітної і смачної їжі. З іншого — люди хочуть їх позбутися, вбити, бо вважають шкідниками, а коти й собаки теж намагаються їх вполювати. Для того, щоб безпечно забрати європейського хом’яка з людської ділянки, й існує Центр порятунку хом’яків.  

Хом’яки люблять ягоди, фрукти, овочі. При чому на городі гризуть сам овоч — стебло їх не цікавить. Цукрові бурячки люблять понадкушувать. Особливо їм до смаку полуниці. Дикий хом’як не з’їдає одну полуницю повністю, а бігає собі й надкушує багато ягід. Буває, що буряки, кабачки, огірки надкушує.

Якось на Рівненщині люди побачили хом’яка і розповіли нам. Казали, що він не дуже-то й заважає. Аж поки не побачили, скільки полуниць він понадкушував! Вже тоді ми того хом’ячка виловили й переселили.

— Він може зробити нору прямо на ділянці?

— Так, але це частіше буває там, де мало ходять або подвір’я занедбане. Наприклад, старенькі господарі не можуть всі бур’яни виполювати, і десь там під грушею хом’як вирив нору. А буває, що він шукає собі місце під сараєм чи під вуличним туалетом.

Відрізнити нору дикого хомʼяка досить просто, але для цього потрібен певний досвід. Зазвичай це велика нора — часто в неї може зайти ціла рука. Тунель іде або вертикально вниз, або під кутом у 45 градусів. Якщо це нора для зимування, то її глибина — до двох метрів. Може бути й насип, особливо ранньою весною: якщо хом’як там зимував, то він розчищає нору й виносить ґрунт.

Зверніть увагу,  що хомʼяки ніколи не роблять поверхневих горизонтальних ходів. То попрацювали кроти або полівки-економки. Чи навіть сліпаки, особливо якщо це схід або південь України. 

— Як зазвичай до диких хом’яків налаштовані люди?

— До нас звернулася жіночка з Харкова: спитала, що їй посадити на ділянці, щоб там навпаки жили хом’яки! Начебто були дикі хом’яки в сусідів. І от вона каже: як би так зробити, щоб вони у мене більше жили? Ми  домовилися, що вона половину свого городу засіє люцерною, бо в люцерні диким хомʼякам дуже подобається. Ця історія мене найбільше потішила.

Річ не в тому, що ми кілька десятків хом’яків врятуємо з ділянок, а в тому, що ми можемо потрошку змінювати ставлення людей до тварин. Рухатися в тому напрямку, щоб люди гуманніше до них ставилися.

— Уявімо, що хтось понадгризав мої овочі, і я зрозуміла, що це хом’як. Що далі?

— Я б попросив вас дати якісь докази. Показати фотографію тварини чи відео на телефоні. Буває, люди встигають зняти хом’яка. Та якщо людина просто бачила дикого хом’яка й може адекватно його описати, тоді віримо.

Якщо з’ясовуємо, що це дійсно європейський хом’як, то ми спочатку вмовляємо людей його не вбивати. І далі можемо виїхати до них. Там ми спробуємо відловити тварину і випустити подалі від людей.

— Як можна зловити дикого хом’яка?

— Це не виглядає як екшн. Він же нічний, то що тут робити? Вночі бігати з приладом нічного бачення? Хом’як біжить, ми за ним… Такого нема. Вдень ми оглядаємо територію, знаходимо сліди життєдіяльності, а тоді виставляємо спеціальні пастки — живоловки. Якщо є нори, от біля нір і ставимо.

Всередину кладемо принаду. Дикий хом’як не пропускає нічого смачного — він точно залізе туди.

Людям без досвіду краще такого не робити, навіть якщо в них добрі наміри. Хом’яки можуть загинути. У нас ніколи такого не було, адже ми професіонали.

Є всілякі народні методи у стилі позаливати нори водою, але це все негуманно.

— Ви відразу його в коробку садите й везете подалі від людей?

— Прямо в живоловці й веземо — це ніби кліточка. Стараємося випускати там, де вже є дикі хом’яки, щоб тварина могла знайти собі пару. Але ми не робимо «хард реліз». У перекладі це «жорсткий випуск». Це коли просто відкривають дверцята клітки, копняком під задок — і пішов далі! Це може мати гарний вигляд на відео, як тварина з кліточки красиво біжить вдалину. Проте з хом’яком такий метод використовувати не можна.

Якщо випускають зубра чи кабана, йому відчиняють двері — і він собі пішов. Ніхто нічого йому не зробить. А хом’яка буквально всі хочуть вбити або з’їсти: хижі птахи, тхори, коти. На новій території хом’як дезорієнтований. Треба дати йому хоча б мінімальний прихисток, щоб він трошки затримався на місці випуску.

Ми робимо нору десь завглибшки пів метра — метр, запускаємо туди хом’яка, корм накладаємо, зверху нору закриваємо чимось важким. Останнім часом беремо тротуарну плитку, яку можна купити в будівельному магазині. Всередину кладемо невеликий запас кормів: яблука, моркву, трохи зерна.

Дикий хомʼяк вже за добу прокопує собі вихід і починає освоювати територію. Так ми даємо тварині можливість закріпитися на новій місцевості: у нього одразу ж буде прихисток. Інакше він просто побіжить куди-небудь, і вся робота, яку ми виконали, буде даремною.

Збільшити популяцію європейського хом’яка в Україні намагаються і в Центрі відновлення рідкісних видів у Київському зоопарку. Тут ми розмножуємо хом’яків згідно зі спеціальною програмою, а потім заселяємо їх у природу. Програма діє з 2019 року.

Центр відновлення рідкісних видів

— Скільки зараз мешкає диких хом’яків у цьому центрі?

— Близько 30. Спочатку було кілька відловлених. Зараз там природних хом’яків — одна-дві особини, всі інші народилися в неволі.

— Ви їх якось розрізняєте?

— Вони абсолютно різні. Є флегматичні, спокійні, є дуже агресивні, істеричні прямо. Самці намагаються якомога менше енергії витрачати, знаєте, такі ледачі жирні самці є. Самиці менші й більш тривожні. Хоча бувають і навпаки спокійні самички та дуже агресивні самці. Один самець мене багато разів кусав, коли я його обстежував чи зважував.

— Хіба ви були не в рукавичках?

— Вони будь-які рукавички прокушують! У них настільки гострі зуби, що  вони пробивають навіть спеціальні ветеринарні кевларові рукавиці.

— Не боїтеся їх брати?

— Боюсь. Дуже глибоко оці різці проникають. Є техніка, як максимально безпечно брати диких хом’яків. Та й то буває так, що не вдається уникнути укусів. Це проблема, коли працюєш із тваринами: завжди існує небезпека, що тебе вкусять або подряпають. Саме тому ми нікому не дозволяємо брати в руки диких тварин, окрім тих людей, які пройшли навчання і інструктаж.

— Куди потрапляють хом’яки з Центру відновлення рідкісних видів?

— Випускаємо їх на Одещині в Тарутинському степу спільно з організацією «Rewilding Ukraine». Там побудовані вольєри для адаптації.

Торік ми випустили у вільне життя трохи більше 20 тварин. Цьогоріч продовжимо: у планах випустити в степ 50 хом’яків. 

До складу журі Всеукраїнської зоозахисної премії цьогоріч увійшли кілька міжнародних експертів, зокрема колишній детектив і фахівець із розслідування злочинів проти тварин Марк Ренделл із Великої Британії.

Понад 30 років Марк Ренделл працював у поліції Сассекса. Почавши як патрульний, з часом він став спеціалістом із розвідки й таємних операцій. Аби зібрати докази, Маркові доводилося тісно спілкуватися з небезпечними порушниками законів, і самому прикидаючись злочинцем. Під прикриттям він допомагав розкривати справи, пов’язані з організованою злочинністю — вбивства, торгівлю людьми, зброєю та наркотиками. Та був тип криміналу, на який поліція за часів роботи Марка серйозно не реагувала, — злочини проти тварин. Вийшовши на пенсію, Марк Ренделл взявся розслідувати саме їх. 

Марк очолив організацію «Hidden in Sight», що протидіє жорстокому поводженню з тваринами. Разом з чинними поліцейськими, медіа та захисниками тварин Марк продовжив таємні операції. То чи є сенс витрачати ресурси на злочини проти тварин, коли й людських проблем у поліцейських вистачає? Про це й не тільки говоримо з Марком Ренделлом. 

«Не можу пройти повз тварину й не заговорити з нею» 

— Переді мною фото 5-річного Марка Ренделла. Хто це з вами поруч?

— Це фото зробила одна з моїх сестер. Маленький пес поруч зі мною — це такса на ім’я Джо. Він був у мене, коли мені було 5. Він був одним із моїх найкращих друзів. Ми разом робили всіляку шкоду і які-завгодно витівки. У кого є такси, ті знають, що вони не зважди чемно поводяться. Ми були спільниками у «злочинах». Одного разу я вирішив, що він матиме кращий вигляд зі смужками. І він мені дозволив намалювати на ньому смужки борошном. Ми копали дірки в саду моєї мами. Ми все робили разом. 

— Зараз маєте тварин удома? 

— У мене є діти, тож ми з дружиною піклуємося про їхніх тварин. Зараз біля мене десь є двоє врятованих собак: Бонні з Боснії та Татьяна з Румунії. Їх врятувала моя дочка. Бонні дуже розумна, вона все обмірковує, а Татьяна просто шалена. Бонні, мабуть, спить десь на ліжку, бо вона ж принцеса, а інша собака десь у саду. Вони дуже різні.

— Ви відчуваєте якийсь особливий зв’язок із тваринами? 

— Авжеж. Я радію, коли мене оточують тварини, я з ними розмовляю. Ми добре ладнаємо. Сподіваюся, що це взаємне відчуття.

Якщо я зустрічаю кота, не можу його проігнорувати. Якщо бачу собаку чи коня, то я обов’язково підійду й трохи з ними побуду. Не можу пройти повз тварину й не побалакати з нею. 

— Чому ви почали розслідувати та вивчати злочини проти тварин? 

— Коли я пішов на пенсію з поліції, вирішив попрацювати в цій царині, бо люблю тварин і хочу їм допомагати. 

Поліція має захищати вразливих людей, сприяти тому, щоб громади були в безпеці. 

Коли я почав прискіпливіше вивчати людей, які проявляли жорстокість до тварин, я зрозумів, що ті самі люди залучені в публічні злочини. У них була та сама «доріжка» до скоєння злочину, та ж мотивація, що в інших злочинців. Я все думав, чому ми [в поліції] інакше ставилися до злочинів проти тварин, ніж до злочинів проти людей? Адже в них задіяні ті самі злочинці! 

Це не була кардинальна зміна робочої сфери. Я просто перейшов від служби в поліції до того, щоб пояснювати іншим офіцерам, що тварини — частина громади. Тому, коли ти відповідаєш за безпеку громади, або сім’ї, або ще якоїсь групи, ти маєш дбати про кожного і кожну. Зокрема і про тварин. Я знав: захищаючи тварин, я захищаю і людей.

Як пов’язане насильство над тваринами та насильство над людьми 

— Ви стверджуєте, що кривдники тварин можуть кривдити й людей. Поясніть, як це пов’язано. 

— Злочинці переважно ледачі, вони шукають найпростіших шляхів скоїти злочин. Вони не хочуть надто сильно ризикувати. А це часто призводить до злочинів проти тварин. 

Аб’юзери, які завдають шкоди людям, зазвичай обирають жертвою найслабшу чи найслабшого в групі: це може бути жінка або дитина, або й тварина. 

Скривдивши тварину, вони так показують іншим людям свою владу й контроль. Або це погроза: вони дають зрозуміти, що можуть заподіяти щось схоже й людині. 

Наприклад, злочинець убиває тварину, аби показати комусь: ось як я можу розгніватись, якщо ти не зробиш, як я кажу. Часто це відбувається, якщо хтось хоче здійснити сексуальне насильство, особливо над жінками чи дітьми. 

Також буває, що тварина — це важіль впливу. Кривдник каже: «Якщо ти не зробиш так, як я хочу, я завдам шкоди твоїй тварині». Так можуть чинити з дитиною чи старшою людиною: ви ж знаєте, часом тварини — це єдині друзі для старших людей. Аб’юзери розуміють, як психологічно вплинути на своїх жертв і які взаємини у нас із домашніми тваринами. Або це може бути частиною домашнього насильства в традиційному сенсі між чоловіком і дружиною. Це відбувається досить часто в кожній країні — як у Великій Британії, так і в Україні. 

Існує зв’язок між тим, щоб завдавати шкоди тваринам, і тим, щоб шкодити людям. Це не обов’язково означає, що вони спочатку кривдять тварин, а потім переходять до людей. Вони можуть спочатку завдавати шкоди людям, а потім тваринам. Або робити це одночасно. Якщо розуміти, як діють злочинці та кривдники, можна запобігти їхнім злочинам ще на початковому етапі.

Розслідуючи вбивство людини, треба звернути увагу на тих підозрюваних, хто в минулому кривдив тварин. Також, якщо поліцейський отримує повідомлення про злочин проти тварини, його треба розглянути серйозно. Якщо ви бачите когось, хто завдавав шкоди тваринам, особливо в юності, це має вас стривожити. Є ймовірність, що така людина може завдати шкоди й людям. Краще запобігти вбивству, ніж його розслідувати. Це краще не тільки для самої жертви чи її близьких. У ширшому сенсі більше грошей та інших ресурсів витрачають на розслідування, ніж на те, щоб попередити злочин. 

— Мені запам’ятався випадок, який у 2024 році розглядав суд: підліток жорстоко вбив птаха на очах у друзів. За рішенням суду, відтоді його мала б доглядати мати, під опікою якої хлопець був і доти. На вашу думку, чи достатньо такого присуду, щоб запобігти злочинам у майбутньому? Що взагалі можна робити в таких випадках?

— Посадити когось за ґрати — це лише один аспект правосуддя. Як на мене, важливо також, щоб різні фахівці та фахівчині могли стежити за людиною, в якій помітили загрозу для громади.

Можливо, в того хлопця щось сталося чи були проблеми в його освіті. Але якщо людина кривдить багатьох тварин чи робить це в жахливий спосіб, за нею треба стежити. Потрібна система та фахівці й фахівчині, наприклад, психологи і психологині. Це попередить злочини. Важливо розуміти кримінальну психологію і те, що за чим слідує.

— Окрім випадку із собачими боями, які ще розслідування ви робили для медіа?

— Ми з колегами зняли фільм про полювання на фазанів. Хоча ці птахи не живуть у Британії, полювання на них тут вважають чимось на кшталт традиційного спорту. Фазанів спеціально вирощують на фермах в інших країнах Європи. Життя фазанів, принаймні на час створення фільму, починалося в жахливих умовах. Потім їх переправляли поромами через Ла-Манш і випускали на мисливських угіддях Британії, де їх із легкістю стріляли мисливці — не для їжі, а для розваги. Так убивали близько 35 мільйонів фазанів за один мисливський сезон.

Я працював у Лізі проти жорстоких видів спорту. Ми з колегами хотіли показати людям, що відбувається, і тому в 2015 році зняли документальний фільм про життя цих фазанів. Він став частиною кампанії проти полювання на птахів, яка триває й досі.

Компанії-перевізники, які володіли поромами, через тиск громадської думки того ж 2015 року Пізніше французькі фермери судилися проти поромних операторів. На їхню думку, їх дискримінували, відмовляючись перевозити їхні товари. Перевізники відстояли своє рішення в судах. Однак птахів все ще перевозять через тунель під Ла-Маншем. Кампанія проти відстрілу фазанів триває. перестали перевозити фазанів. Ймовірно, вони погодилися на це, бо опиратися громадській думці було б фінансово невигідно.

У «Hidden in Sight» ми розслідували, як мавп тримають удома. Робили це разом із зоозахисними організаціями Born Free Foundation та «Four Paws». Наші фото та інформацію зоозахисники брали у звіти, ці фото потрапили в медіа, їх показували у британському парламенті. Зрештою торік у березні в країні заборонили тримати мавп удома. Щоправда, всі передбачені заходи (ліцензування власників) наберуть чинності у 2026 році. 

Іноді так само важливо показати яскраву історію в медіа, як і піти з певним випадком до суду.

«Щоб оберігати громаду, зважайте на злочини проти тварин» 

— Чи є у вас дані про те, скільки щороку реєструють випадків жорстокого поводження з тваринами у Британії? 

— На це питання важко відповісти, бо кількість повідомлень про жорстокість значно відрізняється від числа судових переслідувань, а дані не завжди є достовірними. У 2021 році було 400 судових справ. За перші 6 місяців 2024 року зафіксували 44 800 повідомлень про жорстокість до тварин, але не всі з них можуть бути злочинами.

— Чи хтось отримує реальні строки у в’язниці? 

— Так, є чимало злочинців, які за жорстоке поводження з тваринами отримали реальні терміни за ґратами. Перший п’ятирічний тюремний строк присудили торік організаторам собачих боїв.

— На вашу думку, наскільки активно розслідують злочини проти тварин у різних країнах? 

— У Великій Британії є благодійні організації, які борються зі злочинами проти тварин, але зацікавити поліцію цією проблемою складно. У більшості країн ситуація схожа. Я не думаю, що котрась із них справді досягла успіху в цьому питанні. 

Проте дедалі більше людей у прокуратурі, політиці та поліції починають розуміти, що серйозне ставлення до злочинів проти тварин — необхідність. З 2016 року Федеральне бюро розслідувань США визнає жорстоке поводження з тваринами одним із правопорушень, які треба реєструвати в національній базі даних. Деякі країни також починають усвідомлювати важливість цього питання: у Франції проходять спеціальні тренінги для поліцейських, я сам треную в Греції, а на Різдво проводив навчання в Косові.

Поступово щораз більше правоохоронців розуміють, що жорстокість до тварин рідко буває ізольованим злочином: у більшості випадків кривдники і кривдниці тварин роблять не тільки це. Зазвичай вони вчиняють й інші злочини. Поліцейські дедалі більше усвідомлюють, що всі види злочинів треба розслідувати прискіпливо. Якщо ви працюєте в поліції і справді хочете захистити громаду, мусите зважати на злочини проти тварин. Не можна їх ігнорувати. 

Невдоволена курка Баба Зіна, собаки Ромка і Граф, Майк і Джина, свиня Дуся й коза Марта живуть у притулках чи в родинах по різних куточках України. Скоріш за все, ці тварини та тисячі інших не вижили б, якби їх вчасно не прихистили, вивезли чи вилікували. Зокрема й ті люди, яких UAnimals нагородили на Всеукраїнській зоозахисній премії.

Вони щодня спостерігають всі грані ставлення до тварин у суспільстві. Знають, як часто байдужість переплітається з відданістю в історіях однієї й тієї ж тварини.

Ми запитали в них про випадки, які залишили найяскравіші спогади. І ось що почули.

«Ніхто й не сподівався, що він житиме» 

Анастасія Клімнюк — засновниця та керівниця громадської організації «Дім порятунку тварин»

Харків / Полтавщина

Це спогад з 26 лютого 2022 року. У Харкові було важко знайти харчі для тварин: натуральної їжі не купиш, всі магазини з кормами зачинені. В одному гаражі відкрився склад з товарами для тварин. Ми стояли в черзі по корм для собак, там було ще людей 60. Це момент, якого я ніколи не забуду. Підійшов чоловік із котом у переносці. Йому зруйнували будинок, дружина виїхала. Чоловік вирішив іти захищати країну, і йому не було де діти кота. І він звернувся до людей — питав, чи може хоч хтось прийняти до себе котика. Ніхто з черги не відгукнувся. Ми з чоловіком перезирнулися і майже миттєво вирішили його забрати. Так у нас почали з’являтися тварини.

Пізніше ми дізналися, що це був кіт сина того чоловіка. У них із дружиною народилася дитина, на момент початку війни їй було два тижні. Тож вони вирішили на місяць залишити котика з батьками. Коли чоловік підійшов до тієї черги, молоді батьки були в окупації. Пізніше мені прийшло від них повідомлення: «У вас, може, досі є наш котик?». І скидають мені фото ще кошенятка. Значить, коли ми забрали його, він був зовсім молодий. У 2022 році кіт поїхав до своїх людей.

Є в нашій місцевості приклади дуже турботливого ставлення до тварин. Якось люди побачили біля свого двору вівчарку. Спочатку подумали, що пес неживий, бо він не ворушив навіть вухами. Зрештою зрозуміли, що дихає. Потім звернулися до нас, і ми вже повезли собаку до ветеринарної клініки. Ніхто й не сподівався, що він житиме. Чутливості в собаки не було взагалі. На МРТ з’ясували, що в нього був вивих шийного відділу хребта. 

З клініки ми забирали вже собаку, який почав сам ходити в туалет і їсти. Люди, які його знайшли, погодилися забрати до себе собаку з інвалідністю й доглядати. Назвали Графом. Зараз він повзає, лежить у позі сфінкса, може просидіти близько 40 секунд, сам їсть. Йому збудували конструкцію типу візочка, щоб він міг пересуватися. 

Пішки з-під обстрілів — з дитиною й цуценям

Олена Русіна, керівниця притулку «Пегас»

Малозахарине, Дніпропетровщина

Дніпро

Нещодавно нас викликали в село, бо там був великий травмований собака. Він просто з’явився на вулицях, ще й у нашийнику, де взявся — невідомо.  

Його помітили місцеві старші жіночки. Це не молоді мобільні люди, які легко користуються інтернетом, і все одно вони намагалися виставити його фото в соцмережах, шукали господаря. Вони навіть скинулись на препарати від шкідників для цього собаки.

Коли він побився з іншим собакою, то вже викликали нас. Ми приїжджаємо, а нас зустрічають жінки, всі з ціпками. Це цивілізовані люди, які не кинули тварину напризволяще. Вони не сказали, як це буває: «Десь там пес валяється, самі шукайте». Вони йшли за машиною, підвели до точки, де був собака, дбали про нас, волонтерів. Це дуже приємно. Собаку ще лікують, він зараз живе в «Пегасі».

Ще був випадок, коли почався наступ на Вовчанськ. Бувало таке, що люди тікали звідти навіть пішки. До нас тоді звернулася дівчина, просила прилаштувати цуценя. Та ми не хотіли: притулок переповнений, і для нас це важко. А виявилося, що ця молода жінка тікала від обстрілів пішки. Взяла тільки дитину в візочку. Уявіть, у якому стані була ця жінка! На дорозі побачила цуценя — мале, виснажене. Воно було в такій же ситуації, як і вона. І дівчина бере це цуценя і кладе в піддон візочка!

Потім вона потрапила у Дніпро, і в місті його не кинула. А тоді вже звернулася до нас, каже, «куди ж мені з цуценям і дитиною?». Я виставила цю історію в соцмережі — одразу ж відгукнулася сім’я й забрала собаку.

«Майку, пробач»

Сергій Луденський — засновник і голова громадської організації «Save animals Ukraine»

Нещодавно до мене звернулися з проханням вивезти двох ротвейлерів із прифронтового села — Олександрополя на Донеччині. Там залишався старий дідусь, на якого в Польщі чекала онучка. Питання було лише в собаках: на подвір’ї в дідуся жили двоє ротвейлерів: 7-річний Майк і 5-річна Джина. З такими великими псами дідусеві важко було б їхати. Він і сам не виїжджав саме через собак.

У день евакуації дідусь приїхав до свого двору на велосипеді. Перед тим був на сусідньому хуторі, куди менше прилітало артилерії. Позаду його хати по прильоту горіло поле. І загалом усе це відбувалося під канонаду артилерії.

Найщемкішим моментом стало прощання чоловіка із собаками. Він обійняв Майка за голову і сказав: Переклали слова дідуся українською.«Майку, пробач. У мене вибору нема».

Це відео в моєму тіктоці зібрало мільйон переглядів: думаю, багатьом українцям і українкам відгукнувся цей біль.

Ми знали, що Майк агресивний. Щоб його завантажити, я виліз на дах нашого бусу й так затяг його за повідець.

Дідусь попросив нас швидше виїхати, аби не розтягувати момент прощання. Ми так і зробили.

Привезли собак до нашого шелтеру під Дніпром. Згодом виявилося, що Майк агресивний тільки до інших собак. А за деякий час обох ротвейлерів прийняли прекрасні сім’ї. Я дуже щасливий від того, що є такі люди, які не залишають тварин напризволяще, і ті, які приймають їх у себе.

Два скелети на прив’язі

Тетяна Нельга — засновниця благодійного фонду та притулку «Зоосім’я»

Павлиш, Кіровоградщина

У ставленні людей до тварин я постійно бачу дві сторони медалі, і це мене шокує. Дивлюся на військових, на рятівників, які із зони бойових дій вивозять тварин, ризикуючи життям. Вони великі молодці. А з іншого боку, у нашій місцевості є люди, які не стерилізують тварин, викидають цуценят, кошенят дуже жорстоко — то в пакетах на смітники, то в лісосмуги. Одні їдуть під обстріли, щоб врятувати тварин, інші їх нищать.

У нашій місцевості були люди, які весь час виїжджали, залишали на ланцюгах тварин і не годували їх. За законом, ми не маємо права зайти в чужий двір і забрати тварин. Доводилося добиватися, щоб поліція разом із нами туди пішла знімати з ланцюгів собак. Це були вже два скелети. Зараз іде розслідування проти тих людей, тому більше розказати не можу. Я забрала тварин на лікування й реабілітацію в «Зоосім’ю».

Коли ветеринар стає зооволонтером

Альона Грінник — засновниця громадської організації «Дай лапу ЮУ»

Південноукраїнськ, Миколаївщина

Одного разу задзвонив телефон: «Добрий день, я ветлікар. Я написав у гуглі “волонтери Южноукраїнськ” — і пошук відразу видав мені ваш телефон. Я хочу бути корисним — хоча б порадою». Це був Олександр Соколов, який переїхав з Енергодара. Ми зустрілися, і я відразу запропонувала йому робити спільні проєкти зі стерилізації.

Перед цим я орендувала будинок у сусідньому селі, Костянтинівці, щоб перетримувати там тварин. Ну, будинком це важко було назвати: він вже розвалювався. Там були стіни, купи сміття й трави по шию. І от ми з чоловіком і батьком почали приводити його до ладу. Люди потрошку допомагали — хто відро приніс, хто віник. Було кілька активних волонтерів, які приходили бур’яни викорчовувати. Все це ми впорядкували й організували там перетримку.

Коли з’явися Олександр, ми з волонтерами скинулися, закупили нитки, наркоз, і влаштували в цьому домі в одній кімнаті операційну. Почали там стерилізувати безхатніх кішок і собак. 

Ішов час. Я перейшла на іншу роботу — розширилися фінансові можливості. Ми вклали гроші, і у вересні 2024 року відкрили клініку вже в місті. 

Тут ми лікуємо домашніх тварин за гроші: щоб допомагати бездомним, треба звідкись брати ресурси. Для військових, переселенців діють знижки, для деяких це безкоштовно. Якщо бабуся-пенсіонерка приходить навіть із домашньою твариною, то ми лікуємо зі знижкою або й безкоштовно. Плюс ми робимо безплатні стерилізації — поки що тільки кішок. У нас у місті є притулок. За договором, ми оперуємо їхніх собак. Іноді привозять полікувати — за це гроші ми не беремо. Для безхатніх тварин під опікунством — це ціна витратних матеріалів.

Проводимо акції з безкоштовної стерилізації безхатніх. Ми робимо на стерилізацію акцент: у нас місто маленьке, і тварин тут більше, ніж людей.

У тому будинку в селі зараз післяопераційна перетримка, а ще там живуть тварини з інвалідністю. А Олександр Соколов досі працює зі мною в клініці. 

«Їх вбили не обстріли, а голод»

Аліна Остапенко — членкиня Сумського товариства захисту тварин

Суми

Майже не памʼятаю життя до війни. 24.02.22 став переломним у моїй свідомості. Відтоді почалася моя справжня перевірка на міцність як зоозахисниці. Здавалось, після деокупації Сумщини життя мало стати легшим, але почались обстріли прикордоння, примусові евакуації. 

Рік тому в Юнаківці, прикордонному селі Сумської області, місцева жінка знайшла по дворах 8 мертвих собак. Їх вбили не обстріли, а голод. Більшість тварин до самої загибелі лишались на ланцюгах і не могли знайти хоч якогось харчу. Усіх їх залишили люди. 

Потрібно було їхати туди рятувати залишених на ланцюгах тварин. У першому рейсі на прикордоння ми вивезли з Юнаківки двох собак — Бруно та Алекса. 

Бруно дивом лишився живим: ми знайшли його привʼязаним у дворі, де вже бездиханно лежали дві інші собаки. Алекс вижив, бо їв сиру кукурудзу.

Після Алекса й Бруно ми вивезли з Юнаківки ще близько 15 собак. 

Зараз Бруно в притулку, і ми все ще шукаємо для нього родину. Алекс торік знайшов родину, де його дуже люблять.

Саме після зустрічі з цими собаками ми почали активно евакуювати тварин із прикордоння. Охочих їздити по селах Сумщини особливо не було, тому я вирішила йти вчитися керувати автівкою. Так почалася нова сторінка життя, коли тижнями доводилось пропадати у віддалених куточках області, які обстрілювали. На жаль, не всіх встигали врятувати.

За 3 роки ми прилаштували в сім’ї близько тисячі тварин. Відсутність покинутих — ось результат, якого я прагну. 

Такі несхожі сусідки

Ольга Волкова, керівниця притулку «Душі бродяг»

Лупареве, Миколаївщина

Це сталося перед поїздкою на Зоозахисну премію у селі Лимани. Там одна жінка отруїла близько 20 собак.

До мене прийшла знайома та й каже: «Уявляєш, Олю, ти рятуєш тварин, а тут одна жінка мене питала: “Ти поїдеш у місто? Так купи мені щурячої отрути, бо мені тут не вистачило. Потрую собак”». Почувши це, я поїхала в те село. Але собаки вже були мертві, я не встигла нічого зробити. Побачила там цю жінку, що їх отруїла. Запитала, невже їй не шкода собак. А вона каже: «Ні, труїла їх і буду труїти». 

Ольга передала свої свідчення юридичному відділу UAnimals і сподівається притягнути жінку до відповідальності.

Роман Олександрович, Баба Зіна, Дуся та інші

Вікторія Жидкова — засновниця товариства захисту тварин «Вірність» і громадської організації «Громадська правова ініціатива»

Добропілля, Донеччина

У серпні 2019-го чоловік пішов виносити сміття. А на смітнику лежав пакет із цуценятами. Живе було лише одне. Йому було години дві від народження. Відтоді почалася в нас боротьба за життя того цуценяти. Чоловік зробив йому спеціальну коробочку — по суті, штучну маму. По годинах годували, вночі вставали. Якось мій чоловік як заверещить на всю кімнату: «Іди сюди!» Я думала, щось погане сталося. Підходжу — а то в малюка очки відкрилися. Ніколи мій чоловік так не радів. І цей собака тепер — наш знаменитий Роман Олександрович. Ромка. 

І ще один справжній прояв людяності був, коли спрацював цілий ланцюжок добра, — це порятунок фермерського господарства з Удачного. Я вегетаріанка, і для мене принципово, щоб господарство рятували не для того, щоб тварин порізали. Я хотіла зробити шелтер, який би приймав рогату худобу. Розказала про це в соцмережах.

Тоді мені й подзвонив чоловік з Удачного, в якого було господарство зі свійськими. Я разів 10 перепитала: «Ви тварин їсти будете?». А він говорить, що в них гуска, якій 15 років, козам по 17 років…

В евакуації цього господарства були задіяні багато людей. І тварини з Удачного живуть у мене в шелтері. У нас там є свиня Дуся, яка дає лапку. Є коза Марта — вона завжди зустрічає, по-своєму мекає і простягає передню ногу. Є курка, яку ми звемо Баба Зіна, бо вічно невдоволена. Щойно в курник заходиш, квокче: не так ідеш, не так стоїш, не те робиш. У неї дзьоб не закривається. 

Коля і цуцики 

Інна Бородуля — засновниця та керівниця громадської організації «Щасливий кіт»

Запоріжжя

Зі мною тісно співпрацює військовий Славік. Дуже багатьох вивозить або шукає, кому і як їх передати, щоб тварин забрали із зони бойових дій. Своїм коштом стерилізує, лікує. Ось я саме поїду вакцинувати цуценят туди, де він служить. Я б і рада всіх забрати в притулок, але це просто неможливо. Це для мене людина з великої літери. 

Але маю ще одного кумира. Коля — високий простий парубок, працює на заводі. Якщо чесно, мені спочатку здавалося, що він якийсь нетямущий. Та не завжди все так, як здається на перший погляд. Позаторік улітку Коля знайшов на смітнику новонароджених цуценят. Він не побоявся труднощів — забрав їх і вигодував. Сам! Це при тому, що він позмінно працював на важкій роботі! І всі цуценята в нього вижили. Він їх прилаштував, а одного залишив у себе. Я відтоді кажу: «Колю, ти мій кумир». 

***

Отримавши нагороди, лауреати Зоозахисної премії поспішають вийти зі світла софітів, щоб якомога швидше повернутися до своїх тварин. Вдома вони знову перевдягнуться в робоче й закотять рукави. Протягом трьох років великої війни ці люди приймають у притулках собак і котів, свійських і диких тварин, евакуйованих з фронту чи прифронтових місцевостей, а часом і самі їх евакуюють. Це сотні, а подекуди тисячі нових тварин на рік. Тварини продовжують прибувати, бо війна триває. Проте ми можемо подбати про те, щоб роботи у зоозахисників і зоозахисниць не більшало хоча б через покинутих і скривджених тварин у тилу.

Уявіть: тисячі людей у великій залі затамували подих, їхні погляди прикуті до сцени.

Ведучі нарешті відкривають конверт, що приховує ім’я переможця чи переможниці. Після паузи, що, здається, триває вічність, вони нарешті говорять: «Цю нагороду отримує…».

Ще мить — і вони назвуть ваше ім’я. Готуйтеся підійматися на сцену по свою відзнаку. Але зачекайте… яку саме? Пропонуємо зʼясувати в нашому тесті!

«Продам хом’яків диких європейських». Таке оголошення я залишила на olx. Обіцяла здорових і активних самця й самицю. Хом’як європейський — тварина з Червоної книги, тому просила мінімум по 800 гривень «за штуку». Пів дня оголошення чекало на модерацію, а ввечері його відхилили. Цей товар був у переліку заборонених до публікації.

Проте згодом я зробила спробу номер два і не вписала повну наукову назву виду, проте детально описала моїх червонокнижних «улюбленців». І от — оголошення прийняли.

У мене не було жодного хом’яка, а диких хом’яків я взагалі ніколи не бачила. А якби був, мені легко вдалося б порушити норми права. Так, українське законодавство забороняє торгувати червонокнижними тваринами й рослинами. Попри це, такий продаж донедавна відкрито процвітав на одному з найпопулярніших сайтів оголошень.

Рись на olx

7 вересня 2023 року біля торгового центру в Обухівському районі під Києвом припаркувалися два авто. З одного вийшла модно вдягнена пані та ще одна жінка з блокнотом. З іншої машини випірнув чолов’яга з переноскою для котів.

— Ви документи на тварину привезли? — спитала пані з блокнотом. 

— Треба документи — зробимо! Потримайте в руках, не бійтеся!Нужны документы? Сделаем! Подержите в руках, не бойтесь!

Чоловік витяг з переноски невеличку рись і вручив модно вбраній жінці. Авжеж, нехай потримає, щоб остаточно пройнятися почуттями й врешті-решт купити рись! Вона цілих два тижні думає! Заможна молода матуся відгукнулася на оголошення з olx, у якому він пропонував рись. Річ у тім, що донька покупчині подивилася «Мавку» й просто закохалася в персонажа на ім’я Квусь, схожого на рисеня. Дівчинці кортіло мати рисеня вдома. За живу тварину чолов’яга просив 3 800 доларів.

Щойно матуся взяла рисеня, з’явилася поліція. Тварину вилучили силою. Жінку в модному вбранні звали Марина Іванюсько, вона юристка зоозахисної організації URSA. Роль помічниці з блокнотом зіграла співзасновниця URSA Ярослава Коба, яка й вигадала легенду для прикриття.

«Ми запитували, чи вона не кусається, чим годувати, чи стерилізувати, скільки їй місця треба. Нам розписували в повідомленнях, що це ледь не найпростіша в утриманні тварина, яка не страждає від того, що живе в будинку і їсть котячий корм», — згадує Ярослава.

Чоловік писав, що зводить дорослу рись із самцем раз на рік і розпродує приплід. Молода вилучена рись мала недостатню вагу й багато хвороб. 

«Поїхати до них і довести, що там розводять тварин, не вийшло. Вони ж своє місце не розкривають, — говорить Ярослава. — За місцем реєстрації того чоловіка рисей немає. Для того, щоб простежити за ним і обшукати місце, потрібен ордер на обшук, але в Україні це адміністративне правопорушення і ордер в таких випадках не роблять». Тож продавець відбувся штрафом.

Кошеня рисі назвали Урсою. Зараз Урса на реабілітації в Центрі порятунку диких тварин на Київщині. Їй шукають притулок за кордоном, щоб вона могла жити принаймні в напіввільних умовах, розповіла Ярослава Коба. 

«Коли вилучили цю рись, у мене обривався телефон, — пригадує юристка Ніна Арзамасцева, яка робить юридичний супровід під час перетину кордону з тваринами. — Дзвонили якісь незрозумілі люди, питали, чи можуть вони повернути вилучену рись собі. Я почала їм ставити питання. Врешті сказала: забудьте».

Не тільки великі

Закон забороняє продавати й купувати не лише ведмедя чи велику кішку, а й навіть найдрібнішу тварину з Червоної книги. Тому я й вирішила почати свій експеримент з хом’яка.

Щоправда, дикий червонокнижний хом’як не такий уже й малий — до пів кіло. І дуже любить понадкушувати все, що є на городі. Тому люди зазвичай прагнуть позбутися такого постояльця.

У Центрі порятунку хом’яків цих тварин просять не вбивати, а повідомляти про них зоологам. Тоді фахівці відловлюють хом’яка на ділянці й відселяють у природу. Керівникові центру Михайлові Русіну не раз давали поради: мовляв, платіть людям за хом’яків, тоді власники городів охочіше їх віддаватимуть. Порадники навіть не розуміли абсурдності цієї пропозиції. Та й це ще не все. «У нас був кейс, коли якісь невідомі хотіли скуповувати хом’яків по дві тисячі гривень хтозна навіщо, — говорить Михайло. — Ми відмовили, й історія не мала продовження. А може, вони десь таки знайшли браконьєрів, які їм постачають тварин. Ми цього не знаємо».

Чи не найбільш популярними героями оголошень на olx серед червонокнижних ставали куницеві — тхори й перегузні. А може, про них просто найбільше відомо, адже зоологи Центру реабілітації та допомоги куницевим в Україні пильно моніторили сайти з продажу протягом останніх років. Якщо бачили оголошення про продаж рідкісної тварини, зв’язувалися з продавцями й вели наполегливі перемовини. Випадки закінчувалися по-різному: іноді тварин у доброму здоров’ї вдавалося повернути у природу, іноді кейс закінчувався смертю тварини. Як оцей.

У 2020-му на Донеччині люди подали оголошення, що продають домашнього тхора, якого знайшли на вулиці. Оголошення потрапило на очі фахівцям. На фото був не тхір, а рідкісна степова перегузня. Працівники Центру допомоги куницевим почали перемовини. Спершу попросили випустити перегузню в місце, де взяли, якщо вона здорова. Ті відмовилися, мовляв, тварина кульгає. Та врешті згодилися віддати перегузню волонтеру. Директорка Центру Віка Мойсєєва розповідає: «Передаючи перегузню, ці люди вимагали у волонтера “премію” за “порятунок рідкісної тварини”. Волонтер одразу пішов до ветеринара: жодних проблем з лапами у перегузні не було, зате виявили рану на голові. На фото, зроблених одразу після того, як перегузню зловили, травми не видно. Це пошкодження — наслідок утримання дикої тварини в просторі, що не підходить для цього виду. Намагаючись вибратися з клітки, перегузня розбила собі чоло. Тварина не вижила в ході реабілітації».

У 2022 році у приватного власника на Львівщині опинився степовий тхір. Той чоловік теж подав оголошення, що продасть його. Після розмови із зоологами продавець погодився випустити тварину, але не так сталося, як гадалося. Виявилося, що тхір після кількох місяців у клітці мав зіпсоване здоров’я. Усі чотири ікла — основні інструменти тхорів для виживання — були зламані.

«Вірогідно, він сам зламав собі зуби об прути клітки, намагаючись вибратись. Згодом проявилися ознаки епілепсії, тож малюк залишився жити в неволі», — каже Вікторія.

Деяких тварин таки повернули у природу. Пощастило шістьом лісовим тхорам, яких у 2021 році продавали за оголошенням на Дніпропетровщині. Люди передали тварин майже без опору. Щоправда, тхорів спочатку було семеро — тварини ослабли, й один малюк все ж помер. Проте решта шестеро успішно пройшли реабілітацію і повернулися до лісу.

Показовий випадок стався на Волині у 2024-му. «Ми познайомилися з чоловіком, у якого опинилося п’ятеро лісових тхориків. Він залюбки передав їх на реабілітацію. Наскільки ми знали, тварин зловив браконьєр і намагався продати через знайомих. Тхорів ми повернули у природу. Згодом із нами знову зв’язався той чоловік: питав, чи варто купувати в браконьєра ще й дорослого тхора. Тоді ми попросили надати відомості про браконьєра». Проте цього вже не сталося.

Купити дику тварину — такий же злочин, як і продати. Адже поки є попит, буде й пропозиція.

Чи є легальний спосіб купити червонокнижну тварину?

Добувати для продажу об’єкти Червоної книги (наприклад, ловити тварин у лісі) прямо забороняє стаття 19 закону «Про Червону книгу України».

Кодекс про адміністративні правопорушення також фактично встановлює заборону на продаж червонокнижних тварин. Однак людина без юридичної освіти може таку заборону й не розпізнати: йдеться про «порушення порядку придбання чи збуту об’єктів тваринного світу» (стаття 88-1). Самого такого документа («порядку») не існує. Хоча норми продажу тварин, звісно, є — вони розкидані по різних документах. У нашому випадку це закон «Про Червону книгу» та деякі міжнародні норми. Людині, яка продала чи придбала червонокнижну тварину, загрожує штраф від 1 700 до 3 655 гривень та конфіскація самої тварини. 

Всередині країни продаж і купівля будь-яких червонокнижних видів заборонені. Проте іноді таку тварину купують за кордоном і завозять до України. 

Перелік усіх тварин світу, яким загрожує чи може загрожувати вимирання, зветься Червоний список Міжнародного союзу охорони природи (IUCN Red List).

Торгівлю рідкісними тваринами у світі регулює угода, відома як CITES — Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення. Ця угода має три додатки зі списками видів. Залежно від статусу тварини торгівля може бути контрольована або й повністю заборонена. У Додатку I зібрали всі види, що перебувають під загрозою зникнення. Торгівля тваринами цих видів заборонена. Проте її можуть допускати у виняткових обставинах і для некомерційних цілей.

Щоб перевезти дику тварину через кордон, потрібно оформити дозвіл CITES. Якщо його нема, тварину — в найкращому варіанті подій — конфіскують на кордоні.

У деяких країнах Європейського Союзу рідкісних тварин можна розводити та продавати легально. У такому разі придбати тварину може й громадянин чи громадянка України, оформивши дозвіл CITES. Вже в Україні тварину треба зареєструвати в Державній екологічній інспекції. У практиці юристки Ніни Арзамасцевої до України так ввозили хижих птахів — балабанів і сапсанів. 

В Україні також працюють заводчики, які легально розводять екзотичних тварин — ті не є частиною української фауни й не входять до Червоної книги України, однак можуть перебувати під охороною міжнародного права. Водночас процвітає і чорний ринок торгівлі цими видами. 

Перекупники продають тварин із нелегальних розплідників, де ті народжуються й живуть у геть невідповідних умовах, пояснює юристка. «До мене потрапила інформація про кошеня пантери, яке померло, — наводить приклад Ніна Арзамасцева. — Його утримували в цих бариг у таких умовах, що воно не змогло набрати нормальної ваги. Його придбали, й кошеня померло в покупця. Ці чорні заводчики створили громадську організацію, яка видає документи абсолютно на будь-яку тварину. Перекупники посилають своїх клієнтів до цієї громадської організації, і та видає всі папери: реєстраційні свідоцтва, різноманітні сертифікати походження тварини. Проте насправді вони ніяк не стосуються її справжнього походження. Так сталося і з цим кошеням».

Приблизно до минулого року olx мерехтів оголошеннями про продаж червонокнижних, каже Ніна. Тепер там більше пильнують заборонені товари, проте нелегальний ринок досі активний: «Все одно створюють телеграм-канали з продажу, закриті чати, навіть щодо червонокнижних тварин. Все перейшло в тінь».

Головна світлина: Фонд «Центр реабілітації та допомоги куницевим в Україні»

Наталка сидить на порозі сільського клубу в Новоосиновому, що на Харківщині. Чути гуркіт фронту. На горизонті димить. «Що ви зараз робите?» — запитую. «Готую розчин. Он собака зле почувається. Будемо робити їй крапельницю». Масивний темний пес спить у клітці під березою, йому ставлять крапельницю й вішають її на нижню гілку дерева. Поруч — клітки з тваринами, яких скоро прооперують у ветавто UAnimals.

Ми говоримо з Наталкою під час ветмісії UAnimals на Харківщині, неподалік від Куп’янська, де вже давно немає ветеринарів. Тут Наталка і її команда стерилізують тварин і допомагають їх лікувати. 

— У Новоосиновому місцеві вас знають. Не вперше зустрічають вашу команду?

— Ми були тут влітку, і люди до нас трошки звикли. Тоді це місце було набагато живішим: працювали магазини, було більше жителів. Проте відтоді ситуація погіршилася. Поменшало людей, і загалом стало сумніше. У магазині, що тоді працював,  зараз у нас перетримка тварин. 

— Коли ви обирали професію, так уявляли своє життя?

— Ні, зовсім ні! Жоден ветеринар так його не уявляє!

Моя мама — лікарка, і я теж думала про лікарську професію. Проте не хотіла працювати з людьми і обрала роботу ветеринарки. Як виявилося, ветеринари все ж працюють більше з людьми, ніж з тваринами. Був період, коли у мене з’явилися сумніви стосовно життєвого вибору. Я тоді пішла з третього курсу університету. А вже потім свідомо повернулась і працюю в цій професії без упину.

Зараз кожен і кожна робить те, що може. Ми в рамках проєкту «Доступна стерилізація» можемо стерилізувати безхатніх тварин і вакцинувати їх від сказу. Це ми і робимо. Суть нашого проєкту в тому, щоб зробити стерилізацію і вакцинацію від сказу доступними навіть для безпритульних тварин і тварин, чиї господарі — це люди з низькими доходами. Також хочемо, щоб опікуни вуличних тварин могли їх стерилізувати.

Дуже давно — десь 15 років тому — я почала відвідувати притулки. Тоді я працювала в клініці, і мене запросили допомогти в Гостомельському притулку. Ситуація там була, м’яко кажучи, не дуже. Я побачила, що тварини народжують просто в притулку, бо їх не стерилізували. Багато цуценят і кошенят хворіли й помирали. Тоді в мене й виникла ідея зробити стерилізацію тварин більш доступною.

— Навіщо стерилізувати безхатніх чи вуличних тварин?

— Дуже багато тварин неконтрольовано народжуються. 

Чому в нас трапляється жорстоке поводження з тваринами? Думаю, основна проблема в тому, що їх забагато. Люди роблять всілякі вчинки, які принижують людську гідність, — топлять кошенят чи цуценят. Також кошенята, цуценята й дорослі тварини хворіють, якщо про них ніхто постійно не дбає. І це нескінченне коло страждань.

Немає законів, які контролюють розмноження тварин. І доволі часто люди відмовляються стерилізувати своїх підопічних. Зазвичай це інфантильна позиція. Їм нібито шкода тварину, але при цьому вони вбивають кошенят і цуценят. Це жорстокість, яку ми стараємося стримати.

— А як виглядає ваша робота?

— У нас із колегами — Юлею Ткаченко й Лолітою Поліщук — є стаціонарний кабінет у Києві, де ми кілька разів на місяць оперуємо тварин. 

Проте здебільшого наша робота — саме на виїздах. Ми працюємо у прифронтових містах, а також у Київській області. Оперуємо в Нових Петрівцях на північ від Києва та Іванкові, що біля Чорнобиля. Там винаймаємо приміщення та стерилізуємо котів і собак, яких приносять малозабезпечені люди. Запрошуємо охочих через різні групи в соцмережах. Також допомагаємо притулку «Сіріус», бо в них фінансові проблеми і немає лікаря.

— Пам’ятаєте свій перший виїзд?

— У селах ми почали оперувати ще до повномасштабної війни. Однак запам’ятався виїзд уже під час повномасштабки. Ми поїхали на північ від Києва в Кухарі — це село на березі річки Тетерів. Там наша армія стримувала наступ на Київ. Через це село йшли танки, був великий бій. Село було повністю зруйноване — залишилися тільки комини від хат. Це було наче у фільмі про Другу світову. Дуже вразило. Ми працювали в клубі, який самостійно намагався відбудувати сторож, хоч його хата вже теж була зруйнована. 

Коли ми приїхали, здавалося, що там зовсім нема людей. Прийом мав бути на десяту ранку, і раптом з усіх усюд почали приходити люди.

Незважаючи на те, що в них зруйновані будинки і життя повністю зламане, вони прийшли стерилізувати тварин!

А перший виїзд у прифронтові був у Лиман після його звільнення. Була зима, ми працювали в покинутій ветеринарній клініці. Дуже шкода було це бачити, адже це був чийсь бізнес. У клініці [під час окупації] стояли росіяни — вони там все пообписували. 

Місто було зруйноване. І от ми спостерігали, як у бік фронту рухалася наша техніка, наші хлопці… Але ми не бачили, щоб вони поверталися назад. Стояв постійний гуркіт. Небо було помаранчеве. Здавалося, що там, де фронт, — якісь великі жорна, які перемелюють людей.

— Яке ставлення до вашої роботи зазвичай у тих, до кого ви приїжджаєте?

— Військові дуже переймаються долею тварин. Просять евакуювати, лікують, приносять на стерилізації. Всі ті, кого вже торкнулись серйозні воєнні події, розуміють, для чого стерилізація і для чого вакцинувати тварин від сказу. Їм же і годувати цих тварин, їм про них дбати. 

Наприклад, у Запорізькій області, зокрема в Оріхові, зафіксовані випадки сказу, та ще й багато лисиць. Ми їздили туди вакцинувати тварин від сказу, і дуже багато людей добровільно йшли і брали вакцини. Ніхто не чинить там супротиву — навпаки, радіють, що є можливість вакцинувати тварин.

— А це хто прийшов до нас?

— Це Лиман і Річі — мої собаки. Вони з нами тут працюють.

Річі — собака з Кухарів, того найбільш зруйнованого села, у яке ми поїхали після звільнення Київщини.

Ми співпрацюємо там із волонтеркою, яка дуже стежить, аби не народжувалися безпритульні цуценята й кошенята. Але через повномасштабну війну вона не змогла встежити, і народилась Річі. Довелось забирати цуценят на прилаштування, а Річі я залишила собі. 

А Лиман ясно звідки! З Лимана.

Ми їхали по цуценят, яких попросив вивезти військовий, але помилилися тоді блокпостом. Кажемо: «Ми по жовтих цуценят». А нам виносять Лимана. Чорного! Без зубів, дуже малого… Ми кажемо: «Нам його нема куди діти…» — «Забирайте, він тут помре». Ми його забрали, довелося вигодовувати. Я думала віддати його на адопцію, але цей пес зробив мене щасливою. Тому він зараз у мене.

— Ви відчуваєте, що ваша робота дає результат?

В Іванкові, де ми методично стерилізуємо безхатніх тварин, вже немає нестерилізованих безпритульних. І взагалі там небагато тварин на вулицях. Навіть було кілька сезонів, коли люди не могли знайти собі кошеня. Це дуже добрий показник.

Ми в Лиман їздили три чи чотири рази й досить задоволені тим, як попрацювали. Більшість собак там із кліпсами, отже стерилізовані.

А ще відчуваю, що робота недаремна, коли кажуть «дякую». 

«Усю ніч я запихала кожну щілинку автівки речами й собачим кормом. Боялася зачинити дверцята, щоб не видати зайвого звуку. Знадвору долинав тріск і автоматні черги». Так Марина з Херсона, власниця 8 собак, збиралася їхати з окупації. Залишати жодну з тварин жінка не мала наміру.

Нерідко громадські організації забирають з прифронтових територій тварин, яких залишили господарі — часто на прив’язі. Та деякі люди здатні на героїчні вчинки, щоб прогодувати тварин в окупації, а виїжджаючи, забрати їх із собою. Яких випадків більше? Цього ми не можемо порахувати, зате можемо розповісти кілька історій, коли люди евакуювалися разом зі своїми тваринами.

Вибратися з окупації з 8 собаками

Будинок на півночі Португалії, недалечко — евкаліптовий ліс. Ще недавно цей будинок був непридатним для життя, але Марина Скрипниченко з чоловіком вже багато чого відремонтували. Передовсім обгородили подвір’я, щоб не порозбігалися їхні собаки: Йолкін, Йожик, Йорік, Мартишка, Муха, Мотя, Миша і Чуча. Всі вони колись були безпритульними й бігали околицями Херсона. Марина почергово взяла їх до себе. Та коли почалася окупація, місце, де вона мешкала, перетворилося на пекло. Для свого ж порятунку треба було виїхати. З вісьмома собаками. Марина розповідає, як це було.

Будинок за містом

У нас був великий красивий дім під Херсоном на березі Інгульця. Я організовувала йогівські семінари і пленери для художників. Цей будинок справді був дуже світлим і добрим. Цієї зими він слугував прихистком для наших військових. 

Недавно ми дізнались, що нашого дому більше не існує: пряме влучання і пожежа. 

Мешкаючи на окраїні міста, я часто бачила цілі зграї безпритульних цуценят, і з цих зграй брала найслабших. Прихистила одну собаку, потім з’явилася друга… і так аж до 8. Чоловік збудував їм будки, вольєри — все в них було.

Місяць у підвалі

З початком війни росіяни одразу зайшли в Херсон. Мій чоловік — моряк, він був у рейсі. Я забрала маму з Херсона, бо вважала, що за містом буде безпечніше, але з першого ж дня нам довелося переїхати в підвал. Ми ще не знали про це, але над головою вже все носилося: і ракети, і дрони… Так ми прожили місяць разом із собаками.

Вони важко на все це реагували. Дуже боялися вибухів, і досі не люблять гучних звуків.

Минув десь тиждень після початку окупації, коли я побачила російських десантників — вони як з-під землі виросли. У повній екіпіровці — я в кіно таке тільки бачила! Один каже: «Чого ти не від’їжджаєш?» Я мовчу, бо ледь не вмерла зі страху. І він каже: «Вали в підвал і не виходь».

Сусіди дали мені карасів, то я варила цю рибу і давала собакам — своїм і вуличним. Зараз мої рибу категорично не їдять. 

Іноді я виходила по яйця до сусіда. І якось я зробила вигляд, що знов іду до того сусіда. А сама взяла балончик і пішла написати дещо на одному гаражі. Подзвонила подрузі, щоб вона говорила зі мною: якби мене розстріляли, то вона хоча б почула це. Один балончик закінчився — я дістала другий і таки дописала: «рускіє, ідітє на х**».

Виїзд

Окупанти забрали машини в усіх людей району. Моя автівка вціліла, бо гараж був у будинку. Вони не здогадалися, що він там є. Щоб виїхати, мені треба було якось вигнати авто з гаража. На це я не могла наважитися, бо вони б її забрали, як у всіх.

Знайома знайшла фермера, який намагався врятувати свої поля і якось із ними домовлявся про дозвіл працювати на землі. Він подзвонив і сказав мені: «Будь наготові». Усю ніч я запихала кожну щілинку автівки речами й собачим кормом. Боялася зачинити дверцята, щоб не видати зайвого звуку. Знадвору долинав тріск і автоматні черги. Кого чи що вони стріляли, я не знаю.

Десь о 6-й ранку телефонує фермер: «Виїжджай із гаража, але не відчиняй воріт. Коли появиться бронетранспортер із буквою z, тоді відчиняй».

Цей аграрій якось намовив окупантів послати на дачі бронетранспортер начебто «усмірять» тих військових, що все трощили. Коли транспортер заїхав на мою вулицю, мені цей чоловік знову дзвонить: «Виїжджай».

На той момент я вже спіймала всіх вісьмох собак. Половина з них ніколи не були в автівці, та я запхала їх усередину. На заднє сидіння наклала пледи, і зверху лягла мама, бо ж сидіти вже неможливо було. Собаки притихли, налякані.

Це було «прикольно»… Я проїхала 12 окупантських блокпостів! І на всіх ці тварюки оглядали машини. Коли я під’їжджала до поста, опускала вікна. З них одразу вистромлювалися 8 писків. То окупанти казали: «Їдь на х**».

Дісталася до Херсона. Там біля супермаркету щодня збиралися на автомобілях жінки з дітьми в колону, щоб не було так страшно їхати поодинці. Я теж прилаштувалася в цю колону. Щойно ми виїхали з Херсона, застрягли, бо йшов бій — їхати не можна було. Машин 200-300, купа дітей, купа собак… Врешті вся колона розвернулася і поїхала назад.

А я подумала: «Якого чорта? Помру так помру». І поїхала.

До Коблевого ми добиралися 12 годин. У нормальний час я доїжджала туди за дві з половиною години.

Собаки сиділи в машині як миші. Тільки в Коблевому я вперше їх випустила… Все одно було страшно, бо і там чулися вибухи. Ну, треш. Романтизму нуль!

У Португалію — з фанеркою замість скла

На митниці на кордоні з Румунією я опустила вікно й вийшла. І двоє псів вискочили надвір. Тоді ми вже стояли в черзі 3-4 години. Люди нудилися, так що моя біганина за собаками усіх там порозважала. Та й ми хоч розім’ялися.

У Румунії мене зустріло стільки волонтерів! Як побачили тварин, вони ну фотографувати, давати корм… Я кажу, що мені нікуди його класти. «Все одно візьміть!» Мене це до сліз вразило, досі згадую.

У першу ніч я вирішила спати надворі. Поставила 8 мисок для собак, та правоохоронці підійшли, попросили надворі не ночувати і провели до готелю. Там був ресторан: всі меблі прибрали, долі постелили матраци й поклали біженців.

Я подумала: «Якщо хтось пискне, то всі восьмеро собак як почнуть гавкати…» Тож вирішила все ж спати в машині біля готелю. Завела її, щоб зарядити телефон, тоді хтось підійшов, я відволіклася і вийшла з машини. А на підлокітнику в авто у мене кнопка блокування дверей. Собаки цю кнопку натискають і лишаються зачинені в заведеній машині! До 4-ї ранку я намагалась їх умовити знову натиснути кнопку, але марно. Тоді вже волонтери вибили вікно, я залізла… Заклеїла його фанеркою і так їхала далі Європою. 

Відтоді собаки відмовляються сідати в машину. Та я і не змушую.

Пам’ятаю, коли я сиділа в підвалі, мій чоловік телефонував і казав: «Я не можу жити у світі, де немає тебе». Це дало мені сили вийти. Ну уб’ють, то вб’ють, але труситися в підвалі й чекати, коли вони самі зайдуть по мене — це було занадто. Тож я забрала всіх і завела авто…

Нашого дому більше немає, але з тваринами все гаразд. Я щаслива, що всі наші собаки з нами.

Шестеро людей, п’ятеро собак, четверо котів і черепаха 

Родина із Селидового на Донеччині багатодітна і має чимало тварин. Чоловік Святослав Торхов працював на шахті, а дружина Юлія виховувала трьох дітей: Олександра, Артема і Аллу. Поруч жила і Юлина мама. Цього літа життя довелося кардинально змінити.

Після авіаудару

Юля: 23 червня було два удари по нашому місту. Десь о 4-й ранку снаряд потрапив у городи. У нас тільки шифер сповз і стеля де-не-де обвалилася, можна було поремонтувати. Отож, ми почали ремонтувати. Чоловік був на даху, а ми з дітьми, мамою й собаками — у дворі. О 5-й вечора вдарили вдруге і влучили за нашим двором. У будинку вибило вікна, стеля обвалилася. Чоловік злетів із даху — отримав черепно-мозкову травму і травму ребер. Ми стояли внизу, гараж затулив нас від уламків, але нас усіх контузило. У новинах повідомляли тоді, що це була авіабомба, а яка конкретно — не знаємо.

Собака Стіч сховався з нами за гараж. А його мати — алабайка Лавина — була біля паркана, там, де її будка. З нею було і зовсім мале цуценя Міша. Я бачила здалеку після удару, що Лавина лежить. Підійти боялася: думала, що вона мертва. А потім рятувальники оглянули чоловіка й кажуть: «А може, ви подивитеся, як ваша собака?». Тоді вже я підійшла і зрозуміла, що вона дихає. 

Я до неї: «Лавина, Лавина», почала гладити. А вона дитинку під себе ж заховала. Її сильно контузило, але інших травм не було, вона потроху прийшла до тями.

Тоді ми почали думати, куди переїжджати. Заходилися шукати житло. Ми багато їздили — так було шкода тих тварин, що вони нас довго чекали.

Крім Лавини та її цуценят, у нас ще є дворняжка Стелла, вівчарка Нора, четверо котів — висловуха Буся, кішка Аліса і її діти Борисич і Багіра. А ще — черепаха Бургер.

Шукали способів їх усіх перевезти — це було дуже нелегко.

Святослав: Врешті ми знайшли номер UAnimals і домовилися, щоб нам допомогли забрати тварин. Приїхали волонтери Марія Головіна і Андрій Жданов. Ми їх тепер часто згадуємо. 

Вони клітки підготували, сіно в машину поклали. Я садив тварин у клітки, а Марія і Андрій вже помагали в машину їх поставить. Тварини не скавчали, не тікали: наче відчували, що все добре буде.

У Петропавлівці

Святослав: Не всі пускають жити з дітьми, не те що з тваринами! У нас багатодітна родина — важко було орендувати дім, щоб дозволили жити і з дітьми, і з собаками. 

Я шахтар, то ми хотіли, щоб і шахта була недалеко. Нам вдалося — нарешті знайшли таке місце.

Юля: Ми переїхали до Петропавлівки у Дніпропетровську область. Я приїхала на три дні раніше, щоб навести лад і зустріти тварин. Усіх дочекалася й розмістила. Зараз вони себе добре почувають.

Коти як жили у нас на деревах, так і живуть. Лавина наших дітей дуже любить, а на інших людей гавкає. Якщо вибіжить надвір, вона нікого не чіпає. Але люди все одно її бояться, бо Лавина величезна. То живе у вольєрі. 

Стіч теж хотів вибігати на вулицю, а його ніяк не змусиш сидіти на місці. Довелося підселити у вольєр. Собаки все одно знайшли там лазівку і намагаються вибратись до нас у двір. 

Вівчарка Нора теж сторожова, але до нас прихильна, бо з дитинства з нами. А Стелла вже собачка у віці, підходиш до неї — лапки дає. Хоче, щоб їй увагу приділяли.

Як можна було їх покинути? Ми їх любимо і завели не для того, щоб кидати. Такої навіть і думки не було.

Святослав: Скоро заберемо тещу, вона ще в Селидовому. Буде в нас ще більша родина. Якщо ви у схожій ситуації, не опускайте руки. Забирайте тварин, бо тварини — члени сім’ї.

Кіт, який святкував звільнення Херсона

Євгенія Акубекова живе в Херсоні. До повномасштабного вторгнення вона працювала продавчинею у торговому центрі. З початком великої війни центр зруйнували, і жінка залишилася без роботи. У Євгенії було двоє котів, а буквально перед 24 лютого 2022-го з’явився третій — його тимчасово залишила сестра, яка поїхала працювати до Польщі. Виявилося, всі ці коти не бояться води: вони подорожували човном і ходили на риболовлю. Євгенія розказала про те, як переїжджала з місця на місце з трьома котами. 

Початок окупації

У нас дві киці — Зоя і Варюшка, а ще у 2022-му був кіт моєї сестри — Джої. Він з нами пробув і війну, і окупацію. Зараз уже знову живе із сестрою.

Коли Херсон захопили, ми з чоловіком два тижні не виходили з дому. Потім скінчився корм для котів, та й запаси людської їжі закінчувалися. Я пекла вдома хліб, але вже не було олії та цукру. Почали виходити купувати їжу. А 9 квітня ми виїхали на дачу.

На лівому березі Дніпра є багато проток і дачі на островах. Аж до 5 грудня ми жили там. Садили город і рибу ловили. У місті не було електрики, а на дачі була.

Коти дуже боялися обстрілів. Вони і зараз бояться й ховаються. Це страшне було, як над нами літали орківські літаки, щоб бомбардувати. Так низько летіли, аж над самими дротами. І бідні коти не знали куди бігти! Та й ми не знали, теж присідали від страху. Я котів гукала, але вони були в паніці. А уже як чули здалеку, що летить літак, то ховалися в хату.

А взагалі котам там було роздолля. Чоловік рибу ловив — підгодовував і наших котів, і сусідських. Ціна на корм тоді дико пішла вгору. Спершу наші почали піднімати ціни на залишки корму, а потім росіяни завезли його й продавали втридорога.

Найбільший наш пестунчик — це Джої. Він лагідний і гостинний. По острову він ходив за мною. Всі знали, що то мій кіт. Лізочка в нас широка й присадкувата. Вона в азарті бігала за вужами й за мишами, схудла й така ловка стала! А Варюшка найстарша. Дуже любила на горищі сидіть — у неї там своя опочивальня.

Коти взялися вужів носити в хату. Знали всі ті дірочки, щілини, де вони сиділи. Я вже кричала на них, щоб не тягали тих вужів бідних! 

Дуже котам подобалось, і вони важко переживали, що ми повернулися в місто. Джої тиждень не їв від туги.

Кожні вихідні я їздила човном у Херсон по продукти: олії купити, крупи якоїсь чи цукру — того, що ми не могли виростить. Ми їздили з чоловіком через мікрорайон Острів. А там пост орків був. Перевіряли сумки, телефони. Якось нас брали на абордаж катером орківським, трусили, перевіряли паспорти, телефони.

Звільнення

Пам’ятаю, як звільнили Херсон. Я поїхала човном скуплятися. Ми всі одне одного знаємо, хто теж їхав. То ми найняли одне таксі, їдемо й бачимо — пікап з одеськими номерами, і хлопець у камуфляжі нам махає. От, думаю, падло! Вже віджали нашу машину, ще й махає оцей. Ви знаєте, я від стресу навіть не зауважила, що форма не та! Приїхала на базар, а він аж кипить: «Там наші, там наші!». А перед цим нас застерігали, щоб ми не збиралися, бо можуть бути провокації, окупанти можуть перевдягатися… Я кажу: «Люди, не збирайтеся!» — «Ви що, не хочете, щоб то наші були?» — «Я хочу, але ж нас попереджали, що може бути провокація». Я не вірила. І гудів Херсон.

Приїхали ж на острів, і там так само: «Чули?» — «Чули! Правда? Ні?». Коли виявилося, що справді наші прийшли, ми зібралися всім островом і святкували. Кожен приготував, що в нього було найкраще, і сиділи за столом, співали, фотографувалися, плакали. І кіт знайшов, де ми сиділи, прийшов до нас і сидів з нами за столом!

Потім острови почали прицільно обстрілювати. Був дрон: дивилися, де люди ходять, і туди стріляли. Тоді вже всі втекли, і ми також похапцем тікали. 

Речі кинули там, але котів забрали. Три переноски, два рюкзаки. 

Дача під орками. Невідомо, чи ми туди повернемося. Чи там заміновано, чи там зруйновано? Ми не знаємо. Принаймні наші тварини з нами.

«Куп’янський рай»: кілька бетонних букв повідпадали від стели, і від слова «район» лишився тільки «рай». Важко вигадати щось іронічніше.

Прапори майорять на вітрі. На фарбованому бетоні — мерехтіння з написів тих, хто минав цю стелу. Вітер віє в обличчя. Слідом за моїми супутницями-ветеринарками з машини вихоплюються собаки: красивий Лиман і смішна до неможливості Річі. Знімаю всіх. За хвилину — знову по машинах.

Пірнаємо під перехняблений залізничний міст: його шматки звисають над дорогою, наче це кадр із якогось фільму з вибухами і якісною графікою. Машина звертає на ґрунтівку, нами підкидає, здіймається курява.

В якийсь момент авто клює носом, лишає збоку кількох втомлених військових — і я бачу навколо воду. Шматки мосту підіймаються з дна, мов іржавий хребет із ребрами. Оскіл? Я вихоплюю свій телефон, знімаю кілька секунд, але на записі видно лише куряву й чути пісеньку з радіо «Підкаже серце, бо має зір. Це точно він! Це точно він!».

Разом із командою ветеринарок їдемо в напрямку Ківшарівки: тут вони стерилізуватимуть і лікуватимуть тварин. І ось щоденники цих 8 неймовірних задимлених днів.

Дійові особи:

o   Наталія Соколова (Наталка) — керівниця проєкту «Доступна стерилізація», ветеринарка;

o   Лоліта Поліщук (Лола) — асистентка ветеринарки;

o   Юлія Ткаченко — ветеринарка;

o   Роман Бідненко (Рома) — ловець тварин;

o   Олександр Погребний (Саша) — водій ветавто UAnimals;

o   Ольга Слинько (Оля) — волонтерка;

o   Андрій Харчишин (Андрій) — менеджер відділу порятунку UAnimals; 

o   Лілія Флоринська (Ліля) — зооволонтерка з Куп’янська;

o   Пес Ранок;

o   Голова сільради — голова сільської ради Осинова Василь Боков; 

o   Тьотя Валя, Зіна та інші. 

Вівторок, 3 вересня

Авто дико хитається між білуватими крейдяними горами. Ландшафт схожий на порізаний київський торт. 

Ось і стела Ківшарівки — синьо-жовта. На ній теж полощеться прапор, щоправда, сильно вицвілий, кольору лаванди. Рухаємося трохи на південь, до першої точки, де стоятиме мобільна клініка, — до села Новоосинового. 

14:02 — ми на місці. Невідомий солдат ледь схиляє голову під старою березою. Туди ж паркуємо ветавто й обвішуємо гілляччям. Речі несемо в покинуту амбулаторію. В одній із кімнат вивішені позивні й кодові слова військових. Там кидаю свій рюкзак.

У стіні амбулаторії дірка, а поруч квітне трояндовий кущ. Дах потрощений, тут і там звисають гірлянди обірваних дротів. Йду далі. Вибиті вікна шкіряться залишками скла. Де-не-де чорні сліди, ніби щось гаряче чиркнуло об будинок. Паркан обписаний побажаннями ворогам. І нарешті люди — жінки на лавочках в оточенні котів. «А ви волонтьор? Я хочу з вами поговорить».

Я навіть не встигаю сказати, яка саме в нас волонтерська місія, як жінки починають розповідати про своїх тварин. 

— А хто це у вас пописав паркан? — питаю.

— То Валя писала, а Костя їй диктував. Лучче б вона не писала! Там 4 помилки в кожному слові.

Справді, на шляху назад помічаю «рускій корабиль». Коли повертаюся, ловець Рома саме приїздить зі свого першого відлову. З автомобіля, як із рукавички, «висипаються» собаки й коти. То здається, що висипаються, — насправді вони сидять у клітках. Це безпритульні тварини, яких будуть стерилізувати й обробляти від паразитів.

Одне цуценя не в клітці, бо зовсім мале. Його просто пускають на траву, і воно перевальцем швендяє поміж клітками. Цяп-цяп-цяп. 

— Зараз ми його вакцинуємо, — каже Наталка, — це можна буде записать на відео. Беріть його на руки… 

— Мені треба взяти петличку… — кажу, але не можу випустити цуценяти з рук.

— Давай мені, потримаю, — пропонує Андрій, наш менеджер.

Я починаю ревнувати. 

— Ідіть удвох! — ставить крапку Наталка.

Я шкварю по петличку в амбулаторію, тримаючи малечу. Цуценя труситься, як осика, але слухняно сидить на кушетці, поки я шукаю потрібне. Потому малого вакцинують від інфекцій і чипують. Знімаю цей процес і вже починаю розуміти, що більше не відпущу його від себе. 

Тим часом Наталка, Лола і Юля поступово проводять седацію тваринам у клітках і починають оперувати. Всіх цих котів і собак згодом вакцинують від сказу й оброблять від шкідників. А Рома й волонтерка Оля вже збираються на наступний відлов. Хапаю фотоапарат і ледь встигаю застрибнути в машину з ними. 

«Розверніться, щоб він мене не бачив!» — видається, це головна фраза цього дня. Рома кричить її кожному і кожній, хто несе кота чи собаку до авто. Він переконаний: якщо тварину відвернути й вона не побачить ловця, тоді він зможе безпечно взяти її у господарів і швидко посадити в клітку. 

Збираємо котів по Новоосиновому й Ківшарівці. Когось віддають люди, інших Рома ловить у спеціальну клітку — котоловку, насипавши туди духмяного корму. Когось вдається схопити голіруч, а когось — сачком. Повертаємося вже в сутінках, у клітках веземо 18 котів.

Лікарки закінчують операції: за перший день — 15 стерилізованих тварин. Ніби й небагато, але попереду ще досить часу.

Фронт стугонить, тому спати в амбулаторії сьогодні не випадає. Ми забираємо звідти речі й простуємо в підвал п’ятиповерхівки. Будинок виглядає порожнім. Та раптом біля під’їзду матеріалізується жінка з велосипедом: «А вам же треба помитися! Там є квартира пуста, розбомблена, і там же є вода. Військові туди ходили митися. Ох, скільки ми з ними тут прожили! Вони поїхали якось, а тоді повернулися — боялися, що тьоті Валі нема. А я є. І зустрінуть мене, і велосипед заведуть… Другий поверх, там ложка в замку стирчить». 

Середа, 4 вересня 

Зранку знову їду з ловцем Романом і Олею. Рома — за кермом, Оля з блокнотом і телефоном контролює запити, що приходять їй від Андрія й іноді від Наталки. Віддавши господарям тварин у Новоосиновому, вирушаємо у село Подоли на адреси з тих запитів. Хитаємося у мікроавтобусі по ґрунтівці, мов блудні бедуїни на верблюдах. У повітрі постійно дим. 

У Подолах нас зустрічає Зіна — місцева волонтерка, яка прихищає покинутих собак і знає, де є інші. Вона фактично наша дипломатична представниця в цьому селі. Зіна сідає в машину і впевнено вистромлює з вікна засмаглого пальця, показуючи дорогу. 

Перша зупинка — у жінки, яка забирає вже стерилізовану собаку Пушинку. Господиня плаче від радості, коли отримує собаку, і плаче, коли дає цуценят Пушинки на стерилізацію: «Так ви завтра привезете їх, да?».

Через дюни, які наробила військова техніка, наше авто виповзає на куток, де досі живе чимало людей.

«А де твоя друга кицька?» — «Кума її ще ловить», — говорять між собою. «То мої коти, — махає рукою жінка в білісінькій хустці. — Це переселенці. Отам у воєнній хаті жили, а тоді до мене перейшли. Кішка і троє кошенят. Солдати поїхали, і ніхто ж не годував».

Спілкування з людьми йде як по маслу, поки ми не доїжджаємо до хати місцевих пияк. Біля їхнього будинку гуртуються собаки. Хоча дипломатичне представництво розгортає свою діяльність наповну, пробитися крізь нерозуміння тут не вдається. Чоловік і жінка кричать і посилають нас разом із Зіною куди подалі. Вдається забрати на стерилізацію лише одну собаку.

Сьогодні простерилізували 46 тварин. Роздавали місцевим обробки й вакцини від сказу — тут цього купити ні՛де.

Четвер, 5 вересня

Виходжу з підвалу — і очі довго звикають до світла.

Починається гуркіт: два гвинтокрили проносять просто наді мною свої важкі черева і буквально за дві хвилини вертають. Видно синьо-жовті відзнаки. Сподіваюсь, ви успішно зробили все, що мали. 

Все довкола стугонить і вібрує. А біля мобільної клініки першою клієнткою стає кішка Сімка. Її приносить на руках немолодий уже Олександр Васильович. Каже, у нього є ще киця Білка і троє кошенят. Може, їх вдасться спіймати й вакцинувати? Чимчикуємо разом на його подвір’я. 

Тут, під виноградом, кошенята збилися на сидінні старого іржавого мопеда.

«Я можу звідси поїхати, — бідкається Олександр Васильович. — Собачку я одпустю. А цих куди дівать? Ну просто безвихідь такая! Я не знаю, що з ними робити! Мене вивезти ні՛куди, не те що їх. Мені якщо їхати, то це в Сумську область. Вони там не нужні».

Ловимо двох, несемо. Виходить ще один кіт. «Мурчик, ходім проведеш! У мене сьогодні день рождєнія. Я спочатку не знав, бо електрики ж нема, а тоді зарядив телефон і бачу, шо сьогодні».

Тим часом місцеві продовжують з’їжджатися до мобільної клініки: жінки привозять у буквальному сенсі котів у мішках. Усі обговорюють нічний обстріл у Ківшарівці. Крім іншого, снаряд влучив у автостанцію біля кіоску, де ми вчора купували їсти. 

Пізнього ранку знову з Романом вирушаємо в Ківшарівку й Подоли. Після прильотів димить сильніше. Автостанція розгромлена й почорніла. Багато де тліє трава.

12:01 — починається чи не найбільш насичений епізод за всю ветеринарну місію. Порозвозивши простерилізованих тварин у Подолах, ми довго розшукуємо розвалений будинок. Там, кажуть, аж семеро цуценят. Всі дикі, і їх треба відловити на вакцинацію. 

Нарешті знаходимо потрібне місце: решето замість парканів, будинок, одна стіна якого повністю зруйнована. Цегла розсипана купами, а всередині видно полиці з консервами й хатнім начинням. Заходимо з Романом у колишню кухню — там темрява і безлад.

Присвічуємо ліхтарями, але вдається знайти тільки двох цуценят. Інші тікають у дірку під підлогою, і наступні хвилин 20 минають для мене в куряві й шаленому тріскотінні. Рома ламає підлогу якоюсь рейкою, припадає до дірок і намагається дістати цуциків руками. Малеча скавчить, але врешті-решт вдається виловити всіх.

Опинившись знову в Новоосиновому, я пішки вирушаю шукати іншу крамницю. Десь глухо гупає. На перехресті лежить спалена машина, а над нею — дерев’яна табличка «Магазин» зі стрілкою ліворуч. Звертаю туди. У будинків погнуті стіни, і на відносно свіжій рожевій фарбі напис: «слава украине смерть ворогам!». 

«А у вас є хліб?» — «Хліб сьогодні не доїхав. Завтра буде».

Крім хліба, тут є абсолютно все. 

За цей день прооперували 37 тварин, більшість — з відлову. Продовжували роздавати засоби від паразитів.

Коли сонце вже заходило, я вийшла трохи подивитися на село. Доглянуті, але порожні городи. Кукурудза, незібрані помідори. Скрізь цвітуть чорнобривці.

П’ятниця, 6 вересня

Ми на новому місці, але назва села не дуже й відрізняється. Це Осиново, вже з правого боку Осколу. Мобільну клініку знову встановлюємо біля сільради та клубу, де вже зібралися люди. Деякі чекають із котами й собаками, яких принесли на стерилізацію, інші просто хочуть поговорити. Сідають поруч із нами на лавку й говорять, говорять, говорять… Тема, що всіх тут пов’язує, — їхні собаки й кішки. 

У середині дня військові привозять на стерилізацію собаку Санді, схожу на хаскі. 

«Це наша посестра, — каже військовий Саша, мружачись від сонця. — Вона з нами по бліндажах, по окопах… І з нами завжди ховається в укриття. Із самого малечку вона в нас живе». 

Роман питає мене: «Поїдемо на мусорку?» — «Авжеж». 

Кажуть, місцеве звалище — справжній клондайк для ловця безпритульних тварин. Ми приїжджаємо туди саме в золоту годину, коли все навколо вкривається теплими променями низького сонця. Позолочене сміття покриває пагорби. 

За нами ходить пан неймовірної ерудиції: «Я знаю 3 мови, — запевняє він. — Українську, російську й циганську! А ось моя собака. Бомба, іди сюди!». 

Поїздка на звалище була не дуже успішною: звідси вдалося забрати лише одного собаку і потім ще одного на шляху назад.

Та сьогодні господарі почали привозити більше тварин на стерилізацію, ніж доти. Загалом стерилізували 59 котів і собак: 33 тварин принесли власники, а решта, як і раніше, — з відлову.

На ніч розташовуємося в сільському клубі. Голова сільради привозить нам ковдри: свою я стелю під плакатом із радянським воїном. Ані вайфаю, ані зв’язку тут немає: щоб зловити інтернет від «старлінка», треба вийти на ґанок сільради. Зате в клубі є бібліотека з відносно сучасними книжками. Вгорі напис червоною аквареллю: «Куп’янщина! Рідний край».

Субота, 7 вересня

«Я привезла з Куп’янська 7 кішок, — каже волонтерка Юля, поставивши всі 7 переносок в рядок. — Збирала по людях, які не мають змоги самі привезти їх на стерилізацію. Багато людей повиїжджали, покидали тварин. А вони самі не можуть про себе подбати. Я прихистила кішку й чотирьох собак. А деяких ходимо годувати». 

Сьогодні тварин везуть із Куп’янська, приходять військові й дехто із села. А після обіду туди ж, у Куп’янськ, вирушаю і я разом із Романом. Ми знову катаємося не самі: в авто підсідає волонтерка Ліля з блокнотом, пописаним адресами. 

«Як у вас із ветеринарною допомогою?» — питаю. — «Ніяк, — каже Ліля. — Допомоги нема місяців 10 точно. Іноді онлайн зв’язуються з ветеринарами Харкова або везуть самі в Чугуїв чи Харків. Раніше була клініка в Шевченковому, тепер теж немає. Телефоном тільки можна щось вирішити».

За день лікарі стерилізували 67 котів і собак.

Неділя, 8 вересня

«Це в нас дєвочка Софа. У неї характер добрячки, шкоди не робить, — розказує про свою собаку місцева жінка, мама трьох дітей. — Хоч як не крути, її треба на стерилізацію. Для собаки це краще, та й для нас, бо інакше це буде достобіса собак. Ще в мене є Ляля. Якщо вибухає сильно близько, вони починають бігать у всі боки і гавкать. Софа під машиною в мене спить, бо боїться вибухів».

Чекати черги доводиться довгенько, тож згодом жінка переходить на спогади про окупацію.

«Всіх возили в підвали, змушували гімн російський співати. Хтось вийшов звідти, а хтось і ні. Було страшно, як літаки летіли над дахами. Спочатку я забивалася в кут, хапалася за голову й сиділа… Не знаю, як я взяла себе в руки. Із лісу їх довго виганяли. Зараз не так страшно, як наші стали тут. Не дай бог знов».

Чисте осіннє небо в легких прозорих хмаринках.

Це вже Пристін, третє село на нашому шляху. Тут мобільна клініка теж розташувалася поруч із сільрадою та клубом. Під лавочкою в акуратний стосик зібране шмаття від снарядів — гладенький метал із колючими розірваними краями.

17:37. Дим. Перше вакциноване у місії цуценя спить, не реагуючи на жоден вибух. В Осинові я вже назвала його Ранком. Дехто сидить під «старлінком» і ловить зв’язок. Андрій говорить із менеджеркою UAnimals Настею телефоном: «Я буду тобі кожну годину писать “все ок, все ок”». 

Це тому, що незадовго до цього неподалік свистіло й падало. Ми теж падали за стіну, хоча невідомо, чим би це в разі чого допомогло. 

Одразу потому водій Саша гукає: «Дрон!» — і ми на кілька хвилин припадаємо до берези. 

Я бачу, як за селом люди прив’язують пастися трьох корів. Дівчата продовжують оперувати, Рома на відлові. 

Надвечір знову приходить голова сільської ради: «Оце ж дрон полетів, отам скинув біля мого дому. Ще й друге було щось, у двір впало до жіночки. Зараз сходжу до неї — скажу, що то було. А це якийсь мармуровий буде?» — киває на Ранка. У того справді рудуватий колір із якимись мармуровими розводами. 

Ветеринарки, як завше, працюють допізна: за сьогодні — 41 прооперована тварина. 

Оскільки бажано менше вмикати світло, воно горить лише у ветавто. А коли згасає там, все поринає в густу темряву. Лише блимає за Ківшарівкою небо. 

Понеділок, 9 вересня

Вранці щось знову вшкварило зовсім близько. Чую, як голова просить когось по телефону: «Принеси пару каністр води хоч, бо прильот, щоб вогонь не пішов на соняшники…». 

Передостанній день, тому з менеджером Андрієм записуємо відео про підсумки. Він бере на руки кудлатого Лимана. «“Гради” вночі запам’яталися», — напівсміється Андрій. 

Та час і справді підбити підсумки: ветмісія надала допомогу 390 тваринам, більшість із яких — безпритульні.

Сьогодні зірок мало, зате видно місяць. Він зростає, але це вже не тоненький серпик. У небі він ширший і — якогось кривавого кольору.

Вівторок, 10 вересня

Пакуємо речі, беремо в машину Ранка і потихеньку їдемо ветавтомобілем до Харкова з Сашею. Ветеринарки, Роман і Андрій вирушають другим мікроавтобусом. У ветавто неполадки, тому ми їдемо лише на другій передачі й устигаємо дуже пильно роздивитися Харківщину — прекрасну й задимлену. У приймач пробивається російське радіо. 

У Харкові я йду в зоомагазин, купую сумку для собаки і їду додому.

До Києва прибуваємо ввечері паралельно — і лікарі, і Андрій, і Саша, і ми із собакою.

Перед приїздом пишу Наталці: «Як ви?» — «Все добре, — відповідає вона й шле мені фото з машини з келихом у руці. — Святкуємо життя». І малий «мармуровий» пес заважає писати цей текст. 

Існує стійкий стереотип, мовляв, болото — це гниль, морок і суцільне трясовиння, яке відразу ж із головою затягує у свої нетрі. Я погоджуюся лише з останнім твердженням: болото затягує — хочеться ще і ще досліджувати його особливості. Хочеться і треба заради збереження.

Відразу поясню: для спрощення в цьому тексті болотом називаю водно-болотні угіддя. Їх поділяють на 5 категорій: морські, лиманні, озерні, річкові й болотисті. І всі ці різновиди у світі дбайливо охороняють і пильно вивчають, бо вони надзвичайно цінні. 

Так, ще 1971 року світові лідери створили Рамсарську конвенцію про водно-болотні угіддя міжнародного значення. Країни, які її ратифікували, зобов’язалися створювати природні резервати для збереження боліт. На сьогодні цю конвенцію ратифікували 172 країни — з 1996 року серед них і Україна. Але, на жаль, і досі не всі значущі болотисті ділянки стали Рамсарськими угіддями.

То чому ж болотами важливо опікуватися? Бо це природні резервуари з прісною водою. Так-так, там ніяка не гнила вода, як вважають деякі. За допомогою особливих ґрунтів — торфовищ — вода в болотах очищується, а завдяки рослинності на поверхні боліт ця прісна вода не надто активно випаровується на сонці. 

Також болота поглинають сезонні надлишки води, захищаючи людей від повеней і підтоплень, та працюють як місцеві терморегулятори у надто спекотні періоди. Тому вони такі надважливі в нашу епоху кліматичних змін.

А ще болото — це осередок життя і взаємодії видів. Тут живе, розмножується і харчується 40 % живих організмів Землі. Кожен із них знаходить у водоймі затишну й безпечну місцину для себе. Наприклад, у центрі болота, де максимально волого і куди не дістатись хижакам, кладуть гнізда такі птахи, як ремез звичайний, очеретянки прудка, чагарникова і велика. 

Саме про водоплавних птахів найбільше печеться Рамсарська конвенція. І саме через птахів я долучився до болотно-дослідницького двіжу. Абсолютно випадково.

Усе почалося з дитячої мрії — купити будинок біля озера. У 2019 році я її втілив і вже навесні 2020-го, під час пандемії COVID-19, оселився поблизу Супію. Тут село з усього однієї вулиці і всі городи виходять до води. Відтак я став постійним глядачем театру природи і якось уранці побачив неймовірне: близько 100 лебедів-шипунів заполонили небо, а тоді сіли на озеро. Раніше я бачив таке лише в «National Geographic». Мене настільки вразило це видовище, що я почав активніше пізнавати нашу болотисту місцину. А згодом зареєстрував громадську організацію для досліджень і збереження тутешньої природи.

Відтоді я дізнався, що в нашому краї є тягла історія нищення боліт заради сільськогосподарських успіхів. Ще за радянщини на Супої і більшості малих річок цієї частини України збудували системи осушування боліт, а самі річки каналізували і спрямляли. Русло, яке мало природні вигини, за допомогою виритих каналів пускали навпростець. А ті ділянки, де річка текла раніше, засаджували соняшником. Так водно-болотні угіддя у промислових масштабах перетворювали на орні поля, зламавши природні процеси.

Я бачився з тими українськими науковцями, які планували і втілювали осушувальні проєкти. Вони розповідали, що наміри мали позитивні: збільшити врожаї та підтримати економіку країни. Зараз ці науковці припускають: навіть якщо відновити всі «зламані» тоді річки, то екосистема відновиться лише на 20 %. Решту ми втратили. Назавжди. 

Але й досі сільськогосподарська техніка щороку виорює дедалі ближче до межі боліт на Супої. Щоб розуміти, як це впливає на природу, наша громадська організація постійно моніторить місцеве біорізноманіття. Майже щодня фіксуємо флору і фауну на одних і тих самих ділянках у застосунку «iNaturalist» від «National Geographic». Також спостерігаємо за птахами за допомогою застосунку «Merlin Bird ID» від Університету Корнелла. 

Наприклад, цього літа помітили, що через розорювання поблизу боліт зменшується популяція очеретянки прудкої. А це вразливий вид з Червоного списку Міжнародного союзу охорони природи та природних ресурсів.

Щоб зберегти наше вразливе птаство і їхню домівку — болото, треба створювати Рамсарські угіддя на Супої та в інших болотистих місцинах. Рамсарська конвенція має не просто лишатися на папері з підписами — вона має працювати. Як активіст я переконаний, що в цьому серед іншого допомагає небайдужість до природи та обізнаність кожного і кожної з нас. Тому не стомлююсь пояснювати: болота мають цінність, природа продумала ці екосистеми до дрібниць, а наша справа — лиш досліджувати їх і не втручатись. 

Тексти в рубриці «Колонки» відображають виключно думку автора чи авторки й не обов’язково відповідають позиції редакції UAnimals media.

Одним із найбільш поширених міфів про середньовіччя є поголос, мовляв тоді жахливо ставились до котів. Звісно, чорні коти, яким доводилось страждати у вогні разом із хазяйками-відьмами, — що може слугувати кращим образом «темних віків»? Утім, як і інші міфи, середньовічна нелюбов до котів не витримує перевірки джерелами. Там можна віднайти свідчення ніжності, піклування та щирої цікавості, з якими європейці ставилися до котів усіх порід і забарвлень. За допомогою цих джерел я спробую довести, що повсюдна демонізація котів у середньовіччі не більш правдива, ніж тодішня віра у пласку Землю.

Та спершу трохи докладніше про демонізацію: саме в середньовіччі чорних котів почали асоціювати з нечистою силою. Найбільш відомим проявом забобонів є Папська булла Григорія ІХ «Vox in Rama», яка вийшла в червні 1233 року і була направлена проти єресі люцифереанізму. Булла містила опис ініціації, який включав поцілунок велетенського чорного кота під хвіст. Ось така варіація на тему поклоніння Люциферу, з яким цього кота ототожнювали. 

Через таку пов’язаність чорних котів із диявольським впливом історик Дональд Енгельс дійшов висновків, що до поширення чуми в Європі призвело масове побиття котів. Буцімто багато котів убили і не було кому ловити пацюків, яких вважали головними рознощиками чуми. 

Так, від кінця XV століття, після публікації «Молоту відьом», почалися масштабні полювання на відьом, а котів (і чорних зокрема) вважали їхніми неодмінними супутниками. Вочевидь, передумовою цього став нічний спосіб життя котів. Нічна активність, як і у випадку із совами та жабами, для середньовічних теологів слугувала підтвердженням зв’язків із нечистою силою, яка проявляє себе саме вночі. 

Однак масових побиттів котів у середньовіччі таки не сталося. Найближчим до міфу про «велике котяче побиття» в реальності став випадок, який описав історик Роберт Дарнтон. Щоправда, він фокусувався на подіях вже не середньовіччя, але ранньомодерного часу. У Парижі, на вулиці Сен-Севрен, наприкінці 1730-х років підмайстри друкарів, розлючені страхітливими умовами свого життя, схопили, побили та врешті повісили котів майстрів. Коти постраждали за те, що їм господарі забезпечили набагато кращий спосіб життя, ніж був у бідних підмайстрів. Це «велике побиття» обмежувалось однією вулицею і було, наскільки знаю, найбільшим із тих, про які відомо історикам.

Найчастіше «жорстоке» середньовіччя протиставляють котолюбному давньому Єгипту, наводячи у приклад богиню Бастет із котячою головою та котячі мумії, на які багаті давньоєгипетські зали великих музеїв. 

Але нещодавно я помітила, як мережею ширився запис 899 року зі щоденника сімнадцятирічного японського імператора Уди про його чорного кота. «Мій кіт, — писав Уда, — рухається безшумно, не видаючи жодного звуку, як чорний дракон над хмарами». Одного разу імператор звернувся з такими словами до свого улюбленця: «Ти володієш силами інь та ян і маєш таке тіло, яким воно повинно бути. Підозрюю, що в глибині душі ти, можливо, навіть знаєш про мене все!». На це, записав Уда, «кіт зітхнув, підняв голову і пильно втупився в моє обличчя, здавалося, його серце було настільки переповнене емоціями, що він не міг нічого сказати у відповідь». 

Ці слова сповнені любові та м’якої іронії. Вони демонструють, що в середньовіччя емоційний зв’язок між котами і їхніми власниками не надто відрізнявся від теперішнього, хай навіть ідеться тут про азійську пам’ятку. До того ж свідчення про прихильне ставлення до котів є й у європейських книгах того періоду.

Почнімо з енциклопедій, чиї автори намагалися упорядкувати та пояснити навколишній світ. Ісидор Севільський у багатотомних «Етимологіях» шукав пояснення природи явищ через їхні назви. Так, він пов’язує різні назви котів з певними їхніми рисами: «Прості люди називають його котом (cattus) від “ловити” (captura). Інші кажуть, що він названий так тому, що cattat, тобто “бачить”, бо бачить так гостро, що блиском своїх очей долає темряву ночі. … слово “кіт” походить з грецької і означає “розумний”».

Фома з Кантімпре у своїй енциклопедії «Книга про природу речей» описує котів так: «Людям дуже легко спровокувати їх на гру; вони радіють лестощам. Люблять теплі місця, де від надмірної ліні обпалюють собі шкуру. У них довге волосся по краях, а його видалення призводить до втрати сміливості. Вони радіють, коли їх торкається рука людини, тому висловлюють свою радість співом. (…) Кота розбещує така кількість любові до нього». 

Бестіарії — середньовічні збірники історій і легенд про тварин, птахів, рослини і навіть каміння — візуалізують описи з енциклопедій, зображуючи котів із мишами в лапах, під час вмивання і навіть з короною на голові. Всі ці зображення мало відрізняються від сучасних світлин в інстаграмі.

Як бачимо, майже все, що писали про котів, базувалося на спостереженнях за їхньою природою. На відміну від левів, гепардів, драконів чи єдинорогів, коти були невід’ємною частиною побуту середньовічної людини. Ті самі монахи, які писали енциклопедії та оздоблювали манускрипти, теж тримали котів і навіть пускали до найціннішого — книг. Є багато доказів цього, і найбільш яскравий — відбитки котячих лап у манускриптах.

В англійській копії згаданих «Етимологій» Ісидора Севільського залишилися відбитки брудних котячих лап. Судячи з їх розміщення, кіт зайшов на сторінку (перший відбиток дуже чіткий) і почав влаштовуватися там зручніше — про це свідчать наступні, змазані відбитки на сторінці. До слова, матеріал манускрипту дозволяв стерти всі ці сліди, однак монах не став цього робити — чи не залишив він їх на згадку про свого улюбленця?

Натомість у трактаті XV століття з Державних архівів Дубровника є сліди того, як кіт спочатку вступив у чорнило, а потім смачно пройшовся по сторінках манускрипту. Це підтвердження любові котів утручатися в нашу роботу віднайшов історик Емір Філіпович. Він не очікував великого резонансу довкола свого відкриття. Однак згадки про котячі сліди у трактаті розлетілися мережею — від твіттера до особистих блогів. Про це також написали у відомих онлайн-виданнях, аж до «The Guardian», «The Atlantic» і «Smithsonian Magazine». Для декого це стало сенсацією: у світлин котів, які лежать на клавіатурах, є прямі попередники в середньовіччі!

Коти не лише фізично потрапляли до манускриптів. З’являються вони і в мініатюрах (ілюстраціях) та маргіналіях (малюнках на краях сторінок). Найпопулярнішим мотивом котячої «іконографії» на маргіналіях була сценка, де мавпа годує кота. Нерідко художники їх зображували як своєрідну пародію на різдвяні образи: котеня в пеленах лежить у яслах, поки над ним схиляється одна чи пара мавпочок.

Пробирались коти і в робочий простір святих. У Часослові початку XVI століття з Брюгге, поки Святий Матвій пише Євангеліє, за його спиною з німим докором в очах сидить кіт. Вочевидь, улюбленець терпляче чекає, коли робота скінчиться і господар його врешті нагодує. 

Любов до котів серед монахів і черниць була іноді настільки сильною, що зазнавала осуду. Монах-домініканець Джон Бром’ярд у своїй проповіді XIV століття звертався до монастирської еліти, докоряючи, зокрема, її надмірному захопленню котами. Він писав: «Коти, як каже вчений доктор, справді можуть звільнити наші домівки від паразитів, але, як показало життя, їм не можна довіряти. Я колись чув про одного дурня, який виявив, що його сир у дерев’яній скрині їдять миші; тому він посадив до скрині кота, щоб той захистив сир. Але що зробив кіт? Він з’їв не тільки мишей, але й сир». 

То чи була любов сильніша за упередження? Незважаючи на забобони й міфи про котів, які сформувались на сторінках середньовічних енциклопедій, трактатів, папських енциклік та врешті в усній популярній культурі, доказів любові до котів все ж більше. Варто лише глянути на мініатюри зі щирими обіймами котів та їхніх власників у середньовічних часословах. Ця любов до «драконів понад хмарами» у середньовіччі об’єднувала Схід і Захід, клір і селян так само, як об’єднує і нас зараз. А уявлення про непримиренну жорстокість середньовіччя до котів радше є міфом, ніж історичною реальністю!

Тексти в рубриці «Колонки» відображають виключно думку автора чи авторки й не обов’язково відповідають позиції редакції UAnimals media.

Перша спроба поговорити з ветеринаром, керівником громадської організації «Ветеринари без кордонів» Віктором Воротніковим із Краснограда, що на Харківщині, зірвалась. «У мене починаються операції, перепрошую. Вони триватимуть весь день», — пояснив лікар.

Проте наступного дня все-таки зідзвонюємось: «Зручно, незручно — пообіцяв, значить треба виконувати», — сміється Віктор. Того дня, коли поговорити не вдалося, він в Ізюмі разом із двома асистентами і ще одним лікарем-ветеринаром провів близько 70 операцій. 

Лише за минулий рік команда його клініки простерилізувала до 15 тисяч тварин. А від початку повномасштабної війни Віктор з колегами прооперував більш ніж 5 тисяч тварин, яких вивезли зі стерилізаційних місій та евакуаційних рейсів UAnimals. 

Як це — рятувати тварин, що постраждали від війни? Чого більше бачить ветеринар — людяності чи байдужості? Про це Віктор розповів з власного досвіду.

— Розкажіть, як ви пов’язали своє життя з ветеринарією?

— Та я ще з дитинства мріяв рятувати тварин! Навіть в іграх вдавав, що лікую кролів: то вушко в когось «боліло», то лапка. А як виріс, ці ігри стали щоденною реальністю. Спершу навчався в технікумі на факультеті ветеринарії, потім закінчив Харківський ветеринарний інститут. Загалом я в професії вже 42 роки. 

Зараз працюю у власній клініці, і на виїздах: маємо дві мобільні операційні, тож їздимо до прифронтових територій. За 5-6 днів у такому рейсі встигаємо прооперувати щонайменше 300, а іноді й 600 тварин.

Одних стерилізуємо, інші потребують лікування після травм. Я і консультую в рейсі: розповідаю людям, як доглядати тварин, коли і які щеплення їм зробити. Поза операціями приймаю десь до 80 пацієнтів на день. Часто допомагаю тваринам із контузіями. Тут, знаєте, як з людьми: потрібен відпочинок, турбота та препарати, які знеболюють і знімають симптоми. 

— А ви помічаєте в цих поїздках, як ставляться до тварин в наближених до війни територіях?

— Багато людської байдужості зустрічаю. Буває, наприклад, що тварин лишають на ланцюгу. Розумію, всяке може бути, бо ж війна. Може, опікуни тварини під обстріл потрапили або спішно виїздили. Але ну хоча б зніміть пса з ланцюга! 

І все ж таки добра більше. 

Завжди вражають військові, які привозять до нас котів і собак. От нещодавно передали нам кота Ваську з переломами всього, що тільки можна зламати. Він поки живе в нас у клініці, лікується і чекає на свого опікуна з передової. 

Військові ризикують життям, але не забувають допомагати найвразливішим. А потім ще й телефонують, бо хвилюються за тварин.

Знаєте, я іноді думаю, що це і самим нашим захисникам на користь. Вони відволікаються від жахів війни на цю допомогу.

— А загалом за ті 42 роки, що ви в цій професії, відбулися зміни у ставленні до тварин, як гадаєте?

— Звичайно! Особливо до безпритульних. Раніше відношення було дуже жорстоке: тварин і відстрелювати могли. Зараз значно більше ініціатив гуманно регулює їхню кількість. Наша організація «Ветеринари без кордонів» однією з перших запровадила таку програму: з 2017 року ми відловлюємо, стерилізуємо, вакцинуємо, чипуємо котів і собак і випускаємо їх. Вже побували для цього в 7 областях на сході України, я особисто долучався до цих рейсів.

— Що б ви порадили тим, хто відловлює тварин і допомагає їм близько до лінії фронту?

— Все дуже банально: безпека передусім. Рятуючи тварин, треба думати й про своє життя. 

Я проводжу волонтерам тренінги з першої допомоги й завжди закликаю продумувати все наперед. Треба бути готовими до будь-яких нестандартних ситуацій і вміти в цих умовах надати допомогу тварині.

Подумайте, які можуть бути травми у тварин (вогнепальні поранення, контузії, переломи) і майте при собі все необхідне для допомоги. Також врахуйте, що іноді тварин доводиться діставати з води або ж вони тікають на заміновані ділянки. Тоді для порятунку знадобиться спеціальне екіпірування.

Це серйозна і небезпечна робота, а не поїздка «сфотографуватися». І навіть щирого бажання допомогти недостатньо. Тому якщо плануєте там волонтерити, консультуйтесь із професіоналами — тими, хто вже працював неподалік від фронту. Це допоможе не наробити помилок, які можуть вартувати життя.

— З вашого досвіду, яких тварин найскладніше вивозити?

— Евакуація будь-якої тварини по-своєму складна. Трапляються налякані, агресивні собаки, яких ще треба зняти з ланцюга. Буває, що тварину перед евакуацією доводиться дістати з ями. 

Але, на мою думку, найважче рятувати тварин із патологіями. Іноді ми знаходимо тварин з анорексією, виснажених голодом. Перевезення в таких випадках вкрай важке — важливо добре продумати транспортування, забезпечивши доступ до кисню і води.

— А у вас є власні тварини?

— Звичайно! Я їх лікував, до речі.

— Розкажіть про них, будь ласка.

— Кіт Гарік — сфінкс, якого евакуювали з Вугледара. Такий великий, поважний, з важким поглядом, але дуже лагідний і порядний кіт.

А ще в мене дуже хороший песик Тобік. Його переїхала машина, і цей малюк — той-тер’єр — мав перелом тазу та випадіння кишківника. Було мало надії, що врятуємо. Але Тобік вижив, і тепер це такий чудовий друг!

— І насамкінець поділіться, що вас пригнічує в роботі, а що — надихає?

Ну, надихає, звичайно, якщо якась важка операція завершується вдало.

А пригнічує… Пригнічує байдуже ставлення людей до тварин і природи.

От, наприклад, у 2020 році ми рятували ведмедицю Машу, якою награвся якийсь олігарх. Тварина жила у нього в тісному вольєрі. Коли ми побачили її, ведмедиця вже мала параліч задніх лап і була дуже виснажена. Ми радились із колегами з інших країн, як допомогти Маші, показували її аналізи. Всі одноголосно сказали, що жити тварина не буде. Але нам вдалося її принаймні стабілізувати, щоб прилаштувати до Наталії Попової у Центр порятунку диких тварин. Маша прожила там ще 2 роки, померла перед початком повномасштабного вторгнення.

А зараз мене пригнічує ще й те, як усе живе страждає через росію. Що тут сказати: збережемо живий світ — збережемо і себе. Я так вважаю.

Уявляючи працю археологів, більшість людей думає про пошуки стародавніх поселень чи курганів, віднайдення золотих скіфських прикрас, трипільської кераміки чи сарматської зброї. Але вкрай рідко уявляють вивчення скелетів тварин. А цим якраз займається зооархеологія — дуже молода, але вже одна з найпрогресивніших нині наук. 

Зооархеологи зосереджуються на рештках тварин, які знаходять під час розкопок. І найбільше нас цікавлять аж ніяк не динозаври чи пошук напівміфічних істот, а ті види, які жили в історичному минулому та є сучасниками людей. 

Спробуйте прибрати з історії планети хоча б один вид — скажімо, коня — і подумайте, як вона змінилася б. Припускаю, в давнину відсутність коней ускладнила б контакти між регіонами і сповільнила обмін інформацією, а отже й цивілізація розвивалась би повільніше. Якщо правитель покидає столицю більш ніж на три місяці, вкрай висока ймовірність перевороту. Тож держави були б менших розмірів, а маленькі імперії зазвичай більш жорстокі. Без мобільної армії для придушення повстань на кордонах правителі вдаються до терору, щоб вдруге там нескоро захотіли бунтувати. Це лише деякі приклади — справжнє життя в світі без коней годі уявити. 

А в зооархеології ставлять саме такі непрості питання. Бо тут науковці вивчають, як тваринний світ і людство співіснували та змінювали одне одного протягом тисячоліть.

Перші фахівці цієї галузі досліджували тварин у господарстві: які види люди приручали в різні епохи. Нині зооархеологія також допомагає вивчати вплив людей на екосистеми, зв’язок тварин із кліматом, а найважливіше — що ми можемо зробити, аби вберегти довкілля від невідворотних змін.

Людина завжди була кмітливим і вправним хижаком, тож так чи інакше впливала на довкілля. Homo erectus чи найдавніші представники Homo sapiens були десь на рівні з іншими хижаками: навіть якщо й шкодили довкіллю, то не більше, ніж, скажімо, тигр. Чимало залежало й від умов, у яких доводилося виживати. Що сприятливішим було оточення, то більше хижакові можна було розгулятися. Уявімо, що на острів потрапляє кішка і зустрічає там слабших конкурентів, легку здобич — місцевій фауні від цього може стати дуже сумно. Давні люди також бували такими кішками, нерідко домінуючи в певній місцевості. 

Однак те, що почало відбуватися з пізнього палеоліту, цікавить зооархеологів найбільше. Саме тоді людина взяла до рук якісну зброю, вивчила найбільш ефективні методи полювання й почала змінювати вигляд цілих континентів. 

Тут варто зауважити, що в уяві багатьох досі існує стереотип про «bon sauvage», тобто «шляхетного дикуна»: мовляв, люди давнини жили з природою в гармонії та злагоді. Таке можна почути, зокрема, про австралійських аборигенів чи корінні народи Америки. На жаль, мушу вас розчарувати. По-перше, вони не були аж такими дикими і примітивними: австралійці опанували мореплавство ще раніш за європейців, та й загалом були розумними й винахідливими. По-друге, завдяки цій винахідливості вони суттєво (ба навіть жорстоко) змінили екосистеми, у яких проживали. Австралійські аборигени не мали у своїй місцевості конкурентів за інтелектом і майстерністю полювання, тому винищували чимало тварин. Одним із їхніх методів мисливства, до речі, було підпалювання рослинності. Вже здогадуєтесь, чому такий палкий сучасний австралійський буш — порослий чагарником ландшафт материка? Приблизно 60 тисяч років тому предки австралійських аборигенів практикували масові пали тамтешніх лісів. Так сформувались екосистеми, пристосовані до цього.

У Північній Америці діялося те саме: там культура Кловіс за 300 років свого існування 12 тисяч років тому цілковито знищила чимало видів, докорінно змінивши історію людства. Та не варто звинувачувати давні народи в тому, що вони були недостатньо екосвідомими. Такий етап у розвитку людства був логічним і неминучим. Нагадую: люди — вправні хижаки, а для хижака це звична поведінка — домінувати над конкурентами і брати все від оточення. 

Проте є унікальна риса, що відрізняє нас від інших мисливців. На відміну від, скажімо, лева, людина здатна рефлексувати над своїми діями і сумніватися, чи правильно вона чинить. Уявімо, що в якийсь момент леви з’їли б усіх людей і стерли нашу популяцію з планети. Навряд чи вони потім бідкалися б: «Як шкода, люди були такі хороші!» Натомість людина, особливо сучасна, попри весь негативний вплив на екосистему, все-таки зрозуміла: треба цей вплив зменшити, а вразливі види охороняти. 

Тут і потрібна зооархеологія з дослідженнями минулого цих видів. Передусім вона допомагає визначити, як коливалися популяції тих чи інших тварин, наскільки і де вони були поширені, ну і, звісно, як на все це впливало людство. До прикладу, зараз ми з доктором Олександром Ковальчуком і Титом Волинським досліджуємо фауну території сучасної України — ті види, на які наші пращури полювали найчастіше. Так втілюємо проєкт «Цінні види тварин фауни України за археологічними матеріалами: таксономічний склад, динаміка чисельності та просторове розповсюдження». Звісно, словосполучення «цінні види» в назві дещо застаріле і підкреслює споживацьке ставлення до природи. Однак воно доречне, коли говоримо про минуле. Адже для людей давнини зубр, наприклад, був більш вартісним і потрібним для виживання, ніж водяна полівка. Цінним видам жилося нелегко, бо люди нерідко скорочували, а то й знищували їхні популяції. 

Дослідження показують, що найціннішими для людей на землях України були копитні й хижі тварини, денні й нічні птахи, а ще осетрові риби. Зокрема, до бронзового віку на території України активно полювали на пугача, який найімовірніше мав велике ритуальне значення. У залізному віці йому стало трохи легше, натомість почали переслідувати денних хижаків, передусім орлів, канюків, шулік. А в часи Київської Русі багато полювали на яструба великого. Також у всі часи чомусь особливо цінним вважали орлана білохвостого, проте він зумів пристосуватися й залишався досить численним аж до ХХ століття, поки за радянських часів цих птахів не почали цілеспрямовано відстрілювати. 

Спостереження за екосистемою просто так, без порівняння з минулим, не дасть нам вдосталь інформації про її нормальний стан. Ось, наприклад, маємо дискусію про баклана великого — птаха, що живе колоніями, селиться поблизу моря, а також по Дніпру й Бугу та їсть дуже багато риби. Рибалки, які працюють на річках, цим дуже невдоволені й наполягають, що бакланів треба відстрілювати. Їхній аргумент у тому, що сама присутність цього птаха на річках є аномалією: мовляв, вони відлетіли далеко від моря задля водосховищ, створених людьми. Проте зооархеологи знають: баклан великий завжди піднімався вгору по Дніпру й Бугу в період потепління, навіть коли жодних водосховищ там ще не існувало. Тож це не аномалія, яку можна знищити й забути, а реальність місцевої природи, якою би збитковою і прикрою вона не була для декого. 

Є й протилежні історії, коли ми сприймаємо певні види як належне, хоча нашій екосистемі вони взагалі не притаманні. Ось, до прикладу, фазан може видаватися багатьом цілком «нашим». Побутує думка, буцімто предки фазанів були в Україні ще 2,5 мільйони років тому, а отже це вид нашої фауни, який треба охороняти. Але зібравши матеріали, я зрозумів, що все-таки фазан — це вид, завезений людьми, ймовірно у XVIII столітті. Його батьківщина — Кавказ, але до України могли завезти вже напівдомашніх птахів зі Середземноморʼя або Центральної Європи. Хоча і є дані, нібито фазана знаходили в античності, проте серед цих решток одна кістка не піддається аналізу, одна виявилася качиною, інша — соколиною, а ще одна належала дрібній курці. Тобто всі ті описані «фазани» — які завгодно інші птахи. А якщо так, то, виходить, фазан — це такий само непритаманний нашій території вид, як і, наприклад, каштан. Так чи інакше вони потісняють «наші» (по-науковому автохтонні) види. Тож перш ніж перейматися збереженням популяції фазанів, варто дослідити ступінь їхнього впливу на екосистему. 

Є види, які потрапили на наші території відносно нещодавно і становлять загрозу місцевим тваринам — ми називаємо їх інвазивними. Деякі з цих видів потрапляють в нове середовище самостійно, інші — з допомогою людини, часто через жахливий недогляд. Наприклад, медузи в Дніпрі з’явилися, певно, через акваріумістів, які їх випустили в річку. Деякі комахи чи слимаки мандрують на великі відстані із зерном, розмножуються на новій території, а потім можуть шкодити врожаю. Також поступово поширюється папуга Крамера — це кмітливий і сильний птах, який виграє в конкуренції з багатьма іншими видами. До слова, це цікавий приклад відтермінованого ефекту привезених видів: зараз багатьом цей папуга видається цілком звичною для Середземноморського регіону, а от його присутність у Чернівцях викликає занепокоєння. Насправді ж для Європи папуга Крамера аж ніяк не притаманний — цього птаха привезли з Індії війська Олександра Македонського ще 2300 років тому. Поки ми не знаємо, що можна зробити із такими видами — лише досліджуємо і визначаємо, які тварини є «нашими» і справді потребують захисту, а які чужі для екосистеми.

Що ж наука може зробити для збереження саме наших видів?

По-перше, допомогти їх відновити. Завдяки дослідженню решток ми знаємо, де жили ці види і чи було їхнє поширення природним. Якщо, приміром, захочемо відновити сайгу чи орла степового, то за археологічними знахідками знатимемо, де вони мешкали і відповідно куди їх потрібно випускати. Важливо знати й природну кількість виду, адже не всіх має бути багато — є самі по собі рідкісні тварини, як-от журавель степовий. Він хоч і є в Червоній книзі, але його знахідки завжди були нечисленними, особливо порівняно зі схожим видом — журавлем сірим.

По-друге, ми можемо передбачити деякі зміни в популяціях, аби шукати способи їх вберегти. Тут, наприклад, можна поєднати кліматологію із зооархеологією. Кліматологія вивчає клімат як систему, де є рослини і тварини, а зміни в цій системі — це не тільки коливання температури, а й поява чи зникнення видів. Наприклад, у Червоній книзі України є дрохва — її чисельність більш-менш велика в часи похолодань і зменшується в періоди потепління. Однак на планеті стає дедалі спекотніше, і така зміна температури спричиняє додатковий тиск на популяцію цих птахів. Отже, нам варто ставитися до дрохви уважніше — вона не пристосована до нових, гарячіших кліматичних умов. 

Сподіваюсь, тепер на слові «археологія» у вас виникатиме трішки більше асоціацій із тваринами і їхнім збереженням. Бо дослідження минувшини тварин і усвідомлення ролі людства у зникненні деяких із них може стати першим кроком до відновлення популяцій вразливих видів. І зооархеологи роблять ці кроки, торуючи шлях зоозахисникам. 

Тексти в рубриці «Колонки» відображають виключно думку автора чи авторки й не обов’язково відповідають позиції редакції UAnimals media.

«Бухкає там, да? — питає чоловік із борідкою, сидячи в бліндажі. — Не бійся, ніхто тебе не скривдить… Ти в теплі, в добрі будеш». Він розмовляє з кошеням. Мабуть, більшість із вас впізнали описану сцену. Військовий виклав це відео на своїй сторінці в тіктоці, і тільки там ролик переглянули майже три мільйони людей. 

Чоловік на відео — командир танкового взводу Віталій Петров. До повномасштабної війни жив у Києві, працював водієм — спершу як найманий працівник, а згодом вже перевозив вантажі як підприємець. В тилу у Віталієвій сім’ї залишилася собака Айза. А тут він став опікуном кішки, яку й зробив зіркою соцмереж. 

Віталій взяв собі позивний Джокер — ім’я лиходія з коміксів DC, у якого була подруга Гарлі Квінн. Схоже ім’я — Харлі — носить чорна кицька Джокера з реального життя. 

На момент нашої з Віталієм розмови його підрозділ захищає лінію фронту на одних позиціях вже 5 місяців. Чотири з них там живе Харлі. 

Джокер каже, у тіктоці Харлі «підкинула жару». У нього там тепер понад 125 тисяч підписників, які активно діляться порадами з виховання кицьки й навіть корм присилають. Зідзвонюємося. Джокер вмикає відео з бліндажа. 

— Кішка зараз біля вас?

— Так. Он вона, обідає. 

— Я разів 15 передивилась, як ви її маленьку тримали…

— Так, тоді в нас були дуже серйозні обстріли. Я її зловив перелякану, заніс у бліндаж. Говорив із нею, а вона так уважно слухала — просто капець… І після закінчення обстрілу ще годину не виходила з бліндажа.

— А як вона до вас потрапила?

— Коли ми зайшли на ці позиції, тут була вагітна кішка. У нашому підрозділі є ветеринар — він і приймав пологи. Коли новонароджені підросли, почали туди-сюди бігать, і мені серед них припала до вподоби чорненька кицька. Я її собі взяв. 

У Джокера ж була Харлі, от я її так і назвав.

Все своє життя вона мешкає з нами в бліндажі. Інші кошенята гасають по посадці… Раніше вона теж туди тікала. А зараз стала такою домашньою.

Я насипаю їй їсти, вона сидить і їсть з іншими котами, а ми йдемо працювати. Приходимо — ті четверо котів, що з нею були, тікають. А ця мадам сидить, як у себе вдома, нічого не боїться.

— Як вам вдалося її приручити, якщо інші коти дикі?

— Харлі — то катастрофа якась. Десь проволока — вона лізе-лізе, заплутається й сидить. Вічно я її витягував.

Якось прийшов з поста, ліг відпочивати. Забігає побратим, каже: «Бери ніж і гайда за мною». Я: «Нафіга мені ніж, як є автомат?». — «Ні, бери ніж». — «Та давай автомат! Ми шо, в рукопашку підем воювати чи шо?». Він: «Та твоє дурне оце повісилось, ходім бистріше!». Я зриваюся, біжу за ним, а Харлі в сітці висить. Була над бліндажем, провалилася й повисла за горло. Вирізав я її, дістав, вона аж труситься почала. Я її до себе взяв — заспокоїлася.

Не знаю, як так вийшло, що я її приручив. Може, тепер іде до рук, бо шукав її і проявляв любов.

— А вона до вас любов проявляє?

— Ой, це капець. Вранці то цілий ритуал. Я збираюся на роботу, Харлі приходить і починає кричать. Поки не погладжу, поки об лице мені не потреться — а ля не поцілує, вона не заспокоїться. От не може вона, щоб я спокійно вдягнув екіпіровку й пішов працювати. Їй треба увагу приділити, а тоді «ну ладно, іди, але ненадовго». Вона до хлопців теж іде, щоб погладили, але коли лягаю відпочивати, йде на ліжко тільки до мене. 

— Як проходить ваш із нею день?

— Буває таке, що роботи дуже-дуже багато, а буває, просто встаєш і стежиш за периметром зони відповідальності. Бувають стрілецькі бої, відбиття штурму. Я її на цей час не замикаю, бо якщо замкнути, вона ще більше починає біситися. 

Переважно вона в бліндажі або біля нього. А ми трохи далі займаємося своєю справою. Одного разу я був на посту, а вона прийшла в гості. Я аж абалдєл. Погладив, але потім все ж заніс її назад, бо не треба… Це демаскує позиції.

«Орлани» дуже гарно все з камер бачать. Росіяни завжди дивляться: де є собаки або багато котів, значить, є люди. Не треба їм знати.

— У Харлі є улюблене місце?

— Як лежиш на ліжку, то її улюблене місце — на грудях, де плече. Лягає і спить.

— Як реагує на обстріли?

— Маленькою боялася. Зараз ні. Вередує тільки, коли я вдягаю броню і беру зброю. Бачить, що я кудись збираюся, і показує, що їй це не до вподоби.

— Може змінити ваш настрій?

— Звісно! Коли я її ще маленькою шукав, то знаходив цей клубочок щастя і капець як радів. 

Або, як були обстріли, навпаки переживав. Думав, щоб по ній не попало… 

— А іншим вона може підняти настрій?

— Без неї було б скучніше. Ми завжди згадуємо з хлопцями, як під обстрілами лазили й шукали Харлі. 

У мене настрій пропадав, коли я її тиждень не міг знайти. А потім побачу мамку її — ага, значить, вони десь тут. Настрій покращувався. 

Буває, сидимо з хлопцями, а Харлі оце прийде і до всіх починає лізти, нявчить. Коли на неї звернули увагу, поговорили з нею, всьо, довольна. Може піти десь лягти або сидить і слухає.

— На відео ви з нею так ніжно говорите. Побратими не підсміюються з цього?

— Мені спочатку казали: «Ти що, увагу дружини вирішив замінити увагою кішки?». Або називали «котячим татком». Думайте, як хочете, хай буде так. Ну, і я вам так скажу: на війні без жартів нереально.

Ветеринар Ендрю Кушнір сидить у лобі київського готелю з велетенським жовтим рюкзаком і кількома торбами. «Ніколи не знаєш, що брати із собою в Україну, може знадобитися будь-що», — знизує плечима.

Ендрю вже давно живе на валізах. Він допомагав у притулку в Індії ще до того, як вивчився на ветеринара, а навчаючись, у перервах пас буйволів на Закарпатті. Кілька місяців провів у центрах для диких тварин у Коста-Ріці. Після нашої зустрічі в Києві Ендрю побував у Херсоні зі стерилізаційною місією й уже встиг повернутися до США та прооперувати травмованого алігатора і змію, яка проковтнула м’ячик для гольфу. 

Ендрю мандрує світом, змінюючи проєкти. Та в Україну їздить найчастіше — звідси походить його родина. 

Хірург у притулках для тварин; музикант-любитель, який грає на бандурі; волонтер, що плаває африканськими островами, аби лікувати худобу місцевих жителів… І йдеться про одну й ту ж особистість. Напевно, вже тільки через це хотілося не проґавити момент, коли Ендрю ще сидить серед зібраних рюкзаків у київському готелі. 

Ендрю чи Андрій? 

Можна лишитися в готелі, але Ендрю не сидиться на місці: ми вирушаємо до кав’ярні, але центральні вулички перекриті, і мандрівка горбистим правим берегом Дніпра в Києві затягується майже на годину. Здається, за цей час я втомилася більше, ніж він. Всю дорогу говоримо з Ендрю українською, на місці переходимо на англійську. 

Ти тільки-но приїхав до Києва. Звідки?

Я був у Львові, де з організацією «Worldwide vets» працював у притулку «Домівка врятованих тварин». Ми стерилізували там котів і собак, лікували поранення, інфекційні хвороби. Також я зробив кілька операцій диким тваринам. Це вже вп’яте я приїхав до України.

У тебе на руці татуювання з візерунком вишиванки. Звідки воно?

Коли я був маленький, бабуся вишила для мене сорочку. Тату нагадує мені про це. Я його зробив на початку повномасштабного вторгнення у Львові. 

Розкажи, що пов’язує тебе з Україною.

Мій тато Ярослав народився в Дніпропетровській області, в маленькому селі Спаське під час Другої світової. Коли йому було 2 роки, всю сім’ю забрали до Німеччини на примусові роботи. 10 років після війни він з батьками жив там у таборі для біженців. А потім сім’я виїхала до Сполучених Штатів: мої дідусь і бабуся, батько і двоє його братів. Я народився в Сан-Дієго, зараз там живуть мої родичі. У мене дві сестри і брат. Мама — американка, але трохи розуміє українську. 

Ми з тобою говорили українською. Як так склалося, що ти знаєш нашу мову?

Коли я був малим, батьки заснували українську церкву в Сан-Дієго. При ній була й школа, де ми вивчали українську мову та культуру. Зараз церкви й школи вже немає. 

А чи практикуєш щось, пов’язане з українською культурою? 

Я граю на бандурі. У нашої сім’ї був друг, який теж походив з України і дуже добре грав на бандурі. Він був мені як дядько. От він мене й навчав грати на цьому інстументі. Ми замовили бандуру в Харкові, і у 5 років я почав грати. Зараз уже граю понад 30 років.

Яка твоя улюблена пісня?

«Думи мої» і «Щедрик». Я і співаю. До речі, ще іноді готую борщ.

Ветеринар-кочівник 

Ти свідомо вирішив стати ветеринаром чи так склалося?

Все почалося з книжки Оригінальна назва книжки — «Appointments at the end of the world», William B. Karesh.«Зустрічі на краю світу» Вільяма Кареша. Це спогади ветеринара, який подорожував світом і працював з дуже екзотичними видами. Я прочитав її і подумав: ого, це неймовірно, теж хочу жити так своє життя! 

Я відчував, що можу змінити багато і в житті тварин, і в житті людей, якщо допомагатиму вуличним тваринам, тваринам у притулках і диким — тим, чиїм здоров’ям не опікується конкретний власник чи власниця.

Я працюю в різних країнах у зовсім різних обставинах. Завжди пристосовуюся до ситуації. Все щоразу нове, і я отримую дедалі більше цінного досвіду.

То яке ж у тебе щоденне життя?

Воно змінюється з місяця в місяць. Зараз працюю в українських притулках, ось саме збираюся в Херсон. Коли приїду додому, працюватиму в центрах для диких тварин у Флориді — з тиграми, птахами, рептиліями. А потім вирушу на місяць до Уганди. Після цього за графіком Каліфорнія, де живе моя родина: на 3–4 місяці залишуся із сім’єю, працюватиму з котами й собаками. Сподіваюся опісля знову приїхати в Україну як волонтер і тут стерилізувати тварин.

Я незалежний, самозайнятий ветеринар. Беру участь у проєктах різних організацій. Також чимало волонтерю. Ця поїздка до України якраз волонтерська: за роботу тут не мені платять, а навпаки, я сам збирав гроші, щоб приїхати сюди попрацювати. 

У якому найнезвичайнішому місці ти був?

Напевно, це Уганда. Вона унікальна. Щороку на липень я їду в заповідник із шимпанзе, розташований на острові Нґамба посеред озера Вікторія. Це найбільше озеро Африки — воно просто велетенське.

На тому острові живе близько 50 мавп. Щороку ми з командою заповідника проводимо їм медичні огляди.

А цьогоріч після всіх клопотів із шимпанзе ми візьмемо маленький човен, столи, приладдя й попливемо з острова Нґамба. Будемо приставати до берега на інших островах, розкладати столи й наше приладдя, облаштовуючи такі собі мобільні клініки. Запрошуватимемо до них людей з їхніми тваринами: там у жителів є кози, корови, свині, кури, коти й собаки. 

Це пілотний проєкт, тому ми поки не могли залучити на нього пожертви. Проте, якщо цього разу все вийде, я звернуся до різних фондів, щоб зібрати гроші на наступні такі поїздки. 

Що в Уганді тобі запам’яталося найбільше?

Торік я взяв туди портативний стоматологічний апарат. Насправді він для людей, але можна працювати й з мавпами. До речі, у шимпанзе стільки ж зубів, як у людей. І я зміг почистити зуби мавпам уперше в їхньому житті — це було круто! Звісно, вони були під загальною анестезією. 

Ти помітив якусь різницю в ставленні до тварин у різних країнах?

Коли подорожую, я бачу багато різних прикладів взаємодії з тваринами. І помітив таке: куди б я не їхав, якщо в людей висока якість життя, вони добре дбають про тварин, а якщо навпаки, люди часто про них не піклуються. Може, не знають як, а може, у них забагато інших проблем.

Як щодо ставлення до тварин в Україні — яке твоє враження?

В Україні я бачив повний спектр ставлення до тварин. Не сказав би, що загалом воно чимось гірше, ніж в інших країнах. 

Коли я приїжджаю допомагати, працюю з дуже відданими своїй справі людьми, які поважають і люблять тварин, навіть наражають себе на небезпеку, щоб їх, наприклад, евакуювати.

Однак я бачив й іншу сторону цього спектру, коли люди садили собак на ланцюг чи прив’язували худобу, а тоді кидали. 

Власних тварин маєш?

У мене є пес Генрі. Я працював у притулку в Каліфорнії, оглядав собак перед стерилізацією — упевнитися, що вони витримають анестезію. Одного ранку я зустрів там Генрі й одразу його полюбив. Він лінивий і емоційний, хоч і вигляд у нього вічно сумний. Він боксер, а собаки цієї породи завжди здаються сумними — у них просто таке обличчя. Генрі дуже відданий. А ще, як і я, він може спати де завгодно. 

Коли я мандрую Штатами, Генрі їде зі мною, але в інші країни я його не беру.

В Україну під час війни

Як ти вперше приїхав до України після 24 лютого 2022-го?

Коли почалося повномасштабне вторгнення, я припинив усе, чим займався доти. У мене була робота на повний день, і я покинув її, щоб приїхати й допомагати, де міг. На другий тиждень вторгнення я був на кордоні з Польщею, у пункті Пшемишль — Шегині. Ми з людьми з Міжнародного фонду захисту тварин (IFAW) працювали в наметі й допомагали біженкам і біженцям із тваринами. Там я провів два місяці. Було важко слухати трагічні історії від людей, що тікали з Маріуполя, Херсона, Харкова. Та я й не замислювався про те, щоб покинути цю роботу, для мене було важливо бути там.

Маєш якісь особливі спогади?

Це було у мій третій день на кордоні. Тоді я мало спав. Десь опівночі до намету зайшла жінка з котом. Вона виїхала з Маріуполя разом із матір’ю. Жінка дуже непокоїлася, що її кіт два дні не пісяв. А в нас були спеціальні клітки для відпочинку. Ми посадили туди кота, і він одразу пішов у туалет. Тобто з його здоров’ям все було гаразд. Жінка одразу почала плакати. Весь стрес, який вона стримувала, просто виходив з неї. І я теж заплакав.

Вона сказала, що її дім у Маріуполі знищила ракета. Ось вона, ця жінка, яка спакувала життя в кілька валіз, і її найбільша проблема — щоб кіт був здоровий…

Я працював на кордоні саме тому, що так багато людей тікали з тваринами — вони не покинули їх.

Куди ти вирушив із прикордонного пункту?

Я поїхав в Україну і працював у Львові й Одесі, а на червень і липень вирушив додому. У серпні повернувся в Україну: планував 3 тижні попрацювати на волонтерських засадах в Одесі. З іншими місцевими ветеринарами і ветеринарками ми лікували екзотичних тварин, я також вакцинував тварин у тамтешньому притулку. 

Та замість трьох тижнів моя подорож протривала 4 місяці, адже треба було допомогти вивезти з Одеси у безпеку, за кордон трьох левенят.

Евакуація левиного прайду 

Левенят звали Стефанія, Леся й Тарас. Я звернувся до друзів у IFAW, щоб вони допомогли отримати дозволи на вивезення левів з України до Польщі, а потім до США. Навіть під час війни для цього потрібно зробити купу документів. В Україні, до всього, були блекаути, й офіс, що видає такі дозволи, не працював. Врешті польська сторона запросила нас до себе. Тоді ми вирушили з Одеси до Києва: я, двоє моїх друзів — ветеринар і ветеринарка — і троє левенят.

Ми приїхали до Центру порятунку диких тварин Наталії Попової. У неї було левеня, яке теж мало б долучитися до нашого прайду. А ще — дитинча чорного леопарда, шестеро дорослих левів і азійський чорний ведмідь. Усі разом ми поїхали до Польщі.

У вантажівку поставили клітки з великими тваринами, а малих посадили в переноски — вони їхали з нами в кабіні. Левенята і леопард були зовсім малі, я ще годував їх із пляшечки. Подорож із Києва до Познані тривала 36 годин.

Тимчасовим притулком для тварин став Познанський зоопарк. Мені шкода було його працівників і працівниць: ми привезли їм так багато роботи! Левенят і малого леопарда треба було годувати 4-5 разів на день. Тож я лишився там. Жив у зоопарку, їздив на спеціальній машинці для гольфу до малечі й годував з пляшечки.

Через місяць ми нарешті отримали дозволи перевезти левів до США. Малий леопард спершу лишився в Познані, а зараз він вже живе у Франції. Людина з Нью-Йорка зробила надзвичайно щедру пожертву й заплатила за окремий переліт для мене й тварин. 

Ми летіли з Варшави до Чикаго 12 годин. Може, не було б проблемою, якби левенята ходили вільно по салону літака, але правила міжнародних авіаліній це забороняють. Тож левенята сиділи в переносках, але з людьми в салоні. Думаю, вони стресували, бо їх розділили по клітках, плюс звук літака… 

У Чикаго нас відразу зустріли люди із Заповідника для диких котів (TWS). Саме там леви й живуть зараз (біля Сандстона в Міннесоті). 

Я бачила твоє відео з такими подряпаними руками!.. 

О так… У левенят дуже гострі кігті. І коли я годував їх із пляшечки, вони весь час намагалися тримати лапами мої руки. Коли я запостив це відео, ми саме збиралися переїжджати і в мене не було часу навіть купити рукавиці. Але щойно ми дісталися Познані, я дуже швидко собі їх купив.

Чи потрібно людям припиняти контакт із дитинчатами великої кішки в неволі?

Авжеж. Заповідник-резервація, де леви зараз, — це місце з нульовим фізичним контактом. Це найкращий для них спосіб життя, найбезпечніший і для людей, і для тварин.

У нас, людей, є фантазії, ніби ми можемо чухати й обіймати будь-якого звіра. У соцмережах повно відео, де люди обіймають мавп, леопардів чи лежать поруч із тиграми. Може, у 90% випадків обійми з твариною, яка все життя прожила в неволі, закінчуються без пригод. Але інші 10% — це випадки, коли люди втрачають пальці й руки. Після того, як лев чи тигр напав на людину, зазвичай проводять евтаназію таких тварин, бо в них уже є цей досвід і вони можуть його повторити. Хоча тварина просто поводилася природно.

Відео на 20-30 секунд ніяк не схоже на те, як це насправді — утримувати дику тварину. Це погана ідея.

Люди часто заводять котячих, коли вони малесенькі, дуже гарненькі. Але вони не будуть такими завжди. Через пів року це вже тварина вагою 60 кілограмів, і навіть граючись, вона може зашкодити. Реакція на ці зміни в більшості людей така: «Я з тобою більше не можу гратися, тож сідай у цю маленьку клітку й сиди там усе життя».

Таке буває в Америці?

Так. Здається, в Техасі більше тигрів у неволі, ніж у дикій природі в світі.

У кожного штату свої закони про приватне утримання диких тварин, але ситуація покращується. Дотримання законів про те, хто може їх утримувати і розводити, контролюють жорсткіше. Мета зоозахисників і зоозахиниць у США — щоб у приватній власності більше не було великих диких тварин.

Притулки для тварин: Україна і США

У США взагалі є безпритульні тварини?

О так. Дуже багато котів. Можливо, було б і багато собак, але є притулки. Якщо на вулиці з’являється пес, він досить швидко опиняється у притулку.

Притулки в Сполучених Штатах відрізняються від українських?

Багато притулків дуже гарно спроєктовані, їх будували саме як притулки, а не пристосовували якісь інші будівлі до утримання тварин. У більшості випадків тварини живуть в приміщенні з доступом до подвір’я. У кожного кота й собаки є власна кімната. Так, це реально велетенські будинки з подвір’ями. І вони розташовані в межах міста, бо тоді більше людей може приїхати й узяти тварину собі.

У притулків зазвичай достатньо грошей з пожертв, щоб платити персоналу. Плюс усі притулки мають контракт із містом.

Є дуже успішні притулки, де цілі команди працюють над тим, щоб знайти гроші. Насамперед вони звертаються до заможних донорів, які щороку роблять пожертви.

У притулку, де я був інтерном, я бачив 90 тисяч тварин. Але це за рік, а не в один момент: їх постійно прилаштовують. 

У більшості притулків на повний день працює мінімум один лікар чи лікарка, а також є клініка, де постійно відбуваються операції. Думаю, це найбільша відмінність притулків в Україні та Сполучених Штатах. В українських часто немає своїх ветеринарів чи ветеринарок, працюють якісь «бабушки». Якщо в притулку є лікар чи лікарка та ветеринарна медсестра чи медбрат, поширення хвороб швидше зупиниться, вони швидше вилікують травми, ніж коли тварин треба везти у клініки. А ще тоді швидше стерилізують тварин. Що довше у притулку лишається нестерилізована кішка чи собака, то вищий шанс, що будуть дітлахи. Так притулок сам собі створює клопоти. 

Які найбільші проблеми ти побачив в українських притулках?

Найбільший виклик, як на мене, — це те, що тварин забагато, а ресурсів замало. Скажімо, є киця, якій двічі на день треба давати ліки, а в притулку просто немає кому їй ці ліки дати.

Буває, притулки беруть собак і просто підселяють їх до інших. Тоді починаються бійки, гризня та хвороби.

Що можна зробити, щоб покращити ситуацію?

Стерилізувати тварин — кожну, яку вдається спіймати на вулиці. Одна собака може народити 10 цуценят, через два покоління їх уже буде тисяча. Стерилізація не тільки зменшує кількість безпритульних, а й знижує ризик поширення хвороб. Це питання громадського здоров’я.

Розділяти тварин теж дуже важливо. У кількох притулках я бачив, як усі тварини бігали де хотіли, але ж це небезпечно: вони б’ються, та ще й заражають одне одного. Треба, щоб ті собаки, що живуть в одному вольєрі, не змішувалися з іншими. 

Треба мати план, як зменшувати кількість тварин. Я знаю, це легше сказати, ніж зробити.

Чи є різниця у ветеринарній медицині в США та в Україні?

Я працював в Україні з дуже розумними і здібними ветеринарами й ветеринарками. Різниця в тому, що у нас більший доступ до найсучаснішого обладнання. Воно є і в Україні, але його тут менше.

У нас є спеціалізація «медицина в притулках». Я рік був на практиці у притулку, коли здобував цю спеціальність.

Тут такої спеціалізації нема. А дарма, адже лікарська робота в притулках дуже відрізняється від роботи в клініці. У притулку багато тварин і обмежені ресурси, ще й треба моніторити поширення хвороб. 

Разом з організацією «Ветеринари без кордонів» («Veterinarians Without Borders») ти провів і опублікував вебінар про медицину в українських притулках. Які основні поради пролунали в цій розлогій лекції? 

Основне — зменшити стрес для тварин, тоді вони будуть здоровішими. Коли тварини стресують, їхня імунна система слабшає, і так легше захворіти. У людей так само. Також треба, наприклад, мати окремі кімнати чи відділення для тварин. Якщо це можливо, не варто поселяти котів поруч із собаками, а ще старайтеся зменшити шум.

Які твої улюблені моменти в роботі?

Коли я працюю з дикими звірами і зустрічаю якусь тварину — травмовану або хвору, допомагаю їй і повертаю в середовище її життя. Оці миті, коли я випускаю тварину в дику природу, — мої улюблені.

Мене часто запитували про життя середньовічних людей: що вони їли й пили, чим лікувалися, чому раділи, як кохали та в чому шукали щастя. Однак ніколи не запитували про життя середньовічних собак. Чи купували їм м’якеньку подушку та іграшки, чи вишукували незнані до того смаколики, щоб нагодувати? Словом, чи було життя середньовічних собак незрівнянно важчим, ніж сучасних?

На моє переконання, відповідь на це питання може сказати про середньовічне суспільство не менше, ніж вивчення виключно «людської» історії. У ставленні суспільства до тварин якнайкраще видно його ключові цінності. Тому пропоную поринути у складну історію собачого середньовіччя.

Складною цю історію робить зовсім не відсутність джерел. Їх багато, і вони дуже різноманітні. Складність виникає там, де ми намагаємось відділити символічне від реального. Адже собаки в середньовічних пам’ятках постають не лише як реальні тварини з плоті й крові, але також як символи — дружби, вірності, цивілізованості й навіть дикості та заздрощів.

Собаки були невід’ємною частиною середньовічних господарств. Зрештою, давні римляни так само тримали собак для охорони й товариства. Численні мозаїки «Cave canem» (у перекладі з латини — «остерігайтесь собаки») біля входу до будинків натякають на цю постійну присутність собак в античному світі.

Утім у середньовіччі охорона була лише додатковим завданням порівняно з мисливством. Уся феодальна знать мала брати участь у регулярних полюваннях, під час яких собаки були помічниками. Детально про перебіг полювань і про мисливських собак можна прочитати у трактаті «Книга полювання» Гастона ІІІ де Фуа. Граф почав писати цей трактат 1 травня 1387 року, за кілька днів до урочистості Чесного Хреста, яка знаменувала початок сезону полювань. Два роки витратив Гастон ІІІ де Фуа на написання трактату, унікального у своєму роді. Книга має 85 глав і чудових мініатюр-ілюстрацій. На одній із мініатюр художник зобразив сцени повсякденного догляду за мисливськими собаками: миття лап і тіла, підрізання кігтів, перевірку зубів тощо. Автор трактату розповідає про тварин, на яких полюють і з якими полюють, не обмежуючись формальним описом, але й говорячи про їхню психологію.

Однак мисливські собаки були значно більшим, ніж просто помічниками в полюванні: вони були друзями як в житті, так і в смерті. Це підтверджують середньовічні надгробки — гізанти. Вони рідко обходились без псів, що клубочком згорнулися в ногах господаря. Наприклад, на надгробку архієпископа Кентерберійського (у 1381–1396 роках) біля ніг господаря чемно примостився пес у коштовному нашийнику. Його очі відкриті, голова піднята — він ніби все ще охороняє спокій архієпископа.

Нашийники в середньовіччі були не лише предметом матеріальної культури чи прикрасою. Вони мали і символічний сенс. На мініатюрі «Стримані і нестримані» з нідерландського манускрипту «Пам’ятних діянь та висловів давніх римлян» за двома столами бенкетують селяни й аристократія. Хоча мініатюра і оздоблювала античний трактат, утім ілюструє вона реалії пізнього середньовіччя. Селяни нестримно п’ють, їдять і обіймаються, натомість знать чинно і благородно споживає трапезу. Спостерігачем цієї повчальної картини є пес: він стоїть між такими різними столами, ніби порівнюючи дві життєві стратегії. А те, що він має на собі нашийник, символізує тут приборкану людську природу, яка підіймається над інстинктами. 

Для порівняння достатньо поглянути на собак, що б’ються за кістку в численних пізньосередньовічних і ренесансних «Таємних вечерях». Так, на «Таємній вечері» 1527 року нідерландського майстра Пітера Кука ван Альста двоє псів б’ються за кістку біля ніг Юди. Один із них має біло-руде хутро, що нагадує руде волосся самого Юди на картині (руді люди в середньовіччі мали славу зрадників). Ці пси символізують «низьку», «тваринну» природу, зокрема й Юди, тож не мають нашийників.

У середньовіччі мисливський собака міг навіть, хай і незумисне, стати святим. Така доля спіткала ґрейгаунда, який після трагічної загибелі перетворився на святого Гінефорта. Чернець-домініканець Стефан Бурбонський у трактаті «Про забобони» переповідає цю історію, не приховуючи осуду. Якось батьки та годувальниця залишили немовля без нагляду. У цей час до колиски підповзла велетенська змія, яка надумала вбити дитину. Пес, який вірно охороняв спадкоємця, накинувся на змію й убив її. Годувальниця повернулась і побачила таку картину: кров на підлозі, морді пса, колисці та дитині. Тож жінка зробила поспішні висновки — заголосила, що собака вбив дитину. Розлючений господар прибіг і одразу вбив пса. Лише опісля всі помітили, що дитина спокійно спить у колисці, а на підлозі є рештки змії.

«Зрозумівши тоді істинні обставини справи і глибоко шкодуючи, що несправедливо вбили такого корисного пса, вони кинули його в колодязь перед дверима маєтку, накидали зверху велику купу каміння і посадили дерева на згадку про цю подію. Тепер, з Божої волі, — не без праведного задоволення писав Стефан Бурбонський, — маєток зруйнований, а його мешканці покинули його, і місцевість перетворилася на пустку. Але селяни, почувши про поведінку пса і про те, як він був убитий за гідний похвали вчинок, відвідували це місце, вшановували пса як мученика, молилися до нього, коли хворіли або чогось потребували, і багато хто там став жертвою спокус і ілюзій диявола, який таким чином вводив людей в оману. Але передусім сюди приходили жінки з хворими або слабкими дітьми, які приводили їх до цього місця».

Як тільки не намагалась Католицька церква викорінити цей забобон, але не досягла успіху. Звичай приходити і молити «святого Гінефорта» про здоров’я та одужання для себе чи своєї дитини проіснував до кінця ХХ століття.

Якщо чоловіки надавали перевагу мисливським породам — ґрейгаундам, аланам, мастифам і спанієлям, то біля жінок ми часто бачимо мальтійських болонок. На відміну від мисливських псів, які жили поза будинком під наглядом приставлених до них слуг, болонки (а від XVI століття — мопси і пекінеси) жили у приватному просторі своїх господинь. Інколи настільки близько, що пані страждали на бліх не менше, ніж самі песики.

Саме такі домашні улюбленці з’являються в тогочасному мистецтві як символи подружньої вірності. Найбільш відомим є, мабуть, «Портрет подружжя Арнольфіні» Яна ван Ейка, де між чоловіком і дружиною на першому плані стоїть мальтійська болонка, ніби уособлюючи першість вірності серед шлюбних чеснот. Її хутро майже одного кольору з вовняним плащем Джованні Арнольфіні, однак стоїть болонка ближче до жінки, пов’язуючи їх в одне ціле.

Пані дбали про наближених тварин. Із жартівливим осудом Джофрі Чосер у «Кентерберійських оповідках» зображує абатису, яка згодовувала своїм песикам смажене м’ясо та білий хліб — продукти, малодоступні для більшості середньовічних людей.

Отож, не так багато змінилося від середньовічних часів у ставленні до собак. Вони супроводжували своїх господарів усюди; їм дарували гарні нашийники та годували найсмачнішими наїдками. Гастон ІІІ де Фуа хвалився подібно до інших власників псів у всі століття: «Я говорю до своїх собак, як говорив би до людини […], і вони розуміють і виконують мою волю краще за будь-якого чоловіка в моєму господарстві». Сьогодні вже, мабуть, ніхто з нас не очікує, що нашу волю виконуватимуть слуги, утім ми все ще впевнені, що ніхто нас не зрозуміє краще за друзів-собак.

Тексти в рубриці «Колонки» відображають виключно думку автора чи авторки й не обов’язково відповідають позиції редакції UAnimals media.

До того, як у нашому житті зʼявився пітбуль Піксель, я мала спершу пуделя, а потім бордоського дога. До жодної з цих двох собак я не бачила такої нетерпимості від людей, як до пітбуля. Чи справді ця порода заслужила на ту агресію, яку на неї спрямовує суспільство? Іноді мені хочеться футболку з написом «Не буль мого буля!».

Це був 2019-й. Я побачила фото тоді-ще-не-Пікселя у пості на фейсбуці: знайома написала, мовляв, хтось вивіз на трасу пітбуля й лишив, третій день не можемо забрати, нікого до себе не підпускає. Знайома шукала когось на перетримку собаки після того, як вони його таки зловлять. Я переконала чоловіка, що ми можемо взяти цього собаку на кілька днів. Чому б ні, що може піти не так?

До Пікселя ні я, ні мій чоловік не мали досвіду співіснування з пітбулями. Ми чули про них те саме, що й усі: щелепи мають кількатонне стискання, собаки агресивні, «бійцівські». Я не знаю, як ми не піддалися стереотипам у власній голові та наважилися взяти пітбуля з вулиці. Але ми це зробили. Якісь люди змогли виловити собаку на трасі та доправити його до лікарні. І ось мій чоловік по 5 годин на день сидить поруч із Пікселем і «тримає його за лапу», доки тривають крапельниці. Тоді десь і склався їхній надзвичайний звʼязок.

Памʼятаю, коли ми вперше привели Пікселя додому, моя мама лежала горілиць на ліжку, затуливши очі руками, та голосила: «Ні! Ні! Якщо ви лишите його, то ви мене тут більше не побачите! Або він, або я!». Вона боялася, що «бійцівський» пес нас усіх роздере, особливо дітей. Вона з надривом питала, навіщо ми притягли з вулиці здоровенного пса, а не миле цуценятко. І коли я відмахнулася, що не хочу морочитися зі сцяками від цуценяти, мій син підтакував бабусі: «Краще калюжі сечі по дому, ніж калюжі крові!». Так, їм усім було тяжко продертися крізь упереджене ставлення до пітбулів. Але Піксель сам пішов назустріч і продерся до їхніх сердець.

Рішення лишити його собі на постійно далося нам непросто. Собака без історії (точніше, там було забагато невідомої нам історії), зооагресивний, з купою травм. Він боявся проходити у пройму дверей, боявся занесеної руки, не дозволяв зняти із себе мірки (для зимового одягу), не вмів гратися з іграшками, не дозволяв торкатися шиї… Він потребував великого розуміння, підходу до його зраненої душі та інтенсивної роботи з кінологами. І ми за це взялися.

Ми підлаштували своє життя під нього — він був того вартий. Ми обирали дім в Ірпені з огляду на Пікселя: щоб був великий закритий двір, де він міг би бігати (через зооагресію прогулянки містом були нам майже недоступні: 34 кілограми мʼязів досить непросто втримати, особливо мені). Ми змінили спосіб життя та графіки роботи так, аби щодня вибігувати його далеко в лісі, де нікого не було.

Але, попри зооагресію, Піксель був безпечним для людей. Він був найбільш ніжною собакою з усіх, кого я знала, розумним і чуйним. Та й зооагресія в нього була скерована лиш на великих тварин: менших Піксель не зачіпав. Він охороняв гусенят, яких дали йому на виховання. Був такий ніжний до чивави Латочки, що зʼявилась у нас у 2020-му… А ще він був такий вражений світом іграшок, що цінував кожен подарунок! Піксель не знищив жодної іграшки за своє життя, натомість вилизував їх і «дбав» про них. Так, пес був дуже специфічним, але яким же неймовірним (пишу «був», бо в 2021 році Піксель не переніс хірургічне втручання і помер на операційному столі)!

Однак що не могло не вразити мене, так це ставлення до Пікселя з боку навколишніх. Практично кожна наша прогулянка супроводжувалася ворожими коментарями щодо собаки та агресивними випадами в мій бік як господині. Кожна дискусія в соцмережах щодо пітбуля, де я пробувала стати на захист породи, спричинювала вибух хейту в коментарях. І я здогадувалася, звідки це. 

Я виявляла публікації, де пітбулів подавали виключно як собак-вбивць. Наприклад, у медіа використовували фотоколаж, де нібито оскал пітбуля спрямований на дитину. Хлопчик нажахано прикриває обличчя руками, зуби пітбуля майже торкаються його лиця… А насправді тут дизайнери взяли фото пітбулів, які граються, вирізали зображення одного з них і вставили поруч із дитиною. Абсолютно маніпулятивний колаж! 

А коли в українських публікаціях йдеться про напад собак на людину, незважаючи на породу, ілюстративно до такого матеріалу часто використовують фото пітбуля. Мене такі речі обурювали! Я підсвічувала ці маніпуляції у своїх соцмережах, аби розвіяти стереотип про породу. Бо розуміла, що саме тому на нас із Пікселем так агресивно кидаються на вулиці, викликають поліцію.

Та мої читачі не хотіли чути про ці маніпуляції, вони казали: але ж пітбулі ПОСТІЙНО нападають на дітей, ось про це пишуть в американській пресі!

Навіть ті опції відпочинку, які позиціонували як дружні до собак, були нам недоступні. Люди боялися пітбулів. Ми не спускали собаку з повідця ніколи, окрім глибокого лісу без людей, постійно носили намордник. Та це не допомагало. Я почувалася затюканою весь час, куди б ми не приходили.

До Пікселя гарно ставилися лиш старі бабці, які були виключені з цього постійного інформаційного потоку про «собак-убивць». Пригадую, як гуляю в центрі, і тут бабця, ще здалеку побачивши Пікселя, гукає: «Оооооой, яка собачічка! Який хорооооший» — і до нього! А він до неї, і всі обіймаються та цілуються: зубатий крокодил і бабуся-кульбабка.

З початком війни я тимчасово переїхала до Штатів, де отримала пропозицію роботи в університеті. Зі мною була та сама Латка — чивава, вивезена з України. Але туга за пітом давала про себе знати: собаки має бути багато.

Попри всю специфіку Пікселя (а специфіка була через його непросту історію, яка так і лишилася для нас за кадром), я розуміла, що пітбулі особисто для мене — найкраща порода. Розумні та активні, віддані та дурбецькі, прості, як двері, та без «підлянки».

Після місяця шукань у нашому житті зʼявилася Буря, сіра півбуля («півбуля» — бо вона вдвічі менша за Пікселя).

Перше, що я тоді зробила, — це взяла курс інструктора з service dog (українською найкраще це перекласти як собака-помічниця). У США є три «різновиди» собак для підтримки людини: emotional support dog (або собака емоційної підтримки, вона не потребує навчання і може бути будь-якою), service dog (як-от собаки-поводирі) та psychiatric service dog (це собаки психіатричної підтримки). Останні дві повинні мати відповідні якості та проходять програму з трьох складових. Це загальний послух, далі щось подібне до курсу з поведінки собак у місті, і нарешті вони навчаються виконувати специфічні завдання залежно від потреб людини, якій допомагають. Вже у 5 місяців Буря знала всю необхідну програму, а пізніше успішно склала цей іспит.

Чому я вирішила так зробити? Памʼятаючи історію з Пікселем в Україні, я хотіла зняти всі питання до собаки через її породу. Все ж, коли на собаці червона шлея та бейджик service dog, люди дивляться передусім на це, а не на породу.

А проте, носити шлею та бейдж не довелося: не було потреби. Різниця у ставленні до пітбулів у Штатах і в Україні — разюча. Тут уже багато років існують проєкти, спрямовані на подолання стереотипів, — і вони працюють! Так, не у всіх штатах дозволені пітбулі. Але де дозволені, там вони просто собі собаки. Я мешкала в штатах Колорадо, Пенсильванії та Нью-Джерсі, тому можу розповісти саме про них.

По-перше, собаки тут не носять намордників, незалежно від породи. Ви не купите намордник у мережевому супермаркеті для тварин, бо це не ходовий продукт. Напевно, намордники є в спеціалізованих магазинах, але я особисто ніде не бачила: ні в продажу, ні на вулиці. 

По-друге, перебування собак на повідці — повсюдна вимога, до всіх порід. Нема такого, що от ці породи обмежуємо повідцями / намордниками, бо вони «вбивці», а ось ці — ні. Правила для всіх. Ви не можете спустити собаку навіть у лісі. Єдине місце — спеціально обладнані собачі парки, які є всюди, у легкій доступності. 

Собачі парки діляться на зону для «ніжних» і «грубих» псів. Бамбулисті пітбулі можуть вільно гратися в середовищі таких самих за статурою собак, без небезпеки когось затоптати… Парки чудово обладнані: тут є іграшки, стільці для господарів, вода, якісь тренажери для собак. Тому так, попри вимогу ходити виключно на повідці, є альтернатива у вигляді ось таких середовищ.

По-третє, те, що у вас пітбуль, не змінює ставлення до вас. Ніхто з жахом не забирає дітей, не сахається на прогулянці, не відводить собак: навпаки, всі готові цьомати й обіймати Бурю. Ставлення до неї чудове! Скрізь, де дозволені тварини, їй раді. Нема жодного упередження через форму її черепа чи загалом фенотип.

Притулки в Штатах переповнені пітбулями. Мені стало цікаво, чому ж так. Працівники кажуть, що ця порода є дуже популярною серед незаможних людей. Тож таких собак часто віддають у притулки, коли господарям, наприклад, нема змоги їх утримувати (в Америці це шалено дорого). Лише побачивши популярність породи тут, я зрозуміла, чому відносно часто в американській пресі, на яку посилаються противники пітбулів в Україні, зʼявляються повідомлення про напади цієї породи на людей. Все елементарно: аби умовні лабрадори були такими ж популярними, то саме ними були б переповнені притулки і саме за цією породою фіксували б найбільше нападів на людину.

А щодо «бійцівської породи», то такого в класифікації порід немає. Бійцівським може бути будь-який собака, який бере участь у боях. Історично пітбулів частіше використовували для цього, так. Спершу пращурів сучасних пітбулів використовували для цькування великих тварин: биків, ведмедів та інших. Така собі антигуманна розвага. Вони ідеально підходили, адже є сильними та витривалими. Коли ж у 30-х роках ХІХ століття цю «розвагу» заборонили, власники собак перейшли на собачі бої. З часом пітбулів селекційно вивели так, аби вони ідеально підходили для цих завдань: були ще сильнішими, мали низький больовий поріг, високу витривалість і лояльність до господарів: людина повинна мати змогу висмикнути собаку з розпалу бою і не бути укушеною. 

Собака не є бійцівським сам по собі. «Бійцівськими» собак роблять люди. Будь-якого собаку можна зробити агресивним. Ці ж люди можуть зробити його «таким, що допомагає», «помічником», «нянькою», «охоронцем». Вкладіть у будь-яку породу чи не-породу любов, і у вас буде собака-цілувака. Бийте та ламайте будь-якій породі чи не-породі психіку, ведіть її на бої — і у вас вийде «бійцівський пес».

Пітбулі — це собаки, яким не пощастило. З них вперто робили «бійцівських». Але це не те, що в їхній натурі. Тож нумо робити з них цілувак, чи що? Для цього потрібно лише терпіння, любов і звільнення від стереотипного мислення.

Кілька хвилин на авто від Києва — і ви в селі Чубинське. Тут, у притулку «Біла скеля», живе четверо ведмедів і вовчиця. Заходжу через ворота цілком упевнена, що ведмеді будуть десь далеко і побачу їх хіба в об’єктив камери з п’ятикратним зумом. Хоч би носа вистромили!

Проте майже 300-кілограмовий ведмідь на ім’я Синочок відразу підходить до огорожі й пильно спостерігає за кожним моїм кроком.

«Стежити за рухомим об’єктом — природна поведінка для хижака. Це не значить, що він збирається напасти, але йому цікаво. Коли приходять люди з камерами, він відверто розважається. Ви — потенційна здобич», — каже співзасновниця притулку, фахівчиня з поведінки та екології хижаків Марина Шквиря.  

Що ж, добре, що ведмідь зацікавився й підійшов. Адже ніщо, крім допитливості, не примусить його покинути важливі справи в глибині вольєру. У нього є вибір, де перебувати, коли і чим зайнятися. Завдання реабілітаційного центру для тварин, врятованих із кліток, полягає саме в цьому: створити умови, які допоможуть їм робити вибір. Виявляється, це може бути доволі важко.

Лазити, бігати, купатися, гризти

У «Білій скелі» насправді жодної скелі немає. Штучна скеля білого кольору колись стояла у вольєрі, де жили ведмеді Любочка й Михасик. Щоправда, цей вольєр був не тут, а в притулку на Житомирщині. 

Той осередок з’явився в Березівці ще у 2012 році й тоді мав назву «Надія». Ним опікувався міжнародний фонд «Чотири лапи», який згодом заснував інший ведмежий притулок — «Домажир» на Львівщині. Відтак «Надія» перейшов під опіку фонду «Збережи дикість» і став притулком «Біла скеля». Деякі тамтешні ведмеді поступово переїхали в «Домажир». А «Білу скелю» розбудували на новому місці, у Чубинському. Працювати почали у 2020-му. 

«Важко було, — каже зоолог Єгор Яковлєв, чоловік Марини й співзасновник «Білої скелі». — Ескізи притулку малювали ми з Мариною, а більш точне планування і розрахунки для цього робив я. Потім почалися слюсарні й зварювальні роботи: їх виконував я і ще дев’ятеро людей. Ведмедів також перевезли у 2020-му. Поки вони зимували у маленьких вольєрах, ми будували великі. Працювали цілий рік». 

Синочок дивиться на мене з-за сітки: хоч його й добре видно, але, крім цієї огорожі заввишки 3,5 метра, він відділений від мене двома контурами Електричний пастух — це огорожа під напругою, що не дозволяє тваринам виходити за межі певної території.електричного пастуха. У конструкції ведмежих вольєрів питання номер один — безпека. Крім видимих огорож, є ще й приховані.

Єгор пояснює: «У землі теж є сітка, щоб ведмідь не міг прокопатися назовні. Ведмідь — компульсивна тварина. Наприклад, якщо він відчув, що на глибині тече вода, копатиме дуже довго й наполегливо, ламатиме конструкції. Ведмідь за день здатен викинути кубометр ґрунту. Для нас великий виклик лагодити все, що вони ламають».

Всередині кожного вольєра — невеликий басейн і барліг. Ведмеді люблять взаємодіяти з предметами, пробувати на дотик різні текстури. Тож у вольєрі також вдосталь колод, ломак, гілляччя й камінням різних форм, яке тварини можуть по-різному пересувати. 

Раніше Синочок нічого такого не бачив. 

Він прожив 9 років у цирковій клітці й уперше став лапами на траву вже в притулку на Житомирщині. Тут, у Чубинському, він сам заходився хазяйнувати: попересував камені й колоди і так переоблаштував собі барліг.  

Марина Шквиря каже: «Ведмідь у реабцентрі — це не дика тварина. Він не знає конкуренції з дикими родичами, не полює, не живе на великих територіях і не вступає в бійки за самицю. Проте все одно ведмедеві необхідно проявляти природну поведінку: лазити, бігати, купатися, гризти, рити землю. І для цього ми створюємо напівприродні умови».

Більше не завжди краще

Яким має бути ідеальний вольєр? «Порядок утримання та розведення диких тварин у неволі та напіввільних умовах вимагає, наприклад, аби вольєр на одного ведмедя мав площу щонайменше 200 квадратних метрів. 

Місця у мешканців «Білої скелі» досхочу. Хіба що басейн у Чади більше нагадує джакузі. Іноді відвідувачі скоса поглядають на невеличкий резервуар: може, їй потрібен більший?

«У Чади басейн маленький, щоб вона не втопилася. В разі чого ми не зможемо її витягти за шкірку, а якщо дати анестезію Летючий шприц, або шприц-дротик, — інструмент, який використовують ветеринари, щоб дистанційно зробити ін’єкції тварині. Деякі шприци метають рукою, інші запускають за допомогою пневматичного механізму.летючим шприцом, вона втоне, перш ніж ми до неї добіжимо», — пояснює Єгор. 

В стандартах утримання ведмедів у розвинутих країнах не стоять більші цифри: закордонні фахівці не вимагають більших площ чи глибших басейнів. Так само, як і в Україні, документи лише окреслюють мінімальні вимоги до утримання тварин. 

Щоб житло ведмедя в неволі було зручним і безпечним, треба насамперед врахувати особливості «орендаря». Для ведмежати, яке випустять у природу, потрібні одні умови, а для старої травмованої тварини — зовсім інші. 

У розвинутих країнах професійні асоціації безпосередньо впливають на те, хто і як утримує диких тварин у неволі. Вони видають ліцензії на утримання або штрафують безвідповідальних власників. Такі асоціації, стверджує Єгор, стежать не лише за дотриманням цифр, а й за безпекою та комфортом тварин. В Україні цей процес контролюють тільки державні органи. Оскільки далеко не кожен співробітник — фахівець із поведінки диких тварин, заборони чи дозволи здебільшого спираються на сухі цифри.

Задачі на перестановки

Зараз у притулку 5 вольєрів, один із яких недобудований. Скраю до вольєрів приєднані бокси — малі вольєри для ветеринарних процедур.

«У нас немає прямого контакту з ведмедями. Ми до них не заходимо — це тупо і небезпечно. Всі вольєри й бокси з’єднані між собою через шибери — невеличкі ворота, які можемо відкривати дистанційно. Це для того, щоб за потреби перевести тварину в інший вольєр, а самим зайти у вільний, скажімо, прибрати», — розповідає Марина.

Ці ведмежі пересування трохи нагадують гру в п’ятнашки. Наприклад, треба завезти колоду у вольєр до Синочка. Тоді Чаду, яка живе по сусідству, просять зайти в бокс, сполучений з її вольєром. А Синочка припрошують перейти у вольєр Чади. Коли шибер за ним зачинився, працівники можуть зайти у звільнений вольєр. Але як «попросити» ведмедя перейти в інше місце?

«Для цього існує ветеринарний тренінг, — пояснює Марина. — Коли тварина під опікою людини, так чи інакше ви її до чогось привчаєте. Наприклад, до імені. Коли ми кличемо тварину на ім’я, ведмідь знає: він прийде в бокс чи інший вольєр і тоді отримає смакоту. Він там трохи посидить, потім повернеться, а в нього вже більше води в басейні, нова іграшка чи ще щось приємне.   

Ще є таргет-тренінг. Це методика, яка використовує природну реакцію хижака на об’єкт. Таргетом називають предмет, який йому показують. У нас увагу ведмедя приваблює куля на палиці. Він приходить у бокс, і ми йому акуратно спеціальним пінцетом даємо корм. Наступного разу показуємо таргет, і він розуміє: “О, чудово, треба перейти, тут погодують, а там поки рабський персонал у мене прибере”».

Ведмедів привчають реагувати й на жести. Наприклад, у «Білій скелі» закрити й розтиснути кулак — це прохання показати зуби. В інших центрах тварин іноді просять стати на задні лапи й показати передні чи, скажімо, лягти. Це допомагає ветеринарам швидко оглянути тварину на відстані, перш ніж ухвалити рішення про анестезію. 

Дикі стосунки: аб’юз і любов

У сусідньому до Синочка вольєрі якась колотнеча. Шубовснуло в басейн щось нелегеньке. Виявляється, у воду вскочили одразу двоє ведмедів — Любочка й Михасик. Ведмедицю Любочку забрали від циркових артистів разом із Синочком. А Михась жив у клітці в ресторанному комплексі. 

Михасика забрали звідти у 2017-му. Це був апатичний, депресивний, схильний до меланхолії молодий ведмідь, згадує Марина. Через рік привезли Любочку, тоді ще дворічне ведмежа. Спочатку вона теж сильно стресувала, бо жила без матері, а ведмежата важко переживають сирітство. Люба билася об клітку, стрибала й падала. У притулку вирішили познайомити Любочку з Михасем, поки вони ще підлітки. І ці двоє швидко зійшлися.

Марина розповідає: «У їхніх стосунках Любочка головна. Самиці в природі часто більш активні й компульсивні, не тільки у ведмедів. Люба завжди першою щось перевірить, потім приведе Михасика. Якщо вона надто фіксується на чомусь, він її відволікає. Обіймає, спить коло неї, заспокоює. Може й ляпаса дати. У ведмедів все-таки існує аб’юз: у них хто сильніший, той і головний. Та оскільки Люба емоційна й драйвова, саме вона задає тон стосункам. Якщо Любочка прокинулася серед зими, то ще й Михасика розбудить, бо їй сумно. Якщо вона хоче плавати, то підійде і штовхне його у басейн. Буває, Михасик тягнеться до якогось яблука в басейні, а Люба підкрадається — і стук його в дупу! Він бовть у басейн! А Люба тікає».

У природі ведмеді живуть самотою. Попри це, в них теж трапляється поведінка, схожа на дружбу. Наприклад, старий і молодий ведмеді разом мандрують у пошуках їжі. 

Зазвичай у ведмедів «вільне кохання», але є пари, які завжди зустрічаються в період розмноження й можуть десятиріччями підтримувати стосунки. Трапляються і так звані весняні й осінні романи: молоді ведмеді, які ще не готові спаровуватись, просто гуляють разом. 

У «Білій скелі» час від часу живуть вовки: тут була полярна вовчиця Джа й сіра вовчиця Дора. Джа померла, а Дора вирушила до Греції — у ще кращі умови. Зараз окремий вольєр займає Німфадора — напіввовчиця, напівсобака. Браконьєри забрали її малою з лігва. А коли доросла тварина стала проявляти агресію, власник віддав її активістам. 

«Я бачу твій ніс, виходь!» — кличе Марина, але Німфадора не бажає вилазити з лігва. З вовками стосунки у ведмедів складаються по-різному.

Джа дружила з ведмедями. «Вони з Любою бігали наввипередки! — згадує Марина. — На сіру Дору — нуль реакції. А з Німфадорою Люба хотіла гратися, та вовчиця злякалася. Поки приглядається до сусідів».

Стереотипія у ведмедів

Любочка підходить до сітки й переступає з лапи на лапу. Це стереотипія — повторювані рухи, якими тварина може реагувати на стрес. Особливо до стереотипії схильні тварини, які жили в бідному середовищі — тісному, нецікавому місці, де тварині немає про що подумати і чим зайнятися. 

Марина пояснює: «Стереотипія — частина природної поведінки. Та коли тварина живе в неприйнятних умовах, така поведінка закріплюється й дедалі частішає. Доходить аж до самотравмування. Стереотипія не зникне — питання в частоті проявів та інтенсивності. Може, Любочка зараз проявляє стереотипію у відповідь на позитивний стрес: її цікавить наш собака, куди відро понесли… Головне, що вона не в клітці, тому може зупинитися в будь-який момент і зайнятися іншими справами».

Дуже важливо давати тварині можливість вибору: хоче — сховалась у барліг, хоче — підійшла ближче до відвідувача, хоче — відпочиває, хоче — купається. «Головне, що у циркових тварин забирають, — це можливість вибору, — каже Марина. — Вони живуть у клітках і не мають вибору, де їм спати, де й коли їсти. Зараз вибір є. Але багатьом врятованим дуже важко діяти самостійно й більш природно».  

З наступного вольєра чути хлюпання. Це бовтається в басейні тянь-шанський ведмідь — тварина підвиду, що зникає. 20 років ведмедиця Чада провела в тісній клітці, 12 з яких — у цирку. 

У «Білу скелю» вона приїхала в 2019-му. Зараз Чаді 26 років, а для ведмедиці це поважний вік. Вона поводиться, як примхлива бабуся, кажуть доглядачі. Чада, на відміну від інших, чхати хотіла на мене й мою камеру. Вона зосереджено здіймає бризки у своєму мінібасейні.  

Це залишки стереотипії, які перейшли у м’яку форму. В цьому випадку вона відіграє позитивну роль: стара тварина рухається й не впадає в апатію.  

Єгор розказує: «У неї є свої уявлення про рівень води в басейні: Чада перестає хлюпати на певному рівні. Іноді опускає голову й перевіряє: якщо вода вже занизько, сопе і показує невдоволення. Мовляв, слуги, долийте мені води. Вони тут всі нас як слуг сприймають».

Як ведмідь з електриком жартував

Щойно я хочу зняти Синочка зблизька, він розвертається спиною. Це в нього такий гумор, підказують Єгор і Марина. Невже у ведмедя є почуття гумору? 

— Їх смішить щось примітивне, на рівні «хтось посковзнувся на шкірці банана», — каже Марина. — Вони радіють, коли в тебе щось упало або ти спіткнувся. У ведмедів є цей досвід: вони теж падають. І видно, що вони можуть його екстраполювати. От вони бачать, що ти на драбину заліз, і стежать. Якщо ти впав, вони прямо щасливі. Якщо є нагода потрусити драбину, то вони це зроблять. 

— Якось у них була така нагода, — ділиться Єгор. — Електрик працював з кабелями на драбині біля боксу, де тоді був Михасик. А я стояв поряд і стежив, щоб все було безпечно. Михасик підійшов, вистромив лапу, прикрив її іншою лапою і тягнеться до драбини, щоб смикнути. Я на це звернув увагу. Електрик зліз, ми пересунули драбину. У Михасика була така фрустрація! Він навіть відвернувся. Йому не сподобалося, що його жарт зіпсували.

Це не єдиний такий випадок, сміється Марина:  

— Ведмеді швидко звикають до електропастуха. Деякі з них жодного разу не торкаються цієї огорожі. Якось ми закрили ведмедів у малих вольєрах, а працювали у великих. З нами зайшов пес Рафік і ходив біля пастуха. Ведмеді зрозуміли: є шанс, що Рафік втрапить у халепу. Вони зібралися рядочком і не дихають, стараються його не злякати. Пес таки наскочив на електропастух, і вони аж підстрибували від радісного збудження, бо просікли, як працює схема.

— А колись у нас були малі ведмежата, і ми до певного їхнього віку заходили у вольєр, — розповідає Єгор. — Вони завжди намагалися відправити людину в нокаут. Один відволікає увагу, а другий тим часом заходить ззаду, щоб тебе штовхнути. Для них це гра.

— Тут ще немає складних абстракцій, але це вже гумор. Це теж прояв інтелекту, — підсумовує Марина.

Сніданок туриста

Навряд чи в наших широтах існує ще якась велика тварина з настільки різноманітним харчуванням, як у ведмедя. Ведмеді всеїдні: можуть поласувати як рослинами, так і м’ясом — залежно від того, що пощастить знайти. У пошуках їжі вони проводять більшу частину свого активного дня і так можуть проходити 40 кілометрів на добу. Тому і в напівприродних умовах ви не побачите окремої годівниці для ведмедя. 

«Ми маємо підтримувати їхній природний спосіб харчування, — каже Марина. — Кілька разів на день розкидаємо різні види кормів по вольєру, щоб ведмідь їх шукав, як він робить це у природі».

Велика частина раціону ведмедів у притулку — морська риба, а також овочі й фрукти: морква, яблука, апельсини, гарбузи й кавуни. Крім цього, в раціон додають горіхи, варені яйця, іноді м’ясо, кисломолочний сир і трохи собачого корму, бо в ньому є мінеральні домішки. 

«Якщо це їжа, яку даємо раз на кілька днів, заходимо у вольєр і там її ховаємо. Іноді заморожуємо фрукти чи рибу в воді й кидаємо той лід у басейн, щоб вони діставали. Іноді завозимо рибу на тачці й розкладаємо під камені. Вона там починає пахнути, оця гидота. Вони таке люблять… Ведмеді й самі можуть сховати обід, щоб полежало. Роблять так і в природі. Тож якщо ви десь побачили мертвого оленя, прикиданого хмизом, треба брати ноги на плечі», — говорить Марина.

Ведмідь у реабілітаційному центрі: у чому сенс?

Отримавши інформацію про ведмедя, якого треба вилучити або від якого відмовляються господарі, притулки та центри реабілітації шукають для нього місце. Забирає тварину та організація, яка має відповідні умови та компетенцію. Рятівники спілкуються з власниками й готують ветеринарні документи на транспортування. Забирати тварину приїжджають разом із ветеринарами: вони швидко оглядають ведмедя й роблять седацію. Везуть тварину в спеціальній транспортній клітці. Вже в реабілітаційному центрі ведмідь спочатку сидить у боксі й потроху звикає до нових умов. Тільки після цього він переходить жити у вольєр: спочатку малий — адаптаційний, потім у більший.

«З усіма власниками ми підписуємо договір про те, що більше там ведмедів не буде. Ми прагнемо опосередковано зберегти вид, знизивши попит на утримання ведмежат. Тому не забираємо ведмедя, якщо знаємо, що на його місце прийдуть нові», — пояснює Марина. Єгор додає: «Ми хочемо зробити внесок у формування громадянського суспільства. Такі люди не мовчатимуть, коли бачать страшні умови утримання тварин».

Співзасновники притулку наголошують: для реабілітації недостатньо забрати тварину від недбалих господарів, не можна просто пересадити її з однієї клітки в іншу. 

«Це сфера, що базується на науці й стандартах, яких не можна порушувати», — говорить Марина. — Кількість тварин в неприйнятних умовах у неволі не змінюється. Проте є зміни в сприйнятті людей. Вже моветон іти в ресторан, де в клітці є ведмідь, у великих містах люди стали гірше ставитися до цирків з тваринами. Кампанія UAnimals про заборону пересувних цирків з тваринами спрацювала. Спрацювало й існування ведмежих притулків — у Домажирі, у парку Синевир. Люди з’їздили в реабілітаційні центри, і в них виникли питання: а чого десь ведмідь бігає по траві й зимує в барлозі, а десь сидить на бетоні в клітці? Вони пишуть про це в соцмережах. Люди в процесі зміни ставлення до диких тварин у неволі».

На ВДНГ людно: у 6-му павільйоні проходить тату-фестиваль. А на сходах перед ним — дівчина з блакитною переноскою для котів. Вчора вона мала стати моделлю для тату-майстра, проте переплутала дні й запізнилась. Тепер замість нового візерунку на шкірі має пухнасту чорно-білу подругу: «Я пішла гуляти виставковим центром, а в павільйоні № 4 день адопції тварин. І там вона — Лінда. Так колись звали мою собаку — дуже сумую за нею, тому дам киці інше ім’я».

Отже, для поки що Лінди фестиваль «Adopt Me Days» завершився — вона прямує у блакитній переносці в новий дім. Але сотні котів і собак з 60 благодійних організацій все ще чекають на своїх людей у павільйоні. 

Міра з Новообухівської траси

Біля входу відвідувачів зустрічає велика собака. Це Міра. Її ледь живою знайшла Альона на Новообухівській трасі, виплекала і вже готова передати в хорошу сім’ю. Може, зараз?

«Я дуже хочу її забрати, у нас із хлопцем приватний дім, — ділиться Лєра, чухаючи Мірі пузо. — Не можу додзвонитись до нього, чекаю».

Та Альона скептична: «Люди підходять, їм подобається Міра. Але вона велика. Тому думають…» 

Праворуч від входу — собаки, ліворуч — коти. Всюди вивіски, вказівники, стенди компаній-партнерів. Панує святкова атмосфера: видають ветпаспорти, роблять подарунки. У центрі павільйону — фотозона: тут фотографується молода кото- чи собакородина. 

Але є й офіційна частина свята: майбутні опікуни підписують договір про утримання. У ньому вони зобов’язуються добре піклуватися про тварину і скидати час від часу в притулок чи волонтерам фото- та відеодокази, що з нею все гаразд. Якщо раптом щось іде не так, повертає тварину. У договір вписують паспортні та інші дані. Так убезпечують тварин від безвідповідальних людей. 

Тим, хто ставить свій підпис у договорі, на перший час дають корм для тварини, іграшки та інші необхідні речі. Плюс усі коти й собаки вже оброблені від паразитів і щеплені. 

Цуцик із Донеччини

Біля масивних колон павільйону — манежі для цуценят. Вони граються, пролізають крізь щілини. Волонтери їх ловлять сміючись. Найменшому цуцикові — місяць.

«Військові привезли з Донецької області. Дуже втомився, спить. Він один вижив: ні мами, ні братів-сестер не знайшли. Зараз третина тварин у нашому притулку — від військових. “Сіріус” переповнений, але їм ми відмовити не можемо».

Кільком песикам цього притулку вже пощастило: вони облаштовуються в нових домівках. Але під опікою Олександри ще понад 3 000 тварин. Навіть якщо одна з них поїде додому, це буде великим успіхом. Кожне життя важливе. 

«Бійцівських» порід не існує

У великих клітках — «страшні та небезпечні громили бійцівських порід» із благодійного фонду «Пітбульхелп». Тато з трирічним сином підходять до однієї з кліток:

— Вони дуже агресивні?

— Ні, — відповідає засновниця фонду Альона Кутіль. — Вони для людини зроблять усе… Тільки інших тварин не люблять. Краще брати в сім’ю, де вони будуть одні.

Альона прагне донести людям, що пітбулі, стафи, бульдоги та інші породи, якими нас лякали, насправді добрі та лагідні. Вона гладить пітбуля Лою і розповідає:

«У 90-х було модно “пацанам” заводити таких собак, щоб виглядати загрозливо. Звідти і пішла про них дурна слава. Ці породи настільки віддані людям, що заради них готові помирати і вбивати одне одного. Тому їх використовують для собачих боїв. Але щоб надресирувати так собаку, потрібно дуже багато часу. Вони не хочуть нападати». 

«Страшна й небезпечна» Лоя тикається в Альону мордою і падає на спину, мовляв, гладь мене. Її врятували з живодерні, де побита й голодна Лоя сиділа на ланцюгу під лютневим снігом. Невідомо, як вона не загинула тоді. Зараз собака спить у двох ковдрах: короткошерсті породи сильно мерзнуть. Лої 5 років — це чудовий вік, щоб поїхати у новий дім.

«Коли берете дорослу тварину, точно знаєте її вдачу і чи підходите ви одне одному. А “бійцівських” порід не існує. Це міф», — каже Альона.

Забрати всіх

Павільйоном проходить дівчина в сльозах.

«Тут часто плачуть, коли не можуть взяти ще одну тварину. Або забрати їх усіх, — пояснює організаторка «Adopt Me Days» і власниця Гостомельського притулку Марія Вронська. — Сумна реальність така: як би ми не старалися, близько 80% тварин залишаться у притулках. Тому там у них мають бути хороші умови».

На питання, чому вона цим займається, каже: «Мама навчила поважати тварин… Не просто любити, а поважати».

Марія дістає з клітки цуценя та притискає до себе. Тут взагалі багато хто носить собак на руках, наче дітей. Майбутні опікуни теж беруть їх на руки — обережно, лагідно. Притискають до серця і подумки питають: «Ти мій чи ні?».

Хаскі Вінтер і кошеня Кай

Разом із безпорідними та метисами, у притулках є й порідні тварини:

«На жаль, зараз легко й дешево купити тварину без документів. Набридло — викинули, — з гіркотою каже волонтерка з команди «Пітбульхелп» Настя. Вона виводить красуню хаскі розім’яти лапи. — У Вінтер була зламана лапа… Я її ви́ходила, виростила. У мене ще дві собаки, а хаскі потрібно багато уваги. Може, тут знайдеться той, хто зможе дати їй кращі умови. Та підсвідомо я радію, що фест добігає кінця, а вона ще зі мною».

«Тримайте паспорт, вітаю!» — поруч сім’я бере під опіку смугасте кошеня. Поки мати оформлює документи, її син Ростислав чекає за столиком. Хлопець каже: «Це дуже спокійне кошеня. Ми назвали його Кай. Я уже його сильно люблю».

Далі Ростислав з мамою та Каєм отримують купу пакетів із корисностями й позують у фотозоні перед камерами. 

Такий фест обходиться більше ніж у пів мільйона гривень. Гроші надає спонсор — магазин товарів для тварин «Pethouse». Завдяки підтримці організатори облаштовують красивий простір, куди приємно зайти. Не всі можуть доїхати до притулків, тому «Adopt Me Days» — чи не єдина можливість показати тварин звідти.

Та під кінець фестивалю собака Міра досі не поїхала додому, а маленький цуцик так і залишився на руках Олександри Мезінової. Може, їхню щасливу історію розповімо наступного разу?

Софа зазирає мені через плече. Яблука, якими я її пригощала, давно з’їдені. І тепер великими м’якими губами вона хапає край об’єктива, а тоді язиком проходиться по лінзі. Що ж, об’єктив облизав кінь. А втім, навіть так усе, на що б я тут його не направила, видається живим і яскравим.

Софа живе у притулку «Пегас» серед лугів Дніпропетровщини.

Крім коней, тут живуть інші свійські тварини, коти, собаки та дикі звірі — усіх понад 800. Як у невеличкому селі в центральній Україні з’явився цілий осередок порятунку тварин? Вирушаймо — дізнаємось.

Прибулі звідусіль: Нулик і кози зі стріхи гаража

Якась година їзди від Дніпра, і ми звертаємо з траси на Малозахарине. Минувши його, котимося ґрунтовкою подалі від людських осель. Нарешті серед левад чути перегавкування. Приїхали.

«Сюди приходиш — і в тебе інший настрій. Ти з кожним вітаєшся. Це своя атмосфера, яку словами не передати», — усміхається Сава, керівник притулку. «Он там єноти у нас, вони негостинні, вічно відсипаються. Ходімо до свиней краще».

До свиней так до свиней. Проходимо повз стайні, за ними — територія, де живуть свині: декілька домашніх, чимало в’єтнамських, а в останньому відсіку — вепр.

«Цей вепр втік із ферми, і ми його забрали до себе, — каже Сава. — До нього заходить тільки Вова, щоб почистити. А я скільки вже тут працюю, все одно до вепра в стійло ніколи не зайду! Чесно кажучи, я його боюся. Ходімо ближче, я вас познайомлю».

Вепра звати Сьома, і в знайомстві він швидко переходить до панібратства: вимагає, щоб його чухали. Для цього тут є спеціальні щітки. Сава просить пошкрябати Сьомину щетину того самого Вову. Чоловік розказує: «Я до нього: “Сьома, Сьома!” — і він слухається. Але про всяк випадок із лопатою заходжу, щоб затулитися, якщо в нього зіпсується настрій».

Настрій у Сьоми нормальний. Поруч випускають із хліва кіз. Сава показує кількох із них: «Ось херсонські козенята — ми їх зняли зі стріхи гаража в Херсоні».

Коли росіяни підірвали Каховську гідроелектростанцію, багато місцевих із Дніпропетровщини купували човни й їхали забирати тварин, розповідає чоловік. Тоді з міста привезли в «Пегас» близько 200 собак. Серед них — маленька Чапа. Сава пригадує: «Ми під’їжджали до Антонівського мосту. ЗСУ нас попередили, що туди краще не їхати, бо там постійно йде артобстріл. Ми ризикнули. З-під мосту виїжджаємо — тут біжить собака. Починається обстріл, ми чуємо, як летить… Уявляєте цей адреналін! Різко зупиняємося, намагаємося зловити цю собаку. Вона контужена вже була, боялася різких звуків. Я схопив собаку, і недалеко від нас упали два чи три снаряди».

Тутешні коти мають проблеми зі здоров’ям. Усіх, кого можна було роздати, прилаштували. Собак набагато більше. Безпритульних тварин у «Пегасі» вже приймати не можуть: немає вольєрів. Зараз забирають лише евакуйованих із гарячих точок. «Оцей у нас глухий, з Бахмута, контужений, — представляють мені старенького пса, що живе перед будинком для карантину. — «А оце Нулик — знаєте чому? Він з фронту, з нуля приїхав».

30 врятованих пегасів 

«Ну що, ходімо!» — до мене підходить усміхнена жінка з відром моркви.

Це Олена Русіна, засновниця притулку. Відро ми беремо із собою в стайні, і по морквину одразу ж тягнеться Бембі. У неї трохи скривлений ніс, та навряд чи її це хвилює. Малою Бембі мала мізерні шанси на виживання. З таким дефектом носу, як у неї, кінь майже не може навчитися їсти самостійно. Бембі виставили на продаж, і її купили в «Пегас». Тут їй довго терли овочі й фрукти, привчали їсти. І ось вона спокійно відкусує яблуко в мене з рук.

Перші коні в притулку з’явилися 2013 року, ще в Антонівці. Зараз, в Малозахариному, їх 30.   

Усі ці коні — з особливостями. Ніхто з них не може бути «робочою конячкою» — хто через вік, а хто через здоров’я. Майже всіх викупили у власників, які віддавали їх на забій.

«Нам дзвонили люди, що треба допомогти коровам, вівцям, коням… Але розумієте, як важко ухвалити таке серйозне рішення? Їм же треба місце, догляд, утримання. Навіть здорового коня утримувати дорого, а тут хворий! Ми все ж пішли на ризик, взяли, і у нас вийшло», — згадує Олена.  

Серед коней є тезко самого притулку — Пегас. Має травму ноги, тому власникам було ясно: жеребець не зможе возити вантажі чи вершників. Тепер він живе тут.

Найбільше проблем, напевно, у кобили Любаші. В неї трапляються напади гіпоксії: тварині важко дихати, і її доводиться підключати до кисневого апарата. Кобила Адель має онкологічне захворювання. Кінь Блек, колишній спортсмен, тепер не може опиратися на задні ноги, як раніше. Цим тваринам краще жити в спеціалізованому приміщенні.

У притулку саме планують збудувати стаціонар для хворих коней. Там буде м’яке покриття і всі умови для роботи ветеринара, щоб надати тварині допомогу на місці. 

Притулок, що з’явився на дачі  

Олена отримала технічну освіту, а у 33 роки вирішила, що їй треба дещо інше. Жінка лікувала безпритульних тварин і вже поселила на дачі кілька десятків собак. Тому пішла вивчати ветеринарію: «Я не збиралася працювати в клініці — це треба було для моїх собак, — каже Олена. — Дівчата з навчання помагали: після занять швидко в машину — і на дачу. Там усіх полікували й назад. Коли всі почали користуватися інтернетом, стало легше знайомитися з такими ж. Хтось когось рятує, а везти потім нікуди! Їх же не викинеш!».

Ось так у 2006-му на дачі, яка тоді належала Олениному татові, утворився притулок для тварин. Однак там їм згодом стало тіснувато. 

У 2012-му всі собаки переїхали з дачі в село Антонівку. Там уже з’явилися свині й кози. Проте з Антонівки теж довелося перебиратись: у травні 2016-го на притулок зійшов селевий потік, яким на півтора кілометра віднесло будки та вольєри для собак. «Води в хаті було по шию. Тварин ми виносили на руках проти течії», — згадує працівниця притулку Яна. Люди й тварини досить швидко виїхали в Малозахарине, на підвищення. Почали розбудовувати «Пегас» вже там.

Ну а тато — власник дачі, де все починалося, — спочатку був налаштований скептично. Тепер і сам бере участь у житті притулку: «Тато допомагає навіть не уявляєте як! Ото він бурчав-бурчав, а тепер бере до себе на перетримку собак. А ще в мене є прийомчик: ми тут взагалі-то не плачемо, але для тата я навчилася. У нас були цуценята з ентеритом. Я оце телефоную, плачу, кажу, тату, будь ласочка, візьми їх до себе… І він погодився, ще й возив у клініку на процедури. Насправді батько мною пишається».

Оленин син Михайло теж допомагає притулку. Саме він будував перші вольєри, зробив огорожі для левади й зону для купання коней. Коли я приїжджаю в притулок, Михайло якраз будує стаціонар для хворих тварин.   

Робочі дні й ночі  

«Пегас» поділений на 4 зони: так звана дика, зона котів, зона собак і господарський двір, де живуть свійські тварини. Ця зона — місцева особливість і навіть гордість: «Пегас» серед зоозахисників знають як один з найбільших притулків зі свійськими тваринами.  

«Вихідні можуть бути пару годин. І ти щаслива, що є ці дві години. Але стоїш і не знаєш, що з ними робить. Бо ти звикла весь час бути в режимі», — каже Олена. Вона перебралася жити в село. Інакше вже не виходить: «У притулок, буває, вночі привозять хворих, тоді висмикую медсестру просто з ліжка. Або щось із кимось сталося, а вже глупа ніч! Телефоную лікарці — каже: “Я вдома, добре вже, везіть!”. І тоді веземо тварину до неї… Такий у мене спосіб життя».

Так, у притулку працює медсестра, навідується лікарка, а до копитних приїжджає коваль. В Олени ж основне завдання — все спланувати, особливо продумати логістику: кого і куди везти. Безпосередньо з тваринами працюють люди із села, всі між собою знайомі.

Поки я витягаю диктофон, вони збираються на подвір’ї біля купи з дровами. Всі зосереджені, а один з працівників націлився на купу сачком. Виявляється, вони підстерігають кота: йому треба зробити процедури, але хитрун ховається під дрова.

«Якщо я вільна, то теж працюю з тваринами, — розказує Олена. — Он коня Руслана треба ганяти на корді для здоров’я його ніг. Іноді йду до собак — їм потрібні увага й спілкування. Нема такого, щоб я щодня одне й те саме робила».

Задачі на множення 

Олена й показує виписку з рахунку: «Ого, в який мінус я іду! У мене кредиту 36 тисяч. Це клініка, сіно, аптека… А тут навіть витрат на бензин нема!».

Притулок живе за рахунок пожертв, іноді кормом для собак і котів допомагають благодійні фонди. Проте із сіном сутужно:

«Люди швидше донатять на котів і собак, — пояснює Олена. — А якщо пишеш, що тобі коней нічим годувать… Це важче. Якби були гроші, коли покоси йдуть, ми б закупили сіно заздалегідь — тоді й ціна найкраща. Того року тюк сіна в сезон коштував 50 гривень, а зараз — 75, 80, 100… Тюк — це їжа одного коня чи корови на день. На верблюда — 2 тюки. На 3 віслюків — 1 тюк. Але на сіно найважче зібрати гроші».

Яна і її дикуни

«Лєна діє серцем. А я відповідаю за раціо», — говорить Яна.

Жінка працює в притулку ще відтоді, як він з’явився в Антонівці. З Оленою вони познайомилися перед новим роком у 2012-му. Відтоді співпрацюють. 

«Мені було 17 років, — розповідає Яна. — Я працювала диспетчеркою у фірмі-перевізнику. Хтось викинув цуценя, і воно бігало біля моєї роботи. Прикольне таке. Я розуміла, що пес потрапить під машину, якщо там залишиться. Тому почала шукати, куди його можна прилаштувати. Знайшла притулок, а там сказали: або гроші плати, або приїжджай відробляти. Я пообіцяла попрацювати в них. Тільки робота виявилася зовсім не тією, про яку домовлялася. Тоді хтось потруїв собак у тому притулку. Я відробляла тим, що збирала трупи».

Яна не навчалася на ветеринарку, але самостійно опанувала протоколи лікування диких тварин. У притулок почали поступово приймати диких травмованих: лисиці, що потрапили в пастки, птахи з переломами крил. Потім з’явилися екзотичні тварини з розплідників та приватних зоопарків. Більшість прибули хворими. 

«Єноти у нас дуже товсті, — каже Яна. — Це моя помилка. Бігову доріжку вам поставити чи що? Канати он є… Дуся така неповоротка, як рукою мене відганяє. Я всіх єнотів розрізняю, вони для мене абсолютно різні». 

Апартаменти в «дикій зоні» мають степовий бабак, лисиці, двоє вовків. Їхні сусіди — єнотоподібні собаки. Попри свою назву, тварини ці з єнотами належать до різних родин. Одні й другі — хижі, проте саме єнотоподібні собаки особливо не проти куснути необережного відвідувача. Олена бідкається: «Іноді приходять екскурсії школярів, але діти умудряються просунути пальці у вольєр. Отак стоять: “Єнотик, гарненький…” І пальці всередину!».

Із крайнього вольєра в «дикій зоні» на мене пильно дивляться бурштинові очі. Це дикий лис. Коли хтось запалив сухостій, він потрапив у вогонь і повністю обгорів. Цей лис — єдиний, хто має хоч невеликий шанс повернутися в природу. Інші лисиці «Пегасу» там не виживуть: вони або дуже травмовані, або давно звикли до людини. 

Яна планує облаштувати їхній вольєр так, щоб умови були максимально близькі до природних. Можливо, лисиці навіть зможуть будувати собі нори. 

***

Машина знову м’яко хитається на ґрунтовці, віддаляючись від «Пегасу». На коліна мені вилазить Янина такса Іриска. І ось уже знову хтось пробує облизати камеру.

Ретельні спостереження за поведінкою тварин, пошук локацій для їх безпечного пересування і благодійні художні виставки заради допомоги притулкам — усе це роблять учні й учениці Малої академії наук України у своїх проєктах. Ми познайомилися з кількома підлітками, щоб розпитати про їхні зоозахисні ідеї та дослідження.

Отже, нині спільно з Малою академією наук розповідаємо про юних авторів й авторок наукових і соціальних проєктів, які роблять цей світ гуманнішим.

Перейти дорогу має й лось, і краб

Єгор Басацький любить грати в баскетбол і вчити мови — англійську й німецьку. Навчається у Ліко-школі в Києві. 

Торік Єгор отримав почесну відзнаку на міжнародному конкурсі шкільних проєктів з екології GENIUS Olympiad Ukraine. Хлопець дослідив, де в майбутній Київській обхідній дорозі можна збудувати екодуки. Що це і для чого, він розкаже сам. 

Екодук — це міст над дорогою чи тунель під нею. Його зводять для того, щоб тварини могли безпечно перейти дорогу. Екодуки рятують і тварин, і людей від аварій.

Якщо, наприклад, ставок з одного боку від дороги, а тварина живе з іншого, їй треба якось дістатися до води. З екодуком не доведеться перебігати дорогу перед машинами. А ще, буває, в якійсь частині лісу живе тварина, а в іншій є здобич. Люди проклали дорогу й перекрили тварині її звичний маршрут. Щоб звірі могли рухатися через цю перешкоду, будують екодуки.

Коли я починав працювати над проєктом для Малої академії, то взагалі не знав, що таке екодуки. Потім заглибився в тему і дізнався, що їх багато будують і в Америці, і в Європі. Я поїхав у подорож і став помічати екодуки: бачив мости для великих тварин у Польщі й Австрії. Насправді там є й тунелі, просто їх важче помітити. 

Екодуки будують не тільки для великих тварин — оленів, кабанів, наприклад, а й для черепах чи крабів. На Острові Різдва в Індійському океані є незвичайний міст для крабів. Щороку мільйони цих тварин одночасно вирушають із центру острова до океану, щоб спаруватися. Для них побудували спеціальні тунелі, а в місці, де тунель зробити не можна, звели прямокутний міст заввишки 5 метрів. Його «дорожнє полотно» — це сітка, за яку крабам зручно чіплятися ногами. Також у Японії є прохід для черепах під залізницею. А найцікавіше для мене було дізнатися, що в Азії та Південній Америці існують екодуки для мавп: це канати над дорогою, що звисають, ніби ліани, щоб мавпи могли перебиратися з однієї частини лісу в іншу.

І біля Києва, і на Поліссі у нас є олені, вовки, лисиці, козулі. Та і для маленьких тварин — зайців, наприклад, — можна побудувати екодуки. 

Мій проєкт стосувався Київської обхідної дороги. Я подивився, де вона має проходити: де ліси, де водойми. Дізнався про навколишні заповідники і тварин, які там живуть. Також отримав статистику аварій із тваринами по Україні. Поміркував, як дорога може перешкоджати маршрутам звірів. Ось там, де автошляхи розділяють місця проживання тварин, я запропонував збудувати екодуки. Наприклад, біля Бучі дорога має проходити через ліс. В одній його частині є ставок на річці Буча. Там можна збудувати екодук, щоб до води могли безпечно діставатися лосі, олені, козулі чи дикі свині.

Як почуваються хижаки в зоопарку? 

Софія Бігун дуже любить тварин і легко знаходить із ними спільну мову. У неї живуть кіт, 4 морські свинки, 5 щурів і 4 миші. 

У науковій роботі для Малої академії наук дівчина вивчала, як кількість відвідувачів зоопарку впливає на поведінку левів і тигрів у неволі. Софія посіла друге місце на Всеукраїнському конкурсі-захисті науково-дослідницьких проєктів МАН у 2023 році в секції «Зоологія».

Дисклеймер від UAnimals media: ми проти вилучення тварин із дикої природи до зоопарків. Однак цінуємо дослідження Софії: важливо дбати про тварин, які опинилися в неволі, і враховувати їхні потреби в усамітненні та взаємодії.

Мені завжди подобалося спілкуватися з тваринами, тож я пішла на гурток юних натуралістів. Вже там я вирішила писати наукову роботу. Я хотіла досліджувати поведінку тигрів і левів, бо це дуже розумні тварини.

Ми з науковою керівницею думали про найкориснішу тему. Зупинилися на тому, щоб дослідити, як на тварин у зоопарку впливає кількість відвідувачів. Мені важливо, аби тигри та леви в неволі могли почуватися найбільш комфортно — наскільки це можливо. 

Леви, за якими я спостерігала в Київському зоопарку, — це Геркулес, Лілія, Христина і Дарина, а тигри — Рена, Малюк і Амба. Я приходила двічі-тричі на тиждень і з 15-ї до 16-ї години проводила спостереження. Важливо було дотримуватися графіка, бо тварини по-різному поводяться протягом доби. Якби я спостерігала їх у різний час, це могло б вплинути на результати. 

Погода, звісно, теж позначається на активності тигрів і левів. Вони ховаються і коли дощ, і коли надто жарко. Тож я відібрала спостереження, коли була приблизно однакова погода. Це були сонячні дні травня й червня. 

 У мене в руках був звичайний зошит. Раз на 5 хвилин я стояла біля вольєра й записувала, що робить тигр чи лев. Вольєри в Київському зоопарку розташовані по колу, тож мені доводилося дуже швидко бігати від однієї тварини до іншої. Спочатку було складно, та потім наловчилась. Наприклад, о 15:00 у мене леви, о 15:01 — тигр, о 15:02 — наступний тигр, о 15:03 — ще один, і потім знову леви. Тигри під кінець досліджень почали мене впізнавати.

Спочатку я писала, що конкретно тварина робить, бо не знала про їхні зразки поведінки — патерни. Вже потім я узагальнила записи й розподілила поведінку на такі патерни: неактивний — коли тварина спить чи лежить; комфортна поведінка — наприклад, тигр вилизує шерсть; взаємодія — тигр дивиться в очі відвідувачу, проявляє інтерес, може нявкнути; харчування; пересування; дослідницька поведінка — може щось нюхати, чіпати лапою; маркувальна — тварина залишає свої запахи в різних місцях вольєра; соціальна — тигри й леви можуть перегукуватися чи інакше взаємодіяти між собою.

Коли людей зовсім не було, тварини проводили час усередині вольєрів — у невидимій для відвідувачів частині конструкції. Вони також ховалися, коли людей надто багато. За моїми спостереженнями, найкомфортніше їм було в будні, коли середня кількість відвідувачів. Тоді леви й тигри проявляли найбільше комфортної та дослідницької поведінки.

Мистецьки допомогти притулку для собак

Тетяна Зимогляд навчається на архітекторку в Сумському коледжі будівництва та архітектури. 

У 2022 році дівчина долучилася до школи громадянської участі «Агенти змін». Це один із напрямів роботи Малої академії наук. Агентами змін тут називають підлітків, які втілюють власні проєкти, щоб змінювати країну й суспільство на краще. У цій школі Тетяна створила проєкт «Лапки в долоньках» — виставила й продала власні картини, щоб допомогти притулку для собак.

Коли я подавалася до школи «Агенти змін», то вже знала: мій проєкт точно буде пов’язаний із тваринами. За рік до цього в мене з’явився собака — шарпей Бакс. Протягом року він дуже багато хворів. І коли почалася війна, я замислилась ось про що: ми йому допомагаємо, бо ми в нього є. А в деяких тварин нікого немає. Мені дуже захотілося їм допомогти.

Тож я зробила благодійну виставку у філії міської бібліотеки. Мені просто допомогли знайти контакти і потім — вішати картини. А все інше я робила сама. 

Більшість картин на виставці теж були моїми, але деякі надали подруги. Там були й натюрморти, і пейзажі, і тварини. Я найбільше люблю працювати олійними фарбами, тому картини були написані олією.

На виставці ми продали 8 робіт. Найдорожче — картину моєї подруги Марії Кадуріної «Венеція в час свята». Це яскрава, велика, дуже позитивна картина.

Серед проданих робіт була і моя, з берізками — улюблена мамина картина. Звісно, було шкода її віддавати. Та коли я приїхала до притулку, зрозуміла, що готова хоч усі свої картини віддати заради цього. Це було неймовірно! По-перше, розуміння, що допомагаю. А по-друге, у мене все одно ці картини стояли б десь на балконі, а так вони приносять людям радість. 

Я тоді допомогла притулку громадської організації «Справжній друг». Це невеличкий притулок для собак. На зібрані за картини гроші ми з мамою купили крупу, миски, повідці, нашийники — різні речі на прохання працівників.

Чесно кажучи, до появи собаки я взагалі не цікавилася безпритульними тваринами. Коли працювала над проєктом, приїхала до притулку вперше. 

Собаки там дуже контактні! Вони й у вольєрах, і надворі бігають. Нас зустріли відразу кілька собак. Такі веселі — стрибали, гралися, їм було все цікаво. Це було круто.

Та й сумно теж було… Дівчата, які там працюють, розповідали, звідки ці собаки. Я навіть розплакалася, бо мені це дуже близько.

У майбутньому я хочу спроєктувати притулок і лікарню для тварин. Сподіваюсь, що зможу втілити цю ідею щонайшвидше. 

Світлини: особисті архіви героїв, Київський зоопарк, Parks Australia (Commonwealth of Australia), Mongabay, All That’s Interesting

Якщо зустрінете їх «на волонтерці» й захочете привітатися, навряд чи вони потиснуть руку. Не тому, що не дружні — навпаки, тільки руки в них зазвичай зайняті дровами, дошками, інструментами чи повідцями, на яких вони вигулюють собак. А на обличчях — і втома, і задоволення. Це суміш відчуттів після роботи, що наповнює.

Мої співрозмовники — з волонтерської спільноти UAnimals. Вона працює так: люди з будь-яких міст і сіл України реєструються в телеграм-боті, який пропонує різні завдання у сфері зоозахисту. Волонтери вибирають, яке з них їм цікаво виконати, і зголошуються до участі. Можна роздавати корм для тварин тим, хто цього потребує, допомагати в притулках, прибирати парки чи висаджувати сіянці. Розібратися з деталями допомагає кураторка Анастасія Ковальчук. Зараз волонтерів у спільноті понад 1500, і вони є в усіх областях України.

Акторка? Дизайнерка? Механік? Топменеджер? Та хоч прем’єр-міністр чи перша леді! Приєднатися до спільноти може будь-хто, хто розділяє цінності UAnimals — гуманне ставлення до тварин. Я поспілкувалася з волонтерами з чотирьох областей. Знайомтеся:

•   Ліза із Запоріжжя, працює у сфері реклами й маркетингу;
•   Наталія з Миколаєва, керівниця філії енергетичної компанії;
•   Віка з Богодухова на Харківщині, секретарка в медичній установі;
•   Марія з Києва, стилістка, візажистка;
•   Анжеліка з Києва, фоторедакторка;
•   Іван із Києва, топменеджер у технічній компанії;
•   Ангеліна з Миколаєва і Києва навчається на журналістку і грає в театрі.

«Cамі напросилися щось поробити»: про завдання у волонтерській спільноті UAnimals

Віка: Я їздила з гуманітарною допомогою Харківщиною — роздавала корм для котів і собак. Була в Золочеві, Чорноглазівці, потім у своєму місті, Богодухові. У Золочеві мені допомогла все організувати місцева волонтерка Настя Нечаєва. В нас було 200 кілограмів корму. Спершу я думала, доведеться цілий день ходити й пропонувати його людям по дворах. Та коли Настя покликала людей із ринку, коли ми побачили цей натовп, ми були в шоці. Підходили люди, в яких багато тварин — по семеро собак, дев’ятеро котів. Нам вистачило 20 хвилин, щоб оце все роздати!

Ліза: Я теж кілька разів розвозила корм. Тоді ще було більш-менш спокійно в напрямку Комишувахи, тож я їздила туди автомобілем. Була в селах Щасливе, Кущове, Новоіванівка, Ясна Поляна, Григорівка й Жовтеньке. Мені присилали по 100 кілограмів корму на поїздку. Ми з Дар’єю, моєю подругою, розподіляли все це по кілограму на собаку чи кота, самі зважували й розсипали у пакети. Удвох і поїхали, бо так зручніше: хтось набирає корм, хтось у цей час говорить із місцевими.

У першій поїздці ми хвилювалися, особливо коли блокпост проїжджали: треба було докладно розказати, чому їдемо, куди, там записали всі наші дані. Потім трохи звикли. Останні дві поїздки були в Григорівку й Жовтеньке, там складно з кормом, людям звідти важко виїжджати в місто. Їхали вулицею, бачили людину, гукали, питали. У кожної родини, яка там залишилась, багато тварин: від трьох собак, а котів буває й по десять. Люди доглядають тварин сусідів, які повиїжджали, підбирають і годують вуличних. А ще туди вивезли багато тварин з Оріхова. Тож корм дуже швидко розлетівся. 

Наталія: Та що ж там розказувать: роздала корми під ракетами та й поїхала! Почала їздити з літа і регулярно їжджу у прифронтові села: Прибузьке, Лимани, Дмитрівка. Їздила в Очаків і ще в село Куцуруб: там обстріли постійні з артилерії, бо русня стоїть за 5 кілометрів, на Кінбурнській косі. Із танка дістає навіть туди.

Коли їхала вперше, просто людям на вулицях роздала корми. А потім я познайомилася з військовою волонтеркою. Вона вже мені показувала, де живуть пенсіонери, і ми адресно привозили корми їм додому.

Ті села, що на самій лінії фронту були, геть потрощені — кожен дім поруйнований. Під час боїв там нікого не було, а зараз люди повертаються, відновлюють хто що може… Важко морально бачити руїни, чути трагічні історії, але якщо не ми, то хто?

Іван: Ми беремося за кожне завдання. З Марією, Ангеліною, Анжелікою часто зустрічаємося на прибираннях, ремонтах чи вигулах собак у притулках. Ось в останній поїздці були в притулку «Ріфуджіо». Нам провели екскурсію, розказали, як живуть тварини, як їх годують. Це був більше такий ненапряжний візит, щоб погодувати тварин, почухати. Та ми самі напросилися щось поробити, бо ми ж волонтери. Тож мінімально переклали дрова, дошки поперетягували. Погодували кіз, коней — усі ж приїхали з якимись смаколиками. 

Особисто мені не так важливо, що саме робити в притулку, головне — ми долучаємося до процесу. Я одного разу їхав у притулок, щоб прибирати. Запізнився на 15 хвилин, а всі вже були зайняті прибиранням, то мені просто дали вигулювати собак. Та й це дуже важлива робота! Коли в притулку 300 собак і їх вигулюють раз на три дні, то їм це дуже потрібно. Берусь за будь-яку роботу: погодувати, налити води безхатнім тваринам. Ми в спільноті не перебираємо: «це я буду робити, це не буду».

Ліза: У зоозахисті дуже багато напрямів. Можна грішми підтримати притулки. Можна вигулювати тварин у притулках. У Запоріжжі є ветлікарня, де тримають тимчасово безпритульних тварин. То можна, наприклад, туди приходити й вигулювати собак. Важливий напрям — вчити дітей спілкуватися з тваринами, пояснювати, що це теж живі істоти, які відчувають. А найпростіше — брати із собою пакет корму й годувати безпритульних тварин. Це кожен може.

«Наповнюєшся, коли даруєш любов»: навіщо волонтерити? 

Марія: Це мотивує, підіймає настрій, особливо коли вдається зробити щось у притулку. Зазвичай там приємна атмосфера, збираються цікаві люди. Це навіть більше про задоволення.

Ангеліна: Задоволення від того, щоб бути потрібним.

Анжеліка: Я навіть егоїстично користуюсь тим, що у вихідні можна виїхати у притулок — фактично на природу, де є якась фізична робота. Мені це в кайф. Особливо люблю вигулювати собак, бо не можу поки мати власну.

Іван: Для мене це теж відпочинок. У мене була відпустка тиждень тому. Три дні з неї я провів у притулках. У «Зоопатрулі», «Патроні» та «Ріфуджіо». Дивлюсь на свої фотографії — і після волонтерки завжди очі світяться. Як би важко не було, це завжди додає енергії.

Ангеліна: Коли йдеш на волонтерські завдання, у тебе є мета. Коли ти її досяг, повертаєшся додому і такий: «Клас…». Ти наповнюєшся. Наповнюєшся, коли торкаєшся щасливих тварин, коли допомагаєш тваринам, які постраждали від війни чи від людей, коли даруєш любов. І не важливо, віддаєш ти цю любов людям чи тваринами.

Якось я фотографувала у притулку Рижика. Це, мабуть, найфотогенічніший у світі котик. Він був справді як супермодель: і лапки підіймав, і мордочку в камеру, і різні вирази робив… Я виклала все в інстаграм, і за деякий час бачу: його фото комусь припали до душі, і в нього тепер є дім. От у такі моменти розумієш, для чого це все.

«Хлопці, тихше, ви кажана розбудите»: найяскравіші згадки  

Віка: Ми з чоловіком забирали тварин з Харкова, коли там були сильні обстріли. То з Олексіївки, то із Салтівки… У нас були й морські свинки, й папуги. А коли люди готові були брати тварин, то ми відвозили їх у Красний Кут, Мерефу, навіть у Красноград… Я готова була їхати куди завгодно, щоб у тварини була родина. Як згадую це все, сльози на очах.

Люди дуже здивували тим, що готові були брати тварин. Не було такого, щоб у нас цуценята затримувалися більше ніж на два місяці. У 2022 році, від початку повномасштабної війни, близько 300 тварин роздали.

Марія: В мене є яскравий спогад з дитинства: коли мені було десь 13 років, я витягла цуценят зі сміттєвого бака. Ми з мамою почули, як щось скавчить, і пішли подивитися. Виявилося, ще сліпі цуценята лежать у тому баку, і їх так просто не дістати. То мені довелося туди залізти. Я собою досі пишаюся, що не побоялася. Ми їх до себе забрали, виходили, а сусід потім роздав.

Анжеліка: Коли я була малою, ми з мамою знайшли голуба з пораненим крилом і виходили його. Коли вже побачили, що він хоче на волю, віднесли туди, де знайшли. І він полетів. Я ридала три дні, бо дуже до нього звикла.

Іван: А я пам’ятаю свій день народження кілька років тому. Було 28 грудня. Я приходжу на балкон, а там щось наче тріщить. Піднімаю ковдру — а там кажан. Вони вже мали спати. Він заліз десь на балкон, впав на ковдру й проснувся. Я дзвоню організації, що займалася кажанами, а мені кажуть: ти бери його в коробочку, накрий сіточкою, поклади в холодильник — і він там засне. Так я і зробив. Приїхали до мене мити вікна, грюкали. Я кажу: «Хлопці, тихше, ви кажана розбудите». І ці здоровенні дядьки: «А покажи!». А він спить у коробочці й тільки лапка стирчить. Так у мене кажан жив у холодильнику до весни.

Ангеліна: Мені запам’яталася Сара — дворова собака, яка живе в «Патроні». Я її вигулювала. Сара без передніх кінцівок, але намагається йти. Це собака з такою силою волі, з жагою до життя. Вона довіряє людям, йде на контакт і продовжує жити. Сара дає мені силу, мотивацію, натхнення.

Середа, П’ятниця, Маргарин та інші: хто живе у волонтерів удома 

Ліза: Зараз у мене кішка на перетримці. І є собака Луна. 4 роки тому я знайшла 11 цуценят біля закинутого будинку. Ми з друзями їх вилікували, стерилізували. Луну я забрала собі.

Наталія: Коти Барсік, Сніжок, Нюша, Толстий, Соня. І собака є. Її теж знайшов хтось на смітнику й прилаштовував. Цуценя не йшло до рук, було перелякане. Виявилося, що її покусав собака. В лікарні сказали, ще б день-два, і померло б це цуценя. А так живе в мене собака Дана, вони з котом Толстим дружбани.

Віка: У харківській групі було відео, що на центральному ринку знайшли п’ятьох цуценят. Серед них чорненьке було. Я на нього глянула: ну все, це моє. Тепер це мій пес Лумі. Люди навіть не вірять, що він не породистий. Виріс такий красивучий, що це наче мені такий бонус за волонтерство. 

Ще в мене є Жуля, яка народила 10 цуценят: малих роздали, а собаку я забрала собі. І ще двоє котів — Маркуша і Боня, всі знайди. 

Жуля лагідна, але дуже ляклива. Налагодила зв’язок тільки зі мною. А Лумі дуже контактний, весь на енергії, на емоціях. Він оце копія мене!

Боню я з помийки забрала. А Маркуша, якого моя дитина знайшла в коробці біля ставка, — це просто кіт моєї мрії. Чорна маска, чорні вушка, а сам бежевий. Ніхто не вірить, що він підібраний.

Анжеліка: У мене троє котів. П’ятниця, Середа і Маргарин. Перші киця і кіт з одного притулку з різницею в рік. Киця була не соціальна. Коли освоїлась, знову приїхали в притулок і взяли кішку. А останнього кота взяли вже торік. П’ятницю й Середу ми назвали за днями, коли забирали їх із притулку. А Маргарин — хлопчик, ми засоціювали його з чимось м’якеньким і товстеньким.

Іван: У мене одна киця Філя. Вона породиста — вибивається з цієї картини. І з таким характером, що мені однієї вистачає!

«Краще б людям допомагала»: про ставлення інших до зооволонтерства

Іван: Часто мене питають: чому ти цим займаєшся, витрачаєш час і ресурси? Не всі розуміють, як замість того, щоб у суботу полежати, можна встати й поїхати попрацювати.

Анжеліка: Мене друзі підтримують у волонтерстві: я збирала речі для утеплення вольєрів, і друзі фактично зібрали все потрібне.

Ліза: Раніше казали «ой, краще б людям допомагала». Ті, хто так говорить, і людям не допомагають. Це балачки.

Все ж переважно люди, коли бачать небайдужість, і самі надихаються. Якось я знайшла кошенят, виклала в інстаграм, і друзі забрали їх. Хоча раніше казали «жодних тварин».

Наталія: Чоловік мене підтримує в зооволонтерстві, їздив зі мною іноді роздавати корм. Звісно, він не був дуже задоволений, що я додому підселяла кота за котом, але змирився. Донька в мене доросла. Коли треба було вигодовувати малих кошенят, ми робили це всією сім’єю: донька приїхала, та ще й моя мама. Це було як з маленькими дітьми. Сім’я в цьому зі мною, я не сама.

Іван: Коли нові люди приїжджають у притулки, це відповідальність. Якщо ви приїхали, важливо вміти поводитися з тваринами чи хоча б слухати тих, хто поряд. Буває, люди під час вигулу собаки куди бачать, туди й ідуть. З іншими собаками зустрічаються — ті починають гризтись. Чи собака втік, і вони не знають, що робити. Волонтерство — це кльово, але мають бути здоровий глузд і відповідальність. Звісно, всіх запрошую і намагаюсь долучити, але це не просто розвага чи плюс у карму. Приїхавши у притулок, треба відповідати за свої дії.

«Один пост — і вже п’ятеро людей щось зробили»: навіщо розповідати про волонтерство 

Іван: Я покликав знайому в притулок у Макарові, і вона попросила зробити про це пост. Сказала тоді: що більше ти показуватимеш людям, як можна допомагати, то більше людей, можливо, почнуть це робити. Ти про це можеш і не знати, але трошечки хтось задумається, хтось нагодує, хтось задонатить… Я зробив цей пост тільки для неї. І опісля мене троє друзів попросили їх взяти на наступну волонтерку і двоє спитали про реквізити, куди задонатити. Один пост — і п’ятеро людей вже щось зробили. І це тільки ті, кого я знаю. Раніше я завжди думав, що добрі справи, як кажуть, робляться в тиші. А тепер змінив свою думку: треба розказувати, постити й долучати інших людей.

Ангеліна: у мене так було з «Патроном». Я до них приїздила на прибирання. І мене так надихнув цей притулок, що запустила для них власний збір. Зібрала кошти, купила те, що в той момент було потрібно: ліки, мийні засоби… Я до них приїжджаю, а власниця мене з цими торбами фотографує, постить. Вона вважала, що це того варте. Будь ласка, показуйте, що ви волонтерите. Ви таким чином надихаєте інших людей.

Марія: Ніхто з моїх друзів не займався волонтерством, пов’язаним із тваринами. Та коли я почала постити сторіз із притулків, знайомі почали писати: «О, прикольно, давай з тобою поїду». Не всі ж уявляють, що треба робити, як це проходить. Раптом не могли наважитися, бо не знали, що саме там буде. А якщо знайома людина вже це робила, легше. Багато знайомих захотіли приєднатися. Коли волонтериш, важливо про це розповідати.

Кабачок жив на Донеччині. Де саме — державна таємниця, адже військові знайшли його на завданні. За породою Кабачок — в’єтнамська свиня, та за поведінкою більше нагадує собаку. На позиціях і в дорозі він жив у ящику з-під патронів. Тепер у нього значно більше житло. До притулку Кабачка везли аж восьмеро військових і двоє журналістів.

«Він абсолютно ручний. Їсть усе, але ми стежимо за його харчуванням, щоб не набирав зайвої ваги. Кабачок має бути “спортіво”», — каже Андреа Чистерніно, власник притулку «Ріфуджіо» в Лісовичах.

Цей стрункий італієць у гумових чоботях колись був фешн-фотографом. Тепер його заняття — опікуватися сотнями тварин на півночі Київщини.

Майже 10 років у притулку «Ріфуджіо» знаходять дім безпритульні тварини чи ті, з якими погано обходилися. Віднедавна тут живуть прибулі з Херсонщини, прифронтових сіл і міст. А ще ті, кого віддали на перетримку військові. Зараз у притулку близько 500 тварин. Скільки саме, ніхто точно й не знає. Коли цифра перевищила 400, працівники просто збилися з ліку.

НЕ ПОКЛАДАЮЧИ РУК

«О шостій ранку я розпалюю грубу в котів і цуценят, — розповідає Наталя з Любимівки. — А друга робітниця розпалює грубу на кухні й стає варить кашу. Потім я прибираю в котів і йду до кухні. Роздаємо кашу собакам. Тоді годуємо поросят, чистимо в них. І одна працівниця йде каструлі мить, а я промиваю очі кошенятам. Кому які процедури треба, роблю. І йдемо прибирати в собак. Наливаємо їм свіжу воду».

Робота триває до пізнього вечора.

Наталя та її колега опікуються свинями, котами й собаками. Ще троє чоловіків працюють з кіньми, козами й вівцями. Власник теж часто бере до рук вила, але в нього є й інші обов’язки — шукати гроші на утримання притулку. Андреа каже: «Моє основне завдання — зробити так, щоб усі ці тварини були ситі».

З ІТАЛІЇ — В ЛІСОВИЧІ

Поруч із вольєрами, на краю лісу Андреа збудував ще й фотостудію. Поки тут мало фото: на корковій дошці пришпилені тільки дві світлини. На одній — собаки Чупі й Бруно. На другій позує супермодель Гелена Крістенсен. Обидва знімки зробив Андреа. В Італії він знімав топмоделей і спортивні авто. Тут же висять і потерті перепустки на «Формулу-1» та модні покази. 

Фешн-фотограф Андреа одружився з українкою Владою й у 2009-му переїхав до коханої. На той час він уже долучився до зоозахисного руху, і чоловіка шокували масштаби Доґхантери (з англійської — «мисливці на собак») — люди, які знищують безхатніх собак із власної ініціативи (наприклад, труять). доґхантерства в Україні.

Тоді Київ готувався до чемпіонату з футболу Євро-2012. Аби «очистити вулиці», безпритульних тварин просто знищували. Андреа каже, що чиновники заплющували на догхантерів очі. Ба більше, до винищення тварин була причетна і сама тогочасна влада. 

У Києві Андреа роззнайомився з волонтерами, які опікувалися бездомними тваринами. «Якось мене викликав волонтер, який доглядав за групою з 35 собак. Тоді я задокументував вбивство 20 з них, вчинене в жахливий спосіб за один день. Це лише один із десятків випадків, які я документував. Я приносив ці докази українським політикам, але вони завжди говорили, що нічого не знають», — говорить Андреа.

Відтоді він почав публічно виступати проти жорстокого поводження з тваринами. Доґхантери у відповідь на своїх інтернет-сторінках розмістили особисту інформацію про Андреа. Відтак італійське посольство призначило йому охоронця.

Андреа з дружиною Владою ставили собі питання: які конструктивні кроки можна зробити, щоб рятувати безпритульних собак? Тоді подружжя вирішило створити для них притулок. Проте це вимагало величезних витрат.

І тут сталося дещо, що, здавалося, буває тільки в кіно.

Напередодні Різдва в Мілані Андреа познайомився з італійкою, яка прочитала інтерв’ю з ним і захотіла побачитись:

«Ми випили кави та проговорили півтори години. Потім вона запитала, чи є в мене якісь термінові потреби. Я сказав, що їх багато, але найважливіше — придбати землю, щоб нас не вигнали. І пані виписала чек на потрібну суму. Це було чудове Різдво».

«Ріфуджіо» почали будувати у 2014-му. Андреа спершу заходився збирати безпритульних собак.

У перший же рік існування в притулку сталася пожежа. Тоді загинула 71 тварина. Андреа показує татуювання на руці: «Назавжди в моєму серці». Воно присвячене загиблим собакам. 

Поліція не знайшла слідів підпалу, тож кримінальної справи не відкрила. Однак згодом причетні самі зізналися в підпалі та прийшли з вибаченнями. За їх словами, вони не розуміли, чим і навіщо займається Андреа. Це вибачення підтвердило підозру чоловіка, що злочин таки був, та адвокат відмовив його позиватися.

Після трагедії Андреа не опустив руки. Навпаки, зараз у «Ріфуджіо» вп’ятеро більше тварин, ніж на початку, і не лише собаки. Притулок живе здебільшого за рахунок італійських спонсорів. Налагодили також співпрацю з українськими волонтерами. Селяни, каже він, тепер співпрацюють. 

«Місцеві тепер зовсім по-іншому ставляться до притулку завдяки нашій багаторічній роботі. Ми з італійськими друзями проводили дні безкоштовної стерилізації, і люди приносили до нас своїх улюбленців. Дехто із селян працює тут. Якщо раніше я бачив в Україні доґхантерів, то тепер нам телефонують, просять про допомогу чи самі привозять безпритульних тварин», — розповідає Андреа.

А зовсім нещодавно від притулку могло не лишитися й сліду. 

40 ДНІВ ОКУПАЦІЇ 

«Я чистив стайні, коли почув звук двох російських військових літаків. Один із них почав опускатися. Я думав, що він от-от вистрелить, і притулку настане кінець. Літак опустився настільки, що я міг бачити пілота», — згадує Андреа весну 2022 року.

Пізнього ранку 24 лютого навколо притулку загули літаки та гвинтокрили. Авіація вела бої просто над селом. Андреа вмикає відео зі звуками вибухів: «Отак було день і ніч, день і ніч».

«Один із найгірших моментів настав, коли ми почули, що в росіян закінчується їжа», — каже Андреа. Їжа тим часом закінчувалася і тут — як для тварин, так і для людей. Хоча за місяць до бойових дій у притулку почали робити запаси, до середини березня вони майже вичерпалися.

Андреа схуд на 12 кілограмів, та ще й зламав два ребра. 

«Я прибирав стайні, послизнувся і зламав собі ребра. Звісно, я не міг піти до російських або чеченських солдатів, щоб мене полікували. Я стиснув зуби й чекав, поки українці звільнять нашу місцевість».

Наталя теж схудла: частину своєї їжі жінка віддавала підопічним собакам. Працівники притулку знали, що допомога для тварин надходить до Києва, але з Лісовичів до першого українського блокпосту — 30 кілометрів, подолати які тоді ніхто не ризикував.

Андреа не раз пропонували виїхати. Навіть під час окупації італійське посольство наполягало на тому, щоб евакуювати чоловіка. Для цього розробили план, узгодили його з військовими… 

«Я спитав: ви всіх заберете — моїх працівників і тварин теж? Мені сказали, що ні, тільки мене. І я залишився зі своїми тваринами», — розповідає Андреа.

Загалом в окупації Андреа провів 40 днів. Однак це він зміг підрахувати вже потім.

2 квітня, як розповідає чоловік, у незвичній на той час тиші раптом засигналила машина. У притулку з’явилися незнайомці. Росіяни перелізли через паркан? Хтось із них гукнув італійською: «Андреа, привіт, це я!»

«Російські солдати говорять італійською? Не посіблє!» — згадує Андреа.

Насправді біля входу стояли італійський журналіст Клаудіо, перекладачка Тетяна й український волонтер. Під парканом чекала машина з допомогою і — українським прапором. 

«Я думав, що це сон. І тільки коли Клаудіо дуже міцно мене обійняв, я відчув біль, згадав про свої поламані ребра і зрозумів, що це реальність».

НАЙСОЛІДНІШІ ПЕРСОНИ

Першою великою твариною в притулку стала корова Марго. Тепер із нею живе ще й Мікаела. А по сусідству — ще дві поважні синьйори. 

«Фріда, Фріда, Капла! — гукає Андреа. Нарешті з хліва неквапом виходять чималенькі свині, мружачись від сонця. — Ооо, бон джорно!»

Ці панянки понад усе люблять грязьові ванни і щоб їх чухали. Свині розрізняють людей і навіть відгукуються на імена. 

Крім домашніх свиней, тут живуть ще дві в’єтнамські: знайомий вам Кабачок і Гері. Гері хоч і найближчий родич Кабачкові, характер має протилежний: знайти його можна тільки у хліву на сіні. Гері плямкає уві сні, показуючи чималі ікла. Сон — улюблене його заняття.

«Гері подружився з качкою, — каже Андреа. — Її інші качки ображали, тож вона знайшла собі прихисток у нього. Вони разом сплять і їдять».

Марсіо, Сер, Міна, Мамі, Аннушка, Роза і Лола — овечий колектив. Сюди вони потрапили з масштабних господарств, де тварин вирощують на м’ясо. Так само з’явилися тут кури, гуси та качки.

З хліва вистромлюють голови кози й цапи. Вони й самі, здається, охочі дати інтерв’ю. Бо ж є що розказати. От хоча б цап Бербек: він самотньо блукав попід кордоном із Білоруссю, поки місцеві жителі не запропонували Андреа взяти тварину в притулок. 

Поні Мері була в дорозі на бійню, коли її забрав Андреа. А згодом виявилося, що Мері врятували вагітною. У неї народився Оп, і він аж ніяк не поні. Кінь живе у вольєрі з мамою і зараз чи не втричі за неї більший. 

Скаковий кінь Ворон закінчив спортивну кар’єру й теж уникнув бійні завдяки працівникам притулку. Тельма й Луїза дісталися Андреа від української кінної поліції. Раніше у вигоні з ними жила ще кобила Татанка. Влітку 2023-го вона загинула через російську ракету, що впала поблизу притулку. У Татанки зупинилося серце.

«А цей — із Лісовичів, — Андреа представляє нам мишастого Барона. — Все життя він був робочим конем. Його привела жінка із села, бо двоє її синів пішли служити, а сама вона вже не могла опікуватися конем. Обережно, кусається! Хоча… Сьогодні він у доброму гуморі».

КОТОХАТА

У котів — окреме помешкання. Тут колишні вуличні тварини: деяких знайшов Андреа, інших йому віддали волонтери. Щойно я переступаю поріг, вони обліплюють мене з муркотінням, хтось вилазить на коліна, хтось на плечі, зацікавлено обнюхують. Їх можна просто оберемками брати.

Житло в котів комфортне, з меблями. Мешканці Лісовичів передали диван спеціально для них. Андреа показує на табличку «Туалет»: «Наші коти вміють читати».

Надворі порається Наталя. «Коти пили воду з відра, з якого підлогу миють, то я його виніс», — каже Андреа італійською. «А, та то я побігла собак розборонять, забула те відро», — відповідає Наталя українською. «Я розумію його італійську, — каже. — Як? Іноді через перекладач. А так ото потроху й навчилися одне одного розуміти».

Бере хворостинку й веде мене в окремий світ — собачий.

ПОТАП, НЕ ЧІПАЙ БАБАЙКУ!

– Діти! Тихо, діти! — махає Наталя гілкою в бік кліток.

– Ви їх дітьми називаєте?

– Ну це ж діти. Хоча декого й по батькові називаємо. У нас є Діна Ніколаєвна й Тамара Петрівна. 

Вольєри із собаками — це довгий багатоквартирний будинок, населений радісними й меланхолійними, товариськими й не дуже псами. На якого собаку я б не вказала, Наталя може розповісти про вдачу кожнісінького з них:

«Собак розселяю по вольєрах за характером. Тут ось шестеро собак, у них між собою ніколи нема проблем. До них можна посадить спокійну собаку. Гарольд коли поселився з ними, зразу лідером став. Він нікого не ображає. Просто він може до кожної миски підійти, понюхать, а потім вже всі стають їсти… А де вже такі агресори, то до них із характером треба собаку садить. І тоді вони одне одного ставлять на місце. Тихо, Діна Ніколаєвна! Потап, не чіпай Бабайку! Ось Гера. Гера, йди сюди. Вона дуже розумна. Гера, хто робив скандал у вольєрі? Хто робив скандал, га?»

Щоб нагодувати всіх, щодня робітниці варять 300 літрів каші. 

«Мопедом розвозимо вдвох. На роздачу каші — 40 хвилин. А це в нас вольєр “Верховна Рада”. Ляшко, іди сюди! Він найбільш балакучий. Ото Порошенко — товстенький». — продовжує знайомити із собаками Наталя. «Ведіть себе чемно, я сказала!» — гукає до «депутатів». 

Серед собак чимало приїхали з волонтерами з прифронтових територій. Наприклад, вівчарку з Маріуполія зустріли поміж руїн чоловік і жінка, коли виїжджали з міста, і просто забрали з собою в машину.

Є й прибульці з Херсонщини. Чотирьох херсонських собак Андреа вже прилаштував до Італії. Ще двоє збираються в поїздку.

«До нас із Херсона приїхало двоє диванних собачок, що жили в квартирах, — каже Наталя. — Не розуміли вони вольєра. От Стасік… Він весь час сидів у будці, плакав і всьо. То ми йому поставили ліжко, зробили кімнату. Двоє херсонців ось їдуть у нас в Італію. А Стасік уже поїхав».

У котельні живе Цефіна — американський стаффордширський тер’єр. Ще в притулку є грайлива Лулу та велетенський, не менш грайливий Лакі. У «Ріфуджіо» ці собаки чекають на своїх господарів, поки ті захищають Україну на бойових.